Снігу нема на Покрову,
Як і немає тепла.
Золото тьмяне діброви
Вкрила прозора імла.
Тишею вкуталось поле,
Зоране вчора під зяб, –
І вздовж шляхів захололих
Зовсім ніяких приваб.
Тільки наповнена дзвоном
Кожна краплинка роси
Та, мов поблякла ікона,
Сонце край неба висить.
14.10.15

У Україні нині Ваше свято,
Вже офіційним є воно, нарешті.
Згадають люди заслання, арешти,
Криївки лісові і атентати.
Вас пом'януть сьогодні як героїв,
Хоч слід було давно вже це зробити,
Брехня не пройде історичні сита,
Хай, навіть, хтось уменшить її втроє.
Боролися за те, щоб вільно жити
В, благословеннім Богом, ріднім Краю,
Щоб ворог, на чуже що зазіхає,
І погляд не звертав сюди неситий.
У розквіті життя Ви помирали,
Щоб не топтав цю землю нелюд лютий.
Стіною стали так колись у Крутах,
Ворожу зупинити щоб навалу.
Так мало Вас сьогодні з нами поряд,
А зради і корупції доволі.
Війна лягає тягарем на долі,
Чорніють знову матері від горя.
Ви Ангелами нашими на Небі,
Тому народ наш ворог не здолає
І буде мир і спокій в нашім Краю,
Це все що нині Україні треба.

В соавторстве с поэтессой Ульяной Задарма (Надеждой Капинос)

Кто влажных губ ее
Коснется на рассвете?..
И с кем она
Глотками будет пить
Минуты эти?...
Бокал вина
Прольется, словно
Время убегая,
Да на подол...
Тот, кто коснется-
Пей, не проливая!-
Твой час пришел!
Ты влажных губ ее
Коснешься на рассвете...
С тобой - ОНА...
И будет миг так
Сладостен и светел...
Тобой пьяна
Она напомнит
Дней забытых трепет...
А в них - ВЕСНА...
...и скажет Грусть
Мне очень тихо :
Детка,
Не ты...
... ОНА...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115101400881

Легкі пташки: цвірінь-цвірінь,
Вібрує знов озерна рінь.

Гаї в полон вітрець бере,
Куйовдить зачіски дерев.

Січе проміння золоте
І листя в озеро мете.

Он силует упав із туч –
Скрипковий віддзеркалив ключ.

В piano ніжнім шелестінь –
Немов струна – тремтлива тінь.

Примхлива музика води –
Вишіптує на всі лади.

Міняє ритм і темп і штрих,
Печаль навіє, потім – сміх.

Веселощі, помірний жаль
Увічнить озера скрижаль.

Ген променя-смичка там злет –
Звучить осінній менует.

12.10.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став.

Ой кумедна ойкумена,
розпорошена у прах,
Наїжачені знамена,
конвоїри на часах.
Зоологія убога:
ікла, ратиці і роги,
оєвроплені козли,
окремлячені осли,
двоєрилі, лапоногі
і химери, і орли,
осоружні і вельможні,
і валети, й королі
і правителі безбожні
із Кирилом на чолі.
Яничари озвірілі,
неотесані совки,
снайпери́ і каноніри,
особачені царьки,
насобачені убивці
на війну і на чуму,
і нічні вовки, і вівці,
і злодії у Криму.
Кандидати у бандити
і на іншу підлу роль,
і на шухері – еліта,
клоунада і король,
популярний у народі
охуин* і карапуз.
І не дама, і не туз
у тасованій колоді
на панелі. А на споді
все це – рашеський союз.

10.215

Дозволяю тобі піти, зачинивши двері.
Просіваю мішок образ і колючих слів.
Я старанно роблю кораблики із паперу,
Щоб потрапити до омріяних берегів.

Зашиваю старі жалі і латаю вечір.
Завтра стихне моя журба і твоя вина.
Теплий серпень мене обачно візьме за плечі.
Буде плавати сонце в глечику для вина.

Ти подумаєш, що знічев’я зробив дурницю.
Що між нами тепер тонкі пролягли мости.
Я шкарпетки тобі на зиму зв’яжу на спицях.
І дозволю колись крізь двері назад ввійти.
22.08.2015

Єрусалимська тиша –
Це не тоді, коли усі мовчать,
А як не завивають амбуланси,
Не проганяють птахів з неба вертольоти,
Коли не прикипаємо до приймачів
І не питаємо у незнайомих:
«Що, є й убиті?»
Єрусалимська тиша –
Безжурний сміх малят,
«Шалом» і «Ма шломха?» з Гіло у Неве-Яков.
Як шашлики в Ган-Сакері шкварчать.
Бджолиний рій – шук Махане Єгуда.
Як в Кнесеті до хрипоти кричать.
Коли в День Катастрофи завмира усе,
І передзвін сердець гучніший од сирени.
Єрусалимська тиша –
Єврейський найдорожчий скарб,
Що тільки в сни з Машіахом заходить.
--------------------------------------------------------
Ма шльомха? - Як йдеться?
Гіло, Неве-Яков - віддалені один від одного райони Єрусалима.
Ган-Сакер - людний парк столиці.
Шук Махане Єгуда - ринок.

Возвратился!
БЕЗ СЛОВ
ты
сумел
ВСЕ сказать –
О ВАЖНОМ.

Еще держишь весло,
И твердеет твоя броня...
Пусть тебе повезет,
чтоб потом рассказал однажды,
научить смог тому,
что пора нам давно понять.

Статный,
Словно скала,
спокойнее и тверд наружу,
Не таков, каков был,
И небрежности след простыл.

Собран, горный орел,
Над родною землею ты кружишь,
Охраняя покой,
И даруя нам солнце, мир.

Под охраной небес
Пребывай, ангел неустанно
Держит меч и хранит,
Заслонив от огня врага.

Ждем мы с миром тебя,
Молим небо хранить собратьев,
Чтоб здоровы, домой,
на своих же... ногах

Так стало тепло на душі
І я спинилася. В тиші
Полинула в глибінь очей,
У синь недоспаних ночей,
Коли молилися за нас.
А ті слова долають час:
І в тихім сяєві стою
Й молитву чую наяву,
Де слово мудрістю сріблиться
Й любов’ю осяває лиця.
Надчистота тих світлих слів -
Ромашки білої пелюстки.
Блаженнійший за нас молив
Свічадо берегти від пустки…
І вогник серця не погасне,
Бо то є Слово Світлоясне…

* * *

За вікнами трамвая – пиво й пил,
всередині – іржа та запах сечі...
Розпродано впливовими не все ще.
А їх самих
ну хто б уже
купив!

То ж, замість перевтоми для очей –
солодкий сон
на довгому маршруті,
в якому – запашний
вишневий
штрудель
і дощ,
і всеочищення,
й ковчег.

Бо сказані кондуктором слова
не завше трансформуються у відчай.
Нехай і подорожчало удвічі –
росте пшениця,
достигають вишні.
На штрудель буде, стверджує Всевишній.
І згоден з ним
колгоспний
голова.

Мужчина і пам`ятник.
Натяк прозорий.
Не садять у парках оцих мандрагори.
Панують сосонки, вербиченьки, туї.
Живому жадається огира, збруї,
Шляхи уявляє: за хмари... все вище.
Він є повелителем віхоли, хвищі,
Юнону привабив, менжує зорею,
Ушкварить Перуном у схилену рею.
Зліпив янголятко - а посміх чортячий.
Цибата статура, ще буцає м`ячик.
Десь мати квилить...
"Ні, цейтнот - по пленеру...".
Устигнути б світочем стати в цю еру!
Вже й пузо, і пейси... Здобутки хирляві.
Тритон екзотичний на лівій халяві.
Із хвостик - чеснот, сім рядів прототипів.
Правиці не дам Шкаралущі Пилипу.
Друзяки - дуби, споришеві мізери.
А в мене у клітях - тигриці... пантери...
"І хочуть свавілля, залізного м`яса..." -
Сміється з безлюддя руда Аргімпаса.
У Чутове кличе.
Там чорні биндюги.
А я ще тасую петелечки, смуги.
Свій оцет вирує...
Рік справжнього меду.
Метелик на бронзі: оманливе кредо.
Душа і метал.
Піджачок, черевики...
Дрібнота вклякає у тінях великих,
Устигнувши влізти у шпарки по квотах
(У фрашки завжди незліченно роботи),
Замазавши руки у глині прадідній,
Сказавши про метрів слівце - принагідно,
Піднявши лист лавра, обслинивши келих...
Для кого писала про вічне... ой, леле...


2015

як пальці світло стиснуть на спині
і поповзуть шаленці вниз додолу
згадаю як уперше у мені
ти побував тоді згадаю знову
про місяць травень липень листопад
як у траві ми зігрівались двоє
як у горах настиг каменепад
і я твою забула навіть мову
забула я чи був ти у мені
і геть пішла
німа і загадкова


15.05.15

Що таке назавжд́и і ніколи,
нагадає хвилина остання,
ностальгія за друзями школи
і утрачене перше кохання.

Ну здавалося б, що там такого
ті скупі пастушкові гостинці,
як шкуринка окрайця черствого
у дитячій заплічній торбинці?

І чого воно нині зринає,
як невигасле полум'я свічки?
Вже і сміху їх не пам'ятаю.
Лиш комічні гримаси і клички.

Лише очі закрию з утоми
і стають біля мене на варту
льодяки, палії, буєломи
і фантоми козацького гарту.

Лише тіні, а друзів немає,
і прогнози, й діагнози точні,
і єдине, що оберігає –
це побачення наші заочні.

І у ночі осінні, буває,
залунає її голосочок,
наче доля мені посилає
три сигнали дефісів і точок.

Недочитана азбука Морзе.
Перекреслені погляди-чати,
наче й досі гартують морози
юні роки мої розіп'яті.

І минуле гортає забуті
таємниці лукавої ночі.
Та утрачене не повернути,
не змінити малюнки урочі.

І дитячі побачення марні,
наче зайчики – очі-люстерця
під ялиною біля лікарні,
що згоріли у пам'яті серця.

А сіромі зоріють до ранку,
поки осінь сіріє на ґанку
і чекає відсотки за мито.
Поки лихо ще дихає тихо
і єдина буває утіха -
повернути забуте у літо.


10.2015

Світить Місяць відбитим позиченим світлом.
Щось шаманське й шампанське розлите кругом.
Я не знаю, земляни: ізвідси чи Звідтам
Це скуйовджене сяйво – мов чай з молоком?

Цей тепліючий мед тіла юної музи,
Віск смертельний ручищ долі Баби Яги.
В цьому світі, як в лоні, прожити ми мусим,
Поборовши спокуси вина і жаги.

Ну а хто не поборе, покаятись може.
Не покається хтось – того Там десь простять...
Адже він милосердний, той засвіток Божий,
У якому раює розіп’ятий тать.

З когось шкіру здирають і маски із когось.
На царях і юродивих проба одна.
В небі хмара ворон – як остання дорога,
На яку я душею виходжу з вікна.

10 жовт. 15.

Любисток - це від любові,
В нім завжди мили дівчата
Коси свої довгі,
Щоб хлопців тоді чарувати.

Зілля оцього запах
Дурманить,бо він особливий,
Тоді,здається й не дивно,
Що легко в полон його втрапить.

А він,той полон,солодкий,
Не хочеться з нього тікати.
Мийте в любистку волосся
І...хлопці всі ваші,дівчата.

2015 р.

Листям опалим
Тихими кроками
Осінь ступає.
Так рік від року.

Змінить осінню
Пору чудову
Інша картина:
Сніг та морози.

Сонце пригріє,
День більшим стане,
Радують ніжністю
Квіти весняні.

Кличе зозуленька
Літечко в гості,
А стиглі яблука -
Це...знову осінь.

2015 р.

Я слухав оклики дощу.
Осінній дощ!
Я так натхненно слухав.
Ну, що йому...
Куди йому...
Впущу:
у ринві на даху
уже не сухо.
Не пелена - коротке скло.
Осінній ритм.
Вологий подих вітру.
Та що йому,
усе б йому
текло...
За кожен лист -
літрову шле
палітру.

Я слухав музику
дощу.

13.10.2015

Ти приходь просто так. Поговоримо вкотре про вічне.
Відкоркуємо ніч і в Чумацький полинемо шлях.
Щоб янтарне тепло розливалось по тілу магічне,
Щоб згадався твій смак на моїх вересневих устах.

Ми заштормимо час у химерному домі без вікон.
Загадаємо сни, де літати вдається без крил.
На палітрі бажань вже не буде багряного крику.
Я роздмухаю біль, як на меблях оранжевий пил.

Ти приходь просто так. Не вигадуй даремні причини.
Розділи на шматки цей медовий осінній пиріг.
І мене пригорни, укриваючи спогадом спину.
І спокійно іди аж тоді, коли випаде сніг.
02.07.2015

Я думала - Ви скучили за мною!...
Тому сьогодні я до Вас прийшла!..
Щоб знов побути жінкою земною,
Й подарувати іскорку тепла!..

У цей холодний вечір, проти ночі,
Я подивилась зіркою в вікно...
Та в Вас були такі байдужі очі,
Яких я вже не бачила давно...

Несла я світло!... але Вам не треба...
Все так буденно в Вашому житті...
Тому - я знову полечу на небо,
І буду там світити в самоті...
Жовтень 2015

Біля ніг моїх лагідно стелиться
Білим пір"ячком - перша метелиця!..

Що ж ти, госте, так рано прийшла?..
І забрала краплини тепла...

Так хотіла тобі я зрадіти,
Та... чекала на "бабине літо"!..

...В теплій хаті стою край вікна...
Ой, далеко від нас ще весна!..

Перший сніг - ранній гість на порозі,
А зима вже на білій дорозі...

Так невчасно... та я вибачаю!..
Заварю із калиною чаю...

Ним зігрію я серце своє...
І сприйматиму все, так, як є!..
Жовтень 2015

* * *

Негода. В кімнаті двоє: ти і Бетховен.
Заварено чай. Ти слухаєш нерухомо.
Забувся.
Забув топ-новини з нутра мережі
про те, що засипав град
північ
Лівобережжя...

Взаємини з N
сягнули, нарешті, піку.
Чи варто казати це
її чоловіку?
Пів тижня до осені.
Все сприймається з сумом:
„нуль – нуль” на табло, в гаманці;
плітки, пересуди.

Віват же тому,
що може підняти тонус:
купюрам із Савичем,
винам,
жінкам топлес,
наївним байкам про заможне та світле завтра
і яблук
червоних і жовтих
повним базарам!..

Кінчається літо.
Спогади, сувеніри.
Ти не діставсь
до жаданого Синевиру.
Жовтіє. Щемить.
Холоди переходять в наступ
під останні акорди
Місячної сонати.

Здавалося, що осені не буде,
Що літу панувати повсякчас,
Але руда непрохана приблуда
Помалу підкрадається до нас.

Озброєна журби і смутку тінню,
Сміливі мрії розбиває вщент.
А що в душі – глобальне потепління,
Для неї – не вагомий аргумент.

Приваблива, спокуслива, мінлива,
То вітром, то дощами заграє.
Містично-золотава діва-диво,
Спішить у долі вирвати своє.

І на моє, гульвіса, зазіхає,
До милого у вічі зазира,
Ночами попід вікнами зітхає,
Нагадує: тепер – її пора.

Та тільки зловтішатися зарано,
Невдовзі сила чар твоїх мине.
Милується тобою мій коханий,
А пригортає лагідно мене.

Вересень 2014

А то було життя… Здавалося, невдале,
Бо зовсім не таке, як у вервичці мрій.
В нім радості чомусь – невиправдано мало,
Та й ту ховав у тінь суєт буденних рій.

А то було життя. Кудись усе спішила,
Встигала не завжди, губила головне.
На мило залюбки обмінювала шило
І, плачучи за ним, казала: «Й це мине»…

А то було життя… І що не день – потала;
То горе, то біда, то труднощів каскад.
Щасливої пори так пристрасно чекала,
Боялась і в думках оглянутись назад.

Чекала майбуття, що лагідно пригорне…
Збагнула лиш тоді, як хворою злягла,
Що ТО й було життя – цікаве, неповторне,
І що вона у нім щасливою була.

Тікай від нього, біла янголице!
Тікай, не вибираючи доріг.
Хай небо допоможе блідолице
пройти повз ніч і проз колючу глицю,
а потім відпокутувати гріх
любові першої і першого падіння...
Бо він тобі не муж, а темний звір.
Із уст його вицівкує шипіння.
А ти вмираєш, янголице рідна,
ще до укусу...
Лютості без мір
не спинить сонячний, такий пречистий ранок...
Іди проз темінь у далеку путь.
І не дивись на біль, на кров гірку, на рани -
колись воно боліти перестане,
колись і з вікон маски опадуть.
А ти крило своє обережи від лапищ
його страшних, від пазурів і мсти.
Тікай, не озираючись на мапи
життя свого, на сходища і трапи,
з хрестом важким, що на плечі́ -
нести
тобі той хрест поможе Божа Мати...

(16.08.15)

В Гвоздику якось закохався Тюльпан,
Вона ж полюбила Нарциса,
А тому подобався лише він сам,
З презирством дивився на інших.

У смутку голівку Тюльпан нахиляв,
Гвоздика страждала без щастя,
Тільки Нарцис,запишавшись співав,
Що він серед квітів найкращий.

Часто буває таке й між людьми:
Хто любить тебе - ти не хочеш,
Кого ж кохаєш всім серцем своїм,
Той ставиться байдуже,мовчки.

Як кажуть,він ціну собі не складе,
Бачити це неприємно.
Нехай же у квітів та у людей
Буде кохання взаємним.

2015 р.

Зціпити зуби, серце скріпити..
Йду крізь вогонь- ні, біжу, ні, лечу я...
Ось-ціль завітна, переступити б
лаву розпечену, прірву страшну...

Хтось каже-кинь все, хтось посміється...
Хтось: "не права, перемога - за нами..."
А я за правду, правда-не гнеться...
Правда - що воля - не робить рабами...
2015

Веснами,веснами,веснами
Відмірюєм наше життя,
Бурхливими ріками скреслими
Удаль відпливають літа.

Лелеки до гнізд повертаються,
І літечко знову прийде.
А те,що було - розтануло,
Новий народиться день.

Осені,осені,осені
Лиш не впускаймо в серця,
Наповнюймо справами добрими
Життя своє аж до кінця.

2015 р.

До фронту - сім днів Інтернетом. І...
війну (з усіма "іпостасями")
вженемо у ступор фуршетами,
промоціями, презентаціями...

З ігнором і гонором - сильні ми.
Боротися! Сказано - склеєно.
Якщо не приб'ємо весіллями,
доб'ємо війну ювілеями.

12.10.2015

Самотній гуляю притишеним містом
У пошуку рим і небачених див, –
Неначе обгризене вміло окістя,
Темніє гілля на тілах стовбурів.
Куди б не ступив я – наліво чи вправо
Із вкритих асфальтом плескатих доріг, –
Пожовклі, пов’ялі, погорблені трави
І щуляться, й туляться дужче до ніг.
Заклякли будинки високі, як вежі,
Бетоном угрузнувши в лоно землі, –
На вікнах зашерхлих відбитки пожежі,
За вікнами – очі і добрі, і злі.
Осіннє повітря потроху холоне,
Знедавна позбувшись туманів і мряк, –
Поспішно розстелений килим червоний
Не може підошви зігріти ніяк.
Заглушений в’їдливим шурхотом листя,
Сіріє, мов тінь, догоряючи день, –
Вертаюсь додому притишеним містом,
Минаючи в сутінках осінь ген-ген...
11.10.15

Я знову тут і досі ще
Немов очам своїм не вірю.
Легкий бере за серце щем,
З душі зникають барви сірі.

Від променевого мазка
Мені всміхнулася водиця.
Неначе риб'яча луска
Переливається, сріблиться.

Пропурхотіло пташеня,
Впірнуло в жовтий кущ акацій.
Над озером він закуняв,
Немов стомившися від праці.

За пеленою диво-хмар
Жовтава світиться примара.
Спітнілий сонця окуляр -
Немов протитуманна фара.

І холод сковує луги
І навіть небо сіро-синє.
І воду й віти навкруги
Немов пронизує тремтіння.

11.10.7523 р. (Від Трипілля) (2015) Конча Озерна

Вся планета - не ботсад,
А різниця.
Трони, труни, гам посад,
Рев традицій...

У капусту принесе
Сон-лелека.
Жуй, пиши казки, есе.
Пий із глека.

Майталається волан.
Стигнуть сливи.
Зазіхають на талан
Шолудиві.

Всюди доки-павуки,
Павіани.
Засівати не з руки.
Лий осанни.

У клюйдерева аврал:
Туки-цюки...
Вуж вилазить у астрал
Із багнюки.

Нарядилася свиня -
Бісер їсти.
Внук у діда кут відняв
Для невісти.

Недорізаний когут -
За топольки.
Умліває борщ... рагу...
З барабольки.

Тихомирно, крупна сіль -
На окрайці.
Біля Кибинців Мусій
Встрелив зайця.

Роги зрізані, архар
На палеті...
Закривавився вівтар.
Спи, плането.

Йдуть бої - за серпантин,
Смалець, нафту.
Між нехлюйства і доктрин
Хлібчик пахне.

Десь новітній Ренуар
Просить моні.
Я доварюю узвар...
На долоні.



2015

Псує уперта діва і черства
З пихою смисл моїх невинних фраз.
Прийнявши лавр, що я подарував,
Бере в полон і волю відбира.
Сказала: «Ви творцям славетних справ
Нетлінний лавр на голову кладіть,
Належить він і майстрові пера,
Що прославляє велич їхніх дій».
Якщо бажає взяти роль судді,
Хай бачить у мені раба свого,
Її шляхетне торжество тоді
В мені запалить неземний вогонь.
Прикрашу лавром голову її
І славитиму ревно як піїт.

Понад усе так хочеться дожити,
Аби не місяцями Максимка вік лічити,
Щоб не питать щоразу в сина одне й те ж:
«Скільки зубочків з’явилося уже?»
Щоб не здригатися, як до поріжка
Онук підходить надто близько
Та ще й непевно, по-матроськи,
А порадіть, як в рот заводить ложку.
Запізно мріяти, що відведу онука в школу,
А вдовольнюсь, що книжці не зрадить він ніколи,
Що іграшки складає на належне місце,
Що мамину роботу оглядає по-учнівськи...
...Чимало що являється мені у снах і наяву...
Та лиш Всевишній зна, до чого доживу.

Липнути - справа невдячна у липня.
З липнем, укотре вже, я зав'язала.
Як в мою осінь дні літа проникли?
Я ж всі паролі й замки поміняла!

Я ж оповила і душу, і тіло.
Я приструнила і залишки волі.
Листя вогняно відпалахкотіло,
Сонно-байдуже осипалось долі.

Злотом - багатим, а мідним - для бідних.
Дзвоном скорботи - свіжосхороненим.
І коли схочеш покликати: "рідна",
Знай, між ріднею зв'язки заборонені.

2015

Привіт, мале, по збіганому дню-
так файно впасти у твої обійми.
Кордони мого серця перетнув
коханий голосок...ну хто ще вийме

із мене втому - як не ти, синаш?
і хто ще розщебече вечоріння?
Так тепло на порозі хатнім - аж
напрошується в гості зірка синя.

До стелі барикади із крісел,
уявні коні спінені у гоні...
о, скільки ж волі ти мені несеш,
маленький вою, - вогник у долоні.

а я...а я так голосно мовчу
про справжні війни на твоїй прадавній-
калиновій землі, нашестя чум
у зайшлій черню - проданій Лугані.

Так ридма не говорю про сумне:
як ходить хижо зрада чорноп"ята...
є ж біль, який ніколи не мине:
возведені борцям - не слава - ґрати.

В одчинених дверцятах - світла дух...
Привіт мале, скучала за тобою!
Мамусь, я тез, люблю тебе - ух-ух,-
високо так як в небо головою,

так сильно- сильно, як торнадо, як
маленькі квітки сонячну зернину,
широко так , як космос, і ще так...
так без кінця - як стежка в Україну.

Не бачило око,
Не чуло те вухо
Що Бог приготовив
Для вірних своїх.
Не буде там болю,
Не буде там смутку
У царстві Христовім,
У небі святім.

Приспів:Свят,свят,свят
Бог в Своїх небесах.
Свят,свят,свят-
Заспіваємо там.
Слав,слав,слав
Божа Церква Христа.
В небесах
Будем вічно співать.

Побачимо рідних,
Зустрінемо друзів,
Кого ми любили
Обнімемо там.
Де радість без міри,
Христу "Алілуя"
Співають спасенні
Небесний псалом.

Там золото всюди,
Каміння коштовне
У вічному домі
Царює Господь.
Все славне ,все нове
У Царстві Господнім,
Там сонця не треба-
Всім світить Христос.

Не бачило око ,
Не чуло те вухо,
Не може людина
Усього збагнуть.
Наш Бог є Великий,
Господь наш є Чудний.
Він наше спасіння-
Вклонімось Йому!
30.12.13.

У безмежжя неба
Ангели святі
Підняли до себе
Щоб почув я спів.

Дивний і чудовий
Неземний псалом,
Світлосяйна мова,
Ті слова – вогонь.

Зрозумілі серцю
Хоч немає слів.
Звідусіль несеться
Ангельський той спів.

Наповняє душу
Спокій неземний
Та вертатись мушу,
Я би не хотів.

Ангели спустили,
Ось, мій дім, сім’я.
Мені б їхні крила –
Полетів би я.

У безмежжя раю,
Де немає зла.
Шкода, що літаю
Тільки в своїх снах.

У безмежжя неба
Ангели святі
Підняли до себе
Щоб почув я спів.
22.01.2013

... однажды во Львове в энном прошедшем
сельский мальчишка пел для львовян
было в нем нечто от сумасшедшего
чуточку выше тональности "ля"
и волосы вьющие цвета смолистого
и взгляда обильного где-то в партЕр
с детской наивностью парень неистово
на растерзание выпустил Нерв…
11. 10. 2015.

Я букет жоржин приніс в дарунок,
У своїх зізнався почуттях,
Ти ж мовчала,тільки усміхнулась,
Плечі кутала у теплу сіру шаль.

Сподівався на взаємність,мріяв,
Як в моїх обіймах втонеш ти.
Та розбились на друзки надії,
Коли тихо мовила: "Іди".

Я ж не зміг,не вистачило сили,
І пішла ти у вечірню даль.
Лише на тім місці залишилась
Про тебе згадка - тепла сіра шаль.

2015 р.

Лісового озеречка плесо чисте-чисте,
Там плавали усе літо та й гусоньки дикі.
І лебеді зупинялись на перепочинок,
Качки дикі купалися та ловили рибок.
Милувалися красою всі,кому бувати
Довелося тут.А нині його не впізнати:
Все поросле очеретом,всохло,замулилось,
Із великої водойми калюжа зробилась.
Ніде й звірині напитись,не те,що купатись.
Залишився жаль у серці,колись була ж радість.

2015 р.

Богеми сивий карнавал.
Проектор світить за лаштунки.
На сцені п'яний кардинал
Шукає "грами порятунку".
Пусті місця, прим'ята ложа.
Абсурду навіть не знайти!
А поряд з ним сидить вельможа -
Столітній парубок-кретин,
Його стара, її дівчата,
Маркізи, лорди, простота...
І дійство, нібито почато,
І, ніби взята висота,
Але мелодія не та!
Не ті слова, імпреза стилю,
Манери, рухи невпопад -
Як щойно знята курка з грилю,
Як ще гарячий мармелад...
Повітря лине з вентиляцій
Партерним пилом-самоти.
Не здійме він тобі овацій,
Яких жадаєш так знайти.

Невтомні оплески лунали
Нестримним викриком у вись...

"Ще тільки раз! Уже дістали!
На біс! На біс! На біс! На біс!
Ще раз, останній, і завіс!..".
"Чекай-но, любий, тут пустеля!".
"Ага, пустеля-простолюд...
Чи, може, зірку до готелю,
Як вчора, тягне знов на блуд?!
А я - найсаміший верблюд?!"
"Я хочу вийти ще разочок!
Ну, стій, будь ласочка, стривай!
"Я, може, теж багато хочу,
Але усьому, врешті, край!
Тепер саму себе "благай"...".

Завіса впала ніби скеля -
І зникло разом з тим Святе.
І нащо здалась та "пустеля",
Коли життя - не вар'єте.

Яка печаль, яка краса німа!
Нові пейзажі бачу на природі.
Радію тихо, мовчки, крадькома,
Як добрій справі зробленій – добродій.

Ген барвами осінніми цвіте
Розлогий вигин озера розкішний.
І павутиння сонця золоте
Холодним сяйвом опліта неспішно.

Повітря найчистіше – бо ж сюди -
В найкращих мріях навіть не потрапив.
У повені небесної води
Пливу я поглядом, сп`янілим раптом.

Вже вітер нагулявся, майже стих,
Лиш на поверхні – ледь помітні брижі -
Місця людей і берегів крутих
Легкими навіваннями маніжить.

10.10.7523 р. (Від Трипілля) (2015) Київщина, Конча Озерна.

Як зустрілися –
Диво сталося,
Бо влюбилися,
Закохалися.

І вдивлялися,
Прислухалися,
Посміхалися,
Милувалися.

Так хотілося
І бажалося,
Бути назавжди
В щасті і біді.

Дочекалися
Та й побралися,
Повінчалися
І це сталося.

Поєдналися,
Приліпилися,
Разом мріяли,
Разом діяли.

Разом плакали
І сміялися.
Те, що Бог з’єднав –
Не розпалося.

Діти виросли,
Розлетілися,
Як колись, удвох
Залишилися.

Посивіли, давно
Сили втратили,
Та кохання тепло
Не розтратили.

Часто згадують
Як все сталося,
Як зустрілися,
Закохалися,

Як влюбилися,
Пригадалося
І журба уся
Де й дівалася.

Гріють спогади,
Посміхаються.
Що назначив Бог –
Все збувається.
02.11.14

Обліта зелене листя,
Смерть морозом по гілках
І кричать вони:"Навіщо,
Осінь ,зрадила ти нас?

Ми ж хотіли пожовтіти,
Проводжати журавлів...
А де бабине те літо
З павутинням у траві?"

Опустила Осінь очі:
Шкода,їх не вберегла...
І летять ,летять листочки,
Жде в обійми їх земля.

У конвульсіях тріпочуть,
У агонії дрижать.
Відриває смерть листочки
Всі із дерева життя.

Обліта зелене листя,
В жовтні справжній листопад.
Сонечко теплом ще блисне
Та заплаче гірко Сад.
10.2015.

Виноградную кісточку в теплую землю зарию
І лозу поцілую, і спілії ґрона зірву,
І всіх друзів зберу, і в любов усім серцем порину...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?

Завітайте-но, гості мої на скромную учту,
Говоріть простовіч, хто я зараз для вас наяву,
Цар небесний простить всі огріхи мої за спокуту...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?

В пурпуровому строї для мене співатиме Далі,
В чорно-білім своїм перед нею я мовчки схилюсь.
І заслухаюсь враз, , і умру од любові й печалі...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?

І коли заклубочиться захід, в кутки завітає,
Перед зором моїм нехай знову вкотре пропливуть
Білий буйвол і синій орел, і форель золотая...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?
--------------------------------------------------------
Далі Цаава – грузинська поетеса, автор кількох поетичних збірок. Померла в Тбілісі 2003 року.
В грузинській міфології Далі – богиня мисливців, уособлення краси.


Булат Окуджава – «Грузинская песня»

Виноградную косточку в теплую землю зарою,
И лозу поцелую, и спелые гроздья сорву,
И друзей созову, на любовь свое сердце настрою...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

Собирайтесь-ка, гости мои, на мое угощенье,
Говорите мне прямо в лицо, кем пред вами слыву,
Царь небесный пошлет мне прощение за прегрешенья...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

В темно-красном своем будет петь для меня моя Дали,
В черно-белом своем преклоню перед нею главу,
И заслушаюсь я, и умру от любви и печали...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

И когда заклубится закат, по углам залетая,
Пусть опять и опять предо мной проплывут наяву
Белый буйвол, и синий орел, и форель золотая...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

Дождь желанный прохладу принес,
Словно Божью великую милость.
Приутихшее таинство слез
На промокших ветвях затаилось.

Птичьи песни умолкли. В леса
Дождь осенний вступает по праву,
И блестит голубая роса
На скорбящих по осени травах.

И уже не окончатся без
Снегопадов осенние битвы,
И дожди, словно руки с небес
Нам навстречу простерты в молитве,

И на сникший седой небосвод
Мы взираем, надеждой согреты,
И приемлем осенний приход,
Сознавая, что кончилось лето.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115101001059

однажды во Львове заморосило
львовян удивило и вышли с квартир
и кто-то промок, смотрелось так мило…
в улыбке застыл вечерний Трактиръ
… а кофе заморский стелился по скверам
томил и дурманил своих и гостей
но радости мало… я кофе доверюсь
среди недомолвок и новостей
10.10. 2015.

Дивиться сонячний зайчик в вікно,
З шибки на шибку стрибає й стрибає.
Колись і мене,(а це було давно)
Теж на побачення так викликали.

Русяве дівча підхопилося вмить,
Поправило кіски,всміхнулось,побігло,
Чекає ж на дівчинку хлопчик сусідський.
Мені ж давній спогад душу ятрить.

Ой,не вернути вже юності пору,
Коли кохання - троянда п"янка.
А сонячний зайчик то вниз,а то вгору,
Когось на побачення знов виклика.

2015 р.

Осіння пора завжди всіх зачаровує,
Як фея,у казку чудову зове,
А там так прекрасно,аж дух перехоплює,
Тоді забуваєш,здається,про все.

Золотом,золотом все тут прикрашено,
А краплі роси,немов справжній кришталь,
Рубінову ватру калина розпалює,
Яка забирає і смуток й печаль.

Листочки кленові,як ті парашутики
Падають долу багряним дощем.
Ніколи-ніколи уже не забудеться
Такої краси неповторний фрагмент.

2015 р.