Я Вас – три крапки … В кожній – профіль коми,
зникомих літер і вульгарних буднів,
тінь вершників на витертих волошках,
омитих першим, наче ніч, дощем.
Насніть мені себе – з липким піском і
тертим снігом – до колін майбутніх
стоянь у Вас, мов у ріці, – до зморшок,
тримань за Вас – так щемно – за плече

печер правдавніх Ви, які ходили,
як ходять пори року – поміж голі
поля – аби поля ті оживали
і вірили у зерна і траву…
Насніть мені! – ліхтарикові хвилі
у вікна, лампу в позі богомола,
задивлену на нас, і теплий шалик
із першо-вічних згадок, здертих з вуст

напівцілунком… Пелюстки і замах
на ніч – безсонням, сміхом-лабиринтом…
Шумерських знаків на чолі-табличці,
де пишеться, що я Вас…. (Але – цить).
У рукавах, з’японених сльозами,
ховає день вогонь, який горить на
іншім боці, наче марні титри
ненаших кін. Ночам погано спиться.
І замість зорь – вологий антрацит,

що видають – зі знижкою – за повінь
пустельних спин в безхатніх «надобранчах»,
за вигірклі настоянки знайомців
в зміїних кільцях втомлених квартир…
За те, що Болівар – щодалі – поні.
За час, що, наче стигла помаранча,
текти не хоче: то лоскоче в оці,
то треться, наче висохлий імбир –

в сумливий чай. За порохи музейні
на тім плечі, де плавилася втома
і виростали ельфові-мигдальні
сади, і пахло небом, світлом, тлом
подвійних снів, що в них нічні озера
тілами риб і світлом пишуть, хто ми,
і на дзеркалах їхніх в сонних спальнях
метелики впиваються теплом…

… крайнебо заїдає марципаном
фантазій і бажань черговий вечір.
Насніть мені! – набутися – за руку,
лишаючи на ній, мов письмена
шумерів чорних, – нас, ману і манну,
несказане й летке, як вітер втечі
з людей – у диво, й білосніжні рухи
снігів на чорночолих племенах
Тих-хто-любив…

Ти спиш. Як потойбіччя
в земній печері. Горілиць-безлицьо.
Шумери, Шуберт, щуча ласка в шубі
і шарудіння марне шпигунів
тобі не сняться. Наче тиха мжичка –
з землі у небо – пнуться колісниці
розчавлено-затиснутих між губи
« Я Вас… Тебе…», – безсилі і смішні…

Ви бачили духмяне вишиття?
Коли небудь стрічали таке диво? –
З отим бузком – через усе життя –
красивим, ніжним, незрадливим.
Даруйте,
але пахощі оті
З дитинства родом,
І, повірте, рідні!
Хоч вже забуто стежку у траві
Та ще цвіте бузок
На полотні.
Так рідно...

2014р.

Сіла повня на старий горіх
І казки закоханим
Розказує.

Жовтень сіє листя і росу,
Холодом проймаючи
Щоразу.

Візії нанизує на сон
Ніч, що заховалась
Під горіхом.

Надихає хмара на красу,
Обійнявши місяць,
Мов повіки.

Дивно так… Далеко ти, але
В небо задивились ми
Обоє.

Падають плоди у жмені мрій
Тишу цю розколюють
Надвоє.

09.10.14

кінець

'2014

Невже так тяжко - вірити в Добро?
Невже так просто - втратити надію?
Стикаючись із диким холодом,
Несемо в світ дитячу мрію.
Вітри гуляють в наших головах,
Для сумніву в нас двері привідкриті.
Нечуєм слів - в нас діє тільки страх.
Забули й те, чиї ми діти.

...Впізнавши у собі Велику міць,
Здолавши сумніви і біль тілесний, -
Підем туди, де Батьківський поріг,
Де жде нас всіх Отець Небесний.

Усмішку злу зітри з лиця свого,
Це незнання, це страх - це не дорога!
Христос прийшов, - чи слухали його?
Він мир приніс, посіяв у нас Слово...

Любов'ю ми народжені у світ,
Любов'ю в світі будем виживати.
Прийнявши все - підем де та Зоря!
Щоб щирим серцем Небо покохати.

Переспів

ми з осінню зіграєм в дві руки
хоча могли б звичайно і в чотири
та канули роялі і клавіри
у темні кола світлої ріки...
що нам ударні струнні духові
для увертюри золотого падолисту
на подив для усіх земних артистів
зіграємо на струнах павучків…
нам жолуді ударять в тамбурин
каштани пострибають геть стакато
намріяли колись отак зіграти
без партитур аплодисментів ми
її рука в моїй у напівсні
а друга доторкає струни серця
на попелищі у фінальнім скерцо
ти підіграєш осене мені?


09.10.2014

1.
Оця печаль, розчинена в журбі
Осінніх днів, укутаних в тумани.
Де падолист нагадує тобі -
Чекай весну, вона іще настане.

Та це колись, а нині золотінь
З беріз і кленів на зелені трави.
І серцю люба кольорів сплетінь -
Листочки сонць і молоді отави.

2.
Двірники згрібають жовте листя,
Гіркотою дим увесь пропах.
Заблудився у моєму місті
Чи забрів кудись любові птах.

Вечорами голубіє просинь,
Доспівають яблука в садах.
Зафарбую осінь у волоссі -
Прилітай, мого кохання птах.

Ворони кружляли над стовбурами у висі,
дими точилися з позаміських заплав.
Хтось містом блукав у домашньому светрі й джинсах,
підходив до перехожих
і промовляв:

"Я часто міняю локації перебування,
в кишенях своїх несучи пустоту важку.
У цій широті дорогі ресторани й книгарні.
Мене звідусіль виганяють у сутінь міську.

Вкажи мені місце невизначеної ролі,
де плескають не по крилах, а по плечу,
і де усі двері без пластику й фейс-контролю,
і де чоловіку в светрі наллють борщу."

Але не було йому ні від кого вказівки,
лише перехожі, пірнаючи у пітьму,
усі відверталися якось однаково стрімко,
одними губами
посміхнувшись йому.

Убивче каміння й думки про невірний вектор,
убивчі не ті серця й не ті ліхтарі,
але у провулку завжди знайдуться узбеки,
володарі забігаловок
та шампурів.

І він полетів - під вивісками чи понад,
минаючи моноліти пустих машин,
і в`язнем за ґратами бігала кров у скронях
од запаху м`яса та
тугих лавашів.

Один із узбеків запорався біля пательні,
а інший замовлення взяв і кудись побіг,
і наш подорожній заговорив наскельні
слова, що зовсім трохи
злякали їх:

"Я стопи оббив об меридіани й ліги,
та ось де оаза... Ось вона! Ось вона!" -
й зі светру його, неначе з ламкої криги,
скресали у темінь скрижалі
та письмена.

А потім досяг він ліній метрополітену,
скрижалями женучи із тунелів жах,
і сів на потяг, наривши жетона в кишені,
але і досі тримаючи все в руках.

Він вийшов посеред вагону і став кричати,
і кожен в його присутності був німий,
і голови повернули міські сурогати,
каліки, вагітні та пасажири з дітьми.

Настінна реклама одсвічувалась на клунки,
цікаві гніздились, мовби птахи на стерні,
шепочучи:

"Він втюхує нам піґулки
від болю в суглобах
чи ще від якоїсь херні."
08.10.14

Жовто-сиза кішка бродить
Між копиць, базарів, лодій...
Кине хтось рубай чи м"ясо -
Усміхнеться, візьме ласо.
Очі мружить, щось шепоче.
У трамвай "Зима" - не хоче.
На пеньку спочине зранку,
Лиже від хвоїни ранку...
Повертає хмиз, грибочки.
Шерех...
Пір"я.
Пелюсточки...

Їй не треба нір, живиці.
Дайте кішці рукавиці.

Теленчить дзвіночок лунко...
Дріботить у гай пустунка.
До воріт хуртечі близько.
Обіймає стовбуриська...
Нічия та кішка тлуста
Муркотить:"...січи капусту".

Семиділуха кирпата
Обійшла іржу і злато.
Плед несе мені - овечий -
Третю днину...сьомий вечір...


2014

Пародія

Я кожну збірку більшу хочу мати –
Стандартні не влаштовують формати!
Потрібний зміст, не кволі “тúри-пúри” –
Колись я починала з А4.
Та час спливав, писала більше, більше,
І довшими чомусь ставали вíрші.
Нові вже згодом розкрутила теми –
З’явилися балади і поеми.
Писати мушу – все довкіл дістало,
Тепер вже навіть А1 замало!
Аж страх бере, що час колись настане –
Паперу бракне, як почну романи!

… Ото тоді й покину вже писати,
І заведу “примата” біля хати.



09.10.2014

Стежці закотилася за комірець
Шина велосипедна.
Осінь стоїть вздовж доріг, продає
Жовто-гарячі пледи.

Нитка асфальтна розгойдує
Машин дороге намисто.
Осінь знімає сорочку з плеча
Та одягає місто.

Якщо їси з кривих долонь,
не зневажай за зморшки скронь.

Усіх неправд росте вогонь?
Так що ж ти вертишся - боронь!
Лихих, як лихо, відсторонь.

Либонь... пальто,
"в котором конь".

08.10.2014

«Цвет московской конницы, которая совершила счастливые походы 1654 и 1655 годов, погиб в один день. Никогда после того царь московский не был в состоянии
вывести в поле такое сильное ополчение»
Сергей Соловьев «История России с древнейших времен»

Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
З матюками полководці
Ханові дістались.
Як в лахмітті зі сльозами
Цар до люду вийшов,
Щоб Москву порятували
Праведні і грішні .
А сам уже намірився
Покинуть столицю
Та в якімсь глухім кутку
Мовчки оселитись.
P.S.
Стала б вільною Вкраїна ще од Конотопа,
Та охочі булави ішли тоді товпами.
Тож, не дай Бог, щоб таке повторилось нині
Та завадило б в Європі бути Українi.
---------------------------------------
Іван Виговський (рік народження невідомий, розстріляний 9 березня 1664 року) – гетьман України.
Після смерті Богдана Хмельницького ( серпень 1657 року), коли царський уряд порушив приписи Переяславської Ради, щоб остаточно приєднати Україну до Московії, новий гетьман вирішив розірвати союз з північним сусідом і йти на зближення з Польщею та Литвою. Підтвердженням цього стала Гадяцька угода (6 вересня 1658 року).
Не бажаючи втратити Україну, Москва послала проти неї 120-тисячну армію. Військо Виговського, до якого приєдналися поляки й татари, було в кілька разів менше. Але завдяки талану гетьмана добірна армія супротивника була або знищена, або потрапила в полон під Конотопом 29 червня 1659 року.
.Шлях на Москву був відкритий, але за плечима Виговського кувалася зрада охочих до булави полковників, один з яких - Іван Безпалий йшов у складі московського війська.. Їх підтримав також кошовий Війська Запорозького Іван Сірко, напавши на Крим. Після чого хан змушений був залишити Виговського.
І все ж попри такий фінал перемога під Конотопом, яку зарубіжні історики порівнюють з битвою легендарного Ганнібала (247 р. до н.е. -183 р. до н.е.) під Каннами, де були розбиті римські легіони., дала змогу Україні ще два століття бути автономною.
Щодо такої значної перемоги, яка набула європейського розголосу, цікава позиція сьогоднішньої Росії. Якщо радянські історики відбувалися мовчанкою , то в ноті протесту Міністерства закордонних справ Російської Федерації у зв’язку зі святкуванням в Україні 350-річчя Конотопської битви говориться про неї, як «об одном из мелких эпизодов». А державні заходи спрямовані начебто на «втягування українського народу в штучне й надумане протистояння з Росією»..
З огляду на сьогоднішню ситуацію агресивної політики Росії щодо України значення перемоги в Конотопській битві набуває особливої ваги.
С.М.Соловьев «История России с древнейших времен», т.11, глава первая, стр.50.

***
ми з осінню зіграєм в дві руки
цю увертюру для стрімкого падолисту
і для життя позбавленого змісту
на темних колах світлої ріки...
зіграємо зіграємо "на біс"
для жолудів опалих і каштанів
для почуттів невидимих фонтанів
для всіх земних акторів і актрис...
ми мріяли зіграти так удвох
надривно_тихо ніби на прощання
мелодія буває теж остання
у ній фінальні ноти пише Бог...
уявимо що скоро вже фінал
що спалюєм себе на попелищі
І звуки підніматимуться вище
понад підмостки сцени понад зал
так грають на межі або у сні
без партитури і аплодисментів
задля любов`ю зцілених моментів...
ти підіграєш осене мені ?..

Розкішного кольору корінь-трава:
ніяк не опишуть (хто бачив).
З Мукачева, кажуть, є зрячий,
який підібрав необхідні слова
й одразу забув їх добряче.

Ростеться їй добре на схилах гори:
ходив хто, то мріяв про засіб -
підйомник, літак, (на УАЗі б).
Та є там "хатинка" (нехай півтори),
щоб шлях був не кроком на насип.

Ніхто в тій "хатинці" уже не живе,
хоч зовні на це і не схоже.
Мукачево поряд. Таке, як vip-ложе.
І корінь-травою на ярмарок зве
у гості (хай спробує кожен).


08.10.2014

Ти боїшся дощу. Ціле місто у гумових мештах.
У махрову печаль загорнулись будинки старі.
Цей солоний туман нас, напевно, поглине без решти.
Так фальшиво звучить метушливих думок попурі.

Не рятують плащі. І трамваї холодні, як туга.
Ти не віриш дощу у шерензі кривих парасоль.
Всі прогнози мовчать про осяяну сонячну смугу.
Буде довго отак грати жовтень завбачливу роль.

Ти не зміниш цей день. І додому далеку дорогу.
І озера калюж під ногами не зникнуть, атож.
До зими вже, мабуть, ця похмура покірна волога.
Знову – дощ…
5.10.2014

Щоб перестрів його в тайзі
ведмідь голодний!
Щоби на ірода башку звалилася
важка колода!
Аби недомірка вкусила
змія отруйна! –
каправому щоб не під силу
ні дихать, ані вЕсти війни.

А, може, він, дияволом спокушений,
давно укушений?
Либонь, іще в утробі
вже був спустошений.
І, мо’, у тім’я вдарений від роду.
…Якби не вдарений, не вкушений,
не зазіхав би на скарби
сусіднього народу.
2014

Коли дівчата одягають ліфчики
І потрапляють груди у неволю,
То запитали спершу би у лікаря,
Чи прагнуть груди темної недолі.

Як макіяж на личка накладають,
Підводять очі, нігтики подовжують -
Вам не побачити, але включіть уяву,
Бо це нікому ще не заборонено.

Як йдуть у сауну дівчата із коханими -
Це так приємно, весело - не нудно.
Везе панам, буває, з тими паннами -
І вдячні волі їхні голі груди.


08.10.2014

Крила великі у тебе
І світла та ніжна душа.
Літає й співає небу
Чайка на ймення Джа.

Співає про квіти і очі,
Ніщо вже давно не межа,
Ні біль, ні заплакані ночі,
Для чайки на ймення Джа.

Ми зроблені із Любові,
Нас в Небо вона проводжа.
Ти - голос моєї крові,
Чайка на ймення Джа.

2014 - Затока-Київ

Ковтала задоволення у спробі
Мовчати знову про оте найсправжнє.

Цукруючи самотність, мрії здобу
Глазур’ю маскувала так відважно.

І небом задихаючись, німіли
Очей зіниці – ширших не буває.

Лиш зрадницьки тремке волало тіло,
Засвідчуючи біль довічних таїн…

2014

Гаї диміли під горою*,
І обрій теж вогнем горів…
Нас залишалось тільки троє
Із вісімнадцяти бійців.

О скільки їх, хороших друзів,
У тій спочило темноті –
Край незнайомого містечка,
На безіменній висоті.

Ракета падала додолу,
мов та зоря, що догора…
Не позабути вже ніколи
тому, хто бачив це хоч раз.

Він не забуде, не забуде
Атаки відчайдушні ті –
Край незнайомого містечка,
На безіменній висоті.

Гули сталеві птиці хижі,
І видно, наче вдень, було…
А ми дружили ще міцніше,
Гарматним обстрілам назло.

І хоч би як було не важко,
Ти вірним був своїй меті –
Край незнайомого містечка,
На безіменній висоті.

Усі вони у снах зі мною –
Товариші з воєнних днів,
І наш бліндажик під сосною,
Геть обгорілою на пні.

І сниться: знов стою я з ними
На вогняній межі хисткій –
Край незнайомого містечка,
На безіменній висоті.

09.2014

Серце, мов скиба вкраяна,
Сохне від люті дикої.
Брате мій, званий Каїном,
Нащо біду накликуєш?
Наче й не знаєш правила
Крові, безвинно злитої –
Рани на тілі Авеля
Вічно й тобі болітимуть!..
Очі бере полудою,
Совість у муці скрикує…
Брате мій, званий Юдою,
Як тобі – під осикою?
Межи любов’ю - зрадою,
Межи гріхом і святістю,
Світе, куди ж ти падаєш?
Світе, за що триматися?
Стежка до ніг пригорнеться,
Небо зірками всіється…
Слово, мов біла горлиця,
Біля душі зігріється.
Йтиму крізь вітру хрипища,
Шлях у пітьмі затерниться…
Я того птаха випущу,
Знаючи:
Він
Повернеться!..
07.10.2014

Покликали: прийди і прокляни -
нам цей народ, немов у горлі кістка!

Погодився. Хоч до його "вини"
шлях неблизький, і темрява, і хистко.

Куди ж ти? Не порадився з Отцем.
Послухав тих, чиї бажання ниці.

Невже не бачиш Янгола з мечем
в очах твоєї впертої ослиці?

Цього народу стежка золота
ще висіється славними ділами.

Допоки не отверз палкі вуста, -
вважай, не помилися, Валааме!

2014

кінець
'2014

Лиш спогад іще теплий на осонні,
Доспілих яблук пізній аромат.
Твої вуста від сліз моїх солоні,
Слова прощань, цілунки невпопад …
Що не збулось – усе розкаже осінь
В листках-листах пожовклих і сумних,
Я їх пишу тобі, складаю досі
В шухляду днів однаково-пустих…
І щастя слід шукаю на долоні,
Який веде в той тихий листопад,
Де яблука доспілі на осонні,
Мов губ твоїх солодких аромат…

10-10-2012

Іде війна. Упень від крові п’яна.
Реальна, як невиграшне лото.
Судомиться земля у рваних ранах.
Іде війна. У гримі під АТО.

І рідко день згасає без «двохсотих»,
І ночі, як у пеклі, – не до сну.
А перемир’я?.. - Тішиться босота:
це для «бандёр» - припинення вогню…

Спливає час, та оминули нари
і кернесо-єфремовський кагал,
і «у бігах» розталі «янучари».
Але зате – під мушкою «Айдар».*

Усі «колишні», начебто у казці,
де битий та небитого везе –
з «теперішніми» ув одній упряжці
планують післявиборчий хосен.

Пролазять, як блощиці, в бюлетені,
опозиційний творячи вертеп,
соратники- мерзотники численні…

Не дивина?.. Щось коїться не те…

06.10.2014

зустрілися двоє…
схрестились мечами…
така не нова драматична імпреза…
зажурені янголи сіють мовчання
на зранені долі…
на зламані леза…

а та нерозважливо зраджена сила,
яку мудреці називають коханням,
надсадно і тяжко пульсує у жилах…
не вперше…
аби ж то іще не востаннє…

У центрі зайнятості ґав
я видряпав ще день.
Звернувся до усіх держав
мій визнать бюлетень.

У світі виборчих дільниць
знайдеться хай і та,
не пропонують де дурниць
в мішечку для кота.

В прозору урну - папірець,
добробут - у роки.
Відпустить зморений терпець,
а радість - навпаки.

Засвідчать спостерігачі
не кризу - happy end.
Нарешті зникнуть рогачі,
дасть раду президент.

07.10.2014

Коричнева пляма (дуже сучасна сюрреалістична байка)

Якось сімейка одна дуже мила
Дачку під ключ в передмісті купила.
Батько в міськраді провадив афери...
Гроші водились в корупціонера.

От вся сімейка за стіл посідала...
Дивляться- Боже! На стелі зростала
З кожною миттю коричнева пляма...
Від переляку скінчалася мама.

Що ж тут поробиш? ЇЇ поховали.
Тільки за стіл опісля посідали-
Пляма на стелі нова, як на грець!
Батьку настав з переляку капець...

Хлопчик- мажор залишився один.
Як же то житиму?- думає він-
З горя повішусь!- вірьовку узяв,
Та й на горище поліз, бо ж як знав-

Гак там на стелі міцнючий такий...
З горя повіситись- шлях не важкий.
Виліз, та чує- "мур-мур" у кутку.
Глянув- картину побачив таку-

Он на підлозі сидить кошеня.
Там воно... пісяє... кожного дня...
..... ..... ..... .....

Знаєм "гаранта" одного тепер,
Що від яйця якось мало не вмер.
Зведений згодом народом на пси,
Втік, загубивши червоні труси.

А на трусах тих коричневі плями...
Так і пішов... до чортячої мами...
То ж перед тим, як добряче злякатись,
Може, сходи з кошеням... прогулятись?


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491066
рубрика: Байка
дата поступления 08.04.2014
автор: Сокольник

Балакучі хомяки ( така собі цікава байка )

У одній країні милій-
Здогадайся сам, якій-
На прилавках раз з"явились
Балакучі хом"яки...
Та такі ж іще драйвові-
Що не скажеш, наче в сні-
Все незмінно, слово в слово,
Переказують мені...
Невідомо, як це стало,
Що слова у хом"яків
Трансформуючись, міняли
Те, що ти сказать хотів.
Якось дивно відтворилось-
З чиїсь легкої руки
Мова хазяїв змінилась
В виконанні хом"яків.
Згодом- хочеш, чи не хочеш,
А- скачи вже, бісів враже!-
Хом"яки собі белькочуть
Не своє, сусідське кажуть.
А під ту сусідську мову,
Що її не чуєш суть,
Інші тихо-хом"яково
Все несуть, несуть, несуть...
Не помітили, як сало,
Неприховане на горе,
Під шумок перетягали
До сусідів у комору.
Поки гнати їх на весну
Роздивилися, нажаль,
З балачками перенесли
До сусідів весь врожай.
Врешті-решт, як роздивились,
Почали до біса гнати-
Повтікали до сусідів,
Ще й грозяться покусати.
..... ..... ..... .....
То ж до того, як ви спати
Полягаєте на лавку,
Перш сходіть порозглядати,
Що з"явилось на прилавку.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490170
рубрика: Байка
дата поступления 04.04.2014
автор: Сокольник

Цей тихий вечір обійняв… хмарину!
Вона, як жінка, стерпла від обіймів,
така жива, така палка, нестримна,
розплакалась від щастя…
Чуєш, гримнув

десь грім далекий, блискавка зійшла
у запалі небесного кохання…
І хмарка падає дощем… така імла
прекрасна, ніжна, тиха й безталанна…

Чи є від тої пристрасті хоч слід,
на березі хвилястого узлісся?
З лісів заплаканих так м’яко, наче кіт,
туман ступає, гладить мокре листя.

Довірся небу! З чорної пітьми.
з гіркої і вологої задухи
дощ народився!Хочеш? Ось, візьми
краплину в руки – про любов послухай!

06.2008

Кава з коханою – радість.
Радість з коханою – рай!
Вітер гойдає фіранку,
Син ухопився за край

Щастя, що мов скатертина
Ковзає з гладі стола…
Я доторкнувся до трему,
Ти за покірність взяла

І пригорнула до серця,
І повела до узвись
Духу, натхнення, прощення…
Долями ми обнялись.

Долі сплелися в косу.
…Витри з обличчя росу…

06.10.14

Аби високі почуття
не виглядали майже смішно,
усі шукають сенс життя –
як жити праведно і грішно…
               …і вірити у чудеса.
               Чого надіятись даремно?
               Адже відомо, що напевне
               на землю рухнуть небеса.
Напевно це не поетично,
коли нечуване – логічне.
               Але лишається – іти
               із вірою в добро космічне,
               аби наосліп –
                              до мети.
З одного боку – це дилема.
Якби знаття, куди ідемо,
усі упали б на ходу.
А з іншого – яка проблема?
Немає винних, що помремо
усі пропащим на біду.
               Свої заслуги й нагороди
               отримаємо на війні.
А ні, то ми і так ще горді,
що всі живучі – на білборді,
а ми із мріями – одні.
               Мине усе – і ми, і мова.
               Війна мине, як злий урок.
               І вічністю запахне знову.
А що тоді, якщо не Слово
веде крізь терни до зірок?
               Усі кінці і всі начала
               намотують одну спіраль,
Ніхто не знає, що там далі
на другій стороні медалі,
чи переповниться Ґрааль,
чи вічне колесо печалі
зруйнує написи скрижаль.
               Минає віра у майбутнє.
Надія діє як наркоз.
               І хоч любов така могутня,
               наука не дає прогноз,
               коли є бомба і безпутне
               у себе має бомбовоз.
Самі для себе небезпечні,
як мавпи в ранзі Ліліпуть
навпомацки шукають суть
і забезпечені, і чесні...
               ...приречені, але безсмертні
               у рай немислимий ідуть.
……………………………
Нічого кращого у долі
не випросиш, як без ідей
померти воїном у полі,
і залишити стіни голі –
               ані рідні, ані дітей.
Піти як мисляча людина
і вимести у серці геть
все, що заповнює ущерть
і мучить, як твоя провина,
що так пручається невинне,
               але приречене на смерть.

                              10.2014

Життя коротке, мов тире
Між невідомих дат,
І навіть той колись умре,
Хто в Бога має блат.
Та незважаючи на те,
До Нього треба йти,
Ану, із віри проросте
Уславлений пунктир.

07.10.14

Що міцніше – броня чи криця?
В тім житті ми були людьми…
Навіть ворог уже не злиться,
Каже, наче залізні ми.

Двадцять обстрілів – денна норма,
Хто осліплений, хто оглух…
Тут життя – не білкова форма,
А сильніше – залізо й дух.

“Град” чергується із “тюльпаном” –
Хочуть взяти! Іди – візьми!
Ми для них – не Петро з Іваном,
Безіменне залізо ми.

Сліз нема, не кровить з металу,
Колорадам один отвіт:
Тридцять кроків до терміналу –
То портал в потойбічний світ.

Гори трупів, хто стогне кволо,
Хто волає з останніх сил.
Нереальний пейзаж навколо,
Не земля – марсіанський пил.

Переорано, перебито.
Кров потоком – страшна яса.
Пересіяно через сито
Душі – пеклу чи небесам.

Перемішано свята й будні,
Час відсутній. Зима? Весна?
День для ворога нині Судний,
Що ми смертні, він ще не зна…

Як закінчиться гра кривава
(Палко віруєш – доживеш!)
Привітають – Героям слава!
То і "кіборгів" слава теж…


6.10.2014

Цей чоловік присів у електричці
тут, біля мене. Не казав ні слова.
Спокійний і засмаглий, темнолиций.
Коротка стрижка. Густо чорні брови.

Йому розмов дорогою не треба.
Присів. Проїхав. Мовчки тихо вийшов.
Звичайний, як уся земля і небо.
А ти про нього написала вірші.


06.2008

Місто дихає безлисто,
Місту тісно у намисті
Із доріг, парканів, ринків,
Місто думає про ринви
Повні теплої води.

А на колі, на Садовім,
Знову квітів буде море.

04/10/2014

Не факт, що той, хто є й відкриє рот, -
який він "Во!" й проукраїнський з ним народ.
Ми обираємо, а вибір - анекдот:
"проукраїнська" асамблея "Бегемот".

06.10.2014

Солона,

Засмагла,

Зморена,

І втома солодка –

Море бо,

Щаслива і задоволена! –

У серці живе любов!



Нестримна,

Жагуча,

Вислизну

До танцю

у ритмі пристрасті,

свою невгамовність

виплесну,

у світ, що мене боров.

Кульбабковий світ
запитає про ирій,
злетить...
- Не зима, не зима, не зима...

Малий павучок
іще ткати не вміє.
І суму нема, ще нема, ще нема...

Лиш так
парашутиком склались долоні.
А руки - дороги, канати, вітри.

Ми - обрієм, обрієм, ми - парасольні.
Гей-гой! - проминально -
кульбабні світи.

коли вона кинула мого товариша,
якщо пам’ять не зраджує, – чи не вчетверте,
замість нього вкотре залишилося згарище,
на якому він і вирішив остаточно вмерти.
мовляв, нехай собі відтепер без нього
переймається цим світом – жорстоким і ніжним.
хай надривно поплаче.
і щоб плакала до-о-о-овго...
або хай посміється – він помер – це смішно.

купив найдорожчого бухла і курева
і поїхав за місто, на батьківську дачу.
був початок вересня, ще стояла курява.
але вже відчувалося щось тривожне наче.
він їхав і згадував, як вони познайомились,
вона на ходу – навіжена! – читала Сартра.
і всі його попередні знайомства і з’йоми
видались нікчемними і нічого не вартими.
як їх круто кидало-руйнувало-плющило,
і одразу ж – зцілювало і здіймало!
як геть усі напої здавались цілющими,
і було їм мало – так критично мало!
о! як вони сходились і розходились!
як безбожно сварилися і мирились!
як він спав через ніч на запльованих сходах,
міцно обіймаючи іржаві перила.
як вона не пускала його додому,
а він гатив – до крові! – кулаками в двері.
згадував спільну ніжність,
весь біль і втому, –
всі зіпсовані сніданки і всі вечері.
ця байда приковувала, як останні вісті, –
чи живий-здоровий там, чи в кінець не спився?
чи як він викинувся із вікна в під’їзді,
але було стільки снігу, що не розбився.
вона різала руки з-за нього тричі.
її двічі відкачували від коктейлю з ліків.
і насправді – це сильніше, ніж Данте й Беатріче,
ніж гамівня здоровому, ніж спорт і каліки.

і от він доїхав.
і почав готуватись, –
запалив цигарку й заходився пити:
скільки можна битися у ці стіни з вати,
скільки можна розходитися і любити!
він бухав – як востаннє. все дужче і дужче.
ще поставив вінілового Девіда Бові
і жалівся: – Девіде, це жіноцтво суче
вже не хоче розумітися на справжній любові.
затим прилаштував зашморг до абажура,
але тут йому привиділося – і його накрило:
так його кликала тільки бабця: – Шура...
а ще його обійняли променисті крила...

решту він не розказував ні мені – нікому.
лиш про те, що виплакав наперед всі сльози.
і як його попустило... від крапки – до коми.
а цього достатньо, щоб взятись за розум.
що справжня реальність – як горнятко чаю,
коли його смакуєш – неквапом, спрагло...
що чекає дзвінка.
що страшенно скучає.
і рівно через місяць вона його забрала.

ця історія реальна рівно настільки,
наскільки реальний мій товариш напроти.
я просив його – на вечерю – до картоплі кільки,
а він приволік кілька банок шпротів.
а за вікнами безодня – глибочезна, синя –
на самісінькому споді кишить зірками.
і чомусь подумалося про Бога-Сина,
хоч до цього не думалося роками.

Та рання осінь пахла чорнобривно,
Кришилась тиша, як побите скло…
Те почуття, таке дитинно-дивне, –
Скажи мені, невже воно було?

Чи все мені наснилося колись-то
На перехресті долевих доріг?..
Слова між нами падали, мов листя –
Літа між нами впали, наче сніг…
06.10.2014

І все-таки – осінь. І ось таки знову
у колір веселки одягнений ліс,
і сонечко ллється крізь небо ранкове
у паморозь сиву прозорих беріз.

Як завше усміхнене бабине літо
снує павутинням декори свої,
і ловить у пелену жовте намисто,
розсипане вітром під ноги гаїв.

Із пагорбів змита художня палітра
гарячого миру суворого світу.
Небесне бюро прогнозує грозу.

Дугою блакитною річечка в’ється,
і сонце, здається, ось-ось усміхнеться,
змахнувши нарешті останню сльозу.

Сплелися змії у тугий клубок.
І не ворушаться, бо холодно тим зміям.
Лежить чорнезне кодло тих думок,
які я думати у відчаї посміла.

Був довгий шлях. Я їх везла сюди –
у дивний світ самотності німої.
А тут – так людно. Люди – між людьми,
і всі – самотні! Зимно!
Я спиною
холодночорною
вбираю блиск очей,
і балачки сторукі, стоязикі.
Крізь чорне скло тонованих людей –
повзу – та хто б зігрітися покликав?

Тоді я вибухнула – в ніч!
Висока ватра,
крізь чорні жала
гнала кров у жилах!
Зміїна шкіра
впала,
як прокляття.
І світ засяяв.
Бо сама – змінилась.

06.2008

Є у мене ще сусіди нині,
що й диявол душу не пойме.
Я вітаюсь, – слава Україні!
А воно мені – ні -бе, ні -ме.

А воно мовчить осатаніло,
а воно мені – ні –ме, ні –бе,
і лице багряно-синьо-біле
затуляє небо голубе.

А воно гадючими очима
виїдає душу до кісток.
Там і духу того – на ковток,
а йому не вистачає Криму.
І не жаль мені прозору риму,
щоб у ньому здох отой совок.

                              09.2014

Боже
коли можеш
вборони
від обійм
скаженої війни
від мерзотних
і солодких душ
відверни від мене
Господи
біду
не давай
вмирати марно
дням
вибачай
мою бездарність
я
як умію
так лелію
і несу
у словах
і вчинках
голос Твій
і суть

Боже
коли можеш
відведи
як не напасть
у Твої сади
у Тобі
зневіритись
то гріх
Бог
коли забутий
біль на всіх
той
кого не чути
помира
зароста
його стежина
в Отчий храм

Боже
коли можеш
стань мені
студінню
в пекельному вогні
ралом
для весінніх піль
билом
на слова
і біль
важелем
для янголів
з плечей
морем сліз
куди любов
тече
сивиною дня
золою тьми
Боже
коли можеш
між людьми
розділи подушно
Світ Святий
освіти
світи
світи

8 Вересня, 2014

море зірок
змило свічу
лічений крок
світлом лінчуй

жаль на жалі
рань без вітрил
край журавлів
неба тротил

білий в мені
вибухне світ
яма у сні
мрії живіт

слова ковток
зваби сільце
сонця жовток
хмари яйце

поглядів шлюб
в ризах ікон
Бога і губ
зник рубікон

спалений хист
дух у золі
списаний лист
спас для землі

спис на серця
холод розлук
син без отця
правда без мук

місто без сліз
рай без людей
в сонячний ліс
подих веде

в море зірок
згаслих повік
де кожен крок
знає свій лік

2 Вересня, 2014

у мене немає
такого
ясного
погожого сонця
як ти
у вірі тримаю
чужі
неосілі
зболілі
збілілі
світи

світи
не минайся
надією
дією
мрією
хвилею сил
іди
залишайся
земною
красою
пролитою
вістрям коси

бо ти недопита
на тіні
розлита
думками не вкрита
вростай
у тупіт копита
у куряві збитій
у дні мандрівні
на хрестах

бо ти невагома
для храму
і втоми
у серці
світлице
служи
не болю старому
а мірі рухомій
і свіжому лету
сніжин

20 Червня, 2014

                              І
Осінь пише образи крилаті
у далеких обріях землі.
Відлетіли перші журавлі
і останні зграї винувато
в небесах курликають жалі.
В’януть коси білої берези
і жовтіє вересневий лик.
Жовтень ще до осені не звик.
П’яний вітер, вчора ще тверезий
шарудить у кучерях осик.
І журба не оминає краю.
Ронять сльози ще скупі дощі.
Щедра осінь роздає плащі.
Перша фаза битви з урожаєм
виграна коржами у печі.
Літні діти неймовірно щирі
до якоїсь гавані летять
мріями із осені у вирій,
із любов’ю до життя і миру
носяться ключами лебедят.

                              ІІ
Цього року осінь партизанить.
Багрянцем умились шахтарі.
Виють «гради» і у серце ранить
ранніми ракетами зорі.
Осінь і наліво, і направо
роздає граблі і рогачі.
Наступає на граблі держава,
рогачами б’ються діячі.
Осінь червоніє, що свободу
продають Росії по рублю,
що беззуба лірика бомонду
заглядає в зуби москалю.
Із-за тину зиркають сусіди,
ласі на скоромне і чуже
упритиск до горла із ножем,
і конем це лихо не об’їдеш,
як сюди повадилось уже.
Не пускає осінь у Європу.
Грається «містралями» Париж.
Під фанеру танці, – опа-опа,
а у голові, – шумєл камиш.
Ми ще уповаємо на осінь,
бо надії іншої нема.
То війна, а то зима на носі.
Так і сяк – і холод, і пітьма.
Впали роси на жита. І осінь
ронить самоцвіти у покоси
на кривавій нічиїй межі.
Стерні покололи босі ноги
біженцям. І зчовгані пороги
оббивають найманці чужі.

                              09.2014

А як Смерть усе ж заявиться по мене,
прийму її, як гостю:
за чаєм чи там кавою із круасанами
покажу без поспіху
над чим працюю,
розкажу,що тільки в задумах дрімає...
Смерть сучасна – не якась там старезна баба із косою,
а миловида молодиця із смартфоном,
що од Небес отримала таку посаду на Землі.
Навіть поспівчуваю гості:
«Краще б приймати породілля...»
І як здвигне вона плечима чи й усміхнеться
(«Мовляв не всім судилось просить у Бога вибір»),
спитаю: «Невже нема незамінимих на той світ?
Рецидивіст якийсь там
або ж той, що нудиться цим світом,
чи хто так і не знайшов,
до чого б прикласти голову й руки».
Цікаво б знати,чи Смерть зв’яжеться із Небесами?
P.S.
Не смерті боюся, а форми відходу з Життя.
Якби можна було, поминувши хвороби й борги,
залишить лаконічне: «Подавсь в інші сфери...»
і без сліз, без прощань
просто вийти з Життя
крізь зачинені наніч двері.