Бережи мою мрію,
І мережки свої.
Як погляну – зігріюсь
і в душі солов’ї.
А як дам волю зору!
Як піду за межу!
Твій халатик прозорий…
Я ж у гіпсі лежу.

Запахло небо полем волошковим.
І весь той світ, наповнений тобою,
ЗНИК.
Все стало маковим, забарвленим червоним,
І ти, мій загадковий чарівник,
Залишив знов мене у яблуневим цвіті.
І я не знаю вже - де сон, де вітер,
Де тільки відгомін твоїх чудес.
Бо я згубилась в одинокім
ДЕСЬ.
І тільки музика твоя казкова і п"янка
Лунає у мені немов буття шалене.
І щось таке незриме і натхненне
Веде мене у той примарний світ,
Де знов таки скажу тобі: "Привіт..."
І намалюю в небі поле волошкове.
Таке яскраво-синє, не червоне.
І подихом своїм - і першим, і останнім,
Я прокричу тобі своє кохання.
2013 р.

Весільною чадрою вкрилась рань,
Лунає в горах пісня призабута.
Тремтяча кипарису філігрань
Над морем розгойдалася, закутим
У білий мармур. І прозорий стан
Без слів, з прихованим обличчям
Припав до вуст гранату, як до ран ,
Уквітчаний рубінами й павиччям.
А десь за муром, в спокої палат,
Де водограю схлипи ледве тліють,
Де скарги сторінок гучніші від гармат,
Троянди навіть дихати не сміють.
Над усіма тут пан – сліпий наказ,
Жорстокий, ніби лезо ятагана.
На друзки розколов намаз,
Сполохав стигле сонце за курганом.

Той день буде сповнений
Болю та сліз,
Ти станеш весталкою
Власних валіз.
О, Santa Lucia,
Свята простота!
Панує у грудях
Липка німота,
Зненависть будує
Кошлатий барліг
І холод підвальний у
Скронях заліг.
Захриплий годинник,
Розбите свічадо.
За ним до Аїду
Спустилася б радо…
Не плач,
Із обличчя
Цей спомин зітри.
Ще квітнуть твоїм
Орхідеям в зимі.
Й засніжене сонце
Всміхнеться здаля,
Коли відридаєш
Свого Короля.

Ви хочете, щоб я мовчав у своїй хаті.
Забув про те, чому живу у чужині.
Забув про все, що говорило нам про святість.
Щоб погасив я тут до любові вогні

Говорите, що жити так, легше прожити...
Коли мовчиш, голос душі не є чіткій.
На тему цю читав я вже багато критик
І всі вони кричали щоб тікав від мрій.

Мудрих людей послухати гріхом не буде.
Суть їхніх слів я міркував життям своїм.
Те, що зустрів, несу я і говорю людям -
Любіть своє там, де ви є . Все це, наш ГІМН!
19.07.2013р.

У вечір липневий привітний та гожий
В низах повідає воді верболіз,
Як роси і грози змивають дні Божі,
І хилять їх мулом Землі ветху вісь.

Пари прохолоди – малята туману
Брикаються лугом, верхів’ям отав,
Полощуть у річці утіху духмяну
І котять її валунами у став.

На вербах ледь зримий пилок позолоти
Із місяцем дружню розмову веде,
Мовляв, проявити себе я не проти,
Та листя занадто іще молоде.

Іде через кладку тепленьке зітхання.
У дуплах, у хащах, у дальніх ярах
Воно ще побуде, як ласка остання,
І рушить у теплі краї, наче птах...

19.07.13

Крізь одежу прозору –
Всі мережки твої.
Я даю волю зору,
А в душі – солов’ї!

І майбутнє ледь мріє
Через розпач, біду.
Бережи мою мрію.
Я прийду, я прийду.

Вже пишу я нулики й одинички,
Відрізняю платтячко від спіднички,
Застібаю ґудзики й сам вмиваюсь,
Бо іти до школи я вже збираюсь.

19 липня 2013 року

Контрактова площа...
Солоний присмак пива...
Сковорода і горщик
Монет. Співали - диво.
Надії, мрії, щастя...
Ти пам'ятаєш сиво -
Яке солодке пиво!
Однак душа безстрасна.

Знов травневі дні,
каштани квітнуть надзвичайні.
Не до них мені,
коли я маю справи чайні.

Приспів:
Ми біля самовару, я і Маша,
кажу я: "так", жартує Маша: "ні".
Кипить, як в самоварі пристрасть наша.
Я - коло Маші, й хороше мені.
Чаю нам ледь вистачає,
ми ж бо цілунки запиваєм чаєм.
Ми біля самовару, я і Маша.
І так сиділи б з нею день при дні.

Поки те та се,
нас пограбовано, звичайно.
Винесли усе,
та не приладдя наше чайне.

Приспів:

То ж біля самовару - я і Маша,
кажу я "так", а Маша каже "ні".
Кипить, як в самоварі пристрасть наша.
Я - коло Маші, й хороше мені.
Так рум'янець до лиця їй,
та погляд Машин дещо обіцяє.
Й ми біля самовару, я і Маша.
Було б нам нудно на самотині.

2013

Кепкує літо з вранішньої зливи,
Гортає неба хмари-сторінки,
Щоб дня роман закреслити наживо -
Пустити вниз по течії ріки.

Застигло літо у смішній гримасі...
Мовчання ночі спалює мости,
Щоб день минув як подорож у часі,
Де вже ніколи правди не знайти...

Наодинці з дощем…
за вікном…
На зап»ясті пульсує спомин.
Кава мовчки гірчить…
Над столом
витанцьовує дика втома.

Так зрадливо втікає день
Поміж вчинки, слова і мрії,
Спокушає і губить людей,
Або в миті надію леліє…

Наодинці з дощем…
І ловлю
у долоні солодкі сльози.
Я люблю це життя…
Люблю
чути музику в тиші прози.

2013 р

Повільно простує
розпечена днина…
Прудке дощеня затамовує схлип,
розкидавши рясно
перлисті краплини
на листя
липнево закудланих лип.
Сосна бурштиновими
смолами плаче,
і стеле задуха свої покрови
на стомлені луки,
де вітер гарячий
торкає обпалені вії трави.
Пірнає в латаття
сполохана річка,
бо спека напевне
дається взнаки,
а сонце додзьобує стиглу порічку
і яблукам ніжить
духмяні боки…

Водами поостыв,
Вёрсты перстов просты.
Реки - они как люди -
Ставят себе мосты.

Грузным, тугим пике
Ближе всего к реке
Нил, Дунай, Амазонка,
Волга и Хуанхэ.

Всякий, кто за добро,
Лепит на нём тавро -
Из подоплёки мира
Стиксом течёт Днипро.

Каждые пять минут
Сразу от всех простуд
Левый и правый берег
Сонную воду пьют.

В очереди в ковчег
Норманн и печенег
Сонную песню тянут -
Эдакий оберег.

С верою в нифига
Долгие берега
Млость норовят упрятать
В полые жемчуга.

Голые огоньки -
Не близки, далеки -
Светом руки отжатой
Пробуют гладь реки.

Зашків – до Жашкова, Жовква – до Умані,
Їдуть поети з Лугані й Десни…
Міняться барвами райдужні струмені,
Виллються спогади в радісні сни.

Всі ми – хто з півночі, з-поза Вертіївки,
Півдня пекучого доньки й сини –
Мліємо в чарах Софії й Софіївки
Посеред літа в обіймах весни.

Пахне в повітрі вечірньою свіжістю,
Небо над озером п’янко гуде…
Творчість – місток наш між нами і вічністю,
„Уманьфест” – свято завжди молоде.



17.07.2013

Закладає на злеті вуха,
солоніє від сухості в роті.
Міражами наповнений кухоль
виливає роздвоєний контур.

У вершини ліній хвилястих
так стрибається – як із пательні,
аж відклеївся лейкопластир
від загоєних ран вермішельно.

Із легень добухикує хрипи
ця весна, що будить бацили,
що під ноги як бісером сипле
полохливі слова і пробіли.

Ідеальні параметри духу
завантажує мозок і Windows.
Ще так низько, а вже так глухо
трохи вище за вибитий плінтус.

Ти ж пробачиш?
Ти ж не плачеш?
Все ще може
Бути схожим
На прохання,
Чи зізнання.

Нам не можна
Знати кожну
Мить, що ранить,
Слово ганить.

Та одначе
Ти пробачиш,
Знову й знову
Ту розмову.

Бути разом,
Бути пазлом,
З'єднань складність,
Недоладність.
2013

З-поза хмар пробиваються зорі зухвалі.
Побудили, кохана, ми вже й ластівок.
О ці зливи і повені! Далі? А далі…
буде берег, травичка, і теплий ставок,
і цілунки до ранку («Не спати» – я пташкам!!!
Ми на тиждень в наметі – а їм не втямки.)
Що нам дощ, блискавиця, і знесені дахи,
коли зливи такі у такі то роки….

Привітався: «Доброго дня!»,
а почулося: «Скоро осінь…»
Ти за плечі мене обійняв
так, що холодом віє досі.
Ти спитав, як живу тепер,
посміхнувся недобре… Звісно,
я простила давно тебе.
То ще спогади серце тиснуть…

На небі вечірнім, високім, безкраїм,
Як сонце спекотне за обрій лягло,
Всміхнулися радісно зорі жовтаві,
Й наповнила свіжість гаряче чоло.

Живий планетарій - погляньмо на небо!
На хвильку про будні щоденних турбот
Забудьмо, спочиньмо, спитавши у себе,
Чи ми не байдужі до світу щедрот?

В житті засвітилась щаслива година,
Чи в душу запала подія сумна,
Завжди пам’ятаймо, що небо - єдине,
Як мати, як рідна оселя - одна.


1995

***
З тобою на світанку стрівся,
А ти зі мною – уночі.
Моє ти сонце, я твій місяць.
Нас зорі манять в далечінь.

Не знаємо, чи буде вічним
Отой союз, що Бог послав.
Ти будеш днем, я буду ніччю
З обручками у небесах.

Вік у мене уже - "заповітів",
На помилки не маю права –
Відцвіла моя злива квітів,
І я нині осіння отава.

Хоч літа мої теплі, співочі
І онук моє серце гріє,
Та в осінні заплакані ночі –
Небо скупо мені зоріє.

Не співаю уже пісні,
Під гітару, у нічку темну,
Не гадаю на зорі ясні –
На кохання велике, взаємне.

І нелегко, а мушу звикати,
По законах осені жити...
Буду мріяти і літати,
А за тим, що було, не тужити.

Якось сумно, і іронічно –
Я про вік, що за обрій сповзає,
Та ці роздуми, мабуть, вічні,
Коли листя уже опадає.

18.07.2013р. Надія Таршин

Одинадцятий день, кілометрів сот п'ять...
Економили сили останні,
Йшли до тебе, народе, підтримки шукать,
А тебе не було на майдані...

В неї вбили дочку, а у нього - аж двох,
Крик душі в риторичнім питанні:
Чи убивцю в погонах каратиме Бог?
Та не густо людей на майдані...

Чи в державі, де "слуги" на пана плюють,
Не такі вже ми всі й безталанні?
Задоволений станом речей ти, мабуть,
Раз тебе не було на майдані?...

Тим, хто пішки прийшов, Україна болить,
Що закута в безправ'я кайдани,
А столиця спокійно вечеряє, спить,
Бо немає її на майдані...

Хтось пускає із верху команду: "Ату!"
І солдатики мчать олов'яні,
Щоб чисельністю знищить шляхетну мету,
Бо тебе не було на майдані...

Літа серединка золота
в чашах невибагливих камелій...
Хто клубочок сонця розмотав,
на промінні крутить каруселі?
Коловертять ниточки ясні
Наших доль нестримані потоки.
лиються купайлівські пісні,
а рокам айва квітчає боки.
Сміх яркотно струнами вкотив
нот округлих - вишні соковиті.
Mежи листя сонячний мотив...
Спіє досвід у плодах на вітті.
Літа серединка золота
у бджоли на крильцях дозріває.
А душа назавше молода!-
i не дивно: вічне - не минає!

Дай напитись голосу твого,
О моя Богине яснолиця,
Зачерпнути сонця мед-вогонь
Із небес глибокої криниці.

Я його не можу не жадать,
Лиш почую й ллється враз на мене -
Ніби світло - Божа благодать,
Ніби дощ у спеку – на рамена.

Голос твій – дзвінкий, немов струмок,
Промиває всі сердечні рани,
Ніжним звуком теплих слів-думок
Зцілює їх лікар мій коханий.

Хай же довшає сяйлива мить –
Я тоді із бід усіх воскресну –
Лиш як телефон мій прошумить
Водоспадом слова пречудесним!*

6. 03. 7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Довгождані дощі принесли прохолоду,
Перевтомленій сонцем безжальним, землі,
Промочивши нарешті її аж до споду
І, вітрами підхоплені, зникли в імлі.
З-поза хмар пробиваються зорі зухвалі
І в зволоженій висі кричать ластівки.
Відступають за обрій дощі далі й далі, –
Чи повернуться скоро? – Мені невтямки…
18.07.13

Жизнь, как вода в песок, текла.
Одну, другую звал ты милой.
А рядом женщина жила,
Что больше всех тебя ЛЮБИЛА!

Ты даже капельки тепла
Ей не дарил. И не просила.
Она всегда тебя ждала
И просто так тебя любила.

Как путеводная звезда,
Тебе дорогу освещала…
Когда ж угасла навсегда,
На свете неуютно стало.

2013

Зачарований долею зненацька, чи повірять
Із розуму зведений ненароком, ненавмисно
Коли непричесана підмітала на подвір'ї
Від його погляду із шиї злетіло намисто

Бусинка - бум-бум - упала, закотилася в ямку
А на горлі усе ще пече ницою пристрастю
От би провчити такого, щоб не поїв так п'янко
От би навчити такого, як треба дивитися

А то тільки знає, що до усіх посміхається
Стріляє очима - хіба яке серце звільниться
А сам - ні до кого, живе собі на окраїні
Здається , не красень, і без коня... і блідолиций

А шия пече, наче пекло туди поселилось
І думи рояться, розносяться зустрічним вітром
А хай тобі грець! Ще сира, повністю недостигла
А поцупив - поклади мерщій назад, ненаситний

І бусинки вряд, і, здається, знайшла нову нитку
Нанизала - і вузлик, мов крапка, надійний. Пройшло
Може, ні. Знову, наче нове, на шиї намисто
І заметений двір, і заплетена. Ним у полон.

Довгокоса, засмагловолоса
Дівчина вранці
Купалась у росах.
Купалась у росах
В холоді ранку,
Заплуталась в травах
Ясного світанку.
Світанку ясного,
Десь щастя шукала.
Заплуталась в травах
На роси упала.
На роси упала,
Ясного світанку.
І плакала з горя
У холоді ранку.
Плакала з горя,
Що щастя немає
Вона його вранці
У росах шукає.
У росах шукає
Не може збагнути,
Якщо втратиш щастя
Його не вернути.

(31 жовтня 2004)

Дивиться у спину осінь
Холодним поглядом з пітьми,
А я її благаю досить
Тобі вже гратися з людьми.

Заплакала вона з досади
Калюжі утворились з сліз,
А оминаючі машини
Накрили хвилею из бризк.


Мені здалось, що я щасливий
Та то було лише на мить,
І я прокинувся від того
Що серце ноіть і болить.

А осінь вбралася у чорне
Сховала сонце до кишені,
Якби я знав, що таке буде
Набрав би світла повні жмені.

Сьогодні знову буде дивно
Тебе побачити у місті,
Але лише одну секунду
Ти рочинилась ніби в тісті.

Троллейбус утікав змією
Мені його не наздогнати,
Він відїзджає разом з нею
До зустрічі мій друг рогатий.

Говорить осінь дуже тихо
Мені її не зрозуміти,
А я лише одне питаю
Як знов мені її зустріти?

Так повелося з того часу
Четвертий рік уже минає,
Як тільки знов приходить осінь
То знову я її шукаю.

(10 жовтня 2011)

Дозволь тобі весну заплести в косу,
Дозволь заплести папороті цвіт.
Мелодію зіграти стоголосу,
І кинути до ніг незграбний світ.

Дозволь тебе приборкати цілунком,
Дозволь тебе впіймати у вуста.
Мені ти станеш - долі подарунком,
Така невинна, ніжна і проста.

Дозволь тобі вклонитися додолу,
Дозволь тобі вклонитися до ніг.
Дозволь не розлучатися ніколи,
Яка б біда не впала на поріг.

Дозволь тобі весну заплести в косу,
І стрічки веселкових кольорів.
Дозволь тебе скупати в ніжних росах,
Побачити в уривках дивних снів.

(20 лютого 2013)

Без ночі не тутешній мандрівник
Без пари з уст торкнувсь моїх долонь,
Заліз у душу поглядом і зник,
А я тону в очах його, либонь.

Як грім з ясного неба та любов –
Загорнена у погляди жага,
Написана чорнилом і пером,
Розірвана...і спалена...чужа.

Носити воду в ситі почуттів
Чи перед совістю упасти долі?
Переживу, а ти – і поготів.
Леліють спогад пелюстки магнолій...


2013 р.

Пригадалось: щасливий, радісний,
Матір зву: “А ходіть сюди!
Подивіться: я йду по райдузі!..”
“Ой синочку мій, не впади...”

Витанцьовую, щоб подражнитися,
І зриваюсь у пшениці.
На порозі мати вичитує:
“Лобуряко! Порвеш штанці.

В людських діток он інші виграшки,
А то чортзна-що – не дитя.
Як мене ти, проклятий, вимучив,
Уже просто нема життя!

І чого тобі в небо пішки,
Непутяща твоя голова?
Он Миколка падав сусідський,
Та не з райдуги, а з хліва...”

Мамо, сива моя пораднице,
Ти прости той дитячий гріх.
Та якби я не падав з райдуги,
То б людиною бути не зміг...

Мамо рідна! Сьогодні роздерти
Умудрився мій син штанці.
Так зухвало барвистими спектрами
На світ білий зоріли синці.

Я тягнуся мерщій до ременя,
На лиці сотворивши гнів.
Син мені:
– Не сердься даремно,
Я сторч з райдуги полетів.

Зразу в мене серце відтануло.
Звісивсь ремінь вужем худим.
– Візьмеш батька свого за компанію?
– Тільки, тату... ти не впади.

27-29 червня 1986 року

Над холодним облупленим каменем
Обіймуться химери нічні.
І вінком, помарнілим та зв’яленим,
Вітер битиме брили німі.

Шелестітиме вітами дерево,
Світло місяця через гілля
Осяйне ненажерливе черево -
Ваше лоно, о мати-земля.

Хто укрився гранітною ковдрою? -
Чи стомився вже справді? Чи ні?
Чи ходою окрилено-гордою
Зустрічати ще б сонячні дні,

Перемоги буденні… А значення?
Спопелили роки нанівець…
Смерть означила місце побачення –
І шукала шляхи навпростець.

Їй немає різниці ніякої,
Ким ти був – чи бідняк, багатій...
Пом’янули увечері чаркою,
І розтали сліди в забутті...

Позбираю розгублені задуми.
Не на тижні… не завтра… тепер!
Щоб не стало життя тільки датами
На плиті: «народився-помер».

Я подумки пишу цього листа
З десяток років. Може, навіть більше…
Тулюся до холодного хреста,
Шукаю слів, тепла…
Відлунням – тиша.
Матусю рідна, страднице свята,
Як мало ми наговорились з Вами.
Вам доля помережила літа
Наскрізно чорно-білими нитками.
Ні, я не плачу, мамо. Більше ні.
Бо пам`ятаю – Ви про це просили…
Хоч інколи страждання неземні
Пройти без Вас таки бракує сили.
Я сильна, мамо, сильна, як і Ви…
В родині нашій це вже карма, доля…
Бо почуття – то наші корогви,
А мрії – висота…і, звісно, воля.
Матусю рідна! Втомлене крило
Я й з того світу відчуваю досі…
Без Вас воно по-різному було…
А ось уже й моя надходить осінь…
Без Вас чомусь змалів цей білий світ,
І важко передати це словами,
Бо неважливо, скільки тобі літ,
Коли так хочеш у обійми мами.
…А поруч розростаються хрести...
Село повільно переходить в тишу.
…Пожовкле листя схоже на листи,
Яких не пишуть…
17.07.2013

Чоловік, якого нема,
познайомився з точкою зору.
Чоловік, якого нема,
розмірковує теж... Не підбором.

Босий (не без ніг - обома)
перегортує долі він кроки.
Чоловік, якого нема,
ні на кого підбором - у докір.

18.07.2013

яблуко слова
м’якоть мовчання
карта вістОва
кровопускання

оберти лімфи
в обліках часу
міряю тиски
зважую масу

сонячний вітер
срібна засмага
золото літер
зламана драга

душу обсіли
лаври і квіти
черга пороків
де їх подіти

воля як доля
червами тиша
спадок від троля
йодиста миша

подих бажання
тіло спокуси
чуєш гарчання
ниють укуси

всі ми під небом
пеклом розп'яті
так без потреби
зайві на святі

тихо на шпильках
спрагою ночі
Музи бретельки
знімуть охочі

пам'ять не мстива
слава герою
випити пива
вийти із бою

«Через поріг переступай правою ніжкою», –
напучувала нас, малих, бабуся,
коли, поснідавши, ми із сестрою випурхували на вулицю,
для годиться пом’явшись на порозі.
Так само десь пурхало як не ластів’я, то горобеня,
що випало з гніздечка.
Ми толочили те пташеня за собою весь день,
а ближче до вечора залишали його в садку.
Хтозна, чи могла забрати його мати,
але ми свято в це вірили:
пересидівши десь на задвірках десять хвилин,
ми його ніколи не знаходили
і, раденькі, мчали,
наминаючи жменями кислувату полуницю,
пити тепле молоко з пінкою:
хтозна, куди подівся з наших кісток той кальцій?
А ще на нас навалювалися пригорщами вітаміни:
як не соковиті червонобокі черешні,
то аж чорні переспілі вишні
або червона і жовта порічка,
з якою бабуся ліпила вареники.
А ще ми прямо зі сковорідки підмітали деруни –
хіба їх можна було їсти з тарілки?
А хіба так пахне молоком найфірмовіше печиво,
як бабусині коржики?..

Оті ніжні повчання і теплі страви досі
зупиняють у горлі молоко з пакетів
і не дають абияк перестрибувати через пороги.

У місті відьом її ніхто не впізнає:
зав’яжуть очі, закрутять і круто кинуть.
Іти по рейках назустріч блідому трамваю…
Дітей сховають: видовище – гільйотина!

У місті відьом ніхто не скаже, не змовчить.
Старечі руки мару на люд понаводять.
Свічки погаснуть. Тонутиме в злісній жовчі
дешеве небо: чатує касир на вході.

У місті відьом підстружать щастя і долю
і спишуть ручку, закрутять і круто кинуть.
Іти по рейках тверезо від алкоголю…
Дешеве небо собі набиває ціну.

Хотілося б знати
про що розмовляють
Стрімке джерело
і трава на світанку.
Лелеки, що в сині
небесній літають
Шукаючи в висі
свого полустанку.

Що листя шепоче
в барвистому квіті
В садку, що сховав
одиноку хатину,
І мальви рожеві
у райдужнім літі,
Що люблять погожу
і сонячну днину.

Що місяцю зорі
всю ніч шепотіли?
Про що шелестів
верболіз над водою?
І журавлі,
що у вирій летіли,
І весни,
що збігли кудись чередою.
23.04.2013

(Поетесі Нінель Новіковій)
Шкода, що мчать за обрій роки
І сивина вплітається у коси,
Та сяють вам з небес ясні зірки
І стеляться під ноги трави в росах.

Для вас квітує білопінно сад,
Виводить соловей високі ноти,
Жаль, що не вернеш молодість назад,
Та приводу немає для скорботи,

Радійте, за прожитий кожен день,
Цінуйте кожну дорогу хвилину,
Несіть в душі мелодії пісень
І не впускайте в серце самотину.

Талановита, мудра і проста,
Ваш дар – творить, поезію писати:
І місія велична і свята –
Людині у біді допомагати.

Хоча за обрії летять роки,
Пливуть, мов лист осінній за водою,
Хай щастя із небес вам шлють зірки,
Палка душа лишиться молодою.
18.07.2013

я тільки пуанти. і сукенку. крепдешинову.
і шаль-павутинку. зіткану вітрами східними.
і крильця прозорі. над вишнями, над ожиною
літала в них. над бузиною… – найнеобхідніше.

я тільки парфуми. тендітні, ефірні, вранішні.
легку парасольку. від сонця. і як захмариться.
й мелодію тиху. аdagio. флейта, клавіші…
і де Мопассан. – і ще тисяча літ до старості.

я тільки зітхання. безсонні, бузкові, в любощах.
і пашень осінніх самотність. і вітер мантрами.
і біль попід серцем. і сепію ніжну – юність ще.
і мрію рожеву – Парижем гуляти завтра нам.

я тільки пуанти. й до тебе спішу. метеликом.
хіба іще скриньку. різьблену: лелітки, плетива.
а ще косметичку. і два кришталевих келихи.
і шафку: спідниці, горжетки, манто, скелетики,

авітамінози, маленькі печалі, радощі,
коханці, колишні, покинуті, що покинули,
браслети, коралі… і, мабуть, усе. та… правда ще:
(пілоте, будь ласка, прошу вас літак затримати)

...................................................................

Смотрю в окно и дождь стучит..
Ко мне приходит вдохновенье..
А сердце бьется и дрожит,-
Писать хочу стихотворенье..

В душе та звездочка зажглась,
С которой все я начинал..
И вот пошел не торопясь,
И лист бумаги отыскал.

Сажусь за стол, укрылся пледом,
Достал я ручку из пенала..
И выбираю себе тему,
Наброски сделав для начала...

И будет все.. эмоций много..
Стараний также от души..
Как написать : где мягко, строго..
И как мне лучше завершить...

Во многом есть то вдохновенье,
Что нужно мне, чтоб жить, писать..
Когда пишу стихотворенья,-
Эмоций Вам не передать...

…танцює липень на помості неба
і навіть може втнути гопака
йому позалицятися до тебе
кортить бо ти розлітнена така
окрилена у поетичнім леті
гурманно висмаковуєш слова
о як би не старалися поети
либонь не осягти твоїх жадань
юнацька відчайдушність у діяннях
бушує пристрасть що не чує літ
липневим сонцеликим осіянням
Ювенто мила декоруй цей світ!

18.07.2013

Пародія

Гурії райського саду
Взяли мене у полон –
Знов повернулась досада:
Я ж бо не праведник. Он

Скільки довкола поетів,
Чом ви не візьмете їх?
Хтось із них, може, з відомих,
Знати не знає про гріх.

Може читав хто в Корані
Як бути праведним і
Падав коліньми при пані
Честь захищаючи. Ні,

Долю свою парубочу
Втрачу при ваших свічках,
Грішний, я більшого хочу,
Полум’я щоб у очах,

Шалу натхнення і хіті,
Бурі у пристрасті! Ще
Листя щоб в’яло на вітах
В пах опускаючи щем.

Просто лежати і ждати,
Гурії! – це не моє!
Стали красуні на чати -
Страшно, і тоскно стає.

Милі, я вас обцілую,
З неба дістану вам зір,
Випустіть, дуже вас прошу,
Я ж бо не ваш – рідновір.

16-18.07.13


Гурії - дружини праведників у райському саду у мусульман

Моя знедолена земля,
Сумую гірко над тобою:
Над усією німотою,
І над одвічною бідою.

У голоді віками скнієш.
Оборонитись не умієш.
Бог землю дарував, як вроду,
Кого пустила у господу?

Кого пригріла, як гадюку,
Нас прирекла на вічну муку –
Нестерпно довгу муку-ніч,
Яку не скинути нам з пліч.

Вона неправдою нас душить,
Все бур’яном-брехнею глушить,
Як невід’ємна наша тінь,
Куди не глянь, куди не кинь.

2004р Надія Таршин

Марусенько, Марусю,
На тебе я дивлюся
І часом не йму віри,
Тобі кажу я щиро,
Що ще такі бувають –
Собою прикрашають
Земельку нашу рідну
На дивину ще плідну.

За що рука береться-
Усе тобі вдається:
І знатно вишиваєш,
У хрестики вкладаєш
І душу, і терпіння,
Своє високе вміння.
А як плетеш хустину –
Плекаєш мов дитину.

І кожна річ, як диво -
Усе робиш красиво.
І ростиш помідори
Не гірші за узори,
І квіти навкруг хати,
Так, як любила мати.
Мов бджілочка, літаєш
І втоми ти не знаєш

Ти на землі - княгиня,
І роду – берегиня,
У донечок, онуків –
Такі ж дбайливі руки.
Одвіку і донині
Газдині в Україні –
Велика, мудра сила
І чоловічі крила.

Вірш присвячую великій майстрині, жінці дуже скромній і роботящій, жительці сел.Клевань 1, що на Рівненщині - Пальок Марії Іванівні.

13.07. 2013р. Надія Таршин

Спасибі за посмішку
Й чашечку кави.
За добрі сестринські слова!
Посиджу з тобою,
Забувши про справи,
Про все, що мене із сідла
Вибива.
Свої почуття приховаю
За жарти
Відверто невдалі,
І все ж….
Ми граєм обоє,
Відкривши всі карти, –
Я вірю у виграш,
Ти програшу ждеш.
Які ж твої руки тремкі
Й полохливі,
Які обережні вуста!
Ми знаємо вже,
Що обоє щасливі,
Та час
Говорити про це
Не настав…


07.12.1997

По яке лихо в нашу Волинь
З орлами й вогнем ви ішли?
Ні, ви добра там не несли.
Ви руйнували церкви, школи...

Ішли в етнічне наше поле
І проливали нашу кров.
Ні, з вами не ішла любов.
Ви годували Волинь болем.

Сьогодні вільна Україна
Миритися з усіма хоче.
Але покайтеся за злочин.
Скажіть, що ваша це провина
Дивлячись українцям в очі.
А перед Богом на колінах.
17.07.2013р.

Моя кохано, я чекаю.
Хоч і чекать нема чого -
Усе між нами відбуло,
як не було,
Як спад веселий водограю.

Мине ще не одна пора,
В якій прийдеш до мене в сни -
Немов я у трафунку, в маячні -
Де ти моя.

2013.