О,як багато тих рибалок,
Що в пошуках нових пригод,
Пішли в країни до русалок
На саме дно річкових вод.
І чули вже легенд багато,
Та зачарована краса
Душі дарує пишне свято,
Під воду манить їх коса.
Вдивляючись у їхні очі,
Милуючись за щирий сміх,
Піддайся лиш чарам дівочим,
І кожен упаде із ніг.
І говорити вже не сила,
На темне дно йде Божий син.
Русалка очі опустила,
На жаль він в неї не один…
Не від нудьги вона блукає
Від поплавка до поплавка,
Коханнячко своє шукає
Серед людей цього ставка,
Але усяк , кого полюбить
Її покине у воді,
Клята вода їм душі губить,
Дівча лиша на самоті.
Ось так із року в рік снують
На дні її самотні очі,
І правди нам не видають:
Кого ще покохати хочуть?
2012 рік

* * *
Нова прикмета, кажуть люди,
в нашім часі є. -
Вже перший результат
«пакращення» дає.
Чим більш мільйонів уряд
виділяє-видає, -
Тим більше мільйонерів
в нас умить стає.

* * *
Хтось казав про цю прикмету
місяць тому Гнату,
Він тепер, коли «обпікся»,
точно буде знати. –
Дорогий ремонт робити –
дуже ризиково.
Бо затоплять вмить сусіди
вас обов’язково.

Складаю докупи
усе пережите –
така ряснота у мереживі днів!
Випростують будні
похилене літо,
до осені стежку торують мені.

Ще станеться сонце,
сніги і тумани,
розкудлають небо вітри-пустуни,
народиться пісня,
загояться рани
цілющим цілунком нової весни.

Зігріється серце,
зміцніє коріння,
розвіються смутки, великі й малі…
Воістину
кожна хвилина стоцінна,
освячена подихом неба й землі.

Я знов згадав твоє волосся,
я знов згадав твої уста.
Та лиш далеко в тінь дивлюсся,
а надімною ніч пуста.

І зовсім тихо посміхнувся,
і твою посмішку згадав.
Тоді світ мій перевернувся,
тоді тебе я покохав.

Тебе побачити лиш хочу,
та ти далеко, десь ти спиш.
Згорнувшись в свій смішний клубочок,
як кошенятко в сні сопиш.

Як далі мені, скажи, жити?
Без ніжних рук твоїх й очей.
Що ж залишається робити?
Крім марення впродовж ночей.
2013

До церкви, у спортзал
ходити щоб, нема за що.
Чого журитися? Астрал!
А марсіанські радощі!

21.08.2013

*

Нині вітер дме і хвилі більші зростом.
Скоро осінь, на усе чекають зміни.
Зміна барв оцих зворушливіша, Постуме,
ніж коли перевдягається дівчина.

До відомої межі потішить діва –
вище ліктя чи коліна не підійме.
У прекраснім поза тілом більше дива:
ані зрада неможлива, ні обійми!

*

Надсилаю тобі, Постуме, ці книги.
Що в столиці? М’яко спати? Хліб не черствий?
Як там Цезар? Чим займається? Інтриги?
Все інтриги, як завжди, та ненажерство.

Я сиджу собі в саду, палає світло.
Ані подруги, ні слуг – собі один я.
Замість сильних і слабких оцього світу –
комашні лише погідливе гудіння.

*

Тут лежить купець із Азії. Уміло
він товари продавав, лічив монети.
Швидко вмер, як лихоманка підкосила.
Торгувати ж він приплив, а не померти.

Поряд з ним – легіонер ось, під гранітом.
Він Імперії здобув у війнах слави.
Стільки раз могли убити! вмер вже дідом.
Навіть в цьому не існує вічних правил.

*

Хай і справді, друже, курка – це не птиця,
та як маєш мізки курки – вхопиш горя.
Вже в Імперії якщо ти народився,
краще б жив в глухій провінції край моря.

І від Цезаря далеко, і від хуги.
Прикидатись не потрібно, бути ницим.
Кажеш ти, що всі намісники – хапуги?
Та хапуга все ж миліший кровопивці.

*

Я з тобою цю грозу, моя гетерцю,
пережду, але давай-но без торгівлі:
з покриваючого тіла брать сестерцій
все одно, що вимагати гонт з покрівлі.

Протікаю, кажеш ти? Калюж не видко.
Ще калюжі не лишав, це щира правда.
Як знайдеш собі якогось чоловіка,
то ж тектиме він тобі не простирадла.

*

Ось прожили ми вже більше половини.
Раб старий мені сказав колись в шиночку:
“Озираючись, ми бачим лиш руїни”.
Погляд, справді, досить варварський, та точний.

Був у горах. Зараз маюся з букетом.
Як знайду великий глек, поставлю в воду.
Що там в Лівії, мій Постуме, – чи де там?
Та, невже, ми ще воюєм по сьогодні?

*

Пам’ятаєш ти намісника сестрицю?
Ту худу таку, та з повними ногами.
З нею спав ти ще... Тепер вона вже – жриця.
Жриця, друже, і спілкується з богами.

Приїжджай, поп’єм вина, з’їмо хлібину.
Будем спати у саду посеред зілля:
ти мені розповіси новини,
я ж скажу, як називаються сузір’я.

*
Скоро друг твій, що складання вмів любити,
відніманню сплатить борг, що має досі.
Заощадження з-під подушки візьми ти,
небагато там, на похорони ж досить.

Швидко їдь на вороній своїй кобилі
в дім гетер біля міської брами.
Дай ціну їм, за яку вони любили,
щоб за ту ж саму оплакали сльозами.

*

Зелень лавра, що доходить до тремтіння.
Двері навстіж, у пилюці скло віконця.
Крісло, ліжко, що лишили в самотині.
І тканина, що ввібрала в себе сонце.

Понт шумить за чорним тином з темних піній.
Кволий човник з вітром б’ється біля миса.
На старій розсохлій лавці – Старший Пліній.
Шпак щебече в шевелюрі кипариса.

Березень, 1972

***

Криклива ніч мандрує головою,
охоплює повік твоїх магніт.
Мовчиш. Кричиш. У нотку із собою.

У тебе очі, дівчинко, червоні.
Скажи, впиваєш в себе присмак бід?
Тамуєш сльози димом на балконі?

Авжеж, тамуєш. Сякаєшся в крила.
В чорнявих легше знати про політ,
та не літати, бо таки несила.

Елізабет, збери надію в жменьку.
Держи так міцно, ніби там весь світ!
Елізабет, не плач, моя маленька.

Хоронять люди горе споконвіку.
Отямляться - а вже опав той цвіт.
Чекай, ще не роби з душі каліку.

Елізабет, не вічними є грози.
Тримають довго, але спинять хід.
Елізабет, він прийде. Витри сльози.

2013

Магістрал (акросонет)

У правіки сягаєш неспроста,
Сліди минулого утаєні нащадкам.
Тайнописом курганів поросла,
Автоніму не видавши спочатку.
Вояцького не бракло ремесла,
Абетку мужності засвоювала гладко,
Й звитяги славні… Їм нема числа.
Упавши, не показувала п’яток.
Крамольний дух нескорених голів
Румовищем спадав на ворогів,
А в герць ішла із гаслом: «Я змагаю!»…
Їдкий сопух новітнього ярма
Набридливо вповзає, як чума…
О, засвітися мудрістю, благаю!

1.
У правіки сягаєш неспроста,
праматінко трипільської культури,
і леза часового гостра сталь
розорює твоїх начал підмури.
Тисячолітня пам’ять пророста
з розкопок: теракотові фігури¹
історії озвучили уста,
безпам’яті не давши на тортури.
Колись на благодатній цій землі
зродилось плем’я, у прадавній млі
посіявши могутності зачатки.
Та жорна часу перетерли геть
цю аксіому в історичну дерть -
сліди минулого утаєні нащадкам.

2.
Сліди минулого утаєні нащадкам
у твердь праукраїнську степову,
та давнини відсунута шухлядка -
до істини наблизитись впритул.
Тисячолітні загадки-нотатки
провозвіщали еру золоту.
Ти ще тоді , сповите немовлятко,
про роль свою й не снила світову.
Душа твоя, оздоблена красою
у скіфській пекторалі, і канвою
гармонії просякнута до тла.
Твоя земля – це плодовите лоно
і артефактів віковічні схрони,
тайнописом курганів поросла.

3.
Тайнописом курганів поросла …
Чи ж до джерел його розшифрувати?
Для ойкумени – густиться імла:
ти – посестра Шумеру і Аратти?
На зламі ер, коли доба нова
свій лік взяла від Божого дитяти,
правиця Первозваного посла³
простерлася твій лик благословляти.
Колись він заіскрить у златі бань
(не скутий ще гримасами страждань)
для світу - у заможності і статку.
І у віки́ вкарбуєш імено,
й воздвигнеш праслов’янське знамено,
автоніму не видавши спочатку.

4.
Автоніму не видавши спочатку,
озвешся в літописнім сповитку,
і згодом, утвердившись у нащадках,
заблиснеш світові у гордому: «Я – У-
країна! У моєму спадку
куточок райський на землі, яку
Господь так щедро, без остатку,
у благодаті дарував вінку!»
А на семи горбах засяє град
і Кий у нім наводитиме лад.
Бо ж як без князя? – Човен без весла.
Й для відсічі навалам кочівним
полянам русочолим і ставним
вояцького не бракло ремесла.

5.
Вояцького не бракло ремесла
звитяжити за честь землі-Вітчизни.
Було всього в борні добра і зла:
побідні учти і жалобні тризни.
Ти світ середньовічний потрясла
своєю міццю-спадком від дідизни
і осипàлись мури, як зола,
під княжою дружиною. Харизми
Аскольдової стачило на всіх:
могутність греків⁴ кинути до ніг -
а Візантія ще про те не мала й гадки.
Безстрашшям кожен русич-відчайдух
утверджував твій переможний дух -
абетка мужності тобі давалась гладко.

6.
Абетка мужності тобі давалась гладко.
Обороняла край від зазіхань,
чужинців-зайд уклавши на лопатки,
аби нових позбутися страждань.
Олег, у владолюбстві не ягнятко,
на каганат простяг правиці длань
й хозарам повелів - ще у зачатку
довіку позабуть про руську дань.
Гартований в походах бойових,
на брамі Цареграда щит воздвиг⁵…
Ти гордо знамено побід несла,
змагаючи за честь впродовж віків,
і переможний дух твій не зотлів,
й звитяги славні… Їм нема числа.


7.
Й звитяги славні… Їм нема числа.
Давала раду ти із ворогами.
Коли ж на княжий трон жона зійшла –
прославилась у світі ще й жінками.
Княгиня Ольга. Грішна і свята.
Було - жорстока в помсті до нестями⁶…
З любов’ю в серце прийняла Христа,
у мудрості рівнялася з мужами.
Жона-окраса княжої доби -
прави́ло історичної гарби,
у сонмі праведних завірила печатку…
Не битим шляхом твій котився віз:
зривавсь у прірву, пнувся на узвіз.
Упавши, не показувала п’яток.

8.
Упавши, не показувала п’яток ,
шматована, плюндрована не раз.
Упертості тобі стачало, матко,
являтись знов, і полиск твій не гас.
А літописні пера, для порядку,
великокняжі імена для нас:
Великий, Мудрий, Мономах–на згадку
у невблаганний вкарбували час.
Та не легка історії хода –
і ятагани висталить Орда,
укриє попіл безмір городíв.
І на століття іго татарви
уярмить в сіті стріл і тятиви
крамольний дух нескорених голів.

9.
Крамольний дух нескорених голів,
укоськаний, здавалось, на віки,
ніколи не скорявся. Поготів -
запрагнув королівської руки:
у ній він перемоги знак узрів.
Данилові⁷ не зрадили зірки
(вони – зірки – шанують королів):
схилив коліно темник Куремса⁸,
і переможна линула яса
у стольний Холм і княжий город Львів.
І русичів ставав за валом вал,
і помсти справедливої запал
румовищем спадав на ворогів.

10.
Румовищем спадав на ворогів
той волелюбний, одчайдушний клич
відважних воїв. Слава прабатьків
із мужніх променилася облич.
Як боронили землі литвинів⁹
і власні - українські споконвіч,
на вольну широчінь твоїх степів
вже чатувала Посполита Річ.
Ти проти ляха стала без принуки,
а не дрімала, смирно склавши руки,
і не мовчала: «Мòя хата скраю…».
Під бойову збирала корогву,
і за гетьманську бралась булаву,
а в герць ішла із гаслом: «Я змагаю!..»

11.
А в герць ішла із гаслом: «Я змагаю!..»
І розпинала ворога на п’яльцях
своїх звитяг. А хто не пам’ятає
і Жовтих Вод, і Корсуня й Пилявців?..
А далі що, Царице Всеблагая?! -
З Москвою ти зійшлась у п’янім танці
(історія ж помилки не прощає
й для виправлень не залишає шансів).
Та, руку простягнувши москалю
й підступному довірившись царю,
на волю сподівалася дарма:
ще не обсох угоди атрамент,
як вольності твої скував ущент
їдкий сопух новітнього ярма.

12.
Їдкий сопух новітнього ярма
тебе на триста літ заполонив:
невже ж то від московського клейма
незгойний слід до скону? Без вини?
Надії на спасіння вже нема?..
Та просвітління кануло згори:
імперська розвалилася тюрма -
усе, по волі Божій, до пори…
Здавалося, навіки відтепер
зріднилися під стягом УНР
Схід, Південь, Північ і Галичина,
і «свободо́ньки сонічко» 10 зійшло.
Та ба… Потвора з молотом й серпом
набридливо вповзає, як чума…

13.
Набридливо вповзає, як чума,
тебе у «братні» загріба обійми.
Ось воля... з-під партійного керма.
І доля – та, що не об’їдеш кіньми…
Голодомори і колгоспний «рай»,
НКВД, ГУЛАГівські катівні…
Живого місця на тобі нема!
О Господи! Чи встанемо з колін ми?!
А орди «старшобратніх» зайд-заброд,
перетворили націю у зброд,
господарем вляглись у ріднім краю...
А смертоносний зблиск зорі Полин…
Між Сходом-Заходом убитий клин…
О, засвітися мудрістю, благаю!

14.
О, засвітися мудрістю, благаю!
Бо ж можеш… Пригадай лише Майдан!..
Не дай посадовить себе на палю,
а чи до скронь приставити наган.
Тебе поміж собою розпинають
Манкурт_слуга_народу і пахан .
Ти ж корчишся в лещатах чвар: «Конаю!»,
щотретій бо зі слуг твоїх – гетьма́н.
Ще від начал життєпису – в борні,
чи не пора вже знищити на пні
і згадку про двоглавого орла?!
Устань, Вкраїно! Наче моноліт!
Як нація! Хай усвідомить світ -
у правіки сягаєш неспроста!

Серпень 2013

Можуть нам наснитися продукти:
Ряжанка, сметана, ковбаса...
Означа це: щось ти недожлуктив,
Недоїв, або недокусав
З невідомих вже тепер підстав.

А брати тобі насняться менші:
Вівці, свині, чи якесь теля,
Сон цей означатиме, по-перше,
Сам себе побачив ти здаля,
Ну, а ще це правда, вуаля...

Нагороди сняться різних видів?
Грамоту вручають чи медаль?
Та тому, що ти в цю ніч сновидів,
Не відбутися ніколи вже, на жаль,
Буде світла хай твоя печаль.

Тож, чи варто прокидатись, друже,
Коли сам Господь забувсь у сні?
Он і совість позіхає дуже,
А вона ж авторитет! Чи ні?
Спи. Й не дай прокинутись мені...

Їсте смачнюче наше сало,
І хліб пахучий український,
Чому не любите країну -
Манкурти, зайди і чужинці?

Усе, що є для нас одвічним –
Сорочка вишита і мова –
Для вас – це мало не нацизм,
І лютої злоби основа.

Сповідуємо ми своє –
Що уділив для нас Всевишній.
І на святій землі своїй
Не будемо ніколи лишні.

То ж нумо, браття – українці,
Одягнемось у вишиванки,
Щоб всі, хто лють до неї має,
Усі пощезли на світанку.

19.02. 2013р. Надія Таршин

У кутку моєї хати
Здавна піч стоїть чудова.
Гарна піч. Та що казати:
Дуже їй смакують дрова.

Їсть вона їх без упину,
Апетит добрячий має:
Скільки в піч дровець не вкину,
Все у ній умить згорає!

- Охолонь, - кажу їй, - нічку,
Поверни тепло до ранку,
І за це тобі я, пічко,
Дам в'язанку до сніданку.

Є жінка – спить… Вона лише твоя.
Коїтуса до перших сліз не буде.
Ти поведи її по сотні ям!
…Купив хурму на вуличці Неруди.

Що коїться в душі – питати зась.
Замок дверей податливий, без коду.
І крикне друг:«Нащо така здалась?»;
І між олій врагиня заздрить вроді…

Та жінка – є. Між тим, чого нема,
Вона, легка, не випече хлібину,
І донечка твоя не скаже «ма»,
І злий сусід не плюне жовчю в спину…

Вона складе до ніг вінці й мечі.
І буде на тату, в канцонах, прозі…
Круг неї завжди – захват і драчі…
Бо ймення їй судилось Тубероза.

Тримай, лелій, бо звабу отаку
Не стріти ні в Охтирці, ні в Одесі.
Підносив їй обручку мачо-кум,
А бос обходить хату – поетеса ж.

А ти побіг, бо злинув махаон…
І всівся на волосся барви ківі.
Тепер малюй красу, дитинний сон!
Вона ходитиме ось-ось… наліво.

Їй вадить спека. Вільги й цукру – дай!
І покатай (колючечки ж…) на «мазді».
Ти обіцяв їй спокій, віллу-рай?
Не муч цю Міріам чудну – в гараздах.

Вона гостює в мене щочетвер,
Ось плаче в перець:«Вмер Аполлінер…».
Її стеблиння торсає коза.
Ти, офіцер-пілот, невже ти – за?!

...Ведеш на клумбу Туберозу-ладу.
Лишив собі перо, хітон, лампаду.



2013




Міріам - тубероза.

То колообіг
а чи то
теорія
всесвітнього комфорту?
У землю покладемо
тіло смертне.
І лиш у небо – йти душі,
щоби над містом
лилися дощі,
нестримні,
наче кров
з аорти.

...і не ходіть
по цій траві
узутими -
небо
тримає
вона.

Не розтопчіть
душу
чиюсь
загублену -
росою
її
вина...

2. Нерукотворний образ

Тут що не рік – історія нова,
Її вам залюбки розкаже кожен.
У Джублику трапляються дива,
В які повірить навіть і безбожник.

…Стояв біля ікони чоловік.
В осінній вечір скоро сутеніє.
Хто знає, що в сердеги в голові,
В душі було – розкаяння, надія?
І враз, мов біснуватий, закричав:
Брутальна лайка, докори, прокляття.
Ніхто в монастирі іще не спав,
Тож бачили, як з люттю і завзяттям

Схопив той чоловік до рук свічник,
Щосили по іконі раз ударив
І в темряві вечірній хутко зник,
Мов утекти надіявся від кари.

Пробите полотно, уламки скла –
Побачили, що скоїв біснуватий
І майстру до сусіднього села
Той образ відвезли реставрувати.

Невдовзі помічати майстер став,
Як на однім з уламків скла ікони
Щодень все більше й більше проступав
Плямистий слід – коричневе, червоне…

Ні стерти, а ні змити тих слідів
З поверхні скла нікому не вдалося.
Спочатку ледь помітні і бліді,
А згодом чітко – очі, ніс, волосся.

Не на поверхні – у самому склі
Нерукотворний образ проявився.
Ходили пересуди спершу злі,
Та вірив кожен, хто на те дивився.

Не все в житті так просто, як в кіно,
Та все можливо з вірою у Бога.
Вдалося відновити полотно,
І скло нове поставили на нього.

Так само при каплиці на стіні,
Де хтось хотів розбити спересердя,
У саму душу дивиться мені
Ласкавий докір – Боже Милосердя.

І Джублику, й ікони визнання
Приходило поволі, не відразу.
А люди йшли молитися щодня.
Відтоді вже пройшло немало часу…

(буде продовження)

Мій генію, відчуй нестримний шал,
Налий вогню іскристого в чорнила.
Пером, як лезом гострого ножа,
З паперу серця ніжно виріж крила.

Герою мій, володарю спокус,
Хай запал твій медово душі ранить!
Пришлю до тебе міріади муз,
Палких, шалених, як весна у травні.

Хай з розуму зведе їх дивний спів,
І вигини звабливих тіл дівочих.
Та хочу, щоб крізь них ти мною снив,
Щоб поглядом шукав єдині очі.

Щоб суть багатоликої краси
Ти вклав у серце, що горить тобою,
І в неба зорепадного просив
Солодкого безпрограшного бою…

Погасить на зорі зорю,
Сну рани вилиже, як хутро.
І зійде.
Краплі перламутру
Їй промінцем зі щік зітру.

Не гляне вслід своїй сестрі,
Що гасне, а зі мною прямо –
Увись!
…Останніми рядками
Махну – й змахну останній гріх.

17 серпня 2013 року

Наречена
із розкосими очима,
грізна жінка на імення Фукусіма,
на зчорнілому чолі
вінець полинний –
то Чорнобиль її вибрав
за дружину.

Повінчали їх
пожежі і цунамі,
у збудованому з болю
й горя храмі,
а за дружок запросили
чорні роси,
на весь Божий світ весілля
роздалося.

Не стелила їм Земля –
весільна мати,
з неба падали зірки
на темні шати,
тихо падали,
молилися щосили,
щоби пару цю бездітною
лишили…

Ніч триває за вікном,
Світло ліхтаря крізь шпарки,
Я мала, не йде щось сон,
Темінь обійма фіранки…
Присипляв мене татусь,
І заснув хутчіш за мене,
Він втомився…я ж боюсь,
Теміні і тіней темних.
Все здається не таким,
Я малюю у уяві
Бабу Йожку, гном сидить,
І Бабай десь там буянить…
І увесь казковий світ,
І Кікімора, і Лєший,
Оживають на стіні,
Я неначе нетутешня.

Вся у ковдру загорнусь,
І хутчіш тулюсь до татка,
І нікого не боюсь,
«Чік-чірік» - затишна хатка.

Хай солодкі сняться сни,
Любі хлопчики-дівчатка.

Це потім про раббі Тарфона йтиме слава,
Що схожий він на піраміду із горіхів:
Торкнись - і враз покотяться вони.
А йшлось про те, що добував він притьмом
Із священних книг те, що не кожному під силу.
Але це потім. А поки що був він скупердяй.
Раббі Аківа вирішив багатиря провчити:
«Два помістя на продаж пропонують.
Ти не проти, щоб відкупить для тебе?»
«Та що ви! З радістю!»- і подає раббі гроші.
А по якімсь часі питає: «Де ж ті помістя?»
Бере за руку Тарфона раббі і веде в школу.
Як увійшли,просить Аківа прочитать щось із Псалмів.
«Широкою рукою роздавав він бідним»,-
Читає котрийсь з учнів, а як дійшов до рядків:
«Правда його пребуде хай навіки!»,
Раббі обвів рукою клас і каже Тарфонові:
«Оце ті два помістя, що я добув тобі, як і обіцяв!»
Мов підмінили скупердяя. Обіймає раббі:
«Учителю в Торі, наставнику в житті,
Віднині я щедрішим стану на отакі, як це, помістя!»

У дитинстві усе нам здається таким,
Що дивуєшся світу удень і щоночі,
Добра тьотя цукерку дасть тільки захочеш,
А бабуся, як хочеш, то ще й пироги…

А татусь крадькома встане їсти вночі,
Ти навшпиньки за ним, і за стіл, до яєчні,
Чай гарячий, солодкий, над чашкою дим,
А татуся слова, мов та казка. Безпечно.

А мамусю за плаття візьми і гай-гай,
У уяві вона, мов везе, а ти їдеш…
Або хвостиком міцно тримай і тримай,
Ви – єдине, ви – ціле, тобі це потрібно.

У дідуся частівок й байок цілий міх,
Він зіграє на ложках і на мандоліні,
Він уміє на місце поставити всіх,
Він хороший, а майстер, говорять, відмінний.

А іще є маленькі сестрички, ще сплять,
Хай ростуть, горобці, набираються сили,
У дитинстві усе нам здається таким,
Що постійно у стані – безкрайньо щасливий.

Как царицу, на троне любви
Воспевал ее в нежных стихах,
Но фальшивые оды твои
Правда жизни развеяла в прах...

Скоро тучи больших перемен
Заслонили волшебный мираж.
Беспощадные ветры измен
Хрупкий замок разрушили ваш.

Вы пытаетесь что-то спасти
И угасшее пламя раздуть...
Только прошлое, встав на пути,
Уступать не желает ни чуть.

Не вернется, зови – не зови,
Сказка та, что была хороша.
На руинах великой любви
В тихой скорби застыла душа...

2013

Над ранок туман прокрався,
Росою на листя ліг.
Із лісу із ним над трасою
з"явився єдиноріг.

Він змерз і самотній дуже,
рішучість його хистка.
І вітер жене калюжею
крихкий корабель листка.

От прожив собі – йди з Богом
в невідоме, чи до Бога.
Нащо знати це живим?

Підеш ти у лаврах слави,
Чи то підеш непомітно,
Позабудуть, мабуть, справи

Що найбільше вірогідно
Не відчує світ утрати.
А чи треба відчувати?

Відгомін вчорашніх днів
Оселився там, де жив.
А тепер тебе нема.

Залишив свої сліди,
Ось лише де ще є ти.
Та кому вони потрібні.

Ти живий – вони розквітлі.
Ну по тім немає змін,
Закінчився для них плин…

Так, пробудиш ти серця:
Вірш, мелодія, картина,
Та це тільки почуття, що в собі знайшла людина

інша. В неї вже своє життя,
Мрії власні, серця болі,
Повороти они долі.

Кожен раз новий клубок,
Висотає власну нитку,
Кожен раз новий клубок…

Розімкне дитина очі.
Свіжих вуст тепло цілунку
Знову вип'є чашу трунку.

Молодість знов постаріє,
Фотографія зітліє,
Місце всім є тільки раз.

Старість змусить нагадати,
Як життя потерло п’яти.
Все було блискучу мить.

Уявилося старому,
І тече сльоза по ньому,
Зморшками – борознами років.

2005 р.

© Дмитро Сич

Цікаво, що роздуми на вічні теми, які перетворилися на цей вірш, точилися в моїй сімнадцятирічній голові. Після дрібних виправлень вирішив, що не варто соромитися цієї ранньої поезії та доречно поділитися нею з вами.

Пародія

Сьогодні наважитись маю
Що мокрий – чи діло кому?
Тебе я таки дочекаю,
З підніжки трамвая здійму!

А мокнув даремно і всує
Кольнуло в душі – та нехай,
Бо вийшла з таким, як Валуєв,
А я не Кличко – пробачай.

Справжніський горил білолиций
Як поглядом строго пасе!
Моя світанкова зірнице-
Навіщо мені то усе?

Немов на дуелі без шпаги –
Чи мимо пройде божество?
“Я певно невартий уваги!”–
Моє возраділо єство!

Та ні! Посміхнувсь білосніжно
І рушив до мене, на жаль...
А я , незбагненно і ніжно,
Полинув по вулиці вдаль…

Мені вже і дощ не завада,
Калюжами – курям на сміх!

…Цікаво, чи була ти рада
Відлунню обцасів моїх?


19.08.2013

Ідуть на вибори старенькі –
В одежі давній і благенькій,
Хоч намагались чепуритись,
На ноги боляче дивитись.
В подертих капцях і калошах –
Таке у них життя хороше.
Тепер з’явилася надія,
Що прийде знов новий месія,
Усе відніме і розділить,
Добра цього і їм уділить.
І заживуть вони багато,
На вулиці їх буде свято.
О, милі дідусі, бабусі -
Усе пройде у звичнім дусі –
А вас у котре розвели,
Наобіцявши, що могли...
А ви довірливі, мов діти,
Святе бажання – добре жити,
Хай розум не перемикає,
Бо той, що вам це обіцяє,
У серці Бога він не має.
Як він поверне вам країну,
Коли робив з неї руїну.
І знову шанс – бути при владі,
Ви їм дали і вони раді.
У вас, наївних до смішного,
Не буде крім калош нічого.

30.10.2012р. Надія Таршин

Вчора подруга моя каже по-секрету:
"Люба, не дзвони мені понадвечір. Себто
буду, - мовить,- не одна - щастить у реалі.
Завтра наберу сама - розповім деталі."

До обіду я терплю. Будить недоречно.
Дзвонить, правда, подруга і радо щебече.
В голосі її бадьорім - нотки грайливі.
Як же мало, в решті треба, і жінка щаслива!

Каже мені: "В ранці-рано до церкви ходила..."
"Що? - я їй відповідаю, - уже замолила?"
"Та яке?! - усе щебече, - добре і без того"
Каже: " Свічку встановила - дякувала Богу!"

Волошки у житах зоріють,
Біліє від ромашок день,
Співає перепел пісень,
Жоржини пишні пломеніють,
Волошки у житах зоріють.

Бринить у полі літа голос
Достатньо сонечка, тепла
І жнив пора свята прийшла,
Зерном налився стиглий колос.
Бринить у полі літа голос.


В сузір’ї сходжених доріг
Спить ліс і луки, і криниця,
Роняє там перо жар-птиця
Жде заповітний мій поріг –
В сузір’ї пройдених доріг.

Святою мрією живу.
І в надвечір’я ніжну втому,
На крилах знов лечу додому,
Пірнаю у густу траву –
Святою мрією живу..
21.07.2013

Як постука лихо у вікно
І присяде тихо на порозі,
Пригадаймо, як давним-давно
На життєвій нелегкій дорозі
Розгубили друзів, що були
В горі та у радості із нами,
Розділяли смуток, як могли
І ділились мріями, думками.

А коли проб’є останній час –
Зберемося у тісному крузі,
Бо недоля розлучила нас –
Розбрелись по світу давні друзі
Та й згадаєм, як усім жилось,
Як у вирій весни відлетіли…
І не все, задумане, збулось…
І не так все сталось, як хотіли.

Бережімо друзів повсякчас
І шануймо, хто лишився з нами.
Доки в серці вогник не погас,
Радуймо їх теплим словами.
20.07.2013

Хвилясте, позолочене волосся
Ти білосніжним гребнем розчесала
І мармурова ручка укладала
Ті пасма золоті, немов колосся.

І кожне пасмо хвилею вилося,
Твій гребінь кожний локон відділяв,
А бог кохання хвилі ці збирав.
І між собою все переплелося.

Це золотисте море хвилювалось,
Пливло у бурі серденько моє.
Воно до смерті хутко наближалось.

Я – мавр, я потонув. І серце вже моє
У цьому морі золотім скупалось
І втратило пусте життя своє.

1614

Чудний живописець - замріяний серпень-
Уводить в палітру ледь зримий янтар ,
З очей, що палали у спеці нестерпній ,
Знімає утому остудою хмар.

Мажорні картини у стилі бароко
Художник змінив на суворі тони,
Повішав блакитні високо-високо,
А жовті розклав на безкраї лани.

Душею вбираю сочисті полотна, -
У яблунях, сливах і грушах сади,-
Жагу плодоносну, злегесенька злотну ,
Яку обійма туманець молодий ...

...Печаллю-журбою проймається серце
Від кольору срібла, що в скронях зав’яз,
А Бог нахиляє чоло над мольбертом
І тихим штрихом уповільнює час…

19.08.13

Ось горобець. Горобчик. І крило
Відірване. Котам не жить. Докука.
Сходжу-но по морозиво. От сука!
Вже на обід пішла. Мело, мело…

Про спеку?.. Віддалік – помітить? – кіт.
Морозиво он парочка лигає.
Вже… лижуться.
О, як я зневажаю
І спеку, й холод. Хто там? – Пломінь, лід.

Схопив. І білий світ померк навік.
Хто написав? Ого, не їсть. Доплюну?
Мабуть, що ні. На труп лиш вітер дунув.
Чиє це? Позіхнув як чоловік.

А двоє нализались. Їх відхід
Мені не стане… Й раптом тут машина
З-за рогу. Й під колеса той же кіт.
Не заскрипіли навіть гальма. І на…

На зір його лягла нічна імла…
Заримувати! Зараз же! Так в Лету…
Бо ж це життя… Бо ж можеш ти поетом…
Сходжу-но по морозиво. Прийшла.

17 серпня 2013 року

Ти – ніжна мука, ти – ласкавий біль.
Болиш в мені медовими словами.
Ти – амфора бездонних божевіль,
Що в небесах душі руйнують брами.

Розмила береги ріка бажань,
Надихатись тобою я не можу,
І ласкою цвіте солодка грань,
Від солоду тремтить пелюстка кожна.

Нап’ється ніч цілющої води
Із озера хмільного поцілунку.
На шкірі – губ невидимі сліди,
Як пристрасті гарячі візерунки.

Мою пітьму жагою запали,
Як факел божевільний і гарячий.
Хай небо сколихне шалений блиск,
І хай воно цю пристрасть нам пробачить…

Тільки сонячну помаду
витре вечора ганчірка,
як для вікон серенаду
вже співає перша зірка!

2003

Хвалився наш сірий Гусак:
– Я швидше лечу, ніж літак.
А Качур промив йому мізки:
– Тебе ж не відірвеш від миски!
До того ж, півдня ти бредеш від ставка…
Хтось бачив такого, як ти, літака?

17 серпня 2013 року

Грають мавпочки давно
У фруктове доміно:
Манго, дині, кавуни –
Вже до них бредуть слони;
Апельсини й абрикоси –
Зебри йдуть, немов матроси;
І банан, і ананас
Вже до себе кличуть нас.

19 серпня 2013 року

Бідкалась білочка Тришка:
Ґава поцупила в неї горішки.
Вона їх дбайливо на зиму збирала,
А ця ледацюга підступно украла.

17 серпня 2013 року

Ніс додому їжачок грибочка
Для маленьких дочок і синочка.
Їжачисі – грушку соковиту,
Дощиком дрібненьким щедро вмиту.

15 серпня 2013 року

По морю синій пароплав
Пустивсь у кругосвітній плав.
Його веде наш капітан –
Славетний гордий Пелікан.

18-19 серпня 2013 року

Ведмедик летить в літачку,
Махає згори їжачку:
– Я скоро назад прилечу
І в гості до тебе примчу!

18 серпня 2013 року

Гляньте ви на козака:
Осідлав він гусака.
І не Нільс, і не Телесик,
А маленький хлопчик Лесик.

18-19 серпня 2013 року

Як скучили за Осінню, за Вереснем,
Відсвяткувавши Яблуневий Спас,
Зі спекою, зі спокоєм теперішнім.
Та Вересень вже вирушив
До нас.

І що робити із похмурим Вереснем?
Це ж стільки сліз зі зливами пролить!
І що вдягати небесам теперішнім?
Та Вересень вже вирішив:
Блакить!

08.2010

Чи варто у собі шукати Суть?
Життя – не філіжанка з порцеляни.
Одвіку-бо у кожному живуть
і блазні, і царівни Несміяни.

Нечутно час тече із тисяч жмень,
якою стане крапля наостанку?
Святу буденність - кожен божий день -
не повернути з вечора до ранку.

Зеро на шкалах, риска нульова,
як не живуть, а животіють завше.
Душа у зав’язі подекуди бува,
отак і всохне, квіткою не ставши.

Плекайте душу - то і буде Cуть,
коріння бережіть, бо то є Сила –
у сьогоденні, поки ще несуть
до майбуття повернуті вітрила.

1. Об'явлення.

Такої життєдайної води
В навколишній місцевості немає.
Звичайне джерело, а диво з див -
Нап'єшся, і душа мов оживає.

Навколо тихо-тихо. Спів пташок,
Шепоче листя потайки про вічне,
І хто б сюди по воду не прийшов –
Помолиться, тепер це справа звична.

Ще тільки одинадцять літ пройшло
З тих пір, як біля тихого потоку
Молилося уперше все село
І з інших сіл підходили потроху.

… В серпневий день дві дівчинки малі
Прибігли до джерельця по водицю,
Упали на коліна до землі
У пляшечки набрати і напиться.

Урочище далеко від села,
Не часто хто зверта сюди зі шляху.
Коли до діток пані підійшла,
Обидві спершу зойкнули від страху.

Поглянули – спокійно стало вмить:
Ласкавий погляд, сяєво на Нею,
І наче не ступає, а летить
На хмарці понад самою землею.

Перехрестились діти, а Вона
Так само – їх, себе перехрестила,
Не привид і не схоже, що земна.
У Джублику молитися просила.

Ще буде світла зустріч не одна,
Аж поки всяк повірити їм зможе,
І піде світом добра новина:
У Джублику явилась Матір Божа.

(буде продовження)

Аудит у рідні - особисте
І почнемо уранці із сажі
Попід вечір вино щоб іскрилось
Сажотрусе, це не адажіо…

і уп'єшся минулим, вчорашнім
Твоє личко пітніє, морока
і ця догма: чужі кращі наших
Вже чатує у вигляді кока

Ти один у рідні в куті склепа
На губах і зубах знову сажа
А відчуєш як вилізла клепка -
Ти прислухайся, що вона скаже...
2013.

Яблуневий спас теплом леліє,
Рясно гнеться у садках гілля.
Оповитий сумом, вбраний зіллям,
Серпень від нас літо віддаля.
Лине воно разом з журавлями,
Аж за рік повернеться до нас.
Вишите барвистими нитками,
Вбране пишно й скромно водночас.
А тим часом листя на деревах
Стало жовті барви примірять.
тИ не поспішай! Осінній рейвах
Літу зробить вереснева рать.
ТінЬ стає потроху знову довша,
Одцвітає чорнобривців тьма.
Вихолонуть дні, тим паче – ночі,
лИш для смутку місця тут нема!
Час спинився. Гарно влітку нам.

19.08.2013

Ти просиш вірш читати, а сама
То засинаєш, то вчиняєш тісто.
Спогадки обсідають кружкома.
Бредуть музики-тумани троїсті…

Сліпа Мариля чеше кошенят,
Яких у дев`яності закопала.
Коркачці зле: стосотий шовкопряд
Звиває кокон, а долоні в`ялі…

А їй ще пасти свашчиних корів,
Поїти Пенелопу й Ваню – з мушлі…
Між нами-ними – беззмістовний рів.
Усі – вмирущі……………………......

Хто яблучко твоє, матусю, вкрав?
Принишк садок в очікуванні Спаса.
Тут смоківниці. З них повзе кора
У криля м`ясо…

Бабуня знає, що прийду по суп.
Її вікно заплакане, червоне.
Сім кроленят у пелені несу
Крізь житні гони…

І вовкодави, і зайці – на «Ви»,
Хоч писки й списки в чорно-бурій слинці.
І не зустріти батька, хоч реви,
На серць зупинці.

Беззуба білка торсає горіх,
На сир міняє… Сир – на дрантя й ночви.
Мій Вольдемар куняє з «…Боварі».
Я в Гагри хочу…

Цей словодощ – на благо кропиви.
Епоха жалю. Пухирі – з тротилом.
Хтось підриває рай, а ти живи…
В молитві – сила?



2013

Ще ступає жваво й діловито,
Хоч старенькій літ уже, та й літ.
Скільки їх у вічність перелито,
Перейшло у яблуневий цвіт!
Їй літа зозуля накувала,
Як була красива й молода,
Як з коханим у саду стояла,
А бузковий вечір підглядав.
У роботі теж була проворна -
Будь-яку робила залюбки.
І крутила саморобні жорна
Так, що дивувались парубки.
Хрестиком і гладдю вишивала,-
Нитку долі клала на рушник,
Бо завжди душею відчувала
Цвіт троянди, ніжно-запашний.
Все було... Сапа, граблі, лопата
І коса, чи серп, коли жнива.
Довелося злигоднів зазнати.
Довелося... Пам'ять ще жива!
Чоловіка втратила і сина,
Ще й онука рок занапастив.
То ж її надія триєдина -
Хто самотню старість захистить?
...Спозаранку цюкає сокира,
Купа хмизу тане на очах,
Що його Ониська наносила
На своїх натруджених плечах.

Тобі без мене буде інакше,
Ніхто не попросить на ранок каву,
Міцну, у ліжко, (варю я краще),
Але тобі навряд цікаво…

Тобі без мене буде спокійно,
Ніхто не стане у душу лізти,
І планувати не буде війни,
А в разі чого – збирать валізи…

Тобі без мене буде дивно,
Куди збираємось – без погоджень,
Цигарки зранку на кухні димом…
Немає сварок, а пива вдосталь…

Тобі не скаже ніхто – спинися,
Або оте лукаве «хочу»,
Яке є гранню кохання висі…
А не під кайфом і проти ночі.

Тобі, насправді, без мене добре,
Ніхто не ставить дурні питання,
Ніхто не близько, усі сторонні,
Усі як інші, на полі браннім…

А про хороше зумисне змовчу,
Про те найкраще, було між нами…
То будь один, як цього хочеш…
І обережніший з думками…

Я витерпів болі, розвіяв жалі,
Наповнив надіями душу, –
І так вкорінився на рідній землі,
Що звідси нікуди не рушу.
Хай син усміхнеться чи жінка зітхне,
А мати затужить поволі, –
Ніхто і ніщо не спокусить мене
Шукати десь ліпшої долі.
Отож я рідні безнастанно кажу,
Мов заповідь, фразу єдину:
- “Якщо перетну України межу –
Відразу помру на чужині.
В незнане заглиблений, швидко засну,
Заклякну безмовно від туги,
Бо маю довічно вітчизну одну –
Красиву й, на жаль, недолугу.”
19.0813

О, ніжна панно,
як за Вами скучив я!
Погожий ранок
сонячний озвучую,
аби душа зігрілася теплом.

Аби натхненно очі Ваші сяяли,
аби самотність
серденько не краяла.
Із Вами поруч - Янгола крило...