Всі відстані умовні і оманливі
І не завжди вимірюються числами.
Бувають поміж нами океани,
А ніби сидимо в сусідніх кріслах.

По різному трапляється на практиці.
І чим тоді вимірювати відстані,
Коли ми живемо в одному місті,
А ніби у віддалених галактиках?

Я народився в епіцентрі вибуху
Я — точка відліку усіх координат
І всі можливі паралельні лінії
Перетинаються в моїх руках.

Але хтось вигадав теорію відносності
І з огляду на змінену стратегію:
Я — результат якоїсь випадковості,
Я — тимчасове скупчення енергії.

УМІТИ ПРОЩАТИ

Я щасливий тому, що навчився прощати,
Не тримаю в душі ні злоби, ані зла.
Через те уночі можу добре я спати,
І у серці моїм завжди повно тепла.

Від думок в голові я ніяк не страждаю.
Якщо часом вони заважають мені,
Я усіх їх докупи тоді запрягаю
І верну, куди хочу, немов на коні.

Я прощаю усім і завжди всі образи,
Відплатити за них намагаюсь добром.
Тому щастя до мене приходить щоразу,
І на друзів в житті мені теж повезло.

Бог старається всім нам гріхи відпускати,
Бо в цім світі не можна безгрішному буть.
Я щасливий тому, що умію прощати,
Тільки деякі речі – не вмію забуть.

2014

Весняна повінь на дворі.
У серці - сніжно.
Щось надломилось у мені,
Яка там ніжність.

Зима, що плаче від образ,
Іще помститься.
Такий влаштує "парадайс"*,
Як розлютиться!

Я ж наче "вибухну" ось-ось
і теж не цвітом.
Якого змагу забаглось
Мені зі світом?

Відколи час - по інший бік
Не мій союзник.
Скрадався, тихо падав сніг,
Мов підлабузник...

2015

Ще вчора ганяли м'яча.
Сьогодні - бійці на кордоні.
І "градом" розкришений час
Їм сиплеться просто в долоні.

Іванко, Василько, Тарас...
Їх спокій ніщо не порушить.
То, небо, тобі - про запас
Їх чисті, дитячі ще душі.

То, небо, тобі... А земля
Ще довго стогнатиме кров'ю.
Вкраїно, надія твоя
На захист твій стала стіною.

Ти, ненько, про них не забудь,
Як рани глибокі загоїш.
...На звіт перед Богом ідуть
Герої, герої, герої...

2015

Покажись мені в профіль. В профіль риси лиця
заввиграшки увиразнюються, горуючи над овалом
зі його блудодійними рисами колісця:
забаганками зміни місць і всіляко таким. Бувало,
воно проти ночі нагадувало мені,
мертвому від погоні, втечу в м’якім вагоні,
і безум локомотива, опівніч на полотні
утихомиреного у моїй долоні,
і неясить агукалась. Нині я зі стидом
розумію – де там сова; а тоді немовби
поробилось, і плутав сову з дроздом:
птаху вилицювату й птаху профілю, птаху дзьоба.
І хай збоку видно не все, далебі, не жаль
було правого півлиця, як дивився зліва.
Та і голос той за ніч виклював геть печаль,
що голіруч на ганку попокришила хліба.


---------------------------------------

Наскільки б життя наше було пісніше,
Якби не успадкували пісні, казки та вірші.
Чи не зазнав би світ Природи
Іще руйнівнішої, аніж зараз , шкоди?
Ба, навіть думати було б нам годі,
Що криється у слові «Врода».
Отак би й ниділи в печернім кладовищі,
Якби не підказав Господь пісні, казки та вірші.

Поздний вечер.
Весенний закат догорел.
Вновь на плечи
Упал холод черного неба.
И предтечей
На завтра отложенных дел,
Нервы НЕТ
Раздражал, как скрипучая мебель...
Только вдруг,
В унисон раздраженной душе,
Телефон залилсЯ
Призывающим стоном,
Как вопрос,
Что ответом вернулся уже...
Словно плакал
За стенкой забытый ребенок...
Словно ветер
В раскрытую дверь, голос твой
Проникает в меня,
Заполняя сознанье собою...
Ты постой!
Ты прекрасно мгновенье! Постой!..*
Будь со мной!
И наполни мне душу покоем!..
Ты и я-
Мы сейчас в виртуале сетей
Обозначим все то,
Что свершится в реале.
От огня
Разговора нам станет теплей,
И усталость уйдет,
И отступят печали...
Время спит...
В доме ночь. Разговор позади.
Прожит день без тебя,
Ночь тобой обернется.
Приходи.
Хоть во сне, но ко мне приходи.
Или- нет....
Приезжай поскорей, мое солнце!..

*"остановись, мгновенье, ты прекрасно!"- Фауст. Гете.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115042300046

Хто я, хто ти? Збіговисько клітин?
В зотління часу незворушний плин?
Чи спалах наднової
між темінню і мокротою глин?
Імперія, зодягнена у форми звабні?

Хто я, хто ти? Душа лицем навзнак —
до неба, в одкровення «так і так»?
Чи істини важкої
одухотво́рення, єство і знак?
Імперія, зодягнена у форми звабні?

Хто я, хто ти? Нектар ночей п’янких
у любощах, між радощів і лих.
Минуле нівечимо.
Й незримо видих даємо і вдих
імперії, зодягненій у форми звабні.

(22 квітня 2015)

Я не знаю, скільки відміряно просто йти;
я тим більше не знаю, скільки відміряно бігти,
(а зупинками – розшифровувати мегаліти,
у шифровках шукаючи дороговказ до води);

я не знаю нічого про будову крил:
серед пари личинок не можу вгадати, котра з них
вознесеться метеликом, і що за подразник
чи дефект, чи недосконалість звичних мірил
спонукає на сумнів, як лемінга – на стрибок;

я не знаю, скільки врешті лишиться кінцівок,
обезцінених вигуків та зізнань самоцінних,
неважливих чернеток та змілілих заток;

я не знаю, чи варто звертатись до тебе на ти,
я не знаю, як ти ставишся до панібратства,
кого саме вважаєш тимчасовим баластом,
а на кого уважно дивишся з висоти;

я не знаю, чи можна визначити процент
благодатної лексики від монолітної мови;

я не знаю, чому ти не допоміг Іову,
я не знаю, чи потім ти пожалкував про це;

я не знаю, як саме трактується буревій,
у якому гинуть голодні мідні терміти;

я не знаю навіть, чи хочеш ти переборщити,
розсипаючи камені по дорозі моїй.

19.04.15

Я тебе не любив. Тільки пестив доглянуте тіло.
І за руку тримав, якщо шлях видавався слизьким.
Я по лезу ходив, коли поруч ти спала, щаслива,
Розкидаючи сни в унісон автострадам міським.

Я ховав почуття у байдужі глибокі шухляди.
Не питав, як живеш. І не бачив бурштинових сліз.
Лиш приносив тобі тимчасову, як спалах, відраду.
Лиш тягар самоти за тобою завбачливо ніс.

Я тебе не любив. А летів стрімголов на свободу.
Повертався тоді, коли голос твій вперто мовчав.
І навпроти сідав. І здивовано пив твою вроду…
Я тебе не кохав?
22.04.2015

Купляйте шини з барикади:
Дешевше втричі наш товар.
Дірки - лиш слід від автомата,
Червоний колір личить Вам.

Купляйте диски з кінофільмом:
Там - екшин, драма, все разом.
Щоденник обгорілий у комплекті,
Це - бонус від компанії "No war".

Ось розмір Ваш:
Шолом з двома дірками,
Цей щит - до пари,
Акція нова.

Ми змили кров з цієї плитки,
Квадратний метр майже задарма.
Купіть Майдан, хай пам'ять буде з Вами.
Ціна свободи - це чуже життя!

15.12.2014

©Богдан Кухта

#Вірші_в_КУТочку
#СоціоПат

я яблуко блакитної води…
блукатиму вітрами і віками…
од вікон де скляними павуками
обмотаний мій погляд молодий…
і щебет розбивається об щебінь
і тінь не тоне в темряві очей
і вигнуте плече вогнем пече
лягає білий біль на білий гребінь
і море зморене не топить острови
зализує і пам'ять і прокльони…
і радість визирає із пасльону
небесним оком сивої сови…

Ти прийдеш і забереш мене сьогодні,
На цілий вечір ринемо з тобою в почуття
Ти ніжно цілуватимеш мої долоні,
А я їз задоволенням шептатиму твоє ім’я.

Ти нагадаєш мить тонкої насолоди,
А я в обіймах потону без вороття.
З тобою бачу світ без перешкоди
Ти – моя радість, ти – моє життя!


20.04.2015

Тримаюсь твого неба
Кінчиками вій,
Де бережеш мої зорі
У жменьці обійм.
Тримаюсь твого сонця
Променем весни,
Де розсипаєш квітами
Яскраві кольори у сни.
Тримаюсь твого світла
Мірилами тепла,
Що закутують ніжністю
Думки і слова.
Тримаюсь твого моря
Човником руки,
Де у гавані, при березі
Стишились вітри.
Тримаюсь твоїх обріїв
Над хмарами світів.
Там мою долоню солодко
Ти крилом своїм зігрів.

09.01.2015

Кіно у кольорі - аж надто...
Мов нерв оголений екран.
І кров, знесиленим стакатто,
стікає просто з Божих ран.


Людське - людському! Жорна муки!
Розп'яли звично, римлян не естет.
Не переймаєм жодної науки.
Вмирає лебідь. К л а с и к а. Балет.


Суддя, присяжні, блазні і лакеї.
Петро лякливий і знавець Павло.
Історія хрестів і мавзолеїв.
Історія - як зради ремесло.


У віроломстві гуснуть буревії.
І без угаву множиться юрба.
Смутний невдаха, він же і Месія.
Варавві волю! Страта для Христа.


Вінець терновий! Строго за писанням.
Всі добрі справи, знать, пекельний шлях
Люд православний славиться старанням
щоразу глибше забивати цвях.


Юлія Курташ - Карп 09.04.15р.

Паралельні світи... Невловимий кортеж
доленосних подій поміж нами.
Космос зримих висот і означеність меж
над відгадкою білої плями.


Світ розбитого скла. І розквітлий бутон.
Сни запеклі в поета і в… ката.
Задивившись в подобу зчорнілих ікон,
переконливо криємо матом.


Паралельні світи – меч і доторк смичка.
Сповідь поля й розпука каміння.
В паралельних світах саме стільки добра,
скільки безуму і голосіння...


А попереду тінь стоголосих надій
присягається Богові Богом...
І окрадених днів, розтривожений рій,
нас штовхає на хресну дорогу.


Непоборний крутіж, мегабайт пустоти.
Неозорий масштаб кладовища...
І питаєш себе перед дзеркалом ти –
нащо фенікс злетів з попелища.



Паралельні світи – літо,море,війна.
Мамин крик і стурбованість всує…
Галактична пульсація лона і … я
у безсмерті Того, хто все чує.


Гарцювання утіх. І сувій полотна.
Страх Далі і печаль Паганіні.
Ось на нотний листок впала крапля вина,
спокушаючи вічне і тлінне.


Паралельні світи. Хист тонких павутин
заплітатись у тишу прицілом.
Як здолавши тяжіння, на кілька хвилин,
зависаєш астральним тілом.


Многотрубний орган зазвучав до небес!
На землі так багато жалоби...
В паралельних світах Той, хто вчора воскрес,
вже готовий для другої спроби.

Немає Донбасу - є зона АТО,
розтрощена вщент озвірілими зайдами,
що криком горланять - мовляв, тут ніхто
"на мові" не вміє, історію вкрали ми

у "старшого брата"... Але не бреши.
Тебе не назву вже ніколи я братом.
Нам вогнище ненависті не креши,
бо згублять тебе твої ж танки і атом.

Вмирає донецька, луганська земля -
кар'єри, яри й терикони високі...
Людей же не бачу - принаймні, здаля.
Лише знавіснілі кати косоокі.


26.03.15

Для бажаючих почути мої поезії

канал на ютубі


https://www.youtube.com/channel/UCWiXY8C9LW9QP4NCMI-duiQ

Удар, удар, іще удар, і знов удар - і от
Борис Будкеєв (Краснодар) проводить аперкот.
Він притиснув мене в кутку, заледве я утік,
Ось - аперкот, і я хитнувсь, подумав, що гаплик.

І думав Будкеєв і в щелепу бив:
"Мені це найкращий в житті позитив!"

Суддя рахує до "семи", а я немов на дні,
Встаю, пірнаю зверху вниз, і бали йдуть мені.
Неправда, наче б на фінал я сили приберіг, -
Не варто ставити фінгал і бити навідліг.

Та думав Будкеєв і в корпус гатив:
"Мені це найкращий в житті позитив!"

В трибунах крик навперебій: - Ату, він боягуз!.. -
Будкеєв лізе в ближній бій, я до канатів трусь.
Та він проліз - він сибіряк, настирливі вони.
І я сказав йому: - Дивак! Втомився, відпочинь!

А він не почув, лиш мене возвістив,
Що це є найкращий в житті позитив.

А він все б'є - здоровий чорт! Ой, не було б біди.
Та бокс - не бійка, тільки спорт відважних і т. д.
Ось він ударив раз, два, три - і сам позбувся сил.
Підняв ту руку рефері, якою я не бив.

Бо скільки б ти, дурню, кого б не гатив,
Утямиш запізно, що це - негатив.


20.04.2015

Є чорні перли, білена печаль.
Збирати копійки на лайнер, віллу?
Окремішність. До кого не причаль,
У кожного каденція дотліла.

Звір береже ошкірених божків,
Люд мітить храми, спродує парцели.
А кроки у незвідане лункі.
Тасуються очільники і "целі"...

А що мені? Мовчання молочай
Чи крик боривітра над студнем жаби...
Дивися, душе, знову саранча
Гризе вогкі прадідівські єдваби.



2015

Навіть тоді, коли мене
Уже не буде, я прийду.
До тебе, знай.
І ти з прихованими
Краплями в очах
Мене чекай.
Я стану янголом,
Щоб опинитися з тобою знов.
І ти пізнаєш
Неземну мою любов.
Ти бачитимеш тільки
Зорі, не мене.
І не почуєш в тиші
Мої кроки.
Я увійду до тебе
Крізь вікно,
І ти відчуєш мій
Крилатий дотик...

2015

I
Книга

Напівзагубленість, напівтуман
старих причалів та химерність форм
предметів, піднятих з морських низин,
потерте димом і морозом скло,
рукописи, що скупчилися за
ним стосами, як стовбури дерев,
ховаючи причину і знання
за власної дешевої ціни;
а також я, що просто увійшов
і, взявши вкритий павутинням том,
уже не міг відкинути його,
переступити, як нічний кошмар;

уже не міг не чути в глибині
пустого дому прохолодний сміх.

II
Гонитва

Я загорнув рукопис під пальто –
подалі від алей та підвіконь,
подалі від проникливих очей,
що визирають із квадратів шиб,
спостерігаючи нервовий біг
істоти не такої, як вони,
істоти, яка викрала й несе
те, що не варто знати не таким,
тікаючи від сміху, що її
він переслідує, не даючи
відкрити хвору книгу на місцях,
яких вона не прийме все одно,

хоча обабіч божевільні стіни,
хоча лунають кроки за спиною.

III
Ключ

Не знаючи, що змусило мене
безпомилково слідувати цим
покрученим проспектам на шляху
до закриття дверей на всі замки,
я, тим не менше, мав дороговказ
до найтаємнішого зі світів,
до найзабутішої із епох,
до найжахливішого із видінь,
в якому є невідворотна сутінь,
яка, йдучи із лісових заплав
без розміру, без шуму і без форми,
ховає місто неземних шпилів.

Не встиг я усвідомити усе це,
коли кватирка тихо заскрипіла.

11.04.2015

Воно було старим, коли ще Вавилон був юним;
Ніхто не знає скільки часу воно лежало у землі,
Коли кінці-кінців наткнулись шуфлі пошукові
на блоки із граніту та вивели його на світ.
Була там кладена підлога та основи-стіни,
й розтрощені колони та скульптури, різьблені щоб показати
вигадливих істот із давнини
що світ безлюдний бачили.

І ось тоді побачили ми кам’яні сходини, у низ крокуючі
через завалені ворота з карбованого доломіту
У темну гавань мороку нічного
Де древні знаки та одвічні таємниці хмурі.
Ми путь розчистили - та вдалися до втечі дикої
Коли почули знизу якісь вашкезні кроки.

Кажуть, кожен день варто проживати інакше, з новою ціллю,
запасатись крупою віри, надії цукром, терпіння сіллю,
кажуть, треба збирати зерна любові, саджати правди насіння,
але хто ж прочитає авторський курс як розвивати ці вміння.
Кажуть нІкому лектором стати, можем просити лиш Бога,
Кажуть покладатись на нього, коли прийде страх і знемога,
Бог єдиний не кине грішному в спину каміння,
бо судився для кожного власний досвід прозріння.
Кажуть слухати і рахувати, як кують в верховіттях зозулі,
кажуть молитись, тоді не зачеплять ворога кулі,
Кажуть треба захищати серця від вогню і пожежі,
боронити міста, блокпости, кордони і межі.
Кажуть, щоб відчути свободу, треба частіше літати,
говорити зі світом, безстрашно долаючи мовні грати,
треба впевнено йти і свідомо ставати до бою
знати, що ангел твій завжди поруч з тобою.
Кажуть треба шукати шляхи до примирення й порозуміння,
кажуть легше тому, хто має сталеве терпіння,
Кажуть іноді варто мовчати й чекати благої вісті,
миру в кожному домі, спокою в кожному місті.

Когда б я уголь взял для высшей похвалы —
Для радости рисунка непреложной,—
Я б воздух расчертил на хитрые углы
И осторожно и тревожно.
Чтоб настоящее в чертах отозвалось,
В искусстве с дерзостью гранича,
Я б рассказал о том, кто сдвинул мира ось,
Ста сорока народов чтя обычай.
Я б поднял брови малый уголок
И поднял вновь и разрешил иначе:
Знать, Прометей раздул свой уголек,—
Гляди, Эсхил, как я, рисуя, плачу!

Я б несколько гремучих линий взял,
Все моложавое его тысячелетье,
И мужество улыбкою связал
И развязал в ненапряженном свете,
И в дружбе мудрых глаз найду для близнеца,
Какого не скажу, то выраженье, близясь
К которому, к нему,— вдруг узнаешь отца
И задыхаешься, почуяв мира близость.
И я хочу благодарить холмы,
Что эту кость и эту кисть развили:
Он родился в горах и горечь знал тюрьмы.
Хочу назвать его — не Сталин,— Джугашвили!

Художник, береги и охраняй бойца:
В рост окружи его сырым и синим бором
Вниманья влажного. Не огорчить отца
Недобрым образом иль мыслей недобором,
Художник, помоги тому, кто весь с тобой,
Кто мыслит, чувствует и строит.
Не я и не другой — ему народ родной —
Народ-Гомер хвалу утроит.
Художник, береги и охраняй бойца:
Лес человечества за ним поет, густея,
Само грядущее — дружина мудреца
И слушает его все чаще, все смелее.

Он свесился с трибуны, как с горы,
В бугры голов. Должник сильнее иска,
Могучие глаза решительно добры,
Густая бровь кому-то светит близко,
И я хотел бы стрелкой указать
На твердость рта — отца речей упрямых,
Лепное, сложное, крутое веко — знать,
Работает из миллиона рамок.
Весь — откровенность, весь — признанья медь,
И зоркий слух, не терпящий сурдинки,
На всех готовых жить и умереть
Бегут, играя, хмурые морщинки.

Сжимая уголек, в котором все сошлось,
Рукою жадною одно лишь сходство клича,
Рукою хищною — ловить лишь сходства ось —
Я уголь искрошу, ища его обличья.
Я у него учусь, не для себя учась.
Я у него учусь — к себе не знать пощады,
Несчастья скроют ли большого плана часть,
Я разыщу его в случайностях их чада...
Пусть недостоин я еще иметь друзей,
Пусть не насыщен я и желчью и слезами,
Он все мне чудится в шинели, в картузе,
На чудной площади с счастливыми глазами.

Глазами Сталина раздвинута гора
И вдаль прищурилась равнина.
Как море без морщин, как завтра из вчера —
До солнца борозды от плуга-исполина.
Он улыбается улыбкою жнеца
Рукопожатий в разговоре,
Который начался и длится без конца
На шестиклятвенном просторе.
И каждое гумно и каждая копна
Сильна, убориста, умна — добро живое —
Чудо народное! Да будет жизнь крупна.
Ворочается счастье стержневое.

И шестикратно я в сознаньи берегу,
Свидетель медленный труда, борьбы и жатвы,
Его огромный путь — через тайгу
И ленинский октябрь — до выполненной клятвы.
Уходят вдаль людских голов бугры:
Я уменьшаюсь там, меня уж не заметят,
Но в книгах ласковых и в играх детворы
Воскресну я сказать, что солнце светит.
Правдивей правды нет, чем искренность бойца:
Для чести и любви, для доблести и стали
Есть имя славное для сжатых губ чтеца —
Его мы слышали и мы его застали.

Январь — март 1937

Як не дає тікати нам
наявність віз;
як імпульсом новим рядкам –
твій творчий криз;
як проявом нестачі сил
є бурелом –

так факт обірваності крил
стає крилом.

20.03.15

Випий до дна, добродію,
чашу з аяхуа́скою,
у слухові́ пере́тинки
вибухом загати́.
Небо, в трубу закручене –
в ньому своє відмучиш
і вилетиш з часопростору
знову в нові світи.

Де́ під горою дерево, –
крона у грім впирається, –
випущу стрі́ли-ви́вірки,
вихором закручу́
дихання, а навпроти ти
світ розбереш на дотики;
битиму в бубон, доки
ти бога ще не відчув.

В голову голос каменем –
ехом планетотво́рення
будеш звучати подумки,
литися, мов вода
з виступу скель в ущелину.
Випий усе! І демонам
душу віддай – іде вона,
стомлена і бліда.

В такт вибивай мелодію,
дико крутися дзиґою,
древнього духа вислухай –
в лівому вусі дзвін,
у коридорах розуму
вкотре біду розносить він –
то дежавю, то голос із
мохом оброслих
стін.

21.06.2014

Прилетіли дикі птахи
В'ють гнізда , кружляють
Про майбутнє покоління
Хвилюються , дбають

Позбиралися у гурт
Щебечуть , співають
Якщо бачать десь загрозу
В мить застерігають

Людям нашим розуміти б
Це природи диво
Щоб не виживали діти
Кинуті відкрито

Погубили стид , і срам
Оголені скачуть
Подуріли від свавілля
А невинні плачуть

Зупиніться , придивіться
До чого довчились
Від наруги над собою
До сіри скотились

Чи терпітиме земля ? -
Ці сирітські сльози...
Дуже близько гнів отця
Готуйте корони.
2015р.

Старий , дрімучий парк місцевий
Як я люблю з тобою буть
Черпать , вдихати твою силу
Історію твою почуть

Ти величавий , і могутній
Живе в тобі таємна суть
Та мудрість вічна - загадкова
Тут змушує людей збагнуть...

Тріщать , скриплять твої підлеглі
У кронах пташка гілку гне
З під дуба - діда у затінку
Струмочок з під коріння б'є

Яка прекрасна твоя осінь
Немов пожежа золота
Проводжу тут безсонні ночі
В обіймах полум'я - листка

Я розумію твою участь
Ми пара схожа - близнюки
Я так як ти люблю самотність
Так слухати - вітрів байки.
2008р.

Залізні колії вокзалу
Нічний перон , старий вокзал
У темряві гудок сигналу
Тікаю від буденних чвар

Хвилин секунди час рахують
Навколо гомін , метушня
Під стук коліс , гарячу каву
Мене колише дрімота

Дощ гладить скло , пора осіння
Приємний спокій огорта
У небі хмарою зітхає
Моя родини сторона

Я привітаю край батьківський
Дитинства роки пригорну
Усих провідаю найблищих
Могилам квіти покладу

Яка це радість - все згадати
Надать польоту почуттям
У думці всій рідні сказати
Щоб серцем - вибачали нам

Просить пробачення з душею
Що вчасно десь не встиг сказать
Як я люблю їх , і як важко
Без них у спогадах літать

Залізні колії вокзалу
Всих зустрічає ранок дня
Я не барюся , поспішаю
Домівка кличе - сирота.
2012р.

Закінчена сага - іллюзій квартет
Розсталися двоє - зів'ялий букет
У сторони різні під оплески гав
Міраж у видінні реальністю став...

Шоу плакати зірвали з афіш
Ще публіка просить зіграти на біс
Талант на розпашку , амбіцій нема
Емоції трупи - пуста метушня...

Уже не торкають твої попурі
Слизькою дорогою більше не йти
У ролі своїй достою до кінця
Тобі напророчать - хто жертва нова...
2015р.

Весна іде. Хоч холод вогкістю чіпляє
За комірці підмерзлих клерків у містах,
Вона неспішно диво-сили набуває
В сосново-терпких теплим диханням лісах.

Вона іде. Уже на пагорбах крізь глицю
Фіалок паростки пробили шлях у світ.
І розцвіли. І скоро все у нас здійсниться.
І що нам півторагодинний переліт,

Чи ніч під стук коліс ритмічним скерцо?..
І вир думок у напівсонній голові...
І по весняному ритмічно б"ється серце-
Ну от і зустріч. Ми з тобою візаві!..

І знов йдемо удвох незнаними шляхами...
І знов веселкою весняний грає дощик...
І диво з див- блискучий равлик під ногами
На світ веселки проплива по мокрій площі.

Та їх багато! До якоїсь з дивних таїн
Вони повз нас, мов зачаровані повзуть,
І нам здається, що її ми теж пізнаєм,
У барвах райдуги вловивши вищу суть...

За руки взявшись, нагуляємось, мов діти...
І тіл сплетіння у постілі- моветон-
Весняним подихом ми зможем відігріти!..
Ліричне марево... Весни тантричний сон...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115041810607

Вітер нічого не змінює;
зовсім не змінює, начебто,
доки у погребі міни є,
доки за все не заплачено.

Просто мінливими зграями
листя мігрує у березень.
Це ні на що не впливає і
має забутися, стертися,

наче визбирані стосами
штампи шкільної граматики,
наче ріжки від морозива
у смітниках на Хрещатику,

наче листівки, рознесені
давноминулими площами,
давноминулими веснами,
давноминулими прощами.

Вітер над цими хрущовками,
вітер над новобудовами –

щоглами, щоглами, щоглами;

долями, долями, долями.

13.03.2015

І сотні раз не зайве нагадати,
і повторити тисячі разів
упертому союзникові «брата»
про обереги наші і пенати
у ролі узаконених богів.

Історія виховує народи,
аби при перначі і булаві
обороняти рубежі свободи.
Але чому Богданові клейноди
підніжки брата віддали Москві?

Або – чому олігархічні клони
їдять чи не пташине молоко,
а резиденти п’ятої колони
і досі віроломно і... законно
командують у армії полком?

Чи не тому ми босі, голі, темні,
глухі і виявляється – німі,
що й досі наші вибори таємні
відповідають одіозній схемі,
дарованій Росією Кучмі́?

А може треба пильно подивитись
на кожного, хто ратує за те,
аби на Україні посполитій
були фальшиві символи зужиті
і не сіяло сонце золоте?

Нема пророка у своїй вітчизні.
І нібито шануємо дідизну,
але – у віковічній боротьбі
у гімні, закликаючи до тризни,
із прапором, опущеним донизу,
і з тризубом
                   коротким
                                    на гербі.

                                             04.2015

Небо оповите сонячним теплом;
Світлом, кров'ю захлинається земля.
Де пропало те безмежне добро,
І чому невинна молодь гине ця?

Повна тиша, подих вітру, жодних слів,
Тільки чорні крики зброї диких мрій.
В'язні глупості чуттів й гіпнозу ЗМІ
Нищать ниті світла, а самі лиш збій.

Знову постріл, знову смерть і тільки прах
Вітром піднятий у полі — вже нема,
Дух героя зник, і смерть — погиблий брат
На землі лежить, марніє — вже мана.

(12.04.15)

Не злякай роду дар , хай попросить у чар
Розвивати таємні уміння
Потурбуй для примар - загартованість зграй
Хай відлякують хижих видіння

У стосунках своїх загальмовуй потік
Це розплата за службу народу
Відніми від усіх - конспірованість втіх
Хай спиняють надбання пороку

Над дітьми помовчи - вони світла думки
Що дарують натхненню бажання
Жити далі , творить , свої сльози омить
На здобутках своїх откровення

Білий день , темна ніч , у суспільства соц гніт
Все прогресом матерії крите
Гине світ , розум з літ , і останній привіт
Все до тих - де душею ще власне...
2015р.

Хвилююча муза кохання
Видіння шокуючих мрій
Моїх сподівань полонянка
Спокуси оманливий змій

Несеш мене хвилями моря
Крізь терни життєвих спокут
Відкрита дорога сумління
Одвічна ворожка розлук

Ти обрій очей соромливих
Квітуча порада проблем
Мій острах пронизаний горем
Нестримний потік міражем

Мене відкриттями вражаєш
Роману спокусливий жрець
У настроях різних купаєш
То злиш , то любові взірець

Стривай , зупини хід роману...
Цей спів випив чашу до дна
Дай спокій , забудь на хвилину
Здається знайшов своє я...
2015р.

Стою не знаю йти куди...
Доріг багато - я один
Всі ваблять , манять , таємничі
Та тільки сумнівом покриті

Вдивляюсь скрізь - тебе не бачу...
Самотні тіні височать
Поклич мерщій собі на вдачу
Цього від мене не віднять

Куди прийти ? Зробити вибір...
Щоб не спіткнутися , не впать
Триматись міцно за долоні
Які готовий цілувать

Стояти буду до останку
Допоки не знайду той шлях
Де ти чекаєш з дня до ранку
Де щастя в долі - зорепад.
2014р.

Ты моя.
Я тебя никому не отдам.
Соловья
В зябкой ночи
Продрогший там-там
Ты услышь,
И рукой до меня дотянись.
Ты вернись.
Уходя- все равно,
Ты вернись.
Никогда-
Слышишь!- Нет, никому я не дам,
Без следа
След прервать
Наследившим следам.
Фору дай
(мол, татарам не даром я дам)
В сладкий Рай
Окунуться
Усталым телам.
Свет и тень...
И звенят Колокольчики- Дзень!
Ты раздень
Предо мной
Тело, душу- раздень!..
Стыд и срам-
Это только преддверие в храм.
Руку дам!-
И станцуем!..-
ПидИ-падУ-дам!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115041800190

Вся історія - на крові й піску.
Молитви... медитації...
Кращай!
Скільки ж генів добра в колоску,
А людина злостива, пропаща.

Півзабутий воскреслий Христос.
Ошкіряються леви-скульптури.
Між сенатів, сонетів і проз -
Профурсетки, щури, авантюри...

Стоп.
Не те я кажу. Все ок.
А інакше - бойкот чи курок.
Варто випити кавоньки, соку,
Відійти від екрана у спокій.

2015

...на сьомий день
розхитаний вітрами
очима хмарними із відчуттям
що буду я по між словами
ще довго нудьгувати cам...
молитвою і праведним посилом
примусьте посміхнутись, хай там що…
і звабте, я прошу, шматочком сиру
задовго до весняного дощу…
2015.

Ляльководи, як завше, збираються в зграї,
А ляльки, як годиться, самі по собі.
Страх – вчорашній, сьогодні – це біль,
І болить ненадовго, я знаю.

Голосуй за майбутнє, як вистачить сили,
І готуй бюлетені – вперед.
А моє – незалежне – помре,
Бо ж, напевно, замало того, що красиве.

Усвідомлюй, мізкуй, сперечайся,
Бо крім мене тебе не почує ніхто.
Недовіра – найперший симптом.
Я – вперед, а ти тут залишайся.

Ляльководи всесильні й незмінні,
А ляльки кожен день кольорові й нові.
Я так сильно ненавиджу Вас, уявіть,
Я ненавиджу палко і вірно.

17.04.2015 р.

Ти моя нагорода
і моє покарання,
ти тяжка насолода
і пусті сподівання,
ти - гроза у пустелі,
ти і місяць, і сонце,
ти - думки невеселі,
і промінчик в віконце.
Ти - і радість, і смуток,
ти і чорне, і біле,
ти і збиток, й прибуток,
ти - частина, ми - ціле.

2015

Коли поезія – пародія,
тоді і вірші – трин-трава.
У кожного своя мелодія
на одинакові слова.

У кожного своя фантазія
і не нова, і не стара,
і кожна істину угадує
по каліграфії пера.

І радіо, і теле-медіа
іще видумують статті,
коли пародія комедії
допомагає у житті.

Парафійовані позиції
поета-барда-байкаря
не угамовують амбіції
у журналюги-бунтаря.

І у атаці за піхотою
йому єфрейтора давай,
щоб воювалося з охотою
не за медалі, то за пай.

І у професії пародія
уже новація стара –
із канцелярії добродія
у шию вигнати пора.

Але немає ілюстрації
анти-корупції, люстрації,
а є позиція така:
немає Лєрки Облігації
а у П’єро немає нації...
Обох проштовхує рука.


                                             17.04.2015

***
Не дивина, що неуки – голодні,
а бувші медалісти рукотворні
посіли місце серед ліліпуть.
І двієчник, і олігарх сьогодні –
це є медалі двоєдина суть.

***
Боягузові дали у мікрофон
диктувати, що не винайшли закон –
яничарам за злодійство – у тюрму,
а злодіям за украдене – суму.
Депутати, не лякайтеся. Це – сон.

***
У олігархії не склалось...
А нам обідраним зосталось
чекати на її каюк.
А хочеться, аби здавалось,
що ми їмо із їхніх рук.

***
Грошей нема. Ідемо одностайно.
Біда, коли – ой, Боже, помагай нам –
не помагає біля чорних кас.
І горе нам, що цапом віддувайлом
поставили козу на довгий час.

***
Із точністю до навпаки,
але таки у дві руки –
ідуть «революціонери».
Колись ходили жебраки,
а нині, ніби – «волонтери».

***
Якась вона неначе однобока
політика велика і висока...
Чи не найвища, що не до снаги
поглянути хоча би краєм ока, –
ну як вони – оті, що не боги?

                              04.2015

Хто сказав: «Все згоріло дотла?
Більше в Землю не кинуть насіння»?
Хто сказав, що вже вмерла Земля?
Причаїлась вона на часину.

Материнство не взять у Землі,
Не віднять, як не вичерпать моря.
Як повірить: хтось Землю спалив?
Ні, вона почорніла від горя.

Як розрізи, траншеї лягли,
І воронки, мов рани ті зяють,
І оголені нерви Землі
Од страждань неземних потерпають.

Вона витерпить все, бо жива.
Не записуйте Землю в каліки!
Хто сказав, що Земля не співа,
Що вона вже замовкла навіки?

Ні, дзвонами стогін вона заглуша
Зо всіх ран своїх і віддушин,
Таж Земля – це ж бо наша душа,
Чобітьми не витоптать душу!

Хто повірив, що попіл Земля?
Причаїлась вона на часину.
1969

Владимир Высоцкий «Песня о Земле»

Кто сказал: "Все сгорело дотла?
Больше в Землю не бросите семя"?
Кто сказал, что Земля умерла?
Нет! Она затаилась на время.

Материнство не взять у Земли,
Не отнять, как не вычерпать моря.
Кто поверил, что Землю сожгли?
Нет! Она почернела от горя.

Как разрезы, траншеи легли,
И воронки, как раны, зияют,
Обнаженные нервы Земли
Неземное страдание знают.

Она вынесет все, переждет.
Не записывай Землю в калеки!
Кто сказал, что Земля не поет,
Что она замолчала навеки?

Нет! Звенит она, стоны глуша,
Изо всех своих ран, из отдушин.
Ведь Земля - это наша душа,
Сапогами не вытоптать душу!

Кто поверил, что Землю сожгли?
Нет, она затаилась на время.

1969

Крокуси задивлені
В небо синє-синє.
Березень посріблені
Відчиняє скрині.
Наповняє щебетом
Кожен кутик світу,
Ділить всім по крихітці
Проскурку від літа.
Бджоли облетілися,
Вулики - як храми.
Цілував березі лик
Спраглими вустами.
Грає на одній струні
Цвіркунець завзятий.
Примостились на вікні
Сонячні зайчата.
Впізнаю з півпогляду
Пектораль любові.
Гріють душу спогади
Й котики вербові.

2015

У синю річку ночі запливу
На човнику хисткому, наче свічка.
Застогне ночі білопінна річка
І дивний сон покаже наяву.

У тому сні ми з донькою в траві
Шукаєм зірку. А полин аж палить.
Ще й жалива безжально жили жалить.
Гукає сич. І ми – мов неживі…

Ця зірка вчора небо стерегла.
Руді тумани пасла, ніби бранців,
Нам душі гріла. А сьогодні вранці
Зітхнула раптом і в траву злягла.

І ось дитя витоптує стежки,
Колючим терням обдирає ніжки,
Переступає лози на обніжку,
Зганяє втому подихом важким.

«Куди?» - шипить зловіщо жалива.
«Чого?» - голосять жаби, мов підранки.
І раптом доньчин голос з передранку:
«Знайшла!». І ніжно-радісне: «Жива!..»

Я прокинусь сонячним зайчиком.
На вікні смарагдовим пальчиком
Кучеряву виведу стежечку
У дзвінкий і сонячний світ.
Обіймуся з білими ружами,
Пробіжусь рудими калюжами,
Зачерпну у сонячні пригоршні
Яблуневозоряний цвіт.
За порогом тиші і гомону
Пропливу у сні невагомому.
Помолюся рідному домові,
Щоби цей не кінчився зліт.