Можеш замикати себе на замки від чистих ілюзій,
Можеш позбавляти себе відвертих сумлінь,
Можеш вивчати про види дифузій,
Закони, що пройшли через сто поколінь.
Можеш втікати від усього, від усіх,
Можеш знайти в невідомому відоме,
Можеш думати про якийись гріх
або про плаття вчора куплене.
Можеш вважати хмару сонцем, дощ - снігом,
Можеш відшукати мільйони картин,
Можеш якось зігрітися льодом,
Неважливо.
Одне зробити ти спробуй -
назвати цьому всьому хоч одну з причин.

2016

Вранці Горщик на вікні Сонце покохало!
Ніжно-ніжно так його променем торкало…
Виноград, що ріс в землі, пагін вигнув гнучко.
Синю Чашку на вікні обійняв за ручку.
На столі собі стояв Чайник невеличкий.
Від плити, де Газ палав, заблищали щічки.

У каструльці на плиті Варево кипіло,
Мабуть, лагідні слова Ракам шепотіло…
І від пестощів таких Раки розімліли,
Густо-рясно в кип’ятку всі почервоніли…
Далі – більше! Там Вода покохала Крана!
Враз – зірвало в нього дах! Вибухнув вулканом!

Крісло–гойдалку фонтан окропив невдало…
Розбудив від сну Кота у коханні шалу!
Про кохану Кіт згадав, про Хазяйку-Бабцю,
В коридор хутчіш помчав – «окропити» капці!
А тимчасом ще сильніш розхиталось крісло…
Адже снилося йому любе «м’яке місце»…

Чайник заспівав свистком, пару «видав» влучно,
Про свою згадав любов дзвінко, лунко, гучно!
Пар на кухні гнав увись, сон розбивши в друзки,
В вищі сфери піднялись співи – до мотузки.
Там Кухонний Рушничок лагідно, маніжно
До мотузки ПрИщіпка притискала ніжно…

Що еротику пишу – ви вже вибачайте!
Я ж не перший раз грішу про Вазон та Чайник!
Вибачайте, що слова всі такі несмілі…
І картинка не нова – та знайомі цілі.
Про кохання вам пишу прОстими словами,
Щоб Поезія була Чистою, без Зваби…

ID: 505752
17.06.2014

Літати!
Нехай десь крапає вода із крана...
Забути,
Що все придумала сама, і все - омана...
Всміхатись!
Назустріч сонячному дню і небу!
Кохати,
І свою ніжність берегти - для тебе.
Відчути,
Що у польоті все буденне зникло.
Розлити
Довкола себе доброту і світло.
Сягнути
Душі незвіданих глибин таємних...
Спуститись,
І разом з небом полюбити - землю.

ID: 433728
26.06.2013

В синьому мареві сонячний гасне ліхтар...
Ніч розправляє потроху воронячі крила...
Звістки від любої серця чекає радар...
Звістки немає весь день... Що ж-бо трапилось, мила?

Може, забувшись, блукаєш у соннім гаю,
Тішачись співом пташок, що вертаються з раю,
Вдома, мов смуток, лишивши "мобілку" свою,
І у легені весняне повітря вдихаєш?..

В темному небі, немов на написаний твір,
Смуток тривоги розлив з авторучки чорнило.
Віти дерев, мов антени, торкають ефір,
Ловлячи звістку від тебе... Що трапилось, мила?

День, що скінчився без тебе- скінчився, чи ні?
Як до мовчання одвічності важко звикати...
Щось відбулося. Чи трапилось. Ти подзвони.
Вечір. І ніч ще попереду. Буду чекати...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116032601262

прийшла до тебе
тихо за плечима
стою
і притуляюся губами
до твого дихання
що долітає в тиші
і ним живу
і ним живу
без нього
не чую світу
і себе не чую
де ти там я
і там ясніє небо
і там злітають зорі нам в долоні
і обручають піснею довіри
спливаю ніжністю
і тану на світанні
в обіймах мрії

не згуби мене...

Відспівали мої солов`ї,
Вже калИновий цвіт не тривожить…
Ти сказав, що кохаєш її,
А мене вже кохати не зможеш…

Не збагну: я жива? нежива?...
…На тендітнім кущі калинОвім
Краплі крові – гіркі ті слова –
Зчервоніли на гіллі в діброві…

Дощ осінній краплини знайшов,
Що сльозами з очей пролилися,
І під ноги жбурнув… Ти пішов,
Розійшлися шляхи, розійшлися…

Терпкість ягід вже зводить вуста,
Та німіє душа безупинно.
У тобі - та причина проста,
Що мені не солодка калина…

ID: 433727
26.06.2013

Мені здавалося колись,
Що непідвладний час осмуті, –
Що ти, як рана, відболиш
І сум не зможе повернутись.
А він, я знаю, тільки зріс,
Бо ти донині перед зором
Стоїш, доводячи до сліз
Мене нестерпніше, ніж вчора...
24.03.16

Сідає сонце. Там, на небокраї
Доріжка пролягла сріблястих свіч…
Так солодко цикадами співає,
З собою манить нас південна ніч…

На мить в твоїх обіймах завмираю,
Вдивляюсь в глибину коханих віч…
Під нами книжку вічності гортає
Морська вода – припливами сторіч…

-«Дивися, зірка впала! Он, за краєм!
Побігли, може знайдемо, хутчіш!
Бо буде щастя тим, хто відшукає!»
-«Чекай мене! Тримай мене міцніш!»

На березі, в піску та на узгірку,
Де світяться небесні вітражі,
Півночі ми удвох шукали зірку,
А що знайшли – нікому не кажи…

ID: 429483
05.06.2013

Імеретинським шафраном яскрієш у пам`яті снів.
Кодлами-колами ходить луската сторожа.
Серпень ажурно дощить… На Супою маслинному дні
В рань прокидається квітка – пурпурне а може.

Наче не треба жадання, усе в ту грозу відбулось.
Ти – експонат-кучерявець юнацтва музею.
Як би жили-пригасали, злетівши за Ворсклу чи Рось...
Леви застрягли у гратах-зубах Колізею.

Що ж, дресируй левенят. Вибирай картоплі та листи.
Палиш духмяну – з торішнього пижма – цигарку.
Соняхи зрізано, вже вибиваю зернятка... не з тим...
Сік маракуйї – для кайфу. На шибі три марки.

Жовта горгопка привезена в дім для чудес.
Хтось автостраду накреслив, а стежку заплутав.
Ти вибачай…і зимове мовчання, і вірш-інтерес.
Дикою морквою тлумиться спогадів рута.

З маками житніми в осінь шафранну полегко іти.
Срібно дзвенять словеса, ізумрудна туніка.
Позатуляла батистом шиплячі стозубі роти.
Над шепотінням сосонок шугають шуліки.

«…встигла, не встигла...» – бубніє дівчатко, ступає у слід.
Мрій хрестовик висисає рої махаонні…
Синя крамниця ваганів. Ти, мабуть, іще серцеїд.
Потяг наш котиться… час відчіпляє вагони.

2016

Я тебе і крізь стіни бачу:
Щоки впали – куди цілувать?
та хіба ж ми не праведно жили?
Та за що тебе так катувать?
Бо ж і кров в твоїх жилах – світло,
І в серці твоєму – любов.
Ти б, мабуть, усе на світі
пройшов, пережив, зборов,
Але світ тебе, ніби золото,
На пробу бере, на зуб.
І простір було розколото,
прихистком став його зруб:
Там протяги були всюди,
Мої губи торкалися рук.
Тобі підіймалися груди.
Мені доземно падав дух.
2016

Музики вільні коди,
кутики гострі брів.
Ти - березневі іди,
я – твій раптовий Львів.
Тихе торкання речень,
теплі кружляння слів,
кояться дивні речі
у пелені світів.

Перше долонь змикання,
подих на двох один,
і півмелодій рання
пісня тремких судин.
Ноти сум’ять колишніх
виром летять аорт
у босанову рухів,
рідний на двох акорд.

Ніби то рідні долі
лініями сплелись,
і далечінь поволі
не покидає вись -
тане світанком вечір
у надвіконнім склі,
кояться дивні речі
на весняні́й землі.

Така мені солодка ця жовтінь,
Така медова, аж єство п'яніє,
Пірнаючи у хвилі золоті,
У сонячно-грайливі листовії.

Такі мені чудесні ці вогні,
Що навкруги яскраво палахкочуть.
Дивуюсь ненаглядній дивині,
Не можу надивитись, і не хочу.

О, мила осене, художнице чудна,
Які ж оази ти наворожила!
Довкруг містерія буяє неземна.
Що навіть небу втриматись несила.

Воно зціловує твої палкі вуста,
Воно стікає у твої обійми,
І сонце щасне межи вами вироста...
Лише б не війни, Господи, не війни...

Але на мить втрачає суще міць,
Але на час від муки маю спокій,
Коли пірнаю в злато багряниць,
У ці медово-райдужні потоки...

Така мені солодка ця жовтінь...

(9.11.15)

Я зрікаюся тіла - гніздища сирітського духу.
А навіщо душа? Вже немає душевного друга.
Меркне хадж без вина, причащальників шумного кола.
Нащо дім Іброхіма - трьох вір торохке покотьоло?
Не спокусить побілене пекло, не возрадує рай.
Без рідні - нащо плем'я хитляві й закони порушні?
Утоптав перші сходинки трону пресвітлих і мужніх.
Світ - роїння піщинок і сонячних ос вогнеграй.


2016



Сухбат Афлатуни

я отрекся от тела – гнезда сиротливого духа
и к чему мне душа? нет со мною души моей, друга
что мне хадж – без вина, собутыльников шумного круга?
что мне дом Иброхима – трех вер троекратная скука?
старый рай мне к чему или свежепобеленный ад?
если мы не увидимся больше – что мне племена и законы?
я ступил на подножие светлого трона
мир – собранье песчинок что в солнечном свете кружат

Як за долю батьківського краю
В серці острах почую ясний –
Остру Браму святу пригадаю
І вояцтво на конях міцних.

В білій піні проносяться коні,
Рвучко, з хрипом біжать по ріллі…
Стародавня Литовська Погоня –
Не спинити, не стримать її.

Все ви дивитесь в далеч безкраю,
Перед вами, за вами – роки.
Шлях ваш де і куди пролягає?
Ви в погоню зірвались – за ким?

Чи вони, Білорусь, понеслися
Навздогін за твоїми дітьми,
Що забули тебе, відреклися,
Продали, віддали до тюрми?

Бийте в серце їх – бийте мечами,
Не давайте зчужинитись їм!
Хай почують той біль, що ночами
За вітчизну у серці моїм!

Мати рідная, Мати-Країно!
Біль пекучий не стишиться той…
Ти прийми свого рідного сина
І за тебе померти дозволь!

Все летять і летять грізні коні,
Срібна збруя гримить ув імлі…
Стародавня Литовська Погоня –
Не здолати, не стримать її!

03.2016

Сьогодні знов розлігся крик у тій сім’ї через дорогу.
З гаражних піднятих дверей котились каменем слова.
Завмерла вулиця, немов лякливий звір учув тривогу,
і з кожним поштовхом новим земна розходилась кора.

У чоловічий дужий крик вплітавсь слабкий жіночий голос,
та нищівна обвальна лють межі не знала й берегів,
він зупинитися не міг – і від прокльонів щось кололось,
немов важкий більярдний шар по жерсті вулиці гримів.

Він ревно дбає про сім’ю і сам займається ремонтом,
але неспокій із глибин чадними пасмами пливе.
У чорнім вихорі душі — торнадо моторошне «око»,
що в нім «крокуючий мертвець»* наосліп нищить все живе.

Обоє підлітків-дітей, немов слухняні автомати,
із пильним страхом стережуть шкарлупку спокою крихку,
одне бажання в них живе — зло потривожене приспати,
щоб зачаїлося воно з глухим гарчанням у кутку.

О, як мені цього не знать — рефлексу вдаваної смерті
в кільці невидимого зла, мов непробивної стіни!
...Як всі, закрию я вікно — напівприглушені і стерті,
нас не терзатимуть тепер діла тамтої сторони.

2015

День, як день,
То одне, а то інше підходить.
І мілке,
І таке, що із розуму зводить.
Наче й кіт
Попід ноги не кидався зранку,
Та проблем
Повна купа з самого сніданку.
Є такі,
Що прихоплюють дихання зразу,
Цілий день,
Наче скалка, з думок не вилазять.
Та найбільш
Допікає суцільна дрібнота,
Дзень-дзелень,
Та й посипались звідкись турботи.

Хто ще там?
Потихеньку стаю їжачиськом…
День скінчивсь –
Не підходьте до мене і близько!
Завтра теж –
Вам даю вихідний від роботи.
Бідам всім,
Також прикрощам, також гризотам.
Вихідних
Буде два, як заведено всюди.
Відкладу
Неприємні новини на будень.
Як втомлюсь,
То відпустку візьму від напастей,
І пірну
З головою у мрійливе щастя.

Вже сміюсь…
Вже виспівує настрій хороший.
Плечі є –
Якось буду нести звісну ношу.
Бо своя,
Бо кому ще потрібна, крім мене?
Ну, підходь!
Я запарюю каву зелену…

Ми пливли у шорстких небокраях трави
Уві сні, в піднебінні суниці
Це такі несходимі бувають стежки
І такі темноокі криниці

І вся сила лишалась в спітнілому мху
Так було, нібо корки вийняли з ніг
Ми летіли безкрило в безодню сліпу
Що звивалася полозом в сонці на дні

Ми пройшли крізь зіницю, ми падали в став
Поміж гострих кристалів, суглобчастих брил
А за шкірою штори бубнявів, зростав
Білим окликом ранок, немов гвинтокрил

Ще кришився цукатний пиріг голосів
І гойдався лимоновий маятник площ
У нестерпному світлі. Я очі відкрив
Цокотів по піддашшю горобчатий дощ

На здобуття премії
«Сам з собою – генії!»
шикуйсь!
Показово,
як видовище інкасаторського мішечка,
провулком містечка
кроком руш!

Від нудьги й самоти
за походженням
я угору свій погляд зведу.
День народження –
містика сходження.
Альпініст я життя.
Ну і ну…

Важко визначить
місце знаходження:
компас роки рахує.
Й ціну.
День народження –
містика сходження.
Альпініст я життя.
Ну і ну…

25.03.2016

Холодна з неба мрячить мжичка...
Довкола сірість навісна.
Та вже - цвірінькає синичка,
А отже - йде до нас весна!

Усім довкола провіщає,
Що холодів – пройшла і тінь.
Душа схвильована - співає
І лине з серця: цінь-цінь-цінь!

Немов жебрак, щодня блукає
Пес безпритульний між людьми, -
І перехожі пригощають
Його то хлібом, то кістьми.
Та є такі, хто зажди з люттю
Жбурнути хоче камінцем,
Або штрикнути вістрям пруття,
В бік підупалий чи в лице.
Не відчуваючи провини,
Ані зблизька, ні звіддалік, –
Пес наїжачить гнівно спину
І відбігає хутко вбік.
А потім дивиться печально,
Спроможний ясно зрозуміть,
Що рветься ниточка єднальна,
Між ним і нами, мимохіть…
23.03.16

Не молився, як гожа дитина.
Не молився, коли підоспів…
Глянь, не люба йому Україна,
Як молитва, як мова, як спів.

Оправдання шукає він нині
У неправді, що в правді була,
І про Бога своїй же дитині
Не розкаже святії слова.

Роки йдуть і прощатися треба,
І зробити з життя свого звіт.
Перед ним земля - пекло і небо.
Хто тут скаже в який йому світ?

Шкандибає душа до воріт
У тривозі, звичайно, за себе…
У неволю до грішних сиріт.
В церкві тихо співають молебень…

Понеділок (повно ж діл!)
витирає піт:
впрігся в тиждень, мовби віл.
А за ним услід
вже вівторок вируша -
брату пособить.
Задивилася душа
у небес блакить...
Добігає середа,
сердиться: "Мерщій!
Як застрягнемо - біда..."
А четвер їй: "Стій!
Вам не впоратись утрьох.
Добре, що є я.
Нумо, піднатужмо крок!"
Аж тріщить шлея...

П'ятниця зімкнула брови:
"Теж мені турбота!
Що не встигнемо, доробить
все як слід субота".

А неділі нема діла:
що - на тому возі.
Знов зітхає понеділок:
"Без кінця в дорозі..."

24.03.2016

Судомно березень затискує в кулак
Зім’ятий шовк сталевого світанку,
Шукаючи опра́вдний долі знак
За мимовільну власну забаганку
Відкинути сум’яття із лиця,
Переступити комплекси зимові,
Утілити з майстерністю митця
Бажання всі душевні невимовні.

Зсірілий ранок за́скленість очей
Беззахисно маскує під байдужість,
Горобини скоцюблених плечей
Торкаючись у спробі надолужить
Загаяння несмілості подій,
Терпке вино неви́коханості ночей,
Зчорнілі кетяги невиповнених мрій,
Усе жадане, пристрасне, охоче.

А я іду повз спроби мовчазні,
Які струмують в погляді хмільнім.

Зламали пташці українській долю,
Неправедно обмовили в суді.
А їй співати хочеться на волі
В її літа нестримно-молоді,
А їй би не сидіти, а літати!
Полинути – на батьківський поріг!
Надію – не посадите за грати,
Бо проросте – билинкою крізь сніг.

Їй бачиться - безкрає синє небо,
Проста вечеря вдома на столі,
Усмішки друзів, пОдруг милих щебет,
Обійми мами - на своїй землі.

Відгомонів у золотому гаї
Беріз веселих шелест гомінкий,
І журавлі печально пролітають,
І не жаліють більше ні за ким.

За ким жаліть? Бо кожен – подорожній
Пройде, зайде, і знов залишить дім
За усіма сумує подорожник
З широким місяцем над ставом голубим.

Стою самотній на рівнині голій,
А журавлів відносить вітер вдаль,
Весела юність вже за видноколом
Але мені минулого не жаль.

Не жаль тих літ, що за вітрами линуть
Ні весен молодих бузковий цвіт.
В саду горить багаття горобини.
Та тим вогнем нікого не зігріть.

Не обгорять у горобини грона
Від жовтизни не пропаде трава.
Як дерево на землю листя ронить,
Так я печальні зронюю слова

І коли час їх вітром позмітає,
У далечінь відносячи кудись.
Скажіть тоді, що золотому гаю
Відгомонілось мовою беріз.

Іще не вечір і до ночі
куняє у мені піїт.
Мене чарують Ваші очі,
але на станції – транзит.

Але оказії немає,
аби замовити меню.
І я у залі не чекаю
мені обіцяну рідню.

Це не ідилія із казки,
а – у минуле колія,
якою їдуть небораки
і козаки, такі як я.

На іншу прозу мало часу.
І я питаю, як поет,
чи є такі надійні каси,
де продають до Вас білет?

2016

Вийди зранку в чисте поле,
Світу шир вдихни, мов волю-
В полі світ широкий!..

Всім дається по потребі.
Хай подивиться у небо
Погляд ясноокий.

І почуєш Голос Неба
-Обери свою дорогу,
Нею йди сміливо.

А як прийде в тім потреба,
Я прийду на допомогу-
Станеш невразливим.

Хай ніщо тебе не спинить.
Хай твою прикриє спину
Доля легкокрила,

І кубло оте зміїне,
Те, що знищує країну,
Настроми на вила.

У пера твого на вістрі
Хай заклякнуть і зависнуть
Ниці духом гади.

Ти корупцію, поете,
Виявляй у нетрях НЕТу-
Ось моя порада.

І в "реалі". "Недо-вірші"
Хто на смерть країні пише-
Нищи без упину,

Щоби ворог відав клятий,
Знавіснілий і пихатий,
Це- ТВОЯ КРАЇНА.

Згине той, хто духом нижчий.
Рудиментами не знищить
Те, що ти засієш.

І нехай часи лихії,
Та поезії стихія-
Це- ТВОЯ СТИХІЯ.

Тим, у кого в серці морок,
Хто країні лютий ворог-
Перейди дорогу.

Як загадано- так буде.
Хай тобі всі чесні люди
Йдуть на допомогу.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116032407791

Чуєш, гуси летіли у вечір у синій?
Сутінкова печаль в унісон їм вела.
Але ж гуси раділи своїй батьківщині,
То й печаль вже печалитися не змогла.
Був той голос небес перелитий по вінця –
Вечір келихом повним прозоро дзвенів.
В нім тонули комети, зірки і зірниці,
А зринали назад сріблом співаних слів.
Чуєш, гуси вже тут? Це весна остаточно.
Тому сніг – лиш рукопису новий листок.
Вечір синій – забарвлений у твої очі.
Очі – вирій далекий, хоч сам ти за крок.
24 березня 2016 року

Що у тебе у тім конверті?
Добрі вісті, чи звістка смерті?
Може, щирі новини долі,
Може смуток, а чи ганьба.
В прямокутнім отім просторі
Місце є чому чи нема...

Що у тебе там? Таємниця?
Оповідка про час і відстань?
Що мені там? І чи судилось
Розірвати папір і визнать,
І тонкі емоційні спиці...
Здивування, слова розмиті,
Й таємниці уже нема.

Знову сніг. Знову березень зимний і зимний.
Чорні пАгони – білі пагОни на них.
Припинило сердЕнько свій стукіт нестримний:
Марципаном упало на вибляклий сніг.
Хтось його підбере. Хтось, хто любить цукрове.
Подивлюсь, як пригубить чи відкусить шматок.
Зафіксую останні судоми любові.
І зроблю в противагу агонії – крок.
Крок від себе, від серця, від страти під снігом.
Ось на руки сніжинка лягла. Їй я хто?
Вона дивиться пильно очима індиго.
Я вже сліпну смертельно. І я вже фантом.
Це весна чи зима… Це вже вічність настане.
Бо – як серця нема – ти без серця живеш.
Просто радість замовкне й не бризне фонтаном,
Досягнувши висот піднебесних і меж.
Марципани-серця на смаку мигдалевім
Губить березень сніжний – у сніг, не в траву.
Присмак вічності в роті – важкий, металевий.
Новий досвід, в якому по смерті – живу.
24 березня 2016 року

Любуйся малевами Йєрки,
Носи кишеньку накладну.
Желейні радощі-цукерки
Дадуть зайці - і не одну...

Відкриють без "сім-сім" ворота.
Попросять феї за стола.
Рак чистить клешню - від болота ж...
Змію вмедовує бджола.

На черепасі шмат гіпюру.
Ген коник з моря - див трамплін.
У вовка синя шевелюра.
В цю казку носить цепелін.

Висять на шовку полуниці.
Виделки срібні сяють аж...
Вже хвалить реп перепелиця!
Пегас розпродує плюмаж.

А ти не спи - і щось ухопиш.
Не встигнеш хатку - хоч бекон.
Горили строчать гороскопи.
Хитає дуб червоний слон.

Стомився Фенікс від горіння,
Облюбував собі фонтан.
Ось лає тхір стовпотворіння,
Жбурляє долар за платан.

На мухомори саме знижка,
Відрізав цяточку малюк.
У Троля Третього - задишка.

...а люд іде - зірвало люк...

Відомий тур цей без реклами.
Біжи стежинкою мурах.
Десь алебастрові адами
І єви глиняні - за змах.
........................

А тут дощі... гелікоптери...
Сусід вигулює артрит.
І бронтозаврами всі ери
Бредуть до свячених корит.

2016

Сходиться люд на площу Суз.
Невдовзі мотуз накинуть на шию,
І я зависну на шибениці тій,
Що сам звелів поставить спішно...
Як усе перекрутилось за ніч!..
Ще ж увечері оповідав я в дружнім колі,
Що сталося зо мною після розмови з Ахашверошем.
«Як належну честь віддати чоловіку?»-цар запитав.
Кому ж, як не мені, подумалось, та честь належить?
І щиросердо порадив я володарю півсвіту:
«Зодягнути в царські шати, посадовить на царського коня
І хай котрийсь там із сатрапів, тримаючи повіддя, кричатиме:
«Так честь належну віддає наш цар!»
Дружина й гості, видно, вже знали правду,
Та я не міг спинитись: лють переповняла
При спогаді однім: Мордехай сидів на тім на коні…
Юдей, що так і не вклонивсь мені, Гаману,
Без чиїх порад цареві аж ніяк не обійтись.
А я тримав повіддя й кричав, як Ахашверош звелів.
За сором слід відплатить подвійно:
На Мордехая вже шибеницю зводять,
А непокірне й гордовите його плем’я
Зо дня на день чека погибель:
Царська печать уже скріпила мій указ.
«Не чини цього!»- дружина й гості.-
Якщо з юдейського насіння Мордехай,
Перед яким сьогодні зачав ти падать,
То не здолать тобі його нізащо!»
Не послухав, хоч зненависть і пиха
Уже попідруки вели мене до лиха.
Та ще якого!.. Відки ж було знати,
Що й Естер-цариця – теж з-поміж юдеїв?!
Вчинила в себе учту цареві та мені...
Учту, що зашморгом от-от скінчиться.
А, може, й для десятьох моїх синів.

P.S.
Ставши правою рукою Ахашвероша, Мордехай розіслав в усі кінці царства новий указ, щоб юдеї розправлялись зі своїми напасниками. Відтоді й досьогодні 14 адара (за місячним календарем) вони справляють свято Пурим, назване так, бо, перш ніж здійснити свій зловісний замір, Гаман кидав жереб-пур. Того дня неодмінною стравою є коржики – «Вуха Гамана». Мабуть, для того, щоб він на тому, а новочасні юдофоби на цьому світі прислухались до голосу Історії.

***
Я уві сні вичитую слова
і рими мелодійні, досконалі.
А наяву п’яніє голова, –
як не розбити ці тремкі скрижалі?

***
Достигає маківка років,
усихає і немає зміни,
епітафій, і немає слів,
поки поховаємо дідів,
без яких немає України.

***
Себе не нав’язую. Боже, боронь.
В симпатіях – дуже постійний,
коли почуваю довіру долонь.
Якщо ви – у воду, то я – у вогонь.
Я з тими, кому я потрібний.

***
Звичайно, я – не херувим.
Моє ім’я іще зелене.
Колючий терен... Не святим
покину я свій отчий дім
і не розвіюся, як дим,
коли згадаєте про мене.

***
І не можу, але мушу сам
темряву розвіяти синам
і чекати зі свічею – раю.
Ось і все, що я робити маю.
Та, аніж повірити словам
і давати соло солов'ям,
краще я себе переспіваю.

***
Коляд-коляд-колядин… Ну а далі? Забуваю.
Я із тисячі один, але менше не буває.
Коляд-коляд-колядин, – колядую я до неба.
Я на тисячу – один, але більше і не треба.

                                             2016

Хоч день іще – на небі місяць,
Неначе біла пектораль.
Й мене оповиває з висі
Весни бадьорої печаль.

Вже хмари сонце заховали
І це повітря крижане
Із півночі на південь чвалом
Вітрисько батогом жене.

І підкидає вгору листя.
І різко шарпає гілля.
І ковдру витягши імлисту,
Вкриває нею сад здаля.

19.03.7524 р. (2016)

...брУкові доріжки,
дерева –
уже некам’яні...

Усміхнулася вона,
уже квітнева,
що тішить, та – не мені-мені-мені...
“настановила” ріжки.

23.03.2016
покрай дороги дерева некам’яні всміхалася квітнево вона та немені що тішить виставила роги

24.03..2016

Моє ти сонце, моє ти небо, моя ти зоре,
Моя ти пiсне, ти мiй єдиний – моя ти доле.

Як ми радiли, як ми спiвали, як ми кохали!
Завжди над нами барвистим сяйвом веселка грала.

Побрались любо, хотiли щастя, чекали дiток –
Та чорна хмара закрила небо над нашим лiтом.

Iз тої хмари злетiла куля, як блискавиця, –
I темна хустка лягла на плечi – я удовиця.

I круки чорні принесли звiстку, що ти, коханий,
Лежиш у полi, розкинув руки, вже бездиханний.

Якби я знала, якби могла я, якби лiтала –
З тобою разом на тому полі на землю впала.

Із того жита, де кров гаряча лилась із тiла,
Червоним маком у небо синє душа злетiла.

Ой, де ти, пiсне… Де ти, єдиний… Ой, де ж ви, зорi?!
Не стало неба. Не стало сонця. Не стало долi…

Занадто багато думок
Котилося ранком сходами,
А ми були пішоходами,
І кожен свідомий наш крок –
Подіями а чи діями.

Повіки великими віялами,
Уривчасте часте дихання,
І вітер встрявав музиками...

І тембром твого голосу –
Солодкого меду літнього –
Здавалось, живе стоголосо
Добро і кохання у світі...

Занадто багато відчаю,
Занадто багато спогадів
У тих молодих і досвідчених
Музик а чи пішоходів...

А чи пішаків... у партії
Ранковій з життям навпомацки,
Й хотілося змін у гладі
свідомості...

Коли вІрші відійдуть і стихне луна,
Ані звуку, ні сплеску їх серце не вхопить,
Я розсиплюсь дощинками - чорним ланам,
Напуваючи спогадом радості попіл.
Ти приходь на лани, випасай там коня,
Спи на травах пругких, між колосся ясного.
А край повені щастя і на заході дня
Ти вдихни вітер лану – до сліз, до знемоги.
Будеш коника попаски вести кудись,
Тихі роси ледь-ледь холодитимуть тіло…
Увесь діл, уся шир, увесь обсяг і вись
Огортатимуть вершника, мого Аттілу.
Коли, вже відпочивши, посядеш сідло,
Наостанок долонею лану торкнися.
Чи колись запитаєш: «А що ж то було?...»
Я у тебе була. Йди. Разок озирнися.
23 березня 2016 року

               Ой, не умію я співати
               про перелази та тини
               і поетичні сидерати,
               які заглушать бур’яни.
Себе самого я вже переріс,
і є імунітет від паразитів.
Наспівую мелодію під ніс,
аби на неї клюнув композитор.
               Ой, хочу я на мандоліні
               зіграти Раші полонез,
               аби і в нашій Україні
               її Союз навіки щез.
Усе о’кей. Живу єдиний раз
і видаю акорди на гітарі.
Виконую Висоцького наказ
і акцентую слово на ударі.
               Нехай Надію Муза гріє,
               а Ліра додає тепла.
               А балалайкою Росії
               хай остається ла-ла-ла.
Але коли закінчиться війна,
я і тоді зіграю на гобої,
що я живий, і не моя вина,
якщо у Раші кінчились набої.
               Ой, не умію я співати
               про перелази і тини,
               то краще реквієм зіграти
               тай за упо́кій сатани.

2015

- Вон, замер я, а там - ох!..
- Хома та Ярема знов!

- И ловили пиво бы...
- Бо випили воли...


2016

Леве-царю! Ти між люди вийшов.
Чи на полювання чи на кастинг.
Лапи твої мнуть плоди торішні.
Цьогорічні ще не встигли впасти.
Проте падають неначе стиглі фрукти
Всі киянки – полунички, грушки –
Падають у твої лапи-руки,
Мріючи про ложе і подушки…
Мда… Про що це я?.. Левисько йде бульваром!
Я упізнаю його по гриві.
Думаєте, він шукає пари?
Думайте пристойно й незлостиво.
Ой не заздріть, якщо пару знайде.
Та левиця буде королева –
І в людей, і в його дикім прайді.
Не будіть у цьому леві Лева)
23 березня 2016 року

Хто – про темних. А я про тих,
хто під щільним потоком градовим
на своїх раменах міцних
з поля бою тягли поранених;

хто, не куплені й не розтоптані,
проти волі чужих богів
український
співали
гімн
в окупованім Севастополі,
не задкуючи ні на п’ядь
і душею не перетлівши...

Хай святиться твоє ім’я,
о, народе мій
найсвітліший!

Ми вимагаємо любові...
Самі ж бо скільки віддаєм?
Коротко (в кожному слові):
"Авжеж"... "Зазвичай"... "Навзаєм"...
З військової бази образи
чатуємо на шпигуна.
Озброєні гнівом накази -
в конверті, де слини стіна.

23.03.2016

"Ты мой остров тепла"-
Так ОНА ЕМУ в НЕТе писала...
Было- ВСЕ. И была
Страсть перчинкой на кромке бокала.

Но писала- потом.
Дело прошлое. Сердце устало.
И осенним листом
Страсть на влажную землю упала.

"Ты мой остров тепла"-
Просто фраза. Отнюдь не свиданье.
Ведь любовь умерла-
Остров Мертвых застыл в ожиданьи.

Перевозит Харон
Труп любви через Стикс до рассвета...
...И последний патрон
Он истратил на выход из НЕТа.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116032301059

Яка підступність: пасма золотаві
Убрала в сітки покрив золотий
Вона і вже нема різниці навіть
Поміж волоссям і вбранням отим.
Могло очам усе це приверзтись,
Бо в золоті утрапили тенета,
Чи неспроможне жодне утекти
Вразливе й легкодухе серце, де там?
Зазначте, очі, небезпеку плетив
І не дивіться на звабливу сіть,
Потрапивши у пастку із секретом,
В полоні залишаються усі.
Ця пристрасть кожного, хто вільним був,
Жадати змусить золочених пут.

Коли лиш погляд - змушує тремтіти,
А ніжний дотик - викликає жар,
Моя душа все більше потопає,
Спокусою твоєю оп'янівши.

Коли йдеш поруч - серце завмирає.
Із місця зрушити немає більше сил.
Твоє тепло, так манить за собою...
Вкусити б трішки присмак твоїх губ.

Солодкий голос, слово кожне, мов терпкий нектар.
Для вух моїх приємна насолода.
Твій запах, мов наркотик у крові,
Змушує битись серце все частіше.

І кожен поцілунок, кожен дотик
Мене підводить знову до межі.
Залишитись з тобою на одинці, вже боюсь я.
Боюся, що не стримаю жаги.

Березень, 2016.

Ранкове місто. Рівнодення щебіт.
Поезій сонячні стрімкі протуберанці!
У позачассі сутнісних субстанцій -
класична музика в трамвайній атмосфері…

Столітній брук відлунює від рейок
в поліфонії сецесійних маскаронів,
мансард, карнизів, кованих балконів,
скляних вітрин і гомінких наклейок…

І я лечу у цім вагоні часу
під звуки тарантели і токати,
і починаю серцем воскресати,
на хвилях весняного ренесансу!..

Шаленіли кремлівські мессії
Від даремних і марних потуг
Лиш відверто сміялась НАДІЯ
Над чванливістю путінських слуг
¶¶¶¶¶¶¶¶
Другий рік на чужині в полоні
На безглуздій гібридній війні
Між законом і беззаконням
Серед наклепів і брехні
¶¶¶¶¶¶¶¶
Не шанується правда в обличчя
в протоколах судових читань
Фарс імперського псевдовеличчя
Вкрив Російську «тьмутаракань»
¶¶¶¶¶¶¶¶
Тут царі і тирани священні
Височать мавзолеї катам
Лиш свобода не по кишені
Лиш «ГУЛАГ» то є їхній храм
¶¶¶¶¶¶¶¶
В психлікарні , на цвинтар , за грати
Розчиняє злочинний режим
Тисячі без вини винуватих
Проти нього , ті хто не з ним !!!!!


Олекснндр Квітень
22 березня 2016 року
м. Червоноармійськ

Я так чекала на тебе. Істинно.
Всупереч усім розстрільним спискам.
Не хочу – підводити риски.
Хочу бути твоєю долею,
Чи недолею,
Волею, чи неволею.
Запахом проху на руках.
Сльозами, затиснутими в кулаках.
Солоними.
Полонянкою без полону.
Глибокою тобі – подякою.
Нахабною. Ніжною. Всякою.
Та – наближаються вороги.
Рушниці в них, гармати і батоги.
Слова – колючі, як кущі тернові.
Чугайстре, любий, не стало мови.
Подиху – не стало.
Я – бігла до тебе. Впала.
Знесилена.
Не буду тобі – милою.
Впала. На обличчі – грудки від бруду.
Втіхою тобі – вже не буду.
Змінила вбрання зелене
На осіннє…
Золоте. Червлене.
Гірке похмілля.
Та я жива.
Душею
Промовляю тобі слова.
Летять вони над юрбою.
Не бути. Не бути
З тобою.
Та я – повернуся.
Весною
09.10.2015

Непросто побачити красу,
Де, як сказав би верхогляд,
Вона й не ночувала.
Милуюся красою, що на виду,
А все ж непоказна – рідніша.
Як усмішкою спалахне
Та ще сором’язливо зашаріється,
Щось материнське нагадує вона.
...Чи не тому-то не красуню ,
А її художники зробили символом материнства?