І падав сніг із висоти,
І пудель мав снагу.
На білому снігу мостивсь,
Зігнувшися в дугу.

Маленький, білий, пес не біг.
Стирчав хвіст – як жало.
Йому б я, звісно, допоміг,
Та клізми не було.

Мов танцюрист пес тупцював.
Я нахиляв чоло
І зачаровано дививсь…
Аж ось – пішло тепло!

Він двічі лапкою гребнув.
Йшла пара від землі.
Здивований я щиро був,
Ішов як уві млі…

Шукати буду пса весь вік,
Я перед ним в боргу.
Бо за ногами приволік
Те, що було в снігу!

1991

Ще хвилина.
Ще хвилина.
Заговорить Україна
Квітом весняного сАду.
І калина,
Й черемшина,
Мов у вишивці дівчина
Весняну почнуть баладу...
12.04.2013р.

(нашим журавочкам-заробітчанкам)
***
Гірко плаче осінь у твої долоні,
Сива моя нене, матінко моя,
Журавлина доля у твоєї доні,
Пригортає на́ніч хата не своя.

Не свої хороми напирають сіро
До утоми-болю струдженим рукам,
Що не раз ведеться падати у прірву
Темної знемоги за мізерний крам.

За надії крихту у пожухлій жмені -
(О, яка ж то ноша, Господи, важка!)
Поки догорають вигони зелені,
Поки скаче сонце дике, як лоша.

Тинною журою замащені днини,
Виписані слізно на листках душі...
Мов полинним лугом за́прано стежини,
Де зблудило долю в сонні спориші.

Гірко плаче осінь під вікном у мами,
Тулиться устами сумно до землі.
Там ридає ненька сива молитвами,
Поки відлітають в далеч журавлі...
(25.03.13)

В школі вчителька питає
учня свого зранку:
- Я ж батьків твоїх хотіла
бачити, Іванку!
Певно, ти забув сказати?
Не привів чого ти?
- Зараз. Зараз. Ось, дивіться.
Я приніс їх фото.

Ты любишь загадки?
Ну что ж тут такого:
Красть чувства украдкой,
И мучиться снова...

Ждать с трепетом встречи,
В разлуке томиться...
Ты слишком беспечен:
Я- вольная птица!!!

И клетка "с прикормом"
Меня не прельщает!
Жить с болью покорно?
Нет!!!Птичка- летает!

Так жизнь увядает
В пустых разговорах...
Нет! Птичка порхает
В бескрайних просторах!

Я читачам лапшу не вішав
На вуха – чесна прямота:
Хтось по моїх простецьких віршах
Колись, можливо, прочита,
Як ми жили – хахли кучматі –
В раю бандитському, коли
У кожній нашій крайній хаті
Ми отаманами були.

Повірить хтось – поспівчуває,
Хтось – навпаки, ще й обсміє
І скаже: "Правди в нас немає
Інакшої – є та, що є...".
Або ж: "Ми бідні, бо багаті,
І нерозумні, бо дурні...".
І ще: "Відкриті – винуваті,
Відверто ж винні – ті в тіні...".

А що в ціні – того ніколи
Не знав ніхто й не буде знать,
Хоч всі ходили ми до школи
І дехто вчився лиш на "п’ять".
Я вчився гірше, ніж годиться, –
Та доки чую плин Дніпра,
Душа не втомиться трудиться
Й рука не випустить пера!..

2007

По нічному дощі відчуття прохолоди
Залишається протягом цілого дня
В закапелках душі,
І твоєї незгоди
Самопальний вогонь пригаса,
Схолоня…
Може, й краще – ось так:
В сивизні осеніти
По нічному дощі,
По ранковій росі,
Аніж попелом снів припорошувать квіти
Сподівань безнадійних –
Зів’яли ж усі!
Ти услід за дощем дріботіла-щезала,
У відбитках калюж висихали сліди,
Твоя постать струнка
Й до безтями зухвала
Натякала неначе:
"Пощади не жди!".

таємна плинь і човен і верба –
циганські лови у ночах пісенних
де кіньми схарапуджене натхнення
червоним хустям б’ється по губах

це казка з гребінцем і чортеням
що в чорну хату припливло погрітись
де на горищі – шепоти сирітські
а в крові – відображення коня

Я іспит цей складаю на відмінно:
найтоншої дотримуюсь межі.
Виходить дивовижна пантоміма,
увесь порив висловлюю на німо…
А ніжний дотик до твого коліна
за кавою й бокалом каберне, –
єдине, що зосталося незмінним,
єдине, що не стримує мене.

Мій березневий котику!
Я притулюсь до тебе,
І від одного дотику
Душа злітає в небо.

Мій березневий зайчику!
Щодня без перебою
Країну див небачених
Я пізнаю з тобою.

Земля від сонця-проблиску
Вбирається в зелене...
Мій березневий проліску!
Цвіти весь рік для мене!

Зіграй на моїй душі, музико,
Розвій печаль і біль кинджальний,
Болегамуючу дію духмяного базиліку
В пісні спокійній, надзвичайній

Чайний запах задурманить вкотре,
Та другий день поспіль хочеться спиртного
Звідки беруться спокусливі акорди? -
У композиціях, які від Бога!

Якщо відвертість збудить совість,
То струна кожна заграє чисто.
Нехай серця відчувають невагомість,
Коли побачать, що добро є дійсно.

Зіграй на моїй душі востаннє,
Я все віддам за оту секунду.
Коли по всьому світі мир настане, -
І цю мить ніколи не забуду!

Не підіймай рушницю! Не стріляй!
Качки летять із вирію додому.
Вдень і вночі зове їх отчий край,
Не зупиняє спрага,холод,втома.
Не кожен люд цей шлях би подолав
У прагненні дістатися до хати.
В безодні неба стежку торував,
Щоб рідну землю клекотом вітати.
У ясносині лине пісня ця,
"Ми летимо",-сигналять птахи з неба.
Ти не бери рушницю.Не стріляй.
І не ставай убивцею.Не треба!

Хто бачив раз,як навесні качки летять,
Зі щемом радісно спускаються на крицю,
І ніби крилами нас хочуть обійнять,
Ніколи не візьметься за рушницю.

Сестрі Олі
Не сумуй, сестричко,
Що, як вогник свічки,
За віконцем чистим догоряє день, –
Що одним акордом
Обірвались гордо
Сподівання давні, мов лади пісень.
Маємо доволі
І журби, і болю,
І, буває, радість нас не обмина, –
Лиш зневіри сила
Мрії пригасила
І веде у безвість цілий вік вона.
Не сумуй, сестричко,
Що марніє личко,
Наче в час вечірній охололе скло, –
Будемо до згину
Вірні Україні
Попри все, що буде і уже було!
Розправляймо крила,
Щоб не зупинила
В сутіні вечірній доля наш політ, –
І озвися тихим
Не плачем, а сміхом,
Не дивися сумно на прекрасний світ…
05.03.13

Попрощалися. Вийшов із хати.
Застогнав, зажурився поріг.
Твої квіти лишились чекати -
Ніжні, чисті, біліші за сніг.

Я сумую і пізно, і зрана,
Хоч кажу тобі рідко про те,
Та любов у розлуці не в'яне,
А білішим від снігу цвіте.

Сторінки вириває із пам'яті
По дитячому час, навмання.
І місця, як воронки, незайняті
Додають суму серцю щодня.

А, можливо, у тому - спасіння!
Від безсоння на старості літ,
Коли думи утомлюють сильно
І життєвий не радує звіт.
2013р.

Вибір – не вибір. Життя – роздоріжжя.
Завтра – минуле. Сьогодні – узбіччя.
Поле дикунське. Небо похмуре.
Посеред поля виросли мури.
Стіни духовні. Чорне довкілля.
Радяться гунни. Думи з похмілля.
Бранці обставин. Колесо часу
котиться вгору, мне сіру масу.
Жертви й герої. Хроніки мрії.
Гинуть пророки, вожді та надії.
Треба терпіти. Мудрі поради.
Знову збирають майдани для зради?...

Сни мої тобою нашорошені,
тужавіє серця оболок.
Викотило сонячну горошину
зарево світанку і думок.
Потічкує надрами глибокими
лоскотливе віяння твоє...
Чи весна на мене спала вроками? -
сниво окошила й не дає
ані доторкнутися зіницею,
ані утопити у собі,
солодко у мене квіти тицяє,
волошкує крила голубі,
Дихає гулкими вітрогонами,
ворохобить пам"яти луну ...
О, нагірній саде, із-посоння ми
веселкуєш душу й чужину.
Ти -oборонителю розгілчатий,
Ти - яблукодатель-ворожбит.
Хто тебе розбур"янує й вичистить?
Хто тебе набОсо оббіжить?
Бачиш - у браслети огадючена
Зношую намисто не своє,
Пісня нені холодіє змучено,
стишена татарським кураєм.
Садоньку, мого дитинства прихистку,
листограю і зела творець,
Зі своіх в' юнких обіймів випусти
притіни неплетений вінець,
загорни ми у зелене прОщення,
oмивай у купелі роси.
Юниться отава непокошена...
Снися - повернутись не проси!

1.

потріскані слова
від губ
зайшовся хвацько
серцеруб
ти за поріг
він
гуп
та й гуп

2.

перелюб
перелився
в гру
розтарабанення
вини

у дамках
запах твій хмільний
у голові
вино фонить
і відкривається
за мить
неначе біржа
банка пива

у попільниці
ніч спалилась
нагнала
сажі до легень
переді мною
день
як пень
думки
в невисохлім чорнилі
оголюють
пікантну милість
продовжую
складати зміст
тебе
в мені
мене
у лапах пасій

3.

не бачу змісту
в цьому часі
дверей
щоб вивели
туди
де ми
розпалені
і ласі
закинуті ласо
табула раса
для вил
на хвилях
сторінках
з води

4.

тебе любити
чачу пити
від чачі
море ча-ча-ча
переливається
з плеча
у пристрасть
каверзну
на витів

всі входи
й виходи
відкриті
нема табу
як і провини
і те
що буде перемито
малює стогоном
картину
звивається
мов серпантина

вразливе поле
дотик п’є
нас позичає
хтивість нині
і поодинці
віддає

5.

на око грим
і грим
дверима
мене не стри
я
серця рима
неповторима
одержима
яка вартує
голови
а не щербатої макітри
мене портвейн
благословив
жіночий запах
перетитрив
а дим сигари
підгустив

6.

візьми на душу
не сідай
за карм кермо
не по кишені
тобі нешлюбне
це ярмо
приречених
ненаречених

метелик світла
зі щоки
перелітає
в передпліччя
вмовкають
дотики руки
мов сутінь
виполоскана
ніччю

7.

приходить час
він
заклинач
і кропить
вулицею щиро
і проростає
в нас вина
цей суржик
бузини з інжиром
ця суміш
вибухлих табу
накладених на щастя
вето

і ти прикушуєш
губу
сідаєш
хутко
у карету

вона пихтить
від кінських сил
в яких копита
у калошах
рушає
голосно басить
на сіре місто
в макінтошах

8.

є час
якого вже нема
і край
в якому ти безмежна
необережна
і німа

чотиристінна
і приватна
панує тиша
там
безплатно
у тиші тій
ти не сама

вона збирається
жагою ллється
де материнство
впізнається
за пару місяців
у повні

9.
які
з тобою ми
гріховні
яка
до біса
тут
церковність
коли потоп
у небі джі
коли межа
вже на межі
такі
до сорому
промовні
що стрілки
у годинника
вужі
а голос
на мобілці
омен

нехай іде святе
святому
нехай
мотель
не ребра дому
у ньому
ми одне
здригання стін

такі заглиблені
тінь-в-тінь
помішані
і невагомі

о-пів-на-третю
сходить на престол
і ти себе знаходиш
у пальто

вистукує
жага
шпильками
і знову
все стає
в думках
так само

19 Квітня, 2013

Ти спиш,
Важкого дня турботи
Заплющують свідомість

Відкриваєш,
Нову себе
Пірнаючи в видіння

Шукаєш,
Правди в світі
Що повернеться лиш вранці

Відчуваєш,
Мій погляд ледь помітний
На своїй долоні

Той що цілує

2005

Цівочка по цівці –
Світло аж бринить.
Павуки-зв’язківці
Дзвонять у блакить.

В копах стигле жито.
Дні минають, дні.
Бабине вже літо
Ходить по стерні.

Дідове – далеко.
Вічна там зима.
Зникли вже лелеки
Й журавлів нема.

Світла веретено
Й нитка у блакить.
Скільки ще у мене,
Павучки, скажіть.

19 квітня 2013 року

Поволі так збуваємося страху,
Що дивними здаємось молодим.
Тим, хто не знав доносів і на плаху
Не сходив безневинним чи на дим
Із газових печей у небеса полинув...
Хто не вставав з молитвою єдиною:
«Спасибі батьку Сталіну за те,
Що живемо в країні, де людина
Привільно так і дише, і росте!»
...Од страху ще й тому відходимо поволі,
Що повсякдень одне нас непокоїть:
Не потребує зло ні дозволу, ні прав,
Щоб вислизнуть зі сторінок Історії,
І потай задушить таку ще кволу волю...
І станеться, як мудрий Соломон казав:
«Все знову вернеться на своє коло».

Знамена ввись! Урочистим парадом
СА ідуть, спокійні і тверді.
Убитим реакціонерами камрадам
сам час до наших вже ставать рядів.

Звільнити шлях брунатним батальйонам!
Звільнити шлях - ідуть штурмовики!
Хай сяє свастика надією мільйонам,
несучи хліб і волю на віки!

Востаннє нині чуєм клич до збору!
Борні себе готові ми віддать.
Знамена Гітлера здіймуться скрізь вже скоро,
кінця неволі вже недовго ждать.

Знамена ввись! Урочистим парадом
СА ідуть, спокійні і тверді.
Убитим реакціонерами камрадам
сам час до наших вже ставать рядів.

***

Знамена вверх! Торжественным парадом
СА идут, спокойны и тверды.
Убитым реакционерами камрадам
Приходит время в наши встать ряды.

Коричневым дорогу батальонам!
Очистить путь рядам штурмовиков!
Сияет в свастике надежда миллионам,
неся и хлеб, и волю от оков.

В последний раз сигнал услышим сбора!
В борьбе мы все готовы жизнь отдать.
Знамёна Гитлера везде взовьются скоро,
Конца неволи нам недолго ждать.

Знамена вверх! Торжественным парадом
СА идут, спокойны и тверды.
Убитым реакционерами камрадам
Приходит время в наши встать ряды.

2012

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Ісус Христос на хрест поклався Сам, прибили Його до хреста, але зійти з хреста Сам не може. Хоч пророкували Йому: "Якщо Ти Син Божий, зійди з хреста, спаси сам себе і нас". Никодим і Йосиф знімають тіло з хреста і кладуть Його на лоно Многостраждальної Діви Марії. Син і Мати разом. Отут є та правдива жертва, отут є та вірність материнська. Не зламалася, хоч певно диявол спокушав і казав: "Маріє, прийшов кінець. Вже Твій Син вмирає і яка користь для Тебе з того?". Певно, диявол і темні сили сміялися, але Мати Божа вистояла.
Маріє, як часто і ми в своєму житті переживаємо тяжкі хвилини, як часто і наші родини переживають прикрощі. Скільки ми маємо сьогодні матерів, які покинули і забули про своїх дітей, скільки маємо сьогодні дітей, яких виховує вулиця, дітей забутих і опущених. Нехай, Маріє, за Твоїм прикладом, кожна мати застановиться - Ти не покинула своєї дитини, Ти була з нею до кінця. Так і ми в наших родинах маємо бути до кінця, вистояти в щасті чи в недолі, щоб перед Богом виконати обов'язок свого стану, свого покликання.



Від ворогів ховала, берегла,
Леліяла, ночей не досипала…
Якби ж дозволив хто, якби ж могла -
Сама б за Нього в муках потерпала.


Не втік, ішов до самого кінця,
З любов’ю зносив біль, знущання, кпини...
Зняли з хреста не злодія - мерця –
Єдиного ЇЇ Святого Сина.


***
Де грань між благодаттю і гріхом,
В житті непросто іноді збагнути
Хоча ідеш і праведним шляхом -
Усіх спокус однак не обминути.

Прошу, щоб підказав і допоміг.
Цілую закривавлені зап’ястя,
Цвяхи виймаю з Найсвятіших ніг,
Коли іду до Сповіді й Причастя.


>>
змісту циклу "Хресна дорога"

Скільки я доріг пройшла і стежин сходила,
А моя, що до села -найрідніша, мила.
Пахне вогко лепехою, юним і далеким,
І над нею, як колись, кружляють лелеки.

Лугом, лугом і на пагорб де чекає хата,
Що була в усі часи на дітей багата.
А на пагорбі трава – м'яка, шовковиста
І вклоняється мені верба тонколиста.

І ромашки похилили голівки біленькі -
Усе так, як і колись, коли йшла до неньки.
Тільки не зустріне вже, не позве у хату,
На сусідньому горбі лягла спочивати.

По стежині я іду, оминаю хату,
Поспішаю на горбок, де спочила мати.
О якби, ну хоч на мить, назад повернутись,
Шанували б маму більше діти і онуки.

04.01.2009р. Надія Таршин.

Весна священна! Не відлига
серед зими на день чи два.
І вже щоденно кресне крига,
і відбуваються дива:

брунатний ліс пощохвилинно
і тче, і тче тонку вуаль
смарагдову… Квітки дитинно
усміхнені… Де та печаль

зимова й ділася? Не згадуй…
Живи! Люби! – у цьому суть!
Ключі ж від щастя й неба-саду
на дужих крилах нам несуть

птахи. Із вирію вертають
і у дарунки - крихти раю
мені, тобі, і цій землі,
зимою втомленій до краю….



2008 (2013)

На рідній землі далеко-далеко,
Не гасне віконце до пізньої ночі,
І сяйво від нього привітне і тепле
За тисячу верст мої милує очі.

Я думкою лину під жовте віконце,
Обличчям тихенько до шибки тулюся,
А там моя мама – ясне моє сонце…
Ніяк я на неї – не надивлюся.

Я скільки всього їй не повернула,
Турботи і ласки не додала…
Теплом від віконця на мене війнуло,
Хоч в мріях своїх, а там побула.

1998р.

Мурахи ми перед слонами влади,
Вони не чують всіх людських волань.
Розтопчуть і не вбачать, тільки радо
З народу п,ють останні соки-дань.

Мурахи ми перед слонами влади.
Та все ж нас більше, зважте і на це.
Слонам також доводилося падать,
В мурашник просто кидати лице.

22.09.12

1

Я руки простягаю уві сні,
Біжу тебе, щасливого, стрічати.
І ми удвох заходимо до хати,
Де ти смієшся сонячно мені.

І заздрять нам не тільки вороги,
Бо навіть котик наш чекає ласки...
Я прокидаюсь із цієї казки -
Безмовна річка лиже береги...

2.

А що ж тепер лишається мені -
Гарячий сніг, а чи студене літо,
Де градом все утоптано, прибито, -
Холодні сльози і німі пісні?

І вічний стогін вітру в буревій,
Заплакані дощем осінні вікна.
Самотності й морозу гострі ікла -
Розбитий глечик сподівань, надій...

23.01.12

Колись я бачила,
Як говорила вона
з подушками,
називаючи їх ніжно
людськими іменами,
як в"язала светри
із усмішок
кактусам самотнім
отим, на підвіконні,
та підгодовувала мишок
жменою малою
макаронів,
як вона згризала
ручки вщерть,
коли багато думала...
(ви не повірите про що!)
...про смерть.
Я бачила, як вона
любила сонце
і кохала зорі,
Як вона
сухою вийшла,
скупавшись повністю у горі.

Я бачила, як
перекроїли її люди.

18.04.13

весна сонце бджоли метелики
вербові котики співи пташині
є усе
тільки тебе бракує
теплі ночі блакиті келихи
запахи диму бруньки на калині
є усе
тільки тебе бракує
старі балкони сиві голуби
ворони парки бруківка в пилюці
є усе
тільки тебе бракує
наглий вітер кошлатить голову
і я у весні немовби прибулець
бо є в ній усе
тільки тебе бракує
бракує ласки твого дотику
поцілунку любовних наркотиків
мені тебе тут
шалено нестерпно бракує
і дні без ліку тижні місяця
з години в годину в собі місяться
бо вже є усе
тільки тебе бракує


18.04.2013

Наче сон і мрія учорашні,
Відлетіли пухом із тополь
Поцілунки несміливі наші,
Пожадань ласкавий березоль.

Золотар чаклує над гаями,
До висків торкається срібляр.
Те, чого не сталося між нами,
З іншою отримав я у дар.

Та чомусь травневою порою,
Як зозулі в лузі закують,
Тіні сліз вертаються щокою
У далеку молодість мою...

18.04.13

Каже мама якось батьку:
- Що робить, Степане?
Нині бачила у кухні
ніби таракана.
Хату всю перевернула,
речі всі до купи.
Певно, нині ж або завтра
олівець їм купим.
Петрик це почув маленький,
враз підбіг до тата:
- Нащо ще один олівчик?
В мене ж їх багато.
Хочеш всі тобі принесу.
Кольорові, різні.
Мамі смішно: - Це ми купим
тараканам, звісно.
Той зробив великі очі:
- Що ти кажеш, мамо?
Навіть це вони уміють?
Як і я, так само?
Що ж ти , синку, здивувався? –
каже Петі мати.
- Я ж не знав, що таракани
вміють малювати.

вірш видалено

Сіяло сонце у бокалі,
Бриніли сльози на очах...
Було все важче їй дедалі
Шукати суть в простих речах.


Так наполегливо топила
Журбу і тугу у вині.
Сльоза на горло наступила
І заблищала в сивині.


Як у тумані, пропливало
В уяві все, що вже було.
Пила - і знову наливала,
Та не п'яніла, як на зло.

Що завдало такого болю?
Сама не знала до пуття...
Вона ішла на свято долі,
Але спізнилась на життя...

Тиняючись сторінками ПееМ,
де день і ніч звучить невтомно ліра,
я бачу, як із розмаїття тем
ще визирає непоборна ВІРА.

Там і НАДІЯ – світло вдалині:
пройти шляхи, долаючи утому,
згоріти вщент у творчому вогні
і Феніксом вернутися додому.

А ще ЛЮБОВ, дарована з небес.
Жіночий погляд пломеніє всюди,
тож не один загинув і воскрес,
вдихаючи жагу на повні груди.

Тиняючись сторінками ПееМ,
у лабіринтах таїнства святого,
я зрозумів: немає там богем,
є тільки дотик – Бога до земного.

18 квітня 2013р.

Людське життя тече у руслі часу.
Розбурхана чи тиха течія
несе у даль фізичну біомасу.
Набат у скронях: Господи, це ж я!

Життя моє, ти зовсім знахабніло.
Усе спішиш до вічних порожнин.
Душа втомилась, тіло постаріло,
а ти не знаєш жодної з провин.

Сиджу собі та й мудрим туманію –
про те, про се, найбільше про жінок
і сам собі признатися не смію:
- Куди тобі, друзяко, до дівок.

Ось коньячок і житнього скоринка.
Доп’ю до дна – за краще, за життя
Воно – розмай: у полі – то травинка,
у хаті – я, розумний плід буття.

Життя моє, хіба тобі владика
віддав наказ пришпорити коней?
Чи то тебе нечиста кличе пика?
У пеклі мрій забракло вже людей?…

В оцю секунду, в мить оцю миттєву
я ще живу і, навіть, щось пишу,
а зробить Бог поправку несуттєву
і я уже нікуди не спішу.

Все - суєта, буденність метушлива.
Їй не потрібно ні жаги, ні крил.
Ріка життя, спокійна чи бурхлива,
і я у ній, як човник без вітрил.

17 квітня 2013р.

Живем в таку добу,
що я довбу!
Прикметно, що й доба
мене довба!

2013

Гнуздай своє життя, мов скакуна,
Нехай тебе не спинить крутизна.
Того, хто сам себе перемагає, –
Не зможе подолати сатана.

Раз, два, три.
Трави кричать: «Зітри».
З неба пейзаж осінній.
В дуба живе голосіння
Вічної з вітром гри.

Чотири.
Птаха благають вирію.
Поки ще небо синє
З м’ячиком апельсина.

П’ять, шість, сім.
Спека набридла всім.
Крім.
Мене, термометра, кицьки.
Й нашої рахівнички.

2012

На перехресті - всі мої шляхи,
Є праведність на них і є гріхи...
Куди не підеш - скрізь тепер одна.
Одній - минуле і будучина.

Весь білий світ на роздоріжжі цім,
Від спеки влітку до холодних зим.
Візьму в дорогу, щоб мене беріг,
Сердечних друзів коло-оберіг.

Любов до рідних в серці понесу,
Як найдорожчу у житті ясу.
Кохання наше і щасливі дні
Світитимуть у темряві мені.

Без остраху ступаю уперед
Із розумінням - з дьогтем буде мед.

24.02.12

Іде дідусь і винувато усміхається -
Соромиться дідусь своєї старості.
Навкруг пісні звучать про Перемогу
Дідусь благає нас про допомогу,
Без крику, нарікань - очима зболеними,
Старечими ногами,і руками кволими.
Сьогодні покладе він друзям квіти,
А завтра від нужди куди подітись?
День Перемоги промайне, як сон,і казка,
А завтра без просвіт – не Божа ласка.
Далека молодість, війна - тепер, як свято,
У діда друзів нині зовсім небагато,
І біля вічного вогню – уже їх жменька -
Дні пролетіли непомітно, і швиденько,
А відголоски від війни у серце жалять...
Онуки дідові в цей день горілку шмалять,
І шашлики смачнючі уминають,
Про дідові проблеми і не знають,
А він іде і винувато усміхається,
Що ще живий і досі – вибачається.

05.05.2012р Надія Таршин

Ти фронтами ішов -
Від Москви до Берліна,
Хоронив своїх друзів
В безіменних могилах.

Географію вчила
По твоїх нагородах –
Нагорода за Віслу,
Нагорода за Одер.

У руїнах жахливих
Вас зустріла Варшава,
І над згарищем чорним
Пісня болем звучала.

У пошані схилилися
Перед вами поляки,
Лиха бачив багато…
У Варшаві заплакав.

Над зруйнованим містом,
І над горем людським,
Що в окопах залишив
Стільки весен і зим.

Травень 2001р.

Присвячую пам’яті мого батька – Галайка Павла Микитовича, який був призваний на війну у вересні 1941р і демобілізувався у червні 1946р. День Перемоги зустрічав у Берліні. А у Варшаву входив у складі співочого батальйону.

Упита пивом безморальна зграя.
Не навчена любові. За собою
Несе бездушність і злобу без краю
І має кайфи пополам з журбою.

Чекає, хто їй принесе свободу,
Подасть у ліжко у сп,янілі руки.
Це - біомаса рабського народу,
Що вкрав майбутнє у своїх онуків.

І вже раби. Бо їх горбаті спини
Наскрізь пропахли потом і бідою.
Безбатченки облудної країни
Ідуть в нікуди п,яною ходою.

05.09

* * *

Я весні i цей рік не чужа.
Знову ця велика таємниця:
Не душа старіє, не душа,
I весна в очах моїх іскриться.

Незглибима досвіду іржа
Облiтає тополиним пухом.
Не душа старіє, не душа,—
Тiло, що не слухається духу.

Розкришились, впали в порохи
Всiх моїх тривог жорстокі жорна.
Тож наповнюй, весно чудотворна,
Молодим вином старі міхи!

1996

Ех, не світ за вікном, там лише – полотно,
Рушники, вороння, аз і буки.
Це чомусь не болить, і мені все одно:
Чи буквар,чи крихкі стародруки.

Не у школі я вчився читати людей
І ці літерки смішно чорняві.
А тому я і досі читаю щодень,
Хоч за мною – старезні лягаві.

Хай заслужать собі у господаря хліб --
Доведуть, що живуть недаремно,
І геройство таке укарбують у кліп,
Бо у них – не серця, а дилеми.

Ну а я, ну а я – все люблю простоту,
Що поважна, як дірка в копійці.
Хай позаздрять мені за сміливість оту
Аріани, арійці, армійці.

Та від цього мені не болить голова.
Бо живу я шалено й охоче.
І усе це, звичайно, -- біда світова.
І ще – наслідок давніх зурочень.

Не радіють затяті мої вороги.
У значущості їхні мармизи.
А я звик, що навколо – вітри, ланцюги.
Як потіха вони дорогі-дорогі,
І немає ні щастя, ні кризи.

А на кризі життя – дні, утеклі в пісок,
Їх цінити не кожен уміє.
Світ модерний довкруг – у комп’ютернім “OK”,
І чорніються пси, і загибель – за крок…
А я мрію про милу Марію.

Не дивіться на мене жорстоко,
Я у чомусь буваю пророком.

Теплими барвами радості світлої
Ми малювали наш дім.
Вишили квітами, зорями виткали,
Було щоб затишно в нім.

Дім наш ми сонцем яскравим наповнили,
Щастям зігріли його.
І додали ще дитячого гомону
Та усміх серця свого.

Хай в нашім домі панує добро
Бідам, невдачам і горю на зло.
І хай живе в ньому щира любов –
Кожного дому основа основ!

Я закладав стіни дому зі злагоди.
В нього достаток вселив,
Щоб ми з тобою завжди тільки ладили
І не було в домі злив.

Дім огорнули своєю турботою
І розпалили вогонь,
Ніжний вогонь дивовижного дотику
Наших гарячих долонь.

Хай в нашім домі панує добро
Бідам, невдачам і горю на зло.
І хай живе в ньому щира любов –
Кожного дому основа основ!

відкраялось по кращому окрайцеві
з усіх країв країни солов'їної
а залишки невкрадені ми краючись
серцями називаєм Україною
предивом осіянним Оріяною
поліссячком поділлячком покуттячком
опіллячком і зболено боянимо
в піснях своїх і краємось і мучимось
змаліли ж бо від краю і до краю ми
до крайнощів доходимо в руїні цій
і все одно всекрайні ми окраденці
великими лишились українцями!


1996

ліричний делірій строфою струною...
не варто тепер говорити зі мною...
не варто мене рятувати і гріти
ковточок цикути ковточок амріти
мирити не варто – пливіть і полюйте
в’юнким адвокатом на правду наплюйте
даруйте мені і радійте за себе
не тратьте слова – не відбудеться треба
я голого логосу голос осінній
усохлих суглобів глухе голосіння
забутого Бога гоніння-горіння
я небо що вирване геть із корінням
коростою нарости словосполучень
глянсовані покручі вчень-перекручень
... я пізня дитина забута зимою...
не варто тепер говорити зі мною…

Разом прихилимо коліна
Молитву радісно вчинімо.
І хай зійде дев'ятичинно
Господня благодать і змінить

Марнот мінливість швидкоплинну
На упокореність Причині,
На істинне і на безцінне.
Співаймо "Іже Херувими..."

Возниспослються нам незримо
Дари духовні. Ми ж сумлінно,
Безбоязно і неодмінно
Хвалу Творцеві вознесімо.

*
Сльози то радість.
Вихід із горя також.
Прикрості спалах.

Сльози кохання –
Трепетного відчуття.
І розтавання.

Як без дощу не бува
Сходів зелених,
Так і без сліз не пізнать,
Що у душі є.