У закутки душі не заганяй біду.
Не звироднів ще люд. Ще не для всіх
Сусіда горе – потаємний сміх,
Що серце тільки радістю лоскоче.
Прийти на поміч знайдуться охочі,
На себе частку біди перекладуть,
І рівновага перестане буть далекою...
«Сказав - і враз полегшало»,- старожитні греки,
Здається, в давнину отак чинили.
Чому ж на це нам не стачає сили?
Чому ми стали начебто чужинці -
І з лихом боремося наодинці?

«Дивися, тату, як низенько і незвикло
пробігло сонце небом, і шубовсь —
у той туман. Скажи, воно надовго зникло?
Образилось на когось чи на щось?
До нас воно ще повернеться?»

«Ти знаєш, синку, сонце іншим теж потрібне —
за тим туманом, обрієм, десь там.
Воно для них, як і для нас, хороше, рідне,
себе дарує чесно — їм і нам.
До нас воно ще повернеться».

(10 грудня 2015)

Поклоніння зимі. Споконвічна офіра світу.
На бруківці не сніг – білі-білі слова моли́тви,
і виводить на вікнах мороз письмена івриту.
Ніби я – вже й не я, а чиєїсь уяви витвір.

Наді мною заведений небом годинник повні,
і на стрілці блідій покоління хвилин загусло.
Місто наче вівтар, кожний камінь його – жертовний.
Мов маленька ріка, прокладаю крізь нього ру́сла,

відрікаючись тричі від стра́ху, обра́з і змори.
Біль поволі стихає, як перша гроза вечірня,
і тривога влягається. Море, я – вільне море,
омиваю собою усе світове коріння…

На три місяці – в сон. Поклоніння зимі, з якої
ти повстанеш, оновлена, соком життя налита.
Спи безпечно, природо, твій білий вартують спокій
золоті пентаграми зірок на небесних плитах!

2015

Все має жити, як тече вода,
за вічними законами тяжіння.
Тоді не роз'їдає і біда
сполучені посудини терпіння.

Віки на сонце падає земля.
Польоти думки вище світлової.
Закони світу – бойові набої –
і біля серця чути, і здаля.

Закони сущі пишуться на небі
а діють всюди, де причина є.
Коли віками чубимось у себе,
тоді нас і Росія дістає.

І до усього світу апелює,
і діє за манерою повій,
і нагло, і уміло спекулює
на правді і історії чужій.

У одіозній лютості звіриній
годується на слабості людей...
.......................................
Але на що́ о цій лихій годині
я убиваю цілий Божий день?

Бо поки я записую катрени,
розтягує теорія Ейнштейна
одну мою годину на роки,
коли я витрачаю масу часу
і на повію, і на підлу расу,
якою гидували козаки.

12/2015

Заховалось в хмарах сонце - просвітку нема...
Знову у моє віконце стукає зима...
Снігом-снігом... біло-біло стелить по землі!..
Запорошить так уміло всі мої жалі...

Приголубить і накриє білими крильми...
Заколише... і навіє нереальні сни...
Все - прекрасне й неповторне в білих шатах - спить...
І зробилось білим - чорне!.. і не так болить...

Зимонько-Снігуронько! Ти до нас прийшла!
Що ж ти нам,голубонько, Нині принесла?

Не забула, сестронько, Першого сніжку!
Висипала з пелени Ген, на моріжку!..

Падає ромашками Сніг із висоти...
Серце хоче затишку, Світла й чистоти!..
2015

Твій голос розсипався вмить, як намисто
І зник, як в тумані пливуть кораблі,
А в грудях щось благало так урочисто:
"Не покидай, залишся в моєму житті."
Потримай ще трохи мою гарячу руку,
Проганяючи геть застиглі хвилини,
Не говори нічого, не видавай а ні звуку,
Дослухайся до пульсу закоханої людини.
І там, де сонце сідає в твоїх долонях,
Я тихо розтану, мов солодкий льодяник,
Назавжди залишусь в твоєму полоні,
Мріючи, щоб час зупинився і зник.
Запам'ятаю присмак твоїх п'яних губ,
Поцілую палко та задихнусь від насолоди,
Посміхнусь, відчувши тепло твоїх рук,
Я навчилась кохати, без чиєїсь на це згоди.
І знову буду благати, щоб ти помовчав,
Вирвав назовні всі заховані ноти,
Щоб сторінку за сторінкою мене вивчав,
Виказував ніжними обіймами море турботи.
Щоб політав зі мною моїм мрійним небом,
Ставши назавжди захованим раєм,
Від життя мені більше нічого не треба,
Лиш ключ від твого любовного водограю.

Ми з тобою загубились в мовчанні
Були близькими стали звичайними.

Ми з тобою заблукали у темряві
І важливе стало даремне нам.

Ми з тобою загубились у тиші
І ти поруч зараз із іншою.

Що було щире стало обманом
А я не буду твоєю коханою.

Що було рідне стало чужиною
А я не буду твоєю дружиною.

Ми з тобою загубились в мовчанні
Були близькими стали звичайними….

2014р.

Мені інколи здається, ніби
люди слухають не ту музику, дивляться не ті фільми.

Буває люди займаються не своєю справою,
тому живуть вони з серцями лукавими.

Інколи люди просто не знають,
хто друг, хто ворог, тому долю лають.

А деколи мені здається наче
Люди і зовсім інших людей не бачать.

Різні люди бувають у житті,
то моляться Богу, то бояться чорних котів.

Все у житті суцільні протиріччя,
але задоволення тілесні – мить, а духовні – вічність.

2014р.

Я хочу твій голос чути,
Торкатися ніжно руки,
Нізащо мені не забути
Волосся запах терпкий.

Скажи мені,що кохаєш,
У молодість поверни,
Нехай почуття палають
Вогнем любові й весни.

Водило нас літо стежками,
Де щастя стелилось до ніг,
Тепло його ще зігріває
Душу тобі і мені.

А на губах і досі
Палкого цілунку смак.
Хай стукає в двері осінь,
Тільки не в наші серця.

2015 р.

Багато літ старий баян
Грав на весіллях та хрестинах,
То замовляли йому вальс,
То польку чи щось інше - стильне.

За танець дякували всі,
Кричали:"Молодець,маестро!"
Настали ж новії часи,
Сучасна музика - електро

Лунає із усіх кафе
Та ресторанів,а чи барів,
А за баян забули.Все
Сміялися та ображали.

Мовчав музиченько старий,
Стояв тихенько у куточку.
Та віри не втрачав він,ні
В те,що заграти ще попросять.

Та якось на святі села
Електрики чомусь не стало,
Тоді й згадали про баян,
Його зі схованки дістали.

Всміхнувсь "маестро" й розтягнув
Свої міхи він,як колись ще,
І за образи геть забув.
Мелодія лилася дивна.

2015 р.

Тулюся лагідно до мами,
У кухню з ліжечка прибіг.
У хаті пахне пирогами,
А за віконцем сипле сніг.

Могла поспати б ще матуся,
Хоч у суботу відпочить,
Але вона давно вже в русі,
І щось рум’яниться в печі.

Яка ж вона у нас дбайлива!
В сім’ї дарує всім любов.
Пиріг із печі – справжнє диво,
Аби вже швидше прохолов.

Сестричку кличу, брата й тата.
А сніг кружляє за вікном.
Яка ж родина в нас багата
Добром і щастям – не майном.

Я зліпив м’яча зі снігу
У футбол пограти.
Друзів хутко всіх оббігав,
Ще й покликав брата.

Ось команди вже у зборі,
Поле і ворота.
Розім’ятися надворі
Кожен з нас не проти.

По м’ячеві я ударив
Скільки сил, з розбігу.
Піднялася біла хмара –
Феєрверк зі снігу.

– Друзі! – братик мій промовив, –
Ковзанка залита!
Стільки є розваг зимових!
А футбол – для літа.

Нащо марно час втрачати?
Вже стемніє скоро.
Кожен збігав по санчата –
І гайда на гору!

Що не день – то вужчає дорога
І мілкими робляться сліди
Кожної поразки й перемоги,
Всякої удачі і біди.
Видовжився шлях мій, наче гума,
І за межі видимі струмить.
В осінь з літа входячи, – не думав,
Що дійти зумію до зими.
Час летить, неначе електричка,
Як потуга думки про чуже, –
Споминів щоденна перекличка
З вдячністю сприймається уже.
Стільки згадок пам'ять назбирала,
Що до скону всі не розберу, –
А вони лиш множаться помалу
І літа ніяк їх не зітруть.
08.12.15

На кінчику миті, на відстані слова
навколо країни танцює війна.
Минулося віку, і знову тривога
малює заграви на шибах вікна.

Софітами небо і сцена – планета.
У світі притомних достатньо жури.
У світі без даху – жахіття балету
і джокери люті смертельної гри.

У вимірі часу, серцевого ритму,
наповнена кров’ю аорта «любов»:
за юшку пісненьку, за наволоч ситу,
за золото чорне і царський остов.

Танцює скажена сліпа балерина
на кінчику жерла під «Біс!» сатани,
а десь, поза кадрами, плаче дитина:
овація болю в театрі війни.

В руїни і попіл – півсвіту, півнеба…
Тримайся за Бога, людино землі,
бо вийдуть до сонця тарган і амеба,
тебе залишивши в убивчій імлі…

12.2015

Сонячний день впав
В темно-бридку ніч.
Боже б мене збав
Вірити в цю річ-

Вірити в те, що
Здогад нічних снів-
Програний джек-пот-
Ти не моя. Ні?

Що ж, не нове це.
Бачив таке світ.
Виїте яйце
Котиться хай під

Стіл, що з ерзац- плит
(Це не міцний дуб)
До... а звідсіль- від...
Йдеш?.. Ну і я... Йду.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115120901181

Із інтернетової гущі
До мене вилетіли Ви,
Як подих леготу цілющий,
Як запах квітів луговий.

Немов сиділа на березі
І сік любові все лила…
Узять пилок моїх поезій
Присіла лагідна бджола.

Від кого прилетіла, звідки
Цілунків трепетна ця гра?
…Тремтить душа моя, мов квітка,
Від щастя тихо завмира.

І ллється із небес розквітло,
Немов живло душі саме,
Як сяйво сонячного світла –
Поезії високий мед.

30.11.7523 р. (2015) Конча Озерна,
Ольжин став.

Багатьох полонили надії на краще.
А воно не приходить, не може прийти.
І довкола – злостивці, негода і хащі,
А вину пожинаєш один тільки ти.


І ось-ось перемелять суцільні невдачі
Соломинку останню, постане пітьма.
Віднайдуться зима і торішні задачі,
Узагальнена відповідь буде – німа.

Поверхнево і пусто, суціль – полтергейсти.
Тут би добру надію і слово, як ніж...
Та не спиниться рух і намітяться рейси
Аж у завтра, де знову останній рубіж.

Вдягну новий кашкетик
І чоботи старі –
На вулицю матуся відпускає…
А що це за бешкетник
З’явився у дворі,
Що листя під поріг нам насипає?

Гуляти я зібрався,
Погода саме та…
Невже я маю справу з ворогами?
Я ж тільки нині вранці
Подвір’я замітав,
Щоб листя не лежало під ногами.

Вертаюся до хати,
Мітлу до рук беру,
Бо хочу у дворі гуляти чистім.
А вітер пелехатий
Гуляє по двору
І знову засипає жовтим листям.

Кульок, блискіток чимало,
Подивитись любо-мило…
Ми ялинку не рубали,
Ми самі її зробили.

Із картону довгий конус
Вправно склеїла сестричка.
Може, й складно це для когось,
А для неї – легко й звично.

Потім «дощику» густого
Ми на конус намотали.
Дуже тішилися з того,
Бо затія дуже вдала.

Мама нам дала намисто,
А татусь дістав гірлянду…
Чи у когось є у місті
Ще така ж ялинка гарна?

Не біда, що невеличка –
Ми у неї душу вклали.
Заясніли наші личка,
Мов куточок раю – зала.

Двох маленьких янголяток
Я на ниточці повісив…
Ми створили в домі свято
Й зберегли красуню лісу.

***
У палаци з озерами, яхтами
осідають бюджети податками.
Але це не біда.
Все тече, як вода,
у палаци з озерами, яхтами.

***
Із налитими кров'ю очима
півень Раші клює Анкару.
І дорогами Криму
для неї незримо
пробиває в Європу діру.

***
Україна плює на Росію,
а Росія радіє месії.
І мінує Донбас,
і полює на нас
романтичний осел на Росії.

***
Ми волаємо, влада не чує.
Ринок б'є, а корупція ссе.
Утридорога все
майже кожен купує
і купується майже усе.

***
Україна готує подяку.
На Росії піймали макаку.
Наче вчора і Homo,
а ро́ки потому
одича́віли рідні макаки.

***
На олімпі еліта боксує,
урядуючи, уряд буксує.
І для відео-кліпу
посіємо ріпу.
Виживає усе, що існує.
11.2015

Позаяк у мистецтві поезії годі без слів,
я, один із глухих, плішуватих, похмурих послів
другорядних держав, драгоман етикету, –
не ґвалтуючи мізку в потузі на лоск,
сам собі подаю свою одіж, спускаюсь в кіоск
по вечірню газету.

Вітер листя мете. Ліхтарі на стовпах, як міраж
в цих понурих краях, чий епіграф "на дзеркало зваж",
за сприяння калюж обрамляють ілюзію статку.
Навіть злодій, що крав апельсин, амальгаму скребе.
Втім, жадання, з яким оглядають себе, –
не влаштовує згадку.

В цих понурих краях все на зиму лаштується: сни,
тюрем стіни, крій пальт, убрання молодих – білини
її віхол, напої, секунди, їх стрілки.
Гороб’ячі кофтини зі плямами лужних жалів;
пуританські завіти, білизна; в руках скрипалів –
дерев’яні мов грілки.

Край копалин і пнів. Уявивши об’єм валовий
чавуну і свинцю, чуманієш; не йде з голови
самовладний уклад, канчуки і багнети для тями.
Та сідають орли, як магніт, на залізо з усюд;
навіть плетені крісла тримаються тут
на гайках зі болтами.

Тільки риби в морях знають ціну свободі; та їх
оніміння нас ніби схиля до творіння своїх
етикток і кас. І тирчить просторінь прейскурантом.
Час є витвором смерті; як овочу – посмак в борщах,
він тим паче завдячний потребі в тілах і речах,
аніж когут курантам.

Часу звершень годити, воліючи горі відлунь,
вочевидячки, тяжко. Попорпавши суконь красунь,
звидиш те, що шукав, а не досі невидані диви.
І не те, щоби тут Лобачевський замовив слівце,
та розсунутий світ має звузитись конче, і це,
це – кінець перспективи.

Чи то мапу Европи поцупив плюгавий агент,
чи то шостої п’ятеро часточок світу аж ген
як далеко уже; чи люб’язну яку чарівницю
вороги стережуть, але як утекти – ні гу-гу.
Сам собі наливаю кагор – не гукати ж слугу, –
і почісую кицю.

Чи то кулю у лоб, як у похибки лігво – перстом.
А чи шаснути геть, куди очі, сучасним Христом.
Та і хто їх різнить, з п’яних віч, у обіймах морозів,
кораблі й паровози? Тим пак не дійме тебе стид:
як від лодії водам, так рейкам не звидіти слід
від коліс паровозів.

Що опишуть в газеті у розділі "Будні судів"?
Вирок прийнято до виконання. Отут поготів
обивателя око узрить в олов’яній оправі,
як людина лежить долілиць, лобом в цоколь стіни,
та не спить: не роїтись у черепі сни
продірявленім вправі.

Зір цієї епохи сягає корінням у ті
тучі літ, негодящі у повній своїй сліпоті
ліку випалих з люль по калюжах епох і баюрах.
Далі смерти і чудь білооко не сміє сягнуть.
Жаль, що блюдець удоста, а ні з ким стола крутонуть,
ані бити їх, Рюрик.

Взір цієї доби – це офіра зигзиць їх ловцю.
Не по древу умом розтікатись від неї гінцю,
а плювком по стіні, ба – не князя будить: динозавра.
Довершити б рядка, та не смикнеш у птаха пера.
Голові, – що сокири чекати безвинно пора,
що зеленого лавра.

грудень 1969

Цей блиск в очах, у скронях шал,
Завіса-ніч довкола...
Звільнили темні почуття
Коньяк і кока-кола.

Як кажуть, істина в вині.
Вину я відчуваю.
Але не соромно мені,
Коли тебе бажаю.

Була «харам», «запрет», «табу»,
Тепер в моїх обіймах...
Приємна і тобі, мабуть,
Солодка мить сп'яніння.

Колега, друг... Як ще назвать?
Не варто міркувати.
Цей сон потрібно забувать,
А хочеться згадати...

08.12.2015

Як рада я їм служити, пухнастим отим звіряткам!
Для них відчиняти двері, хоч поруч є kitty door,
Ступають вони обачно, на крихітних круглих п’ятках,
І ставлення в них—критичне, а погляд-- як “Nevermore!”*.

Окремішні, загадкові, тепла подавці і смерті,
І світу,що паралельний до нашого, посланці,
Незвідані і контрастні: буває, наступну жертву
Несуть у зубах—охайно, а погляд—лезо в руці.

* Edgar Allan Poe "The Raven"

2015

Ну ось і все... закінчилась самотність,
Лягла попелом на білі груди,
А в душу влізла почуттів бездонність,
Залікувавши рани, осінь і застуди.
А час ішов, здавалось безкінечно,
Слова текли, як водоспад в пустелі,
Я закохалась, повірте, безперечно,
Не знаходячи світла у кінці тунелю.
Зупинила я свій потяг у житті,
На станції кохання задрижали руки,
А серце безпорадно билось у передчутті,
Під тихі ноти гітари тонули всі звуки.
Я чекала тебе під нічними вогнями
І цей час ніби повз по вітринам,
Зустрічали зірки твій голос вбраннями,
Посміхаючись холодним жаринам.
І я згадала тоді, де впала весна,
Коли відчула подих твій на щоці,
Шалений погляд і пульс... картина ясна,
Тільки сильніше затисла своє щастя в руці.
Ось така моя правда- шепотіли вуста,
А тіло просило: " Лише чуток обійми!",
Щастя і доля насправді дуже проста
І їй підкорились вже давно всі світи!

07.12.15

Бо почуття не згасають як свічка
І не сховаєшся від них як від вогню,
Течуть вони по венах як річка,
В забутих словах таке тихе "люблю".
Ці обірвані фрази у пам'ять вп'ялись,
Десь безслідно розчинившись у мандрах,
Згадую як кохали люди колись,
А тепер залишилось лиш горе і крах.
Забуто, палко кохали, віддавали майже усе,
Відкрито і гордо проживали разом життя,
А сьогодні... де поділось кохання оте,
Від якого розриває душу, нема вороття?
Давно чомусь попрощались ми із долею,
Стомившись від болю, образ і почуттів,
Не хочемо сповна насолодитись волею,
А чекаємо лиш терпіння й співчуттів.
Та чи заслужили ми чистого кохання,
За десятки розбитих об землю сердець,
Не озирались на закохані погляди, бажання,
Залишали в душі лиш рану й синець.
Наша байдужість стала капканом комусь,
А самотність зробилась прокляттям, чумою,
Не зрозуміли ми щастя свого чомусь,
А поспішали втекти, не лишивши слід за собою...

07.12.15

Самотньо чашка стоїть на підвіконні
І годинник стукотить неначе у коня підкова,
А я залишилась знов сама в безсонні,
Не знаючи чи я жива чи іграшкова?...
Та я наче не сумую- гортаю журнали,
Згадую як вранці з тобою прощались,
А струни серця хололи, а струни волали
І слова на вустах ніяк не в'язались.
Ти на прощання кинув спокуси цілунок,
Так неначе я відчула дотик осіннього вітру,
Залишив на щоці як подих візерунок,
Якого мабуть ніщо уже на світі не зітре.
Тихо й спокійно зник вмить за дверима,
А я дослухалась до кроків останніх,
Була одночасно близька і нескорима,
Та вмирало серце "не відпускати" в бажанні.
Але чомусь не крикнула вслід :"Залишись!"
В надії, що повернешся, поцілуєш долоні,
Втратити щось до болю близьке боячись,
Та залишиш нарешті свою чашку на підвіконні...

05.12.15

Приречи мене мій ангеле на щастя,
Та завжди поруч зі мною йди,
Не дозволь спіткнутись й впасти,
Через пітьму за собою вслід веди.
Бо поки не обізнана в коханні,
Така слабка й ранима, зрозумій,
Не відмовляй в сердечному воланні,
Зроби щасливою, щастя ти посій!
Щоб всі думки заповнились тобою
І наплювати на стандарти, на межу,
Ти забери мене далеко із собою,
А я, що є в душі- усе тобі скажу.
Виллю почуття всі на твою долоню,
Та закричу про це на весь широкий світ,
Себе п'янити в вирі спогадів дозволю,
Залишаючи за собою лиш прозорий слід.
Так, я готова розтанути і зникнути з тобою,
Щоб ми десь залишились лиш у двох
І нехай земля зникне чи замете її зимою,
Ти тільки будь зі мною... кінець моїх вимог...

01.12.15

Нехай про тебе мені розкаже сонце,
Воно ж бо бачить кожний день тебе,
Ранішнім промінням загляне у віконце,
Та ніжно поцілує, щоб ти згадав мене.
А я забувати стала твоє лице і губи,
Звабливості усмішку і прохолодні руки,
Не видерже серденько втомленої згуби,
Та й засне навік під згасаючі звуки.
Нехай про тебе мені розкаже вітер,
Він же кожний день тебе обіймає,
А з моїх очей весь сум назавжди зітре,
Та закохане серце в полоні хай не тримає.
Швидко вкраде солодкий запах волосся,
Який змішає з безмежним ароматом полів,
Щоб це все сталось насправді, щоб не здалося
І я не блукала в тумані замріяних снів.
Нехай про тебе мені розкаже дощ,
Який тебе торкається коли ти йдеш,
Наповнить серце коханням в сірості площ,
Та заколише мріями, аж поки ти не заснеш.
Нехай про тебе мені розкаже зірка,
Що впала цієї ночі тобі на долоню
І хоча би разок, хоча би із-рідка,
Зробитись пасмом волосся цілуючим твою скроню.
Я би усе на світі за це віддала,
Щоб хоч краєм ока на тебе взглянути
І відчути у серці безмежні океани тепла,
Та назавжди в них залишитись, тонути...

29.11.15

Люблю я відчувати вітер на обличчі,
Коли опале листя лоскоче босі ноги,
Вдихати п'янке повітря просторої світлиці
І усміхатись до схочу, ледь помітної знемоги.
Та коли яскрава зірка падає додолу,
Хотілось би встигнути бажання загадати,
Та цю мить швидкоплинну, по-своєму чудову,
Все життя міцно у своїх руках тримати.
І не відпускати в небо ні на хвилину,
Закарбувати щастя навік у заплаканому серці,
Благати, молити та мріяти без зупину,
Про відбиток тепла у тріснутому люстерці.
Хочу, щоб тиша полікувала хворі думки,
Щоб слово прохання залишилось почутим
І усмішка була відповіддю на дзвінки,
А все погане навіки стало забутим.
Тільки після цього посміхнеться душа,
Виростуть крила враз за спиною,
Зупиниться час, черпнувши сонця з вірша,
Та залишиться в серці назавжди зі мною.

11.11.15

Ти як зірочка з небес,
Освічуєш нам дорогу,
Не бачила ніколи я таких чудес,
Які б долали зло й тривогу.
Відганяли сум і сльози,
Лікували серце розбите вмить,
Не страшні тепер життєві грози,
Бо любов палає і горить.
Моє сонце, лютнева квітка,
Маленьке янголятко чарівне,
Де ти взялася й звідки,
Моє дорогоцінне й золоте?
Таке велике щастя і турбота,
Якого так давно просила в Бога,
Тебе ростити- насолода, не робота,
П'янка втома і знемога.
Та ми все здолаємо разом,
Мама, татко і маля,
Щастя в житті напишеться наказом,
Та щасливо заживе сім'я моя!

06.11.15

Хочеться пташкою вмить полетіти,
У відкрите вітрами мокре вікно,
Та в вирі скажених емоцій згоріти,
Поринувши в роки забуті давно.
Відчути теплий подих солоного вітру,
Дитинство відцвіле знайти у зірках
І знати, що життя щастя не зітре,
Не сховає у загублених снах.
Ось вона я! Ще й досі жива,
Навіть із пораненим крилом,
Лечу, тримаючи мрію, щаслива
Борючись із смутком і злом.
Нехай і двері переді мною закриті,
У світле майбутнє і щастя без меж,
Та все одно зловлю короткі ці миті,
Коли відкрите вікно непідкорених веж!

25.10.15

Так чомусь серце у грудях палає
І закохані очі скувала клята журба,
Я кохала, але цього ніхто вже не знає,
Молилась, вмирала, кидала слова...
Та мабуть відрізані крила згоріли,
Бо душа мертво й налякано тремтить,
Хоч цілувала, та цілунки жити не вміли,
Тільки рана душевна плаче й болить.
Скільки раз я кричала далеко у небо,
Здіймала руки до журавлинних ключів,
Та мабуть долі мої крила не треба,
Знаходить інших вона шукачів.
А осінній дощ наливає більше болю,
У і так повні по вінця келихи життя,
Та я не припиняю молити долю,
Про чарівні миті і палкі почуття.
Можливо не зараз, можливо пізніше,
Ці слова я уже і не згадаю,
Та не хочу іншого, чогось більше,
Лиш щастя у неба і долі благаю...

23.10.15

Зарясніло зорями небо вечорове,
Велика Ведмедиця вийшла погулять,
Розсипає сяйво місяць круглий,повний,
Як в пісні співається,хоч голки збирай.

Купаються в ньому зелені смерічки,
Свої віти-крила вгору простягли,
Срібною здається трава біля річки,
Ніч господарює,кличе всіх сюди.

І,немов русалоньки ті золотокосі
У сорочках довгих линуть до води
Молоді вербиченьки і танцюють босі,
Аж допоки ранок сонце не збудив.

А воно поважно так і величаво
Виплива поволі жовтим гарбузом.
Котиться за обрій ночі дивна казка,
Щоби незабаром повернутись знов.

2015 р.

Одягнувши валянки та сірий кожух,
По снігу глибокому й де до нас дідусь.
З нетерпінням,радісно його зустріча
Весела і гамірна наша дітвора.

Звуть цього старенького святий Миколай,
Кожному даруночки він приносить,знай.
Чемним та слухняним іграшки кладе
Під подушку уночі,як ви всі спите.

Вередливим різочку вчепить на гвіздок,
Бо йому відомо все про наших діток.
Його щира усмішка дарує тепло,
Щоб у домі кожному щасливо жилось.

2015 р.

Золоту розгубивши казну,
Осінь вітром у відчаї вила,
І хандрою, що серцю не мила,
Душу змучила і не одну.

Струменіли по вікнах дощі,
Наче сльози вдови молодої,
Що гіркої куштуючи долі,
Посивіла у чорнім плащі...

Бачу, осене, хвора і ти –
Безнадійне це пізнє кохання!
Мусиш квіти зібравши останні,
Обійняти фантом самоти.

2015

* * *
Біжи, топ-кролику, біжи
у чисте поле, світ широкий,
а Нашу Грядку залиши.
Вона тобі – не Караоке.
Старих музик на інший лад
обридло слухати до сказу,
набив оскому бла-бла-клаб
і трубадур із уні-джазу.

* * *
Пиляють бюджети у поті лиця
трудяги незримого фронту -
аж скапує долу. Немає кінця
тим голубам ладу… і дронту.

Гвинтівки би їм і послати у бій,
та часу бракує на подвиг,
бо пишуть сюжети(у кожного свій),
жадливо тамуючи подих.

12.2015

Горобці влаштували аншлаг за вікном: (грає Ліста,
вимузичує вправно в кімнаті русяве дівча)
...ти живеш у мені,
мов у стінах захмарного міста,
ти гориш у мені,
як жива, непогасна свіча...

А схвильоване серце підспівує (ноти тут зайві)
неймовірне "кохаю!!!" для Нього - у сотню октав-
..ти знайдеш
мої очі (твої вже)- в небесному сяйві,
ти відчуєш мене
у шовковому дотику трав...

У гірського мольфара навчилась Вона вигравати
Білих лілій піано і форте бордових гвоздик -
... ти - моря у мені,
нездоланно високі Карпати...
(І насправді це ТИ найвправніший для Неї з музи́к!)

Розшукаю ці крила з пір'їнами слів,
Що літають високо-високо...
І позву славну музу з далеких світів,
Де життя - лабіринт...стиль бароко...

Зазирну крадькома в задзеркалля душі,
А у ньому тужба малослівна...
І сіріє світанок...Евтерпа спішить,
Наче зоряно-сніжна царівна.

2015 р.

Голуб - це миру птах,
Сорока - велика пліткарка,
Соловейко - чудовий співак,
Ворона-хижачка все карка.

Лелека приносить дітей,
А лебідь - це красень вірний,
І сірий хвалько-горобець
Розповіда,що орлу подібний.

Ластівка - ніжність сама,
Шуліку усі бояться,
В чуже гніздо крадькома
Зозуля кладе свої яйця.

І думає як захистить
Від лиха пташат перепілка,
А високо в небі бринить
Жайвора вранішня пісня.

У кожного із цих птахів
Своя поведінка й характер,
"Висловлюють" радість і гнів.
Себе можем в них упізнати.

2015 р.

Лунала музика і зал ніби завмер,
Торкалася куточків потаємних
Сотень заворожених сердець,
Наче бальзамом поливала щедро.

І раптом змовкла.Ще кілька секунд
Стояла тиша,аж в вухах дзвеніло,
А потім шквал аплодисментів був
І сцену майже всю встелили квіти.

Так,це аншлаг.Кричали "браво" всі
Шанувальники прекрасного й таланту,
Вийшов "маестро",низько поклонивсь,
І піднялися враз всі музиканти.

Таким важливим став оцей момент:
Душі глядачів та віртуозів
У величезний сплелися букет
Радісних,божественних мелодій.

2015 р.

Втрачала цноту — кричала —
бабу на цвинтарі будила.
З усієї сили у дзвін на дзвіниці
била. Гупала. Калатала у саме серце.

Церкву з усіма святими
до грудей як рідних притискала.
Молила пробачити її —
від сьогодні і на віки вічні.

Розчепіреними руками з жару
котила вранішнє сонце —
за місяць — заки роса не впала.
Стовкла саму себе до крові.

Заледве думки у довгу косу
сплітала — заплітала.
Не змогла зранену дорогу
прибинтувати до хати.

І слово до слова. І ноту до ноти.
І ґудз до ґудза.
Мусіла каменем замовчати
як риба.

Знов літають в небі голуби,
Вони літають високо над хмарами.
У безмежнім небі голубім
Голуби літають парами.

Людей кохання огортає чарами,
Але люди все ж таки не птиці.
Тому голуби літають парами,
Ну а люди ходять поодинці.

2014р.

Знаю, серце, знаю,
Знаю, тихо, серце, цить,
З вуст своїх «кохаю»
Хочеш ти зронить.

Вірю, серце, вірю –
Істина в любові,
Лише вона посміє
Владарювать тобою.

Ти здалось вже, серце,
В її любовні пута?
Вона ж серця полонить,
Розум каламутить.

2014р.

Сізіфе, царику, держись.
Ідуть віки, а ти невтомно
мене викочуєш у вись…
одноманітно і притомно.
А потім кидаєш з гори,
неначе міх в кінці дороги.
Під улюлюкання юрби
кочусь додолу я - під ноги.
І все спочатку: бита путь,
краплини поту і сопіння;
і вище глузду тільки суть –
твоє довершене терпіння.
Хто вміє краще, аніж ти,
пізнати шарварки нірвану?
Твоїх зусиль не перейти
ні геркулесу, ні титану...

Де ти, там я – немов одне.
І хай кепкують в очі трутні -
їх кара неба не мине,
а ми давно уже осудні.

06.12.2015

Так неждано і різко він випав,
З обважнілих зненацька небес,
Що зігнулися злякано липи
І кремезні дуби ні шелесь.
Як акації цвіт прегустющий,
Шурхотів і кружляв сніговій, -
Не вдавалося очі розплющить,
Не здмухнувши сніжинки із вій...
Полежав, посірів і розтанув,
Наче мертвого тінь на землі, -
Лиш наповнив, як повінь весняна,
У низинах озерця малі.
06.12.15

Загляни у темний монітор.
Він живий... Хоч вимкнутий не діє...
Зараз, мов дитя мале, зрадієш
Ти появі друзів... Чи- потвор...
А казав же, "лузер"- never more!..

Тут ніхто нікого не чекав.
"Наівняк" даремно увляє,
Що його насправді хтось чекає.
"Оберти" довір"ю трохи збав).
Тут ніхто нікого не чекав.

Тут ніхто нікого не любив.
Всі оці "i love...", "amore", "liebe"-
Тема для... Та ти ж дорослий ніби...
Знаєш, як собаку піп убив?
Тут ніхто нікого не любив.

Тут ніхто нікого не прощав.
Всепрощення- вигадка для дурнів-
На сьогодні зовсім не "гламурне"...
Краще час розплати не прогав.
Тут ніхто нікого не прощав.

То навіщо ти сюди прийшов?
В віртуал розірваного неба,
Де облуда і п"янка потреба
Душу обпікати знов і знов
У надії віднайти любов?

...Не знайшов? То так тобі і треба!


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115120701409

По довгих блуканнях, по нетрях –
Широка галява.
Це ще не вихід.
Ще густіші попереду нетрі.
Але трава гамірлива
Та мірковні статечні дерева,
Та навскісне, наскрізне сонце ранкове...
Слухаю Гріга.
Думаю, що тримає мене на цім світі
І переконуюсь - відлуння іншого серця.
Любляче серце...
Віковічний кругообіг життя –
Переливання надлишків,
Вкорочення надмірів...
***
Це знову Гріг,
Наче стомовний грім,
Що безнастану прагне скону грому,
Викочує в півнеба розжеврілий дзвін
І розбива на зеленаві дзвоники.
І де там, де там спать...
З лісів прадавніх
Настояна на травах допливає вічність.
Такої ночі сходяться хрести,
Щоб вирішити справи посейбічні.
Смішні прадавні: чи ж то їм збагнуть
Сьогоднішнього світу веремію,
Як ми, живі, нестепні зглибить її суть,
Божі слова втілити у життя не вміємо?
Такої ночі (тільки-но повір)
І полетиш понад заснулим містом.
І з високості стануть замалі
Вчорашні прикрощі й печалі...
...Доводить Гріг до нескінчення мить.
Одну лиш мить.
Мить, за якою вічність.

Змели любов шалені заметілі...
Себе у цій пороші не знайти!
Колись твої слова нестримно-білі
Моє життя забрали з чорноти.

І стукали вони у серці дивом,
Несли в щасливі дні Сварожих Кіл,
З'єднали нас у ціле (у щасливе!)-
Та раптом розділили знов навпі́л.

Заплакана (проте ще на узвишші),
Безсила від набридливих повчань,
Любов ледь-ледь жива в полоні тиші...
Відродиться весною? - перестань!

Вже не для нас медові ночі весен,
Польоти двох у далечі́нь заграв.
Ти в чо́вен запросив, але без весел...
Любив мене? -Любив... та чи кохав?

Ще мить, ще мить... Щемить та мить.
Защемлено у міжребер'ї серце.
Щемить, щемить. Пече щомить.
Чи можна жити вічність як у герці?

Озветься крок, упав листок.
Останній, що зостався. Плаче осінь.
Безмежний шлях, безкрилий птах
Збиває об каміння ноги босі.

Дзвенить болить, німить. Чи мить
відчинить браму вічності ключами?
Щемить ще мить. Одну лиш мить.
Зима також прощається із нами.