Сором’язливо погляд одвертаю,
Коли хтось покидьки перегортає,
Аби знайти щось попоїсти...
О, ненаситний на облуду світе,
Скільки ж разів ти привселюдно
Клявсь, що голодних більш не буде,
Брехав і брешеш нам, наївним,
Що щастя прийде неодмінно...
...А що натомість?..
Пишеш війни криваву повість
І, зброю виряджаючи в дорогу,
Не проминути ціль благаєш Бога.

Стихи 1 декабря 2013 14:05:48
Автор: Славiк
Про гріхи
...

Дарунок долі,а чи біда ?

Достоту блага і без труда

Усе, що легко тобі далося

Спливає вмить й тебе потопить наче вода

...

Слова тобі, що славлять ницість

То нагла підлість і бійся їх

Ти тільки дух і твоя якість

Нести його не взявши гріх

...



Не гріх украсти - в злодіїв маски

Не гріх убити - у собі злість

Не гріх і зрада - своїй гордині

У себе віра - то теж не гріх

І
У Чорнеє море впадає Дніпро.
Для віча мостився майдан.
Країну гуртує година випроб.
Нарід можновладця скида.

ІІ
Огонь не вертає обуглених дров,
і кров’ю не стане вода,
і брук вікопомний освячує крок,
допоки триває хода:
за волю і гідність стояти на кров
уділ не рабів – громадян.

ІІІ
Снаги Вам, усім, хто сьогодні не спить:
у герці сумлінь і оман
притомніє нація в зболену мить
і кличе до чину Майдан.
01/12/

01/12/

Відстані від сотні відрізками
вірою увіковічнені, ніким не розрізнені
такі прості чи нереальні
банальні відстані.

Кажеш, бризами, відмовляєш творіння кризами,
ніколи згадаєш, побачиш життя наскрізними-
такі далекі й довгі
відстані.



Думки навколо відрізками,
застрягли фразами-іскрами
і вже від тиші можна тріснути
лиш незмінні і неназвані
відстані.

3090 BC

Люд оглух, не чує голос віщий –
зріє зрада. Шириться пітьма.
Не ростиме сад на попелищі.
Правди у руйновищах нема.

Україна, змучена до краю,
в цей криваво-полиновий час
гнів і смуток у душі ховає,
ревно Богу молиться за нас…

Кадрове питання: де знайти пророка?
Не для телешоу у прямий ефір* -
для душі, що знає: правда - одинока.
Де знайти пророка правди, в котру - вір!?

Півтораста років, як нема Шевченка.
Заходи освіти - у прямий ефір.
Не дитяча в школі на уроці сценка -
смерть в майстерні міста "Півночі Пальмір"*

Витримало серце казахстанські нетрі.
Не "Герой останній" у прямий ефір.
Вірші Українця, чесні і відверті,
вчать і української грецький курінь лір*.

Пам'яті Тараса виступають учні.
Не заради слави. У прямий ефір.
Жити українцем - гостро це чи зручно?
І не знає вчитель терпеливих мір.

Кадрове питання... Де знайти пророка?
Не для телешоу у прямий ефір -
для душі, що знає: правда - одинока.
Де знайти пророка правди, в котру - вір!

01.12.2013

а я б хотіла лондонських дощів,
висот альпійських і пісків Сахари,
туди, де евкаліптові ліси
полонять сонні австралійські хмари;

і де на сонця величезний диск
записано мелодію смеркання,
ми б разом обігнули тихий мис
і прожили б ту ніч, немов останню;

а я б хотіла зоряних лілей
на березі ажурного Байкалу,
і ми б читали Гейне «Лорелей»
під шепіт Ангари в оригіналі;

подалі від звичайності людей,
блідих стандартів і байдужих буднів
із безлічі моїх чудних ідей
ми оберем одну – і будь що буде

20.07.2013

Моя мертва кохана, я вбив тебе вчора пробач!
Три ночі горіли вогні і калатали дзвони,
У старому комині плакав гірко вітер-трубач...
Тепер ти, лиш вирваний з серця, набридливий спомин!

усі твої риси лиця я топив у вині,
в червоному зіллі так чітко виднілися губи...
та хай йому дідько! ці губи достоту хмільні,
що, мабуть, я вб'ю тебе, змучений пам'яттю, вдруге!
стираючи ревно виснажливу згадку тебе,
у розпачі буду шукати розпустні обійми...
бодай мене з розуму думка шалена зведе,
що вперто малює оманливі тіні на стінах!
скажи мені, люба, чому ти ще досі жива?!
у подихах вітру, у срібному кольорі снігу?!
я денно та нощно так спрагло тобою зривав
усі мої спроби знайти собі спокій та втіху!
я стільки зміняв-перевів сотні лагідних рук,
пустунок звабливих, облич та гнучких силуетів!
але навіть з іншою кожен знеможений звук
тебе воскрешав із глибин підсвідомості вперто!
я пив тільки віскі, курив усі ночі підряд,
не спав, бо всі сни, наче прокляті були тобою!
та пам'ять навмисне, як той кропіткий шовкопряд,
мене обплітала щоразу гіркою любов'ю...

Моя, вічна кохана, я душу свою розіп'яв
У спробі загоїти лишені рани утрати...
І після усіх безглуздих шукань розради й забав,
Я вирвав з грудей разом з серцем бажання кохати!

Я не прощу пролиту кров,
Бо не боюсь стріли розплати
Безжальний меч для супостата
Народ наш визволить з оков!
З колін ! Майдани б’ють у дзвони !
На плащаниці звірства знак.
Забуте Боже вдарить громом
Вогненним бунтом у серцях.
Із сотні чорної як помста
Стихія тисяч оживе.
Сувора кара співголоссям
За кривду хвилею знесе
Гадюче кудло ненависне
Сьогодні прокляте дітьми.
..Вони стояли до останку –
Дорослі дочки і сини.
Відважний дух, величну силу,
Їх віру в душах посели !
І освяти на кращу днину
Буремно-сонне майбуття
До перемоги, стій незламно,
Не дай образити дитя !

Московіє, о кревна доле,
прийми на палю честь мою.
Душа повії, тіло голе –
перед тобою я стою.

Моє імення – Україна,
окрайок щастя і землі.
Чи гину я, чи то Руїна
мені наснилась уві сні?

Усе життя ішла до Бога,
убога, грішна і свята,
і довела крива дорога
до богохульного хреста.

Були сини, титани слова
і долі вольної вітри.
Зітліло сім'я, лиш полова
все яро лине догори.

Ще пересічні небораки
та їх запроданці вожді,
яким давно уже до сраки
усе, що скніє у нужді.

Московіє, як серце стигне
від частоколу гострих паль!
Тут не одна свобода згине
етапом у сибірську даль.

Немає світла, янгол ночі
укрив імлою небокрай,
а ясновидцям вибрав очі,
щоб не шукали в небо плай.

Московія – содухи мантра
та хлані п’яної «авось».
Було так, є і буде завтра.
На древі літ – кривава брость.

Ховає час в іржаві плями
біль сокровенного життя.
Лежать голодні в ситих ямах,
уже ніхто їм не суддя.

Ще Молох смерті – ясна стерті.
Із жорен сиплеться трухло.
Ідуть з війни живі та мертві,
це вже кому як повезло.

А табори, а людолови,
а дріт колючий навкруги?
Скотився жах у чорні води
і до цих пір ідуть круги.

Усе було, на гострій палі
сконав не вік – любов земна.
Вона із пісні, а не сталі,
тому і захисту нема.

І от стою я, Україна,
перед воротами Кремля –
не суверенності країна,
а так, залюднена земля.

Московіє, візьми до себе,
у азіатську маячню.
Рабою буду я для тебе
у робі чорній, хочеш – ню.

29-30.11.2013р.

Ви – молоді, а вороги:
Москва, мороз і «регіони».
Та Україна – навкруги,
і наміри не охололи.

Сіяє сонячно Майдан,
гойдає стяги і надії,
Люд, що з апатії повстав,
І нагодує, і нагріє.

Та гасне полум’я твоє,
бо необхідно для Майдану,
хоч лідерів немало є,
лише Новітнього Богдана.

Засяє полум’я твоє,
бо є потребою Майдану,
хоча ідей багато є,
іти за шаблею Богдана!

30.11.2013

Кийком по плечам, голові
усяк дістане.
Студенти ходять у кровІ.
- Вітаю! … Янек.
- Я гарантую вам права
свої, а ваші?
Боліти стане голова –
хіба не краще?

30.11.2013р.

Як твоя гусенична підошва
Опускається стрімко униз -
Не на плити майдану чи площі,
А на душу людську - ЗУПИНИСЬ!!!
Схаменись, не топчи, там - людина.
Може, донька чиясь, може, брат.
В тебе теж є, напевне, родина,
Що заплатить за крок цей стократ.
Хай для тебе народ - біомаса,
Легко бити, коли ти в строю,
Знай: ти рідну матусю дубасиш
І дитину маленьку свою.
Кара Божа затягує петлі -
Тим, під каскою сірим, затям,
Що горітимеш, хлопче, у пеклі,
Не по смерті, а ще за життя!

Приємно бути краплею води
в людськім потоці. Плисти туди
не плутати сліди. На вірнім боці
свою ідею світу показать. Сп’яніти
від очей, що не мовчать. Сердець
теплом вирощувать сади. З надій,
що не піде аби-куди ентузіазм
захований в п’яту. А братні плечі
на своїм посту, не затремтять,
побачивши мішень. І з перемоги
розпочнеться день. І так завжди...
Приємно бути краплею води!!!

2013

В імлистих сітях чужих історій
шукаю спалах таємних істин:
я є героєм чийого твору?
чи автор досі у цьому місті?
На листі клена – осінній фатум,
зима голодна іде за нами...
А блякле сонце хотіло знати:
палити небо – для нього карма?

Пустила пальці зима в повітря.
Магічний попіл (не сніг) над містом.
Невже то доля – самотньо гріти
північну тишу замерзлим листям?
Холодне сонце спалило небо,
повітря стисло в прозорий мармур,
і тільки серце в тенетах ребер
приймає сумнів як вічну карму.

13.11.2013

Ликуй, український народе!
Майбутнім пишайся своїм:
Ти вибору власну свободу
Пожбурив до стіп холуїв —

Прислужників “старшого брата”
І мови його вартових,
Байдужих до рідних пенатів,
До тебе, народе, глухих.

Очільник твоєї держави,
Тобою сповитий на трон,
До мурів Печерської Лаври
Кіріллу примчав на поклон.

А далі — у блиску регалій —
Мовчав, наче риба німа,
Як з уст українців злітали
Державного Гімну слова.

Тягар непосильної ноші
На плечі обранцеві ліг —
Тісні президентські холоші
І Славня завчити не зміг.

Я скис у врочистості менту,
І сором залив мене вщент:
Країна — з ТАКИМ Президентом.
Але — це не мій Президент.

2010 (29.11.2013)

вибір тільки один
б’ють у ліву чи в праву
якщо з Богом ідеш
все одно - на Хрест

за дітей чи за себе
за зрадливу державу
обдеруть, перепишуть
мов старий палімпсест

хоч сто раз повтори
та хіба хто почує
між тортур глухота
найстрашніша з усіх

не пом’янемо ми
Твого імені всує
тільки не поклади
нас калиною в сніг
29.11.13

Ніхто не наллє тобі вина.
Ніхто не витягне із ями.
Життя та смерть – твоя винна.
Блукаєш в темряві поміж вовками.

Один не воїн, ти це знаєш,
Але ж думки женуть вперед.
Нові ти двері відкриваєш.
В сотий раз створюєш велосипед.

Летить планета, час усе міняє.
В кінці-кінців і ти до фінішу прийдеш.
Де знайдеш Грааль ніхто не знає,
А може як собака ти помреш.

Шляху назад в тебе немає.
Вперед біжиш ти, як дитя.
Щаслива доля тебе відшукає.
І подарує нові відкриття.

Частинка Бога в кожному блукає.
Вона десь на початку, де кінець.
І лиш той, хто її відшукає
Той великий, той Творець.

Є така робота - провокатор.
Хай ганебна - кожному своє.
А чи знає мама, знає тато,
Де платню дитина дістає?
У бійців невидимого фронту
Граються. Та й платять ще, ти ба ж!
Тільки з тої гри вже мало понту,
Люди розкусили цей типаж.
Як в ефірі гімн державний ллється,
Цей на груди руку не кладе.
Бо нема у нього в грудях серця,
А натомість - смердиво руде.
Совісті немає і в помині,
Сором на обличчі не горить.
Цих ляльок вербують жирні свині
У страху позбутися корит.
Поганьбіться в натовпі ще трохи,
Покажіть свою смердючу суть.
Ви - помиї нашої епохи,
А помиї свині ж і зметуть.

P.S.Для тих, хто не був на мітингах і не знає, хто такі тітушки.
Тітушки - від прізвища одного з таких Тітушко - молоді хлопці, найняті для провокативної роботи на мітингах, акціях протесту, революціях. Їхнє завдання - проникати в ряди мітингуючих та провокувати дії, що дадуть привід для втручання беркуту, міліції, для розгону мирної акції. Більш детальну інформацію можна знайти в інтернеті, навіть у словнику це слово вже є.

забудь усі пусті слова й листи спали,
без нас у круговерті інший день настане.
залишили вуста печать, що все омана...
ми сталися торік, ми вже колись були...

на тлі землі, на перехресті вічних рун,
в туманнім епіцентрі зоряного світу...
та інколи згадай про мене теплим літом...
згадай, коли тебе здола осінній сум.
коли надвечір темінь раптом осіда,
так станеться чомусь: ми з іншими у парі...
тепер душа не прагне сонячних затьмарень,
усе зійшло,як з берега стрімка вода.

спали листи й забудь оці пусті слова...

Ланцюгова реакція – необоротна –
термоядерна сила сердець
переплавить занози колючого дроту,
розчахне вже не вікна – ворота в Європу,
і оту знахабнілу «АЗІйську босоту»
повимітує геть накінець!...

29.11.2013

розгойдані зорі над сивим смерканням століть
а ще різнобарвні майдани на київській площі
і так Україні цей безлад постійний болить
і так вона вірить у наші прозріння і прощі
мадонна чорнобильська плаче сухими слізьми
Перун і Дажбог заніміли від фальші та злості
лукавих героїв яким не дивуємось ми
прибиті журбою без духу свого й високості
героїв багато пророків як завше нема
чужа напівправда для нашого вуха миліша
а в селах поліських якась напівдика пітьма
фатальна якась навісна і щоразу густіша
спустошено землі у клубі колишнім пивбар
а очі бабусь вже не горнуться більше до неба
за кожну ідею ціна ніби йдеш на базар
молитва і та як повинність уже не потреба
а вітер розхристаний стогне в забутих лісах
ночами вивозяться сосни на гроші на гроші
і відчай гіркий поселяється в наших серцях
хоч гасла лунають гучні й обіцЯнки хороші
без віри куди тільки вірити важче щораз
політики в душах уже наслідили надовго
на кручах Дніпрових криваво ридає Тарас
про наше гірке безталання розказує Богу

Засвітилась у серці сльоза молода
Ллю у лють свій неспалений гнів,
Та не сповнить моря ця солона вода –
Ллю у лють непочутий свій спів.

Я стрілою поцілюю цілим єством
В недосяжної вічності ціль.
І в душі – ні душі, і в душі – мов содом,
І всі душі, мов сіли на міль.

Не катується кат, неприкаяний світ –
Зубожіла Вселюдська душа,
І стирається в ній християнський завіт,
А історія гострить ножа.

Не чорни своїм поглядом сонця кришталь,
Воно вільне – ти раб і рабом
Твого серця зітліє порожній скрижаль,
Не живе в нім небесний псалом.

Загубилося сонце у тінях душі,
Заблукала вона у світах,
Наші предки тепер в січовому коші
Панахиду нам правлять в віках.

Маяк Маяковського
Хвилями піниться,
Із мозку розбризкує
Шквали ненависті.
Століття зі сцени
Мінами міниться,
До Бога викочує
Очі жалисті.
Труну понесли
Паради овації,
Бо смерті дуже
Потрібні радощі.
Дійшли до щасливої
Деградації,
У пеклі людському
Всесвітньому звалищі.
Маяк Маяковського
Курсом збочений,
Хильнув трохи неба
Офіри – вірую !
А купол небесний
Людьми золочений
Застряг у серці
Глухою лірою.

В полоні зрадницьких ідей
Моя країна - Колізей,
Де кожен раб, де всі раби,
Де Дух народний під ногами
Стоптали, славу продали
І мову рідну загубили,
Чужу, як сироти, взяли.
Подумать, як могли вони,
Тарасові малі сини
Шукати знов свої кайдани ?
Мабуть сумують Магадани
По їх замучених кістках.
Мабуть втомилися чекати
На їхні душі каземати ?
Бо скільки можна прославляти
Покої царські і палати -
Цей ниций шлях до кабали ..
Самі собі, мов вороги,
Душа народу- ніби рана:
Нового кликали Богдана -
Діждались нової чуми.
І, закипаючи від болю
Згадали раптом і про волю,
Яку покинули колись,
Якої, мабуть, вже зреклись..
І заридали, підвелись,
Бо знову лихо об`єднало
І на Майдані пролунало......

Шевченко не даремно кляв Богдана,
якби не той, можливо, Січ би нині
буяла славно…
Ні – кривава рана
лягла до ніг цариці Катерині.
Дволикий брат не вніс би в хату скрути,
якби Москві тоді не йняли віри.
І не просили б нині про спокуту
ні Крути, ні голодомор.
Cибіру
не довелось би ласувати смутком
очей синів і дочок України…
О земле мила, звідки стільки пустки
у тому, що вінчає жирні спини
народних слуг,
що знову топчуть волю
і мрії поколінь твоїх, Вкраїно?
Земля моя,
віддай їм стільки болю,
скільки вони ножів загнали в спину
народних сподівань на долю й щастя.
Гори їм під ногами, земле-мамо,
провалюйся, аби не сміли красти
твоє майбутнє зрадники і хами.

Всім разом хоч на мить повірити у диво!
І смачно закотивши рукави,
безкомпромісно і рішуче, і сміливо,
не зволікаючи (взамін «суддю на мило!») –
пора! – Гераклові трійчаті вила –
і "смóрід" авгіїв – навідмаш «до ноги»!...

29.11.2013

Тепер у всих шукаю я тебе.
Шукаю образ твій серед людей.
Ох, як позбутись цих очей,
Що скрізь лиш бачать слід прекрасний.
Чому? Чому я згадую тебе
В своїх думках, чи я в неволі?
А ти позбулася мене,
І навіть в милій тій розмові
Ти слова лишнього не мовиш.
Від себе далі мене гониш.
Смієшся тихо за стіною,
Мене покрила же винною,
Мов винен я, що ми не разом.
І не болять мені образи.
Мені плювати же на них.
Ти не цариця слів тих злих.
Ти ж білий янгол. Ти весна.
Чому ж приходиш тільки в снах?
В житті ж реальному не бачу…
Я ж чоловік, а ми не плачем,
Хоч душу розрива мечем.
Ми ж від усіх собі втечем.
Сховаємо в бокалі сльози.
Мої думки – весняні грози.
Розріже небо блискавиця.
Тепер в вині буду топиться.
Тебе ж я більше не шукаю,
А як спитають?..
«Ні, я її не знаю».

Такої я іще не зустрічав краси!
Ти, наче вилита з ранкової роси.
Відчуй вогонь
моїх долонь,
мій жар цілунками своїми загаси.

Коли зустрінемось, тебе я обійму
й підемо разом зустрічати ми весну,
пташиний спів,
туман садів.
Перед тобою килим з квітів розстелю.

Ти, ніби промінь від далекої зорі,
що спалахнув в моїм вікні, в моїй душі.
Кохана знай
і пам'ятай,
своє кохання даруватиму тобі.

(1994)

невідомість чаїться під мостом
в самоті і чаює і тостить
і коли їй не спиться то просто
напускає імли або млості

невідомість рибалити любить
манівцями де хмаряться люди –
закидаючи небо у воду
невідомість їх колами водить

дивні люди – податні створіння
щойно їх невідомість зустріне
вигинають захмарений простір
вимагаючи чаю і тостів

Так, неначе з намиста небесного,
вибирала Європу собі.
Птиця Фенікс над вічними плесами
і Венера, одразу за сплесками,
і нараз - на гнилому стовпі!
А звільнившись,- русалкою руслами
в океани народу хутчіш.
Тільки видно, як пасмами русими
наготу прикривати ще мусила,
що за ламаний куплена гріш.

*Перевтілення.

2013р.

Так самотньо і сумно мені.
Де ж узятися взимку весні?!
Ніч минає –
       і вороном чорним світанок
Прилітає, мов гість,
       на самотній мій ґанок.

28 листопада 2013 року

Цей солодко-пекучий спомин
Мою душу навік обпік:
Вкотре вітер берізку ломить,
А вона все продовжує жить.

28 листопада 2013 року

Хімія щастя – натхнення три моля,
означені цілі – зеро.
Викинув кості і випала доля
та райдуги мокре перо.

Я озираюся: всесвіт пульсує
копальнею срібних вогнів,
в жовтому куриві осінь вальсує
з марою осипаних слів.

Я проливаюсь рікою печалі
у море соленого дня.
Всоте відшукую зламані грАблі
гонити із ясел коня.

Важко побачити абрис надії
у юрмищі думо-вагань.
Дух милосердя приходить і тліє
жагою в золі сподівань.

Маскою сміху ховаю не душу –
чуттів перелатані сни,
де не ужилися жаба і ружа
в осипанім цвіті весни.

Що під ногами? Провалля чи терни?
Гармонія, звичка, бедлам?
Звіє мізерію, лишаться зерна,
безлюдні, як зоряний храм.

Хупава періодика дощів,
одвільжено-осіння палітурка.
Неонами лампадок загущів
обмоклий вечір - листями зафуркав

і догорів яркотним огнянцем
на теплому порталі підвіконня...
як тиша п"є нашептане слівце,
спіймавши звук на мовчазні хітони-

спиває так душа з нечутних нот-
мінористі - вітрами розпростерті-
поезії. І місяць ходить от-
гонористо -у хмарному береті,

звисока насміхаєтьстя з людей -
вичавлює скупий зо себе промінь.
Із паморозі й осені коктейль,
тужливе танго на життя паромі.

Хупава періодика дощів-
пожовкле літо на сторінці книги.
У кутиках усмішки загірчів
тонкої криги - іронічний вигин.

Вертаю до саду шукати себе -
Згадати б ще, де згубила…
Там осінь бадилля на купи гребе,
А паморозь шиє білим.

Пронозливий дим намовляє туман
Сховати мене від мене
І вкрасти той день, де ще тіней нема,
Де обрій ряхтить зеленим…

…Підважить ніч двері чавунним плечем,
Засмолить старанно вікна,
Пролізе в легені – тепер не втечеш! -
І виссе весь кисень звикло.

Запхає в подушку привиддя жахне,
Розриє старі могили…
Удавку слизьку лиш тоді розшморгне,
Коли віднайдеш насилу

В кишені у ранку між мідних монет
Липучу солодку втіху:
І ніч проминає,
І смерть – мине,
А поки що
просто
дихай.

А гаї, неначе обгорілі,
начепили опіки тобі,
та не запалили угорІ ви
небеса, холодно-голубі.

А гаї, немовби оголили
те лихе, нещадне, що гряде.
У гіллі не мавки, а горили.
О холера! Агілера де?

Заховатися у туги мушлю
чорної яруги на краю.
Усміхнутися я друга змушу:
у гаю, а може, у раю

у березовому опинИсь ти,
охололі мислі, попелисті,
розпали і освіти-зігрій.
А берізки – сиві обеліски
супокій оберігали мрій

і надії полум’я до іскри
тиснули. У смутку догориш.
А берізки – юні одаліски.
Не умреш, а чисту і огнисту
обереш, і хутко у Париж!

11.2013

Сумні видіння бачу нині -
Настав такий непевний час,
Коли в словеснім драговинні
Ізнемагає кожен з нас.
Тим часом покидьки зухвалі
Розбійно, зграйно, без жалю,
У беззаконному проваллі,
Наживу ділять через лють.
Останній цвях у домовину
Заб'ють продажні байстрюки,
Як безталанну Україну
Доб'ють, роздерши на шматки!
Та й поховають, як, бувало,
Не раз ховали - на віки...
Ім ненаситним завжди мало.
Лишіть хоч гривню... на вінки!
Манкурте, виплодку щурячий,
Що в холуях іже єси!
Шляхетний гонор, дух козачий
Давно в тобі зійшов на "пси"
З чужого столу кусень ласий
За підлу службу дістаєш...
Ти сам продався за ковбаси,
Тепер і Неньку продаєш?
Всеблагий Боже милостивий,
Верни їм розум хоч на мить,
Бо то є гріх недопустимий -
Зло на землі своїй чинить.
Тому і творять пересвари
Людці, чіпкі, як омела,
Бо не відчули ще покари,
Бодай би їх чума взяла!
Невже всі лицарі преславні
Перевелись на потруху?
Змілів Дніпро? Усохли плавні?
Немов на пошесть, на лиху.
Хай омина лиха година
І землю нашу й земляків,
Щоб наша славна Україна
Не зникла в темряві віків!

Гей, ви, «подобіє» еліти,
не грайтеся судьбою, бо
якщо Європа нам «не світить», —
задушить путінська «любов»…

28.11.2013

з-під вій, з-під снів, з-під місяця й небес,
в сузір'ї тіней ще наснися, мій мольфаре!
над обрієм чорнила розливають хмари,
під серцем б'ються кілька хвиль чудес...
й мовчи...нехай за нас говорить ніч:
один-два-три, неначе па, короткий видих...
блукають небосхилом зоряні сновиди,
торкаються твоїх примарних пліч...

наснися, ворожію! ворожи!
цей віщий сон нам переб'ють недільні дзвони,
спувай чар-зіллям, затуляй вустами стогін,
долонями малюй нові шляхи...
за грані, за межу, до забуття...
бо я відтак не вчую дримбу і трембіту,
наснися нині сяйвом сонця, білим світлом,
мольфаре - дивний сон мого життя!

Любителі „тайожного” союзу,
Раби безбожні, ниці холуї,
На що надієтесь у тьмі ілюзій –
Чи на потоп, немов король Луї*,

Чи на дива… Хіба ходу зворотну
Історія робила будь-коли?
Не діждетесь! Морально ви – банкроти!
В серцях пече від вашої хули

На європейський вибір України!
Вже прозріває стомлений народ,
Встає з голодоморної руїни
Та чорноти чорнобильських скорбот.

Затямте! Україна – це Європа
З Аскольдо-Ярославових віків,
І українці – не Кремля холопи,
А спадкоємці слави прабатьків.



26-27.11.2013

Революція духу...
Закличні білборди для руху...
Сотні гасел у творчих несказаних матом речах...
Ми такі одинокі
в холодному світі розрухи.
Нас багато на цих недописаних світом полях.

На розвернутій площі мого навіженого краю
Застигають споруди, займаються шалом серця.
"Україно, - кричать.
- Українооо!!!!! - і простір здригають,
І взивають про долю країни до Бога-Отця!

Україна мовчить...
Україна принишкла і слухає
Своїх любих і вірних, а з ними й підступних дітей,
а над ними у небо історія гаслами рухає,
по супутниках інші країни безбожно підслухують,
і дивуються шалу скажених рискових ідей...

І дивуються силі нестримно поважної віри,
Легкодумній надії в перебігу цих подій.
Революція духу вилазить у кожнім з-під шкіри
Революція віри в майбутнє, шалених надій.

Революція духу вилазить із кожної думки,
І звучить над майданом
гучними,
сильними гаслами.
Без по-лі-ти-ки й фо-ну. Всю політику за лаштунки.
Ре-во-лю-ція
гуч-но
стихії у небі гасить...

пародія
я сплю напевно чи може марю спросоння мЕлю
бо бачу стоси крутих коханців аж попід стелю
а я фірмова у файних мештах на босу ногу
в обхваті сорок чуть вище більше...ну й слава богу
услід жіноче таке ревниве і заздре око
а шеф новий мій уже моргає мовляв нівроку
знайшла роботу пошила сукню( щаслива баба)...
чого червона й така вузенька?
воно вам траба*?

Гнилую неправду вином-медом змастили,
А чистую правду – в болоті втопили.
Втоптали у землю, як чорта прогнали.
Вільную правду брехнею прозвали,
Слова же гнилі до люду заслали
І в віру сердечную їх возвели.
Пророки бездушні народ повели
В пустелі глибокі і довгії роки
Багном освящають.
Старі ж повмирають, волхви правдовіри,
А їхні нащадки у кривді згниють.
Вони ж не пізнають на смак тої правди
Й могилу Сірка стороной обійдуть.
А як і побачать, то це ще не значить,
Що його правицю у бій понесуть.

Отаман характерний, сірий вовк у ночі,
Позганяв би сволоту з сільської печі.
Повсідали тай журять, під забором,
На пеньках, у вуса курять.
Заплітає їх в терен…
Вже болото, де ріс клен.
Тільки гарь, де дуб стояв.
Тільки сум, де козак гуляв.

Піддаті пророки, з словами, як кремінь,
Забрали наш вибір – і коржик, і ремінь.
Лиш «правду» лишили, що кривдою зветься.
І люд все ковтнув, і не похлинеться.
Але ж є гурмани – в них смак особливий.
В них душі до Бога і правди дорога
З каміння-алмазів, із праведних князів.
І в їхніх руках майбутнє країни.
Вони, як отці, що згорять для дитини.

Іду в самотній парк,
а хуртовина сива
затоплює сліди,
мов повінь снігова…
Навколо зріє ніч,
а я чекаю дива –
у засіках зими
колись були дива…
Згадай же крижаний
грудневий подих міста,
на вітті – кришталю
напівпрозору брость,
коли чужим теплом
тебе зігріє відстань
між тим, що мало буть,
і тим, що відбулось…

«Cherchez la femme» – на чистий білий сніг,
Який укрив поля, немов атрамент,
Я «С’est la vie» додати ще би міг,
Якби кохання стрілося із нами.

«Bonjour, chérie!» – прошепочу тобі,
Коли укотре гордо пройдеш мимо,
О, мила панно, чуєш, далебі,
Я грецьку вивчу, хінді і латину.

«Ich liebe dich» – німецькою скажу,
«Ti amo» – італійською промовлю
І навіть «Je ne mange pas trois jours»
З «Mon cher ami», знайомим аж до болю.

«La femme fatal» - «Is breá liom tú»,
«Обичам те», «Aku mencintaimu»,
«Ég elska þig», «Maite zaitut»,
«Szeretlek», «Seni seviyorum».


27.11.2013

мені так личать короткі сукні
коли я схудну
вберу одну з них найчервонішу найвужчу сукню
знайду роботу – на грубі гроші куплю не кілька
а повну шафу фірмових мештів хай коле шпилька
тонка висока несамовите ревниве око
бо я у сукні худа на шпильках – собі нівроку
і чоловічі серця у стосах – аж попід стелю
коли я схудну знайду роботу ...
та що я мЕлю...

Дзвінка зозуля – вісниця весни.
Її труба вже сповіщала тричі,
Яка в серцях закоханих бринить,
Що йде король, осяяний величчям,
З вінцем-гірляндою і їх покличе, –
Пташиним співом повниться земля,
Луна дерев гучна і таємнича,
Неначе видно шлях його здаля.
Між тими, хто кохання прославляв,
Лише вона ні слова не сказала,
Не слухала пташиних умовлянь,
Зозулин заклик серце відкидало.
Любове, не скоряється вона
Зозулі, бо натура бунтівна.

На постаменті мріяних років,
немов раба, закляла наша воля.
Її звільнити хто лиш не волів,
та, мабуть, не судилося – недоля.

Внизу кровлять багряні мари-сни,
що карбами вросли у покоління,
де вісники жаданої весни
не повторили дива воскресіння.

Помолимось за тих, хто не чекав,
коли зійдуться зорі на звитягу,
а юно і безстрашно помирав,
зіходячи офірою на плаху.

Часи розсудять, чи потрібна кров,
що висохла у пам’яті байдужих
і чи зростуть герої духу знов
із демосу смиренних і недужих.

26.11.2012р.

Зимові липи світять, мов кіот.
Те світло, як розколина у кризі.
І матері холодна подобизна
нашіптує "Еrbarme dich mein gott".

"Еrbarme dich". А сніг на те ж і сніг,
щоб розтектися рівно, як атрамент
над зайвими річками, іменами,
людьми, вогнями, зойками з пітьми.

Тому цей сніг ніколи не мине.
Тому гілками чорними, як вітер,
над цим великим і даремним світом,
зимові липи, підніміть мене.