І хто ті азіати? – я питаю.
Oті, що нині у сирій землі
удобрюють поля чужого краю?
І риторичну відповідь чекаю, –
це барани на м’ясо у Кремлі?

Це найманці-опричники у хунті
великого єдиного царя –
запеклі, ненажерні, «довбануті»
заради інтересів Ліліпуті,
якому все уже – до ліхтаря.

Орда злочинців хоче Україну
у жертву мракобісу-палачу.
У Чуркістані хочуть половину:
сакраментально, – «я тибэ хачу…»

Московії усе не вистачає
«своєї» Ялти і чужих портів,
горілки, хліба й сала, баранів,
і золота, і срібла... І до чаю
із хати, саклі, юрти, пекла, раю –
з чужих комір усе собі у хлів.

Як мачуха – така собі добренька
опікується хрипло за рідню,
гладенько стелить дітям западню –
все обіцяє цяцянки дурненьким,
а далі бійню, а тоді – війну.

І верх бере бараняча натура
уже невиліковного совка.
Чурбаняча кремлівська кон’юнктура
ґвалтує і раба, і кріпака.

І ось каптан від Чуркіна чурба́ну –
гуманітарний, нібито, конвой:
і аж два О, і свіжа сіль на рани,
і подарунок підданим тирана –
аж два на сто дубовий аналой.

І ось уже й війна гуманітарна,
яку веде велике ВеВе Пу
«за Україну». Гляньте на екрани.
Напевне – це Велика Вітчизняна,
а щодо Пу, воно і в Раші Пу.

Але Росія наче і не чула.
Зловіща тінь окутує минуле...
Сокирою замахується кат,
аби вона полегшено зітхнула,
що голову у меншого зітнула,
аби упився кров’ю старший брат.

                              11.2014

У понеділок 1-го грудня в Будинку письменників (Київ, вул. Банкова, 2) відбудеться мій творчий вечір.
У програмі - презентація збірки «Тривожні дзвони», також читатиму нову поезію - громадянська лірика, політична сатира, літературна пародія.
Звучатимуть пісні на мої вірші - виконання вживу Ярослав Чорногуз, у записах Оксана Первова Рошка, Олександр Атодирес, Олексій Надкерничний, Олександр Кухарук. Композитори - Анатолій Черняхівський, Оксана Первова Рошка, Віктор Охріменко, Олександр Кухарук.
Початок о 17-00.
Щиро запрошую!

Червона кішка у скляній кімнаті
Китів ловила на шматок тунця,
Дощ за вікном по шибці тихо крапав -
Вам до вподоби казочка оця?

Кити ковзнули кішечці між пальців,
У глибину пірнули і втекли -
Але, зачувши ніжні звуки вальсу,
Повиринали, бідні, в нікуди…

Чи вам продовження не зовсім до вподоби?
Про ельфів хочете? То слухайте, авжеж:
На конях скачуть мари із утроби,
Аж стугонить земля, а від пожеж

Палає в небі око часоплину,
Гуркочуть ребра чудо-козака,
Мару додолу кінь із себе скинув -
Ну, як вам казочка? А, чуєте, така?

Собаки люті в черговому party
Впіймали кішку злякано-м’яку...
Не знаю я, як тих собак назвати -
Сліди від них лишились на піску.

Червона ледь пролазила між ґрати,
Нявчала гірко і по склу скребла,
А по щаблях літала так завзято,
Ще й пазурами дряпала зі зла -

Та не втекла… І собацюри-зебри
Її роздерли, наче й не було -
Хоч і не мали жодної потреби,
Зробили кішці очевидне зло.

Ну що ж таке? Невже не до вподоби?
А що вам, любі, треба, врешті-решт?
Щоб казка не страшна була і щоби
Розповіла про принца і принцес?

Стоїть над морем пальма пречудова,
Пливе по морю човен в мандри - ох,
Від жаху, бачу, втратили ви мову:
Це слів моїх проріс чортополох.


24.11.2014

Я прихилюся долі на плече
І хай негода, злидні… будь що буде.
Глевкою ниттю завірюха тче
Густу верету, довжиною в грудень.

Я вірю в день, не випитий до дна,
Ялиць зелених приязне мовчання.
У те, що в світі цьому – не одна
І до сльози торкнуся не востаннє

І ніби хто для мене приберіг
Помежи хмар сузір’я безталанне.
Димить холодна ватра на горі,
Ще нині зночі вишита снігами.

Куйовдить вітер мрії і думки,
Що на межі застигли на пів кроці.
А може знов намріється таки
Щось надстихійне у новому році.

Я прихилюся долі на плече…

Я на темном пятне луны
Твой рисую портрет, любя...
Вновь пришли вечерние сны.
В них не будет опять тебя.

И четыреста тысяч верст
Разделяют касанье рук...
И кометы косматый хвост
Мне единственный в небе друг.

Лихо я за него схвачусь-
Лишь бы в пламени не сгорел!-
Ради нашей любви лечу
Сквозь космическую метель...

Да орбиты комет кривЫ-
Нет прямых мне к тебе путей.
Словно злобу людской молвы
Обходя по дуге, лететь...

Этот день догорит вчерне...
Что-то сердце слегка болит...
И на темном луны пятне
Чертит знак любви реголит...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114112500489

Корони крон дерев оголених лісів
у то́зі сивини, і розпустили коси,
зачесані аби́як розою вітрів,
берези – у чеканні на морози.

Зима таки іде, а осінь ще стоїть,
вдивляється у дальні горизонти.
Побілена трава деі́нде майорить.
Неначе – осінь, а зима не проти.

Але її вітри – і снігом не корми,
а дай зайти у нетрища холодні.
І біла заметіль, і посланці зими
несуть дарунки із її долоні.

Діброви шелестять і одубілий лист
тримається, як воша за кожуха.

І поки ще не вщухла завірюха,
у небесах імла і морок обнялись.

Отак би нині й нам, як це було колись,
зайти у білу ніч
                       і слухати...                                                                                                 Послухай...

                              24.11.2014

Сльозою густо солена хлібина
І брак повітря в хаті, що пуста.
Сьогодні мати поховала сина...
Померк їй світ. А горя густота

В усіх кутках засіла павутинно
І притискає жінку до землі.
В бою загинув син, її дитина,
А їй зостались болі та жалі.

Під образами синова світлина,
Навпроти свічка, хліб, свята вода...
Скількох матусь моєї України
Відвідала непрохана біда.

А скільки вдів і сиріт розвелося,
І скільки ще наплодиться калік?!
У матерів білішає волосся,
А у батьків вкорочується вік.

Чому після майдану замовчали,
Чому вже дозволяємо тепер,
Щоб вороги ізнову в Раді стали
Відновлювати свій СССР?!

Багатих, що вгодовані, мов свині,
В Донбас не гонять до страшних фронтів.
Чому лиш патріоти України
Боронять нас від рашенських "братів"?

Хто винен у смертях мого народу,
Хто відповість, що розстріляв майдан?!
За матір-сироту і за свободу
Піднімемось, аби помер тиран!
13.07.14

А на війні, як на війні -
Лиш вимоги до себе.
Зокрема в єдності одній -
До світу і до неба.

Любов - то зброя у серцях,
Наш захист і основа.
І смерть - то теж високий шлях
Від болю і до Слова.

До Тебе, Господи, живим
Народження високим
Йдемо цілющим вогняним
І лагідним потоком.

Бо із Тобою - на віки
І в смерть, і в біль, і в небо...
Як дотик серця і руки -
До світу і до Тебе.

03.06.08.

Ви скажете ніби таке не буває,
щоб білі ворони збиралися в зграї.
На сайт поетичний зайдіть.
Від душі
поети там каркають власні вірші.

Те, що дано: у нашій з вами країні,
що купається в житі й дезоморфіні,
довжина існування вашої долі
вираховується в готівкових долях,
що накрапують вам від прибутків чиїхось,
хто розділення перетворив на примус.

Ось припустимо: ви – водій маршрутки.
Ви отримуєте плюс-мінус дві штуки,
і цей плюс коли як зливається в мінус:
все вирішує жадібність і працьовитість
у мистецтві возити обличчя й пики;
і раптово – бабуся пенсійного віку
піднімає в салон пакунки здорові
та іще – посвідчення кольору крові.

Якщо ви оплату таки заберете,
то, можливо, вам вистачить на сигарети,
ну а в сумі з десятків бабусь – на квіти
для дружини, чи з друзями погудіти.
Якщо ж доля всміхнеться не вам на користь,
якщо ваші інстинкти замучить совість,
у бабусі решти в маленькому клунку
буде досить якраз на цукерку внуку.

Отже, ваша корейська жовтенька тата –
це уже межа, це уже барикада.
Вона ділить людей на сорти по тому,
чи сплатили вони на шляху додому.

Таким чином, у нашій із вами країні
ми усі один одному дещо винні,
ми усі, хоча начебто не мігранти,
все одно несемо тут нелюдські втрати
і на цих теплотрасах та териконах
лежимо горілиць до самого скону,
розуміючи: щойно прийдуть нагинати,
лише ми активуємо дефібрилятор,
і коли запрацює від струму серце,
то в мензурки з літрових банок наллється
лікарям та інтернам, що все збороли,
по ковтку нерозведеного етанолу,
і лунатимуть в операційній тости,
що віднині не треба ходити в гості
і що можна, зриваючи всі плакати,
нескінченно довго її матюкати,
й животіти в ній, і летіти вище,
і писати про неї такі ось вірші,
і вивчати її степові мегаліти,
і любити її,
любити.

24.11.2014

Негадано-неждано феєрично:
раз - призабута тога королеви,
два - ліхтарі туманно-опівнічні,
три – розімліло-муркотливі леви…

І висота, неначе, й не захмарна
у порівнянні доль і п’єдесталів…
Ніч, тет-а-тет у затишній кав’ярні,
неспішні фрази, усміх з-під вуалі,

бій дзиґарів на ратуші, мов титло...
летючий простір білої карети,
на східцях доторк рук, і уст, і… світло
в торбинці спогадів - приємне і шляхетне.

2014

Змовчати як треба кричати.
Так просто.
Заснути, коли ти на чатах.
Так просто.
Забути, а може згадати.
Так просто.
Творити або руйнувати.
Так просто.
А рішення власне прийняти?
Так просто…

***
Немає між людьми
довіри ні на мірку.
Але – такі ось ми:
біда під ворітьми,
а ми закрили хвіртку.

***
Оберігає сам себе
«непересічний клан».
Вже й небо жовто-голубе,
а влада все одно гребе
комуністичний «хлам».

***
Голосували, аж за барки брались.
Скажена сила рухає реванш.
і вибрали таке, що аж-аж-аж…
І за свободу так перестарались,
що bendze zdrave! Grece Rusia marsh.

***
Немає ще запеклішого краю
як той, що і нічого, і ніде
не чув, не бачив і тому не знає, –
видюще віддає і помирає,
осліпле – володіє і веде.

***
Усі слова – це хвилі на воді.
Одна – стихає, інша – напливає.
Так і біблійна істина в житті, –
я ворога оплакую тоді,
коли його любов не убиває.

***
Усі отримують знаряддя,
аби ясніла голова.
Але живучі ще поняття.
Совку потрібен добрий дядя.
Мені – мій розум і права.

                              10.2014

Немов солодка вата, на майдані
розтанув перший сніг – і знову чорно.
Самотній птах несе у дзьобі корінь
так гордо, ніби дерева пізнання.

Осінній голод змів усе – і чисто,
як після усесвітнього потопу.
Занадто довго (певно, автостопом)
зима вертає цьогоріч у місто.

2014

Червона кішка – марево багряне.
Тече життя між пальцями епох.
А чи надовго пальців часу стане?
У небо слів росте чортополох.

Стають навдибки ті, що менші ростом,
або щаблями лізуть догори.
Запалені жагою, а чи просто
омріяні, вливаються до гри.

- Лови удачу! – як одне із правил
для юрмища позерів і личин:
хто ставить на зеро, хто робить double,
долаючи дорогу до вершин.

Зірве топ-куш якийсь обранець долі
і, з криком Єс! гасаючи півдня,
впаде у транс, де мари напівголі
уже сідлають білого коня.

А інші до круп’є стають у чергу
за долею, за фішкою, чи так.
І той, що грища наглядає зверху,
хто б що не думав, а усе ж мастак.

Такою грою наділити глину,
піддатливу, аморфну і м’яку…
Кидаю жереб. Око часоплину
буравить плоть до ребер кістяку.

22.11.2014

а сніг мете – рясний лапатий сніг,
навколо все задимлює завія…
замерзлий вечір з інеєм на віях
вповзає в дім і тулиться до ніг…

смутний блукальцю, хай вже буде так,
хоч не спитав і навіть не постукав…
дозволь покласти попід серце руку,
а там разом помовчимо усмак…

чи ми, нерізні, досі ще на «ви»,
мій зореквітний і самотній брате?
а сніг мете – нестримний і лапатий,
зима здіймає білі корогви…

Лугань-2
«Загадки» истории


* * *
Сосед мой молился: "Россия – мессия".
А ты покажи мне на карте Россию!

Да нету России. И не было сроду.
Есть память орды и жандарма народов.

Ведь даже в совке эта "русская нация"
Страны не имела – была федерация.

Кого не писали – аж от Сахалина –
Там русским народом: и чукчу, и финна.

Московия сильной петровскою дланью
Украла Руси золотое названье.

Осколки Руси – там, где Киев-столица,
Которого каждый рашист так боится.



* * *
И русская речь – из Руси, не России!
Кто скажет, как встарь разговаривал Киев?

Отнюдь не по книгам церковным, конечно.
Но был наш язык и певучим, и нежным.

И много ему было послано свыше
От мовы, которую каждый тут слышит.

Прислушайся к сербам, словакам и чехам,
Послушай их мовы – истории вехи.

Как много там братьев по крови, по славе!
"Молімо, любімо", – поют югославы.

Загадки истории? Нет, преступленья,
Сокрытая правда и чьё-то веленье...

Август 2014


* * *

Рашисты – они и на Марсе рашисты.
Узнать из нетрудно – в мозгах у них чисто,

Ну, то есть, извилин в мозгах маловато,
Как в кукол, напихана в головы вата,

Как в зомби, заложена раша-программа.
Они не приемлют ни чести, ни сраму.

Программа одна: "Мы – Великая Раша.
НАШ Крым, НАШ Кавказ, Украина – всё НАШЕ!!!

Весь мир нас боится, живёт, беспокоясь:
Мы мирные люди, но наш бронепоезд…

Мы мирные люди, но в земли чужие
Идём, как ордынцы, во славу России.

Мы мирные люди, но всюду по свету
На наших врагов навели мы ракеты.

Мешают нам “укры”, и “чехи”, и Нато.
Убей, завоюй! Доберёмся до Штатов!"

Повсюду враги – знаем с детства по книжкам
(А чтоб не рвались за кордоны детишки).

Повсюду враги – и народному стаду
О бизнес-партнёрстве дознаться не надо...




Лугань- 3
Рассказ о моём оболваненном соседе



* * *
Великая Раша... Сосед мой, луганец,
Взял водку, бельишко, у сына взял ранец –

Пошёл воевать. Говорил, что заплатят.
Живёт ведь, как бомж: на заплате заплата.

Так всё пропивает! Теперь – “ополченец”.
Чуть ухо ему не отрезал чеченец,

Как-будто за то, что колечко с убитой
Тянул он себе, не отдавши бандиту.

Сбежал мой сосед. Не убили злодеи.
И ходит героем: страдал за идею.

– Скажи, – говорю я, – идея какая?
Страну защитить, за неё умирая?

А он по программе твердит: – Россияне,
Великая Раша над нами сияет,

Мы русского мира частица родная!
– А нас, Украину, пускай распинают?

России достались наш Курск, Прикубанье,
Теперь вот и Крым. Что с твоим, брат, сознаньем?

Ведь нам защищать Батькивщину пристало!
– Я за ЛНР, – он долдонит устало.



* * *
Как робот, завёлся, а сам без понятья:
Какая республика, кто ему братья?

– Ты всё уже сделал, чтоб зек был главою.
Теперь прикрываешь бандитов собою?

– А я не за этих. И не за укропов.
Я за ЛНР. Чтобы против Европы.

Россия придёт сюда, сделает чудо,
Создаст ЛНР, заживём тут нехудо.

А может, хочу я – имею я право? –
Пойти в президенты Луганской державы?

– Твоя ЛНР – для несчастных приманка,
С тобою, сосед мой, играют в обманки.

Подумай хоть каплю! Не думал ни разу!
Война развернулась за рынки для газа,

Агрессор ведёт сюда войско большое,
Горит Украина! – Мне дело какое?

– Так ты ж в Украине! Твой дед осуждённый
Когда-то сюда был доставлен в вагоне –

Одном, что из тысяч, – на стройки Донбасса.
Ты рос в Украине, ешь сало и мясо.



* * *
Ты водку пшеничную смолоду дудлиш –
И носишь в кармане для родины кукиш!

– Не пудри мозги – это бредни столицы.
– Тогда за рюкзак – и езжай за границу!

Не хочешь? Ты ждёшь, когда Збройные Силы
Прогонят рашистов, что город бомбили?

Когда разминируют всё, что "родные"
Разрушить хотели во имя России?

Тогда в магазин ты помчишься спокойно!
Беда… Ничего-то сосед мой не понял.

Обиделся – я не ценю его смелость.
Ему перед теликом выпить хотелось.

Таким телезрителям – сотни уловок...
Беда, коль в сознанье идёт кодировка,

И я лишь рукою махнул. Надоело
С такими, как он, говорить то и дело.

Как только увижу ребят-нацгвардейцев,
Скажу: – Украиной живёт моё сердце.

Скажу: – Вы возьмите меня из запаса.
Пойду добровольцем за волю Донбасса!

04.08.2014.


Лугань-4
Рассказ об оккупации города N
на Луганщине

* * *
Ну вот. Доигрались. В аду мы как-будто.
Грохочут по улице танки и “Буки”.

Село при границе, где матушка наша,
Сравняли с землёю – бомбили из Раши.

Не знаю, где мама, убита, жива ли...
Мы сами с женою ночуем в подвале

И днюем в подвале, средь стонов и слухов.
Должна была мама уехать к сеструхе,

На юг, в Мариуполь. Но нет у нас связи...
Как крысы, сидим в темноте среди грязи.

Уборная – общая яма, параша.
Пришла в Украину Великая Раша!

Наш дом уцелел – благодарны за это!
Одну лишь квартиру разбило ракетой.

И всюду побитые окна и щели.
Не выехать больше, уж как ни хотели.

Дорог больше нету. Где бусы, машины?
Бандиты забрали весь транспорт с бензином.

Хватают людей, заставляют батрачить.
Последний наш час наступил, не иначе.


* * *
Одно только тешит, что дети-студенты
Таки осознали трагичность момента:

Успели, уехали из-под снарядов
И нынче с друзьями надёжными рядом.

Учёбу в Луганске пускай забывают.
И наш городишко уже не узнают.

Немае Донбасу... Лишь гарь за ордою...
И жены прощаются с нами и воют...

Тут выйдешь на воздух – осколком уложит.
Но воду носить для питья кто-то должен!

(Колодец есть в частном дворе средь развалин.)
И хлеб поискать – есть на рынке, сказали.

Опять же – убитые. Кто их зароет?
Вчера хоронили под вечер “героя”,

Соседа, что так выступал за Россию.
Не знаю – за водкою, что ли, носило.

Упал возле дома – осколок ли, пуля...
В простынку чужую его завернули,

На клумбе пока прикопали, где мягче,
И дверь положили – могила тут, значит.


* * *
А рядом, в кустах, – туалет из фанеры
На случай затишья... Так кончилась вера

В тот рай, что слепым обещали бандиты.
Кто выжил из нас – все морально убиты.

Хотя и доныне рабы агитпропа
Твердят, что равняют с землей нас “укропы”,

Что Бог нас карает... Про Бога согласнен.
Мы верим в брехню. Этим враг и опасен.

Иные прозрели, что Раша – иуда,
Хоть “Градом” наш дом не накрыло покуда...

“Поребрики” правят и наши “титушки”.
На выжженном поле – российские пушки.

И бьют, отрезают кусок Украины...
А мы ни к чему им. От ужаса стынем.

Мы в страхе животном пред смертью несытой.
Как в 37-м, только бьют нас открыто.

Спасите нас, люди! Армейцы, столица,
Европа, спасите!!! Кому нам молиться?!

Кого нам просить? Украина, родная,
Одна ты у нас! Защити, погибаем...

15.09.2014

* * *
Мій перший лист в житті – до тебе,
Туди, де «гради» ріжуть небо,
Де ворог люто йде вбивати,
А в тебе в серці – батько й мати,
А біля серця – лист мій буде.
Бог Україну не забуде!

* * *
Тобі, солдате, мужній, сильний,
Малюю сонце й небо синє,
Внизу – трава і гарні квіти,
Стоїть матуся, з нею діти.
Ти захищаєш нас, солдате!
Тебе ми будемо чекати!

* * *
Тобі, солдате молоденький,
Готує передачу ненька,
Бо ми тепер – одна родина,
І наша доля – Україна.
Сплету я жовто-синю стрічку,
Тобі вкладу у рукавичку.

* * *
Тобі, солдате, що на Сході
Виборює мою свободу,
Я намалюю танк, гармати
І два великих автомати,
Щоб ти готовим був до бою.
Все буде добре! Я з тобою!

* * *
Писати перші букви легко,
Коли мій лист, немов лелека,
Сьогодні полетить до тата.
Ще мало вмію написати:
«ТАТО – АТО». Він зрозуміє
Мої бажання і надії!

* * *
Солдате, славний мій герою!
Я так пишаюся тобою,
Ти захисник, мій старший брате,
Козак нескорений, солдате.
Тобі малюю щире серце –
Твій оберіг в жорстокім герці.

* * *
Збирали наші мами гроші,
Щоб берці закупить хороші,
Батьки бронежилет купили,
Бо армія – це наша сила
І незалежності надія.
А діти малювали мрії.

Жовтень 2014.

Причаститися осінню, ще раз надпити снаги
І забути про завтра – сумне і холодне від снігу.
Накохатися пралісом сором’язливо-нагим,
Із останньої зваби наміряти сонця на втіху.

Хоч би раз понад обрієм з вітром (безумний тандем!)
І ловити дощі ті, що буйно вихлюпує небо…
Недоспіваним осудом глипає листя гніде
У заплакану просинь із густо наметених гребель.

Ще би раз… Окрик осені губиться в сивій імлі
Журавлями роки застеляють лазурне крайнебо.
Подарована смута безсонням застигла в мені
Причаститися б осінню і… відпустити від себе.

Здравствуй! Я снова приехал...
Выпали редкие дни...
Прожитой яркою вехой
Нас обогреют они...

Здравствуй! Я лирики этой
Словно вина изопью...
Вновь отразят силуэты
Радость твою и мою...

Здравствуй! Несмело дотронусь,
Веря... И нет... В чудеса...
В сладко- любовной истоме
Мы улетим в небеса...

Длиться слияния вехам
Долго... я не тороплю...
Выпали дни... Я приехал...
Здравствуй... Приехал... люблю...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114112311861

в мінімалізмі ранньої зими
так холодно і так вже чорноптахово
і небо сірою такою стало плахтою
і ми вже вигіркли,
зчорніли на дими
в мінімалізмі
ранньої зими...

24.11.2014

Хлопчик тулиться до тата,
хлопчик вельми хоче знати:
чом у тата борода?

Звідки в тата борода?
То сльозина чи вода?
Має хлопчик розпитати.

Тре’ малому конче знати,
чом учора його тато
повернувсь без автомата
із війни.

В кого хлопчику спитати,
чому люба його мати
мусить сльози утирати
із чиєїсь вини.

Він спитав би залюбки:
всі повернуть вояки
із війни?

І сказав би він матусі:
«Ма, я зовсім не боюся
тата без руки».

Та мовчить хлоп’я чубате,
міцно обіймає тата
без руки.
2014

Перший сніг, як перше побачення,
Новизною хвилює раптово.
Я за холод зиму пробачу,
А за сніг – запрошу ізнову.

23.11.2014

Як хочеться ніжності
ніжності
ніжності світлої
як хочеться небо обняти
і вірити вітрові
і бути пелюсткою
білою
або рожевою
або
як у казці
красивою
королевою…


24.11.22014

/ Марте Январской /
день ото дня слов частокол…
круг и досель порочный
пек выпекал бабьий помол
утро - вердикт - песочный…
печку открыл спичку зажжег
нет, не горит та опись
если бы знал… если бы мог
опиум тут же прОпил
как не старался, жизнь закоптил
не от мира сего сумасшедший
Март на дворе… - здравствуйте, Вил!
и до утра мы делали сэйшен…
23.11. 2014.

Сказала жінка: "Йди із хати!"
І я пішов, бо я такий -
із ликом вічного невдахи,
насправді "парєнь" золотий.

Хай вітер б’є мені у спину
і нижче спини також б’є,
піду до кума на гостину,
бо кум казав: «Моє – твоє!»

А там горілка і закуска,
а ще кумася, о-го-го…,
запечена із рання гуска,
а кум поїхав десь. Хо-хо!

А ти, жона, сиди у хаті
зі своїм дахом за вікном.
Непотріб я? Ще будеш знати,
як розкидатися добром.

23.11.2014

Виходиш із хати – вони відступають у темінь.
І скніють, і гибіють, але до рук не ідуть.
Всю ніч під вікном шамотітимуть кроки непевні,
А вранці з криниці дістанеш саму каламуть.

Їх перші морози, мов пси, заженуть на горище –
З приблудним котом вигріватися на лежаку,
З мишами труситися в сіні, як хвища засвище,
І красти із комина сни про перину м’яку.

Ти сіяла маком, ти сипала в очі їм сіллю…
Вони уступились і згинули – тільки затям:
Коли ляжеш в довгу зиму, збайдужіло-спустіла,
Тоді й пошкодуєш, що вигнала їх з обійстя.

Сказала жінка: «Ти – непотріб!
Невдаха, чуєш, із невдах!
За течіє́ю плинеш вкотре -
Від тебе в мене їде дах!»

І я побрів собі неквапом,
Щоб не вертатись звідтіля,
Туди, де сніг шорсткий, лапатий
І де замети на полях,

Де вітер дме в лице щосили
І жужмом сніг у очі б’є,
А хуртовина ніби квилить -
І в ній промовив: «Це – моє».


10.11.2014

Зорі впали в скошені отави,
Рай земний відкрився серед трав,
Як твоє оголено-лукаве
Вперше я плече поцілував…

Пригортав до себе ніжно-ніжно,
Трем в руках сховала ніч густа,
Потонув у погляді безгрішнім,
І устами доторкнув уста…

А волосся терпко лоскотало,
А благання жевріло, як жар,
Ніч поблідла – ночі було мало,
Спрагу не втамовує нектар…

Запах дивний щастя і полúну,
Нетривкий, як на піску сліди…
Я без тебе завтра просто згину,
Зникну, як росинка без води.

Вітерцем легеньким на світанку
Поцілую ямочки сумні,
Ледь відкрию подихом фіранку,
І на чáтах стану при вікні…

21.11.2014 року у книгарні пані Люби Хомчак "Книжковий дворик" (у Львові на Винниченка, 4) відбувся вечір, присвячений річниці Революції Гідності. Люди, які зібралися у цей вечір, розказували про свій Майдан, своє відчуття подій, які відбулися, як вони змінили людей і світ... Оскільки виступало багато авторів з "Поетичних майстерень", думаю, всім буде цікаво побачити відео цього вечора...
Щиро дякую усім організаторам і учасникам за чудову атмосферу, за щирість і гарячі серця справжніх українців.
Слава Україні! Героям Слава!

розколюч мене, ниво верші
і вгамуй тої спраги долю
я сьогодні найперший вперше
відступаю із поля бою
по спіралі
до пуповини
аж до зачаття, за...
до - бажань
того теслі
і до причини
що любязно
запхали в
грань
23.11. 2014.

Як із щастя виросте загроза?
Метаморфроза.
Вже листопад утікає в грози.
Метаморфози.
І на очі набігають сльози.
Метаморфози.
А сльоза породжує погрозу.
Метаморфозу.
І тепер життя міняє позу.
Метаморфоза.

Коли говорять, – на коня –
це означає – на прощання
висловлювати побажання,
які не кажемо щодня.

Моїй єдиній побажаю
все, що лишилось на колись,
коли минуле нагадає,
що і без нього не буває
всього до чого дожились.

Коли не оминає радість,
як із роси жива вода,
коли нагадують уста,
що юність доганяє старість,
якщо душа ще молода.

Коли ще є кого любити,
аби життя благословити,
що дарувало майбуття,
в якому ми живі й здорові
заради вічної любові
оберігали почуття.

                              2011

кінець

'2014

Цвіте війна у горя на стеблі-
цвіте крізь осінь і у зиму пнеться
трутизни пахом. Ще не спопелів
її чорнопис вікових колекцій.

Не вмовкли біси стратних тракторів,
які глушили крик розтятий люду...
Так місяць над селом отетерів,
що аж блював на діл космічним брудом.

Імчить обездорожена земля-
гірким укрита листям - полиніє.
Цвіте війна пелюстям зайшлих лярв,
упроз вікон викобрюється змієм.

Kалинним соком заплили міста,
як Атлантида водами - та гляньте:
вбиває гірше кулі - холоста -
така ядуча - мова окупанта.

светр
день
кровотечі
ніче-ніченька
Боже…
приречені
колом відчаю

не торкайтесь циферблату
не чіпайте
обпече…
я стерплю!
терплячий, тату…
ось нащупаю плече
повнолітня
кровотече
по пів
попіл
рани ссе
а вона тече
овеча
чхати їй на вся
і все…
22.11. 2014.

А десь дощі шумлять за небокраєм...
А десь зимує літо вдалині...
Зустрінемось. Обіймемось. Пізнаєм
Потребу щастя у тобі й мені.

А світ летить незнаними шляхами
У перехрестях планів, дат і мрій...
А ми шукаєм щастя у коханні
І нас заполоняє смак надій,

Що долі схрестяться, невдовзі будем разом,
І відігріємось в цілунковім вогні...
Хай світ летить собі, зневірений фантазм...
Тобі потрібен я. А ти- мені.


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114112210841

Лишилися пустими села…
Вовки і пси обгризли кості
За зиму. Але псів
Поїли люди майже всіх,
То ж молоде дитяче м'ясо
Було вовкам і канібалам.

До сонця,
До трави дожити,
Щоб з листя лободи й кропиви
Варити юшку
Міг не кожен.
Лиш комуніст поодинокий
У портупеї і кашкеті,
Зірково вражений у серце,
Отримував скупий пайок
Від батька всіх народів.

Доки
Дітей отих катів мерзенних
Терпітиме моя земля?
Допоки гидь комуністична
До леніна нестиме квіти
І диктуватиме народу
Брехню, народжену в Москві?

Невже ще нація терпіти
Усе це може?
Чи не бачить:
Свиня давно вже на столі!?
Свиня запхала рило в миску,
Із книжки виїла початок
І гадить, гадить…
Купи гною
На скатерть вишиту наклала.

Де наша слава?
Гордість де?
Невже мільйони убієнних
Не хочуть, щоб за них помстились
Хоча би пам’яттю про правду?
Хоча би свічкою?...

Здається,
Голодні душі, легші ситих,
Летять до вікон подивитись
Як ми вечеря-є-
є-
мо…

22.11.14

Чия Україна без мови?
Де згублено рідних по крові?
Чи можна любити чужину,
Якою стає ця країна?

Що любиш в своїй Батьківщині,
Якщо забуваєш провину
За тих, хто боровся до згину,
Щоб квітли пісні та калина?

Чи скажеш, що виросте правда
На тому, що встелює зраду?
Чому ти німий в свому домі,
Хоча і стоїш в обороні?

То скільки несуть перемогу?
Чий голос долине до Бога?
То де наше місце у світі?
Де долю щасливу зустріти?

Так ось він – той пейзаж осінній...
Так ось він – той пейзаж осінній,
Якого все життя я так боялась:
І небо – мов палаюча безодня,
І звуки міста – наче з того світу
Почуті і чужі навіки.
Неначе все, з чим я в собі
Усе життя боролась, отримало життя
Окреме і втілилося в ці
Сліпі стіни, в цей чорний сад...
А в ту хвилину за плечем моїм
Колишній дім мій стежив ще за мною
Примруженим і неприхильним оком
Отим назавше пам’ятним вікном.
П’ятнадцять літ – п’ятнадцятьма віками
Гранітними себе неначе уявили.
Та ж і сама була я немов той граніт.
Тепер моли, терзайся, називай
Царівною морською. Все одно. Не треба...
Та треба було мені себе переконати,
Що це траплялося багато раз
І не зо мною тільки – з іншими також,-
І навіть гірше. Ні, не гірше – краще.
І голос мій – і, певно, це було
Найбільш страшне – сказав із пітьми:
«П’ятнадцять тому літ якою піснею
Стрічала ти цей день, ти небеса,
Хори зірок і хори вод вмовляла
Вітати урочисту зустріч
Із тим, від кого ти пішла сьогодні...
Так ось твоє срібне весілля:
Тож клич гостей, пишайся, торжествуй!»

Анна Ахматова

СЕВЕРНЫЕ ЭЛЕГИИ
ЧЕТВЕРТАЯ

«Так вот он - тот осенний пейзаж...»

Так вот он - тот осенний пейзаж,
Которого я так всю жизнь боялась:
И небо - как пылающая бездна,
И звуки города - как с того света
Услышанные, чуждые навеки.
Как будто все, с чем я внутри себя
Всю жизнь боролась, получило жизнь
Отдельную и воплотилось в эти
Слепые стены, в этот черный сад...
А в ту минуту за плечом моим
Мой бывший дом еще следил за мною
Прищуренным, неблагосклонным оком,
Тем навсегда мне памятным окном.
Пятнадцать лет - пятнадцатью веками
Гранитными как будто притворились,
Но и сама была я как гранит:
Теперь моли, терзайся, называй
Морской царевной. Все равно. Не надо...
Но надо было мне себя уверить,
Что это все случалось много раз,
И не со мной одной - с другими тоже,
И даже хуже. Нет, не хуже - лучше.
И голос мой - и это, верно, было
Всего страшней - сказал из темноты:
"Пятнадцать лет назад какой ты песней
Встречала этот день, ты небеса,
И хоры звезд, и хоры вод молила
Приветствовать торжественную встречу
С тем, от кого сегодня ты ушла...
Так вот твоя серебряная свадьба:
Зови ж гостей, красуйся, торжествуй!"

1942

У тому східному лайні
живуть і люди:
розумні, добрі, хитрі, злі –
такі, як всюди.

Та на усіх біда одна –
Володя Путін.
От не сказали ПеНеХа
і мають сутінь.

Не просто сутінь – РосТеБе:
заб'є вам баки,
що хунта ПСів у бій веде,
за ними Псакі.

Совок як фенікс не згора,
допоки Раша
в уяві донів як гора…
Де факто – лажа.

У тому східному лайні
блукають люди.
І на війні, як на війні –
свої і юди.

21.11.2014

Брилами смутку чорніють поля,
B горі ридає праотча земля.
Криком волає вона в небеса:
-Чом в селах шаліє смерті коса?
-Чом гинуть нащадки в юному віці
Тут, де колосяться ниви пшениці,
Тут, де земля найродючіша в світі,
Тут, де калина в білому цвіті?!
… Стогін лиш вітер несе між житами,
Біль і благання страждальної мами...
З уст не прокляття громом спадає,
Щира молитва до Бога лунає
- Господи, хліба, - вмирає дитя!
-Хліба! - вмирає дитина моя!
-Вмирає надія, вмирає родина ,
З голоду гине моя Україна…

Ні, не дозволять святі небеса,
Щоб пусткою стала країна моя!
Вслід за зимою прийде весна,
Зазеленіє озимина ,
Жінка народить, згодує дитя,
Храм возведе чоловіча рука,
В вишитих білих сорочках на свято
Сяде до столу велика сім;я!

У вінок золотий барвінкової мови
я вплітаю своє непомітне ім’я.
Пригорнувшись душею до рідного слова,
я з тобою – одне, Україно моя.

Ми з тобою у радості будня і свята,
і в печалі минулих негод і біди.
Ми з тобою у гніві на зрадника-брата,
і у траурний час ми з тобою завжди.

Ми об’єднані Божою силою духу.
Ти ніколи не будеш на світі одна.
Не одну ми долали руїну й розруху.
Не зупинить і нині убивча війна.

І якщо мою хату за «Рашу радную»
буде знову топтати її черевик,
я і вік золотий у душі замурую
і із серця я вирву зміїний язик.

І не буде у хаті у рідної неньки
ні тяжкої біди, ні печальних думок,
а на покуті буде буквар і Шевченко –
одесную Месії наш віщий Пророк.

Україно моя, переможемо знову
і орду, і диявола, і москаля.
І допоки у небі кружляє Земля,
я до тебе іду і в синівській любові
пригортаюсь душею до рідного слова,
як до серця матусі її немовля.

                              11.2014

На тілі історії шов, де ішов тридцять третій,
бо нелюди-звірі пустили голодну смерть
на землю, рясну зоресяйним зерном, ущерть
роздерли її, мов хижак ледве пійману жертву.

І поки ти, Москво, сиділа наїджена, сита,
по цвинтарях-селах чорніли могили хат,
і ніколи й нікому люльку було гойдати,
бо гинула мати і пухли знедолені діти.

І крила двори погрібна листопадова плахта,
і саван зимовий, і мертва трава весни...
За душі убитих сьогодні вогнем ясни́м
горітиме свічка і яро-шипшиновий захід.

2014

Втирає пам'ять сліз струмки солоні,
Аж вечір причаївся і - мовчок...
Лиш свічечка горить на підвіконні,
Мигтить у темінь, мовби маячок, -
Де місяць, мов надламана хлібина,
І зір осінніх щедрий урожай...
Після земного пекла днів полинних,
Їм все позаземне, напевно, - рай,
Невинним душам, що у Вічність канули,
Де вже ніякий голод ні по чім;
Хто до сих пір, немов блукальці-ангели,
Летять крізь ніч на полум'я свічі.
...І здасться раптом - хтось присів на покуті,
Хитнувши тінь невидимим крилом.
Гортає пам'ять Чорну Книгу спогадів
І сльози витирає рукавом.

2007

/ Страх.../
Він слугує живим і мертвим
без лиця без душі поміж нас
просинається о четвертій
і зникає під вигуки "фас!"
він не вперше стуляє губи
в нього похибки… вище нуль
він ласкавий і зверху грубий
майже птаха і як пітбуль
він проходить мої
крізь стіни
ні почім йому
Алька- трас…
навіть хвилі зникають з піни…
він куратор
Тв і Тасс...
і звитяги його почесні -
схоже божий у нім радар -
то на припічку то у кейсі
фотосесія - справжній Цар...
призвичаївся до погоди…
чорний гумор при нім завжди
замість пальців дроти й електроди
до Ісуса задовго жив…
22.11. 2014.

Себе впізнали
у прощанні готики
й помовчали удвох – наперебій.
Удалеч наші погляди – короткими,
у вічі – невгамовними в мольбі.

Осінні дні – небес ліричні відступи.
Тобі напам’ять декламую їх.
На німби доль
намотуємо відстані,
бо світло з німбів
утекло з-під ніг.

В сумні кружала
сиплемо миттєвості.
Останні зупинивши на льоту,
готичний янгол може й не помилиться,
коли не згорне нашу висоту.

О, ті до щастя від очей запрошення
летять, жадана, на шляхи стихій.
І що вціліє? Сходи запорошені
та кілька кроків… та Едем не твій…

2014р.

ХТО ВІДПОВІСТЬ?
Стискається серце, холонуть долоні,
Як лиш уявляєш ті втрати без війн.
Це ж скільки народу померло ще в лоні!
І хто за ті чорні діла відповість?

Червоні «конателі» то, торбохвати,
Сатрапи, іуди – голодна мара!
Могли на могилах вони святкувати,
Як люд український ущент вимирав.

Людей у кагати кладе моровиця.
Вже трупень, капутень, могилень – зима.
А нива, пахучий хлібець тільки сниться.
О, чим закропитись? Ні крихти ж нема.

А там – людоїдень вартує на чатах.
Не квітень – капутень, не червень – чума.
Укрились навіки барвінком хрещатим,
Немов не було. Півсела вже нема.

Конає в погибелі пів-України,
Бо зверху, при владі, кацапи й жиди.
Забрали худобу і все – до зернини,
Лише не забрали повітря й води.

І пухли, й потухли, нема і схорону.
І падали тихо навіки в траву.
Люцифера ми допустили до трону!
Його дитинчата понині живуть.

Хвалять ту епоху, бо їх годувала,
За плани давала посади, грошву.
Хто більше погавка, в того більша ставка,
Та бач’, не розпре ненажеру Москву.

Стискається серце, холонуть долоні,
Як лиш уявляєш ті втрати без війн...
Це ж скільки Вкраїни померло ще в лоні!
І ХТО за ті чорні жнива відповість?!!
(© Любов СЕРДУНИЧ, 2009).

Знов не спалося, Бродилось,
У Центрі Майдану,
Січ наснилась, пробудилась
Воля нездоланна.
Щось ми муляло від ночі,
Я ж бо Майданутий!
Іншим бути я не хочу,
Бо вільний, розкутий!
Та, гуляючи поважно,
Мов на власній дачі,
Думав все: таж Люди скажуть,
Що я є невдячний!
Добрі люди обізвали
Мене Майданутим
Це ж мабуть, сім днів не спали
Щоб таке утнути!
А самі лишились, бідні
Без подяки нині.
Таж невдячними бувають
Лиш останні свині!
От така несправедливість
Мене пробудила,
На сумління Жаба всілась,
Бий ‘го вража сила!
Ось і виплили до змагу
Слова незабутні:
Називайтесь в противагу Майданутим – ПРутні!
Правда ж добре, навіть дуже,
Коротко і ясно?!
Ось, тримай-но, ПРутню-друже!
Ти вже не нещасний!

Ераст Іваніцький, 19 грудня 2013 року

Я Майданутий? Сильний аргумент!
Та роз'яснити маю цей момент.
Скажу: чудове слово - "Майданутий",
Це значить - Честь і Гідність зміг відчути.
Тебе ж бо пруть, в ганебній, рабській позі,
На ланцюгу тримають на морозі.
Всцикаєшся ти у штани свої,
Бо так схотіли твої хазяї,
Тож пруть тебе, бо очі ти залив
І ПРезидента навіть полюбив!
Того, якому, щоб там не було,
Подати руку навіть взападло!
Я - МАЙДАНУТИЙ! Слово це твоє
Для тих, у кого Честь і Гідність є.
Це краще, аніж бути Пертим в сраку,
Примушеним, безправним, як собака!
Вітаю! Твій кумир, мармиза ця,
Злякалася звичайного яйця.
А нині ти такий же, як і він,
Ні-ні. Не треба підніматися з колін.
От так і стій, хоч до скінчення світу
Нехай твої гордяться з того діти.

Ераст Іваніцький, 14 грудня 2013