Сними с меня свой крест
Он слишком долго и безжизненно висел
Хочу вдохнуть полной грудью
Я давно вынашивала этот протест

Жизнь это война
Каждого человека с самим собой
Надень скорее шарф


Сколько не спетых мелодий
Сколько не сыгранных сцен
Антрактов
Аншлагов
Пауз

Столько трагикомедий
Столько ужасных полотен
Сотканных из наших умов

Останній вірш. Думок гарячий біль.
Палац вітрів зруйнований прозрінням.
Душа вагітна тишею безсиль.
У серце ж без гріха – летить каміння.

Останній грім розірваних небес.
У літерах-дощах – печальна сповідь.
Не прийме жодна із твоїх адрес
Дарунку запізнілої любові.

Останній Рим ілюзій упаде.
І винесе сумління грізний вирок.
А спокій... Не знайду його ніде.
Та відпущу рядки в далекий вирій.

Останній лист у вічність – епілог,
Тускніє дрібно-зоряний мій почерк.
Не буду я у списку перемог.
А ти не вчиниш цей блаженний злочин.

Йому би у небі зоріти
Ясним електронним таблом,
Йому би з небес лазуриту
Зірвати погорди апломб,
Йому б віщувать: "Схаменіться!"
В тісному вагоні метро,
Йому би без військ, амуніцій
Зійти преподобно на трон,
Його прокляли би монахи,
І тицяли б дулі богам,
Та він не боїться анафем,
Бо що йому купка доган?
З планети летить бумерангом
І палить свічки зоряниць,
Стрічає красу буйних ранків,
Вмиває росою лани...

Він власну реальність голубить,
Він бога різновид, а отже, - з ним
Побути не гріх боголюбом,
Бо він-таки - новонароджений.

Ми - дві самотні лінії, два катети,
І нас докупи склеїш біса з три:
То я не бачу спільного кутка - то ти,
Нас розділяє безмір бісектрис.

Дарма, що Піфагор лаштує кореня -
Не вичавиш із нас гіпотенуз!
Ти - спалах миті, зіткнення в прискоренні,
А я до бескінечності тягнусь.

Це раллі. Не в команді ми - суперники,
Проліг крізь міражі "Париж-Дакар",
Горять системи відліку Коперника,
І лікті до крові гризе Декарт.

Скінчилося, як все на світі, й паливо,
І пересохли губи двигунів,
Господь нас, грішних, звісно, не побалував -
Очистив душі в сонячнім вогні.

Здавалося: живи собі і радуйся,
Та ревнощів, як бджіл у стільнику!
І знову гомонять таблиці Брадіса
Про те, що не знайшли ми спільний кут.

Хмари затягнуть повіки
Великі калюжі у небі
Тебе ігнорують квіти
і всі позабули напевно

Хмари втекли задалеко
і ти проспав цей світанок
сонце печє до нервів
човни не йдуть у гавань

і залишилось тобі
лежати у цій траві
марити за літаками
й чекати від неї листи

Поруч зі мною – дощі.
Балансую між вітром і мрякою
Неспокійною ледь і ніякою.
По щоці
Легко вібрують жалі
Ледь колючі, пронизливі, трепетні
Завмирають в дешевому лепеті.
До землі
З неба зірвавшись летять
Сліпо туляться, меркнуть калюжами
В сіризні своїй тоскно-байдужими.
Лише п’ядь
Щоби до сонця дійти
І тепліні в безхмар’ї надихатись.
Народитись веселкою тихою
Із води...

***
Витирає фікуса листочки
хлопченя, –
йому там три лишень.
Бавиться, щасливе,
в холодочку
дідусевих
райських черешень.
А он там –
на гойданці з піснями,
в конюшині з дітками,
в саду,
на руках у тата
і у мами,
що зігріють,
відведуть біду…
==============
Ці пожовклі,
вицвілі світлини –
найдорожче,
що у мене є,
що, насправді,
важить для людини,
І коріння
Напува твоє…

28.05-15.06 2014 року

Військовий (мо', й незайвий
окремо надзвичайний?)
уводити потреба є
відлюдькуватий стан?
А нащо? Адже всюди стан
один у нас -
Майдан.

Стріляють, гинуть, плачуть...
Йдемо в Європу, значить.
Уводити потреба є
відлюдькуватий стан?
Народ народом. Європлан
один у нас -
Майдан.

Очима папараці
сенсацій дай і санкцій.
Уводити потреба є
відлюдькуватий стан?
Сьогодні Біблія й Коран
одні у нас -
Майдан.


14.06.2014

В моїй душі - печаль, і більш нічого.
Безмежне море сірості, і все...
Втомилася шукати правди в Бога,
Боротися супроти лету злого
Над банями розгублених осель.

Ба, навіть у безмежжя днів солоних
Несила прошкувати мимохіть.
Хоч молитовно складені долоні,
Та смутком огортає тихі скроні
Слабких моїх, безрадних верховіть.

І, наче втеча, кожний віддих думки.
Омана ніби - паралелі сну,
Де рідний хтось... Тримаємось за руки
Супроти сірості, печалі, смутку, муки
Над прірвою, що згризла далину.
(10.06.14)

Журба зелена, як з тобою жити
і як без тебе вижити ці дні,
коли не можна ворога любити
за те, що ближні наші – на війні?

Веселе літо, як тобі радіти
увечері і рано на зорі,
коли за волю гинуть наші діти
і сльози витирають матері?

О люди добрі, де мої надії?
Для чого умирає юний цвіт
за кращу долю у юдолі літ?

Чого я вас навчити не умію?
Чому моя душа не розуміє,
чим завинив у Бога білий світ?

                              06.2014

Новолуние - ночь тоски.
Ожидания и печали.
Почему-то так долго молчали
Нашей жизни косые виски...

Мы не ждали. А надо было.
Мы мечтали, а стоило жить.
И на окнах нам гнезда вили
Змеи лихо, а мы - смирись. -

Говорили друг другу тихо,
Ожидая, - минует авось,
Ах, хохляцкое наше счастье
Тяжкой кровью уже обошлось!

Мы не знали, что вновь в июне
Ночи темные к нам придут,
Полнолуние - полнолуния
Не увидели ведь не вдруг!

Мы шагали, не видя света -
Просто верили в фонари.
Не искали причин-ответов,
Только разве поможет - "прости"?

15/06/2014

«Тут почиє у мирі, у тиші
той, що піснею...»
               Може й воскресне...
Епітафію інший напише
своєчасну, і дуже почесну,
і від імені всього народу
непідкупно, і щиро, і мило, –
не читали його ми і зроду,
та зате хоронили з кадилом.
На могилі не плакали гірко,
що поклали у землю холодну.
Почепили на паличці бирку
чин-по-чину, зате благородно.
Не даються нам рими, верлібри.
Не вписалися ми у епоху.
Нас потрібно будити калібром,
від якого зашкалює строфи.
І тому не балакали довго,
що ходили, бувало, до школи
і не мали ми свого нічого,
і чужого не брали ніколи,
і любили і ранки, і роси...
І нарешті про нього згадали,
що по світу ми бігали босі,
та не голі...
               І ми написали:
«Тут почиє у тиші, у мирі
той, кому пощастило померти...»
Ми любили тиранів-кумирів.
А чому умирали поети?

                              2013

Літо спекотне, тривожне, гаряче,
Із блокпостами, що в землю вросли…
Ворон на Сході траурно кряче,
Хижо кричать двоголові орли…

Преться безбожно до нашої хати,
Сіючи біди, диявольська рать…
Ще на граблі скільки будем ставати?
Скільки просити, молити, чекать?

Мало ще кров струменіла гаряча?
Косить нещадно “братерська” коса…
Скільки ще буде плавати кáча,
Сотні героїв нести в небеса?

Встанемо, браття, Вкраїна за нами,
Сонце засвітить, розвіється дим!
Лиш пам’ятаймо – з такими “братами”
Порох нам завжди тримати сухим.

Ноша одвічна у нас на раменах –
Нас не впрягти у імперське ярмо!
Схилимо в траурі наші знамена,
Ми не забудем.
І не простимо.

15.06.2014

Декламує гроза
віртуозно,
заклично,
облямовують голос
вулкани і арфи.
О вогненні,
о вірші!
Гучніше та вище
не буває гротеску,
літоти,
метафор.

Сто епітетів
тільки босоніж дахами,
на бруківці завулків
без масок і гриму,
щоб різцями небесними
різьблений камінь
відізвався прозорими
сплесками рими.

Між загрозливих ноток
потік ангелочків
миготінням відходить
на стінах,
на лицях.

… Аплодуєш у тиші
зеленим рядочкам,
що, всотавши небесне,
в дарунок землиці…

2014р.

Ілюзія намовлених огнів
Коли горить минуле й невідоме,
Коли надія гіркне до оскоми
І день, що подарований мені –
Це всього-на-всього лиш звуки павутини
І шал рутини...

Ілюзія несказаних думок
Де всі слова загублені в «сьогодні»,
Від горя слизько – далі йти негодні.
З пісочника розсипався пісок,
Що рахував: «а скільки ще до літа?»
Лишився вітер…

Ілюзія не вистиглих бажань
Між «не моли!» і вічністю, що в небі.
Оте столике, стоязике «треба»
Де кожен крок – на вічних терезах.
І дощ не дощ, а марево зелене,
Що йде крізь мене…

Ты смотришь на нас в БТРов бойницы,
но как эти взгляды узки!..
Вот так в сорок первом зыркали фрицы…
В КОГО
ПРЕВРАТИЛИ
РУССКИХ?!!

Откуда столько злости
в сердцах твоих детей?
Зашли бы просто в гости –
без крови и смертей…

Кому-то из нас эта пропасть нужна ли?
Ведь даже представить больно:
навеки отныне вражда меж нами.
Зачем
начала ты
бойню?!!

Что ты для нас мессия –
не веришь и сама…
Сестра моя Россия,
ДА ТЫ СОШЛА С УМА!

14.06.2014

нокаутоване Місто... в нім містика – яв
кольором неба твого невдоволена вічність
позачинялися вікна не вітром північним
втома печерна від новоготичних вистав

хто ти – товариш чи ворог самому собі
хто тобі цезар хто брут хто хома недовірливий
пристрасть убивча до міфів – обкластись кумирами
пам’ятні дошки без пам’яті і голубів

може повстанеш – відновишся – з попелу й снів
кільця віків розшифруєш нарешті як треба
Місто без вмісту в намітці небесній без неба
над головою... позбудешся тих голосів...

нокаутована вічність... в тобі... у мені...
передчуттями неситими перехворіти б
долі болять незапам’ятні дереворити
в темних долонях пророщують зерна сумні

На перехрестя всіх доріг
ми потрапляємо не часто.
А скільки світлого погасло,
де кликали, а ти не міг.

Щось недобачив, недочув,
проспав чи не звернув уваги
і поклик долі до відваги
нечутним зойком промайнув.

О, Боже, Боже, як далеко
безжурні та безтямні дні,
коли, здавалося, так легко
усе давалося мені.

Неначе всі були щасливі
і ніби хтось когось любив,
і навіть льотри чорнобриві
здавалися найкращі з див.

Та лиш у пам’яті не стерлись
ті найясніші почуття –
нанизані намистом перли
на світлій ниточці життя.

                              2010

Чи є таке, що кожному належить?
Все нічиє розвіють небеса.
А не твоє тобі – це вічна нежить,
як алергія і тяжка яса.

Ось – Україна, а осьо – Росія.
А їй «усё» Господь подарував?
І досі ще «регоче Борислав»,
як висмоктала наше ця повія,
перетворивши надра на анклав.

Оно – кіно, а ондечки – і преса,
і радіо, і телеопопса...
Але чиї у Раші інтереси?
Дивіться «Ліквідацію» Одеси
і буде вам дешева ковбаса.

...............................................
Якщо на волі не навчився жити
і все життя у вічній боротьбі,
щоб виїхати на чужім горбі,
не зазіхай на іншими нажите.

Уламки від розбитого корита –
оце і все, що лишиться тобі.

                                             2013

На попутних вітрах,
що породжують страх,
дехто добре живе...
Серед інших отак
розкрутився вітряк,
бо хвалив все нове...
Спересердя спитався вітряк
у стеблиночки слів:
– Скільки в тебе вітрів?
– Хоч стеблина мала,
та у душах зросла
надвисоких людей...
От вітри гнуть мене,
та міцніша стаю
у любові ідей.
І негода мине,
дощ напоїть мене,
у пшеницю зросту.
Ти ж стоїш на посту –
чи не диво із див? –
І розмахуєш страшно руками, скрипиш,
хазяйнуєш, керуєш, караєш, не спиш,
щоб зробити придатною Тому мене,
Хто мене посадив!

03.05.2014р.

Сяйне на мить із-поза хмари
Зненацька сонце крадькома, –
І потім знов, як Божа кара,
Мене вкриває напівтьма.
Якби я міг – одразу б витер
На небі хмар оті ряди,
Бо так, холодний і сердитий,
Засмагну лиш вряди-годи…
14.06.14

Розбудіть, благаю, розбудіть!
Цей жахливий сон так довго сниться:
камуфляж, стривожені зіниці,
терористи... і ота пивниця,
з дітьми, що сховались від страхіть.
Розбудіть, благаю, розбудіть!

Тут війна - страшна така, банальна:
вибухом скалічений асфальт,
руйнування світу - і у спальні
вирвано стіну...
жіночий ґвалт,
плач і сльози, постріли стукочуть,
як майшинка швейна - тра-та-та.
Дивний ранок -
тиша донесхОчу,
наче в лісі...
чи надовго так?

Розбудіть!
Бо далі це
страхіття -
сниться дивне місто
битих шиб,
доль убитих
і убитого дитинства...

Я кричу, благаю -
ЗУПИНІТЬСЯ!

Але уві сні
не чути крик...


13.06.2014


образ твору можна подивитися тут
http://24tv.ua/home/showSingleNews.do?znakovi_foto_italiyskogo_zhurnalista_yakiy_zaginuv_pid_slovyanskom&objectId=446706

Нема мене, нема і болю.
Даю свою духовну волю
У руки ніжного Христа.

Усе приймаю без образи.
Сильніші й слабші -- завше разом.
Терплю, рахуючи до ста.

Чи проявлюсь? Чи залишуся?
Здіймуся в небо і... згублюся?
Пишу Всевишньому листа...

До 2005р.

Крути – це круто як не крути
в сенсі патріотизму
нині ж іржаві кров і дроти
нині ж у моді – «жизні»

Крути – це круто що не кажи
як їх не обезцінюй
як не відрощуй пузо межи
демаркаційних ліній

У мареві оаз буяє ще весна,
а я іду у літо за тобою.
Лунає у мені мелодія одна
громами і веселкою ясною.

І наче у гаю високо на горбі
гойдають нас дитячі каруселі.
Відлунює в тобі на сонячній трубі
веселе соло краплями купелі.

І де воно тепер те видиво моє,
що розминулось на шляху зі мною?
Та знаю я одне – допоки ти ще є,
мені весняно бути із тобою.

І поки є твої серпанки голубі,
і поки наше сонце ще не гасне,
нехай моя душа купається в тобі.
Хай наше літо ще сіяє ясно.

06.2014

Чекаю тата із столиці,
Він привезе мені гостинці,
Пора вже пізня, сплять малята...
А я чекатиму...на тата...

І на порозі чую кроки,
Біжу і падаю в широкі
Обійми, і лечу під стелю,
І радощів на всю оселю.

Солодка плитка шоколаду,
І мандаринок куль від тата,
Веселощі, сім’я вся в зборі,
І сон колише, ніби море.

Чекаю тата, у дитинстві
Усе яскраве і врочисте,
Чекаю дива, у повітрі
Витає казки розмаїття.

А завтра тату на роботу,
Так шкода, завтра не субота...
Він принесе сюрприз від зайця,
Життя казкове і прекрасне!

Я живу у місті, де будівлі –
По якім провулку б ти не йшов –
Мають у своєму сірім тілі
Обриси барокових церков.

Я живу у місті, де і гамір
Повнить особливо тишину,
І де кожний лікоть
Під ногами
Витоптаний кіньми в давнину.

Я живу у місті,
Де у лісі
Біля ставу сівши на траві,
Чув я дзвони княжого заліза
І русинські кличі бойові.

Я живу у місті,
В котрім хвіртка
Кожна заведе тебе в фойє,
І де пух, що креше в небо
Влітку,
Зорями у Космосі стає.

12.06.14

Люта паморозь літа
родинам вибілює скроні,
визріває війна
в чорториях
відьомських водойм,
і стоять матері
на окропленім болем пероні,
що життя розділив
на бентежне «опісля» і «до»…

Зваблюю життя, із ним фліртую.
Хай попросить – боса на стерню…
Сутінки натхненням підрихтую,
Свято ніжним смутком відтіню.

Так йому подобатися прагну,
Що стрибаю вище голови.
А воно – ні крихітки уваги,
Лиш на вухо пошепки: «Живи!»

Заграю до нього, сиплю жарти:
«До вподоби я тобі така?
Чи давно змінити імідж варто?»
Не зважає, далі утіка.

То співаю пташкою для нього,
То зітхаю тяжко: «О-хо-хо…»,
То благально падаю у ноги,
А воно іде своїм шляхом.

Що ж робити? Здатися без бою,
Хай терзає, ляпаси дає?
А воно тихенько: «Будь собою.
Я – твоє! Люби таким, як є…»

Яська котиків привела
Через браму болю
Потерпіла-м’явкотіла
Серію уколів

І чотири геніали
м’явкають і плачуть,
в миску з кормом, що для мами,
як у гречку скачуть

Мама чемно їх годує
хова під диваном
щоб москаль, як зайде в хату,
не знайшов під планом.

А під музику котята
як дорослі діти
лапками хапають ноти
муркітливі квіти

Всі чотири як октави
чи як мама з татком
Може й я у браму болю
проведу дитятко

Яська на плечі сиділа
Муркотіла в вухо
Тихо-тихо засопіла
Кельтка-вуркотуха

Сині-сині очка в Яськи
Шерстки небагато
Майже лиса, бо скінгедка.
В неї кошенята

Геніальні і музичні
Як складні етюди.
Дуже гарні і чемнющі,
Як ганяють всюди.

І хоча їх тільки п'ять
Як перстів в долоні
А співають як Майлз Девіс
Навіть і зпросоння!

З Чаком Беррі всі звучать
Як одна октава
Особливо м'явкотить
Кошенятко справа.

Кошенятко всередині
Нявкає синкопи.
Після того навіть пси
Муркають по нотах!

Під Колтрейна в нас завжди
Тривають пологи.
Під Паркера ми колишнім
Наставляєм роги.

А під Моррісона всі
Гарно вишивають.
Кожне кошеня у Яськи
Грає і співає!


25 березня - перший день сексу Яськи з Маруською,
Я боюсь. Скоро пологи приймати.

У собі зачати вись -
хай народиться колись...

Тінь журби над головою.

А душа - поза пітьмою:
світу світиться в словах.

Дума важчає жива:
як це світло не згасити?
Як це небо доносити?
Чи народиться колись?..

У собі зачати вись...

06.2014

Невже зацвів останній терен
В краю, що назву цьому дав?
І на зорі не знав, напевне,
Що буде сам між людських травм.

Він згине сам, а нам – байдуже,
А край все назву понесе…
Прилязь, спочинь, мій вірний друже,
Ми ще згадаємо про це!

Віддав ім’я, та терном зветься,
Віддав своє, та й Бог із ним.
Ми не змінились на обличчі,
Ми пом’янем, і забули…

А що дало ім’я любові, -
Нехай живе і творить мить!
Так неможливо у подобі
Без почуттів у світі жить!

Змінюю правила гри
односторонньо, -
хай моє тіло згорить
в нетрях полону.
Рішенням кинути біль
лину у волю.
Неміч відчужених тіл
зойкає болем.

21.04.2014р.

Де поля погожі, добрі,
Вже спішать відзеленіти,
Гляньте — маки аж по обрій
Усміхаються, як діти.

В далину веде і манить
Літня стежка між полями.
Та — ніколи не обманить
І назавжди буде з нами.

А в серцях, у сподіваннях
Дозріває пісня літа,
Пісня чистого кохання —
Цими маками зігріта.

(2014)

Не сховався червень в офіс,
з кабінету втік і навіть
коридора штатний опис
з АЗС не дозаправить.
На спітнілий в спеку одяг
крутить пальцем біля скроні.
Шорти вдяг на свіжий протяг
і став "червень у законі".

Ну а решта (хто - не червень)
в казані готують юшку:
в кабінетах - довгі черги
на... зваритися в галушку.


12.06.2014

Забулось:
         – А-а-а..., була чи не була...
А нині і собі не пояснити,
чого мене недоля занесла
туди, де я, мов птаха перелітна?

Де все таке невигойно чуже
о цій порі, коли життя минає,
коли і Бог уже не береже,
і є кому любити, і немає.

У вирій – рано. Пізно – до села,
хоч у ярмо ще не бувало пізно,
якщо умієш – солоно і бідно...

І як не є, – була чи не була,
а доорати ниву ремесла,
хоч і умри, а все-таки потрібно.

                                    2014

Це тільки сни, які тебе тривожать:
та хвиля, кучерява, білогрива,
що підпирає небо так далеко –
ти їй не вір, вона тобі наснилась!
Вона лише так дише – то поривно,
то зашипить, а то уже змаліла…
Ти ж знаєш – в морі згасне ще до смерку!
Ти знаєш – то твоїх тривог табун
зірвався з прив’язі – і почвалав по хвилях,
ти знаєш – то невихололий бунт
поривів, що чомусь також змаліли…
А може головне –
не тая хвиля,
а море?
Подивися – бірюза!
А ти боїшся, витрачаєш сили,
а ти тремтиш, солона, як сльоза…
Вода ж така повільна і щаслива!
Твоя вода! Пливи, пірнай сміливо!

11.06.2014

чао вітя-тя-тя-тя…
і хоч ти втік туди,
де лиш ведмеді бурі…
і думаєш, що там життя
без біди…

та ми дістанемось, зажди,
і до твоєї шкури…

12.06.2014 р.

Худ. Я Саландяк – композиція «Чао Вітя!» (фотошоп).

Хай настане пітьма.
Я не подруга
сонцю веселому.
Аж за обрій втече
потривожений
спомин крихкий.
Наша постіль, поглянь,
кропивою охайно застелена.
Кожен вечір тепер,
як полин,
до знічев’я гіркий.

Не потрібні вогні.
Неосвітлені
вулиці звузяться.
Хай розвіється жаль.
Не заквітне тепер едельвейс.
У порожніх містах
наш ліхтарик
навіки загубиться.
Хай настане пітьма.
Хай відходить
Ранковий експрес…
11.06.14

Цей захід сонця - політкоректний,
Терплячий воїн - у небі сокіл,
Лелека білий, - політ карети, -
Летить вальяжно, хоч невисо́ко.

На небосхилі тасьма́ срібляста -
Літак до висі пришпорив нитку,
Мов ткач натхненний, із тисяч бла́стул
На тлі блакиті її він виткав.

А вітер тіні з ланів здирає :
Хмарки́ - мов плями з боків корови,
Чистіш не стануть стежки до раю -
Всевишній веган не їсть скоромне.

Укриту зе́лом, лісів колибу
Згинають низько штормів ґирли́ґи,
Де автор дива? Який кулібін?
Його легені поза релігій,

І хто б узрів, як
Гаї дрижали,
Коли голубив їх Сонця по́сох, -
Відчув би:
О́бшар - поза́ державним,
Поза́ догматів, межею по́за.

Петербурзький кухар-дід
готував царю обід –
щі, баранину, пиріг.

Уявляв себе на троні
в золотій царя короні
і щоб світ – до ніг.

Внук утілив його мрію:
зліз на трон всія Росії
і корону – хап!

Приміря на себе лики
завойовників великих
миршавий к*ацап.

Тільки тисне той вінець,
плавить мізки в холодець,
ботокс не спаса.

Прийде свашка із косою,
візьме внука із собою –
судна жде ясА.*

*Яса – (заст.)страшний гуркіт.

2014

***
Його запитали:
«Ну, як ти без неї живеш?»
А він відповів їм:
«Немовби надломлена гілка,
Чи човен з єдиним веслом,
На якому ти не попливеш
У море відкрите, глибоке…
Хіба там, де мілко…»

12 червня 2014 року

Хотілось іще нещодавно
Мені солов’їного травня,
І втоми солодкої муки
В обіймах твоїх теплоруких.
А зараз, як хрест на могилі,
Стою над тобою похило,
І спазми гнітючого болю
Охоплюють серце поволі…
11.06.14

півонії-співонії відкину церемонії
схоплю вас в оберемок і пірну
у пахощі бездонні у єдвабах знепритомнію
вдихаючи незбутню глибину

півонії співонії ви уві сні солоному
насніть мені гортанні голоси
де вами переповнена в рожевому осонні я
гойднуся крапелиною роси

Ще не відірвана від вітру
Устигла на останній потяг
Двері зачинено.
Досить
Одними вітрами жити
А все ж
Непомітно
у коси
Вплітаєш забутого нитку
І потяг - раптовий свідок
Цілунку
Твого із вітром.

А також обіймів прозорих
А також небачених ночей
І рельси
огнем клекочуть
У грудях
Що в лоні ковдри
Сховались.
Учинено злочин,
Але не поранено гордість,
Звучать заключні акорди -
Отримала те
Що хочеш?

Ніч димно-темна й солоно пахне морем...
Пелюстки жасминові тіні кидають на плечі.
Щоночі в небесному ситі надії та зречень
Бог кужілем випряде зоряний морок.
І захід на скелях у гущі коралів,
Із мушель рожевих, піщаного хрусту та піни,
Де промені сонця - зграя зраджених сарацинів,
Вмирають в туманно-імлистій печалі.

І що то за човен до берега плине,
Порізавши обрій на визрілі зливами хмари ?
Ти чуєш, заграй колискову вечірню, мольфаре,
Щоб лісом запахли підводні глибини.
Щоб тугу розвіяла ватра симфоній -
Згадай мені буковий гай, зеленіючий травень...
І як застигають в смереках останні октави,
Коли загусає повітря в долонях.

Коли замовкає трава деревію:
Зника намовляння й молитви до місяця вповні...
І квітнуть за обрієм сотні черлених півоній,
І нишкне поволі земля...сутеніє...
Той човен поверне вітрила на південь,
Де пахне, мольфаре, жасминовим сонцем та морем...
І знову насниться: рядном оксамитовим гори
Вкривають марудні тумани-сновиди.

Ще довго буде місяць молодий
У сонну шибку буцатися рогом…
А ти поплач, полегшає. І йди
У темну ніч – туди тобі й дорога! -

До яворів на крайчику села,
Де лелі гріють душі лелечатам…
Така чудна… Бо наче й не мала, -
А так і не навчилася
Втрачати.

11.06.2014

Дитяча мрія
щулиться під обстрілом.
Вивчає світ
безпечності ази.

Уперше
не від спеки знепритомніло
жур-літо –
ні розради, ні сльози.
Саме собі
уже здалося казкою:
засмага, бризки,
пустощів луна…

Вогонь і дим.
Бронежилет із каскою.
Тримайся, рідне. Дихай.
Це війна.

06.2014

Щось вічне гримить у полі –
Я здалека мружу зір
І бачу:
То крешуть чола
Турбінами
Мислі
До зір.

Потрощені в друзки трони
І правда,
Вкодована в міт,
Зневірені пантеони,
Планети,
Збиті з орбіт,

Зневажені авторитети,
Осяянь п`янка каламуть –
Неначе шлейф од комети,
За чолами
Шлейфом
Ідуть.

І чола летять уперто,
У леті здолавши смерть…

На жаль,
Небесною твердю
Нарік Бог небесну твердь.

За раз її
Не прохромити,
Ударно розтявши вмент…
І чола-метеорити
У вибухах
Страчують
Лет,

Вертають на місце злету,
Позвужувавши себе
І взявши за ідол – памфлети
І спокою щастя рябе.

Та в пам`ять карбуємо,
Жеби
Позбутися сонних пут:

Єдина хвилина Неба
Цінніша за вічний ґрунт.

Де думка – рунічна глиба,
Де щастя – лиш творче тло,
В надії
На ствердний
Вибух
Летить
І моє
Чоло.

10.06.14