Чорна намітка.
Серце лелії.
– Довго до світла,
О Анно-Ліє…*–
Габіту шурхіт,
Легкості кроки.
Серце в зажурі:
Зносить уроки.

Будень – не свято.
Каже: – Не варто
За панібрата, –
Сестричка Марта. –
В світі – не в небі –
Холодно й строго.
Праця лиш – треба
Наша для Бога. –

Світло заступлять
Хмари від світу.
Світ цей – підступний
Шарпає вітер,
Зводить думками:
Радість – не наша…
Болем лукавим
Повниться чаша.

– Камінь важезний,
Не для людини.
– Морок цей щезне
За дві години.
Сльози на серці
Тихо розтануть.
Час твій – це скерцо,
Сестро Світлано. –

Темрява ночі,
Душі ридають…
– Світло – уроче.
– Так, Миколає.
Дух – то жар-птиця,
Сповнена співу.
П’є із криниці
Віри і гніву. –

Справиться голос
З болем-обманом.
– Здійметься голуб,
Брате Романе!**
Скрушитись нащо?
Звільняться люди!
Мир непутящий
Правда розбудить. –

Світло розкриє
Вельони світу.
Правді – іскристо
Небом леліти…
Видадуть візу.
Подвиг – як втома…
– Сестро Луїзо,
Зустріч – удома. –

Радо свобода
Святість назирить.
Щирістю – згода,
Усмішка миру.
Поступу ж кроки
Тихі, тендітні…
В люстрах широких –
Чорні намітки .
15. 10. 2013 р.

В Україні вже мільйон біженців.
Кожен п’ятидесятий, –
Я серед сорока дев’яти.
Матінко, рідна земле,
За все горе ти нас прости,
За знищені села і долі,
За пісню, що йде за край,
Що робимо все поволі, –
Війна обпалила наш край.
Небо блакитне щезає,
Гинуть діти, місто горить,
Ворог межі не знає,
Ми мусим його зупинить!
Так довго тиші чекали,
Серця огортає страх…
«Біженецями» ураз стали,
Німе запитання в очах:
На що життя витрачати,
Блукать по чужих світах?
О, Боже, Владико небесний,
Спини скоріше цей жах!
Знову тополі в зажурі, –
Ховають найкращих синів,
Матері сивіють від горя,
Як багато у нас матерів…

Світ створено для любові,
Для радості, не для журби,
Добро є життя основою,
Гідними будьмо людьми…

Господи, сили пошли…

2015

Милые картинки эти Валентинки...
Падает слезинка прямо на картинку...
-Милая девчонка, что ты так грустна?
Или не коснулась душеньки весна?

-Нет на свете счастья... Мысли, как в угаре...
На душе ненастье- бросил меня парень...
О любви весь вечер не с кем говорить...
Милые картинки некому дарить...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479340
рубрика: Лирика любви
дата поступления 14.02.2014
автор: Сокольник


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114110301045

Страждала я, кохала я,
Виплакала ясні очі
Не спала я, чекала я,
Його до півночі.

А він чудак забув слова,
Які сам давав на ганку
Та я дурна, як та сова
Жду його до ранку.

Дивлюся я в віконечко,
Все його я виглядаю.
Зійшло вже там і сонечко,
А милого немає.

Чекати я втомилася
Прощаюся із зорею.
Лице моє омилося
Сльозинкою прозорою.

Вже погасла зоря ясна
Засвітилось в небі сонце,
А я бідна та нещасна
Виглядаю у віконце.

А на ранок моя мати
Принесла мені новину
Пішов милий захищати
Рідну батьківщину.

Нічка темна безвітряна
Вся зірками засіяна
Стоїть під грушою дівчина
Закохана, замріяна.

В небі зірки рахувала,
Помилилась? Нема значення.
Вона Йвана дожидала
На першеє побачення.

Серце б’ється, та стукоче
Бо хвилюється дівчина
Вона вірити не хоче:
Нема Йвана без причини.

А причина та поважна
Рятував Іван хлопчину,
Що катався легковажно.
Іван трохи не загинув.

На другий ранок наче птах
Летить Катя до Івана
Лежить Іван весь в бинтах
Ніжно дивиться з дивана.

Ти пробач мені Катюшо,
Що під грушу не зявився.
Рятував невинну душу,
Сам в лікарні опинився.

А що душа? Це поле бою —
дуель між радістю й журбою.
І в цій борні нема звитяжця,
а тільки втома щораз тяжча.
.
Чому ж ти, істино, собою
не робиш ношу цю легкою?

(14 лютого 2015)

Валаамові ослиці
Ходять мовчки по травиці,
Не чіпають гілки, пташки,
Обминають дрік, мурашку.
Покладеш на спину килим -
Понесуть у даль щосили...
Їм дзвіночок не завада,
Прийдеш в гості - завжди раді,
Серце б"ється рівномірно.
Ці ослиці безопірні!
Всім приємні та хороші.
Можна їм не дати грошей,
Можна бити за провину,
Відбирати дім, дитину,
Можна вигнати на холод,
Приректи на мор і голод,
Забруднити поле, річку,
Світло вимкнеш - буде свічка...
Їм достатньо лиш циновки.
Ох, який типаж той ловкий...
Вдячні тиграм та левицям
Валаамові ослиці.
Їх повсюди тьмуща-тьменна.
Кшталт не зміниш – винні гени.
Дріботять…
Великі очі.
А терпуг копита точить…
А протести експлозивні,
Отакі ослиці дивні.
Маячіє теракота –
Аж до леза ешафота.




2015

Соловейку, спозаранку
Перестань співати,
Бо розбудиш нашу Ганку.
Дай же їй поспати

Наша Ганка аж до ранку
В саду простояла,
Кароокого Іванка
Вона проводжала.

Проводжала, цілувала,
Сльози витирала,
Дала клятву, присягала,
Ждати обіцяла.

Присягнув Іванко Ганні
Присягнув народу,
Там у сотнях на майдані
Захистить свободу

А Іванку вісімнадцять
Від самого роду,
Своє щастя Іван бачить
У щасті народу.

Соловейку, спозаранку
Перестань співати,
Бо розбудиш нашу Ганку,
Дай же їй поспати.

2014

Якби ж мої думи
На лист написати,
Якби ж мої мрії
Знав милий читати.

Багато не хочу,
Про принца не мрію,
Я душу дівочу
Коханням зігрію.

Кохання, кохання,
Дівоче страждання
Простояла з милим
До самого рання.

А ранком Іванка
Вже потяг чекає,
Служити до війська
Іван поспішає.

Служба військова
Вояків гартує,
А в серці дівочім
Кохання нуртує.

Служи мій Іване
Старанно, дбайливо
Чекати я буду
Тебе не зрадливо.

2014

Пригадую часописи дитинства,
пори шкільної і таємних мрій,
навіяних учителькою з міста, –
освоїти професію танкіста
у армії і славі бойовій.

Ми бігали дивитися «маньоври».
Дорога-телеграма аж гула.
Ходили танки вгору і під гору.
Здригалося і кам’яніло горе
заляканого силою села.

У небі пролітали «самольоти».
Не дивина, що юному мені
тоді хотілось бути ще й пілотом –
героєм у бою і на війні.

І жаль, що серце стало на заваді,
і жаль, що безнадійно постарів.
Я був би кулеметником у Наді,
щоб не у мріях, а таки насправді
винищувати лютих ворогів.

І не її ви судите – невинну,
а наше небо – чисте і ясне.
І ворога покара не мине.

Я ненави́джу війни і руїну,
але за нашу вільну Україну
судіть, рашисти путінські, мене.

                              13.02.2015

Не буду я просити ката
уселюдського майбуття
аби помилував дитя.
Хіба уміє співчувати
те, що не відає життя?

Хіба рятуючи майбутнє,
можливо людям без вини
молити ідола війни,
який лице своє безпутнє
являє в ли́ці сатани?

Але попрошу у Надії, –
відстоюючи рідний край,
усе одно не забувай
важливу заповідь біблійну –
саму себе не убивай.

Не варті вбивці-сатаністи
такої жертви. Треба жити
і не міняти Божий дар
перед лицем усього світу
на окривавлений вівтар.

Нехай Московія конає
і не почує співчуття.
І суду Божого стаття
її уже не оправдає
за муки юного життя,

за наші жертви і руїну,
і за пролиту кров невинну,
що освятила рідний край.

Спокутуючи цю провину,
жива Надія України,
прошу́, хоч Ти не умирай.

                              13.02.2015

зустрічає і проводжає
б’ється тисячами аорт
в метушливій пташиній зграї
привесняний аеропорт

вирій вирій як чуєш? − чую
крізь хурделицю навісну
натужИвшись на гук лечу я
пригорнувши крилом весну

Тут шоколаду і кави запах,
тепліший дотик, екзил від люті,
чиїсь обличчя, в усмішки скуті,
і лампи білі на зґрабних лапах.

Сюди прийшли ви. Немов у танець
вас поманила солодка зала,
і в парі з вами закружеляла
троянди червінь — весни багрянець.

А час минає занадто лунко,
і вже так близько до поцілунку.

(10 лютого 2015)

Тріумф , фанфари , залп гармат
Усим цікаво - що за гвалт
Кому присудять перемогу ?
За що ? - отримав нагороду

Дві постаті , і дві доктрини
Когось підносять , іншій схлипи
По різні боки - не ті турботи
Одну в пошану , другій стоки

Лавровий лист у позолоті
Нове вбрання , увесь в почоті
Вінець терновий , і кнутами
На руки , ноги - гвіздком кайдани

Йде пир , все в розпалі , в дурмані
Звенить застілля , багаті страви
Губи змочили , обличчя втерли
Із ран глибоких - відкриті нерви

Осяжність висоти падіння
Терпимість прощення , сумління
Любов до лютих ворогів
Над величчю гріхів - прозрів.
2008р.

Яку тебе у вірі не пізнав я,
це знає явно лише Він один.
Але яке то, Боже, православ’я,
коли воно гіркіше за полин?

І зазираєш за моря і гори,
і так умієш уявити рай.
Але собі і нації на горе
не уявляєш, де твій отчий край.

Отой незнаний, що тебе годує,
а ти сама уся, як є, така,
що і її егрегори руйнуєш
«во имя упования совка».

Чому раніше, ніж поклони бити,
не помічаєш лику сатани?
Чого для тебе українець ситий
ганебніший од люмпена «страны»?

Чого шукаєш іншої причини
нещастя свого на оцій землі,
де із вини твоєї – України
немає ще на мапі у Кремлі?

Тяжка душа, коли фальшива віра
купується причастями попа,
коли вона в собі не бачить звіра,
якому поклонилася, сліпа.

Але на одрі ще прозрієш, нене.
Коли Господь відміряє твій вік –
спитає Він як жінку Чоловік, –
чого тобі, облеснице, до Мене?
Я чую лише мову Ойкумени,
а ти усе облизуєш язик.

                              2014

Гойдався вечір у кленовім гамаку,
Розповідаючи історії правдиві...  
Кружляли зорі у вечірньому танку,
Скрипіли сосни, споглядаючи на диво.
А поруч вільхи, у посріблених манто...
Поопускали діамантові сережки...
І забриніла хуга чистим контральто,
Й затанцювали румбу сніжнії мережки.
А вечір колисався, мов мале дитя...
Заполонила ліс феєрія зимова.
Але у всіх дерев складалось відчуття,
Що то весни луна вечірняя розмова....

Дорогі майстри поетичного слова!

Звертаюся до вас із проханням та надією на підтримку і розуміння.
Виникла ідея створити в максимально стислі терміни книжечку в підтримку Надії Савченко - збірник присвят Надії від різних авторів - все, що написано в підтримку їй протягом усього часу ув'язнення Надії.
Видавнича волонтерська група СЕРЦЕ ПАТРІОТІВ береться видрукувати її буквально за 2-3 дні відразу, як буде зібрано і приведено до належного вигляду вірші.
Цю книжечку можна буде передати через рідних Наді.
Дуже хочеться підтримати цю сильну Людину, що кинула виклик країні-агресору за нас усіх. Якщо вже вона в знак протесту відмовляється від їжі фізичної, нехай, окрім наших молитов за неї, буде потужним енергетичним посилом, моральною підтримкою поетичне слово на її честь.

Повторю, що збірничок формується терміново, щоб дійшов до Наді якнайшвидше.
Тому, якщо маєте вірш про Надю чи хочете його написати, або вам попадався на очі вірш на цю тему, надсилайте якнайшвидше на адресу фонду vita.ozdorov@gmail.com із позначенням у темі: "НАДІЇ САВЧЕНКО" (прошу не забути цю ВАЖЛИВУ дрібничку,..)
Чекатиму на ваші відповіді не пізніше неділі - 15 лютого. Книга може бути видрукувана вже у четвер-п'ятницю.

Формат аналогічний "Воїнам Світла" - називаємо автора, звідки він (це суттєво, бо є і авторка з Тунісу, і з усіх куточків України, з інших країн) і його рядочки в підтримку Надії.
Якщо є своє бачення пропозиції - вказуйте.

З повагою, Валентина Попелюшка.

Як чудово, що корова
Є у мене у хліві.
Без корови – всім відомо
Важко жити на селі.

Вранці сіна, не полову
Понесу уверх двором,
Тоді сяду під корову
Я з емалевим відром

У корови гарне вим`я
Немов дитяча ванна
Повтирав я, та помив я,
Вийшло в мене бездоганно.

Надоїв відро до краю
Я парного молока,
А тоді віднести маю
До дитячого садка.

У сусідки малі дітки,
Та немає в них корови
Хай нап’ються і сирітки.
Молоко напій чудовий.

У корови кличка «Дама».
Як придумали чудово.
«Дама» нам неначе мама
Хоч насправді це корова.

Ой капуста качаниста
Широкого листа,
Засолила повні бочки,
Кілограмів триста.
Патисони, огірочки,
Та ще всякого соління
Роботящая ґаздиня
Сімї на зиму припасла.
Та ще з лісу принесла
Грибів білих повний міх.
Нанизала їх усіх
На капроновий шнурок.
Все розвішала в куток
Біля комина сушити.
Взяла в руки свої сито,
Ще бабусине корито,
Та й насіяла муки.
Вона знає своє діло.
Вже водичка закипіла,
Вже варені галушки.
Вся сімя до столу сіла
Взяли в руки виделки,
Приступили до роботи,
Тільки чутно ложок стук.
Їдаків в ґаздині рота
Й роботящих дужих рук.
А ґаздиня – добра мати,
Її би руки цілувати.

Небесна сотня, Ангели святі,
Вас саме так ми маєм називати,
Вмивається країна вся слізьми,
Вам в небесах дозволено літати.
Чому ж Вас мало так тоді було
І так далеко було плече брата,
І кулі ті, що цілили в чоло,
Від снайпера, що був за ката.
Що думав він, коли Вас убивав,
Куди ж поділася його душа проклята ???
Чому ж не бачив він братів своїх -
Ввижалася йому лише оплата...
Прокляті долари чи то рублі,
Але ж це цінності всі другорядні.
... Убита сотня ангелів святих,
І в цьому горі - всі ми безпорадні...

2014

Вінок сонетів
1.
ми стоїмо на березі любові
і рук твоїх торкається рука
мелодію нам виграє ріка
і ми до несподіванок готові

час поверта назад на триста літ
та ні зо п’ять разів по триста
коли була вода у ріках чиста
не був таким холодним ще цей світ

а ми такі безпечні і наївні
(не мож судьбу купити на гуртівні)
про долю кожен мріяв нею снив

десь вчився і любити і страждати
як не потрапить в ревнощів лещата
ось наші кроки наче хтось спинив

2.

ось наші кроки наче хтось спинив
і береги освячені й омиті
такі короткі неповторні миті
за знайдену любов а не з вини

вертає час то ми про це молили
і мріяли про це ми в унісон
десь поцілунок мов дитячий сон
перед рікою ми здаємося малими

ще кожна хвиля щось шепоче хвилі
дивлюсь як вперше у зіниці милі
і добре знаю що не завинив

збігає знову ж та вода цілюща
і як нам зберегти її… тому що
з весни стежина стелиться до жнив
3.
з весни стежина стелиться до жнив
як мрії що несуть за океани
як в юності з любові наче п’яним
хтось зверху нам про зустріч подзвонив

і як тут на шляху не оступитись
коли найгарячіша в жилах кров
за мріями не бігти стрімголов
при виборі такім не помилитись

ось ти завжди красива й молода
переплетуться доля і … вода
а будні нам неначе дні святкові

і нам сміються зорі як блавати
ми ще вчимося світ розпізнавати
серця ж порозумілись на півслові


4.
серця ж порозумілись на півслові
ми перейшли уже чимало рік
але на цій нам зустріч хтось прорік
як відцвітали котики вербові

зректись не можна почуття такого
від погляду аж серденько щемить
спинися мите та бодай на мить
ні! більш не закохаюся ні в кого

нехай нам світить зірка світанкова
ми свого щастя віднайшли підкову
прийшли на берег щоби порадіти

змалюємо його в художнім стилі
є відчуття що ми уже стокрилі
та ми як ті малі маленькі діти



5.
та ми як ті малі маленькі діти
і що нам ті епохи і віки
вже знову ми на березі ріки
прийшла пора кохати і радіти

ось берег наш і наші небеса
і ми долаєм вже безмежні милі
ще кожна хвиля щось шепоче хвилі
надія наче зірка не згаса

надію перемножено на віру
немов уперше видихаю: в і р ю
а хвилі нас у даль у даль зовуть

ріка життя як океан в безмежжі
немов переплелась в однобережжя
проходять люди нас не пізнають


6.
проходять люди нас не пізнають
від наших кроків ожива каміння
ніхто не бачив ще його коріння
тепло воно вбирає а не лють

десь на ріці вже безліч є мостів
а нам одного нині забагато
хоч ми як люди мов птахи крилаті –
любові крила крила не прості

десь нас нема і нам не червоніти
хай луснуть усі заздрісники світу
земля благословляє нашу путь

та люди ми і десь між берегами
лунають хвиль низькі й високі гами
а десь вітрище і дощі десь ллють

7.
а десь вітрище і дощі десь ллють
та берег наш барвисто кольоровий
настояні на часові й на слові
надія й віра нам привіти шлють

вони переплелись навіки вмить
нехай хода ще наша не змужніла
та вже стежина вибілено біла
на ній слідів до тебе не розмить

ось літечко з весною вже «на ви»
і ми удвох нам день зійшов новий
його з тепла і пісні перелито

п’янить бузковий неповторний квіт
неначе вперше за мільйони літ
на наших берегах квітує літо

8.
на наших берегах квітує літо
уже серця на відстані руки
не роз’єднати їх через віки
ми хочем заховатися від світу

впіймати б ту одну єдину мить
щоб не уздріло нас те злеє око
знайдемо тінь під ясенем високим
удвох страждати легше… а любить

високі почуття поміж людьми є
вода всіх рік його вже не розмиє
благословила кроки зірка рання

завдячуємо їй за це щодня
очей твоїх не помічаю дна
і крізь віки іде до нас світання

9.
і крізь віки іде до нас світання
не думи час обходить а думки
водиці збігло вдосталь за роки
до нас іде сподіване кохання

що нам зійшло із першою зорею
засяяло у першім з наших слів
і кожен з нас його як вмів зігрів
та й оспівати спробував хореєм

спішили ми страждати і любить
якби тоді нам мудрості? якби
ми б зрозуміли – доля невблаганна

чому ж зіниці світять як вогні
не відпускає як живий магніт
твоїх очей глибокість океанна



10.
твоїх очей глибокість океанна
притягує і через сотні днів
і там вже на самому дні
є таїна як всесвіт невпізнанна

перепливає зустріч у життя
мов хвиля що зливається у хвилю
з тобою я дороги всі осилю
назад уже не буде вороття

на берег наш прийшли ми не даремно
бо він такий один на суші земній
як голос неповторний в голосах

і ніжний він і теплий і високий
а день благословляє наші кроки
і ясність наче зірка не згаса


11.
і ясність наче зірка не згаса
і зелен ясен легінь гоноровий
сховати хоче таїну любові
кохання ave1 лине в небесах

воно розпочинається з води
як нас благословляють у дорогу
так легше переносяться тривоги
і не страшний далекий шлях ходи

на ньому ще до наших берегів
дрібненькі сльози молодих снігів
невдачі стартів оплески завершень

з поміж дівчат побачив (не дружин)
під небесами тисячі стежин
омріяні в час успіхів і звершень

1 будь здоровий (з латині);



12.
омріяні в час успіхів і звершень
ці зустрічі і кроки ясени
десь кожен ними дихав ними снив
і кожне найсолодше як найперше

і є ще мить як день отой новий
ми прагнули його не відпускати
і вкотре ми прийшли щоби зібрати
ті чисті роси з першої трави

вернулися з віддалених планет
у високосний рік зродивсь сонет
і той рядок про осінь нашу першу

бо й через сотні літ в душі весна
знов береги що поєднали нас
сьогодні нам радіють як уперше



13.
сьогодні нам радіють як уперше
роса каміння води в берегах
у нас сьогодні безліч переваг
ми разом – це одна з найперших

і єдність вже дощами не розмить
нехай ще запитання в кожнім слові
(ні! забагато не бува любові)
переплелись серця і руки вмить

а хвилі все у даль біжать регочуть
і вже пів світа під покровом ночі
і ти вся неповторність і краса

вже не згорять слова оці високі
земля благословляє наші кроки
той берег наш і наші небеса


14.
той берег наш і наші небеса
ранкові роси ясени і трави
і наше щастя в надміцній оправі
надія квітне в наших голосах

через століття грози і вітри
стежину не сховають зі слідами
зернина кожна борг віддасть плодами
поллється ясність світла десь згори

мільйонний раз не йду – лечу до тебе
цілує сонце ліс гаї і небо
твоє волосся і уста медові

пливе між берегами наша путь
спиняємось щоби усе збагнуть
ми стоїмо на березі любові


15.

ми стоїмо на березі любові
ось наші кроки наче хтось спинив
з весни стежина стелиться до жнив
серця порозумілись на півслові

та ми як ті малі маленькі діти
проходять люди нас не пізнають
а десь вітрище і дощі десь лють
на наших берегах квітує літо

і крізь віки іде до нас світання
твоїх очей глибокість океанна
і ясність наче зірка не згаса

омріяні в час успіхів і звершень
сьогодні нам радіють як уперше
той берег наш і наші небеса
1.12.2014 – 30.01.2015р.р.

Ми сиділи з тобою на палубі,
А над нами витала поезія...
Шепотів тобі тихо і жадібно:
- Чом уста твої - гостре лезо

І, неначе броня - одяг,
А у пазусі - дві гранати?... -
Та, почувши твій хтивий подих,
Зрозумів, як тебе назвати.

Я на вушко тобі - вірші
Земляка Жадана Сергія -
Ти не слала в прогулянку пішу -
І торкався до тебе з надією.

Але скресла, розтанула крига,
Як натрапив я на Полозкову -
Хтось на лавці забув її книгу,
Як щасливу з коня підкову.

Так Сергій у дуеті із Вірою
Посприяли у справі сексу...
А у вас є подібна мрія?..
Вчіть напам'ять авторські тексти!


12.02.2015

а дерева стоять у тотально-замерзлім безлисті
і хруским гілковинням риплять мов бинтовані шви
у невільнім безвітрі метелики еквілібристи
все як риба об лід так у скло дайте дайте весни
не почує на жаль їх ніхто
бо у кожного своя імхо

ізгори вишкіряється сміло проміння беззубе
ув очах помутніли кришталики сонця ущент
ізмарніла зима на обличчі печаль зашкарубла
та не милує небо рядіє кислотним дощем
скільки років вона прожила
що зсивіли вуста й голова

2015

Ми сиділи на верхній палубі
Чайки крили нас зверху Кримом
Я спитав: «Жадана почитати тобі?»
Ледь торкнувшись теми інтиму

Вона трохи здавалась крейзі,
Не сміялась і не п’яніла:
«Як ти ставишся до поезії?
Може ти б Жадана хотіла…»

Десь у трюмі кахикав дизель
Крізь чавунно-статеву мідь
І я думав, що ніби вчитель
В ній відкрию первинну хіть

Вітер вив наче хтива пава
У пориві екстазу чи люті:
«Жадана, я питаю», - кричав я, -
«Почитати? Чи мо…В каюті?

Ми допили усе із бару
Навіть фарбу з ім’ям Масандри
Я був схожий на сіру хмару
А вона випивала марно

Вечір з нею було заброньовано
Ми зайшли до каюти римами
Я тримав Жадана схвильовано
А вона роздягалась стримано

І лишилось на згадку ранкове,
Крім затасканих монологів:
Це розгорнута Полозкова
Що дивилась на нас з підлоги

І я думав тоді крізь марево
І сміявся, забувши мову:
То не ми так кричали спарено,
То Жадан цитував Полозкову

Як у дитячій лічилці –
Раз, два…
два з четвертиною,
два з половиною,
два з волосиною,
волосина обривається,
три починається…
і треш-треш,
стираєш сухою ганчіркою зі шкільної дошки пам′яті те біле слово «війна» -
посивіле слово,
а воно знову і знов проступає,
у двері гупає кулаками,
«мамо!» - ковтає гірке повітря ротиком немовляти,
Кляте…
Увесь світ підвішений на отій волосинці,
Усі сни коло неї, тонкої, крутяться…
Руки опускаються,
чекання новин розтягується і важчає, як в коридорі перед іспитом –
«Чи пронесе?»
….а тим часом бабуся несе
У руцях порепаних пакетики із насінням –
Кріп і петрушка, буряк і морква, чорнобривці та матіола…
«бо земелька не може чекати, - каже до мене, -
бо пахне уже весною…
бо засівати ниву треба навіть у час війни…»

Феєрверком зорі , кольорова ніч
Заблукало серце в лабіринтах притч
Тліло , розгоралось , мерло в почутті
На твоїй долоні - у моїй сльозі

Як я хочу вірить , весь розвіять страх
Малювати відчай у чужих світах
Ставити питання для думок - чуток
Захист поєднати - у надійний крок

Спритним , першим бути - в радості , біді
Духом володіти у красі - душі
У ромашках квітах - тільки на любов
У житті твоєму - до кінця розмов

Зеленіє поле , червоніє мак
Мерехтить росою солод - виноград
Нам на зустріч ранок - променем жаркий
Нас вітає щиро - обрій золотий.
2013р.

Зворотній бік добра людського
Рулетка , ситуацій хід
Межа що ділить жар , і холод
Рутини , поворотів слід

Тендітний такт , сліпа віддача
Знать поміч із чужих долонь
На це спроможна - серця воля
Повінчана - за всих молить

Яка ціна ? І якість риси...
Коли останнє ділиш ти
Безцінна , без характеристик
Для цього варто - просто жить

Цілуй її в обличчя , ноги
Додай терпіння , і снаги
Проси собі від бога сили
Щоб не скалічили - майстри.
2008р.

Прости мені - моє сумління
Я раб чужих розмов , інтриг
Та знаєм ми - живем , і вірим
Нас ще чекають - щоб любить...

Як листок що на землю спадає
Як міняються ночі , і дні
Так і я час - від часу щитаю
Миті щастя що мав у житті

Мало їх ? Чи багато ? - не знаю
Це питання тривожить мене
Молоді мої роки спливають
А воно не вітає , не йде

За кого ? Чи за що ? - така доля
Пронести самотужки тягар
Відстороненим бути живого
Не стелити - рушник на вівтар

Промайнули думки , і погасли
Відлетіли на захід птахи
Знов чекати колючої стужі
Запаливши - погаслі свічки

Хтось вінок свій пускає на воду
Інші пишуть - ім'я на листку
Все це марево , там вічиняє
Де і в зимку - щебече в садку.
2011р.

Молодій зі мною , молодій в мені
Молодіймо разом у струні - душі
Зацвіти зі мною , зацвіти в собі
Зарясніймо разом у мотиві - грі

Пахощами щастя , чуйністю весни
Зустрічаєм ранок - обрій золотий
Бархат - пелюстками , встелені сліди
Там ходив між хмар - місяць поводир

Зеленіє поле , зеленіє гай
Зеленіють пишно - грона почуття
Розділяй зі мною - пламеній , пархай
Станемо гріхами солоду - плода

Пригощаю щедро я любов свою
Віддаю належне світлу - кришталю
Ти в мені лунаєш , вірно дорожу
Шепочу блаженно - я в тобі живу...
2015р.

Сину мій , життя моє
Найцінніше , дороге
Де те сонечко встає ?..
Тобі світить - золоте

Сиротою ти зростав
Батько - на війні пропав
Нашу землю захищав
За життя - героєм став

Так судилося мені
Бути сильною - в біді
Пам'ятати що в тобі
Вся опора - боротьбі

Ти став першим серед тих
Хто є осудом - бридких
Не боявся куль сліпих
Поламав катам - їх клик

Мій герой , душа моя
У ночі тобі - зоря
У молитві віра - вірна
У війні жорстокій - грізна

Смерть від тебе відверну
Біль сердешний - їзцілю
Я з тобою в цю годину
В цю секунду , в цю хвилину

Сину мій , життя моє
Покажи всим - хто ми є ?..
Ворогові - пекла днище
Українцям - небо чисте.

В напівтемряві тиша
Заховалась вві сні...
Місяць з неба колише
Світлотінь на стіні...
Наче щойно невпинно
Ти кохання пила,
І- неначе дитина
В дрімоті відійшла
У щасливі країни
Зачарованих снів,
У пелюсток тремтіння,
В тихий шелест лісів,
В шепіт синього моря,
У кохане ім"я...
Де не звідано горе...
Де лиш щастя... І я...
Спи, маленька, це щастя-
Наша зустріч в цей час...
І, як світоч незгасний,
Пломінь серця не згас.
І порою нічною
До рання, навпростець,
Лине тиша луною
Двох тріпотних сердець...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115021200865

Куди погляну – все моє
Аж від краю і до краю.
Сіно є, солома є,
Чомусь молодь покидає
Назавжди село моє.

Капуста є, картопля є,
Та все що душа бажає.
Відповісти я не знаю
Чому молодь покидає
На завжди село моє.

В саду груша є розлога,
А в хліві коза безрога
Вино в бочці наче грає,
Чому молодь – Пан Бог знає
Село рідне покидає?

Є криниця біля плота,
Далі грядка прополота,
В комірчині й сало є.
Що за молодь? Йо моє!
Покидає село моє.

Розповів я історію
Тужливу та рутинную.
Сльозу свою прозорую
Витираю хустиною.
Ой село моє, село,
Жертва цивілізації.

2014

Село моє то колиска
Поколінню не одному.
Гості з далеку і з близька
Повертаються до дому,
Щоб вклонитись дуже низько
Своїм рідним, їх могилі.
На могилі запалили
Тонку свічечку воскову.
Я прошу тебе ласкаво
Село своє не забувай,
Там де родилися, зростали,
Памятай про рідний край.
Як пташки повиростали,
Піднялись на свої крила
Ми домівки покидали
Рідну землю нашу милу.
То ж і ми сумлінні будьмо.
Раз у році на «Всіх Святих»
Принести ми не забудьмо
Осінніх квітів золотих.
Землю-матір покидають
Не по волі її дітки,
Бо щороку виїзджають
В чужий край на заробітки.
А як було колись весело,
Як раділи разом з вами.
Опустіли наші села
Заросли чагарниками.

2014

Рось пливе
я осонну її і не бачила
з неживої світлини сирої зими
перехоплює плав із розлогою вдачею
без порогів крутих і бурхливих стрімнин

Рось пливе −
колихається сонце під кригою
опановане сном і приходять у сні
і вишневі садки і обвітрені вигони
і лункі набучавілі хмелем пісні



Світлина Валентина Лученка

Життя минуще, швидкоплинне
Та навіть смертю не зітруть —
Тих, що лишають слід нетлінний
І, власне, в цьому його суть..

© Аня Тет, 2015

На сцені життя знову страшно й самотньо буває.
У петлі горизонту тріпоче солона душа.
Я випав зі зграї, я випав із чорної зграї.
До білої зграї усі мої нерви спішать.

Алмазну пилюку наносить диявольський вітер
На воду, на очі, на хліб, на йодовану сіль.
Немає нам щастя в червоному зовнішнім світі,
В похмільнім азарті шалашних колгоспних весіль.

Нема благодаті у війнах усіх проти всього,
Безрукі, безногі, безокі мої земляки...
Туди, вертикально, лягає крізь мене дорога.
На ній тільки спокій душа може світла знайти.

Розвиднилось нині...
Попереду гостра безодня.
І п’яною бабою доля народу стоїть.
А пам’ять?
А пісня?
А віща зоря Великодня?..
А літера «ї»?

Як фізику космосу, будуть вивчати у школах
Мою біографію крізь телескоп-мікроскоп.
Сльоза на сльозину,
Як зірка на зірку...
По колах...
Душа моя прийде до Бога від азій, европ.

Звірина любов до життя і рослинна – до смерті,
Як приклад, світитимуть добрим нащадкам моїм.
Зі сцени історії добру легенду не стерти,
Яка народилась в майданні часи холуїв.

Я випав зі зграї, я випав і з білої зграї...
Мені не дивуйтесь.
Ще пес мій сьогодні не їв...

4 лют. 15.

У Майстернях віршів повно
(Все, що мають, те й несуть),
Та не чути чомусь Шона,
З ним й Ірландії не чуть.
З-поміж нас він же єдиний,
Хто в змозі і за сотню перейти,
Мову нашої Вкраїни
В своїм серці зберегти .
Озовіться ж, пане Шоне,
Бо мовчанка – як пітьма...
У Майстерні віршів повно,
А як Ваших – все ж нема.

Вечоріло.
Падав сніг на промінь.
Кольору ялинового мла
Осідала на гнізді старому,
Що уже три роки без крила.

Осідала на могилу свіжу,
На казки, що каже внуку дід,
Де зайчатко й вовча паща хижа,
І сльоза на річковій воді.

Лиш моя небесна батьківщина
Мерехтить під ласкою зорі,
Де живе задуманий хлопчина,
Білим хлібом манить снігурів.

А в хатині, за вікном хрестатим,
Чай з димком священик п’є ще той...
І зове його дитина татом.
Мене ж сином не назвав ніхто...

Зазоріло.
Несказанно стало.
Божий вітер з поля налетів.

І заснув я.
І усе пропало.
Снилися стежини золоті.

8 лют. 15.

Просіює душі крізь сутності сито
час фарсу, афер, офір...
Де проскуру прОщення ладив Спаситель,
замішує муку Звір.

02.2015

У цій частині світу сумно і надто лячно.
Небесні залізні птахи падають, ніби зірки.
За будь-яку ласку люди не надто і вдячні,
А іншого, менш сильного, зацьковують залюбки.

У цій країні козацтва пшениця не стигне.
Поля переорані орком й засіяні «градом».
І Бог на поміч ніяк до стражденних не встигне.
Тому молодецькі вуста захлинаються «ядом».

В цій частині країни сонце сходить завчасно
Від куряви та від вибухів, що вітер розносить.
А той, хто у всьому винен, коли він заплатить?..
І в цім незнанні Україна заходить у осінь…


22.08.2014

а десь вершини дивляться у небо
сміється сонце хитро з-за гори
горять прекрасні очі дітвори
і мучитись банальністю не треба…
антична моя мама йде незламно
несе як амфору красу свою у даль
моя несокрушима пастораль
хорал містерій і мажорні гами…
гекзаметри непереможні хвиль
всевидячий Гомер у руки ловить
і марево словесної полови
осяює загрáвою зусиль…
безжурний тато – радісний кентавр –
сміється з недолугого сатира
між пальцями струмує легко ліра
вирує канонадою литавр…
…покірні вóлхви принесли дари
і розчинилися у темряві пророцтва…
закоханий в Маріїне дівоцтво
йде Йосип у єгипетські вітри…

1.Скілла
(за «Метаморфозами» Овідія)

Краще б уже не дивились у той бік мої карі очі...
Може б, тоді не збаламутився мій розум дівочий.
Вийшла якось просто так на батьківську вежу,
Побачила красеня тай сказала: «Лиш йому належу!»
Найсильніший він і найгарніший поміж ворогами.
Двоє лук несуть йому. Мов пір’їну, бере він руками.
Надаремне все ж у вежу вправно милий цілить.
Мов комахи, одскакують од стін його стріли.
Відки ж знати вождеві Міносу: так буде, допоки
Не зроблю я негадані батьком несусвітні кроки.
Зріжу, як спатиме, з голови золоту одну волосину:
Попри вмілість нападників дали боги йому силу.
Зріжу, хоч і знаю, що батька і край віддам на поталу...
Та як зробить, щоб перемога коханцю дісталась?..
...Ось та волосина нарешті у мене. Як надію останню
Потай несу Міносові. Отепер-то заслужила одвітне кохання.
Простягую. Кажу, що й без бою край мій в нього тепер під ногами.
Та що це? Одсахнувся красень Мінос, немов од змії якоїсь:
«Щезни, негіднице! Підлоти такої неспроможна донька скоїть!»
І голосом дужим вождя наказує суднам напинать вітрила.
«А я?.. Як житиму без тебе?» - плачем гірким-заходиться Скілла.
Та Мінос далеко. Од суден проворних позаду лиш піна.
Стриба Скілла в море, щоб судно догнати. Простягує руку,
Та прожогом з вежі зліта батько круком.
Запроданку-доньку розтерзать наміривсь.
Тої ж миті боги роблять пташиною й Скіллу.

2.Бондарівна
У містечку Богуславку, Каньовського пана ,
Там гуляла Бондарівна, як пишная пава.
Українська народна пісня

Якже її звали, діву Бондарівну?
Ту, що честь тримала цілої Вкраїни.
Ту, що, мов царівна, у колі дівочім
Можновладцю кинула в безсоромні очі:
«Ой не згоден пан Каньовський мене цілувати,
Тільки згоден пан Каньовський мене розбувати!
Ой волю ж я, пан Каньовський, в сирій землі гнити,
Ніж з тобою по неволі на цім світі жити!»
А чи ж знала Бондарівна, що в шляхтича-ката
За відмову від покори готова й розплата?
Прицілився пан Каньовський з срібної рушниці
Та й вистрілив Бондарівні в гордії зіниці.
Прицілився пан Каньовський і вже спересердя
Влучив кралі Бондарівні в самісіньке серце...
...Ударила Україна в усі дзвони тужно, –
Захлинеться в своїй крові шляхта осоружна.
--------------------------------------------
Пан Каньовський – польський магнат Микола Потоцький, котрий був канівським старостою в першій половині 18-го ст.

Я можу йти куди завгодно:
у веремію суєти,
у рай, у пекло нині модно.
І науково, і природно
медитувати у світи.

Іти з пустою головою –
ані вперед, ані назад.
Але нікуди – ні ногою...
Зручний для місії такої,
я не поет, а автомат.

Є і поранені, і вбиті,
і поки я іще живий,
то маю право говорити
про сльози матері пролиті
і кулі вирок роковий.

Не винуватий у любові
до Слова, що будує світ,
дарую братії по кро́ві
на рідній українській мові
її забутий заповіт.

Її обов’язок – молити
і Сина, й Духа, і Отця
надію – вірити і жити,
уміти ворога любити
до переможного кінця.

Але, доведений до краю
сугестіями звідусіль,
де ще плюють на хліб і сіль,
я на гашетку нажимаю.
Я не мішень. Я сам стріляю
і точно попадаю в ціль.

                              02.2015

Не було нічого двічі
і не буде. Є причина
народитися на світі
і померти без рутини.
Хоч би й учнями були ми
щонайкращими у світі,
не повторимо й хвилини
ні зимою ані літом.
Із вчорашнім днем в розлуці
не повториться дві ночі,
двох однакових цілунків,
як і поглядів у очі.
Вчора, чула, ваше ім'я
хтось мені назвав привітно -
наче пахощі розквітлі
залетіли через вікна.
А сьогодні, як ми разом,
Відвернулася до стінки.
Що за пахощі? Троянди?
Кам'яної? Живоквітки?
Так усе, презла годино,
зіпсувати хочеш марно.
Ти ж - проходиш безупинно.
Ось, пройшла – а було ж гарно.
Усміхайтеся, коханці,
та шукайте завжди згоди,
і залюблено погляньте -
ви ж, як дві краплини, схожі.


10.02.2015

Надихаюся тобою, надихаюся...
Неначе кисенем легені...
Дивно.
Та все суцвіттям на морозі не гойдаюся.
Бо на душі, як і надворі -
зимно.

Не надивитись на тебе, не дивитися.
Неначе очі запорошила
хуга.
Та мушу не журитись, а миритися,
Що маю десь (за океаном)
друга.

Не пересилити себе, та все не сила.
Буваю думками своїми
п'яна.
І хай би де тебе та доля не носила,
Проте ти знай, що є така
троянда.


09.01.2015

Тривкий туман. Роки, як віхи,
Стоять примарами в очу.
І все ні просвітку, ні втіхи, –
Одне лиш: плакатись до сміху
Чи реготатись до плачу.

І набивати свіжі ґулі,
У давнє втрапивши лайно,
Сукати ворогові дулі
За щойні кривди і минулі,
Чекати вперто знов і знов,

Що все ж на празники майбутні
Над нами зглянеться Творець…
Та знову рік минув безпутний,
Пройшов із поглядом відсутнім
З осоння в сутінь – навпростець.

Січень 2013

Звезд далеких мерцанье...
Фазы лунной полет...
Книги ТАЙНОГО ЗНАНЬЯ
Не затерт переплет.
На окна панораму
Я ЗАВЕСУ спущу.
Зря ты бьешься об раму)))-
Я тебя не впущу.
Я раскрою умело
Сокровенное ЗЛО.
Твое тело пробелом
На БУМАГУ легло.
Разбираешься в Ставах?
Получи. Вот твоя ()...
Бить куранты заставишь
Ты сама, а не я.
Ты плела паутину-
Паучиха в ночи.
Неожиданно. В спину.
Только так. Получи.
Просто с Выбранной Темой-
От ворот...) Приворот...)
Кто владеет Хельхеймом-
За ТОБОЮ придет.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115021001268

Пісок сипучий і гарячий
Волами, шляхом все одним,
Вожу до моря я, на дачі -
Стежки там посипають ним.
І нудь страшна. Щодня - це саме:
Воли, важкий скрипучий віз,
Сухе річище під ногами,
Мої сліди і слід коліс.
І клонить голову дрімота,
І мариться, котрий вже раз,
Що бачу шкуру бегемота,
Накинуту на гірський кряж.
І берега трикутний чільник,
Сліди коліс, сліди волів...
Я покорився. Я невільник...
Живу дурманом глупих снів.

Иван Бунин "Невольник"
Песок, сребристый и горячий,
Вожу я к морю на волах,
Чтоб усыпать дорожки к даче,
Как снег, белеющий в скалах.
И скучно мне. Все то же, то же:
Волы, скрипучий трудный путь,
Иссохшее речное ложе,
Песок, сверкающий, как ртуть.
И клонит голову дремота.
И мнится, что уж много лет
Я вижу кожу бегемота —
Горы морщинистый хребет,
И моря синий треугольник,
И к морю длинный след колес…
Я покорился. Я невольник,
Живу лишь сонным ядом грез

***
Біда, коли і рило у пушку
і страшно оглядатись у минуле.
І навіть на найвищому посту
оберігає бестію таку
інстинкт самозбереження акули.

***
Всі повиходили у люди.
Які надії звідусюди!
Куди не кинь, усюди клин –
переведеться селянин
і влада годувати буде.

***
Подалі й по-хорошому від Раші?
Але і це надії не дає,
а заставляє краяти своє:
миритися, коли моє не наше
і битися, як наше не моє.

***
Були ми бойові і благородні,
але і нині, ні на що не годні,
перевелись у братії совка.
Не дай то, Боже, у часи голодні
пізнати апетит бойовика.

***
Будуть герої у нашому краї,
поки катівні у вовчої зграї
перенаселять козацькі рої.
Поки на сході живуть холуї,
льотчиця Надя за них умирає...
Путя-нальотчик – убивця її.

***
Ще є про що поговорити.
Нехай не забувають ситі,
за що умерли Тихий, Стус...
І є кому ще відімстити
за тих, кого гноїв Союз.

                              02.2015

Рано – вранці вийшов в поле
Коса гостра на плечі
Босі ноги стерня коле
Співаю пісню ідучи.

На траві роса холодна
Освіжає босі ноги,
А в хліві коза голодна
Наставляє гострі роги.

Намагається рогами
Дідусеві пригрозити,
Ще й притопує ногами:
Поспішай старий косити.

Люблю косити по росі
Коса шепче шіву - шіву
Несу травичку вже козі
В нові ясла я до хліву.

У козички гострі роги
Потрясає бородою.
Полікую хворі ноги
Я травневою росою.

На весні роса цілюща
Знають люди це віками.
Нас природа невмируща
Забезпечує ліками.