Як постука лихо у вікно
І присяде тихо на порозі,
Пригадаймо, як давним-давно
На життєвій нелегкій дорозі
Розгубили друзів, що були
В горі та у радості із нами,
Розділяли смуток, як могли
І ділились мріями, думками.

А коли проб’є останній час –
Зберемося у тісному крузі,
Бо недоля розлучила нас –
Розбрелись по світу давні друзі
Та й згадаєм, як усім жилось,
Як у вирій весни відлетіли…
І не все, задумане, збулось…
І не так все сталось, як хотіли.

Бережімо друзів повсякчас
І шануймо, хто лишився з нами.
Доки в серці вогник не погас,
Радуймо їх теплим словами.
20.07.2013

Хвилясте, позолочене волосся
Ти білосніжним гребнем розчесала
І мармурова ручка укладала
Ті пасма золоті, немов колосся.

І кожне пасмо хвилею вилося,
Твій гребінь кожний локон відділяв,
А бог кохання хвилі ці збирав.
І між собою все переплелося.

Це золотисте море хвилювалось,
Пливло у бурі серденько моє.
Воно до смерті хутко наближалось.

Я – мавр, я потонув. І серце вже моє
У цьому морі золотім скупалось
І втратило пусте життя своє.

1614

Чудний живописець - замріяний серпень-
Уводить в палітру ледь зримий янтар ,
З очей, що палали у спеці нестерпній ,
Знімає утому остудою хмар.

Мажорні картини у стилі бароко
Художник змінив на суворі тони,
Повішав блакитні високо-високо,
А жовті розклав на безкраї лани.

Душею вбираю сочисті полотна, -
У яблунях, сливах і грушах сади,-
Жагу плодоносну, злегесенька злотну ,
Яку обійма туманець молодий ...

...Печаллю-журбою проймається серце
Від кольору срібла, що в скронях зав’яз,
А Бог нахиляє чоло над мольбертом
І тихим штрихом уповільнює час…

19.08.13

Ось горобець. Горобчик. І крило
Відірване. Котам не жить. Докука.
Сходжу-но по морозиво. От сука!
Вже на обід пішла. Мело, мело…

Про спеку?.. Віддалік – помітить? – кіт.
Морозиво он парочка лигає.
Вже… лижуться.
О, як я зневажаю
І спеку, й холод. Хто там? – Пломінь, лід.

Схопив. І білий світ померк навік.
Хто написав? Ого, не їсть. Доплюну?
Мабуть, що ні. На труп лиш вітер дунув.
Чиє це? Позіхнув як чоловік.

А двоє нализались. Їх відхід
Мені не стане… Й раптом тут машина
З-за рогу. Й під колеса той же кіт.
Не заскрипіли навіть гальма. І на…

На зір його лягла нічна імла…
Заримувати! Зараз же! Так в Лету…
Бо ж це життя… Бо ж можеш ти поетом…
Сходжу-но по морозиво. Прийшла.

17 серпня 2013 року

Ти – ніжна мука, ти – ласкавий біль.
Болиш в мені медовими словами.
Ти – амфора бездонних божевіль,
Що в небесах душі руйнують брами.

Розмила береги ріка бажань,
Надихатись тобою я не можу,
І ласкою цвіте солодка грань,
Від солоду тремтить пелюстка кожна.

Нап’ється ніч цілющої води
Із озера хмільного поцілунку.
На шкірі – губ невидимі сліди,
Як пристрасті гарячі візерунки.

Мою пітьму жагою запали,
Як факел божевільний і гарячий.
Хай небо сколихне шалений блиск,
І хай воно цю пристрасть нам пробачить…

Тільки сонячну помаду
витре вечора ганчірка,
як для вікон серенаду
вже співає перша зірка!

2003

Хвалився наш сірий Гусак:
– Я швидше лечу, ніж літак.
А Качур промив йому мізки:
– Тебе ж не відірвеш від миски!
До того ж, півдня ти бредеш від ставка…
Хтось бачив такого, як ти, літака?

17 серпня 2013 року

Грають мавпочки давно
У фруктове доміно:
Манго, дині, кавуни –
Вже до них бредуть слони;
Апельсини й абрикоси –
Зебри йдуть, немов матроси;
І банан, і ананас
Вже до себе кличуть нас.

19 серпня 2013 року

Бідкалась білочка Тришка:
Ґава поцупила в неї горішки.
Вона їх дбайливо на зиму збирала,
А ця ледацюга підступно украла.

17 серпня 2013 року

Ніс додому їжачок грибочка
Для маленьких дочок і синочка.
Їжачисі – грушку соковиту,
Дощиком дрібненьким щедро вмиту.

15 серпня 2013 року

По морю синій пароплав
Пустивсь у кругосвітній плав.
Його веде наш капітан –
Славетний гордий Пелікан.

18-19 серпня 2013 року

Ведмедик летить в літачку,
Махає згори їжачку:
– Я скоро назад прилечу
І в гості до тебе примчу!

18 серпня 2013 року

Гляньте ви на козака:
Осідлав він гусака.
І не Нільс, і не Телесик,
А маленький хлопчик Лесик.

18-19 серпня 2013 року

Як скучили за Осінню, за Вереснем,
Відсвяткувавши Яблуневий Спас,
Зі спекою, зі спокоєм теперішнім.
Та Вересень вже вирушив
До нас.

І що робити із похмурим Вереснем?
Це ж стільки сліз зі зливами пролить!
І що вдягати небесам теперішнім?
Та Вересень вже вирішив:
Блакить!

08.2010

Чи варто у собі шукати Суть?
Життя – не філіжанка з порцеляни.
Одвіку-бо у кожному живуть
і блазні, і царівни Несміяни.

Нечутно час тече із тисяч жмень,
якою стане крапля наостанку?
Святу буденність - кожен божий день -
не повернути з вечора до ранку.

Зеро на шкалах, риска нульова,
як не живуть, а животіють завше.
Душа у зав’язі подекуди бува,
отак і всохне, квіткою не ставши.

Плекайте душу - то і буде Cуть,
коріння бережіть, бо то є Сила –
у сьогоденні, поки ще несуть
до майбуття повернуті вітрила.

1. Об'явлення.

Такої життєдайної води
В навколишній місцевості немає.
Звичайне джерело, а диво з див -
Нап'єшся, і душа мов оживає.

Навколо тихо-тихо. Спів пташок,
Шепоче листя потайки про вічне,
І хто б сюди по воду не прийшов –
Помолиться, тепер це справа звична.

Ще тільки одинадцять літ пройшло
З тих пір, як біля тихого потоку
Молилося уперше все село
І з інших сіл підходили потроху.

… В серпневий день дві дівчинки малі
Прибігли до джерельця по водицю,
Упали на коліна до землі
У пляшечки набрати і напиться.

Урочище далеко від села,
Не часто хто зверта сюди зі шляху.
Коли до діток пані підійшла,
Обидві спершу зойкнули від страху.

Поглянули – спокійно стало вмить:
Ласкавий погляд, сяєво на Нею,
І наче не ступає, а летить
На хмарці понад самою землею.

Перехрестились діти, а Вона
Так само – їх, себе перехрестила,
Не привид і не схоже, що земна.
У Джублику молитися просила.

Ще буде світла зустріч не одна,
Аж поки всяк повірити їм зможе,
І піде світом добра новина:
У Джублику явилась Матір Божа.

(буде продовження)

Аудит у рідні - особисте
І почнемо уранці із сажі
Попід вечір вино щоб іскрилось
Сажотрусе, це не адажіо…

і уп'єшся минулим, вчорашнім
Твоє личко пітніє, морока
і ця догма: чужі кращі наших
Вже чатує у вигляді кока

Ти один у рідні в куті склепа
На губах і зубах знову сажа
А відчуєш як вилізла клепка -
Ти прислухайся, що вона скаже...
2013.

Яблуневий спас теплом леліє,
Рясно гнеться у садках гілля.
Оповитий сумом, вбраний зіллям,
Серпень від нас літо віддаля.
Лине воно разом з журавлями,
Аж за рік повернеться до нас.
Вишите барвистими нитками,
Вбране пишно й скромно водночас.
А тим часом листя на деревах
Стало жовті барви примірять.
тИ не поспішай! Осінній рейвах
Літу зробить вереснева рать.
ТінЬ стає потроху знову довша,
Одцвітає чорнобривців тьма.
Вихолонуть дні, тим паче – ночі,
лИш для смутку місця тут нема!
Час спинився. Гарно влітку нам.

19.08.2013

Ти просиш вірш читати, а сама
То засинаєш, то вчиняєш тісто.
Спогадки обсідають кружкома.
Бредуть музики-тумани троїсті…

Сліпа Мариля чеше кошенят,
Яких у дев`яності закопала.
Коркачці зле: стосотий шовкопряд
Звиває кокон, а долоні в`ялі…

А їй ще пасти свашчиних корів,
Поїти Пенелопу й Ваню – з мушлі…
Між нами-ними – беззмістовний рів.
Усі – вмирущі……………………......

Хто яблучко твоє, матусю, вкрав?
Принишк садок в очікуванні Спаса.
Тут смоківниці. З них повзе кора
У криля м`ясо…

Бабуня знає, що прийду по суп.
Її вікно заплакане, червоне.
Сім кроленят у пелені несу
Крізь житні гони…

І вовкодави, і зайці – на «Ви»,
Хоч писки й списки в чорно-бурій слинці.
І не зустріти батька, хоч реви,
На серць зупинці.

Беззуба білка торсає горіх,
На сир міняє… Сир – на дрантя й ночви.
Мій Вольдемар куняє з «…Боварі».
Я в Гагри хочу…

Цей словодощ – на благо кропиви.
Епоха жалю. Пухирі – з тротилом.
Хтось підриває рай, а ти живи…
В молитві – сила?



2013

Ще ступає жваво й діловито,
Хоч старенькій літ уже, та й літ.
Скільки їх у вічність перелито,
Перейшло у яблуневий цвіт!
Їй літа зозуля накувала,
Як була красива й молода,
Як з коханим у саду стояла,
А бузковий вечір підглядав.
У роботі теж була проворна -
Будь-яку робила залюбки.
І крутила саморобні жорна
Так, що дивувались парубки.
Хрестиком і гладдю вишивала,-
Нитку долі клала на рушник,
Бо завжди душею відчувала
Цвіт троянди, ніжно-запашний.
Все було... Сапа, граблі, лопата
І коса, чи серп, коли жнива.
Довелося злигоднів зазнати.
Довелося... Пам'ять ще жива!
Чоловіка втратила і сина,
Ще й онука рок занапастив.
То ж її надія триєдина -
Хто самотню старість захистить?
...Спозаранку цюкає сокира,
Купа хмизу тане на очах,
Що його Ониська наносила
На своїх натруджених плечах.

Тобі без мене буде інакше,
Ніхто не попросить на ранок каву,
Міцну, у ліжко, (варю я краще),
Але тобі навряд цікаво…

Тобі без мене буде спокійно,
Ніхто не стане у душу лізти,
І планувати не буде війни,
А в разі чого – збирать валізи…

Тобі без мене буде дивно,
Куди збираємось – без погоджень,
Цигарки зранку на кухні димом…
Немає сварок, а пива вдосталь…

Тобі не скаже ніхто – спинися,
Або оте лукаве «хочу»,
Яке є гранню кохання висі…
А не під кайфом і проти ночі.

Тобі, насправді, без мене добре,
Ніхто не ставить дурні питання,
Ніхто не близько, усі сторонні,
Усі як інші, на полі браннім…

А про хороше зумисне змовчу,
Про те найкраще, було між нами…
То будь один, як цього хочеш…
І обережніший з думками…

Я витерпів болі, розвіяв жалі,
Наповнив надіями душу, –
І так вкорінився на рідній землі,
Що звідси нікуди не рушу.
Хай син усміхнеться чи жінка зітхне,
А мати затужить поволі, –
Ніхто і ніщо не спокусить мене
Шукати десь ліпшої долі.
Отож я рідні безнастанно кажу,
Мов заповідь, фразу єдину:
- “Якщо перетну України межу –
Відразу помру на чужині.
В незнане заглиблений, швидко засну,
Заклякну безмовно від туги,
Бо маю довічно вітчизну одну –
Красиву й, на жаль, недолугу.”
19.0813

О, ніжна панно,
як за Вами скучив я!
Погожий ранок
сонячний озвучую,
аби душа зігрілася теплом.

Аби натхненно очі Ваші сяяли,
аби самотність
серденько не краяла.
Із Вами поруч - Янгола крило...

Заходжу у хвіртку: подвір'я нестямно це рідне.
Озирнуся довкола – й до болю воно вже чуже.
Галасливе дитинство тут в хованки грало наївне,
Та сховалося так,
що ніде і ніяк
вже його не знайти.

Не біжить із порожньої буди
Превеселий замурзаний пес.
І корова з хліва вже не тягне пахучої морди.
Всюди висять колодки...
І тільки далеко в пам'яті десь
Я їх зможу відкрити, коли пригадати, якщо не забути.

Заходжу до хати: сумні та самотні кімнати
Вдивляються в тебе очима стареньких речей.
Світлини на стінах, мов ноти німої кантати,
Бринять силуетами вицвілих давніх людей.

А колись тут бриніло життя,
Пам'ятаю бабуся
Витягала із печі пекучі пахкі пиріжки;
Дідусеві клонилися синьо-зелені покоси,
І на пагорбі наздоганяли
Діда стежки.

Осідає, потріскує, кришиться замкнута хата,
Відчайдушно шукає господарів крізь бур’яни.
Та не скрипне дверима задумана тиха веранда,
Не узуються більше й не вийдуть із неї вони.

© Дмитро Сич

Від морозу німими руками
Він рядки окрикав на папір.
Ґрати різали світло ножами –
Перехрестями замкнутих дір.

Стіни карцеру тисли на скроні
В них зібгалися щільно думки.
Відбував він свій термін на зоні,
Де слова одягали в замки.

Та за що засудили людину?
Він який неспокутний мав гріх?
Завинив, бо любив Україну.
Не любити Її він не міг.

……………………………………………

Вистраждав, домучився і доніс тягар,
Проростився спиною у незрушний хрест.
І своєю жертвою викупив нам дар
Не дивитись боязко на тиранів перст.

Щоби не скрадалися, безкарно любили
Батьківщину, ту що він не долюбив.
Замовчав навіки… ні, не мовчать могили
З кілками-дев’ятками у тюрмі в Пермі.

……………………………………………

А він підглядав у вічко,
Шурхав радісно засув дверей.
Не одну таку виробив звичку
Той невтомний партійний лакей.

Таборові дроти день і ніч
Все стеріг од зухвалих думок –
Заповзято кидав у піч
Свіжописані стоси книжок.

Скільки руки його до стіни
Завели-загубили душ?
Нині, певно, живе між людьми –
Криє плями кривавих калюж.

Морок змерк, та мовчить архів –
Заховались кати від помсти.
А от вірші пали-не-пали –
Рукописне не знищить короста.

21 грудня 2011 року

© Дмитро Сич

Десь на півдорозі припинилися морози
І весна відчула, хто її хотів.
В лісі на порозі всюди звуки стоголосі
Охопили простір теплих вечорів.

В парку все, як треба: каганцями неба
Втішені цілунки ще вчора дітлахів.
Кохання підліткове нагадує про себе
Як музика принадна та знайомий спів.

Незабутні хвилини божественного часопростору
Позаймають місця десь у скринях глибокої пам’яті.
Неповторні події, на жаль, відлітають без опору...
Линуть у давнину, залишивши сліди світлі радості.

Яблуні та груші, черешні й вишні
Заходилися п’янкими ароматами розкішні.
В цю пору їх пробуджує долонями Всевишній,
І праведності прагне навіть грішний.

Загублять дерева недовговічні квіти
Покинуті устелять все вони в саду собою.
Ех, миті швидкоплинні не стримати тенетами.
Вони озвуться тільки далекою луною.

Незабутні хвилини божественного часопростору
Позаймають місця десь у скринях глибокої пам’яті.
Неповторні події, на жаль, відлітають без опору...
Линуть у давнину, залишивши сліди світлі радості.

Кетяги пахучі одчепляться додолу.
Їм на прощання віятимуть зеленаві віти.
Журитися не варто бо кожну гілку голу
За мить уже підмінить новою бростю квітень.

Він сотні років ходить сади перевіряти
І добре знає, що каштани люблять довше спати.
За ними прокидаються липи та акації
І гіпнотичним запахом здіймають овації.

Незабутні хвилини божественного часопростору
Позаймають місця десь у скринях глибокої пам’яті.
Неповторні події, на жаль, відлітають без опору...
Линуть у давнину, залишивши сліди світлі радості.

Довершений танок – мета життя квіток.
І кожен їхній танець єдиний, винятковий.
Тим більше це стосується днів наших сторінок:
Молодість не пише заново історій.

Вона гукає нам щосили: «carpe diem.
Ви народилися давати волю мріям!
Не для борні та злості, а для кохання й млості
Для радості і дяки за Богом подароване життя».

2012

© Дмитро Сич

Цей вірш народився піснею, з уривком котрої ви можете ознайомитися тут:

http://www.youtube.com/watch?v=J4zKx8h3JNU

"Мармур" - мій альтернативно-хіп-хоповий гурт, в якому я вокаліст.

Ніхто так щиро не пригорне,
В обійми теплі не схова
І почуття непереборне
Не перевтілить у слова
Всерозуміючі!
Так втішно
І всепрощенно водночас,
Немовби все земне і грішне –
То не про нас і не для нас.

Я лиш тобою досі жив,
я лиш тобою досі марив.
Життя годинник зупинив -
твій світ, моєму світу зрадив.

Ти мою душу отруїла,
з корінням вирвала її..
Хмільним вином мене споїла,
слова кидаючи свої.

Ти моя нездійсненна мрія,
тебе лиш бачив увісні.
Та зникла ти, зникла й надія,
і знову канув я в пітьмі.

Тебе хотів навік забути,
лиш біль приносиш ти мені.
Твій голос я нехочу чути,
він знову кличе мене в сні.

Та все на світі я віддав би,
аби ти знов була моя.
Незнаю, що робити далі,
бурхлива річка - то життя.

Випробовуючи,
Господи,
не роби
з мене негідника.
Не такий
уже я
з досвіду
екземпляр
для заповідника,
де любов
і кров
отруєні,
де ненависть
не розгубиться.
Я поплачу
краще
в курені -
хай сльоза
з гріхами
судиться.
Може, я
тоді
і вибачу.
Може, я
тоді
і визначусь.
А сльози
не шкода,
витрачу.
Вибачаю.
Може,
вибачусь*...


19.08.2013

Присвячую УПА

Давним-давно пророчиця Михальда
проживала
і у своїх пророцтвах таке нам сповіщала:
що прийде царство Сатани,
країни завоює,
і заборонить віру в Бога,
і храми всі сплюндрує.

І ще додала, що народ
не буде з цим миритись,
повстане військо дуже грізне -
за волю й правду битись.

“Підземним військом”, —
так вона цю армію назвала,
яка народ весь захистить
від сатани навали.

Ніхто з людей не відгадав,
що це за військо буде?
Як воно вийде із землі,
які ж то будуть люди?

Коли ж з'явились криївки
в лісах, горах, долинах,
то відповідь на цю загадку
дала нам Україна.

Народні месники з УПА,
що в криївках ховались,
Сміливо вийшли з-під землі
до помсти й бою рвались.

О, славна армія УПА,
Могутня в тебе сила!
Від голоду, знущань Ти нас,
достойно захистила!

Повстанська Армія в боях
боролась до загину:
за віру, волю, за народ
моєї України!

"Сибірські тундри, Казахстан,
Соловки й підвали,
табОри, дрОти, холод, жах —
нам сили не зламали”.

У боротьбі упівці наші
великий успіх мали;
тож недарма і закородоном
їх тактику признали.

А криївки, з яких упівці
на бій ішли кривавий,
у всіх державах на землі —
легендою повстали!

Роман Шухевич, Євшан-Емма,
і Тихоліс, і Лютий —
ніхто із цих героїв славних
народом не забутий!

Пирятин наш — це перемога
над ворогом проклятим,
який всю землю України,
хотів в неволю взяти.

Більш як двадцять років тому,
ми незалежні стали.
Вічна слава Україні
і героям — слава!

Тішуся з того, що відгадала загадку Михальди про “підземне військо”.

Кожушко Катерина Григорівна — вчитель англійської мови, відмінник народної освіти, ветеран праці.

17 серпня 2013

Цей вітер грається вогнями,
Запалює між нами міражі.
Снують по тілу холоду вужі,
Вповзає ніч під пологи піжами.

А вітер пестить літо на межі.
Вже спас осінній зазирнув у прірву,
Зірвавши виграш на останню чирву –
Та це не порятує… Рубежі

Долає зрілість. Непідкупний вітер
Грайливо так ступає по стерні,
Проходить полем – полохкі вогні,
Мов краплі поту із обличчя витер.

А ми удвох обнялися вогнями
І ночі не існує поміж нами.

18.08.13

Все менше днів лишається до осені,
Пекуче небо. Серпень золотий.
У дзвін коси лягають трави зрошені -
Цей світ насправді не такий простий.

І ти – чужий, жорстокий, іронічний,
Колючий, злий. Мов перегірклий мед.
Розколюють епоху протиріччя,
Все менше й менше в цій епосі герд.

Калина щось ворожить над водою,
Неначе в пісні – туга через край.
Зріднилася душа моя з тобою,
Зріднилася душа моя з бідою
І просить долю: «Срібла наливай
Зорі терпкої.
Місяця самотности.
Бо хто ти: Каїн? Авель?
А чи Кай?»

Ілюзія – мов міф невідворотности,
Ілюзія, що не впускає рай...

І ти мені – найперший, бо – нескорений.
Зневіру, наче віру, обійми.
Тобі – садів моїх і сни,
І чорні корені, -
Повітря відчуваю під крильми.

За що мене природа так скарала? –
У тіло натикала колючок.
Хіба тварин у світі інших мало,
що тільки я попався на гачок?

Мою красу, колючу, мов троянду,
вгорнули в листя, мокре від... Роси.
І їжачиху я тепер знайдУ чи знАйду -
вже не відпущу, краще не проси.

Бо я тепер – «три ес»: Секс Символ Серпня!
І голова не голова – казан.
Так хочеться... проймає дрож нестерпна...-
А винуватець хто? – Василь Кузан!

18.08.2013

Музиканта справжнього – від Бога,
Генія з співочими крильми,
Гетьмана мистецтва хорового
Привітаєм з ювілеєм ми.

Хай лунає пісня величава
В сонмі із найкращих голосів
Шана від народу Вам і слава,
Вам уклін від кобзарів усіх!

Мужність, сила хай в очах ясниться,
І багато стелиться доріг,
Хай злітають руки, ніби птиці,
Над народом, наче Оберіг.

Щедрих літ, як золота пшениця,
Хай вісімдесятка не спиня –
В дев`яносто мав козак жениться,
Бо не міг сідати на коня.

Хай же множиться славетна праця,
Обминають хай думки сумні.
Ми бажаєм Вам і у сто двадцять
З нами залишатись на коні!*

Осторонь, зовсім осторонь
пролітає зграя пташок,
Гострими недомовками
у блакитті їх шум замовк,
І відлуннями семиструнними
озиваються вечори,
Переспівами несподівано
доторкаються до душі.

Осторонь, зовсім осторонь
пропливає зграя людей,
Ненавмисно вже домислили,
що було, що настане, що є,
У навушниках, закіптюжені,
пропускають свої шторми,
Недоспівані, збиті хвилями -
наче глибоко, та гримить.

І увечері - завжди втечами,
перельотами чи онлайн
Зграя - осторонь, і самотністю -
так гартують серцеву сталь.

Для пустель притаманні не піски,а пустота,
Для глибин притаманна не темінь, а глибина,
І нехай це відомо, як два на два,
Найскладніша над все - простота.


Для життя притаманні не бур'яни, а жита,
І для світу надвечір не сутеніє - світа,
І нехай це очевидно - дивина:
Завжди загублена - простота.

Укрилось небо ковдрою бажання.
У темно-оксамитовий полон
Нас манять фіолетові тумани,
Ми дихаємо ночі в унісон.

Зірками проростають дивні ноти,
Кладуть серця на музику жаги.
Ніжніший невагомості твій дотик,
Мені дарує райські береги.

І перли слів палких, як насінини,
У землю щастя падають… ростуть…
Люби цю ніч… Цілуй мене невпинно!
Пізнаємо гріха блаженну суть…

Я – спіла ніч, а ти – її коханець.
Напившись диво-місячних пісень,
Прокинемось в цукровому тумані,
Нектаром із казок почавши день.

«Яким є незмірне щастя?»
«Матусин кисіль у чашці».
«Яким є незмірне щастя?»
«Кохатись шалено, часто».
«Яким є незмірне щастя?»
«Від немочі ой не впасти».
«Яким є незмірне щастя?»

«Звідкіль твої всі печалі?»
«Стомився я від моралей».
«Звідкіль твої всі печалі?»
«Від жінки, що пробачає».
«Звідкіль твої всі печалі?»
«Усе, що було, промчало».
«Звідкіль твої всі печалі?»

«Що голос у серці кличе?»
«Я буду щасливим вічно».
«Що голос у серці кличе?»
«Чужак мої гроші лічить».
«Що голос у серці кличе?»
«Так зирить пітьма у вічі».
«Що голос у серці кличе?»

2013

Встаю удосвіта – бриню,
мов жайвір піднебесний:
о, скільки ж простору коню
і безкрай пречудесний!
Це – рай земний: чи сад, чи гай,
чи бір, а чи діброва…
Літай собі, часу не гай,
поки душа здорова!
Вітай світило світове
в блакитній неба рамі,
все перспективне та нове,
намріяне зарані,
сприймай. Реальністю стає
підчас і нереальне,
якщо уявлення твоє
в основі геніальне.
Тримайся міцно на крилі,
вітрам не піддавайся,
та від магічності землі,
пильнуй, не відривайся!


22.07.2009

У серванті кришталеві келихи і вази,
Із яких ні ти, ні квіти не пили ні разу.
Так у серці нашім є задушевні думи ,
Та чомусь їх боїмось вилити у фрази.

18/08/13

Пресвята Богородице!
Не від книжки - Сама
почуття, не емоції,
розсуди жартома.

З чоловіком Іосифом
на весіллі Твоїм,
уникаючи осуду,
Ти пішла в його дім.
Як незаймана Дівчина
Ти - покірна жона.
Можна з приводу "вінчена"
випить трохи вина?
Не кричатиму збуджено
"Гірко!", "За Молоду!",
"Пощастило, що суджено
в славнім жити роду!"
На весіллі Іосифа
до любові нап'юсь...
Не з причини непослуха!
Навпаки - покорюсь.

Пресвята Богородиця
і Її Немовля.
Хто з жінок кому молиться...
І кому молюсь я?


18.08.2013

- Я тепер такий, як Ленін –
Дзвонить Влодко до Орисі.
- Лисим, мудрим став? Чи геній?
- Ні! Як вождь, також у гіпсі.

О, клята ніч! І кляті окуляри!
Їжак не здасться в любощах нізащо,
Бо хто ж за їжачиху може краще
Так розуміти любу свою пару!

Гикнулась їжаку погана звичка
Ходити вліво з віку молодого.
Ще кактуса голки із писка в нього
Стирчать, а він уже помчався в нічку

Шукати те, від чого буде щастя,
Хоча ліхтар не встиг іще придбати.
Але кохання – це жорстоке свято…
Пізнав чортополоше слатострастя.

Отак ходити в ніч з поганим зором:
Ніс так розпух, що в люди вийти сором.

Запитав я водолаза,
У яких морях він лазив?
Водолаз на те сказав,
Що не лазив, а пірнав!

Тож я й думаю весь час:
- А чому ж він водолаз?

Хідник подорожніх скидає із тіла
Кров’ю цілують побиті коліна
Землю, з якої ми вийшли як з глини
Далі терпіти вона не повинна.

Уже відгриміли по душах гармати
Нас не злякає майбутня лавина?
Ще не скінчились інстинкти звірині?
Серце своє посадили за ґрати?
2005

тільки ліжко, і стеля, і в прірву вікно,
і знання як захриписто дихає час
літо загране й сите – солодке вино
не зважає на осінь. не зважає на нас

не спадають зірки і горять, ніби сплять
а надія конає остання таки
і лишається тільки начищений лад
хоча й хочеться звити: до мене, зірки!

і я (все!) – не чекаю. і я (все!) – не тужу!
я зручна і порожня і тиха сама
плавить лампа печальна тугий абажур
і надходить, надходить, надходить зима...

Ну от і я в зеніті серпня.
Минуло вчора Маковія.
Хоч від чекання серце терпне -
в сталевих латах й на конІ я.

Відкрито вдарить зло, чи нишком -
воно розколеться на друзки,
бо скоро вийде перша книжка,
Кохана вернеться з відпустки!

Це радість принесе крилату,
а чи журбу дзвінку пташину,
та відчуття світанку свята
ожиле серце не покине.

Ніколи в серці не померкне
від чорноплинних чарів часу
ця світла середина серпня -
світанок срібний перед Спасом!

08.2003

* * *

Святковий Спас на заході у літа
Церковним дзвоном сповіщає збір,
I гарних яблук стиглу розiгрiтiсть
Несуть святити у церковний двір.
На небі ні хмариноньки від ранку,
Пiд корогви зібралось пiвсела,
I на хресті хрещата вишиванка
Над білим світом руки простягла.
Рушають... i на друзки розтрощились
Моїх ідилій пишні вівтарі: —
Хустки вкривають коси посивілі,
Навколо лиця всі — старі, старі!
Не чути сміху. Не гасають діти
У безупиннім запалі забав,
Нема кому i колiнцятко збити
Чи яблука щоб хтось порозсипав.
Село неперспективне i убоге,
Що ж молодим губити тут літа?
Непотребом звивається дорога:
Вся молодь повтікала у міста.

...Той перший хрест у вишиванцi-льолi
Несе старий, хирлявий, сивий дід.
Розпочинає втраченої Долі
Над втраченим майбутнім хресний хід.

1997

На хвості сорочім хутко
Рознеслася лісом чутка:
Скоро зійдуться в двобої
На новім футбольнім полі
Бистроногі сірі зайці
І вовчиська-сіроманці.

Не нахваляться вовцюри:
- От у нас мускулатура!
Подивіться, звірі-братця,
Перш, ніж братися змагаться.
Хочуть грати куцохвості?
З того курям смішно просто!
Кожен з вас нехай побачить
10:0 – рахунок матчу!

Зайці ж часу не марнують –
М’язи, як один, тренують.
На зарядку рано-вранці
Кожен день виходять зайці
І стрибають вище вух.
Що то є – командний дух!

Вже до матчу все готове.
За суддю – ведмідь суворий.
Вболівальників багато
Назбігалось, як на свято.
Пролунав свисток до гри.
Ну ж бо, друзі, почали!

Ой, який футбол пішов!
Аж диміло з підошов!
І не зчулись глядачі –
У воротах два м’ячі.
Але що це, що за диво?
Та це зайці їх забили!

Як вовки не намагались,
Але так й не відігрались.
Нелегке було змагання.
Ось хвилина і остання.
10:0 скінчилась гра ця!!!
Але лиш... на користь зайців.
Тож вовки не помилялись –
Кури довго ще сміялись.
2012

Роззувайте, хлопці, бутси та й сідайте спочивать,
а я вийду на заміну перемогу здобувать.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
прапорець до рук взяла.

Копав, копав козаченько по м’ячу та по ногах,
а з трибун усе свистіли, чом рахунок по нулях.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
поза грою підняла.

Лівим краєм проривався, метушився, як умів.
Там був захист, чисто дідько, ну хіба що без рогів.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
та й до мене підійшла.

Правим краєм теж достатньо я травички потоптав,
та колеги – одні скнари, тож м’яча не діставав.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
біля мене стояла.

Я по центру, хтось прострелив, у макітру м’яч влучав
та й відскочив у ворота, суддя гол зарахував.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
посміхнулася мені.

Привітайте, хлопці, з голом та й ідіть вже спочивать,
бо скінчився час двобою, мені ж треба щось узнать.

Команда – раз, два, три!
Феміда, – чорнявая дівчина,
телефон мені дала.