Чомусь уста
гірчили трунком,
медами нетутешніх трав,
і сон,
розщебнутий цілунком,
з плечей оголених
спадав,
а десь нечутно, неминуче
у двадцять п’яту
мить доби
оливи гілочку квітучу
несли по черзі
голуби…

Є такий день, за два дні до ВелИкодня,
«Чистий четвер» -- його люди назвали.
Світла пора прибирання великого,
День, щоб усі розібрати завали.

Вимити тіло з відваром вербиченьки,
Двір та оселю від скверни звільнити.
Душу, постом і смирінням очищену,
В тихій молитві до Бога відкрити.

І через чисті, святкові віконечка
Можна побачить, як радісно сяє
В синьому небі начищене сонечко,
Ніби Великодня з нами чекає!

2012

«Перед Тобою я начиння, повне сорому й ганьби»
(з молитви юдея в Йом Кіпур (Судний день)

Гріхи наші такі ж, що й у десятці Божій.
Не менша грішників – своєю смертю мруть.
Гріхи, мов ті хамелеони, міняють тільки колір,
Та не міняється прадавня їхня суть.
Не треба нині убивать віч –на-віч -
За сотні верст смерть прилетить навстріч.
Не треба красти в сусіда дешевину –
Мільйон дістати можна за хвилину.
Навіщо зазіхати на чужу дружину –
В чергах стоїть дівчат лавина.
Чи варто звати Бога всує –
Проноза Дідько враз почує?..
...Хто віда, чи колись здійсниться,
Що праведникові ще й досьогодні сниться:
«Щезнуть гріхи – і грішників не буде»?
Ні, мабуть, без гріха не в змозі жити люди.

Ти знаєш – я згадав: у Дубліні дощить.
Так сумно, коли літо верховодить
Всі ті ж краплини. І життя, як мить
Посеред міста. Червень котить
По небу хмари, а пастух мовчить:
Той – в біле вбраний. Сивочолий,
Що від нудьги цей острів траворунний
Засіяв міфами. Колючками пісень.
Бо недарма оцей мокряк понурий
Землі друїдів провіщає день –
Отой, що справжній. Із роси й туману*
Я книгу склав в зелене вбрану.
І позабув на мить, що кожен пагорб тут
Чиясь могила. Кожен камінь чкрут,
Вістун, який пророчить неминуче.
А я собі на вересовій кручі
Ірландії-вдови із вітром роpмовляв,
Ім’я безсмертне Конайре** назвав.

Примітки:
* - Насправді з роси й туману у нас в Ірландії складають пісні.

** - Конайре Мор мак Месс Буахалла. Скільки стоять зелені пагорби в Ірландії стільки будуть пам’ятати про нього…

*** - Калідаса писав колись «Хмара-вістун», але в нас в Ірландії був колись камінь-вістун. Був. А де він зник – ніхто й не знає…

Знаю, в чужині за ріднокраєм
Журяться без краю журавлі...
Журавлі повернуться, я знаю,
З чужини до рідної землі.

Знаю, що у леготі розмаю
Принесуть нам весну на крилі;
Знаю, що і сам летіти маю
До свого села, що на Сулі.

Журавлину тугу відчуваю,
Переймаю серцем їх жалі:
Жури, жури! – чую в шумі гаю, –
Жури, жури! – в тихій ковилі...


2003

Сльози краплинка бурштинова
Спливла-скотилася з-під вій,
І вмить відбилися у ній
Трагічна тиша вечорова,
Зірок золотобджолий рій,
Мій жест різкий,
Нещира мова,
І вітру туга яворова
Над річкою – в сльозі одній...

... Вже річка витекла в минуле
По лепеховому багну,
І бджолозорі геть забули
Свою орбіту неземну...
А я все згадую одну
Тебе, Катрусю,
Й серцем чулим
Ловлю краплину бурштину
На листі пам'яті...


2003

В лісах тінистих визбираю сум
І вистелю дорогу до причастя,
І йтиму нею, доки поклик сурм
Не возвістить про вистраждане щастя.
Ще запалю Всеблагому свічу
І стану перед небом на коліна -
Нехай душа зайдеться од плачу,
Вона в сльозах очиститись повинна.
Лишень тоді візьму до рук перо
І плин думок зримую на папері,
Як нице зло поверне на добро
І благодать мої відчинить двері.
Сприйму належно радісне й сумне,
Кохання шал і вічність неминучу.
Життя, як біль, ущухне і мине,
Заповістившись в спогаді пекучім.
Та рветься серце в пошуках начал
І будить пульсом всесвіту глибини -
Крізь товщу літ ще в ньому не прочах
Нетлінний смак печеної хлібини.
Немає істин вищих понад хліб -
На тім стою, і вірую, і знаю:
Лиш той в житті тривкий лишає слід,
Хто працею свій кусень здобуває...
2006р.

Не налили,
То й не п’ю
З порожньої склянки.
Нема сили,
Не іду.
Посплю собі з ранку.

Буду снити
Про своє,
Бо воно триває.
Хочу жити,
Бо я є.
Чи ти про це знаєш?
10.06.2013р.

Ластівко моя!
Запроси у липень.
В гості принесу
зерна зрілих літ.
Ластівко моя!
Хліб замісим, зліпим.
Проведем росу
подумки на Схід.

Знаєш, адже я
журавля, синиці
у своїх руках
так і не тримав.
Ластівко моя!
Зберегли зіниці
колір на очах.
Я їх не ховав.

Сонячна земля
у зелену браму
вірних своїх слуг
водить до вінця.
Ластівко моя!
Будь мені за даму...
Крил чарівний рух -
наші це серця.

14.06.2013

Поговори зі мною,
як у роки минулі,
Твій тихий голос хочу
почути наяву.
З літами, що промчали,
твій голос не забула,
Про зустріч щасливі
у спогадах живу.

Поговори зі мною,
як мріялось, жилося,
Кому шептав єдині
несказані слова,
Чи все в житті твоєму
задумане збулося
Й від щастя в ніч весняну
хмеліла голова?

На жаль, уже нічого
не буде в нас з тобою,
Хоч жевріє у серці
ще іскорка тепла.
Воно ще пломеніє
квітчастою весною
І я той скарб безцінний
в душі своїй несла.

Поговори зі мною,
в холодні зимні ночі,
Коли у вікна стука
засніжена зима,
Коли аж до світанку
не хочуть спати очі,
Здається, в цілім світі
лишилась я сама.
13.12.2012

Жовте листя летить
пелюстками омріяних років
І до мене неждана
прийшла надвечір’я пора.
Я не чула її
непомітних розмірених кроків,
Доки срібним вінком
над чолом сивина розцвіла.

Мене доля лукава,
з дитинства узявши за руку,
Повела на тернистий,
вітрами овіяний шлях,
Я пізнала утрати
і біль нелегкої розлуки,
Бо купалась в духмяних,
на жаль, у гірких полинах.

Як зустрілися вперше,
я зовсім була молодою
І зігріть юне серце
від болю, до тебе прийшла,
Ми щасливі були
лише весну одну із тобою,
Моя подруга вірна
дорогу мені перейшла.

І самітня сльозинка
на віях моїх затремтіла,
Як між нами повік
нездоланна стіна пролягла,
Я звільнитися вмить
від палкого кохання хотіла,
А крізь сиві літа
так забути тебе й не змогла.

Білий сніг замітає
і поле, і степ, і діброву,
Заглядає до мене
сувора зима у вікно.
Я чекаю лелек,
чую їх нескінченну розмову
І мене зігріває
весни запашної тепло.
14.12.2012

Сонце горне променем-лопатою
Золоті монети по ставку.
Ароматом світ п’янять за хатою
Кетяги пахучого бузку.

Тихим вітром від ставка повіяло,
Снігом проліта травневий цвіт…
Ти для мене, мила, стала мрією,
Зіркою, злетілою в зеніт…

Облітає білий цвіт із яблуні,
Падає в зажурі до землі.
Відлетять роки, неначе зваблені
Теплими краями журавлі…

Край води стою на сірім камені.
В часі не згублю те, що знайшов!
Приплива до серця, мов до гавані,
Перша нерозділена любов…

27-29 травня 1978 року

Така холодна пристрасть в риб.
Вода багаття розворушить.
І недоречний зойку скрип
Сусідський спокій не порушить.

Там – учорашня безпросвіть,
Байдужість, виросла з презирства.
Стоїть на цьому здавна світ:
Вчинить на місці дезертирство!

За мить блаженства – півжиття!
(Sic! NB: половину).
А як не вдасться майбуття?
Приберігаєш пуповину.

Поміж to be or not to be
Піч колупаєш, б’єшся в стіни…
Це ж скільки ще дробить тобі
Ці сірі миті й половини?!.

Хай маловір рече: “Невже?”
Твій камінь мохом обростає.
Чей на століття раз уже
І під лежачий затікає…

5 грудня 1998 року

Фіранки пестить вечір,
пірнаючи у ніч /
В душі сліди від зречень,
ямки від протиріч…

Відчути щем одного
цілунку зір хотів /
І знову тільки спогад
до течки почуттів…

Та зблідне в снах торішніх
далеко від вершин /
Вплести себе у вірші –
спасіння для душі.

2013

Вишенька до вишеньки
у садку росте.
Гріє красні ягоди
сонце золоте,
Вітер заколисує
гойдалку з гілля
І доносить здалеку
пісеньку джмеля.

Вишенька до вишеньки –
туляться між віт,
Їм приносять жайвори
вдосвіта привіт,
Біля них між листячком
засинає день
І тоді до ранечку
сад – анітелень.

Вишенька до вишеньки –
повні жмені втіх.
Мій садок запрошує
в гості вас усіх!
Ягідка до ягідки
між зелених віт –
Скільки ж літорадості
нам дарує світ!
2013

Багато є в нас віршів і пародій,
В яких нема ні змісту, ні мелодій,
І гумору в пародіях катма,
Зате по вуха бур’яну в городі.

* * *
У тебе грошей – кури не клюють,
І кури яйця золоті несуть.
А як немає в тебе вірних друзів,
Тоді про щастя назавжди забудь.

* * *
Чолом небес високих я сягну,
Як слави не співатиму вину.
Якщо не буду в келих заглядати,
То істини пізнаю таїну.

* * *
О Музо з яснозорими очима,
В душі вогонь палає невгасимий,
І я відчув нуртуючим єством, –
Летять у душу, як жар-птиці, рими.

* * *
Сказав я «зась!» печалі й давній тузі,
Бродитиму з коханою у лузі,
Шукатимемо згублену зорю,
Допоки ще не догадались «друзі».

* * *
Втамую спрагу я з криниці слова,
І від зерна відсіється полова.
Здається, що напився досхочу,
Та через мить я припадаю знову.

* * *
Хто спить весь день, не кліпнувши очима,
Тому не треба ні Москви, ні Риму.
А хто пильнує навіть уночі,
Той піде пішки до Єрусалиму.

Вони бачать його наскрізь,
А він хоче бути сильним,
Тільки заважає слабкість
І зриває маски щільно

Вони ріжуть його словом,
Щоб і він замовк - навічно
І винити тут нікого,
Окрім себе, як це звично!

Він любити хоче землю
Рідну мову, чисте небо
Обіймати кожне серце,
Кожним пальцем дотик легкий

Нести світло, яке має,
Адже Всесвіт дає спокій
Бачить зірки ще палають
І рум’янець красить щоки

Є чудове і дбайливе,
Лише треба зупинитись,
Бо всі в метушні можливо
І не встигають подивитись

В очі, зазирнути,
крізь одяг,
Під шкіру.
Де бігає кров
Була б на все тільки воля,
То до любові залишалося менше ніж крок

2012

Кожен ранок на черешні,
Серед смачних ягідок,
Появляється дівчатко:
Дві косички і платок.
І черешня пригощає...
А дівча собі гадає,
Що ніколи і ніде
Вже солодшу не знайде!
Хоч на дерево вилазить,
Та сама з нього не злазить...
Щополудня добрий хлопчик
До черешні поспішає,
І замурзане дівчатко
Вміло з дерева знімає.
Знає, що мала сестричка
Їсть черешні у дві щічки!

На міцних, не поморених крилах
Щезнув кінь – легендарний Пегас,
Певно інші його спокусили,
Не питаючи дозволу в нас.

В метушні повсякденній і вражій,
Поміж віршами, наче дітьми,
Отакої страшної пропажі
Не одразу помітили ми.

Хтось, у відчаї, став довголітнім,
Адже муза покинула нас!
Ну а той, хто цього не помітив,
Графоманить, сердега, весь час.

14.06.13

Ти дивишся мені так ніби-то у душу,
В очах твоїх сумних читаю я "Зажди!",
Та знаємо, нажаль, що їхати я мушу.
Надовго чи? Хто зна? Можливо, назавжди.

Приспів:
Серпанковий туман над нами рожевіє,
Вже вранішня зоря над тамбуром сія.
Кондуктор не спішить, кондуктор розуміє,
Що дівчину свою навік лишаю я.

Запам'ятаю я усе, що ти сказала,
Мить не забуду цю ніколи і ніде.
Ще лиш один дзвінок, і стихне шум вокзала.
Останній лиш дзвінок, і потяг відійде.

2012

У моєї мами також є матуся -
Це моя хороша і мила бабуся.
І у мого татка також є матуся -
Це у мене друга дорога бабуся.

Батьки мої мам своїх поважають.
А я своїх бабусь безмежно кохаю.
Бо вони читають щовечора казку
Дарують цукерки, турботу і ласку.

От якби я мала крила,
Я б на хмарку полетіла.
Прощавайте мама й тато,
Буду в небі я літати.

Вам пришлю з гори привіт.
Хмарка лишить білий слід.
Дружбу заведу з птахами.
З хмарки вернуся з дощами.

Я знав багато слів,
Та не сказав нічого…
Я змарнував багато днів
Хоч вистачило би одного…

Я довго думав, аналізував
Ховав у серці тугу
Хоча ловив насправді гав
Й шукав причину другу

Мені зривало дах
З депресії впадав у нерви
І переслідував все страх
Чому всі ІНШІ - стерви

В яких шукав ТОБІ заміну
Та головне я знаю
Чому, від інших на відміну,
ТОБІ я не сказав кохаю…..

Колись моя душа належала поету.
Він пив біле вино, й жував тоді сир «Фету».

А мені в голову не лізе жодна проста рима.
Я п’ю горілку без закуски, курю цигарки «Примма»

І хочу я булої слави, що мав у тім житті.
Писати і читати книги, й не спати у багні.

Обіймати пишних дам за їх великі груди,
А не Клаву беззубу із букетом паскуди.

І щоб усі про мене знали, бо хочу я поваги
Не після того, як в глушив між друзів більше смаги.

Й не бути битим сопляками й осудженим людьми.
А бути бажаним усюди, мов промінь світла із пітьми.

**********************************************

Якби сьогодні став, напевне я поетом,
То би моє життя не зацвіло букетом.

Я б далі пив, курив і жав беззубу Клаву.
Бо важко із талантом здобуть сьогодні славу…

Пустка дзвенить тобою,
Холодом, чи журбою,
Шум подолає цей страх,
Тільки замОк на устах.

Хочеться кинути плуг,
Словом порвати ланцюг,
Та не почує ніхто,
Те, що пройме до кісток.

Марно шукати вину,
Марно будити луну
У безборонних очах,
У безкінечних листах.

Прийде зневіри мара,
Рветься десь чорна діра.
Мить зупинити вже час?
Що це поглине не нас?
2013

Ледь-ледь ступа червневе надвечір`я,
земля - сумна: невтішилась дощем,
то ж промовляє травами: "Дай щЕ
солодкої вологи". Налетіла
сріблясто-крила зграя ластівОк -
в усіх відбувся настрою стрибок
з депресії, тривог у ейфорію:
і небо на похмурість відхворіло,
і смуток мій завихрений замовк.

Так, ніби зграя вкрала всі печалі.
Земля цвіла невтішена дощем.
"Вологи полум`яної дай щЕ!"
Не промовляла квітами, - кричала.

04-14.06.2013

Провалилась яма в місті
На видному місці.
Мер злякався з крісла впасти
Й викликав юристів.

-Розберіться по закону:
Хто порушив зону
І якого біса яма
Портить вміст озону!

Ті надряпали писулі
В різні богохулі:
-Реагуйте, ось вам яма
В північній півкулі.

«А хоч би і у південній, -
Відповідь пристала, -
Був би горб, то наша справа
Його б розікрала!

А то яма. Її треба
Своїм засипати,
Та ще й комусь в руки брати
Відра та лопати...»

І писалось і зверталось
І відповідалось.
Сотий мер із крісла пада,
А яма зосталась.

2013

Млосний запах синіх виноградин...
Вабить і п’янить незнана даль.
Голос твій приглушений, безрадний.
Нікогісінько мені не жаль.

Серед грон чаяться павутинки.
Делікатні лози, не руді.
Плине хмаровиння, мов крижинки,
По сяйливій голубій воді.

Сонце в небі. Сонце у зеніті.
Хвилям нарікай на біль щемкий.
Може, дочекаєшся одвіту –
В поцілунках тихої ріки.


першотвір

Сладок запах синих виноградин...
Дразнит опьяняющая даль.
Голос твой и глух и безотраден.
Никого мне, никого не жаль.

Между ягод сети-паутинки,
Гибких лоз стволы еще тонки,
Облака плывут, как льдинки, льдинки
В ярких водах голубой реки.

Солнце в небе. Солнце ярко светит.
Уходи к волне про боль шептать.
О, она наверное, ответит,
А быть может, будет целовать.

Читає віршика дитина,
лепече лагідні рядки…
Завмерла, слухає родина,
не сміють дихати батьки.
На віях мами – сліз намисто…
Мадонни усмішка свята
торкає ніжно і врочисто
її замріяні вуста.
Удалині матуся бачить
багатство, вроду і любов,
а поки пестить вік дитячий
словами щирих молитов.
Як доля усміхнеться сину,
щаслива буде і вона…
Лепече віршика дитина,
про те нічого ще не зна.

Пісня

Вдягла намисто горобина –
Яскравим полум’ям горить.
Як необачно ми робили,
Втрачаючи безцінну мить.

Приспів: Бринить рапсодія осіння
І струни пам’яті торка...
Ми вже чужі, чому ж донині
В твоїй руці моя рука?

Колись мелодія лунала
ВеснЯним гімном у серцях,
Та зрада мрії обірвала –
Іду і плачу на вітрах.

Приспів: Тепер рапсодія осіння,
Неначе реквієм, звучить.
Холодний вечір темно-синій
Назовсім хоче розлучить.

З тобою нам не по дорозі –
Жар-птицю мрієш упіймать,
Але ні ти, ні я невзмозі,
Цих рук надовго роз’єднать.

Приспів: Сумна рапсодія лунає
Під шум осіннього дощу.
Як буду жити, я не знаю,
Але прощу і відпущу.
2012

На міцних, ще не втомлених, крилах,
Наче кінь легендарний Пегас,
Наша юність кудись відлетіла,
Не питаючи дозволу в нас.

В метушні, в повсякденних турботах,
Між навчанням, коханням, дітьми,
Отакого життя повороту
Не відразу й помітили ми.

Хтось, у відчаї, встиг постаріти:
Адже юність покинула нас!
Ну, а той, хто цього не помітив,
Залишається юним весь час!

2010

"From a Distance" is a song written in 1985
by American singer-songwriter Julie Gold.
The song also became subject of many interpretations
with the most famous being the Bette Midler
version in the United States

Translation:

звіддаля лиш
зелено-синій світ
на вершинах білій для нас
звіддаля лиш
пливе до моря лід
і орлу вже летіти час

звіддаля лиш
є гармонія
що відлуннями іде
в голосах надій
в голосах за мир
в голосах усіх людей

звіддаля лиш
маємо ми все
все що б не захотів
і немає ні зброї, ні бомб, ні чуми
ні голодних ротів
звіддаля лиш
інструменти ми
маршируємо і цей
чути спів надій
чути спів за мир
чути спів усіх людей

Бог наш бачить нас
Бог наш бачить нас
Бог наш бачить нас
звіддаля лиш

звіддаля лиш
що не друг то мій
та між нами іде війна
звіддаля лиш
спробуй зрозумій
за що бій оцей у нас
звіддаля лиш
є гармонія
що відлуннями іде
всіх надій мотив
у любові ти
в серці кожного з людей

Бог наш бачить нас
Бог наш бачить нас
Бог наш бачить нас
звіддаля лиш

Бог наш бачить нас
Бог наш бачить нас
Бог наш бачить нас
звіддаля лиш

[Заникаючий повтор]

From a distance
The world looks blue and green
And the snow capped mountains white
From a distance
The ocean meets the stream
And the eagle takes to flight

From a distance
There is harmony
And it echoes through the land
Its the voice of hope
Its the voice of peace
Its the voice of every man

From a distance
We all have enough
And no one is in need
And there are no guns, no bombs and no disease
No hungry mouths to feed
From a Distance
We are instruments
Marching in a common band
Playing songs of hope
Playing songs of peace
They are the songs of every man

God is watching us
God is watching us
God is watching us
From a distance

From a distance
You look like my friend
Even though we are at war
From a distance
I just cannot comprehend
What all this fightings for
From a distance
There is harmony
And it echoes through the land
And its the hope of hopes
Its the love of loves
Its the heart of every man

God is watching us
God is watching us
God is watching us
From a distance

God is watching us
God is watching us
God is watching us
From a distance

[Repeat to Fade]

(Written by Hugo Peretti, Luigi Creatore, and George David Weiss)
The melody is based on "Plaisir d'Amour" (1784),
a popular romance by Jean Paul Egide Martini (1741–1816).

Translation:

спіх це сміх скаже мудрий вам
люблю тебе ради на це нема
чи не гріх
дати життя словам
люблю тебе ради на це нема

ріки потекли у свої моря
де ми не були
манить ясна зоря
ось рука і життя тримай
люблю тебе ради на це нема

ріки потекли у свої моря
де ми не були
манить ясна зоря
ось рука і життя тримай
люблю тебе ради на це нема
люблю тебе ради на це нема

Original:


Wise men say only fools rush in
but I can't help falling in love with you
Shall I stay
would it be a sin
If I can't help falling in love with you

Like a river flows surely to the sea
Darling so it goes
some things are meant to be
take my hand, take my whole life too
for I can't help falling in love with you

Like a river flows surely to the sea
Darling so it goes
some things are meant to be
take my hand, take my whole life too
for I can't help falling in love with you
for I can't help falling in love with you

Songwriters:
Joseph Kosma (Music)
Jacques Pr;vert (French lyrics)
Johnny Mercer (English lyrics)
Some other singers:
Joan Crawford, Nat King Cole, Frank Sinatra, Eric Clapton

Translation:

глянь у вікно дме листя вітер
гарячих фарб осінню гру
терпке вино цілунки літа
тепло твоїх засмаглих рук

вже тебе нема безмежна мить
на пісню жду стару зими
я сумую по тобі кохана(ий)
коли листки ніби ми

Original:

The falling leaves drift by the window
The autumn leaves of red and gold
I see your lips, the summer kisses
The sun-burned hands I used to hold

Since you went away the days grow long
And soon I'll hear old winter's song
But I miss you most of all my darling
When autumn leaves start to fall

(French addition to the song, I skipped it )

C'est une chanson, qui nous ressemble
Toi tu m'aimais et je t'aimais
Nous vivions tous, les deux ensemble
Toi que m'aimais moi qui t'aimais
Mais la vie s;pare ceux qui s'aiment
Tout doucement sans faire de bruit
Et la mer efface sur le sable les pas des amants d;sunis

приховано
кривитися од відчаю
слів не губити затискати їх
зубами і вдавати сміх
який від посиніння рідшає

прикованим
скрутитися калачиком
не підпускати вітер до грудей
нехай собі у ніч іде
як до чужої хати мачуха

дивитися
губитися дитиною
коли торгує тілом біднота
іконки сохнуть по кутах
за пусткою і павутиною

навчитися
молитися за всіх і вся
коли петлю стягнув блатний базар
фільтрований як в образах
властивість ніжністю привитися

знеможено
іти аж сонце виросте
освітленим із ніг до голови
мене вогонь благословить
людської доброти і щирості

стривожений
у ньому я палатиму
до перших зойків рідних при труні
до хвиль в золі що по мені
розчулений до атома

6 Червня, 2013

ох ці чоловіки... в них звір жаги один
їх манить в ній оранж балеток линних
кислотні кольори що наче жовті сливи
мигають погляди на літаву ходи

на зачіску на блиск очей примхливих
на сукню що стрибає поміж хмар
коли струнка постава в ній римар
то всім смеркає подих до дружини

цей блиск очей ця медоносна гра
тече по по тілу терпко й веселково
метеликами вій випещується повінь
вона ще дівчинки нескошена трава

та хіба вбачить камінь хоч один
що висне на душі важким коралом
вона зализує свої колищні сиві драми
мережками білизни в зореплин

бо барви Києва зависли між дощів
бо наче шов на серці чорний шов
в куточках уст хтось таїну знайшов
а він як всі по болю йшов та йшов

Груша тінь кидала коло хати,
Спів пташиний линув з висоти.
А у хаті помирала мати…
Мамо, мамо, як Вам помогти?

Як би вгамувати Ваші муки,
Як приспати болю каламуть?
Цілувати похололі руки
І востаннє в очі заглянуть?

Боже правий, дай терпіння й сили…
Ви вставали, мамо, до зорі,
Все життя нам, мамо, відсвітили…
Небеса відкриті угорі…

Усміхнулись, як колись малому –
Спазм у горлі, біль і каяття.
Дали образ, як поїхав з дому –
Я молюсь до нього все життя…

Тільки сльози душать від безсилля,
Тільки думка – за усе прости…
Налетіла, зашуміла хвиля…
І понесла у чужі світи…

Буде сонце, буде сніг від вишень,
І співати будуть солов’ї…
…Вітер стрічку на вінку колише –
Від Івана і його сім’ї…



14.06.2013

1
В моїй нещасній стороні
Мені судилося єдине:
Хто народився на війні,
Той на війні й загине!

2
Не хапай за хвіст лукаву славу –
Матимеш хіба що лиш пір’їну –
А роби маленьку добру справу,
Пригортай до серця Україну
В цю добу незатишно-імлаву.

3
Тобі у вірності й любові
Я не клянуся, рідний краю, –
У кожнім писаному слові
Душі частинку я лишаю…

4
Я обрав застарілу тему –
Розпинаюся на хресті…

Видно, роки мої не ті,
І не вписуюсь я в систему,
Де всі грішні тепер – святі.

5
Пишу,
Щоб не мовчати в самоті
І не забути голосу
Звучання
Й до крапельки не витекти в мовчання
В кінці своєї хресної путі.

6
Нічого вже не маю.
Тільки слово.
І те змаліло, втратило в ціні.
Мовчання золоте невипадково
Усе частіш відповіда мені.


2001

Скаржимось на долю безголову,
Товчемо холодну воду в ступі:
– Чóму нашу мову писанкову
Не вивчають негри в Гваделупі?!

Наодинці плачемо і вкупі,
Рідну землю носимо в торбинці,
І сміються негри в Гваделупі
Так, як не сміялись українці…

Над гаями ніч гуляє глупа –
Все бунтарське владний сон прикоськав,
І гримить в зеніті вічна ступа,
І літає відьма конотопська…


2000

Накуплю йодованої солі , -
Є у мене грандіозний план:
Посипати безнадії кволі,
Аж до глибини сердечних ран.

Чудодійні ліки це, - направду,
Неприємні, люті, але все ж…
Чесне слово, до куща троянди
Із-за солі змій не підповзе.

22:15
13.06.13

…Щось не так ти намріяла, дівчинко, щось не те…
Хтось образив тебе і, як лезом, скосило…
Екзальтовано знову шепочеш комусь: «Je T`Aime…»
А постскриптум – написаний білим чорнилом.

Не облудне воно, не осудне… та щось не так…
Щось не те, що повинно було здійснитись…
Чорно-білі стежки, все не так і чомусь не в такт.
Не кори себе, дівчинко, і – не скорися.

Чи осінній, чи літній, та буде він тільки дощ
Життєдайний завжди, а для когось холодний…
А про інше й не мрій, запізнілі слова твої щось
вже шепочуть на щастя комусь і на долю…

Хай не буде в слові лжі ні йоти.
Пам’ятай, що слово – бумеранг!
Щире слово обпікає йодом,
А брехливе – сіль до свіжих ран.

І дарма, що гірко слухать правду,
Некрасиву, прикру, але все ж...
Чесне слово вернеться в троянді,
Підле слово змієм приповзе!

30 грудня 1986 року

Не в Придніпров’ї народилася,
А прижилася я на цій землі.
Вона для мене нині рідна, мила,
Тут щастям усміхнулася мені.

Люблю Кільчень в зелених берегах
І плавні повноводної Самари,
Замріяно-прозору, мов сльоза,
Оріль-красуню, і Сури заплави.

Багатий край - усім він гарний:
Степами, ріками, а ще людьми.
Не кращі він часи переживає,
А я все вірю, що воскреснем ми.

Якою славою гриміли і козацтвом,
Як гідно на своїй землі жили…
Нам дав Господь і щедро, і багато,
Що бути бідними не маєм права ми.

І хоч не тут я народилася,
А край цей віддано люблю
І у його могутню вірю силу,
І осяйну, окрилену зорю.

1998р.

Лежу в саду, укритий небом,
спиваю сіна аромат
і намугикую хвалебно
з нагоди свята. – Благодать!
Бо байдикую сміло нині:
мене, робото, ти не руш.
Одна турбота – ягід жмені
дарує жимолості кущ…


13.05.2013

Живу я на хуторі, чули, мо’, біля Диканьок –
Там зграї вовків завивають, як місяць уповні...
Вони до оселі підійдуть найближче під ранок -
І я зачинюсь, побоявшись поткнутись назовні..

В ту повню тесляр цілу ніч молотками гамселить,
Неначе ті цвяхи мені забиває у скроні...
Я потім ходжу, мов сновида, невиспана, сонна -
І мрію втекти у міста, передмістя чи села.

Та як утечу – навкруги болота й трясовиння,
Сніги по коліна і води розталі по плечі...
Піду я у погріб, де бочки коньячні та винні,
І їх відкоркую – й отямлюся десь аж під вечір.


13.06.2013

Ти в юності жар-птицею була,
І ледь торкнувся я твого крила.
Сьогодні ти у сад мій прилетіла,
Бо з рук моїх роси не допила.

* * *
І досі пам’ятаю голос твій,
Зберіг сузір’я – сяяло з-під вій.
Воно у небесах душі моєї,
І я натхненний, ніби чудодій.

* * *
Яке це щастя – мати інтернет!
Ні, не тому, щоб знали: я – поет…
А тут знайшло мене кохання юне, –
Ми знову творим юності дует.

* * *
І вірте чи не вірте, я незчувся,
Коли чомусь на землю повернувся.
Але побачив помахи крила, –
І вже ніколи з неба не вернуся.

* * *
Хто не кохав, не зможе той літати.
Покинеш марно ти свої пенати,
Якщо забув про небо юних мрій,
Напевно, це твоя найбільша втрата.

* * *
Сказала б ти мені хоч кілька слів,
Якби вогонь у серці пломенів.
Навіщо ж ти роздмухала, мовчунко,
Цей жар, який вже ледве-ледве тлів?

* * *
Немає в світі щастя без кохання,
Нехай згорить у полум'ї вагання,
І попіл весь розвіють хай вітри
На полі тім, що зоране зараннє.

Слова про осінь зношені, як листя
Воронячих пір'їнок в молоці...
Ми вдвох з тобою.
Київ.
Передмістя.
Туманні горобини каганці.

Люблю це все:
Цей час, цей простір, жінку...
Оцю печаль веселу і земну.
На душу осінь – мед на сіль, шкуринку...
Відверте тіло, серця таїну.

Вина невинність і вогонь іскристий.
Листочка прохолодний місяць-серп.
Старенький сад.
Япончики-туристи із масками на душі і лице.

Ще й матюки багатоповерхові
Із придорожних бариків чудних.
Щось непоправне, темне й нездорове
Зривається із п'яної струни.

А разом з тим апостол діток – бусол, –
Мов хрест у небі, що літа літа.

Багаття палим.
Ти скидаєш буси...
І все... і все...
Ти ж також золота...

Історик – час повідує колишнє,
І, аби рух епох не помалів,
Щоліта мемуари сонцем пише
На аркушах смарагдових гаїв.

А світ – нев'янучий бібліотекар
Перстом вітрів гортає сторінки,
І на полицю неба вслід лелекам
У золоті складає залюбки,

Щоб читачі – одвічні пілігрими
Уникли горя міжусобних чвар,
Побачивши , що завжди є над ними
Отця благословенного буквар.

13.06.13

Липне час мухою в патоці
Дошки скрип - замкненість в пластиці
Ти вже звик бігати колами
Смак терпкий у слова ніколи

Дощ, туман, спека нездужала
Повінь там просто калюжами
Ти спитай пустка чи прірва то
Утікай - спалено, вирвано

Давній жмут страху і пошуків
Певно смутком повні кошики
Значить скоро прийде відповідь
Ніби знайдена мимохіть
2013

Ми вдвох з тобою.
Київ.
Передмістя.
Туманні горобини каганці.
Знімаю буси ( все-таки спромігся!),
Вони ( нарешті!) у моїй руці.
Слова про осінь зношені. Сум`яття.
І на деревах листя теж нема...
Знімай, моя берізонько, і плаття,
Знімай сама...
...А поруч десь апостол діток- бусол -
Високе небо навхрест обійма.
І я уже захоплено дивлюся:
От молодчина - все зняла сама!!!
...Ще віршами на тебе помолюся,
Моя ти чарівнице золота...
Моя ти Муза ( Людочка чи Люся?).
...Літа...Літа...
13.06.2013