Спочатку побили – натхненно, уміло
і душу надії, і змучене тіло.
Лупили, бо знали, нічого не буде,
а може і буде – медалька на груди.
Кийком по макітрі, ногою по нирці.
Якщо не скорився, то знову по пиці.
А потім в додачу ще порцію «мата» –
за пайку, за батю, нашивку і брата.
Ну просто герої – на дошку пошани
і зірочки срібні у повні стакани.
А тих, кого били – за що і навіщо?
Із вибитим оком - Бандера!? Так смішно…
За те, що ходили, за вільне повітря.
За те, що хотіли до правди, до світла.
За те, що у стрічці означено вибір.
За те, що сваволі не мовив: - Спасибі!
За те, що людина – це гідно і гордо.
За те, що обличчя – не пика, не морда.
За те… можна довго, та все без причини.
З пихатої висі – оскал мертвеччини.
А потім до суду, побитих і крайніх,
і всіх під копірку, і перших й останніх:
як бидло до стайні – у камери тюрем
і страшили лячно: - Надовго засудим!
Так довго тягнули – і час, і волинку,
і плакали слізно, згадавши ялинку.
Тепер скаженіють і Бога не знають,
в прямому етері стріляють, вбивають…
Мільйон терористів – супроти закону?
Одне лиш питання: закону якому?!
Отому, щоб жити рабами смиренно,
та силу зневаги терпіти щоденно?
Не знаю, що стане – війна, перемир’я
і плід перемоги чи знов межигір’я?
Та знаю єдине: ніхто не забуде
відірвані руки, прострелені груди.
І прощення звіру ніколи не буде,
бо нащо у хлопців… прострелені груди…

19/02/2014

крові рідної квіти червоні
душі болем безмовно п"ють
плаче мати у регіоні
батько сльози втира в краю
сатана сміючись тронне крісло
укріпляє усім напоказ
і нема ні месій ні місій
щоб зламати його каркас
брат на брата іде вороже
зло кладе ультиматум добру
простягни свою руку о Боже
зупини цю абсурдну гру

20.02.14.

Комфортно жити, мості-пани,
у жерлі в цей буремний час?
Затишно? Тепло?
                              Непогано.
І ось вам, нате! Форте!!!
                              П’яно
у хвилях Ельзи океану,
та лунко б’є набат.
                              Без нас
монтуються живі сюжети
навколо горезвісних рад.
І знову трупи.
                              Знову жертви
невинних. Владі браво?
                              Клас
надресированих і ситих
кришує банду гамадрил.
Стіною навколо корита
єднається когорта.
                              Рил,
а рил то скільки в цій кориді
вершителів подій і доль:
дебелі, тлусті, повновиді
пани.
               І журналісти-злидні
щось добиваються.
                              Юдоль
безпринципних і звироднілих,
качають теж свої права.
Вони за Рашу і за «білих».
Та «ще не вмерла...»
                              Ще жива
і у скорботі посивіла...
Рве коси на собі Сивіла.
Нема Богдана.
                              Булава
не досягає від Софії.
Нема заступниці Марії–
і кров’ю зрошена трава.
Кати,
               печерні мастодонти,
ви ще жируєте єси?
Чого ж линяєте в Європу
із п’ятикутної яси?
Обман і кривда ваше кредо.
Убивці – виродки села.
Історія не спише зла,
коли з щитами попереду
зухвале псевдо.
                              Патріоти, –
ви та руда і сіль землі,
що є, була і буде доти,
допоки щезне у імлі
Горгона влади.
                              Прометеї!
Життя і воля – ось де суть.
Заради істини цієї
вони свої хрести несуть –
сини Вітчизни однієї...
Ой, не розбійники за неї
сьогодні душу покладуть.
І буде правда, буде суд
і оніміють супостати
і яничари.
                              І прокляті
попи Гапони пропадуть.
«...і буде син, і буде мати»,
«...и братья меч вам отдадут».

                              18.02.14

До чого спонукаєш мій народ?
Не будувать, не сіяти, не жати.
Загрібши війська, грошей і клейнод,
Лякаєш перспективою "за ґрати"?

На що кидаєш хлопців у цвіту,
Кому встромляєш кулі і гранати?
Зібравши казнокрадів і тітух,
Зібрався ти над нами царювати?

Будь проклятий! Хай Бог мені простить,
Вже кров невинних в порох перетерта!
Ти ще живий, та вже тобі - не жить,
Вже правлять в пеклі за твоєю смертю.


2014

Розпука і біль...
Що ж ви, нелюди, робите?
Під небом,
безлюдним як степ,
ви душі людські,
наче хліб святий, дробите
в коритища власних потреб.
Ви долі людські,
як насіння лузаєте.
Лушпинням обмов плюєтесь.
І давитесь Правди зернятком...
А знаєте?
Й на вас меч розплати є десь.
Гадаєте, він обмине вас?
Побачимо.
Все має логічний кінець.
Я вірю, народу моєму терплячому
колись та й урветься терпець.

2003

В’ячеслав Гук

Майдан

Я знаю гаразд, якою буває вкраїнська зима,
коли виривається крик з крижаного потоку –
із куль і вогню – й незглибима стає глибина
очей, яких вбили, коли брость набиралася соку;
забути навідліг про ніжність і горло зірвати на хрип,
герої у трунах лежать – з сивиною в волоссі,
безстрашні сини України йшли смерті наздиб,
зерно суходолів ржавіло в тяжкім суголоссі;
о Боже, просякнуте запахом диму небо вмерза
у те, що ховаєш в душі, що колись відігріє сльоза.

Закривавлений прапор – це і вирок і поводир,
де Київ шалений обростає вздовж ран сивиною,
вода безшелесна з гідрантів жбурляла у вир
розп’ятої вулиці, й серця вирували війною;
і шпальти газет пахли цинком друкованих слів,
на площі кінь зорив на все схарапудженим оком, –
так вмирають поети зі швами зашитих ротів,
так кінь кам’яний гарцює пожвавленим скоком,
і шикуються в шерег солдати, і лунає останній звук
урочого вірша, що звільняє душу од мук.

Народжені вмерти – залишаться жити в віках,
надвечір – поволі крижаніє оскліле галуззя,
довічним назавше стає місто в померлих очах:
серця вчились вірити в сон і химерне безглуздя;
та скупі мої вірші, як гортань, що дарує слова,
як життя, що підкорене силі тяжіння, як мідне
биття крові у сплутаних жилах, яке зберігає нова
мелодія пісні звитяжної чи гасло, гучне і побідне;
неважливо про що говорити, мовчання – це дар,
нечутно крізь пробиті покрівлі стікає сумирна вода.

Здобутись на відповідь, відновити порядок подій,
усе подолати, як латина колись – руйнацію Риму,
цибух у зубах – як прогірклий полинний удій,
на морді коня – протигаз і гнуздечки зжована линва;
і знову щоранку ратай долатиме свій суходіл,
складний і виснажливий, коли розривається думка
од болі та смутку, тому очей уночі не стулив,
під ралом гучав переліг по-зимовому – борзо і лунко,
щоб зі стебел трави, що проб’ється із жил навесні,
Свята Вероніка пошила знамена міцні!

Джерело: http://sumno.com/xts

Складаються пазли волі
У долю Вкраїни. Кров’ю
Вмиваються руки влади.

Ладнаючи власні справи
Справляють нужду велику –
Потребу усе забрати
Безбожні кати народу.

Герої стоять на варті,
Воюють брати з братами,
А бидло тікає звідси
В Європу, яку таврує
При кожній малій нагоді
На всіх Інтернет порталах,
У пресі і на каналах,
Що брешуть щодня красиво.

Машини горять й намети,
Вмирають надії й люди,
Бійці молоді і сильні
Вбирають у груди кулі.

Метро не працює. Світло
Погасло довкола серця.
Та дальній кінець тунелю
Тримає тендітну свічку
І полум’я розгортає
Червоно і чорно прапор
Нової країни. Завтра
Поставить до стінки зраду
Продажних повій партійних,
Що вічно міняють шапки…

Ми мали учора право
Собі вибирати вбивцю…

18-19.02.14

За правду революції
Поклав і душу, й тіло.
Сторінка у фейсбуці
Як дім - осиротіла.
"Живий!!!" - кричать світлини,
"Помер..." - портрет на пОлиці...
Душа до Бога лине...
А на Майдані моляться...

Увага: твір містить ненормативну лексику


Січень місяць.
Йордань. Беркут землю гребе.

Ті довбають бруківку, А інші шукають належного й справного вектору.

Є оден.
В Межигір’ї сидить, і нічого його не їбе.
Дочекаєшся. Скоро прийдуть вони й по тебе,
Вже досвідчені хлопці з реального правого сектору.

А ми таки круті, брати слов’яни.
У кожного в Європі по сестрі.
Народжені від однієї мами,
ідемо разом до одної ями:
на три дороги – три богатирі.

Уміємо брататись і любити
собі на втіху, іншому на зло.
Усе – нічого. Якось можна жити,
якщо було на всіх одне корито,
а іншого нічого не було.

Один співає, інший веселиться,
а третій хилитається, хмільний.
Йому то що? Аби де похмелитись –
вина чи крові ближнього напитись,
аби війна. На те він і дурний.

А у війну – які були ми наші
і німці. Це по-нашому – німі.
А як єднались навколо параші!
А як дали березової каші,
яку варили аж на Колимі.

І нам таки не раз побили писки
за те, що в нас реакція не та.
А нам то що? А ременя чи різки
за те, що перші випали з колиски
ще до розп’яття нашого Христа.

А може й за прапрадіда Яфета
до того, як посунула орда,
до того, як розкидала вендета
петлюрівця, есера і кадета
подалі від орлиного гнізда.
.............................................
Гойдаємо колиску всіх народів
і няньчимо у хаті ворогів.
У всьому винен той, що десь на споді –
сумирний, неотесаний тай годі.
Оце і є найменший із братів.

Гойдається над урвищем три люлі.
Минає ера аріїв-рабів:
лелеки, соловейка і зозулі.
Три нації – і в кожної по дулі
єдинородній братії совків.

Гойдала доля не одну колиску.
Кому – на горе, іншим – на біду
імперію плекали молоду.

І що за диво, що у цьому списку –
колгоспну,
             поліцейську
                          і злодійську
не об’єднати у одну орду?

                          2001

Можна, я ненароком украду твої обійми?
Покладу собі під голову і ляжу спати,
Пройшовши крізь вогонь, воду та мідні труби Криму,
Знайду відпочинок зі смаком свіжої м'яти.

А можна, я ненароком украду твою душу?
Розкладу її на столі і буду вивчати,
Давно не читала історій - людських та блискучих,
Твоя - напевно, цікава, дарма що прим'ята.

Можна? Мовчання інколи теж стає відповіддю,
Красномовною, невимовленою згодою,
Я, зізнатись, невкраденим устигла насититись,
Позиченим у кредит з річними відсотками.

Можна? Ти, можливо, боїшся сказати відверто,
Твої очі мовчать. Лише спітніли долоні.
Серед ясної тиші почується шепіт серця:
- Я не згодний, ні. Я завжди був за чесний обмін.

Про Павлюка – і С. Кримовська,
Про Павлюка – і Г. Гнатюк,
А я дивлюся трохи скоса –
Чи це такий у мене глюк?

Та глюк, здається, не у мене,
Глюк має Сірий В. – отак,
Та що ж це робиться, чавеле?
Павлюк є кожному у смак.

Про Павлюка й Олехо пише…
А я, скажіть-но, гірший чим?
Пишу я вірша теж про вірші -
Про Павлюка та іже з ним.


18.02.2014

Знову стріляють в прямому етері.
Вибухи, гази, бруківка і біль
стукають в серце, у душу, у двері
в рану заюшену сипати сіль.
А чи поступиться влада поганська?
Стільки украли – куди їм іти?...
Хвиля народна і повінь повстанська
змиють в клоаку злочинні сліди!

18.02.2014

наші серця як зібгані папірці
почуваються чернетками у Господа в руці

він міцно стискає ці серця паперові
допоки на денці лишається крові

хоч крапля гарячих солоних чорнил
допоки ще грає цей світ-вініл

архаїчний заїжджений ссучений ніжний!
та мені не від цього мій Господи смішно

а від того що стільки примхливих років
обертався довкола чиєїсь мороки

чи кудись не встигав чи чогось чекав
що життя - як граната а я - чека

та допоки ще пишеться хоч один вірш
тільки собі єдиному й віриш

і допоки в запасі хоч один стук
Господь не ослаблює своїх ніжних рук

который месяц "мАртин" на носу
извечный ветер тащит свои сопли
и контрабас играет на басу
коты поют - нам кажется, что вопли…
и крестятся живые ручейки
их тихо собирает кто-то в стаи
смотрите как несутся пузырьки
смотри… смотри… не исчезают!
ах как красиво ветер материт
на этой гладьи ах, не разогнаться
он ведь не танк, и не метеорит
он просто на работе, братцы… братцы!
давайте март мартфейном назовем
и солнцем да восполнятся бокалы
сойдемся в отражении своем
уж очень по душе мне это право…
ах как мне дорог каждый ручеек
вот так бы распластаться в суматохе
и где-нибудь воткнуться в уголок
ведь было бы, действительно, не плохо!?
но рядом звон весеннего галдежа
вкус на губах… так нежится экстаз
все одному? прости меня, мой Боже
давай-ка я, как в прошлый раз…
всем поровну
18.02.2014.

Маєш все, про що мріяла ще з дитинства,
Королівське життя без турбот і без панік.
Ну і що тобі з того, що в ролі принца
Фігурує не надто спортивний «папік»?

Ти постійна клієнтка крутих курортів,
За комфортом твій дім конкурує із раєм.
За плечима у тебе шістнадцять абортів,
Втім, тебе це, у принципі, не переймає.

Особисте життя таке жваве й пікантне –
«Папік» має ще другу, і третю, й п’яту,
Але, чорт забирай, за які діаманти
Він спокутує кожну розкриту зраду!

І якщо навіть звідкись беруться стреси,
Їх знімає пробіг бутіками Парижа.
Від цієї постійної гри у принцесу
Ти, здається, стаєш щасливіша.

Січень 2011, 10 червня 2011

усе на пси
неси себе
неси
у жертву
безголовому
усюди
бо він не
спить
бо він
в думках
тремтить
не буду
може буду
знов не буду

із тисячі
один
до діла каже
та міцно
безголів`я
розум в`яже
ховає
в панихидному
кліше -
хіба
невже
не треба
я не знаю...
а ми вітаєм
і ура лиш знаєм

усе на пси
котрі
уже рази
разить мене
разить мене
разить

в якому році
на яку таку
п`яту
я наступила
і мою мету
метуть
сніги
століттями
метуть...

і де ж та
путь
мій шлях
без тихих
пут

і знов
зіллють
мій відчай і одвагу
і без присяги
на Біблію
не дивлячись
в престол

ні
ти хохол
народе мій...
хохол?

25.12.2014

моя еротична сповідь
твоя благочинна стихія
моя коронована повінь
твоя недоторкана мрія…
моє загребуще его
і твій всеродючий логос
твоє недомовлене "через"
мій припаркований допуск
твоя заборона - серце
моя охорона - біцепс
будем звільняти "уперше"
не поступаючись місцем...
17.02.2014.

Була тоді серпнева спека,
Повітря пахло шашликом…
Поети зблизька і здалека…
А я…уся із Павлюком…

У парку Знесіння у Львові
Тремтить зі шклянкою рука…
Лиш – чути б вірші Павлюкові
І сісти б… коло Павлюка!..

Зітхає тихо Нечуйвітер,
Моргає Гентош і Манюк,
А я… (та шо гріха таїти!)
Усе дивлюся, де ж Павлюк…

…Минуло літо. Вже й до школи
Зове мелодія дзвінка…
Ковтаю сльози з валідолом
І йду -
Вивчати
Павлюка.

Яри, душа. Яри, а не рыдай.
В снегах студеных – солнце Украины.
А ты ищи – багряный след калины,
на черных водах – тень ее узнай,
где горстка нас. Игрушечный отряд
лишь для молитвы вечной и надежды.
Судьба остерегает, как и прежде,
что кровь калины – все-таки густа,
еще терпка, как та, что в наших жилах.
В седых метелях белая печаль
на гроздьях боли, уходящей в даль,
на нас бедой своею ополчилась.

17.02.2014

деньки мои, деньки...
ямщик неугомонный
никак не угодить
не промахнуться б кием
игра не по годам
не спрятаться в иконе
врата откроет Киев…
единственный
на фоне --
душа такой же Храм...
17.02.2014.

Пародія

Казан, пательня, дітлашня,
братрура, деко, горщик, -
і найсправжнісінькі щодня –
то капусняк, то борщик…
Куди там: в сад і горілиць
(тут гості незабаром)…
А він – за кожною з "спідниць"…
Ой, будуть нинька «хмари»!

17.02.2014

Що, поете, не знаходиш рими,
Зазираючи у «Пошук рим»?
Полетиш по риму ти до Риму
Чи метнешся ближче - десь у Крим?

Як не знайдеш - що ж, тоді застрелься
Із нагана втраченого дня
Чи щосили лобом - і у рельсу! -
Упади з коня у рік Коня.

А як праску маєш - то на пузо
І ввімкни в розетку tête-à-tête…
Рим нема? Забий на все у лузи!
Отже, ти прозаїк, не поет.


17.02.2014

Хтось може з'їсти сам шоколадку - каже, що смачно...
Тільки судити всіх по порядку - справа невдячна.

В когось єдина вічна турбота - власний добробут...
Хтось для сім'ї - до сьомого поту, вірний до гробу...

Жити для себе? Жити для світу? Вірити в Бога?
Можна з любов'ю в серці сивіти, падати в ноги...

І шоколадку - як же приємно! - навпіл ділити,
Порівну світле... порівну темне... плитки і плити...

Мене на варті у трамваї
Юрко тримає потайком,
Бо як попустить, - він гадає,
Що я зв’яжусь із Павлюком.
Життя модерне в Україні,
Лише натиснеш - і уже
В екран великий або міні
Тобі крилатий кінь ірже.
От і провадить на роботу
Мене мій суджений щодня,
А я ( та не працюю – шо ти), -
Ми ж із редактором рідня.
Та є проблема – не повіриш,
Мордує душу злісний глюк, -
На мене кинув оком Сірий,
А так хотілось, щоб Павлюк...

Замітає віхола
Всі стежки зі стріхами,
То зима завихрена
Засинає тихою.

Сіється сніжинками
Білопінне марево,
Та на площі ринковій
Наче всі захмарені.

Скоро прийде свято нам,
Приведе веселощі,
Станемо крилатими
Не страшна хурделиця.

І так буває холодно в душі,
Що, ніби, душу сковують морози.
Є сльози тихі, як грибні дощі,
А ще бувають – як травневі грози.

Буває небо чисте голубе,
Піднімеш очі – і не видно краю.
Буває хтось закохує тебе,
А ще буває – хтось тебе кохає.

Бувають дні багаті, як жнива.
Вірші-зерно, весь день його збираю.
А часом голос тихне, замира,
І я самотня, більше не літаю.

Буває світло, але є й пітьма,
Сивіють люди – вічних не буває.
Тут гаєш час, марнуєш на слова,
А тут вже фініш і його немає.

Січень 2014 р.

Моя земля і мій народ зі мною,
Моя земля і мій народ в мені.
Я жити хочу не на полі бою,
Померти хочу не на чужині.

Забудь мене, бо я уже зникаю,
Не вчи мене, як вірити словам.
Немає Бога і немає раю,
Де кров*ю кроплять навіть Божий храм.

Тут ультиматум називають «воля»,
На поступки без поступок ідуть.
Де, мій народе, твоя мирна зброя?
Беззбройних тут не чують, тільки б*ють.

Де, мій народе, твоя домовина?
Ще зовсім трішки – он її несуть.
До стінки ставлять і стріляють в спину.
Це вже було… Примарилось, мабуть.

Усе було: морили, убивали –
Не дай нам, Боже, рухатись назад.
Вже й, наче, вільні, незалежні стали,
А пут на шиї більше у сто крат.

16.02.2014р.

Сьогодні вас запрошую на вальс,
Хоч ми й не пара, навіть не знайомі.
Без суконь пишних, дорогих прикрас
Життя проходить у щоденній втомі.

Життя біжить, а я для всіх ніхто,
Між перехожих загубитись легко –
В потертих джинсах, брендових пальто
Усі для всіх і ні для кого дехто.

Танцюю все ж, мов втомлений листок -
Пожовклий клаптик молодого клена.
Розтопчуть просто чи вплетуть в вінок?
Та вже не буду, як колись, зелена.

Не буду юна свіжа, як весна,
Журитись з цього, мабуть, й не повинна,
Бо в тому й є не впіймана краса,
Мінятись тихо, як проста людина.

Подайте руку, я не підведу,
Ми закружляєм у полоні вальсу.
Я трішки часу вашого вкраду,
Хоч в нас й нема нічого, окрім часу…

6.02.2014р.

Така задуха в лоні ночі,
кобилка в парі з цвіркуном
мій поетичний слух лоскоче,
а я… уся із Павлюком.
Встають світанки над землею,
до праці звуть усіх людей,
а я лечу у епопею
і притискаю до грудей…
та звісно Павлюка! Робота,
вона – не вовк, не утече,
а тут наринула охота
і раз у раз своє рече.
І схлипую за кожним вдихом,
до неба тягнеться рука,
щоб стоголосо, а він мигом…
Ох, начиталась Павлюка.

17.02.2014

Тут Керзон, там «кирзак» одкраяли наживо
цілушки запашної вкраїнської душі…
Спокійно-гордий Сян і Дон величний плинуть
і відгомоном слави шепочуть комиші…

…Тужив червоно Сян, гуділи в небо стріхи,
як є – вставай і йди, а не ідеш – вмирай!...
Підвода, шкапа, сніг, дрібноти повні міхи –
аби усі живі! Тоді і пекло – рай…

…Аби лише живі… Зігріємось на сонці:
хай тільки вороги позгинуть, як роса…
Нарешті, запанýєм?! - самі в своїй сторонці…
Піднімемось у Славні до Дону і по Сян!..

19.01.2014

Така задуха у трамваї,
юрба і лайка з матюком.
Якась мене про щось питає,
а я… уся із Павлюком.
Такі дороги в Україні –
стрибає ПАЗ, трясе людей.
Мені все байдуже, бо нині
я притискаю до грудей…
та, звісно, Павлюка! Робота,
в редакції народу вал,
а я (та не працюю – що ти!)
ковтаю сльози, барбовал,
і схлипую над кожним віршем,
і довго труситься рука.
Стотонне слово! Сам повіриш,
як почитаєш Павлюка.

Пародія

Ось кухоль, чарочка, горня
Такі, як справжні – диво!
Ця хмарка схожа на коня,
А ця – на бочку з пивом.
А там он бутель, вище птиць…
(Кум буде незабаром)
Лежу в садочку горілиць.
Пливуть по небу хмари.


12.02.2014

Між сьогоденням і минулим –
Життя спресоване в роки,
І, безумовно, – дулі й гулі
За сподівання й помилки.
Між сьогоденням і минулим –
Солодкий присмак гіркоти
Тих днів, які не оминули
Мене в обіймах суєти.
Між сьогоденням і минулим,
Лежить вагоме і бічне, –
Все те, що кликало і чуло,
І жити вабило мене.
16.02.14

Немає людини,
Яка б не вірила
Чи то у Бога,
Чи в інші виміри.

Загадка вічна –
Те перевтілення
Глибінь космічна,
Ніким не зміряна.

Зірок тяжіння —
Дива невидані
Свій шлях шукають
Усі без винятку

Шлях до збагачення,
Шлях до рятунку.
Що нам призначено?
Напружена думка …
2003

В погожий день, в осінню пору року,
Країну сколихнув правителів обман,
Щоб відстояти інтеграцію в Європу,
Студенти мирно вийшли на майдан,

Угоду мирно підписати вимагали,
Ніщо не нищили, не завдавали шкоду
Пісень співали, інші мирно спали,
Та їх побили, наче ворогів народу.

Свавілля влади сколихнуло всю країну,
Майдан центральний поміж барикад.
Воюють всі за європейську Україну,
Насиллям влада робить всюди «лад».

Вселився дух надії, в перемогу,
У душі тих, хто на майдан прийшов,
В обличчях їх, відчутно ще тривогу,
А страх уже до влади перейшов.

Народ без страху, не зважаючи на рани,
Палає полум’я у бочках, душах, і серцях
А влада дивиться спиною на майдани,
Ніщо не бачить, лиш багатство в гаманцях.

Еліта вийшли націю словами захистити,
І вірить в слово, що міцніше ніж броня,
Героїв влада б’є, стріляє, хоче задушити,
Та вернеться до неї, безчестя і ганьба.

Ще прийде у нашу неньку, добро панувати,
Не позволить патріотів у тюрми сажати.
Горе суддів прокурорів почнуть викидати,
На їх місце не підкупних чесних підбирати.

Народ, право і закони, то кулак могутній,
Таким буде в Україні наш гарант майбутній,
Буде правити уміло, жити для народу.
І ще зможе українець з Дніпра пити воду.

17.02.2014р.

усе багатство: Дух та Меч
ніхто й ніщо їх не розлучить
усім прогнозам всупереч!
царів, царькових, прочіх дуче…
усе багатство: щирий сміх
періодичним негараздам
веретено… і лемех-міх…
після яких так добре в лазні
усе багатство: древній рід
не в самозваній мові жестів
йому належить власний світ
це привілея рівня честі...
усе багатство: друзів полк
і три дивізії прибічниць…
та все одно - "самотній вовк"
чомусь приклеїлось навічно.
17.02.2014.

Любин голос -
як оце чисте небо на Стрітення -
дає силу дотягнутися
до зимних пальців березня
і таки дочекатися
справжнього тепла.

Любине слово -
первоцвіт, щирий і безстрашний,
бо тримає сонце
у своїх зелених долоньках.

Любин погляд -
дотик весняного променя,
від якого кожна брунька
вибухає цвітом.

А сама вона
проростає зеленою травою
крізь усі сніги і морози
до сонця, до неба,
у яке вірує
усією своєю душею.

15.02.2014 (дорогою до Сокаля)



Любі Бенедишин - 2

Сидить спокійна, навіть ледь сумна.
І дивиться, і слухає уважно,
як люди їй - про неї щось розкажуть.
Неначе келих доброго вина
на білому обрусі -
тихий погляд.
Не сколихнеться марнотою всує,
йому задума й цей вогонь пасує,
як свічці - полум'я,
як небу - щире сонце,
і як ріці - розкішний простір вод.
Ця жінка не чекає славних од.
Лише слова, що вистояні в болю,
лише світи. які творили долю,
несе у люди, в рідний свій народ!

15.02.2014 -
під час презентації збірки поезій "Нотабене" у м. Сокалі

Ти сьогодні десь там - у вогні недитячого бою,
Я на іншому боці планети вигострюю стріли.
Закликаю в союзники Янголів - хто ще одпоїть
у задусі війни твої сили у герці зомлілі?

Завертаю нa тебе намолені промені ранку,
доки серце сягає - зорую, обмацую простір
лише босим чуттям, семиструновим нервом циганки.
Омиваю твої силуети - кохані до млості.

Смолоскипиться дух і стихії стинаються: бризже
крига, зійшла слиною, в киплячі ворота заграви.
І набухле безсоння - не ніч і не другу, не тиждень-
ходить панною смерти у - білій такій - балаклаві.

Тільки чуєш: Живи! - ти не можеш сьогодні не жити,
адже я викликаю для тебе вітри - обереги.
Твій цілунок на моїм чолі може всесвіт зігріти-
я тобі одпроміню, як Альфа спливу ув Омегу

у гніздо протистраху, де воля опірює помах,
у галактику - звиту зі світла енергій. Майдане,
дотягнуся до тебе душею кріз верстви утоми
і долиюся кров"ю у вени твої - богодані.






*

Не перший на стезі мистецькій,
але пізніше, ніж вони –
Вергілій, Данте й Котляревський –
малюю пекло сатани.

Можливо цього і не треба.
Усе досліджено давно.
Нікому не прихилиш неба,
де тліє історичне дно.

Онде подекуди між люди
такі прописані людці,
що пекло раю буде всюди,
де є кишені й гаманці.

Хто знає, чи чекає гірше,
коли прийде нежданий гість,
чиє число в біблійних віршах
було – 666.

І ось задача: кожна шістка –
це П* із хвостиком / над ним,
графічно – три по п’ять відрізків
і всі у імені однім.

І всі оті біблійні коди –
непересічні імена,
якими нарекли народи
те, що писалось – САТАНА.

І першим буде гун АТТИΛА –
батіг небесний королів,
які в боях не зупинили
кровавих варварських полків.

А як іти хронологічно –
ще більше зла у світ приніс,
великий хан, що буде вічно
непереможений ЧИНГИЗ.

А далі внук, що дикі орди
водив на Київ і за Стрий.
І поневолені народи
дали ім’я йому – БАТЫЙ.

А потім був ще кат ацтеків,
і майя, й інків. Цей балбес –
конкістадор на рівні зеків
носив тяжке ім’я КΔРТЕС.

Північної Пальмири геній,
останній з варварських вождів,
а для рабів своїх – ПЕТР-Т,
кат українських козаків.

А ось на світовій арені
творець «радянщини» без меж –
революційний геній ΛЕНИН
горить у полум’ї пожеж.

І від Москви і до окраїн
який тюремний краєвид:
війна, ГУЛАГ і геноцид.
Це – дорогий товариш СТАЛИН.

А хто кидав на смерть Geschwister,
а людство – за колючий дріт?
Це видатний єфрейтор HITLER,
що теж претендував на світ.

Але переори руїну
від Піренеїв по Амур,
не впишеться у цю картину
ні МАКЕДОНСЬКИЙ, ні ТИМУР.

Ані ПЕТЛЮРА, ні БАНДЕРА,
ні войовничий солдафон –
така мальована холера
без імені – НАПОЛЕОН.

І тиша...
«Тишина матроська»
героїки еНКаВеДе…
І не одна лукава М()СЬКА
ще сатаніє де-не-де.

І українці наостанок
Перебирають імена.
Нема таких. Хіба що – ЯНЗЕК.
Але яка ж це сатана?

Є героїчні ДЕПИ й ГОПИ...
Та є і алібі повік,
як не відбувся чоловік.

І до чергового потопу,
чи мова буде, чи язик –
не завоюємо Європу.

                    1995

Коли серце пече неможливо
І так тягне до краю перону,
Вимикай зомбоящик брехливий,
Bring your own бідон самогону.

Коли хочеться лізти на стелю
Чи з розгону забігти на пальму
Бо довкола бездушна пустеля,
Bring your own цистерну напалму.

Коли ворог «країв не побачив»
І не просто країв, а кордонів,
Які сам же колись і позначив,
Bring your own це ящик патронів.

А ще краще у спокої миру
Забувати війну і прокльони,
А стріляти ходити до тиру.
Bring your own бідон самогону.

Поки читав Євангеліє,
Прилетіли архангели.
Розігнали крилами хмари,
Стало видно мені Стожари.

Хатня миша сховалась в нірку,
Я побачив у небі зірку.
Як піду я за нею, за гаєм,
Я зустрінуся з Миколаєм

Миколай загадає загадку,
Про лева, орла і телятко.
На хвості є у лева китиця,
З ним гуляє Марія Єгипетська.

Лев маленьких дітей не лякає,
Себе гладити їм дозволяє.
І телятко його не боїться
Бо той лев, наче мила киця.

А орел над землею літає
Бога бачить і нам повідає.
Його крила, мов крила у ангела...
Піду ще почитаю Євангеліє.

Мольфаре, наближається гроза…
Серед зими дощем вагітні хмари.
Трикапки затремтіли у сльозах
І темно стало від облудних марень.

Веде мене язичниця-любов
Дорогою із гір – та все у прірву…
Молитву шепче мовою дібров.
Отруйний хміль із коренем не вирву.

«Знайдеш його в наступному житті…» –
Мені сказала доля і розтала
Снігами окаянних почуттів,
І в душу крига врізалась кресалом.

Не стримуй дощ, мольфаре, хай гримить,
І серце крають муки-блискавиці!
Ніч-повінь ця украла пів-зими.
І душу, безіменну і безлицю…

Мольфаре, наближається гроза…

Той - не боєць,
хто без яєць.

2014

…ох, як любив, Життя любив
так може тільки він любити
не говоріть аби… аби…
не свіжі рани… оковита...

Любов - не потяг, не таксі!
байдужий світ квітучий зовні
не поміститися усім.
тече Ріка, гойдає човен…

А скільки дум, пісень і мрій
ось так збирались під зав'язку
піди пізнай де - ти, де - змій
якщо не згоден на підказку?!..
2013.

Де тлінний я і вічність круговерті,
нема нічого, крім життя і смерті.
Між ними сенс, якого не збагнути
і вибір дії – бути чи не бути?
Ще крихи мрій, які я просипаю
щодня на шлях від марення до раю.
Одне болить – чи є той рай? Не знаю,
я сумніви до щастя не збираю.
Але вони, прийомні діти долі,
в театрі днів найперші грають ролі.
Летить у ніч і крутиться планета,
над нею сутність – неосяжна Лета
і срібне нерозгадане мовчання,
де тоне сон земного сподівання.

Я сам іду чи путь мені торує
одна із глав безмірного буття,
де в іменах, промовлених не всує, –
скарбниця Духа, Слова і Життя?

2014

Чорних димів знавіснілі кадила...
Наче із пекла хтось виніс вогонь...

- Нащо, дитино, туди ти ходила, -
Царство моє не від світу цього.
- Доки живеться на білому світі,
Хочеться правди, - сказало дитя.
- Досить тобі одного, - зрозуміти:
Я є дорога і правда, й життя.
- Так, але хочеться кращого стану,
Людських стандартів, свободи і прав...
- Що ж, хай так буде, перечить не стану
Тому, що ти цю дорогу обрав.
Буде звитяга і буде поразка,
Зміниться спокій на пору тривог,
Лиш пам"ятай, мій синочку, будь ласка,
Скороминущість земного.

Твій Бог.

Ти тримаєш мене, як дитину маленьку за руцю, я холону від вітру, зими чи твоєї руки. І усі велелюдні майдани усіх революцій - це не більше ніж рими написаних нами рядків. Ця зима не піде, не відпустить і не перестане шепотіти слова, зневажаючи простір і час, бо крім нас не буває нікого на цьому майдані і на цілому світі немає нікого, крім нас. Бо у цьому безумстві, у цій нереальній пригоді наші лінії доль запетляли в єдине кільце. Я тебе відчуваю, я бачу тебе через одяг. Ти ховаєш усмішку, бо знаєш напевно про це.

На даху сидить котисько.
Лапи їдуть – слизько ж, слизько.
Бо зима підступна дуже.
Ти гляди – не гепнись, друже!

15 лютого 2014 року

Сніг виблискує на сонці.
Візерунки на віконці.
Бачиш, мила, світ – мов казка.
Тож всміхнись мені, будь ласка.

25 січня 2014 року