Агов, моя малечо,
мій чоловіче милий,
ти ніжками малими
тупочеш по квартирі,
витає за тобою,
як Терпсихора, бабця,
тебе я зачаровую
ув анімаабстракціях.
Мій Ахіллесе юний,
опікуваний Марсом,
тобі я казкарем,
немовби Туве Янсон,
ми разом гори зрушим,
палкий мій захисниче,
бо ж понад нами миле
татУсеве обличчя,
як Сонечко сіяє
і нас словославляє!

І коли ти нарешті вийдеш…
Ні, не заміж, а з цього кола,
Тут нікого не буде вдома.
Тільки довгі яскраві розповіді
Про моря, що безмежно донні,
Про міста на твоїх долонях,
Про знайомого наркобарона.
І ти голосно, белла, донна,
Процитуєш себе знайомим,
Тим, що кожного разу інші,
І за віком, і за районом,
Власне, колом.
Будуть ритми хитати човен,
Буде Рим або інший коханець,
Світ навколо пірне у танець,
Відібравши зненацька мову.
І під ранок, у колі знову,
Загортаючись в колискову,
Будеш соло.

І коли ти нарешті вийдеш…
Ні, не з потягу, а із себе,
Віскі буде тобі плацебо.
Ти кричатимеш просто неба,
Що нікого тобі не треба,
Що засуньте свої поради
Травень-місяць, листопад-зрадник,
Все одно не буває правди,
Скільки б ви не зідрали фарби,
Там, під фарбою, - барикади,
Сталь і кров
Між зелених стебел,
Все що треба.

Ніби тінь від горіха чи хмари,
Ніби день затулили маври,
Він сидітиме край дивана
І триматиме все в собі.
Він почує усі її стани,
Що пустельні вночі вокзали,
Як забула ключі у мами,
Мов заюзаний анекдот.
І, нарешті, зробивши видих,
Невимовно і хижо тихий,
Він затисне її в обіймах.
Він затисне її в обіймах.
Щоб за мить,
Ніби справжній вихор,
В ній почався коловорот.

Ви скинули маски, панове-стражі
І замкнуте коло знов?...
Не батькові діти, а діти вражі
Не воду п’єте, а кров…
А десь кулемети і "Гради", безвість,
Могили, хрести, хрести…
І ходить нагою душа по лезу –
Їй боляче хрест нести.
На чорній траві запеклася мука,
Тривога, як темна ніч.
І плаче сльозина чиясь беззвуко,
Фантоми зникають пріч…
Десь грають весілля сліпі музики
У світі, де горя вщерть.
І замкнуте коло, що знов безлике.
У спину стріляє смерть…

Ты должна мне помочь-
Я не верю в любовь, не любя.
Мне нужна эта ночь...
Эта ночь мне подарит Тебя.

Высшим таинством нас
Вновь накроет, как будто плащом,
Словно все в первый раз,
Мы постигнем, познаем, поймем.

Мы пройдем по мосту,
Что миры наши соединит.
Будет новый статут,
И меж нами протянется нить,

Что связует миры,
Пролегая сквозь наши сердца...
Эту рану, надрыв,
Теребящую боль без конца

Должен я залечить.
И рецепт лишь один- это Ты.
Вновь учиться любить-
Как с уставом в чужой монастырь...

Ты монаший наряд,
Плавно сняв, оставляй позади.
В Сад Терзаний, в мой Сад
По ночному мосту приходи.

Я навстречу пройду
Сквозь ворота ночной пустоты.
В Тайну Таин войду,
Где цветут бергамота цветы,

И сквозь сладкую боль
Единение тел впереди...
И воскреснет любовь...
Ты нужна мне. Нужна. Приходи.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115110401276

Говорила вона і сміялась вона --
Недосріблена ніч замовкала…
Залишилися тільки осіння луна
І примружений місяць лукавий.

А та жінка примарно пішла до ріки,
Попливла, потекла соромливо.
І її оточили холодні зірки.
Там, де я , - наполохане сниво.

Красується аж до морозів
Білої хризантеми цвіт,
Їй не страшні вітри холодні,
Щоденно дивиться на світ

Щиро,усміхнено та ніжно,
Відкрита всім її душа.
Приносить нам приємну свіжість
І радість в серці залиша.

2015 р.

У житті все буває,
Ми прощаєм образи,
Грубість та неуважність,
Помилки,негаразди.

І байдужості холод
У душі теж розтане,
Добре,лагідне слово
Може стати бальзамом.

Все із часом проходить,
Він же лікар найкращий,
Зраду й підлість ніколи
Нам забути не вдасться.

2015 р.

Холодний ранок.
Перше.
Листопад.
Зітхає місто протягами вулиць,
А ми удвох. Неначебто назад
У молодість негадано вернулись.

Мороз інкрустував опалий лист,
Йдемо поволі - н́і́́куди спішити.
Не руки - долі в нас переплелись,
Чимало довелося пережити.

Десь у будинках сонних буржуа
Напій ранковий в кавнику парує.
Ми мовчимо, бо зайві всі слова,
Бо не потрібні ті розмови всує.

Кав`ярня - випадкова і стара -
Від зашпорів рятує і застуди.
Лате, еспрессо.
Все. Мені пора.
Твої слова:
Іди. Чекати буду.

02.11.2015

Яку не обирай дорогу,
а доля все одно одна.
Проснувся рано, – слава Богу!
А ні – то де її вина?

Усе журбою даленіє
на роздоріжжі суєти
і запорошує світи,
аж поки чорне побіліє.

Жовтіє в'януче зело
і укриває листопадом
усе, що ніби й не було
перед буянням і парадом.

Буває, що іде у сни.
Але ніколи не буває
у неї злої чужини,
аж поки рідне покусає.

Тоді не мила і вона.
На небо марно сподіватись,
і поки сниться ще весна,
не поспішаю просинатись.

Буяє літо затяжне,
і осінь пізня, і дочасна
здається не така нещасна...

Але очікує мене
не так веселе, як сумне
усе, що тліє, а не гасне.

>center>11.2015

Як хороше в осінньому гаю
І ласкою тремтить билина кожна…
Чому ж неспокій душу їсть мою
Й на серці так незатишно й тривожно?!

Вуаль знялася лагідного сну,
Що все життя медами мрій маніжив.
Й мінорно налаштовує струну,
Мов здиблює коня, натягши віжки.

Під золотом розкішної мани
І поцілунком сонця лоскітливим –
Сталеве сяйво брижів крижаних
І холоду задушливі припливи.

Пестлива ніжність променів ясних
Побризкує над стихлими ярами.
Прощальне «Цьом!» осінньої весни
Я чую – вже зима не за горами.

3.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став.

Дощ барабанить по підвіконню,
Стукають краплі в шибку щораз,
Хмар табуни вітерець кудись гонить,
Знову настала осіння пора.

Лист пожовтів й тріпотить на осиці,
Удаль відлетіли давно журавлі,
Осінь -художниця і чарівниця
Володарює на нашій землі.

2015 р.

Уклінно молюся до Тебе,Всевишній,
Щоби дав здоров"я міцного і сили,
Терпіння і волі здолать негаразди,
Завжди я буду Тебе прославляти.
Всемилостивий та Всемогутній,
Пошли мені спокій у свята і будні,
Після розмови з Тобою так легко,
Усе недобре відходить далеко.
Умиротворення після молитви.
Я не самотня.Зі мною Спаситель.

2006 р.

Гортаю на стіні календаря листки
і погляд зупиняється на даті -
колись давно, в тридцяті ще роки,
в цей день осінній народивсь мій тато.

Який той вік? То ніби день скінчивсь:
спочатку рано, потім уже пізно,
неначе вчора тільки народивсь,
а вже сьогодні люди правлять тризну.

Чому так швидко крутиться земля?
То нам дарує день, то присилає ніч?
Чому так швидко час нас розділя
із долею лишивши віч-на-віч?

21.10.2015

- Як мені колір цей - личить?
(Мутно у дзеркалі плеса).

Ранить довірливу тишу
слова луна тонколеза:

- Подруго, я ще вродлива?
Де мій коханий блукає?...

...Осінь, туманами сива,
коси вербі розплітає.

11.2015

Дівчинко! Серце терпне...
Болить, бо відкрита рана...
Вчора все було іншим...
А завтра яким настане...

А чуда такого не буде...
Та жити не перестати.
Ти знаєш: навколо люди,
комусь довелось страждати.

Не з радості хтось помітив:
Є ті, кому дні гіркіші.
І це помагає жити,
коли кричиш у безвихідь.

Не поле - життя перейти.
Бувають поля смерті...
Буває, комусь жнива,
буває, серпом в серце.

Безконечно: чому і за що
відбирають життя в гідних?
А героїв мітить війна:
покруч збидлених і гібридних.

Наганяє біда чорноту.
Але ти жива! І крапка.
Відкричати треба біду.
І завтра буде завтра.

«У кожного - свій Еверест».
Там, де ти, так нелегко стояти...
Але просто повір у життя -
Побачиш, ще буде краще.

Буде лік і на твій біль.
Ти будеш іще танцювати!
Дівчинко! Ти жива!
Життя буде ще дивувати.

Я тобі не скажу. Я тобі не скажу ні слова.
Я мовчатиму так, як мовчать кораблі.
І кричатиму мовчки, питатиму в Бога,
Як без тебе прожити, пробути без тебе ці дні.

І не треба нічого. Омани, ні слова пустого.
Я без тебе прожила і далі якось проживу.
А душа добрела. А душу з’їдає тривога.
І серце не хоче, та далі малює криву.

І я знаю напевно, бо не знати я цього не можу,
Що зустрінемось знову, і так до початку світів,
Всесвіт нас повертатиме знову і знову,
Аби міг упізнати ту, що нарешті зустрів.

2015

Забираю у серце сльозу,
Що упала з дитячого личка.
Воно в лютому чуло грозу,
Семирічне дитя невеличке.

Забираю у серце печаль
І візьму краплю горя на себе.
Материнські серця не мовчать,
Їхній стукіт відлунює в небо.

Доторкаюсь до серця слізьми
Матерів, що молились до неба.
Щоби крові не бачили ми,
Що молились за нас, не за себе.

Забираю у серце журбу,
Щоби біль матерів розділити.
А червона вода по Дніпру –
Кров людей на майдані пролито!

Лиш не вийму із серця свинець,
Бо мій друг і мій брат вже на небі…
Заслонив він від кулі мене,
Він ніколи не думав за себе.

Ой ви, пізні пісні,
вас у гніздах ще теплих
журавлі полишили.
Не сумуйте, пісні,
доки випаде сніг,
випростовуйте крила.
А якщо в синім небі
не стачить вам сил
до людей долетіти,
упадіть долілиць
у зелені вруна пшениць,
проростайте з ними до літа.
Вийде вдосвіта в степ удова,
колосок розітре на долоні,
на обрій погляне займистий,
і проклюнеться в серці
задавнений біль -
также схожий на пісню:
"Ой літа, ви літа!..
Видко, я вже не та,
якщо разом і втіха, і туга..."
А над нею журавлик
курлика-літа.
Наче спомин про друга.

Не докучай мені своїм
інакоблудієм у слові,
що заважає рідній мові.
А ось послухай, що за цим
є у сусіди наготові.

На всіх околицях землі
чекають нари супостата.
Але керують у Кремлі,
а на Канарах і Малі –
інтернаціональна п'ята.

Пішла Росія по руках.
Самодержавіє – надвоє,
колонії – у пух і прах,
герої діють у казках,
а у реалії – ізгої.

Ідуть її богатирі
у три кінці периферії.
На роздоріжжі – упирі.
Шаманять ідоли Росії,
юродствують її царі.

Людмил кидають Чорномори
і піонерами – в Артек!
У Чуді править Чук і Гек,
а у екзилії – потвори,
а у Тмутаракані – зек.

А Україна копіює
її «еліту золоту»
і іржавіє на ходу,
а Юда знай собі торгує,
задовольняючи орду.

Народ базікає «родною»
та ще й висміює хохла,
що під орудою новою
усе випалює до тла
і залишає купи гною.

Все неугодіє – за тин.
І випасається еліта
у всесоюзному кориті,
а у хаосі павутин –
інопланетні троглодити.

Гартує Азія слов'ян
і репетирує голготу
їй неугодного народу.

Іде на Біблію Коран,
іслам заковтує мирян,
і мало слави ідіоту.

І у мене не усі удома,
і у добре вижаті літа
оволодіває не утома,
а мені ще досі невідома
найневірогідніша мета.

Як не є, а рано засинати.
Поки не посію на жнива,
буду у кімвали калатати.
І нехай крім того біля хати
жебоніє пасіка жива.

Це не те, що солов'ї і жаби
рано і у літні вечори.
Іншої уже немає зваби,
то чекаю рясту і кульбаби
іншої солодкої пори.

На мої рої нема спокуси
у сусіди чи у вояка.
Ну, хіба оказія яка.
І ні оси, ані римські гуси
не тривожать серце козака.

І не оминає Чураївна.
Одиниці є і між зеро.
Багатію на її добро,
як душі торкається наївне,
опоетизоване перо.

А тоді і я не отупію
і утілю найсолодшу мрію
із усіх позачергових мрій.

Оживуть сонети і сонати,
доки буде музика звучати
у моєму вулику надій.

Таке вже життя,ми завжди кудись поспішаєм:
То на роботу,за дітьми у школу й садок,
У магазин.Та і вдома турбот вистачає:
Попрати,зварити,помити,ще знайдеться щось.

Для відпочинку не маємо а ні хвилини,
А про театр лиш мріяти можемо ми.
Мов "білка у колесі"крутимося безупину.
Так непомітно і пролітають роки.

Для себе часу не знаходимо майже ніколи,
У перукарні,здається сто літ не були,
Забули коли уже міряли сукню ми нову
Або дорогі,дуже модні тепер чобітки.

А потім дивуємось,що не звертають уваги
Чужі та і свій чоловік збайдужів.
Милі жінки!Трохи більше до себе поваги,
Захоплених поглядів буде багато і слів.

Буднями будні,а свято маленьке для себе
Треба навчитися створювать кожній із нас,
Тоді почуватимемось ми "на сьомому небі".
Кохані жінки!Пам"ятайте про це повсякчас.

2015 р.

Із дерев все листя облетіло,
Тільки дуб старий вбрання не скинув,
Розмовляє-шелестить із вітром,
Вже десь далеко зграя журавлина.

Небо нахилилось низько-низько,
Здається,із землею вже злилося,
А верба розлога,мов колиска
Гойдає над водою всіх,хто хоче.

Цей пейзаж ми бачимо щороку
Та кожен раз по-іншому сприймаєм.
Полонить красою пізня осінь
І мене на творчість надихає.

2015 р.

Ти вся гола. Вся моя. Мені
Обхопивши голову руками,
Ти палаєш, наче у вогні...
...ніби світ напередодні драми...

Ніжний дотик нижче живота...
І здригання... І чекання, доки...
Це- початок. А кінець- екстаз...
...у Європі біженців потоки...

Тіла оксамитовий дурман...
Вигинаєш еротично спину...
...а на сході спокою нема...
...а міста сирійські у руїнах...

Дія in на зміну дії off...
Тіла шал. Чуттєво та волого...
...світ напередодні катастроф.
ВСЕ ще перетвориться в НІЧОГО.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115110201184

...не приемлю сквозняка в кармане
и намек со смыслом сквозняка
и того, кто без причин изранен
и того, кто в роли дурака…
не приемлю лапм… покуда солнце
бродит среди улиц по дворам
и когда плюют у душу поцы
а потом бегут под вечер в Храм…
не приемлю разных недомолвок
и когда обвешен в полкило
и когда вокруг козлы и волки
странно рассуждают о былом…
не приемлю лжи во благо близких
(иногда чужой дороже баб…)
и когда рабами правит виски
и когда вискарь такой же раб
не приемлю горечь и морщины
и когда на юность седина
пристает без права и причины
потому что, видите, война...
не приемлю порты и вокзалы
и звенят с утра колокола...
и смотрюсь разбитым и усталым --
и пустые громкие слова...
30.10.2015.

І особисте -
я хачу пакоя! -
він сниться всім,
аж сивий вже
від бою,
він вже зчорнів
від ран,
йому болить,
що в мій будинок,
в твій зайти - це нить...

і він сумує,
бо шляху не знає,
назад - нема,
вперед усе закрито,
сидить десь спокій
і шукає ниті...

між іншим,
міг би чесно заявити:
ви злиті всі, друзяки,
скрізь тихенько злиті.

ПС

ваш супокій,
говорить дуже щиро,
лише у сні,
а так..... -
чекайте миру

Хотели референдум?.. Выбор сделан –
в чужие руки отдали Донбасс.
Вот только грабежа и беспредела
не ждал, похоже, ни один из вас.

Зато вещают вам о "лучшей жизни"
теперь на чисто русском языке.
Что проку, если "новая отчизна"
разбита и не признана никем?

И, превращая "русский мир" в ловушку,
чужая пешка, ставшая ферзём,
бесцеремонно всё берёт на мушку:
металл заводов, уголь, чернозём...

Ну, где ж твоё обещанное счастье,
в которое и верилось с трудом,
истерзанный, поделенный на части,
использованный кем-то "лугандон"?

***
Нема пророка у вітчизни,
то так і буде.
Але знай:
коли не радує колишнє,
то до його огуди
й тризни
майбутнє
не веде
у рай.

***
Що все пропало, – це не так.
У серці кожного – Спартак
і не загине за п’ятак
і незалежна,
й самостійна
моя країна –
Україна.

***
Не зраджує Ісуса Юда,
коли кусає у щоку.
Ще уповають «добрі люди», –
за першою і друга буде
бодай на їхньому
віку.

***
Чого пускати слину?
Ти ласий до жінок?
Нормально.
Ти людина.
А не боїшся кпини,
записуй
цей
урок.

***
Іржа́віють осіріси й ізіди,
укриті порцеляновим плащем...
Очікує у черзі Немезіда,
коли паде її каріатида
лицем в калюжу
проливним
дощем.

2015

Зворушує, чахне і тане
усе, що чарує здаля –
жовтаво-рожево-багряне,
аж поки зима не нагряне
і білою стане земля.

Уляжеться ковдрою саду
обтріпане листя, трава...
Поменшає диму і чаду.
Залишиться літо позаду
і осінь утратить права.

І хуга повіє полями,
лісами піде буревій,
збере у торбину тумани
і буде висіти над нами
копійкою місяць новий.

І зорями жовтень убуде,
і тогу зніме́ листопад.
За носа хапатиме грудень.
Покотяться ночі у будень.
Подовшає сон у солдат.

На заході з'їдуться сім'ї,
на сході оклигне народ –
котурни замінить на рівні.
Забігають рідкісні півні
із льоху в чужий околот.

Нові караули й санбати
обніме безсоння ночей,
і зійде полуда з очей.

І чота небесної варти
рожевою мрією ватри
зігріє надії людей.

10.2015

Я – не гість. Я, так, перехожий.
Мимоволі і не хотячи
Увірвалася в дім. Потривожу
І попрошу – відпусти…
Стіни холодом вкриті. Темно.
Тут давно не живе ніхто.
Спогад тулиться смиренно.
Сумно дивиться у вікно.

Я б вогонь розвела і ґнотик
Запалила б – нехай горить.
Твоє серце єдиний дотик
Оживив би… та серце спить.
І удома нема нікого.
В перехожого душа гірчить.
Його розпачу, крику німого
Не почують.Твій дім мовчить…

Куди бурлиш, ріко?...Завжди така?
Клекочеш почуттями невгамовно...
Змінившись на сліпого бурлака,
Заторкуєш каміння...карколомно.
У мушель відшліфовуєш снагу,
І губишся у водоростях синіх.
У ночі відбираєш сон, нудьгу.
Кипить стрімка вода у часоплині.
Кричу я навздогін:"Ріко, спинись!
Бо заблукаєш у тенетах вітру"...
Відповідає хвиля: "Не журись!
Я річковою квіткою розквітну"...

2015 р.

Крізь тишу – грім, крізь гіркоту – моління,
Колюче груддя вибитих доріг.
І вершать долю ерами провинну
Небесні вої-янголи вгорі.

До раю – вік, до чорноти лиш миля,
Помежи драм людських спирає дух.
То де наш Ной – загублений у хвилях,
Чи сатаною приспаний оглух?..

Нема зірок – чистилище і попіл,
Зелених бісів скурена юрма.
А біль землі під серцем, наче докір…
Назад путівців не було й нема.

оранжеве небо мов чай з бергамотом
як біль білі-білі тумани-коктейлі
за руку бере не питаючи хто ти
самотність на зайво широкій постелі

веде лабіринтом осіннього міста
дорога робота дорога рутина
а ввечері разом сідаєте їсти
в компанії гордої леді з картини

2015

З циклу «Карпатські бранзолєти»

Ночівля

На оденку постелено вітрові,
на галєрії – сонцеві.
Сни
поєдинче здивують палітрами
заночованих сих,
а вони
на плахтурах,
як діва від повниці,
покриватимуть усміхом туск
і мирОм – до гуцульської вольниці,
об яку і чортяка спіткнувсь.
Підігріється сниво холодному,
на гаряче війне холодком.
Дочинєня у затишку – жодного,
бо газда на сторожі з ціпком.
Голосиста газдиня будитиме
і дарунками втішить гостей,
з найдорожчим – рожевою свитою
понад горами сонцю зійти.

2015.

Примітка:
оденок – горище хліва з дощок;
галєрія – довгий балкон уздовж будинку;
поєдинче – роздільно, окремо;
плахтура – рядно;
повниця – дарування молодим грошей на весіллі;
туск – туга;
мирОм – по-доброму;
дочинєня – неприємний клопіт:
газда – господар дому;
газдиня – господиня дому.


Бранка

О падочку, гарячі зблиски кріса
і кулка смерті.
Легіню лісна
в жовнірський рупцак заманила місяць,
щоб раненого вище лих підняв.

По змійці крові час повзе у крокіс,
гуцулки гонять вилами лісну,
що гейби вОйна,
щезне гола й боса
між тінями сушиць і полину.

2015.

Примітка:
бранка – призов на військову службу;
кріс – рушниця;
кулка – кільця;
лісна – лісова русалка;
жовнірський – солдатський;
рУпцак – наплічник;
крокіс – вир у річці;
сушиця – всохле дерево.

Гуцульські метаморфози

Штаєра коні сприходу,
світанок – за калейстру:
надривно чорний дихає,
а білий губи в Тису.*

Полудне коням вигріє
гірський у гривах вітер,
і злине чорний вирієм,
а білий – білосвітом.

Муровий вечір ліцами
минулому навкірки
прив’яже пару вічну цю
до впійманої зірки.

*Річка.
2015.

Примітка:
штаєра – галопом;
сприходу – спочатку;
калейстра – вуздечка;
полудне – полудень:
мурОвий – сміливий і зухвалий;
ліци – віжки:
навкірки – наперекір.

Бутин

За рипою кишіло сночі духами,
на ковню зранку – форин,
щоб наслухати,
куди сталєнка злитися піде.
Гуцули літні спільно з балакухами*
казки гірських вітрів не зловлять вухами,
бо й на фашинні казка де-не-де.

Мінорно рухне ліс коло поточини,
і навіть Бог,
раптово тут заскочений,
здивовано зведе брову нараз,
коли ватага, дуб униз волочачи,
потягне за собою світ і час.

2015.

*Говіркі жінки.

Примітка:
бУтин – лісорозробка;
рипа – яр;
сночі – учора ввечері;
кОвня – викорчуваний пеньок;
форин – головний;
сталєнка – сокира з доброї сталі;
фашиння – гілля;
поточина – струмок.

Передгрудневе

До зими, як до любки, - стежина коротка,
піднебесся із вішкою плине услід,
позолоти осінньої згублена нота,
вічна сі
перекинулась борзо на глід.

СкузікАлася осінь,
мов пирга,
а вішка
за простибі вертає такій неземне.
До зими, як до любки, стежина миліша,
поміж гір у газівку* закутана днем.

Не чекай од тієї, що близько, покори,
заведе у скрепіття сріблясті без меж.
До зими, як до любки, стежина угору,
подолай – піднебесного скрецо сягнеш.

*Легка екзотична хустка.

Примітка:
любка – кохана;
вішка – кропило;
борзо – швидко;
скузікАтися – кинутися у сварку;
пИрга – стара потворна людина;
простибі – дякую;
скрепіття – нетрі.

*****

Захмелілий музика
подібний до скрипки,
одзвучить до зорі
до найпершої
стиха
і гучніше відтак,
по-зимовому сипко,-
так ударить об землю
рахубистим лихом.

Потривожена скрипка
хмельніш од музИки,
звеселить і зорю
без ескорту
й цофнеться,
запросивши на струцень
село невелике,
що з весільною бучею знову на лицях.

2015.

Примітка:
цофнутися – податися назад;
струцень – плетений калач.

Чари розвіялись…
Чужі…
Ти став геть інший…
Я? Все та ж,
Якою ти мене відкрив
І запустив крізь мене Дух одвічний.

Що ж,
Буду спати я тепер без сновидінь,
Без туги за порталами-очима,
Без страху через заметіль,
В яку ти стрімголів полинув…

Ну що ж…
Уже як є…
І як було не буде…
Звичайно, проміняла б все
На наші дивні словоблуди…

Чи я змирилась?...
Вже не суть –
В цих справах рішення одноосібне.
В коханні полонених не беруть,
Не можна навіть зникнуть гідно…

Та попри біль і сум,
І вдавану твою жорстокість
(не знаю чим вже заслужила),
Я, мов дитина нерадива,
Хоч це несе лише самотність,
Вслухаюсь в лірику сердечних струн…

А хоч би й так?
Я не боюсь!
Самотність – сила, воля, вітер!
Сплету слова із вічних літер,
Й свободи, як дурна, нап’юсь!

30.10.2015

Красиві речі некрасивих людей,
Порожні очі приречених душ,
Заклякли усмішки наївних блядей,
Зіпсували нечисті чистий аркуш.

Їм далась кристальна, білосніжна душа,
Довірили істину, відкрили весь світ.
Стоптали, плюнули. -Не ваша! Моя!
І з криками кинулись грішити як слід.

-Чого ж Вам здалась, та триклята душа?
- Навіщо хотіли її рятувати?
Пропала нещасна, нема вороття.
Згоріла до попелу, нема що й сказати.

Брови нахмурило небо сердито,
Сонце сховалось за чорну вуаль,
Наскрізь пронизує холодний вітер
І дощ накрапає - осіння печаль.

В природі нічого змінити не можна,
Але треба вірити у чудеса.
В такій порі теж є своя неповторність,
Чарівність та неймовірна краса.

2015 р.

Спить дитятко у колисці,
Поруч мати молода.
Чоловік й татусь не близько
І за ним болить душа.

Тихо пісню колискову
Та й кровиночці співа,
Молиться уклінно Богу,
Промовля такі слова:

-Господи Всемилостивий,
Богородице свята!
Захища Вкраїну милий,
Вбережіть його від зла.

Від ворожої напасті,
Та від куль,очей лихих,
І від підлості та зради,
Хай повернеться живим.

Ми з синочком зачекались
Рідного захисника,
Хай настане мир.І радість
Запанує у серцях.

О!Маріє Пресвятая
І Спаситель наш Ісус!
Вам же славу возсилаю,
З вдячністю щодня молюсь.

2015 р.

Как без песни грустно на душе...
Год за годом, взрослые уже,
Не поймете, где добро, где зло.
(что лохи, ведетесь на фуфло).

Лохотрон... Наперсточник... "Развод"...
День сменился днем, и годом год...
Быстро пробегающая жизнь...
И ведут, ведут ступени вниз...

"Драпа" дым над люстрою повис...
Ты играть с чужими не садись...
Только карты розданы уже.
Как без песни грустно на душе...

А без света в сумраке темно...
Ждешь ответа?- Мне плевать давно
На убогий умственный прикид
Тех, кто априори дураки.

Кто идет, обласканный хвальбой
За лгуном, манящим за собой,
Только правда так же далека,
Как морковь у носа ишака.

Идиотам правду объяснять-
Словно перед свиньями метать
Бисер (что предсказано давно)...
Как без света в сумраке темно!..

А в подполье встретишь только крыс,
И ступени, что уводят вниз,
Ты пройдешь, идя на огонек
К тем, кто огоньком тебя увлек

Думаешь, чтоб вывести на свет?
Ты вошел, да выхода-то нет.
Длинный полутемный коридор...
Стенки нет? Так выстрелят в упор.

След кровавых пятен на стене...
Меркнет свет... А ты не верил мне.
"Ты попал, братела. Зашибись!.."
Да... В подполье встретишь только крыс...
.........................................
И, как эхо выстрела, во тьме
Гаснет мысль, рожденная в уме,
Как всегда бывало на Руси-
ТЫ НЕ ВЕРЬ, НЕ БОЙСЯ, НЕ ПРОСИ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115103101473

Я - не просто кошеня,
я - справжнюче тигреня!
Зашиплю й бочком-бочком,
захищаю молочко!

Дибки шерсть і блиск в очах
на усіх наводить страх!
І нехай я не гарчу,
зате голосно нявчу!

Завтра виросту і вмить
зможу ворога спинить!
А тепер бігом-бігом
до тарілки з молоком!

2015

«Так гарно летимо. Все далі Кріт, все ближче рідний край...»-
Дедал уявив, як їх стрінуть., що аж заплющив очі.
По хвилі відчинив, озирнувсь довкола -
Ікара ні попереду, ані позад не видно.
«Мабуть, втомився махать крильми, от і відстав.
Опущуся трохи ниже й підбадьорю».
Глянув на море і з одчаю скрикнув:
Вода од пір’я біла...
«А де ж ти сам, Ікарику? Може, впав непритомний?»
Ні, хвиля винесла на берег бездиханне тіло.
Риє могилку батько, вкладає в неї сина і гадає:
«Кому з богів не догодив я й чим,
Що Ікар забув мою пересторогу уникати сонця?..
Хто із всесильних спокусив здійнятися так високо,
Що розтопився віск, розпались крил?..
...Невже за те, од чого стільки літ минуло?..»
***
...Сестра віддала сина Дедалові в науку.
Щойно шість літ подвоїв хлопчина,
А кмітливістю не перестає дивувати.
Побачив якось остистий хребет рибини
І схожі зубці зробив на тонкім залізі –
Так з’явилось те, що назвали пилкою.
А то поєднав дві залізні ніжки –
Одна - на місці, друга - обводить коло.
Себто, граючись винайшов циркуль.
Чимало ще незнаного й Дедалові
З’явилось з-під розумних рук дитини.
«Е, та він отак невдовзі обжене й мене.-
Дедалі частіш спадало на думку вчителю.-
Од мене до нього перейде слава Майстра …
Треба щось робить, доки не пізно…»
Додумав, як, одвідавши замок Мінерви,
Опинився з учнем над урвищем, що спадало в море.
Дедал розглянувся – нікого доокіль…
І коли хлопчик нахиливсь, штовхнув його щосили.
Плачучи розповів сестрі, що до всього цікавий небіж
Намірився дістать щось, спіткнувся й полетів додолу…
***
Не відав убивця, що все те бачила Паллада.
Богиня талану підхопила в польоті хлопчину,
Зодягла в пір’я й перетворила на куріпку.
А розум передала лапкам і крилам,
Та ще навчила, як уникати висоти,
Відкладати яйця тільки в кущах густих.
Ось і тепер, коли Дедал ховає сина,
Куріпка балакуча пурхає з місця на місце,
Немов хоче сказати -вбивці:
«Заздрість лиш до гріха доводить».
--------------------------------------------------------------------------------
За основу взято :Публій Овідій Назон «Метаморфози» (з латинської переклав Андрій Содомора).Київ, Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1985. Книга восьма, стор.139-140.

душа запрагла в небеса,
а він лишався - не на суші:
без вітру, паруса й весла,
без віри і надії сущий,

знелюблений в недобру мить
і занапащений любов'ю -
і тільки серце ще болить,
знічев'я зранене тобою...


29.10.15

Саксофоніст.
Крихка верета липового цвіту
Притишила забави малюків.
Топ- топу-топчуть! пахне літо!
І мружаться від сяючих дахів.
А саксофон збирає перехожих -
Це майстер заробляє на обід.
Він чимось сам на спалах сонця схожий,
Ціною в золото.. сміється з мідяків.

Віолончелісти.
Двійко тиснуть смичками струни -
Віолончелі не мають шансів:
Штамповано крехчуть тирсові труни...
Ні тобі смутку, ні тобі танців.

Піаністка.
...А зіграти б сонату, та звуки заглушать клаксони.
Перехожі пройдуть, бо не в ритм, і не це в голові.
«...піаніно із тилу на ребра просмалені схоже...»
І незручно: король інструментів - в юрбі...

Гітаристи.
Нас для неї нема - вона дивиться в очі йому,
Другим номером в парі шалено акорди зриваючи.
Він трима на колінах коханку свою,
Всю жагу без усмішки в гітару вливаючи.

Арфіст.
Ти ба, арфіст! Ковбой патлатий
У капелюсі і при шпорах
на арфі грає! Пробігає
По стеблах ніжно. От джигун!
Чудуємось. І мимохіть
Очима револьвер шукаєм...

Латиноамериканці.
О, що за ритм, і що за звуки!
Європу вивести зі скуки
Лиш цей вогонь спроможний геніальний.
...Маленькі інківські квартети
Собою подих забивають.
Прострацію з місцевих вибивають.

2015

Химерна тиша.
Снів безодня-тьма.
Маруди-тіні,
спогади-блюзніри...

Тремтить душа,
розгублена й німа,
і тулиться
до лагідної віри:

суцвіття
розпогоджених облич
торкнеться ранок
літепло і м'яко.

Дарма, що дощ
під вікнами
в_сю ніч
виходжує
тривог багнисту мряку.

10.2015

Не залишайтесь байдужими
До горя чужого й біди,
І слово розради дружнєє
Сказати готові завжди

Будьте.Людині полегшає,
Відчує підтримку вона
В хвилину для неї нелегкую,
Не буде із лихом сама.

Добро всім вернеться сторицею,
Колись допоможуть і вам.
І радість світла іскритиметься,
Зорітиме щастям в очах.

2015 р.

Дерева всі в багрянці,
Листя кружляє в танці,
Душа ж моя співа.
На музику цю вічну
Для радісної пісні
Я підберу слова.

В похмурі дні осінні
Приходить ностальгія
За тим,що не вернеш.
А сонечко всміхнулось -
Сумне усе забулось
І щастю нема меж.

2015 р.

            М. В.

Від зустрічі тепло й нікуди ти ще не поїхала.
У далеч розкрилену тільки сніжинки летять.
Мов бавиться дзиґою непосидюще дитя -
над світом танцює вітрами розпатлана віхола.

Поглянь!
Переметами місто стоїть поколошкане.
І день виповзає, як перший тролейбус з депо.
І ті двірники - їм за коміри холод заповз -
вовтузяться в манці зі снігу лопатами-ложками.

Щасти!
Повертайся!
І видих на шибці враз вихолов.
Замети і відстань тепер поміж нами ростуть,
немов при застуді в термометрі вищає ртуть.
Хоч тепло і хóроше, наче ти ще не поїхала...

2014-2015

… ні світла
ні доріг
а ні просвіту
онучник - жид все вивіз на район
і губи починають белькотіти
чому б і ні, якщо без перепон?!…
і знову страх
на користь інтервента…
дзвіночок втретє кличе на помост
юрба іуд гризеться поміж ренти --
… один у засідці назрілих помст
30.11.2015.

У місячному сяйві , серед тисячі зірок
Знайдеться та єдина і зроби лиш крок,
Я стану ближче до своїх бажань,
Я зможу пережити і забути без вагань,
Ту єдину , неповторну , незбагненну,
Ту прекрасну , дорогоцінну і шалену…
Чи може я не хочу забувати???
Ну що ж , згадаю я , як в ясну ніч ,
Гуляли ми , забувши про все й про всіх,
А потім , о боже, що ж було потім…
Два тіла поєднались в блаженному вогні…
Серця палали і горіли душі,
Невже можливо , щоб гріх був такий солодкий..?
Можливо… це прекрасно , прекрасно і водночас
Так неправильно … та хто ж таке придумав ,
Що за щастя на Землі треба платити в пеклі???
Я не хочу вірити , й не буду…
Що в таку прекрасну ніч,
У місячному сяйві,
Могли згрішити ми,
Пристрасно кохаючи ,безтямно любивши…

Заплетені коси сягали грудей,
Карі очі свердлили до болю,
Усмішка, що губила людей,
Непокірна цариця мого покою.
Ледь освітлене наге лице,
Відкрита душа, що шептала охоче,
Я твоя, і ця мить не пройде,
А застигне в пам'яті ночі.
Загриміло у скронях, в очах потемніло,
Усе у цю ж мить зупинилось, застило,
Ти невловимо до мене тулилась,
Я не ж пручався, ти мене підкорила.
Твої руки торкались мене,
Мої ж від щастя тремтіли,
Я й не мріяв, не вірилось в це,
Ми удвох поєднались в єдине.

Осінь знущається, осінь регоче,
Не буде вже більше тепла,
Останнє забрало листя пожовкле,
Прощайтеся з літом, вже завтра зима.
Закінчились будні набиті промінням,
Як опудало сонце висить в небесах,
Світило ще світить, та так неохоче,
Скорочуючи години свого життя.
Наповнилась осінь смаками природи,
Налилась по вінця п'яним вином,
Вона грається з нами, дає насолоди,
Затьмарює розум, робиться сном.
Осінь насправді пора дуже дивна,
Дерева скидають своє хутро,
Яка ж це дурниця - оголятись на зиму,
Проміняти на холод любе тепло.