Освітиться обрій, ось-ось -
Одвічна охопить обнова.
Отам оксамит одягло
Оточення, обрис-основа.

Обабіч обріс океан -
Освітлений оніксу образ.
Оазис обставин, обман
Охоплений огненний обрій.

Отам одягнув осокір
Оманливих обрисів одяг.
Отих омели островів,
Останнього огріху осяг.

Орнамент осик оживе,
Освячений осені обсяг.
Обхоплює очі оцей,
Осліплює огнище-обрій.

листопад, 2011

Невтомно, нишком, напівсном
Наступить ніч навколо.
Насуне наскрізь, ніби напролом
Небес неволя неозора.

Накриє невід небосхил:
Надовго, наступом, невпинно.
Нахмарить небо – наче надра нив;
Намокне ніч, насупиться, невинна.

Негоди ноти – наспіву наплив -
Незвичний норов-німб німої ночі.
Надворі навкруги налив
Небесний небіж, ніби неохоче.

Нитки, незримі, настрій нашумлять -
Несуть на низ наяд надію.
Намоклий ніченьки наряд
Немов наводить ніжну ностальгію.

24.03.2012

Акварельним абрисом айстри
Анархічний атол, ароматні.
Атмосфера, аури арфи
Активують акорди анданте:

Асонанс. Ареал аромату -
Акустичний ансамбль акурат.
Алегорій альянс, адресату
Абсолютний аврори агат.

Анемонів, адонісу акри…
А абстрактності архіпелаг.
Адресує абияк азартно;
Аплодує акторам. Аншлаг.

31.03.2012

Життя – жагучий живописець:
Жага жовтіючих житів.
Жоржин жевріюча журливість;
Жаринок жовтих жовтеців.

Живих живописних жасминів;
Жадана жимолость жива.
Журливий жереб журавлиний,
Жужання жвавого жука.

Жонглюють жаби жартівниці,
Жбурляє жолуді жара.
Житняк жмутами, жовтолистий…
Живцем женуть журбу життя.

05.04.2012

Жваві жаби, жовтий жук
Журавля женили.
Журавлини, жита жмут,
Житняком, живили.

Журавля журавка жде:
Жовті жне жоржини.
Женишок журбу жене:
Жне жалю жарини.

Ждала-ждала жениха -
Жереб, жах, жадання.
Журавель жував жита
Жвавим жартуванням.

Жовтня жевріє життя,
«Жу» жуків журливе.
Жде журавка журавля;
Жне жоржини живо.

2011 (12.05.2012)

Шириться шерхіт – шипшинові шалі
Шелестом-шумом швиргали шершаві.
Штамби штовхали, шовковиць, шипами
Шквалом, шалено штрихуючи шрами.

Шкульно шовковиці - шлейфи широкі
Шкрябають шкіру, шмигають, шурхочуть.
Штурмом шипшини шумуючі, шорні,
Шастають швидко, шумливо, шепочуть.

Шпилі шовковиці штилю шукали -
Шлях, широчінь - широчезні шанує.
Штовхають, шкодять шипшинові шквали -
Шепіт шляхетний шалено шикує.

20.05.2012

Ґавенятко

Ґавенятко ґавить ґудзик -
Ґава ґрунт ґрасує.
Ґалаґан ґелґоче: «ґедзик»-
Ґазда ґаночок ґрунтує.

Йог Йосип

Йосип йога йменували -
Йойкнув «Йорж, йоржистий!»
Йога йодом йодували -
Йти йому йоди́стим.

Ярмарок

Який яскравий ярмарок:
Янтар ясніє ягідок.
Ягнята, яйця, яблуні,
Ячмінь – ятки, як явлені.


травень 2012

Фіалкові феї
Фарбують фасад.
Фруктових феєрій,
Фонтанами фарб.

Фактур фантастичних -
Фрагментами фон.
Фігур феєричних:
Фламінго, фантом.

Фісташкові фрески,
Фазан, фаетон.
Факірові флейти ,
Фортуни флакон.

Фігуру фрегатів
Формує форель.
Фасад фарбувати –
Фантазія фей.

05-06.07.2012

Інкрустує іскринами інею
Інтриганка ілюзій імла.
Інтенсивна, інкогніто іншою,
Ілюзорно-інакша ішла.

Іпомеї інверсія істинна,
Ідеальним ірисам іржа.
Ілюструє інертність із іспитом –
Інсталює ідеї імла.

Існували ізвечора ірієм
(Інтонації інде іще).
І імлиста ілюзія іноді
Імпонує істотам. Іде…

9-10.11.12

А я на два фронти!
І ніби не одного.
У мене є один лиш ти,
А так, і ніби не одного.

І варто ніби речі позбирати,
Піти не озернутись. Ні!
А може ще хилинку зачекати?
А що чекати? Не потрібно це мені.

Не варто, може ще не знаю,
А інколи так важко жах!
Люблю, Кохаю, Поважаю!
І ніби вільна наче птах.

То що, я щастя побажаю!
А обійняти можна, чи вже ні?
А як без тебе, я не знаю.
Цілую ніжно і прости мені.

Людину, що раптом мої почуття,
загублені щойно, знайде,
запрошую дбати про власне життя
завжди, повсякчас і хоч де.

Це боляче і небезпечно, хоча
чогось нелюдського нема.
Мої почуття відірвались плеча,
щасливих надій зокрема.

Я сам заблукати волію тепер
у нетрях байдужого дня.
Мені все одно: комуналка чи сквер
оточують ще і щодня.

Не слід наражати приватне життя
на чуйність, що все-таки є,
людині, що раптом мої почуття,
загублені щойно, знайде.


12.05.2013

Гріхи - цвяхи, які ми звично
У тіло гатимо Христа.
Неначе Бог - п'яниця-вітчим,
Що батьком люблячим не став.

І Син тому не є нам братом,
І можна гнати переляк...
Чужих простіше убивати
За 30 срібних чи за так.

А Син уквітчаний цвяхами
З останніх сил прощає нас,
Хоча і знає: Юд і Хамів
Ще невичерпним є запас.
12.05.13р.

Надворі весна – час радості, але я споглядаючи квітучі вишні чомусь думаю про сумного короля Крімтана Мора МакФідаха та про людей, що померли оплакуючи його.

Отрути повний келих у руці сестри.
Король, мудрець сумний, філід –
Ти так невчасно вийшов з гри,
Яку чомусь життям назвав друїд.
Твій гейс простий – не домагатись слави
Ти не жадав ні трону, ні корони
Ти їх прийняв як непотрібний дар.
Коли в крові палахкотів підступний жар,
Ти пізно усвідомив зраду.
А був самайн – ірландці гнали стадо
В зимові стійла. І ділили урожай.
А ти покинув тіло і летів в ирай
Чи то у сід. Що думав ти в ту мить?
Що думав ти – король могутньої держави –
Ірландії? Про що ти жалкував?
Які страшні епохи ти передчував?
Про море? Кораблі? Про кинуті фортеці
В чужій землі? Чи про чужинців
Які покору принесли як данину?
Чи про Ірландію, як нині чужину?
Чи може просто: «Цей самайн
Мені не пережити. Я порушив
Свій гейс. Одне лише – свій гейс…»
А був самайн – друїди ворожили
КидАючи в багаття кістяки і жИли
Офіри…

Я зліший за Гітлера. Той не їв м’яса,
А я перетравлюю вбите ягня.
Та й Андерсен з жінкою жодного разу.
Виходить, я хтивіший за казкаря

Терезою-матір’ю точно не стану.
Хіба що Терезою-батьком я б став.
В небес Торквемада у більшій пошані,
Бо я за богів не вбивав, не страждав.

Тупіший за Хоукінга, бо не каліка.
Бездарніший Мерк’юрі, адже не гей.
Можливо, мертвіший, ніж Ленін-базіка,
Навряд чи живіший, аніж Кобейн.


10.05.2013.

Загубились дороги
Молоді роки,
Не повернуться ніколи
До любов -ріки

Вода роками мчиться і
Кудись тікає
Спомин в серці, як гірчиця
Душу припікає.

Не пройти стежками
Де гуляють хвилі
Поклонитись степам
В Україні милі.

Вітер над лиманом
Очерет колиши.
Давно мені кохана
Пісемцо не пише.

Загубились поцілує
У темряві ночі
Ніхто діда в старості
Кохати не хоче.

Куди би не подався
Заросли дороги,
Не топтати кохані
Любовні пороги.

Цей світ -- не театр.
В нім не має куліс.
Я хочу, щоб знав ти --
Нас не кликнуть на біс.

Ми не вийдемо вдруге
Під. оплесків шквал.
Самі собі слуги,
Самі правим бал.

Бали, правда,-- рідко
Частіше -- паради.
Не чекаю нізвідки
Й ні від кого поради.

На життєвім плацу
Ми крокуєм не вногу.
Якесь мито плачу
Чи то чорту чи Богу.

Перевод с украинского стихотворения
Наталии Пасичник, г.Тернополь


гляди ещё верней и беспрестанней
как двор морозный холодом пропах
как дети тащат ледяные сани
а после растворяются в снегах

как ключ к пещере вечного циклопа
гремит ордой отравленных вериг
и как внутри сам-друг берётся шёпот -
не мучай ни себя и ни других

ещё не поздно выпасть в искушенье
и выбрать из досужих тем земли
её шаги - готовься, без сомненья
по душу твою заячью пришли

2013

Люди знають собі ціну,
Мої руки вростають в стіну.
Стій, ну!
Спосіб, яким сам себе зцілю,
Бо цілую її серце,
Ради неї
Почервоніти ладен.
Чую запах – це ладан,
Він відчистить свідомості забруднений клапан,
Спаплюжений навпіл падав сніг,
Чи, можливо, це дощ капав,
Супроводжував слово «мораль»,
Яке у стіні рукою надряпав
Прямий спосіб нагадувати власноруч,
Які цінності повинні бути поруч

Тут задушно, я знаю,
Тут задушно настільки,
Що свободи свідки забираються звідси
Туди, де дорогою світить
Незалежність життя

Мої руки вростають в стіни,
Я забув, як це бути постійним,
Пропишіть хтось режим постільний,
Щоб звільниться від масок сумлінних.
Я ніколи не буду із стада,
Я піщинка у світі моя власна посада

2012

Як тіні вечірні лягали на скло,
І я підійшла до віконної рами –
Побачила образ – високе чоло
І брови, і очі, і обриси… мами.

Якесь невловиме незриме тепло
Війнуло на серце, як ранішній вітер.
Ба, навіть холодне обрамлене тло
Було теплотою тією зігріте.

Сказати словами – та слів тих нема!...
Як скучила я… У душі защеміло,
Але то не біль, не журба, не пітьма,
А щось сокровенне, таємне і миле.

Візьму телефон, наберу, подзвоню…
Та ні… турбувати вночі? – для покути
Напевне вже пізно… я завтра… по дню…
А хочеться так її голос почути…

***
Ти ходиш, не відводячи очей,
Поміж примарами пустих речей,
Забув, що ти є храм Живого Бога, –
Того, хто спас тебе від ста смертей.

***
«Ніхто не може двом панам служити».
Оці рядки з Нового Заповіту
Я сію, роде, у твої серця, –
Готуй женців для Божого блакиту!

***
Молитвою душа обійме Бога,
І ти в небесну вирушиш дорогу, –
Найкращу із усіх твоїх доріг,
Бо там тебе чекає Пан чертога.

Шаліє травень у смарагдолисті,
пливуть сади у білій заметілі,
купаються у долі материнській
і юні матері, і посивілі.

Для юних – ще не звідані тривоги
розлук грядущих з донями й синами,
а посивілим – сняться лиш дороги,
що у світи ведуть дітей від мами.

І матері колись прийшли з дитинства,
величну, життєдайну грають ролю –
про споконвічний поклик материнства
і віру у дітей щасливу долю…

Сильні ноги, п’янкі вуста,
І, мов персики стиглі, перса,
Якщо хочеш, рахуй до ста,
Та на мене, прошу, не сердься,
Відчуваєш, я мов земля,
Напоїти б мене, бо спрагла,
Я твоя, я іще твоя,
Тож тримай,
Бо вже скоро завтра…
Розчиняйся і потони,
Глибина і душевна сила,
До останку бери-бери…
Відростають помалу крила,
Меч додолу,
І сукня з пліч,
Я приручена амазонка,
Я твоя, і триває ніч…
Тільки зорі, мов свідки, зорі…

Хочеш коханий для тебе я стану

Галичиною тривожною дуже

З пам’яттю доброю

І без настану

Все говоритиму про наше минуле

Буду ходити до церкви молитися

Свічки поставити і перемолоти

Кості усім кому ми небайдужі

Й тим хто байдужі - вони ж нам не чужді

Буду просити щоб ти на побачення

Більше квіток мені вже не приносив

Краще приходь ти коханий зі стягом

Так в моїх грудях щемітиме дужче

Ще час до часу я просто зникатиму

То з Піренеїв отримаєш вістку

То з Апенін подзвоню випадково

І розповім про невістку

З Палермо, що тестя й тещу своїх не провідує.



Хочеш коханий я стану Донбасом

Тільки для тебе і тільки сьогодні

Буду постійно чимось я зайнята

Литиму труби й на своїм підвіконні

Зліплю вазони із шахтного пилу

Форми трикутної й напередодні

Дня незалежності загляну у очі

І сповіщу що кохаю я іншого

Того сусіда що поверхом вище

Ну пам’ятаєш квартира правіше

Прапор ще в нього висить на балконі

Трьох кольорів - посередині синій



Хочеш коханий я буду Кримом

Тобі від мене все буде спекотно

Мова моя тобі завше звучатиме

Шурхотом хвиль і шумом прибою

Все по собі я пісок залишатиму

І на губах твоїх буде солоно

Смак пахлави у повітрі витатиме

Й запах креветок червоних-червоних



Хочеш я буду Поділлям для тебе

Думати буду, що я у полоні

В хаті постійно буде не проткнутися

Турки й татари гулятимуть горді

Запахом кави усе прокіптявиться

Ти ж будеш завше готовий до борні

І до походу далеко-далеко

Щоби мене повернути з полону



Хочеш я буду Поліссям й Волинню

Й ми будем жити тоді серед лісу

З вікнами що до болта виходять

Я все тебе посилатиму к бісу

Ти ж повернешся і в своїх долонях

Знов принесеш мені букет очерету

І комарів знову впустиш до хати

Рано-ранесенько знову прокинемось

І пробредемо ми щоб торгувати

При пильній дорозі грибами

Чорницями і повстанською зброєю



Хочеш я буду твоїм Закарпаттям

Завше з тобою говоритиму дивно

І на подвір’ї поселю дві родини

Ромів немитих

І митих одну лиш

Поруч своїми руками я створю

Сад невишневий а сакури сад



Хочеш я буду твоїм Запоріжжям

Все воюватиму за тебе і просто

Щоб не забути те діло хороше

Битиму пики сусідкам і тіткам

Бо ревнуватиму прости мене Боже

Рідко усе ж я буватиму вдома

А як буватиму то п’яною тільки

Я на коні до квартири в’їжджатиму

Й махатиму шаблею та довго кричатиму

Аж поки мене не здолає утома



Хочеш я буду для тебе Одесою

І на питання відповідатиму довго

Так що вкінці неодмінно завершу

Знов запитанням

Ну ти ж розумієш?

Зватимусь я не інак Катериною

Навіть якщо і зовуть мене Роза

Ми переїдемо в іншу квартиру

Ту де нічого не буде не спільного

В нас і в сусідів і навіть в прохожих



Хочеш я буду для тебе столицею

Звісно до мене ти переїдеш

Так що з кінцями що не позбудуся

Навіть як схочу і навіть із ЗМОПом

Будемо ми розмовлять соловї’ною

Вдома але тільки не на роботі

Будемо спати і в снах своїх бачити

Як обираємо Київраду

Але прокинемось і не поїдемо

Велосипедами під Верховную Раду



Хочеш коханий я буду з тобою…

Собою?
2013

Дочитую товстенний манускрипт.
У шибці тліє днина, як в оправі.
Довкола незрадливий краєвид –
Комп’ютер, книги, зошит, чорна кава.

Сичать здаля машини хижаком,
Вдаряють дзвінко каблуки у бруки.
Неспокій і турботи за вікном.
Які різкі та агресивні звуки!

А у кімнаті – затишок, тепло
І нескінченні невгамовні справи.
Я нахилилась над старим столом,
Гортаю книгу, сьорбаючи каву.

Година, друга, полудень мине.
Вечірня розпорошиться заграва…
За що ви ув’язнили тут мене,
Комп’ютер, книги, зошит, чорна кава?

Душа болить і відмирає
гірке безплідне каяття.
Ніхто цю чашу не минає,
але минає сон життя.

Життя назад не повернути.
Минуле – сива далечінь,
яку довіку не сягнути
хоча і поруч її тінь.

І вже нічого не поправиш,
не переміниш, не зітреш.
І святість гідно не прославиш,
і в дім, де мати, не ввійдеш.

Не проженеш і ті тривоги,
турботи вічної чуття,
що цілий вік уздовж дороги
стелились в мамине життя.

Прости нас, мамо, нерозумних.
Не розвели, не рознесли
твоїх печалей наші руки.
Прости нас, матінко, прости...

*
Аптека давня, - ще колишня.
Драже – горіх, пігулка – вишня,
Малина й аґрус – вітаміни,
Цілитель вічний - Усевишній.
*
Старий буквар світобудови,
У нім слова одної мови:
Матуся, батько, брат, сестра…
Лиш звуки різнокольорові.
*
Щоб осіяти будні сірі,
Спрадавна Небо ув ефірі,
Шкода, - антени наших душ
Не повсякчас на хвилі віри.

12.05.13

вірш видалено

Поставлю свічку на столі
І всіх згадаю поіменно,
Кого я знав на цій землі,
А хтось згадає і про мене.
І попливуть сумні думки
Повз імена, події, дати.
Хоч серце рветься на шматки,
Бо є йому про що згадати.
За цим столом я переймав
Нехитру батькову науку.
Веселу вдачу батько мав,
І мав тверду селянську руку.
Тут добра матінка моя
Згорала в клопотах щоденних.
Робота в полі, дім, сім'я -
У буднях літ благословенних.
Колись отут, за цим столом,
Весь рід збирався на розмову.
Відгомоніло, відбуло
Дідів моїх премудре слово...
Пішли вони углиб віків,
Землі лишивши тлінне тіло
І вже на відстані років
З портретів дивляться оскліло.
Та в пору співаних весіль,
Чи в поминальні дні урочі,
Лежали поруч хліб і сіль,
І свічка поруч, проти ночі.
Терпкі обсілися жалі -
Життя, зазвичай, річ безжальна.
Душа ячить, а на столі
Свіча яріє поминальна...

Як довго спала дівчинка весна,
Закутана у ковдру білосніжну,
І танула зажура крижана
По краплі, неохоче і неспішно.

Бувало, серед лютої зими
Весна троянди щедро дарувала
І ледь помітним подихом одним
В мороз і хуртовини зігрівала.

Та їй ніхто не дякував за те,
А навпаки – невдячно дорікали:
То сонце не яскраве золоте,
То пролісків чомусь у грудні мало.

Терпіла всі образливі слова,
Старалася ще більше догодити,
Та марними були її дива,
І сердилися ті, хто мав радіти.

Стомилася і впала, де була,
Згорнулася клубочком і заснула.
Хтось кликав і просив її тепла -
Нічого вже не бачила, не чула.

А я її і сплячу берегла,
Та чи коли прокинеться, не знала.
Жила без неї – мов і не жила,
У безнадії доля засинала.

* * * *

Зійшла струмками снігу білизна,
І розквітають проліски і діти.
В моїй душі прокинулась весна,
Ти зміг її, коханий, розбудити.

Протестувальнику малий,
вереденятко карооке.
На щічці сонечко сидить -
зозулькобоке.

Молочно-сонячний вітрун,
непосидухо, м"ячомрійник,
що з любоплетив і горінь
у мене виник.

Я пізнаю в тобі себе-
цю безтурботу білогриву...
на вольнодухому коні-
дитинства диво.

Між моретрав"ям і крилом
Лови, на босу ніжку, щастя.
У мене стільки молитов...!-
все в тебе вдасться.

У пічному мішку головешку важку
мариную вогнем на шашлик із тополі.
Край стіни на печі вапнянисто в пушку
й оглядається на почорнілі мозолі.

Забираються іскри з обвуглених гнізд,
назавжди відлітаючи жмутком у вирій.
Не повернуться потім у піч і на свист,
догоратимуть десь, де без диму - безкрилі.

Тополиний свій дім у хвилину тяжку
покидаючи болісно, майже не плачуть.
Народившись, як дим, у пічному мішку,
обирають димар, доки дійсно гарячі.

Правда, декотрі з них долетять до землі,
спалахнуть або ні на чужому подвір'ї.
Що ж, напевно, чужі не болючі жалі;
просто... трохи тенета нагадує вирій.


12.05.2013

Я не привик до чужини.
У ній раю я не побачив,
Хоча тут родились сини,
Минали чергові весни,
А я стежок й нині не трачу
До своєї Батьківщини.

Кличе мене рідна земля
В безсонні ночі в чужині.
Сади здичілі і поля,
Прастарі липи з Дубника.
Рідне село у буряні...
Хоч є воно, його нема.

Так. Я іду в життя батьків.
В спогадах бачу їхній світ,
Весняний світ без журавлів.
Сади цвітучі без хрущів
І повну правду тамтих літ,
Коли жили без ворогів.

Чую, як б’є церковний дзвін
У Великодня Світлий День.
В селі пахне свячений хрін...
Сповідь веде людей до змін...
Христос Воскрес ! Чути пісень...
Співає дідо, батько, син...

Співали всі. Місто й село.
Там тоді повно було нас.
В той день всім було весело -
Христос Воскрес! у світ ішло.
Який то був чудовий час.
В сорок сьомім все відійшло.

Церковний дзвін тоді затих.
Церковний спів тоді замовк.
В село прийшла ватага злих,
Через яких промовив гріх.
Не було чути молитов,
Лиш чортенят глузливий сміх.

Тому то власне чужина
Вписала в пам’ять спогади.
Нагадуючи, де вина.
Проти, що ніби їй нема.
Тому скажімо молодим,
Щоб не забули свого я.
u7/31

1
ти тепер відзіґорна пані
я – все той же хлопчина сонячний
ти пливеш дорогóю павою
я п’ю каву в Ялті в MacDonalds’і
я пишу нетутешні віршики
про якісь там крила загублені…
ми природжені вбивці грішники
нерозкаяні нерозлюблені
вправо-вліво – стріляй без промаху
вгору-вниз – несуттєво… ранами
ми гниємо одне у одному
неспівпадені вкотре варнами
ендогамними… ендокринними
гарно випещеними вадами
оголошуємося винними
патогенними… за бравадами
за бравурними піснеспівами
ми поділимо світ по-чесному –
тобі миро – з земними дівами
мені море – з дітьми небесними…

2
ми в універсумі сонливо в унісон
висьорбуємо сяйво згаслих сонць
в дитячому прирученому сні
пісні всі переспівані – прісні
тісні нам переміряні життя
ми хлопчики-дівчатка для биття
буття розбилось побутом об дні
любов і воля – завше в однині…

3
я подався у світи
ти мені світи-світи…
я пишу тобі на небі
втаємничені листи

ти прости мені прости
стиль святої простоти
не для втіхи не для сміху
я пишу тобі листи

ось приїду-прилечу
твої очі засвічу
заночую під зірками
і рахунки заплачу

ти прости мені прости
стиль пустої марноти
не для помсти не для болю
я пишу тобі листи…

4
завели мене фантоми
в невідомість у бездомність
у бездоння бездоганне
в моє море моногамне
в моноліти-монументи
в атавізми-рудименти
в моє море безстатеве
мої діти – хто ви?.. де ви?..

дитинна дівчино з квітами замість слів
залиш увесь смуток цим перецвилим тюльпанам
днів твоїх несписаний ніжний пергамент
ще зарябіє від кольорових слідів

рожеві вуста і весною цілований ніс
чуєш кличе бузок у розтривожений травень
де літо твоє ненастояне ще бо раннє
зіграє у мрію а потім повторить - на біс



11.05.2013

законсервуй собі напам'ять трошки диму,
Законсервуй собі напам'ять його запах.
Ще вчора прокидалися щасливі,
Сьогодні все. Замучились кохати.

Закрий в собі назавжди його сльози,
Закрий в собі свої дурні бажання,
Зима чи літо?а різниця? Тут - морози.
Востаннє? Думаєш то вже востаннє?

Замуч в собі того страшного звіра,
Що тільки й може - тихо підвивати.
В стосунках головне одне - довіра,
Тому звикай, жени брехню за ґрати.

І лайки, сльози, кому того треба?
Облиш. Найгірше - невідомість.
Цінуй його, він вартий твого неба,
За решту ж хай відповідає твоя совість.
2013

Уже ув осінь побрели літа,
Іде пора збирання урожаю,
Але душа так боляче пуста
З передчуттям утраченого раю.

"Ще не зима",- підкаже Небо тихо
Своїм дощем: не сірим, не нудним...
Блаженна мить до холодів і віхол -
Піти шляхом примирення із Ним.
2013р.

дорівнює, зірочка. крапочка.кома
я без свідомості, чи несвідома??
може лизати підошви буду,
може тобою заміню Будду,
..кастинг влаштую,
роль мого серця
все таки твоя,
я не жартую
2012

Не проспати б себе,
ані літ зеленавих!
Не забудь затрубити,
мій янголе,
ріст
і для сонечка,
що під рукою в отаві,
і стежкам, що синхронно
крізь долю навскіс.
Відходивши
по шпилях і зареві
щемно,
попрощати долівку
й тісні чобітки
і дозволити птасі,
на хвильку наземній,
намотати довкруг…
Аріадни витки.
Уві сні посміхнутись
метелику й росам,
а не зблиску металу,
не моці стіни
і шукати майбутнє,
блаженним і босим,
і того, хто цілющу
сльозину
зронив,
од якої скресають
болючі розпуття
і занедбані ями
беруть висоту,
бо інакше і дзвону
не зможеш почути,
щоб не втрапити враз
під убивчу п’яту!

2013р.

худ. Я Саландяк .

Чавити музику слів у смітник -
Там не один самородок зник!
Б’ючись у екстазі від власних досягнень,
Творіння-дитя померло від прагнень.
Нездійснених мрій, зашкалу бажань,
Прикро, коли володіє печаль.
Починай хворіти на тавтологію,
Водночас зраджуючи власну логіку.
Так легко, коли сліпий провидець
Натякає тобі, що ти – очевидець.
Джерела п’янкої музики слів -
До якої причаївся, притерся, присів,
Тут запашні сторінки подарунки,
Видавництва списують нас із рахунків.
Гонитва даром для задоволень,
Як загнаний мисливцем олень,
Як битва континентів за нафту.
Задовольнити б хватку загарбну,
Залити б алкогольними порціями
Славу, яку не вимірюють пропорціями.
Наснагу вдихнути у самородок
Проти волі, вирок не ворог,
Стіна упереджень, коментар ярликів
Соц.мережа, головний креатив?
Круговерть ця нагадує пастку,
Хоча не хоча обиратимеш частку,
Клавіатуру або чорнильну пасту.
Цитують Ремарка, цитують і Баста -
Нові вподобання, покоління то свіже,
Музику слів для них і посій же

2012

Кармазинно-кирейний рай,
КитайкОво-кривавий спалах,
Полиново-саманний край,
Залишився по ідеалах.

Попелище жахких руїн-
Незабутній увічний образ,
Міріади людських творінь
Незбагненний звірячий доказ.

Затерновано стежки слід,
Що єднала з великим світом,
Все засклив безкінечний лід
Тим спекотно-гарячим літом.
2013

У зелен-царство солов'їв
я поринаю,
бездоння неба угорі –
свічадо раю.
Цей Божий дар, цей світ принад
весь до останку -
краса замаєних Карпат
в обіймах ранку.
Іще дрімають у півсні,
мовчать колиби,
ще перший промінь осяйний
шукає шиби,
але невпинно день своє
диктує право,
і сонце жадібно зіп’є
росу на травах,
й розбудить тишу лісову
дзвінке джерельце,
і на осонні оживе
вужів кубельце,
і так манливо потічок
мене взиває:
«Пірни і свіжості ковток
тебе чекає»…

11.05.2013

На рівні генетичної пам’яті –
незрушені долею камені,
мов зашморг невільницьких днів
на шиї у вільних часів...

Брудна рука раба стискає слово.
Воно тріпоче, наче птаха в клітці.
Солодкий гнів, мов муркотіння киці,
згорнувся десь калачиком на дні
дозволених свободою емоцій.

Чуття, як пси, терзають здобич тіла,
та терпить він, бо що йому за діло
до тих затятих, що ішли вперед,
а час свавілля їм ламав хребет.

Він – частка „не”, приєднана до волі,
він – тихий сон у виріях життя.
Не бунтівник – приблудний пес недолі,
що серце відлучив від каяття.

Усе під Богом – воля і неволя.
Вітає рівно радість і печаль.
Він - як окраса замкненого кола,
і тих, що поза ним, йому не жаль.

Перейдено давно усі краї,
Котрі лиш можна в світі перейти -
Вже діти рідні, наче не свої,
Ламають кревні пам'ятні хрести.

Без поминальних і жертовних служб
Трощать останні просвіти видінь
Богів своїх і янголів, до нужд
Незмірно-ницих човгаючи в тінь...

І тільки мати молиться, дарма,
Що склепи сиві порожніють он,
Де надостання віра полягла
Під супровід осквернених ікон.

Все молиться й чекає, що прийде
Іще світання з-поза меж отих,
Де розлилося плесо несвяте
І діти рідні схожі на чужих...
(9.04.13)

Сонце у дощ пробивалося кволе,
Надто раптово ти звівся з-за столу.

Я не спитала ні слова безсила,
Тільки відчула, як падали крила.

Груди стискала глуха невагомість,
Душу пекла красномовна безмовність.

Тепле проміння у всі закапелки…
Сонце у дощ… Отже, буде веселка!

2013 р.

Вогненними барвами листя рясніє,
На краплі-уламки розбилося небо.
І вересень тягне, як стяг, ностальгію,
Із вічно сумним позолоченим гербом.

А осінь іде чарівна, бурштинова –
Захоплює місто без бою і зброї,
Упавши дощем попелистим раптово,
Запавши у душі легкою журбою.

А може вона... не загарбниця зовсім –
Сердешна царівна із мідним волоссям.
Приїхала волі супроти і досі
Безсило рида на чужому порозі.

2012р.

*
О як нерадісно і гидко,
Коли в душі душі не видко,
Та навіть усмішка мала
Для нас великим є пожитком.
*
Здається смерть єдиним раєм,
Коли в житті життя немає.
Насправді тільки хресна смерть
В Едем дорогу прокладає.
*
Милішим камінь видається,
Коли немає в серці серця,
Та навіть скелю розм’якшить
Любов, що Господом дається.

11.05.13

***
Гіркіше жовчі – похіть ураганна,
Коли зберуться пристрасті титани
Супроти розуму, це вороги душі, –
Страшні і невгамовні хулігани.

***
О дикий звіре, невситиме тіло,
Хіба ще мало блискало й гриміло?!
Чому ти накликаєш ураган,
Коли душа здіймає вгору крила?!

***
Страшна ця похіть, мов скажений пес,
І пристрастей дев’ятибальний сплеск
Несе тебе до скелі насолоди, –
А звідти не сягнути до небес.

Моя вигадлива потребо,
жаданий витвір
давніх мрій!
Тріпочеш ти в душі моїй,
як журавель
у жмені неба.
Нахромлюєш
на вістря стрічі,
журою зрошену, оту
мою отруйну самоту,
загорнуту у тихий відчай.
Голубиш серце
на осонні
п’янкого щастя,
і тому
не вірші спалюють пітьму,
а - поцілунки безборонні…

Весна буяла юно, барвінково.
І вже з небес на весь квітучий світ
Дощем запахло ніжно-пелюстково,
Аж легіт стих, заснувши серед віт.
І він пішов, той дощ травнево-тихий,
На спілий цвіт вишневих завірюх.
І ластівки з-під шиферної стріхи
В дощинках вищебечували круг...
І теплий вечір виплив на тумані,
І загойдавсь над тишею долин.
А серце мліло в щемному чеканні,
Тріпочучи пташаточком малим.
О, шал кохання! О, солодка муко!
Блаженних мрій незмірна далина...
Велична повінь пахощів і звуків,
І, врешті, мить, коли прийшла Вона!
Цвіла над світом цнота поцілунків,
Жаданих уст торкалися уста.
Яких іще бажав би я дарунків,
Якої долі, кращої, ніж та?
Співалося... Бажалося... Хотілось
Ввібрати в душу весь розмай весни,
Щоб друзі соловейкові злетілись
І гімн коханню склали голосний.
Люблю життя і все у ньому суще.
Молюсь дощам, і сонцю, і весні.
Та в першу руч схилюсь перед грядущим,
Що нині освятилося в мені!

На падлючому полі
безутішних, як грець,
не несуть хліба-солі
в рушнику до сердець.

Не запросять до столу
як почесних гостей
і неприязність голу
не женуть з-під дверей.

Все одно попри тугу
там людей - акварель!
Переорюють смугу
прикордонних земель.

Території - з цятку,
а для того, хто гість,
не бракує порядку
незаселених місць.


11.05.2013