У сутінках старого міста
Ти знайдеш мене випадково -
Ми блукатимемо по кам’янистим
Вузьким вуличкам літнього Львова.

Пити будем напій кохання -
Міцну каву, щоб не заснути,
Загасити щоб хвилювання,
Аромат нічних квітів вдихнути.

Нічне місто очі сховає,
Бо ж усюди закохані слуха
Як чуттєво скрипаль виграває -
Розітне Паганіні задуху.

Ця мелодія зникне уранці,
Ну, а поки безліч сердець
Добровільно здадуться у бранці -
Пристрасть спалить їх нанівець.

Це все Львів, наш Париж український,
Затуманить розум краса...
Я і ти…Зовсім поруч, так близько,
Атмосфера творить чудеса.

Це реальність чи все ж напівсон?
Більш не буде схожих побачень,
Де б здались почуттям у полон
Добровільно, без звинувачень. 2013

Давало літо бабине вистави,
останні, жаль. У голубому небі
засяяли листочки золотаві
квитками на феєрії січневі.

1993-2013

Тих осеней… булО, булО –
курчат рахую вперше…
Ті осені, що були перше,
на конях… мить одну несло.

Тих осеней… не виділяв із ряду –
зиму, весну і літо…
А! .. Що було хотіти?
Ще на листочки червону помаду?!!

Тих осеней… небес холодна просинь? -
Ні! Помаранч та фіолет -
суцільно-трепетний момент…
і аж…
      прИ-шелепотілася та осінь -
осеней осінь…
2013 р.

*Олександр Олехо

Снова, дружище, осень

Снова, дружище, осень.
Падает мертвый лист.
Спесью зеленых сосен
воздух лесной душист.

Снова уныло небо
стелется желтым сном.
Мокрым рисует мелом
осень холодный дом.

Снова виток спирали
в жизни земных дорог.
Серые дни и дали –
вехи людских тревог.

Снова в душе поэта
легких печалей груз.
Где вы, весна и лето,
время высоких муз?

Снова, дружище, осень.
Знаешь, я даже рад.
Листья за ветром носит.
Время считать цыплят.

Олександр Олехо

Знову, друзяко, осінь
(переклад Я Анонім)
Знову, друзяко, осінь.
Падає мертвий лист.
Чванством зелених сосен
пахне духмяно ліс.

Знову тужливо небо
стелеться в жовтім сні.
Мокрим крейдує штибом
осінь холодний дім.

Знову виток спіралі
в бутність земних доріг.
Сірії дні і далі –
віхи тривог людських.

Знову в душі поета
легких зажур вантаж.
Де ви, весна і літо,
музи крутий віраж?

Знову, друзяко, осінь.
Знаєш, я навіть рад.
Листя за вітром носить.
Час рахувать курчат.

Знову, приятелю, осінь
(технічний переклад)

Знов, друзяко (приятелю), осінь.
Падає мертвий лист.
Пихою (чванством) зелених сосен
повітря лісове запашне (духмяне)

Знов сумно (тужливо,сумовито) небо
стелеться (слатися) жовтим сном.
Мокрою малює крейдою (крейдує)
осінь холодний дім (хату, оселю, будинок, домівку).

Знов виток (кручений) спіралі
у житті земних доріг.
Сірі дні (днина) і далі (далечінь) -
віхи (тички) людських тривог (збентежень).

Знов в душі поета
Легкого суму (жури, туги) тягар (вантаж).
Де ви, весна і літо,
часе (пора, година) високих муз?

Знов, друзяко, осінь.
Знаєш, я навіть радий (втішений).
Листя за вітром носить.
Час рахувати курчат.

Худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп).

В салатному – хлопчик, з-під шапочки – вухо.
Спинився автобус… Кондуктор утік.
Дитя світляне так пасує до кухні…
Хворію ремонтом і слухаю «ТІК».

Дощі остобридли… З грибочками бабці
Обсіли узбіччя… Пасую: там – яд…
Утомна, тягуча, злютована праця.
І хочеться в літо, а в лютий – навряд.

Немов на роботу, ходжу в магазини.
Церата і сито – під колір шпалер.
Десь тлумиться віршів ревуча лавина.
Пишу залицяльникам:«Ні, не тепер…».

Люблю і любила красиві статури.
Є, кажуть, незрима душевна краса.
Жебрак превеселий жує хачапурі…
А я – у мінорі: спрозорів ботсад…

Купюри летіли… Купляла незайве.
Рецептів не треба, бо вмію усе.
В Криму конфітюри варила із айвів,
А тут… гарбузи мій синочок несе…

У місті вільготно, в оселі – затісно.
Та ще не зустріла такого села,
Де край макотерті - бабусина пісня,
А мамі сонети плюскоче Сула…

Кондуктор вернувся. Не вернеться батько.
І плащ не злиняє, і чуб не зросте.
Піп каже:«У пеклі», я ж знаю – безхатько.
Не вийшла у жовтень… Жаліти пусте.

Стояв на зупинці. А я відвернулась.
Образа у горлі застрягла грибом…
Він борсався, плив – між горілки і мулу…
Заплив у петлю, бо зневірився, бо…

Тепер ми – ровесники, батьку Іване!
Підважую вперто масні лемеші…
А ти у краю, де не крутяться «мані»…
На храм Лемешівка гуде, ми – чужі.

Якби ж то я вийшла… Якби ж був хорошим!
Не знаю адреси… Тужу – між химер…
І ходять повз аркуш нові листоноші,
А біль прастарий і сліпий, мов Гомер…





2013

…Слухай, а, може, лишити усе як є? Жити до ранку, думати про своє. Зрештою, що нам чекати від цього світу? Завтра ніде і ніколи не настає. Але сьогодні – зваб мене і зведи, я інфікований пам’яттю назавжди, в пеклі пустелі цього безкінечного літа ти моя спрага і океан води.
Знаєш, усе, що сказано або ні, все, що вмирає в тобі або у мені, час, що крізь нас протікає, немов крізь сито – наші з тобою шанси у цій війні. Бо безкінечність – надто короткий строк, щоб осягнути значення помилок, щоб розучитись вірити і любити…
…Я проміняв би всесвіт на твій дзвінок.

А за пасмами сонця чутки у чумарках,
барабани каштанів, рівняння на дріб,
і сумний золотар постарілого парку
дочакловує місту нову аватарку,
що настирливо схожа на вкрадений німб.

Заклинання майбутнього в сонмі осоння,
од воріт до воріт не чужий листовир.
Домальована вічність на храмах і скронях
і чиїсь карнавально прикрашені поні
повертають завулкам недоспаний мир.

Свіжі випічки посмішки, крихти зі столу
для собачок і Чура з дірявих горищ,
і жагучі пориви до… першого кола,
а відтак - до дев’ятого, й Данте спроквола
за «Божественну…» знову береться з узвиш.

Художник Ярослав Саландяк «Про спрута» - 2004 -2007р., полотно-олія, 45-45-70 см.(фрагмент).

Як не лякав тебе зими режим:
«По снігу побіжиш ногами босими!»
Ти яблука найбільші залишив
І найгарніші серцю, осам, осені.

А час минав, і намір угасав,
І солов’я замінювали квакуром.
Тебе вже не запалює краса,
А жах пече: раніше не потрапила б

У пазурі і зуби злі зими
Із іклами буранами-морозами.
У сад біжи і пузу те зірви,
Що залишив ти серцю, осам, осені.

2010-2013

Ми тільки цвіт.
Лише початок
І школа творчості у нас.
На цілий світ
Щоб прокричати
Про щось своє,
Настане час!

Ми тут зібрались, Україно,
Твої і дочки, і сини.
А вже, коли цвіте калина,
То будуть "Грона"* восени!

30.03.2013

...«чаклую» знову з настроєм і перцем!...
Зі спецій тільки перець на полиці,
Та настрій вмію створювати серцем:
...вже додано гвоздики і кориці,
Кінзи, петрушки, кропу, базиліку,
І часнику надавлено доволі,
І вкинуто цибульку невелику,
Імбиру тертого, і звісно, дрібку солі...

Варю і мрію: може прийде, часом,
Прозаїк в гості, із вином і м'ясом...

Одного разу хтось запитає мене за що я люблю Львів.
Я затамую подих,щоб підібрати декілька красивих слів.
Але жодне слово не розкаже нічого,
Якщо ти не бачив цього містечка старого.

Це місто сповнене тепла і світла.
Старовині будівлі,запах кави і чисте повітря.
Добродушні жителі,які цінують українську культуру і мову.
Нічне сяйво Місяця замінює дітлахам колискову.

Тут нема старих чи молодих людей,
Всі одного віку,всі одних тіней.
Вуличні музиканти захоплюють віртуозною грою.
Звуки інструментів дивовижно гармонують з місцевою красою.

Можливо,хтось цього не помічає,
А хтось і величає.
Проте,хай там як,
В кожного свій вибір і смак.

Важливо просто любити це місто таким,яким воно є,
Адже воно рідне,воно твоє.
Львів завжди був і буде,
Тому не забувай його і він тебе ніколи не забуде.

2013

Кажеш,що душа твоя страждає?
Але чому?
Чи рідна дитина на твоїх руках помирає?
Чи може ти не маєш де зігрітись у холодну зиму?

А чи знаєш ти,дурна дівчино,
Що таке бути без грошей?
Коли не маєш ні копійки на шматок хлібини
І біля тебе нема близьких людей

Тебе кинув хлопець чи вдарили батьки?
Ох,вибач,це така біда
Ще гірше,ніж ставити в церкві свічки
За тих,кого поряд давно нема

Звідки тобі,тупа дурепо,знати
Що таке бути сиротою?
Коли не можеш сказати:
"Мамо,я хочу бути назавжди з тобою"

Коли на твоїх очах дворова тварина стікає кров'ю
А ти не можеш їй допомогти,бо сама лежиш майже непритомна
І не можеш її приділити любов'ю
Та й звернутись на допомогу,тому що сама бездомна

То ж закрий свій рот і насолоджуйся життям
До поки в тебе є дві руки,дві ноги,зір,слух і вміння розмовляти
Бо комусь цього Бог не дав.


2013

Хай там що, а я ще сію
В полі дум тривожних
Заспокійливу надію
На прощення Боже.

Почуття мої відрадні,
Мов яса у темінь,
Що долає жаху надмір
У журі яремній.

І ввижається розбійник,
Що у мить останню
У життя грядуще сіє
Рятівну осанну…

27.10.13

Розкайданені далі... Часовости мудра брова
засуворіла гостро над Овида оком - досада.
Дракоосінь волав, сиві смоги спиваючи , рвав
гологіллям ікластим із неба низькі виногради.

Iзвивався з-заґраття і волею крила омив,
погубивши луску золотаву - задихав огнями,
а тепер в тулумбаси небесні кидає громи,
походжа важколапо - лиша чорториєві ями.

А кленове очище Дракона - напружений мак-
ріже обрій зіницею - хоче жертовної Діви...
Осідлає вона, приманивши його кількома
білозгубними звуками зимности - шепотом тіней.

І по шкірі кандзюбистій паморозь перша пройде,-
блекотою сніжинною Осеня вкоськає Діва.
і осмоленим листям розсипеться тіло руде...
Переможна жертовниця - мрія убивчо- зваблива.

Усе, звичайно, скайп не передасть,
А телефон у відчаї безсилім,
Бо я - живу!- і в слові цьому страсть,
І посмішка, і тіла рух звабливий…

Вглядаюся у себе, мов вікно:
Думки спітнілі, погляди байдужі,
Он на вечерю хтось вжива вино,
А хтось лиш воду - і тихенько тужить…

А із вікна лиш холод, дощ та Айва,
І втрачені хвилини. Вже без сяйва.

27.09.2013


збіги обов`язкові

Ти ставиш свічку за чиєсь життя
І сльози воском падають в долоні.
Чомусь за себе молитов нема,
Чомусь за себе всі слова – солоні.
Благаєш небо вберегти... когось
І за чужі гріхи несеш спокуту.
Загадуєш і мрієш – не збулось.
Немов не сльози проковтнеш – отруту.
Та знову шанс. Ти знов – у молитвах.
І ладан бальзамує давні рани.
Минає дикий біль і вічний страх,
І ти благословляєшся словами.
Життя навчило спалювать мости,
Але не вміє прихиляти небо.
Та знову на коліна стала ти.
Знов молишся. І вкотре – не за себе.

2010

Цікаве запитання –
Як живу?
Все, звісно, не розкажеш телефоном...
Багряне листя стиха на траву
Вкладає вітер.
Виноградне гроно
Наповнилося соком.
А вночі
Спить голуб на моєму підвіконні.
Сьогодні зранку сіро,
А дощі
Осінні
Колисково-монотонні.

Живу...
Як всі!
Втікаю від проблем
У дивний світ фантазій та ілюзій.
Пишу вірші,
Нових шукаю тем,
Знайомлюся
І маю уже друзів.
Живу...
Радію осені, дощу,
Збираю листя жовте у букети.
ПлачУ за все!
І дорого плачУ...

А запитати хочеться: „ А де ти?”
Та я мовчу.
Тамую давній біль
В кутку душі.
Єдиний порятунок
Мовчання золоте.
Як ти посмів?
Навіщо кинув слово – наче трунок
У вир душі?
Ти дуже завинив!
Де взяти сили, щоб простити вкотре?
Життя, що повне гроз, незгод і злив,
Як літо бабине – не тепле і коротке...

Живу...
Як осінь!
То сльоза спаде,
То посміхаюсь,
А бува – радію,
Як бачу чорнобривці де-не-де
На клумбах міста.
І лелію мрію
Голубкою летіти в небеса
Із голубом...
І день отой настане.
Щасливі вогники ще спалахнуть в очах!
У Львові осінь... Зацвіли каштани.

26.09.2013р. Львів

Важко дихає вітер,
та легко під сонцем
тілам,
що сплелися,
злилися
на пляжі
і стали
єдиним.
Одне одного пристрасть
пронизує мовчки,
а там
під смичком
будуть вже
скрики
скрипки
текти щохвилини.

І, підслухавши звуки,
збентежені білі хмарки
червоніють
край обрію,
наче
цнотливі дівчата…
Важко дихає вітер
і хвиля
тече
у ріки,
а мелодія скрипки
не думає навіть
кінчати…

2013

Стоїть весільна осінь на порозі.
Іду з корчми у церкву, бо відпив...
Перетасую ворогів і грози.
Одних простив, а тих перехрестив.

Усмішки наші – вже черлені шрами,
Подібні – як покійник і дитя,
Що йде по колу: з мами і до мами,
Набувшись, як удома, у гостях.

Ламає нас життя і гне, як лози.
Не зломить що – те загартує дух,
Як тіло загартовують морози,
Як грози – яворину молоду.

Я вже також йду там, де треба небу...
Люблю Христа, що з храму гнав бариг.
Роблю, що хочу, а не те, що треба,
Сподобившись тим самим дітвори...

Повстав я проти себе словом-тілом,
Нічні глибини переживши вщерть.
Покаявся.
Живу тепер набіло.
Люблю життя і поважаю смерть.

Мене уже ти не перенатуриш.
Моє веселе горе не проп’єш.
Бісівське чмо мене ломило з дуру.

Те чмо пропало.
Я ж навіки є.

Коли вийде з-за хмари надія,
І веселка дарує всі барви,
Знов зустрінеться щастя примарне,
Знов здолаємо розпачу змія.

Сонце й літо, ромашки і трави
Так духмяно пробуджують силу,
І щасливими станем ласкаво,
Знов злітаєм в натхнення на крилах.

Усміхаються люди привітно,
Усі справи течуть кольорово.
Для примноження щастя і світла
Знов засяє проміння ранкове.
2011

Люблю напівпорожній холодильник:
це значить – добре все засмакувало!
…рожеве з часничечком на скоринці
учора ще було! Вже’м не застала…
Відкрию дверці - і... політ фантазій:
шедеври кулінарного мистецтва
аж просяться у горщики... Наразі -
«чаклую» знову з настроєм і перцем!...

27.09.2013

І.Д…
Ще буде щастя невідоме
І милосердя Боже теж,
Якщо ти заздрощів оскому
З душі, як давній гріх, зітреш.
Якщо позбудешся обмови,
Зневаги, кпини з-під поли –
То світ взаємної любові
Тобі відкритий будь-коли!
27.09.13

Саксофоном розплакався ранок
І за комір стікає роса.
Необачно виходить на ґанок
Ненаситна тривога прощань.

Клапті осені листям пожовклим
Відриваються з неба бажань
І під ними невтішно-набрякло
Відкривається синя межа,

Чи безмежжя холодного простору,
Невгамовно-тремка просторінь.
А душа, ніби квітка на острові,
Ніби свічка на площі горить…

Ніжна музика скрапує з пальців,
Що торкнулись очей мимохіть,
Жовті усмішки – часу вигнанці
У жовтневім кутку помовчіть.

Хай зіщулиться серце натхнення,
Зайчик сонячний хай потремтить
На маленькій долоні кохання
Неповторно-насичену мить.

27.09.13



Читати повільно, під вказану музику, щоранку, натщесерце, протягом вересня-жовтня

Напиши про удачі відсутність
Похвалися добром «через край»...
Але щастя свого на вселюдність,
Не подумавши, не виставляй!

Люди добрі усе зрозуміють,
Не відмовиш їм у співчутті.
Та не всі вони щиро зуміють
Порадіти за тебе в житті...

Щастя часто від заздрості гине,
То ж, не треба його – у віршІ.
Цю реліквію дорогоцінну
Бережи у скарбниці душі!

2013

Життя - лиш мить. І в кожній миті
Літа вміщаються прожиті.
Майнула мить, і - щезла мить...
Вже інший люд тут гомонить.
Вже інші виросли гаї,
Співають інші солов'ї.
І там, де прадіди кохались,
Вже внуки правнуків діждались.
А згодом щемна мить настане,
Коли і їх в житті не стане.
Безжальна мить... Скорботна мить.
Та знову буде хтось любить,
Сміятись буде, чи страждать,
Щоб дітям в спадок передать
Оцю, життя прекрасну мить,
Що за моїм вікном шумить...

СМ

на вересні настояний коньяк
в ковтках медитативного мовчання
і тіні слів у бронзовому чані
густішають ніхто не знає як

порушити неписаний закон:
змінити час маліючи у тиші –
ніхто з людей цю осінь не напише
вона тече як золото з ікон

переливаючись за вінця підвіконь
злітає голубом із мокрого карнизу
понад людьми з обличчями донизу
що в листі днів шукають літній сон

(пісня)

і знати не знала для чого птахам не до сну
а зілля шукала для серця — на теплу весну
вагалися кроки мої
трималися лісу й доріг
та голос губився луною не йшов і не біг

ти випав як злива і серце моє розцвіло
у краплях щасливих веселки міцніло крило
проміння мені дарував
без меду солодкі слова
злипалися ніжно у віях коли цілував

і хотілося жити твоїми світами
і котитися сонцем цілунку шляхами
у тобі оживати метеликом білим
і чекати на космос мурашкою тіла

та стало нас мало як світла у місті нічнім
і листя опало і холодно тільки мені
ці вікна рибини немов
дивилися ніби в трюмо
і я відчувала як осінь заходила в кров

осінь гуляла неначе повія
спила до краплі останні надії
бути без тебе — не гратися з Богом
клаптиком неба латати дорогу
плакати гірко і так засинати
слухати вітер і тінню ставати
плавати нетом у світ віртуальний
там завмирати у тиші сусальній
чути себе відчувати в легенях
жовч тютюну і коріння мігрені
і не в собі переносити волю
зводити сум до ковтка алкоголю

дивилася в небо що сипало зорі мов сіль
голубила думку а та переходила в біль
і скроні неначе бруньки
щораз набухали гірким
життям що текло непомітно з тремкої щоки

а хотілося жити твоїми світами
і котитися сонцем цілунку шляхами
у тобі оживати метеликом білим
і чекати на космос мурашкою тіла
аби бігла панчохою ще одна стрілка
і крутилась у щасті годинника білка
зодягалися дні у хвилини барвисті
у думки де ти є переписаний чисто
аби тільки не сон аби тільки не пісня
аби все що було долітало до після
відпускаю тебе як човна мертва хвиля
залишаю собі що на серце ти вилив

26 Вересня, 2013

павутиново знову, шовково,
соколина навколо печаль,
мов закинута в щастя підкова,
сходить місяць з-за твого плеча

завтра паморозь ляже травою,
сконденсується в небі сльоза,
ну а поки ми тут із тобою
стоїмо і не бачимо: за

йдуть будинків шеренги на північ
в них дрімають надії й борги
темні ріки хвилясті і пінні
все сильніше печуть береги

виє псота на вітер з околиць
і в нічнім перелітнім таксі
хтось на мить віднайшов собі схованку
наче спогад про когось - в руці

ну а нам би… дізнатися нам би
де навкруг є дорога така
щоб, неначе наввиперед ямбам,
так і бігти: рядок до рядка

забувати про пресу і прозу
як сьогодні й отут: сам-на-сам,
де, настояні в перших морозах,
понад нами шумлять небеса

Не намагайтесь бути москалями,
ніколи з вас не будуть москалі,
та зрозумійте – розбрат поміж вами
нікому не потрібний взагалі.

Минає все пусте і помилкове,
колись таки приходить каяття...
Не забувайте батьківського слова
і не живіть своє-чуже життя.

Історію не крайте, не ламайте –
вона не пробачає помилок,
і власну, незалежну думку майте
у світі узалежнених думок.

Чужого війська вшанувавши свято,
червоним квітом виклавши граніт,
згадайте тих, хто мав життя віддати
під Крутами у вісімнадцять літ.

А скільки їх, неназваних героїв,
шукає правди у чужій імлі,
і тих, що в українських одностроях
лежать забуті у своїй землі?

Вона сьогодні з першеньким у парі
збирає листя, ловить павучків,
а потім продає їх на базарі
з жоржинами і листям – пів-на-пів.

Їх в неї – троє… Кожного шанує…
Один мрійливий, звісно, бо - поет.
А другий ні, той – килим подарує.
Вона приймає. Тільки тет-а-тет.

Коли ж за ними вистигне дорога,
до третього спішить бігом – туди,
де тайно, з осторогою небога
нап’ється «Трускавецької» води.

Нелегко їй, невільниці любові,
метатись між коханцями трьома.
Вони всі різні: іній, жар у слові,
а як до діла - жодного нема.

Вона уже і штори поміняла,
і декольте відкрила в кімоно.
А хтось із них наважиться, бувало,
і начебто підніметься «воно»,

та тільки обіймé її за плечі,
немов зима скує його всього.
Здається – ось, нарешті, чудний вечір…
Але…впаде додолу… і чого?

О лицарі! І де ще вас шукати?
В кольчугах, а ще краще без кольчуг…
Залиште дома пуританські лати.
Постукайте. Відчинено. Я жду…

26.09.2013

Захворіла осінь, знов грипує,
Жаром листя пихкає навколо,
Кволо посміхається: ах, люди,
Вітер заганяє у стодолу…

Цілу зиму буду тихо спати,
Розгрібати сіно у дрімоті,
Цілувати,ніжно обіймати
Літо-спогад, літо-щастя
буду…

А весною вигляну у шпарку,
Порадію сонячному блиску
І засну так солодко, як варто
Всім в чеканні зустрічі, що близько

Захворіла осінь, щось бурмочить,
Збилось листя, вже не має жару,
Усмішка змінилася на сльози.
Не красуня. І без макіяжу…

26.09.2013

Як боляче, що ніжність вже не в моді!
У тренді нині – круговерті днів.
А ніжність – у старезному комоді,
Ще й замкнена на тисячу замків.

Як боляче, що потьмяніли ласки!
Душа забилась у глухий куток.
Щодня вдягаєм осоружні маски,
Якийсь нудний зазубрюєм урок.

Як боляче, що втрачено безцінне!
Нема звучання найніжніших струн.
І дотліва між нами те нетлінне,
Що донедавна спричиняло струм!..
2013

"Лисиці брешуть на щити..."
А блискавиці – крешуть.
Сидять на березі кроти
І язиками чешуть,
І чешуть ситі животи:
"Нехай лисиці брешуть!".
А по ріці пливуть плоти,
А на плотах – рубаки,
Упень порубані.
Хорти їм вигризають животи.
"То, мабуть, гайдамаки.
Вседно, що ті ж собаки...".
А хоч би й так – пропав козак,
Порубаний уміло,
Й душа полишила відтак –
Голубка! – біле тіло,
А Дике поле від собак
Ще більше здичавіло.
"Лисиці брешуть на щити...".
О лірнику-Бояне,
Якби ж оце поглянув ти
На поле Окаянне,
Давно позбавлене цноти,
Споганене і п’яне!
Кроти лисицям не брати.
Повія – вже не панна.
Орда чужа до блювоти
Об’їлася, погана!
Могили. Звалища.
Дроти. Осоння.
Сон. Осанна.
І синь.
По сині – воронці.
І ворони – під синню.
Пливуть по пам’яті-ріці
Всіх Січей праведних стрільці –
Старцями попідтинню,
Мов просять милостиню...

Палає ліс деревами всіма -
лицем такий, як туга половецька.
Ще тільки мить - і сонце зашморгнеться
у золотих загарбницьких димах.

Курні обривки пір'я і пісень
несуть птахи. А з вівтарів похмурих
востаннє вечір дивиться на все
зіницями впольованого тура.

2013

- Здорові будьте, берести, ялини...
Сумна осико, і тобі - чолом!

Дуб наступив на ниточку стежини,-
Ген за рікою - вузликом - село.
У світ краси мандрівка недаремна:
Опеньок усміхнувся з-під листка.

А ліс мовчить... Проникливо і щемно
Вдивляється у душу грибника.

26.09.2013.

Промінчик
маслюка покаже...
Де гурт опеньків,
жабка - стриб!
...І вірш
під купиною вражень
до ранку визріє,
як гриб.

26.09.2013

Самотня, спалена вогнем...
Яким? Ніхто не відає...не знає...
Вона ще трохи арію догрАє
І нову знову розпочне.
Самотня, стишена дощем...
Ще кілька крапель цівкою у душу -
Ятрять, солоні, серця ніжну мушлю...
Ще щіпку і зітруть ущент.

----------------------------------
Послухай, леле, варто обирати
Із ким ділити навпіл цілий світ.
Самотня осінь дивиться услід,
Тримаючи душі твоєї ґрати.

Ну як воно там тобі? Як тобі там
В чужій стороні недосяжних світлин сліпучого світла?
Я так захлинаюсь без тебе, так потребую повітря,
Що боляче серцю, що пусто рукам!
Що майже замовкли навіки вуста...
Ця темрява випила болю й стільки знесла одкровення,
Ця шия бліда усіяна синіми квітами вени -
І, щоб не зірватись, рахую до ста...
Вже кличе пітьма! Знову кличе пітьма,
Наповнюють груди по вінця страхом тривожні пустоти.
Серцева елегія в ребра майже невпинно по нотах
Так чітко калатає: скоро зима...
Наступить зима і зупиниться час -
Я встигнути маю до сонця, вдягнена в крила Ікара,
Де в полум'ї світла, дощенту спалені, годинникарі
Залишили в пам'яті вічності нас!

Ну як воно там тобі? Як тобі там?

Шарж


Сіла віршá писати –
Туго іде, одначе,
Ділося десь натхнення…
Клавіатури глюк…
Ось як на сайт закину –
Гентош зі сміху плаче,
Мо' про “Корчму” ушквáрю,
Так як учив Павлюк?
Чи про природу ліпше –
Піду до Чорногуза,
О, на його сторінці –
Лік від душевних ран!
А як Король заграв би –
Враз би з'явилась Муза,
Трохи спишý у Скиби…
Ні - надихне Кузан!
Осінь – ото палітра!
(Рима яка – півлітра!)
Що мені до уроків
І до шкільних потреб?
Все з монітора витру,
І "маякну" Нечуйвітру,
І налякаю трохи –
Хочу Єднання… Веб…


26.09.2013

Усе нагадує про тебе,

І небо синє, і хмарини,

І я твоя іще хвилину,

А чи так треба?



Усе нагадує,

І пісня, що із колеги

Компа лине,

І фільм про море,

Не зумисно,

А натяк кине.



Усе просочене тобою,

Моя усмішка і рум’янець,

І сум в очах…

Вже інша поряд …

Прощальний танець…



Усе про тебе, і про мене,

Я відпускаю, але знаеш,

Нас поєднали,

В піднебессі

Прощальним вальсом.

Гірким любистком пахне осінь
У нуднім гомоні дощів,
А серце спомини термосять,
Як пальці клавіші басів.
І в суперечках вічних думи,
Мов ритми радісні й сумні, –
Його проймають болю струмом,
Щось дорікаючи мені…
26.09.13

Сьогодні Осінь - з Вереснем у парі,-
іще з-під листя - натяки стежин , -
прощальні па до забуття кружляють
під полум’яну музику жоржин.

Їх в неї троє: Вересень мрійливий -
так ніжно грає в струнах павучків….
І красень Жовтень, що розкішний килим
величним жестом простеля до ніг.

Тепло і ласку, розкіш багряниці
вона приймає, та спішить туди,
де Листопад з таємної криниці
їй зачерпне студеної води…

Вона прийшла за покликом любові,
Куди й навіщо далі їй іти?
А Він – на відстані і іній в кожнім слові,
Він – для Зими кує скляні мости…

Коли ж затягне штори сірий вечір
і сон дощем постука у вікно,
Він раптом обійме її за плечі,
впаде додолу жовте кімоно…

О, лицарю! Розтали твої лати,
розсипалась кольчуга, мов пісок…

із вічності У вічність відлітають дати –
листочками життєвих сторінок….

1999 (ред.2013)

Я плагіатом не грішу.
Але, коли натхнення гине,
Або за долею країни,
Буває, іноді тужу,
Сама нічого не пишу –
Тоді звертаюся до Ліни*.

2012

Малюю щастя нашого картину
На простирадла чистім полотні.
Які медові п'ю з тобою вина!
Який політ на двох – у кожнім дні!

Пишу симфоній наших диво-ноти,
А теплий спомин душу обійма.
Та як я передам твій ніжний дотик?
Подібних нот і фарб таких нема.

Як відтворити ніжність поцілунків,
І той політ, і те п'янке вино?
Ні слів , ні кольорів таких, ні звуків
Не підберу, коханий, все одно.

Та я свою затію не покину -
В безмірно щирій відданій душі
Створю кохання нашого картину,
Її до днів останніх збережім.

...Ніч підкрадеться нечутно, нечувано, марно силкуючись кроки притишити, двері до вирію клацнуть засувами, зорями небо, як хрестиком, вишите - сни починалися довгими зливами, рутою-м’ятою, вітром минулого. Нам напророчено бути щасливими, тільки, здається, життя обминуло нас. В цім ошуканстві іти – як болотами, марно місити дороги замулені… Нам напророчено бути самотніми – тільки, на щастя, життя обмануло нас…

Краплинка роси - пожива для квітки,
весь світ зігріває промінчик тепла, -
усе на світі має свій початок,
все починається із джерела.

"Джерело" наче човен в бурхливому морі,
що пливе серед хвиль сподівань і надій,
"Джерело" - це рука твого вірного друга,
це молитви до Бога усіх матерів.

Іскра маленька багаття розпалить,
море глибоке наповнить ріка,-
усе на світі має свій початок,
все починається із джерела.

вересень,2013 року

Ви діти сонця - особливі діти,
без вас цей світ був би сумний,
ви тут,щоб нам молитись й зрозуміти,
у чому сенс життя і задум Божий.

Згасає день. І відпочинку просить.
Аж раптом наростає з далини
таке тривожно кинуте у просинь
прощальне «кру!» зі смутком чужини.

Крещендо кличу додає ще сили,
за мить – у небі контури ключа.
Потоки вітру - не завада крилам,
і гострий клин зростає на очах.

Пливе взірець неписаного ладу,
міняє форму, рідшає, – однак
шлях до мети не допускає зради,
як на чолі – досвідчений вожак.

І не страшне тоді безмежжя синє,
дорога і далека, і жаска…
Якби то ми були такі єдині…
Якби то нам такого вожака…

25.09.2013

ти долею дарований мені
хоч і не знаю за які такі заслуги
ти не трофей здобутий в боротьбі
ти просто долею дарований мені


ти долею дарований мені
їй вдячною буду від нині
бо я тепер найщасливіша на землі
ти ж просто долею дарований мені

ти долею дарований мені
такий коханий і такий же рідний
і все це й досі ніби в напівсні
ти ж просто долею дарований мені

Львів, 2013.

Затісно в суєтному сьогоденні…
Кривавицею мерехтить майбутнє…
Невже таким задумано наш світ?
«А ти в минувшину занурся!
Між слів і дій тамтешніх віднайди
Наміри й помисли, далекі сьогоденню.
Чи хоч на гріх бодай один поменшало?»-
Не знати чий щоразу чую голос.
В історії анальфабета повний,
Мовчу. І борсаюсь в тісняві днів.
Надокучаю просьбами Всевишньому.
І хоча знаю: не кожному відповідає Він,
Стрічаю Божий день молитвами.
... Одними й тими ж...

Різдвяна ніч,
загорнута в завію,
карбує зорі,
ніби срібняки...
Пестливо сина пригорта Марія,
а на Голгофі
юрмляться віки.

В цю ніч святу
для кожного окремо
надходить час
покути і прозрінь, –
у чистім сяйві зірки Віфлеєма
живе незгасна
пам'ять поколінь...