Завалив чергову спробу
Напустив туману - дим
Наражав усе на пробу
Залишився штику - хтив

Відвернулися всі друзі
Зацуралася рідня
Все зібралося до кучі
Все посипало - сміття

Не судилося йому
Далеко їхать на брехні
Не тьохкотіти солов'ями
Навколо в зграї - горобці

Вже сміються , і хохочуть
Так над ним усі регочуть
На жадобі так попався
З переляку - застидався

Думав що розумний ! - заць..
Пузирем був авангард
На дрібниці упіймався
Не утік той страх - від жаха

Думав на горбу чужому
Втримати свою корону
Видумками , і байками
Собі нору рив у яму

А тепер пишайся , жри
Подавившись вже не жди
Щоб давали , позичали
Твої нюні витирали...
2014р.

Цей дивний ритм – надія і дощі…
Так безнадійно стукає у душу,
Мелодію загублених віршів
Забуть чи зрозуміти мушу.

Пройти над прірвою щасливих сподівань
І подивитись на далекі зорі.
Дощі ідуть… І місце є для ран,
І вечоріє на шляху осоннім.
2015

Бузок у пахощах рясніє
Тюльпани в розсипах - нарцис
Вишневий цвіт густіш пашіє
Вдягає стрімко зелен - лист

А як же ти ? Твої фантоми ?..
Куди ідуть ? Куди летять ?
З ким тішаться твої обійми ?..
Кому належать ? Ким горять ?

Зворушлива весни плеяда
Соната плідних сподівань
У почутті життя - природа
Ще з нами божа благодать

Не ждіть , любіть - сьогодні й зараз
Візьміть з повна , таким є час
Відкиньте сумнівів весь галас
Бо молодість - одна у нас.
2007р.

Постріл в серце , і на виліт
Смерть миттєва на повал
А була така вродлива
Та любов - світів астрал

Трепітно так зберігала
Дбала щира віра - з вір
Визнання нектар збирала
Бо не знала - що він звір...

Грався , грався , й відірвався
Залишаючи - мовчав
Жадно , грубо зловтішався
Наче привид - був , пропав

Зеленіло жито в полі
Все цвіте , росте - краса
А зозуля свідчить долі
Її сльози - вже вода

Де ходила - там струмками
Де чекала - там ріка
Де пропала - рясно , рясно
Диким маком - поросла...
2008р.

Над долинами , ярами
Над широкими полями
Над озерами , річками
Над глибокими морями

Я до тебе поспішаю
Зацвіту плодами - раю
Розплету вінок чекань
Постелю рушник - бажань

Ти для мене - ластівка
Ти для мене - ягідка
Я для тебе чарів - сад
Соковитий виноград

Де спліталися до пари
Де кохали до безтями
Там щебечуть пташенята
Наші ангели - малята

Ми родина , ми сім'я
Ми у благості добра
Ми у парі , з нами бог
Наша віра - вам урок...
2011р.

Потяг із пункту А, витікши зі труби
тунелю, впадає у розпоясане ирієве широко,
узяте біглими зморшками, чиї лоби,
буцім купчасті юрми, збились в чалму пророка.
Ти стрінеш мене на станції, розштовхуючи тіла,
і каре сонного "мусора" вбачить у мені дачника.
І навіть місяць не знатиме, які тут у нас діла,
задивлений у вікно, мов у кінець задачника.
Тут б’є ключами будучина, і ми – її копачі,
тобто, життя без нас, уже за морями табором
унаслідок семафору й пітного морзе в чім
мати родила, битим марячи мармуром.
А літ і літ опісля, щойно нам із пітьми
гукатиме їх дозір на чатах за плоскостопістю,
ми прикинемось мертвими, пилом під чобітьми:
оригіналу пустки ратуючи за копію.


«1994»
----------------------------------------

За ці два дні ми встигли посваритись,

І віднайти прихований грааль,

Зізнаюся, не можу не любити,

Ще поруч ти, на серці вже печаль,

Світанок скоро і чека дорога,

А я молю про зустріч нашу знов,

Надія лиш на себе і на Бога,

І світ мене іще не поборов.

«Мій янголе, душа у тебе чиста», -

Говориш, як ніхто не говорив.

В лабетах поглинаючого міста,

Я плутаю відтінки, кольори,

Вдивляєшся у очі і питання:

«У чому ти вбачаєш сенс життя?»

Я знітилась: «Напевно у коханні,

У щасті відчувати се щодня»

Замислилась, так хочеться відчути,

Що здатна все на світі геть змінить,

Що голос мій тобою є почутим,

І я потрібна є щодень, щомить...

Твоє кохання жити надихає,

Твоє терпіння – сили додає...

Я після сварок – ще сильніш кохаю,

Тебе, що є, то є.

Дівоча доля - пісня нова
Вінок гербарій по воді
Дівоча врода волошкова
Цвіте весною - на землі

Пливе вона святкова , пишна
Навколо ніжить бірюза
Букетом - кольорова стрічка
Сапфіру квітка польова

Ще не поранена шипами
На білім - витканий бутон
Ще не засліплена сльозами
Її майбутнє віщий сон

Чекай , надійся , я з тобою
Оберігаю від негод
Тебе надійною ходою
Я приведу - у світ пригод...
2010р.

Найзапекліший процес
Визнавати в собі - стрес
Сторонитися від пресс
Де все знають - без адрес

Ворогам завжди аншлаг...
Коли цідять муті - мрак
Володіє їми маг
Він дотепний - мов ішак

Витривалість твоя міць
Твій характер - домінік
Постуди їм так мізки...
Щоб лякались - мов чуми

Вони щирі марнотрати
Їм би мати нюх - собаки
Бо полаять , поскавчать
Це для них - можливість знать

Ти їм маком сип , і сіллю
Допусти до сиру з цвіллю
Коли стануть жадно брать
Кинь сокиру - відрубать

Віджени за сині хмари
Хай там гадять - хтиві шмари
Не жалкуй , застережи
Щоб побачили - хто ти...

Коли сорок років маєш
З посмішкою - це читаєш
Як виводить у житті
Хто на поверхні , хто в багні...
2011р.

В гості прийшли добрі друзі
З дітьми й домашнім вином.
Ночі смаглявий ґудзик
Будинку упав на дно.

Фужерів скляне коріння
Блищить у витках долонь.
Діти укрились тінню
І простелили сон.

Стіни у білих платтях
Стомились, хода важка.
Ніч огляда кімнати -
Ґудзик упав, шука.

Не плач зозуле , не тужи
Моє кохання помирає
З любов'ю серце відпусти
Воно між хмарами - літає


У тих очах його притулок
У тих словах - любов життя
Коли ламають людям крила
Їх вабить неба висота

Та самота їх колискова
Єдина сповіді сівба
Та нагорода - що приводить
Душі блаженство до митця

Не плач зозуле , не тужи
Я чесним буду до кінця
Готуй мені - митарств вітрила
Іду дорогами творця...
2014р.

Ці дерева тремтять перед квітнем, немов наречені.
Птаха шепче лісам, що на крилах у неї весна.
Оживає ріка, і спасенна вода вже тече в ній,
та, що знає, здається, усі на Землі імена.

Сходить сонце над містом, неначе в макітерці тісто.
У повітрі бринить перший крик молодої трави –
ти не слухай вітрів, а тим паче – торішнього листу,
просто вір у життя, як і я, просто вір і живи!

2015

Маєш фарби й папір – намалюй мені літо,
де волошки свої сині очі ховають в житах.
Ось тобі олівець, записник, трохи літер –
напиши про секрети вершин, екзотичні міста,
про пастельність пустель. Я повішу картину –
і цвістиме на стінах кімнати медунка й чебрець.
Прочитаю етюд – буде бриз так інтимно
із далекого моря моє обвівати лице…
А на власній землі я про зболене наше
говорила б тобі, та бракує терпіння і слів.
І мене намалюй, намалюй мене, старшу
не на рік, що минувся, – одразу на кілька життів.

2015

Свистом вітру , слухом сміху - океанами порад
Ти тікав по тернам спіху - все ховався від принад

Вони тішили , ласкали - вудевілю хоровод
Бумеранги запускали , інтригований кросворд

Маски , фарби , пустолати , збірка видатних подій
Все нагадують про дати - про дивакуватість мрій

Так з народження картають , вносять в правила - альянс
Інших прикладом навчають , з чим іти у перший клас

Тут маститих реверанси - під стандарти палачів
Працелюбні вихованці , для рабів - ангар цепів

У цитатах , транспорантах , заголовками тузів
Так дістали дегустати - що порочать отчий дім

Ти зібрався , не зламався - відшвартований терпець
Власній думці признавався , ти не спільник - ти боєць...

Листопад у осінній фаті
Кольорами гарячими плаче
Знову йду по вологій землі
На це місце де спогаду краще

Краще знати ціну самоті
Все згадати , де важко мовчати
Полистати щасливі ті дні
Де ми молодість вміли вітати

Де між нами тримали стіну
Боронили , махали кнутами
Купували твою доброту
А мене всі лякали гріхами

Їм за гру все було , та не нам
Ми своє випивали до краю
Ми уміли зустрітися там
Де вкривалась дорога до раю

Несподівано рано пішов
Затравили тебе пустоцвіти
Так від них без причин перейшов
За завісу , де ждуть щоб зустріти

Я ще тут , ще пливу , ще воюю
Ще веду боротьбу за весну
Досить часто я голос твій чую
Він радіє - за те що живу.
2009р.

Не час для гри грайливих рим…
Гряде любов, мов монорим.
Чи моноритм? Гориш? Горім
Вогнем, чужий якому дим.
Крило в крило. В наш дім летім.
Живе там щастя в домі тім.
Ти – пристрасть вся, порив, нестрим!
Вогонь серцями захистім.
Свята кохається з святим:
Бери мене, мов хліб… Берім…
…Хіба до рим… до рим… до рим?..
О моноритм!.. О монорим!..

29-30 березня 2015 р.

Мій ангел охоронець зранку прокидається,
Очами твоїми заглядає в трельяж.
А сонце понад лісом все вище піднімається,
І на землі наводить ранковий макіяж.

Людська краса змагається з природою,
Ще невідомо чия верх бере.
І я любуюся твоєю вродою,
А серце зачудоване у грудях мре.

Ми всі в житті є трошечки Колумбами,
В нім кожен відкриває щось своє.
А сонце вранішнє ховається за клумбами,
Воно себе у тобі впізнає.

Тепер здається разом були завжди ми,
І не була в житті ніколи ти одна.
А клумба дивиться на нас трояндами,
І радіє і хвилюється вона.

Надвірна 1995 р.

Ти віриш в те, що Бог молитви чує.
Скажи, чому ти молишся за мене?
Бо думка ця хвилює моє серце.
Та ти молись, молись, не зупиняйсь.

Я також вірю: Бог молитви чує
І бачить прірву, що лягла між нами,
Лікує серце, що стікає болем.
Тому молись, молись, не зупиняйсь.

І я молюсь, бажаючи забути
Усе-усе, що в нас було з тобою,
Щоб лиш всміхнутись, як згадаю часом.
І ти молись, молись, не зупиняйсь.

Не знаю, нащо молишся за мене,
Якої долі просиш ти у Бога.
Та думка ця мене чомусь ще гріє.
Тож ти молись, молись, не зупиняйсь.

2015

Чи є у когось ностальгія за зимою,
Коли весни ще сповна не ковтнули?
Природа вкотре нас дивує грою,
Аби її всесильність ми відчули.

У цьому є щось дивне і магічне,
І сніг на квітах, і кришталь дощів,
У витівках Весни – її величність,
Секрети ці розгадуєм мерщій.

Однак душа надіями брунькує,
Передчуттями повниться земля,
Природо-матінко, невже жартуєш,
Так березнево усміхаєшся здаля?..
2015

Коли оскляніє око твого вікна́
і в бляклих колінах згасне вогонь гранат,
ти вкля́кнеш у полі, що досі чекає на
кокони колій,
і там, де немає горя,
згориш дотла;
дивись, вимітає літо чужа мітла —
услід за тілами — вила, і знов тіла́ —
до попелу попіл.

Летять голоси
і сльози в країну Оз,
за ними, німими
мертві проходять повз
поля асфоделей Офелій і Еврідік.
Ти — той, хто летить.
Ти — голос.
Ти — чоловік.
Ти — Бог, і твій крик — мов сокіл:
до попелу попіл!

Цей вітер здирає шкіру з німих трембіт,
і міцність руки,
і віру бере услід,
удар межи ре́бра —
твердне тонка рука.
Це твій Рубікон, це світ після "до" і "від",
це відлік доби,
архангелова труба.
З Адамового ребра — не жона — верба.
О стомлена Єво,
де той Едем?
В біду
я твою бідну душу живцем веду,
лялькою вуду у воду,
вогонь,
а потім —
до попелу попіл.

А потяги бліднуть, тримаючи курс на схід —
це твій Рубікон, це світ після "до" і "від",
це відлік вогню і вічність твого вікна́,
це просто відсутність голосу...
І війна,
де чорні метелики болю в черленому коконі,
і мантра у божих вустах:
до попелу попіл...

12.07.2014

І уже там нічо́го – ні дна, ні живої води,
не ходи туди –
в дим, де лиш пси і сліпі слідопити,
щоб цю ніч, наче свічку у вічній пітьмі,
зберегти,
те, що недоболіло, добити
й таємно витоптати.

І коли по коліна – у камінь, по лікті – у дим,
крововиливи – в вуха,
аби тільки гул не слухати,
здобуваєш не вибух, а білу стіну – глухоти,
голосів і коліс,
перевізників, мух і дмухання.

Що було, те сплелося в клубок, безпросвітно тугий,
загубилося, вибігло десь у міцні сигарети.
І несе тебе дим
в нікотинове «три-два-один»,
ти шукаєш усе, до коріння
безсиллям обплетений,

як тонкий і незримий, немислимий відлік доби.
Не ходи туди –
вглиб, бо не ви́болить твій крововилив.
Назавжди́,
по коліна – у камінь, по лікті – у дим,
наберешся по груди землі підмогильної –
вибілити.

Крик триматимеш на витинанках сухої трави,
твоє жито – мов привид
під стінами лазаретними.
Поясни мені, Холдене, скільки таких і коли,
як і ти, стало сектою
кривоколінних
скейтерів?

10.09.2014

Я волав: «Чи ви не очманіли?
Впав додолу шаховий престиж!»
В управлінні спортом зрозуміли:
«Ну, прекрасно - ти і захистиш!

Та врахуй, що Фішер – він яскравий,
Спить, буває, з дошкою, а вдень
Грає дуже чисто, як "в ударі"…»
Я ж не згоден, що йому не пара,
В мене у запасі хід конем.

О, моя мускулатура,
Потиск сильної руки.
Гарно вирізьблені тури,
Дерев’яні пішаки.

Футболіст мені порадив: «Не хвилюйся, —
До гравців таких ніхто не звик.
Ти за центр не бійся, не турбуйся,
А пасуй по краю – і гаплик!..»

Я на стадіон – на стометрівку,
І у баню - так вагу зігнав,
Що в хокей зіграв чи не на рівних…
Не чекає він цього, наївний —
А то враз без мата би програв!

О, мої міцні долоні,
Сильні мускули спини.
О, мої арабські коні
Та із Африки слони.

«Не спіши і, головне, не горбся, —
Так боксер порадив, тренер мій, —
В ближній бій не лізь, працюй у корпус.
Пам’ятай, коронний твій – прямий».

Тут корона шахова на карті,
Від поразки він не утече.
Ми зіграли з Талем десять партій
В преферанс, в очко і на більярді.
Таль сказав: «Такий не підведе».

О, рельєф мускулатури!
Дельтовидні – глянь, міцні.
Що мені легкі фігури,
Коні ці і ці слони.

І в буфеті тихо, під секретом,
Кухар заспокоїв: «Та забий,
Ти з таким чудовим апетитом
Проковтнеш усіх його коней!

Із собою набери шампурів,
Харчування – головне, старий.
Та не їж оці важкі фігури,
Бо для шлунку ті фігури – бздури.
А слони згодяться на шашлик».

(Як попереду дорога дальня,
То харчів побільше у рюкзак
І на двох готуй пиріг пасхальний:
Шифер цей – хоча і геніальний, —
Та поїсти, певно, теж мастак!»)

Буде тихо все і глухо,
А на всякий там цейтнот
Пригодиться сила духу
І красивий аперкот.

Не скажу, що все вдавалось гладко,
Анонімки ще були, дзвінки.
Знайте, в мене з нервами - порядок,
Тільки засвербіли кулаки.

Ледь не налякали вчора зранку:
«Фішер лівою ногою залюбки
Шахову машину Капабланки
Рознесе, як іграшковим танком…»
То дурня! у мене - їжаки!

Нас так просто не здолати -
Честь корони над усе.
Пішаком я ляжу спати,
А прокинуся – ферзем.


30.03.2015

Як за голкою нитка,
Я сную за тобою,
Хоч ні зиску, ні збитку
Від покори такої.
А снування зворотні,
Наче сни непривітні,
Бо без тебе самотньо
І гнітюче сирітно...
29.03.15

Запорошила снегом по весне
Коварно-аномальная природа...
Смешно и грустно... Приезжай ко мне!..
Со мной тепло в любое время года.
Стряхнув весенний снег с волос и плеч,
Ты ощутишь, как сладко сердце ноет...
Как жар камина, радость наших встреч
Тебя волною теплою накроет,
И эликсиром солнечной лозы
Мы в упоеньи огненно-коньячном
Постигнем вновь желания азы,
Пути к экстазу четко обозначим...
Шумит вода. Уж ванна налита...
С тобой вдвоем, по кромке водопада
Пройдем нагими снова, как тогда...
И я в тебе... И ты со мною рядом...
Пусть мокрый снег кружится за окном
И тает на стекле, как лед на теле...
Восторг и жар экстаза- два в одном!-
Телами мы вселенную согрели...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115033000748

В осінньому промінні, раз на рік,
Над океаном птаство пролітає -
Цвірінькаючи у веселім шалі,
Вони спішать в край спогадів своїх.
Яскраві квіти там ростуть в садах величних,
І манго соковиті та смачні.
А десь на кручах - храмові гаї...
Птахи це бачили у мріях фантастичних.

Вони шукають в морі милі береги,
Де вежі міста білосніжні височіють,
Та лиш вода усюди - втрачено надію -
І знов летять вони, не знаючи куди.
А десь на дні, серед поліпів, білі башти
Почути мріють, як раніше, голос пташки.

и двери настежь и в гардины - ветер
словарь бессилен - мелкие слова
но выискав из тех что есть на свете
промолвлю: "не покинь...я такова..."

отречься чувства истерзавшись или
пергамент сух и выцвела печать
исчез екслибрис а за ним чернила
и телефон устал нас огорчать

не важно кем искромсаны рассветы
кто сгоряча ударил по щеке
а ливень остужающий сквозь ветви
лишь знак вопроса в нашем дневнике


..................................


першотвір:

Наталя Пасічник

і двері настіж і вікно відкрите
і слова не знайти у словнику
та перебравши всі що є на світі
попросиш: «не покинь мене таку»
у тім що є чого зректись несила
хоч блідне на пергаменті печать
і підписи зникають із чорнилом
і телефони знічено мовчать
де будь-що-буде - врешті неважливо
у кого гасне ляпас на щоці
а ця холодна опівнічна злива
неначе знак питання у кінці

2015

Не ті, хто зросли просто неба,
Я їх впізнав би по суцвіть
Житті до повноти налитих стебел,
А в них сухий підбілу слід.

Вінки відплетені до них,
Садки порошить пухом іній,
Цвіт не потрібен в час осінній,
Що з березня веде свій лік.


2012

А якщо не за те ми взялись,
І фарбуєм чужу замальовку?
І колись погляд вниз і ввись,
А тепер вліво-вправо без толку,
За предмету, чужу барахолку
Ми втрачаємо корінний смисл.

За слова, за історію змовклу
На мільйони в образі за сотню,
Від своїх – у чужу підворотню,
І калину ножу на розколку.

Ну а може не янки й їх п’янки,
А дорога німа і коротка
В болотах від Карпат по Чукотку,
Де нам душу зцілятимуть п`явки.

2014

Все боїться цих сутінок. Повітря мов ртуть,
Збилось в тисячі згустинок.
Страшно одному. Страшно вдихнуть.
Я боюся цих сутінок.

Швидше йдуть, живуть швидше.
Біготню перезвали в крок.
Не бояться, впадуть. Буває гірше.
Я ж боюся цих сутінок.

Частіше думаю, запалюю свічу.
Не стає світліше.
Мало віри. Так всіх вчу.
Стає спокійніше.

2012

1
годував її з ложечки…
на краю покривала
сидів… ну ще трошечки…
…а вона помирала…
стискала губи приречено
страсна нічна літургія
і була недоречною
хіміотерапія…

2
наказала – роздати речі – всі – до останньої
а що не візьмуть – те у смітник… поза питаннями
все що могло стосуватись її життя…
тішилась як дитя
коли хтось радів яскравому перстенькові
і зупиняла мене благаюче на півслові
коли просив щось залúшити і мені…
зосереджувалася щосили на всякій дурні
що їв? як спав? чому несвіжа сорочка?
замовкала… дивилася в якусь точку
якої ніхто не бачив… і висохлими губами
кудись шепотіла «я уже скоро, мамо…»

3
ти можеш мене уявити старою? каргою? –
сміється… а так я лишаюся коханою-дорогою…
для мене все – тільки починається…
ти прийдеш на все готовеньке – знов посміхається…
початок дня – неодмінно ночі кінець…
слухай, ти ж не казатимеш дурнуватого – «я вдівець»…

4
- прости і відпусти… мене… мені…
ми в смерті самі одні…
сльози такі смішні в цій пустоті палати…
- … справді? та ти ж… лишаєш мене… ще раз помирати…

5
лікар каже що ти нічого не чуєш…
- хлопче, даремно ти тут ночуєш
віщуєш тут… це ж німа палата…
тобі до психолога треба, якщо вже не до психіатра…
що знає цей лікар про наші з тобою знаки?
… і я загадково дивлюся на нього з посмішкою маніяка…

6
у тебе – кома…
а значить – крапка…
моя трикрапка…
багатокрапка…
мене рве у білому коридорі…
суцільна лінія на зеленому моніторі…

7
проводжаю тебе до річки
ми усміхнені і під ручку…
після пляшечки валер’яни
я такий балакуче-п’яний…
перезбуджений… ось торкнися…
- тобі снитися?
- ні не снися…
річка Лета тепер болото
і ти щезаєш за першим же поворотом…

Птахи співають тут безперестану -
Ти вслухайся, ті звуки - наче мед,
Аж гай вдягає золотий серпанок
Як соловій (вокалу то - поет!)

Красі природи заспіва осанну.
І вивірка станцює менует
В гілках, що ніби хвилі океану
Гортають вічність, як скрижалі вед.

Мовчи мені. Нехай шумлять отави,
Безмовно, як лілея водяна,
Всміхнися тихо, щемно, величаво...

І вже оця шляхетна глушина -
Немов зорі вечірньої заграва -
Весна іскриться сонцем запашна.

28.03.7523 р. (Від Трипілля) (2015)

(отрывок из поэмы «Отблески»).


.......................................................
...Я пишу в поздний час.
Я пишу тебе снова и снова.
Мне так сложно писать,
растревожив уснувшее слово.
Обрекая слова,
вновь бежать по тропе повторенья,
будто снова я рву
молчаливые цепи забвенья.

Ты не видишь всего.
Ты не слышишь как боль воскресает,
хлопнув чёрными крыльями,-
свой полёт продолжает.
И берёза дрожит,
в мокрый саван тумана одетая.
Ты не слышишь меня,
ты забыла любовь недопетую.


Вновь и вновь прихожу
и гляжу в дальний берег забвения,
а вокруг пустота, в ней лишь слышится
сердца биение.
Боже праведный мой!
Не могу я с прошедшим расстаться.
Пусть теперь я с другой,-
всё равно мне с колен не подняться...

Добрый блеск чьих-то глаз,
необычность чужих откровений,
в них я вижу теперь
всю несхожесть твоих повторений.
Сохраняю твой лик,
прогоняю свою безнадежность,
и с печалью зову
я твою неизбывную нежность...

Горделивость твоя
и слепая твоя однодумность,
наказали меня
за мою безрассудную юность.
Ты спешила всегда
по дороге своей пробегая,
а я поздно узнал,
что ты стала иная...чужая...

Раз молчишь столько лет,
значит прошлое ты изгоняешь,
как замоленый грех -
им себя от меня заслоняешь.

Всё что было давно,
то ли осенью, то ли весною,
я тебе отдавал,
что осталось,- пусть будет со мною...

Вот и всё! Нету сил.
Там - не ты, а другая.
До свиданья! Прости,
И прощай, дорогая...
Отплывай кораблём
В неизвестность молчанья.
Пусть всё будет, как сон
И как строки преданья...

1979г.

Душа шукає вихід з тупика,
Я мою тугу на молитву схожу
В собі ховаю. Ти ж одна така,
І я без тебе жити вже не можу.

Моя Вкраїно, мій зелений краю,
Ти і я, ми цілісне одне.
Я тебе сьогодні вибираю,
Бо ти раніше вибрала мене.

Важкі бували на чужині дні,
Бо не буває легкої розлуки.
Ти як сонце сходила в мені,
І зігрівала як матусі руки.

Душі в світах спокою не знайти,
У прощах теж нема уже потреби.
Моя Вкраїно, як без мене ти,
Моя Вкраїно, як же я без тебе.

2011р.

Слово твоє обплітає мене, мов кокон,
на рукавах соро́чки – сліди навиріст.
Біль не зашити
навіть тонкою голкою –
вістря впивається в шкіру,
стає гострішим.

Голос згори – як постріл у воду, в голову
камінь – шубовсть! –
і хвиля його поглинула.
Світло стає на диби́, залишає осторонь
небо і землю,
світ на поталу хвилям.

Сплеск потопельника – колами, колами, колами,
глухо об скелю ехо –
іде, іде,
хмара – в трубу,
у лійку,
до дна,
у корінь…
Я забуваю, хто́ я,
коли
і де.

Дай мені шкіри,
дай мені трохи дихання!
Слово – дивися –
може, колись засну.
Вийди з води – тут я стою,
де хвиля,
тут я росту
і слухаю глибину.

Білі сліди звідусіль – на хлібах у віхоли
(біль буреломів – до кам’яного дна!).
Осторонь – світло і світ під попутним вітром,
є тільки голос,
голка
і глибина.

29.07.2014

Сльози сповзають з неба
синьо-зеленим слизом,
кригою гуркіт грому
ріже іржаву синь.
Вечір скотився в море,
знявши рожеві ризи.
Ніч розливає з вишень
стомлену світлотінь.

Стукоти кроків чуєш?
Крутяться веретена.
Мойри голосять, босі,
падають на асфальт.
В їхніх руках - каміння,
в їхніх очах - знамена,
в їхніх обличчях - вічність
жовто-блакитних шпальт.

Травень горить, мов свічка...
Тануть, мов тінь, крилаті.
Тягнеться-тонкне нитка,
ножиці рвуться в бій.
Пальці болять, розбиті
давнім дощем артритів.
Мойрі тебе не видно,
Мойра гукає: "Стій!"

Але годинник стогне,
коні біжать галопом
через ліси і хащі.
Хто їх зупинить? І
я прокидаюсь - вкотре,
я обливаюсь потом,
де по кутках потвори
множаться уві сні.

Голос обріже тишу...
Знову на шиї зашморг
ніжно пустив коріння
в пащу вчорашніх мук.
Стукоти кроків чуєш? -
Хтось вислизає з хащів.
Тенькнуло тонко-тонко -
День полетів із рук.

Дрібно тремтить гітара...
Мойра торкає струни,
муза мовчить, забувши
про золотий Парнас.
Мойра давно здуріла,
муза зійшла із глузду...

Тягнеться-тонкне нитка.
Квапиться-стогне
час.

06.05.2014

стіна у монисті червонім
у пристраснім танго крильми
тремтіли цеглини спроквола
ловили хто що говорив

проспектами зниклого міста
гуляли сніги і дощі
будинок під номером 300
чекав коли вернемось ми

йому увижалися діти
їх посмішки гріли й пекли
любив коли гралися в квітні
замурзані вічно роти

і стіни ураз горицвітом
пашіли від щирості їх
куди ж бо поділися діти
куди ж це пощезли усі

і чом він самотній і чорний
дірявий немов решето
на маківці птаха проворна
ізвила тернове гніздо

довкола гасають Пилати
для кожного є свій Ісус
від долі своєї тікати
готовий лише боягуз

він буде стояти допоки
не вернуться люди його
допоки почує їх кроки
й одчиниться перше вікно

стоятиме в спеку і холод
залізобетонний пророк
можливо обернеться згодом
тернове гніздо у вінок

стоїть у червонім намисті
розстріляна в груди стіна
будинку під номером 300
болить ця безглузда війна

2015

Моя Вкраїна, ось і все що маю,
Її лиш щастя мариться мені.
Її очима ніжно обнімаю,
Усі, мені залишені ще дні.

Вона свята, і світла і прекрасна,
Найбільше в світі нею дорожу.
І де б не був у світі, одночасно,
До неї думкою іду, лечу, біжу.

Її тепло за всякчас мене гріє,
І біль її в мені завжди болить.
І поки в тілі ще душа жевріє,
Тобі я Ненько вірний кожну мить.

Тепер лише для тебе хочу жити,
Лише з тобою дальше хочу йти.
Кого ж мені, як не тебе любити,
Кого ж мені крім тебе берегти.

Надвірна 2014 р

уже не свет еще и не пожарище
меж «свой-чужой» незримая черта
звук из молчанья в горле ком катающий
и до утра ему не перестать

как будто хочешь сам перед дорогою
чтоб рассказали чьи-нибудь уста
про то как под машиной одинокою
трещит хребет железного моста

про комнату с двумя непостояльцами
про ливня заплутавшего шаги
он мокрыми тебя поймает пальцами
а потому беги беги беги

Дощ укотре сиплеться дрібненько,
Крапельки стрибають у танку.
Їхні пустотливі витребеньки
З’єднуються в пісню гомінку.

І байдуже, що сіріє небо;
Що весна, а сонця ще нема…
Марші вибиваючи у щебінь,
Дух одвічна злива підійма.


29.03.2015

Колись давно, жила одна дитина
І вірила у чари, як могла,
Була у неї і родина,
Через яку, не мало сліз, ця малеча пролила.
Та не зважаючи на всі побої і принизливі слова,
Добром і вірою, була забита у неї голова
І вірила дитина у різні чудеса,
Що врода це не та краса,
Що нею насолоджуються лиш бовдури й сліпі,
І не розумні люди, а тупі.
Душа – це істина краса,
Природи вищі чудеса,
А розгледіти її не кожному дано,
Ось яке чудо, ось яке воно.
І вірила вона, що зорі – це ті самі люди,
І ті, чия душа прекрасна,
Сяють яскравіше всіх,
І ті, чия віра не погасла,
Завжди бачать їх.
Зоря дитини, сяяла найяскравіше
І з’являлась всіх раніше.
Яскравим сяйвом, сяяла усе життя,
І не змарніла, коли потрапила у небуття.
А сталось це тому,
Що прожила вона своє життя,
Як людина, а не якесь сміття.

Гострим лезом, б’єш себе по венах
І кулю ловиш прямо в серце.
Життя розібране по мікросхемах,
І ти не дивишся в розбите люстерце.
Ти не плачеш від сумних мелодрам
І не цікавлять більше історії дорам.
Дощ, давно вже замінив,
Усі улюблені пісні.
І ти давно уже пролив,
Усі сльози. І усі сумні.
Давно вже опустились руки
І не тішать вже ніякі звуки.
Лиш темрява заполонила душу
І йти нікуди я не мушу.
Хтось зве мене самотністю,
А хтось своїм буттям.
Але ніхто й ніколи, не назве мене своїм життям.

Ефірна душе, вигнана із раю,
Лети-ярій над сонмищем гримас.
Яка різниця, чий бенкет в сараї?
Вовки ведуть ягниць у па-де-грас…

Стрімкіший лет – і ось пустеля-спека.
Пісок тече... скрипить коловорот…
Хамсин червоний. Десь отут лелека
Бере дітей – із рогу втіх-щедрот.

Загарбали платан сліпі терміти.
Локальні війни, голод, симбіоз...
Із лушпайок зринає Афродита,
Щоб за кульгавця вийти серед роз.

Минай сильфід, ослинені оази.
У хмари проростають віх, бамбук...
І обплітає хміль дороговкази.
І котить... губить кульку срібний жук.

Ти ж опановуй, душе, батерфляй...
Лічба віків почнеться із нуля.



2015

Дні пролітають як опале листя,
А смерть збирає свою сіножать.
І тих що впали і не підвелися,
І тих що похилилися й лежать.

Життя це те, чим треба дорожити,
Життя це те, чим нехтувать не мож.
І їм також хотілося ще жити,
Хотілося любити їм також.

Їхні життя теж богом були дані,
Вже вибору нема чи так чи ні?
І ось отут, на Київськім Майдані,
Закінчилося в мертвій тишині.

Живим їх подвигу ніколи не забути,
А дальше вже – ну щоб там не було.
Лиш одного того не може бути,
Щоб в Україні зло перемогло.

А може все було б якось інакше,
Напевно ні , і не було б чудес.
Все є як є, тепер на будні наші,
Небесна Сотня дивиться з небес.

2014р

Питання... Одвічні питання...
Мені не потрібні зізнання...
Сиди, як в шпаківні шпак.

У небо зліта орігамі.
І- сяде. Босими ногами...
Вважаєш, що маєш смак?

А от паперовий човник.
І текст на папері є.
Вже тоне. То це не твоє?

Сичить повітряна кулька...
Як висохла мильна булька,
Ти вже віджила своє.

Ні разу не випрані шати...
У них немовля верещати
Ще може. І спать не дає.

А ти вже давно не дитина.
Бридка, нецікава світлина-
Оте "віршування" твоє.

Чорнило повисохло в ручці.
І в серці стає холодніш.
Дурний твій "кислотний" вірш.

Я десь біля тебе. Близько.
Ти впала. Бо надто слизько.
Врятую... Як заверещиш...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115032900489

І час нам залишатися у тінях.
І час нам відпускати старий день.
Час... Кудись іде він так незмінно
Зі стрілками годинника вперед.

І час нам прокидатися для світла,
Евтерпою натхненними сповна,
Щоби поезія та пісня в світ летіла,
Щоб розквітала у серцях весна.

А нам час зоставатися у тінях
І нести світло у похмурий світ.
Гойдатися краплинами на віях,
Чи натяком на усмішку услід.

І час нам нести тепле щире слово,
Щоб кожен свою душу розбудив.
Бо слово - вічне, сильне та казкове.
Митцю, відчуй в собі його порив!

2015

Чи існував колись він – важко говорити.
Той світ, загублений у Часу течіях,
Туманом пурпуровим оповитий,
Нечітко мерехтить в напівзабутих снах.
Були там вежі дивні, та річки грайливі,
І лабіринти див, і світло з-під землі,
І небо над гіллям у полум’ї тремтливім,
Що так нагадує зимові вечори.

Безкраїми болотами, де люди не жили,
І птаство лиш кружляло – до пагорбу вів шлях.
Дзвіниця біла там стояла – в древньому селі –
І досі чую я вечірні дзвони в своїх снах.
Не знаю, що це за земля, і вдосталь сил не маю
Спитати, коли був там я – чи, може, побуваю.

Під скелею в печерах світильник ми знайшли.
Не розібрати і жерцям фіванським знаки,
Що, стіни тих печер вкриваючи, до жаху
Доводили усіх породженців землі.
Там не було нічого – лише ця чаша мідна
З краплиною олії дивної на дні.
Вкривали чашу письмена незнані та страшні,
І символи, що натякали на гріхи огидні.

Яке нам діло до страхів, яким століть вже сорок,
Коли в нас знахідка безцінна є така?
В намет принесли ми її, та всюди був вже морок:
До древньої олії ми піднесли сірника.
І в спалаху – мій Боже! – ми від страху затремтіли,
Коли з шаленого вогню прийшли величні тіні.

2015.

Зіграй на скрипці соло в піруеті,
Створи для мене музику без слів...
Затримайся  у весняному злеті
Пташиних неосяжних голосів.
І нашепчи конваліям про мушлі,
В яких захована струна душі.
І не забудь про ті хвилини...звучні...
І не забудь про долі віражі...
Зіграй мелодію весни зізнання,
Вдихни у мене трунок стиглих трав...
Нехай наша мелодія кохання
Пливе у вічність безліччю заграв...

2015 р.

Щойно инде надибуєш кам’яну траву,
оковирнішу в гладі мармуру, чим наяву,
чи запримітиш фавна, зомлілого в вовтузні
з німфою, вдвох у бронзі щасливіших, ніж вві сні,
можеш роняти дрючину зі натруджених рук:
це Імперія, друг.

Пломінь, етер, вода, фавни, наяди, звір,
взяті пак, у природі, у голові, – допір
все, що намітив Бог і недоміг кагал
звивин, зійшло у камінь або метал.
Це – речей самкінець, це – за крок до мети
дзеркало, щоб ввійти.

Стань до вільної ніші, випростай тілеса
і бач, як віки минають, як вищезають за
рогом, а у паху зеленіє мох,
і опадає на плечі пил – ця смага епох.
Згодом одіб’ють руку, і голова зі пліч
скотиться умлівіч.

І зостанеться торс, безіменний, заціплий м’яз.
І по тисячі літ хіба яке мишеня з
ламаним кігтиком, бо таки граніт,
вийде зі ніші в сутіні, пискне й подріботить
через дорогу, ніже діжде в норі
ночі. Ніже зорі.
«1972»
------------------------------

Просто задихаюсь я уже від тління
Сирістю покритих посинілих стін, –
Горбиться побілка тужно у затінні
Та й камін чекає добрих перемін.
Ось у цвіт вберуться абрикоси й вишні,
І зазеленіють пишно ясени, –
Крізь розкриті вікна запахи торішні
Відійдуть безслідно в пахощі весни.
Зовсім небагато треба ще чекати
На тепло бажане в подихах вітрів, –
І наповнять хату святом аромати
Теплими дощами зрошених садів
24.03.15