пародія

Таке питання, що капéць…
Син не засне – чекає, схоже.
Тут Попелюшка не поможе,
Ні Буратіно й олівець!

Акселерація – то жах!
Розумні… Не обманеш – дзуськи!
– Послухай, тат, не тре про бузьків,
І про капусту на грядках…

Ну хоч біжи по димедрол…
– Дивися – булочка духмяна…
А що тобі казала мама?
Давай я ліпше про футбол…

Синій шовк - небесне полотно,
Золотом притрушується тонко.
Шепочу в розчинене вікно:
"Я тебе вітаю, миле Сонько!"

І нехай маленький мій ковчег
Носить по віддаленій орбіті,
Сонечка усміхнене лице
На блакиті золотом підшите.

Ранок 1 липня 2013 року

Миxайло Десна
"Колекція"

А в мене (не вдома) колекція гумовиx чвар:
жіночі емоції, що без панчоx,
і я, зосереджений, - в пошуку "Кожен гектар -
гімнастика жанру "Об стінку гороx!"

Нагадую мат з найчарівнішим префіксом "О".
Комусь заважаю доїсти уxу.
А гумовий човен, готуючись до ПВО,
долає пороги в погоду суxу.



Пародія

Он в астралі чуття! -
Без панчіx і бантів і бретельок.
І шалене буття -
Аж підошви горять без шкарпеток.

Остогидла війна
ПВО, кулемети і пушки.
Завітай, Неземна!
Наварю Тобі файної юшки...

2013

Як не голод, то смерть,
То війна, то дефолт.
І чума на десерт –
What a wonderful world.

Більше срібел і нафт,
І усміхнених морд,
І кар'єрів, і шахт!
What a wonderful world.

Від блискучих пластмас
Розростається горб.
Тричі хворий на сказ
What a wonderful world.

Під природи вінцем,
Як під вишнями торт –
Червоніє рубцем
What a wonderful world.


2.06.2013.

Березневі заметілі
Так зненацька налетіли!
І когось вони злякали,
А когось і засмутили.

І пречисті, і прекрасні,
І нікому не підвласні!
Ми всю зиму їх чекали,
А тепер вони - невчасні.

Скоро сонечко весняне
Із усмішкою прогляне
І наробить тут проталин.
Білосніжності не стане.

Ти пробач, я не хотіла:
Закужляло, захопило!
І струмочки із печалі
Після себе нам лишило.

То було примарне щастя.
І несправжнє, і невчасне.
2013

"Ой як то весело,
Як весна прийде...
Сонечко сіяє, соловей співає -
Аж гайок гуде!

А ще веселіше, як літо прийде:
Кругом, наче в раю,
Я в ставку купаюсь;
Хмарка де-не-де!

А як осінь прийде -
Я радію теж:
Врожаї збираю, яблука зриваю -
Щастю нема меж.

А зима біленька,
Наче той пушок:
Кругом ігри в сніжки,
Сріблясті доріжки -
Чекають санок."

2000 р.

Сніги розлогі, загадко весняна,
не вигублена сонцем на льоту!
Спасибі вам за нетривку оману,
за гадано невчасну чистоту,

спасибі за красу невикорінну,
необережну ніжність сніжних врун,
за білий сон здивованої днини
під колискову березневих лун,

за крижану невимушену ґречність,
за вікову довіру мовчазну…
Cпасибі вам за вашу недоречність
і за таку здорожену весну.

Не сумуй, коли вмре твоя кицька
Чи коли зрадить друг – не страждай.
Розіб'ють твоє серце навмисно –
Заспокойся. We all gonna die.

І батьки, й ненароджені діти,
Вороги – ті пошвидше б нехай.
Польові чи даровані квіти –
Все зів'яне. We all gonna die.

Гроші, влада, амбіції кляті,
Перепродані пекло і рай.
Хтось комусь б'є щоку, лиже п'яти...
Навіть смішно. We all gonna die.

Кляте кодло політиків наших,
Запопсоване бидло – прощай.
Є причина, щоб ми були кращі.
Все ж так просто: We all gonna die.


2.06.2013.

Хочу попросити у вас пробачення за своє рішення: відсьогодні я не публікуватимуся на ПМ - та й на інших поетичних сайтах теж. Це зовсім не означає, що я не писатиму віршів далі чи перестану спілкуватися з ВАМИ. Щиро прошу зрозуміти мене правильно. Повірте, я безмежно вдячна усім, хто будь-коли відгукувався на мої твори - і тому ще раз кажу вам спасибі за підтримку!
З повагою - Галя Гнатюк (Варава)
30.06.2013

вірш видалено

В зимовий час природа спочиває,
В зажурі тихій довгі ночі й дні,
За літечко втомилась і дрімає,
Їй заметіль співа сумні пісні.

І у дерев душа, як у людини,
Вона чекає сонечка, тепла.
Ще червоніють кетяги калини,
Та яворина журиться одна.

Десь шелестить сухий листок на клені,
Стара верба від холоду дрижить,
Лише ялини молоді – зелені,
Кремезний дуб із вітром гомонить.

Але, як клич веселий залунає,
На мить забуду стільки маю літ.
У юні весни в думах завітаю,
А роки поспішають їм услід.
25.02.2013

(Пісня)
Як закінчиться ’’бабине літо ‘’,
Замете наш садок сніговий.
Добротою і щастям зігріта,
Я купалась в любові твоїй.

(Приспів)
Бабине літо, бабине літо –
Світлої осені дні
Бабине літо – небо в блакиті,
Що принесеш ти мені,

Засріблилася паморозь в косах,
Стука люта зима у вікно,
Літо бабине в серці і досі,
Хоч тебе вже немає давно.

(Приспів)
Бабине літо, бабине літо –
Теплої осені дні,
Бабине літо сонцем зігріте,
Світить у душу мені.

Вже дорослі і діти й онуки,
А тебе лише бачу у снах,
Простягаєш до мене ти руки,
Тепла посмішка сяє в очах.

(Приспів)
Бабине літо, бабине літо
Нашої зрілості час.
Бабине літо – все пережито…
Вогник любові не згас.
23.02.2013

ЩО до почуттів моїх тобі?
У душі на тебе зла не маю.
Я востаннє слово дав собі
І тепер його вже не зламаю.

Безміром вселенським я і ти
В одночассі поруч пропливали.
…Тихо розбігаються світи.
Ті світи, яких ми не пізнали.

24 березня 1993 року

Навала простору. Прости.
Я просто не лише приманка.
Я прима. Я вино з тростин
Цукрово-крилих полустанків.

Прости і випий не до дна
Мене не всю, а лише світлу.
Мовчання тиші не рідня.
І я до себе ще не звикла.

Наш вік

Наш вік -туман всесвітній
Пахне зграю банд,
Боротьба іде за владу-
Зграя, яка виграє гранд.

Впаде туман, як марево,
Наступить день ясний
Як сон, туман пройде
Повіє вітер весняний.

Буде сонце,день ясний,
Я вірю в це і знаю,
Пробудиться люд із сну,
Прожене всю вовчу зграю!

витесав тебе з льоду
білу мою Ізольду
викресав із каміння
сЯйну мою богиню

кинув тебе до склепу
юну мою Джульєтту
викрав тебе шалену
бідну мою Єлену

кинув тебе суддею
мертву мою Медею…

Медея! – Фатум ховає очі…
де я? де я? – луна регоче…

…у стіні артерій
я шукаю двері
в погляді у звірів
я шукаю віри…

Тече ріка кровавая,
Наче з того раю,
З того раю під землею
Нема його, немає!
Одна лиш пустка
Й та бездона.
І ні кінця, ні краю,
Куди не кинся -
Скрізь вона:
В душі й попід ногами.
Зеленіе ясен, тай той
Над могилами.
Шумить, перекликаеться,
Стогне тут віками.
Світить сонце, й те пекуче
Пече, а не гріє,
А побілля нього,
Тай хмаринка мріє.
Любо, любо подивитись,
Згадаешь - заплачешь.
Тай підешь до того раю,
Неначе й не бачив,
Того сонця пекучого
І зелений ясен.
Течуть ріки кровавії,
Не течуть - втікають,
Втікають до ясена,
Тай там і всихають.

Чи існує в світі
Папороті цвіт?
Чи цвіте далече,
Чи біля воріт?

Чи існує щастя?
Чи існує горе?
Чи існує доля?
Чи то ми - вона?

Не питай у мене,
А спитай у Бога,
А спитай у моря,
Та й подумай сам.

Як би то папороть цвіла,
Чи всі були б щасливі?
А як би щастя не було
Чи світ би був нам милий?

А як би горя не було,
Чи була б печаль?
Якщо доля - то ти сам
Так рушай удаль!

Може й камінь зацвісти,
Якщо сильно хочеш.
Лиш для щастя мати треба
Вілні ясні очі.

Ти вже не жінка, ти просто суцільна душа.
Прикрашена німбом, що пасує до вічності,
Згідно якості делікатного аркуша -
заповненого рукою Божої місткості.

Вимальовує старанно на скрижалях серця,
Викарбовує вміло безсмертя як ниті,
Відрізає покраю непотрібні віконця -
Щоб не зиркала ти на роки вже віджиті.

На літа - ембріони зачаття гріховності,
Переповнені скупістю, похіттю, хмелем;
Понівечені дотиком ізольованості,
Що породжує страх про майбутнє за себе .

2013 р.

відлуння ти просто відлуння і так я тебе наречу
ти будеш останній до серця пригублений звук
як зірваний камінь приречений вже на льоту

ніколи ти чуєш ніколи тобі не знайти таїни
ти просто уривок обривок півслова фінал
і годі звірятися ночі що згукує сни

тобі....хто без імені хто ніби правда і начебто гра
минулі світлини - космічно окрилений пил
не вартий приземлень не варто осмислень

сьогодні у нас нічия



2013

Відомо всім, кому завдячує життям Цеглина.
Це - глина.

2013

Коли то сталося - не знаю!
Було то в пеклі, а чи в раю?
Іскрилось счастям мое горе,
І доливали сльози море.

А то з-за хмарки вийшло сонце,
І глянуло в моє віконце.
Розвіяло мою печаль,
І понесло за мрієй вдаль.

А мрії ті мої безмежні:
Далекі, леткі, необмежні.
І я за ними полетіла.
Від радощів ледь не зомліла,

Як опинилася в тім раї,
А чи у пеклі? - Не згадаю.
І мрії ті мої безмежні:
Далекі, леткі, необмежні.

Летіли в небо наче птаха,
Такая вільна і строката.
Туди де наше майбуття,
В мое майбутьнєє життя.


2013р.

Мовчи - мені так сонячно, солодко...
Чи то гірко, чи, може, неправильно.
Правила...і рани різано-колоті,
І мораль - хай їй грець - без покаяння.

Мовчи - мені так звелено, сказано
Знати площу чи глибину невідомого.
Промені... сплетені серцем, дворазові -
Не спопелять, коли не зіпсовані.

Мовчи - мені так приязно, затишно...
Не потрібні слова, за тебе додумаю
Струнами... чорно-білими клавішами
Чи беззвучно - що було. І що збудеться.

з літа до літа щасливий однаково
джміль з контрабасом трюхикає маками
сонце і квіти і зелень смарагдова
грає на повну цвірінькове радіо

час відлітати за хмари на гойдалках –
літніх канікул ще стільки не пройдено
ще безтурботно без пасоки вересня
тягнеться в небо кульбабова вервиця

Пишу листи зі станції "Осіння",
Зі станції "Холодний листопад",
Де вітру золотого шепотіння
Відносить листя-спогади назад…
Туди, де я для мрії народилась,
Для переливів сонячних пісень,
Де казкою уперше причастилась
На ясні зорі, веселковий день,
На наші непобачення хвилинні,
Уявні поцілунки боязкі,
І спогади розбурхано-осінні,
І теплий дотик дружньої руки…
Де я – дівчатко ще простоволосе,
Вдихаю пелюстковий аромат…
А доленька надривно вже голосить,
А вірші вже приречено кричать…
Пишу листи – немов себе шукаю -
Оте наївне щире дівченя,
Що бігло у життя, немов до раю:
Через поля… босоніж… навмання…
Ще замість ран – весняноспів у серці,
Ще замість смутку – усміх, сонцекрок…
Ну а душа, не зранена у герці,
Промінням діставала до зірок…
…Чогось мені тепер не вистачає
В холодному осінньому саду…
Бо й досі сниться: казка ще чекає…
Бо й досі (вірте!) я до неї йду…



2013

Я викопав колодязь, аж до зір,
І п'ю небесну воду із тих пір,
Тому, кого жага земна катує,
Кажу відверто: у Христа повір!

30.06.13

Не сподівався на негоду,
А тут відчути довелось,
Як з хмари вихлюпнуло воду
Так, наче з діжки полилось.
Не врятувала й парасолька -
Промок, як хлющ, аж до тілес...
Аж тут назустріч - баба Сонька,
Як янгол з райдужних небес!
Іде з ціпком... Росу збиває,
Гербарій в кошику цвіте.
Суха, як перець! Ще й співає...
Я й остовпів: тут щось не те!
Довкіл гаї, левади, луки -
Немає ж прихистку ніде!
У бабці вузлуваті руки
Й лице, давно не молоде...
Цікавлюсь, як же та вмудрилась
Уберегтися від дощу,
Коли навколо все умилось,
Бо ж він з хвилину, як ущух?
У баби Соньки засміялись
Веселі бісики в очах:
- Я теж намокнути боялась,
Як дощ періщити почав.
Аж тут, дивлюсь, верба розлога,
А при землі таке дупло,
Що я туди й встромила ноги,
А там так затишно було!
Отож, вмостилася зручненько,
Перечекала зливопад,
Й тепер ось дибаю тихенько
До хати рідної назад.
Я осміхнувсь бабусі навіч, -
(Бо ж сам кумедно виглядав).
На думку спав Григорій Савич,
Філософ наш, Сковорода...
2012р.

Запізніла любов
Підійшла і зухвало сказала:
«Я нарешті тебе
На краєчку зневіри дістала,
Захопила зненацька
Й тепер уже не пожалію –
Неподільно тобою
Одна володіти волію».
О, жорстока любове!
А я ж бо в осінню негоду,
Свою битву програвши,
Здобув довгождану свободу
Й рівновагу душі,
І можливість гріхи відмолити,
І нікого,
Крім Бога,
До смерті уже не любити.
Що ж ти робиш зі мною,
Пекельно-прекрасна чужинко,
Не моя забаганко,
Не – мамо, не – сестро, не – жінко, –
Я втрачаю себе
За межею можливої втрати,
Мимоволі радіючи
Праву востаннє втрачати?!

Не даруйте мені лілеї.
Я, мій графе, зовсім не свята.
У прикрашених смутком алеях
Грає ніжні вальси самота.
Біля замку сплять старі озера,
Марить ранок на потрухлому човні
Й несподівано така весела
Витанцьовує легко в моєму вікні
Золота бринослова бджола.
Позіхає в костьолі дзвін.
Я сьогодні туди не прийшла
На доземний холодний уклін.
Я збирала довірливі квіти,
Що підморгували сяйни сто.
Ліпше їм на вікні овдовіти,
Ніж прикрасить моє намисто.
Бо тоді все повториться знов:
Срібні остроги,
Блакитні плащі,
Білі лілеї,
Повинна кров…
Вкотре страчена
Йду в дощі .

Тобі володіти миром
І світлом очей моїх.
Мені – бути твоїм кумиром,
Просіювати крізь сито сміх.
Тобі – сонячні цятки
В ранковім вікні.
Мені – Богородиці обіцяти
Навчитись казати «ні».
Ти розмовляєш з казками,
Тобі щще все іграшки,
Мені, обплутаній мотузками,
Без броду брести навпрошки.
Тобі володіти миром,
Ловити вірші вночі.
Мені – стояти над виром,
Спочити в тебе на плечі.
Тобі
Володіти
Миром…

На майдані
Судили розпусницю.
Вологі роти рвані –
Хто спокуситься?
На майдані
Стояла,одягнена в хутра,
На скривавлені рани
Сипалась дрібна пудра.
На майдані
Судили розпусницю.
Набубнявілі очі п’яні –
Хто заступиться?
На плечах оголених
Зблискує хижо місяць,
Воля твоя не вволена –
Захочуть – й повісять.
Беззахисні ноги коріння
Торкаються та гайвороння,
Вхоптвши твоє шепотіння,
Сідає на підвіконня,
Летить
у
Безсоння
й
бездоння
творити нові
беззаконня
так, ніби
й
не
святі судді
Приходили в твій альков
Втішатись з тобою ганебно
Й бубніти старих молитов
У розтріскане хворе небо.
Усе
сторчголов.
На
майдані
спокушені
судили
спокусницю.

Забути все.
Іти під білим громом.
І стати відголоском, напівтоном.
Забути все.
Отак узяти й прорости,
Як набубнявілий овес,
По вінця сповнений увесь
Рожевим молоком роси.
Або з корінням у пітьмі
Між черепів і перегною
Гортати здавнені сувої.
Чи настромитися грудьми
На терпкі списи конюшин,
На чорні стиглі стебла маку,
Крук з лорнетом і у фраку
Буде кружлять між порошин.

вірш видалено

Із майбутнього я чую голос чистий,
Голос срібний, мов світанкова роса.
Чую голос і дорога мене кличе
У моє щасливе й світле майбуття.

Пр. Прекрасний час, що линув,
Неначе гарна пісня,
Неначе гарна пісня в моєму житті.
Із чистої сторінки почну писати знову
Про те, що мрію кожну мить –
В житті я віднайду.

Із небес високих чую голос чистий,
Кличе він мене в щасливе майбуття,
Чую голос – він запитує суворо
Чи багато добрих справ зробила я?

Вірю я, що з Богом в серці буду жити.
Божа Матір не залишить у біді.
Хай молитва, щиро змовлена устами,
Зміцнить віру й дасть надію у житті.

(текст російською - оригінал)
Слышу голос из прекрасного далека,
Голос утрений в серебрянной росе.
Слышу голос и манящая дорога
Крутит голову, как в детстве карусель.

Пр. Прекрасное далеко, не будь ко мне жестоко,
Не будь ко мне жестоко, жестоко не будь.
Из чистого истока в прекрасное далека,
В прекрасное далеко я начинаю путь.

Слышу голос из прекрасного далеко,
Он зовет меня в прекрасные края.
Слышу голос – голос спрашивает строго,
А сегодня, что для завтра сделал я?

Я клянусь, что стану чище и добрее,
И в беде не брошу друга никогда.
Слышу голос и спешу на зов скорее
По дороге, на которой нет следа.
2011 р.

Чіпляється за кнехт* облізла заздрість "за"
(на бітенг* припаркована краса)...
Я попсую тобі дзвінком своїм світанок:
- Розумнице! Цьом... Сонячний ранок!

30.06.2013

Краплі вічних послань
На пожовклих листках
Пишуть осені нам,
Креслить крилами птах.

Мова тих почуттів
Закликає в політ,
Захисниця вітрів
Срібним смутком бринить.

Слізна сповідь дощів
Для людей лиш вода,
Вечір з мокрих кущів
Струсить нам забуття.
2005

Сипле білим снігом черемшина,
Цвітом росянистим зелень вкрита.
Зграя по ріллі блука грачина,
Зупиняється, де паростками жито.

Никнуть-схиляються трави шовкові,
Пахне смолисто красуня сосна.
Вголос кричу я лукам і діброві, -
Я очманілий тобою, весна!

Звісточки світлі розвіюють сумнів,
Тішуся ними - душа оживає.
Про наречену усі мої думи,
Пісню про суджену серце співає.

Не зупиняйся, сніжи, черемшино.
Друзі пернаті, співайте у кронах.
Цвіт розстелю цей біляво-невинний
Полем пінистими брижами-гронами.

11.05.2013

У село завітали прочани,
Частувалися, спраглі, квасом,
Біля келій подвижників давніх
Поклонялись Пречистому Спасу.

Покриваючи образ цілунками,
Прославляли піснями Ісуса.
Ідучи повз шкапину з клунками,
Ім у тон ґелґотали гуси.

Шкандибали крізь стадо убого,
Говорили промови страждальні.
"Всі єдиному служимо Богу.
Всі вериги несемо безжальні."

Пастушки: "У нас свято нині!
Скоморохи! Дівчата, до танцю!"
...А прочани - крихти скотині,
Із кишень, затертих до глянцю...

13.05.2013

Хоч наші зустрічі нечасті –
Чужими стали ти і я,
Та скільки щастя, скільки щастя
Дає поезія твоя!

І ось уже всі чорні хмари
За горизонти відійшли.
Це знов твоїх поезій чари
Мене із розуму звели.

Вони високого гатунку,
Приходить насолоди мить:
Коли того нап’юся трунку,
Так довго серденько щемить!

То ж, згиньте, болі та печалі,
Бо все ясніше бачу я,
Що всі ці чари, всі ці чари
Лише поезія твоя!

2013

як бути з тобою і як спромогтися піти
мов листя човном за водою
коли вітер в очах гойдає хрести
і сотає нитки із фати молодої

ми береги два однієї ріки
мов зраджені верби поросли осокою
тепер стоїмо як ті маяки
і світимо й гасимо світло рукою

я бога молю крізь ніч і церкви
і яблука падуть мов падає зброя
хай будуть у тебе і райські сади
і жінка і діти і жодного спомину хто я

2013р.

Дбайливо майстрував карниз,
А потім сам узяв й поліз,
Від столу до тяжких валіз,
Понад добу дорога…

Стояв любові обеліск,
Подумала, надію віз,
Було чекання і реліз…
Тривог пересторога…

Закрила очі на сніги,
Морози, різні береги,
Мені було так добре...

Тепер, як хочеш, так живи,
Ми різні, так… як не крути,
Крутим же бути модно…

Я втратила орієнтир,
Та повернувся раптом зір,
Серед отих знайомих зір
Угледіла я інше,

Ти став не тим…
ти став не тим…

Але дарма, і хрін із ним,
Кажу собі, тлумачу всім,
атака перебільшень…

Не втратила даремно час,
Поволі натискала газ,
А ти без остраху,
Наказ лунав лиш
швидше-швидше,

Я помолилась про запас,
Допоки ще вогонь не згас,
Такий у мене звичай…

Ми опинилися в воді,
Стихії жертви молоді,
Нас пощадило море,

Але тоді, уже тоді,
Коли сміявся ти услід,
Я відчувала горе…

Шептало море,
Ти шептав, що молодечий твій запал
Такий ще непокірний,

Ти вирушав, вирішував,
І знав, зі мною заблукав,
Зі мною – справжні війни…

Круги зникали на воді,
Карнизом кроки,
Зліт надій…
А ти зійшов з дистанцій…

Такі з тобою молоді…
І заблукали…що тоді?
Ми бранці…долі бранці…

Ти добудовував карниз…

***
І серцем, і душею, і вустами
Припав я спрагло до джерел Хайяма
Ще в юності, та й досі п’ю та п’ю, –
Як ніжно пахне слово рубаями!

Великим й не дуже
робитимусь мужем.
Найкращий фасон
чоловічий вдягну.
Достиглі і дужі
любитиму груші.
А також бульйон...
Ну, такий, що - з вогню.

Коли ж до краплини
життя моє сплине,
останній костюм
доведеться вдягнуть.
Реальний, єдиний
рахунок людини
під зведений шум
у костюм покладуть.


29.06.2013

Живу на вишнях, як Антонич,
вже день у день. Та не хрущем.
Бо не травневі передзвони –
впереміж сонце із дощем
зачерленили грона ягід
і афішують красоту.
Як смакоти відмовить звабі
і осяйному: «Покуштуй!..»?
І я куштую і частую –
цінуймо цей природи дар!
Ще пестить літо… Та пантрує
за місяцями календар…

29.06.2013

– І як же це можна? Та й слиною в каву?!
– Ти бачив мордяри за п'ятим столом?
– Та я ж маю бути люб'язним, ласкавим...
– Замовкни і плюй! Так і здохнеш лохом.

– А раптом помітять? Мене ж будуть бити...
– Микола вже рік як плює у борщі!
– А мама казала щоб я не робив так.
– Чувак, але ж мізки ґвалтують тобі!

– Та я ж після цього змінюся, напевно
І світ вже не буде таким, як раніш.
– Зате уяви собі, як це богемно!
Це стильно! Напишеш про це потім вірш!

– Аж трусить і губи біліють від нервів!
– Давай! Воно піде, як в землю суху!
Давай! Під рояль! Під мелодію Верді!
– Ну, добре. Ну, вмовив... Смачного вам. Тьху!

2.06.2013.

вірш видалено

…Текла до витоків ріка
В зворотнім відрахунку.
Йшла обіч мене ти, струнка
Напівзабута юнко.

Я обнімав тонкий твій стан.
Ми яблуко кусали.
Була весна. Спускали став.
Ріка назад вертала.

Дивились ми на вир швидкий,
Йшли з пагорба в долину.
Я розмахнувсь і в плин ріки
Огризка хвацьки кинув.

“Йди, забери”, – сказала ти.
Він скрився в чорториї.
…Уже й тебе не віднайти.
Ти – нездійсненна мрія.

Спливло з водою півжиття.
Чогось мені так гризько.
З найкращих літ моїх летять
Об’їдені огризки.

Щемлива думка і гірка:
Не ту обрав дорогу.
…Тече вперед моя ріка,
Допоки стріне Бога.

2 травня 1991 року

Іти я мушу, й душу цю не мужню
Ти помістила в неприступну мушлю.

Хоч крізь вечірню я ішов злочинну дійсність,
та я зберігся від наруг і згуб,
закований, захований у пісню,
у казку-ласку рук Твоїх і губ.

Хоч дійсність тиснула, та панцир лиш тріщав...
Ішов Ізольдою осяяний Трістан,
ішов Джульєтою освячений Ромео.
І спалахнули крилами рамена -

з душею повернутися орлиною,
з кохання незгасимою перлиною!

2011

Я - твій колообіг,
Я акустика твого мовчання.
І ти ще не знаєш, що це -
загусання весни.
І краще не знай.
Посиди в посолодженій рані,
Допоки віднайдеться в нотах своїх клавесин.

Скрегіт пазурів
виносить мозок.
Невідворотно,
без права на повернення
Здаюся.

Заточені об кришталь,
гострозубі, сталеві.
Роздирають навпіл,
виймають Спогади:
миті, хвилини.

Розірвана плоть
має вигляд ембріона,
видаленого із хірургічною точністю
із лона матері-одиначки
засмаглою рукою
молодого практиканта.

Їх буде поставлено до черги
і відправлено
майже миттєвим повідомленням
адресату, ім«я якого
не розголошується.

І буде зараховано
до залікової книжки студента,
який „провалить“ решту іспитів
своєї першої сесії,
і таки залишить бурсу,
назва якій — Життя.

А ще буде занесено
до Червоної Книги
із особливою припискою:
»аж занадто вимираючого виду".

І саме їх буде віддано
бурхливій річці Стікс
на довічне утримання
без можливості оскарження
у Страгсбурзькому суді…

… буде прив«язано камінь
до горла кожної секунди,
що несла в собі Код Запам»ятовування,
який тепер не видовбати
ні долотом, ні шляхом перезапису…

… причеплено могутню брилу,
щоб вони мерцями
синюшного кольору
стояли на мулистому дні,
як свічки, тільки
… догори ногами…