...ті хмари давно розлилися дощем, а їх тіні
ще досі блукають між нами, забувши про час,
усе, що мені залишилось, – осіння картина
і щему гіркого ковток на похмілля, хоча

з грудей виривається сміх, а не розпачу стогін,
коли заболить, наче стиснуто кимось корсет,
бо врешті багата на спомин і дякую Богу:
ніщо не зникає безслідно, не кане у Лету...

2014

Не безглузда ця війна.
Порох присмаку вина...
Не "афганська" нам вина,
що був Афганістан
(Афганістан)...
Не згиналася спина.
Кров'ю плакала струна
(досі ще не засина)...
Це був Афганістан
(Афганістан).
Дослужив хто (хто дожив),
хто товариша цінив...
А кого - і захистив!
Це був Афганістан
(Афганістан).
А на планках орденів -
сльози наших матерів,
слава і любов батьків.
Це був Афганістан
(Афганістан)...
На гарматах наших, вір,
безкоштовний в небі мир:
не стопив їх грім на жир
тоді Афганістан
(Афганістан).
Мужніх воїнів своїх
пам'ятаємо усіх.
Вкотре вип'ємо - "За них..."!
Це був Афганістан.
Афганістан!


14.02.2014

               І
Іде століття двадцять перше.
Жіноча ера. Мат і блат.
Mаdаmе по-німецьки чеше?
Chеrchе lа fеmmе, яка не бреше,
що світом править целібат.
               Поважні дами і не дами
               уявно міряють жупан,
               не розуміючи місцями,
               що все одно межи панами,
               хто буде зверху, той і пан.
Невинні Діви Зодіаку –
сирен, Офелій і наяд,
який не одягнеш наряд,
а все одно поставлять Раком,
хоч ти і Риба між Плеяд.
               І хто тебе тоді почує?
               Якась Європа? Посейдон?
               Кебета Діву не врятує,
               якщо юстиція готує
               у кулінарії закон.
Куди тобі в ЦеКа капусти?
Хіба що – в камеру до БЮТ,
якщо отамечки пропустять,
а потім тутечки опустять
перед вечерею іуд.
               А тій, яка горить бажанням
               зламати звірові хребет,
               обріжуть крила сподівання,
               за ґрати кинуть на з’їдання,
               де леді Вінтер не Макбет.
А потім буде і за діло,
і за досягнення мети.
І покладете душу й тіло,
аби пізнати зрозуміле
і очевидне осягти.
               ІІ
               Нічим душа не освятиться,
               допоки править маніяк.
Не журавель, і не синиця,
і у штанах, і у спідниці
ти все одно не Жанна-Д’Арк,
яка убереже всім тілом
і душу покладе в огонь
заради пресвятого діла,
і самовіддано, і сміло
віддасть тепло своїх долонь.
               Ти гладіатор на арені,
               Гаврош посеред барикад
               і рупор віче, та на сцені
               у тебе права – повні жмені –
               зеро від імені громад.
Вони не варті тої тризни,
яка зігріє їхній рай.
Не треба подвигу на гривну
за пограбовану Вітчизну.
Бери своє авто й тікай.
               І хай його на барикаді
               не облюбовує ніхто,
               зате в партері будуть раді,
               коли не вирине у Раді
               ціна володарки авто.
І хай вогнем палає тачка,
якщо не їде дотепер,
аби не волочитись рачки
шляхами блудної співачки
у лаврах пасії ПееР.

               2014

[мовчання як сповідь очима лише, долонями,
бери мене, вирію, вір мені, виростай,
рости у мені, водою гойдай солоною,
готова я, бачиш: з любистку зійшла роса.
мовчання як сховок між серцем і серцем, між вдихами,
тримай мене, чуєш, тримай мене на межі,
межею, живою, близькою, незмінно тихою
і будь мені кимось, усім, і лишись чужим.
і просто лишись, так мало мені мовчати
так мало, що захлинаюся, що за край...]

мовчання як спроба любити тебе, хоча ти
повз правила, і як наклеп, що це лиш гра.

2014

То свята, то ювілейні дати:
Скільки їх на нашому віку?
Порадіти, а комусь піддати,
Іншому - поплакати в кутку...

Кожному своє - бездушний жереб
Відбуває кожен чоловік:
Хтось - багатство, хтось - кістяк і череп,
Хтось - болючі спогади навік...

Де звитяжні наші командири?
Наче й нас нечистий підмінив!
На чужій війні хотіли миру.
Зараз що? Бажаємо війни?

Календар, подіями багатий,
Ти хоч нас сьогодні примири.
Спільна пам'ять мусить нас єднати,
А не шовк партійних прапорів.

Небо. Небо моє рябе.
Небо в’язане із меланжу.
Обіймаю мого тебе
і чоло кучеряве гладжу.
Вечір шалик новий плете,
петлі рясно – на довгих шпицях.
Ми плетемо життя, про те
чули більше поснулі птиці.
Сяють зорі вночі з небес
- срібний бісер у чорній пряжі!
Обіймаю мого тебе
і чоло кучеряве гладжу…

ПАРОДІЯ

Приповз... Під оком -синяки,
Штани задрипані такі,
Одного чобота немає,
Ширінька "добрий день" гукає.
Пакет із хлібом загубив...
Лепече: "Тіко пригубив...
У кума жінка - Валентина.
А кум - закінчена скотина:
Все підливав і підливав...
Тебе я, Дашко, пам`ятав -
Дезодорант тобі купив,
Та по дорозі загубив..."
Так мурмотіло те мурло...
Зганьбив мене на все село...
А де ж їх ліпшеньких узяти?
Помию хвайно. Ляже спати...
Мужчини...всі вони такі -
На почуття неговіркі...
А що одежа? То - личина.
Під нею - рицар...
мій...
МУЖЧИНА!
14.02 2014

Я завжди любитиму тебе,
Моє серце наче на припоні,
В світі цім багато є людей,
Попри все з тобою ми знайомі…

Попри все, і соціальний стан,
І безглузді перепони долі,
Попри все… я хочу, щоб ти знав…
Моє серце знемага від болю…

Попри все… не будемо разом,
Випадково перетнулись рейси…
Ти мій кисень… ні, ти мій озон,
Що моє насичує ще серце.

Ти – наркотик, докір – лиш собі…
Спрагла, наче висохла пустеля…
Гордість я втрачаю в боротьбі…
Стеля. Погляд. Свідок – стеля.

14.02.14

А что значит - друзья предают?

Может, где-то они нас зовут,

Может, думают - предали мы...

Это грани без истин - увы!



Что такое - "меня разлюбили!"

Может, чувство вы сами убили,

Черствость сердца, избыток ума -

Для любви - это точно дурман



Что такое - "меня позабыли",

Вы, наверное, сердцем остыли,

А без солнца - не греете души,

Вы как осенью темная лужа...

2011

- Ну ти й пияк, ну ти й скотина! –
Миколу лаяла дружина
у день святого Валентина.
А той мовчав, хмільну провину
на себе брав наполовину,
а іншу, ту, де про скотину,
валив на плечі і на спину
тому товаришу-кретину,
що щедру виставив гостину,
бо мав ґаздиню Валентину.
Чужу шануючи дружину,
утявши …надцяту чарчину,
Микола уявив картину,
як квітів чималу корзину
вітати пре свою Дарину.
І так замріявся Микола,
що пропустив ту чарупину,
після якої путь-стежину
в свою ріднесеньку хатину
змінив на довгу плутанину.
Ішов додому не годину,
співав про долю і калину,
а як затяв про бой-дівчину –
упав в калюжу-трясовину
і так загидив одежину,
що став подібний на тварину.
- Я - не пияк і не скотина!
Я…теє, як то…я – людина.
Брудна на мені одежина.
Але ж то – форма, то – личина,
під нею добра серцевина –
у день святого Валентина
так думав, лежачи, мужчина.

То ж знайте, люблячі жінки:
мужчини… всі вони такі –
на почуття не говіркі.

13.02.2014

Не вмовляй, не гнівайся, не згадуй
І без мене довго не журись,
Адже я лишу тобі на спадок
Все, чим збагатив тебе колись.
А в мені, хоч виверни до споду,
Крім жури – нічого не знайдеш, -
Може, я радіти буду згодом,
Як і ти назавтра, знаю, теж.
Прощавай, втішайся, нагромаджуй
За кохання зроблені дари, –
Раз чуттям немає заощаджень,
Поки маєш вільні вечори…
13.02.14

Окислено-лютневий
подвір'я зранку шкрябав день.
Зустрів його місцевий
носій потреб - дістав мішень.
Вовчиськом сірошерстним
зробився день... Гадав, тепер
з ним стане світ чудесним,
він відшкребе світ від печер...

Із мороком возився,
відшкрябав самого себе.
Увечорі - зморився.
Зате сумління не шкребе.


14.02.2014

За чудовий край
Точиться війна,
Він чужому Рай,
А своїм – біда…

Люди хоч живуть на своїй землі,
Низької ціни ця земля для них...

Позабули те,
Що це їхній край,
Серед всіх проблем,
Загубили Рай.

Серед всіх дерев
Квітів та птахів,
Ми забули те,
Що Земля наш Дім!

2013р.

Афганська сотня на Майдані.
І не одна. І так завжди,
Коли вітчизна в небезпеці
Коли півкроку до біди
Стають, обпалені війною,
Щоб захистити честь народу,
Єднають націю собою
За правду, гідність і свободу!

Афганське братство щирих душ
Без фальші, підлості, обману.
Безстрашні воїни стають –
Батьки і лицарі Майдану,
Стають, обпалені війною,
Щоб захистити честь народу
Єднають націю собою
За правду, гідність і свободу!

А що таке отой Майдан?
Це перевірка на надійність,
На справжність. Це найкращий тест
На людяності вищу цінність.
А скільки їх уже було
У кожного, отих майданів?
Бо ви поборювали зло,
А не валялись на дивані.

Тому і нині кожен з вас
На свій майдан стає щоденно,
Стає за рідних, за живих,
Згадавши втрати поіменно…
Згадавши рани і життя
На тій землі чужої крові,
Що Бог чи чорт її розтяв,
Розсипав букви мармурові…

Афганське братство щирих душ
Без фальші, підлості, обману.
Безстрашні воїни стають –
Батьки і лицарі Майдану,
Стають, обпалені війною,
Щоб захистити честь народу,
Єднають націю собою
За правду, гідність і свободу!

13.02.14

Ішли роки бунтарства й непокори;
Брехня свою вертіла круговерть…
Одне звичайне поле, біле поле –
Укрилось вибухівкою ущерть.

Людей шляхетних поле, наче мати,
До себе пригортало в холод зим…
А виродки, від гідності байстрята –
Знаходили фінал на полі тім.

Та хтось, на темні хитрощі падучий,
Його простукав кігтями ціпків…
І стало поле, волею болюче,
Привільним для осудливих синків.

Тепер літають понад полем кпини,
В`їдаючись в артерії землі;
А міни… Заіржавіли ті міни.
Перевелися в мінах капсулі!

Митці від Бога, потенційні юди!
Згадайте, що оце я вам кажу,
Коли вам закортить в угоду бруду
Змінити самовибух на іржу.
12.01.14

Шукаю слова, наче неба - птах.
Себе шукаю – між людьми і світом.
Уже не юна – і уже не вітер,
Лише солоний присмак на вустах.

Та все-таки наївно, мов дитя,
Стаю щоразу з підлістю до бою.
Душа - тополя, бита омелою,
Уперто гріє в корені життя.


P.S. Моя перша збірка, яка вийшла рівно 20 років тому, в 1994 році, мала назву "Вітер юності"...Сподіваюся, невдовзі нарешті вийде і друга :)

Щуляться тіні дерев,
Піймані вітром за плечі.
День вигасає і мре,
Хлипнувши глухо, старечо.

Жаль, не стирається біль,
Як номери в телефоні…
Кава мені і тобі
Гріє горнятком долоні.
11.01.2014

Такий жаль, такий щем, така туга,
Такий смуток у серці і біль –
Бо нема вже дружини і друга,
І розради нема у журбі.

Замела вже стежки хуртовина,
Снігом спомини вкрила зима,
Й невблаганно, невтішно, нестримно
Запевняє – її вже нема…

Вже нема і ніколи не буде
Ні обіймів, ні слів, ні очей…
Тільки ти ще ввижаєшся всюди
У безсонні самотніх ночей…

Я крізь сльози дивлюся на небо –
Там десь зіронька сяє твоя,
Не сумуй, моя люба, не треба –
Ми зустрінемось знов – ти і я.

Коли ті, кого любиш, згасають у розквіті сил
То приходить прозріння: як мало минуле ти знав,
І як мало любив, і як мало ти перепросив,
Був скупий на слова і подяку за все, що ти мав…
І далеке минуле тоді сьогоденням стає,
І не можеш забути вже те, що здавалось - забув,
Що немовби приспало у клопотах денних життя
Й щодо нього немає тепер уже жодних табу...
І так само немає до нього уже вороття…

Поверни його, Світе, з дороги додому…
До каплички - імпрези солодкої втоми…
Обійде свої біди без крапки і коми,
Щоб почути одне:
Живи собі з Богом…

Хай минуле взамін цілить вліво у груди…
Не тривожте його, бо наситився брудом
І все рівно коли - чи у січень, чи в грудень.
Незалежно ціни, і що за це буде…

…уявлятимо день, їх солодкі обійми…
Хай навічно вростуть у сюжети біблійни.
Хай концепти обох загустіють повільно
Чорноземом весни святого Поділля…
13-02-2014


 

півсекунди назад ти був спалахом білого світла:
засліпив і зависла, повисла на промінці,
безпорадна й налякана, стишена, стерпла, стисла,
незахищена, знічена, піймана на приціл,
а тепер ти водою, що пестить мене і топить,
заповняєш мої відсіки і тягнеш вглиб
свого озера, я ж...

приймаю тебе.

як опій.

...і покірливо засинаю в одній із риб.




2014

Із кокона першості — в безвісті. У політ.
У болить. У заший-залижи-забинтуй-зростись.
Поржавіли причетності голі виткі дроти,
похилились призначення гострі шипи-шпилі.
Не шипи, не дзижчи і не булькай. Молись і спи,
висипайся у колбу з часом побитим склом.
Або ні: просто снись і моли, генеруй тепло,
бо тобі ще сікти, лютувати і берег-ти,
берег-я осмілієм і визнаєм, що ріки
вже нема і не змокне між нами. Цей рів сухий.
Те, що вчора було живішою зі стихій,
залишає в серцях дірки...


2013

У колі недотичних величин,
попри усе, торкаюсь і не каюсь,
поміж уявних і живих причин
я у ярмо покори не впрягаюсь.
Куди веде дорога без мети,
уздовж якої – розкіш і нестатки,
а ще олжі осяяні хрести
і на життя уставлені податки?
І час, як пес, винюхує сліди,
наздоганяє і гарчить у спину -
із пащі слина капає біди
на золоту надійну середину.
Не заховати віру в сіре тло,
хіба що тлу молитися до скону.
На роздоріжжі, де добро і зло,
шикуються знедолені в колону.

12.02.2014

Ти й досі сумна і одна.
А в мене – зупинки, платформи.
Віч-на-віч картинно – вона
і образ у шибці вікна,
де ніч усміхається чорна.

І тінню той образ летить
чужим відображенням долі.
А серце за іншим болить,
що часом дарують на мить
нічні силуети у полі.

І знову чарує мана
принадою юної мрії.
Хіба це така дивина?
А раптом це знову вона
останнім відлунням надії?

За вікнами світять вогні
очима урочої ночі.
А раптом цей погляд мені?
А може той сум у вікні
не в пустку, а очі у очі?

Як часто нам доля дає
удачу, і коней, і віжки...
Та тільки дорожче своє.
Іронія долі – це є
твоя загадкова усмішка.

               2007

мій завойовнику, умотивований творити диво...
мій страднику, навчений розпізнавати...
мій найманцю, завжди напоготові...
мої безкрайності зигзагами і криво --
тримайтесь, кльово…
мій чорносотенний, умотивований шукати смерті...
мій вітрокрилений, націлений на хвилю…
мої просвітлення - побути юним Верді --
сміливо, мило…
мій…
12.02.2014.

Пародія
Ми з кумом пили на коня.
Кінь більше пив – нам не давав.
І враз помер. Не кінь, а кум.
Чи кінь і кум? Та ні – живий!
Якщо живий – чому не п'є?
Тому живий, що не помер,
Тому він мертвий, що не пив.
Ну ось, нарешті зрозумів…

12.02.14

Пародія
Ми з кумом пили на коня.
Кінь більше пив – нам не давав.
І враз помер. Не кінь, а кум.
Чи кінь і кум? Та ні – живий!
Якщо живий – чому не п'є?
Тому живий, що не помер,
Тому він мертвий, що не пив.
Ну ось, нарешті зрозумів…

12.02.14

я глух и нем, извольте слушать
принципиально -- хороши
страна, к ноге! и будешь кушать
"как говорица" - от души…
еврогалдежники - бабульки
готовь вещички… чемодан
я вас, козлов, гуськом до юльки
готовь… пи-пи.. Евромайдан!
смотри пока по-русськи - Сочи
"как говорица" - с ними Бог
свинцом… свинцом… горластых - скотчем
не отступлюсь!!!
да чтоб я сдох…
12.02.2014.

Я мрію:
Потужно вражають,
Лікують
Мої слова,
І правда у них
Вибухає,
Немов
Золота наднова…

Зі строф епігонство –
Кістками,
І пафос мерзенно зія…
Безсило шорсткими
Вустами
Утома шепоче
Моя.

Не тої я, може, мітки?
А може –
Не та пора?
Не вірші –
Суцільні агітки
Ідуть з-під
Німого пера…

Мені відбирає мову:
Так, начебто, рано, - а вже! –
Омелою
В кожне слово
Вростає
Словесне
Кліше.

О максим забитих
Бравади!
Який же із вами парнас…
Немає на вас
Торквемади!
Єжова немає
На вас!

11.02.14

Бабусі

Веде в твій світ старенька брама,
зринає в пам’яті моїй,
до неї я лечу думками
і бачу ніжний погляд твій.

Лилось промінням літо в хату,
і хліб світився на столі
колоссям з лану і блаватом,
теплом від неба і землі.

Не знали спокою невтомні,
дбайливі руки шкарубкі...
Короткі ночі, сни судомні,
недовгі і, як мла, леткі.

А на чолі глибокі знаки
років – непроханих гостей,
і від життя скупа подяка,
як допомога від дітей.

Шукають очі мої: де ти?
Сумує погляд мій, а ти,
як усамітнена трепета,
у тишу рониш молитви...

Часом хочеться забути календар,
усі ці дні,
і не дивитись на годинника
хоч трішки.
Забути назви вулиць –
здебільшого сумні,
і наодинці в невагомості
гуляти пішки.

Забути про роботу, про борги,
і про свої, і про чужі,
і про невдачі,
бо покладе життя
як завжди на ваги
з одного боку світ,
а з іншого мої думки незрячі.

День наостанок втратить кольори,
щоночі почуття стають п’янкіші,
виразніші, злітають догори,
а з плином часу
стануть ще міцніші…

Невже ти скажеш, що усе дарма?
Усе, про що ми вдень,
та головне вночі мовчали…
Мене, як завжди,
ніжно втішила зима,
хоч по дорозі всі сварились і гарчали…

Покрила ніч своєю ковдрою
із чистого кохання
всі наші рани, неприховані образи.
Лунають постріли,
а поміж них зізнання,
чи може навпаки?
З якогось лазу
припреться совість – і почнуться муки,
а потім прийде день,
і не вагаючись, нас візьме
на поруки…
10-12.02.2014р.

Не сниться Маріїнський парк...
Та бачу, наче у жахіттях,
Як хтось куща з корінням витяг,
За 200 гривень - не за "так",
Як місять сотні підошОв,
Де "По газонах не ходити"...
А тут колись гуляли діти,
"Трамвайчик мрій" по колу йшов.
Згадаю: серце заболить,
Як доня листячко збирала,
Як підганяв годинник.. мало!
О неповторна кожна мить!
Ви, крадії приємних снів
І милих спогадів убивці!
Зачинені в загоні вівці!
Хто вас на білий світ пустив???
І звідки ця чума взялась -
Братків бездумнії васали?
Хоч ви історію засрали,
Та до майбутнього вам - зась!
Змете майданівська мітла
Усе сміття, що нищить хату,
Пов'яже лапу волохату,
Непотріб випалить дотла.
І я, вітаючи весну,
Посію квіти і травичку,
Немов із вчинку - гарну звичку.
І сни барвисті поверну...

Де захлиналися слова,
де світ, обвуглений димами,
цей чорний день у біль спливав,
і так хотілося до мами.

Та він стояв, стискав приклад,
бо дихав жлоб йому у спину.
А жінка із-за барикад
дивилася в обличчя сину...

бедный Моцарт, переживший Вечность
упустил такой прекрасный шанс:
произнес бы музыкой он Нечто
дабы увлекло и смертных нас...
дабы стать хоть чуточку добрее!
дабы не травить! не убивать!
пусть от страха все закаменеет -
мы готовы "моцартами" стать!..
12.02.2014.

Уночі я люблю біля берега
Попірнати… В цей раз не вдалось…
Я ж була абсолютно упевнена,
Що самотня на морі – аж ось

Чую, ззаду вхопили за талію...
Боже, хто це? Невже гвалтівник?
Я ногою його ударила,
А тоді – кулаком у кадик,

А тоді - в серце ліктем і, зопалу,
Що є сили, коліном під дих…
Як люблю я пірнати під зорями
У бікіні – точніше, без них!


12.02.2014

Стихає і спалахує війна,
а мир стоїть на розі сподівання –
впаде колосу глиняна стіна
чи кров’ю захлинеться ніч повстання.

Ми умістились в часі перемін –
уся країна, сита і убога.
Душа плекає і воліє змін,
та десь блукає суща перемога.

Дволика мрія розмиває путь.
Бруківка у руці, як пошук Бога,
і кожен вбитий молить: не забудь,
ще не уся розібрана дорога…

2014

То плутанина спогадів безладних,
То штовханина безкінечних мрій,
То оніміння супокій принадно
На мить заклякне в голові моїй,
А потім знов нестерпна плутанина
І штовханина болісних думок, –
Неначе плата вічна й безупинна
За кожен вчинок, помисел і крок...
11.02.14

Діряві хмари – велетенське сито –
небесну манну сіють на поля.
Десь там щедрує ще моє дитинство –
під сволоком в колисці немовля.

– Ну що тобі, моє дитинство, дати?
Черству шкуринку? Крихту зі стола?
Чи он оту бурульку полизати,
що сріблиться льодяником з дупла?

Чи може завірюху пелехату –
хрещену матір першої зими
покликати у вихололу хату,
щоб напоїла повними грудьми?

Аби хлоп’я таке ще невелике
і нерозумне у свої роки
уговталось, аби без твого крику
щасливо почувалися батьки.

Відхрипло колядою, відлетіло
за мить одну, неначе й не було,
коли бурульку крижану хотіло,
коли вмирало з голоду село.

               11.02.14

ця жінка завжди десь поряд, купує харчі і одяг,
між злодіїв, які крадуть, поетів, які щось пишуть,
і дивиться прямо в очі, і все, що у них насподі
для неї, мов ніч, відкрите, для неї просте, мов тиша

і хвиля людських балачок її береги проймає:
куди поповзуть ціни, куди потечуть ріки,
вона чує, що з нами Бог, і те, що його немає,
і те, що спочатку був сніг, і сонце було одвіку

я бачу її волосся, розпатлане над плечима,
я чую, як пахнуть руки далеким карпатським літом,
і все її правосуддя, яке наді мною чинить,
забувши усі закони, їй віддаю чинити

і хочу одразу здати всю ніжність, усю відвагу,
віддати картки і гроші, світанки і надвечір’я,
аби тільки в жодній пустелі вона не відчула спраги,
у жодній халепі своїй вона не відчула зневіри

хай будуть нові спокуси, герої і субкультури,
хай будуть громи і бурі, хай спека мине і холод,
аби тільки небо в зіницях її не було похмурим
свобода у грудях її аби не була важкою

О, калиновий Ангеле,
да й кармінне крило,
дніння зимами вихудле,
ніч - мороз обколов,

але ти рвешся гронами-
розчервінню щедриш,
ягід ядрами повними
сиплеш волю з узвиш

і вустами замерзлими
припадаєш до ран,
пер - густими череслами-
начуваєш Руан.

Між високими хвилями
барикадових рік,
воскрeсаєшся силами -
нездоланних повік.

Добре знаєш - не соками
ця свобода багрить-
кров"ю юшиться!
Доки ми у борні-
будем жить!

Шиті кулею милі. Ні, -
не сопілки це свист...
і прапOри розстріляні,
як прозірки знялись!

Перемоги преамбула -
огнесічня живло!
У повстанського Ангелa-
кровопере крило.

Невидимий мій друже!

Окрилений не менше, ніж поет,
ти - не відчужений! Ти - дужий!
Ти - мій співавтор, мій сюжет.

Ти не даєш мені себе забути:
ти завжди є. За цифрами програм...
Це значить - я реально маю бути
(а ти - десь поруч. Отже, я не сам!).

Природу віртуальної спільноти
даруєш ти, мій друже, повсякчас.
Завдячую тобі.
Від імені народу...
І потребую.
І єднаю
нас.


11.02.2014

о мій Світе, моя барикадо!!!
ненаситне, всевидяще… тло
ти страшиш мене раєм, то адом
почорніли стежини в село
я втомився боятись втрачати
половинки доріг до братів…
звідки вирок? з якої печатки?..
і чому не згадати волхвів…

мабуть нині і вірші безглузді -
ще хтось ляпне, що все ради благ?!..
тільки я не один з болем грузну
в озвірилий клонований жах…
12.02.2014.

Не розчаруюся в тобі,
Бо ти і є моя Європа,
І хто мені тут скаже проти,
Той не вслухався в жодну ноту,
Яку Михайлівська дзвіниця
Нам посилала...Ти - десниця!
Ти відчай наш і наша віра,
Натхнення, гордість і свобода!

Тобі із нами теж роботи -
Банкрутство так давно душі
Народу рідного торкнулось,
Що ледве вже і не забулось,
Як ти ще сотню літ тому
Збирав народ свій на майдані.

Та ні! - традиції не давні! -
Вони ж бо вічні там, де Кий
На схилах долю сіяв щиро
В братерстві й рівності уміло.

І хто не знає, що жила
Європа давня тут, у нас,
Ії повернемо. Вже час
Вольнолюбивому народу
Свою приховану свободу
Піднять над берегом Дніпра:
Ти тут, Європо! Ти - жила
У генах київського люду,
А це і схочеш - не забудеш!..

11/02/2014

..........Ісмаїлу Гаспринському

буде усе запізно
бійся чи обирай
наскрізно і залізно
коле Бахчисарай
колом гуде гончарним
мічена мре мечеть
вихрести яничари
виродились ущерть
закам’янілі сльози
цвинтарі-пустирі
рвуться стежки венозні
гір печуть пухирі…
буде усе запізно
грайся чи помирай
нарізно і безслізно
Бог і Бахчисарай…

Над Києвом спалахує весна,
Її сховати більше неможливо -
І вже ота із душ претепла злива
Застрибує в каштанові дива.

Вона не навісна і не пісна.
Натягнена у лютому струна
Не розірвалась - заспівала дзвінко,
Хоч крізь красу вчуваю - гірко..., гірко!

11.02.2014

Накинули зашморг на шию
і «вождь», похитнувшись, упав
на землю, що кров’ю яріє
незламних оунівських лав.

Упав і розбився на друзки
об псевдомогутній граніт
імперії, руки й мотузка
нарешті розвіяли міт.

Звалили і вергли під ноги
епоху тортур і наруг,
єднає серця перемога,
козацький гартуючи дух!

           * * *
У всьому хочу досягти
Ясної суті –
В труді, у пошуку мети,
В сердечній смуті.

У перип́етіях біди,
У їх причині,
Не зупиняючи ходи
Посередині.

Тримаючись серцевини
Подій і долі,
Любити, жити без вини,
Вершити волю.

О, хай би тільки я умів
Безпомилково
Закодувати сім рядків
Живого слова.

Про беззаконня і гріхи,
Бої, погоні,
Про щастя з легкої руки,
Як на долоні.

Я узаконив би путі
і їх начала,
Патентував би на щиті
Ініціали.

Я закладав би, як сади,
Слова і вірші.
І пахли б липами ряди
Найголовніші.

І я плекав би кожен ряд,
Як ружу й м’яту,
Як громовицю канонад,
Як сіножаті.

Так, як Шопен перекроїв
Свої етюди
Фільварків, фей, могил, гаїв
У суще чудо.

Довершеного торжества
І гра, і мука –
Напружені, як тятива
Тугого лука.

               2001

Мій сильний, мій прекрасний, мій крутий!
Притиснусь – обпікаю всеньке тіло.
Який гарячий! Як усю уміло
береш на себе верхи… Ти, ти, ти!
Так тільки ти умієш – тільки ти!
Як закипаєш у моєму лоні!
Розпечене лице, тремтять долоні,
пливуть у вирій люди і світи…
Мережива мої – ще більший шал!

Я – лялька. Піді мною самовар…

Пародія

Чаю більше не готую – злюся,
Почуття вгамую – повний штиль.
Ти сказав мені – Моя Манюся!
І прокрався в душу без зусиль.

Романтичний, невисокий ростом,
Як поглянув – то на серці млість,
І якось само, на диво просто,
Відчувалось – ти уже не гість.

...От життя буває з викрутасом,
Усміхався ніжно, потім зник.
Спокій то таке – вернеться з часом,
Ти віддай з віршами чорновик!



05.02.2014

Ти її відпускав.
А над містом збиралися хмари.
Ти її не тримав.
А вона ж так чекала.
Марно.
І ревло,
і гриміло,
і вітер скидався бісом…
ти її відпустив –
і упала тополя з тріском.