Слишком много в жизни соли,
Избыток криков и мелких ссор,
Маловато будет счастья, воли
И не понятно кто хам, а кто вор.
Но как бы ту обиду потерять,
Отпустить на свободу всю боль,
У кого бы храбрости занять
И умножить ложь на ноль?
Но мир весь до корня такой,
Каким мы его сделали сами,
Стал злобный и какой-то чужой,
Смотрит на нас косыми глазами.
Нету волшебства, детской сказки,
Сладкого ванильного аромата,
Кончились чувства, стоны и ласки,
Остались волнующие вопли заката.
По телу пошла лёгкая истома,
Почувствовалось горькое послевкусие ,
Жизнь как будто-бы невесома
И полна шлейфов иллюзий.
А мне всего лишь пару слов
Нужно, чтоб просто сойти сума
И я избавлюсь от тягостных оков,
Да прочь уйдёт холодная чума.

27.08.15

Як земля приймає тризну.
"З праху взятий -
прах".
Харизма.
Чи подобається їй:
хоч негідник, але свій.
Ну, прийшла до нього смерть,
золота чи золотиста.
Жінка народила дерть -
не хотілося
садиста.
Все одно земля -
земля.
У відпустці - не могили.
Нежить і...
і немовля.
А які в руках активи!
Як земля приймає прах?
Цей - святий,
а той - не
ах...
І морочить голос душу:
ким померти?
Адже мушу.


29.08.2015

Відтоді, як мій світ осяяв Максимко,
питаю принагідно в юних матерів,
скільки їх любчики на цьому світі.
І як почую, що онук мій того ж віку,кажу:
«Який же гарний та розумний ваший хлопчик!»
«Відки про це знаєте?»- питають,
а відповідь, бачу, заздалегідь відома їм самим.
«Та все ж бо на личику написано!»
І світлом якимось неземним
спалахують очі материнські.
І тої миті так прикро, що поруч не стоять
Рафаель чи Леонардо да Вінчі.

Співає вітер про кохання пісню
Берізці білокорій,кучерявій,
У відповідь тріпоче вона листям,
Сором"язливо віти нахиляє.

Берізку обніма вітрець легенько,
Огорта теплом струнку красуню.
Таки він полонив її серденько,
Любов"ю забриніли його струни.

2015 р.

А під вікном розквітли мальви,
Дитинства квіти осяйні.
Вони нагадують про маму
Йому і їй,тобі й мені.

Вона ж бо їх тут посадила,
Плекала й берегла як слід.
І на світанку нас будила,
Щоб зустрічали сонця схід.

Привчала змалечку до праці,
Любить людей,красу творить,
Щоби літа не змарнувати,
А їх із гідністю прожить.

Ой,ті роки канули в лету,
У нас вже внуки підростають.
А квіти мамині щоліта
Голівки сонцю повертають.

2015 р.

«Парус, порвали парус…»
Вип’ємо ще вина.
Хто тепер скаже: каюсь?
Навіть, якщо війна.

Навіть, якщо Іуди,
ідоли та мара,
і божевільні люди
вірять якомусь "Ра..."

Ще не горять континенти,
але вже тліє шнур.
На ніч п’ємо абсенти.
Душу терзає бур.

Знову порвали парус.
Зшиємо інший. Ні?
Хто там рече: не каюсь…
Добре йому на дні.

28.08.2015

Вокзал... Цей устрій
Транзитолюду...
Вже наша зустріч
Невдовзі буде.

-присісти можна?
"WC"..."До пошти"...
В руці квиточка
Папір тріпоче...

Вже поїзд їде...
І у віконці
Думки, мов діти,
Біжать за сонцем

У незабуте...
...а на пероні
Забутий смуток
Склюють ворони.

Шляхи, мов руки,
Злились у герці...
Колісний стукіт
Відлунням в серці...

Вночі в вагоні
Думки поснулі
Летять, мов коні,
В твоє минуле...

А у минулім
Кохання квіти
В"юнком поснулим
Лягли на віти,

Пророслі в ранок
Дороговтіхи...
-привіт, кохана!..
Я вже приїхав...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115082900947

Молитва про хліб і псалом за убивцю
Зустрілися в черзі, та й слово за слово...
Лягли на одну піднебесну полицю.
Там тичба - дзвінкуча і цілодобова.

Голубки рівняли претензії черні.
Сороки хорали дробили на згуки.
Творець обійшов буцегарні, майстерні...
Поглянув на зброю модерну, перуки.

Людва менжувала - між куль і костриці.
Низали намисто прогнозів незрячі.
У топах смолистих леліли чортиці.
А діти в шоломах вивчали шиплячі.

Три відьми шукали шляхів з Конотопу.
Вмертвили в дорозі каргу "неімущу".
Так завше буває за день до потопу,
Коли роздаються пігулки цілющі.

Хлібець засихав на полиці сільмагу.
Свиней годувати ніхто не збирався.
Я б ще написала, жалію "бумагу".
Просила позичити аркушик Тася.

А десь понад плесом о пів на четверту
Майнула лілово закохана зірка.
Її зупиняли, обранець той тертий.
Упала не зойкнувши. Скрипнула хвіртка.

Щось дійде таки до сяйних канцелярій,
А туск розпадеться на вранішні роси.
Побачити важко. Туман в окулярі.
Ширяють сталеві чайки, альбатроси.

За матір молитва - осонцена ружа.
Уже відцвітає.
Страхи-павутини.
А я не встигаю сказати, що мушу...
Сховавши жаління під очеретину.


2015

Усе дається у роботі,
у сьомому, буває, поті
або кебетою гряде.
А терміноване до раю,
кубітою не повертає.
І не зови, бо не прийде.

Майбутнє наше – забобони
у карамелі негліже,
яке уява береже.
Все, уподібнене канону,
лишає Муза Робінзону,
якому солоно уже,

коли ще П’ятниці немає,
коза у горах не гуляє,
і на городі – цілина.
Нема солодкої любові,
коліна зідрані до кро́ві,
і лиш на обрії – мана.

І вимальовує уява,
що доля наша нелукава
ще подарує чудеса.
І віруємо, як у суще,
своє немислиме грядуще,
як-то дешева ковбаса.

Немає ні душі, ні плоті
у тому, що дає на потім
іще не п’яна голова,
яка уміє солодити
усе, що має забродити,
коли слова – одна халва.

08.2015

А літо іде – так у море пливуть кораблі,
керовані вічним у вічності колом Сварога.
На прив'язі – сонце, в кишені – ключі журавлів,
у теплій руці – путівник по осінніх дорогах.

Зерном зорепадів засіявши спраглі лани,
дбайливо ховає від холоду збрую і рало.
Як п'ята стихія в містах – запах меду і вин.
А літо іде не прощаючись, ніби й не знало

нікого, нічого... І збудеться осінь, коли
заледве живу і прозору, немов павутина,
жертовно, без тихого жалю, березовий лист
її воскресить рятівним ритуалом жовтіння.

2015

Обрізані слова немов би іудеї
І вибору нема коли нема ідеї
Чи ода чи хула доречні і не дуже
Не сип на рану сіль о красномовний муже
Баюри без доріг на ягідних полянах
Луна дитячий сміх і гоїться вже рана
Тримай життя за ріг воно таке жадливе
І юно-говірке і постаріло-сиве
Навколо слів слова обрізані крилаті
І для простих умів і для бучної знаті
28.08.2015

Якщо мене читають – це хвала,
та не мені, а істині, і слову,
і читачеві, що шанує мову.

Моя аудиторія мала –
якраз, аби продовжити розмову
у руслі теми круглого стола.

Коментарі – це явно не дебати.
Про се і те читач повинен знати,
але воно на жаль – ні се, ні те.

Глухонімому ба́йдуже. Зате
поети не міняють на карати
одне почуте слово золоте.

Його не буде, залунає скверна.
«Забембає» кімвалами мізерне
луною од серпа і молотка.

Імперія упевнена напевне,
що українська нація поверне
голоблями до нації совка.

Не запрягай дохлятину у воза,
або таке, що теж – ні те, ні се,
а їде попере́ду паровоза.

Не ясно ще, куди його несе
ця явно не поезія, а проза,
хоч рима є і мова – над усе.

Великому далеко до смішного,
якщо його не викотять на сміх,
заради дутих успіхів, утіх.

Є істина, що варта дорогого,
як сльози у Великого Німого,
де тільки Чарлі утішає всіх.

Не уявляй, що ти великий мачо,
коли поїдеш тачкою на дачу.
Нехай до Магомета йде гора.

О, читачі! Наївна дітвора.
Не осуди!
                      Писаки не ледачі,
коли писати –
                          не дитяча гра.

08.2015

Терпіння, радіння, осоння...
Ні осуду, ані гримас.
Була за душею погоня.
Ніхто не спинився, не спас.

Тепер ти сама, як вітрисько.
Кричи на ворон чи мовчи.
До гір, де божки, наче й близько.
Шаліти - чимало причин.

Виблискуєш...
Крила не вічні.
Видніші залізо, алмаз.
Десь там, над хмаринами Ічні,
Спіткає піїт-свинопас.

"Атож, занесло ураганом...".
Покаже медалі, книжки.
Ти спинишся, душе, поганиш.
І знову лишишся ні з ким.

Не хочеться множити лесток.
Оглянеш байрак, ватерпас...
Крокують мучителі - престо -
До самітів, байдиків, баз.

Кури фіміам на привіллі.
Спускайся, міси на коржі...
Нав`язано клечання-зілля.
Марчіють жалі, міражі.

Віншовані бісом шерепи.
Від шавок - ні зиску, ні шкод.
Приземлено.
Квасиш халепи.
І чистиш блокнотик, ренклод.

Стискаєш долоні міцніше...
Хлоп`ят пробачаєш - за мат.
Утішишся виссю та віршем.
І Бог тобі - цензор, собрат.



2015

Примерхає літо.
Огортає сплін.
Чук іде в еліту,
Гек встає з колін.

Різні трактування
Вигадок, легенд.
Трафік існування
Плине в Діснейленд.

"Менше перцю й солі,
Більше доброти..." -
Пише автор Долін,
Перейшов на ти.
"Ти правдива, рвійна.
Лайкни мій сонет.
У байраках війни.
В небі пил комет...
Я винце смакую.
Аркуші сушу.
Речі допакую...
Не поміг фен-шуй.
Утечу подалі.
В Катманду жара.
Я вивчав непалі.
Ближче там до Ра...".

Згодна цілковито.
Розчахну вікно.
Псам - на місяць вити.
Пням - винить вино.

Пришерхає соя.
Радощі малі.
Я і муза. Двоє.
Котим картоплі...

Рябопері птиці.
Жар чужих жоржин.
Прехороша киця...
Здрастуй, Яготин!


2015

Навіщо взагалі в країні копійки?
Я
не зарплати маю на увазі
й пенсії.
У магазині винен.
І таки
пізніше занесу.
Написано
в "конвенції".

Тривожний скарб не позичай
"для бороди".
Росте,
неангельська,
"на віру"
так нав'язливо.
У неї,
продавця, -
копійка не ходи;
У гаманці ж
у тебе
копійкам
образливо.


28.08.2015

Ні, це не я, а просто аватара:
Акцент поставлено на сонцезахисних
Чи на ста баксах, мо', і на сигарі -
Тa хочеться якоїсь новизни!..


27.08.15

Ось ти живеш усталено роками,
а десь у далині іде війна.
Зриває ім’ярек себе у храмі –
за вічний рай заплачена ціна.

І гинуть безневинні, винні знову
керують і наказують: Іди!
Корися заповіту, владі, слову…
Ще не біда, ще тільки півбіди.

Але буття несе свої мотиви,
чуже «болить» ховає в суєті.
Копаєш бульбу, обриваєш сливи,
і пишеш оди власній доброті.

І забуваєш, що усе відносно:
і спокій твій, і праця, і любов,
бо біль живе із горем суголосно,
щодня собі шукає свіжу кров.

Рука війни, кістлява і пекуча,
дістане мир і на твоїй землі,
і тихий день розвіє чорна буча
із Каїном на тлінному чолі.

Тримаймо кулаки за Божу кару,
яка колись збере лихе в одно
та й упакує у нетлінну тару
і відішле прямісінько на дно.

У тартарі нехай себе мордує
уся та негідь, покидьки і зло,
Є інші люди, їм життя не всує.
Чи буде так? Хотілося б зело…

28.08.2015

Хоч здоров"я слабке,душа добра і щедра,
Нерозтрачена ніжність у серці твоїм.
Покохай мене палко,я стану твоєю
Та любитиму щиро тебе навзаєм.

Насолоджуймось щастям усупереч долі,
Не страшні ні плітки,ні людський поговір.
То ж радіймо життю удвох із тобою,
Свято буде на вулиці нашій,повір.

2014 р.

Мы жизнь свою растрачиваем зря
На разные ненужные моменты,
Поскольку забываем: она – одна,
А мы – не ангелы, не боги…Все мы смертны.

Мы совершаем тысячи бессмысленных вещей,
Затягивающих нас в паучьи сети,
Погружаем разум свой в мир призрачных страстей,
В мир зависти, безнравственности, лести.

Мы лжем другим, стараясь обмануть,
Всех вокруг – от мала до велика,
Утрачиваем совесть, с ней – былую суть
Понятия «дружба», становясь безлики…

Мы убиваем просто, чтоб убить
Себе подобных ради развлеченья,
Талантливых стремимся погубить,
Лишая мир его мировоззренья…

Мы все воруем просто, чтобы украсть
«Благие» деньги у больных и неимущих.
Пусть умирают…Нам лишь наплевать…
Нас не коснется…Жаль, что так тщедушны…

Частенько мы хамим, браним, дерзим,
«Ебать» и «трахать» - это наша норма.
Язык литературный оскверним;
Мат и сленг – для нас святая догма.

Кидаем мусор там, где загодя живем,
Попутно отравляем нимб природы.
Притворно тешимся: «Ну пусть…Пройдет…»
Да только вот, не тот уж писк свободы…

Грехи все наши до конца не перечесть…
Этому и без того уделено здесь время.
Пока все выводы не сделаем «як треба»,
Так о каком спасенье может идти речь?

На струнах бабиного літа грає вітер,
Багряний лист кружляє у танку,
Сонце не дуже гріє,хоч і світить,
Люблю осінню пору я таку.

Поволі йду стежками лісовими,
Пригадую дитинства дивний світ,
Усе до болю рідне,серцю миле,
Хоч промайнуло вже немало літ.

Не повернути днів отих далеких,
Лиш осінь плаче золотим дощем...
Дитинство на крило взяли лелеки
Та залишився в серці теплий щем.

2008 р.

Дивися, приніч закипає
на віях обріїв соснових,
і упливають неба плаєм
дими кармінні, і до крови

граки одзьобали світило -
яко житняк перекришили...
і як проміння підкосилось
на кострубатих горе-схилах;

як окошилися боліди
із рукавів надсадних черні
і рвуть на клоччя доли - видиш?
оглухли гори - як тетері;

як викалинюються ядра
зіркових душ із плазми ночі
а ти - навпросіч!... ти -у "завтра"-
а ти - упроз чадіння й порчі

дивися і тримай на вістрях
високих мет - непримиренність,
і щоби серця спах не вистиг,
не ступло лезо у смиренні -

Борись! - бо ще у потаймирі
наповним супокоєм бодні,
а нині - проти тьми розвидній,
осонцюй місяць химородний.

І знову смерть, триклята згуба,
у дім комусь несе біду.
Коли та «міль» уріже дуба?
Коли вгамує Бог орду?

Коли… коли? Нема одвіту.
Читає пастир парастас.
І плачуть діти заповіту.
Сміється аспид водночас.
27.08.2015

Не обіймай мене,
не відпускай.
Ти майже пошепки
серця свого лічиш стуки.
Не обіймай мене,
не обіцяй
бачити колір
там, де є чорне й біле.
Сині вітрила
стануть Стрибогу дітьми,
човен дубовий
стане воді землею.
Ти – непомітний
станеш для когось світлом,
я – голосиста
стану для тебе ехом.
Світ розділяють
до напівтіні й сяйва,
серцю замало місця
в одному тілі.
Краще вклоняйся Ладі,
а не Симарглу.
Пульс уповільнюється
у твоїх обіймах.

Доля не вінчає нас на довго.
Все колись кінчається, на жаль.
Ти розвій усі мої тривоги,
щоб не полонила нас печаль.

А ти мені сіяти будеш
із високості далини.
Якщо про мене не забудеш,
то прилітай у мої сни.

Я так само буду прилітати
через ріки, доли і поля,
щоб могли ми разом пригадати
пісню про журавку й журавля.

А я тобі співати буду
і з далини, і з висоти,
бо я ніколи не забуду,
що є завжди у мене ти.

Поки ще до осені далеко,
подаруй мені весняні дні,
де про тебе журавлі-лелеки
з вирію курликають мені.

А нам ще довго буде снитись
далечина минулих днів,
аж поки будемо дивитись
на перелітних журавлів.

2012

Щось кажуть - у Бога за спиною,
Мовчать, бо розкаятись важко.
Углиб - то ковшем, то перлиною...
Лоскочуть зелені мурашки.

Збулися і злуки, і пошуки.
Глянсують сервізи інфанти.
Порожнява котиться в кошику...
Рідня подалась в емігранти.

"Тримайсь!" - пробелькоче дванадцятий,
Коли відірветься, здаліє...
А ти залишаєшся - мацати
Прижовклі листки "Гамалії".

У рань покавуєш, арабіку
Зачнеш на вечерю молоти...
Чорти вибиваються з графіка
Закупки душиць за пишноти.

Нікого не спиниш. Летовище
Відчистила чернь від євшану.
Тут буде чистилище овочів.
Готуй шкарабайку бляшану.

А може, шумке Ельдорадо
Нарешті побачиш за рогом.
Витруюй сарказм. Ти вже рада,
Що пан асфальтує дорогу.

Подайся у сад за Івонченці.
Там сливи і півень на печі.
Невже тобі справді ще хочеться
Стриміти у цій колотнечі...

Під меццо-піано притишено
Оглянеш всі буйні палати.
О скільки шибок тут розкришено...
А ти вимальовуєш батик.


2015

Набігають думки, як хвилі
Озера Мічиган.
І усе б – нічого, тільки озеро –
Океан
І життя, і радості, і такої туги –
Не перейти…
Набігають спогади,
Накривають хвилями
Самоти.
Пропливають лебеді
І гуртом здіймаються
В небеса…
У душі – окрилена
Віра перевірена
Воскреса.
Проводжаю лебедів –
Зустрічаю перший я
Пух снігів.
Всього маю вдосталь вже,
А своєї осені –
Й поготів.
Розмело по світу всім
Найдорожчих, рідних, та –
Не зберу.
Що в мені лишилося –
Не підвладне осені
І перу.
Вдалині од берега
Не знаходжу прихистку
По світах…
Набігають хвилями,
Милями безкрилі
Мої літа.

***
Як добре у світі твоєму!
На ранок сад повен сонця,
І Янголи-охоронці
На варті цього Едему.

Тут м’яко духмяна м’ята
Наповнює душу чайну,
І тишею життєдайною
Відлунюється стокатто

Дощу по даху тераси.
Незаймане узбережжя
Таїть глибину безмежжя
І вічні простори часу.

Я, мабуть, – частина цього,
А значить – частина тебе.
Я пестила вітром теплим
Натомлені твої ноги,

Я ніжила сонцем ніжно,
Була молоком топленим…
І як ти тепер без мене
У цьому саду безгрішнім?

Хто ходить до тебе в гості?
І як взагалі живеться
Коли твоє сонце-серце
В мою проникає осінь?

Ти знаєш, – моя відрада –
Як тут, на землі невтішній
Мої зацвітають вишні,
Принесені з твого саду.

І де б, і коли б не була я –
Забути мені не вдасться
Смак чаю Твого і щастя
Іще не земного раю.

***
Полоснула осінь полохливе
Літо охолодженим дощем.
Небо густо процідило зливу,
Сад мій скоро вистигне тихцем.

Ляже долу яблуко останнє,
Птах останній випурхне увись.
От і все. Хіба що ніч гортанно
Тишу в самоті переповість.

Я іще не думаю про все це,
Я іще не вірю, не збагну…
Це все – серце, ошаліле серце
Вечорами клітку рве грудну!

Ще тривоги не набрали сили,
Ще птахи ідуть мені до рук,
Та клубком у горлі підступила
Чи то осінь, чи то біль розлук.

Я не знаю, як її минути,
А вона мене – і поготів.
Сад іде, оголивши у грудень
Віти, ніби струни для вітрів.

Все він стерпить. Одерев’яніє
Біль, завмерши на самім краю.
О, мій саде! Так, як ти, не вмію
Зустрічати осінь я свою!

***
Відходив сад і прищепив
Серце мені своє.
Нічого, звиклося, прижилось,
Таке воно вже, як є.
Росте у мені, і його гіллям
Затісно стане колись.
Коріння вхопиться за ріллю,
Проб’ються віти увись,
І вже то буду чи я, чи сад
Моїх-не-моїх думок.
Аби проміння, земля, вода
Поїли мене-його,
І не важливо, – звідкіль зерно,
Аби – наливні плоди.
І смерть – не смерть, коли я – це хтось,
А хтось – це ти…
Відходив сад і прищепив
Долю свою мені.
Тепер удосвіта солов’я
Пісня жива бринить.
Тепер – що осінь –
Скидаю все, чим я жила,
Півдолі – прагнення світла, сонця,
Весни, тепла.
Тепер крізь мене вітри проходять –
Усі наскрізь.
Живу так глибоко у землі
І – горілиць!
А серце прагне
Лише вродити
Потрібних слів.
Мій садівник, невідомо,
Що
Мені
Прищепив.

Понеси мене,вітре удачі
Через ріки,долини,поля,
Де співають,сміються,не плачуть,
Може з щастям зустрінуся я?

Ти світи мені,радості сонце
Влітку та восени й навесні.
А журбу та невдачу і розбрат
Наче пил,змиють зливи рясні.

Зимонько,біди всі снігом білим
Притруси,а ще - зло заморозь.
Щезнуть хай на землі жахи й війни,
Гріють душу добро та любов.

Сяйте,зіроньки,мов діаманти,
Ясен-місяцю,вийди з-за хмар.
Може скажете,що я дивачка?
Що собі,того зичу і вам.

2015 р.

До побачення,сонячне літо,
Понесуть тебе в вирій вітри.
Хоча все ще буяє і квітне
Та змінилися вже кольори.

Соковито-зелене,барвисте
Помінялось на жовті тони,
Небо синє,високе і чисте
Стало сірим,похмурим,низьким.

Уже виросли малі пташата,
Стали впевнено та й на крило.
Хочуть літо з собою забрати,
Щоб до нас воно знову прийшло.

2015 р.

...по сей бік зими за межею
у безмірі маряться знов мені
злеліяні літом лілеї
і мальви немов намальовані

2015

У низах обвідного каналу
за латаття ламке заплисти
(а в каналі є білі корали
і, можливо, блакитні кити),

чорноти під ногами дістати
(наче виснаженості пера) –
там, де неарештований катер
збив сусіда-рибалку Петра,

але звідки не вимито спомин,
тихе марення берегове,
ніби приспаний ятером човен
в очеретяній парі пливе.

25.08.2015

Коли ти побачиш доволі, щоб знати усе,
І сумнів повзтиме, як нерв надокучливий, тілом,
І думка новітня захопить знайомий есей,
Щоразу клюватиме день, хоч кудись відлетіла,
Коли вже від вибуху душу твою рознесе
На друзки дрібні за коротку непевну хвилину,
Тримайся за вітер, і пташку, і промінь – за все,
Тобі в цьому світі ніхто і нічого не винен.
2015

Єднаймось, любі українці,
Візьмемось за руки усі.
Не можна бути наодинці
У ці складні для нас часи.

Вшануймо, милі українці,
Свій рідний дім, де ми зросли, -
Чарівну Неньку-Україну.
За неї стоїмо, брати…

Вклонімось, друзі-українці,
Своїм батькам, що вклали в нас
Безсмертну душу по краплинці.
Не киньмо їх в останній час…

Любімо щиро, українці,
Безцінний скарб – своїх дітей.
Сирітству – ні, ми не чужинці,
Так не вбиваймо в них людей.

Пам'ятаймо, українці,
Про наш обов'язок завжди:
Вільно жити в любові, мирі,
Лишаючись навік людьми.

Так традиційно доля
малює зеброю життєвий шлях,
чорніє смуга ось неволі,
а далі світла ,як маяк.
І скарги наші неумісні,
коли на смугу чорну став.
Радій ,хоч як на ній і тісно,
Та біла може не настане.
А як нежданому радієш,
за ним і жданий гість приходить,
навчися жити у надії ,
тоді й життя з тобою довго ходить…
26.08.15р

Війна…Страшна війна
На Землю Українську стрімко впала,
Занапастила тисячі людських життів,
Їх безтурботний спокій зруйнувала…

Вона згнобила села і міста,
Зрівняла з попелом палкі надії
Знесилених батьків, дітей малих
У прогресивний розвиток країни…

В кожного думки лише одні:
Я хочу вільно жити без війни…

Я хочу жити без війни
І дихати на повні груди,
Не відчуваючи вини
За лицемірство влади люте.

Я хочу вчитись без війни,
Зібрати досвід променистий,
Пізнати світ в усій красі,
Отримати знання корисні.

Я хочу мріяти без війни,
Закласти впевнене майбутнє,
Не скуштувати зла плоди,
Не скніти у гіркій спокуті.

Не хочу вірити війні,
Що тішить зрадників народу,
Приносить їм бридкі дари, -
Криваве золото та морок.

Не хочу бачити страждань
Пригнобленого горем люду,
Сліз матерів, дитячий плач,
Які доносяться усюди.

Не хочу чути про відлуння
Від пострілів, снарядів, мін;
Вогню гарячого у грудях
З розжарених, димлячих шин...

Я вірю, що колись настане мир,
І кожен зрозуміє власні вчинки,
Навчить нащадків берегти свій рід,
А сам отримає заслужений спочинок…

Однак, нехай ніхто не забува слова святі:
Ми маємо прожити без війни…
2015 рік

Про осінь так багато говорили,
Співали й малювали цю красу.
А я люблю її багряні крила,
Які до сонця душу донесуть.
З весни кохання в осінь плодоносить,
І цільбоносні всі її плоди.
Весіллями по світу сто голосить,
І золотом дарує молодих.
«Чаклунка»  хтось про неї скаже стиха,
Бо всі в її обіймах золотих,
А я скажу: - «Немає в неї лиха,
Щедроти в осені з небес святих.
26.08.15.

По дорозі, вік за віком,
перевальцем по прямій
сунуть мрії – хто під ніком,
хто ціпок ховає свій.
А обабіч, при дорозі,
розрослася хаща тьми.
Блисне світло. Там, на розі,
перевірка, хто є ми.
У достатку, у халепі
з вітром в полі, в голові –
доганя обранців хепі,
усіх інших се ля ві.
Ідемо у ніч, за обрій,
там, де сонце устає.
Напереді сенс-добродій
і позаду – не своє.
Плевели і зерна биті,
лиходії та святі
миють ноги в море-житі,
у прадавній чистоті.
По дорозі, вік за віком,
з правом судиться суддя.
Хабарі і телефони –
діти судного буття.
У колонах – трубадури,
скрепи, стяги і мара,
чорна пустка квадратури,
Магометова гора.
Ідемо. Усе за планом:
втіха, каяння, печаль.
Хто босоніж, хто із крамом,
що украв – лишати жаль.
Є рівняння не тотожні
і тотожні абияк.
Дні пустотні чи порожні.
Не вмовкає брех собак.
Все патьохи та патьохи.
Індекс щастя на чолі.
Завелися воші, блохи
від тяжіння до землі.
Словом, ділом та віршАми
виростає мрії птах –
в небі змій летить під нами
на семи людських гріхах.
26.08.2015

Циганський танець - воля і жага.
Летять пацьорки, стукають обцаси...
Розкришена горіхова нуга.
Жують стегенця тлусті карабаси.

Маленька сцена.
Плямкотіння.
Дзінь...
Червона пляма на зеленій блузі.
Банальна куля - ворог ворожінь.
Гіпотетичний крен гіпотенузи.

Кудись летіло серце... за дими.
Кудись пливли оці кальмари, щуки...
Гундосять вибивайли:"це не ми...".
А Смерть мовчить - голодна і безрука.

Лящання переляканих мальвін.
Залитий каберне дешевий пудель.
Цяткує скатертину парафін...
Циганочки із виходом - не буде.

Описує поет інтим.
А я слідкую-уявляю.
Пером обводить золотим
Свою голубооку Лялю.

Підносить віршем до Ковша.
Стило пірнає в магму синю.
Насправді...Ляля відкоша
Йому дала, кохає сина.

Навіщо батько - сивий мен?
Лисніє маківка, задишка...
Між містечкових мельпомен
На витрішки отримав знижку.

Та що поетові той факт?
Тісна будення шахівниця.
Раз описав інтимний акт...
Аж тричі ляснула по пиці.

Синок розсердився, сопе.
Сідає сам у чорний джиллі.
Натхнення літнє, півсліпе...
Та рве поетові всі жили.

Жбурнула Лялечка журнал.
Брехню почули аж зі сцени!
Потішив літерат загал.
Заліг творить про Авіценну.


2015

Сувої дивовижної краси…
З них можна диво-килими розшити –
Відтінки: теплий, ніжний, боязкий,
Суворий, грізний, трішки сумовитий…

І радісний, щасливий… Вознеси
О Боже, шлейфи сяйва самоцвітів –
Мов настроїв поета пояси,
Укрили перевесло розмаїто.

Чого уява лиш не випліта!
Із каменів коштовних висікає
Мости-аркади і гірські міста

Що виростають у небеснім плаї.
Це – про кохання мрія золота,
Де все недобре і погане – скраю.

24.08.7523 р. (2015) Конча Озерна.

На світанку юності своєї
Хтось стрічає справжнєє кохання,
Інший - все життя його шукає,
Віднайти чомусь так не вдається.

А як доля золотом сипнула,
Коли стало сонце у зеніті,
Я себе щасливою відчула,
Ти ж найкращий за усіх на світі.

2007 р.

Дощем заплакав літній день останній,
Бо відчувається вже осені прихід.
Красі оцій виспівують осанну
Птахи,готуючись в далекий переліт.

Холодні ранки росами срібляться,
Хоч вдень по літньому ще сонце пригріва.
Ніколи нас не перестане дивувати
Природа-матінка,вічна і жива.

2005 р.

Буде донечка до школи
в перший клас ходити
запитала у матусі,
що їй там робити.

-Доведеться тобі , доню,
читати й писати,
бо в житті, маленька, треба
багато що знати.

Будеш ти ходить до школи,
як на працю тато,
за свої знання хороші
отримаєш плату.

Як навчишся ти гарненькі
літери писати,
«Молодець!» тоді отримаєш,-
каже доні мати.

Пише дівча літери,
старанно виводить,
у кімнату до батьків
з зошитом заходить.

-Подивись,-каже, - матусю,
літер тут багато,
куди ж будемо з тобою
молодців складати?

…Ось літо вже минає і діти знов в дорозі,
бабусю з дідусем залишили самих,
забрали онучат й лишили на порозі
дитячі іграшки та спогади про них.

Дідусь стоїть сумний, бабуся тихо плаче,
махаючи услід хустинкою з плеча,
машина вже за рогом, у двір скотився м`ячик
й маленьке цуценя скавчить без онучат.

І літо вже пройшло, і осінь вже в дорозі,
а там дивись - і скоро вже зима,
бабуся з дідусем ще довго на порозі
чекатимуть дітей , а їх нема й нема…

Тетяна Сахно 2015 рік

Вдягни мене чи, краще, роздягни.
Тоді у душ - і вимий від багнюки.
Бери на руки і клади на низ -
Я унизу не видам ані звуку.

Дивись на мене – ні, не на лице!
Дивись углиб – дивись, чи там не втонеш.
Нікому я не розповім про це,
Бо ми удвох порушили закони.

Як дуже хочеш – стрель у мене, стрель!
Чи придуши, як мавр Дездемону.
Штовхай мене, як штангу чи гантель –
Ти можеш так робити аж до скону.

Погасло сонце – це ще не біда! -
Біда, що посковзнулась на слизькому.
Укритись нічим – милий мій, давай
Бери мене скоріше - і додому.


25.08.15

Старий автобус у серпневу спеку
Гудів надсадно, глухо, без угаву.
Ви голосом притишено-далеким
Рондель читали про заморську каву.

Вслухалася у ті слова не марно,
Таки відчула ностальгійні ноти,
І уявила затишну кав`ярню,
Дві філіжанки кави. Ви - навпроти.

Кидає свічка світло золотаве
На канделябра патину зелену.
Із Вами це, звичайно, перша кава,
То чом зі смутком дивитесь на мене?

Те відчуття реальності і досі
В собі ніяк не можу побороти.
Зустріти із горнятком кави осінь,
Як Ви - не знаю, а от я - не проти.

21.05.2015р.

Це така потреба – в Тобі і Слові.
Щастя воно тихе – як ніч на Спаса,
Коли зорі – глянув, – а це медові
Яблука на вічному дереві часу.

Коли дощ мугикає першу мжичку
І немає фальші в його звучанні,
Й вироста струмок у потужну річку,
Слово вироста життєдайним.

Це така потреба – по всьому світу
Назбирати краплі на дощ для саду, –
Хай цвіте і родить, і множить літо
У солодкій м’якоті перших яблук.

Це така потреба – триматись поруч,
Наче сонях – сонця, і неба – крила,
Щоб усе, що серце Твоє говорить,
У мені жило й набиралось сили.

Не підвладний час, та мені й не треба,
На земній дорозі – завжди короткій –
Є одна-єдина у житті потреба –
По Тобі утратити весь свій спокій.

Ти пишеш літо. Знову пишеш літо –
Тягучі дні на білім полотні,
Всепроникаюче медове світло
Крізь виноградні грона наливні,

Крізь брижі листя ситцевих акацій,
Плетіння хмелю, вигини лози…
І ту, якій тремтливо пестив пальці,
Але руки ніколи не просив.

Ти пишеш щастя першої вечері,
Строкаті айстри в склянці на столі,
Як тільки розгорталася містерія
Очей і рук, невипадкових слів.

Переблиск намистинок бурштинових
(В очах ще більше того бурштину!),
Не піймані на думці і на слові
Дві пристрасті, не зведені в одну.

Ти пишеш літа швидкоплинний розчерк
У вигрітім, обласканім краю.
Ти пишеш нас.
А я дивлюся мовчки
І вже нікого тут не впізнаю.