Повний місяць пишні вишні
Заливав сріблястим світлом…
І уперше в серці ніжнім
Розцвіла кохання квітка.

У дівочих світанкових
Дивоснах цвіли щоночі
Світлі кучері шовкові
І блакитні любі очі!

Я пила солодкий трунок
Несміливого признання…
Чистий, ніжний поцілунок –
Казка першого кохання.

Та в житті таке буває –
Розлучили нас жорстоко,
Хоч тебе не забуваю,
Моє диво, яснооке!

Все ж, зустрілось щастя інше
І в коханні знов розквітло,
Та ніколи більше вишні
Не буяли срібним світлом.
2010

Сонетів і віршів,
Високих, благородних,
Цих вишуканих фраз
Мереживо і блиск!
І всі вони прийшли
Із витоків народних,
Із тих пісень, що нас
В полон взяли колись.

З бабусиних казок,
Тих мудрості уроків,
Цікавих і страшних,
Де добрим був кінець.
То був найперший крок
З усіх наступних кроків
До цих вершин святих
І творчості взірець.

А ще із «Кобзаря»,
Що ми колись відкрили.
Мов Біблію, його
Читаєм все життя.
Поезій тих зоря
З дитинства освітила
До рідного всього
Високі почуття.

З дитиною брела
Нещасна Катерина,
Пробуджуючи в нас
І співчуття, і щем...
А може, то була
Красуня-Україна,
Обдурена не раз
Підступним москалем?

Шевченківські вірші –
Вони тепер народні,
Бо над усе любив
Вкраїну наш Тарас.
Молився від душі,
Щоб на краю безодні
Свавілля зупинив
Народ і гідність спас!!

Яка б вона була,
Сучасна Україна,
Якби не той фольклор,
Що цей народ зберіг?
І може б не цвіла
Так мова солов’їна,
Якби не був «Кобзар»
Їй вічний оберіг?
2012

Ти злився з останньою краплею
У чаші терпіння та болю.

До раю навряд чи потраплю я -Гріхи не пускають на волю.Ти злився з останньою краплеюУ чаші терпіння та болю.***Не стерпіла байдужість і втому,Може, варто сказати їм: досить!Я померла пів-вічності тому,А ніхто не помітив і досі...***І стільки болю у душі,Вона від нього аж німіє,А всі близькі - такі чужі!Своєю стати їм не вмію.Нема рятунку в забутті.Безсонням виплакані ночі.Таке буває у житті,Та я не хочу так! Не хочу!!!***В нашім небі раптом загриміло, І зійшлися хмари звідусіль. Не бажаю, щоб тобі боліло, Заберу увесь нестерпний біль. Я не можу дихати без тебе, Охолонь, прости і повернись. І якщо у тому є потреба, То на мене навіть не дивись. Просто поруч будь, щоб тільки знала, Що з тобою справді все гаразд. А моя любов і не минала, Їй, коханий, боляче за нас.***Я не сплю, та прокинутись хочу. Хай скоріше біда промине! О, небесного кольору очі! Ви не любите більше мене? Памятаю, як дні ми лічили І чекали в призначений строк Нашу доню з такими ж очима, А росте кароокий синок. Мов приречена, майже не плачу, Та згасає надії свіча…Чи колись у житті ще побачу Синє небо в коханих очах?***Я відповідь собі ніяк не дам: Невже такою доля бути хоче? Я мучусь тут, а ти, напевно, там, А сатана вдоволено регоче…***Не завжди, до рук узявши весла, Сісти в човен маєш на меті...Щось в душі померло - щось воскресло,Так буває іноді в житті. Я тобі довіритись хотіла, Розказати, що мені болить.А тепер і ніч осиротіла,І на двох світанку не ділить.Прагнула, щоб вислухав і втішив, Ти ж утік, як справді від мерця.Я сама зробила тільки гірше, І мене катує думка ця.***Надію у серці плекаю, Що вернешся, неначе не йшов. Молюся за нас і чекаю, Що все переможе любов***Не повірю нізащо, мій милий, Що тепер ми - навіки чужі. Та не знаю, чи вистачить сили Не дійти до тієї межі, За якою настане байдужість, Що наркозом у душу вповзе. Боже! Дай нам і силу, і мужність, Щоб любов переважила все*** Я не можу заснути й не хочу. Звідкіля негаразди взялись? Побажай мені доброї ночі, Як учора - хоч так відзовись. Спить самотньо у ліжку синочок, Рученята і ніжки простер. Побажай мені доброї ночі -Все, про що я благаю тепер.***Хай тобі насниться наше щастя, Ми його врятуємо удвох, Але це тоді нам тільки вдасться, Як у наших душах буде Бог. Гордість, нерозважливість і впертість В щастя бур’янами заплелись...Хай тебе мої цілунки пестять, Хоч у снах, як в дійсності колись.***Після грози світлішає природа,Дощем умита, ніжно-запашна.Після страждання гідна нагорода – Очищена молитвою душа.В такій душі - троянди в буйнім цвіті Радіють, що скінчився буревій. І ми з тобою, зливою умиті, -Рідніші на десяток снів і мрій.

Я безпритульна вітру течія…
Крізь хащі пробиваючи дорогу,
Іду вже не «на Ви», іду на «Я»...
Карбую над собою перемогу
У цьому світі, де банкнотів шал
Заволодів піснями й молитвами,
Де править зло якийсь відьомський бал,
Відверто насміхаючись над нами.
Де плачуть зорі та кровить блакить,
А спокій справжній лиш на кладовищі.
І де душа нестерпно так болить,
Немов жаринка десь на попелищі…
І де зігрітись навіть не дають,
Бо ніби між людей, але самотній…
І де щодня твою вбивають суть,
(І не лякає навіть суд Господній).
Де правді народитись не дано,
Добро наївне прихистку шукає…
А всім буває просто все одно…
...І це вбиває…

Не склалося, не сталося. Іди
любитися у слові, як у сіні.
Усе було від березня осінньо.
Усе було. Минулося. Сліди
від ніг, від рим, від білих сторінок –
ніщо давно, бо наклади куценькі…
(Перечепився в дверях, німбом дзенькнув,
спинився, і прискорив знову крок…)
Не склалося. І добре, що нема
ні вибору тепер, ні перебору.
Усе оте було в погідну пору
для нас обох. А спогади – туман.

Розірвано думки дрібним пелюстям,
Загублено у вирі сподівань.
Невтішно розридаюсь, помолюся,
Покірно перед вічністю схилюся,
Притихну, наче вітер серед бань.

Зомлію, ніби сонце полудневе,
На вишитій недолею тахті,
Допоки спочивають вишні леви
І храму не руйнують болю реви,
Де екзорцисти мешкають святі.

Кайма золи на рушниках безсоння,
Причинність і знемога - темний крій.
Пророцтвом оглашенного бездоння
Сивіє осінь, знову з підвіконня
Летить розірване пелюстя безнадій...
(18.05.13)

1
Не був давно я в Києві.
А це
Поталанило –
Їду до столиці,
До Либеді, Почайни, Щекавиці!
Квітневе сонце, мов яйце-райце
Казковопречудової жар-птиці,
По небу покотилося…
Ось-ось
Докотиться до сивого Славути,
А я – за ним услід,
І не заснути
Мені в дорозі.
“Бути чи не бути…” –
Гадать запізно:
Все мені збулось,
Що мріялось і марилось в нужді,
На маргінесах долі
Патріоту
Держави української…
(Достоту
Вона постала,
Як її “вожді”,
Без відома Всевишнього Судді,
У мене вкрали –
Претяжку роботу
Моєму серцю задали тоді!).
Нічого – я роботу цю роблю:
Ненавиджу вождів кучмоголових
І після каш пшоняних і перлових
Ще більше Україну я люблю,
І на щоденних політичних ловах
Їх на брехні безсовісній ловлю.
Це так, до слова – дріб’язок…
А втім
Я їду до столиці у надії,
Що віра мною знов заволодіє,
Що увійду я в український дім,
Що станеться святкова ця подія
В житті, давно безвірному,
Моїм.

Я всі твої святині обійду,
Мій Києве,
В соборах помолюся
За світле майбуття,
Не побоюся
У Господа спитать,
Чому в саду
Вкраїнському
Плоди
Чужинці
Трусять…

Я до столиці їду,
До Дніпра,
До друзів,
Що не зрадили й не зрадять, –
Нехай вони по щирості нарадять
Уміння, і терпіння, і добра...
Ці якості нітрохи не завадять
В цю пору,
Коли йде нечесна гра.

Я їду до столиці…


2
По Києву ходжу – не впізнаю
Мою столицю: стала чепурніша,
Але – чужіша (жалем переб’ю
Мажор свого захопленого вірша),
Чужіша й холодніша, ніж була
Ще донедавна (затишна і славна),
Якась, не по-вкраїнськи, марнославна,
Немов саму себе перебула
Заради європейськості,
Бо скрізь,
Куди не глянь,
Маркетинги і шопи,
І ти туди з копійкою не лізь,
Хохлюго, – не доріс ти до Європи!

А я туди й не лізу…
Обійду
Прадавні храми –
Богу помолюся,
На Бесарабці пивом похмелюся,
Посиджу в Ботанічному саду;
Широким помилуюся Дніпром,
Постоявши на кручі,
А по тому
Полегшено зітхну
Й гайну додому,
В Луганськ,
Де лихо бореться з добром
Справіку,
Де Європи ще нема,
Хоч також є маркетинги і шопи…
Ми – Азія,
Орда глухоніма,
Нам повзкома ще лізти до Європи!

Прощай, столице!
Я тебе люблю
Колишню,
У житті моїм – не лишню,
І до кінця любитиму колишню,
Тамуючи сльозу свого жалю.


3
Я повернувся з Києва додому,
На маргінеси тихої біди
В глухім куті,
І змив триденну втому,
Набравши повні пригорщі води
Холодної…
Скінчилися пригоди
Веселі та печальні
Мандрівні –
І вже чекати слушної нагоди,
Аби ізнов поїхати мені
В столичний рай.
Чекатиму терпляче,
Допоки не увірветься терпець…
Своє життя, воістину собаче,
Зведу оцим терпінням нанівець.
(Люблю столицю – мрій моїх світлицю –
Ще з юних літ,
Коли відкрився світ
Заобрійний,
Коли мені, щасливцю,
По силі став пташиний переліт
Із будня в свято.
Святощі столичні
Мою снагу потроювали знов,
І на собори я моливсь
Величні,
І відчував до Господа любов).

А що в Луганську,
Що мені в Луганську –
Ні родичів, ні друзів –
Самота…
Мій приятель останній,
Пиху панську
Прибравши,
В інших вимірах вита.
А той плюгавець,
Що мені в підметки
Ніколи не годився,
Нині п’є
Нектар богів
І в пазусі поетки
Шука натхнення втрачене своє.

Я втік би звідси,
Та куди –
Не знаю,
Ніде для мене берега нема…

Не раз іще столицю я згадаю,
Не раз іще заплачу крадькома.



2002

Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
в душі цвітуть якісь квітки урочі,
в душі квітки і зорі золотії,
а на устах слова, але не тії,
усе не ті, що мріються мені,
коли вночі лежу я у півсні.
Либонь, тих слів немає в жодній мові,
та цілий світ живе у кожнім слові,
і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
та вголос слів тих вимовить не вмію...

Якби мені достати струн живих,
якби той хист мені, щоб грать на них,
потужну пісню я б на струнах грала,
нехай би скарби всі вона зібрала,
ті скарби, що лежать в душі на дні,
ті скарби, що й для мене таємні,
та мріється, що так вони коштовні,
як ті слова, що вголос невимовні.

Якби я всіми барвами владала,
то я б на барву барву накладала
і малювала б щирим самоцвітом,
отак, як сонечко пречисте літом,
домовили б пророчистії руки,
чого домовить не здолали гуки.
І знав би ти, що є в душі моїй...
Ох, барв, і струн, і слів бракує їй...
І те, що в ній цвіте весною таємною,
либонь, умре, загине враз зо мною.

о моя багіро богине нічної варти
очі твої пустельні спалять мої сади
хижі твої обійми вже не відпустять вмерти
вже не відпустіть жити… милостині не жди …

о моя весталко храмового повійства
в решеті скиснуть вина звурдиться молоко
тихо зачахнуть діти нашого перелюбства
викохає неволя вільного – хижаком…

о моя готесо із опіками від ранків
нас не спасе розлука не порятує час
… лоно Ізида гасить кров’ю моїх останків…
я розіпнусь лозою – я відспіваю нас…

Частина 1 (лірична)

Так раптом сала закортіло...
Чарівна, довгождана мить,
Коли своє охляле тіло
Візьмешся салом підживить!

Як часничок пахтить казково!
Як перчик манить звіддаля!
Перлинка солі знову й знову
Язик і душу звеселя!


Частина 2 (практична)

Цю справу ставимо на рейки.
Купуємо кіло корейки,
Шпигуєм добре часничком,
Лавровим ламаним листком,
Втираєм потім звідусіль
Ще перець, паприку і сіль.
А щоби краще йщов процес,
Помастим зверху майонез.
Після такої підготовки
Хвилин на сорок - у духовку!
Гостей покличемо побільше -
І сало вийде ще смачніше!

Чорнозем під ногами і Небеса вгорі…
Розумні, працьовиті і хоробрі,
Почухують потилиці три богатирі
І дивляться з надією за обрій.

2013

Під сонцем вигорають трави,
І пахне стиглими житами
І пилом від доріг.
Із року в рік усе те ж саме,
Неначе код мега-програми,
Крізь сто віків проліг…
І все, здавалося, й так буде,
Природа, в ній – царями – люди,
Оманливий сей вплив…

А я ніколи не забуду,
Як ти тримав мене за руку
Й зі мною говорив…
І серце тануло із криці,
І ті останні полуниці
Втридорога і більш…

Весна сьогодні у столиці,
І я у жінки-жартівниці
Купую ягід ківш…
Вони зростали там, під сонцем,
Південних вітрів і околиць,
І прибули сюди, неначе
Ті заморські гості,
А я у спогадах…і досі…
Живі вони…зажди!
Ти підіймав кумедно брови,
Підморгував, мовляв, готова,
А я…боялась все…
І тане серпень вже медовий,
Під сонцем я, тримаю слово,
І знаю, що прийдеш…

Відшукаю у втратах — здобутки,
світлозору любов — у сльозі,
незахмарене щастя — у смутку,
скалки сонця — в покутній грозі.

Перейду через брід часоплину,
де підступна, щомиті нова,
нерозгадана зав'язь хвилини
на долоні буття дозріва.

Відшукаю тебе — тільки мушу
відмолити покутні громи...
Забери неошукану душу
і нарешті мене обійми.

Сандал, рахат лукум и горловое пенье.
Я для неё смешон, руглив и не еда.
Её надменный бог не выжил в воскресенье.
У ней в зобу меж ног - Босфор и лебеда.

У ней меж ног горит весь ветер перекрёстков,
Забытый, словно боль, и громкий, точно жесть.
Одежды шелестят невесело и хлёстко,
С собою не ведут, как будто и не есть.

Не я тебе кармен и ты мне не лжедмитрий,
Не весь наружный мир хмельной мадам Клико.
Танцующей стопой написанное вытри,
У века на часах живая нелегко.

Доселе невредим, в зарницах многоточий
Надеясь попадать в пышнейшую из свит,
Собрался бы стучать,
Но спит царица ночи:
Не покладая губ, восторженное спит.

2013

***
Трояндоквітно розпочався день,
В душі Бетховен прозвучав, як завше.
Хтось під вікном із нотами пісень
Схотів життя розвеселити наше.
Комусь не шкода лічених хвилин,
Йому, мабуть, немає що втрачати,
Він ходить світом, наче блудний син,
Усе що вміє – з ніжністю співати.
Ранковий проблиск ще одного дня
Із Вічністю підтримує розмову.
Життя іде… Що мить – то все життя…
Мелодія звучить все знову й знову…
2012

День із подихом кропиви
Затягнувся... Здається роком!
Живете як без жалю ви
Попід небом святим, високим?

День зі смаком людських турбот
За спочинком та миром тужить.
Так багато довкруг скорбот,
То чому ви такі байдужі?

Всюди біди, хоч очі мруж -
На коліна стаю в покорі.
Як торкнутися словом душ,
Коли душі безмежно хворі?

20.05.2013р.

О, дякую Тобі, Єдиний Боже,
За те, що Ти в житті для мене дав!
За те, що я живу, а не ворожу,
І славлю Віру у якій зростав.

Я, дякую Тобі за день і ранок
Вже пережитий тут, на чужині,
За думи, що пливуть над рідним Сяном
і сни, що сняться кожен день мені.

Я дякую, що рідне слово лине,
Яке народ так вірно стереже,
І для моєї неньки України
Благі надії й мрії всім несе.

Бідні , бідні українці!
Скільки нам іще мовчать?
Візьмеш томик український,
То без сліз не прочитать...
Катерину москаль кинув,
Роксолану взяв султан.
Ми до «старшого», за тином,
Захисти, царем будь нам...
Нас дістали уже ляхи,
І татари і жиди...
А ми ходим сіромахи,
Як німії, як кроти...
Розповзлись всі по підтинню
Хто на захід, хто на схід...
Козаки в одній свитині...
Та й давно пропав їх слід...

Побираючись все ходим
Зрозуміти просим нас...
А щоб взяти шаблю з ножен?
Та й запроданців по рожі.?!!...
Вже пора! Настав той час!

2012

Носились по желтому полю во ржи,
Не зная преград, ни межи – козаки…

Малиновый стяг и хоругви в степях
И лошади быстры, блеск сабель в руках…

Есть сила и слава родной стороны…
И стрелы ордынцев еще не видны…

Мелькали века, и менялись вожди.
Вот век перемен, и покоя не жди!

Опять революций кровавый террор…
И правят страною бандиты и вор!

Трехцветный накрылся кровавым рядном
Мелькнул синежелтый забытый давно.

Тонуло в крови всё, всплывало во лжи!
И молча брели все к провалу во ржи…

И вновь поворот –разворот и путь вспять,
И новый «Максим» продолжает стрелять!

Майданы окрасились в радуги цвет,
И каждый гетманчик глаголит ответ…

Флаг белый, оранжевый…сдали в утиль…
Страна голубых марширует в пути…

Всегда леденцов не хватало на всех…
Осталось народу топор…или смех…

Ю.В. 2012

Сквернословить сквер не смел,
Видел он величье дел
Всех кто, походя сидел
Отдыхая в нем от дел.
Он молчал, он не гудел,
Он листвой не шелестел…

Притаившись тихо ждал…
Мэтр придет? Или устал?
Ведь давненько не видал…
Вероятно, он чуть сдал,
Уже с тросточкой гулял,
Шляпу же свою не снял…

Сквер был рад ему всегда.
Дождь ли солнце не беда -
Покрывала всё листва.
А фонтанная вода
Привлекала всех сюда.
И светлели здесь глаза.

А сегодня, что за бред?
Он прожил почти сто лет
И не видел эполет
караульных, Боже – нет?!!
Мэтр покинул белый свет?!!
И какой же в сём завет?

А он проще репы две,
Пока жив, то все тебе!
А упал – тебе вдвойне!
Правда снова лишь в вине...
В жизни всё, как на войне.
Не стрелял, - свинец в тебе...
Мэтр всё знал, как знал ТевьЕ…

24.07.2012 Ю.В.

А жизнь сложилась!
Сложилась изначально.
Хоть были, вероятно, и печальны
Страницы жизни.
Это уже в прошлом…
Теперь все устоялось,
отстоялось,
в общем
Живем…
творим…
не ропщем…
наверно позабыты проходные роли…
а может не было таких!?
за это доле
опять благодарить не устаёте…
и так от роли к роли вы идете
по жизни…
и кино,
спектаклях…
но что-то все ж теряется…
по каплях,
как будто бы Шагреневая кожа
в размерах уменьшается!
Но что же!?
И жест,
и глас,
и блеск глаз...
тот же!
Слеза послушная сверкает
В лучах юпитеров…
стекает,
Увлажняя лёгкую небритость…
И в шелесте партера растворяясь…
Себе вы говорите –
Не раскаюсь!
И не хочу судьбы иной!
Здесь мой Ковчег!
и в нем я Ной!
Да, вы из Могикан – последний!
По праву же, как принц наследный
Сей театральный оседлали трон…
И ваши роли – камертон
Коллегам младшим и не только!
А сделать еще надо столько….
Вы, - не жалейте ни о чем.
Пусть злеет зависть – вы причем.
И не судите себя строго!
Ведь вы Актер,
Актер от Бога!...
2012

В туманной шляпе
осень
молчаливо
игриво смотрит невпопад
на листопад
и свет прибоя
лунного
гобоя нота низкая
во сне
приснилась мне
и я в объятиях мечты
всё жду покоя
но грёзы из тумана
в слезах обмана
в ожиданьи чуда и
покоя
не дают
и хороводят
прошлые года
особенно с утра
когда ветрА не спится мне....
не спиться б мне....
уже не снится мне синица
и даже ворон
не говоря о журавле
в тепле он нежится
вдали
от берегов родных
нам только перья
оставляя
улетая
и осень в зиму
превращает
немыслимый круговорот
ворот земных
совсем не рая
и по колена мы бредем
идем по снегу
догоняя вчерашний день
а он уже в тумане
там где-то ёжик
точит ножик
нарезать чтоб ольховых веток
и звёзды сосчитать
читать с Невинным до утра
полночный манускрипт
ночного неба
и ждать
пока наполнит Геба
бокалы терпкого вина
и не вина
твоя
моя
что не мечтаю больше я
о пне
что по весне
не распустился
забылся
в уголок забился
затаился
скорее просто развалился
и светит фосфором во мгле
возможно
мне или тебе
не все ль равно
когда темно
и жутко на душе и сиро
кто свечку впереди зажжет
и сиротливо подождет
твой неприход…
свеча сгоревшая нетленна
она выводит всех из плена
корысти
страсти
темноты
её пример к себе примерь
возможно наконец поверь
что смысл бытия лишь в том
чтоб не сгореть
за зря
как тля
а осветить кому-то
дом
кому-то может новый
том
гусиное перо что пишет
а не осветит
кто услышит
или прочтет?
и будет
Пушкин
Пущин
без маяка не отличишь
почёт ведь делает поэтов
из дилетантов –дуэлянтов
не всем конечно так везёт
и если к речке занесёт
да ещё к Черной…
то попал
пропал
но глория всё ярче
светит…………………
Ю.В. 14.02.2013

Замерзают коты на улицах!
Замерзают собаки в будках!
Безразличье у всех на лицах,
Отморожены все как будто!
Парадокс не в зиме, не в стуже,
Ведь и в зной замерзают души.
А маразм всё крепчал и туже
Закрывал всем глаза и уши.
Стало модным – сердца из стали!
Стало брендом – сваровски в душах!
Милосердье давно распяли,
А котов, как и раньше душат…

2013

Знов насувається зима.
Не синьо-біла,
Та – від помаранчу
Вся згоріла…
Якого кольору тепер
Чекати всім нам від природи?
Кому співати будуть оди?
Що обіцятимуть в четвер,
Після дощу?
А сніг впаде…і знову все накриє,
І знову все покриє!
І ми лиш згодом, на весні
Побачим знову ті ж граблі…
І разом ми на них наступим…
І потовчемо воду в ступі…
Та й заспокоємось…дурні.

2011

На кожному каналі шоу час.
Хто найчесніший є у нас?
Як риби свіжість є одна.
Так правда- є, або нема…

***
Я вірив, вірив – вже нема
Ні віри, а ні сподівання.
Прийшли коти, в меду вуста…
Не діждем ми їх сповідання.

2013

...І на майдан всіх привели,
На прапор Віру підняли.
І страшно їм було та зимно.
Їх зігрівав вогонь сердець.
Простих сердець. Тепер їм дивно…
Тепер нехай їх вхопить грець,
За зраду, за такий кінець.
За те, за що боролись…
А що тим людям віддали!...
Хай би самі та й накололись!

Вот пёс, вот будка, он доволен
Корыто полное еды
Своим хозяином неволен
Ну так и что ж? Ведь нет беды.
А то что цепь за псиной скачет
Шаг вправо, влево – не моги
Он о свободе не заплачет
Не отгрызет себе ноги
Есть жалкий кров и черствый хлеб
Свобода по цепи гуляет
Вот стадо загоняют в хлев
И хлев тот, псина охраняет!
Ему плевать, он тоже скот
Не разорвет грудиной майку
Он открывает вялый рот
Чтоб проглотить свою лишь пайку…
Придет хозяин иногда
Почешет за ухом, погладит
И тут же сразу, сносака
Под дых с улыбкою зарядит…
Не расслаблялся, чтобы пёс
И не скулил на небо глядя
А службу, чтоб исправно нёс
И на лужайке чтоб не гадил…

2013

* * *

Так, відкладаючи щастя на потім,
Наймити вічні грузнем в роботі.
В сьомому, в сімдесят сьомому поті.
Наймити вічні, здохнем в роботі.
Щастя — колись-там.
Щастя — на потім.

Так, відкладаючи ніжність на завтра,
Недоціловану уст наших ватру
Гасим. На попіл. Кохання нездари.
В ніжність — як в море! Сьогодні! Зараз!
Завтра — не знаємо — чи не запізно
Буде для того, кому оця ніжність.

Осене! Осене! Сонцем займись!
З буднів безликих рвонися увись
І, осіянна, нарешті навчись
Не відкладати життя на колись.
Хай ми ще встигнем,
Хай нам ще вдасться
Пристрасть і ніжність,
Життя і щастя!

2007

злива скінчилась а ми починаємось заново
ми починаємось знову і знову щодня
скрапує з даху небо туго захмарене
що йому ритм коли музика йде навмання

що йому рухи планет такі злаго́дженні
ночі у ночви травневий доточує сік
і потягне запряженими підводами
сизий світанок із бузинових рік

сизий світанок що нашими снами освячений
неспішно розгорне нового завтра сувій
трішечки ближчим стане наше побачення
й моє майбутнє в гарячій долоні твоїй


23.05.2013

Життя на мілині,
Звичайно, спокійніше.
Та глибини мені
Не вистачає... Тиші!
Бо гамір суєти,
Неначе ворог лютий,
Все не дає дійти
До істинної суті.
2013р.

...недоокисленим, недовідновленим -
взагалі не до яких хімій:
він з народження був стурбованим,
і спокійним в операційній...

...незавершеним, фрагментованим
по кількості наночастинок:
не будучи ніколи знедоленим,
хоча й застрелили в спину...

...не розведеним, концентрованим,
недопитим по кількості фраз:
час від часу здавався стомленим -
надто часто він жив для нас...


2013 p.

Зупиніться на хвильку літа,
Щоб натішитись диво-весною.
Пролетіла пора золота
І чоло зацвіло сивиною.

Не кружляй, золотий листопад,
Хризантеми в саду ще палають.
Не засніж моїх літ, снігопад,
Я твої сиві дні подолаю.

Прилетять журавлі і шпаки
І розквітне бузок на причілку.
Защебечуть пташки залюбки,
Білий цвіт напуватиме бджілку…

Закружляє травневий розмай
Білим квітом у мене на скронях,
Заясніє п’янкий небокрай
На земних зеленавих долонях.

Зупиніться на хвильку, роки,
Хай не скінчиться бабине літо,
Щоб до ранку палали зірки,
Хоч не вернеться все пережите.

Не кружляй, золотий листопад,
Ще квітують в садах чорнобривці.
Не засніж моїх днів снігопад
Дай весняного трунку напиться.
30.10.2012

Стелеться протоптана стежина,
В’ється від порога до воріт.
Плаче одинока яворина,
Бо без пари їй немилий світ.

Повертались журавлі з чужини,
Небокрай за обрієм горів,
Молодій тендітній яворині
Явір про кохання говорив.

А в холодній заметілі сніжній,
В надвечір’ї лютої зими
Дужий явір пригортався ніжно,
Обійнявши вітами-крильми.

Захищав від бурі і негоди
Ніжну яворину молоду,
В спеку надихав їй прохолоду,
Лиш від себе не відвів біду.

І коли весна цвіла-буяла
І черешні квітли у садах –
Злії люди явора спиляли…
Плаче яворина на вітрах.

Хилить туга юну яворину
Захистити нікому її.
Розділя вдовину самотину
Кинуте гніздечко на гіллі.
27.10.2012

Вода нашу вулицю, мов обіймала,
Милуючись цвітом вишневих садів.
«Зеленим Кутом» наш район називали,
А станція звалась «Веселий Поділ».

Ці назви чудові їм так пасували,
А річці маленькій не так повезло:
«Кривою Рудою» чомусь обізвали,
Та кращої в світі для нас не було.

Вона карасями усіх годувала,
Своїм очеретом вкривала дахи,
А в спеку таку прохолоду давала!
Росли там домашні і дикі птахи.

Зеленими вербами зір милувала,
Зимою ходили по ній напрямки,
А ще нам і ковзанкою слугувала
Улітку ж там хлюпались ми , мов качки..

Міцними, засмаглими швидко зростали,
Зими не боялись, холодних вітрів,
I перше кохання над нею стрічали,
Милуючись дивом її берегів.

До неї я їду завжди на пораду,
Сюди я і радість, i смуток несу.
Я дякую, річко, тобі за розраду,
За спогади милі, за вічну красу.

2010

Весняна заметіль, чарівна заметіль!
Заміта білий світ пелюстками.
Спів і щебет лунає, дзвенить звідусіль,
Наче з неба ці фуги і гами.

Свої вікна відкрий, свою душу відкрий
Ти назустріч весні і коханню,
І послухай цей світ, неповторно-дзвінкий,
Ти сприйми його, ніби востаннє.

А які голубі, осяйні небеса!
Салютують свічками каштани.
Це така невимовна і чиста краса!
Ти на неї поглянь, як востаннє.

Зеленіє і квітне, і світиться все,
Завмирає в хмільному чеканні...
Скільки весен ще доля тобі принесе?
Тож, живи кожен день, як в останній!

Щастя жити ж бо випало саме тобі,
Розкіш дружби і диво кохання!
Не втрачай ні хвилини в злобі, чи в журбі,
І радій, наче справді, востаннє!

Давай будемо зупинятися
провулками "тинятися"
фарами сліпитися,
подорожувати там де завжди ходимо
навіть коли холодно,
давай про щось поговоримо і
окутаємося по тепліше,
малюватимеш,
про те інше на
сніг чекатимемо,
а отримати сонце з дощем.
Питай про те чого бажаєш
бо вмію ніяково мовчати і
не мерзни, гріти
персти які тримають
пензлі неначе одягати персні,
схопи натяком
стати винятком із
цікавості витоком,
обери чітку позицію
погодься на мою пропозицію
і жодної вимоги
ми могли разом
пити теплі напої ... а
по дорозі назад зриватиму - афіші,
оголошення з стовпів

2012

Ми всі такі потворні і німі,
Чи говіркі та пафосно поважні,
У всіх добра на кожного ліміт,
А у житті ми лежні епатажні.

Мене судомить від бездарних слів,
Від бездуховності – до слави шляху,
Ще маячня впродовж скількох віків
Не набула такого ось розмаху!

І плакати? Кричати? Що робить?
Чи затуляти вуха оптимізмом?
Жива ж краса, нехай таки штормить,
Шукати варто всупереч трагізму!

22.05.2013

Гальмуються реформи. І нема
Чим змазати ресори і колеса.
Блукає межи соснами трьома
Народ наш при бубнових інтересах.

А козирі – в чиїх вони руках,
Помічені чиїм таємним крапом,
І хто моменту слушного чека,
Щоб виграти в цій партії нахрапом?

Втомилась дама пікова – її
Валети й королі гуртом обклали,
І тішаться шестірки-холуї:
Ще доклюєм, чого не доклювали!


2006

Осіння
серенада

В садочку
Листочки
На вітрі
В повітрі
Фліртують
Мов зорі
На морі
У ночі
Охоче
Танцюють
Це осінь
На росі
Вальсами
Тне драму
Я бачу
Дівчину
Осінню
На полях
Неволі
І плачу
А сльози
Загрози
Мов лихо
Йдуть тихо
Я чую
Їх шепіт
У степу
Де сила
В могилах
Крокує.
01.11.2009р.

Кадило
Посилить
Могили
Життя

Поети
Конкретів
Не плетуть
А я

Дитина
Билина
Коліна
Ломлю

Надії
І мрії
Раз сію
Раз ллю

Я слово
Здорове
Полова
Не я

Читаєш
Співаєш
Минає
Життя

Я руку
На злуку
Не крукам
Подам

Чи браття
Там в хаті
Освятять
Мій храм
14.10.2009р.

Люди поступово всі згасають-
Всередині або в чиїхсь серцях.
Хтось забуває, кОгось забувають
У пилом припорошених містах.

Та є такі, кого навіки пам’ятаєш,
Навіть коли його/її давно нема.
В до болю рідні очі заглядаєш,
В світлини, з яких спогади зрина…

Багато літ тому маленькі кроки
Так гріли теплі батьківські серця:
І тато, й мама лиш молились Богу,
Щоб були ми щасливі до кінця.

Як швидко все змінилося на гірше…
По вінця дім наповнило війною.
І усвідомлювали щось гeть інше-
Дорогою не йтимемо старою.

Як хочеться тепер крізь перешкоди
Тулитись до батьківського плеча…
Пробачила всі давнішні незгоди,
І ось тепер побачитись хоча б.

Сказати, що я завжди сумувала,
І псевдоненависть була мені за гру,
Читаючи листа до мене, знала,
Що спогади про тебе не зітру.

Я прошу Бога про здоров’я рідних,
Так тяжко усвідомлювати втрату
Здається, що так мало вчинків гідних
Насправді бачили від мене батько й мати…



25.03.2013

Все нормально. Зрозуміло.
Чорне - чорним. Білим - біле.
А все таки якісь сумніви кружляють...
Вороги і псевдо друзі
Служать нині одній музі.
Разом моляться. Чи щиро? Я не знаю.

Перевірити не в силі.
Чи в їхній молитві милість...
Чи охота сріблом Юди воювати?
Зрозуміло, а не знаєш
Хто які наміри має.
Відповідь тобі у сумнівах шукати.

Ось ні! Діти мого краю,
Той, хто Богу довіряє,
Без гріха живе, спокійно може спати.
Лиш злодій і кровопивець
Спати не може щасливо
Боячись що його лихо може взяти
14.10.2009р.

По життєвих дорогах,
манівцями, стежками
я все далі і далі
віддалялась від мами.

Та коли спамяталась,
зупинилась - ой, леле!
моя мама назавжди
віддалилась від мене!

З того часу дорога
все коротша між нами.
Я все ближче і ближче
наближаюсь до мами.

2013. 22.05

Глибока тиша…
Вже й зірки поснули,
Лиш матіоли чар хмільний п'янить –
Я слухаю…
Я слухаю минуле:
Минулий Час,
Минулий День
І Мить…

2000

дівчино в товаристві вазонів
під громами пряного неба
літо не вкаже жодних кордонів
улюбленій доні липневій

іди не бійся грозам назустріч
вчи їх мову танцюй з вітрами
лови вечорів втомлений усміх
в килимі хмар перед зірками

усе це твоє сонце й негода
різні такі й завжди під руку
разом смакують власну свободу
де рясен світ пахощів звуків

чуттів твоїх бажань і чекання
за чеканням приходить повінь
сходить зоря вечірня і рання
твого життя з твоєї долоні


22.05.2013

Вигріваймось, Агрусе. Березнем-агресором,
окупантом-Віхолою світло замело.
Та тепер нам радісно, та тепер нам весело,
ще давайте збігаю в квіти за вином.

Вигріваймось, Агрусе, молодими травами,
а з торішнім листячком назавжди порвім.
Щоб зелено-райдужним нас вони заправили,
щоб на рік весь вистачило, запашним пальним.

Вигріваймось, Агрусе, абрикос коралами,
білими, рожевими в голубій воді.
У душі пораненій мрії ледве жевріли,
а тепер під парусом - молодій, радій!

Вигріваймось, Агрусе, бджіл, джмелів хоралами,
голосами сильними стильних співаків.
У морознім Березні в розпачі згорали ми,
а тепер палаємо в радості п`янкій.

Вигрівймось, Агрусе, з Бахусом і з Пафосом.
В пахощах утопимо холоду Змію.
Що з гіллям оголеним ямбами наплакався,
анапесту стопами з квітами сміюсь.

Вигріваймось, Агрусе, в Абрикосі-Африці.
Чудо-переміщення: із Чукотки - в Чад.
Щоб тепло не знищилось, нам потрібно, Агрусе,
з швидкістю космічною мчати до Дівчат!

04.2013

Вже соловейко не збира вечірні роси,
Не чути його співу так давно.
Вербі жовтаві вітер чеше коси
І стукає осінній дощ в вікно.

Замріялись тополі на осонні,
Корони кленів полум’ям горять,
Берізки на узліссі, мов спросоння,
Листочками тихенько шелестять.

Зажурені прощаються лелеки,
Лишивши гнізда і коханий край.
Така їх доля відлітають далеко
І повертати в весняний розмай.

Ще червоніють кетяги калини
І зеленіють велетні-дуби.
Намисто ронить ніжне горобина,
А під кущем сховалися гриби.

Іще квітують хризантеми білі,
Мов наречені повні дивних мрій,
Хоч, певне, знають сніжні заметілі
Їх заметуть в холодний зимовій.
23.10.2012

Листя клена грайливо кружля
В заметілі яскраво-багряній.
Даленіють безкраї поля,
Догора небокрай полум’яний.

Падолист, золотий падолист,
Застилає траву мережками.
Падолист, юних літ, падолист,
Не погасить кохання між нами.

Засмутилась осика й верба,
Зорецвіт на багрянистому листі,
Ронить сльози лелеча журба
І калина в червонім намисті.

Падолист, золотий падолист.
Застилає траву мережками.
Падолист, наших днів падолист
Не розвіє кохання між нами.

Не засипала слід наш зима,
Над гніздом ще кружляють лелеки,
Вже тебе біля мене нема а –
Падолист залишився далеко…

Падолист, золотий падолист,
Застилає весь світ мережками.
Падолист, сивих днів падолист
Біль розлук не минає з роками.
20.10.2012

За правду, істину не гладять по голівці,
У крові власної умиєшся ти цівці,
З розбитою бандурою заснеш
В тюрмі на голій, охололій вже долівці.

22 травня 7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Поцілуй мої мрії безсилі.
У скалічені сни увійди.
Розіп’ятій гріхами надії
Дай живої напитись води.

Знищ, як доказ розлуки, злопам’ять –
І мене у собі урятуй.
І прощення скупими сльозами
Покаяння моє поцілуй.