Немає слів
для туги
невимовної.
У гіркоті
невиплаканих
сліз
навиліт душу
вкотре
біль
прохромлює…
Скипає світ
і скрапує,
як віск…
За смертю –
смерть…
Йдуть мужні,
юні,
віддані –
крізь вічність Крут,
Майданів
і Голгоф…
Вони ідуть –
і
дивляться
просвітлено
із висоти,
де тільки небо
й Бог.
…Вони ідуть –
незломлені,
нескорені,
російських
«Градів»
спалені вогнем…
І з кожним з них
шляхом небесно-зоряним,
мов сивий ангел,
Україна
йде.


12.01.15

до самісінького обрію…
до найверхньої до гілочки
чи сонетом, може й одою -
все одно, щоб тільки вічливо…
щоби з першої сторіночки
олівцем… а краще променем
щоби там, де Божі Ніженьки
і про тебе Його спомини…
12.01. 2015.

Як часто хочеться зненацька
Заглянути у сад моїх дитячих мрій.
Яка ж була я чудернацька
І скільки вміщувала сонячних надій.  

Дерева фантастичні з цього саду
Приваблювали ельфів чарівних,
Котрі співали зорям серенаду
Й кружляли серед пахощів нічних.  

І поринав мій сад в благоуханнім щасті,
Замріяних жасминових кущів.
Й тулилися магнолії зірчасті,
Віднаджуючи  пристрасних хрущів.  

І в місячному сяйві теж дзижчали...
Нестримані й лякливі цвіркуни.
Вони мою уяву колисали,
Підспівуючи ельфам...Пустуни..  

Молочно-карамельний жасминовий етюд -
Це аромат моїх дитячих мрій...
Краплини щастя з пам'яті пливуть
І затікають в часовий сувій.  

Я крадькома, доріжками ступала,
Щоб підгледіти цей казковий світ,
Та виросла...і ельфи десь пропали,
А в тім саду лишився пустоцвіт...

Коби-Йоськи – видатні артисти
мирну лепту у війну несуть.
Де бандити і сепаратисти,
там і «супермени» тут-як-тут.

Патріоти п’ятої колони
Ліліпуті устеляють шлях.
І уже нап’ялює погони
ліквідатор і дегенерат.

Ліберали, психи, демагоги –
вся «еліта», наче на підбір.
З неуків – хороші педагоги.
Раша всюдисуща до сих пір.

І приймає клоуна Європа.
Є ще вояжери де-не-де.
Де плює на тактику Жирьопа,
Вова Пу стратегію веде.

Пики шаржу і карикатури
тероризмом завоняли світ.
Бережіться, жертви авантюри,
це у Раші заборонний плід.

Забуває, де свої, де «наші»
плем’я, довбануте на кіні.
І на Прєсні – мультики одні.

Охуын* Моголії і Раші,
і маґоґи**, наче на параші,
на блідому*** опають коні.

                              01.2015

О цій порі передсвятковій,
коли прочинена душа,
у кожнім вимовленім слові
звучить пророцтво.
У вірша
мого є символи молитви, —
я прошу для усіх добра.
Нехай підуть в минуле битви.
Хай злагоди встає доба.
Щоб ці слова змінили участь,
зламали перепону бід.
Хоч гірко нас помилки учать,
усім учитись краще слід.


2000

Не визнавай в собі проблеми -
якщо не свідчив знахарям
Не віддавай свої світлини -
на осуд зверхнім - віщунам

Вони завжди знайдуть відтінок -
На білім - сірість панорам
Повірить змусять що ти свідок -
що ти прибічник їхніх гамм

Насолять , змісять , підстрахують -
на порчу - порчу наведуть
Образи знайдуть , заплямують -
до краю крайнощів зведуть


Не йди в їх плетені обшори -
себе від цього збережи
Де нам судилися побори -
без інших відома - сплати.
2007р

Потоком талої води
Відвертість - чуйність відпускала
У зерна зібрані плоди
Безповоротно - роздавала

На скільки вишуканий смак
Граційно витончені - грані
Зібрав набуте в нотний такт
Всі оминаючи - омани

І день , і ніч , взяли в обхід
У шані шану віддавали
За те - що так любов беріг
Всі почуття відсвяткували

За все що доля подала
За випробовувань - стигмати
За плідну працю відкриття
За іншого - відповідати

Потоком талої води
Я зможу завжди - пригадати
Де в пам'яті зберіг стрічки
Які нам - заплітала мати.
2013р

Любов кохання надихала
Ранковим , сонячним теплом
У світлих променях палала
Писала - золотим пером

Один для одного - ми небо
Взаємна воля сповідать
Суцільне , доленосне ехо
Серцям і душам існувать

Я у вогні - а ти водою
Я у сльозах - а ти втішать
У злагоді , завжди в дорозі
Шукаєм змогу поєднать

Один до одного вітались
Він і вона - взірець взірця
Любов , взаємність , і кохання
Зустріли долю - ранком дня.
2010р

За своїм постійним спіхом
У заручниках проблем
Все звертаєм , забуваєм
Хто ми є ? І що нас жде ?

Потураєм найдорожче
Топчем власні почуття
Зазвичай одне дивує
Наше полум'я - вода

Той направо , той наліво
Хто вперед , а хто назад
Розділяються і рвуться
Тільки серцю - біль утрат

Розійшлися в дві дороги
Розійшлися в два шляхи
Заметілі засипають
Слід один - у дві стопи

А на старість гірко стане
Защемить , і заболить
Все ціну у світі має
От взаємність - не купить...
2013р

Прохолодою віє діброва
Листопад у жовтневій фаті
Рання осінь - мальована врода
Кольорами на фоні землі

Емоційна , яскрава палітра
Монологи полів золотих
Пісня матері , батька усмішка
Незабутих ще днів дорогих

Все частіше мене надихає
Світ дитинства , домівки , рідні
Спогад часу минуле збирає
По дорогам - де бігали ми

Я на зустрічах цих молодію
І так радісно плаче душа
Сльози ці - я безмежно ціную
Бо у них - повноцінність життя.
2012р

немає

Ви мовчите? Мовчіть, мовчіть...

Вже чути серце б’є на сполох.
Вже видно ця остання ніч

Біжить своє останнє коло...

А ви ще тут, сльоза при вас…

В горошок кофточка зім’ята

І монографії анфас

Такий, що хочеться співати!

12.01. 2015.

Візьми собі у дім дитину.
Оту, що стала сиротою.
Нехай біліє скатертина,
А їжа буде надпростою.

Та знайда виросте і піде.
Лишить сподіванки і тугу.
У юних - танці, кайф, лібідо.
Візьми дитину - першу, другу...

Нехай забуде шок і голод,
Плямистих мачо, волонтерів.
Дивись, піднявши забороло,
Як сонце сяє на папері...

Війна - сифілітична курва.
Не май із нею справ гарячих.
У мезозой крокують гурми...
Зігрій дитя - між касок плаче.


2015

Посивіли сумно постарілі трави
І покірно вкрились листя тягарем
Там, де нещодавно швидкоплинний травень
Пелюстками сипав рясно із дерев.
Наче ще учора теплі барви літа
В очі заглядали із усіх кутків,
А не мерехтіла злотосрібним цвітом
Паморозь на вітах голих яворів.
Промайнуло швидко те, що бачив зором
І, мов біль під серцем, в пам’яті зберіг, –
Через півгодини й “нині” стане “вчора”
В суміші бентежних спогадів моїх...
04.01.15

О, громы водопада!
Потоки в бездну вод!
Опять загрохотало-
Бушует и ревет!!!

А выше- величавый
Полет орлиных крыл-
Следит, чтоб жертв кровавых
Поток воды не смыл...

Весь мир потоком смыло-
Масштабы- еще те!..
Величие и сила
В природы красоте!

В сортире у вокзала-
Не подцепи заразу!
И... маленький комарик
Парит над унитазом...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115011201017

А січень снігу-пудри намете
На пампухи, зчерствілі чорноземи.
Заколядує гучно ”В Вифлеємі”
Поволі розіп’є вино густе.
У рік новий прочинить тихо двері
Не так як завше… Скромно, без ілюзій.
Збере родини, забіжить до друзів,
Куті скуштує на Святу Вечерю.
Додасть наснаги – хай на день чи тиждень…
Чи на усе життя (приймем охоче….)
У пудрових завіях мить солодша.
У білій органзі світ миловидний.

2014

Крепчает ветер, волком подвывая,
Волну сгоняя на прибрежный лёд.
А одиночество кричит не умолкая:
Теперь у вас всё задом наперёд...

Когда мы научились быть чужими?
Не уж то разучились мы любить?
Любимая! мы просто позабыли
О тех словах, что надо говорить.

Мы даже ночь раздором продлевали.
И было видно, как сквозь чуткий сон,
Наш плакал сын ещё не сознавая,
Что вскоре будет в безотцовстве он...

Ты сквозь меня глядишь, как неживая,
Как в темноту, где вовсе нет огня.
А я тебя уже не узнавая,-
Винить пытаюсь только не себя.

Всё это стало лишь моим недугом,
Давно созревшим втайне от меня.
Тот третий лишний оказался другом
Тебе... Черту под мною подведя.

Но прежде, чем расстаться вспомни осень,
И золотистый, тёплый листопад;
Как дым твои распущенные косы,
Слова любви и шёпот...невпопад...

Ты мне прости, стоящему у края.
До слёз печален тот последний край.
Я пред тобой колени преклоняя,-
Кричу тебе: " Меня не покидай!"
-----------------
...Крепчает ветер и пространство стынет.
А одиночество глядит глазами сына...

Він ступав по життю
Легковажно, розкуто й самотньо.
Він був просто нічий,
Бо йому не потрібен ніхто!
Їв Різдвяну кутю,
Буде й паска – пахка, Великодня…
Стигне ковдра вночі,
Й на цвяху - одиноке пальто…

Він нікому не винен
(Так, принаймні, було до сьогодні).
Обіцяночок мантри
Ні до кого ще не приміряв…
Мав любов до загину -
У душі, аж на самому споді:
Зрозумів це не завтра,
А по тому, як воїном став.

Він пішов на війну –
Боронити занедбану матір.
Не питай, що дала тобі -
Краще в себе про це запитай!..
Він у пекло пірнув,
У сусідом роздуте багаття,
Закривав очі братові,
І шептав: «Помстимося. Прощай…»

Бачив сотні смертей,
Рахував кольорові світлини:
В того - двійко хлоп’яток,
А в цього - аж троє дівчат!..
І сказав він на те:
«Коли, Господи, я не загину –
П’ять разів стану татом,
Найкращим татуньом із тат!»…

Він живим залишився -
Обітницю дав перед Богом…
Він знайшов свою долю,
Бо скільки ж незайманих вдів!..
Як синок народився -
Лелека не йде від порога:
На, козаченьку, доню,
За нею – ще трьох близнюків!

Він любив свою матір –
Знекровлену, босу і хвору,
Бачив рани… Натомість
Невістку привів залюбки!
Крізь потухле багаття
Добрався до власного двору…
Ну, а прав на самотність
Вже немає, старі парубки!

3.01.2015.





 

з рудого саду через білий сад
йдемо не озираючись назад
попереду зоря у яслах Син
край світу засинає сам один

а ми ще у дорозі як волхви
сліпі від вітру слабші від трави
дорога вгору камінь і коса
і зірка плаче в білих небесах

Зима закінчиться тоді,
Коли вуста зігріють любо.
Кохання буде без біди,
І горе назавжди забуте!

Зима закінчиться тоді,
Коли зігріє сонце землю.
І прилетять птахи сюди,
Капелі весняні я внемлю.

Зима закінчиться тоді,
Коли тепло зігріє душі.
Де гоне щастя холоди,
Любові радість небайдужа!

Щедрик-щедрик-щедрівочка!
Не зламаэться сопілочка!
Свято завжди в українця-
Пуй у нього по колінця!
Свято завжди в українки-
Найвродливішої жінки!
Сію-вію-посіваю!
З Новим Роком всіх вітаю!

слов беспорядок
нежданная гостя…
кто поднаумил?
кто пригласил?!..
о боже ж ты мой, да это же Осень…
своеобразие
страха и сил…
деревья
заборы
церкви
овраги
и птицы
и лица
и боги
и вам не пройти
без участи
в драке…
увы, ко всему,
вы - длинноногий…
10. 01. 2015.

ануте тріпоті мушлів
абоще віднаймі пробитті од
стримне позвір хоч розгори олші ж м'єш?
у стріпочи розрадді ра:
яори у чари дуже куди ще по трим ти
ясіючи долмени шугі приниззя а потімви
косично гур'ба голодніє лупві гряве жиж
кир се о грім серед босих
рад у а остерні жива бо о де хвигує
вужні пройми глеки білости у тих космах
а грубі чорні жнут' о нутро дощ схоти в мене
легно чуєш… шу!
тиняє послабі тугаї
вічні жерно
м
п оли


2014

стоїмо на безплідній землі
ліхтарі без вогню
пляшки без вина
пальці без нігтів
корінням назовні
стоїмо

майорить білий прапор
завмерлого часу
пожовкле повітря
з'їдає нас
зубами холодними
кості гризе

стягує одяг
шкіру знімає
жовте надвечір'я
в обличчя плює

(про що думають ліхтарі
коли їм в обличчя
летять камені?)

струменить із очей
вино осягнення
п'ємо його ввечері
вночі
і
удень
п'ємо і п'ємо
золото кіс
попіл кіс
на безплідній землі
ліхтарі без облич
білий місяця прапор
ген-ген
майорить
неба коріння
пнеться назовні

пальці без нігтів
хворі дерева

(про що?)

біжи уперед
щоб зуби холодні
тебе не дістали
ховайся у часі
ховайся в безплідній землі

стань вином
і всесвіт сп'яни
стань богом
і землю спини

(летять)

білий прапор обличчя
стирчить із землі
майорить
видно здалеку

тихо
біло
п'ємо
зранку й надвечір

люди порожні
як ліхтар без вогню
як пляшки без вина
як вони

а хіба

роздратована ніч
з'їла землю
і час

і людей
із корінням назовні

(камені)

стоїмо
стирчимо
без вогню
без вина

(тихо
біло)

біжи

2015

Кує зима на тебе ланцюги,
із мертвих пнів ладнає ешафоти,
незрушну воду пробує на дотик,
на друзки розбиває береги.

А ти стоїш безмовний і нагий,
не ремствуєш, не важишся бороти
безкраї гурми сивої кінноти,
безжальні орди білої нудьги.

Невинний і покірливий, достоту
ти вже забув – для кого ти і хто ти,
ти вже роздав жадання і борги,

як піщуга, як променева потерть,
що тільки раз позбувшися дрімоти,
осяяла незміряні сніги.

2015

Та ж вода. І та сама річка*.
Зупинився в селі прогрес.
Незалежності п’ятирічка
П’ята. «Слава КПРС»

Замазюкана зеленисто,
Мов на школі із фіги лист.
Той, хто вчора був комуністом,
Може, нині сепаратист?

Кризи час гаманці очистив,
Тож хай напис побуде, хай!
Ліцензуймо і для фашистів
Привітаннячко «Hitler heil!»

На лінійках – на струнко пузо! –
Із директором вчителі
«Ще не вмерла» гудуть… Союзом
Пахне сморідно на селі.

Край мій вдруге заходить в річку.
Не пропав, але і не пан.
Вже на п’яту нам п’ятирічку
Хоче Путін спустити план.

Ллється кров, і мою державу
Знов шматує московський пес.
Дощ відмив із роками «славу» –
Розпрокляту! – «капе-есес»…

Рве протест – а в душі на денці
Ще дрімучий страх заборон…
Чим пишаємось, западенці?
А хіба в нас не Лугандон?

10 січня 2015 р.

У метелиці – білий кінь.
У метелиці - біла тінь,
Біла свитка і біла шаль
Довга-довга, як біла даль.

Біло стеле вона шляхи,
Напинає в хустки дахи.
Білі стрічки плете вербі,
Білить маківку на горбі.

Білі кутанки роздає
І мережки до них снує.
Біле прядиво нам пряде,
Візерунки веде, веде.

Її мітли метуть, метуть,
А замети ростуть, ростуть.
Білий світ бачить білі сни.
Все заметено до весни.

21.10.2014

Коли ти вирішиш піти,
Усе враз затамує подих.
Розбити серце, мабуть, - подвиг
Задля високої мети.

Коли ти вирішиш піти,
Розкриється забута рана.
(Не забувай мене, кохана,
Десь на причалі самоти)

Коли ти вирішиш піти,
В душі роздасться канонада.
Стрілятиме чергóва зрада
Там, де приєднані світи.

І все тепло впаде за нуль,
Ти впевнений, що ти - єдиний?
Биття всередині застигне
Під штурм смертельних в серце куль.

Мрійливо-зоряним крилом
Всі ночі разом перетнуться,
І всі життя в одне зійдуться.
...а кулі рвуться напролом.

Коли ти вирішиш піти,
Не бійся, навіть не заплачу.
Подумаєш, кохання втрачу
Та потім зможу віднайти.

2015

Покалічений світе, завіщо на долю таке?
Сотні палений війнами й досі палаєш не миром.
Сторожке піднебесся від зброї полинно-терпке
І сніги, не сніги – ратоборці у лютих мундирах.

Вже не падають зорі… Плеяда загублених щасть
Рясно збившись докупи тривогою всіяла небо.
Десь огніють дороги і гірко бреде поза час
Сіромаха недоля, у безвідь, неменше вогневу.

О червлена Голгофо, не відаєш краю-кінця,
Твої стезі святі закарбовані грішними нами.
І принишкли в молінні до Бога, святого Отця,
Закривавлені душі ущент заболілі хрестами.

Остиг киселевий берег. Никне у молоці
утопаюче місто. Видзвякуються куранти.
Свíтелка з абажуром. Янголи-вістовці
галдять, як юрмою вибіглі з кухні офіціанти.
Я пишу тобі це зі другого боку землі
в день народин Христа. Віхоли тлумовище
за вікном ошелешує щирістю "ай-люлі":
літ сувої вибілює. Тисячний онде витче
вдруге. За чотирнадцять зим. Канула середа,
завтра – четвер. Будучі роковини
нам, боюсь, пригубити з льодом не випада,
оним робом збавляючи і морщини
від істерик щоки; в просторіччі – в застіллі з Ним.
Отоді і побачимось. Як зоря – селянина,
ідучи крізь стіну, слух ятрить і одним
пальцем сон чулого піаніна!
Буцім хто осягає там буки услід азам.
Ні – ази астрономії, задивлений у туманність
власних імен там, де нас нема: там,
де суму з’ясують у відніманні…

грудень 1985

Словно встала незримо стена
Из огня между нами на тризне...
Ты НЕМНОГО была неверна
На балу этих радостей жизни.

Отчего не искрится вино?
Отчего звук оркестра пугает?
Это Я. Это МНОЙ РЕШЕНО.
Это жизнь из тебя истекает.

На искрящийся радостью бал
Смотришь мрачно-безрадостным взглядом...
Ты сейчас виртуальный бокал
Приняла со мной поданным ядом.

Ты напрасно считала, что я
Расположен к прощенью измены.
В чаре таинства подан уж яд,
И подействует он непременно.

Ты еще оболочкой жива,
Только тело с душой не в союзе.
И кружится с тоской голова
В молчаливом уходе иллюзий.

Это тлен. Он коснулся души
В предначертанном мной приговоре.
Вcе свершится в свой час. Не спеши.
Яд испит. Он подействует вскоре.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115011001873

У першій фазі рік новий,
а на плечах ще ціла ноша
не анонсованих надій,
які завіює пороша.

Снігуронька уже не та,
аби очарувати пресу.
І дід Мороз у ці свята
ще уподібнюється Крезу.

І сіє інеєм росу,
оплакує себе дощами
і, економлячи красу,
не умивається сльозами.

Зима циганкою зайшла,
украла віяло хуртечі
і підманула-підвела
надії нашої малечі.

Зате вітри у небесах
ще напинають опахала
найосіяннішої зали.

І не оплачена яса
не анонсує чудеса,
які ми так усі чекали.

                              01.2015

приходить Він після війни
бадьорий… всміхнений… щербатий
і саме гав ловили ми
поза столом посеред хати…
отож ввійшов, усівся, глянь, -
а Його місце в святотатстві…
і розрядив у кожну "бл-дь…"
семизарядну свою -"паству"
2015.

Струмить коляда, розсипається срібними дзвонами.
Вертепи нам радісно вісточку добру вістять,
Що в яслах на сіні між мли і ягнятами сонними
На світ народилося чисте, як зірка, Дитя.

Прости нам, Ісусе, що місця не стало для Матері,
Не дали Пречистій у хаті скупого кутка...
Слідами зневір'я і муками віри розп’ятої
Ярить під ногами покутою стежка витка.

Маленький Владарю, оглянься, ми інші, ми виросли
Окріпла надія у наших замлілих серцях.
Вертаються хмари, неначе лелеки із ирію
І снігом невинним у душі мете без кінця.

О зірко, що в небі, світи у пітьму над окопами
Різдвяним теплом огорни відчайдушних в борні.
Жертовним огнем і до болю щемливими кроками
Печуть під ногами нам нині дороги курні.

Ми просимо, Боже, не блага у сріблі чи золоті
У світі, що зараз, благаємо лиш одного:
Не дай оніміти, застигнути каменем в холоді.
Христос народився! У серце прийміте Його…

А навколо холодно і грізно.
І не знати, ворог ти, чи ні?
Та й кого врятує твоя пісня -
Не найкраща зброя на війні?
Ти не бійся, брате,
Я з тобою
Ще стою в цій дивній боротьбі...
Вкотре перелічено набої.
І один --
Залишено
Собі.
09.01.2015

"Пишайсь!"- підлесники тобі сказали.-
Земля, увінчана вінцем,
Земля у сталі нездоланній,
Півсвіту ти взяла мечем!
Безмежні твої володіння,
І, доля, примх рабиня вірна,
Слухняна гордим повелінням
Тобі скоряється покірно.
В красі твої степи просторі,
Черкають гори холод зір,
Озера даллю неозорі…»
Не слухай, не пишайсь, не вір!
Хай хвилі рік твоїх глибокі,
Як хвилі синії морів,
І надра діамантів повні,
І хліб у золоті степів.
Хай перед сяєвом державним
Схиляє голови весь світ,
Плюскочуть сім морів невгавно,
Тобі несуть хвалебний міт,
Нехай грозу твою криваву
Перуни пронесли, мов шал,
Не згадуй силу марну й славу.
Усим цим прахом не пишайсь!
……………………………………………….
Безглуздий всякий дух гордині,
Злото -не вірне, сталь - крихка,
Та сильний світ ясний святині,
Міцна побожного рука.

А.С.Хомяков
«РОССИИ»

"Гордись! - тебе льстецы сказали. -
Земля с увенчанным челом,
Земля несокрушимой стали,
Полмира взявшая мечом!
Пределов нет твоим владеньям,
И, прихотей твоих раба,
Внимает гордым повеленьям
Тебе покорная судьба.
Красны степей твоих уборы,
И горы в небо уперлись,
И как моря твои озеры..."
Не верь, не слушай, не гордись!
Пусть рек твоих глубоки волны,
Как волны синие морей,
И недра гор алмазов полны,
И хлебом пышен тук степей;
Пусть пред твоим державным блеском
Народы робко кланят взор
И семь морей немолчным плеском
Тебе поют хвалебный хор;
Пусть далеко грозой кровавой
Твои перуны пронеслись -
Всей этой силой, этой славой,
Всем этим прахом не гордись!
Грозней тебя был Рим великой,
Царь семихолмного хребта,
Железных сил и воли дикой
Осуществленная мечта;
И нестерпим был огнь булата
В руках алтайских дикарей;
И вся зарылась в груды злата
Царица западных морей.
И что же Рим? и где монголы?
И, скрыв в груди предсмертный стон,
Кует бессильные крамолы,
Дрожа над бездной, Альбион!
Бесплоден всякой дух гордыни,
Неверно злато, сталь хрупка,
Но крепок ясный мир святыни,
Сильна молящихся рука!

И вот за то, что ты смиренна,
Что в чувстве детской простоты,
В молчаньи сердца сокровенна,
Глагол творца прияла ты, -
Тебе он дал свое призванье,
Тебе он светлый дал удел:
Хранить для мира достоянье
Высоких жертв и чистых дел;
Хранить племен святое братство,
Любви живительный сосуд,
И веры пламенной богатство,
И правду, и бескровный суд.
Твое всё то, чем дух святится,
В чем сердцу слышен глас небес,
В чем жизнь грядущих дней таится,
Начало славы и чудес!..
О, вспомни свой удел высокой!
Былое в сердце воскреси
И в нем сокрытого глубоко
Ты духа жизни допроси!
Внимай ему - и, все народы
Обняв любовию своей,
Скажи им таинство свободы,
Сиянье веры им пролей!
И станешь в славе ты чудесной
Превыше всех земных сынов,
Как этот синий свод небесный -
Прозрачный вышнего покров!

Осень 1839
---------------------------
О.С.Хомяков (1804-1860) - поет, художник, публіцист, богослов, основоположник раннього слов'янофільства.

Просто запити водою б
Жагу із болю і сліз,
Каву на стіл - двобою
Хай би і був реліз.

01.01.2015

ПОРА ВЕСНИ, КОХАНА…

Зорі́ють ночі, сяють дні…
Нам би дожити до весни, кохана.
Де во́ди гратимуть чудні́
Й земля у квітах дивини зацілува́на.

В неопалимій купині
Нам би любитись без війни, чека́на.
Не попектися б у вогні
Серцями, де згорять вони. Оса́нна.

Прозріти б й вийти з осені́
Нам із коханням, без вини́, бажа́на.
Там барви б віднайти ясні́
Й купель любові, що у сни заколиха́на.

Летять сніги засріблені…
Крізь час, як зможеш, зазирни, жада́на,
Та попри ві́три крижані
Розгледь в хуртовині́ зими як зрана

Заграють сяйвом промені́.
Як дзвін струни́ і сила нездоланна
Звесе́лять щастям мовчазні
Тайни життя. Нам би сягнуть весни, кохана.

Павло Гай-Нижник
9 січня 2015 р.

На вітринах — палаци і замки
з шоколаду, цукатів, халви.
Знов зима. Знов дитинства уламки
в цьому місті шукали ви.

А його і не треба шукати,
бо воно — ось, у неї в очах,
бо воно, мов з цукрової вати —
на солодких його устах.

(8 січня 2015)

Начало і кінець, владарця, вседержитель
моїх білявих мев, моїх скажених псів,
мій полиск золотий у сплетеній косі,
мій оцет і мускус, під шкірою розлитий.
Крізь темінь і нудьгу зови мене своєю,
онуку Нептуна, нещасну Галатею...

Неси мене у ніч. Вона сьогодні рання.
Там сестри, як зірки. Крізь них мене неси,
здійми моїх страждань коштовні пояси
над піняву нуртин, над вічне здивування.
У мокрих рукавах, у буркотінні грому
неси мене до губ розімкнутих, додому.

Я вигнуся як тінь, я роздеру коліна
об ту темнаву міць, обламану як віть,
я всю обмерлу кров зіп'ю несамохіть,
оддам її на карб медузам і нуртинам:
хай блискає вона, безрадісна, як люстро,
на чорні подушки, плющі моєї пустки.

Я вже не відомщу ні каменям, ні м'язам.
Немає в мене мсти. Я вже не відомщу.
То сестри, як зірки, віднайдуть по дощу
плачів моїх вапно, гаряче від образи.
І заячать самі, і згинуть од ячання,
безлисті, як ліси, беззахисні, як лані...

А ти мені повстань – із шепоту, із хвилі,
з усіх моїх палких і марних нарікань –
солоний, як мусон, нестримний, мов ріка
у білих парусах затоплених флотилій.
Між піною й піском назви мене своєю,
онуку Нептуна, нещасну Галатею.

2015

На віях дощ. І солоніє мить.
І бліднуть сни рожево-кольорові.
У затишку моїх сумних пісень
Тепер – музей забутої любові...

Тут навіть простір – цінний експонат.
І тиша промовляє так вагомо…
Тут всі стежки вже спалено. Назад
Тепер не повернутися нікому…

На шибці січня – дивна акварель.
Ми підсвідомо ще складаєм ноти…
Щоденник мій – самотній менестрель-
Терпкі, цілющі ліки від скорботи…

Тремтить рука. А як душа тремтить.
В музеї цім – історія висока…
Тут десь за склом живе щаслива мить,
Що відібрала мій щоденний спокій…

Святочно так, як в церкві при свічі…
Німіють строфи і німіють рими.
Тут навіть не молися. Тут мовчи
Під почуттями світлими моїми…

Тут музика нечувана щораз
Перегортає сторінки у слові.
А томик віршів – як іконостас
Від нас самих врятованій ЛЮБОВІ..

До тебе, як до неба – висота.
Регоче громовиця, дощ періще.
Мій світлий спогад – ти. А трохи вище
Фантазії минулі. І міста
солоних сліз і граду, і дощу.
Лякає день, в якім тебе немає.
Сідає сонце там за небокраєм.
Долаю біль. За все, за все плачу.

Такого хмелю навпіл із дощем
ще не було, відколи перша осінь
пробралася сусідкою. А ще
ніколи не любив твого волосся…
А тут хмелію раптом. Ну скажи,
чи не ворожку раптом – в допомогу?
Така неждана, сонячна лежиш,
заплівши на мені смагляві ноги…
І це волосся (дивно – не любив)
немов тече на груди водоспадом.
Мені би ще годину, ще б! Аби
долоням, що тремтять, давати раду…

Яке чудове видиво! -
Сонм ангелів! - І видно нам!
Лягає сяйво відблиском
В холодну далечінь.
Під звуки срібних дзвоників
У небо світло зводиться
Незвичної свічі.

Підмісячна мелодія
У тиху ніч, як лодія
Ясою виплива...
Не спи, о Вифлиєме, бо
У світ іде дитятко-Бог
І змінює його.

07.01.15.

Віра, Надія, Любов –
Вірка і Надя, і Люба.
Любо в Любомлі було,
Жаско – на озері Люб’язь.

Царство земне, буяхи,
Зникли приваби Полтави.
Інші тривожні шляхи,
Напрямок – Акутагава.

І українства імла:
Храм на сльозах, не на крові.
І не весільні столи –
Дами за ними червові.

У палітурках долонь
Тихнуть печаль і гординя.
Шепче лампадки вогонь:
Діва моя – триєдина.

Храмова в’ється любов,
Віра, надія - із нею.
Ми – для житейських основ.
Докори ми для пігмеїв.

Храмоєднально тепер,
Діво моя триєдина.
Нас обступають – етер,
Тихa молитва травини.

Зорі – лише для писак.
Пафос – не наше сузір’я.
Ти не мовчи! Щось не так?
Не перевірю – повірю.

у бринзі по коліна
надріз мороз аж-аж
рубцює шкіру гримом
солоний антураж

різцями січень в глину
маскуючи сліди
лишає грубі ринви
стеблу озимини

біліє легкокрилик
вітрилом на стіні
солоні грудобрили
жарують увісні

секунда і повіки
розімнуться ураз
ізникне і каліка
і бринза й антураж

фарбує вечір іній
у колірні вогні
повнезні глеки візій
наснилися мені

2015

розвісила зима торішнє листя
намолена печаль моя – німа
захúрів, захворів мій геній місця…
прокльонами замучена зима
скрадається ночами попідтинню
занурює сподіване у сни
ніяк не дочекається весни
моя душа – народжена дитина…
різдвяна зірка гасне для волхві'в
веде дорога у чужі єгипти
але куди б я душу не привів
вона у воскресіння зрине звідти…

Ідеш крізь тихий вечір
до Різдва,
привітна стежка інеєм іскриться,
вдягла на свято хата вікова
очіпок білий,
ніби молодиця,
у марній спробі скинути сніги
зітхають пишні
віти живоплоту,
й така врочиста тиша навкруги,
що вочевидь уже не знаєш,
хто ти –
чи у світах загублене дитя,
чи павутинка чистої печалі,
чи безпритульний паросток буття,
чи то почутий Господом прочанин…

Десь далеко, десь там, де кінчається дощ,
Так розмило шляхи – не пройти, хоч-не-хоч.
У дитинстві туди ми літали вві сні –
В дальню ту далину, де кінчається сніг…

З невичерпних джерел б’є вода там жива,
Там не ранить долонь зірка, впавши, бува…
Не байдужий ніхто до чужої біди,
Там і друзі, й любов – назавжди, назавжди.

Десь далеко, десь там, де кінчається біль,
Вічні віра, любов і надія в тобі,
Там ніхто не продасть, наче Юда чи Брут,
Там кінчається фальш, там кінчається бруд…

Світлий цей дивокрай має ще дивину:
Там ніколи ніхто і не чув про війну,
Там не ловлять в приціл ні тварин, ні людей,
Не катують старих, не вбивають дітей…

Десь далеко, десь там, де кінчається дим,
Де не мусить ніхто йти з життя молодим,
Там земля не горить, гаром день не пропах,
Там кінчається смерть, там кінчається страх.

Десь далеко, десь там, де ясний виднокруг,
Де світанки ніжніші коханої рук,
Всі турботи і сум там відносить ріка,
Мов кораблик, за обрій, де сонце зника.

Десь далеко, десь там, де роса, як вино,
Я цей сонячний край віднайду все одно.
І любов, і всіх друзів візьму я в той край,
Тих, без кого мені не потрібен і Рай.

…і Тебе в Віфлеємській вечірній юрбі
не пізнає ніхто: сірничина
чи осяє у кого пушок на губі,
чи об дріт електричка поспішна
там, де Ирод обагрені руки скидав,
іскру висікла у предмісті;
а чи німб із малям тої ночі вгадав
на віки в непривабнім під’їзді.


1969—1970(?)