Чорніє небо за вікном,
А холод вже не перший день.
Лягає все морозним сном
І небуття у серці настає.

Зірки сховались у глибині очей.
Тих, що готові стріти ранок,
Та ранок не настане без ночей,
А їх обплів зимовий цей серпанок
2013р.

* * *

Я вже своє язичество минув?
Як мій народ...
Як, врешті, всі народи...
Сам із собою розпочав війну,
Яка уже до фінішу підходить.

Минуле стер, мов запітніле скло
Вікна старого у дідівській хаті,
Що нагадала серцю НЛО,
В якому вікна теж холоднуваті.

Минуле ж і майбутнє – близнюки.
Це знають кров’ю фізик і філософ.

Мов носороги, йдуть крізь нас роки:
Так швидко й тяжко.
Їх зовемо льосом.

Та, друзі, як зовемо, – все одно.
Секунди ми, піщинки в Універсі.
Ми тонем... і ще не дістали дно...
А де ми є – існує много версій.

Із них я пісню й казочку складу –
Щоби було на ранок і на вечір,
На тихе щастя й на шумну біду,
У час блаженства, гроз і колотнечі.

Одна із версій: ми в кінці епох.
Над нами космос.
Апокаліптичність.
Одні вважають: нас покинув Бог,
А інші кажуть: це обман оптичний.

Одні в Аллаха, ті в Ісуса...
Хай...
Там розберуться: дальній хто, хто ближній.
Ти їм усім душевно помахай,
Немов пташкам вирійним рідні вишні.

Бо ж і мене хтось також проведе...
А може, і не буде вже нікого.
Серед оцих, близьких тобі людей,
Які (хто зна?..) знайшли свойого Бога.

Від них отута тільки черепи
В сирій землі зосталися лежати –
Хто пив, курив, стріляв...
А хто й не пив...
Крав мед святий в бджоли і медвежати.

Тиша, навколо тиша,
Шум потоків авто далеко,
Ось у полі блука лелека…
Спека…

А медовії дички пахнуть
Під спекотним південним сонцем,
Я збираю грушки руками,
Ось, в долоньці…

Обпікають, мов жаром, руки
Я кладу ті грушки в цеберце,
Шум трави, долинають звуки
Серця…

Цвірінчать пташенята в кроні,
І відлунням в ставку джерельце,
Автобани десь там, а в полі –
Пісня ллється.

Земні купці собі створили рай
Під кодовою назвою "Китай" :
- За гривню купим, - продадамо за сотню,
А дев’яносто дев’ять, Боже, вибачай.


29/07/13

Там немає доріг. Тільки відстані в зоряних милях.
Там немає дверей - зачинятись не треба від Бога.
Ти сьогодні, як завше, мовчиш. Ти холодний, як місяць.
Ти малюєш тепло і завислі між небом і сонцем чертоги.

Ти у товщі думок. Навкруги захололі санскрити.
Ані грудки землі - невигубні борги під ногами.
У долонях розплавлений віск. Прочитаєш молитву?
Навздогін ворогам. Хай оглухнуть облудні тамтами!

У повітрі яса – ненавмисна така, упокірна.
Ти ідеш по воді, ти тепер менестрель яснолиций.
Ти озвучив любов і зіткав запашний фіміам. Ти ідеш
у сузір’я дажбога і несеш втаємниченість райської птиці.

2013

Крижина, мов скабка,
Уп`ялась глибоко,
Довічна морока
Хоч видно і слабко.

Сліпуча разюче
Не зійде із вії,
Сніги і завії
Порожніх засмучень.

Не руш!
Не ріж!
Не дай
під ніж

Пусти!
Нехай
пройде.
Бувай...
2013

На хвилях безсоння, дорогою ночі
приходить натхнення і думку лоскоче.
Я чхаю о першій і рима втікає,
і муза поезій мене покидає.

- О музо, о діво, святою жагою
торкаючись неба, лечу за тобою.
Цілком однозначно - я зовсім не хворий.
Душевно, фізично й морально здоровий.
Ну чхнув, вибачаюсь. Бацили зараза
ну зовсім ж нікчемна – не тиф, не проказа.
Куди ж ти втікаєш, прискіплива дамо.
у мене в проекті – комедії драма.
Он скільки сюжетів без рими сумує,
а ти безголоса, в ти вередуєш.
І що тобі варто назад повернути?
Я так розпалився, однак не заснути.

Та чую лиш шурхіт і наче пушинка
зі стелі на столик злітає пір'їнка.
І янгольський голос: - Добраніч, невдахо,
а опус свій можеш віднести на плаху.

Догорали світанки рожеві,
Заглядали у темне вікно,
В небі зорі цвіли кришталеві,
Ткалось доль молодих полотно.

Щастя стукало тихо в віконце,
Не змогла я його розпізнать
У душі сяйвом сяяло сонце,
А у серці цвіла благодать.

Бігла стежка в жита й загубилась,
Росянисті іскрились сліди,
Наша доля в степу заблудилась,
Поселилася в нім назавжди.

Плакав дощ над старою вербою,
Вітер срібні листочки зривав,
Ми в ту ніч розлучились з тобою,
Ти мені на прощання сказав:

-Як поїдеш у місто далеко –
Хай тебе не турбують думки,
Як самотній і вірний лелека
Буду ждать через бурі й роки…

Посміхнулась лукавая доля,
Що лишився в селі залюбки.
Вибрав річку, леваду і поле
Й кришталеві у небі зірки.

Посивіли над річкою верби,
За весною весна відліта
Підіймаються димом у небо
Одинокі жіночі літа.
12.05.2013

Малинові сукні скинули жоржини,
У туман пірнуло росяне село,
Серебряться клени в ніжний павутині,
Жовтою габою поле зацвіло.

Оповиті луки золотом осіннім,
Журавлі зібрались у далеку путь,
У глибокім небі волошково-синім
Золотаві хмари, мов літа, пливуть

Все минає в плині часу дорогого,
В вільному польоті птичого крила.
В неповторній тиші рідного, святого,
Що природа-мати нам повік дала.

В сивому тумані чорний ворон кряче,
Вітер спочиває в сивих полинах,
Десь зозуля пізно за літами плаче,
Шелестить діброва у солодких снах.
12.05.2013

Прокинешся вранці сьогодні щасливою
Бо травень вночі цілував твої коси нечесані,
Косицями сни понад ранок здавалися,
Гойдалися мрії на човниках музики,
Звичайними чарами пісня стелилася,
Немов простирадло шовкове і лагідне,
Що в складках ховає секрети і хрестиком
Рушник чи сорочку тобі вишиває
Оту, у якій ти на світ народилася.

Проміння ранкове крізь вікна прочинені
Пройдеться по тілу святими бажаннями
Живої ілюзії, мрії, що втілена
Лежить біля тебе на відстані подиху
І дихає тихо, повітря колишучи
У ритмі молитви а чи колискової,
Що вчора твій голос нашіптував лагідно,
Схиливши любов у турботі над ліжечком
Синочка, що нині, прокинувшись, вимовить
Уперше усміхнено і усвідомлено:
«Мамо»…


22.05.13

Тут ранки молочні. Густі вечори, мов сметана,
Готичні бескиди – священний божественний храм,
І, наче у храмі, в лісах цих кадильно-кальянно,
Лікує мене від життєвих колізій і драм
Повітря цілюще, настояне в пахощах цвіту
Розкішних ромашок, дзвіночків, а ще чебрецю,
Купаюсь, мов нявка, у магії синього літа,
Закохуюсь в нього, в Тереблю і землю оцю.
А завтра – додому. Прощатися будемо завтра,
А нині Карпати кружляють мене молоді.
Тут – сонце в півнеба. Тут сонце червоне, як ватра,
На кожній травинці веснянки його золоті.

Єднає час хвилини у століття.
А дощ іде. І що йому той час!
Змиває з душ гірке одноманіття:
єдна людей. Так, як сьогодні нас.

Од віку подорожніх одчайдухів
нагонив у вертеп чи крайній двір.
Для нас же несподіванку придумав -
тендітний «дах», й негадано привів

тебе й мене під нього… Парасолька! -
посвідник іскор спалаху зіниць…
Цей дощ і шлях – нехай іще надовго….
О, ми так близько!.. Рук торкання мить -

хвилююча поезія початку…
Стіна дощу. Розсміяний Перун!..
В обіймах наполохане дівчатко,
у скронях – гул усіх всесвітніх лун…

І парасолька наче й не потрібна –
обоє ми промокли до рубця…
Регочучи, босоніж в бризках срібла -
у зливу без початку і кінця…

1990-ті (2013)

* * *

Ще осінь серпню не платила мито,
Чумацьким Шляхом котить на гарбі,
але чомусь ніяк не може літо
намоклі коси гарно просушити
опісля злив посивілій вербі…


* * *

В обіймах серпня зупинюсь на мить,
аби відчути, як зітхає літо,
з прив’ялим листям тихо гомонить,
як оглядає світ хазяйновито…

Прилинь, моя світла любове
В мої розтривожені сни.
Пристань на відверту розмову
І в серце надію верни.
Сльозою тебе не підкупиш,
Та все-таки думку таю,
Що ти мій поріг переступиш
І долю освятиш мою.
І згине печаль сумнотиха
В ясному ярінні весни,
А радість безмежна й утіха
Не вчують у тому вини.
Бо хто ми тут є, без любові?
Бездушні, байдужі і злі...
В черствому, безкрилому слові
Зжеруть нас печалі й жалі.
В душі як вітри назустрічні
Засвищуть одвічне: "прощай",
Я їм не піддамся панічно -
Зневіру відкину й одчай.
І знову любові повірю,
Лиш їй свою долю вручу.
І щастя по вінця відмірю,
І тихо літа полічу.
На третій планеті від Сонця,
Від шуму доріг вдалині,
Осяй моє тихе віконце
І думи зігрій потайні...

В тролейбус ускочила. Дощ у вікні.
Цього не забуду ніколи,
Як раптом, заглянуло в душу мені
Обличчя, неначе з ікони!

За комір йому, бо ж була тіснота,
Вода з парасольки стікала...
З очей струменіли тепло й доброта,
І я у тім сяйві втопала.

Він мило всміхався мені, жартував,
А я, онімівши, стояла...
Коли ж мені вийти вже час наставав,
Від серця мов щось відірвала.

Хоч більше зустрітися не довелось,
Згадались чомусь, випадково
Ті очі, що враз полонили всерйоз,
Обличчя, неначе з ікони...
2011

Давив мишвоту кіт рудий,
З щурами вік змагався,
Та от на старість став слабкий
І граціозно вже не потягався.
Як купка мрій звалився в квітнику,
Шалений спогад віями прижмурив.
Чого тільки не малось на віку,
Що потріпало доста шабатуру!
Мурчить собі під ніс пригоду чи роман,
Розшкірив пазурі без зла в квітучі тіні.
Дрімоту муркотить між валер’ян -
Блаженна старість у поважній ліні!
Колись і ми уляжемось в садку...
Упремось в стовбур липки головами,
Згадаємо усе, що стало на віку,
Що відбулося начебто не з нами.
Затягнемо пісні про щирий рай,
Який дістався нам від прапраліта.
Аби лиш поряд із садком не гуркотів трамвай...
Й не спотикалися об нас щасливі діти.
Дрімає кіт у флоксах без бажань,
Бо вже нічого від життя собі не просить.
Йому під ніс схилилася герань,
А хвіст гойдають полум’яні флокси.

2013р.

Друзі мої невже все забули ,
як танці вечорами справляли
пісні по селу лунали,
відгуки по лозах гули

ми росли і зрослими ставали
кожен вибрам життєвий шлях;
одні в місто пішли, щастя шукати,
другі сіяли зерно на колгоспних полях.

Згадаймо роки, як збирали лободу,
щоб мати зварила для нас
зелену лободяну бурду.

Голод пережили, колективізацію ,
партія в комунізм вела:
радіо, лектори в школі вчителі;
кормили нас комуно- агітацію.

по зову партії, комсомолу:
на п'ятирічні будови
в товарних вагонах везли,
були ми не люди
а рогаті робочі *козли.*


П'ятирічки будували,
ламали цілині пласти ,
зорі комунізму не вбачали
не знали до якого берега гребти.

Все пережили в пам'яті не стирається
голод, колективізація:
худобу. Землю, хліб забирали-
все це називалось куркулінізація.

Товарні вагони по рейкам скрипіли
(Від партії наказ був дан)
кого везти в Сибір у тайгу,
а кого на шахти в Магадан.

Не будемо співати минулому оди
встань! , від сну пробудися:
за правду, за волю, за націю свою-
вставай уже мій любий народи!

У нашій державі повинній дати ми раду
не будемо терпіти ніколи
зайдам московським, єврейським,
що захопили владу!

29 -7 - 2013 Г Слободський

Як лев'ячий рик, як гул громовиці
Реве водоспад Ніагари,
В провалля спада, наче з Бога десниці
На людство гріховне покара.

Підкова-обрив, мов гігінтська тіяра
Сховалась у бризок тумані
Під ним - корабель, ніби дивна примара,
Застиг у стихійнім дурмані.

У дива природи по тих берегах
Не чути пісень ірокезів -
Там хвилі давно перетерли у прах
Їх кріси і шабельні леза.

Не чути давно тут гуронів пісень,
І крійців не чути говірки -
Чужинці змели, де півроку йде день,-
На дикі сніги, на задвірки.

Я чув мимохідь, як молився шаман
На тих берегах крутоярих,
Щоб десь заподівся француз, англоман,
Та шепіт тонув в Ніагарі.

І я поспішаю у Київ, назад,
Спитати в Дніпра - у Славути-
Чи довго терпіти чужинецький лад?
Чи наші пісні тут ще чути?

2013

Як це часто із нами буває –
Все в турботах, й бракує в нас слів
Тим, що поруч живуть, - забуваєм
Наших других батьків – вчителів.

На узбіччі дороги, вже в роках,
Йде старенька й несе торбинки.
Щось таке близьке серцю в тих кроках
Й звичне в рухах старої руки.

Щось збирає старенька бабуся,
Чи шукає на хліб копійки?
По асфальті довкола дивлюся,
Але там лиш порожні пляшки.

Старість, кажуть, далеко не радість,
Звело спину старій – важко жить.
Підійшов помогти їй піднятись
І впізнав свою вчительку вмить.

Ось підводиться сива бабуся,
Хоче глянути, хто допоміг.
Та не встигла, бо я відвернувся,
В очі їй подивитись не зміг

Щоб найтяжчих позбавить уроків,
Й не соромилась світла душа
Тої долі, що в старості років
Підбирати пляшки залиша.

Підкотився клубок, тисне в горлі,
Звісно, я на таке не чекав.
Щоб не вразити старості гордість,
Я від себе неначе тікав.

То ж керуйте, черстві супостати,
Щоб забулось таке навіки,
Аби ті, хто нас вчив людьми стати,
На шляху не збирали пляшки.

2003

Крізь заметіль вночі у лютий холод
Вовків на скреслу кригу біс завів
Три дні тому. І ось вже точить голод
Нутро звірів. І вже вожак не вив,

І не скликав усіх на вовчу раду,
Лиш у очах світився вовчий гнів
На себе, що сюди усіх завів,
Й що вдалині пливла земля позаду.

А осторонь замореного стада
Два близнюки, мов щастя два крила
Не ймуть, що сталось, і такі вже раді, -
Вовчиця їх недавно привела.

Якби ж то знала, що її чекає,
Що лихо тяжкеє її шукає
І вже знайшло, і суне, як на зло
На материнське щастя, й не питає,

Чи материнством та насолодилась,
Їй у страшному сні б і не приснилось,
Що має статись. І вона не спить,
Бо чує серце – має бій сповнить.

Двобій із долею. Із зграї двоє
(Не найнещасніші із зграї тої)
Направили до вовченят хребти,
Та рев страшний не дав їм далі йти.

То завивала із страшного болю,
Не так із болю, як на свою долю,
Від рани на стегні своїм іклом,
Розірваної у двобої з злом,

Приречена загинути вовчиця.
І кров на сніг почала вже точиться,
Наситити щоб жадних хижаків –
Тих найстрашніших двох вовків.

Із льоду кров лизали морди хижі.
Так жертва була зроблена, щоб вижить
Дитинству. Мати ж умирала…
Тим часом крига берега торкала…

2003

Питаєте мене - хто я,
Син рідної землі над Сяном.
Я, пересічна людина,
Яка жде на надійний ранок,
Щоб бути знов серед своїх
На землях наших прадідів,
З яких прогнав нас не наш гріх,
Ще й сіяв ворожнечі спів.

Питаєте мене - чому
Рядки мої про наше рідне?
Якби ви знали чужину,
Де топчуть нашу правду й гідність,
Ви зрозуміли би мене
- Сина Надсяння, Карпат сина,
Який рідне відстоює
Й думками завжди в рідне лине.

Колиб ви жили в чужині,
В якій історію пише ворог...
Правда його – сестра брехні,
А та росте тут дуже скоро.
Одурює сестер, братів
Так як колись, так воно й нині.
А я серед тих ворогів
Співаю гордо Україні.
28.07.2013р.

Мамо,
Я до вас добирався, як міг, з Казахстану і Півночі,
З дивовижного Кам’янця і неповторного Львова,
Із Луганська й Москви… Ви чекали мене,
Виглядали з хрещатих барвінків,
Запахущих бузків і сліпучо-квітучих черемх…
Серед поля безмежного тихо вмирала оаза:
Переводився сад; перероджувавсь диво-лісок;
Витікали ставки; криниці заростали травою;
Зарівняла могили радянська байдужість тупа…
Вже й дороги нема, вже й стежки заорали останні.
Я востаннє ішов по вологій ріллі, навпростець.
Як черемхи цвіли, як пахтіли бузки, і барвінки
Заплели ту галяву, де годі й могилку знайти!
Я ходив, я сидів, я лежав на землі барвінковій;
Я мовчав, говорив; я кричав, шепотів – у траву:
«Де ви, мамо, озвіться крізь товщу земну півстолітню –
Я ж не знаю, де впасти, я ж, мамо, не вмію ридать…»

Сирота-сірота… Я лечу крізь життя метеором!
Я безбатченко вічний, та роду свого не зганьбив.
Я не став бур’яном – непокірний і щирий надміру,
Я порвав свої пута колгоспні, я втік із села. Я збагнув,
Що Вітчизна – ніщо без батьківської ласки,
Материнської ніжності… Мамо, я ненависть ніс
До Вітчизни тієї, яка відняла в мене батька і матір,
Розтоптала мій хист і зневажила світлий талан!
Я живу іще, мамо. Вірніше, я ледь животію,
Помираю повільно в чужому для мене краю,
І не маю копійки – купити квиток і приїхать –
Вже востаннє! – до тебе, до витоків, до праоснов.
Я люблю вас, матусю, дарма, що ніколи не бачив,
Не смоктав молоко з найсолодших у світі грудей…
Привезли вас, матусю, казали мені односельці,
Молоду і вродливу, із глинища – вже неживу.
Одягла вас бабуся в усе полотняне, пречисте,
Притулила сиріток до ваших натруджених рук…
Чом ви, мамо, мовчали? Нічого мені не сказали?
Чом ви, мамо, пішли й не сказали нічого мені?!



2001

Проміння розсікає небеса –
Розбіглися стожари сонцехвості.
Прокинься, подивись, яка краса!
Посли тепла напрошуються в гості…
З вікна відсуну штори і впущу
Маленькі крихти літа до кімнати.
А подумки подякую дощу
За те, що довго вчив їх цінувати.

2013 р.

і снився ліс і снилися дуби
і ще вовки у Грековому лісі*
і голови одягнені на вістря
і чорний день і біла самота
важких туманів
і кривавий слід
і кухлі биті і вино розлите
і сундуки скарбів… і снився Він...
Він ще просив по-праведному а жити
реальністю і вірити громам
і думам і поетам -
не святити
ножів ніколи
і вина не пити
із ворогом у лісі…
і хрести ще снилися –
горіли
і дими
повзли в тумани
у віки у вічність
останній дуб вітри скликав на віче
і кутались у передранок ми

Дощ, серед тисячі мудреців
ти один проповідуєш сльози
супутників, вранішнього сяйва
стрункого місяця.
Дощ, ти ж мене не питав,
чи хочу я слухати твоє вчення
про заморожені краплі
як вихід із трансформованості.
Дощ, ці маленькі літери
ти швидше розмиєш, ніж осінь,
але мої міркування і погляди
не зітреш, вони мають крила.

Він любив її безглуздий сміх.
А вона його погляд ласкавий.
І стелячи їй небо до ніг,
Його поїдали кохання забави.

День за днем, місяці, роки,
І обом зовсім не набридало.
Закоханим віщували зірки -
Для щастя одного життя замало.

Вона чекала зустрічі,
Коли про розлуку лише говорили.
Він витирав її очі,
Коли з них сльози лили.

Залишаючись не підкореною,
Вміла його слухати.
Ця любов не може бути повтореною,
Якщо, звичайно, її не зіграти.

«…адже життя це театр…» -
десь, хтось, колись сказав.
І кожен, свого життя міліметр
По один раз відіграв.

І хоч вся суть кохання в драмах,
Вибір за кожним стоїть –
Або затиснути себе в рамках,
Або ж щиро всім серцем любить.

24 липня 2013

Житимеш?..
Кігтями ситими
кинутий?..

Лети!
Сколихни
віковічність каміння
геометрії ліній...
в агонії люті
зостанься
тремтінням
не встигнути

чорнилом душі розплескайся...

у місячнім сяйві
рубінами стане
кров
оживе
оголене лезо
жаги
на ранах
ненависті

до світанку
тернистий шлях...
загубилися у тенетах
липкої бридоти
тіні
крил

Але з вірою-полетіти

Яка нам, по суті, справа,
Що доля усьому-прах,
Над безліччю прірв співала,
В скількох я жила дзеркалах.
Нехай я не сон, не радість,
Найменш-благодать із неба,
Згадаю тебе, щоправда,
Частіше тепер, ніж треба.
І відгомін стихлих рядочків,
І око із прірви дна,
Іржавий колючий віночок
У тиші-коли одна.

Наші шрами – ашрами і храми,
День за днем незавершена драма,
Не уникнути болю і рани,
Страх сильнішає в хвилі туману.

Все шукаємо темної плями
На шляху, що проліг не за нами,
Незавершені каверзні справи
Ще чекають своєї розправи.

Тільки хочеться миті забуті
Відірвати із марнот, десь в смітті,
Залишити спогади спокою,
Розігнати тривоги рукою.
2013

День добігає кінця,
Ще один день у Міжгір"ї,
Втому змиває з лиця
Літнім дощем надвечір"я.

Дихає сніжно Менчул,
Узгір"ям підперши хмари,
Ти хоч на мить відчуй
Кохання моє, мольфаре!

Мене поведи туди,
Де зеленіє меліса,
Де, наче дим, чадить,
Сивий туман у лісі,

Де сонце, немов бурштин
Сади напуває медом,
Вабить обабіч стежин
Червень чорничним пледом.

...День добігає кінця,
Сходить срібний горошок,
Ще ти мені обіцяй
Віночок сонних волошок.

вірш видалено

А вогонь обпікся.
Раптом і зненацька.
Вогнеборця зрікся,
бо душа - козацька.

Куди очі бачать,
степом покотився.
Так яскраво плаче,
що ніде не вжився.

А за ним убивці -
на машинах верхом.
Літаки-мисливці
добивають зверху.

Черкне запальничка,
задимить цигарка...
Вогнеборцю звичка -
тютюнова шкварка.

Попіл простелився
широчезним степом.
Димом просльозився
синій погляд неба...


28.07.2013

Можна упасти нижче
найбільших морських глибин.
Можна піднятися вище
найбільших гірських вершин.
А можна залишити мрії
на рівні суєтного дня,
не осідлавши в дорогу
трепетного коня.
І тільки коли стемніє,
у серці оселиться жаль:
не справдилися надії
і ближче не стала даль.

Етюд

Де шумів, шаленів листопад,
Спить під білою ковдрою сад,
У видіннях солодкого сну
Обіймає красуню-весну.

Він палаюче серце тюльпану
Простягає омріяній панні,
Обіймає їх ніжно пітьма,
І над снами лютує зима!

2011

Від рабства на волю
До Дикого поля,
Шукаючи долю,
Ішли в козаки
Зацьковані люди
В надії, що буде
Свободу здобуто
На вічні віки.

Крізь тяжкі негоди,
Великі пригоди
Вони йшли в походи
Все далі на схід,
Й на річці Лугані,
До того незнаній
У роки прадавні
Став Кам’яний Брід.

Це ж я не зненацька
Про землю луганську –
Вкраїнську, козацьку! –
Розмову повів,
Бо нарід могутній
Про час незабутній
Нам пам’ять в майбутнє
Нести заповів.



1995

…здавалось, неба голубінь -
це дань щоденна Бога,
і купіль щастя – вже тобі
устелена дорога.

Але раптово постає
така тоска безкрая,
і невідомості бар’єр:
живеш чи доживаєш?

І ти чекала на вердикт:
орел тобі чи решка?
Ти не готова ще – туди,
де тільки вічність мешка.

А я, заскочений нараз
отим твоїм : «Надіюсь…
Надіюсь, буде все гаразд…»
О, Пресвята Маріє!...

Ні смс-ки, ні дзвінка –
мовчанка без’язика,
як по живому – без ножа -
ця невідомість дика.

Коли при зустрічі: - Як ти?...
- Усе гаразд! У нормі!...
- А що, лінилась сповістить?
Чекав я повідомлень…

-Та… закрутилася якось…
усе ж минула скруха…
-Так, слава Богу, обійшлось…
але душа не слуха…

27.07.2013

А плин життя міняється вночі!
Вирівнює усе неідеальне.
Я зважився на вичнок радикальний.
Лиш тільки люд натомлений спочив,


Афганістан! Поважності твоїй
В укліннім русі голову схиляю.
Кабул - ділами сповнений до краю.
У сутолоці мішаній, бучній


Строкатий ринок зграйкою бачат
Наповнив серце спомином по вінця.
Тут спецій неповторний аромат...
Та хто б надав роботу українцю?

До вас прийшов попрацювати я.
Дивлюсь навкруг, роззявивши пащеку.
А тут якраз шукають водія -
Підвозити пілюлі до аптеки.

А-ну, малеча, по дувалах! Цить!
Я стати до роботи поспішаю.
Аж тут... дзвінок будильника дзижчить,
Виводячи з навіяного раю.

Себе обмацав: мертвий чи живий?
От-от у ліжку власному прозрію.
Було чи ні? Залишилися мрії.
Та все ж... Оце так масу придавив!


25.07.2013 року.

Липню, мій липню журливий.
Стигне на травах кришталь.
Яблука зріють і сливи.
Сохне малина, - на жаль.
Ходить поміж картоплиння
Предок осінньої мли,
Свитка на нім ясно-синя
З написом дивним: «курли!»
Схлипує річечка потай
В згинах мулких узбереж,
Лози бере позолота,
Верби захоплює теж…
Липню, хороший мій липню,
Призупинися на мить,
Я тобі в пам'ять насиплю
Втіхи, що в серці бринить.
Може тоді, в пору віхол,
Ти намалюєш мені
Теплі промінчики сміху
На задубілім вікні …

27.07.13

О, очі, цієї ночі
ви споглядатимете
гомерівські хвилі
з палацу султанів.
О, очі, чи могли б
ви подумати,
що серце розриває
дощенту розлука,
а молодість — осінь.
О, очі, цієї ночі
ви поклянетеся
любити море
так само, як зорі,
що сяють для мене
на Водохреща.
О, очі, мої зізнання
страшніші за катів,
що з полум’я
зіткали страх,
миліші за ідеї
спартанських воїнів.
О, очі, цієї ночі
ви покладаєте
надії на сон,
який не йде.
Він між вулицями міста Кафа,
Так повсякденно
людей полонить.
О, очі, цієї ночі
не будьте ворогами…

Це змучене танго роз’єднує небо й вогонь,
в’їдається в рани , щоразу роз’ятрює серце
сміливого птаха, п’є його пристрасну кров,
крокує до сонця, яке того зве містер Генрі.

Ні верески розуму, ні акустичні вітри
не спрощують ритму, а вірять: із часом стихне.
Затьмариться шепіт силабо-танічних лісів,
зійде нанівець , розтане у морі честі.

Ще декілька митей, розчесаних вірою сну –
і кроки вперед розітруться на порох ртуті.
Зрівняй наші очі в чесних боях почуттів
сліпої образи і совісті, дня і ночі.

Слова розтікаються по зледенілім паркеті,
а вікна вбирають отруту останніх звуків.
Дійди до кінця, ти побачиш ключі, що відкриють
глухі дзеркала після завіси на сцені.

Цей танець спливає, як вічність на колосках,
закручує позначки, ловить червоні троянди
засуджених снів, просочених димом розлук.
Біжи, бо почнеться з самого початку.

Це віддане танго летить у обійми землі,
милується поглядом мегашаленої миті.
Лишилися рухи досі занадто різкі
довіку зрадливого перипетійного серця.

На тлумнім роздоріжжі
Вселюдському,
В громовищі всесвітньої
Грози
Ридає жінка:
Сіль її сльози
Сьогодні не потрібна вже нікому!


1999

«Не дай Бог осліпнути!
Краще померти,
Чим жити у темряві», -
Мудру пораду
Підказує серце…
Все"дно ж не Гомер ти,
І ти не напишеш свою «Іліаду».

Не дай Бог не бачити більше цієї
Країни могил і надій споконвічних!
…Й сильніші за мене впадали у відчай,
Позбавлені змоги творить «Одіссею»…
Не бачити ворога дії – це ж мука
Пекельна! Не бачити виходу з ночі –
Це ж пекло подвійне! Не бачити крука,
Що виклює хижо незрячі вже очі?!


2003

Отримав пенсію Петро,
З грошима нині він.
Іде селом, як справжній пан,
в кашкетику новім.
Зайшов у бар, а там сусід,
веселий дід Федько.
З дядьками з нашого села
щось меле язиком.
Підсів Петро до них у гурт,
бо в горлі теж дере.
«Плетуть» про якісний товар
й китайський ширпотреб.
- Я пляшку ставлю без питань.
Оце моя рука.
Знайди нове, добротне, наше,
від виробника.
Побився дідо об заклад,
кудись швиденько втік.
А через час якийсь Федько
до бару знов прибіг:
- Купуй плящину нам, Петро,
бо ж обіцяв при всіх.
У тачці я привіз товар.
Поставив під поріг.
Петро п’яненький ледве встав:
- Ой, не мели дурні!
Ну, йдемо, глянем, що там є …
А там – у тачці гній.
У того враз - щелепа вниз.
Очима «їсть» Федька!
- Якраз хороше, свіже, наше …
ВІД ВИРОБНИКА.

Прийшла до лікаря в обід
панянка-колобок:
- Якась роздвоєність іде
у нас в сім’ї в обох.
Не знаю, каже, що й робить.
Але проблема є.
Мене хвилює більш і більш
здоров’ячко моє.
Почув це лікар, думать став:
- Задачка непроста.
А в чому суть? Яка вона,
роздвоєність ота?
Зітхнула пані важко враз:
- Сама не розберу.
Та робить мій Василь за двох.
А я за двох жеру.

Не холонь у воді і у просі відьмацькім не стій.
Дай скупатись русалці у твоїх і її забажаннях.
Лоскітний волос розсипле тобі по плечу
І тихенько заплаче – довірливозмовно.
Так ввіряється ряска ставку.

Довір полудниці безсоння своє і мету.
На решеті висіє згубу – залишить ворсинки
І кофтину на березі стиглого ранку.
Першу купіль весільну розлиє
і вип’ є вину до останку.

Ніч розгойдає в очах
рудокоса в’юнка хуліганка.
Бережись – не води.
Бережися достиглого проса.


27/07/13

Із миски вибратись допоможу бджолі,
немов зорі, що впала в калабатину*.
За мене, може, прогуде вгорі,
як у ворота раю калататиму.

2009

*калабатина - калюжа, велика і глибока.

* * *

Над Феодосією згас
Навіки день оцей весняний.
Малює тіні невблаганно
Чудовий надвечір’я час.

Бездумно я дивлюсь навкруг
І, захлинаючись від туги,
Іду самотня. Недолугі
Мої тоненькі пліті рук.

Іду вздовж генуезьких стін,
Стрічаю вітру поцілунки,
Шовкові плаття візерунки
Колишуться навкруг колін.

І скромний персня обідок,
І крихітний – так щемно й жалко –
Букетик із кількох фіалок,
І біля скроні завиток...

Іду вздовж кріпосних валів,
У тузі вечора весняній.
Зростають тіні невблаганно,
І безнадія просить слів.

22.07.2013

5

Порухи губ ловлю.
Першим не став говорити.
– Не любите? – Ні, люблю.
– Не любите! – Вдосталь спитий,

Стерзаний, зведений всім...
Орлом озирнувся – чесно:
– Помилуйте, це ваш дім?
– Дім – в серці моїм. – Словесність!

Любов – це і плоть, і кров.
Напоєні кров’ю долі.
Ви думаєте, любов –
Балакати через столик?

Зійтись на часинку там,
Немов ті пани і дами?
Любов означає...
– Храм?
Дитя, замініть на шрами

На шрамах! – Під нагляд слуг
І бражників? (Я, без звуку:
„Любов означає лук
Натягнутий: лук – розлука”.)

– Любовь – це зв’язок. А в нас
Роти і життя – нарізно.
(А я ж в сокровенний час
Тобі – не зуроч! Та пізно.

В той час на верху гори
І пристрасті... Пам’ять – паром:
Любов – це завжди дари
У вогнище – всі задаром!)

Щілина в мушлі сумна –
Не усмішка. Губи білі.
– І перш за все, це одна
Постіль.
– Ви прірва хотіли

Сказати ? – І пальців бій
Вже стримати він не може.
– Не гори зсувати...
– Мій.
Я вас розумію. Отже?

______________

(Майдан, ешафот). Росте
Бій барабанний у тиші.
Він: – Їдьмо! – А я на те:
Вмерти, надіюсь, простіше!

Вже змучила суєта
Рим, номерів і вокзалів.
– Любов означає: життя.
– По-іншому називали

У древніх...
–Отже? –
За кут
Хустинку ловлю, як рибу.
– То їдьмо? – Який маршрут?
Отрута, свинець – на вибір!


І путь до смерті – легка!
– Життя! – Полководцем римським
Оглянув свої війська
Розбиті.
– Тоді простімось.

19-20.07.2013



6

– Я зовсім так не хотів.
Не так. (Але потяг рушив!
Хотіння – це справа тіл,
Ми ж одне одному – душі

Віднині...) – І не сказав.
(Так, в мить гірку розставання
Жінкам ви, немов бокал, –
Печальне право прощання...)

– Це марення? Щось не те?
Я недочув, можливо?
(Коханці, немов букет,
Скривавлену честь розриву

Вручаєте...) – По складах,
Розбірливо: ви сказали –
Проститися? (Так спада
В хвилину жаги і шалу

Хустина...) – У цім бою
Ви – Цезар. (О, випад наглий!
Трофеєм – мені ж мою
Назад повернути шпагу!)

І далі: – Двічі вклонюсь,
Бо вперше не перший, схоже,
Іду на розрив. (Сміюсь.)
– Ви так говорите кожній?

(А світ захитався весь...)
Помста і жест Ловеласа
Гідні і роблять вам честь.
Мені ж – відділяють м'ясо

Від кістки. – Усміх. Крізь сміх –
Смерть. Бо померли хотіння.
(Хотіти – це справа тих,
Ми ж одне одному – тіні...)

Останній гвіздок – ні, гвинт –
В труну свинцево-дубову.
– Останнє прохання: ви...
Ніколи, прошу, ні слова

Про нас... нікому із… ну...
Наступних. (Так стогнуть ноші
Поранених – у весну!)
– Так само і я вас прόшу.

А перстень на згадку? – Ні. –
(І погляд – бездонні версти
В далі, відсутньо-сумні.
Печать на серце – мій перстень,

На руку твою... Із'їм!
Без сцен!) – Чи варто спитати:
– А книгу тобі? – Як всім?
Не треба зовсім писати.
Книг...
_______

Значить, не треба.
Значить, не треба.
Сльози – не треба.

В наших бродячих
Братствах не плачуть,
Скачуть – не плачуть.

П’ють, а не плачуть.
Кров’ю гарячою
Платять – не плачуть.

Перли у склянці
Плавлять – і світом
Правлять – не плачуть.

– То `я полишаю вас? –
Наскрізь дивлюся і бачу
Один спектакль повсякчас,
Ганебну першість. (Не плачу.)

П’єретті так Арлекін
Кидає першість – як кістку,
За вірність платить один.
Чекайте жесту завіси.

А краще – в груди свинець:
Жаркіше було б, чистіше.
Принизлива честь – кінець.
Губи зубами ріжу –

Міцно втискаю
В губи гарячі.
Я не заплачу.

Мертвих ховають
В попіл гарячий
В братствах бродячих.

– Перша, як в шахи? Ну от,
Мій хід – не буду втрачати.
Нас навіть на ешафот
Першими просять –
до страти.

(Сльози, зрадливі такі, –
Як їх загнати в очі?!
Ось-ось потечуть річки.
Побачите ви – не хочу!)

–Прошу, не треба дивитись!!!

Гордо – очима
Лечу в вишину.
– Милий, ходімо,
Ридати почну!

5 -7.12.2006


8

О – станній міст.
(Руки не віддам, загину)
Останній міст,
Остання його мостовина.

Во – да і твердь.
І я дістаю монети.
Плат – ня за смерть.
Харонова мзда за Лету

Мо – нети тінь
В руці тіньовій. Без звуку.
Монети ті
Беру, ніби тінь, у руку.

Мо – нети тінь.
Без відблиску і без дзвяку.
Мо – нети – тим.
З померлих достатньо маків.
Міст.


14

Стежиною з кручі –
У місто, у гам.
Три дівки назустріч
Сміються. Сльозам

Сміються у вічі –
Регочуть щосил!
Сльозам чоловічим,
Що ти обронив.

Сльозам не на часі,
Крізь дощ – два рубці!
Ганебні прикраси
На бронзі бійців.

Сльозам твоїм першим,
Останнім – о, лий!
Сльозам твоїм – перлам
В короні моїй!

Очей не потуплю
Назустріч дівкам.
Розпусні і глупі,
Дивіться! А нам

І сум наш, і змова,
І біль – над усе!
Позичила мову
Нам Пісня Пісень.

Нам, птáхам безвісним,
Чолом Соломон
Б’є – більше сумісний
Наш плач, аніж сон!
_______

І образ твій тоне
В імлі поміж скель –
Безслідно, безмовно,
Немов корабель.

19-20.07.2013

Костянтин Родзевич пережив Марину Цветаєву
на 47 років: "У Празі відбулася моя зустріч
з Мариною Цветаєвою, пам'ять про яку я бережу
і несу крізь все більше наростаючу гущавину часу..."

Про "Поему Кінця" вражений Б.Пастернак писав М.Цветаєвій:
"Який ти великий, диявольськи великий артист, Марино!" (1926 р.)

Поезія - то не манірна жінка
У біжутерії зі штучних слів, метафор,
Що серед звалища думок - порожніх звуків -
Волочить шлейф епітетів, анафор.
Обвішана отим фальшивим злотом -
Верлібрів образи чужі, близнята - вірші...
Це не поезія, це тінь її під плотом,
Де вхід до Храму за Говерлу вищий.
Туди душею треба підніматись,
А щирістю освітлювать дорогу.
Словам важливо з почуттям зрівнятись,
Вклонятись тільки Істині та Богу.

2012