стопка писем банальных развеявших сплин
лабиринтами комнат плутаешь один
словно с перечня бед согрешений причин
имена испарились летят отголосья

я не рядом но сладостно тянется мрак
и часы подпевают негромко "тик... так"
и меняется минус на плюс тут же в такт
исчезает значение "до" или "после"

твой анфас и Медведицы звездная ткань
телефонных бесед снегопад и герань
существует ли грань между режь не порань
безразлично ведь общий удел нам ниспослан


1 квітня 2015
.........................................


першотвір Наталі Пасічник


і листи у яких не буває новин
і кімнати якими блукаєш один
ніби в довгому списку образ і провин
не знаходиш знайомих імен або чисел

так далеко від мене і солодко так
і годинник мугикає: «тік» або «так»
обертаючи мінус на плюс а відтак
вже немає різниці між «до» і «опісля»

і обличчя твоє у сузір’ї ковша
і розмов телефонних осіння іржа
а чия ти межа і чи є тут межа –
неважливо – ми разом – нічого не бійся

нічого

31-03-15

Ти такий же, як я, тому сльози нічого не змінять,
Важливіший за принципи всепоглинаючий зиск.
Так, керманичі - сила, та що в порівняні із ними
Переляканий світ, що завмер у чеканні грози?

Ти так само зіщулено видихнеш у атмосферу
Кілька слів про любов. А подвійна з вершками війна
Вистигає в холодну. Якесь благодійницьке стерво,
Збудувавши ковчега, дасть місце на палубі й нам.

Ми з тобою пліч-о-пліч, немов ті бурлаки в упряжці,
Сорок років пустелями тягнемо лямку одну...
Он сорока листа принесла. Пишуть, буде ще тяжче.
Я вже якось сама тутки. Чуєш, іди на війну...

13.03.2014

Чорні яблуньки дикі розбіглись по снулому садові.
Сонце сходить і сходить, та щось не заходить давно
просто так, без запрошення. Хто тебе нині порадує,
коли коле, коли калатає у цинкове дно?
Хто збира для сестер ції музи сестерції трепетно,
напуває по вінця таким, що ні сік, ні кора,
і ні світ ні зоря напихає фальшивими скрепами
дивне слово "пора", коли справді іще не пора?
Не пора, не знайшли, все ще сліпо тим садом блукаємо,
залишаючи в чашці робусту, в городі - храбуст...
І все швидше - "швидка". І тоді вже усім Ново-Каїну.
І тоді вже відпустить.

17.11.2014

Затроне за душу примхлива сльоза,
Душа заболить запалає,
Лебідки додому летять з далека,
Та моя любов відлітає.

Нестримно крокую я в небуття,
В безмежні незвідані далі,
У Бога просити за все каяття,
Розвіяти туги й печалі.

Вже виплакав очі й душа вже німа,
У ній порожнеча клекоче,
Закінчилось все-відіграв вже оркестр,
Та за навіс закриватись не хоче.
2015 рік.

                              1
Сьогодні день, коли емоцій море
гаптує душу вузликами мрій.
Яке весня́не небо неозоре!
І відступає несусвітнє горе
десь за арену світових подій.

                              2
Не угасає миролюбний вогник.
Немає цілі, але є мета.
Мішені є, та все це – суєта.
Очікуючи бажане, чиновник
не помічає Божого перста.

                              3
Офшорна економіка із тіні
курсує у солоне море сліз.
Медведиця везе Великий Віз
по самобраній мапі України.
І жала притупилися зміїні,
а різати охота по заріз.

                              4
Переплелися праведне і грішне.
Не радує, що нинішнє – торішнє,
яке було, таке і нині є –
несамовите наше житіє.
Іде угору гірше, але інше,
Не голодує іудейська ніша,
з’їдаючи суспільне і моє.

                              5
Злодії винуваті апріорі.
Багатії везуть за синє море
нагарбане без мита і пені,
нажите маркітантами на горі.
Закони ще на їхній стороні.
Але хіба полегшає мені,
що всі віки ці безнадійно хворі
були і є закваска у війні.

                              6
Затягуємо ремені і паски,
купуємо і мило і шнурки...
Не треба революції? Будь-ласка,
Чекали і чекаємо віки.
Чекає операції клітина
у організмі цілої сім’ї.
Нема імунітету у родини.
Осоловіли наші солов’ї.

                              7
Юрмою заколихані тирани
оберігають все недоторкане,
яке під себе і собі гребе.
Держава обслуговує себе.
Люстрація! Ховайся пан за пана.
Корупція! Онде – одні цабе.

Болить душа, як невигойна рана.

Яке сьогодні небо голубе!

                              03.2015

Несуться хмари мовчазні
Лист шелестить з вітрами
Потоком з неба у дощі
Пронизує - думками

Усе про тебе я несу
Молитву у проханні
Щоб він беріг любов твою
Не ранив - у чеканні

Залишу сумнівів букет
Прильну струмком гарячим
Побудував надійний тил
Він нами буде - гарний

У вірі - вірно бережу
Надією палаю
Всього себе тобі веду
Щоб не впустить - злітаю

А ти як завжди - милосердна
Невтомним поглядом гориш
Коли невірні ображають
Наставиш , втішиш , поболиш

Несуться у молитві щирій
Слова мов крила - в височінь
Прозріння неба надихає
Сумлінний подвиг - матерів
2001р.

Сонце , сонце - піднімися
Мені лагідно всміхнися
З ранку настрій подаруй
Мої щічки - поцілуй

Хочу бавитися , грати
Маму з татом привітати
Розказати їм про сон
Що мене в ночі - знайшов

Я гуляла у садочку
У красивому віночку
Розмовляла із пташками
Милувалася - квітками

Ми співали , і кружляли
Гарну музику складали
Щоб могла на ранок я
Всім промовить тра ля , ля.
2011р.

Зворушлива нота на виліт
Схвильовані тексту слова
Надій , сподівань забаганки
Прийшла розказати пора

Поставити крапку у прочерк
Самому - собі довести
Що декому поперек стала
Моя розстановка в житті

Польотом свободи шануюсь
У змозі усім показать
Рабом для наруги - не стану
Судити мені , а не вам

Хватай , виривай , спи надалі
Збагнеш свою зречену суть
Прийдеться колись - не впізнаю
Зламаю гранованість пут...
2013р.

Не порахуєш , не пощитаєш
В якому місці себе підставиш
За що найбільше відповідаєш
Винагороду - найменшу маєш

Один кордон - закони різні
Загублять десь , все спишуть грізні
Де вовк лякає - хазяїн має
Жебрак останній кусок ламає

Хто більше має - той правду краде
У очі щиро брехню розкаже
Такий жаргон татуювання
За кадром мат - без покаяння

Гребуть уміло , кінці ховають
Питання знайдеш - відповідають
Піймать за руку - одкусять зразу
Рахунок виставлять за зраду

Верхи живуть , низи в омані
Усі тверезі - насправді п'яні
За димом , чадом - в сирих підвалах
В елітних клубах , пузатих хатах

Усі живуть , усі вмирають
Усі в народженні страждають
Водою хрестять , благословляють
У сповідь статус - не включають...
2011р.

Іди від мене геть солодка боле,
Не повертайся спомином ніколи.
Іди із моїх весен, з мого літа,
Тобою дай мені переболіти.

Іди від мене в цю пору мою осінню,
Іди від мене не лишайся тінню.
Ти більше не заводь мене в безвихідь,
Дозволь мені тобою вже не дихать.

Солодка боле, мого серця римо,
Зі мною ти завжди була незримо.
Поплач в мені, поплач і одболи,
Потім забудь що разом ми були.

Ти більше не моя, ти не моє терпіння,
Тепер під неба голубим склепінням.
Тебе на все від себе відокремлю,
Ти над землею будь, я опущусь на землю.

Тепер без мене будь, солодкий боле мій,
Тепер мене забудь, вертатися не смій.
Життя було таке, що далося взнаки,
Все ж не жалію я нітрохи все – таки.

Солодкий болю мій,забудь мене, забудь,
На цій святій землі ти з кимось іншим будь.
Попутчиків тобі багато є довкола,
Забудеш ти мене, а я тебе ніколи.

Не скажу що з тобою, час пройшов бездумно,
Не скажу що було мені з тобою сумно.
Та вже не буде сліз, солоного дощу,
І в своє серце більше, тебе я не впущу.

Іди від мене геть солодка боле,
Не повертайся спомином ніколи.
Серце має вже з тобою межі,
Ти мені вже більше не належиш.
2005р.

Прокидаючись десь біля першої – зрештою, так, як завжди́,
виповзаючи з ліжка зі швидкістю світла на милицях,
не вмикай телевізор! Сховайся в валізу і жди,
бо в останніх новинах сьогодні ще з подивом скажуть: «Куди ж ми дивилися?»

Бо рушниця, що вистрілить, брате, не буде з чужого плеча,
поки ти, розслабляючись, думатимеш – омине́ тебе
(до того́ ключового моменту,
в який ти ще потім так довго не віриш, хоча
клята куля живе собі сво́їм життям
між тонкими тканинами й ребрами).

І коли щось зруйнується в грудях, зламається, наче годи́нниковий механізм –
і планета зупиниться тут,
де не будеш ні пла́кати, ні говорити,
розбиваючи сотню тарілок, мобілку, годуючи визрілу злість,
де тобі залишатиметься прокричати хіба що стандартне «Та йди́ ти!»,
де тобі залишатиметься твій всесвіт, в якому ти́ –
щось розгублене й чорне, що рухається обочинами;
і коли тобі скажуть самому туди піти,
ти очолиш всіх тих, хто нікуди піти не схоче –
і влаштуєш якщо не міжгалактичний переворот,
то хоча б кишенькову версію революції.
Знаєш, клоун в трико для декого та́кож бог,
хоч для бога він – блазень, що сп’яну у репліках плутається
і ховає у чорній валізі чуже лице –
маску Гая, що стане зрадою чи розрадою,
після того, як фа́тум вкаже на тебе – це́
ти прокинешся зранку
за матрицею листопа́довою
у новітніх реаліях десь біля першої – і, як завжди́,
ти спочатку не зрозумієш, що вже по-іншому
подивився на світ, як крізь товщу землі́ чи води́ –
і став свідком покращення,
схожого на погіршення.

Щоб вичавлювати із себе прокльон чи крик,
не чекаючи, поки
тут вірус агресії ви́зріє,
тобі вистачить ду́мки, що звідси не можна втекти;
за тобою вже стежать, прослухуючи всі пристрої,
перечитуючи повідомлення у ВК
(параноя руйнує мізки не гірш наркотика).
Як тут виїхати, коли совість така важка –
як валізи мільйонів тих, що біжать
за потягом?

12.11.2014

Слід на піску у тілі води півмісяцем,
шурхіт у мушлі – сонно-солодке ви́диво:
терпне від соку липень
під стукіт коліс – і я
слухаю, може,
падаю, може,
дихаю.

Хвиля буває тепла й хистка на дотики,
в зелень сльози морської –
окраєць сонця, де
контури обрію тоншають,
контури смужаться.
Чайка струсила крило –
золоте, прозоре.

Музика грому буває густою й терплячою,
сонце – за о́вид,
світло у тім’я гупає –
іскра до іскри,
вибух накриє тишу і…
Море вже інше,
світ уже інший –
вищий.

Там, де горіло, попіл дощами вимило:
нитка – до неба,
нитка – у воду –
світиться.
Срібна риби́на зливи – відлуння сили –
дике лускате тіло
несе до місяця.

31.07.2014

Завалив чергову спробу
Напустив туману - дим
Наражав усе на пробу
Залишився штику - хтив

Відвернулися всі друзі
Зацуралася рідня
Все зібралося до кучі
Все посипало - сміття

Не судилося йому
Далеко їхать на брехні
Не тьохкотіти солов'ями
Навколо в зграї - горобці

Вже сміються , і хохочуть
Так над ним усі регочуть
На жадобі так попався
З переляку - застидався

Думав що розумний ! - заць..
Пузирем був авангард
На дрібниці упіймався
Не утік той страх - від жаха

Думав на горбу чужому
Втримати свою корону
Видумками , і байками
Собі нору рив у яму

А тепер пишайся , жри
Подавившись вже не жди
Щоб давали , позичали
Твої нюні витирали...
2014р.

Цей дивний ритм – надія і дощі…
Так безнадійно стукає у душу,
Мелодію загублених віршів
Забуть чи зрозуміти мушу.

Пройти над прірвою щасливих сподівань
І подивитись на далекі зорі.
Дощі ідуть… І місце є для ран,
І вечоріє на шляху осоннім.
2015

Бузок у пахощах рясніє
Тюльпани в розсипах - нарцис
Вишневий цвіт густіш пашіє
Вдягає стрімко зелен - лист

А як же ти ? Твої фантоми ?..
Куди ідуть ? Куди летять ?
З ким тішаться твої обійми ?..
Кому належать ? Ким горять ?

Зворушлива весни плеяда
Соната плідних сподівань
У почутті життя - природа
Ще з нами божа благодать

Не ждіть , любіть - сьогодні й зараз
Візьміть з повна , таким є час
Відкиньте сумнівів весь галас
Бо молодість - одна у нас.
2007р.

Постріл в серце , і на виліт
Смерть миттєва на повал
А була така вродлива
Та любов - світів астрал

Трепітно так зберігала
Дбала щира віра - з вір
Визнання нектар збирала
Бо не знала - що він звір...

Грався , грався , й відірвався
Залишаючи - мовчав
Жадно , грубо зловтішався
Наче привид - був , пропав

Зеленіло жито в полі
Все цвіте , росте - краса
А зозуля свідчить долі
Її сльози - вже вода

Де ходила - там струмками
Де чекала - там ріка
Де пропала - рясно , рясно
Диким маком - поросла...
2008р.

Над долинами , ярами
Над широкими полями
Над озерами , річками
Над глибокими морями

Я до тебе поспішаю
Зацвіту плодами - раю
Розплету вінок чекань
Постелю рушник - бажань

Ти для мене - ластівка
Ти для мене - ягідка
Я для тебе чарів - сад
Соковитий виноград

Де спліталися до пари
Де кохали до безтями
Там щебечуть пташенята
Наші ангели - малята

Ми родина , ми сім'я
Ми у благості добра
Ми у парі , з нами бог
Наша віра - вам урок...
2011р.

Потяг із пункту А, витікши зі труби
тунелю, впадає у розпоясане ирієве широко,
узяте біглими зморшками, чиї лоби,
буцім купчасті юрми, збились в чалму пророка.
Ти стрінеш мене на станції, розштовхуючи тіла,
і каре сонного "мусора" вбачить у мені дачника.
І навіть місяць не знатиме, які тут у нас діла,
задивлений у вікно, мов у кінець задачника.
Тут б’є ключами будучина, і ми – її копачі,
тобто, життя без нас, уже за морями табором
унаслідок семафору й пітного морзе в чім
мати родила, битим марячи мармуром.
А літ і літ опісля, щойно нам із пітьми
гукатиме їх дозір на чатах за плоскостопістю,
ми прикинемось мертвими, пилом під чобітьми:
оригіналу пустки ратуючи за копію.


«1994»
----------------------------------------

За ці два дні ми встигли посваритись,

І віднайти прихований грааль,

Зізнаюся, не можу не любити,

Ще поруч ти, на серці вже печаль,

Світанок скоро і чека дорога,

А я молю про зустріч нашу знов,

Надія лиш на себе і на Бога,

І світ мене іще не поборов.

«Мій янголе, душа у тебе чиста», -

Говориш, як ніхто не говорив.

В лабетах поглинаючого міста,

Я плутаю відтінки, кольори,

Вдивляєшся у очі і питання:

«У чому ти вбачаєш сенс життя?»

Я знітилась: «Напевно у коханні,

У щасті відчувати се щодня»

Замислилась, так хочеться відчути,

Що здатна все на світі геть змінить,

Що голос мій тобою є почутим,

І я потрібна є щодень, щомить...

Твоє кохання жити надихає,

Твоє терпіння – сили додає...

Я після сварок – ще сильніш кохаю,

Тебе, що є, то є.

Дівоча доля - пісня нова
Вінок гербарій по воді
Дівоча врода волошкова
Цвіте весною - на землі

Пливе вона святкова , пишна
Навколо ніжить бірюза
Букетом - кольорова стрічка
Сапфіру квітка польова

Ще не поранена шипами
На білім - витканий бутон
Ще не засліплена сльозами
Її майбутнє віщий сон

Чекай , надійся , я з тобою
Оберігаю від негод
Тебе надійною ходою
Я приведу - у світ пригод...
2010р.

Найзапекліший процес
Визнавати в собі - стрес
Сторонитися від пресс
Де все знають - без адрес

Ворогам завжди аншлаг...
Коли цідять муті - мрак
Володіє їми маг
Він дотепний - мов ішак

Витривалість твоя міць
Твій характер - домінік
Постуди їм так мізки...
Щоб лякались - мов чуми

Вони щирі марнотрати
Їм би мати нюх - собаки
Бо полаять , поскавчать
Це для них - можливість знать

Ти їм маком сип , і сіллю
Допусти до сиру з цвіллю
Коли стануть жадно брать
Кинь сокиру - відрубать

Віджени за сині хмари
Хай там гадять - хтиві шмари
Не жалкуй , застережи
Щоб побачили - хто ти...

Коли сорок років маєш
З посмішкою - це читаєш
Як виводить у житті
Хто на поверхні , хто в багні...
2011р.

В гості прийшли добрі друзі
З дітьми й домашнім вином.
Ночі смаглявий ґудзик
Будинку упав на дно.

Фужерів скляне коріння
Блищить у витках долонь.
Діти укрились тінню
І простелили сон.

Стіни у білих платтях
Стомились, хода важка.
Ніч огляда кімнати -
Ґудзик упав, шука.

Не плач зозуле , не тужи
Моє кохання помирає
З любов'ю серце відпусти
Воно між хмарами - літає


У тих очах його притулок
У тих словах - любов життя
Коли ламають людям крила
Їх вабить неба висота

Та самота їх колискова
Єдина сповіді сівба
Та нагорода - що приводить
Душі блаженство до митця

Не плач зозуле , не тужи
Я чесним буду до кінця
Готуй мені - митарств вітрила
Іду дорогами творця...
2014р.

Ці дерева тремтять перед квітнем, немов наречені.
Птаха шепче лісам, що на крилах у неї весна.
Оживає ріка, і спасенна вода вже тече в ній,
та, що знає, здається, усі на Землі імена.

Сходить сонце над містом, неначе в макітерці тісто.
У повітрі бринить перший крик молодої трави –
ти не слухай вітрів, а тим паче – торішнього листу,
просто вір у життя, як і я, просто вір і живи!

2015

Маєш фарби й папір – намалюй мені літо,
де волошки свої сині очі ховають в житах.
Ось тобі олівець, записник, трохи літер –
напиши про секрети вершин, екзотичні міста,
про пастельність пустель. Я повішу картину –
і цвістиме на стінах кімнати медунка й чебрець.
Прочитаю етюд – буде бриз так інтимно
із далекого моря моє обвівати лице…
А на власній землі я про зболене наше
говорила б тобі, та бракує терпіння і слів.
І мене намалюй, намалюй мене, старшу
не на рік, що минувся, – одразу на кілька життів.

2015

Свистом вітру , слухом сміху - океанами порад
Ти тікав по тернам спіху - все ховався від принад

Вони тішили , ласкали - вудевілю хоровод
Бумеранги запускали , інтригований кросворд

Маски , фарби , пустолати , збірка видатних подій
Все нагадують про дати - про дивакуватість мрій

Так з народження картають , вносять в правила - альянс
Інших прикладом навчають , з чим іти у перший клас

Тут маститих реверанси - під стандарти палачів
Працелюбні вихованці , для рабів - ангар цепів

У цитатах , транспорантах , заголовками тузів
Так дістали дегустати - що порочать отчий дім

Ти зібрався , не зламався - відшвартований терпець
Власній думці признавався , ти не спільник - ти боєць...

Листопад у осінній фаті
Кольорами гарячими плаче
Знову йду по вологій землі
На це місце де спогаду краще

Краще знати ціну самоті
Все згадати , де важко мовчати
Полистати щасливі ті дні
Де ми молодість вміли вітати

Де між нами тримали стіну
Боронили , махали кнутами
Купували твою доброту
А мене всі лякали гріхами

Їм за гру все було , та не нам
Ми своє випивали до краю
Ми уміли зустрітися там
Де вкривалась дорога до раю

Несподівано рано пішов
Затравили тебе пустоцвіти
Так від них без причин перейшов
За завісу , де ждуть щоб зустріти

Я ще тут , ще пливу , ще воюю
Ще веду боротьбу за весну
Досить часто я голос твій чую
Він радіє - за те що живу.
2009р.

Не час для гри грайливих рим…
Гряде любов, мов монорим.
Чи моноритм? Гориш? Горім
Вогнем, чужий якому дим.
Крило в крило. В наш дім летім.
Живе там щастя в домі тім.
Ти – пристрасть вся, порив, нестрим!
Вогонь серцями захистім.
Свята кохається з святим:
Бери мене, мов хліб… Берім…
…Хіба до рим… до рим… до рим?..
О моноритм!.. О монорим!..

29-30 березня 2015 р.

Мій ангел охоронець зранку прокидається,
Очами твоїми заглядає в трельяж.
А сонце понад лісом все вище піднімається,
І на землі наводить ранковий макіяж.

Людська краса змагається з природою,
Ще невідомо чия верх бере.
І я любуюся твоєю вродою,
А серце зачудоване у грудях мре.

Ми всі в житті є трошечки Колумбами,
В нім кожен відкриває щось своє.
А сонце вранішнє ховається за клумбами,
Воно себе у тобі впізнає.

Тепер здається разом були завжди ми,
І не була в житті ніколи ти одна.
А клумба дивиться на нас трояндами,
І радіє і хвилюється вона.

Надвірна 1995 р.

Ти віриш в те, що Бог молитви чує.
Скажи, чому ти молишся за мене?
Бо думка ця хвилює моє серце.
Та ти молись, молись, не зупиняйсь.

Я також вірю: Бог молитви чує
І бачить прірву, що лягла між нами,
Лікує серце, що стікає болем.
Тому молись, молись, не зупиняйсь.

І я молюсь, бажаючи забути
Усе-усе, що в нас було з тобою,
Щоб лиш всміхнутись, як згадаю часом.
І ти молись, молись, не зупиняйсь.

Не знаю, нащо молишся за мене,
Якої долі просиш ти у Бога.
Та думка ця мене чомусь ще гріє.
Тож ти молись, молись, не зупиняйсь.

2015

Чи є у когось ностальгія за зимою,
Коли весни ще сповна не ковтнули?
Природа вкотре нас дивує грою,
Аби її всесильність ми відчули.

У цьому є щось дивне і магічне,
І сніг на квітах, і кришталь дощів,
У витівках Весни – її величність,
Секрети ці розгадуєм мерщій.

Однак душа надіями брунькує,
Передчуттями повниться земля,
Природо-матінко, невже жартуєш,
Так березнево усміхаєшся здаля?..
2015

Коли оскляніє око твого вікна́
і в бляклих колінах згасне вогонь гранат,
ти вкля́кнеш у полі, що досі чекає на
кокони колій,
і там, де немає горя,
згориш дотла;
дивись, вимітає літо чужа мітла —
услід за тілами — вила, і знов тіла́ —
до попелу попіл.

Летять голоси
і сльози в країну Оз,
за ними, німими
мертві проходять повз
поля асфоделей Офелій і Еврідік.
Ти — той, хто летить.
Ти — голос.
Ти — чоловік.
Ти — Бог, і твій крик — мов сокіл:
до попелу попіл!

Цей вітер здирає шкіру з німих трембіт,
і міцність руки,
і віру бере услід,
удар межи ре́бра —
твердне тонка рука.
Це твій Рубікон, це світ після "до" і "від",
це відлік доби,
архангелова труба.
З Адамового ребра — не жона — верба.
О стомлена Єво,
де той Едем?
В біду
я твою бідну душу живцем веду,
лялькою вуду у воду,
вогонь,
а потім —
до попелу попіл.

А потяги бліднуть, тримаючи курс на схід —
це твій Рубікон, це світ після "до" і "від",
це відлік вогню і вічність твого вікна́,
це просто відсутність голосу...
І війна,
де чорні метелики болю в черленому коконі,
і мантра у божих вустах:
до попелу попіл...

12.07.2014

І уже там нічо́го – ні дна, ні живої води,
не ходи туди –
в дим, де лиш пси і сліпі слідопити,
щоб цю ніч, наче свічку у вічній пітьмі,
зберегти,
те, що недоболіло, добити
й таємно витоптати.

І коли по коліна – у камінь, по лікті – у дим,
крововиливи – в вуха,
аби тільки гул не слухати,
здобуваєш не вибух, а білу стіну – глухоти,
голосів і коліс,
перевізників, мух і дмухання.

Що було, те сплелося в клубок, безпросвітно тугий,
загубилося, вибігло десь у міцні сигарети.
І несе тебе дим
в нікотинове «три-два-один»,
ти шукаєш усе, до коріння
безсиллям обплетений,

як тонкий і незримий, немислимий відлік доби.
Не ходи туди –
вглиб, бо не ви́болить твій крововилив.
Назавжди́,
по коліна – у камінь, по лікті – у дим,
наберешся по груди землі підмогильної –
вибілити.

Крик триматимеш на витинанках сухої трави,
твоє жито – мов привид
під стінами лазаретними.
Поясни мені, Холдене, скільки таких і коли,
як і ти, стало сектою
кривоколінних
скейтерів?

10.09.2014

Я волав: «Чи ви не очманіли?
Впав додолу шаховий престиж!»
В управлінні спортом зрозуміли:
«Ну, прекрасно - ти і захистиш!

Та врахуй, що Фішер – він яскравий,
Спить, буває, з дошкою, а вдень
Грає дуже чисто, як "в ударі"…»
Я ж не згоден, що йому не пара,
В мене у запасі хід конем.

О, моя мускулатура,
Потиск сильної руки.
Гарно вирізьблені тури,
Дерев’яні пішаки.

Футболіст мені порадив: «Не хвилюйся, —
До гравців таких ніхто не звик.
Ти за центр не бійся, не турбуйся,
А пасуй по краю – і гаплик!..»

Я на стадіон – на стометрівку,
І у баню - так вагу зігнав,
Що в хокей зіграв чи не на рівних…
Не чекає він цього, наївний —
А то враз без мата би програв!

О, мої міцні долоні,
Сильні мускули спини.
О, мої арабські коні
Та із Африки слони.

«Не спіши і, головне, не горбся, —
Так боксер порадив, тренер мій, —
В ближній бій не лізь, працюй у корпус.
Пам’ятай, коронний твій – прямий».

Тут корона шахова на карті,
Від поразки він не утече.
Ми зіграли з Талем десять партій
В преферанс, в очко і на більярді.
Таль сказав: «Такий не підведе».

О, рельєф мускулатури!
Дельтовидні – глянь, міцні.
Що мені легкі фігури,
Коні ці і ці слони.

І в буфеті тихо, під секретом,
Кухар заспокоїв: «Та забий,
Ти з таким чудовим апетитом
Проковтнеш усіх його коней!

Із собою набери шампурів,
Харчування – головне, старий.
Та не їж оці важкі фігури,
Бо для шлунку ті фігури – бздури.
А слони згодяться на шашлик».

(Як попереду дорога дальня,
То харчів побільше у рюкзак
І на двох готуй пиріг пасхальний:
Шифер цей – хоча і геніальний, —
Та поїсти, певно, теж мастак!»)

Буде тихо все і глухо,
А на всякий там цейтнот
Пригодиться сила духу
І красивий аперкот.

Не скажу, що все вдавалось гладко,
Анонімки ще були, дзвінки.
Знайте, в мене з нервами - порядок,
Тільки засвербіли кулаки.

Ледь не налякали вчора зранку:
«Фішер лівою ногою залюбки
Шахову машину Капабланки
Рознесе, як іграшковим танком…»
То дурня! у мене - їжаки!

Нас так просто не здолати -
Честь корони над усе.
Пішаком я ляжу спати,
А прокинуся – ферзем.


30.03.2015

Як за голкою нитка,
Я сную за тобою,
Хоч ні зиску, ні збитку
Від покори такої.
А снування зворотні,
Наче сни непривітні,
Бо без тебе самотньо
І гнітюче сирітно...
29.03.15

Запорошила снегом по весне
Коварно-аномальная природа...
Смешно и грустно... Приезжай ко мне!..
Со мной тепло в любое время года.
Стряхнув весенний снег с волос и плеч,
Ты ощутишь, как сладко сердце ноет...
Как жар камина, радость наших встреч
Тебя волною теплою накроет,
И эликсиром солнечной лозы
Мы в упоеньи огненно-коньячном
Постигнем вновь желания азы,
Пути к экстазу четко обозначим...
Шумит вода. Уж ванна налита...
С тобой вдвоем, по кромке водопада
Пройдем нагими снова, как тогда...
И я в тебе... И ты со мною рядом...
Пусть мокрый снег кружится за окном
И тает на стекле, как лед на теле...
Восторг и жар экстаза- два в одном!-
Телами мы вселенную согрели...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115033000748

В осінньому промінні, раз на рік,
Над океаном птаство пролітає -
Цвірінькаючи у веселім шалі,
Вони спішать в край спогадів своїх.
Яскраві квіти там ростуть в садах величних,
І манго соковиті та смачні.
А десь на кручах - храмові гаї...
Птахи це бачили у мріях фантастичних.

Вони шукають в морі милі береги,
Де вежі міста білосніжні височіють,
Та лиш вода усюди - втрачено надію -
І знов летять вони, не знаючи куди.
А десь на дні, серед поліпів, білі башти
Почути мріють, як раніше, голос пташки.

и двери настежь и в гардины - ветер
словарь бессилен - мелкие слова
но выискав из тех что есть на свете
промолвлю: "не покинь...я такова..."

отречься чувства истерзавшись или
пергамент сух и выцвела печать
исчез екслибрис а за ним чернила
и телефон устал нас огорчать

не важно кем искромсаны рассветы
кто сгоряча ударил по щеке
а ливень остужающий сквозь ветви
лишь знак вопроса в нашем дневнике


..................................


першотвір:

Наталя Пасічник

і двері настіж і вікно відкрите
і слова не знайти у словнику
та перебравши всі що є на світі
попросиш: «не покинь мене таку»
у тім що є чого зректись несила
хоч блідне на пергаменті печать
і підписи зникають із чорнилом
і телефони знічено мовчать
де будь-що-буде - врешті неважливо
у кого гасне ляпас на щоці
а ця холодна опівнічна злива
неначе знак питання у кінці

2015

Не ті, хто зросли просто неба,
Я їх впізнав би по суцвіть
Житті до повноти налитих стебел,
А в них сухий підбілу слід.

Вінки відплетені до них,
Садки порошить пухом іній,
Цвіт не потрібен в час осінній,
Що з березня веде свій лік.


2012

А якщо не за те ми взялись,
І фарбуєм чужу замальовку?
І колись погляд вниз і ввись,
А тепер вліво-вправо без толку,
За предмету, чужу барахолку
Ми втрачаємо корінний смисл.

За слова, за історію змовклу
На мільйони в образі за сотню,
Від своїх – у чужу підворотню,
І калину ножу на розколку.

Ну а може не янки й їх п’янки,
А дорога німа і коротка
В болотах від Карпат по Чукотку,
Де нам душу зцілятимуть п`явки.

2014

Все боїться цих сутінок. Повітря мов ртуть,
Збилось в тисячі згустинок.
Страшно одному. Страшно вдихнуть.
Я боюся цих сутінок.

Швидше йдуть, живуть швидше.
Біготню перезвали в крок.
Не бояться, впадуть. Буває гірше.
Я ж боюся цих сутінок.

Частіше думаю, запалюю свічу.
Не стає світліше.
Мало віри. Так всіх вчу.
Стає спокійніше.

2012

1
годував її з ложечки…
на краю покривала
сидів… ну ще трошечки…
…а вона помирала…
стискала губи приречено
страсна нічна літургія
і була недоречною
хіміотерапія…

2
наказала – роздати речі – всі – до останньої
а що не візьмуть – те у смітник… поза питаннями
все що могло стосуватись її життя…
тішилась як дитя
коли хтось радів яскравому перстенькові
і зупиняла мене благаюче на півслові
коли просив щось залúшити і мені…
зосереджувалася щосили на всякій дурні
що їв? як спав? чому несвіжа сорочка?
замовкала… дивилася в якусь точку
якої ніхто не бачив… і висохлими губами
кудись шепотіла «я уже скоро, мамо…»

3
ти можеш мене уявити старою? каргою? –
сміється… а так я лишаюся коханою-дорогою…
для мене все – тільки починається…
ти прийдеш на все готовеньке – знов посміхається…
початок дня – неодмінно ночі кінець…
слухай, ти ж не казатимеш дурнуватого – «я вдівець»…

4
- прости і відпусти… мене… мені…
ми в смерті самі одні…
сльози такі смішні в цій пустоті палати…
- … справді? та ти ж… лишаєш мене… ще раз помирати…

5
лікар каже що ти нічого не чуєш…
- хлопче, даремно ти тут ночуєш
віщуєш тут… це ж німа палата…
тобі до психолога треба, якщо вже не до психіатра…
що знає цей лікар про наші з тобою знаки?
… і я загадково дивлюся на нього з посмішкою маніяка…

6
у тебе – кома…
а значить – крапка…
моя трикрапка…
багатокрапка…
мене рве у білому коридорі…
суцільна лінія на зеленому моніторі…

7
проводжаю тебе до річки
ми усміхнені і під ручку…
після пляшечки валер’яни
я такий балакуче-п’яний…
перезбуджений… ось торкнися…
- тобі снитися?
- ні не снися…
річка Лета тепер болото
і ти щезаєш за першим же поворотом…

Птахи співають тут безперестану -
Ти вслухайся, ті звуки - наче мед,
Аж гай вдягає золотий серпанок
Як соловій (вокалу то - поет!)

Красі природи заспіва осанну.
І вивірка станцює менует
В гілках, що ніби хвилі океану
Гортають вічність, як скрижалі вед.

Мовчи мені. Нехай шумлять отави,
Безмовно, як лілея водяна,
Всміхнися тихо, щемно, величаво...

І вже оця шляхетна глушина -
Немов зорі вечірньої заграва -
Весна іскриться сонцем запашна.

28.03.7523 р. (Від Трипілля) (2015)

(отрывок из поэмы «Отблески»).


.......................................................
...Я пишу в поздний час.
Я пишу тебе снова и снова.
Мне так сложно писать,
растревожив уснувшее слово.
Обрекая слова,
вновь бежать по тропе повторенья,
будто снова я рву
молчаливые цепи забвенья.

Ты не видишь всего.
Ты не слышишь как боль воскресает,
хлопнув чёрными крыльями,-
свой полёт продолжает.
И берёза дрожит,
в мокрый саван тумана одетая.
Ты не слышишь меня,
ты забыла любовь недопетую.


Вновь и вновь прихожу
и гляжу в дальний берег забвения,
а вокруг пустота, в ней лишь слышится
сердца биение.
Боже праведный мой!
Не могу я с прошедшим расстаться.
Пусть теперь я с другой,-
всё равно мне с колен не подняться...

Добрый блеск чьих-то глаз,
необычность чужих откровений,
в них я вижу теперь
всю несхожесть твоих повторений.
Сохраняю твой лик,
прогоняю свою безнадежность,
и с печалью зову
я твою неизбывную нежность...

Горделивость твоя
и слепая твоя однодумность,
наказали меня
за мою безрассудную юность.
Ты спешила всегда
по дороге своей пробегая,
а я поздно узнал,
что ты стала иная...чужая...

Раз молчишь столько лет,
значит прошлое ты изгоняешь,
как замоленый грех -
им себя от меня заслоняешь.

Всё что было давно,
то ли осенью, то ли весною,
я тебе отдавал,
что осталось,- пусть будет со мною...

Вот и всё! Нету сил.
Там - не ты, а другая.
До свиданья! Прости,
И прощай, дорогая...
Отплывай кораблём
В неизвестность молчанья.
Пусть всё будет, как сон
И как строки преданья...

1979г.

Душа шукає вихід з тупика,
Я мою тугу на молитву схожу
В собі ховаю. Ти ж одна така,
І я без тебе жити вже не можу.

Моя Вкраїно, мій зелений краю,
Ти і я, ми цілісне одне.
Я тебе сьогодні вибираю,
Бо ти раніше вибрала мене.

Важкі бували на чужині дні,
Бо не буває легкої розлуки.
Ти як сонце сходила в мені,
І зігрівала як матусі руки.

Душі в світах спокою не знайти,
У прощах теж нема уже потреби.
Моя Вкраїно, як без мене ти,
Моя Вкраїно, як же я без тебе.

2011р.

Слово твоє обплітає мене, мов кокон,
на рукавах соро́чки – сліди навиріст.
Біль не зашити
навіть тонкою голкою –
вістря впивається в шкіру,
стає гострішим.

Голос згори – як постріл у воду, в голову
камінь – шубовсть! –
і хвиля його поглинула.
Світло стає на диби́, залишає осторонь
небо і землю,
світ на поталу хвилям.

Сплеск потопельника – колами, колами, колами,
глухо об скелю ехо –
іде, іде,
хмара – в трубу,
у лійку,
до дна,
у корінь…
Я забуваю, хто́ я,
коли
і де.

Дай мені шкіри,
дай мені трохи дихання!
Слово – дивися –
може, колись засну.
Вийди з води – тут я стою,
де хвиля,
тут я росту
і слухаю глибину.

Білі сліди звідусіль – на хлібах у віхоли
(біль буреломів – до кам’яного дна!).
Осторонь – світло і світ під попутним вітром,
є тільки голос,
голка
і глибина.

29.07.2014

Сльози сповзають з неба
синьо-зеленим слизом,
кригою гуркіт грому
ріже іржаву синь.
Вечір скотився в море,
знявши рожеві ризи.
Ніч розливає з вишень
стомлену світлотінь.

Стукоти кроків чуєш?
Крутяться веретена.
Мойри голосять, босі,
падають на асфальт.
В їхніх руках - каміння,
в їхніх очах - знамена,
в їхніх обличчях - вічність
жовто-блакитних шпальт.

Травень горить, мов свічка...
Тануть, мов тінь, крилаті.
Тягнеться-тонкне нитка,
ножиці рвуться в бій.
Пальці болять, розбиті
давнім дощем артритів.
Мойрі тебе не видно,
Мойра гукає: "Стій!"

Але годинник стогне,
коні біжать галопом
через ліси і хащі.
Хто їх зупинить? І
я прокидаюсь - вкотре,
я обливаюсь потом,
де по кутках потвори
множаться уві сні.

Голос обріже тишу...
Знову на шиї зашморг
ніжно пустив коріння
в пащу вчорашніх мук.
Стукоти кроків чуєш? -
Хтось вислизає з хащів.
Тенькнуло тонко-тонко -
День полетів із рук.

Дрібно тремтить гітара...
Мойра торкає струни,
муза мовчить, забувши
про золотий Парнас.
Мойра давно здуріла,
муза зійшла із глузду...

Тягнеться-тонкне нитка.
Квапиться-стогне
час.

06.05.2014

стіна у монисті червонім
у пристраснім танго крильми
тремтіли цеглини спроквола
ловили хто що говорив

проспектами зниклого міста
гуляли сніги і дощі
будинок під номером 300
чекав коли вернемось ми

йому увижалися діти
їх посмішки гріли й пекли
любив коли гралися в квітні
замурзані вічно роти

і стіни ураз горицвітом
пашіли від щирості їх
куди ж бо поділися діти
куди ж це пощезли усі

і чом він самотній і чорний
дірявий немов решето
на маківці птаха проворна
ізвила тернове гніздо

довкола гасають Пилати
для кожного є свій Ісус
від долі своєї тікати
готовий лише боягуз

він буде стояти допоки
не вернуться люди його
допоки почує їх кроки
й одчиниться перше вікно

стоятиме в спеку і холод
залізобетонний пророк
можливо обернеться згодом
тернове гніздо у вінок

стоїть у червонім намисті
розстріляна в груди стіна
будинку під номером 300
болить ця безглузда війна

2015

Моя Вкраїна, ось і все що маю,
Її лиш щастя мариться мені.
Її очима ніжно обнімаю,
Усі, мені залишені ще дні.

Вона свята, і світла і прекрасна,
Найбільше в світі нею дорожу.
І де б не був у світі, одночасно,
До неї думкою іду, лечу, біжу.

Її тепло за всякчас мене гріє,
І біль її в мені завжди болить.
І поки в тілі ще душа жевріє,
Тобі я Ненько вірний кожну мить.

Тепер лише для тебе хочу жити,
Лише з тобою дальше хочу йти.
Кого ж мені, як не тебе любити,
Кого ж мені крім тебе берегти.

Надвірна 2014 р