Здравствуй, русская женщина – мама, невеста, сестрица.
Докричусь ли к тебе, коль оглохли все уши земные?
Не устала молиться душа, подустав материться.
Что же делать еще, чтоб детей защитить от войны ей?

Я своих, как и ты, в нескрываемых муках рожала,
По ночам не спала, все смотрела: не болен ли? Дышит?
На себя принимала судьбы беспощадные жала.
Материнской любви что на свете сильнее и выше?

Как и ты, поцелуями ранки коленок лечила,
Как и ты, подстилала соломки, чтоб мягче паденья.
Как и ты, не хочу понимать ни единой причины,
Почему нависает война угрожающей тенью.

Подрасли сыновья, вместе с ними росли и тревоги,
Но могло ли присниться и в самом ужасном кошмаре,
Что наступит пора помутненья сознания многих,
И недобрый сосед по-предательски в спину ударит.

Украину мою не поставит никто на колени,
Только вдов и сирот будет больше по обе границы.
Разговоры пусты о расхожести взглядов и мнений,
Если сыпятся жизни в копилку имперских амбиций.

Де коси пахучі лугів
Погладжує вітер ласкаво,
Де сонячний промінь зігрів
Гілки верховіть величавих –

Ласкаве Дажбоже тепло
На озеро впало росою…
І серце моє розцвіло
Лілеєю в нім золотою.

29.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

                           І
Заспіваймо пісню веселеньку
на такий-сякий євро-мотив, –
українців біля влади жменька,
та зате багато москалів.

Це є школа кожному відома,
у якій «розводять котенят».
Пацани усі сьогодні дома
і немає пари у дівчат.

Пощезали коміки царьові
і ніхто не застує ніде.
Лапоть Раші муляє до крові,
поки всі танцюють Пу-де-де.

Кавалери всі недоторка́ні,
кожен себе має за гуру,
і немає виходу у Ані,
як іти у радниці Петру.

Комуняку просять на гілляку
в парі з регіонами братів.
На Адама вішають собаку,
та немає кворуму катів.

Виступає Юда Сімонєнін
і у Рашу кличе на парад,
як учивсь у Каутського Лєнін, –
«кґок впіґёд і два назад».

Дама обирає кавалера.
Лицарі готові на дует
за одну годину до перерви –
шах назад і – в туалет.

Офіцери у своїй тарілці.
Та який упертий це народ!
Все тупцюють на одному місці –
мат вперед і – поворот.

Тушка з б’юстом, топайте до танцю.
Це не – Будьмо! Гей! І – на парад.
Кожній дамі буде по обранцю,
поки розтудитвою назад.

Спікер каже, – не вертіть кормою,
ви не бригантини на ходу.
У Росію – рано чередою,
я вас у Європу поведу.

Це є бурса Раші у параші,
у якої все собі на зло.
Тут сидять за інтереси наші
і пакують «общеє бабло».

Найпалкіші коміки-артисти –
телешоу зір і поетес,
мародери і авантюристи
мають меркантильний інтерес.

Ангеліна і Genosse Putia
із Оландом п’ють на брудершафт
за Європу і її майбутнє
у прицілі із ракетних шахт.

Вова й Міха скачуть опа-опа,
клацають зубами мегафон.
Слухає Америка-Європа
на каналах Рашії шансон.

Лаврик, Зюга, Жира і Матрьоха,
не робіте Таврії фасад.
Ваші банди поріділи трохи –
ні вперед, ані назад.

Вітя перший топає у Сочі,
поки Україна не Ростов.
І йому там повилазять очі,
поки у Гаагу не готов.

Вітя другий бігає за друга,
бо у нього місія така.
Поки Петю оберуть удруге,
треба научитись гопака.

Вітя третій, не бодай «свободу»
і на правий сектор не пеняй.
Всі танцюють ніби для народу,
тільки голоси давай-давай.

– Третій лишній, нє мутітє воду,
наче і у мерії пожар.
Поки Юля буде за свободу,
це ще не нокаут, а удар.

І не треба мафії радіти.
У офшорі їй життя не мед.
Не минає санкція бандита –
дві шаги наліво, і вперед.

Регіони, ваші інтереси
це останнє па у москалів.
Поки вам заплатять ваші пенси,
Юда енний в Ялту полетів.

Дами мліють, адже регіони
возять їм джигітів із Чечні,
а у Раші є нові закони –
газ – вперед, а Крим – ні-ні.

Азіати, поверніть державі
крадений бюджетик у суму.
Ви колись утопитесь у славі,
бо народ голодний – не Муму.

Все проходить. Все колись минає.
Кожен екс у гречку відходив.
Та коли «покріщення» немає,
він таки «счіслівий», щоб я жив.

Це є школа майже наодинці
бити окупантів-ворогів.
Невеличка жменька українців
тут екзаменує москалів.

                              2013-2014

Моя Україно,
привітна, терпляча, єдина,
калинові грона
відкритих і щирих сердець
до вічності плинуть,
і зграйками зірочок линуть
у небо твоє,
у гіркий твій терновий вінець.
Рядочки синів,
що отримують ангельські крила
щоденно поповнює
ніц не потрібна війна.
А ти ж для любові,
а ти ж їх для щастя ростила,
та твар двоголова,
захланна, кривава й брудна
окублилась поряд.
І пре крізь прозорі кордони
рашистська чума,
усмоктавши кисіль із боліт.
Коричнева гусінь
формує повзучі загони,
щоб чистий твій квіт
обдирати з калинових віт.
Росія порушила
заповідь світлого Бога:
країна-крадійка,
убивця,
гніздо сатани.
Московські церкви –
то домівка лукавого й злого.
В російськім сенаті
сидять дикуни й брехуни.
Моя Україно,
країно правічної волі,
як нищили каїни
протягом довгих століть
тебе
за ту Авеля цівочку чистої крові,
що світлом і нині
пульсує в тобі і бринить.
Жнива цьогорічні
вдалися багаті й криваві:
в сусідній Росії
із впалими скронями мрець
так хоче повернення
мертвій державі,
що згоден
на смерть сотень тисяч сердець.
Бо в нього не серце –
обману загиджене лігво,
фашист Пауль Геббельс –
його ідеал та взірець.
А що йому, мертвому…
Світ забруднити не міг би
Мамони слуга,
сатаною улюблений мрець
якби не раби золотого тільця,
що на гроші
міняють і совість, і честь,
і чуже майбуття.
Обсіли Росію
блошиці, та гниди, та воші
і Божі слова «Не убий!»
замінили виттям
про те,
що навколо
усі завидющі й ворожі,
І хочуть відтяти в Росії
солодкий шматок...
І стали в народу від того
не лиця, а рожі,
Й не стало Росії…
і голос народу замовк.
І виникло стадо.
Й погнали його на заклання
кривавому богу бабла.
«Русский мир» - віхоть трав,
приманка для стада
рашистських вівець та баранів,
що здатні дітей
віддавати вошві для забав.
Болотяне зло
захлинається люттю й брехнею…
Моя Україно,
країно калинових грон,
ти вистроїш, зможеш,
бо правда твоєю борнею
тримається в світі
супроти огидних ворон,
що з мертвих
зривають блискучі обручки та речі,
радіють поживі
з долоньок убитих дітей.
Народе Вкраїнський!
Ти крила розправ, наче кречет,
й гони вороння,
цю гидоту рашистських мастей.
Моя Україно,
моя Батьківщино єдина,
Здавен твої діти
світили серцями в імлі.
Тому тобі жити.
І буде велика родина -
Народ України,
щасливий на вільній землі.

А сталося так, що майже немає що тобі розказати
Надвечірня година нависла над світом сукном
Я втомилась писати тобі
Ці листи нізащо не пізнають свого адресата
І ходою непевною стільки зроблено кроків у темінь
Я стала сном

Твоя пам'ять мене зберігає як щось дошкульне, невдалий випадок
Але і ти не минувся мені ні снігом, ні зливою в ніч

Молодий воїне, одягай кольчугу
Ми йдемо шукати світло нестримне
Потік, що давно забутий людьми

Вітри були нам завжди у поміч
Та сьогодні вони надхолодні і тіло – крижина
Я залишу тебе у думках, як гірко-солодку приманку для своєї душі

Нам ніхто не пояснив
Розбиратись повинні самі ми нині
Що зосталось між нами, що було і чи будемо знов Ми?

Кожен із нас пішов звивистим шляхом
Ми були надто сильні, але поодинці стали слабкими
Краще вже було вступити в той брід і рушати назустріч собі
Просто ти єдиний за ким я насправді жалкую і світ мій сірий
Всі яскраві шата, веселощі
Що мені до них, коли поруч не ти?
Але в брід не вступили ні ти, ні я і винуватити немає кого

Залишаєшся пам’яттю, всього-на-всього пам’яттю
Яка сильно мені болить

19(06)2014

У дивовижний час цей ранку
Раптово сонце засяває.
Через осінню тиш серпанку
Сад листя із дерев скидає.

Повільно вниз.Їх можна проводжати
Хоч поглядом і впізнавати
Листочки дуба міднуваті,
кленовії - багрянуваті.

Останніми, як поржавілі,
Гілки спадають оголілі;
Проте, ще не зима.

Білясте світло осяває,
природу, в повітрі витає,
здається, сніг, як золото.

НадихАли літа і нахабно напали –
пилюга на очах, не змахнеш сивини.
З вайлуватою зрілістю фото напам’ять -
і понуро бредеш
від вини до вини.
між повітряних кульок і куль,
до свічада,
що не тіло – вихоплює душу лишень
і стезю, на якій виростаючи падав,
і стезю, де зіп'явся на диво полин.

І не шпага, не торба при битому боці
на твоєму відграняться почерку, ні.
Овселюднишся тільки у зшитку емоцій,
розпочатому… з небом коли полотнів.
Наливаєш, тобі наливають картинно.
В мережі розкуйовдили друзі витки.
Телефонні етюди на пух тополиний
перетворюєш лагідно жестом руки,
бо інакше спізнитися можна на осінь,
відпустити у безвість останнє –прости-.
…Усміхнешся, на ноги підхоплений тостом,
хоч уже даленів од веселих гостей.

2014р.

Уста гірчили,
Меду хтіли –
То ж дефіцит супружний мед!
Дав гілку миру,
Голуб білий,
Протуркотів мені –
Вперед!
Плече само немов відкрилось –
Вже не до сварок і образ…
Доба кінчалась... Помирились
У ній ми
Двадцять п’ятий раз!


29.07.2014

***
А я тебе, мій синочку,
В люльці колисала,
Щоби колись твої очка
Дівка цілувала.

Цілувала і казала,
Що дякує мамі,
Що їй легеня вродила
З чорними бровами.

Чорні брови, карі очі,
Ще й вуста червоні,
Не для того тя родила,
Щоб ти був на войні.

Налетіли чорні круки,
Зачали кричати,
Забирают мі синочка
Мого у солдати.

Забирают у солдати:
Ой, сину ж мій сину!
Мушу, мамцю, боронити
Неньку Україну.

Прощавайте сині гори
І широкі доли,
Може вас вже не побачу
Я більше ніколи.

Ой, вертайся, мій синочку
З далекого краю,
Я для тебе вишиванку
На весілля маю.

А у тої вишиванки
Нитки жовто-сині,
Як те поле, і те небо
В нашій Україні.

А то тая вишиванка
До вінця ставати,
А не тобі, молодому,
У землю лягати.

Бо я тебе, мій синочку,
Не на те родила,
Щоби тебе десь у полі,
Зла куля забила.

Повертайся, мій соколе,
До Бога ся молю:
Бережи мені синочка,
Дай Вкраїні волю!

29 липня 2014р.

Є окремо душа.
Є окремо вина
як вина, що порушує мир.
Має бути межа
(хай чужа сторона
не влаштовує путінський пир!)
Є гріховність чиясь.
Є жертовність свята,
прагматизм європейський і зась.
Є китайський Івась,
бізнесvip-сліпота,
що людини і Бога зреклась.
Є нарешті любов,
є людське каяття...
Просто в декого серця нема.
Не згортається кров,
бо нема майбуття
на осі КГБ-Колима.

P.S.
А Захід "мудро" грається -
за звичкою цурається.
Окремо.
Гаража.

29.07.2014

Пару днів потому

Невже?
Без папараці і -
таки "добро" на санкції?
Ні пуху...
Ні гроша!

місяць-равлик заховав роги –
ні собору... ні гори... ні дороги…
Бог Ван Гога жде? Ван Гог Бога?
хто кому посвітить під ноги?
хто кому доправить водиці?
хто посвітить світлій правиці?..
Бог Ван Гогу і Ван Гог Богу
все що мали віддали на підмогу…

У кожного свій ворог, клас і бій...
Тілисті ахіллеси гоять п"яти...
Маланка загубилася в юрбі...
Сто мотанок із рук її узято.

Ляльки - мов клони, ні очей, ні губ -
Вигойдують бійцям курну дорогу...
Щоб мав лихий наваристе рагу,
Ідуть шеренги на залізні роги.

Ніхто не може крові зупинить.
І плине жереб вінчиком купальським...
Сидить ластата мойра - "клац" та "кидь"...
І квітнуть співчуття-лілеї, каски...

Фантомний біль птахи лікують просто:
Живи-німуй або помри о шостій.

...а може, все не так...
Лиш приверзлося...
І сонце високо, і буде мирна осінь.
І всі живі. І досить глузду, перцю.
І стіл широкий, і щасливе серце.

Хмари вкрилися габою голубою,
А у серці – тиха туга за тобою.

Сонце ніжне заховалося неначе,
Золотенькими жариночками плаче.

Вечоріє, так печально вечоріє,
Де ти, де ти, моя доле, світла мріє?

Заповзуть думки у груди, наче змії,
І душа моя від горя заніміє.


24.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Слава Україні!
Героям слава!


Боєць помирав...
Лиш на шосту добу
Рухнувся на ліжку
І стиха добув
З грудей пробитих:
«Пи!..»
Конвеєром сестри
Спішать йому воду,
Та кухоль вертати
Велить головою
І рвійно, нестямно,
Одними губами:
«Пи-са-ти!..»
Він вмер,
Не пропікши папір
Рядками тамованих віршів.
...Він вмер.
Довго світилось чоло
Роздумним, тривожним, віщим.
Він вмер.
А недавно казав –
Стільки ж у нього
Відкладено справ...
І планку рекордну
Ще треба скорить.
На гордім Памірі
Автограф лишить.
І веснами звідувать
Лісу обнову,
І веслами збурювать
Хвилю Дніпрову.
А ще ж для коханої
Слів не знайшов.
Планету безкраю
Лиш в снах обійшов...
Він вмер...
Та коли до рекорду
Видзвонює тіло
Потужним акордом,
Так хочеться крикнуть:
«Боєць не вмирав!
Він силу і юність
Нам передав!»
Тож завше з тобою
На всіх п'єдесталах
Поруч герої,
Що вічністю стали.

Нестримна, неначе вітер,
Спіймати – не прикувати,
Рум’янцем пашать ланіти,
Я – вільна і сил багато.
На швидкості в теплий вечір,
Колеса асфальт лоскочуть,
Я – кішка, я – небезпечна,
Але мов пташа тріпочу...

Нервові нитки в напрузі,
Двигун заревів зухвало,
Обійми міцні, союзні,
Схилилась, мов закувала,
Волосся спаде на плечі,
У грудях холоне, стогне,
А вечір такий приємний,
І простір – докинь лиш оком...

Нестримна, адреналіну
І страху, приблизно, порівну...
Я вітер, на хвильку, вітром
І подих мій...

Правічний степ викохує осот,
Римує дощ на сходах. Базиліком
Безликий аромат прямує до вікна.
І тільки чорноброві квіти звіту
Тихесенько чекають...Лихо-літо
Жнива несе й обжинки…А на сході
Дощі й дощі… Та граду вже - нема.


27.07.2014

***
Ви вкрали в нас історію про Русь –
Кочівники, ординці і монголи!
Я в очі вам сказати не боюсь –
Братами ви не були нам ніколи,
Плекали завжди думку про одне –
Як би зі світу звести Україну,
І підло, методично, день за днем
Вбивали нас, стріляючи у спину.
Хотіли мову нашу розіп’ять,
Що вас колись, немитих, просвітила,
Навчила вас читати і писать.
О, краще б ти у болотах сиділа
Росіє! – мо’ й не скоїла біди
Нікому із племен довкола себе,
Та ти не вилізала із Орди,
І накликала Божий гнів із неба!
Країно Моксель! Нащо ми тебе
Із гною і темряви підносили,
Коли ти була ще «ні ме, ні бе»
Й просвітництву пручалася щосили!
Бо, врешті-решт, на ноги ти сп’ялась
І карою зробилася для світу.
«Святе» для тебе – тільки цар і власть,
Що ти за них уб’єш і власні діти.
Ні! ти таки не втямила урок
І підійшла до прірви надто близько,
Лишилося зробити тільки крок –
Пустелею ти станеш й пасовиськом…
Це все вже було! Царства всі земні
Розпалися на попіл і на порох…
А поки що – не брат ти нам, о ні! –
Ти найлютіший нам у світі ворог!

28 липня 2014 року

кінець

'2014

Співає птах. Травою -- аж по хмари
Лягає щебіт. У весняних снах
Любові просить і шукає пари.
Тихіше, звуки і буденні чвари, --
Небесні чари -- то співає птах.

Закличніше. Ще нижче. Ще ніжніше.
Високо знов. Чи досить добрий спів?
Пташиними словами -- найріднішій.
Так лагідно, і чисто, і свіжіше
Від всіх шумів невидимих вітрів.

Співає птах. Розкотисто і лунко.
В найкращих, найзатишніших кущах.
Солодким, найніжнішим є дарунком
Той спів, що просить забуття у трунку
Добірного вина -- співає птах.

Життя віддав би, тільки б стріти пташку.
Таку як він -- маленьку, незначну.
Чи світ відняв би? І дрібним комашкам
Сповняється життя. Хіба то важко?
Дарує Бог призначене -- весну!

Співає птах. А спів -- дрібні сльозинки.
Перлинами на радісних устах.
Надія це, а чи таємний страх:
Невже нема найменшої пташинки,
Яка почула б як співає птах?!

Минає день. Сьогодні ще -- нікого.
І звуки тихнуть. І німіє страх.
Та буде ранок, щоб співати Богу
І знов чекати часу дорогого.
Змовкає світ, і в тиші болю свого --
Останній з виду на планеті птах.

01.06.2005р.

Вовки і "решта"…
мур лісосмуги
де я се вештав -
виплесни, туго!
вийди на зустріч…
повідай сміло
воочий устрій -
чорне і біле?!..
виплесни вкотре...
хтось з нас несправжній
тільки не Постріл
інший є важіль...
2014.

Нас уже учили всі.
Є ази́, і веди, й буки...
Споконвіку на Русі
є і неуки, і уки.

Учить, учить нас орда,
учить майже без перерви...
І не горе, то біда
у людей сотає нерви.

Учать залпи, і бої,
і ракети, і «Катюші».
Вже і неуки свої:
«Ой, рятуйте наші душі!»

Голова іде кругом.
Скільки їх усіх довкола!?
У прицілі наша школа,
небеса, аеродром...

Двоголовий косоокий
роз’яривсь на всі боки.
Чом історії уроки
не зубрили, неуки?

А орел усе клює
наші очі, руки, вірші,
поки лихо нами пише...

І...
Уваги не стає.
Поки бачиться своє,
рідко помічаєш інше.

                              07. 2014

Заклекотала чорна ворожба
в гортані літа. Чернями війнуло.
А слід од сонця никлого - як дуло-
наставлене у спину. Лише збав..!

О, Боже, збав од сірого страху...
не так од кулі, - як од самовтечі,
не так од смерти, - як од всепреречень-
колАми вгнаних в душу колихку.

Од цвілі, що міцний буравить мур,
од шумовиння торопкої стезі,
од баляндрасу, що розносять бевзі
і, краще, од німот - ніж од зажур.

Oд сніння серця - а не від борні -
позбав од нерва літеплого, Боже! -
і не від болю, - а від роздорожень
не од війни, - неперемоги в ній!

Ще сон горгонний ніч не перебув.
I нашу землю мрякопляс копитить.
Та вої, що повстали - честю вмиті
зітнуть на горло чорнy ворожбу.

Я тій любові не прощу містерій
Пересуду, озлоби, суєти,
Я тій любові зачиняю двері
Розхитані Едемом гіркоти.

Літеплим днем осінньо-млистим, всує
Прощальний крик почую журавля,
Прощальне те причастя поцілую
І відпущу на прощу навмання.

Я тій любові не прощу скигління
Покривджених пташаток доброти,
За літом – осінь, там зими Успіння
Літати, впасти, стати знову, йти…

В душі вирують гнів і страх,
Майбутнє вдалині, як пляма.
Життя – страшна зловісна гра,
В якій не дорожать життями.

І лютий безум до нестями
Ховає світло, мов чадра.
Уп'явся чорний жах зубами
В уламки віри і добра.

І час, безсилий, аж заплакав,
Йому закрито шлях назад.
Хоч він залишив людям знаки

В минулому і все сказав,
Вони нові будують плахи –
Не всі повірили сльозам.

2014

Солдати – еритроцити, окопи – бурі аорти.
Біжу, оминаючи тромби танкових їжаків.
Сьогодні Симонов буде читати для нашої роти.
А завтра, як зійде сонце, ми підемо у прорив.

Оце і лишається тільки, коли не стає патронів:
саперні лопатки у пальцях, покинутий мною намет,
перервані постачання, розбиті шляхи ешелонів,
порожні патронні ящики
та фронтовий поет.

26.07.2014

Два струмки спішать
обійнятися в ріці.
Принишкли верби.

(липень 2014)

Море у серпні пахне стиглими кавунами,
Зелена шкіра його волога, палюча, перчена,
Сонце натягує світло поміж різними берегами,
І опускається в воду важко і певно.

Так закипає його цукровистий пісок,
Так розчиняються в ньому табуни потоплених кораблів,
І тільки пекельна тиша дзеркала сонних зірок
Триватиме на мілині.

Море відчуває, як в ньому існують жінки,
Як важко входять у нього спогади їхніх тіл,
І коли воно огортатиме їхню безмежність починаючи із руки,
Вони сріблитимуть його дно починаючи з власних ніг…

Тривають човни над темним пасмом прибережних окосу/дуги,
Заплітаючи в нього весел журбу, потопельників грубість, луску,
Кожного разу, коли ніч опускатиме в море свої рукави,
Воно висіватиме в небо свою піщанисту муку.


2014 р.

Не сприймаю підвішені стани,
“Так” – є так, а як “ні” – то вже ні!
Не сприймаю, як сіллю на рани,
Як синонім шукають “війні”.

Не сприймаю, коли “хата скраю” –
То до бою вже програний бій.
Як в обгортку брехню загортають,
І як “правда” напишуть на ній.

Як країна сусідня осліпла
Виглядає двохсотий вантаж.
Не сприймаю російського піпла,
Що з похмілля скандує “кримнаш”.

Не сприймаю пробоїн в металі,
Буки, гради і дзвін срібняків.
Не сприймаю французькі “містралі”,
І російських бабаїв-стрілків.

Не сприймаю, коли при потопі
Найсильніший – один на скалу.
Не сприймаю, коли у Європі
Тиснуть руку імперському злу.

Обіцянками в’їдуть до раю,
Непокоїтись будуть роки?
Слово “санкції” теж не сприймаю.
Але, вірю, прозріють таки!


26.07.2014

Я не можу тебе не любити,
Україно моя золота.
Тихо плине зі мною по світу
Незрадлива твоя доброта.
І так легко від теплої ноші
Неспокійному серцю стає,
Що вернутись без всяких запрошень
Хочу вічно у лоно твоє.
Тільки очі уважні примружу
І завмерлу струну сколихну, –
Наче сни, заколисують душу
Добрі згадки про тебе одну.
Бачу сонцем затоплені ниви
І розгойдані вітром ліси,
Різнобарвних цвітінь переливи –
Землю повну снаги і краси.
І рясними дощами помиту,
І сльозами политу сповна, –
Я не можу тебе не любити,
Україно моя чарівна.
25.07.14

Мовчить історія.
Мовчить.
Та не позбавиш галасливо слова
того, хто істини навчить.
Є територія.
Є мить.
Є слово правди і, на жаль, полови,
котра в парламенті звучить.


26.07.2014

***
Тепер я знаю – серце не старіє,
Воно таке ж – у двадцять й шістдесят,
У нім такі ж і почуття, і мрії,
Як і колись, – багато літ назад…
Будемо серцем завжди молоді,
Воно так само тішиться і плаче,
Як в юності, як вперше, як тоді
Коли усе лиш пізнавав неначе…

26 липня 2014

Ворог іде війною –
Зрадники звідусіль,
У серці мого народу
Нині великий біль.
Землю мою плюндрують
І убивають синів
Боже, звільни від ворога,
І від кривавих днів.
Вижени Божою силою,
Нехай пощезнуть навік.
Щоб повернувся додому:
Коханий, син, чоловік.
І засівалося жито,
І не горіли поля,
Мама у мирному спокої –
Бавила немовля.

26.07.2014р Надія Таршин

***
Чи страшно нам вмирати? так і ні…
Бо нам усім – вмирати тільки раз.
Важливо, щоби потім, по війні,
Життя полюдське стало і про нас
Не забували, і про ту ціну
Яку ми заплатили, щоби ви
Ніколи вже не знали про війну,
І за любов лиш були молитви,
Росли в колисках ваші діточки,
Дружини дарували вам тепло,
І вишиті вам шили сорочки
На те, що буде, а не що було.

25 липня 2014

Та, що співає у темряві,
Світло шукає відлуннями.
Є хто тут поруч у темброві?
Вогник звучить десь у струмені?

Та, що танцює над прірвою,
Втомлено впаде на камені.
Тане вже піснею тихою
Вітер, що піднятий драмою.

Та, що малює не зорями,
Може навчитися плакати.
То не закриті ще форуми.
В темряві йти не до злагоди.

Його кохаю гірко, непомірно –
Від цього не врятуюся повік.
А він не може і не буде вірним,
У світі найніжніший чоловік!

Йому потрібні самота і воля,
І враження нові, і почуття…
Його таланту навіжена доля
Свої диктує правила життя.

І я не буду ставити капкану,
Бо він і руку відгризе собі…
Любитиму такого до остану,
Щоб не ламати крил у боротьбі.

І знову каже «кат» мій наймиліший:
-Кохана моя, зіронько, не плач!
До себе пригортаючи міцніше:
-Таким я народився. Ну,, пробач!

2014

Кінець Армагедону
***
В повітрі присмак третьої війни…
Оскаженіла від брехні і люті
Росія стала військом сатани,
Котре веде на прю зі світом Путін.
Хоча чисельні є її полки
Вздовж нашого вкраїнського кордону –
Вона забула, певно вже, який
Буде для зла фінал Армагедону.

25 липня 2014 року

Примостилася тихо на воду,
Позолочена сонцем, блакить
І, відчувши ріки прохолоду,
На хвилястій поверхні тремтить.
І сумує, тяжінням прикута
До грайливого блискоту хвиль,
Що не може в глибини пірнути
Чи здійнятися під небосхил.
24.07.14

Зламую тіні ще не розбуджених пальців.
Світло надворі, ледве за шосту, здається.
Їхати далі чи на наступній станції
Вийти у коло, згублене поміж трапецій?
Зламую тіні - ніжні, мов заспана пам'ять,
Що серед ночі ла́сує спогадом. Віник
Треба було б захопити - змести останки
Так непомітно світлом розтрощених тіней,
Так непомітно згублених кіл і трапецій...
Пізно спинятись - їду все далі, у ранок,
Поки у вирі відрізків не віднайдеться
Коло в трапеції поміж трипільських розвалин.

димна штора квіти і стіна
на якій затерто пляму літа
крізь тунель відсутнього вікна
жінка йде чи дівчина –
лоліта
як метелик падає увись
і летить летить у синю сутінь
аби шви на небі розійшлись
і дали нарешті їй заснути

Супиться вечір. Брови кущисті
Дряпають ніби хмари важкі.
Ну а стрижі на «піано» у листі
Нотами вже просвердлили дірки.

Сонце, мов фарою, сліпить зіниці,
Зменшується у крапку малу.
Промінь прощально вдаряє імлу -
Сяють дерева, неначе жар-птиці.

24.07.7522 р. (Від Трипілля)(2014)

кінець
'2014

Ходити по лезу
щодня
видивляючись прірві у вічі...
Вкладатись у ліжко
щоночі,
неначе в провалля химер...
І знову чекати,
вслухатись,
молитись
і важити тричі
кожнісіньку думку,
і чутку,
і здогад...
І поки не вмер
ще мир остаточно
на цьому хиткому
житейському полі,
збирати краплини
зі сліз,
що у горлі
застрягли клубком,
щоб ними гоїти
затерплі серця
замордовані болем,
надривно
плекаючи совість,
кривавим
війни молоком...
Кричати
у пустку людей,
поміж гомону дня
і безсоння -
безглуздя...
Допоки?
Навіщо
громадити в душу гріхи?
Калічити серце
об лезо життя...
Днесь
лягає на скроні
сизе мрево смирення
і квилить,
як в небі журливі птахи...
2014

Хоч би хоч крихітку прозріння...
безжальний гнів~ нестримний плач.
Бо є межа всього терпіння
Не можна з нами так, "палач"!

Спустилась з неба домовина
І не одна і не сама.
Багряним згустком нас накрила
Неоголошена війна...



Хоч би хоч діток пожаліла
Коли синів життя не варт.
Нам далі жити з цим несила
Вгамуй нарешті свій азарт!

***
Ми тут щодня під «Градом» і вогнем,
Ангелик біля серця – від дітей,
Він вже два тижні береже мене,
І берегтиме, сподіваюсь ще…
Ти не хвилюйся, мамо, – ми живі,
Ми ще з тобою довго проживем,
У нас ще справ багато на землі
І купа нерозв’язаних проблем.
А вдома як? надіюсь – все гаразд,
Поспіли, певно, яблука в саду?
Ви там моліться, дорогі, за нас,
Я скоро…Я повернуся…Прийду…

24 липня 2014

Чому примарна наша воля?
До світла крок - і прірва днів.
Змагатись випала нам доля.
А виклик кинуть хто посмів?

Віддати скільки за свободу?
Наснаги, сил, часу, життів...
Вертає хрест з роду до роду.
Народе мій, хто ж так звелів?

Стернею доки ще ступати?
Замість летіти по шляхах.
Нізащо доки ще палати,
У спопеляючих вогнях?

Триматись як за ту надію?
Хоч і крихка, але живе,
І сповива велику мрію,
Що чистим джерелом заб´є!

***
Життя
таке недовголітнє, –
лише встигає
прорости…
У цій
самотності всесвітній
мені потрібна
тільки ти…

24 липня 2014

***
Кохана,
я благаю знову:
не поспішай
сказати «ні», –
поети гинуть
без любові
немов солдати
на війні…

24 липня 2014

Закосичене літо коралями дзвонить в кориті,
І коридою кров проливається кроками крокв.
Чорним морем віків пролітають вітри неумиті,
Білим шляхом надій молитовно прямує народ.

Болем здиблений, тягне свій плуг по землиці.
Родить пам’ять століть. Вільні зерна пшениці
Проростають у віть.
Виливається серце усе на ріллю незагоєну.
Треба йти…
Б’ють у груди мечем не останньому воїну
Три вітри.
Білі храми - світлицями душам заквітчаним
Вишиттям.
Вишнім духом помічений, з небом повінчаний
Кожен там.
І узором ниток закодований час -
Чистим склом.
Я стою і дивлюсь у тридцятих віків
Під вікном.

14.08.2011.

***
Посидь зі мною поруч поки дощ,
Поки не всі ще сказані слова,
Поки ще руки не торкнулись рук
І я твої вуста не цілував.
Побудь бодай ще трохи і не йди,
Бо завтра вирушаємо на Схід, –
Я мушу боронити від біди
Тебе і Україну, й цілий світ.
У тебе очі ніжно-голубі
І чарівне волосся золоте,
Я перемогу присвячу тобі
Й життя своє Вітчизні, молоде.

23 липня 2014 року

Вій… навіювання… війна…
помолодшала сивина…
постаріли пісні і діти…
ненависництва неофіти
віють... виють з усіх віків…
млисте місиво лайдаків
зачудоване тангом смерті…
розпростерті... роздерті... стерті
тексти вимучені горять…
біль проклять... гіркота погроз...
жирна сажа іконостасу…
… біла чапля зблиснула озером –
посмішкою в обличчі Часу…