Я стою у потоках вітрів,
Відчуваючи шкірою холод,
Відчуваючи серце як молот,
Що кує нескінченність віків.

Я стою у потоках води,
Відчуваючи сіль і свободу,
Відчуваючи танення льоду,
І на серці – кохання сліди.

Я стою у потоках вогню,
Не згораючи гріюся тихо.
З мене Бог так випалює лихо,
Волю Неба я не зупиню.

Я стою в буревії життя,
Як вітрами обточена скеля,
Як водою спасенна пустеля
Я чекаю потоків злиття.

Я стою, Боже милий, стою.
Не впаду, не розтану, не трісну,
Хоч і плачу ночами я звісно,
Жити страшно бо так, на краю.

Та не можна спочити в Раю,
Не побачивши те, що за краєм
Не побачене – серце не крає…

Я стою, Боже мій, я стою.

***
…у бою з терористами загинули 20 українських вояків…
(З новин)

Жахливий сон мені приснився нині,
Немовби я десь поле мінував,
А потім спохватився: та ж дитині
Мало життя, невинній, не забрав!
Прокинувся зненацька серед ночі,
Тінь від ялини кралась до вікон...
Ні, я не можу вбити і не хочу!
І враз збагнув, що то був тільки сон…

25 травня 2014 року

черемхова біла повінь і чорні коні
підступні шторми криваві і лиця сонні
і грізна нагайка часу що хлеще* хлеще*
і віра у саркофазі що тліє все ще
з усіх кам`яниць гудуть голоси столітні
і краплі живої крові цвітуть у квітні
а кулі сліпі спинятися вже не вміють
горобчиком сірим хоронять чиюсь надію
кричу на усіх перехрестях зриваю тишу
уже не підносять крила уже не лікують вірші
занедбаним степом козацькі шаблі рокочуть
почути тебе не вміють почути тебе не хочуть
і стелиться небо магічним своїм узором
і гола душа єдиним стає собором
і марш похоронний вже грають чужі музиканти
і світло в мені
відчайно
стає на пуанти...

А літо вже на відстані руки:
повітря пахне морем синьо-синьо,
дощем еклерні хмари – на квітки,
звільнивши місце сонцю-апельсину.

На річкове прозоро-срібне скло
світанок в дзьобі опустив лелека.
Весняне кашемірове тепло
скидає ліс – бере атласну спеку.

Кульбаби відв’язали якорі –
їх білі душі в небо понеслися.
Експресія ранкових кольорів
картини загадкового Полісся…

Зачервоніли маками поля,
і стільки світла – можна потонути!
А на струнких березових шпилях
дрімає червень, розігнавши сутінь.

Ще стільки не згайновано хвилин!
Ми ще не знали радості зеніту…
Веде собі спокійно часу плин
в Елізіум насиченого літа.

2014

Тиша - це не абсолютний нуль
На шкалі звукового тиску.
Тиша - це коли не чути польоту куль
Шо вишукують свого зиску.

Тиша - це не тоді, коли вуха
Не чують крізь поклади вати.
Тиша - це коли віяння Духа
Вчувається в запаху квітів солдату.

Тиша - це зовсім не глухота
До співу птахів і дихання лісу.
Тиша - це коли світ знову став
Добрим і згори, і знизу.

Тиша - це коли більш не кричать
На тебе "за всіх я кращий!"
Тиша - це благословення печать
На тому, що геть видавалось пропащим.

Чи знає пуп'янок зникомої краси,
Весняна квітка, зав'язь несмілива
Якими хвилями у безвість їй плисти
Коли відпустить осінь з неба зливи.

Чи знає поле про рясні сніги
Коли травнево-гаряче квітує,
Чи плин сумний осінньої нудьги
Когось у серце в квітні поцілує.

Живу я, хоч народжений у смерть,
Минущої краси співець крилатий.
Я птахом у небесну круговерть
Йду за тобою... щоб себе пізнати.

І до мене питали
"Де мій затишний дім?.."
Їм у відповідь знали:
не натрапити їм.
Безкінечні вокзали,
прах-пилюка доріг,
світ, чужі п'єдестали
мордуватимуть їх.
Щоб за стійкою бару,
у пивному дворі
витрясать з перегару
співчуття хабарі.

І до мене питали...
Хай спитаю і я.
То нічого, що шпали
не лежать звідтіля.
У самотньому тості
непотрібний усім
запитаюся просто:
- Де мій затишний дім?

Він стоїть так далеко...
що й не знають в міськво.
У мій келих (не в спеку)
наливають питво.


26.05.2014

Чи існує в світі
Папороті цвіт?
Чи цвіте далече,
Чи біля воріт?

Чи існує щастя?
Чи існує горе?
Чи існує доля?
Чи то ми - вона?

Не питай у мене,
А спитай у Бога,
А спитай у моря,
Та й подумай сам.

Як би то папороть цвіла -
Чи всі були б щасливі?
А як би щастя не було,
Чи світ би був нам милий?

А як би горя не було,
Чи була б печаль?
Якщо доля - то ти сам
Так рушай удаль!

Може, й камінь зацвісти,
Якщо сильно хочеш.
Лиш для щастя треба
Мати вільні ясні очі.

               Відрізана,
                         як ворога рука,
гуде паралізована руїна.
Good bye, Europe.
               Russia – пока!
Не поминайте…
               Наступив на міну.
Я українець
               націоналіст
у сотому, як мовиться, коліні.
Мене убили у великий піст...
І прісно, і навіки, і понині
я на війні.
               Моє одне крило
у котрий раз утяте по-живому...
Ти пам’ятаєш, людство, як було
мені стояти проти всіх одному?

Чи ти забуло, як були ми всі
заручниками долі однієї?
Як опинились у одній ясі,
чекаючи агонії моєї?

Ти пам’ятаєш, – я була чужа
в беззахисній жіночій іпостасі.
Стою у черзі до Петра наразі...

Ой, Леле, буде прірвою межа,
якщо постане і твоя душа
розп’ятою словами на Парнасі.

                              05.2014

Тече ріка кровавая,
Наче з того раю,
З того раю під землею
Нема його, немає!
Одна лиш пустка,
Й та бездонна
І ні кінця, ні краю!
Куди не кинься -
Скрізь вона -
В душі й попід ногами.
Зеленіє ясен той
Понад могилами!
Шумить, перекликається,
Стогне тут віками!
Світить сонце
й те пекуче
Пече, а не гріє,
А побіля нього,
Та й хмаринка мріє.
Любо, любо подивитись,
Згадаєш - заплачеш.
Тай підеш до того раю,
Наче і не бачив
Того сонця пекучого,
І зелений ясен.
Течуть ріки кровавії,
Не течуть - втікають,
Втікають до ясена,
Та там і всихають.

Глянеш ніжно - і розтане сніг,
Усміхнешся - сонечко засяє,
І голублять промені ясні
Проліски кохання в світлім гаю.

З губ твоїх цілющої води
Я нап"юся, мов з берези - соку,
Стану, наче легінь молодий,
Наче птах, полину в даль високу.

Подих твій ласкавий надихне
Сотворити крилами поему,
Щастя легко на папір зітхне:
"Ти - весна, весна в житті моєму!"

14.03.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Мелодія світла
розквітла снігами.
Розігрують гами
німі піаністи,
до істин
шліфуючи музику.
Тягнеться ввись,
дивись,
очі свої розкривши,
бо зорі -- прозорі...
Бо витерта пам"ять
Землі.
У імлі
просвічує світ чистоти

2012р.

Давай, обійдись без мови і мовлення.
Словами можна пояснити далеко не все.
Насправді, поезія непотрібна, як і знеболювальне,
бо кожен біль повинен вгризатись прямо в лице.

Сиди на своїх валізах, пий вранішню втому
згадуй усіх, кого колись не забула забути.
Мені не важливо, куди ти підеш, і де будеш потому,
Господь і диявол сумісно плестимуть тобі маршрути.

Але перед тим, як позбутися всього,
переїхати в інше місто чи скрити вени,
обіцяй, що залишиш два слова для нього
і, можливо, одне для мене.

2014

Безсоння з'їдає мене, як велика собака,
На скроні, мов дід-одинак, проступила сивина.
Щодня сновигаючи містом, блідий і цибатий,
Від люду приховую очі - голодні, совині.

Під тяжкістю пухлих мішків зорової нудоти,
В мені прокидається злий, зосереджений геній,
Безсоння - найліпший-бо дахозриваючий допінг,
Наркотики поруч із ним - недолугі пургени.

Коли б то я долі вершив, хоч би власну, то певно,
Не владою й грішми по вінця залив би свій кухоль,
В яснім океані глибокого сну, потопельник,
Я ніжився б вічно, як ситий карась від макухи.

Зіяє запалене око - червоний прожектор,
Асфальтом шкребеться нога - мій загострений шпатель,
Зі зміни нічної, суцільний, як самопожертва,
Осліплений сонцем, я суну замріяно... спати.

Оце я махіна, оце я моща!
Планети дрижать і титани,
Рабині моїх поетичних лещат
Конають в сердець калатанні.

Невільничий ринок моїх читачів
Зростає, на зависть Стамбулу,
Султан запитає: "Це твій, чи то чий?"
Байдуже скажу: "Щось там було".

Задушене стадом гігантських ропух,
Посиніє вмить небо скоро,
Обм'якле, впаде в мармурову ропу,
Між плеч Дарданел і Босфору.

І світ, пересмикнутий, наче затвор,
Віршами моїми застрочить,
І люди читати їх будуть "за двох",
Неначе скрижалі пророчі.

Жахіття попів за горлянки візьме,
У зашморг, немов аневризма, -
І біси товсті із церков, без імен,
Чкурнуть голяка, а не в ризах.

На троні сиджу, на вершині з вершин,
От-от з неба музи поллються,
Нікчемна секунда - і зникли вірші,
Спітнілий.
Прокинувся.
Слюсар.

Очищення іде народу України.
Війна з Росією очистить і зміцнить.
Сльозини жодної і жодної кровини
Не простимо Росії не на мить.

Вставай, народ - великий, справедливий,
Вставай на бій з агресором-жлобом.
Вже час настав по морді дати сливе
Кремлівським ліліпутам тим обом.

Небесна Сотня, Запорізький кУрінь,
Майдан країни – Сотень сто,
Вставай, щоб той російський дурень
Нарешті зрозумів він хто є хто.

22 - 24 травня 2014 р.

То мене улещують словами,
То лякають гнівно батогом, –
То цілують хтивими устами
І ведуть вінчатися силком.
То таврують боляче металом,
То лікують рани швидкома, –
То горілки на столі чимало,
А окрайця бублика нема…
Одурманить, бачу, хочуть чадом
І загуслим смородом убить
Лиш за те, що став я на заваді
Дружнім росіянам у цю мить.
Думали, напевно, – захмелію
Чи, нарешті, з розуму зійду?..
Посадив я дерево – Росію,
А воно народжує біду…
25.05.14

Заціловані - од з’яви на світ,
Розбещені забаганками без відмови.
Знавці своїх прав і невігласи щодо обов’язків ...
...Не второпаю, як солдатами стаєте ви,
Готові на ризик і смерть...
І непокірні,як йдеться про гідність і честь -
Свою й Батьківщини?
...Ні, збагнуть до пуття ізраїльтян
Можна, тільки зродившись на їхній Святій Землі...

Вдягнуло місто плащ осінній.
Із хмар сповзають сірі тіні
І прагнуть сонце затулить...

На мить відчувся подих диму.
Червоне листя -- незгориме.
Ніде нічого не горить.

Дзвенить зависла павутинка...
Маленька мить -- одна часинка,
А як звучить!..
2006р.

Скільки шляхів у долі? --
Тільки один.
Котиться диск у полі,
Гнеться полин.

Там, де не та дорога,
Спиниться час.
Займеться захід стогом.
Плаче свіча.

Стогін вітрів. Століття,
Скрешене вщерть.
Тягнеться сірим світом
Болісна смерть.
2006р.

Несе весна у пелені
бентежне літо,
така нівроку надто щедра
на печаль,
її довіра у недобрій ватрі світу
переродилась
на руків’я для меча.

Любов до ближнього
втомилася від посту
і знов сама себе приречено пита,
чи народився вже
тринадцятий апостол,
щоб нагадати людям
заповідь Христа.

Одначе вірю, що тоді
втрачає владу
дражливий світ,
із діда-прадіда лихий,
коли проміниться у полум’ї лампади
покута кожного
за скоєні гріхи…

Переставляєш ліжко, як написано –
На кожну пору року (стін – чотири).
Лункі зозулі тягнуться намистами
В дупло твоєї теплої квартири.

Лишають хто що має в кожен закуток
І знов на двері дивляться поквапно.
Годинник, переповнений пташатами,
Протягує тобі з довір’ям лапу.

***
Не оминає ні старість, ні неміч
наприкінці і на схилі років.
Жити і жити, якби я умів
те оминути, чого не повернеш...
Серце хвилює то ницість, то велич
і убиває ганьба королів.

***
Достойні кредо і девіз
і для діяння, і для слуху,
які у серці кожен ніс...
Але чому на повен зріст
не вистачає сили духу?

***
Усе відносно, та проте
не згадуйте Вітчизну всує.
Сім’я й Вітчизна – це святе.
Але тут явно щось не те,
коли вона її грабує.

***
Є фінал. Борги, дороговизна
і пуста на пенсії казна.
І з любов’ю, ніби до Вітчизни,
знову рекламується «страна».

***
Дряпає єдине. Двоєглаве
дістає людей до печінок.
Мало КаГеБе дурної слави.
Найняті опричники держави
лицарями
стали...
...за
жінок.

***
Людей годують не пісні,
попа рятує не кадило.
Меча виймає не Ярило.
І щось підказує мені,
що час купляти сіль і мило.

***
На часі історичний тест, –
які ми всі хороші.
Гротеском кінчився протест.
Одні шукали гідність, честь,
а інші – їхні гроші.

                              05.2014

Покрито смутком всі дороги
І туга вийшла з берегів,
Але не видно перемоги,
В надії зроджених, слідів.
Лиш яворів скорботний гомін
Журливо слухає полинь, –
Іще не втішився Житомир,
А вже заплакала Волинь.
Сльозу нелегко побороти,
Коли в душі сама жура,
Бо гине гвардія й піхота,
І сиротіє дітвора.
Люд, повний злості та одчаю,
Війни обпечений вогнем, –
Лиш проводжає і стрічає
Тих в кого віру бережем.
23.05.14

Не голосуйте «Проти всіх!»
Бо то – і проти України.,
В байдужості – великий гріх,
Від неї правда з болем гине.
«І що я можу?» – не стогни,
Що кожен в морі – лиш піщинка.
Із небайдужості почни –
Громадського простого вчинку.
А кожен голос «проти всіх» -
Завжди на руку тим, хто краде.
Не жарти будуть і не сміх,
Коли діждеш такої влади.
Найлегше – гратися в хохла,
На хату скраю все звертати,
Та коли щось і запалА -
Чи ж не твоя то «крайня хата»?
Аби й надалі ми були,
Аби в усьому світі знали:
Ми Українці, не хохли, -
Погоди б з моря не чекали.
Щоб долю згодом не клясти,
Терпіння зливши через вінця,
Спитай себе: чи гідний ти
По світу гордо понести
Звання почесне українця?

Лютий 2010

Все нове – це те, що буде знову.
І забули люди, як на зло,
чи хороше тим, що «модернове»,
чи тому новіше, що було.

Це не є претензії до Музи...
Щодо революцій –
                      за узду
у обійми бувшого Союзу
тягнуть все, що дохне на ходу.

Резюме політики неждане, –
уряд не чекає перемін,
язика ковтнули галичани,
а варягу –
                Таврія взамін.

Далі буде дуже гонорово.
Аж до полонин піде процес,
поки намічається прогрес.

Все нове – це те, що буде знову.
Де у вуйка відбирає мову,
у Росії буде інтерес.

                              2013

Без вітрів
духовому оркестру жари
поміж зеленню світло зелене.
Диригент золотий – віртуоз до пори,
розсипаючи вправно зиґзаґи згори,
добавляючи гучності в бубон мари,
звукоповінню сповнює вени.

Затривожишся – музика валом до скронь,
убивають октавами труби.
Незатінений,
в тілі людськім Єрихон,
без відібраних полем кутків, завіконь,
оминув би і вічності дужий закон –
диригента спинив би, бо згубить…

2014р.

Беруть за серце, їдять за душу
і словом добрим, і ділом злим.
А я – і ближніх любити мушу,
і грішно бути таким святим.

Коли ти знаєш, що ці ось люди
були учора мої брати,
а від учора...
               ...і вас не буде.
Бо ми земляни, а ви приблуди.
Ми – соколята, а ви – кроти.

Ми від Адама,
               а ви від мавпи
ворогували одне з одним.
Ділили море і суші мапи
ви – не зі мною, а я – з чужим.

У вас є міни і автомати.
Ви людолови часів орди.
І у мені ви убили брата,
як не навіки, то назавжди.

Один у полі я ще не воїн,
але за мною оці малі
із Богом в серці і на чолі.

Я буду – ладо, а ти ізгоєм.
Ти проклятущий, а я достоен
без тебе жити на цій землі.

                              23.05.14

Спивати біль калиново-полинний,
Горнутися до пісні й вишиття...
Допоки є надія в України, -
Є в українки доля й майбуття.

І хай життя то кришиться, то креше:
Луна й осколки - ген за океан!
На віддалі любити - ой, не легше...
За цю любов ми дякуємо вам.

23.05.2014

Нам ніколи не бути коханцями:
Не прокинемось в ліжку уранці ми,

Обіймаючи одне одного.
В мене шансу немає жодного.

Ти ж бо мила, вродлива й тендітна -
Не для мене краса твоя квітне.

Не подам тобі каву у ліжко,
Щоб тихенько у вушко: "Лелітко...".

Не на мене твої чорні очі
Позирають грайливо й охоче.

Що ж я мучусь, не сплю ночами
І кохаю тебе до нестями?

Нам ніколи не бути коханими -
Я не вийшов своїми даними.

Ми не станемо навіть друзями:
Ти - успішна, а я - loser.


23.05.2014

Пародія

Початок, звісно – то рубіж!
Не всіх, однак, носив лелека –
Важка дорога і далека…
Почнись попробуй в дощ чи спеку!
З капусти більшість – так простіш.
Початок, звісно – то рубіж!

Ми починались на грядках…
А як? Велика таємниця,
А чи бабусі небилиця:
Дівчата більше на суницях,
А хлопці – ті на огірках!
Ми починались на грядках…

Чого бродúть по манівцях –
Живем, ачей, не в захолусті,
На грядці є – худі і тлусті.
А ті, кого знайшли в капусті –
Донині ще на голубцях!
Чого бродúть по манівцях?

Ми почались – пішли у путь,
Хто з кукурудзи, хто з квасолі,
І білі всі – біліші солі!
Банани, дякувати долі,
Ще на горóді не ростуть!
То наша грядка – в цьому суть!

21.05.2014

Полісся. Синь озер, задивлених у небо,
таємні русла рік, працарство пралісíв, -
не дихаєш – впиваєшся! Чого ще треба?!
Це – нині. А тоді, за молодих часів:

учитись, пізнавати, підкорювати простір –
Донбаський чорний сніг і гоноровий Львів –
енергія життя! Усе, неначе, просто -
одне велике «Я», помножене на сім…

Дружина і сини, і невістки, онуки –
вже більше ніж сім «я», - то вже родина, рід!..
…Поліського струмка весняні теплі згуки
у пригоршні черпа юнак - який там дід!

19.01.2014

Ой солов’ї, не надривайте душу
ані свою, ані ось так мою,
що я і віру в неземне порушу,
аби вторити п’яно солов’ю.

Ой соловейки, ви такі маленькі,
чому ані у неї, ні в мені
любов’ю переповнене серденько
так не тріпоче у весняні дні?

Які меланхолійні переливи
від серця і до серця в унісон.
Були і ми, як солов’ї, щасливі,
але минає незабутній сон.

Ідемо поряд. Музика у серці,
а у душі кінчається весна.
Ой, не забута рідна сторона.

Ой утопили золоте відерце.
Відлунює моє забуте скерцо.
Смичок пиляє душу...
                        Чи вона?

                              22.05.14

Краплі, що на кінчику пера,
Вогники загаслого багаття.
То кому рум`яниться зоря,
Червінь розпікаючи завзяттям?

Мабуть надійшла вже та пора.
Нитка ще тримається долоні?
І блукає вічний самурай
З терну, що відлунює у скронях.

Дотики холодного меча
Памороззю по пелюстках лілій,
Звіку не запалена свіча,
Що чекала ті сльозини білі.

***
Мені сьогодні знову плакалось
За тим, що було і нема…
Спливло… Та світові однаково –
Довкола літо чи зима.

Що часом вкрадене – не знайдеш вже,
Минулого не повернеш…
І багатьом, насправді, байдуже –
Живеш ти ще чи не живеш…

Але так ясно зорі світяться –
Для них немає забуття,
Вони від вічності до вічності
Людське окреслюють життя.

23 травня 2014 року

Молоти
ВЕршать молодо,
Холоду
Cкрегіт змолото,
Спогади в небо золотом...

22/05/2014

Можливо нині ми йдемо не з тими,
Чи не звідтіль вимолювали день.
Усе єство, немов криваві стигми,
Неначе душі голі, без натхнень.

А може світ забутий Богом нині,
Чи все, що суще, цвіллю поросло?
Вже в енне доля губиться в рутині
І морщить біль історії чоло.

Ідуть дощі холодні без потреби
Гартує дух примарна боротьба.
А там, де червоніється крайнебо -
Встає на ноги нинішня доба.

Полум’ям охоплені міста
У цупких обіймах криміналу.
Нічого сказати – непроста
Ситуація. Такої ще не знали

Ні Донецький, ні Луганський край.
Огорнув неспокій Україну…
Вже пора, земляче – обирай
Чи розвій і волю, чи руїну.

Щоб не скаженіла хижа лють,
Не сичала ненависть у слові,
В синє й жовте душу розмалюй –
Осяйними барвами любові.




21–22.05.14

Томилася думка.
Томилася дії.
Звучить (навіть) лунко
"Людина". А мрії?
А мрії, що світлі,
людські, ненахабні,
у Біблії - в титлі,
в Корані - зазграбні.
І котиться Сонце,
і Місяць тьмяніє.
Хіба що віконце
рука чиясь миє...
Сховаєш осердя,
бо боляче голе.
Лиш терням за жердя
у серце щось коле.
Завжди завинить і
тебе ж звинуватить.
Ну, добре... За мить - і...
щось мріям завадить.
Звикаєш... Як гумка,
несеш це у тілі.
"Томилася думка," -
розказують милі.


22.05.2014

***
В найдраматичніші моменти
нам доля жалує презент,
коли іде у президенти
народу гідний претендент.

***
Очолена егідою еліт,
керована елітою сусід,
іде еліта нами керувати...
Мета ясна уже багато літ –
відняти, поділити й доїдати...
А засоби старі, як білий світ.

***
Ось і народ достойних удостоїв
на сході й особливо – у Криму.
На виході – Геракли і герої
на букву хе і чудаки ізгої
на літеру, з якої пишуть му.

***
Оце і є в моїм краю
твої закони вовчі –
за Русь мою і «мать твою»,
налиті кров’ю очі?

***
Бути поміченим – це означає,
що і на мічених буде пора.
«Слава героям!» У рідному краї
це означає: одні самураї
іншим на зміну ідуть на ура.

***
Ідіть у пекло , самураї,
агенти клятої орди,
що довели нас до біди.
Палаюча душа жадає
купелі чистої води.

                              05.2014

Зажурений, як тінь, стояв Іван
Під вишнею. На обважнілі плечі
Пелюстка впала. Наче ураган
Думки тривожно бились. На старечім

Лиці ховалась туга. Сивина
Куйовдилася вітерцем весняним.
Подумав про дружину, що вона
Ще досі плаче... Світе безталанний!

Де видано на старості щоб літ
Навіки залишати рідну хату?
Та чи коли подумати би міг,
Що в чужині прийдеться помирати?

Зітхнув Іван. Стара слаба і він,
Нема кому отут їх доглядати,
То мусили продати рідний дім -
В Криму дочка є, зять і онучата.

Хоч руською балакають вони,
І зять до війська руського подався,
Хоч тінь плазує клятої війни,
Та що робити? Вечір укладався

Між вишнями спочити. І хрущі
Гули щосил... Зірвав листочок м`яти...
Як хороше, як любо, до душі!..
А вранці в Крим спекотний вирушати.

20 - 21.05.2014 р.

Моя земля так спрагло хоче миру,

Так стогне в цей страшний і дикий час.

Моя земля чудова, наче диво,

Зустріти ще світання має шанс.

Затихне біль і відшумлять тривоги,

Бо це безглуздя - в бій на брата йти.

А всі стежки, і всі прямі дороги

Додому приведуть, як не крути.

21.05.2014 - 20:58



Оригінал

МОЯ ЗЕМЛЯ

автор: Enola
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500304

Моя земля так жадно хочет мира,

Так стонет в этот страшный, дикий век...

Моя земля, прекрасная, как диво,

однажды все же встретит свой рассвет.

Уймется боль и отшумят тревоги –

бессмысленно идти на братьев в бой…

А все пути, тропинки и дороги,

в конечном счете, нас ведут домой.

***
Хоч так довго пручалась Росія
І так вірно служив бандюган –
Ми змогли (бо не кожен зуміє!)
Перевести її крізь Майдан…

22 травня 2014 року

***
Ти ще досі присутня незримо,
Наче вийшла на деякий час,
А душа під крільми херувима
Вже назавжди покинула нас…
Так сумуємо ми за тобою,
Розповісти – не вистачить слів…
Там немає ні смутку, ні болю,
Де Спаситель тебе перевів,
Допровадив на тихую воду,
Твоя чаша – то надмір пиття,
Той, Хто вмерти за тебе дав згоду,
Дарував тобі вічне життя.

22 травня 2014 року

шовкова повня спалює вікно
в нічне обрам’я злущуються роси
і він іде іде простоволосий
топити сни які щодня приносив
розхристаний морфей колись давно

сліпа мара колише босий слід
в якому перекошується повня
від крику снів і крадених і кровних
тремтить імла і душить невимовно
і кидає дрощами навідліт

опівночі – ще трохи і кінець
маркітні сни ковтне вода висока
далеко десь моргне безсонне око
старий морфей зап’є піґулку соком
і побреде крізь повню навпростець

Люблю цей світ, як білий лист паперу,
Де я останній вірш не написав,
Де жив не так сьогоднішнім, як ерою,
В сльозині прочитавши небеса.

Між ситими від благості духовної,
Між злими, одержимими й теде,
Я плив під білим парусом на човнику
До Бога, добрих, зоряних людей.

Вони ще є – шляхетні, світлі, мучені
І мічені – освячені тому.
А світ ще пахне кров’ю і онучами,
А світ ще має війни і тюрму.

І молоко, й колиску, сльози ніжності,
Прощання, прощу, прощення, пісні.
І пташеня, й зайча з чудними ніжками,
І висота в пекельній глибині.

Печаль поганська, радість християнська тут...
І навпаки...
Язичником я був.
Тепер з хрестом бреду посеред хамства,
У світло трансформуючи журбу.

У світі, де стріляють сіллю в серце,
Де без хреста не підеш за Христом.
Де хоч-не хоч, а будеш завжди в герці
Із бісами, царем, собою, псом...

Де хоч-не-хоч, а будеш у любові,
Якщо ти сам полюбиш вертикаль...

Наразі я ховаюся у слові,
Як в морі харалужному ріка.

15 трав. 14.

Я щирі спогади купаю
В оазі щастя теплих днів, -
Дитячих літ святого раю, -
У серцю милій стороні.
Нема там заздрості, розпуки,
На світлу радість - заборон,
Звучать сердець солодкі стуки
Блаженству неба в унісон.
Омиту пам"ять незабутнім
В рядки римовані кладу,
І бачу в їх пісенній суті
Душі надію молоду.

Я чую твій голос між тисяч акордів,
Що линуть від рифів і хвиль гомінких.
До тебе пливу морем дивних мелодій.
І пальці танцюють на струнах дзвінких.

Побігли стежками кудлаті тумани.
На листі сміються краплинки роси
І квітнуть-буяють солодкі фонтани,
Рікою течуть голоси, голоси…

Коли виникають між нами кордони,
Дощем заливається сонячний день.
Лиш ехо здолає усі перепони
Й до тебе крізь морок мене проведе.

І лину до тебе у вільнім польоті,
І серце бажає мелодій п’янких.
Я чую твій голос між тисяч акордів.
І пальці танцюють на струнах дзвінких.
2008

Вечірнє плесо лісового ставу…
Закличне кумкання і скрекотіння жаб
То вереском стоїть над очеретом
То стихне одночасно і раптово.

Війнув вітрець, побрижилася гладь.
Доріжка місячна по ставу навпрошки
Заструменіла.

* * *

***
Щось цікаве побачиш щоднини
Коли вранці підеш на грядки…
ДНР вже не хоче данини,
І Ахметов веселий такий?

Знову персик засох по морозі,
Полуницю вже час поливать…
А чиновник в замішанні досі –
Скільки брати, і брать чи не брать?

Донесемо до кожного хлопа:
Хабарям і корупції – Ні!
Щоб Америка вся і Європа
Були впевнені в завтрашнім дні.

21 травня 2014 року

*ДНР – Донецька Народна Республіка