Веслував, щасливий, рвучко.
Ще не знав, що буть біді.
Враз - коханої каблучка
Покотилась по воді.

Від підступниці-розлуки
Захолола в жилах кров.
Забрала каблучку щука,
З нею - милої любов.

І від пошуків безсилий
З сумом я пішов у нічку.
"Є у неї інший милий" -
Навздогін сміялась річка.

До гулянки наближаюсь,
Серце крає їхній сміх...
З хвилею я повінчаюсь -
Хай простять мені цей гріх.


08.06.2013

Коли уже здорожився нівроку,
не чують коні звичного: "Гат-тя!" –
там, де кипіла вікова толока,
повинне бути місце вороття.

Ота одна-єдина в світі мрія,
любов одвічна, віра і надія.

Спливає день потроху в надвечір'я,
вже уважають юний шал за гріх,
горять давно посивілі сузір'я
на горизонтах вірувань твоїх.

Але живе оте, одне-єдине,
куди душа твоя в негоду лине.

Коли огорне світ життєва втома,
бо пристрасті даються нам взнаки -
ти зможеш повернутися додому,
до витоків батьківської ріки.

Аби було з тобою те, єдине,
коли душа цей грішний світ покине...

Той найкоротший день і вечір був чудовий –
Зі мною вперше ти зустрітись захотів.
Відкрила я тоді тебе, мов книгу нОву,
І час наш, як у казці, полетів.

І ось – найдовший день, а нічка – найкоротша...
Як в дзеркалі, тепер все навпаки...
Не знаю, чи була для тебе найсолодша,
Гортаю я тепер останні сорінки.

Прочитаний роман. Закрию. Не заплАчу,
Хоч прийде ще у сни ця пОсмішка твоя.
Історія сумна. Продовження не бачу.
І героїня в ній, на жаль, була не я!
2011

Нас кафе повінчало.
Всі нам «Гірко!» - кричали,
Коли в танцю обіймах
Ти мене цілував.
Але тихо так стало,
Як ішли ми по залу.
І одна з них сказала:
«Як ми заздримо вам!»
2012

Я скучаю за вами, а значить, що я вас люблю.
Я скучаю за вами, бо…я так скучаю за вами.
Не бажаю нічого, лиш вилити душу свою,
хоч вона попідручки тиняється разом з гріхами.

Я скучаю за вами . А ви? Чи скучаєте теж?
Чи хоча б, як болід, спалахнете миттєво для мене?..
– Заспокойся, мій друже! Даремно себе не бентеж. –
Наче відповідь, чую пророчі слова Мельпомени. –

Подивись – ти на сцені. Триває вистава «Життя»,
у якій ще до тебе розписано кожному ролі,
і у безмірі реплік героїв (якби ж то знаття!)
«Я скучаю» – твоїй наперед призначалася долі.

Я скучаю за вами – така мені випала роль.
Не жалкую, не плачу, а просто – скучаю за вами.
Бо без вас мені світ і не рай – полинова юдоль,
що у серці гірчить і з душі витікає словами…

21.06.2013

Не звикай до навколишнього бруду,
не збирай з землі крихточки тепла,
я з тобою, була і завжди буду,
десь у душі – ковточком з джерела.

Ненадовго – метеликом у грудях,
розмалюю занедбану мету,
розгойдаю вмить човен цей відлюдник
і чарами сердечка обплету.

Так щодня – і з тобою , і без тебе,
знов щезаю й вертаюсь вкотре знов,
лишилася палати просто неба,
лиш човен щоб й наосліп віднайшов.

15.06.2013

Його немає. Він помер...
Сама його і хоронила.
Вже всі забули дотепер,
В якім краю його могила.

І родова всихає віть –
Хоч клич опівночі мужчину
Зі сторони... Але ж стоїть
Постійним стражем біля тину!

В тумані тане сивий дим,
А жеврінь козячої ніжки
Відлякує, як і завжди,
Гріховні сни від її ліжка.


2007

Мене рано розбудили: спати годі!
Треба бульбу рятувати на городі.
Сонце гріє, вітер віє, від жуків аж червоніє.
Йой, пече так пече!

До обіду я спеклась на тому сонці.
Дайте трішечки сметанки на долонці!
Певно, трішки не поможе – тут півлітри треба, може.
Йой, пече так пече!

Та постала тут проблема вріз нагальна:
Де знайти тепер сметану натуральну?
Всі почуйте, всі почуйте. Порятуйте! Порятуйте!
Йой, пече так пече!

Я ся тішу: бульбу нині врятувала.
Та сама, як помідор, червона стала.
Руці-нозі, як у рака. Отака я загоряка!
Йой, пече так пече!

Уся намазана сметаною,
Лежу і стогну на дивані я.
Ніц не чую, ніц не бачу,
Лиш лежу собі та й плачу.
Йой, пече так пече!

20.06.2013

Чому ти, вечоре, притих,
Не дописавши синій диптих?
Ти покладаєшся на тих
несвоєчасних і самітних
поетів? Їхній анапест
на долю кожну ляже нáвхрест?
І буде ручка — як ефес,
в руці затиснутий на захист?
Чому ти, вечоре, замовк?
Та ж наслухá руїнний замок
Твоїх неслóвлених думок -
Тих непокірних полонянок.
Вони танцюють по росі,
Покоси хиляться, прим'яті,
І висипають сто насінь,
і посміхаються в сум'ятті.
Чому ж ти, вечоре, у тій
всеакварéлевій розмові
повірив німості святій
і так затих ся на півслові?
Але допоки ти мовчиш,
і бузинóво пахне тиша,
то десь народжується вірш
й апологет печальних віршів!

Яблуко од яблуні, кажуть, недалеко пада.
Це правда, якщо йдеться про сина й батька.
Якби ж покотилось воно далі, то Матіт’ягу та його сини,
Що проти грецьких напасників народ за віру підняли,
Певно, не сказали б, що Александр Яннай
Належить до славного роду Хасмонеїв .
Нащадок не тільки був байдужий до віри предків,
А й глумивсь над нею, як доти ніхто так не глумивсь.
Після якоїсь перемоги (а воювати гордовитий цар любив)
Порадили Яннаю його лакузи-садукеї окрім корони
Вдягнути ще й вбрання першосвященника.
«Вдовольнись одною короною!»-кричали фарисеї.
І цар розгнівавсь. І в святотатстві пішов ще далі.
Віддавна заведено було, що на Сукот у Храмі
Першосвященник виливає воду на жертівник.
Але Яннай зумисне вилив її на землю.
Такого доти не було і царя засипали етрогами .
«Ах, ви отак!»- тільки й сказав у злості цар
І покотились тисячі голів невинних...
Та ось і для Янная настали дні невтішні:
Поразками змінились перемоги: відсахнувсь народ,
Покликаши сірійського царя собі на поміч.
І переміг. І хоч не скинув з трону, а все ж довів,
Що важить віра, а цар теж підляга суду Синедріону.
А було так: раб царя убив когось з юдеїв.
Винний явивсь на суд. «Явись і ти!»- сказано було Яннаю.
З’явився цар і сів поруч з головою Синедріону.
«Цар Яннай, устань і вислухай свідоцтва проти тебе!»-
Сказав Шiм’он бен Шетах.- Так велить закон».
«Я це зроблю,- цар на те,- як почую те ж од решти суддів».
Поглянув голова праворуч і ліворуч, а судді похилились долу.
Мовчать, немов води набрали в рот – помсти царя бояться.
«Ну, якщо так, то хай Всевишній промовить Своє слово!»-
Тільки сказав бен Шетах, як з’явивсь архангел Гавриїл.
І тої ж миті судді звалились на підлогу. Затрясся й цар.
«Устань!»- повторив наказ раббі Шім’он.- І знай:
Не перед нами стоїш, а перед Тим, хто сoтворив весь світ».
Цар Яннай покірно встав і мовчки вислухав вирок Синедріону.
-----------------------
Александр Яннай (125-76 рр. до н.е.) – син Йоханана Гіркана , який, підкоривши Ідумею, змусив її люд прийняти юдаїзм. Згодом настала й розплата: ідумеєць Ірод Великий став царем Юдеї..
Династія Хасмонеїв пов’язана з родиною священника Матіт’ягу з Модіїна, що неподалік Єрусалима, та його синів. Під їхнім проводом почалася й закінчилась перемогою боротьба проти елінізації юдеїв, котру вели Селевкіди.
Сукот – свято Кущів – одне із трьох, заповіданих Всевишнім.
Етрог –один з чотирьох предметів, необхідних для того, щоб виконати заповідь під час Сукоту.

не замести слідів рудим хвостом лисиці
під ним бо людськ кров і давній листопад
де праці чорний хліб і в росах виноград
розділить чесно пломінка правиця

і що цвіло колись пластом лягло на дно
і що колись жило тепер життя не варте
нас ще боронить мить вона стоїть на варті
і дихання і сну і степової ватри
понад якою дні стрімливим табуном

не жди гарячих слів з холодних вуст чужих
усі крапки над і поставить вічний зодчий
любов твоя любов шипшинова жіноча
забуде всі слова як первородний гріх

***
Була моя лебідка чорнокрила,
Тепер моя лебідка білокрила,
Вона ніжніше кличе в небеса, –
І крил моє кохання не втомило.

***
Приснилося… І це вже не секрет,
Побачив я знайомий силует
І біг, людей штовхаючи, щодуху, –
Забув усе, що знав про етикет.

***
Мені небес відкрилась таїна,
Зорею впала в душу таїна,
Щоб людям я зумів її відкрити, –
Засяяла у слові таїна!

Моїй старій закортіло,
(Чом і не кортіти?)
Щоби я на старість років
Покинув курити!
А щоби не повернувся
До куріння здуру,
Вона в пляшці настояла
Кодову мікстуру.
Кинула у спирт цигарку,
Жиру, цукру, солі,
Павуків, аж два рябеньких,
Крильця мух і молі.
Розтовкла туди гарненько
Хвостики мишачі…
І ще чогось добавляла,
Коли я не бачив.
Всю цю суміш так охайно
На стіл виставляє.
"Пий! – до мене, - поки в хаті
Нікого не має!"
А тут кум мій некурящий:
"Здоровенькі були!
В касу пенсію привезли,
Хіба ви не чули?"
Моя стара, економна
Рідна половина
Біжить в касу. Й забуває
На столі плящину.
"Оце добре, - кум промовив, -
Ой, така охота
Якраз зараз похмелитись
Й піти на роботу…"
Наливає собі в склянку
Тієї гидоти.
І все до краплі заливає
Миттєво до рота.
Став як перчик червоненький,
Чи зелений може…
Я не бачив. Він як куля
Побіг у отхоже...
Я лиш вгледів коли кума
Тільки-но живого
З його хати забирала
"Швидка" допомога.
З того часу проминули
І літа, і зими.
Я не курю. З переляку
Ще й пити покинув.
Але кума та мікстура
Так змогла скорити:
Пити хоче, та не може!
З горя став курити!!!

Іду на ви…
Сама собі палій,
невільна, мов отой
ясир ординський.
І все заради щастя наодинці –
хоча б добу,
допоки ти не мій.
Мовчи, зозуле…
Перейду біду,
таку розлогоплинну поміж нами…
Іду на ви! Ти чуєш?
Я іду!
Вогонь війни викрешую словами.

построил песочные замки
и тут же сразу веришь,
что выйдешь ты из-за рамки
но далеко так не поедешь

такого ведь не бывает,
что замок из песка
после себя след оставляет,
когда его смоет вода

стань крепче,сильней...
все, что можешь отдай
если станет трудней,
ты на верном пути...не затухай

останутся лишь единицы,
а может быть никого..
а ты - разобьешь все границы,
границы разума твоего

7.06.2013

Нам кажется,что все мы понимаем
Что жить так трудно и все всем все равно
И все советы просто отсылаем
И обвиняем всех мы заодно

И не пойму чего так шум мы поднимаем
Как дальше жить,ведь смысла не нашли
И постоянно что-то забываем
Одно мы взяли,а с другим ушли

Я слышу как кричат кругом:
" О,Боже, чего забываешь ты меня?"
И каждый раз одно и тоже
С одного дня в другой переходя

Остановись! Пойми! Подумай!
Ты сам тот смысл,который ты искал
И ничего такого не выдумуй
Все пазлы ты уже собрал

11.06.2013

***

А за похмельем снова хмель
Разлился всюду.
Ты из каких пришла земель,
Девчонка-чудо?

Свою невинность отдала,
Покорна страсти.
Душа моя, ты не пила
Такого счастья!

Без осторожности оков
Сжигали чары.
И я познал тогда: любовь –
Сестра пожара

Ты в райском гибельном огне
Со мной горела…
Вселенную дарила мне –
Не только тело.


А я всю жизнь прожить ведь мог
Вдали от рая.
Готов весь мир сложить у ног,
Но мало – знаю!

2012

Наскільки вмію, на скільки можу,
Свою копійку я Вам доложу.

А коли буде їх багато,
Всі підкарбовані і рівні
(як говорили колись тато):
- Може, доб’єшся й ти до ГРИВНІ...
19.06.2013р.

Помолюся на тебе, неначе гуцул на гуцулку, що йшла через кладку.
І таке в тебе сонечко видно – гріх очі убік відвести.
Віє літеплий легіт у лоно тобі, в грудях серце тремтить, мов лампадка…
Я не раз воскресатиму вітром, щоб вічно по кладці йшла ти.

16 травня 2012 року

Час тече до витоків, навспак.
Уперед-хвостом-летючу мрію
Прагну зупинити – і ніяк.
Кожен вірш віднині відхворію.

Достобіса ж гарних удалось!
Хай душа спокутує, мов хвойда.
Знаєш: що у руки не далось,
Все життя тобі перекуйовдить.

Справіків стоїть на цьому світ:
Купувати-брати – і… платити.
Як не сублімуюся в esprit,
Трохи зацілію ще, щоб жити.

18 квітня 2012 року

Сумніви, Образи чи образИ
Вихор жартує з тобою ,
Бачу чи згадую хто загубив
Загадку вирвану з боєм.

Я запитаю де видно межу
Між порожнечею, воєм, журбою?
Як подолати пекучу іржу,
Що забере скоро долю з собою?

Спогади, пошуки чи міражі?
Коло замкнулося знову.
Прірва, пісок, золоті вітражі
Раптом дають тобі слово?
2012

Білим молоком розливсь туман
І земля світанком зустрічає,
А черемухи п’янкий дурман
Все заполонив до небокраю.

Від суцвіть казково-запашних
Гнуться обважнілі білі віти.
Вітерець, закоханий, притих
І цілує рясту ніжні квіти.

Все позеленіло, розцвіло
І земля красою молодіє,
Сонячного променя крилі
В сяйві ранку тихо пломеніє.

Знов душа у юність поверта,
Я зітхаю сумно в самотині
І, здається, молоді літа
Поспішають по в’юнкій стежині.
30.12.2011

"Без мрії вже давно помер би.
До вас, мої плакучі верби
понад Сулою в кожнім сні
Лечу..."
Хоч прізвище звичайне – Низовий,
Слова високі проникали в душі
Тому в народній пам’яті живий
А мудрі книги - оберегом служать.

Ти не корився долі і рокам,
Плекав надії в зраненому серці:
Не кланявся новим панам, чинам,
А просто жив по совісті і честі.

Долали спрага і пекучий біль,
Страждав, терпів неутолимі муки,
Чекав, даремно, звістки звідусіль...
Були хвилини відчаю й розпуки.

А ти не здався і лились вірші
Не догоджав новій “народній” владі,
Ховався відчай в зболеній душі –
Поету це не стало на заваді.

Борець за правду і людське життя,
За рідний край, і верби, і калину,
Жив мріями до самозабуття,
Про світлу долю неньки-України.
19.06.2013

Довго я радів новині,
Що в зоопарк поїду нині.

Дуже там звірят багато
Й веде туди мене тато.

Немов вибух: світло й тінь -
Пробігла зебра, а не кінь.

Випроставшись в гордий стан,
Робить слон з води фонтан.

Дрібнесенькі мавпенятка
Людей стали розважати.

А великий орангутанг
В рот поклав собі банан.

Тут й верблюд з двома горбами,
І лисички із вовками.

А тут хижа атмосфера:
Гепард тигр і пантера.

Рись і хижий дикий кіт.
Погляд має він як лід.

У в великій загорожі
Лев сидить весь на сторожі.

І олень жує кумис
Видно думає про ліс.

Ну а тут пташок багато,
Хоче сич собі поспати.

Сокіл, яструб і орел
Мріють покинути вольєр

В екзотаріум крокую
Бувати там дуже люблю я.

Плазуни й всякі комахи
Наганяють море страху.

Обійшовши всі вольєри
Враження як від прем'єри.

Тож провівши в гарно час
Ми прийдемо сюди ще багато раз.

По стенке зайчик светлый скачет,
под стенкой ёжик мрачный плачет,
медведь с Медведицей летит,
змея колодная шипит.
Пегас взобрался на Парнас,
он позабыл совсем о нас...
Стрелец Амура подстрелил
и нас на век любви лишил...
Собаки Лебедя прогнали,
а Рыбы с Раками играли...
Луна пролила Молоко...
Чумацкий шлях глядел в окно.
А Скорпионы искусались,
И Шляхом в космос все умчались.
веселились Близнецы,
им Качели, как Весы...
Волопас овечек пас,
их от Льва спасал не не раз...
Водолей не дал воды
и засохли все цветы...
лишь колючки расплодились
и в созвездья превратились...

не смотри так зеркало сурово,
да не двадцать мне уже давно,
я тебя помою, вытру пыль, чтоб снова
был я юным, впрочем, все равно,
все что пережил и было что со мною,
пусть всегда останется со мной,
никогда ж не любовался я собою,
восторгался только лишь одной…
время шло, ну а потом бежало,
а теперь летит, сумей лишь успевать,
что ни будь запомнить... молоко сбежало,
не на кого больше уповать...
главное теперь-, Аннушка, чтоб масло
не пролила под ноги сейчас,
задержись мгновенье, ты еще прекрасно,
молодость вернись хотя б на час...

Как скучно в звездных ресторанах!
Их вычурность салфеток и меню…
Как будто я в чужих далеких странах
Никак тепла, уюта не найду…
Высокомерная прислуга
Оценивая, смотрит на меня
Мол – что? Меняешь лемеш плуга
На вилку и на лезвие ножа?
Ну ну, посмотрим, как ты сможешь
Законы этикета соблюдать?
И что ты, бедный Йорик, скажешь
Коль палочки решим тебе подать?
А мне плевать!!!
Хоть раздражает меня скатерть,
Салфетки и крахмальное витьё.
Но я же не пришел на паперть…
И наша жизнь – игра а не питьё!
…………………………………….
Когда ж заходишь в плёвую кафешку
Тебя встречают с радостью в глазах…
Хоть пиво наливают в пластик-кружку
Но с милою улыбкой на устах…
И…понимаешь, что не всё так плохо,
И с каждой кружкой-жизни, веселей!!!
И что не важно, сколько ещё вдохов
Тебе осталось…
День выпит…
Ночь…
Ещё.
Налей!!!

***
«Піднімем економіку, а після
Подбаєм про культуру і про пісню!» –
Із пафосом повторював нардеп,
А не сказав, коли ті раки свиснуть.

***
Літає він з посади на посаду,
Не може обійтись без нього влада.
У нього, що не вислів, то рулада,
Тому й набрала в рот води громада.

***
«І є держава, і нема держави…»
Про все ми говорити маєм право,
А чи збудуємо її колись,
Як є нахлібників така орава?

«А годы проходят…
Всё…»


Не верь поэтам плачущим…
Подругам – глаза прячущим…
Подаркам – много значащим..
А только верь в себя…
Жизнь быстротечней радуги,
Не соткана из радости…
Но только надо все ж…расти…
Нет время делать глупости…
У мудреца всё просто ведь…
А жизни звук – не только медь….
Но надо бы лишь всё успеть…
И песню свою спеть…
Нельзя откладывать дела…
И баловать нельзя тела…
И чтоб тебя звезда вела…
Должна ты верить ей…
У жизни множество дорог,
Но отчий, лишь, один порог…
Не верь в судьбу и страшный рок…
Хозяйкой будь себе….
Пусть воплощаются мечты
И цели будут достижимы…
Но лишь не мелкими, простыми…
Достойными тебя,
А Ты… достойна Их...

Несется поезд-жизнь
Я пассажир…
Где полустанок мой
И где мой мир?
И сквозь вагоны я
Назад бегу.
Мосты понтонные
Годов стелю.
Но только стелятся
Они вперед.
Вперед над пропастью,
Там мой черед…
Я рядом лягу в нём
Заподлеца…
За мной бегущего
Ни зги лица…
Легко, ступаючи,
Несется прочь
Несется жизнь моя,
Как вечер в ночь.
И я не в силах встать,
Себе помочь!
Но руку мне подаст
Однажды…
Дочь….

Слезятся старчески глаза,
Их свет по-малу угасает,
А не послушная слеза,-
Не умиляет, раздражает…
А что прикажешь старику?
Он прожил жизнь, уже всё в прошлом,
Смахнет слезинку на ходу,
Чтоб выглядеть не очень пошло…
И без дороги, невпопад,
Он продолжает путь изгоя…
Не страшен дождь, ни снегопад!
Он про себя поёт – я Гойя…
Но шаг его еще упруг,
И ясен взгляд, он не в тумане…
И ждет его, конечно, друг…
И есть пятак в его кармане.
Он ценит уже каждый миг,
Он кладезь мудрости – бесценный…
Он почти всё уже постиг,
И не страшны ему измены…
Встречает тусклый он рассвет…
Зорю с восторгом провожает…
Есть результат, ведь день прожит…
И он спокойно засыпает….

Свершилось!
Заточенье, что длилось десять лет
И год один – плюс – завершилось!
Теперь стоишь ты у черты…
И новые твои черты тебе понадобятся
Вскоре.
Не горе, что восемнадцать лет ты землю
Топчешь.
Не ропщешь.
Всегда открыта и честна.
Чуть грустновата…весела…
Ты всякая уже была и многое пережила.
Но никогда себе не изменяла…
Других, конечно, извиняла…
Не обижала…
Убивши комара, ты плакала жалея…
Бывало, от обид немея,
Сжималась в кулачок…
И теребя в руках клочок…
Листа иль листика – прощала…
Прощаясь с юностью, листала
Неспешно, школьные года…
Теперь пред выбором – одна.
«Что день грядущий» уготовит?
Я знаю – планов громадьё, и в лёгкой дымке путь
Тебя не остановят!
Пусть,
Неведомая свежесть ветра
Не остудИт твой пыл и страсть… твои желанья…
Ведь впереди ждёт лунная дорожка,
И свет зори, конечно дегтя ложка…
Но ты не бойся… всё проходит!
Увы, так создан мир.
Но избранный тобою клир, я думаю, тебе поможет…
Дорога жизни не проста,
Терниста, даже жестока, порою…
Не скрою,
Без потерь, еще не удавалось пройти отрезок от и до…
А ты старайся….
И поверь, потери только закаляют,
От плевел семья отделяют…
Не унывай, ступай… вперёд
И пусть дорога приведет тебя к желанной цели!
К Храму!..
Да, будут рифы, будут мели…но ты иди, и без оглядки,
Ждёт Рождество, рожденье, Святки…
Так жизнь устроена, - ты верь…
Хотел бы я тебя за руку по жизни провести…
Но ты сама должна пройти…
Я верю, и пройдешь, и никогда не упадёшь…
А если предстоит - споткнутся,
Не бойся носиком уткнуться
В подушку…
Дух переведи, и снова гордая…иди!
…………………………………………..
Когда-нибудь, на склоне дня,
Когда-то вспомнишь ты меня.
Как мы играли и учились,
Как мы мечтали и чудили…
Как было весело порой…
Я жизнь прожил….
Теперь ход твой!

Ты всё взрослеешь, и не погодам, -
Спешишь…
Меня ты тешишь,и даже иногда -
Смешишь…
………………………………….
В своих обидах
ты взрослее всех!
А в радости – смешливей не бывает…
Ты обрастаешь мудростью,
Как дерево листвой…
Как птица Феникс из обид - произрастаешь…
Твои слезинки, как алмаз – в цене,
Хоть и старательно ты их скрываешь…

На план второй - все игры отошли,
И только вело…всё еще в фаворе…
Зато проблемы, что одеть пришли,
А «нечего»…вот это – горе…

Но это всё пустяк … ещё пустяк,
Так, чуточку, на нервах поиграешь,
Ведь знаешь, я отдам пятак
Последний… ты не прогадаешь…

Твой свет очей, и золото волос,
Пускай не высшей пробы самой,
Но отбелили темноту полос
Моей судьбы, моей и мамы…

Ты вся в исканиях, в метаньях вся…
А хочется тебе и всё и сразу…
И стрижку хочется, и чтоб была коса,
И покапризничать, хоть в день по разу…

А хочется еще в кино сыграть,
В туфлях со шпильками на вело прокатиться…
Испечь пирог и торт сваять,
И в ритме вальса в дефиле кружится…

Спешишь, спешишь…но ты права,
Пусть будет всё… сегодня, завтра…
Сомнётся пусть и вырастет трава…
Ведь в этом же - сермяжность правды!!!

Соле..

Вырастай же семицветик
Восхищенье вызывай.
Ты ромашковый букетик
Ты волошковый розмай
Колокольчик ты веселый,
Ты душистая сирень,
Ты весенний цвет вишневый -
Это мне писать не лень…
И как кактус ты - колючий
Все ж бываешь иногда…
Стебелёк крапивы жгучей…
И журчащая вода…
Ты, как солнышко, что утром,
Раскрывает всем глаза..
Иногда, как тучка хмуро
Смотришь молча на меня…
Ты бываешь лунным светом,
Освещая путь в ночи…
Огоньком, что чуть мерцает
Совсем маленькой свечи…
Ты, как ветр , что всё срывает
Ты, как песнь у камелька…
Ты, как нежность колыбели,
Ты, лав стори, для меня…

Две дочки, как цветочки
Наивность и весна.
Их руки – лепесточки,
Как небо их – глаза…
Восторг их не поддельный,
Печаль их – море слёз…
Ведь возраст не предельный
Для дум, мечтаний, грёз…
О чем они мечтают,
Что снится по ночам?
Я все таки, узнаю,
Прочту по их глазам…
Ните у них игрушки
Желания ните…
Чтоб всё как у подружки
Не лучше, но и не…
О чём они мечтают
И что они хотят?
Щенка иметь желают,
И парочку котят…
Еще чтоб были кеды
Такие как у всех,
Икра, чтоб на обеды,
А вместо слёз, лишь смех….
Кино чтоб вечерами…
И танцы, но для всех…
Ну и, конечно, маме,
В театре был успех!
Прошелестят, прольются годы
И сменит вектор ветр…
Хорошей вам погоды
На день, на год, на век!!!

мои вы маленькие крошки,
мои вы ласковые кошки,
мои прекрасные подружки,
мой лунный свет, мои веснушки,
мой светлый вечер вы весенний,
мой теплый дождичек осенний,
мое стремленье и отрада,
за все грехи вы мне награда,
мое вы солнце золотое,
мое вы счастье дорогое,
вы мне победа над собою,
мне хорошо, что вы со мною,
я с вами тихо засыпаю,
а по утрам вас одеваю,
и я люблю вас до безумства,
не описать мои к вам чувства,
вы мне глоток воды искристой,
вы воздух мне кристально-чистый,
живу я вами, умираю,
и только я одно желаю,
чтоб были вы во всем красивы
и долго, счастливо бы жили…

Ты урчишь на меня, моргая.
Слёзы щиплют краешки глаз.
Ты одна у меня такая,
А слеза твоя, как алмаз.
Нет, не часто мне сердце ранишь,
Чаще смех и улыбки свет.
Ну а скоро кому-то станешь
Ты супругой и мне – конец.

Я же всё, я давно понимаю,
Так проходит мирская слава.
Как представлю - тебя отнимают…
Сердце сжигает Везувия лава.

Люблю я шумные компаньи
Плеск вин и кальвадоса вкус
Люблю похмелье утром ранним
Когда не надо дуть мне в ус…
Люблю друзей, что меня любят
(Врагов?... не очень я люблю)
Ну в общем так, кто меня любит
Того, конечно, я люблю…
Казалось бы, так в чем проблема?
Все пазлы точно встали в строй,
Но все ж замучила дилемма…
Врать или не врать, хотя б порой…
Притворство моё, ( наше)
Уже бывает и гнетет…
И ноль реакции мы кажим,
Коль палку кто не перегнет…
Терпимые уже мы стали…
Интелегентней и умней
Но вот когда взаймы давали
Никто не вспомнит, хоть убей…
Вот так мои друзья, коллеги,
Не стану никого учить.
И коль в душе вы не калеки…
Давайте жить…и не грешить!!!

13.07.2010 Ю.В.
сори если что...

А что мы ждем, на что надеемся?
Чего хотим?.. ведь не изменится
Событий ход под сенью неба.
А нам так хочется дождаться снега
Искристого…
И чистого дождя,
Чтоб все отмыл.
И, походя,
Нас не забыл.
Умыл,
Очистил души
И глаза,
И помыслы
И….уши…
Чтоб мы смогли услышать крик
В пустующей пустыне наших душ…
Пусть благодатным будет душ,
Омоет раны нам…
А кто привык
Грешить и жить
– Пускай раскается!
И умничать не стоит,
Стоит – жить,
Листвой, травинкою, колючкой быть…
И ждать когда счастливый случай
Нас на дорогу к храму приведет…
Как шоры суетность спадет
И будет тогда Слово….
Слушай!
И внемли,
и не говори…
- молчи!
Кому нужны все оправданья,
Мольба о счастии, страданья.
Ведь мы, как бабочки в ночи…
Летим на свет без колебанья.
И не дождется покаянья
Ни Бог,
Ни Сын,
Ни Дух Святой…
Но нам успеть бы крикнуть: - Стой!
Пойми!
Прости!
Да и помилуй!
Ты ж нас такими сотворил!?!
Что? образ свой тебе не мил???
Тогда – прощай!
Прости…
Не милуй…
………………………………………
Помилуй!
Господи!
Помилуй!!!
Я грешен пред тобой стою!
Еще не мало нагрешу…
Помилуй!
Господи!
Молю!..
Мою…
Ты…
Душу!..

Ю.В. 2005г

Пародія

Яка кому від віршів шкода –
Коли підкорюєш слова?
Я зауважив, як негода –
Мене писати пробива…

Нема, нема межі таланту
(Та чи й потрібний в дощ талант?),
Відчую кволість – до серванту,
І знов у бій, і знов гігант!

А рими пролітають мимо,
А потім водять хоровод,
А я воюю невтомимо,
За монітором – бутерброд…

Буває так, що риму гожу
Таки піймаю – я мастак!
Тоді – в двобої переможу!
А як засну? Буває й так…


20.06.2013

Коли кажуть мені пані, якось і незвично,
Як була я кріпачкою – нею буду вічно.

Бо на панщині колгоспній мати народила
І на неї відробляти за маму ходила.

За проклятий трудодень юною ходила,
Так наробишся бувало, що іти несила.

Щоб хоч якось мені легше було в світі жити,
Мама лагідно просила науки учити.

Бо інакше не випустять з колгоспного поля –
Отакі тоді були: і щастя, і воля…

«Справку – вольную» і досі бережу на згадку.
Це був навіть не місток, а тоненька кладка,

По якій пішла в життя, де всього бувало,
Тільки мамине тепло мене й рятувало.

Не було легкого хліба, усе скуштувала,
У голодні дев”яності і наймитувала.

То яка там з мене пані: я і плуг, і рало.
Не сумую - прошу неба, щоб силу давало.

20.06. 2013р Надія Таршин.

Я бідна ворона -
така безборонна,
Доконче потрібна
мені охорона.

В город до сусіда
лиш глянути хочу -
Мене відганяє
якась потороча:

Така довгорука,
така головата!
Знайомитись з нею,
гадаю, не варто.

А я кукурудзу
давно там вгляділа,
Але підійти
ще і досі не сміла.

Тому і шукаю
собі охорону.
Чи хто пожаліє
з вас бідну ворону?
:)
2012

Немає більш мерзотного, коли
Сини грабують матір залюбки,
І моляться за неї ревно потім
До Бога… Як – не - як, – сини таки.

20.06.13

Любове! Ти складна була.
Гіркі були твої розлуки.
Ти Рай земний мені дала,
А також. всі пекельні муки!

В безвихідь розпачу вела.
Небесну втіху дарувала,
А скарб душевного тепла
Холодним снігом замітала.

Ти, може, десь іще жива?
Хоча, здається, зовсім згасла...
Та ні сльозам, а ні словам
Того не повернути щастя.

Ти нерозважлива була –
Печаль залишила на згадку.
Та я б і душу віддала,
Щоб пережити все спочатку
2013

Як сумно! Не пишеться більше –
Якісь недолугі вірші.
На серці все важче, все гірше...
Так порожньо, темно в душі.

Чому нерозумно, невдало,
Чому, на безумства межі,
Вважаєм своїм ідеалом
Людину, якій ми чужі?

Сліпі від нестерпної муки,
Ми також в недобрий цей час,
Відхилим простягнуті руки
Нещасних, кохаючих нас.

Безвихідь – це замкнуте коло
Без відповіді почуттів.
Не сходяться майже ніколи
Два справжніх кохання в житті!
2012

Минулому немає вороття...
Та небо нам подарувало недаремно
Переживати знов миттєвості приємні
У спогадах, що повертають до життя.

14.06.2013

Темна ніченька, не спиться,
Йду до річки, на лужок.
В пінних струменях зірниця
Розперезує пасок.

На горбку береза-свічка
Срібло місяця вбира.
Виходи, моя Марічко,
Слухать пісню гусляра.

Залюбуюсь, задивлюся
На дівочу твою вроду.
І, танцюючи під гуслі,
Викину фату у воду.

Під склепіннями пралісу,
Там, де бугила шовкова,
Із сердець наших завісу
Підійме зоря ранкова.

16.06.2013

Ну немає мені оправдання -
Краще мерзнути в холодній ночі,
Знову напишу оповідання,
Як емоції палити в печі.

Чи точніше як емоції палять,
Заряджають бажання й думки,
Бо в середині так крутять і давлять…
Я збагнув – це триває роки!

Наче в’язень приватної «зони»
Гірше, хворий «шостої» палати,
Це відверття не зробить прозорим,
Щоб відразу почали співчувати.

Я занедбаний, ще й неохайний,
Ех, негоже, так про себе - не можна,
Щоби стати гостем проханим,
Йду на зустріч дорогам тривожним.

І боротися, і кидати гранати,
Ой, не буду і в окопах сидіти,
Перестану в емоції грати,
Прийму все або стану терпіти.

Тоді зможу агресії відмовити,
Пройду скрізь або повз цього стану,
Якби це ще й усвідомити -
Тоді зовсім іншим я стану!

2012

Я тебя зацепила- прости...
Но уменьшиться я не могу.
Не умею коврами мостить...
Я стою на другом берегу!

А река нашей жизни течет
Между двух живописных миров.
Мы не знаем:где край,где отсчет,
Когда сможем увидеться вновь.

Бабиним літом уквітчаний жовтень
Йде по полях, по садках, по лугах,
Листя фарбує кольором жовтим
І наганяє нам смуток в очах.

19 жовтня 2012 року