Нам українці потрібно єднатись,
Щоб нам у державі своїй розібратись,
З ким із сусідів потрібно брататись,
На схід чи на захід нам слід повертатись.

Нам українцям потрібно єднатись,
Щоб нам до Росії уже не вертатись,
Щоб з ними дружили стосунки не рвались,
Та все таки ми на Європу рівнялись.

Нам українцям потрібно єднатись,
Щоб з Кримом і Тузлою нам не розстатись,
Щоб нам українцям гаранта дождатись,
Щоб нашим гарантом у світі пишатись.

Нам українцям потрібно єднатись,
Щоб рідною мовою нам спілкуватись,
Щоб рівень життя у державі підняти,
Щоб брудних грошей не могли відмивати.

Нам українцям потрібно єднатись,
Щоб наших дідів-козаків не цуратись,
Щоб наших хазарів заставить зізнатись,
Що ми українці тим треба пишатись.
2004р.

25
Насподі вікон стигне блякле сонце,
в Старому Місті – музика і тлін.
Мене пантрують леви-охоронці,
що віддано тримаються колін.

Ця охорона виправдана, заки
я поетично вірую у знаки –
невидимі сліди від підошов.
А ці містичні леви, як і личить –
невидимі, погордливі, величні,
ідуть услід – куди б я не пішов.


26
Сурове небо шите голубами:
на сірім – чорне, біле і рябе.
В осіннім Львові люду – наче спаму,
і в цьому спамі меншає тебе.

Всі почуття прості й рівновеликі.
На тлі небес – будівель древні лики.
У цьому місті простір – це струна,
що напнута між мною і тобою,
вона дзвенить надсадною любов’ю,
в якій вібрують наші імена.


27
На тлі небес – пухнасті білі вівці,
які чекають свого пастуха.
Він повен суму й музики по вінця,
його хода тривожна і глуха.

Вже чутно кроки – він іде зі сходу,
і дістає мелодії зі споду,
та в цих мелодій стільки самоти,
що віршами завдячую йому я,
а все довкруж сполохано німує…
Їх /із живих/ розчуєш саме ти.


28
Старовини вигадлива постава –
опора гордівливим небесам.
Нічним довкіллям шириться Полтава.
Я у Полтаві – завше – ніби сам.

Довкола мене – зболене минуле,
рихтоване, розпродане, поснуле,
з доволі упізнаваним лицем:
миколине, панасове, петрове,
іванове й марусине – до крові,
і вірине… Хоча я не про це.


29
У чорній шибці – повня балухата,
довкола неї – зоряні світи,
і в кожнім з них – подібна нашій хата,
в яку мені ніколи не ввійти.

По духу я землянин – плоть від плоті,
я не сідав у крісла зорельотів
і не лишався з небом сам на сам.
Та варто різко встати серед ночі,
дурненьке серце тьохкає і хоче
кудись туди – назад – у небеса.


30
Вагітне небо висне наді мною,
пологи снігу будуть затяжні.
Я щозими стаю біблійним Ноєм, –
слова попарно віддані мені.

Потоп зими вкриває Україну,
притулок дому зносить, як пір'їну,
усе довкруж вирує і тече!
Це море – біле, враже, безіменне,
слова поримно туляться до мене,
письмовий стіл – до квітня – мій ковчег!

Вперто плужить рій вороння неба дальній клин.
Оре криком, кружить – стружить сірий іній мли.
Білим воском першосніжжя впаде, наче сум,
Я прийду палкий і ніжний. Сонце принесу.

Студінь душу рве, як вікна вітру дикий схлип.
Клич, кохана, світлий спогад. Щиро серцем клич.
Хай не коле дощ чи смуток голкою сльози, -
Я тебе сховаю, рідна, від негод і зим.

Жовте листя дощ тріпоче. Знову дні сльоти.
Наш секрет маленький щастя добре знаєш ти.
Пізня осінь лишить серцю болю і тривог.
Ми ж любов, як Божу ласку, ділимо на двох.

Мати будить зранку в школу,
В перший клас синка Миколу.
Той вставать ніяк не хоче,
Тре спросоння трохи очі.
Ледь не плаче. Маму просить:
- Я вже був два рази. Досить!

Непомітний поет

Сидить поет. Думками плаче,
Які спливають на папір
Він кує їх поки гарячі
Міркуючи як дикий звір

Читає двічі або й тричі
Те що ще вчора написав
Голосом гордим як на вічі
Коли друзям пошану слав

По темах нуртуючих скаче
Мов партизан по схилах гір
Бачить здорове і боляче
Повірте в нього добрий зір

Весь час в душу увійти хоче
Що в тілі закрита терпить
Вітер брехні до неї скочив
Присів баластом і тяжить

Хоч кругом мир тілесний триває
Голос гримить в серці кипить
Поет на струнах віри грає
Той хто почує вже не спить

І чорний колір на папері
Славить історії стежки
Світ відчиняє правди двері
А там кров сльози молитви

Поет теж пише між рядками
Книжку триваючого життя
Влітає зрілими думками
Там де нас нині ще нема
u7/108

Сідлає осінь ясного коня,
несе за вітром срібні павутинки,
плете із них тенета для тепла
і пеленає сонячні стежинки.

Сідлає осінь жовтого коня.
У зелен-клен, зустрівши на узліссі,
стріляє влучно. Золота стріла
палахкотить, згораючи у листі.

Сідлає осінь сірого коня
і цілий день занудливо хлюпоче;
назустріч їй уже іде зима
і жмурить в ніч скляні холодні очі.

Come non il peggio specialista
tra tutti gli altri specialisti
dichiaro, che Linda Evangelista
è la meglio tra gli evangelisti.

2012

Так тихо
А думки мої літають
А то у сад
А то у ліс не свій
І там вони
Пестять все те
Чого шукають
Коли знайдуть
Зараз з келихом
Біля сідають
І здійснюють сни

А в снах
Малий дух
Добрий дух
На хвилях правд приїхав
Щоб сказати
Про святість
Яка
Поки що німа
Лиш він її бачить
Вона йому друг
Який допоможе
А коли треба
Також заплаче.
05.11.2006р.

Ще недавно співав… Упивався життям…
Товариство було тобі миле…
Не загнали в обору шалені літа,
а хвороба безжально скосила.

Уп’ялась так неждано, зненацька у кров,
Увірвалася вихром досади.
Ти щосили боровся. Але… не зборов…
Не зборов… І нема на то ради...

Може, там угорі - у небесних лісах-
килим хвойний для тебе прослався,
весь в ожинових кетягах, райських грибах,
у яких ти так щиро кохався.

І щоріч, як запахнуть гриби восени,
до родини, до друзів, знайомих
прилітатимеш тихо у зморені сни
із захмар’я - із вічного дому.

Прощавай, любий друже! Хай чиста душа
упокоїться в царстві небеснім…
Світла пам’ять про тебе нехай воскреша
в наших душах і образ тілесний…

20.09.2012

Садами осінь лікарем іде,
у вишні листя вирива руде.
"Зі мною буде здоровіти сад,
вам і зимою зеленню сіять!"
Хоч зелень та і темна, і рідка -
не стомлюється осені рука.

Садами осінь злодієм іде,
у вишні листя краде золоте.

2010-2013

до "Українського серіалу"

Захід і схід. Крізь усю Україну
Шляху мого полотно пролягло.
Їду до тебе, мала батьківщино,
Рідний мій краю, дитинства село.

Скільки лишилося мрій нездійсненних!
Кожна – висока, наївна, проста.
Юних років заповітний щоденник
Пам’ять плаксива в дорозі листа.

Слів головних я не встигла сказати...
О, якби зараз почути могли.
Вже не чекають ні мама, ні тато –
Хата порожня і тиша могил.

Їду до вас, найрідніші могили…
В час безтурботний нема вороття.
Мамо і тату, ви встигли, зуміли
Доньок навчити любити життя,

Рідні простори і цю Україну,
Що підвестися не може з колін.
Скільки живу - все якісь переміни,
Тільки не видно до кращого змін.

Плинуть назустріч поля неозорі,
Тільки не видно комбайнів ніде.
Де традиційні в цей час хлібозбори?
Влада до чого село доведе?

Пів-України засіяно соєю,
Стільки навряд чи її ми з’їмо,
Честі такої ми всі удостоєні,
Наче й народ - не народ, ГМО.

А як не соя – поля з кукурудзою.
Добре і так – бур’яном не встеля
Ті неозорі простори. Обузою
Стало багатство – родюча земля…

Всюди плакатами небо завісили
Ті, що «народу повернуть страну».
Може, пошлемо їх дружно до біса ми?
Знаємо тим обіцянкам ціну.

…Серце вітає малу батьківщину
Роду мого багатьох поколінь.
Це – твоїх прадідів спадщина, сину!
Мамо і тату, низький вам уклін!

2012, липень

Я тону у бездонній блакиті коханих очей,
У обіймах я тану ванільних її ніжних рук.
Стан тендітний своїми палкими руками беру
І веду у солодкі казки дивовижних ночей.

Наші руки в сплетіннях: ваніль у вогні - ...карамель!
В хвилях локонів кольору кави то спокій, то шал.
Два єства у бажаннях жаги, у злитті двох начал
І в зімкнутих повіках феєрія, мов акварель.

Струменію чуттєво кохання нектаром у ній
І по венах не кров, а немов би гаряче вино...
Вище хмар я лечу.., у безодні лягаю на дно.
Карамельна жага в ейфорії - ...ваніль у вогні.

Осінньою порою
На сонячнім узліссі
Грибочки під сосною
Сховалися у листі.

А маслючиха-ненька
Ховатися не стала,
Бо діточок маленьких
Вона охороняла.

У лісі я ходила,
Втомилася немало
І цю сімейку милу
Зафотографувала!

2013

Цьом-цьом, лялюнь! Як в тебе справи?
Чим Лондон дихає, Париж?
Сідай, примощуйся до кави.
Куди так, Сонечко, летиш?

Абзацно кажеж? Це цікаво!
Розводиш круто мудаків!
Ти п’єш без цукру? Не гіркаво?
...вони, батяри, всі такі...

Ой, знаєш, я вже прибалділа —
обзавелася пацючком,
висить на ньому трохи тіла,
зелені лапаю сачком.

У нього в статусі коханок
поважні шльондри, не відпад.
Він має масу забаганок —
конкретні перса, вправний зад.

Що є — то є, платить — то й любить,
то заслуговує бонжур.
А як цілує класно в губи...
В які — дай вушко — розкажу...

Жах не люблю скупих занудок,
мій попередній — саме з них.
Йой бідувала, то паскуда —
в спідничці маминій жених.

Летиш на шопінги, як бджілка?
А на масаж? На два, чи в три?
Давай, папулечки. То в скільки?
Як щось — до мене набери.

19 Вересня 2013

Летять роки, минають по хвилині.
Ростуть тривоги, клопоти, жалі.
А серце безупинно в небо лине:
Що після себе лишу на Землі?

Коли позаду – добрий шмат дороги,
Коли вже мудрість добра є своя,
Коли родина в серці й віра в Бога,
Коли найбільша цінність – це сім`я,

То починаєш цілий світ любити
І дарувати посмішки щодня.
І розумієш: варто так прожити,
Щоб сумнів потім не наздоганяв.

Що ж, сорок літ. О, як це вже багато
І скільки вже зробила добрих справ!
Та ще нові вершини здобувати
Господь щодня нас на Землі призвав.

Так, сорок літ. Та це ж до болю мало!
Та це ж лише частиночка життя!
Ще стільки доля нам підготувала
Щасливих днів і радості буття.

Нехай родина – то міцна опора,
Нехай як друг – то справжній, назавжди.
Нехай не буде ні біди, ні горя.
Здоров`я зичу вам з роси й води!

2013

Не только рост, что впору королю,
Поэзию и поцелуй твой сладкий,
Но даже взгляд на сторону, украдкой,
И все твои грешки и недостатки –
Я, вопреки всему, тебя люблю…

2012

Моя улюблена, єдина...
З молитвою у небо йду
І прошу Бога, й Бога – Сина,
Щоб дали справжню свободу.

Яка ти будеш Україно,
Коли всі діти в світ підуть?
Знов, схочуть тебе на колінах
Ті, які спати не дають.

А тих багато біля тебе.
Вони готові через пліт
Орлами вкрити наше небо,
Яке вікном у вільний світ.

А й в себе маєш їх без ліку.
Під наш тризуб отруту ллють,
Щоб з нього зробити каліку
І придушити його суть.

Вони то зором брехні й гніву,
Розколами тебе дарять.
На плач твій ждуть. Не хочуть співу.
А батьки краю тихо сплять...

Сестри опльовують нам маму.
З батьків сміються і дідів.
Так пишуть тобі нову драму
Після дві тисячних років.

А ти? А ти мій рідний краю...
Чомусь здається тихо спиш.
З рідного тебе окрадають,
А ти мовчиш ,й мовчки терпиш.

Одне хоч добре, що не плачеш
І входиш в книги забуття.
Виловлюєш славу козачу
Вдушену колись у сміття.

Ти не здаєшся. Даєш шану
Стрільцям Січовим і УГА,
Борцям за волю – партизанам,
Синам святої нам УПА.

Я впевнений, що будуть плоди...
Що вернуть діти в рідний край.
Тому, улюблений народе
Своїй державі помагай!

Вимолюй кожне завтра – нині.
Небо почує молитви
І в нашій славній Україні
В дійсність замінить предків сни.

І діти будуть гідно жити.
Під своїм небом вчують спів,
Що треба ворогів любити,
Лиш звати їх, як ворогів.
u7/104

Jesli inaczej nie można,
niech wtedy już pilka nożna
wreszcie zjednoczyć pomoże
teren “od morza do morza”.

2012

Я знову потопаю в твоїх очах,
Хоч і дивлюсь на фотографію.
Я вже загубився в твоїх речах,
Хоча ні, це віртуальна анархія.

Ти знову зникла з мого океану,
Щоб виринути десь серед ріки.
Прісна вода не так дратує рани,
Що не гояться вже цілі віки.

А потім ми зустрілись серед лісів,
Там не було ані океану, ані рік.
Було лише море дерев і птахів,
Які літали над нами з боку в бік.

Ліс зачаровує барвами звуків,
Пташки ваблять красою польоту.
Милуючись грацією їхніх рухів,
Можна підхопити щастя ноту.

Відтоді ми теж літаємо вдвох,
Не в повітрі, а на крилах мрій.
Не поспішай, зменш свій крок,
Озирнися, це і є життя, постій.

Ти мене надихаєш
Шкода, що не знаєш

2013

Як коментар

Глянь друзі розлили слово
Ще на свіжому вогні
Може трошки загадкове
Тому хто десь в чужині
Ріс без вкраїнської мови
І в читанні і в письмі

Кажуть що вони герої
Жили в себе в себе є
Рідне слово їм як зброя
Моє слово їм чуже
Ноти на таким не стоять
Бо акцент з високим РЕ

ЛЯ знизилось о пів тону
СОЛЬ чомусь в гору пішло
Ноти що ішли від Дону
Вплав переплили Дніпро
Все таки руську корону
З рідних слів не з’їв ніхто

Слова родились над Сяном
Коли Сян той нашим був
Хоч нас полонізовано
Русин рідне слово кув
І з тим словом ішов в танок
Хоч ворожий вітер дув

Горджусь що я син Надсяння
Що син руської землі
Не відрікся я кохання
Що передано мені
Повірте моє співання
Зрозуміле в чужині

Не вбивайте мене сміхом
Бо наголос не там сів
Може рядок ріже гріхом
Не до ваших він рядків
Мій рядочок звучить тихо
А ваш буде гомонів

Мовчання зморених модрин
потроху витікає з ночі.
Такі, як ти, навпіл не хочуть,
таким, як ти, - дотла згори.

А я - давно уже зола,
сама лиш тінь і тихий голос,
моя душа тонка, як волос -
сама бездонність та імла…

Мене шукай. По мене йди…
Знайдеш - невтішно заголосиш,
й оскалиться вовчиця-осінь
зловісним осміхом біди.

Скажи, художнику, чому
Дитинство змалював промінням,
І крила дарував йому,
І малював з таким тремтінням?

Скажи, художнику, чому
Ти малював блакитну мрію
І вибрав фарби білизну,
Щоб змалювать людську надію?

Скажи, художнику, чому
Ти барви підібрав яскраві,
Щоб змалювати осінь і весну,
А, щоб любов, - то вибрав тьмяні?..

Сьогодні снились знов мені.

Ми були разом в цьому сні,

Гуляли вдвох вечірнім Львовом,

Нам було добре так, чудово…

Журились лиш старезні леви.

І раптом зникло все… Ну, де Ви?

І Ви з’явились так зненацька,

Якось світились по-юнацьки

І простягнули ніжно-сині

В букеті айстри й, як дитині,

Всміхнулись ніжно й таємниче

Й до cерця пригорнули так, як звично.

Забула все.. І світ в очах поплив

Й крізь пелену немов почула: «Як жив

Без тебе? Чом стрів тебе так пізно?»

А далі попросили в долі слізно,

Щоб дарувала час, не миті,

Коли ми вдвох у всьому світі,

Коли лиш нам сіяють зорі,

Коли забути можна усі болі…

Про що журились старі леви?

Та сон скінчився. Вас нема. Ну, де Ви?..

26.11.2012 р.

Лихоманить сади, лихоманить.
В жовто-прілому подиху днів
тепло-крила минулого пам'ять
догорає у буйстві вогнів.

Осипає ліси, осипає
журавлинотужлива пора.
В сонне царство ночей зазирає
ще несміла і юна зима.

Зазирає у сон, зазирає
оповита снігами печаль
і тремтіння останнє зриває,
щоб сховати в застуджену даль.

Не звик я поділять фальшиві цінності,
бо цим гидує змучена душа;
а відчуття своєї незамінності
мені не варте — чесно! — ні гроша!

Завжди неадекватний на світлинах,
не прагну я, щоб бачив їх народ...
А як з'являюсь іноді в новинах —
то тільки як раптовий епізод.

Чужі думки для мене — дике поле,
бо я не телепат, не екстрасенс...
Та, якщо прагну віднайти у чомусь сенс,
питаю: чи на те Господня воля?

Коли ж надходить смуток, часом схожий
на смак гіркий пекельної ропи —
я прошу в Нього: “Милостивий Боже!
Ісопом мою душу окропи!

Молю Тебе: яви мені це знову!
Дай знак! Скажи уголос: “Я, Господь!”
Та не горить, лиш тліє поступово
тельців жертовних невгасима плоть...

Як наслідок — світів безжальне нищення
(чи виживу чи ні — суди сама)...
Для мене Ти — субстанція очищення.
Як вічний зміст півсотого псалма!
2013

По багряних, як сад, тротуарах,
по алеях печальних зітхань,
злата осінь духмяним узваром
розчиняє напої бажань.

І так добре у парку міському,
де святкує свій вік листопад,
долучитись у тишу казкову
почуттями нездоланних втрат.

Відгорять і осиплються крони,
непомітно пожухне трава
і небесні докучливі сльози
у ніч зронить осіння жага.

І до болю, фізичного болю,
сповільнити захочеться час,
у якому ховається доля,
що багряно чатує всіх нас.

...Ми є безсмертні. І по всьому схоже,
я не помру. Й на третій день воскресну.
Бо моя віра в Тебе, милий Боже, —
неначе коло, навпіл перекреслене.

Що ж до людей — то я, мабуть, спокійний;
вони не коло, а лише дотичні.
Я їм здаюся надто релігійним
(хоч вірші мої все ж метафізичні).

І хоч наразі зовсім я безсилий,
втомившись від нудних і довгих лекцій,
в моїй душі, розколотій на чорне й біле,
Ти ніби вектор, чи його проекція.

Пізнавши вічну цю закономірність —
як працю переводити у врем'я, —
пошлю я світу тихий подих вірності,
немов молитву до святої Ксенії.

Та зрозумію: будуть ще вакації,
й прогулянки у затінку акацій,
і стану батьком я нової генерації,
після виснажливих, та все ж важливих акцій...

І, втомлений житейською рутиною,
збагну важливу, але все ж простую істину:
писати вірші можна хоч латиною —
та про кохання краще українською!
2013

На душі було і легко, і напрочуд мило,
Та втішалася недовго – скоро задощило.
Мов мегера, наді мною постать грізна стала
І до сліз - гірких, болючих - криком розпікала.

Допікала і раділа, що мені так гірко.
Умиваюся сльозами, бо в кишені дірка.
І ця дірка принижує, змушує терпіти:
І неправду, і знущання, бо нема, як жити.

Через злі мої нестатки знову гну я спину
Терплю цю наругу люту, і мало не гину.
Я не хочу це терпіти, Боженьку мій милий!
Як усе перемінити? Подай мені сили.


2013р. Надія Таршин

Б'ють дощі у барабани похідні!
Хмар похмурих каравани день при дні
Грізним валом заступають краєвид -
Пропливають трохи вище голови.
Мокрий вітер мокрим листом шелестить,
В теплий край остання ластівка летить.
Мокнуть ниви, і діброви, і гаї,
Навіть річка напилася до країв.
А капуста, кукурудза й буряки
Ждуть терпляче роботящої руки,
Та негода не гамується, і край! -
Не дає нам підібрати урожай.
Навіть сонечко знесилено зітха,
Та й ховається подалі від гріха.
Знову небо заснувала каламуть
І вітри в міхи розмоклі знову дмуть.
То циклони крутять вальсу вихиляс -
Справжня в небі веремія здійнялась!
Хай вони собі ревуть і гиготять -
Накружляються, та й далі полетять,
А вітри впадуть знесилено в траву,
Й заспівають тиху пісню вітрову.
Літо ж бабине ще сонечком сяйне,
Та й зігріє мокру землю і мене...

Під зеленим дубочком
під маленьким грибочком
я сховаюся нишком
і накриюсь листочком.

Йтимеш Ти по стежині,
наслухатимеш тишу.
Я тихенько покличу
і… грибочок залишу:

боровик і лисичку,
сироїжку, краснюк,
польський гриб, зеленушку,
рижик, грузд і маслюк…

У Твій кошик осінній
начаклую «везіння»…

09.2008

Перейшли через полудень,
В спеку п'яти поколені,
Залишились з калюжами
І серцями недужими.

Прокидались самотніми,
А хотіли - полотнами.
Чи з порожнього аркуша?
На шматки розірве душа.

Наче знову небес блакить,
Сяє сонце між верховіть,
Тихе плесо голубить зір,
Між громаддям шпилястих гір.
2013

Зима кристалізується
У чобітки узується,
А поки що весільними
Дорогами осінніми
І без чобіт гарцюється.

Те листя скатертинове
Калинове, бурштинове,
Все парками толочиться.
Побути дуже хочеться
Хвилинами дитиною

З не мудрими утіхами:
Кидатися горіхами
У кахелі фонтанові,
В скульптури однопланові
Між липами і вільхами.

Сміятись аж під хмарами
Світитись парку барвами,
На гойдалці гойдатися,
У осені купатися
Під золотими чарами.

В ландшафті сну природному
В повітрі прохолодному
Гукати слів палаючих.
І з серцем завмираючим
Торкнутись одне одного.

Щоб розтеклися хвилею
Від губ до рук бурхливою
невідані приємності
Любові і взаємності.
Ллє диво осінь зливою.

2013р.

Почуттів ніжні пута, болю млосного зойк…
Давнина позабута, сивий палеозой.

Відкопається зрідка пласт укоханих рис,-
Лебідь в них і лебідка у граніті злились.

На помости надгробні розтинає життя,-
Та живе до сьогодні Їх блаженне злиття.

19.09.13

На терасі долонь засмагають дванадцять «якби» –
на тринадцятий місяць, потиснувши віхолі шию,
на кминівськім крайсвіті, де янголи, мов яструби,
полювання на світло, як звички лихої, лишились

(бо – старі і все важчі), де – сині веселки, й горби
поза спинами зречень – себе – задля гарпій «по правді»,
ми відкупимо руки, хрипкі, як надії, в орбіт
нерухомих земель, наче бомби коштовні – з ломбарду,

де сидить дух туману над містом застуджених див
і, як бідність в пустелі, димить і сміється – до скону…
І – осиплються плечі сумлінь мармурових стовпів.
І в тюремній воді зійдуть з лотоса пролісок й сонях.

Хоч повстане бур’ян потойбічних джинсових троянд –
ні про що без любові , в кривавій перуці «від свята»,
та його розстріляють – з кошлатих невбраних плеяд
в ніч на п’ятницю п’яту на площі тридев’ятдесятих

царств Ось Тут і Ось Зараз. І видалить тропік брехні
медсестра козерогу. І кола розігнуться часу…
І ми рушим по них в теплі сутінки кольору хни –
пити спокій із вуст, наче Конго –– зі стегон Кіншаси,

їсти вітер вприкуску із пилом забутих доріг,
вічне дерево гріти мурашками дотиків теплих,
годувати птахів вдячним шепотом хмар на горі
і вливати вогонь у розніжені сонячні стебла.

…на терасах долонь засмагають, мов тіні – в мороз, –
одинадцять…. десяток.. п’ятерко.. ілюзій склооких.
Вицвіта, як сорочка, колишніх небес купорос.
Панна Втома вичавлює з місяця вигірклі соки.

П’яний розпач танцює, як ввічливий вихор – Чугайстер.
На душі – мокре листя, й пугач надліта – наче в лісі…
І росте, як ворона – з самотності цвинтарних айстр, –
із пустелі руки запитання, коли ти скінчишся…


2013

а осінь визріла багатим врожаЄм:
весілля, зустрічі, гіркі розлуки;
і на гіллі самотні чорні круки,
і позолоту листю сонце роздає...

а осінь вистигла гуашами дощу:
блищить, в краплинах срібних, павутиння;
та зорі, наче місячне лушпиння,
скидає небо понад вістрями хвощу...

і я, мов дивами розгублене, дитя,
в осінніх жовтих цятках пекторалі,
дивлюся, як вдягається в коралі
багряний вечір кострубатого життя...

оксамитова тиша...там ніч - ворожка,
темінь чорна - заварений чай.
місяць повний - меду солодкого ложка
і вітри під віконцем мурчать.

спи, синочку, щічки рожеві пухкенькі...
спи, синочку, моє янголя...
світлячки, мов ліхтариків повні жменьки,
позлітали на чорне гілля.

заспіває цвіркун колискову тихо,
навіватиме спокій...дрімай...
зорі в небі, неначе птахи під стріху,
сіли пити заварений чай.

спи, синочку, муркотик сірий на ганку
вповідає дрімоті твій сон...
ніч зійде нанівець молочним світанком
у фіранках прозорих вікон.

Звикати до всього властиво людині
Той, хто жив в комуналці, мене зрозуміє.
Чотири стіни та висока стеля
Здатні вмістити з-пів сотні нацменів.

За столом їх сиділа ватага гучна,
Говорили про бізнес та розпад совка.
З них ніхто не знімав свої мокасини,
У кімнаті були араби й грузини.

Попід стінами спали казахи й туркмени,
Грали в нарди таджики, узбеки й вірмени.
Самий тертий, вставши, хрипко сказав:
Їхній час минув, а наш настав

Ми трималися разом на цій землі,
Заселяли собою квартири й доми.
Ми розвинули бізнес, накрили скінів,
Перебили боксерів, купили ментів.

В дев’яностих ми вижили – перемогли,
Ми сильніші за них - вони слабкі.
Якщо час це ріка, то наша тече,
З-під дерев вимиває все їм дороге.

Їх тіла, наче стовбури, сохнуть в труху,
Ми серцями підкинемо іскру вогню.
Все, що має початок – має й кінець,
Залишається тільки рухомість планет.

біля магазина мудрих книг
стояла мудра собака
і мудро дивилась собака у бік
гастронома свіжого м’яса

мудрість всесвітня на неї зійшла
в краплях дощу повних озону
коли по спині її бігла вода
від шерсті іскрило та пахло ленором

а мудрі ангели після прання
сіли по пиву святісно-мудрому
і зовсім не мудро їхнє вбрання
сохло на лініях під напругою

краплі летіли мудро заряджені
громадились скопом у мудру колону
щоб далі під сонцем летіти парою
щоб мудрість свою не лишати нікому

Вони так і стояли: голодні та злі.
«Стріли» завжди забивалися в школі
Біля теплиці, там, де торчки
Вени шукали вже майже прозорі.

На сходах парадного склавши ножі,
Залишали бити, кастети й заточки,
Вони натовпом гордо ішли до мети
Як ходять пустелями дикі койоти.

І кожен міг залишитись – не йти,
Дивитися камеді вдома чи порно.
Коли дволітровка пива в руці
Їх щось виганяло на вулиці чорні.

Їх щось гуртувало у зграї міцні
Що ширились навколо спальних районів
Чим ближче було до «святої» землі
Тим більше в очах їх горіло свободи

Свободи в можливості стати до бою
У виборі схожих собі по духу
Опісля цих «стріл» розбивали кістки
Почувались живими, рушали додому.

щоб далі по колу:
вертатися знову
вертатися знову.

Важчим, ніж розриватись на два міста -
Розриватися на три.
У одному робота, в іншому хобі,
А в третьому – ти.

І як зрозуміти, що це не обман
Того, що б’ється у грудях, над розумом.
Серце ж не заховаєш в карман
І не зігрієш шерстяним коміром.

А очі будуть шукати тебе:
Чорняву у сірому натовпі.
Їм мозок шепоче, що ти десь там є –
Все інше не має значення.

Коли я вдихаю холодне повітря
Легені вібрують і мружаться.
Усе тепло залишу тобі
Вдихай мене, мила, але не цілуючи.

І один з гірників, ставши, сказав:
Сьогодні очікую справжню зарубу.
Я точно знаю, що не уїбан,
А Київ мене вважає за суку.

Я з ранку до ночі сиджу у забої,
Вдихаю метан, шукаю вугілля.
Для мене є святом команда Шахтар,
Для мене за Храм стадіонні сидіння.

У нас на шахті всі, як чорти,
Ми душу продали Рінату, щоб жити.
І навіть, коли ми вилазим з землі,
Усі як один – ми вірна торсида.

Нам чорні від сажі обличчя за рай,
Тоді ми з гравцями команди єдині
Вперед, Шахтар! Вперед, вигравай!
Ми без зарплатні, але терпеливі.

Ми будемо й далі горіти в забої,
Метан роз’їдатиме очі й легені
Це все другорядне, важливе одне:
Шахтар переміг! Шахтар чемпіони!

Коли обираєш спосіб витрат:
Літ. вечір або за продуктами в маркет,
Думаєш про цінність минулих порад,
Які посилав тоді, послав сьогодні і посилатимеш завжди.

Думаєш про всіх тих невдах,
Які бухали вже о дев’ятій, біля під’їзду на ганку,
Які не спали всю ніч, задовольняючи страшних дівчат,
Жодна з яких все одно не кінчала до ранку.

І де тепер та романтика, що була:
Дешеве пиво, тютюн і презервативи?..
Тепер без найобу не протягнеш і дня,
А пиво розбавлене гірше бензину.

Це все як дешеве попсове кіно
Зі спец. ефектами - щоб відволікати.
А Коени й Тарантіно, як і було,
Стріляють на смерть у фільмах і будуть стріляти.

вулицями мого міста ходять коти
саме коти –
не собаки.
ходять поволі,
сідають до ніг
дивляться в очі:
не помічають
і не вітаються

…люблю качан кукурудзи.
Люблю його та й усе.
Під ним опецьок-гарбузик
Гірчичну гусінь пасе…
У рань колошматить хвища.
За тином – капела цикад.
Стеблина все вище і вище…
Туманом повниться сад…
Качан чубатий, красивий.
Ось вирву і понесу,
Щоб хтось – чорнявий чи сивий –
Не всипав зернятка в суп.

…люблю листочки салату,
Лілове цвітіння м`яти,
Люблю базилік – при стежці,
Сусідські ранети – на межці…
Люблю на мотузочці квочку.
Люблю вишиванку-сорочку.
Люблю й цибулину-тітку,
І млосну пахущу нагідку…
Люблю й качан капустини!
Та змовчу, люляючи сина…
А хто ж заборонить – любити?
Люблю й борошнинки в ситі…
Люблю кошеня рудасте,
Що сни заважає пасти.
Люблю козенят у лозах,
«Чмих-чмих» їжачка на порозі…
Люблю хусточки з батисту,
На лавках бабусь в намистах.
Люблю ніч-дорогу в Ялту
І вдосвіта берег – без ґвалту…

Як добре: за правду не вбито,
Мов дядька Дмитра – серед жита.
І можна казати відверто,
Хто вкрав завод, ложку дерті…
І можна яву малювати…
Безцінні у ній – син і мати.



2013

Етюд

Бліді світання
Дивляться у вікна...
В таку погоду
Сумно ізраннЯ.
Моя печале!
Я до тебе звикла,
А ця негода,
Як нудна рідня...

2013

Подруго моя золотокучера!
Стукаєш навіщо у вікно?
Вчинками немудрими засмучена,
Я живу немудро все одно.

Наче все роблю, як радять правила,
Душу очищаю до країв –
Гострим перцем доленька приправила
Всі шляхетні наміри мої.

Вкотре у гріхах покаюсь радо я,
Та хіба втечу колись від них?
Листя, мов роки, у вічність падає...
О, життя! Ти – осені двійник.

Підмете двірник опале листячко,
Чирк! – і все огорне білий дим…
Може, й спалах той, що серцем висічу,
Згасне, не розділений ні з ким…

В кудлатім диво - полум’ї троянд
Горять твої, кохана, очі.
І вечір тане швидко, мов кальян,
Лишивши нам шаленство ночі.
ПРИСПІВ.
Салют зірок тобі! Цілунків шквал!
Мов сотні сонць, ота кохання мить!
ЛЮБЛЮ ТЕБЕ! Хай вічно ці слова
В глибінні неба ангел нам сурмить.

Любові скерцо жде сердець дует.
Шепочем знов слова знайомі.
І кожен з нас вулкан чуттів, поет.
Щасливі ми не знаєм втоми.
ПРИСПІВ.
Салют зірок тобі! Цілунків шквал!
Мов сотні сонць, ота кохання мить!
ЛЮБЛЮ ТЕБЕ! Хай вічно ці слова
В глибінні неба ангел нам сурмить.

нічого страшного
що спокій помітив плече
це щастя в дорогу
авансом
пташиним
тече

у кут він
чи в двері
та кращого
вже не знайти
коли на папері
всі цяці
усі
як один

дивився
і мріяв
де око
там голос впаде
багато наміряв
оцей какаду
КаКаДе

розводив руками
мов кидався мужньо
на дзот
чи то з копняками
виходив здавати
народ

схопив мегафона
неначе півроку не пив
і той без пардону
припнувся на струм
до юрби

крив
мало не матом
і клявся
на чому стояв
царям
і царятам
путівку в Сибір
замовляв

юрба прапоріла
мов риба
що вже без ікри
і слинка летіла
усердно на чола
згори

слова
наче кулі
літали гоп-стопом чадним
а площа
як вулик
без даху
і лапа над ним

гуділа
ганьбила
і рвала повітря
на геть
топила
кадила
цабе
полоскала
на_ге

нічого страшного
що завтра
наступний стриптиз
і бавлянка в бога
примірка
корони
і риз

як поруч корито
фортуна
густіша за жовч
то є в чому ритись
і чим каламутити
кров

бодягу ділити
напитись понтів
на бігу
і владою ситим
за патли тягати
слугу

і так споконвіку
за віжки беруться вожді
а крихти
калікам
змітають зі столу
тоді

18 Вересня 2013

Ящик*.
Мій надійний ящик.
Дякую тобі.
Ящик.
Ще з дитинства... Ящик -
в радості й журбі.

Холод.
Небайдужий холод
розміром з юрби.
Солод
й одночасно голод -
задля боротьби.
Казка,
мерехтлива ласка -
порухом губи.
Маска.
Я живу. Будь ласка -
нібито й якби...
Серце
чи любов з відерце,
чи шалена гра.
Є це.
Добролюбов й Герцен* -
ніби із відра.
Ринок.
Тисячі зупинок.
Право і ціна.
Шинок.
Шлунок веб-"хатинок".
Світ і чужина.

Ящик.
Мій надійний ящик.
Дякую тобі.
Ящик.
Ще з дитинства. Ящик -
в радості й журбі!


19.09.2013

Повзе по лезу ночі лінь,
Ховає тінь свою під липи,
Вихлюпує бажання жити
В калюжу втомлених видінь.

Вповзає в осінь… Далечінь
Туманом до тривоги липне,
Тремке прощання ненаситне
Тче музику із голосінь,

У серці голосом холоне…
А невагомість сновидінь
Окутує і по воді
Веде крізь марево солоне.

Слонів рахує… Від і до.
Напевно завтра буде дощ.

18.09.13