Я не буду про тебе думати

Я ще вчора так ствердила,
І м'якою вогкою крейдою,
Порівняннями гостро-відвертими
Затопила нервове збудження.

Я не буду про тебе думати

Мов запекла порушниця
Забігаю у гості з вулиці,
Забуваю спочатку роззутися
І стаю несвідомо грубою

Я не буду про тебе думати

Відмовляюсь від вольностей
Своїх дум - догматично, болісно -
Я - раба не своєї свідомості,
Запорошена в часі дюнами

Я не буду про тебе думати

Ніби ввімкнено темряву,
Ти погасни - тобі ж так велено,
Ти зникай між щемлячими нервами,
Ти зникай у мережі струмами

Я не буду про тебе думати

Знову щирістю в дзеркало
Відлітаю - а пальці схрещені,
Якщо бути до крихти відвертою,
Ти вже став жаданою згубою

Я не можу про тебе не думати

а вже квітень скрипкує деревами
барабанить у ринвах
сардачина у нього із ревеню
шкарбани в жабуринні

закосичує персть і замаює
заплітаючи густо
виглядаючи вусом просмаленим
пересмішницю Устю

вийшла з меду на пасіку дівчина
розлила усміх русий
слідом квітень грядками посічений
з дармовисом у вусі

Зів’яле ліжко тепле від кохання,
Гаряча кава розганяє мрії.
Життя в лице кидає виправдання,
І сипле ніч на твої довгі вії,

Впліта зірки у чорний шовк волосся,
І ледь відчутним подихом торкнеться
Твоїх долонь… а серце зайнялося
П’янким вогнем… і вічність розіб’ється,

Розкришиться, зламається, розтане,
Останнім снігом відійде в минуле…
І на вікні фіалками зів’яне –
Це ти від янголів у сні почула.

А я вже третю ніч розпещую безсоння,
Пірнаючи у себе до світанку.
І так, неначе фарба з підвіконня,
Облущаться всі спогади до ранку…

А потім ти їх склеїш поцілунком,
Не пропустивши жодної деталі.
Нас це життя не пустить за лаштунки,
Скоріш за все, воно пошле подалі…

Зів’яле ліжко тепле від кохання,
Гаряча кава відганяє мрії.
День, що прийде, почне нове змагання,
А нас весна теплом своїм зігріє!..
01.03.2014р.

Нам не потрібні королі,
На них ми вдосталь надивились.
Хоч наші крила ще малі,
Радію з того, що з’явились.

Радію з того: не мовчим,
Бо це мовчання гірше страти!
Не остудить серця нічим,
Думки не кинути за грати!

Я вірю, буде день новий,
І будем ми, і Україна,
І мир, і щастя, світ живий,
Любов, яка для всіх єдина!
09.03.2014р.

Із Олександра Пушкіна

Свободи сіяльник самітний,
до зірки став я на ланах;
із чистим серцем, беззавітно
по бур’янистих борознах
я розсипа́в живе насіння -
та дурно тратив час і вміння,
ріллею марно я пропах...

Годуйтесь, вкоськані народи!
Вас не розбудить честі гук.
Навіщо стадам дар свободи?
Хай пестять вовну та курдюк.
Планида їхньої породи -
ярмо зашийне та канчук.

(2014, 2019)

Із Михайла Лермонтова (1814-1841)

Прощай, замурзана Росіє:
земля рабів, панів, юрод,
вожді, облудні, як повії,
й завжди їм відданий народ.

Надіюся позбутись скоро
твоїх вояків-злодіюк,
твого зло-заздрісного зору
й обіймів загребущих рук.

(2014)

Із Володимира Висоцького

Ніби чорний день оцей, Мар’єчці змеркнути,
зірваною квіткою зав’ядати -
як забрали милого в рекрути, в рекрути,
як потрапив суджений у солдати!

Горницю замкну свою - темною, тихою,
роки довгі проведу самотою.
Нахилюсь над озером вільхою, вільхою, -
видивлюсь, як в дзеркалі, що с тобою.

Раз у раз здіймається над шляхом курява,
можеш опинитися ти абиде...
А солдатська доленька - згублива, згублива:
що, як в битві смерть тебе не обійде?!

Квіти на гільце собі виберу повагом,
і вінок вив’язую день при дні.
Збережу для милого з посагом, з посагом
косу нерозплетену - в сивині.

Закружляє перстень мій, в келишок вкладений,
навіщує милому довгу путь...
Хай доконче збудеться гадане, гадане,
хай вернеться суджений будь-що-будь!

(2010)

Із Володимира Висоцького

Жив при мамі я, при таті, -
виріс видний, не зачах.
А тепер я - в медсанбаті,
весь сповитий, у бинтах.

Що нам слава, чи русява
найгарніша з медсестер!
Вмер сусіда мій, що справа,
той, що зліва, - ще не вмер.

І от якось серед ночі
той, що зліва, крадькома
враз мені промовив: «Хлопче,
в тебе ж - он, ноги нема!»

- Як же так! - кричу русявці. -
Він, мабуть, пожартував!
«Ми відріжем тільки пальці», -
лікар так мені казав...

Та сусіда мій, що зліва,
безупинно хихотів,
навіть марячи - глузливо
все про ногу говорив:

для калік, мовляв, недужих -
де і жіночку знайти?
Глянь на себе, хворий друже,
із здоровим глуздом ти!

Якби був я більш рухливий,
міг злізати з ліжка вниз -
я б сусідові, що зліва,
просто горло перегриз!

Умовляв сестру русяву
показати, чим я став...
Жаль, що вмер сусіда справа, -
правду б він мені сказав.

(2010)ееееееееееееееееееее

Із Володимира Висоцького

Стільки довгих верстов крізь запеклі бої
я пройшов зі своїм батальоном,
а додому мене - за заслуги мої -
санітарним везли ешелоном.

Від попутки зробив перший крок -
й занімів, біля хвіртки заклякши.
А над дахом, із комину - звичний димок
підіймавсь ніби якось інакше.

Не дивилися вікна у вічі мені,
і немовби посупилась хата,
і хазяйка - майнула тихцем у вікні,
та не вийшла зустріти солдата.

Пси цепні - аж заходились вже.
Я пройшов через двір до порога,
зачепився у сінях за щось за чуже,
двері шарпнув - ослабнули ноги.

Там на місці моєму сидів за столом
самовпевнений інший хазяїн.
І хазяйка при ньому, й вечеря - з вином,
і колиска видніється краєм.

Це виходить, що поки у бій
я ішов кожний день без спочину,
він усе переставив у хаті моїй
і по-своєму все перекинув.

Ми ходили під богом, - під богом війни,
артилерія нас накривала,
тільки кулі у спину - страшніші вони,
тільки зрада - до серця дістала.

Я себе в попереку зігнув,
кулаки заховавши в шинелі:
«Вибачайте, добродії, що завернув
мимохіть до чужої оселі».

Мов, любові та згоди вам, й довгих років,
й щоб завжди на столі - паляниця...
Ну, а він - навіть вухом на це не повів,
ніби так воно все і годиться.

Я тремтіння в колінах зборов,
причинив тихо двері до хати, -
тільки вікна відкрились, коли я пішов,
й подивилися вслід винувато.

(2009)

Із Володимира Висоцького

П’ять хвилин до атаки,
значить - знову під танки,
знову чути розривів концерт...
А бійцю молодому
принесли он із дому
невеличкий блакитний трикутний конверт.

І журба в серці тане,
коли пише кохана
чи батьки - до солдата свого...
Та даремно, видати,
поспішили віддати
парубчині до бою листа отого.

Там всього і стояло:
«Ти даруй, що мовчала,
заважке це чекання та плач...
Відлітають лелеки,
і я їду далеко,
ти ж - спокійно воюй, й коли можеш - пробач.»

З першим громом над полем
хлопець викрикнув з болем:
«Листоноше, ти що мені дав?
За два кроки до смерті
у простому конверті
я смертельне поранення раптом дістав!»

І назустріч гарматам
він повстав з автоматом
під осколків тужливий мотив...
Й над Сурою своєю
він обнявсь із землею,
тільки клапті листа довго вітер крутив.

(2009)

Із Володимира Висоцького

Був безглуздий ривок, -
серед білого дня:
з лав убік зайвий крок -
і вперед навмання.

І почовгали двоє,
не вчуваючи ніг, -
на очах у конвою
та убрід через сніг.

І от вже стрій покладений взірцево
під стукіт «Дружби», старої пили,
і влаштували свячення свинцеве
з ожилих врешті вишок три стволи.

І лежала юрма,
в сніг ввіткнувши носи,
а за нами двома -
скаженіючі пси.

Не відомо про жалість
кулям в чорних стволах!
Ми на мушках звивались,
наче як на колах.

Нам треба б відірватися на схилі,
та вище - з вишок - вирішать за нас:
там у стрільців ми сіпались в прицілі, -
смішні ляльки на нитках сяйних трас.

Хоч би знати, хто стрівсь,
з ким у путь я майнув,
з ким рискнути пустивсь,
з ким померти рискнув!

Начеб, мав його знати...
Трохи стямився я
і промимрив: «Як звати?
Скільки строку? Стаття?»

Але дарма: його уже безноса
перехрестила чергами двома.
А я втікав й гадав: чи прорвемося? -
не враз помітив, що його нема.

Я - до нього: мовляв,
чом ти гаєшся десь?
Ну, а він - ницьма впав
й витряс мозок увесь.

Пройняло! - тілогрійка
всохла вмить на мені:
ох і б’є трьохлінійка, -
прямо як на війні!

До болю я в каміння вп’явсь руками:
коли собаки близько - зупинись!
Пси покропили кригу язиками
і, мозок той злизавши, розбрелись.

І так гірко чомусь,
хоч не сват і не друг...
Я піднявся, дивлюсь -
вертухаї навкруг.

Пхнули труп: «Що вже з нього?
Просто падаль якась.
Гроші йдуть за живого,
а за вбитого - зась».

Ми йшли у зону разом, - аж до входу,
а там - дістане кожний свій урок:
конвойні - за спіймання нагороду,
а я - за втечу відповідний строк.

Я спочатку грубив,
потім вже - перестав.
Цілий взвод мене бив -
два рази знемагав.

Що той світ? - все знайомо,
такий самий режим:
вріжуть тут - я на тому,
вріжуть там - я на цім.

Я гонором не став їм дозоляти, -
буває, лижуть п’яти гордії;
пішов лизати рани в «лизолятор» -
не зализав, ось шрами всі мої.

Нам би слід - вздовж ріки,
він був теж не з незграб, -
щоб стрільцям - не з руки,
щоб собакам - не з лап!..

Ось і казці кінець,
як звір біг на ловця,
і як зрізав ловець
втікачу пів-лиця.

...Усе вже в трубах, й перекриті крани,
от тільки - ніччю виють та гудять.
І треба солі сипати на рани:
щоб пам’ятати - хай вони болять!

(2011)

Із Володимира Висоцького

Усе позаду - КПЗ й нарсуд,
і прокурор, і судді з адвокатом.
Тепер я жду, тепер я жду - куди пошлють мене на труд,
куди пошлють мене робити за безплатно.

Матінко, давай ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють;
матінко, давай ридати...
Втім, мені уже плювати,
куди, куди мене пошлють.

У Воркуту посилки довго йдуть таки,
у Магадан - так само, зрозуміло.
А там же всі, а там же всі - злочинці, суки та вовки,
мені не бачити ніколи тих посилок.

Матінко, давай ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють;
матінко, давай ридати...
Втім, мені уже плювати,
куди, куди мене пошлють.

Аж ось вчуваю я: по мене йдуть.
Відкрили двері, сонного забрали -
і ось тепер, якраз тепер - мене кудись-десь повезуть,
а от куди - ізнов, паскуди, не сказали.

Матінко, ізнов ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють;
матінко, ізнов ридати...
Втім, мені уже плювати,
куди, куди мене пошлють.

І ось - вокзал: конвой спиняє гам,
у них - гвинтівки, і багнети гострі...
Нас, кажуть, шлють туди, де правлять роги козам - й парубкам,
кудись на Кольський, буцімто, півострів.

Матінко, ізнов ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють...
Матінко, скінчай ридати,
починай тепер гадати,
коли назад нарешті привезуть.

(2013)

Із Володимира Висоцького

Ізмолоду я викинутий з гри,
і мушу я шукати винуватця:
був зраджений Христос у тридцять три,
мене спіткало це - у вісімнадцять.

Ісусу легше, - вірилось йому,
що решта одинадцять - хлопці певні,
а я - гадаю, ідучи в тюрму,
чи зраджують всі друзі задушевні.

(2009)

Від болю – горілка…
Із болю – пісня.
А в пісні – і щем, і бунт.
Це – прірва.
До неї прийти не пізно,
Почувши Божу трубу.

Я мрійно біжу
По хмаринах білих
У друге дитинство аж.
Апостоли так по сльозині бігли...
Маловір’я.
Мандраж.

А ще ця відраза до віршів.
Голо.
Костильно дзвенять слова.
Браття московські,
Ви ж не "моголи".
Як зрозуміти вас?..

Я ж вас... та я вам...
Ну що ж ви... гади...
Я знаю, не ангел теж...
Спалили, як «фріци»,
Мою сільраду
І про любов галдите.

У спини стріляєте
Сито й підло.

У вас же Поети є!..
Літає печаль на модерних мітлах,
Криваву «пальонку» п’є.

В семи поколіннях
Хтось вити буде
Про ваш братовбивчий шал.
Я знаю, між вами є також Люде...
І їх мені тихо жаль.

Із болю – горілка...
З горілки – пісня.
А в пісні – і щем, і бунт.
Це – правда.
До неї прийти не пізно
Під шосту Божу трубу.

24 квіт. 14.

Могли б ми жити, наче голуби -
У небі, на драбині і на стріхах…
Могли б і не боятись висоти
По своєму, по світу, в даль летіти.
Народжені ходити по землі,
Народжені, як впасти – то розбитись!
Народжені нога у ногу завжди йти, -
Народжені іти, народжені любити!

Тут Україна, хвора на амнезію,
виглядає зі Сходу на БеТееР-і месію.
А той начищає АК на хохла з Донбасу –
«месії» пофіг, за кого заплатять бакси.

Коли до неї приходив дощ,
вона відчиняла вікно й мочила волосся.
сиділа на підвіконні, мокра, як хлющ,
розповідаючи сни, що бачити довелося.

Розповіді були довгі, як берег Азову,
так, ніби дощ був для неї одної.
Приходив собі, мов поштар, добу через троє,
приносячи теплі листи і рибу з лову.

Лишень тоді вона закривала повіки,
слухала вітер і шепіт хмизу.
Над головою у неї спинялись ріки
й медузи падали згори донизу.

Тоді веселка торкалась її плечей
житнього волосся, зморшок біля очей,
її веснянок і холодних литок,
по собі залишаючи на склі відбиток.

А потім сходами спускався подив,
потім сонце освітлювало лице.
Вона здогадувалась, що хтось приходив.
Здогадувалась і мовчала про це.
2014

сонце тягнеться зі S равлика
і місяць пливе як в чаї лимон
лише б спрацювала твоя гідравлика
лише б відчинений був твій кордон
ти можеш вимкнути свій мобільний
зтерти з пам’яті мій 380…
небо тримає зв’язок обопільний
я рано чи пізно тебе знайду:
між вуличних голосів
серед вокзалів і псів
за сміхом
сльозою
за каяттям
(АРИТМІЧНИМ СЕРЦЕБИТТЯМ)
2014

Міста розливатимуться, мов річки,
і тихо ростимуть вгору, мов трави.
Мостами з півночі йдуть блукачі,
темні, наче граки, невідкладні,
неначе справи.

Вийди на їхні вогні, почуй їхній спів.
Знаходь пророцтва серед химерних снів.
Скажеш тоді передньому:
- «Здоров, Лука!
Ось моя віра – незламна й лунка.
Ось моє серце, ось – рука,
серце гаряче, а правиця тривка.

Я хочу йти з вами,
за вашими спинами.
Дізнатися врешті, що там,
за низинами:
які там звірі, що за жінки?
Чому вони носять сумні вінки?
і потім сплавляють їх за течією.
Коли я там оселюсь,
одна із них точно стане моєю.
Я буду битися там з ворогами,
буду вмирати.
Заплету у волосся квіти,
увіб’ю хрести в лати.
Нехай тоді спробують щось у мене забрати».

І той, що Лука, тоді відповість,
промовляючи як істину,
чи як добру вість:
- «Чувак, ти не знаєш, хто ти,
тому відкрий свої чакри,
відкинь понти.
Любов як сіль – вона убиває
вірніше за час,
кожного з нас.
Любов і ненависть схожі зовсім,
як рання весна, як пізня осінь».

І лука багато ще говорив
про друзів спільних і ворогів.
Настільки вірних, що їх треба любити,
щоби ненавидіти, тобто жити.

І розліталися його слова, мов птахи,
укриваючи, наче інієм, дерева й дахи.

І засинали вночі граки на гіллі,
і опадали уві сні в траву, мов горіхи.
А зранку їх визбирували на свято Іллі
старі бабусі,
зазнаючи при цьому втіхи.
2014

І знову, знову, знову Вам
присвячую свої дороги.
Ви на шляху своєму сам...
Які у Вас тепер тривоги?

Де далечінь у світлі фар
і голос Ваш в утомі рідний?
Де небо повне чорних хмар
і день той мокрий і огидний?

Де Ваші очі, їх блакить,
що чарувала мене сумом?
Чому душа без Вас болить,
заповнена дорожнім шумом?

20.04.2014

Засни, засни, коханий, у обіймах,
Вони - мов тиха гавань після дня.
Нехай, нехай від марев неспокійних
Моя любов тебе охороня.

Малює ніч на прядиві зірчастім
Мазками найніжніших диво-фарб
Дві долі, оповиті спільним щастям, –
Довірений мені безцінний скарб.

Чи тепло на плечі моїм, чи зручно? –
В душі - турботи лагідні слова.
Цілую тільки поглядом, беззвучно,
Аби не потривожити, бува.

Малює ніч на прядиві зірчастім
Мазками найніжніших диво-фарб
Дві долі, оповиті спільним щастям, –
Довірений мені безцінний скарб.

Усе що радує мене
Тепер так звично моєму “лайфу”
Усе нагадує тебе
Ти є причина мого кайфу
Як коло мене на губах
Ти є в думках ти в телефоні
Як цілий рік одна весна
Неначе кіт неначе сонні ми.

Пародія

З поетом ніч, повірте, справжній глум –
Як не від світу цього – пише, пише…
А по мені тече весняний струм,
Трясе, аж листя опадає з вишень…

Чи дочекаю заповітних слів?
Сама, на жаль, не зможу я заснути –
Ти “Нумо спать” мені прошепотів…
Я затремтіла – виключив комп’ютер...

Землею неба мерехтять сліди –
Каштани загасилися в свічаді,
Не муч, не муч, іди уже сюди!
Побачиш – навіть бджоли будуть раді!

…Плуганив дощ і горобинив світ,
Не втримавсь місяць – впав у круглу діжку…
Хропе мій доморощений піїт –
Ми вкотре розминулися на ліжку…


березень 2014

На високовольтних лініях
Загорається кармін-зоря,
Прикидається причинною,
Нагнітається провиною.

Понесла життя за славою,
Запишалася державою,
Так і виросла лукавою
Із поміткою кривавою.

Неба не спалить загравою,
Віри не уб’є неправдою,
Пропаде туман за веснами,
І прокинемся воскреслими.

Гибіли тури твої, на три поля волаючи,
капища вснули, прокільчився чортополох.
Ти виливала утрати в сопілкові розпачі,
всталий зо твані – міцнів, а бодай би усох.

Вився по стовбурі, ліз, окаянний, по гіллячку –
геть заснував густокроння кільцем омели.
Вдягся у ймення твоє – воцарився... О, вигачкуй
зла підбатийського жало зо себе – й спали!

Ач, довгоручиться суче поріддя – висмоктує
пісню русинки і точить енергію сил.
Бий в тулумбаси напруглої ночі неспокоєм!
Вражого сина візьми на загострений кіл!

Бо захапущий не всне, поки кров’ю не всититься,
в зірні нанебні богописи впише себе.
Ти ж своїм воїнам дай зо сердечної китиці
ягід безсмертя: і воїнів куля не вб’є!

Бронзові тури повстануть із чорного дерену,
з глеків розбитих пелазги злетять – лише глянь,
золото вилиє просвіт у море, як велено.
Тіні Мокселі підуть у болотяну хлань.

ПАРОДІЯ

Ні...ні...Ні !

Дійшов. Заснув. Прокинувся. А-га!
Шкарбан* не мій, але моя нога.
Труси в клітинку, майка "адідас"...
На кріслі поруч - пиво, кава, квас...
Чужа квартира. Згадую не все...
Якась білявка одяг мій несе...
О людоньки! ( І тут кидає в дрож)
Ми щось таки робили вчора... Що ж...
Ця жінка у халатику, що світиться,
Чомусь так пильно нижче пупа дивиться...
Щось крапає в напівпрозору склянку...
Дає пігулку...Не дає сніданку...
Се сон чи казка? Підкажіть мені...
Не хочу вже нічого...
Ні...ні...
Ні !


22.04.2014

Починається небо
З невмілого змаху крила,
Починається шлях
Із непевного першого кроку.
Та не бійся, лети -
І пощезне сльотава імла,
Та не бійся, рушай –
І в дорозі народиться спокій.

За плечима у тебе
Лукавий - і Воїн Добра…
Та чи зможеш пізнати
Між ними,
Де Каїн, де Авель?..
Ти доросла, затям.
А життя – це усе-таки гра,
Що для тебе
Так часто
Подібна до бою
Без правил.
22.04.2014

Хвилюють пахощі бузкові,
Немов у юнії літа.
На вечорниці до любові
Душа запрошення пита.

А мудрість, мов сувора мати,
Ту душу сварить і трима,
Та руки прагнуть обіймати,
Хоч на волоссі вже зима.


О, мудросте моя дбайлива,
На волю душу відпусти,
Бо я закохана й щаслива,
І є для кого ще цвісти.

Дозволь ділити кожну днину,
І бузу цвіт, і зелень трав,
Із тим, кого в тяжку годину
Для щастя Бог подарував.

глибокої ночі невидимі очі
шукають основу осі висоти
якої руками тілами літами
душею незрілою не осягти
тієї єдиної миті прозріння
стрімкого підйому польоту душі
з чужого веління і свого хотіння
до самого ранку на самій межі
на грані важливого і неможливого
на чорному тлі неприкаяних дум
буяє мелодія дня особливого
іще не озвучена лірою лун
серцями якої і не осягнути
і не наздогнати у леті її
де мить нашорошила вуха свої
почути незнане але не забути
твої візаві у далекі краї
і там невагомою линути тінню
за птицею і таємницею мли
стезями небесними як янголи
в надії на істину Божим велінням
аби і у вірі Його воскресінню
душею лишатися там де були

                              22.04.14

Коли б не було болю,
А тільки щастя ліки,
Прожити повнотою
Чи вдалося би віку?

Напнутою струною
Звучать у пісні нерви,
Могутньою луною
Кричать страждання жертви.

Коли пройде до серця
Розбудить те, що щире,
Як в попелі вся праця
Залишиться ще віра.

Пустота…
Шматки зруйнованого раю
В руках тримаю

Сухо…
Сліз не буде
А хто питає?

Тиша…
Від екзекуцій
Така німа

Мила
Тобі ще важче
Та дарма…

Біль…
Нас поєднає
Споріднить

Серце…
І не співає
Й не мовчить

Дотик…
Потягне струни
Із душі

Холод
Відступить вранці
В спориші..

Сонце
Зігріє льох
Твоїх надій

Радість…
Лоскоче душу
Зелений змій

Віра..
З Хреста вознеслась
Не пропити

Губи..
Ходіть до мене
Щоб вас любити..

2010

Весна о тій порі, коли усе – зненацька:
і листя, і трава, і квіти у саду,
і сонця у гаю здається так багацько,
що іншої пори такої не діжду.

Ідемо у поля. І дихати так легко,
і описати все не вистачає слів.
– Дивись, яка краса і близько, і далеко,
і котики оці, і обрії лісів.

Назустріч нам ідуть берези і осики
до ранньої зорі умиті у росі.
Які оці світи мої багатоликі
у величі своїй і у ясній красі.

І як оті слова дитячого кросворду
дарує нам обом зелений живопліт.
У тебе на умі – фіалка і козодра,
у мене – купина і синій первоцвіт.

Але – не у руці...
                           Нехай рум’янять личка
і лілія жива, і фея лугова,
зозулині – твої «куючі» черевички,
і як євшан – моя таємна сон-трава.

І юності пора уже й не за горами,
і у душі моїй співають солов’ї,
і заплітає кущ зеленими руками
і китиці беріз, і кучері твої.

А десь ідуть дощі, а десь і передгроззя,
а де-не-де й гроза і канонади грім.
На щастя у ці дні немає безголов’я,
аби жилося так, як хочеться усім.

Чекаємо зела і навської неділі.
Засіє Зодіак і ниви, і лани,
і казкою підуть русалії у сни.

І недалекий час, коли далекі й милі
помоляться за нас у полі на могилі,
як це о цій порі буває щовесни.

                              21.04.14

Вліз ведмідь в палатку аж по вуха
І #ВізиткуЯроша знайшов...
Яроша - ні слуху ані духу:
Лиш #ВізитокЯроша був схов.

Схов - не схов, а типу схрон: "Бендери",
Що "бендерівців" у бій кривавий вів...
Там ще хід підземний був і двері
Аж у бункер Гітлера - без слів

Фюрер самотою сів у крісло
З #ЯрошаВізиткою в руках,
Подивився - молоко би скисло...
Взяв пістоля і у скроню: "Бах!"

От до чого довела фашистів
Лиш #ВізиткаЯроша - це знак,
Що із нею щось таки нечисто:
Хто знайшов - того трафляє шляк!


21.04.2014

* * *

Ти йдеш до мене із автоматом –
«Брате»?!
Забрати землю мою і хату? –
Кате!

В моє пробудження, у світанки –
Танком?!
На пісню зболену і крилату –
Матом?!

Ти ворог лютий мого народу
Й мови.
Зневолить хочеш мою свободу
Знову.

Проспися, очі протри і вуха,
Слухай!
Тут відродилась свобода духу –
Духу!

Й твого, до речі, тут пранароду
Сила.
А ти своєї згубив свободи
Крила.

А ти забув, що і ти людина
Нині.
А завтра станеш ти в Україні
Тінню,

Безславним уркою, як в Беслані
Й всюди,
Де проклинають тебе і ганять
Люди.

Державна пісня до волі кличе –
Вивчи!
Про те, що згинуть всі воріженьки
Неньки.


Березень 2014.

Українська триває Голгофа,
і, здається, нема їй кінця.
Світова нас чека катастрофа?
Чи отямиться наволоч ця?
Провинився наш люд перед небом?
Але чим? І коли? І чому?
Не було в нас ніколи потреби
зачіпати мордорську чуму.
Це вона до нас лізла зухвало,
хоча ми її зроду не звали,
і, не знаючи жалості й міри,
заганяла в колгоспи й сибіри,
готувала нам мори й темниці,
кагебешних інтриг таємниці.
Куркулями були, бандерІвцями,
помаранчевими і майданними,
не були лиш покірними вівцями,
і вже ними – не станемо.
2014

дзвін гойдається дзвін летить
сонце бамкає в писанках
сипле голос поза плоти
де дрімає імла тонка

дзвін гойдається дзвін гуде
хилитає тугі хати
витрясає із них людей
небесами за ним іти

до Великодня – три двори
при церковці вишневий сад
споглядає собі згори
на мандрівців у небесах

Довкола церкви обруч молитов –
розкручений, аж відблиски за обрій.
І хай сюди статечним підійшов,
тут янголям тобі рости хоробрим,
вітри ловити і сріблястий день,
весні на плечі бубон завдавати
і дзвін, і світло кликати за тин,
де їх підхопить місто вайлувате,
що знову хоче стрункості та струн
і на долоні правди від підкови,
і від мистця таких гарячих рун,
щоб зашарілись полум’я і слово.
Вгадай на цьому ярмарку весни,
коли святому розпростерти плечі,
а потім крильця янгольські верни
і йди під Богом, як завжди, - статечним.

2014р.

Знав я вільні злети і падіння.
Не було проблем...
Пригоди лиш.
Друзі чули крик мій, голосіння,
Ворог сміх мій бачив і стволи.

Дух мій – мов трава міжгалактична –
Ріс і ріс – у глиб, у висоту,
Як забутий журавель криничний,
Як верба – корінням на мосту.

Край мій, вік явив я вам навіки,
До ядра стискаючи мій біль,
Ідучи за Богочоловіком,
Білий мед мокаючи у сіль.

П’яна правда і свобода гола
Терлись при мені, мов їжаки.
Світ боявся слова, як укола,
Що сказав я ніжно й навіки.

Сум в мені, як мертве журавлятко,
Радістю пасхальною воскрес.
І тепер у хмарку йду стріляти,
Мов на Той світ слати смс.

Десь поміж Голгофою й Олімпом
Долею дарована ця путь.
Нас – немов вареників – наліпить
Той, чийого сина розіпнуть...

Он зоря – немов сльозина з кров’ю,
Ворогів плюгавих маячня.
Ворогуйте, милі, на здоров’я.
П’ю за вас, нещасних, «на коня».

До само готовий і до світу,
Блиску слави, тихого вогню.
Ще пишу свій «Нетутешній вітер»,
Ще своїм колишнім музам снюсь.

Ну а далі, далі – виклик долі.
Не медалі – болі навісні.
Наче цвіт ялинки, душі голі,
А тіла красиві – як в труні.

Квітень.
Даль.
Душа відпочиває.
Але розум робить хід конем.
Шрами ще сверблять – бо заживають,
Що водою роблені й вогнем.

З тими, що злі люди залишили,
То Всевишній розбереться сам,
Доки я відвідую могили,
Мов глибокі рідні небеса.

Головне – я знав любов у світі.
Головне – перемагаю страх.
Біля мене зір осінні квіти,
Дерева Добра і Зла кора.

Головне – лечу собі, співаю,
Між первісним і космічним десь.
Понад серцем – журавлина зграя,
А у серці болісно-святе.

21 квіт. 14.

Добро і зло. Та попри спільну плоть,
природа перших із людей відмінна.
Обох їх сотворив, благословив Господь.
А Змій - лише її. Та так зміїнно...

У серці Єви антивітамін
зробив брудну роботу якнайбільше:
щоб не одна вона лише - і він
довірився і їв, а не облишив.

На вічну муку "бути не сама"
кидає Єва дар своєї волі.
Народжує... І мусить зокрема
належати вінцю сліпої долі.

Добро і зло. Та попри спільну плоть,
природа перших із людей відмінна.
Адам казав, коли спитав його Господь,
що за жіночий вибір він невинний.

Він скоїв гріх і почуття вини
зробив незряче, марно, незумисне.
Але зробив... І обернув у сни
свободу, над котрою рабство висне.

Добро і зло. Та попри спільну плоть,
природа людства все-таки відмінна.
Жіночий світ - без броду не заходь,
і чоловічий - псевдоуправління.


21.04.2014

Я не жадаю сяткувати "пасху",
Бо у мене є "великдень".
Ми не станемо говорить на "языке",
Бо в нас є квітуча "мова".
Ми не будемо ходити "везде",
Ми будемо боротись "усюди".
Українці ніколи не стануть "петь",
Вони краще Гімн "заспівають".
Україна ніколи не стане "сдаваться",
Вона завжди буде "боротися".
І не до перемоги ми рубаєм "путь",
А до свободи прокладаєм "шлях"
Нам ніколи не стати такими "трусами",
Нам не буть, як ви - "боягузами".
Вам лячно вимовить своє "мнение",
Та українці мають свою "думку".
І ми ніколи не будемо "воевать",
Ми "поборімося й поборемо"!
Ми не зтих, хто "любит" Україну,
А з тих - хто в неї "закохався" до безтями!

Моя країна не здається ворогам
Ми заберем свою свободу навіть в смерті,
Не вірим більше ми пустим словам?
Бо люди волі, правди й честі.

Коли один країну нашу грабував,
А інший закликав його до зброї,
Це мій народ його спіймав,
Бо українці – то герої!

І нині, поки ллється людська кров,
Поки країну ділять на шматки,
Піду відстоювать я Україну знов
Й на майдані я за волю полягу кістьми.

Та, хай хотять y ту Росію,
Але ми не дамо їм ані слова
Я в їхнім серці радості насію
І хай згадають, що є «мова», а не «речь»!

Ми не дамо ділить свою країну
Ти, колораде, навіть й спроби не роби
Іди, шукай собі любу країну,
А ми твоєму Президенту не раби!

Усі чужинці, просто знайте,
Ми не дамо нас роз’єднать,
Та й на рублі своєму зарубайте,
Що України нашої вам не дістать!

Анна Севостьянова
21.04.2014

Господь! Земля втомилась від зими,
Нам смерть докучила… Прийди!
Явись нам вітром, квіткою, знаменням,
Ми торжество весни вітаємо іменням
Великодня – ми вільні, ми сини
Землі, що нині прославляє сни
І мрії бути вільними людьми.
Ми віримо, Вітчизну вересову
Несемо у серцях і за основу
Беремо істини слова і нашу віру,
Вкладаємо в пісні, а на терезах мирру
Відважує весна. На сонечку засяяли хрести,
Ми у майбутнє побудуємо мости,
Ми нині гімн співаємо весні,
Ми Господу даруємо пісні.
Ми живемо і віримо, і свічку
Запалимо…

До Воскреслого
спраглий просвітлення
молиться.

Світ обмацують
хтиві очиці
Злостивця.

Славу вкрадено -
руки заламує
Хортиця.

Правду продано -
міряє Прада
чортиця...

20.04.2014

Как искра в сердце, горяча,
пред ликом ночи вешней,
горит пасхальная свеча
у края тьмы кромешной.

Лицо распятого Христа
в страдании застыло.
Святая кровь стекла с креста
и грех Адама смыла.

Вдруг надвое разорвалась
завеса в храме Божьем –
и тайна умысла сбылась
со словом непреложным.

В молитвах Иерусалим
бдит, ожидая чуда…
Сошёл огонь теплом своим,
даруя милость людям.

Омытый светом, день встаёт,
Он благостен и весел.
– Христос Воскресе, – мир поёт.
– Воистину Воскресе!

Зумію все... Усе переживу...
Хай скаженіють і кати, й пілати.
Душа моя, загорнена в траву,
Уже уміє падати й вставати...
Настояна на болях і боях,
Вона мов камінь, білий і гарячий,
Що викинутий долею на шлях,
Де всеньке людство молиться і плаче...
А для душі не створено межі
Між болем-радістю, між тугою-журбою,
Хоч вслід летять заточені ножі
І йде війна - війна з самим собою...
І хто тебе почує в тій війні,
Де ділять правду...надто половинну...
Вишіптую пісні свої сумні
Про волю...
Про добро...
Про Україну...
Про те, що замість ночі буде день,
Що сонечку судилося світити...
Поміж боїв, у затишку пісень,
Пошли нам, Боже, ближнього любити...
Любити тих, хто "проти" і хто "за",
Хто тут і там, хто поруч і не з нами...
ОсвЯтиться пропалена сльоза
Наповненими
світлом
почуттями...
4.04.2014.

Та ще не народився той у світі чоловік
(за винятком Христа), що не узяв би з рук у Єви
добро і зло, довірливо поклавши під язик
в наївності коханого в резерві королеви.

Порожні балачки і балачки про гуманізм,
звитяжні дії, факти, зради, сіль самопожертви!
У підсумку - земля (вода), де кожен організм
який би не квітучий був, а в'яне... З часом - мертвий.

І губиться у пошуку рецепту "манекен"
живих у ньому пристрастей і мудрості страждання.
Це сталося: Воскрес Христос! Людина - феномен,
її життя - у вічності. На клич її бажання.


20.04.2014

Вертається минуле у сьогодні.
Дитячі роки все ще шелестять –
смішні і босі, інколи голодні...
Але які там роси прохолодні
на луговині перлами блищать.

І первоцвіти не бояться стужі,
і стелеться шовкова мурава,
і зайчик чибиряє у калюжі,
і обертом кружляє голова.

І все кортить вернутися додому
у вибілений хатами куток,
і все це – ще десятки років тому,
коли достатньо писанки малому
і вистачає щастя на ковток.

Коли на тебе дивляться святії,
у рушнику уквітчане дитя
на руцях Троєручиці Марії,
і світить казка золотої мрії
надією ясного майбуття.

Інакше якось дивиться Шевченко
і Михаїл на білому коні,
і сонце у причільному вікні...

і радісно, що я іще маленький,
і мама свіжовипрану «сукенку»
сьогодні одягатиме мені.

                              20.04.14

Воскрес!
Воскрес!
Смертю смерть здолавши,
Христос Воскрес
і дав надію павшим.
Розіп'ятий людьми,
смиренно відстрадавши,
звільнив їх із пітьми,
пекельний дім здолавши.
Схиляюся... Молюсь,
не вартий і уваги.
Достоєн? Уживусь
із Даром переваги
Святого Воскресіння?
Христос Воскрес!
Христос Воскрес!
Комусь таки спасіння...
Воістину спасіння.

20.04.2014

                              І
Росіє, ти усіх дивуєш знову
чи ум за розум вийшов і зайшов,
якщо мені забороняєш мову
за те, що я – «невиправний»* хохол.

Анексією досягла орбіти,
якої і не чувано ніде,
і гавкаєш собакою на вітер,
хоч караван і проти вітру йде.

В агонії твоєї ностальгії
кінчається епоха Ілліча.
Ти бавишся оманою надії.
Але яка у біса ти месія
у ролі мракобіса-палача?

                              ІІ
Великороссы, племя окаянных,
вы притча во языцех всех племён
под игом и возмездием незваных,
нигде никем не видимых, коварных,
одетых у триколоры знамён.

Вам снится оккупация столицы
всей необъятной Родины кино?

От вас
               у могикан
                              краснеют лица.
Вы снова отворяете гробницы
Тимура
               и Батыя
                           заодно.

Надменно говорящие светила,
палящие рентгенами Кремля,
когда из вас хоть одного хватило –
тянуть оглобли и кусать удила?

От нищих духом выгорят поля.

Надеетесь, что будете вельможи
и баловни фортуны и судьбы?

Но духом на воителя похожи,
увы, вы те же жалкие рабы
последнего подонка краснокожих.

Вы ставите себя на пьедестал
и думаете паче чем Георгий
сражаете невинных наповал?

Но ваш кумир, Диаволу угодный
и нации господ и благородий –
вот ваш сиюминутный идеал.

                              ІІІ
Люстрациею национализма
ты никого пока не покорил,
зато за возрождение фашизма,
тебя осудит ярый русофил.

Ты роковой судьбы своей не знаешь,
усвоив лишь азы по букварю.
Ты воровал историю мою
и будущее наше отнимаешь.

А я тебе
          по-русски
                     говорю,
ведь по-иному ты не понимаешь,
что ты во мне Россию убиваешь
за то,
     что Русь мою
                 боготворю.

                              19.04.14

На табло 0-07. Прибувають агенти зі штабу.
На загал – в камуфляжі, та для конспірації – без.
Чути брязкіт розбитого. Серце? Наметовий табір?
Чи то берега шмат десь на півдні із кригою скрес?
Шумовиння в ефірі, висить кулемет на одвірку,
По підлозі холодній, відсирілій стелеться чад,
Попід сволоком кіт вигляда у прострелену дірку…
І нема тому ради – вони повернулись назад.
Ми спросоння спроквола сповзаємо до бомбосховищ:
Там поміститься – сила, бо всі відчайдушно малі.
Ти за сонцем мерщій до найближчого маркету сходиш.
Трохи боязно: раптом забрали й його москалі?
Я чекатиму зовні, боронячи рідну криївку
Від розпечених куль атрофованих східних півкуль,
І прокинусь від того, як ти там якусь українку
В патріотському запалі… Тьху! На табло 7-00...