Дмитрові Чередниченку

Вихоплюю з натовпу,
обціловую
слово святе
українське,
дитиною мовлене
щиро.

Хіба ж від цього
плачуть?..

21.01.2010

На його чолі відбивався горизонт
і два сухих дерева.
Своїм обраним він говорив:
"Я не залишу на тобі
шрамів, я обіцяю,
тільки не мовчи,
доки з тебе не впаде
останній клаптик шовку.
Співай, як співала
один лише раз у своєму житті,
одразу після власного народження.
Співай!" - говорив він їм,
і вони співали.
І мережива стікали з них
чайно-молочною піною.
Вони співали,
і їх голос ставав їхніми тілами,
а їх тіла ставали останнім листком,
що падав з його сухих дерев,
і горизонт губився у солоній мряці.
Вони заламували руки
у бік свого зірваного звуку,
а згодом
у електричках
дивилися на його пейзаж за
плямистим склом,
і ховали затерплі руки до кишень;
думали,
що він ніколи не тримає обіцянок.

життя краси природи відчуваєш
дотиком до її подиху
у вічному розділенні і єднаннні
2011р.

Серпaнкове літо, хиляться жита,
Спека нестерпима, а дощів нема.
Йдуть женці по полі, не можуть косить,
Жито пересохле, на землі лежить.

Двадцять років поле, пусткою стоїть,
Де врожай посходив, вода не біжить.
Підняв косар косу, та так і дріма,
Проминуло літо, на дворі зима.

Ой косаре ледаре, праця твоя де?
То коли ж та нивонька, врожай принесе?
Вже й коса притупилась, а ти все стоїш,
На кого чекаєш ти? Як же будеш жить?

Ой працюй косарику, бо йдуть вороги !
Сонечко на заході, берись за плуги.
Ори землю, матінку, збіжжям засівай
Те прив’яле житечко, швидше піднімай.

Відчуваю себе так, ніби побачила
не свої долоні на склі
між мною і моїми садами,
моїми пернатими жоржинами,
моїм гострим кленовим гіллям.
Так, ніби я єдина цариця
на своєму сліді,
ніби слід мій єдиний
на цілу осінь,
ніби очі мої - єдині,
які здатні на зір.
Суглоби будинків набрякли,
і двері зачиняються щільніше,
світло важчає і падає в траву,
пернаті сонця осені
збирають армію на вірну гибель,
я їх благословляю.

Срібна монета місяця
Прилипла до днища корабля,
Який хитає мене на хвилях
І носить по всесвіту
У пошуках скарбів...

2011

Вночі хтось ходить кімнатами крон
і розсуває завіси.
Звук його кроків звужує зіниці на холод.
Пара його подиху рве павутиння.
Голод його очей проходить наскрізь сон.
Його хребет ліхтар тримає на останньому хребці,
а його пальці зтирають вікна.
І люди прокидаються по ночах від його кроків,
і люди дивляться у темні дзеркала,
і ходять мовчки по своїх кімнатах.
Думки збивають одна одну і гинуть,
щойно їх торкнутись.
І люди мовчки одягаються,
безмовно узувають черевики,
й беруть його за руку.
І йдуть, куди він їх веде.

Каміння вирощує змій зі своєї тіні,
чорних і юних, чорних і сильних,
доки небо занурене очима в майбутнє
сонцестояння,
у смерть,
велику і ясну.
Змії ідуть на захід
до свого зимовища і до терпкого сну
по запаху коріння і каштанів.
"Зміїна матір,
загаси це небо,
укрий нас листям,
щоб діти спали,
і смерть щоб не спіткалася об нас."
Тепер земля глуха до інших голосів,
і небо гасне,
і листя падає на голови дітей,
і смерть проходить повз.

Ворон відчуває, як свідомість відходить,
і власне пір'я він бачить жертвою прадавнього убивства.

Хто вбив усіх їх?
Цих живих мерців, що корені пускають в його кров і нерви,
доки він сам достатньо чорний?

Як може він спурхнути від цих пір'їн?
Чому вони на ньому оселились?

Чи він літопис їхніх звинувачень?
Чи їх примарна ціль, чи гостра помста?
Чи їхній непрощенний в'язень?

Нема йому прощення.

Земля - його в'язниця. Він злочин свій шукає,
покритий осудом,

так важко він літає.

Вимикається світло,
букви зникають, зникають значення.
Між дверима та стіною забагато простору,
щоби ти міг відчути себе, як удома.
В холодних пальцях біжить новий холод.

В холодних пальцях нова мапа,
нові русла, нова любов.
Дим здіймається над твоєю попільницею -
єдине, що ти можеш розрізнити і визнати
своїм.
Нічого не чути з вулиці,
і власний подих твій
відтепер - повітря -
тепле, вологе, серпневе,
кволий вихор перед тебе,
перед тобою тільки він.
"Чи зможу тепер я пригадати,
коли ми вперше зустрілись?
Як ми вітались згодом?
Чи зможу я? Ми жодного разу
не залишались поруч у пітьмі."
- знімаєш черевики,
сорочку красивих кольорів,
на крісло її,
половиця озивається котячим стогоном.
Лягаєш - ліжко має забагато місця -
північне царство і його хололі терикони
на північ від твоєї голови.
Чи зможеш ти згадати все це зараз,
не дочитавши кілька літер
в моєму марному звертанні
лишень-но через те,
що згасло світло?
Твій сон тривожний,
в ньому те, чого не сталось.

Коли Ворон був білим, він вирішив що сонце надто біле.
Він взрів у ньому забагато білизни.
Він вирішив зітнутися із ним і подолати.

Він силу свою, як потік і сяйво, зібрав.
Він стиснув гнів свій і розворушив його.
Він спрямував свій дзьоб до центру сонця.

Він спрямував свій сміх всередину себе

і ринувся.

Від бойового кличу дерева постаріли раптом,
а тіні стали рівними.

Та сонце стало ясним -
Воно ясніло, і Ворон начорно вугільним став.

Він рот свій розтулив, та все, що він промовив було вугільно чорним.

"Там, на горі," - промовив він, -
"Де біле чорним є, а чорне - білим, я переміг."

І
То не зрада з її боку,
Хоч дівчина і стрибнула у шлюб, як у шлюпку,
Рятуючись з дірявого інтелектуального судна,
Де капітаном твоя, голубчику, любов
Платонічно-облудна.
Ти – прихильник стосунків безпоцілункових
З нею.
Ти – всього лише «друг»…
А заміж – чудова ідея!

ІІ
То не зрада з її боку,
Хоч коханка твоя потайна
Затіяла скандальний, хлопчику,
Поділ тимчасово спільного майна.
Свої ноги собі залишила,
Відділивши від твоїх
Безперспективних пальців.
Твій подих з своєї долоні вижила,
Як господиня –
Не здатних платить постояльців.
Забрала свою грудну клітку і шию,
Лишила твого живота і пупа.
Так відбулося – небачене з часів Батия –
Розчленування живого трупа.

…То не зради були, а за графіком
У рейсі зроблені зупинки.
Вчинили вони однаково,
Ці дві неоднакові жінки.


8.07.1991.

Любов завела тебе, і ти йдеш, немов великий золотий годинник.
Акушерка ляпнула по твоїх сто́пах, і голий крик твій
знайшов себе серед зачатків сущого.

Наші голоси відлунюють, вели́чать твій прихід. Ти нова статуя,
і на музейному протязі наша безпека
у тіні твоєї наготи. Ми стоїмо довкола білі та порожні, неначе стіни.

І мати я тобі не більше,
ніж та хмара, яка туманить дзеркало, щоб бачити
своє щезання поміж пальців вітру.

Цілу ніч твій метелко́вий подих
мерехтить серед мальованих рожевим троянд. І просинаюся послухати:
далеке море у моєму вусі.

Один твій крик, і я, важка, немов телиця, оквітчана
вікторіанською сорочкою, здіймаюсь з ліжка поривом.
Твій рот, як ніби-то котячий, так чисто відкривається. Квадрат вікна

вибілює й ковтає пласкі зорі. Тепер ти граєшся
із пригорщею нот;
і чисті голосні злітають, ніби кульки.

З цієї миті
починається мій вік,
я розглядатиму як коло за колом
зникає від середини озера світ,
і срібна рибина б'є прозорим хвостом навмання.
Моїх дерев криваве листя
розчинить купорос,
і ягоди у цукрі з інею
солодші стануть за пташині.
Я розглядатиму,
як діти вустами теплими
холодний мармур
статуй гріють і цілують
- застиглі півслова
відтануть і обличчя перемажуть їм.
З цієї миті я перед собою
крізь руки дихаю,
і наше небуття
моєю пахне шкірою і сіллю.
Так починається наш час з цієї миті,
наш кожен дотик нині - безпричинний,
зникає, й дії наші -
світло через край
в озерах ясноти,
що сліпить очі
та поглинає всесвіт.

З цього часу ніхто не брат,
ніхто не син, ніхто не я...
...до самого завершення
дивитимусь.

Я такая же,как ты(и не больше и не меньше):я люблю цветы и небо в звездах,я люблю росу и бегать босой, я люблю пургу и теплый ливень, тихий день и полночь, вечер синий. Я люблю тебя, как все земное... Я люблю и сердцем и душою, разделю любовь свою с тобою.

Глухонімі музиканти
прислухайся до їхньої симфонії
розрізаного повітря
тисячами кульбабок
забутого голосу

ці клавіші
чорно-білої тиші
грають порушеним кольором
у залах самотнього всесвіту

прислухайся..

та кожна акапультація іхньої щирості
музики серця
зустрічає землю
вже давно
спустошених слів..
голо
с(л)ів.

2011р.

Ми пізно сидимо і дивимось, як темрява поволі розгортається:
жоден годинник не рахує це.
Коли цілунки невпинні, і доки руки тримаються,
ніхто не скаже, де є час.

Це літо в розпалі: листя велике та недвижиме:
за оком - зірка,
під атласом зап'ясть - моря, скажи ж мені
що час - ніде.

Ми стоїмо; і листя не відчуло літа.
Годинників не треба,
щоб сказати: ми маємо лиш те, що в нашій пам'яті:
хвилини в наших головах продовжуть гудіти,

як розпач Короля і Королеви,
коли керує натовп дурнів і байдужих.
І тихо гублять мовчазні дерева
свої корони у калюжі.

У неї це перше кохання,
У нього це мабуть останнє,
Тому вона в білому платті,
А він має чорне убрання.

Віна сподівається ласки,
Йому ж аби скорше до ліжка,
Вона в почеканні цілунку,
А він вже хапає за ніжку.

У серці порвалася нитка.
Як жити в тілеснім захваті?
На ранок він сповнений щастя,
Вона, у пом’ятім халаті.

Свіжий затишний вечір, що збігся до собачого гомону та лязгу цеберка -
і ти слухаєш.
Павутиння, туго заплетене лише для поторку роси.
Відро, підняте і тихе, до краю повне - це дзеркало,
що спокушає першу непорушну зірку до коливання.

Череда повертається додому там, по завулку, накидаючи на огорожі
кільця свого теплого подиху -
темна ріка крові, численні брили,
що гойдають непролите молоко.
"Місяць!" - раптово скрикнеш ти, - "Місяць! Місяць!"

І місяць поступається назад, як художник, вражений творінням,
що зображає його власний подив.

Безпечно так
В освітленій ліхтарем плямі
Стояти серед ночі
На перехресті доріг,
Почуваючись Хомою Брутом
У накресленому крейдою колі,
Куди нізащо на світі
Не втрапить нечиста сила.
Шкодá тільки, шкодá,
Що на цілісіньке місто –
Жодного,
Бодай задрипаного
Півня.

1999

Какая жалкая удача,
Как в эстафете передача...
Погасли свечи - кончен бал...
Свершен последний ритуал...

Пол жизни - просто так, во тьму -
Ни ей, ни мне, и никому!
Себя скормил ты мыслям нищим,
А мысли канули в винище...

Вставай! Вставай! - Труба зовёт!
Уже пора на эшафот!
Под "эшафотом" - жизни серость.
Она тебе давно приелась.

Жизнь праздную вкушаешь ты,
Всё остальное - лишь, "понты".
Хотя, за делом - дело стало,
Но лишь тебя, как не бывало.

И глупость с похотью слилась
В один командный тон и бас!
И понеслась... И понеслась...
Гулянка всё же удалась!

А за гулянкой - выходной.
И снова мы свой "хвост трубой"!
И глазки щурим, как от солнца:
При случае - прыг-прыг в оконце...

И на свободу улетел,
Как в чисто-поле конь-пострел.
Иль конь, иль жеребец ретивый,
Который мчит за кружкой пива.

Вот так и жизнь промчит со свистом,
Как-будто в ней нет капли смысла.
Хотя, ведь Бог давал намёк
На своевременный урок...



Сколько можно прощать эту гнусность,
Эту слабость и эту бестактность,
Эту подлость и эту трусость,
Беспощадную пьяную наглость?

Во мне убито очень многое,
Однако, не убита я сама!
Бредя ухабистой дорогой,
Молюсь, чтоб не сойти с ума!


1999 год

пуста дорога...пуста маршрутка...
малолітня проститутка тікає від світу.
не стерши вчорашнього гриму,ховається
у напів-нафарбованих віях...всім пофіг
хто вона: повія, чи просто - шукає любов...
лікарня...надійне джерело доходу
цього водія. хворіють люди завжди,
і біль у кожного своя(чи свій?)
повна маршрутка, а проститутка
(чи хто вона там)... їй одиноко,
бо всім пофіг на неї, всім пофіг,
що в неї з вій обсипалася туш,
що брови нафарбовані нерівно,
що люди навіть не плюють у душу.
душі нема. вона - пуста маршрутка,
заповнена хворобами і болем.

2.11.2011

Огорніть мене, бабцю,
Такого дорослого,
У теплу ковдру
Своєї присутності.
Приспіть мене казкою
Отою з дитинства,
Що знаю напам’ять
Кожнісіньке слово, –
Бо сильно вже хочу
Іще раз почути
Ваш голос.

1999

Чоловік навпроти важко сковтує,
ніби ковтає круглі кольорові камінці.
Сонце клониться на моє
повернення з південного алькову,
під відголоски Покрови
сонце відходить за гори людські.
Сила стає на інший бік слова,
і чути, як десь плететься павутиння:
"Жовтень - ім'я!" - кричить примотане
до дротів світло,
лапкою ковзає по склу,
годує мухами сонних дітей,
що ясну слину пускають на вітер.
Сила стала на інший бік вікон,
і чоловік складає сіру газету
під руки.
Під рухи очей підлаштовано
рябі поля і стовпи на узбіччі,
чоловік із грудьми-попільницею
посміхається до пороху пори своєї,
чекає на свою зупинку.
Сила стала на інший бік тіні -
йому видніше.
Таке повернення він бачив, і не раз.

У світлі ліхтарів тремтить осінній бас,
На струнах холодів змовкає піцикато,
А парк міняє лик, свій профіль, і анфас,
І листяне манто - багряне і строкате.
Змовкає ночі мить, чекає нову роль,
Яка її схова у ритмах вітрогонів,
А сцену вже займе в прозорому король,
Із блиском аксельбант і сонячних погонів.

Человек не был одиноким
ибо
он всегда со своим Единым
Бог есть Вечный Логос
дверь в бессмертие
сияет светом золотым
ГАРМОНИЯ - МИР
2011г.

На трибуні депутат Сухий,
Правдивий, чесний і прямий,
Так палко виступав, рукою,
З перснем дорогим махав,
І закликав з натугою кричав,
До чесності всіх призивав.
Про совість теж сказав, бо
Бідним пенсіонерам, треба,
Допомогти, кусочок “пирога”,
Їм дати і мінімум підняти...
Ой радість у народу, то така,
Захисники бомжів і обіднілих,
Пенсіонерів, що порпаються ,
У смітті вже на трибуні, в Раді.
Пальцем з перснями “махають”,
І кричать, до совісті “взивають”,
- Тільки в 10 раз “багатші МИ
Від вас, а ті, що в мільйони,
Поділяться, не сумнівайтесь “ВИ”...
Народ збіднілий вже до “хурі”,
І “без надійно” крутить владі ”дулі”,
Бо віри вже немає, то все брехня,
З високої трибуни постійно там лунає.
Розрив між ними, нами,
В геометричній прогресії зростає...
І ще “один” наш демократ, в якого ,
“Руки чисті”, а пальці теж в перснях,
Хай їде на “кулички, і не забуде
“рукавички”, бо бджоли можуть,
Покусати, коли “кишка тонка”,
Не треба виступати і брехати...
Усіх, тих брехунів, жлобів,
Бандитів, холуїв історія “піймає”,
Підвісить на гачок і кине в “казанок”...




© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №11110074171

Жизненная сила - это Слово
оно полыхает энергией Огня
и первым было слово - Бог
Слово - это красота!
и Счастье - смотреть глаза в глаза
ибо прекрасное истинно
а Истина прекрасна!
2011г.

холодно и сыро у реки
зажигаются костры в темноте
в тумане вьются сетей нити
и согреваясь
пьют натуральный кофе рыбаки
сидит у костра бродячий мальчишка
раковину к уху прислонил
он молится
слушая мелодию седого моря...
Море по-прежнему в раковине
ибо оно следует Своей Судьбе
и оно не покинет ее
пока в пустыне вновь
не заплещутся волны...
2011г.

П'яний?
Тверезий?
Стань
до берези...
Кажеш,
кінець?
Хай
йому грець!
П'яний?
Тверезий!
Геть
від берези...
А календар?
Чий
календар?
"Майя - Дакар"...
П'яний?
Тверезий!
Геть
календар...
Тарі ж
кінець...
Хай
йому грець!
Числа - сумні.
Варвари,
ні?
П'яний?
Тверезий.
Чарку
березі!
"Будьмо!"
в ті дні...


30.10.2011

В котрімсь містечку раннього ранку
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що йде,
Немовби у ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу,
Що й не поміча нікого.
А як молиться, то байдуже йому –
Є міньян чи ні».
«Поклич його до мене».
«Нізащо дивак цей зі шляху свого не зверне..
Хай би й імператор кликав».
«Замов у нього шкарпеток пар із чотири».
І ось невдовзі майстер простягує раббі товар.
«Скільки ж за пару просиш?»
«Півтора злотих».
«Гадаю, що й одного стачить».
«По-твоєму хай буде».
«А де ти продаєш свої шкарпетки?
Нелегко, мабуть, збути?»
«Та ні. З господи я виходжу тільки в синагогу.
Замовники самі приходять за товаром.
А дехто й вовну гарну приносить».
«А що ж ти робиш уранці перед молитвою?»
«Звичну свою роботу та псалми співаю»
«А які ж, цікаво б знати».
«Ті, що напам’ять знаю».
І попрощавшись, майстер пішов додому.
А Бааль Шем Тов учням,
Що свідками були тої розмови, каже:
«Сьогодні пощастило вам побачить
Наріжний камінь, на якім тримається наш Храм,
Допоки не прийде Месія».

«Сива зозуленько, не літай раненько,
Не літай раненько, не куй жалібненько!
Сивая зозулька у гай полетіла,
У гай полетіла, на камені сіла.
Сіла на камені та й стала кувати –
На жовтім пісочку два слідочки знати.
Ой перший слідочок – коня вороного,
А другий слідочок – мого миленького.
Піду я в садочок, зірву я листочок,
Буду прикривати милого слідочок.
Щоб роса не впала, птиця не збродила,
Щоб мого милого інша не любила!»
Українська народна пісня

«Щойно зійшло сонце і все освітило,
Бачу на дорогу виїжджає милий.
Як мене набачив, з коника зіскочив,
Обійняв любенько, бачить діток хоче.
«Що ж то за пригода така причинилась,
Що з коником іншим вертаєшся, милий?»
«Ой, не питай, любко, що сталось в дорозі,
Як про те згадаю, проймаюся дрожжю.
Розбійники в лісі мене перестріли,
Коня одібрали... Убити хотіли...
Вовкам на поталу врешті-решт лишили.
Скільки б я пролежав, зв’язаний, безсилий,
Якби три дівчини тут не нагодились...»
«І всі три одразу тебе полюбили?..»
«Може, й так. Хто звіда дівочеє серце?
Одна дала коника, а друга - сідельце.
А третя - така ж бо куховарка справна,
Що пекла й варила – розказать намарне...
Вона, мабуть, справді мене покохала,
Бо якогось вечора крізь сльози сказала:
«Їж, любий козаче.. Вертайся додому.
А не маєш жінки, лишайся зо мною!»
Не став я дурити оту щиру душу
І сказав одверто, що вертатись мушу,
Бо ж дружина вірна та два ангелочки,
Мене виглядаючи, виплакали очі».
...Зозуленька в гаю кукувала знову
Про подружнє щастя, про силу любові.

играй
мной.
мои руки на нитях в твоих.
сбой
дали пальцы. отчаянный крик.
стой,
не разбей, я - фарфор-витражи.
крой
не из легких, замри-не-дыши.
сталь -
твои руки сильнее на сто.
в даль
под сиреневой дымки мостом.
жаль,
мне не снится сегодня мечта.
фальш.
ты ведешь в эот раз не туда.
тишь
давит, колет, стучиться в виски.
лишь
играть, но не видеть ни зги.
спишь
на обломках непрочных цветных
крыш,
остающихся снизу глухих
стен.
в этот раз я сбежать не смогу:
плен
слишком сладок. я на берегу
вен
нарисую тебе облака.
дзен -
о свободе внутри колпака.
скрой
мой безумный глухой полухрип.
злой.
к моим пальцам навечно прилип.
мной
безпобедно отыгранных сцен.
сбой
дали пальцы. я встала с колен.

2011

В дитинстві
я обожнювала спостерігати,
як мій татко друкує фотографії –
у затемненій кімнаті
з червоною підсвіткою,
зосереджений і несердитий,
він був схожий на чарівника.
Пахло таємницею і реактивами.
Раз-по-раз
незаймане поле білого паперу
засівалось ефемерними світлотінями –
і з прозорої рідини
в мілкій посудині,
мов із безодні небуття,
за лічені секунди
виринали
будинки, дерева, люди…

Немає вже серед живих
чарівника-фотолюбителя,
як і багатьох із тих,
на кого він любив задивлятись
(не)об’єктивним оком
старого трофейного фотоапарата.
Та є стосики безцінних світлин
у запилюженій коробці з-під взуття.
І навіяний спогадом, здогад –
у саморобній скарбничці досвіду:
що життя – це теж фотографія,
тільки проявляється на ній,
від народження до смерті –
думкою і словом,
наміром і вчинком – душа.
І формулу закріплювача
знає лише Творець.

24.10.2011

гречний ясноокий мріє
про щастя потайне
в його ностальгійному вирі
негаснуть надії
німа самотина пряде видіння
чарує пара лебедина
тіло до тіла
зливаються дві свічі...

Казка.
Але зазвичай -
червоний квадрат!
Тобто червоний у казки формат.
Не для дітей!
Усім передай.
Дорослих пригнічує?
Ну і нехай!
Самі напросилися... Адже - дорослі!
Слухайте казочку, де він і хто з ним.
Казочка - з гречки...
Вважай репортаж!
Щоб краще почути,
рівнесенько ляж.
Вискуби поглядом кожну деталь.
Лабораторія казки
не пропонує огидливий жаль.
Де він і хто з ним -
цікавим дорослим.
Вони ж бо не діти.
І так проживуть...
Як в люті морози
в термометрі ртуть.
Фото на пам'ять...
Не можна?
Будь ласка!
Дорослим у гречку
ускочити - казка.
А щоб через фото
не фіговий... скат
тягти - одягайся
в червоний квадрат.

28.10.2011

коли душу ніжно відкривають
зойк благальний вистражданного серця
воно щемить - жаданна мить

Спочатку прокидається мій друг.
Він устає, потягуючись, і одразу
Починає настійливо вимагати тебе.
Його непереборне бажання проганяє сон.
Я прокидаюся, але встати не можу –
Мушу заспокоїти друга, бо інакше
Він стоятиме над душею цілий день
І заважатиме працювати.
Звичайні слова на нього не діють.
Він ніяк не хоче розуміти того,
Що ти далеко…
І лише переконливі аргументи про те,
Що ми скоро побачимося,
Бо і я хочу того ж, що і він,
Змушують його заспокоїтися.
І лише тоді
З ліжка встаю я.
На годиннику шоста тридцять.


25.10.11

Усі проклинають владу
І плачуть, що ціни кусаються,
Що газ подорожчав і світло,
І цукор, і хліб,
І вода.
Не біда!
Не все так печально на світі.
Є те, що дешевшає – правда!
І влада до цього причетна:
Ось жінка на трасі за сотню -
Учора,
А нині –
Лише шістдесят…

24.10.11

З роками стає все менше слів.
Колись вони лилися на мене,
Немов вода з ринви
Під час липневої зливи.
Тепер шукаєш їх,
Як голодний пріле зерня
На вбогому полі.
Господи, дай мені слово!
А натомість… Ні, не тиша –
Канцеляризми, газетні штампи,
Гидотний вуличний сленг.
Шепоче клерк, хабарник та боягуз.
Повторює підліток: «Все буде чьотко!».
І дешева шльора: «А нє хотітє лі атдахнуть?».
Не хочу я «атдахнуть», дурепо!
Я хочу… Як же марудно!
Аж нудить…
Хочеться виблювати самого себе
До стану повної порожнечі.
Зникнути геть,і нарешті почути рядок –
Слова, заради яких варто жити.
Господи, дай мені слово!

Щоранку її зустрічала червона восьмипелюсткова квітка.
А так хотілося дочекати, коли квітка стане зеленою.
Вона пошепки повторяла: "я шукаю тебе" -
Німе скло вторило їй: "I seek you..."

Ты не веришь мне, а как же жить без веры,
Если всё давно в тебе перегорело?
Жалость только... - низкая подруга,
Жалость унизительней испуга.
Может не совсем я заслужила
Чувств высоких, слов красивых...
Ни одна теперь земная сила
Не вернёт мне чистоты учтивой.
Прав ты: я ничем не лучше
Той, которая презрением отравила,
Потому-то тот печальный случай
Стал для нас почти смертельной силой.
Я твои надежды обманула...
И мечты твои, обманутые мною...
Словно молния, сверкнула и потухла...
Разразившись над бездонной мглою!..
Для тебя была я лишь грозою:
Разразилась громом и светами!
Видишь разницу с потухшею звездою? -
Свет её идёт ещё годами.
Вся твоя беда лишь в отречении:
Ты отрёкся от былого счастья.
Тебе много было моего влечения,
Тебе много было моей буйной страсти.
Я тебя любила и желала...
Всё в тебе казалось мне прекрасным.
Я тогда не ведала, не знала,
Что со мною можно быть несчастным.
Я себя нисколько не щадила,
Всё, что было, отдавала близким!
Всё, что было: сердце, душу, силу...
Отчего ж упала так вот низко?
Ты не веришь? - это твоё право.
И на то есть веская причина:
Я окутала себя дурною славой,
А тебя опутала кручиной.
Но зачем ты руки опускаешь?
Прочь бежишь, ужаленный судьбою?
Разве ты до сей поры не знаешь,
Что всё утверждается борьбою?
Ты ведь молод, и красив, и чистодушен.
Отчего ж расслабился так просто?
Ты запомни: женщинам не нужен
"Человечек маленького роста"!
То, что у тебя душа святая - мало.
Нужно, чтобы все об этом знали.
Нужно, чтоб мечта судьбою стала -
И поступки это подтверждали.
Всё в руках твоих (как ты понять не можешь),
Закружи мне голову, как прежде!
Неужели ты уже не сможешь
Распалить хоть искорку надежды!
Я сама тебя встряхнуть пытаюсь,
Но ты ухмыляешься и злишься.
Ты не веришь - я прекрасно знаю.
Но не верить в счастье - это слишком!
Как же можно строить не надеясь?
Не надеясь на исход счастливый?
Ты прости, но я-таки насмелюсь,
Я насмелюсь обозвать тебя трусливым!
Ты от страха очи закрываешь,
Когда я пытаюсь объясниться:
Тебя жгут слова, ты точно знаешь, -
Они снова могут повториться.
Я выпрашиваю твоего участия:
Говорю слащавыми словами,
Наполняясь неуемной страстью-
Одержимость встала между нами!
Я давнолюбви не ощущаю-
Себя женщиной неповторимой.
Может быть поэтому (не знаю),
Я тянусь за звездочкой незримой...

1989 год

Осінь
падає листя з дерев
Друг мій
зі мною на стежині
знімає листок золотавий
що ліг на моє плече
я поряд...
радію
так ніжно взяв
листок в руку
Щастлива!...
все просто
коли ми
час од часу зустрічаємося
в Храмах Божих
сповнена мовчання
Радість Любові
- Надприсутня тиша
в круговерті Вічного
стоємо як Дерева
що зрослися усім
корінням кроною гілками
одне зрубають -
долу упаде
а друге
ловитиме повітря долонями серця
подихом тишу...
що і є Любов...
Вона багатомірна
бескінечна і все єдна
Її коріння для всіх Вічне
І дарУє всім світам
РАДІСТЬ - МИР - ГАРМОНІЮ

2011р.

а знаєте як дельфіни кохаються?
можливо чули їх стомлені крики?
то шкіра до шкіри а то очі в очі...
і плавники над тілами - мов руки

напевно насправді ніколи не чули?..
для них це життя на чотири секунди
хвиля за хвилею - наслідки рухів
долання - простори - свобода - бермуди

дельфіни так ніжно і чесно кохаються...
хіба наші душі від того тривожаться?
може дешеві - смушеві- порожні?..
ми як дельфіни ніколи не зможемо

2011

"Над річкою, бережком,
Ішов чумак з батіжком,
Гей, гей, з Дону додому"
Українська народна пісня

Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов, –
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
«Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Подивись, з яким набутком
Ми додому їдем хутко!
Сідай, хлопче, поміж люди,
То скоріше дома будеш».
«Ні, не можу я сідати.
Треба долю доганяти».
Побрів чумак степом-полем,
Його доля – яром-долом.
Забрів чумак до шинкарки,
Свою долю там шукати.
Зійшла доля медом-квітом,
А п’яниця – пустоцвітом.
Дісталася тому доля,
Хто плекав її у полі.

Непосидючий Бешт.
От і сьогодні він в дорозі.
І, як завжди, не сам.
Із Шойлем возсіда на бричці.
Не підганя коней, а віжки –для годиться.
Розумні коні. Знають, де їм стати.
Це просто, бо в раббі всюди є робота:
Когось підлікувать, комусь пораду дати
Чи й друзями зробить розгніваних сусідів...
Віддавна слава випереджає чудотворця,
І байдуже йому – юдеї це чи гої.
Та ось зачули коні музику
І притьмом подалися до корчми.
А там святково вбрані селюки стоять
І вуха затуляють од верещання скрипки.
«Музика ваш, здається, перебрав,-
Зіходить раббі до кагалу з брички.-
А ну ж бо, Шойлику, підкинь їм
Вогню нашого хасидського!
Аби й корчма од співу задвигтіла!»
Як хлопчик понадхмарну ноту взяв,
Бешт першим кинувся в танок,
І все село за раббі закрутилось вихором.
А найзавзятіший - Іван
Із «Гопака» на «Фрейлехс» переходить.
Та ще й у захваті свою виводить пісню:
«Ти – Шойлик, я – Іван.
Ти – підпанок, а я – пан.
Дай-но радості ногам!»
P.S.
Легенда оповідає, як через 30 літ успішним торгівцем і знавцем Талмуду раббі Шауль їхав у справах лісом. Раптом з хащі вискочили розбійники, зв’язали неборака та й повели до свого отамана.
«Як тебе звати?»- спитав кремезний бородань, пильно вдивляючись в полоненого.
«Шауль»
«Часом не той Шойлик, що колись так гарно співав на Купала?»
«Так».
« То ж заспівай ще раз своєї хасидської!»
Шауль заспівав, а Іван не в змозі встояти на місці, як і тоді, кинувсь у танок. Стомившись, витер долонею спітнілий лоб, подякував раббі Шаулю і відпустив його з Богом.
----------
Бешт – Ісраель бен Еліезер (1700-1760) з Меджибожа – засновник хасидизму. Ще за життя його називали Бааль Шем Тов, себто той, хто володіє благим Іменем.
»Якби Бааль Шем Тов,- казав раббі Лейб,- жив у часи пророків, він став би пророком. Якби жив у часи патріархів, став би патріархом. Так що, крім слів «Бог Аврагама, Ісаака та Яакова», можна було б говорить: «Бог Ісраеля».

не помилитися важко
і майже неможливо
приміряєш як німб
цю потерту наклейку
багаторазового використання
суджена – ти
у своїй системі координат
доречно припускаючи
що точка джі існує
тільки всі довгоногі німфи
умудряються оминати її
незбагненними вигинами
неевклідових просторів
і щоразу коли ти кажеш
ось воно щастя
помічаєш себе
на зворотному боці місяця
залишається проголосити
ще одну імовірність
і чекати попутного вітру
аби перестрибнути
на наступну паралель
з якою все одно не перетнешся
бо всесвіти не перетинаються
а накладаються
безмежжя помітити найважче
теж мені снайпер

Тобі ,народе, приписано провину,
За те, що любиш надмірно Україну,
Ще й досі терпиш той пекучий біль,
І знов поразка суне звідусіль.

Та ти живеш, хоч ворог б’є у п’яти,
Ти вистоїш, навчився вже чекати!
Бо сила в корені, помимо всіх скорбот
І слово правди будує свiй ківот.

Нема кайданів, щоб тебе закувати,
З тобою завжди, твоя Вкраїна мати.
Та й Бог з тобою, а він все може
Тобі ,народе, ще подарує гоже.

Гряде вже час, й те щастя що у Бозі,
Яке хвилево стало на порозі,
Зайде до хати, а з покуття Воля,
Народ обійме! І всміхнеться доля!

лист горіховий
згуком терпким
війнув
до ноги
пригорнувся
мокрий
мов загублене кошеня
заячало у серці
жалібним плачем

плечем
зачепила оголене віття
три горішки
підняла
сховала в кишеню
споглядаючи небо сире
що про світло забуло
мовчала
впліталася в дощ

і прощалося серце
в золоте і багряне
обгортались усі мої згуки
руки
шукали тепла
не знаходили
мерзло у грудях ячання
кохання
впало в сплячку

надовго
аж поки довершиться вік

2011

Падають дні, наче яблука. Гупають голосно.
Плямами соку ніч укривається. Ковдрою
Грається прірва безсоння. Хочеться
Плакати тихо й довірливо
Богові в бороду.

Голосно
Б’ється на друзки
Мрія-кришталь.

Замасковані
Ковані
Двері у сон
Закриваються.

Ключ, забинтований променем,
У рукаві мого марення
Схований.


2011