Ходила жінка довкола Сонця Землею.
Казала жінка: я буду, Сонце, твоєю.
Розкрите серце пробили стріли промінні -
І стало небо сліпучо-біле, нетінне.

Солодка Мова пробудить ранок серпневий.
Відкрию кроки, незнані досі для мене.
У небі - голуб. У дзьобі - гілка вогненна.
Висока воля прихилить небо до мене.
22.08. 2006р.

Пролетіло літо чи здалося,
Що вітри розвіяли тепло,
Бо на мокрій грядці ще і досі
Не усе як слід перецвіло?
Пролетіло літо, – промайнуло
Стрімко так, неначе щастя мить,
Що поспішно канула в минуле,
А назад вертати не спішить.
Пролетіло літо, – відгоріло,
Мов багаття сокровенних мрій
У душі моїй осиротілій
І, з тих пір, зажуреній такій...

22.09.14

Дивуються хмари, мов триста цікавих туристів,
як липа сухе насипає у пригорщу листя,
і ранок, зійшовши із міста асфальтових вен,
неначе Колумб, серед клумб у тумані пливе.

А сонця й півтіні тепер не побачиш вгорі ти.
Вдихнувши імлу, видихаєш бажання зігріти
застуджений день, його серце, та маєш лише
стару запальничку й тепло із дірявих кишень.

А вечір, як старець, пронизливо кашляє вітром,
і замість зірок – миготіння неонових літер.
Замолює дощ монотонністю сотні провин.
Це – осінь, бо довшають ночі і кофт рукави.

Бо все дріб’язкове заглушене голосом зливи,
а те, що здавалось важливим, уже надважливе.
Це – осінь, дорога священна твоя, пілігриме,
до давньої гавані духу – з дві тисячі зим.

2014

Десь горобина обпікає мрії
Торкаючись до пальців, мов до струн.
Крізь листя сонце поцілунки сіє,
Малює вечір білохмарну гру

Чуттями, перевтіленнями тіла
У янгольське окрилене єство…
…Твоя душа до щастя долетіла
І Богу поклонилася за двох…

Червоних ягід лагідне намисто
Лягло на шию, випустило сік
У кров кохання. Солов’їносвистом
Крізь груди погляд ніжністю протік…

Хотілося іти з тобою далі
І розчинятись в музиці печалі…

22.09.14

Я вигадав той світлий Ідеал
У марних спробах спокій віднайти.
Та вигадка закрила зір туманом
І довелось утішитись обманом,
Бо серце шепотіло, що то ти.

Я геть заплутався: де правда, а де - міф?
Ти - з плоті й крові, мрія - з пустоти.
Та ти всміхаєшся мені її вустами,
Твої думки тепер звучать її словами,
Бо серце все ж шепоче, що то ти.

Пігмаліон і образ-Галатея...
І клятий шепіт... заклик до мети...
Її я вигадав, тебе ж майже не знаю,
Втім, снишся ти, коли я засинаю.
Чому ж я вірю, що вона - це ти?

Нема спасіння в марності надії,
Коли знання лиш крає на шматки.
Я знаю, що примарні сподівання,
Що в погляді твоїм - мої страждання,
Що Ідеал мій - то, на жаль, не ти.

А серце й далі бреше, що то ти...

27.06.2014

ПЕРЕД ЧИСТИМ АРКУШЕМ

Мене – нема ще. Ані слів, ні зору –
Нічого. Лиш… сумління ломота…
Є зав'язь думки, місячно-прозора.
Чуття пульсують, серце виліта.

Цей аркуш п'ятитисячний – як перший.
Стосотий біль, як вперше, проживу.
Спішать слова, голодні і не пещені.
Вони – ще безлад. Їх… ніяк не звуть.

І слів нема. Та є чуття! І тільки.
Колючі та уперті, мов… з ялин.
Нема мене, ні думки й рими-втіхи.
Лиш зав'язь-загадка. І біло-чистий лист.

За чертою – чертог. Чорний чорт
Через час чоловічий чаклує.
Чиряком червоніє, чваніє
Чемпіоном чернечих чавлінь.

Тане тінь. Тоне танк, темну твань
Трутом терши. Теракот.
Тамбурин тарабанить туманно.
Темний вік...

Волос виє. Вода. Віє вітер
В вітрила. Ворони
Вирують в висі. Висій ворох –
І виросте віз. "Вистав варту" –
Вуста велемовно віщують.
Воля пахне пшеницею.
Фана з трисуттям. Сурма...

Сумно. Степ стуманіло сваволить.
Сходить сонце. Світає. Сохлі стебла
І паморозь. Іній. Павутина ув
Інеї має. Соки сплять.

Перший проблиск приходить
Причинно. Перегодя привірливо – вірш.
Віриш в волю і вартість веління.
Знов готуєш весною леміш.

І над хатою дим піднімає
Той димар, що забрали за борг.
Вкотре світло свічі повертає.
Ще ні разу (?!) не зраджений Бог.
05.12.2002р.

За покалічене дитинство
війна мене нагородила
датами двома народження.
Обидві у вересні.
Перша – в паспорті.
Так би мовити для всіх,
узята з метрики двоюрідного брата,
бо мою в сільраді не знайшли,
як відправляли в дитбудинок.
Друга - справжня. З уст матері.
Для родини й товариства.
Щоправда, якщо й відгукуюся на вітання,
то скорше для годиться.
Волів би такої днини
цілковито зануритись в Поезію
десь на безлюднім острові
(якщо такі ще є на світі).
Поменшало б боргів перед Нею.
P.S.
Що тільки не закрутить у вир думок,
у вирву знадних мрій…

Сторінку переглянули сто тисяч
Разів. Ого! Подяка - читачу!
О, зазирнути б кожному у вічі
І запитати: "How do you do?"

Цікавлюся не жартома, а справді,
Чи вам до шмиги, що у мене є -
Бо я і сам, колись до слова спраглий,
Тепер пишу - і як воно моє?..

Прокоментуйте - звісно, як є змога,
І поділіться враженням про вірш,
І не судіть тоді занадто строго -
Мовляв, не бачили ще вірша гірш!..

Бо я пишу, як біль тривожить душу,
Коли у грудях пазури скребуть,
Коли й не хочу - та писати мушу...
А, може, й кину це коли-небудь...


22.09.2014

Осінній день…
А листя ще зелене…
Мідявий вогник блисне де-не-де…
Квітують айстри – вільно і натхненно,
вітрець сріблясте прядиво пряде.

Навкруг волого:
дощ пройшов навшпиньки –
вночі вдягало свій чарівний стрій,
картки візитні кидало у скриньки
коротке літо бабиних надій.

Похмурий день…
А листя ще зелене…
Над містом – гнані за які гріхи?
Летять, не озираючись на мене,
жовтневим сонцем зраджені птахи…

2014

КаПе. Капе(ць!) мені наснився, а прозорий…,
неначе тільки вимите вікно.
А ще такий високий і здоровий –
як не гляди, чистісінько Мурло.

Бере мене за лацкан і питає:
- Ну що, навчився просвітляти вірш?
А то дивися – рейтинги упали,
аби що-небудь не упало гірш.

За те, що-небудь, я боюся більше –
роблю обличчя, що усе гаразд.
За тебе напишу, кажу я вірша
і виставлю громаді на покАз.

Капе скривився: - Годі тріпотіти…
Не потерплю адептів я імли.
Ото ж лікуй затемнення у вірші
і пам’ятай, що разом сила ми.

Шаную рух – угору по спіралі,
поезії освоюю пласти.
Назад дивлюся – щось таки здолав я,
але КаПе ще мушу підтягти.

22.09.2014

                              І
Ура! – чи що?
               Не знає патріот,
чи раді люди, чи не дуже раді,
що нібито не Рада, а народ
замилює невинні очі правді.
               Глядіть сюди, домашні вороги,
               несамовита притча «во язицех»,
               що ладна нас косити до ноги,
               аби запанувала Раша ницих.
Ви, мічені рокуючим перстом,
осліплені жагою і баблом.
Служили ви бандитові при владі.
Чому ж тепер, коли прийшла пора
отримати від вашого добра,
не глянете ніяк у очі правді?

                              ІІ
За марні смерті відповість – Ніхто?
Але нема на відповіді часу.
Усе одно повторять сто по сто
за переможні відступи АТО
і тимчасові успіхи Донбасу.
               У вас немає мудрості знання,
               що розум дикуна стає мішенню,
               що вилізає боком зайва жменя,
               що очі вилізають вам щодня,
               обмацуючи трупи навмання
               і у мари кощавої кишеню.
Тебе не заховає у Кремлі,
несите плем’я іншої землі,
бо у імлі ночує ця почвара.
Тобі не досягнути до небес,
де вічний дух у нації воскрес,
а на рабів чекає Божа кара.

                              09.2014

Дощем зернина ранку проросла,
по підвіконню стукає стакато,
впаде нечутно крапелька мала
на східці літ,
розмаєних строкато.

Нехай дощить, од цього не втечеш,
мабуть, у когось в тому є потреба, –
моєї долі втомлене плече
сьогодні знов прихилиться до тебе.

Простує день, хода його легка,
жене журу, приховану в любові, –
це просто осінь пальчиком торка
дощем умиті струни світанкові...

2012

Коротка зморена неділя
вростає вкотре в понеділок...
З вівторка й до суботи біля
ростуть і рейтинги тарілок.

22.09.2014

Одна Гієна- "Круть і верть",
Підліш трусливого шакала,
"Свята та божа", ніби смерть,
Над тілом Лева завивала-

О горе, горе! Як болить!-
Не прислухАлись! Я ж казала-
Не можна спротиву чинить-
От бачите, що з Левом стало?

Сидів би тихо у кущах-
Не огризався на мисливців,
Все б тамував у серці страх-
Не згинув би. Живим лишився.

У зоопарку б тихо жив,
Поміж гієн й бридких шакалів.
Всім посміховиськом служив,
І пальці в нього всі б тикАли!..

З бридкої пащі линув гній,
Коли Гієна завивала.
Заслухалась на власний вий...
І тіло Лева розтерзала.
... ... ... ...
Коли країна у вогні-
Не слухай підлих "пацифістів".
Борись на смерть. Скажи їм- НІ!!!
Не слухай іх продажну пісню.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485551
рубрика: Байка
дата поступления 13.03.2014
автор: Сокольник

Красивая женщина в сладкой истоме
Любви предавалась судьбы на изломе.
Змеей извиваясь, в изыске маня-
Ты любишь? Ты любишь? Ты любишь меня?

Зачатое в брызжущей неге, шутя,
Под сердцем теплом согревалось дитя.
Резвясь, ожидало урочного дня-
Вы ждете? Вы ждете? Вы ждете меня?

Холодных ланцетов чеканная сталь.
Вопрос без ответа. Былого не жаль.
Холодное сердце. Душа, как броня...
Спасите! Спасите! Спасите меня!...

Горячего тела кровавый комок
В эмалевый таз у ее стройных ног
Был выброшен, жизни тепла не храня.
За что вы? За что вы? За что вы меня?..

В поту просыпаюсь в ночи и хриплю-
Люблю я тебя? Нет... Уже не люблю...
И сердце горит, как свеча от огня-
Простите. Простите. Простите меня...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466110
рубрика: Лирика любви
дата поступления 15.12.2013
автор: Сокольник

Прорвало водогін. У небесах.
Сантехніків – катма: свята неділя.
Крізь піднебесний цідиться друшляк
таке живлюще мокре божевілля.
І плечі гір намокли до рубця:
січе дощисько – не спокійна мжичка.
Лоскоче слух мелодія оця
і вдячний шум одвічного потічка.

21.09.2014

Немає муки каяття,
та настає, буває, втома
і від ума, і від биття,
коли усі неначе дома,
але не радує знайома
усім пародія життя.

Хіба ми знаємо, чого
і ради кого, і кого
самі ось ліпимо із глини?
Але уточнюю картину, –
щоб на гарячому його
застукати у ту хвилину,
коли заслужить батогом.

Ой є ще патріоти шлунку.
Немає дітися куди,
коли до нашого рахунку
вони намітили ходи,
научені і поїдати
не ними рощені плоди,
і кожуру порозкидати,
лишаючи свої «сліди».

Їх операції ума
не вище – два по два чотири.
Не буде Україні миру,
допоки пахне Колима,
де Ліліпутії нема,
ані, – ла-ла, ані сатири.

Навколо мене, біля нас
гарцюють дарвінські примати,
яких потрібно обирати,
яким несила повсякчас
духовну їжу подавати.

Життя підсовує свиню
або готує западню,
яку совок не доганяє.

А біс роздмухує меню,
як вітер полум’я вогню,
який не гріє,
                     та –
                           палає.

                              09.2014

сіяли солдатами
поміж лободи
перший рік був латаним
другий був худим
а на третій ніч зійшла
костомаха-ніч
намолола борошна
витопила піч
піч вогнями гавкала
кашляла на піл
роздирала гаками
дух порожніх сіл
і зійшли солдатики
замість лободи
зрощені не знати ким
темні як один
лобода у засіках
в язиках кукіль –
луб’яні івасики
родом нівідкіль

Осень пахнет хризантемами и айвой,
умывается росами и туманом,
носит желуди по карманам,
звонко пляшет каштанами по мостовой.

Взрослеет она в садах, на бульварах,
дни считая листвою на лавочках.
На свидания ходят с зонтами и в шапочках,
варят чай из душистых трав в самоварах.

Люди осенью музу встречают
и обиды друг другу прощают,
сушат листья в страницах на память.
Так их после там и оставят…

А она просто пахнет дождем и айвой,
ей всего-то три месяца счастья
не грустить, а больше смеяться
звонкой пляской каштанов на мостовой
14.01.2014

Чи ми дорослі, чи маленькі, -
Є дві опори у житті:
Коханий тато, люба ненька...
Вони для нас - немов святі.

Матусям лагідним багато
Віршів присвячено, пісень...
А нині нам кого вітати?
Це ж татусів святковий день.

Немає кращої науки,
Ніж тата приклад повсякчас.
Його любов і сильні руки
До неба підіймають нас.

Не довго іноді до лиха,
Що може діток збити з ніг...
Суворість батька - то не примха -
Від хибних кроків оберіг

Якщо ж біда, не дай нам Боже,
Він гідно прийме виклик цей,
І захистити батько зможе
Вітчизну, матір і дітей.

Отож несіть не тільки в свято
Йому любов, тепло своє
І Богу дякуйте за тата,
Бо не у кожного він є.

Тепер – люби, шануй, жалій.
Тепер це –
жона твоя, від стіп і до чола.
Навіщо ти впустив її
у серце?
Вона ж туди обманом увійшла.
Привиділась… прикинулася мною,
причарувала ніжністю долонь…
Тепер – їй прокидатися сумною
в тіні твоїх приборканих безсонь
сім літ… і ще…
А там, і посвітліють
журба і мрії, спогади і біль.
…Та як воно, скажи,
прощати Лію,
розлукою караючи Рахіль?

2011

Великий Боже, Ти живий єси?
В ім’я Марії і святого Сина
спини оцю руйнацію краси.
Невже майбутнє звіру віддаси,
а я у дикій оргії загину?

Одвічний охоронцю доброти,
убережи від зла своє творіння.
Не випробовуй нації терпіння,
яка сьогодні, Господи прости,
визбирує розкидане каміння.

Прости за нами скоєні гріхи
у пелені дарованої волі.
Не цінували те, за що віки
стояли наші вої-козаки
і у бою, і ратаєм у полі.

Всесильний повелителю небес,
візьми на прив’язь спущеного змія,
пошли пророка, ангела, месію,
аби цей світ лукавого воскрес
любов’ю віри і вернув надію.
Урозуми розпусницю Росію.

                              09.2014

ще трохи серпня
сутінки зросли...
ще карасі
ротами вглиб до сонця
ще жало злюче блудної оси
ще дригає од злости за віконцем

ще трохи серпня
сивий небосхил
ще манівцем
у подумках солдати
ще джерело невичерпане сил…
ще рідні у сльозах
до хати...
21.09.2014.

кінець
'2014

Малює мати квіти на стіні,
Щоби цвіли, синіли в зимну пору...
Сльозою спогад котиться мені,
Так хочеться в дитинство дати дьору.

Під грушею на гойдалці злетіть,
До неба доторкнутися руками.
На згадку залишити кожну мить
І сині квіти, що цвіли у мами.
20.09.14

Неземной (той, которая МОЯ)

Искры сыпались в небо,
Звезды падали в реку...
Протянули мы руки-
Человек к человеку.

Суеверный мужчина,
Неземная средь женщин.
Назови же причину
Мне любить тебя меньше?

Мы не связаны бытом,
В нас глубокое чувство,
Пить любовный напиток
Мы постигли искусство.

От измены напасти
Нам обоим не скрыться,
Но костер нашей страсти
Лишь сильней разгорится.

Руки, взятые в руки...
Губ гарячих касанье...
Эти сладкие муки-
Наше тайное знанье...

Моя тонкая леди,
Мой изыск среди женщин,
Нет причины на свете
Мне любить тебя меньше.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466332
рубрика: Лирика любви
дата поступления 16.12.2013
автор: Сокольник

Такі численні спогади мої,
Що їх несила у собі вмістить.
Для них сміюсь і плачу за краї,
Однак, для них лиш прагну жить.
Криваві і похмурі дні оці
За чим тягнутимусь я в майбутті?
Вже вечір, прохолода від гробниць!...
Нелюбий сам собі, щоб жить.

Щасливо і нещасно я любив,
Гіркі хвилини, жалощі важкі,
Прозорість, і блакить і оксамит в очах

Сказати про які, немає сил.
І гребінь тоне в косах тих,
Що з золота, смоли, а може з міді.
Так хочу все це бачити, все осягти.
Ненависний я сам собі, щоб жити.

Любов остання. Більше, ніж любов.
Волію жити далі в самотині.
Волосся б твого чути запах знов.
Усмішки, що іскряться щохвилини.
Недбалості своїй тепер скажи
Хай викличе тебе із книги.
Правдиву суть, як дзеркала ножі.
Ненависний я сам собі, щоб жити.

ПРИСВЯТА
Мелодія моя, минувшині, мов профіль,
Летітиме тепер тобі услід.
В руках твоїх надіюсь трохи,
Спіймати час, який від нас утік.
Прощай...хоч і порушила мій спокій.
Ненависний тепер собі навік.

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!
Мені наснилася пісня, чітко наснилася жінка-виконавиця, навіть мелодія, а слова – ні… Слова – зродилися зі сліз, виплакалися з пісні вранці, коли прокинулася від хлипу зі сльозами на очах...
Можливо, знайдеться фахівець-композитор, який зуміє відчути цю пісню душею... Або йому вчується власна мелодія...

Знову пруть на нас зайди непрохані,
Їм ніщо людське не приспало хіть.
Вже не чутно пташиного тьохкання,
Тільки спалахи, спалахи, спалахи!..

Приспів:
На вмить – завмерли квіти!
І враз – урвалось небо!
І ти – не в цьому світі,
І ти летиш від себе!..
На мить погасло сонце,
На мить не стало неба.
І вже нема віконця,
Нема шляху до тебе!..

Із чоти народиться тисяча,
Кожна тисяча вродить мільйони.
Кожен з нас – у тобі, як і ти – в серцях.
Йдуть на клич нові батальйони.
П – в.
Будуть квіти й країна оновлена,
Буде бігати син по травичці...
Бо герої лишились не зломлені,
Бо для нас Україна – найвище!

П – в:
На мить – завмерли квіти!
І враз – урвалось небо!
І ти – не в цьому світі,
І ти летиш від себе...
На мить погасло сонце,
І враз не стало неба.
І вже нема віконця,
Нема шляху до тебе!..
Катам утнули руки
Одвічно загребущі,
Бо в нас – одна спонука:
Вкраїнські вільні душі.
Вкраїнські вільні душі!!
Вкраїнські вільні душі!!!
(Любов Сердунич, 19 – 20 вересня 2014).

Малюкам танцювати навшпиньки
біля доброї-доброї осені.
Сходяться.
Промінці голосочків тоненьких
на лиці
в золотавому модниці.

Малюки, бешкетуючи, флюгер
повернули на літо усміхнене –
чи насмілиться модниця вдруге
в ту ж ріку…
під небесними мітками?

Малюками розгойдано кладку
що водиці цілющій
поклониться –
по такій золотому телятку
слугувати не бігтимеш, моднице.

2014р.

                      І
Сіяє сонце волі у імлі,
і ми ідемо, гнуті до землі
її тяжінням гніту і недолі.
Зіяє безнадії пустота,
але позаду темрява густа
жене кудись невольників юдолі.
І мусять і великі, і малі
долати опір, зціпивши уста.
                      ІІ
В урочий час людей лікує мрія.
Нема-нема, тай гляне із люстерця.
Кінця немає, поки є надія
у глибині негаснучого серця.
Не ти, то інший загартує крицю
і поведе озброєних до герцю.
У вирії не гине фенікс-птиця
і попелом земля не обернеться.
                      ІІІ
Це запорука виграного бою
напередодні світлого причастя.
Нехай не кожен піде за тобою,
але не за горою наше щастя.
Не за морями зорі Ойкумени,
не за лісами – русичі і вої.
Є ще рідня у тебе і у мене,
яка уміє гартувати зброю.
                      IV
Яка уміє битись до останку,
яка не тоне й не горить у танку,
яка не зрадить і не обмане́,
і не готує нам удар у спину,
і у бою за те, що я людина,
не розриває кігтями мене.
Це воїни у полі, що єдині
і не одні, кого біда мине.

                              09.2014

Ну, більше, ніж хотів
(щоб менше, ніж упрів)
наводив для панів
я зайвих слів.

Не депутат Хорив,
а вибори - мотив!
Бракує в світі див?
Я в ринзі бив...

Надіюся, що брат -
майбутній депутат
("Чернігівське" наллю...)

Допоки президент -
не порошковий бренд,
я... это... i lave you!

20.09.2014

У горнилі всесвітньої спеки,
що роз`ятрює зболені рани,
ми - лінгвісти без бібліотеки
та належного фінансування.

Ми, що завжди занадто ретиві
в наріканні чумного зеленим,
несподівано для колективу
зіштовхнулися із феноменом:

там, де смертним стачало кебети
все продовжувати бойовисько,
червонясте арґо кулеметів
потіснило
з широт
авестійську.
18.09.14

Ну от.
          Живу.
                   Не пишу –
                                  не малюю.
Удачі служу як на засланні.
Але, коли з війною не воюю,
то як, буває, легшає мені.

Іду у ліс, на галяви, у хащі.
Яка краса!
            Я вільний чоловік.
Яка робота?
            Дні такі пропащі,
що втрачене не вернеш і за рік.

На носі – осінь із її сльозами,
і юнкою-берізкою із меж,
і багрянцем невигаслих пожеж...
Палають вишні.
                   Як дійти до тями,
коли таке примариться ночами?
А як проснешся, де її найдеш?

Теоретично я люблю цю пору
і уявляю, пройдене давно.
Немає часу глянути угору.
Минає осінь. Буде холодно́.

Але не ронить осінь падолисту.
Її гаї для неї не шумлять.
«Стоїть гора високая…»
                              …і лиса.
Рубають ліс.
              Тріски усе летять.

                              09.2014

Йде війна. Сипле «градами» небо.
Ворог танками пре на нас.
Нам би точної зброї треба.
А Європа: «Іще не час…»

Ворог лютий і кровожерний.
Зупинити б навалу враз.
Огорнути колючим терном.
А Європа: «Не час, не час…»

Нахабніє в кремлівськім лігві
Шизофренік і педе…ст.
Упадете йому до ніг ви,
Європейці, своїм «Не час…»

Хижо очі розкосі косить
І захланно волає: «Фас!»
Час, Європо, ревнути: Досить!»
А чекати якраз – не час!..

20.09.2014

мила дівчинко кіски навсібіч
кулька справжня ця не повітряна
ельфи вимерли клич а чи не клич
дуже холодно дуже вітряно...
люба дівчинко ці твої синці
на колінцях печать реальності
лінії жорсткі стиснеш у руці
хочеш справжності хочеш справжності
дівчинко моя фея чарівна
піднесе тебе та не винесе
у земнім раю кожен день війна
чи почує хто коли гине ВСЕ
дівчинко моя довго вчилась ти
набивати на серці гулі
ці смішні твої в нікуди листи
ніби схлип мовчазної зозулі...
бачиш дівчинко долі шкереберть
на догоду чужих апетитів
це життя земне то повільна смерть
гра нечесна слизьких космітів
люба дівчинко як же зберегти
дивний острів що ти створила
...і летять листи
в нікудИ листи
як обрізані
білі
крила...
2014

Не плачте…
Синам, під хрестами заснулим,
свої рушники вишиває безсмертя…
Загояться долі, війною роздерті.
Руїна потроху одійде в минуле.

А там, на причинному Сході Європи,
степи ковилою встеляють окопи…

Тумани бинтують прострелені груди –
ізнову дірявих жилетів удосталь…
І моляться разом пророк і апостол…
І моляться зорі… І моляться люди…

І горам, вагітним несходженим плаєм,
вуста наболілі молитва спікає…

Лише на перетині часу лихого
навколішки душі стоять перед Богом…

Той день сміявся голосом твоїм,
Яснів твоєю усмішкою, друже.
Коли з небес озвався звучний грім,
На дощик ми дивилися байдуже.

Світило сонце із твоїх очей,
А мокре листя стиха шелестіло -
На відстані душі твоє плече
І розпашіле від кохання тіло.

Всі голоси з,єдналися у твій
Привітний баритон, один у світі.
Від щастя сльози радості з-під вій...
Той спогад крізь роки мені ще світить.
19.09.14

2006р
Душа відмічена тобою
була бажанням відректись
і сповнена навіки болем…
то ж в очі дивишся? Дивись!

Дивись як мучить її пекло
Ще незбагненних почуттів!

Не треба сорому, до неба
Їй лиш злетіти б… відпусти
Дай волю, щоб несла на крилах,
Щоби не впасти горілиць
І рахувати неба хвилі.

Снуватиме між людей, мов привид.
Знаєш… вона тебе любила…

А я чужая,
чужая я.
Вокруг дороги
не те поля,
не те объятья.
Улыбка тоже
мои сомненья
не растревожит,
не разбросает
пшеницу-кудри.
Здесь много солнца
когда-то будет,
а нынче холод
и я ... чужая,
моей планеты
не видно рая.

Поля соломы,
а где же травы?
И ветер бьется
в стекло лукавый -
чужая сказка...
Слеза тревожит -
и я в дороге -
ищу,
быть может...

20.09.2014

Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.
Я ішов від озерця.
Ти сказала мені: "Будь здоров!
Будь здоров, ти мій любий юначе!.."
Ах, а серце і досі ще плаче.
Я ішов від озерця...
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.

Говори, говори, моя мила:
Твоя мова - співучий струмок.
Ніч зірки посвітила.
Шепчуть вітру квітки: гей, в танок!
Повінчайся з туманами ночі.
Тихо так опівночі.
Ніч зірки посвітила.
Говори, говори, моя мила:
Твоя мова - співучий струмок.

1914

Мені від вас не треба і "аби",
Ви - просто спогад, схожий на минуле.
Ви - той листочок з давньої верби,
Що я колись у зошиті забула.

Що згадкою упав мені до ніг,
Вже вицвілий, ламкий, колись зелений.
І ваш непевний крок на мій поріг -
Не затріпоче серце листом клена.
19.09.14

Під обгорточкою вроди
(Я не раз вже був закляк)
Демон лиха колобродить,
Лазить заздрості слимак.
І тоді краса зваблива,
Що була мов дивний гість,
Димом вицвілого дива
Безпардонно очі їсть.
А, бува, - простенько зовні,
Фішка моди не нова,
А душі комори повні
Ніжним спокоєм єства.

Хочеш, - пий краси водицю,
Ахай - охай повсякчас,
Чи ж душею зупинися
У ясі святих прикрас.

Жаль, не всім стає потуги
Межі визначити ці,
Ми ж бо долі тільки слуги,
Страв призначених - їдці.

20.09.14.

привид мрії тче безсоння
ніч вмикає світло дня
ловить сонце підвіконня
сито хрюкає свиня

по хребті розріз-щілина
я вкидаю щастя днів
свинко-глинко ти не винна
що із роду товстунів

ти стоїш на підвіконні
вже багато жирних літ
протираєш очі сонні
і чекаєш на обід

не вгамую я сьогодні
твій чудовий апетит
бачиш осінь дні холодні
і натхнення дефіцит

2014

Вона не скривджена, вона ~ знедолена,
Напіврозхристана, напіврозорена,
Напіврозорана, напівзруйнована
Псевдоспівдружністю так закатована.

Піснями співана їй доля снилася,
Тремтіла в голосі, у світ просилася.
Спросоння вирвалась...не наздогонимо,
Проснулись, заспані, себе боронимо!

16.09.2014.

Ми співаємо гімн,
І кладемо на серце руку,
“Плúве кáча” рве душу,
З рукою на серці теж…
Дай нам Боже не впасти
В зневіру – гірку розпуку,
І надалі любити
Свою Україну без меж.

Треба жити, боротись –
І задля цього не вмерти,
Спити чашу гірку,
Що не має країв і дна.
Щоби світ зрозумів,
Нерозумний і хитро-впертий,
Що біда не у нас,
А у нього – на всіх одна.

Визнають вже усі,
Що сусіда у нас агресор,
Співчувають і зичать
Здолати тернистий путь,
Нас шанують у світі,
І нам аплодують конгреси,
Тиснуть руки, всміхаються –
Та зброї нам не дають.

Ми свій вибір зробили –
Зовуть європейські зорі,
А за нами Майдану
Тугий і гіркавий дим.
Ми лікуємо схід –
Він у нас екстремізмом хворий,
Нам обрізують руки –
Донецьк, і Луганськ, і Крим.

Нас не збити з путі,
І нам не страшні погрози –
Заплатили за волю,
Бо знали ціну клейма.
Але тільки часами
На очі находять сльози –
Як хоронимо друзів.
А нóвих братів нема…


19.09.2014

"Ко славе страстию дыша,
В стране суровой и угрюмой,
На диком бреге Иртышa
Сидел Ермак, объятый думой"
К.Ф. Рылеев «Смерть Ермака»

1
Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.

2
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од Москви народи.
Не спить Єрмак. Ну,як заснуть, коли перед очима -
Кремль. Ось цар зіходить зі свойого трону
І при боярах сповіщає, що сибірський край –
Однині під його всесильною рукою.
А потім по-батьківськи цілує Єрмака- героя...
І од видінь спокусливих таких хропе вже й отаман...

3
Не сплять лиш ті, хто мав би завтра буть
Порубаним чи навіки приреченим на рабство.
Кучум, їх славний проводир в помічники негоду взявши,
Привів народ свій праведний суд чинити.
І навіки заснули вояки, не скуштувавши насолоди бою.
Лиш отаман добрався до ріки і, може б, подолав Іртиш,
Та панцир мідний - царевий щедрий дар,
Що в січах часто виручав,
Знесилив у поєдинку з хвилями.

4
Буря ревла. І грім гримів.
І вітер мовби голосив по-людськи:
«Пильнуйте ненаситних нових єрмаків,
Бо ж для Москви все вільне має стати підневільним!»

-------------------------------------------------
Рилєєв Кіндрат Федорович (1795-1826) – російський поет. Один з небагатьох декабристів, який відстоював ідею незалежності України.
Єрмак Тимофійович (1532/ 1534/ 1542-1585) – отаман, один із завойовників Сибіру. Уславився розбоями й грабунками ногайських улусів, не гребував і караванами руських купців.
Поема Рилєєва стала народною піснею, відомою й в Україні. Так, в одній із п’єс Івана Микитенка куркулі напідпитку співають: «Ревіла буря, грім гримів і вєпрі в дєпрях бушували!»

від зірниці до зорі
в будячинні комарі
тайкома готують знову
комарину хитру змову

людям сон – вони до хати
аби спати не давати
і дзижчати і сурмити
зіпсувати людям літо

Відпусти цього птаха - тобі його не приручити,
хоч впіймала за лапку і - пестиш сріблясте крило...

Ти це знаєш сама.І на картах дарма ворожити...
Він не з тих... Він - не той,що зуміє прирученим жити
і кого може втримати шибки буденної скло...

Відпусти і - пробач.Таким -сняться відчинені вікна,
за якими вібрують шторми і гойдається вись...

Він - із тих,хто до теплої клітки ніколи не звикне.
Відпусти,хоч і сонце за ним-як за обрієм- зникне...
Ти - повір - саме ТА,до якої вернеться... Колись.

Налетіла на чоло сіра сивина,
Заболіла під ребром зірвана струна.
Не заграє вже ніхто, не поверне звук,
Не відчує вже повік дотик теплих рук.

Затуманиться в очах і безбарвно скрізь.
Де й коли оте життя піде під укіс?
Зачарує голос чий? Власний вже захрип.
Забуття дарує хто? Тільки тихий схлип.

Всі надії, що були - вже поховані.
Всі тривоги, що несли – розчинилися.
І веде потік-ріка, буйні повені.
Що врятує донесе, забарилося.