Війна між нами. Біженцями долі.
Не сонцю перша скрипка золота.
Останній зойк минувшин і магнолій –
і сім печатей миттю на вустах.

Серця давно – синхронні ікебани,
що підхопило річище руде.
Човни діряві, і вітрила рвані,
і Бог у бухті сонячній не жде.

2013р.

Пародія


Ти втік, заховався? Злякався неначе?
(Мов “Ахтунг” табличку на грудях побачив?)
Тебе, мій коханий, шукаю ще зранку –
Вмліваю, як згадую ту “партизанку”…

Твоя “партизанка” – тілесна цикута!
Смішний – я знайду, хоч маскуйся в якута!
І з пальми здійму ( то якщо в папуаса) –
Бо стала така щось на пестощі ласа…

Як в сонячний зайчик – я хмаркою стану,
Ну ти зрозумів – я й на Сонці дістану.
На дно океану? Наївний ти нині –
Затям, ми пливемо в одній субмарині!

Ти шерп у Непалі? Кумедно… До слова –
Мене не зупинить й Асканія-Нова!

… Чи ж я тобі, любчику, зовсім не мила?
Здаюся - виходь, не ховайся… Людмила.


12.07.2013

Хочу свіжого вітру
з холодною терпкістю м’яти,
і загублених у неосяжному просторі стель,
по замріяно-зоряних вулицях
вільно гуляти,
розімкнувши, нарешті,
лукаві обійми осель.
Миколайчиків, котрих
засніжені грудні носили,
їх чекаю чомусь,
зачарована, ніби дитя,
і живого рядка
поміж стомлених і наболілих,
у якому почую притишений шепіт життя.

Прохолодою вітер дихне –
І спадають обійми задухи,
Мов на мить він звільняє мене,
Розіпрілого вкрай, від кожуха,
Що незримо до шкіри приник
І тримає, як в термосі, тіло,
Хоч до спеки потроху я звик,
Та носити кожух надоїло.
Закружляв би у сніжній імлі,
Підбадьорений хутко морозом,
Щоб забути на літо жалі,
Та на осінь невтішні прогнози.
12.07.13

Ах, ти, щастя моє, ти жоржинове,
Я тобою навік опромінений!
І коли це, скажи, на Хрещатику
Я прилюдно тебе цілуватиму?

Килимами встелю там доріженьку,
Щоб твої не втомилися ніженьки.
Поведу тебе в гості до ніченьки,
Щоб твої не втомилися віченьки.

Ах, ти, диво моє, на світаночку
Я наллю тобі меду зі дзбаночку!
Повезу я тебе білогривими
В терем наш, де ми будем щасливими.

Окроплю тебе ніжними росами,
Щоб душа не була безголосою.
І ця пісня в тобі закорінена,
Моє щастя небесне, жоржинове!

2013

Вже й жнива! Жовтіють абрикоси
І - гримить. На те воно й жнива!
Чорногузи міряють покоси
І безлюдне поле ожива.
На духмяні пахощі меліси
Захмеліло падають джмелі
І комбайни, ген, аж попід лісом,
Теж, неначе джмелики малі.
Не позаздриш нині перепілці -
Щойно молодь стала на крило,
А вже пада, птаху навздогінці,
З колосковим шерхотом, зело.
Теплим воском стиглої пшениці
Перепахли навіть горобці,
І відро на маминій криниці,
І дівча, з ромашкою в руці.
А мені правічний дух соломи
Через душу спогадом поливсь
До порога батьківського дому,
Де мій шлях стернищем постеливсь...

нам рости і рости із мізерії в зоряне більше
із римованих слів та із ниці буденних думок
із вдоволено-ситих напудрених жалістю віршів
до тих щирих вершин де відлунює вічності крок

де життя – боротьба і не правий повік переможець
на біду і на зло надруковано стільки грошей
що втомився дохід рахувати в калитку торговець
і бракує журби на розвіяних лихом людей

хтось бідує в нужді а комусь усе мало і мало
захлинається статком порожніх від істин чеснот
бездоріжжя душі як воно уже глумом дістало
тих терплячих рабів що заховані в слово народ

нам рости і рости тільки в хащах лукавого слова
неубита мара – сподівання на добрих царів
то засіяна в ніч віковічної мрії полова
а зерно перемог розікрала безкарність псарів

страх торкає серця і стискає гармонію правди
до амебних клітин до простого як зло ремесла –
жити в хаті своїй хай товчуться палацами зайди
хай горить все навкруг і згоряє до чорного тла

є герої-борці і є просто німа середина
як загал глядачів на хижацькі здобутки змагань
не рулетки зеро а відрізана в кров пуповина
що єднає життя у безсмертя земних сподівань

нам рости і рости знемагаючи в труднощах росту
нам би справжній талан не обскубану птаху надій
та смиряти гріхи не чекаючи Божого посту
бути просто людьми а не кметами царських повій

12.07.2013 р.

Свілі сльози гіркої печалі
Переповнюють вінця очей.
Як без тебе я житиму далі
В смутку довгих зимових ночей?

Ніжних рук, милих губ твоїх казка
Прийде тільки в замріяні сни.
Інша прийме божественні ласки,
Їм не знаючи, навіть, ціни.
2011

А ти зможеш... всю вічність отак?
Перехрестями недокресленими?
Там, де має бути м'який знак,
Ти знову ставиш апостроф.
Без вісти
Біжиш, і губишся, і знаходишся
У світлинах незасвітлених,
І у кожному збитому подисі,
І у кожному слові.
Притчами
Вчиш мене як загубитися
По стежках іще незастелених
По хребтах рідних, орбітами...
Жаль, не можу.
Зорями-зернами
Я блукатиму - небо образиться,
І грозою грішно гримітиме.
Ти у вічність підеш -
по галактиці,
Самоцвічено, самоцвітами.
Ну а я? За тобою летітиму...

Я шукав тебе таку щомить…
У безсонно-непроглядні ночі
Образ твій давав наснагу жить
І щасливі зустрічі пророчив.

І дарма, що поміж нас роки
Й погляди чужі, мов хижі грифи…
В потаємній згоді дві руки
Корабель не заведуть на рифи.

Вибачай, прийти раніш не міг,
Серця мого болем осіянна!
Скільки нелегких лягло доріг…
Ти – з’явилась, і тобі – осанна!

…І наскочив на дев’ятий вал
Корабель, злетівши над судьбою.
І в душі вогню вирує шквал,
Й цілий світ наповнився тобою.

25 жовтня 2001 року

Вмоститись край вікна на цілий вік,
Чекаючи кохання, як світання.
А час пливе й холоне, наче віск,
І плаче тиха свічка сподівання.

Ще в тебе, мила, дуже рання ніч.
Невдача перша віри не зломила…
А хлопців мотилі на сяйво віч
Твоїх летять і обпікають крила.

Ще можна очі в далеч видивлять,
До щастя теплим зором відстань мірять,
Єдиного усе життя чекать
І довго, вперто й безпробудно вірить.

І ось колись на ґанку клямка “брязь!”,
Кінь білий заірже в нічне віконце,
І на порозі стане гожий князь,
Затьмаривши собою красне сонце.

...Дівочі мрії маревом легким
Життя згубити можуть до останку.
...Прийшов не князь – самотній пілігрим
Сором’язливо тупцяє на ґанку.

Вділи душі, повір: не забруднить.
Кинь тепле слово, як рядно в присінках.
Він істину шукає, а не мить,
Коли на мить слабкою станеш, жінко.

...Ще не хрестись. Ще твій не вдарив грім.
Ще дні твої незлічені, як зорі.
І хто був той самотній пілігрим,
Дізнаєшся ти, дівчино, не скоро.

Та молодість розвіється, мов дим,
Срібляста нитка упаде край поля...
І зрозумієш ти: не пілігрим –
То йшла тобі навстріч жіноча доля.

12 жовтня 2003 – 9 серпня 2004 року

Ми згубимось між нового буття.
В його смітті ми втратимо дорогу.
І зовсім недоречне каяття
Поміж хаосу, де немає Бога,
Де лише розлад, тріщини, змагання
Мерців з мерцями, жаху й маячні.
Залишаться зневіра і конання
Дівочих мрій у наркотичнім сні.
Ми будем танцювати під дуду
Якогось дідька, що страшний музика,
І боячись накликати біду,
Горлатимем про горе без’язико.

Дивно…
Серед тисяч можливостей,
Сотня – стати точно щасливою.

У коханні – як таланить…

І здається уже на мить,
Що зростає така ймовірність.

Серед сотень чужих облич
Ти вдивляючись, ніби в ніч,
Знов очікуєш нову зустріч,
Щоб відчути, або забутись,
Пригадати…так, дивна річ…

Серед сотень анкет-анкет,
Що приховує Інтернет,
Можна «так», чи конкретно – «нет»

В павутинні заплутавсь час,
Хтось «на раз» підловив дівча,
Хтось «завис» і думками лине…
Хтось під впливом, чека на зміни…

А самотність стріча…стріча…
Дивно…

Звичайний день, спекотний і скажений,
А ввечері – нащадки і… жона!
- Володарю, - звернулася до мене
З усмішкою чарівною вона.

І знову, переповнений коханням,
Готовий підкорити океан,
Останню копійчину без вагання
Несе тобі твій вірний «сулейман».

Я захистом тобі довічно буду,
З надійних рук, не бійсь, не відпущу.
Одне слівце зробити може чудо.
А ще… додай тарілочку борщу.


11.07.2013

Липень злив: на підозрілість хворий:
шорти замінив на галіфе.
Край дороги жартівник Цикорій
додавав у попіл голубе.

Настрій вогником ще кліпав невеликим.
Відчай розгорявся і міцнів:
це ж такий сумний, плаксивий Липень
ні плодів не виростить, ні слів.

Хоч автобус переліт прискорить,
шкаралупку смутку не пробить.
Край дороги садівник Цикорій
продавав за посмішки блакить.

То ж і настрій не пропав святковий,
і словам дозріти, і дивам:
край дороги чарівник Цикорій
небеса казкові роздавав!

06-07.2013

Знову грай!
В стані дивної хвороби
більш не знаю, що робити й що казати, я.
Це, втім, необхідно... то ж роби ще спроби!
Ба, чи людина ти? Ні, ти - паяц!

Вдягни костюм, грим з борошна зроби-но,
бо ж за гримаси платять люди і за сміх.
Хай навіть Арлекін украде Коломбіну,
смійся, паяце, задовольняючи їх.

Безглуздим реготом гамуючи зітхання
та під машкарою тамуючи свій біль,
смійся, паяце, над безталанним коханням.
Смійся від горя, завданого тобі.

***

Вновь играть!
Не имею больше силы я.
Что сказать, что делать, нет, не знаю я.
Цель - одна...ещё одно усилие!
Ба, человек ли ты? Нет, ты - паяц.

Надень костюм, лицо - в муке, так нелюбимой!
ведь люди платят за гримасы и за смех.
Пусть даже Арлекин уходит с Коломбиной,
смейся паяц, удовлетворяя их всех.

Пусть слёзы, спазмы душат, не веди и бровью,
под маской прячь свои страдания и боль.
Смейся, паяц, над своей несчастной любовью!
Смейся от горя, что овладело тобой!

***

Act again! While in delirium and out of my brain,
I do not know what I say and do, I'm down,
And yet it's necessary... make a strain!
Bah! Are you not a man?
You are a clown!

Put on your costume,
dip your face into farina.
The people want to laugh, and they pay to be here.
And if Harlequin shall steal your Columbina,
laugh, clown, laugh, and then the audience will cheer!
Turn your distress and tears into jest, oh, clown
your pain and sobbing into a funny face, while playing your part – Ah!

Laugh, clown,
at your love, that was broken down!
Laugh at the grief that envenoms your heart!

(translated by Volodymyr Knyr)

2012

Через рік чи два
Проросте трава,
Напнута туга
Лука тятива.

Відшумів давно
Той бентежний шал,
Лиш сухе вино
Сіль - дев`ятий вал.

Навісний потік
Змінених ідей,
Завжди, мов навік,
Скутий Прометей.

Забуває час,
Що було усім,
Не пройти прикрас
В спогаді старім.
2013

Кажуть, в серпні нагряне коралова осінь – завчасно.
Фотоспалахом снів стане все на колишні місця.
Буде сонце бліде і колюче, як постріл, неясне.
І зійде нанівець це безглуздя і відданість ця.

Не потрібно прощань. Навіть жаль не стоїть на заваді.
Через прірву спокути стрибнути так легко одній.
Непосильний тягар вже позаду. І задля бравади
Необачно торкається вітер схвильованих вій.
11.07.2013

Ти часто мене називаєш у помислах янголом,
а знаєш, насправді я грішна і зовсім земна -
я часом собі дозволяю п"янкого вина
і плачу, коли попри мене надія мина, -
а янголам тe не годиться- вони, наче ладаном

омиті, увиті у срібло, у золоті купані;
Вони розгортають шатро еманацій ярких-
А я можу що...? - лише слів кілька добрих- і тих
є мало щоб гоїти душу від болю і лих -
А все ж біля тебе я чуюся ангелом в купелі

Твоїх доброзорих очей...наче Небо зокрапнуло...
Зростаю до тебе, гартую незІйшле крило,
( а чесно казати: воно тільки ледь проросло)-
Воно в напіврусі, як ще недосказане сло.....
Та хай все одно я для тебе лишаюся янголом.

Учуся ставати сильнішою, бігти зо запалом
супроти ночей і ставати на скельця порфір,
ба, навіть, пірнати у хвилі сумеркних зневір,
Світитися вчуся, прощати! - а ти в менe вір,
Бо я біля тебе себе відчуваю тим янголом!

(Пісня)
Мальви пломеніють біля хати,
Тихо заглядають у вікно.
Мальви – це дитинства світле свято,
Що минуло вже давним-давно.

Приспів
Мальви рожеві, мальви рожеві,
Весен моїх зорецвіт.
Мальви рожеві, мов королеви,
Дивляться гордо на світ.

Мальви, м’яту і волошки сині
У барвистий я вплела вінок,
Щоб тобі сподобатися нині,
Щоб зробив до щастя перший крок…

Приспів
Мальви рожеві, мальви рожеві,
Літа мого дивосвіт.
Мальви рожеві, мов королеви,
Дивляться гордо на світ.

Відцвітають мальви на осонні,
Ніжні облітають пелюстки…
Похилилися голівки сонні –
Даленіють юності роки…

Приспів
Мальви рожеві, мальви рожеві
Весен п’янких зорецвіт
Мальви рожеві, мов королеви,
Спогад моїх юних літ.
10.03.2013

Допоки я живу – живеш в мені
Мій храм земний–садочок і хатина…
Я бачу наяву тебе й вві сні
Душі моєї друга половина.

Бо наймиліший край – де народивсь,
Де прожила весь вік твоя родина,
Де явір над водою похиливсь
І пломеніє полум’ям калина.

Де зорі світяться в воді на дні,
Їх дикі гуси, мов зерно, збирають.
Світанки будять радісно півні,
Пташки у гніздах діточок гойдають.

Кигиче сойка у очеретах.
Десь зарум’янився краєчок неба,
Дрімають перепели у житах…
А я молюся, крою мій, за тебе.

Допоки я живу – живеш в мені,
Хоч спочива на цвинтарі родина,
Про тебе я співатиму пісні –
Душі моєї друга половина.
10.03.2013

Триває літо. Що, кобіто,
Почула, як щебечуть діти?
Вони не знають, що є втома,
Ночують вдома…

А ми знайомі й незнайомі…
Ти, мов той вітер,
Що ліг спочити на газоні…
Як звук трембіти,
Що долітав до вух спросоння …
Що ж, перечитуй,
Оті листи…три невідомі,
«Хто зна, як жити…»

І пахнуть яблука медові…
Душі бриніти,
І вимагати щастя й долі.
Вона ще квітне…
Танок затіяла у полі,
У полі вітру…
Дивакувата, ти,
Мрійлива, моя кобіто.

Чому буває важко говорити?
Чому життя проходить наче мить?
І час - ніщо, його не зупинити,
а страх вночі давно уже не спить.

Навіщо падають останні зорі,
кінчаються думки і гасне день?
А непотрібне кидаєм в коморі,
щоб заробити чергову мігрень.

Як встояти, коли немає сили?
Як дихати, коли не маєш чим?
А на шляху лише самотні брили
і чутно десь далекий тихий грім.

Чим міряти оті безмежні ночі?
Знов бачити страхіття на яву,
бо не закриються від втоми очі.
Немає сили, та чомусь живу.

Що ще мені пошле безжальна доля?
В що вірити, молитися кому?
Щоб не відчути більше того болю,
коли тебе кидають геть саму.

Де відшукати той жаданий спокій?
Де все забути наче дивний сон?
Щоб простір неба знову був високий
і синій-синій ніби квітне льон.

Даліє день.
Безвітряно і тихо.
Поснули надокучні комарі.
На видноколі огортає стріхи
рожевий жар
вечірньої зорі.
Ще заграє згасаюча заграва
з розлогим небом,
що напівдріма...
І так мені погідно і ласкаво,
немов тебе
в моїм житті нема…

Болить душа за Україну,
Бо не підводиться з колін,
А нудно скніє в часоплині,
Повита страхом перемін.
Болить душа за Україну
З тих пір, коли я зрозумів
Усі гріхи свої й провини
У тім, що край мій морок вкрив.
Болить душа за Україну,
Адже ніяк іще не звик
Здаватись їй глевким, як глина,
Щодня прикушувать язик.
Болить душа за Україну,
Як за життям в останню мить,
Коли хтось знає, що повинен,
Але безсилий те зробить.
Болить душа за Україну,
За ту, що зрима для очей –
Поблякло – сяюча святиня
Мільйонів скривджених людей.
Болить душа…
10.07.13

Ходили ми по листопаду
в Позагайдар’ї восени,
а в бур’янах плелись позаду
колишні зради, і вони
псували настрій... Ніжна Маша,
що нижча трав, тихіша вод,
казала: "Ця пригода наша
лишень під’южує народ
гайдарський злісно пліткувати
про наш перелюб, а мій брат,
щоб ці плітки ліквідувати,
хова під стріху автомат...
На Кірова любовне ложе
без тебе, Йваночку, пусте,
а лоно тужиться й не може
вагітним стати; не росте
живіт холодний...".
Дуже скоро
після жовтневих, мабуть, свят
я під столітнім осокором
Ільків націлю автомат
на Машу бідну. Розстріляю
її стозраджену любов
і на Луганськ покутиляю
писати нариси ізнов
на теми високоморальні,
про ідеальний комсомол,
брехати вірші геніальні
і грати з друзями в футбол.
Я сам себе тоді і зрадив,
і долю Маші зіпсував,
був, прилюбив її, і знадив,
і привселюдно обібрав.
А пригайдарські злі мамаші
і бабусенції старі
шиплять: "Пішов он хахаль Маші,
щоб десь втопити зло в добрі...".


2010

Дивилася... А ти, поволі
Все далі йшов – такий стрункий,
Такий коханий! І – чужий...
НазАвжди із моєї долі.

2011

Поруйнований мур біля брами
Обіперся на вишню розлогу.
Стара хата брудними шибками
Споглядає тужливо дорогу.

Продавали її запівдарма...
Сірий шифер поріс лишаями.
Із одвірків полущена фарба
Опадає додолу жалями.

На нетоптаній стежці - ліщина,
В бур'янах дикий кіт копошиться.
Сирітливо зітхає хатина...
Не живе тут ніхто років тридцять.

15.06-09.07.2013р.

Фото автора

Незабаром знов поїду в Україну.
Там в церквах молитись буду за любов
І за тих, що тиснуть край мій у руїну.
Україні треба наших молитов.

Там у Львові зайду до Святого Юра.
На Личаків, де сплять Січові Стрільці.
До кав’ярні, де почую спів бандури,
Яку чую рідко так у чужині.

На дорозі буде Унів і Почаїв.
Святі місця християнської землі.
Там помолимось і поїдемо далі,
Щоб промити свої очі у Дніпрі.

Здійсняться в життя вписані мої мрії.
Кличе нас ювілей хрещення Русі.
Молитвами заговорить батько Київ,
Як столиця української землі.

На це свято усіх просить Україна.
Всіх з заходу, зі сходу і з чужини
Всі присутні там помолять Бога – Сина
О добро для нашої Батьківщини.

Україно твої діти знов з тобою
В мові й вірі своїх предків, як колись.
В молитвах згадають всіх своїх героїв,
Що за віру і край життя віддали.

Бог почує молитви і спів народу,
Щоб з’єдналися усі наші ЦЕРКВИ!
Всемогутній подарує в нагороду
Україні мирні і благі роки.
10.07.2013р.

Ніч розп’яла диво-шати,
залітає сон до хати
і усім, хто ще не спить,
тихо в ушка шепотить:
“Відпочити час настав -
позіхають-бо уста,
усміхніться, любі, мамі,
спіть, малята... На добраніч!"

Розплющу очі й ловлю сни,
мов тих метеликів руками.
щоб кольорові не втекли
осівши в серці порохами.

****
Дивне ж у тебе мистецтво, висікати сльози із мрамору мого обличчя.

****

Я стомлений думами, по вінця заповнений.
Вже й розум перечить, у сон вимикає.
Ми були разом, а зараз вже порвані
Порізнь на шмаття життя роздирає.

Колись ми у парі й коктейлі з Кампарі
А зараз плацкарт, найбездарніша кава
Бо щось я не вдужав та й ти не змогла і...
На фото на пам"ять в столиці ласкава.

Хай ковтають слова, мов у прірву,
Чи гудуть велемовністю фраз, -
У римовану тишу повірмо,
Де строфа, як у гранях алмаз.

Щире слово, - воно без окрас
Прикрашає буденності сірі,
Як його пізнаємо, щораз
Млосно зойкають струни на лірі.
Та у це благородної віри
Дуже часто немає у нас…

Гарні вірші, немов сувеніри,
Полишає для вічності Час.

10.07.13

Дві смужечки дороги польової,
Трави короткий чубчик поміж них.
Нема нікого поруч тут зі мною,
Далеко десь світ «урбо» той притих.

Барвисте, дике, пишне різнотрав`я!
Бенкет природи, свято без причин.
Веселку барвів, запахів прославлю.
Мене, мій Боже, бачити навчи...

Овес і повитиця обплелися,
Немов одненька доленька на двох.
Спориш рівненько, густо постелився.
Ти, мо`, стомився, друже мій горох?

Блакитно кліпа очками цикорій,
Під парасолькою сховався дикий тмин.
Яке зелене ароматне море!
Лоскоче ніздрі запашний полин...

Простакувата щирість у ромашки
І вишукана срібність лободи.
Легенька пишність у травиці-кашки
Манить мене: ходи, ходи сюди!

Жовтенько усміхається суріпка,
Стрімким мечем угору вріс пирій.
Насіннячка розсипалася дрібка
І віялом махає деревій.

І я іду, милуюся красою,
Дощу стрясаю краплі із трави.
Допоки дядько гострою косою
Цей цілий світ уранці не скосив.

4.07.2013

Коли Ти заплющиш очі,
наспівуючи щось знайоме
не в голос, а якось мовчки,
на місці вже звичної коми
поставиш нарешті крапку.
І розум спіткнеться раптом
об спогади, мрії, плани,
замовчані за сніданком.
Під сонцем, що сходить, розтануть
образи, обмани й мовчанки.
І, знаєш, загояться рани.

Коли Ти опустиш погляд,
знесилений, втомлений зовсім,
Твій відчай долине до Бога,
а Бог потерпіти попросить
і забути усе погане.
Між сердечних та інших прогалин
розімкнеться вже замкнуте коло,
затремтить переляканий голос
і на сльози маленький відступ
Ти нарешті собі дозволиш.

Знаєш, коли Ти заплющиш очі,
я до тебе торкнутись захочу,
але прірва, страшніша і глибша,
ніж звичайні земні розлуки,
не дозволить землі торкнутись.
Поцілуєш повітря, поглянеш в небо
і напишеш на хмарах сумом,
що нарешті пішло від Тебе
божевілля миттєве й бездумне.
Промінь сонця щоки торкнеться.
Не хворій.
І будь чемним.
Цілую.
Серцем.

10.07.2013

Чорніє повітря, синіє щосили.
Омелько вечеряє знов з матюками.
Нечисте його цілий день десь носило.
Село аж гуде вже масними плітками...

Під баром п`яниць так багато, аж свище
Дорога...чиїми вже хоч... кізяками...
Онисько забрався аж на кладовище
І моцно заснув "у обнімку "з хрестами.

Упир же смакує ранами синіми.
Червоними, певне, уже не хоче.
Солоха, сусідка, вечеряє мріями
(Її чоловік вже й раз в рік не лоскоче).

Поет наш сільський наджував собі класика
І лірики з`їв на вечерю багато...
І так переварює файно - фантастика,
Що газами віршів аж дихає хата...

Така вже ідилія - не передати...
Лише довелося ...втікати із хати...

...А доки Парася рядки ці писала -
Солоха в соломі...Омелька спіймала...


10.07.2013

Ліс усе дивився їй у спину,
Вітер награвав мелодію Карпат,
А дівча летіло без упину,
У долину, де блукало сяйво хат.

Мавки за смереками ховались,
Одіж з листя дівчині плели.
Геть таку, як самі одягались,
Щоби люди слід їх не найшли.

Не добігла, впала.. .Засміялась,
Бо став ліс милішим над усе,
І відлуння зично привіталось,
З Мавкою,що в новій сукні йде...

Чорніє повітря, синіє щосили,
Гойднувся п`яниця із матюками,
Озлоблене місто вечеряти сіло
Лайку заїло масними плітками.

А вітер гілками вечеря, аж свище,
Дорога – коров`ячими коржами,
І трунами свіжими он кладовище
Вечеря роздягнуте, без піжами.

Упир же смакує ранами синіми,
Соломину вмоча в кров на обличчі…
А Ніна Гнатюк вечеряє мріями
Про свічі каштанів ті - чоловічі.

Я снідав, обідав творами класика
Та ще й на вечерю з`їв їх багато.
Тепер переварюю радо насито –
Вечеря газами віршів кімната.

10.07.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Чорний крук над головою
В темряві чигає ночі,
Мов високою стіною
Світ тобі закрити хоче?

Купа попелу під нами,
Кості білі над землею,
Лиш сльоза тремтить вітрами
І каміння колією.

Світло свічки-жах пророчий,
Наче кров горить калина,
І мороз тебе лоскоче,
Крик із темряви долинув.
2001

У пам'яті людській є імена,
Чиї карби у часі не тьмяніють:
Нехай Івана з нами вже нема,
Його вірші від того не міліють.

Із відео, із спогадів і книг
Зринає голос тепло і душевно,
Насамперед до рідних і до тих,
Хто правду зберігає в серці ревно.

Любив цей світ, далеко не святий,
І так писав, неначе словом дихав.
Душею щирий, духом молодий,
Він до єднання Україну кликав.

Земну печаль оманливих років
І світлу втіху праведної днини
Вливав пером у ручаї віршів,
І ті впадали в океан людини.

Безмірно вірив, що лихе мине
І каменем наріжним ще постане
Не блуд грошей, а чисте низове,
Де Божий дар – життя багатогранне.

Народний дух майбутніх поколінь
Поета Низового не забуде,
Бо не міняв високе він на тлінь
І завжди знав, що «… як напишеш, так уже і буде».

Путні вітри поженуть нас до Глухова
через путивльські фортечні вали...
Слухай, зозуле з мобільної слухавки,
вовче виття з ковили!

Не здоженуть нас ганебно-безславні –
ось уже Ворскла, і Псло, і Сула...
Що ж бо ми скажемо Ярославні,
гейби щаслива була?!

Ігор, позбувшись полонного іга,
десь партизанить в гірких полинах,
баба-яга в його радницях біга,
пестить ночами жона кам’яна...

Глухо копитить дорога на Глухів
по Білопіллю і по Ворожбі –
масу пліток неспростовних і "слухів"
ми веземо, Ярославно, тобі.

Ми ж бо не винні, що в княжих столицях
п’яні князі зворохобили Русь,
а на Печерську собаки і гицелі
кості гризуть –
чути здалеку: хрусь!

2006

Розхристана і дика, як сова,
Спиває ніч мінорні схлипи вулиць.
У зав`язь мрій вплітаються слова,
Де ще живе мій неземний прибулець.
Люблю цей час. І тишу. Й самоту.
Із чаші неба пити трунок дива...
І відчувати простір, висоту,
І вірити, що пишеш - знать, щаслива...
І наближати космос до трави,
Аби душа ширяла поза часом,
Шепочучи високі молитви
У парі із окриленим Пегасом...
Так легко, добре. Завше б так було...
Виповідати марно. Відчуваю...
Натхнення біле ангельське крило
Відносить Душу...А куди...
Не знаю...

2013

Хтось поглядом торкається... ммм.. ні - губ!
Звабливо так лоскочуть чиїсь довгі вії,
Палкі бажання стогнуть, ниють, просять, мліють...
Заворушились знизу бешкетливі мрії
І розтеклись прозоро вбік і вглиб...

Як стискують реалії життя!
Ах, ну й вузька... Ох, вигинається... дорога,
Пульсує кров... Спекотно на шляху вологім,
Коли тіла летять шалено в рай до Бога
І завмирають вмить серця...а...а...

Із виру відчуттів лечу в полон
Реальності, де окрім королів і принців,
Окутаних в тумани мрій по самі вінця,
Я натикаюсь вкотре!!! на залізний принцип:
ВІД ВТОМИ ЛІПШІ ЛІКИ В СВІТІ - СОН!

Від часу померанчевих подій
Закралася зневіра у народі...
Моя подвійна шана тій ході,
Що хоче від усіх сказати: ГОДІ!!!

Щоденно у терпіння - знову цвях!
Ви - слуги, не погоничі худоби!
А ваші повноважні на місцях
Втрачають риси л́Юдської подоби.

За іграшку для них життя чиєсь.
Терпіння крапля вилита остання.
Встає, аби сказати, люд увесь,
Що ми - таки народ, не бидло в стайні.

До Києва дорога пролягла
Глашатаїв людської непокори.
Від кожного і міста, і села
Хай крапельки вливаються у море.

Нехай через ліси, поля, степи
Щодня течуть нові до моря ріки.
Останній шанс, народе, не проспи,
Бо бидлом і залишишся навіки!

Всеукраїнська хода

Ти прокинешся нині щасливою,
Бо у сні обіймала коханого,
Усміхалася сонному синові…
Пробіжаться стежиною тайною

Теплі спомини тихими ласками.
Почуття, вже навчені ховатися
За красивими стінами-масками,
Стрепенуться зім’ятими крилами

І – у небо… Присутність жаданого
Доторкнеться вологими пальцями
До пульсуючих істин. Стожарами
Обпечуть поцілунки… Між нами

Білі лебеді чистого смутку
День фарбують у сонячні гами.

10.07.13

Скажи мені, порадь, де взяти сили,
Щоб те страшне кощунство пережить,
Коли її, чуже і хиже, тіло
Тебе, мою святиню, осквернить?

Як давлять душу смутку чорні брили!
На серці, мов лещата крижані...
Невже ті руки, що мене любили,
Вже пестять іншу? Господи! О. ні...
2011

Я більше не пишу уже,
мовчу, як і мовчала досі,
іще пітьма, усе чуже,
лиш ти шепочеш щось там доці
і поряд я - примара боса.

І в такт годинника лицем
торкаюсь вуст немов таємно,
щодня з’являтимусь з кінцем,
лиш не звикай – це тінь нікчемна,
нема мене уже, напевно…

20.06.2013

Зимно.
А літо давно продукує спеку.
Думка чіпляє слова, як панчохи
пальці зашерхлі – і стрілки, і стріли,
і необдумані дії, і вірші.
Вірші писати – то справді кумедно.
Вірші, коли вимагають прибутків,
проситься сир і маслини до столу.
Діри в шкарпетках… Давно би додолу
руки упали.
Та пишуться вірші…

Ідуть години подихом століть,
І завтра щезне, мов забуте вчора,
А світ стоїть, а світ усе стоїть,
У морі часу нескінченно хворий.

Ідуть роки по скронях і очах,
І дні біжать, налякані безчестям,
І ті, хто дав на вітер сто присяг,
Летять униз і більше не воскреснуть.

Ідуть віки, неначе динаміт,
А світ чомусь не утопився в Леті.
Є, певно, ті, хто жив лише на мить,
І ті, хто за життя ще став безсмертним.

Спекотне літо.
Втомлена свіча.

За ким у горах
тугою - трембіта?

Півсвіту
потемніло ув очах,
коли твої сліди
розвіяв вітер...

Ще світять
незабудки у душі,
мої вірші
до тебе тягнуть руки.

- Послухай,
не зникай.
Хоч напиши!

...Ні звуку...