Блиснуло! Гострий
драконів язик
горам верхи порозчісував. Рине
ген за стіною з ялиці й модрини
бій у литаври
небесних музик.

Сонце піймалось
у хмарне ласо.
Хижо полює на сині узгір’я
неба гнучка чорношерста Багіра,
гамір здіймаючи
криками сов.

Плаєм до краю –
живильна вода,
клониться їй білоцвіт, мов богині.
Лячно бувало отак полонині,
як насувала
татарська орда!..

Тихо... Ні диких
сапсанових арф,
ні вітропісні чи арії грому…
Дощ доливає в ущелини рому
і засинає
в колисці із трав.

Ці контргамбіти, курява, юдоль,
Валізи, перегони, попелища -
Між днів народжень, звоювання воль...
І кігті собратів - низенько...ближче...

Чужі рядки, напоєні з боліт,
Руді русалки, що лоскочуть гадів...
Над яслами і орками політ...
І липи в бур"яні, й радіння радій...

Це гони отчі...
Хмара не втече.
І дощ сліпий за розкладом, і тиша...
І довші ночі, і коротший чек...
І міхоноші, й безкорисні миші...

І полуниця вабна у піску,
І дитинчати щебет про снаряди.
І горе ворогині, й підлий кум,
Що віднімає портмоне від Prada...

Стезя кудись біжить.
Не стій. Іди.
Дарма, що водомір. Ще буде вгору...
Є дещо спільне: гімн, омани, дим,
Сірковий мармелад, ментальний сором.

Обличчям - у траву. Ген-ген свої.
Вони впізнають. Карт і сосен доста.
Двигтіння пагорба...
Рої... Бої...
І віддала б крило - за гойний острів.


2014

Косять буйну траву...
І ніхто не спитає – навіщо.
Там і сям – стовбурці... Пронеслася травнева гроза.
Шкутильгає бабуся Мінерва... Утупиться віщо,
Пробубнить шепеляво:«... не буду ні проти, ні за»...

Розцвітає жасмин – і зарано, і пахко, і пишно.
Підміта дітлашня біля лави агітки й бички...
І смердить учорашнє – мов риба стара з попелища.
І майбутнє циганить «зелені» з лихої руки...

У сусіда – ремонт.
Скреготить... піднімається... пада...
Хочуть всі перемін. І міняється шило на ми...
І Георгій застиг на іконі: прохромлює гада...
І гадаєш собі.
І вкриваєш набуте крильми.

І мабуть, доживеш. І лишишся терпкою, чужою
Серед цих краєвидів, де бути – мудріше за бунт.
Захрипає мій голос: війна... І не випити лою,
І не сходять, мов плями родимі, іуди з трибун...

У столиці казкар вимережує заклики й тези.
Колобок лівий бік припалив у Луганську вночі…
На бальзамі з кульбаб можна жити доволі тверезо –
Між отими, що груди підставлять під кулю і чіп.

Як не хочеш у кров, залишайся в акації пінній.
Як не маєш ножа, відламай від хлібини шматок.
Ну невже зупиню бронебійно-трасуючі... міни?
Наутилусом серце пливе – повз ЧАЕС і АТО...


2014

Вечоріє… Тихо обіймѝ.
У подружні загорни обìйми.
Кожен з нас давно не «я», а - «ми»:
долю, кажуть, не об’їдеш кіньми.

Наша доля – виграшне лото,
спільними оздоблене літами,
це повітря чистого ковток,
а бувало – з присмаком цунамі.

Відчуваю, що мені цей рай
долею даровано авансом,
і молюся: «Господи, не дай
із подячним розминутись шансом!..»

Вечоріє… Тихо обіймý.
У подружні загорну обìйми.
І доземно долі уклонюсь,
що її я не об’їхав кіньми…

23.06.2014

Літо гаряче прийшло.
Став на сторожі лелека.
Літо? Його й не було.
Видно, літає далеко.

Боязно, міни летять.
Сонце тремтить у зеніті.
Поки зенітки мовчать,
може не зіб’ють бандити?

Вечір до болю п’янкий,
тільки не пахне мімоза,
і перепутав лихий
із канонадами грози.

Літо – осанна весні,
що вимітає потрошку
за терикони рідні
заморозки-відморозки.

Є ще і дощ, і гроза,
та не міняється тема,
поки не будемо за
лінією Маннергейма.

Си́ніє неба блакить...
Літо вивозять наразі
бойовики у КАМАЗі…

В небо путівка горить.
Марно лелека стоїть.
Африка нині в Донбасі.

                              06.2014

Приспали крівцю у грозі
і Схід, і Захід.
Налаштування терезів
у скрипі плахи.

Стриже чужі окопи зір,
чуже безглуздя.
Налаштування терезів
в очах і грудях.

Хто пуд,
хто дрібку солі зїв –
єдиноколом.
Налаштування терезів
на душах голих.

Раптова куля на стезі,
граната в ноги.
Налаштування терезів
забутим Богом.

2014р.

Комусь на голову забракло попелу...
Побічно сказано, але
подібний Путін, схоже, Попандополу.
Гарбуз в Кремлі!
Оле! Оле! Оле!

25.06.2014

ходімо, мамо, у дитинство
даяння, висип, пам"ять, десь…
я згоден бути чортом лисим
урозтіч днію ґзуном весь
ходімо, мамо, до колиски
це ж односердя, мамо, мам?!..
і хай не скоро, і не близько
ой як болить од сліз і драм
а може краще в герильєри!?..
ви спорядіть, я сам… я сам
і що, на дворі знову Червень?
це просто збіг, не вірте, мам...
ходімо, мамо, до Могили
країни пів… амінь. Амінь!
та що там я? пропах тротилом
одноплемінний Божий дзвін…
2014.

Обвітрені губи, три недописаних вірші,
і, як надлишок,
божевільної тиші.
Я по Вас вже не кличу. Кричу?
Ні, затихла.
Не приніс мені жовтень ні кашлю, ні літа.
Нічого.
Тільки дати. Ці дати. Роки ці кляті.

В голові - Листопад,
не крадеться, а вільно; наступає
на ноги, б'є в груди
такими нечастими
дощами.

10 жовтня 2013

Розколисані хиткі мости
Між вірою і зневірою,
Між страхом і безнадією.
Прикриваючись Месією
Моляться холодні вітри
Зіщулившись од стужі
Туляться до узбіч обвуглені шляхи
Більше немає таких.
Це наші дороги, хоча й важкі,
Покалічені зрадою і сучасною війною
Брехливою і ницою.
Я вистою.
І ти вистоїш, мій народе,
Знаю, іншого шляху немає.
Скорботно-свята, псевдо-вільна, нетлінна,
Болить у мені Україна.

Білий метелик дає в подарунок
Голуба чорного, сумнів і страх.
Наче коханця нечистий цілунок
Чорною кицькою в білих устах.

Чи не краса його срібними крильцями
Струсить пилок по дорозі до свіч?
Лет його Ангел незримими кільцями
Спинить і тихо поверне у ніч.

28.07.2011р.

кінець
2014

А що найкраще у шістнадцять літ?
Це вірити... Це вірити у диво!
Наївно вірити, що все буде, як треба,
від сміху надривати свій живіт,
від сміху, так надщиро і правдиво,
ростити за собою срібні верби,
щоб всі казали, як ти умудривсь
зробити лихо в найпростішій справі!
А ти на це смієшся навіть краще...
Смієшся краще, більше, ніж колись
сміялись в небі вогники яскраві.
Тобі, звичайно, хтось неправду скаже,
що в цьому світі чудо і дива́ -
якісь незрозумілі людям речі,
і що у нас збуваються не мрії,
і дихання - не факт, що ти жива...
Вони так кажуть, та у кожен вечір
від гіркості повітря ледь дуріють,
серйозністю, зневірою і злом
старіють, наче руки у колгоспі.
І на шістнадцять хочеться мені
секунди бити, наче метроном,
бо ми у цьому світі тільки гості -
а в гості ви не ходите сумні.
В гостей, звичайно, не побудеш вічність,
не скажеш, що закінчились дива́ -
це буде некрасиво з твого боку.
І чи то в травні, в липні й навіть січні
без подарунка не прийдеш одна,
хоч подарунок - ой яка морока!
Ну а для світу, де ми тільки гості
(в шістнадцять помічаю знову й знов),
найкращий подарунок не у злості,
найкращий подарунок - це любов.

__________
17.06.2014

Любіть життя! Від подиху до мрії,
від стуку серця до говерлівських вершин,
допоки кості у могилі не зотліють
й не стане вічність ближче на аршин.

Любіть життя, як то воно востаннє,
неначе завтра вже ніколи не буде́:
й ласкавий дотик зашарілими вустами,
й м'яке здіймання її лагідних грудей.

Любіть життя від смерті і до смерті,
від погляду до зойку у півслові.
Якщо нам кожному судилося померти,
то хай це буде від великої любові!

__________
20.06.2014

Присвята – Івану Франку
***
З якогось часу у Кремлі,
Завелась пошесть – ой, люлі!
Істоти дивні і малі,
Карликуваті й дуже злі.
І в них така страшна слина –
Де бризне – там іде війна.
Страшніше сказу та біда –
Не помага й свята вода!
І люд вже котрий день не спить –
Не зна, що з пошестю робить.
Порадив їм тверезий глузд
Застосувати «Райд» і дуст,
Китайську крейду, – не бере,
І пошесть ця ніяк не вмре.
Вона вже навіть
Тру-ля-ля
За межі вилізла Кремля,
Пре на городи і грядки,
Залазить людям у мізки,
Покірних робить з них рабів –
Що мов’ об’їлися грибів.
Писклявий голос карлів тих
Людей штовха чинити гріх,
Брутально лаятись, кричать,
Невинні душі убивать.
В річках від нього
Гоп-да-да,
Гіркою робиться вода,
В полях пшениця не росте,
І без смаку все, що їсте.
Але найгірше –
оп-па-па!
До світу пошесть підступа,
Бо їй замало,
Тру-ля-ля,
Того що є навкруг Кремля.
У світу визрів хитрий план –
Високий збудувать паркан,
Щоби від голоду в Кремлі
Померли карлики ті злі.
Зібралась рада світова,
Й такі промовила слова:
«Найкращих залучім мужів
Поки не вдарив Божий гнів,
Нехай і зблизька, і здаля,
Ту пошесть вивчать
Тру-ля-ля.
Тих карлів треба зупинить,
Зле може статись кожну мить».
Мужам тим дали кілька днів,
Щоб кожен досліди провів,
І доповів якнайхутчіш,
Бо підлий ворог гострить ніж.
Його слиною цілий край
Занапастився – хоч вмирай.
Трудились кілька днів й ночей
Мужі ті, не стулив очей,
Ніхто, і за короткий час
Зібралась рада та ще раз,
Щоби заслухать їх вердикт
Поки від карлів світ не зник.
Вердикт мужів тих був такий:
«Та пошесть грізна і страшна,
І хутко шириться вона,
Але, на щастя,
Тру-ля-ля
Вражає тільки москаля.
Щоб не заслабнув чоловік
Оцей приймати треба лік ¬–
«Антимоскаль-антикацап»,
Із нас ніхто ще не заслаб,
Приймали тричі ми на день
І кожен дужий, наче пень».
«Мужам і Богові хвала!» –
Юрба щаслива заревла!
Рознісся голос від трембіт:
«Від карлів спасся цілий світ!»
Старе радіє і мале,
Що буде добре, а не зле.
У кожній хаті спів і баль:
«Нам не страшний тепер москаль!»
Попри незгоду і протест
Схвалила рада маніфест:
«Щоб пошесть карлів тих спинить
Паркан потрібно докінчить.
Всіх перевірить громадян,
Котрі живуть там, де паркан,
Чи знаку в них нема слини,
Щоб мор спинити між людьми.
Усіх слабих, якщо будуть,
Спровадить у далеку путь,
Хай там кують свій капітал –
Росія, чемодан, вокзал.
А я, мій друже, щоб мені
Не снились карли уві сні,
Прийму тих крапель тисяч з п’ять,
І буду ніч спокійно спать.
І ти, мій друже, відпочни, –
Нехай приємні сняться сни –
Що всі кацапи й москалі
Забрались з рідної землі.
Ой-люлі….

24 червня 2014 року
Словничок:
Кацап, москаль – росіянин, що не любить Україну, бажає їй лиха, але любить українське сало.

Те хлопченя, що вибігло у двір,
Що не стрічало Путіна й Обами,
Що полягло, мов нота - у клавір,
Убите вчора нашими руками...

Ота бабуся - висхла, мов трава,
Її псалми, щиріші за канцони,
Колись насняться і мені, і вам.
О, пекло нападіння-оборони...

Ці френдстрічки, дискусії, клятьба...
Прозріння зайця, равлика і лані...
Підтримка, наратив, шлагбаум-бан...
І очі Завтра - гострі, ігуанні...

І я ще тут. І я окремо від
Отих, що кров зіп"ють, мов біле пиво.
Колись упав підкошений мій дід.
Знов косарі бредуть у чорне жниво...

Флешмоби.
Вишиванки.
Молитви.
А що для хлопчика зробили ви?



2014

Усе так швидко: дощ, любов, бузок,
Автобус - на зупинку, птах у небо...
Дві парасолі мав - таки намок.
Сім раз відрізав - міряти не треба.

Гойдав, судив, мирився, воював,
Крутив сонцями, повз у мідні нори...
Загоїв-розтроюдив безліч вав.
Тузи мигтять...
Вовтузяться потвори...

Ти певність розгубив.
Куди ж іти?
Є міх прощень - за правду...
Ніц мети...
Квітує гречка. Будуть медозбори...
А ти ростеш...
І зяють підрі, нори.

Червоні маки.
Водоспади сині.
Лягай, німій...
Ховайся в конюшині.
Тебе не вцілять.
Млосно.
Вірші...
Тиш.

Ти хочеш спурхнути?
Забий. Облиш.




*підря - схованка, сідало сінник.


2014

«На все у білім світі воля Божа,
і ця війна стоклята – Божий гнів…»
Така тендітна, на дитину схожа,
стоїть в капличці біля образів.

«Мені твою медаль вручили, сину,
і вже не скімлить собача твоє…»
На чорнім тлі жалобної хустини
руденьке пасмо просто в серце б’є.

З очей блискуча витяглась доріжка
аж на чоло, напрочуд молоде,
і нетутешньо-лагідну усмішку
ховає хустка, з-під якої нишком
щоку лоскоче пасемце руде…

Чотири літри* хвилювань -
і мій блок-пост душею твердне.
Дошкульну вулицю Питань
в кільце беру я милисердне.

Життєдіяльності людей
охоронятиму питання:
питання радості дітей,
питання гідності й кохання.

Цукерки з написом "roshen" -
як засіб проти танка злоби.
Солярку лютості імен
хай п'ють лиш наймані особи.

Їх діарея до грошей
мордує їх військові люки.
Знайдуться, вірю, у людей
належні київські пігулки.

Настане спокій, тиша, мир -
єдина буде Україна.
Уже від вигляду сокир
у топора - така щербина...


24.06.2014

Ми живемо між смертю і смертю
На вузесенькій смужці життя.
Із прихованим комлексом жертви
Ми крокуємо в царство мертвих
Із цикутою для пиття.

Ми живемо між болем і болем,
На знеболення йде півжиття.
Наче мандри на мінному полі
Дослухання до Божої волі
По дорозі до каяття.

Ми живемо між ніччю і ніччю
І благаю я, Господи, Тя.
Не зроби шлях у темряву - звичним.
Імена у відмінку кличнім
Хай покличуть нас до життя.

Благословенна вічним безсонням…
На тіло ночі скапує свічка
Вона не вічна,
Я знаю, та все ж ціную її тепло
Тихе, нетривке, як чиєсь життя.
Тоскно до виття…
Вдихаю трохи темряви,
Вбираю вічності на повні груди…
І хай так буде!
Ніч, оминаючи зірки,
Плавно перейде в день.
Анітелень
Ні в душі, ні в думках,
Сиро. Віє пусткою
Стукає
Холодний дощ у зачинені двері,
Пробирається у найпотаємніші сховки душі.
Ох, уже ці дощі…

Вас перед тим, як поховати,
беруться типу дахувати.
Ну, так, утік з-під даху я...
Та ж там ще - більш, ніж до х*я!

2014

Хай дзвони скорботні
країну розбудять, як грім.
Нехай стрепенеться
рутини і ситості раб:
війна – не бестселер
і, звісно,
судилось не всім
її осягнути
до тої останньої крап…

…за тебе, Вкраїно,
тривога фантомно пече.
Душа невагома –
по синьому плесу –
в-над вись.
Горнило прозріння:
я обраний смертю.
Та ще
попереду Вічність.
І час відпустити «колись».

Так праглося жити!
Радіти й кохати – щоб аж…
Тримайтеся, друзі.
Матусю, пробачте за все.
Ріка піднебесна
до Бога мій човник несе…
Прийми, рідна земле,
тяжкий свій
«200-ий вантаж».

23.06.2014
м.Сокаль

О,небо, небо, ти мені наснишся!
Не може буть, щоб ти навік осліпло.
І день згорів, немов сторінка біла:
Дещиця диму й попелу дещиця.
1911

Осип Мандельштам
О небо, небо, ты мне будешь сниться!
Не может быть, чтоб ты совсем ослепло.
И день сгорел, как белая страница:
Немного дыма и немного пепла.
1911

***
Кохать нікого не примусиш,
Хоч як би не старались ми…
На мить торкнулись наші душі
Одна до одної крільми…
На хвилю у життєвім морі
Зустрілись наші кораблі,
І двох бажань погаслі зорі
Квітками стали на землі…

23 червня 2014 року

Забувай колишній...
Чом тобі не йметься
канути у прірві
зболеного серця?
З помсти не крутила
горе-ляльку Вуду,
не колола очі
тим, хто марно судить.
Оминала річки
кам'яні пороги,
наковтавшись мулу,
попри застороги.
Гоїла судини...
Згадки, ніби скельця,
ріжуть по живому,
як їм заманеться.
А повіки стулиш,
яблунева злива
оповиє небо.
Вільна та щаслива
Птахою я лину
на п'янку леваду.
Ще червона рута,
ще не чорна зрада.
Та розлука студить
почуття медові.
Бач, душа заклякла
на хресті любові.
Лебедині крила
в копанці глибокій…
А ти знову лестиш,
що я ще нівроку.

2014 р.

Боже, дай народитись весні
Через призму небесного світла,
Розродитись з потуги землі,
Яснооким промінням досвітнім.

Щоб із тисячі тих промінців
Білих, жовтих, червоних, зелених...
Запалав у вогні диво-схід
Розсилаючи новІ доктрини.

Як же хочеться теплого дня
Серед снігу, що землю вкриває.
Бачу в небі політ журавля,
Що від холоду крила схиляє.

Не морозь, вітругане, сади
Чи жалю ти у серці не маєш?
Ти не бачиш моєї сльози,
Що від болю, як сад завмирає.

Ген, вже проліски білі, як сніг!
В первозданній красі за ятрили,
Розгорнули пелюстки навстіж
І додали весняної сили.

Боже, дай народитись весні,
Як зернятко, як пісня, як поле.
Я молюсь, як о ті журавлі
До весни, до життя, до любові!

Боже, дай народитись весні...

Кожна твоя сльоза – це мій біль
Він болить…
Пече, як вогонь, як на рані сіль,
Гірчить, як полин.
Я відчуваю, як у мене вростає колосся
І небо
І пісня – сумна, стоголоса,
І щебет…
Я – українка, з плоті і крові
Я митар,
Хоча й на своїй землі.
Серед смерті, метання, імли
Я вибираю – жити.

2014

*********

Не зникне світ,
Коли згубився хтось,
При дні —
У вимір новий
Поверне дорога,
Щоби колись
Я зупинивсь в собі,,
Коли знайду,
У завтрашньому,
БОГА...
Як світ мені
Відкриється у тім,
Що втрату оросили
Щастя сльози,
Де у новім пізнанні
Нових слів
Не потребують
Знайденого,
Може...
------------------------------------------
2013; PARIS (Palais Royal Musee du Louvre)
------------------------------------------

*************


За життя треба триматись -

Особливо,

Коли маєш ціль -

Боротись і боротись...

Не давай собі поблажки -

Твердість поспіль...

До своєї цілі -

Прагнення

Необхідне,

Як стремління...

До неї треба:

- Бігти,

- Йти,

- Повзти...

І навіть,

Коли вже не можеш

Стояти -

Тоді,

Хоть,

Лежати,

В напрямі її -

Щоби твердість

В переконанні мати,

Що вірні твої

Дії...
------------------------------------
2012; PARIS (Alesia)
-----------------------------------

Стихло все в палацах Дожів, мера,
На дзвіниці змовкло звичне «Бов!»
Нам венеціанський гондольєро
Пісню заспіває про любов.

І гондола так нечутно плине,
Пісня щем у серце принесла.
В гондольєра місячні перлини
Сріблом опадають із весла.

Як звучить мелодія розлога! –
Ніжно рожевіє небокрай…
Слухай, мила, музику від Бога,
І в моїх обіймах завмирай.

У підсвічниках танцюють зорі
Відсвітом коханого лиця,
Вікна пісню слухають прозорі
Й одкриваються, немов серця.

Музика замовкне величава,
Підійде гондола під причал,
Раптом, як в театрі: «Браво! Браво!» -
Рвійно налетить овацій шквал.

А коли затихне все довкола,
Як тріумфу музики сліди –
Вже просвітлені каналу кола -
Загойдають квіти на воді.

17.02.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Замислений і хмарний древній Львів,
І сяйво ліхтарів сліпить дощами,
Король Данило - відгомін віків,
Неначе тінь минулого над нами.

Франко тут серце залишив й скарби,
Щоб України не забуто спадок,
Могутній лев - тріумфом на гербі,
Об`єднує відвагою громаду.

І стоїмо плече біля плеча,
Щоб не згасало українське слово,
І за добро піднімемо меча,
Щоб не забула Україна Львова.

Іде життя урок,
вирує долі грище.
Є тисячі зірок,
ти від усіх найближче.

Є тисячі жінок,
ти від усіх найвище.
І наш до щастя крок
ніхто, ніщо не знище!

2011

тривожно й болісно мені
весна без цвіту
снують мелодії сумні
не гріє літо

таке солодке слово «мир»
тепер в опалі
війна зловіщими крильми
махає далі

нові пливуть у небеса
небесні сотні
умерла тиша лиш яса
війни мерзотна

плюють перевертні-«брати»
на перемир’я
пошли о Господи щоб з них
летіло пір’я...

21.06.2014

У тиші, чи неспокої
Все одно
Я чекатиму на тебе.
У вікно
Загляну променем сонця
Хай дощі
Та я світитиму в серці
По щоці
Пройдуся ніжним спогадом
Цілунком
Зігрію люблячі очі
Так лунко
Заголосять громи
І дощі
Залоскочуть осілу тишу
Ні причім
Усі жалі чи тривоги
Вже час
Нам зрозуміти
Це небо
Цей Всесвіт
Для нас

Усе, що в ній було – її санітарний сарказм,
Інстинкти споживача чоловічих тіл.
Я би їй радив часом любити жінок,
Щоб відчувати, під яким ребром
Вібрує невтомно серце.
Але що їй до нас,
Маленьких стигмат-
Хлопчаків.
Вона любить корицю,
Вона їсть нашу юність
З перцем.

Випитай, випий її,
Може, у ній є маленький ключник
Паспарту,
Може у ній, чи може у неї
Камінням закидало оголені
Нерви, може, її болить
По ходу судин,
Може щоночі їй сниться полин,
Може живе вона зовсім сама,
І що їй до того, що я один.

Усе, що відбувається з нею вночі,
Як виживає вона удень,
Біль, що у лівій її руці,
Фарба довкола її очей
Живіт, що на смак нагадує
Мед,
Груди, немов хиткий очерет,
Що їй до того, хто я тепер,
Якщо я плачу
Їй наперед.

2014

Щось не так. І збагнути несила…
Знов згорів БТР і літак,
Знову снайперська куля скосила…
Щось не так. Щось із нами не так.

Рапортуєм – закриті кордони,
До звитяги залишився крок!
А з Ростова – військові колони,
То ж який це кордон “на замок”?

На машинах – чужинські знамена,
Гори зброї – наповнені вщерть.
Пре орда, ненаситна, скажена,
Буде сіяти лихо і смерть.

Не упасти б у прірву зневір’я,
Чи в скорботі розрадить Псалтир?
Гинуть хлопці, а в нас перемир’я…
Хто і з ким укладатиме мир?

Толерантні до саморозп’яття?
Знов готові “платити ціну”?
То ж давайте прозріємо, браття,
І назвемо війною війну.

І не маймо до вовка довіри,
І у серці жалю – ні на мить!
Світ нам вірить, все бачить і вірить,
Але вміймо себе боронить.

Бо не згине самé плем’я враже –
Тож зберімо всі сили в кулак!
Йде війна – і агресор поляже!
А нарáзі щось з нами не так…


21.06.2014

А мусиш мати
просвіт,
ріст
і хиби,
й на власнім пульсі
погляд хижака,
і першокруг,
в якім летючі риби
навчать шукати волю
по зірках
і айсберги,
покриті геть лускою,
минати, не убившись,
на льоту,
і з них одну
назвати золотою,
хоча б за те,
що знає висоту…

2013р.

Художник Ярослав Саландяк.

Уже до мене потай не ходи.
По осені весілля не загадуй.
Бо сю ніч коло чорної води
під вишнями стояли конокради.

В одного стан - достоту давній спів.
У другого - на кучерях сивизна.
А третій сів, глибоку воду пив,
кував очима гребені залізні.

Постояли. Послухали луни.
Далеких зір навішали на гриви.
Один вишневим поцілунком снив,
і кликав другий поцілунком сивим.

Останнього немовби й не було,
найкращого, цілованого потай...

А ранком чорне невідоме зло
мені ціпком забило у ворота.

Г.К.
***
Колись, як літо змінить осінь,
І жаль за пройденим мине,
Бодай на мить, красива досі
Згадай мене…

На дальній чи близькій дорозі,
Як доля межу перетне,
То ти, при Божій допомозі
Згадай мене…

Коли щасливий до нестями
Тебе коханий пригорне,
І ти кохатимеш так само,
Згадай мене…

В любові або нелюбові
Людське життя і так мине,
На добрім чи недобрім слові,
Згадай мене…

Нехай буде благословенне
Для тебе вічне і земне,
І ти, забувши вже про мене,
Згадай мене…

І коли я цей світ залишу,
Й мене ніхто вже не спімне,
Прийди, де ясен сни колише,
Й згадай мене…

21 червня 2014 року

Сльози неба на склі вітрин
Як відлуння незнаного досі
Чорна стрічка уплетена в коси
Неодплаканих домовин.

Сльози неба і тихий джаз
Пролилися на площі Ринок.
Доки ж, Господи? Скоро ужинок?
Де всі ті, хто проводять нас?

Сльози неба сліпим дощем
Над сумним останнім концертом.
Ще живі поминають мертвих.
Плачуть: Господи, скільки ще?

Сповзає річка кольору індіго
І розчиняє пластику стерильність,
Малює непрочитані видіння
У танці зачаклованої краплі.

То майї розривається завіса,
За нею розлітаються зітхання
І котяться із відчаю уламки,
І облітає все торішнє листя.

То забуття наповнилася чаша,
То відчуття загострились до краю,
Тамує спрагу вогняної пащі,
Згорають там усі дорожні знаки.

На розпуттях – розпуття.
Далі – біль і туман.
Сонце, зорі, багаття,
Храм, корчма і тюрма.

Хвилі теплого світла.
Поцілунок свічі.
І дівчата на мітлах.
Журавлині ключі
Пролітають над серцем,
Пінять втомлену кров.

Я горілку із перцем
Запиваю Дніпром.

Вже посплю собі трохи
Там, де небом трава,
Бо на тисячі років
Я старіший за вас...

17 черв. 14.

кінець
'2014

Слова... Слова. Безбарвні, монотонні,
Хоча говоримо усі ми про одне...
І хоч спокійними лишаємося зовні,
Та серце розрива себе саме.

І монотонно прошепчеш на прощання:
“Усе. Іди і більше не чекай...”
Лиш кригою заскліє побажання:
“Не відпускай. Лише не відпускай!”

Золотокосої соломи перев’язи
Не поцілує білокрилий птах...
На попелищі іскорками стрази
Проміняться мов бризки у пісках.

Під каменем пологим проти неба
Малює сонце безіменну тінь,
Що, мов магніт, притягує до себе
Чудною таємницею видінь.

Спаде туман і розіллються ріки,
Зметуть вітри пісок до чистоти.
Достатньо лиш розплющити повіки –
Й у двері сонця мужньо увійти!

1
приручені птахи твоїх губів
чуттєво злітають у пошуках вирію.
я себе за тобою вів,
вростав у твій потойбічний спів.
від мене лишилась половинка – пів,
яка заримовує те, у що вірує.
в молитовнику віршів ковчеги хмар
безперестанку кочують небом.
я володар багатства, що тільки й мав –
твій щебет.

мовчи, моя пташко, цить! а ні –
моє серце не поспіє за твоєю піснею.
настрої щовечора і так суїцидні:
ця любов недаремно називається пізньою.
темно-синя на колір і терпка на смак –
вона перестигла, густа, сливова.
відтепер розримовуй цю пісню сама, –
до слова.

цить, моя пташко, мовчи! а то –
мені не сховатись від твого голосу.
я самодостатній соляний стовп,
що мнить себе деревом...
чи ячмінним колосом,
який за одвічним чеканням дощу
перестиг і зігнувся, мов знак питання.
я б тебе і після смерті розчув –
востаннє.


2
гостре крило лелече,
навпіл розтяло вечір.
наче підміна суті,
землю вкриває сутінь.

в цілому світі тиша,
наче Хазяїн вийшов.
повимирали звуки,
крім оцієї муки.

кожного десь чекає
свій особистий Каїн.
знати і жити може
з цим відтепер не кожен.

хтось в небесах єднає
тих, хто цього не знає,
і не заради зради,
просто любові ради.

голос тече підшкірно,
тихий, чужий, покірний,
і відтепер далекий,
наче лелечий клекіт.

«Останься пеной, Афродита»
Осип Мандельштам «Silentium»

Це, мабуть, янгол-баламута
Тебе вночі із кимось переплутав
І косу воронову в біле вбрав,
І рівчаками лоб зорав...
Удосвіта забракло, певне, сили –
Очі та голос тими ж залишились.
По них сьогодні безпомильно пізнаю,
Кому віддав я молодість свою.
Як і тоді, поруч вона сідає,
Мене, мов ненароком, розглядає.
І я питаю: «Може, щось не так?»
І чую: «Пройшлись і по тобі літа...»
Краєм долоні змахує сльозину.
А я дивлюсь на неї – ще таку красиву!..

Бароковий вечір декількома мазками
Окреслив ескізи провулків на давньому тлі...
І гамір полегко стишує лет
Через брами,
Віконця крамничок, роз'їзди, горища, шпилі.

Я бачу гаптовані крила готичних крівель,
що дивляться в місто мохом камінних скронь,
і упізнаю у фасадах шляхетних будівель
карбовану мітку
талановитих долонь.

А попід будівлями чемно сидять музиканти,
креслярськими рухами творячи з простору міт,
і дивляться так на людей,
як раніше ваганти
на битих дорогах дивилися
людям услід.

Он грає один із них - у порепаній куртці,
у джинсах, вже майже не синіх, з обличчам старим
від втоми та музики у копенгагенськім дусі –
на флейті –
для перехожих та в душі їм.

Він грає не-академічно і небездоганно,
натомість – оголено й щемно в своїй бідноті,
і, може, того й виходить –
висотно-органно,
як дещо, що має Людину
в кінцевій меті.

Він грає омріяне, зболене і пережите…

Що далі – не згадую, наче осліп і оглух;
лише пам`ятаю,
як пляшка летить
недопита
йому у подертий коричневий
капелюх.

Оте пролунало, як вулична зірваність менту,
що змушує бігать мурах у тонкім рукаві,
і пляшка розбилася,
наче обірвана флейта,
і люди спинилися, наче вони ще живі.

Він витрусив скельця і гроші на сиву бруківку,
тихенько лайнувся до чорних,
захеканих рук,
посидів ще трохи, обвівши очима долівку,
а потім, коли вже не стало нікого навкруг,
піднявсь і поплентався. Ноги ступали в калюжі,
і хлюпання рвало у клочча глевку німоту,
і чув я:
то хлюпає пиво із пляшки у душу
флейтиста, незграбно і невиліковно
просту.


19 червня 2014

Пливуть за хмари сині/хто куди/:
Дерева, гори, тіні, видноколи...
І сонце спогляда тепер спроквола,
Як кола підіймаються з води.
Зозуля мовить та біди не йме,
Що плачуть сУрми - вітряні оргАни.
Ущелини - туманові капкани,
Ковтають небо зоряно-масне.

І ти тримаєшся за хвіст рудий
Тієї зірки, що застрягла в хвої,
А ніч смерек, віжлунів та левкою
Не зупиняє крокові ходи...
Пливи, моя душа, чимдуж пливи,
Бо стеле берегом імла полуду;
На тому боці мавка в росах блудить
І кличе серце голосом трави...