Ну, привіт, мурахи буденні,
Кави, чаї щоденні,
Метушливі життєві моделі,
Семиранкові суєтні
Гаманців пріоритетні,
Офісні, магазинні
Весняні, літні, осінні, зимні,
Ранково-автомобільні,
Пішохідно-дебільні; (паразитні)
Пасажиро-транспортно повні,
Сніданково-голодні,
Он-лайн активні, соціально-мережні,
Гармонійно відсутні, гормонально залежні,
Нікотинно-тютюнні,
Алко-нарко отруйні,
Позиційно-ліниві трутні.
Життєво-ліниві – тут ми
Легко керуючі, сміттєзбираючі,
Цинічно-пихаті, кредито-упаковані,
Конвеєрно-споживчі,
В бетонних коробках сховані.

Ну, привіт, мурахи занудні,
Рекламно-комфортні,
Ідейно-одноманітні,
Брендо-ідольно-модні.

Ну, привіт, Без ГМО голодуючі, жиріючі,
Атеїсти, віруючі,
За хаос воюючі -
Живуть мурахи мурахами керуючи.

Ну, привіт, марафонні
Добро загубивши…
Ні, воно у всіх є
Тільки пахне давнім

Ну, привіт, критико-егоїстичні
Привіт, невічні

2012

92а

Хижі «правди» хатини обсіли –
Неможливо одразу збагнути
Де крокує бездушнєє тіло
А де гарна людина ще буде?

Як мені лжелюдей зрозуміти?
Хто з добром від самого Бога?
Та і як мені з цим прожити,
В не своїх сторінних порогах?

І не вперше обмірював далі,
Не в останнє пожежі тривоги.
Хист у совісті, вірі й моралі –
Ось де істини справжня дорога.

Час надійде – вертатися буду
На свою широчінь - до своїх.
Оцінують ці прагнення люди
І запишуть діяння до книг.
u2/92a

Із всіх речей, що гріли мене уночі,
Залишились лиш мелена львівська кава,
Уривки пам'яті і джазові блюз-пісні,
Журнали застарілого "самвидава"...

Касети меланхоліка із "бітлів",
Збірки творів твого Ремарка,
"Капітал" Жадана, чиїсь вірші,
Гуманізм епохи Петрарки...

Щирослів'я без коректур,
Нотки смутку зійшлись в акорди,
Немов перед смертю останній тур,
Я просто хочу зістатись гордим...

Хрін -
всім у рота! Позаяк
він -
гарний афродізіяк!

2013

Травень спогадами грає.
Спить бандура і трембіта...
Ми хоч є, та нас немає.
Час розкинув нас по світах.

Тепер ми, як діти Бога.
Несе нас молитов пісня
По минулого дорогах
Про злочинну акцію «Вісла».

Христос Воскрес! Наші люди
Вітають один одного.
Те що було - Бог осудить,
Бо суд чесний лишень в Бога.

А нам простити гріх брата.
Те, що було, вже не верне.
Не забути. Пам’ятати
На Ісусі вінець з терня !

Голова Ісуса в крові.
Голки тернини колючі,
Лиш це стежка до любові
І вічного життя ключі.
19.05.2013р.

Чи ніжно-цнотливо-спокусні,
чи звабно-відверто-розпусні
спивати жагучі нектари,
ширяти ген-ген поза хмари
і звідти – у вир головою...
з тобою… і тільки з тобою…

2013

Ще тиждень, Весно, і заллєш ти
зеленим вулиці й серця.
Та вже берізонькам сережки
так поетично до лиця.

Та вже, хоч як Зимі не прикро,
в усе відинене проникло
і стрімко, й дзвінко так тепло.
Лиш в наглухо закриті вікна
й краплинки ще не протекло.

Та вже луги демонстрували
й відверто, вперто так траву.
Лиш я, веслуючи словами,
в твою весну пливу, пливу.

Та вже до спалахів готові
й так неприховано бруньки.
Лиш нам до повені любові
ще скільки хуртовин пройти.

Та стільки маєм прагнень спільних,
думок споріднених. Але ж?!
Візьми в облогу непостійність,
а донжуанство під арешт.

Візьми байдужість у в`язницю,
холодність, грубість у полон.
Я ж білі чари й чорні знищу
і нездіймусь на гору вищу,
коли з усміхнених долонь

іще хвилина і заллєш ти
в очах печаль, і побіжать,
помчать лавиною арешти.
Нарешті: на свободі - жах!

24.04.2013

Осінній вечір сумно плив над хатою
І сивий розпач бився у вікно.
Блукала доля стежкою хрещатою,
Життя мого снувала полотно.

Шляхів безкраїх стеляться сувої,
Біжать в розбурханий бурхливий світ,
А я з своїм сумлінням у двобої
Несу у серці мамин заповіт:

Не забувати край свій волошковий,
Поля безмежні, ситець ніжних трав,
Блідо-рожевий обрій світанковий
І вересневе полум’я заграв.

Осичину, що в синю вись злітає,
На фоні річки вільху і вербу,
Шатро небес глибоке і безкрає
І журавлину втомлену журбу.
15.09.2012

Далина розмотує дороги
І веде до батьківського поля.
Все було і радощі й тривоги,
Та я щиро посміхалась долі.

Мережки мережила потому
Чорними й червоними нитками,
Стомлена спішила я додому,
До гніздечка рідного, до мами.

І пила гірко-солодкий трунок
Із любистку та хмільної м’яти,
І раділа за судьби дарунок –
Бо стрічала на порозі мати.

Там душа моя відпочивала,
Як в раю, могла розкошувати.
Там земля полями квітувала
І чекали мальви біля хати.
19.09.2012

О, ніч!
Віддаюся тобі
знавісніло і спрагло
Хапай!
Жало жагою жалить
Блискавиці грудей
стежка веде
зганьбить
Покору труїти в екстазі
розмазати мед
чи праведний бруд
по тілу
Злизати жадібно
О..
Мало... Мало..
Ще...
Ви-шень твоїх достиглих на вустах
Я чую смак терпкий...
заводить...
Подих, дотик
Гарячий, плачеш
О...
О...
Жбурляй у багаття бажань розпечених
Прірва глибока чуттів розчулених
О!..

Отже, гвалтуй
Віддаюся
спокусі
спрагло

...замало мене в тобі

В ніч купальську зірвати хочеться
Щастя квітку, що раз на віку…
У якім шукати урочищі,
У якому чагарнику?

Не шукай її там, де заболоть,
Не шукай у найбільшій глуші.
У цю ніч зацвітає папороть
Не у лісі – в твоїй душі.

Це насправжки. Не знають квіти меж.
Світ черлений від їх краси.
Йди тепер і, допоки житимеш,
Поміж люди її неси.


7 липня 2011 року

крутяться каруселі квітами сипле дощ
діти ростуть до стелі з гуми старих калош
та і в нових калюжах менше щораз води
гирла стають все вужчі небо все більш рудим

ріки течуть під ребра довшають поїзди..
скільки ще їм до себе скільки ще їм рости?
крутяться каруселі батьківських парасоль –
градом збиває стелю кожна доросла роль

Вальсує з вітром
травень буйноквітний,
трава рахманно ніжить деревА,
рясні лелітки
молодого літа
в ранкових росах
лагідно хова.
Хрущі у вишняках
виводять гами,
Стожари звуть
весну в позасвіти -
вона ж востаннє пестить світ вустами,
дощами плаче,
бо не хоче йти...

З безумством такої напасті
Зуміла б упоратись я,
Коли б не манила до щастя
Ця посмішка мила твоя.

Коли б не ці лагідні руки,
Якби не медові вуста,
Не знала б солодкої муки
Душа, і холодна й пуста.

Коли б не віршів самоцвіти,
Що збуджують всі почуття,
Без тебе змогла б я прожити,
Та що то було б за життя?

2010

Салютувала ця весна
Всіма квітками одночасно!
І ми світилися від щастя,
А, може, тільки я одна…

Всю чашу випила до дна –
Моїх очей вогонь не гаснув,
Бо від епітетів прекрасних
Хмеліла, наче від вина.

Примарне щастя дарував,
Але чому не покохав,
Хто може пояснити, любий?

Ще й соловейко чарував,
Красою ніжною октав,
Мене доводячи до згуби…

Крикливі Київ, Коктебель, Одеса,
примхливі Крим, Галичина...
Та, слава Богу, є одна адреса,
де - "Зачарована Десна".

Чернігів. Місто сивини і "Слова...",
де сонця чорний диск - як спам.
Тичини виняткова музи мова
і Глібова із Коцюбинським храм.

Валєра Чепік, або Вітя Олех,
чи Вася Вертилецький - всі
в ціні не поступилися й на подих
на виклик долею таксі.

Зелене місто на Валу з церквами,
з гарматами дванадцятьма,
що височать чавунними стволами
(і це є так) над усіма.

Бо, як-не-як, немає печенігів
за задумом "Іду на ви".
Зате живе і житиме Чернігів,
й Антонієві молитви.


19.05.2013

Я купував тобі теплий глінтвейн,
Квіти й дешеві сережки…
Ми були дітьми – і в обмеженні стель
Ми шукали до неба стежку…

Ти дарувала мені стомлений сон
В холодній суботній вечір,
Уранці каву, гірку як бурбон,
І декілька строф доречних…

Хіба ми вині, що були дітьми,
І просто любили щиро…
Я один проводжаю лелек восени,
Що за собою приносять зливу…

2013 р.

Завжди, коли я приїздив
На день чи два до Буська,
Біля води мене завжди
Стрічав поважний бузько.
Слідом за мною він ходив
Над Полтвою і Бугом,
Ступаючи в мої сліди, –
Немов орач за плугом.
Ходив, немовби натякав
На те, що сам я винен,
Бо не від себе ж я втікав –
Від рідної дитини!
«Ти маєш рацію, авжеж,
Хитрющий бусле, – де ж нам
Перечити?! О не бентеж
Душі – і так бентежна…
Мені так боляче до сліз,
Які в очах загусли:
Це ж ти мені колись приніс
Малого сина, бусле!
Далеко, бусле, я живу –
За тридев’ятим лугом…
Ходім поплачемо в траву
Над Полтвою і Бугом».
Хоч говорити і не вмів,
Як всі на світі бузьки,
Мою біду він розумів
І співчував по-людськи.
Ми з ним ховались у стежках
За Полтвою і Бугом
І легшала печаль тяжка,
Розділена із другом.

Затим до станції Красне,
На залізничний вузол
Глухої ночі вів мене
Через левади бусол;
Саджав мене на потяг «Львів –
Луганськ», бажав дороги
Щасливої… Він розумів
Усі мої тривоги;
Він поділяв мої жалі,
Мої плачі в Донбасі…

Зникала станція в імлі,
В давноминулім часі.
Зникало все: моє життя
Над Полтвою і Бугом,
Яке прожив я без пуття
Й не проживу вже вдруге;
Моя понищена любов
І спроба недолуга
Долляти в неї свіжу кров
Над Полтвою і Бугом…

Мелькали станції…
І я
До міста на Лугані
Знов повертався:
Тут – сім’я,
Тут рідні і кохані…

…Дзвінки лунатимуть,
Листи
Летітимуть до Буська:
«Рости, мій сину, і прости…
Живи сто років, бузько…».

…Інакше, видно, я не зміг…
Я ж не хотів – та мусив…
– Прости, дорослий сину мій!
– Прощай навіки, бусле!


2001

В яку ж оце безвихідь я заїхав,
де ні слівця, ні промінця – нічого, –
плаксивий дощ і телефон-заїка,
і біле все перетовклось на чорне.
Відгомоніло літо – і замовкло,
відрайдужився світ і став похмурим,
стежки в село багнюкою замокли
й закрились на замки міські всі мури.
А друзі ще й подумають: зазнався,
або ж на інший бік переметнувся...
Не вірте пліткарям – відкрита навстіж
моя душа, і я ще не позбувся
ні совісті, ні вдячності, ні втіхи
від спілкування з друзями... Я знаю:
дістанеться мені ще на горіхи,
а іншого всього доволі маю.


2008

поезія тлумачить сни… тлумачить долі і недолі...
оголені блаженноголі стражденноокі білі болі
кладе на вічні терези сліпа Маат – лиш дрібка солі
лишається від сліз життя… і дýші світлі чисточолі
лишають тілові «я не…» «не я…»... у іалійськім полі
всього доволі – тільки очі душі зоріють мимоволі
у відчуття у дотик-смак – у зачарованому колі
слова вершаться – міццю волі – вогонь небесної сваволі –
поезія – творúться там – де снять тіла могутньокволі…

Ти бачив її бісенят? Вони милі. Як янголи. На плечах.
Блаженно прикрили очі. Плювати на те, що незрячі.
Коли ти її цілуєш, радіє, сердиться й згаряча
Благає:
-Спали мою Біблію!
-Це нас врятує? Навряд чи.

Коли вони засинають, то молить Бога: «Зніми з плечей!
Вгрузає у м'язи гріх. В чиєму розп’ятті правда?»
…Освятиш її ластовиння і шкіру палку обпечеш.
Хрестом.
Примусиш забути тих,
що пішли назавжди.


Якщо б ти до неї звик, то був би її помазанням - зі смоли
Свячених дерев, до яких вона звикнути вже безсила.
…Її бісенята скажені. Утнуть щось - і в плечі вросли.
Того,
хто пішов,
й тих, кого в свої груди сама ж і впустила.
2013 рік

Пригорни, в захмареній долині
Серця засвіти мені любов,
Роси хай намолено-перлинні
Вірою налиють душу знов.
По траві, розніжено-травневій,
Поведи мене у сад п'янкий,
Там, де бавить пелюстки вишневі
Легіт юний легкістю руки.
Зацілуй під куполами бога
Вишнього незмежного чуття,
Хай вбереться радісно небога
У святочно-щедре вишиття
І подибає у храм пресвітлий
Вознести осанну голосну
Щастю тому, що пахучим квітом
Засіває надовкруж весну.
Зодягни світи в бузкову льолю
Шовковито-лагідних небес,
Все моє тремке єство любов'ю
Загорни у марево чудес...
(11.05.13)

Сміялась жінка. Дрібно тріпотіло
Її гріховне, білопінне тіло.
Сміялось небо, море, береги,
Луна взялася в боки навкруги,
Сміялось сонце з кожної краплини -
Сміялась жінка...
Плакали мужчини...

Так хотілося бути новатором,
Але все давно уже звершено.
Набридають піски авіаторам.
Димарі переплутано з вежами.

Поза межі моєї веселості.
І загублено ніч поміж мріями.
Все під грифом "themselves",
Але все іще...

Може, просто любить не уміємо?

2012

…весняний вечір догоря на дачі
вогонь у ватрі домліва ледачий
відлуння жаб’ячих хорІв
і соловейка солоспів
танок самотнього хруща
дурман бузкового куща —
оце миттєвості весни
якої прагнем завше ми
в дитинстві юності в літах
як волі в кліті прагне птах...

2006

Холодно
лячно
Моторошно
Болем свинцевим небо
налите
безвихіддю тисне
мозок
і виносить
втомою

Кігтем
мічений час
у сяйві рубіновім
вісника смерті
стигне

Важкість століть
сипле з обвуглених
крил
на рани
попелом гіркоти...

Зостатись
чи йти
смолоскипом в провалля глибоке?
Навіщо
вартуєте кроки
чорти?!
Лакеєм ілюзій не бути
тому
Хто ловить зірки
і вплітає в мереживо
слів
відголосся істини

Гнівом
кличуть
у вир нечестивий
чиїсь голоси:
Неси
тягар
Журби своєї хрест!
Терпи наругу батогів
що душу шматують
нещадно
Терпи!
Піднімайся і падай
і знову вставай!
зціпивши зуби,
іди

Хай вітер шалений терзає
Не бійсь!-
шляхи боротьби
тернисті

Сміливо
у вічі смерті
дивись
Чистий і світлий духом!
Віддайся
пожежі прозріння
свій страх розіпни
на зіницях байдужих!

Хто боїться-той вже переможений
майже загинув
у сутінках
зневіри...

Спорожни свою чашу
презирства!

І побачиш тоді
як по небу пливе
вогонь
як золото тане блакиті
Високо злетиш!
Крила розтерзані
питимуть спрагло
святу глибину...

...Ризикуй!

Як душа твоя-місиво з ран
знай:
життя недаремно
минулось

...Багрянцем горить
горизонт

І я піднімаюсь
І йду
І вірую

радощі болем міряю

Паростки смутку ранньго
Вип ють очей
росу...

Можливо оминути біль, біду?
Чи долю не об’їдеш і на конях?
Мов кришталеву вазу, по льоду
Несу примхливе щастя у долонях.

А під ногами лід такий слизький,
Та ще й прикритий снігом. Як не впасти?
І добре, коли хтось, тобі близький,
Підтримає, щоб не розбити щастя.

Аби тендітну ношу зберегти,
Роблю неквапом виважені кроки,
Хоч іноді доволі важко йти
І впорожні буває, без мороки.

А я свою "мороку" дорогу
Збирала у долоні по краплинці…
По кризі, що захована в снігу,
Пройти вдається тільки мудрій жінці...

Стою оце біля вікна,
А там - далека далина.
Мости, заводи, труби, дим...
Літак під небом голубим.
Хоч всю планету обійди -
Людські повсюди є сліди.
Тут я подумав: чом би й ні -
Піти в мандрівку і мені...
Морями, сушею пройти
І щось цікаве там знайти.
Перегорну туди й сюди
Сім тон словесної руди,
Потрібне слово віднайду...
Отож, я вирішив: піду!
І аж душею звеселів:
Це ж нас мільярди на Землі!
А скільки вивітрилось прахом?
(Земля їм пухом, бідолахам).
Але й живих мільярди нас
Сміються й плачуть водночас.
Мільярди рук, мільярди ніг -
Я уявить собі не міг,
Яка ж це сила інтелекту
Облагородила планету!
І цей багатоликий розум
Відверне будь-яку загрозу.
Проте ці висновки прості
Не дуже тішать у житті.
Кажу ж, нас тут мільярди є
І кожен дбає за своє.
Бо світом править інтерес...
І там, де гроші, там прогрес,
А там, де бідність, там біда
Голодних діточок гойда...
Живемо всі, мов на вулкані -
Багаті, бідні, ситі, п'яні.
Та ще й поділені на зони.
Тому й претензіїї резонні.
Там зони вільної торгівлі,
Там зони від податків вільні.
Є зони митні, зони впливу,
Тюремні зони й особливі.
Немає тільки зони щастя,
Тому й живемо, як удастся.
Втопаєм в розкошах... Бідуєм...
Як треба - лозунги скандуєм.
Одних - підносим, інших - топчем
І не вважаєм це за злочин.
Над нами висне жах терору -
Таки суспільство наше хворе!
Бо люди гинуть безневинно
І краю лихові не видно.
Кому ж на руку страх і стрес
І чий у тому інтерес?
Питання, звісно ж, риторичне,
Давно обкатане і звичне.
І хто догодить нам усім,
Коли думок... мільярдів сім!
Когось ляка чума глобальна,
Когось інфляція обвальна;
Того грабують безпардонно,
А в того статки - за кордоном.
Тому й думки у всіх різняться
І сни у всіх окремі сняться.
Та всі гуртом бояться СНІДу,
А в Судний день - кончини світу.
Хвилює нас і шар озону
Над полюсами по сезону.
До НЛО вже якось звикли -
Чи тут вони, чи, може, зникли.
І можна "фанів" зрозуміти,
Коли футбол крокує світом.
Тож тільки спільний інтерес
Дасть у взаєминах прогрес.
І нам до спільної мети,
Хоч як не важко, треба йти!
2004р.

Чи ненапад віщує про мир?
І подяка лиш інколи – вдячність…
Серед різних рахунків і мір
Необхідна розумна обачність.

Заримовані фрази – не вірш,
Сумовиті події – не драми.
І не завжди угору летиш,
Як не чутно землі під ногами.

Відв’яжу , відшвартую , відплину
Від причалу, де царствує мста,
У собі оновити людину
Животворною кров’ю Христа.
Сонцем прощення душу зігрію,
Словом істини серце зміцню,
Віднайду в безнадії надію,
У борні подолаю борню.
Зволять грози мене налякати
Батогами пекельних розплат,
Не вбоюся, бо не винуватий
Той, хто Божому Синові брат.

19.05.13

Хіба що ми не варті кращих душ,
Ніж ті, які вже носимо у тілі,
Награвшись почуттями – витри туш,
Бо тільки цим різняться божевільні…

Хіба що ми не варті кращих справ,
Ніж ті, які ховає кожен в шафі,
На всіх у цирку вистачить забав,
Хто не місцевий – місце в інтернаті…

Хіба що ми не варті кращих слів,
Ніж ті, які вживаємо без Бога,
Життя – це пазл із прожитих днів,
Навіть коли у них лиш відчай і тривога…

Хіба що ми не варті цих годин,
Прожитих задарма чужим кредитом,
Чому ж ми боїмось весняних злив,
Що падають сльозами поміж житом…

Твоя байдужість до нестями
Душі глибини потрясе.
Глухого відчаю цунамі
Накотить і зруйнує все...

А ти цього і не помітиш
В чаду чужого почуття...
Страшна стихія десь по світу
Скалічить не одне життя.

2012

Вони серед натовпу сяють, як зорі,
Гуляють, узявшись за руки, щодня.
Ці світлі два паруси в темному морі,
У морі людському пливуть навмання.

Та ось зупинились, ступивши два кроки,
Цілуються ніжно, немов голубки…
Хіба це важливо, по скільки їм років,
Якщо у них квітнуть і очі, й думки?

Ви їх не судіть і не смійтеся, люди!
Це диво кохання пройщло біля вас.
І, може, на серці теплішати буде,
В душі озоветься забутий той вальс…

Ви їх захистіть від ханжі і від хама,
Які так брутально паплюжать життя.
Нехай не торкнеться брудними руками
Ніхто до святого цього почуття!

Вони ж серед натовпу, ніби блаженні,
Нікого й нічого не бачать удвох,
І зовсім беззахисні ці навіжені…
То ж, хай їх спасе і помилує Бог!

2012

і боляче і невтішно у грудях моїх бджолиних
то серце моє стікає в строкату кардіограму
о серце моє досвітнє підбита моя пташино
між ніччю і Воскресінням між небом і корогвами

йде шляхом Єрусалимським на першу на грішну прощу
не знайде воно ні віри ні краплі на спраглі губи
а ті копійки мізерні що вижебрало на площі
то їжа його і голод надія його і згуба

пади ж бо моє причинне на землю на землю голу
прийми ж бо свій хрест холодний з хрещатих дощок соснових
то мабуть цигани чорні тобі дарували голос
то янголи мабуть білі у тебе забрали мову

хай пащі течуть до тебе хай чорним течуть чорнилом
хай довгі зимові ночі над полем твоїм голосять
хай пам’ять твоя тріпоче в забутих племен на вилах
і коси над частоколом хай світяться купоросом

Небесний Отче, добрий і ласкавий,
Шукав Тебе я вік не для забави.
Вже повне серце піснею хвали, –
І небеса сурмлять про Божу славу!

Ти чесна жінка, ти не продаєш
своєї вроди й пестощів за гроші,
нещирих поцілунків не даєш
за лакомство нещасне, за розкоші.

Ти горда жінка, ти не увійшла
в кубельце, звите дружніми руками,
найтяжчу працю ти собі взяла,
несеш мовчазно довгими роками.

Ти добра жінка, слів терпких нема
у тебе для таких, що «впали низько»,
хоч злидні перетерпіла й сама,
хоч і тобі була спокуса близька.

Ти щира жінка. Тим своє чоло
ти хилиш низько, про таких згадавши,
що продаються; знаєш, як було
їм гірко й солодко, в неволю впавши.

Бо продалась і ти. Не за срібло
і не за ласощі, не за дарунки,
але за те пестливеє тепло,
за любі речі та за поцілунки…

Се ж голод серця гнав тебе за тим,
у кого в очах діаманти ясні,
чий сміх тобі здавався золотим,
а кучері були, мов грона рясні.

Не тіло ти, а душу продала,
свій хист і розум віддала в неволю,
у каторгу довічну завдала, –
і гірко й солодко тобі до болю.

27.11.1906

Не дивуйтесь, що квітом прекрасним
Розцвілася дівчина несміла, –
Так під промінням сонечка ясним
Розцвітає первісточка біла.

Не дивуйтесь, що думи глибокі
Будять речі та сльози пекучі, –
Так напровесні дзвінкі потоки
Прудко, гучно збігають із кручі.

Не дивуйтесь, що серце так рв’яно,
Щиро прагне і волі, і діла, –
Чули ви, як напровесні рано
Жайворонкова пісня бриніла?..

В благословеннім ОстрозІ,
Як у безвихіднім острОзі,
Ти на одній стоїш нозі
За всі свої гріхи у Бозі…

І чорт лукавий що не день
Тобі хвалебно курить ладан.
Ім’я йому – Карнегі Дейл –
Доби новітньої бен-Ладен!

І плине, наче вічність, мить.
Довбися пальцем в носі, в пупі…
Пора, шановний, зрозуміть,
Що ти давно в глибокій дупі!

З її не вирватись тенет!..
Співай осанну, крий всіх матом…
І Бог, як Шостром Еверет, –
Безсилий актуалізатор.

1998

Горить моє серце, його запалила
Гаряча іскра палкого жалю.
Чому ж я не плачу? Рясними сльозами
Чому я страшного вогню не заллю?

Душа моя плаче, душа моя рветься,
Та сльози не ринуть потоком буйним,
Мені до очей не доходять ті сльози,
Бо сушить їх туга вогнем запальним.

Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

Спешат беговые заправские кони,
А я - неказистая пони в попоне,
Катаю я маленьких не для престижа;
Я, знаешь, я просто лошадка пониже.

Завидные кони поскачут в погони,
А здесь пятилетняя пани на пони
На двадцать минут соберётся в дорогу.
Я маленьких деток вожу понемногу.

Скорее вставайте из тёплых постелек,
Ведь даже мой день выходной - понидельник.
Я - пони, я - пони, лошадка такая!
Я вас понимаю, я вас покатаю!

Кто любит по парку на пони кататься,
Со мною вступает легко в понибратство.
И не оступлюсь на игрушечном склоне я,
Ведь в парке для пони - сплошная Япония!


2013

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
Так міцно, щільно, і закрить од світа,
Я не боюсь тобі життя одняти,
Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

Плющ їй дає життя, він обіймає,
Боронить від негоди стіну голу,
Але й руїна стало так тримає
Товариша, аби не впав додолу.

Їм добре так удвох, – як нам з тобою, –
А прийде час розсипатись руїні, –
Нехай вона плюща сховає під собою.
Навіщо здався плющ у самотині?

Хіба на те, аби валятись долі
Пораненим, пошарпаним, без сили
Чи з розпачу повитись на тополі
І статися для неї гірш могили?

[16.11.1900]

Бодай відчути дихання гінця,
віконний щем і вістку-акварель.
Моє безлюддя не на манівцях,
мій сьомий день – за тридев’ять земель.

Старий міняйло не ладнає віз,
нове ганчір'я вкрило небозвід.
Ранковий дощ без посміху «на біс»
і віщий сон у дар мені не плід...

Я сам собі і тиша, і Еол:
на струнах арфи – долі пастораль.
Ще є котурни і від Бога роль,
а глядачі… вже не мої, на жаль.

2013

Рожеві відбитки міста
Лишаться у наших венах
Вони відчайдушні химери
Присвоєних нами гнізд.
Шматочки комет розбитих
Висять у нас над дверима
І струшують нам на голову
Космічні недопалки снів

Дорогою додому
Діється диво
Вразливо
Відомо
Кому і навіщо
Віщі
Вірші
Наші
Нащо
Пропащі
Ті
Що не осліпли
Випивши із криниці
У нашому віці
Іще притаманна
Душі голизна
Але новизна
Лише зрідка…

У маєстаті власного кута
Глузує над братерством самота, -
Вона ж не зраджує ніколи,
І ні про що нікого не пита...

18.05.13

Мене розсудливість так хватко
Весь час тримає у руці,
Що я від самого початку
Про те вже знаю, що в кінці.
І, усвідомлюючи все це,
Мені донині невтямки –
Чому я слухаюся серце
І забуваю про мізки?..
01.05.13

* * *

Мiсячна ніч! В заколисані трави
Падають стрімко розгублені зорі.
Я відведу твої руки ласкаві:
Щастя таке — більше схоже на горе.

Голову схилиш мені на коліна,
Стане так жаль твоє сиве волосся.
Хто ж цьому винен? Кохану, єдину
Тобі надто пізно зустрiть довелося.

Ти помовчи... Хай розкаже мовчання,
Як я потрібна, яка я жадана...
В травах — зірок загасає зітхання...
Щастя таке — мов оголена рана.

Тiльки схиляюсь до губ твоїх тихо,
Хочу цілунком весь біль розтопити.
Ох моє рідне, закохане лихо,
Як же, ну, як же тебе не любити!

1984

моє кохання - кришталеві сльози
прозорі чисті - що там діаманти!
моє кохання з домішкою смутку
що заляга свинцем та без якої
кохання і кришталь не мають сенсу
мов шиба спальні
замацана
масними пальцями цікавих перехожих.
її відмити треба сліз гарячих
я ж не вмиватиму її ані одною
а розіб’ю у найдрібніші друзки
заграє хай у них веселка сонця!
пройду по них беззахисна і боса
і без вагань у літнє передгроззя…

поч. 1990-тих рр.( ред. 2013)

Окрилено, натхненно, урочисто
Під музику кохання і весни
Танцює юність на долонях міста,
І цілий світ їй бачиться тісним.

Одна із найчарівніших мелодій:
Кохання і весна – вони для вас!
І дивляться Кирило і Мефодій
На площу Миру, де панує вальс.

ПРИСПІВ:
Кружляють білі сукні, як на крилах,
До неба кожна пташкою зліта.
Здається, що Мефодія й Кирила
На танець кличуть юності літа.

Усе, як у житті, у тому танці:
Вперед-назад, іде з-під ніг земля.
Проснеться древнє місто завтра вранці –
У ритмі вальсу знову закружля.

Купають верби в Латориці віти,
У травах чисті роси ранок п'є.
Мелодією щастя оповите,
Цвіти, кружляй, Мукачево моє!

ПРИСПІВ:
Кружляють білі сукні, як на крилах,
До неба кожна пташкою зліта.
Здається, що Мефодія й Кирила
На танець кличуть молоді літа.

я сегодня маленький шарик
я стальной, блестящий и робкий.
и меня так крепко прижали
к разным железячкам в коробке.

я лежу и жду, что же дальше?
топот ног и скрежет вагонов...
я же должен двигаться, я же
для подшипника уготован...

но хлопок... я вольный, свобода!
жуткий крик в тональностях разных...
я летел, но мимо кого-то,
кто был в сером, вдруг ставшим красным...

помню боль. я врезался в мрамор,
мой полет - быстрее не свистнуть!
что там боль... я счастливо замер,
пролетая над чьей-то жизнью...