Мертві коні не йдуть. І вода ув озерах - іржава.
І сумний диригент голить серце уламками вір.
Ті, які не кохали, прокислі, як вітер і щавель,
відпускають шляхи - й ті летять, як спасенні варрави,
в божевільного неба роздуті криві рукави.

Наливають дощі в кухлі ніжність із пилом гіркавим.
Хмарочоси бажань обіймають маківки висот.
У мансарді Венер, із горнятком какавної лави
у руці зоредайній, громи і гримаси лукавий
на обличчі малює. Танцюють повільний фокстрот

чорні гори чудес нездійсненних - у тінях байдужих
зморшкочолих сердець у сирітських сорочках імен...
Помирають слова в буцегарнях осель і у мушлях,
мильних бульках мотелів, таксівках, що їздять на ружах
і вітаннях по радіо. Наче спідниці кармен,

вигоряють свята непорочних і праведних весен.
Зацвітають осиріси - замість лілей і бузку...
Ті, які не кохали, торкаються сходів небесних -
й осипаються сходи, і смерчі печалі воскреслі
роздирають цілунками очі та ротики склу,

що несуть перед себе оті, що - ні-ні і ніколи -
тільки дряпали душі заради сльозинки тепла,
аж допоки їм спроби не злізли, як фарба наколок,
аж поки мертві коні спіткнулись на зламанім колі,
аж поки їм долоні проштрикнула птаха-пила -
і сумний диригент звук порізав уламками ліній...

...прокидаються ранки, задушені рваним гніздом...
І подолана армія Він у проклятій долині
забуває: це як - поклонятись місцевим богиням,-
салютує швидкому годиннику в`ялим хвостом…

І розтерзана армія жон, що їм біле не снилось,
притискає сонливі крижинки до болю, що вже
не болить, як то треба... І слухає небо безсило:
чи кохаються гнівом наземні харибди і сцилли,
добиваючи коників мертвих під зимним дощем?

Дослухається небо... - як той, що - один із численних,
що варрави шляхів його в полі втрачають зірки,
проклинає ім'я, задихаючись вітром зелених
безнадій-божевіль її вуст... Як він марить під кленом
- хижим кленом долоні - про волю (губами руки
не торкатися)...

...небо! Чи смішно? Чи солодко - чути?
Рукавами голубити - і відпускати - в горня
гостровранішніх кав і півсхрещено-хибних маршрутів,
неймовірності втеч і повернень, щоб ножик у груди
то впадав, як навічно, то мертвим човном виринав?


…ув іржавій воді…. відображення….човники… коні…
душові… душогубки…подряпані промені… Ті,
хто холодні серця вигрівали на теплих балконах
незакоханих душ, ті, що кульку любові у скроні
не впіймали, затоптану землю від неба боронять…
Їхні коні не можуть… Але їм дозволено – йти…

Я не пытаюсь сохранять любовь
Ни в зале ожиданий,
Ни в камере хранения.
Всегда найдется пара веских слов
Во имя оправданий-
Вопреки намерения.

Зачем лелеять в сумерках ночи
Пурпурные мечты,
Усопшие желания?
Душа во тьме сознательно кричит:
Разведены мосты
И попраны стенания.

Моя любовь- царица во дворце!
Ценительница лавры.
Она достойна трона.
Нет тени скорби на ее лице...
В ней- омулет виагры!
Сияют счастья грона!

Мозаїка дощу на перехрестях неба.
Капітелі дерев – у передзимні сни…
У сутіні життя пташиною до Тебе
лечу, пірнаючи в пізньоосінній дим.

Ліхтарики свічок: зелені, сині, жовті…
Квадратики вікон - крізь темряву навпроти.
І тисячі сердець у таїнстві сакральнім, -
потужний унісон у дійстві ірреальнім.

Заєдно всі Святі, і ті, що тут, і звідти…
Торкаєшся чола… Спогáдки-сталагміти
тужавіють повільно на теплому граніті…
Вібрація єства…я не сама у світі…

Повітря осені гірчить
Дощем. Бентежним сумом неба,
Коли розірвана блакить
Марніє злякано на стеблах

Тонкою смужкою журби.

Гірчить приреченням дерев
Губити листя і з вітрами
Шукати скрізь його, але
Все змарнувати під ногами

Байдужо-сонної юрби.

Багряним заходом гірчить,
Гортанним "кру" старого крука,
Який, злітаючи, кричить
До фар авто, що мов гадюки

Вогненно в'ються вдалині.

Гірчить туманом із низин,
Де він влягається дрімати,
В ріллю на декілька годин,
Клубками вовняної вати,

І воловодиться у сні.

Іще воно гірчить мені
Нитками бабиного літа.
Промінням сонця у вікні -
Сьогодні ним я обігріта,

Аби журбу прогнати вдаль.

А може, то мені гірчить
Моє стривожене мовчання,
Твій погляд ніяковий, чи
Очікування слів кохання,

Яких ти не сказав, на жаль...

25.10-02.11.2013

В’ється росяниста осяйна доріжка
Серед трав шовкових й радісних дібров.
В тебе незабутня сонячна усмішка,
Й очі ніжно-карі шепчуть про любов.

2 листопада 2013 року

Ми прийшли у перший клас.
Зустрічає радо нас
Вчителька, неначе мама,
Й розмовляє щиро з нами…

12 жовтня 2013 року

Карооке сонце світить, ніби в сні.
Лагідно всміхається вчителька мені.
Вітер кучерявий і небесна синь –
Це неначе мати і маленький син.

9-12 жовтня 2013 року

Ранкова спрага, ритмічно пульсуючий біль
Ти тінь, невидима птаха, лишаєш лиш хміль
Страшає можливість втрати серця
Врачає твій слід послаблений зір
Ти тінь, невидима птаха, зникаєш, приходиш звідкіль ?

Всі ярлики познімали з небіжчика –
Голий
Перед Господнім престолом постав дисидент –
Та, очевидно, то був неурочний момент:
Праведний суд від престолу його «відфутболив…»
Сам Вельзевул обома ухопився руками
За дисидента:
«Невстрійливий – так я і знав!..»
Взяв та й обвішав сердегу ізнов ярликами
І зі стабільного пекла ганебно прогнав.
Так і манджає сердега між пеклом і раєм,
Втративши зопалу вічне тяжіння земне…
…Смерть – лише мить,
І з полегшенням ми помираєм
Раз і назавжди…
А далі – безсмертя страшне.


2001

Роняю мысли и слова,
Роняю листьями осенними,
Зимы спокойствие – вина,
Но от снегов никто не бегает.

Ищу тропинку средь холмов
Глазами солнечно болезными,
Следы кругом, следы из снов,
И столько солнца - бесполезного!

Роняю мысленно слова…


02/10/2013

Приміщення здавлене ліками,
В халати одягненим персоналом.
Тут багато жінок, запахів, поту.
Люди проходять повз (ми тут - персоналії)
В сірій споруді, яких в місті декілька сотень.
Тут стіни зі сліз, підлога намащена слизом.
Слиною пахнуть вікна, пробірки слугують латкою.
Чому я сюди зайшов? Я краще чекатиму знизу
Чи тихо посиджу надворі біля вікна під палатою.
Абортовий спокій знищених душ
Рядками на стелі кричить білим світлом.
Як болісно пахне світ жіночих недуг
У кожного іншим, внутрішнім світом.

Тут менше снігу, чорніші душі,
Бракує простору вільно дихати.
Я маю право на всюдисущість,
Однак не всюди своїми вдихами.
Я до весни учора ввечері
Заходив з кавою, круасанами.
Ми так домовились: приношу печиво –
Тоді насправді вона настане.
Ховає місто бетонне тіло,
І тільки очі готують повені.
Весна сьогодні вдягає біле,
Хоча зеленим уже наповнена.
Це – час для вчинків і для рішучості,
Для поцілунків, тепла та ніжності.
Весна чекає твоєї участі….
Тоді проб’ється сама підсніжником.

На сьогодні – це три. Навіть з мінусом.
Будеш знати – тоді й поговоримо…
Не оцінюють віру та віруси.
Їх то знищують, то повторюють.
І чомусь забагато виразності,
А замало тебе в красномовності.
Говорив більше я. Ти образилась
На мій почерк і прояв тактовності.
А давай може просто помовчимо,
Ні до чого тепер не торкаючись?
Хтось курчаток рахує по осені…
Ми – уроки, в яких щось дізналися.
Може завтра й четвірку отримаєш…
Так багато за ніч можна вивчити!
Ти про що? Я тебе не затримую.
І не треба на сон мені зичити…
Хто сказав що я сам? Хіба, бідкаюсь?
Що моє – те від мене не дінеться!
Говорю ж, коли знатимеш відповідь –
Тоді й прийдеш до мене, відміннице!

Весь асфальт у сонечках -
Діти малювали,
І тепер ізнизу вгору
Сонечка заграли.
Розгубилися хмарини:
Де їм треба бути?
І потроху, по краплині
Опустились в люди.
Їм сподобалося тут:
Друзів-сонець цілий гурт!
Як веселкою піднялись,
Всюди сонця посміхались!

Завжди буде так на весіллі...
У наречених - плаття білі,
Усі вони - так хочуть щастя.
І вірять- що в житті все вдасться,

Що не затьмарять хмари неба.
Для цього ж, лиш ЛЮБИТИ треба.
Прощати, вірити, чекати.
Усе погане - забувати.

Не критись, як на серці сльози,
Бо тільки милий допоможе.
Його - ЛЮБЛЮ - загоїть рани.
Воно - як сонце над житами.

Гаряче, добре і іскристе...
Як це весільне плаття - чисте.

(2001)

Грудень у старому дранті
йде закинутими коліями
гасить
останні жовті семафори
перехожі
на межі промзони
напихають наплічники
свіжим урожаєм туману

шляхетні чеські тролейбуси
знову і знову
зриваються з наших дротів
але ті що сидять всередині
занадто замордовані
щоб скористатись
можливо останнім шансом

молоді жінки
їх хворі діти
їх не здорові ляльки
жовті листки клена
дві розгодовані секретарки
навпроти
мріють про сніг

Я пройду повз вас
по околицях днів
по задвірках снів
по узбіччі дощу
я пойду саме там
де пройти не смів
і за це я вас
не прощу

Я пойду ніби
ніч
по обличчях жінок
ніби ніж
через шкіру та кров
буде надто важкою
моя хода
буде надто легким
мій крок

Я пройду
через квітень
крізь цвіт і страх
падолистом світів
на холодних вітрах
я залишусь
як пара брудних слідів
на ваших
сліпих очах

Моя шкіра
ковтає
ваш скислий піт
як ковтає тепло
наша люта зима
моя шкіра холодна
неначе лід
під яким лиш
задуха й пітьма

13,04,2008

Неймовірно далеко високе, щоб дивитись його із близька.
І пробач йому все, що для тебе такого не стало іншим.
Просто десь, не у нас, пролилися з туманами сльози та віскі
І таке, – непомірно високе, – за небо вже стало вище.

Ми ніколи не знатимем кожного імені й як називати,
Буде спрага читати по черзі рядки поезій і прози,
Відвернися, піди, чи у місто блукати – від хати до хати,
Чи в село, де замріяні води плюскочуть у верболозах…

Та лиши по собі не дурної пихатої слави та "мерса",
А щось інше, що втішить тобою колись розхристану душу.
Пожалкуй за тим, що інший підніме ті самі забуті верші –
Неймовірно високе – далеко, та хтось же підняти мусить…

2013

Мій листопад непримітним Леоном-кіллером
Ходить незримо, стріляє опалим листям.
Круки на вітті, цинічної осені філери
Скніють над тими, кому через Лету плисти.

Вересень - літо, про жовтень томи написано,
Тільки november, немов католицький frater
Мовить вервúцю, а поміж гілками лисими
Вітер протягує сонні від мряки vibrato.

Так не зогледишся й осінь при скроні свиснула,
Камінь давидів і той не літав так швидко.
Щось невесела моя з листопаду епістола.
Місяць такий - не для широкого вжитку.

ночі мої безсонні
ночі мої без Соні
десь так о пів на другу
душу думки гризуть
бо кілометрів сотні
відстані все ж істотні
в серце вселяють тугу
ось яка справи суть

та чи ж є перешкоди
що завдадуть нам шкоди
що нам на карті відстань
від пункту Л до У
швидкісні є машини
дайте їм лиш бензину
знайдемо спільну пристань
путь осягнем одну

поки один у ліжку
поряд є тільки кішка
тобто диван і котик
та я побачу знак
ера настане інша
вдвох буде нам тепліше
твій я відчую дотик
тіла солодкий смак

ночі мої без Соні
ночі мої безсонні...

Внизу – туман, дорога, Сколе.

Тут – від прозорості прозрів –

Самі ліси на видноколі,

Що скалять ікла стовбурів,

І вигинають горам спини,

Регочуть, дмуть або пищать,

А ми йдемо аж на вершину

І нам у лісі - благодать.

Та ще на стежці по коліна

Насипав листя бук старий…

І ми бредемо безупинно

У далечінь, де видно Стрий.

А ми – потомлені і вільні,

А нам би – сонце в рюкзаки,

І крок у крок за вітровієм

Скидати зношені роки.

Збудивши всіх тутешніх охів,

Кричу «Бувай!» у неба дзбан,

Та забуваю клаптик моху,

Листочок бука і … туман.
2013

Глибока копанка, глибоко копана.
а при ній Касєнька, як намальована.
Стоїть при копанці, відра наповнює,
коханим Ясєньком думками сповнена.
Якби хоч раз його вдалось побачити,
одразу в копанку за ним би скочила.
Найперше вкинула б віночок білий той,
що сама звила я з одних лиш ружичок.
Мною цілований листок дубовий
разом з вітанням кину у воду.
Віднеси, копанко, його до Ясєнька
та розкажи йому – довік чекатиму.

***
1. Głęboka studzienka, głęboko kopana,
a przy niej Kasieńka jak wymalowana.
2. Przy studzience stała, wodę nabierała,
o swoim Jasieńku, kochanym myślała.
3. Żebym cię, Jasieńku, choć raz zobaczyła,
to bym do studzienki za tobą wskoczyła.
4. Najpierw bym rzuciła ten biały wianeczek,
com sobie uwiła ze samych różyczek.
5. Ucałuję listek szeroki, dębowy,
razem z pozdrowieniem rzucę go do wody.
6. Zanieś go, studzienko, do Jasieńka mego,
powiedz mu ode mnie, że czekam na niego.

Як я люблю Тебе і ці дощі!
Згорнутись по-котячому у кріслі
і плутати Тобі, як пряжу, мислі,
і цілувати пальці. Напиши

усе про нас. І байдуже, кому
це видасться наївним і банальним.
Уже не вірші, почуття – між нами!
Тому не до спільнот, мереж-комун,

де ми обличчя «друзів» день при дні,
де ми – анонси, статуси і теми.
Ще донедавна я не знала, де ми,
і хто ми. А сьогодні ми одні

у цілім світі. Я люблю Тебе!
І пишеться нехай, направду, гірше.
Хай навіть слово перейде у тишу,
та я щаслива справді відтепер.

...оце так подія
оце так любов
зашкалює мізки новина
Софія Кримовська
Юрко Кисельов
віднині єдина родина
цей вірус до слова
цей вірус ПМ
розпалює в душах
багаття
і жоден спокійно
уже не засне
бо ЦЕ не залежить
від статі.
у кожному
іскра таланту горить
але ж окрім того
й надія
що враз «павутиння»
з’єднає умить
думки сподівання
і мрії
і той хто чекає
взаємних чуттів
у безмірі хвиль
Інтернету
якось несподівано
раптом зустрів
поетку чи може поета
і в ній (а чи в ньому)
багатство не рим
а щирістю слово зоріє
тоді уже з нею (чи може із ним)
завихриться серця завія
і більш не лунатиме
соло сердець -
звучатимуть тільки
дуетом…

що значить із долею
стати на герць
поеткою,
а чи поетом…

01.11.2013

1. Василь Макух (1968)

Безмовний біль. Затьмарена доба:
Блукає страх між викликом і схлипом.
Ні продиху, ні просвітку - хіба
Самому спалахнути смолоскипом.

Черкнеться дух об небо, як сірник...
Шкода, прозрінню факела замало.
А заки з часу виросте Гірник,
Зметнеться вгору полум'ям Ян Палах*.

Палатимем повік. Над манівцем
Світитимем незрячим і незримим.
Душа, що світ осяяла вогнем, -
Неопалима.

2. Олекса Гірник (1978)

Тарасова круча... і ніч...
О Дніпре! Чому ж тільки стогнеш?!
...геть, думи! І сумніви - пріч!
Прости... одвернися, мій Боже...

Я - сполохом - над небокрай,
Де (с)Палах і Макух-предтеча.
Свята Україно, світай...
Світися, голгофо Чернеча!

2013

*
Вже зібрано каміння. Може знову
Його розкидать і піти у ніч?
І не шукати відповідність слову,
І не блукать в тенетах протиріч.

Вже зібрано сповна. Що з того, брате?
На скронях пил, в очах пісок і сум.
Чи будеш знову вічність катувати
Присутністю своєю?- Божий глум.

І вмер. Відносно. Чи навіки канув,-
Блаженна мить безликого єства.
Що принесеш з собою на заклання?
Мабуть, нічого. Лиш одні слова…

*
Я починаю гомоном і Гномом.
Ти пестиш небуття і каяття.
Яка ж спокуса і яка Горгона
Дзеркалами відразила життя?!

І я цілую потойбічне лоно.
І ти в оазах нездійсненних мрій.
Пірнаю! Стражду і, холону!
Шепочеш, - Господи, ти – мій.

*
Долає смерть
прискіпливе життя.
Я не пручаюсь,
може й справді, вмерти?
Але не Ти
спливеш у небуття
безликих днів
і спраглих, і відвертих!

Що МИ у Вічність? –
поклонись і згинь.
Таємна сповідь
звіра на проклятті.
Під три чорти
летить життя на шмаття
в осінню
необачну заметіль.

*
Звірятко невгамовної душі
блукає в тілі,
що воліє вмерти.
Ти вперта!
Я? -
вікно в осіннє небо,
жовтий лист
чи сповідь,
чи липка надія?
Стерти!
І з докором сумління
вийти геть
Звірятку
невагомої
душі.

*
На підвіконні квіти –
мертвий глум.
Останній подих,
запізніле літо.
І Ти кривавим блиском –
вічний сум.
І я з Тобою
попелом по світу.

*
Душі непотріб міряла
сльоза.
Ти в ніч пішла.
Що з тОї ночі серцю?
Примара,
потойбічна маячня.
І божевілля
іронічних
скерцо.


*
І очі - геть,
і потече сльоза
по небограю -
вічна втіха.
І батьківська забута стріха.
І відчай мій
у світлотіні зла.

*
Вертеп. Можливо в домовині,
де не один сполохано крутивсь,
постануть образи невинні,
і відчай твій молебнем опустивсь
до Божих ніг,
до крапель крові.
Іуда ниць завмер
і лиже
цвях за цвяхом, -
жарт на сцені.
І шовковистий блиск
у небуття...

*
Боже, для кого?- далекий і вічний,
Втілення мрій і страждання життя.
Що Рафаель? Мікельанджела притчі?-
Давляться спомином у небуття.

Я - наймізерніше, темряви витвір.
Знову блукаю у світі надій.
Кине весна не пробуджене віття
Праведних, ницих в зневазі сліпій.

Боже, за що? Чи питати замарно?-
Тіні блукають в глибинах лиця.
Вічне - вмирущим, безжалісна карма,
Безвісти згину велінням Творця.

*
Там, на дні,
від очей завидющих,
тиха гавань
для наших сердець.
Білі краби,
розкішні медузи,
привид сонця
і чорні пастки.

І загублені тіні
фрегатів,
і монет втаємничений
блиск.

Я тебе підіймаю до неба,
і на тебе молюсь
з глибини.

Пародія

Ми дихаєм з тобою в унісон –
Дрімоти клапті утікають з хати!
А ти майстриня задавати тон –
Цигарку хоч би дай забичкувати!
Під ковдру цілуватися! Ану!
Галактика димить, і б”є наснага!
…Вляглись! Ось-ось! Та запах тютюну
Все зіпсував. А може ще і брага…


23.10.2013

Мені казали про ризик та небезпечну сейсмічність,
Що там, де ти, вростають у хмари кошлаті гори,
Що ґрунт поволі сповзає з-під ніг пластами у вічність
І що замість неба над нами розверзнеться море...
Й заплаче - краплі падуть вогнем у спітнілі долоні,
Потріскають губи спраглі, кожне слово, мов камінь -
Ці злі язики лишатимуть мітки темно-червоні:
На шкірі рясні зигзаги долі: рани та шрами...

Мені казали, що подихи можуть стати вітрами,
Що з вен проростатимуть русла - стікатимуть ріки,
Що безкінечні дороги вбрані в холодні тумани
І ті, хто шукали тебе, безнадійні каліки.
Бо все вже було із ними , мара спокушала раєм
Сліпучих висот бездоганно гірськоі породи,
Де ти, сповитий завжди хутром білого горностаю,
Народжений сонячним світлом та царського роду...

Та я ішла ще, минали узвишшя, безодні, прірви,
Бермудські трикутники та безкінечні впадини...
Мені бракувало сили, мені бракувало віри,
Коли я дивилася вгору, як інші падали...
Мені не ставало духу, марніла, коли довкола,
Усе ставало червоним від крові, потім тліло...
І я блукала, змучена почуттям, тобою хвора
Стернею, що колола голками руки та тіло...

І що лишилось натомість: нескорені серпантини
Небесного лімбу щастя і незабутий грудень?!
Але ця біль, випікаючи серце достоту, схлине,
Залишивши діри в розірваних заживо грудях...
Мені казали про ризик і небезпечну сейсмічність,
Що там, де ти, вростають у хмари кошлаті гори...
Попереду жде холодний незвіданий мною січень,
А ранок снами назад вертає й до тебе горне...

Я п'ю печаль із домішками кофеїну,
Мій чорно-білий ранок розмальовують пастелі...
Вчорашній день погас - на згарищі руїни
У філософськім вогнищі думок Макіавеллі...

Без цукру ніч сплила: на дні вугільний осад...
На тлі буття: фундамент із цеглини декадансу...
На зустріч сьогоденню пересічна постать
Іще звучить мотивами осіннього романсу...

І листя опада музичними ключами
До вальсу ніг, щоб розірвати смуток безнадії,
А вітер грає тиші сі-бемольні гами,
Де в п'єсі осені ми - безталанні лицедії...

Майстриня Осінь вишива доріжки
багряним, жовтим, срібним, золотим.
А на обличчя – нині всім усмішки:
батькам, гостям, й найперше – молодим!

Радіють всі: і молодята, й друзі –
єдиний хор на різні голоси.
Кохання й Осінь – у міцнім союзі.
І хай так буде на усі часи!

(з архіву)

Років моїх пісочне печиво
Кладу в торбину дум бліду,
І, ще ходою не старечою,
В зимівлю пристрастей іду.

Душа себе не чує хворою,
А тіло, - так, нормальний тлін.
Не сипте вслід мені докорами,
Мовляв, зарано здався він,

Бо почуваюсь не приреченим,
А вільним птахом вишини.
Років людських пісочне печиво
Найкраще саме восени.

І хто збагне цей дивний смак
Мене підтримає відтак.

31.10.13

Щастя, якого нема,
влітку зустріла сама.
Ой щастя, ма'!

Ма', запроси і мене
на... на весілля моє.
Кохання є!

Ма', а ми так заживем,
бо на весілля позвем
усе ПМ!

Друзі (свої і чужі)
нам зачитають вірші,
що є в душі.

Ма', заплітаєш ім'я,
де стрічка - він, стрічка - я.
Нова сім'я!

Ма'!


01.11.2013

Unforgettable is a popular song written by Irving Gordon.
The most popular version of the song was recorded by Nat King Cole in 1951,
with an arrangement written by Nelson Riddle.
In 1991, after Elvis Presley's legendary musical director Joe Guercio had the idea,
Cole's 1961 recording of the song was edited and remixed to create a duet with his daughter,
Natalie, which won three awards at the Grammy Awards of 1992:
Song of the Year, Record of the Year and Best Traditional Pop Vocal Performance.

Translation:

незабутні ви
вірю словам
незабутні ви
поруч і там

як любові спів торкає нас
у моїх думках ви повсякчас
довше ось тут
ніхто ще не був

незабутні ви
як не дивись
назавжди прийшли
в серце колись

ось чому так неймовірна мить
вчас коли вже незабутні ми
пам'ятайте
незабутній я теж

[інтерлюдія]

незабутні ви
як не дивись
назавжди прийшли
в серце колись

ось чому так неймовірна мить
вчас коли вже незабутні ми
пам'ятайте
незабутній я теж

Original:

Unforgettable
That's what you are,
Unforgettable
Tho' near or far.

Like a song of love that clings to me,
How the thought of you does things to me.
Never before
Has someone been more...

Unforgettable
In every way,
And forever more
That's how you'll stay.

That's why, darling, it's incredible
That someone so unforgettable
Thinks that I am
Unforgettable, too.

[interlude]

Unforgettable
In every way,
And forever more
That's how you'll stay.

That's why, darling, it's incredible
That someone so unforgettable
Thinks that I am
Unforgettable, too.

Моє село. Моя Сула.
І те, і те - єдине й сокровенне.
"У щастя людського два рівних є крила", -
Так Рильський написав.
Мабуть, про мене.

Коли вже мав на світ явитись ти,
на зустріч зачекалася родина:
лелек просили влітку принести
у сповиточку первісточка-сина.

Ще бузьки лиш намітили політ,
не з ними поспішав – зі солов’ями
травнево увірватися в цей світ -
весною усміхнутися до мами…

Позаду стільки всяких перших див,
якими потішав ти маму й тата:
і перший звук, і перший солоспів,
і перший зубчик – теж сімейне свято.

Потому повзав із кутка в куток
і вперше сам зіп’явся враз на ноги,
а там – і самостійний перший крок
без жодної опіки й допомоги.

І осідлав абетку, як дихнув,
а далі - що не слово – свіжа віха,
уже й без маминої казки не заснув.
Тож кожне «вперше» - для батьків утіха.

Тепер і вірш уплівся у дива,
і в автомарках чуєшся завзято,
як мама, скоро зможеш віршувать,
і кермувати краще, аніж тато.

А нині - теж уперше - цифра «3»
твій календар дитячий замаїла.
Хай кожної десятої весни
в нової «трійки» виростають крила.

Ти - найцінніший із усіх скарбів,
батьківською любов’ю обігрітий,
колись зумієш за любов батьків
синівською навзаєм засвітити.

Отож тобі, малий, посвята ця,
а також – і для тата, і для мами:
щоб у твоїй любові все життя
щасливими купалися батьками.

...Тільки ти собі до часу посивів в еміграції на Внутрішній Монголії... Хоч і не новокаїн, але знеболює нікельована монетка голосів, що дзвенить об тебе – ніби об перон вже давним-давно закинутої станції. Ти один з цієї армії повстанців залишаєш голоси, а не патрон. Але світ уже прогнувся і просів під навалою самотності незримою, і єдине, що на нім тебе утримує – нікельована монетка голосів.

Між твоїх рядків,
Між твоїх думок
Торкнулись клавіш пальці.
І здолали сум,
І здолали біль
Звуки даль цю.
Музика без слів,
Музика душі,
Наче скрипка плаче.
Не пали мости,
Не гаси вогню
У душі гарячій.
Осінь вкриє щем
Золотим плащем -
Важкі спомини.
Березневі сни-
Мрійники весни
Зблиснуть променем.

Листопад2013

Під зіркою Полярною вгорі
не синій птах – а кольору зорі,
ранкової, яка передвіщає
без метушні нудної і печалі
не день один – усі у долі дні.

І посилайте усмішки мені.
А я іду морозною пітьмою
і з мрією чудовою, святою
у серця найтеплішій глибині,
і зіркою Полярною вгорі –
знайти у цих розводдях і торосах
те місце, де зимує чайка Росса,
рожева чайка - кольору зорі.

2007

Лечу до тебе, Майстре, вкотре, знов і знов...
Обабіч неба - зоряне бадилля,
І кожен раз душі нові зусилля...
Між нами тисячі планет і сотні мов...
І білі ночі, сновидінь безмежний сонм,
І ця плакуча днина падолисту...
Мій Майстре серця - фатумний Мефісто,
Крізь хмари видно твій туманний альбіон,

Але мої шляхи мінорні в тихий дощ,
І всі октави на півсмутку нижче...
Лечу я...ні на йоту ставши ближче,
Серед осінніх Маргарит завмерших площ...
Де губи мертві тишою чужих мовчань
І стислі німотою передбачень -
Між нами, Майстре, не було побачень,
Між нами не було іще гірких прощань...

Вітре, чую твоє голосіння:
Тихе звучання сліпого жалю...
Ртуть розливає небо осіннє
І питає: хочеш іще наллю -

Жовтого смутку...дощу безбарв'я,
Сірих пастелей і вицвілих руж...
Хмари вичавлюють через марлю
День безкінечно дірявих калюж.

Вітре чую твоє голосіння:
Грає мінорними гамами норд...
Зливи у неба просять спасіння
Під завершальний осінній акорд.

Індикатори світять, як зорі,
В гомінливому сяєві дня.
Визирає з кута монітора
Соромливо знайоме ім’я.
Напишу, наче прощення: “Здрастуй!..”
І в тривожнім чеканні замру, –
Не вдається ніяк і чи вдасться
Пересилити пристрасть стару?
Побороти твою непокору
Я вже довго не можу нічим.
Ось і нині куток монітора
Спорожнів, як покинутий дім…
29.10.13

бо над оте, що у широкім світі:

сонця, що звабно сяяли в зеніті;
сирени злі... чи ні...бо цілували;
Горгони ті, які життя спивали;
шторми, які не вбили, а навчили;
удави, що горлянки перекрили;
і знов сонця і всесвіти високі

(нема кінця, забули, чи є спокій)...

та понад все, що у широкім світі,
твої уста, що усміхом зігріті

На полі блакитному –
Білі овечки.
Здається, близенько,
Зовсíм недалечко.
Простягнеш долоню –
Одразу торкнешся
Легкої пухнастої
Білої шерсті.
Погладиш овечку
Ласкаво і м’яко –
І добра овечка
Мекекне в подяку.
І от я тяглася…
Тяглаааася… Та де там!
До милих овечок
Далеко-далеко.
Напевне, рости мені
Доооовго ще треба:
Овечки ж – то хмарки,
А поле – то небо.
:)
2013

Дивовижні речі
Нам дарує вечір…
Кучерявий вітер
Щось складає з літер.
І хіба ж не сон це? –
Карооке сонце
Вже скидає шати
І лягає спати.
А вечірні зорі
Плавають у морі.
Срібнолиций місяць –
Їхній літописець.

26-29 жовтня 2013 року

Чи мені оце здалося? –
Завітала в гості осінь.
Димом стелиться туман,
Рожевіє десь лиман.
В вирій птахи відлетіли,
Дні погожі спохмурніли.
І дерева невеселі.
Всі ховаються в оселі.

14 жовтня 2013 року

Сивий туман оцей
Холодом віє в лице.
Я не виходжу із дому –
Сумно мені самому.

18 жовтня 2013 року

Осінь зжирає сонце,
І небо пускатиме слину,
Очі бунтують і ниють,
Бояться нóжа у спину.

Знаю, такеє буває:
Серця гниють старечо,
Що цвітом увінчані.
Пожовкла й олдóва малеча.

Отруєна стрілка чкурнула,
Залишив пісок в порожнечі,
А небо все плаче,
За тими, що не живши померли...

Пересічного українця
Пересічний менталітет:
За рахунок не свій
По вінця
Наливає,
Чужий буфет –
Не чужий:
Мов струмок протічний,
Там і вина, і горілки…
Пересічний "хохол" –
Це Вічний
Жид,
Лиш кольором не такий.
Пересічність оця –
Не з Січі,
Мімікрія –
Не з Соловків!
Пересічний –
Тисячорічний –
Він прийшов
З глибини
Віків;
Він за спини чужі
В Царграді
Був, ховався,
І Святослав,
Не віддавши належне
Зраді,
Пересічного не послав
Якнайдалі;
Він був при Кодні
Й відкупився тоді
Від мук
І продовжив свій рід –
Сьогодні
Його пра-пра-пра-пра-онук
Благоденствує;
Він в Полтаві
Перекинувся до Петра
Від Мазепи –
В його неславі
Суть
Гнилого його
Нутра!
Він хохлячу свою натуру,
Мімікруючи,
Не змінив:
Здав Виговського
І Петлюру,
Україну очервонив
Кровокольором…
О, хохлюго,
О, мій брате –
Ганьбо моя,
Образ твій
Над Великим Лугом
На тлі місяця возсіяв!
Нахромив ти на вила
Брата,
Вічний Каїне!
Доки й світ,
Вимагатиме людство:
"Ката,
Братовбивцю –
На суд, на звіт!".
Пересічного українця
Я ще здалеку впізнаю:
Він такі ви-ти-на
Ко-лін-ця,
В них снагу вилива свою!
Хохлопикого яничара
Я впізнаю і в Хохломі:
Москалеві ж бо він –
Не пара,
В москаля дещо є в умі.
Свого братчика-антипода
Я жалію –
Бува й таке,
А від нього завжди –
Незгода
І замирення –
Нетривке.
Це від нього – усі хвороби
Політичного небуття,
Це хохлячі його мікроби
В серці нації хлюпотять
В кровотоках,
Аортах,
Венах –
Кров затруєна
Викиса
Й заправляє у наших
Генах,
Порядкує Іуда
Сам.
Хворе все…

Час хворіє на ейфорію –
Малярію багатоліть!
Ми ж дуріємо у безчассі,
У безпам’ятстві
Та журбі…

Сам я хворий,
Бо я – в Донбасі…
На сарматському ще
Горбі…


1998

Середньостатистичний хробак ніколи не замислювався над існуванням
іншого яблука.
Пишний всесвіт соковитої м’якоті пожирає його,
справляє бучне весілля, дає притулок дітям,
береже його таємниці і дає надію на спасіння,
тож вихід за червонясту шкоринку був би рівноцінним смерті.
Хробачина віра несхитна і надто комфортна для сумніву,
її ідоли надміру солодкі для того, аби скуштувати їх по-справжньому.
Яблука гупають об землю, сповіщаючи про прихід Месії.
Ти чуєш, Хробаче?

28.10.13

Отак тобі! Сміялася з жар-птиці, котра палає й вірші виплітає.
Тепер ось маю… правда не під сорок, та муза ніц не хоче спати,
І верещить. У голові танцює морок, а їй кортить ганяти зграї
Суцільних дієслівних рим, котрі по хаті розсілися пихато .
Мені б заснути, а не римувати, та сни тікають, наче сірі миші.
Мабуть температура за наркотик чи щось подібне править музі.
О, музо, розігралася, мов котик. Утомишся і скоро схочеш тиші.
Та просто так я все це не залишу, й помщуся наркоманці, любі друзі...