Хотіла б закрити очі
і жити в своєму вчора,
де серце співати хоче
про сонце, траву і гори...

Хотіла б заткати вуха -
не дійдуть бо так новини.
Від них у душі розруха...
Була би вона дитинна!…

Хотіла б замкнути серце,
щоб там не замешкать болю…
В нім осад гіркий на денці
мені цементує волю...

2014

* * *
Дурних утрат печаль, а ще людські турботи
заповнили мій день, неначе в банці шпроти.
Піти б у мудраки, та на таємний шлях
чатує глибочінь, а не безпечні броди.

* * *
В людині бачу сенс, а чи людину бачу,
і що в її очах я, неборака, значу?
Можливо, лиш сміття, що їй, як поміч мли –
не бачити того, як я від скалки плачу.

* * *
Людське торує путь, а людяне дорогу
і кличе мудреців на поміч-допомогу.
Як із путі зійти, щоб щиро перейти
із висоти повчань до суто діалогу?

* * *
Нелегко від біди нам вберегти сідниці.
Нелегко від сміття очистити зіниці.
Зате в покути мить, цураючись гріха,
довільно нам собі пробачити дурниці.

* * *
У світ несу я мир. Але буває лячно –
а ну, хто нападе? То, мабуть, необачно
ходити просто так. Отож язик точу
і опір ним чиню. Чи ліпше? Однозначно!

17.09.2014

Ми вірили, любили,
Співали під гітару,
Та опалило крила
Не одному «Ікару».

Романи і романси
Ілюзії давали,
Та невеликі шанси
На щастя всі ми мали.

Але їх не ловили,
Бо виглядали принців
І, певне, упустили
Оту свою «синицю».

З роками все скромніші
І мрії наші й плани.
Щодалі, все видніші
Реальні ці обмани…

2014

1
йдем пошукаєм горобину
у вересневому серпанку
зомлілі сонця
мокнуть в тиші
німих світанків
Йдем пошукаєм
Дотик тиші
на ледь зжовтілім листі,-
мов у кіні німому світло
вихоплює півкадри миті:
ці горобини пишні
наче кари
За злочин тиші
За сльози верб на роздоріжжі
і
соняхи обстрижені
мов покритки
втікають в гори
аби пустити там коріння...
І лише щойно,-
крізь осені змертвіле листя,-
ти бачиш їх
німе прозріння
питаючи
вітрів південних:
А чи знайдемо горобину
у
завтрашньому клені?
1.09.2014


2
пожухлі каштани
на небі хрестами
і терпко береза
молилась увись
вона ще не знає
що посестри коси
які заплітала удень і вночі
вербовії коси
мов маки нестиглі
по-варварськи зріжуть
іржаві ножі

іржею покрились
каштани і клени
немов моровиця
облизує їх
весни не зазнали
і літо спалило
а осінь жаданих
не дала плодів
намарне каштани
шукатимуть діти
намарне, - немає
уже вороття...
І сльози берези
і кров горобини
на небі
так терпко
на небі намарне
клеймом
Запеклась

2.09.2014

Цієї осені
мої невиплакані сльози
випадуть зливами, розіллються ріками…
чи морями солоними…

Нам ж потрібне нове море, правда?
щоб на дні його залишились зради,
щоб образи старі проросли там рифами…
це ж так мало для того, щоб бути щасливими.

Ми, напевно, тоді говорили б римами,
співпадали б життєвими ритмами,
ми кружляли би тими ж орбітами,
ми б купались у морі розлитому.

Цієї осені ми станемо іншими.
І якщо пощастить – на півКроку ближчими,
чи півРоку… Хоча, зрештою, байдуже.
Восени це насправді не має значення…

Лиш би море лишилось, ти ж любиш море,
ну а я так люблю, коли ти десь поряд…
і вже зовсім, вже зовсім скоро…
скоро зливи, солоні ріки,
скоро наше пролите
із неба море.

16/09/2014

Знешкоджено ніч
І вибухнув сонцем ранок.
Розлігся Дніпро
Між двох берегів-коханок.

Прикутий до них мостами,
Лежить сумирно –
Забув про козацьку вдачу
І став покірним.

А ті береги-коханки
Ну просто кралі:
На тій, що по ліву руку
Блищать коралі.

А та, що праворуч
З перлів вдягла намисто…
І все це –
Найкраще у світі місто.
15.09.2014

Не зафіксовано утеч
Із краю смертних тіней,
Тому ладнаю віри меч
У дні мої осінні,
Аби у остраху стіні
Вікно ним прорубати
Туди, де в шафі неземній
Душі біліють шати.
І поки зір очей не згас,
Із серця ритм не щезнув,
Гострю молитвою всякчас
Меча двосічне лезо.

Далеких предків первородний гріх...
Украдене у брата первородство...
Ні, й цього разу
змій не переміг,
хоча і спокусив обманом...

Просто -
по-писаному все.
І тільки так.

Але чи був би іншим світ,
цікаво,
якби таки не Якова -
Ісава! -
благословив незрячий Ісаак?

2014

Саме бузок зацвів,
саме бралось на спеку.
Саме пташиний спів
лився, як мед із глека.

Саме цвіли сади
біля Дінця на схилах,
як наповзло сюди
наволочі... Несила

плакати чи клясти.
Зуби зціпити мушу.
Ми хоч живі. А ти
нині ховаєш мужа...

В нього очі, певно, були сині,
Погляд вдаль летів до горизонту…
Вчора Україна у Долині
Зустрічала свого сина з фронту.

Зустрічала сина на колінах,
Розуміла – впав на полі бою…
Більш ніколи не накосить сіна,
Не обійме, як кохану, зброю.

І не колисатиме малечу,
І батьків на старість не догляне…
Всі чекали мовчки, як предтечу…
Вбитий син таки вертав до мами…

Щоб вдягти востаннє вишиванку –
Рани в грудях чи у передпліччі…
У скорботі люд збирався зранку
І стояв тривожно на узбіччі.

Потім тужно голосили дзвони,
Плач-ридання друзів і родини…
Розуміли – то війни закони,
І беззвучно плакали мужчини.

Ще одна уквітчана могила…
Україно-мамо, дай же сили…
Ти сьогодні ворогів простила,
Тих убивць, що там його убили…


16.09.2014

Живим, солдате...
Чуєш?.. Будь живим!
Хай обмине тебе ворожа куля!
До серця віру Вишньому притулюй,
як зброю до грудей…
Хай чорний дим,
що так тебе жалобно обійма,
розсіється!
Молюся, прагну, вірю -
здолаєш ти ненависного звіра
і зацвете просвітлена весна…
Шануй себе,
соколику ясний!
Тримайся за життя так ціпко й вперто,
як тільки зможеш….
Не давайся смерті -
нехай бо їй віддасться ворог твій!
Ти зможеш!
Біля тебе Серафим
мечем вогненним темінь розсікає!
З чола твого
кривавий піт стікає…
Та ти не здайся, чуєш?..
Будь живим!
Солдате, чуєш?
Ти потрібен тут,
де сонце на осонні біля хати.
Тебе вимолює сестра, дружина, мати,
і вірить в тебе весь вкраїнський люд...

2014р

Серед спеки літа
вітер віє люто -
янголів побито,
серце болем скуте...
Сутеніє горе,
студеніє гадка -
сльози серцю вторять...
Та надій лампадка
жевріє, святиться -
Господи помилуй!
Хай благословиться
праведная сила,
праведна надія,
і серця гарячі.
В них любов - лелія
благодаттю плаче...
Господоньку Боже,
бережи солдата…
чийсь він милий може,
брат, чи син, чи тато…
Він чиясь надія
і життя опора…
Заступись, Маріє,
благодатна Зоре...

2014р

ТЕХНОЛОГІЇ РУЇНИ
(Смерть й відродження країни)

Перед тим, як продати державу єдину,
Плутократи врізають по трохи країну.
Перш, ніж всунути вати у люди й дать різки,
Космополи їм фантики вкурюють в мізки.
Перед тим як розтерти народ на полову,
Напівкровки змивають минуле і мову.
Не могли щоб згадати про доленьку вільну –
Вівців кинуть в кошару, нескорених – в бійню.
А коли впадуть ґрати й повстануть герої
То манкурти дадуть їм легенди й набої.
В миротворство заграють тоді різники,
Олігархи ж – в народні підуть візники
І закрутять все знов. Куплять все й розіграють.
Й тут – прозрілі прийдуть, всіх на горло скарають.

Павло Гай-Нижник
16 вересня 2014 р.

Проблеми з серцем? Це проблеми віку!
Щоб не лишатися самотніми й на мить,
Кохану варто мати чоловіку -
І телефон. Як щось лиш заболить,

То подзвонити: «Любо, задля втіхи
Тебе чекаю. Не моя вина,
Що хочу я - так, що зриває стріху -
В тобі втопитися, любаско, аж до дна.»


16.09.2014

у далекім тінистім заліссі
візерунком устелене листя
на узліссі барвиста хатинка
і живе у ній осіння краплинка

чароводу збирає цеберцем
забавляється диволюстерцем
жовтодинне намисто вдягає
синьонебо у балці купає

у волосся уплітала коралі
на обличчі усмішка у прялі
і уста калиновочервоні
білоквіти весільні у короні

милозвучно виводила трелі
чарувала м'які акварелі
і співала пісні місяцівна
світу Божого третя князівна


2014

Мирославу Дочинцю, письменникові, авторові вічного «Вічника», лауреату Державної премії імені Т.Г. Шевченка, почесному громадянинові м. Мукачева на ювілей

У місті японських вишень,
Високих, старезних тополь.
Письменник романи пише,
Сплітає сюжети із доль.

Крокує, як інші, бруківкою,
То слухає річки потік.
А стати не просто зіркою,
Дід Ворон йому «прорік».

І молиться часто Всевишньому,
«Уміє знаходити» храм.
Для нього звичайного грішного
Життя – це не просто гра.

П’є мудрість з криниці предка,
Мов роси на Срібній землі.
І сходять на білих грядках
Високі слова і малі.

Сам вітер «приносить пошту»
Із штемпелем : До запитання…
В столиці він частим гостем
Приймає найвищі вітання.

Бо слово для нього найвище,
Щось більше, як зміст життя.
Письменник романи пише
Про вічність і про буття.

Це все не заради премій –
За покликом серця й душі.
ЛЮДИНА – це вічна тема,
Як гори… і як спориші.

«Письмо» – титанічна праця
А праця – то ще і талант.
Мукачівський наш Горацій,
Сократ і, як батько – Кант.

Хай сто літ пошле Всевишній!
У щасті дожити аж… до,
До «НОБЕЛЯ» в місті вишень,
Сплітаючи книги із доль!

Як франкенштейн хотів створити щось
На основі крові й плоті.
Та в тих місцях по різному велось.
І хвойного запаху ноти
Вигравли, якусь лісову музику.
Так я почав писати пісні.
На валці якось склав одну
І сльози набігли на очі.
В них був квітучий двір
Із царською короной на клумбі.
Де я малим прочитав віршів
Багато, особливо у сумі.
В режимі ж похмуро завжди
Наче в лісі дрімучому.
Тут тільки лисиці й вовки
Злощасно кігтьми рвуть душу.

2014р.

Позираю на крісла згори,
а людське виглядаю знизу.
Мабуть, дурість цієї гри
до амебного щастя звикла.

Під ногами зникає стезя.
Ляк невідання ниє невпинно.
У якому три-де вище «я»
прийме думи мої гостинно?

Бонзи слів і саме життя
світ штовхають у різні бОки.
Не одягну я того шиття,
не засвою чужі уроки.

15.09.2014

Вовку боятися - в Крим не ходить, -
Ствердно при цьому кивне ваххабіт.
Страхополохів не терпить доба,
Вовку боятись - не йти на Донбас.

Ствердно кивнуть і прибалт і абхаз -
Вовка з обіймами братніми пхавсь,
Тільки шкода - не оцінений він...
Вовка краї обіймає нові.

Скільки тебе не годуй, Вальдемар
Ти на чужий заглядаєш димар,
Час би тобі вгамувать апетит, -
Пане, бери черевик на патик.

Знову вдягнеш ти каптанець багатий,
Тільки з проріхи посиплеться вата.
Марно ти в шкурі овечій приходиш -
Матимеш, Вовче, на дупу пригоди.

Вовку терпіти - у Крим не ходить, -
Хай до Аллаха кричить ваххабіт,
Знищить нахабство сучасна доба,
Вовку терпіти - не йти на Донбас.

Вітри вересневі
наспівують басом:
розвеснений тенор
поважним не личить…
Сумлінні тополі запалюють свічі –
земля приміряє
осінні прикраси…

Так тепло, сонячно і тихо,
Що повиходили усі
Помилуватись і подихать,
І порадіти цій красі.
Мов суєта святкова в місті,
Що всюди натовпи людей, –
Ані пройти, ані присісти
Мені безклопітно ніде.
Отож гуляю поміж ними,
Щомить вглядаючись у світ
Такий красивий і любимий
Безмежно мною з юних літ.
14.10.14

2003р
У демона закохана, стражданнями кохана
В епосі смерті й вічності
Їй подруга чужа омана.
Вона, як я, на грані вже закінчення.

Не зрозумілі вислови, словами заплутані,
Рекла їх раєм зачарована,
У вирій птахом пущені,
В повітря пущені душу сильно зранили.

Від того що ніхто не чув і звуку
І чистого не бачив у очах її –
Вона забула мучитися знову,
шукаючи правдивої теорії.

Забула підбирати вислови,
Не стала вже собі чужою.
Блукаючи пустелями іронії
Говорила правду із собою.

Позаду з косами мерці, а край дороги -
три Литвини, три Порошенки, три Балоги...

Ніхто не спить спокійно... Це – війна
на сході цілить і в лице, і в спину.
І незалежну нашу Україну
зелена обсідає сарана.

У рідну ниву хлібну, як в чужу,
сепаратисти закладають міни.
І падає зерно... Солдати гинуть
за шмат землі хисткого рубежу.

Колосся й небо – наші кольори –
зірвавши, топчуть холуї сатрапа...
Країна ж – труни загортає в прапор,
міста в жалобі, села й хутори.

О Господи, чому моя земля
стражденна знову корчиться від болю?!
Коли ж ми врешті осягнемо волю,
звільнившись від «обіймів» москаля?

о моє сонце… німбом немислимим
котишся морем у сни довоєнні
в дні недолічені і таємні
в Крим розхристаний… серцем чистий…
котишся горами в ночі безпечні
в запахи хліба тандирної печі
в мову пташину моєї малечі
в голови дикі… розкрилені плечі…

… я понівечений безпечністю
вчений вірою неймовірною
чорне горло печі тандирної
заливаю тепер зневірою…
запиваю чужими винами
я вину свою невтамовану
і шепчу за чужими спинами
марні мантри моєю мовою…

Ну що? Гравець! Піде на дно Титанік?

    Ну, что, игрок, прошел урок…
        Тетяна Мілєвська

Ну, що, гравець, - все нанівець?
Минув урок - ціна печалі
байдуже… Досвід каже далі:
та не мели таких дурниць!

Лице пооране… питання “апріорі”
(ти ще й не був) уже неміряно стояло…
але… щоб ти не був – коли таке тобі бувало?
Говорить досвід: та ж в абсурднім морі,
і не малі
пливуть та йдуть на дно реальні кораблі!
13.09.2014 18/55
Тетяна Мілєвська

Ну, что, игрок

Ну, что, игрок, прошел урок -
Цена назначена печали
Тебе не впрок. Но твой порок:
Теперь уже не до деталей!

Морщинный тик. Когда-то крик
Ты не услышал и едва ли
На твой порог вираж дорог
В сочувствие тебе послали.
30/01/2014 17/41

кінець
'2014

Байдужим співвітчизникам и ватным патриотам

сколько еще должно
сбито быть самолетов
разрушено городов
прежде чем ты поймешь
что это война
- а то!
ухмыльнувшись за рюмкой горькой


сколько ты будешь ждать
закрывая глаза
зажимая уши
чтобы не слышать
(пусть лопнут твои
барабанные перепонки!)

рядом идут бои
стынет твой чай
с молоком
ты в сторонке
зажимаешь нос

запах гари

и не оформить словами
того, что сводит тебя на нет

да, говоришь, быть патриотом
модно, чего не отнять -
как узкие джинсы
над рыжими «тимберленд»…

солнце встает опять
вот появился просвет
как затишье перед грозой

человек, говоришь, он же тварь,
привыкает жить
и в помойной яме
и даже под дулами автоматов

(вот только здесь не надо
Не надо. Прости – заткнись.
раз зажимаешь уши –
учись молчать)

заглушая зов сердца и крови
опускаешь кровавые жалюзи
с легкой руки
быть патриотом – модно.

(Но
почему-то -
не той страны…)


17-23.07.2014

Ледве чутними тихими кроками
Обережними хвилями-рухами
Крізь тумани з ярами і хащами
Хтось шукає померлу весну
Відміряє невдачі уроками
Вибухає вселенськими звуками
І розкручений думами-пращами
Повертається знов у війну

де скривавлені зоряні обрії
закодовані брехні і помисли
між своїми ховаються недруги
і лунає кирпатої сміх
де при владі безликі не обрані
і панують над явою домисли
де торгують уроздріб вже мертвими
хто раніше подумати міг

14.09.2014

О, осене, твої ясні мотиви
звучать прозоро в синіх небесах.
А задощить – і куполи сонливі
сховають сонце під вологий дах.

І день за днем кульгає в узах часу,
мов караван в пустелі міражів.
Несе снагу, до позолоти ласу,
і розкидає куриво вогнів.

А потім тло жовтяве посіріє
від погляду грядущої зими
і стужа-круговерть крупу засіє,
щоб щедро уродилися сніги.

14.09.2014

Увічливий крамар на мить не стихає,
Примушує дерево пахнути лісом,
Каміння з намиста – нерівно котитись
В розстібнуті пазухи вигідних крісел.

Купи мені зайця з неоновим вухом.
У крамара очі – запалені люстри.
Ми будемо їхати разом, а заєць
Котитиме лапою місяць-капусту.

Мов козак, упевнено і хвацько
Бився, хоч мав двадцять юних літ…
В муках ти помер під Іловайськом.
Клята куля вцілила в живіт.

Жити б міг, кохати і творити
У любові й вірності сім’ю.
Не судилось… Мов метеорити,
Падають солдати у бою.

Ти – на фронт, бо відібрали хату
В друга, що на східнім рубежі…
Вся в сльозах, враз посивіла мати.
У скорботі – рідні і чужі.

Ти – один із сотні, що не згасла,
Хоч у лютій битві полягла.
Знову – Крути. Знову – давні гасла
Про свободу й смерть. Сумні діла…


Вересень 2014

А свято буде? Звісно, буде…
на цій згорьованій землі –
єдиний Бог нас не забуде,
слов’янські духи теж не злі.

Та тільки люди – вовкодави.
Оті, що грають Руський Мір
у ненаписаній виставі
в кривавім світлі фрезо-зір,

в угарі п’яної свободи,
коли дозволено усе,
коли АКа шукає згоди,
а не знайшовши, чергу шле.

Закінчать демони гулянки –
з вуалі диму і вогню
устануть людяні світанки
і правда часу в стилі «ню».

І свято буде! Перебуде
скорбота болю, ниці лик.
Спаде з очей мошва облуди,
а ще корона із владик.

13.09.2014

...худенькі плечі. Дрова для жертовника.
Стражденна путь... угору... В небеса?...
Смиренний погляд... і долоні човником...

"Так треба, любий... вір мені..." -
сльоза...

І зблиснув ніж над ясночолим агн(е)цем...

- Спинись!!!
І - плач,
що зміг би... що не днесь...
Тепер ти знаєш, Аврааме, як же це
єдиним сином жертвує отець...

2014

родив тебе Вересень…
мене чомусь Травень
обстріляли з берега
зразу після: "браво!"
та ріка ховала нас
течія… пороги...
і губились спалахи
і мужніли з того...
13.09.2014.

Учениця. Тут і зараз перед вами
навчимо усіх вас...
Учень. ...нами.
Учениця. Нам не треба дошки, крейди...
Учень. Провели свої ми "рейди".
Учениця. Констатую факти вперті,
адже (будемо відверті)
дивну створено систему:
День учителя й День знань...
Учень. ...відзначаємо окремо.
Учениця. Дзвоник, діти, трохи шоку...
Учень. Зайве згадувать уроки.
Учениця. Всім підручник знадобився...
Учень. На дублера* я не вчився.
Учениця. Попри все, такі ми раді!
Може, аж у листопаді
всі отямимося з цього...
(день пройшов)
Учень. ... і слава Богу!
Учениця. Це ж така складна робота.
Окрім нас, вся школа проти
вчити будь-який предмет...
Учень. Ну, хіба що інтернет...
Учениця. Не давати мусить спуску
вчитель учням і собі.
Учень. Я б відправив у відпустку...
Ех, закони ще слабі.
Учениця. Переконана, з оцінок
не було б у нас проблем.
Учень. У країні діє ринок:
на оцінки зріс об'єм...
Учениця. Дисципліну і порядок...
Учень. ... вам залишимо у спадок.
Учениця. Треба ж нас комусь учити,
аби ми ще більш зросли.
Учень. Вівці - цілі, вовки - ситі,
дорогі учителі!


13.09.2014

Уже завересніло.
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.

Врожай зібрали. Осінь на порозі.
Спекотні дні. Іще гуляє літо.
Але країна у такій тривозі,
В безсонні і журбі. А де просвіток?

Незримо все просякнуте війною,
Бо кожен день ждемо вістей із фронту.
У душах біль глибокий борозною,
Що тягнеться у даль, до горизонту.

Як відмолить життя синів у смерті,
Як побороти ворогів держави?
Безумці-росіяни в круговерті
За гроші умирають і без слави.

Багато їх порушило кордони,
Одних убито - інші лізуть знову.
Та вже півроку ворогів колони
Повзуть на нашу землю, нашу мову.

Земля від Бога, від Росії - горе,
Від неї кров стікає з наших діток.
Як сповістити матері, що вчора
Її синочка в Іловайську вбито?

Врожай зібрали. Що там на порозі?
08.09.14

Попіл Клааса б’ється в груди,
Птахом – Феніксом нам він буде,
Відродитися зможем знову,
Полонити не вдасться мову.

Що ж, то спробуємо йти далі,
Понесемо свої скрижалі,
Бо немає звороту шляху,
Бо інакше до пастки жаху.

Залишається крапля сили,
Доки виростуть знову крила,
Тільки б стало снаги злетіти,
Доки всі не пов’яли квіти.

Іще дощі проллються тут не раз,
А з ними в унісон заплачуть вікна.
І тиск підскочить від почутих фраз,
Старі хвороби знов покажуть ікла.

І так щоранку: кава, сонце, день -
Все наперед мені уже відоме.
І мовкне хор неспіваних пісень.
Душа закрита для усіх прийомів.

Самотність із усього вигляда -
Порядок, чистота в моїй оселі.
Мов камінь точить час оця біда,
Заповнюючи простір аж до стелі...

Не хочу я самотнього жалю,
Відкрию вікна, відчиню всі двері.
Своє минуле подумки спалю
Бо ще живе у віршах, на папері...

І все спочатку, з понеділка, знов -
Дзвінки знайомих, друзів повна хата.
Ще завирує, змолодіє кров,
Що на любов і відданість багата.

Ітиме дощ, і снігом упаде
До наших ніг щасливим білим пухом.
Я щиро вірю - це уже гряде -
Я вип,ю щастя переможний кухоль.
11.07.14

Сів на лоні юності моєї
Бриз осінній мовчки на спочин,
Витягнув нев"янучі ідеї
Зі своїх золочених торбин.
На проміння сонячні розвішав
Крапельки свяченої води,
Щоб зростали з музикою вірші,
Наче саду райського плоди.
Заховав жалі в тумани ранні
І хандру в імлисту мряку теж,
Дав снагу на успіх у коханні,
На невдачу - в справі ворожнеч.
Все візьму від нього, як належне,
Хай за ним зима і все таке,
І мене направду не бентежить
Саду позолочення стрімке.

13.09.14

Ничего и не было,
лишь иллюзия счастья,
Ничего и не будет дальше.
Осколки, части воспоминаний.
И снова забег по кругу,
по пунктирной линии.
Спроси у подруги,
у других спроси,
они уже приняли
неизменность сюжетной линии.
Но, я еще плачу, еще надеяться смею
Еще не сплю ночами, хлопаю дверью.
Еще кричу, еще рыдаю, глаза закрываю
Ладонями. Все потому, что не знаю
И знать не хочу!
Просто еще помню:
Тебя другого, себя лучшую.
Ну и пусть сгустились тучи,
над нашим домом.
Не пойду по намеченной линии
Шагну в сторону, влево, вправо
Да хоть застыну на середине,
Довольствоваться малым не стану
Ни впредь, ни ныне.

Ти пішла спокійно, не зронивши слова,
Що й ніхто одразу не повірив цьому
Просто раптом згасли, у тумані ночі,
Наймиліші в світі, найсвітліші очі.

Офеліє, о німфо… Ач, друзяко,
наснилося таке у еро-сні:
що не торкни – усюди тепло, м’яко;
що не роби – то не почуєш «ні».

З тієї мари вік би не виходив.
Там стільки Муз, лишень би стало сил.
Із того сну магічної свободи
з’являється віслюк із двійком крил.

І ти – не ім’ярек, а Санчо Панса,
посібник у борні добра зі злом.
А далі – Дон Кіхот, а може, Данко.
Ну і з коханням, звісно, не облом.

Офеліє, о німфо… Ач, проспався.
Десь за вікном гуркоче потяг вдаль.
Але-парад і акт, що не удався.
Ти – не герой у п'єсі. А не жаль...

12.09.2014

2002р

Маленька краплинка зла у зраненій душі ображеної дитини добирається до розуму, в якому вже встигла затаїтись ненависть. Поєднавшись, ці дві демонічні одиниці (ненависть та зло) будують щось на зразок цілого маленького демона, він у кожного свій особистий.
І ось він розвивається. Спочатку крок за кроком заплутує думки, намагається керувати тілом свого «хазяїна» і нарешті добирається до почуттів. Саме там, в душі, демон найбільше прогресує, знищує найменші прояви жалоби, доброти, невинності, чистоти кохання та ін. Найтяжчою формою колонізації людського тіла демонічним вірусом є найстрашнішими, з часом паразит вбиває саму душу і займає її місце,перетворюється на диктатора свідомості, збудником солодкої хвороби в холодному серці, ненависті до всіх. З рештою він змусить ненавидіти самого себе і, якщо не встояти, просто знищує свого носія.
На-жаль такі ми є нікчемні створіння. Собі самі не завжди підвладні.
P. S.
Іронічний жарт: Демони чекають… 

Проспекти, парки та алеї,
Бульвари, сквери і мости –
То місто юності моєї,
Йому повік не відцвісти.

Приходять в сон із днів минулих,
Мов знову все – тепер і тут,
І гуртожиток, наче вулик,
І наш гірничий інститут.

Тримаю в серці контрамарку
Як ностальгічний сувенір:
До Севастопольського парку
На дискотеку в літній двір.

У дорогі приємні миті
Стежинка пам’яті веде.
Такого, як тоді в «Орбіті»,
Нема морозива ніде…

Вагончик першого трамваю
За три копійки довезе.
Тривог і сумнівів немає,
І ще попереду усе:

Обновки модні - на Озерці,
Ііз лекцій втеча - до «Сачка»…
Ношу ці спогади у серці,
Що й досі зустрічі чека.

Переживу печалі й біди,
Із ними всяк не раз боровсь, –
І на побачення приїду
У місто мрій - Дніпропетровськ.

Роки – мов коні норовисті,
Не зупинити їх ніяк.
А сама тут, у цьому місті
Лишилась молодість моя.

Не зможу я її забрати,
Як нездійсненних давніх мрій…
Дніпропетровську, друже, брате,
Візьми собі і не старій!

Ти знаєш, друже, що таке війна
Не та, яка мелькає на екрані,
Немов чужа, ляклива таїна,
Прихована уміло і старанно?
Чи чув колись ти стогони землі,
Чи бачив ти закровлені окопи,
Хоч краєм ока просто звіддалі,
Допоки не покрив їх сумно попіл?..
А там лежать обвуглені тіла,
Однаково скорботні і безликі,
І ти, живий, поволі, спроквола
Кричиш до мертвих друзів довгим криком.
І ждеш напружено, що хтось із них
Нарешті вирветься з обіймів смерті,
Як щойно сам ти це зробити зміг,
До дна землі втискаючись уперто.
Бо гриз її зубами до пори,
Зволожуючи кров’ю чорні губи,
І мамине вчувалося: “Не вмри!..
Тобі дітей ростити треба, любий…”
О, Боже мій, яка вона страшна,
Брудна й нещадна, злобна і жорстока, –
Народжена безумцями війна,
Не зміряна ні жертвами, ні строком...
10.09.14

А мені на тебе пороблено.
В мою сторону - дує, дме.
Все, що зроблено і не зроблено -
Пропаде.

І знайшовши причину-
Каюся
У гріхах, і залізних діях.
На тебе і на себе лаюся-
Не у мріях.

Загубився той талісман, що
Допоміг зрозуміти:
Що з тобою, без тебе-
однаково жити.
І у вечері знов згадати :
Що не варто тебе кохати.

хаттам шода (іноземною мовою).
'2014

Коли потокам сліз немає краю,
І біль душі помножився стократ,
Іще я про одне Тебе благаю:
Не дай нам, Боже, звикнути до втрат.

В нерівній битві правди проти кривди
Щодня у вічність воїни ідуть.
Нехай болить за кожним, як за рідним,
Відгукується серце на біду.

Не дай від болю нам закам'яніти,
Аби, пройшовши нетрями пітьми,
Ми, чуйні і вразливі, наче діти,
І далі залишалися людьми!