Серпом торкаючи крила,
Мов не до речі,
Буття ворота відкрива
В літа старечі.
Хоч тиші вишній супокій
Стократ миліший,
Як читача душі живій
Доладні вірші,
Та тим, хто прозою просяк
Земної суті,
Ліризм небес не просто так
І осягнути
Та хоч би раз дарує мить
Живому вздріти,
Як небо славою блищить
У вічнім світі.
Тому й не страшно на межі,
Що медом згіркла,
Бо це життя, яке прожив, -
Лиш перша збірка.
04.02.15.

Мы закрыты тут наглухо. Надвое
Мы узлов слишком сильно завязаны.
Здесь пространства – ни шагу единого,
А все звуки – биенье сердец.

Между нами лишь страх. И рука твоя
Долгожданным движением смазанным
На губах моих линию длинную
Чертит медленно. Это конец.

Мы заложники собственной глупости.
Мы наивно играли с доверием,
Отдавая друг другу все ключики
Ото всех неоткрытых дверей.

Совладаем ли мы с этой трусостью
Не побыть хоть бы раз слишком смелыми?
Ведь в глазах наших зайчики-лучики
Говорят все за нас: ну скорей.

Я бежала бы прочь. Но мы связаны.
Я искала бы выход. Но нет его.
И кричать бы, что я равнодушна, но
Мне фрезой режет голос. Нема.

Асимптоты достигнуты. Сказаны
Громким гулом молчанья ответного,
И неровным дыханьем-удушием
Все признания, мысли, слова.

Лето 2010

Цей ветхий човен із потрійним дном
Вже не спасти, втекли щурі та воші.
Ти переміг, незримий сатано.
Запахли сіркою бинти і гроші.

Черниці кришать сало, вінегрет.
Великі очі, номінальні втрати.
Читай тропар чи споглядай балет...
Перевдяглись у янголів пірати.

Розкручуєш осмолену спіраль.
Ні літака для втеч, ні парашута.
До літа бовванів у млі Грааль.
Та спраглі заволали: "Нам цикути!".

Доп"ють, доб"ють...
Помоляться на древо.
Чималий гурт овець, бракує левів.

Ось баркаролу змінює латино.
Оповиває світ лиха година.

2015

Півсвіту плаче, півсвіту скаче.
А що удієш? Таке життя.
Ось тут весілля, ось плине кАча.
Дороги щастя і небуття.

Пирують гулі, дзвенять бокали.
І п’яний гомін, веселий сміх.
А поруч горе. Його портали
відкриті навстіж у білий сніг.

Нечулі цифри. За ними долі.
Ядуха раю чи біль земний?
Насип на рану дещицю солі.
Пектиме яро – іще живий…
04.02.2015

Пошерхлі лапи Лисої гори
Мале забавлять, виточать колиску.
Німотна квітка виросла так високо,
Що не заколихай і не зірви.

А ця гора ладна дитя до сну,
У стежку сповива сліди і слідики.
Малий принишк – стомився і заснув,
І навіть відьма не шелесне віником.

Гаснуть вранішні зорі,
Забуваються сни, -
Відкривається зору
Одержимість весни.
Голубами туркочуть
Метушливі струмки
І засліплює очі
Синь яскрава ріки.
Переповнений дивом,
Прокидається світ.
Од пташиного співу
Можна просто здуріть.
Зеленіє левада
І густа ярина, –
У душі моїй радість
Шаленіє одна.
Без весла і вітрила,
У веснянім човні, –
Переборю хвилі
Ніжні, теплі, ясні…
03.02.15

мы делили один посыл
боль растущую боль бесполую
потревожить твою посмел
нежность белую полуголую
а взамен проходя скулил
злом невидимым за кулисами
уплывающий образ мил --
если берег и весла -- исповедь…
04.02. 2015.

Дівчина гарніша за сльози
що рясніш за квітневі зливи текли
очі позичені водоморозом
в яких відбивались бажання мої
пам”яте, голубе в серця царині
руки мої у безчассі вимкнутих мрій
згадую човен стегна
згадую трепет замріяних вій
у лиха годину і радості час
вітаю тебе найгарніша
і пісню веду

Я одержима не лише тобою, любий...
В залежність до поезії потрапила сповна.
О, тая пристрасть жаром обпікає губи,
П'янить словами...і втрачаєш розум без вина...
У одержимості свої закони, милий...
Вона не відпускає, а виснажливо знобить,
Вона неначе ясний голуб сизокрилий...
Злітає... ти летиш-летиш... віршована блакить...
І вже... не відчуваєш часових відміток,
Не орієнтуєшся у реаліях буття.
І викладаєш ту мозаїку з крихіток...
Так...ніби поза нею, не існує там... життя...
Саме тоді...у крайніх...дальніх горизонтах,
Втрачає сенс тривимірна Декартова модель...
І губиться душа у створених експромтах...
І потрапляють мислеформи в іншу паралель...
Я  одержима...різнобарвними рядками...
Я одержима...й блиском твоїх внутрішніх вогнів.
Я одержима обома...стою  між вами...
Поезія!..І Ти!..Відлуння двох складних світів.
31.01.2015

Сеанс важливий - зцілення любов`ю...
Я медитую на семи вітрах....
Все, що пекло вогнем , мечем і кров`ю,
Міняю знов на райдуги в очах...
Міняю на просвітлене мовчання,
На тисячі енергій при свічі....
На самопізнання і осяяння,
На сповіді при зорях уночі...
На застережні космосу сигнали,
На дар любити світ цей попри все...
На ті слова, яких ще не сказали,
На те добро, що кожен з нас несе...
Ще на тепло і на душевний спокій,
Гармонію у Всесвіті й собі...
І щастя на струні такій високій,
Як небеса одвічно молоді...
2015

І пише кіборг Гриня есемес,
Допоки вибухи ще не лунають:
«Розбився Скрябін. Мабуть, буде сплеск
Новин, сюжетів – ще не всі це знають.
Вшанують. Поговорять. Помовчать.
Це правильно – мужик був той, що треба.
А в нас тут міни виють і скавчать,
А в нас – не розбереш: земля чи небо…
Немає наче автокатастроф,
Не їздять тут давно молоковози.
Тут пекло. Роздоріжжя всіх Голгоф.
І сухо там, де завжди були сльози.
Підірваний он позашляховик.
Тяжкі трьохсоті. А один хлопчина
Вже без ноги. Хто наш почує крик?!
Коли про нас згадає Батьківщина?!
А другий… Від осколка. Смерть умить.
Та що ж таке?! Життя міняє шифри…
Хто НАС згадає? Від думок штормить,
Бо ми тут, вибачайте, просто цифри".
03.02.2015

«Вернулися, мабуть, в Збараж
Посланці гетьмана,
Розійшлися по домівках
Рідня і сусіди,
Тепер зможу говорити
З сином наодинці.
Пригорну, немов тебе, я,
Стасику мій любий,
Оці кілька книжечок,
Що тобі за втіху
Слугували у походах
По кривавих січах.
Пригадуєш, як казав ти:
«Візьмемо Варшаву
З її «Nie pozwalam!»
Стану своїх козарлюг
Латини навчати?»
Не послухав пан Хмельницький
Ні тебе, ні Йвана,
Понадіявся натомість
На спільника хана.
А ханові той за друга,
Хто більше заплатить.
Не скупились, видно, ляхи,
Бо ж не помагать Богданові
Докінчить почате, –
Подалася татарва
Грабувать Поділля,
Забирати у неволю
Юних подолянок.
То ж помчав ти з козаками
Перетяти бусурманам
Шлях до кривавиці.
Полягли на віки вічні
Твої побратими.
А на тебе чатували,
Щоб за гарний викуп
Перепродать як схизмата
На глум єзуїтам...
...Відки брав ти, синку, силу,
Щоб не закричати,
Як зранене твоє тіло
На списах здіймали...
«Хай подивиться востаннє
На свою Вкраїну!» –
Так гукнув під регіт шляхти
Ярема триклятий.
Бодай ти вже, скурвий сину,
На кутні сміявся...
Забрав в мене на старості
Єдиную втіху...»
...На Савур-могилі,
Оплакало Морозенка
Доблеснеє військо,
А Вкраїна свою втрату
Вилила у пісню.
І почула, мабуть, мати,
Перш, ніж йти до раю,
Невмирущий, як і пам’ять,
Сумний спів про Стася.

Він нас не кинув. Він покинув нас,
Хоча робити це ще не збирався.
Чому так швидко збіг Андрія час?
Такий міцний ланцюг – і обірвався?!

Знов ДТП. Який, Вкраїно, раз,
Назавжди гинуть кращі. Ба - найкращі.
Або молоковоз, або КАМАЗ –
І знов нема людини в хижій пащі.

Клубок у горлі. Жаль. А слів нема…
Затерпло серце від німого болю.
Андрій, чи Скрябін, а чи так – Кузьма -
Завжди і всюди був лише собою.

І зойкне ще не раз телеекран.
Нової пісні більше не напише…
Таке пронизливе й щемке синівське «Мам».
Усі концерти – вже тепер колишні.

І обірвалась пісня – сорок шість…
Ідіть до друзів, поки є до кого.
Бо кожен тут, як бачимо, лиш гість,
Що залишає слід або дорогу.

Він так хотів на небо зазирнуть
Й побачити, як рідним там живеться.
Тепер же сам пішов у довгу путь,
З якої вже ніхто не повернеться.

Прийшов у світ цей Скрябін недарма.
Його країна нині – вся в руїнах.
Небесній сотні заспівай, Кузьма!
Ви ще поборетесь за нашу Україну!
03.02.2015

Любов до земного прости мені.
Відкину усе, що є стимулом.
Піду одиноко отак собі,
не братиму навіть кота свого.

Вміщається все у малу мить, у дух.
За Книги Життя повнотою йду,
від формального вже відтятою.
Вабить, Отче мій, чистота Твоя.
2015р.

Прийму вогонь, як естафету духу,
І як палити - то нехай горить!
Душа - струна для послуху і слуху
І хай звучить та нескінченна мить,
Та без страху, без болю, без сум`яття.
Моя любов - моє мале розп`яття,
А хто вже любить, того не болить!
2006р.

Небо у хмарній ковдрі птахів-втікачів рахує,
Не хоче лишатись самотнім, - дощами гіркими бунтує.
І дерева такі спорожнілі, застигли, оголені й ниці,
А хмари важкезні від суму, опухлі і геть білолиці.

Ситцевою плівкою затягну собі горизонти,
Чи то перспективи, як знати, чи болючі моменти,
Та от цимес у тому, що птахи чорнокрилі,
Забрали щось тепле у грудях і знову злетіли.

Очі в неї — ах,
мов два каштани літа —
знов його зовуть.

(3 лютого 2015)

***
Чуже по духу виявилось рідним.
Невірогідне стало очевидним.
На сході окупація триває.
Нарешті і сліпому стало видно
усе, чого глухий недочуває.

***
Поки Богові угодно,
затіває що завгодно
шайка-лійка сатани
і стає у Раші модна
ліквідація «страни».

***
Буде час – і від Раші залишаться мощі...
Не рятують ікони, реліквії, прощі
і на бані найвищий золочений хрест,
поки шкіра у шкури, собі найдорожча,
не упаде, зітнута мечем із небес.

***
Які були – таких немає.
Але ніхто не забуває,
що і ніякі – із народу.
Якщо й помилишся, буває,
то це нікому не на шкоду.

***
Ще є такі, кому і на Пегасі
любити Батьківщину не на часі.
Іде війна за кусень ковбаси.
У всіх щілинах – рашеські Носи.
Батурином запахло у Донбасі.

***
Життя минає, мов кіно,
як течія в ріці.
Але живемо все одно,
коли спускаємось на дно
при самому кінці.

                              02.2014

Офіри... ефіри... піари...
Невидиме... видиме... фари...
Аж вигулькне смерть на дорозі
"камазом" чи... молоковозом.

02.02.2015

Матеріальне усе минуще
Духовне все та не всім доступне
Ми з тобою звичайні істоти
Та все ж не звичайні люди
Проміння зранку лізе в очі
Мало спав та зустріну радо
Головне що у нас є какао
Є вона та тости з маслом.

І натяки дружні частенько випрощуй –
Розшириться простір, а з ним і гаразди…
Завзято проходжу і вулиці , й площі,
Але не в Парижі, але й не у Празі.

Своє - дороге, хоч зусібіч - іржаве.
П’янке торжество, як обмацуєш обрій.
Ой, що воно діється в нашій державі?
Куди ж то прямують уперті й хоробрі ?

Що ж буде? Вони повертаються завтра.
Тому то удома й мені не сидиться…
Приморене у налюксованім авто
Велике цабе, як поранена птиця.

А далі, а далі – сумні пришелепки
Копають коріння вкраїнського роду.
Сміюся і плачу. Такої халепки
Уже не розрядять катоди й аноди.

Усе це – своє, і втекти неможливо.
І я не пасую – добрішаю щиро.
І в дім нездійсненне стікається мливом,
І в тиші трави віддаляються звірі.

Просте благодаття присіло на лаві.
А поряд - сусіди витрушують біди.
Місцеві новини, звичайно, - кульгаві.
Але без огуди, пліток і огиди.

Голову звільнивши від думок,
Намагаюсь в маренні заснути,
А годинник в’їдливо: “цок-цок”
Стійко галасує шалапутом.
Наче божевільний: “цок-цок-цок”
Уночі вицокує без тями…
Спроквола відмірюю свій строк,
Обхопивши голову руками.
02.02.15

Ми нарІзно блукаєм в світах...
Що кохання жертовним буває,
І сльозою на щоки спадає,
І вогнем запеклось на вустах,

Пізнаємо з тобою весь час...
Знову пам"яті спомин торкнувся,
Наче в дім блудний син повернувся...
Отже, пломінь кохання не згас,

І під снігом палає вогонь...
Ми в розлуці нарізно страждаєм,
І на зустріч надію плекаєм,
Що надійде, мов потиск долонь...

...наші душі зіллються нараз,
І в палкому злитті відігрієм
Зледенілі серця.. Ми це вмієм!..
Ви повчіться цьому ще у нас!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115020301043

Зелений місяць у безодні плине.
І все, нічого більше. Це єдине.

Та часом голос десь у морі зрине
І щезне в шумовинні. Це єдине.

Із темряви гудок за вітром лине
Від корабля на рейді. Це єдине.

І нарікання, болісне, звірине.
Одне, велике, давнє. Це єдине.

Йди крізь чужі міста –
Там тебе мало знають.
Вітер куйовдить страх.
Нерви твої гойдає.
Іноді він мовчить,
Часом – штовхає в спину.
Не реагуй в ту мить –
Ти його не зупиниш.
Далі спокійно йди,
Збільшуй кордони втечі!
Вийде він на сліди –
Ти йому не переч лиш.
Знай: це звичайний біг!
Той хто прийшов стріляти –
В’язень твоїх доріг.
Сам він не може спати!

Мамо, дуже страшно на війні,
Коли у тебе снайпери стріляють,
Коли тебе нещадно убивають,
І ллється кров гаряча по землі.
Коли уже ніхто не пожаліє,
Коли вбивають твого друга, брата,
Коли уже немає сили встати,
І смерть перед очима майоріє.
Тоді стає і тоскно, й душно, й гірко,
Над головою небо - чорний дим,
Дорога в смерть красивим, молодим.
Як страшно, мамо, в серці перегіркло.
Жорстоко і нестерпно на війні,
Все вибухами й ранами прошито,
І не врятує в решето пробитий
Бронежилет старенький на мені.
Не знаю, чи вернусь, кажу вже прямо,
Боюсь Вас не побачити, боюсь,
І все ж, якщо я раптом не вернусь:
За мене помоліться, рідна мамо!

08. 08. 2014

Коли брехня, заплетена вінком,
на хамську шию одягнеться лавром,
подякуй Богу, що вберіг. Чолом
вклонися низько біля брами Лаври

за те, що не якась продажна лярва,
що ставила крапки, коли від ком
рябіла ув очах дешева слава
і вабила порожнім рукавом...

Прогнуться шиї – гільйотини часу
і голови зітнуть, і мізки масам.
Віки змішають правду та обман

в суцільний порох на кривих дорогах,
в якому загрузатимуться ноги,
коли душа піде через туман.

Ти вперше знайомишся з весною,
Для тебе вперше зацвіли сади,
Ти спиш, а я милуюся тобою,
Всміхаєшся, як сонце до води.

Веселкою впадаєш в моє серце,
Теплом обігріваєш, як вогонь,
Малесенька, щаслива, трішки вперта,
Даєш мені торкнутися долонь.

Проводиш ніжно пальчиком по шкірі,
Крізь сон не пролітає смуток, страх,
Дивлюсь на тебе і такий щасливий,
Аж сльози виступають на очах.

03. 07. 2014

кричати ціль серце завмерло чекає удару
і хниче малям і вовтузиться в кошених травах
вночі реготало а вранці приречене сумом
похнюпивши носа шляхами небитими суне

тікай мале серце розмова з тобою коротка
ніхто не завважить що юне і гострі осколки
угризлися в м'язи різцями тобі гостролико
приперся мій Боже для чого і хто тебе кликав

звір викривив губи у грубу іржаву підкову
згадай-но маленьке про нашу з тобою угоду
а серце тріпоче проразливо б'ється в знемозі
нема йому ради розради нема більше спроби

розколотий простір за рогом вікно в інший вимір
біжи моє серце щодуху туди і щосили
не слухай позаду солодощів голос заспинний
біжи моє серце в запасі ще є дві хвилини

2015

Не мудреці, учені та поети
на троні світу. «Золота» орда
собі купує владні еполети,
і це найбільша із усіх біда.

Не ум благий, а фарисейські лікті,
уміння «Я» творити із словес
і розкидати ошуканства сіті –
ось путь ординця до земних небес.

Із тих висот лигають собі сили,
щоб вічно панувати, як царі.
А унизу криваво рвуться жили
від спротиву до тих, що угорі.

30.01.2015

Можна щезати сумирно й німотно.
Це житіє – амнезія болотна…
Вже не пече, що катма розуміння
В сонму дволиких з вінцями на тім`ях.
Друг у цейтноті захряс, не скучає.
Шори тепер делікатно-умовні.
Не докучала б докірливим словом,
Сріблом чекання – до чорного чаю.

Можна зникати, якби через хвищі
Не провели Віра й ніжність до вищих.
Цілиться лучник щодення без жалю
В душі найближчих. Молюся, печалюсь…

2015



Татьяна Селиванчик

Можно исчезнуть....

Можно исчезнуть смиренно и молча,
Если при жизни — не ищут, не помнят
Да и не важно, что чаще не понят
Ряженой братией ловких и ловчих,
Другом ли, что до беспамятства занят,
Узы — всё чаще — заочны, условны:
Не докучала б укором и зовом
И ожиданием, как наказаньем.

...Можно исчезнуть, когда б ни держали
Вера и нежность последняя — к лучшим,
Если б жестокий не целился лучник
В тех, за кого и молюсь и печалюсь...

сумний трамвай моїх старих симпатій
відходить від північного депо
твої слова – це лиш вогонь-багаття,
які згорають, ніби й не було…

вразливий місяць зоряного неба
закрився від твоїх маслЯних рук
і доторків йому навряд чи треба
бо твої руки – лиш минулий гук

пустий вагон твоїх подвійних душ
летить назустріч небуттю й безодні
втікай в наш світ, цурайся ти чимдуж
своєї невибагливої плоті


14.02.2013

Ми стоїмо
               на сторожі землі
                                       і небес,
поки у душах
              невидимий світ
                                    не воскрес.
І оживаємо
                       лірою Музи,
                                              зелом,
поки мелодії неба
                                    римує перо.


Може у небі
                       літає роями
                                        хорей,
поки ще ризи
                   досушує
                              сущий Орфей.
Може
        когось і цілує Кебета
                                       в чоло,
і не минає
               усе, що раніше
                                           жило.

Думи оперені,
                   наче лелеки
                                       летять,
і не вертаються з вирію.
                                 Лине назад.
божа мелодія неба,
                                  і їй завдяки
сіються інші
                       її                                                                                                             мелодійні рядки.

Ди́міє мряка
                  і сходять грозою дощі.
Знак зодіаку
                 віщує зорю
                                           уночі
і оживає зерно
                        на майбутнє добро,
поки сузір’я
                    описує
                                  вічне перо.

                  01.02.2014

Допитливій онуці

Снігурі червоногруді
І синички жовтокрилі, -
Годівничку, наче чудо
Хліба повне, оточили.
І дзьобають зголодніло,
На засніженім картоні,
Половинку задубілу
Учорашнього батона.
В срібних зблисках снігопаду
Важко їжу їм шукати, –
Тож любому корму раді
Невибагливі пернаті.
01.02.15

Амелі я украла у тебе ім»я
а може життя хто знає?
де роздають по крихті щастя
чи ти сама роздаєш безкрає
неторкане золото з- під вікна
і пластиліновий настрій
бо він і вона для тебе айстри?

зачіски різні...
й молочні ріки
на устах не досохли і не досохнуть
і хай продавчиня морської риби
повисне трохи на грудях у Бога
і поплавки де калюжі мілкі
з теорій мовчання і недовіри
хапатимуть німби одягнутих в біле

хто шепотить і досвітку в думах
нам не віддасть санскриту слова
не зрозуміє все просто так!
відтак...
хай їх обійме моя і твоя ковила
хай їм насниться моє і твоє відлуння

зберу волосся в пучок зітхне колосся
ти приходиш чи - мені здалося

я знаю як з під шкіри роздаю себе
як роздирає полиновий світ освітло
як сніг спаде як сніг кудись занесе
останнє світло

вітрень несамовитий
роздмухує серце Амелі твоє і моє
годинник обох пульсує бо ми десь є!

серце Амелі серце велике як співрозмовник
і ми уже не люди
конваліє літа
ти доживеш до нього
а я дожену повітря…

Амелі я украла у тебе ім»я
ти –це я а я прозора дорога....

О Нотр Дам собор!.. Ты спишь и видишь сны...
И в витражах отсвет тоскующей луны
Фигуры прошлого творит за тенью тень...
Иди, встречай их, Эсмеральда! Скоро день...

И вновь- Поэт, Монах, Горбун- они твои...
И ты- как смерти зов, как поцелуй змеи...
Ты не мертва... О нет и нет... Они с тобой
Еще станцуют лунный танец голубой...

И загорятся лунным светом витражи...
Ведь ты сама хотела этого, скажи?
Сводя с ума, самой в безумье уходить,
И винным током совращенья яд испить...

Блеснет рассвета луч в полночной тишине,
И ветра стон прошелестит на ухо мне-
Ты пред Собором, как пред Богом преклонись-
Не позабудь о НЕЙ... И тихо помолись...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115020200758

Предисловие. Я верю. И так будет.

Угрюмо глядел Воронцовский дворец,
Как мы целовались с тобою,
Отмерив нам грустный свиданью конец
На башне курантовым боем...

Листвою осеннею парк шелестел
Когда ты рассталась со мной,
Как будто разлуку утешить хотел-
Вы оба вернетесь весной.

Прольются печальные слезы небес
На парк в ожидании нас,
И сонце их высушит множество раз,
предчувствуя радостный час..
.............................
Мы встретимся вновь,
И воскреснет любовь...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469026
рубрика: Лирика любви
дата поступления 28.12.2013
автор: Сокольник

Ще й зими не було - а весна що не день, то чутніша.
Ще й життя не було - а гляди, доростають сини...
І таке на душі - не сказати ні словом, ні віршем,
І таке між людьми - що, здається, не треба й війни.
Та не час нам, не час голосити до хрипу, до скону,
Хоч би й вітер зі сходу і небо, немов на грозу...
Богородиця Діва вже плаче криваво з ікони -
Чи зуміємо ми
Відмолити Їй
Кожну сльозу?..
1/02/2015

что в имени чужом тебе отныне -
посеребренный пепел автострад
поедут люди и вослед за ними
с усилием начнется листопад

и выпрыгнуть бы да куда деваться
и твой попутчик как заведено
в пути не станет интересоваться
куда ты едешь или от кого

лишь той ольхе что одесную зритель
твое лицо выглядывать потом
когда внезапно тормознет водитель
и разобьет стекло горячим лбом

и ты не с того света а спросонья
услышишь как стихает ветра вой
как телефон вибрирует в ладонях
почти живой

...Плачу... Не як поет ридма.
Слізьми сухими плачу
І в мареві немовби бачу
Супутників моїх незмінних на лижні.
Раз-по-раз оглядаються, питають:
«Невже отак ми швидко йшли, що вони відстали?
А, може, заблудилися в завії сніжній?»
Не заблудились ми – в ізраїльській зимі лишились.
Всупереч намірам не радять виїжджати лікарі.
Так що не оглядайтесь, любі, і не шукайте в завірюсі .
Дай Бог, аби наступний лютий в хвороби відвойовано було
І ми в звабливому Тіролі неслись за вами по лижні.

Зустрілись очі старості та юності. Зустрілися десь думки та мрії старості та юності. зустрілися дві різних епохи. Очі старості,вірніше віку злегка зволожені і дивилися у світ молодих не заплаканих очей. Одні знали життя. Бачили вічність вміли видавати мудрість. Інші молоді. Нахабні, наполегливі стрімкі і бентежні. Прагнули довести що світ весь мусить все віддати. Очі віку дивились і злегка посміхались.
Очі молодості дивилися і просто прагнули. Куди?
А Світ дивився. Дивився , мовчав. Просто думав. В той час коли очі віку знали що вже казати немає що. А якщо і є що сказати то просто те що називається незнанням

Лист невідомому адресату…

Ми були коханцями у минулому житті. І ми кохали…
Кохали без обручок і чужих благословень,
наперекір усім правилам і законам.Але ти заборонив мені любити іще когось, крім тебе. І тому я буду самотня… і в цьому житті, в і наступному…
Мене оточують тисячі безликих створінь, порожніх душ, брудних думок і бажань.
І я хочу пройти осторонь цього світу, який мені чужий і огидний… Мені байдуже, що там кричать за спиною – від заздрості, дурощів чи власного безсилля…
Мені байдуже, хто страждає через мене.
Навіщо мені усе це, коли у мене є Ти?..
Ти – безмежний океан неземної радості, ти – неприборкана стихія і тиха гавань, в якій не чути звуків злого світу.У тобі є все…

Ти – частина мого серця, шалено-пульсуюча артерія.Ти – сенс мого існування, тобою заповнений весь простір Всесвіту і моєї свідомості.Без тебе мене не існувало ніколи. Як і тебе без мене.Я не пам’ятаю, ким ми були, але нам усі заздрили…А можливо, ми уже безсмертні…Ми вросли у землю нескореним духом свободи, розіслали свої мрії сотнями білих голубів, спустили свої думки на землю зливою, що змивала світ від бруду…
Нас уже не розлучити.Ніколи.Я не проміняю на дорожню куряву наш світлий політ.Я берегтиму наші крила глибоко в душі.Вони такі пошарпані і стомленні, але рідні…І хай я уже не зможу полетіти, щоб тебе знайти, але я завжди буду поруч.Я буду усім, що тебе оточує – теплим днем, тихою ніччю, радістю і вірою.І я залишу на твоєму столі перо. В мочене у кров натхнення.Те, що не згорає у вогні неправди.Дане мені із неба. Бережи його. І поки ти його берегтимеш, житиму і я.
Щоб у наступному житті знову закохатися.Лише у тебе.І у небо.Ми - безсмертні…

Я вийшов на околишню дорогу
За містом
У полі вже спадало надвечіря
За містом
Випроставши рук зупиняв авто
За містом
Так далеко бачив я чиєсь село
За містом.

була липнева вечірня година
за містом
було галасно й не просто край дороги
за містом

Позирати в квадратне віконце і
не побачити диво із див,
щось плести і плести охоронцеві
про ідею, систему й мотив,

а в умі пориватися мічено
(хоч немає тремтіння колін)
за складські та службові приміщення
до освітлених білим вітрин,

де ховає статуру завбачливо
поміж стендів, полиць і т.д.
недосяжний, щемкий, неоплачений,
п’ятилітній “Louis du Conte”.

22/01/15

01-02-2015

Той так прожив життя що зміг побачить все.

Кінець.

В другім житті він бідним став,
насправді бідним, зовсім без нічого.

Забудьте Квебекантропа,
хлопа, що ні на кого а ні трішечки не схожий.

Ах! Ах!
Вмер
птах

Птахи
голуби
Наші долоні

Що з ними стало сьогодні
що себе впізнати не годні

Колись їх бачили
в ясній висі зустрічались
у небі ширяли
з радістю спілкувались
себе пізнавали
з такою легкістю

Що з ними зараз
чотири долоні без пісні
вони мертві
і спорожнілі

Я скуштував кінця світу
твоє обличчя руїною стало
бо затихли чотири голуби
бо вмерли чотири долоні
Опали
одна біля одної вряд

І питаєм себе
В скорботі
що за смерть таємнича
яка таємнича робота
у смерті
яким шляхом таємним у нашій тіні
куди наш погляд не в змозі сягти
Смерть
з”їла пташині життя
впіймала пісню й політ перервала
чотирьох голубів

що лежать перед нами
без променя душ
і без тріпотіння сердець.

Мені вже молодість пророчить
Потік води - що камінь точить
Дозріли пагони , плоди
Збирайся вже у осінь йти

А я ще зеленью буяю
Трав медоносів сік збираю
Тримаю марку - перший клас
Беруть , купують на розхват

Ти постривай мене тривожить
Занадто рано шлеш симптони
Ще кров вирує , гуморить
Дорослим бути не спішить


Меніб тобою вічно бути
Завжди яскравим , не старіти
Кохання людям дарувать
Любов'ю сім'ї - опікать.
2000р.

А молодість усе тікає
Все розуміє , вибачає
Втішає батьківським теплом
Мов мати - колихає сном.

Обстрел... У блокпоста легли снаряды,
огнём и дымом белый свет затмив.
Насквозь изрешечён стоящий рядом
автобус, переполненный людьми.

Кто чудом выжил – выбивали окна,
шофёр ломал заклинившую дверь,
дрожали окровавленные стёкла,
в них мир кровавым виделся теперь.

«Я – Волноваха», – вторят украинцы,
скорбя душой и сжав плакат в руке,
от Харькова до западной границы,
и на каком – неважно – языке.

Россия ищет сотни оправданий,
обманывая всех который раз,
а в череде бессмысленных страданий
разменною монетой стал Донбасс.

Не забуті , омріяні ночі
Сколихнула у грудях мить
Прилетіла нежданим вітром
Понесла - у небесну блакить

Розтривожила хвилі спокуси
Затуманила розуму прить
Стеленила - засмучену душу
Спогад змусила солод пить

Я радію бажанням щоразу
Хоч тривожать вони все живе
І лечу я до тебе - відразу
Тільки хвиля ця ніжна прийде...
2011р