В зимовий час природа спочиває,
В зажурі тихій довгі ночі й дні,
За літечко втомилась і дрімає,
Їй заметіль співа сумні пісні.

І у дерев душа, як у людини,
Вона чекає сонечка, тепла.
Ще червоніють кетяги калини,
Та яворина журиться одна.

Десь шелестить сухий листок на клені,
Стара верба від холоду дрижить,
Лише ялини молоді – зелені,
Кремезний дуб із вітром гомонить.

Але, як клич веселий залунає,
На мить забуду стільки маю літ.
У юні весни в думах завітаю,
А роки поспішають їм услід.
25.02.2013

(Пісня)
Як закінчиться ’’бабине літо ‘’,
Замете наш садок сніговий.
Добротою і щастям зігріта,
Я купалась в любові твоїй.

(Приспів)
Бабине літо, бабине літо –
Світлої осені дні
Бабине літо – небо в блакиті,
Що принесеш ти мені,

Засріблилася паморозь в косах,
Стука люта зима у вікно,
Літо бабине в серці і досі,
Хоч тебе вже немає давно.

(Приспів)
Бабине літо, бабине літо –
Теплої осені дні,
Бабине літо сонцем зігріте,
Світить у душу мені.

Вже дорослі і діти й онуки,
А тебе лише бачу у снах,
Простягаєш до мене ти руки,
Тепла посмішка сяє в очах.

(Приспів)
Бабине літо, бабине літо
Нашої зрілості час.
Бабине літо – все пережито…
Вогник любові не згас.
23.02.2013

ЩО до почуттів моїх тобі?
У душі на тебе зла не маю.
Я востаннє слово дав собі
І тепер його вже не зламаю.

Безміром вселенським я і ти
В одночассі поруч пропливали.
…Тихо розбігаються світи.
Ті світи, яких ми не пізнали.

24 березня 1993 року

Навала простору. Прости.
Я просто не лише приманка.
Я прима. Я вино з тростин
Цукрово-крилих полустанків.

Прости і випий не до дна
Мене не всю, а лише світлу.
Мовчання тиші не рідня.
І я до себе ще не звикла.

Наш вік

Наш вік -туман всесвітній
Пахне зграю банд,
Боротьба іде за владу-
Зграя, яка виграє гранд.

Впаде туман, як марево,
Наступить день ясний
Як сон, туман пройде
Повіє вітер весняний.

Буде сонце,день ясний,
Я вірю в це і знаю,
Пробудиться люд із сну,
Прожене всю вовчу зграю!

витесав тебе з льоду
білу мою Ізольду
викресав із каміння
сЯйну мою богиню

кинув тебе до склепу
юну мою Джульєтту
викрав тебе шалену
бідну мою Єлену

кинув тебе суддею
мертву мою Медею…

Медея! – Фатум ховає очі…
де я? де я? – луна регоче…

…у стіні артерій
я шукаю двері
в погляді у звірів
я шукаю віри…

Тече ріка кровавая,
Наче з того раю,
З того раю під землею
Нема його, немає!
Одна лиш пустка
Й та бездона.
І ні кінця, ні краю,
Куди не кинся -
Скрізь вона:
В душі й попід ногами.
Зеленіе ясен, тай той
Над могилами.
Шумить, перекликаеться,
Стогне тут віками.
Світить сонце, й те пекуче
Пече, а не гріє,
А побілля нього,
Тай хмаринка мріє.
Любо, любо подивитись,
Згадаешь - заплачешь.
Тай підешь до того раю,
Неначе й не бачив,
Того сонця пекучого
І зелений ясен.
Течуть ріки кровавії,
Не течуть - втікають,
Втікають до ясена,
Тай там і всихають.

Чи існує в світі
Папороті цвіт?
Чи цвіте далече,
Чи біля воріт?

Чи існує щастя?
Чи існує горе?
Чи існує доля?
Чи то ми - вона?

Не питай у мене,
А спитай у Бога,
А спитай у моря,
Та й подумай сам.

Як би то папороть цвіла,
Чи всі були б щасливі?
А як би щастя не було
Чи світ би був нам милий?

А як би горя не було,
Чи була б печаль?
Якщо доля - то ти сам
Так рушай удаль!

Може й камінь зацвісти,
Якщо сильно хочеш.
Лиш для щастя мати треба
Вілні ясні очі.

Ти вже не жінка, ти просто суцільна душа.
Прикрашена німбом, що пасує до вічності,
Згідно якості делікатного аркуша -
заповненого рукою Божої місткості.

Вимальовує старанно на скрижалях серця,
Викарбовує вміло безсмертя як ниті,
Відрізає покраю непотрібні віконця -
Щоб не зиркала ти на роки вже віджиті.

На літа - ембріони зачаття гріховності,
Переповнені скупістю, похіттю, хмелем;
Понівечені дотиком ізольованості,
Що породжує страх про майбутнє за себе .

2013 р.

відлуння ти просто відлуння і так я тебе наречу
ти будеш останній до серця пригублений звук
як зірваний камінь приречений вже на льоту

ніколи ти чуєш ніколи тобі не знайти таїни
ти просто уривок обривок півслова фінал
і годі звірятися ночі що згукує сни

тобі....хто без імені хто ніби правда і начебто гра
минулі світлини - космічно окрилений пил
не вартий приземлень не варто осмислень

сьогодні у нас нічия



2013

Відомо всім, кому завдячує життям Цеглина.
Це - глина.

2013

Коли то сталося - не знаю!
Було то в пеклі, а чи в раю?
Іскрилось счастям мое горе,
І доливали сльози море.

А то з-за хмарки вийшло сонце,
І глянуло в моє віконце.
Розвіяло мою печаль,
І понесло за мрієй вдаль.

А мрії ті мої безмежні:
Далекі, леткі, необмежні.
І я за ними полетіла.
Від радощів ледь не зомліла,

Як опинилася в тім раї,
А чи у пеклі? - Не згадаю.
І мрії ті мої безмежні:
Далекі, леткі, необмежні.

Летіли в небо наче птаха,
Такая вільна і строката.
Туди де наше майбуття,
В мое майбутьнєє життя.


2013р.

Мовчи - мені так сонячно, солодко...
Чи то гірко, чи, може, неправильно.
Правила...і рани різано-колоті,
І мораль - хай їй грець - без покаяння.

Мовчи - мені так звелено, сказано
Знати площу чи глибину невідомого.
Промені... сплетені серцем, дворазові -
Не спопелять, коли не зіпсовані.

Мовчи - мені так приязно, затишно...
Не потрібні слова, за тебе додумаю
Струнами... чорно-білими клавішами
Чи беззвучно - що було. І що збудеться.

з літа до літа щасливий однаково
джміль з контрабасом трюхикає маками
сонце і квіти і зелень смарагдова
грає на повну цвірінькове радіо

час відлітати за хмари на гойдалках –
літніх канікул ще стільки не пройдено
ще безтурботно без пасоки вересня
тягнеться в небо кульбабова вервиця

Пишу листи зі станції "Осіння",
Зі станції "Холодний листопад",
Де вітру золотого шепотіння
Відносить листя-спогади назад…
Туди, де я для мрії народилась,
Для переливів сонячних пісень,
Де казкою уперше причастилась
На ясні зорі, веселковий день,
На наші непобачення хвилинні,
Уявні поцілунки боязкі,
І спогади розбурхано-осінні,
І теплий дотик дружньої руки…
Де я – дівчатко ще простоволосе,
Вдихаю пелюстковий аромат…
А доленька надривно вже голосить,
А вірші вже приречено кричать…
Пишу листи – немов себе шукаю -
Оте наївне щире дівченя,
Що бігло у життя, немов до раю:
Через поля… босоніж… навмання…
Ще замість ран – весняноспів у серці,
Ще замість смутку – усміх, сонцекрок…
Ну а душа, не зранена у герці,
Промінням діставала до зірок…
…Чогось мені тепер не вистачає
В холодному осінньому саду…
Бо й досі сниться: казка ще чекає…
Бо й досі (вірте!) я до неї йду…



2013

Я викопав колодязь, аж до зір,
І п'ю небесну воду із тих пір,
Тому, кого жага земна катує,
Кажу відверто: у Христа повір!

30.06.13

Не сподівався на негоду,
А тут відчути довелось,
Як з хмари вихлюпнуло воду
Так, наче з діжки полилось.
Не врятувала й парасолька -
Промок, як хлющ, аж до тілес...
Аж тут назустріч - баба Сонька,
Як янгол з райдужних небес!
Іде з ціпком... Росу збиває,
Гербарій в кошику цвіте.
Суха, як перець! Ще й співає...
Я й остовпів: тут щось не те!
Довкіл гаї, левади, луки -
Немає ж прихистку ніде!
У бабці вузлуваті руки
Й лице, давно не молоде...
Цікавлюсь, як же та вмудрилась
Уберегтися від дощу,
Коли навколо все умилось,
Бо ж він з хвилину, як ущух?
У баби Соньки засміялись
Веселі бісики в очах:
- Я теж намокнути боялась,
Як дощ періщити почав.
Аж тут, дивлюсь, верба розлога,
А при землі таке дупло,
Що я туди й встромила ноги,
А там так затишно було!
Отож, вмостилася зручненько,
Перечекала зливопад,
Й тепер ось дибаю тихенько
До хати рідної назад.
Я осміхнувсь бабусі навіч, -
(Бо ж сам кумедно виглядав).
На думку спав Григорій Савич,
Філософ наш, Сковорода...
2012р.

Запізніла любов
Підійшла і зухвало сказала:
«Я нарешті тебе
На краєчку зневіри дістала,
Захопила зненацька
Й тепер уже не пожалію –
Неподільно тобою
Одна володіти волію».
О, жорстока любове!
А я ж бо в осінню негоду,
Свою битву програвши,
Здобув довгождану свободу
Й рівновагу душі,
І можливість гріхи відмолити,
І нікого,
Крім Бога,
До смерті уже не любити.
Що ж ти робиш зі мною,
Пекельно-прекрасна чужинко,
Не моя забаганко,
Не – мамо, не – сестро, не – жінко, –
Я втрачаю себе
За межею можливої втрати,
Мимоволі радіючи
Праву востаннє втрачати?!

Не даруйте мені лілеї.
Я, мій графе, зовсім не свята.
У прикрашених смутком алеях
Грає ніжні вальси самота.
Біля замку сплять старі озера,
Марить ранок на потрухлому човні
Й несподівано така весела
Витанцьовує легко в моєму вікні
Золота бринослова бджола.
Позіхає в костьолі дзвін.
Я сьогодні туди не прийшла
На доземний холодний уклін.
Я збирала довірливі квіти,
Що підморгували сяйни сто.
Ліпше їм на вікні овдовіти,
Ніж прикрасить моє намисто.
Бо тоді все повториться знов:
Срібні остроги,
Блакитні плащі,
Білі лілеї,
Повинна кров…
Вкотре страчена
Йду в дощі .

Тобі володіти миром
І світлом очей моїх.
Мені – бути твоїм кумиром,
Просіювати крізь сито сміх.
Тобі – сонячні цятки
В ранковім вікні.
Мені – Богородиці обіцяти
Навчитись казати «ні».
Ти розмовляєш з казками,
Тобі щще все іграшки,
Мені, обплутаній мотузками,
Без броду брести навпрошки.
Тобі володіти миром,
Ловити вірші вночі.
Мені – стояти над виром,
Спочити в тебе на плечі.
Тобі
Володіти
Миром…

На майдані
Судили розпусницю.
Вологі роти рвані –
Хто спокуситься?
На майдані
Стояла,одягнена в хутра,
На скривавлені рани
Сипалась дрібна пудра.
На майдані
Судили розпусницю.
Набубнявілі очі п’яні –
Хто заступиться?
На плечах оголених
Зблискує хижо місяць,
Воля твоя не вволена –
Захочуть – й повісять.
Беззахисні ноги коріння
Торкаються та гайвороння,
Вхоптвши твоє шепотіння,
Сідає на підвіконня,
Летить
у
Безсоння
й
бездоння
творити нові
беззаконня
так, ніби
й
не
святі судді
Приходили в твій альков
Втішатись з тобою ганебно
Й бубніти старих молитов
У розтріскане хворе небо.
Усе
сторчголов.
На
майдані
спокушені
судили
спокусницю.

Забути все.
Іти під білим громом.
І стати відголоском, напівтоном.
Забути все.
Отак узяти й прорости,
Як набубнявілий овес,
По вінця сповнений увесь
Рожевим молоком роси.
Або з корінням у пітьмі
Між черепів і перегною
Гортати здавнені сувої.
Чи настромитися грудьми
На терпкі списи конюшин,
На чорні стиглі стебла маку,
Крук з лорнетом і у фраку
Буде кружлять між порошин.

вірш видалено

Із майбутнього я чую голос чистий,
Голос срібний, мов світанкова роса.
Чую голос і дорога мене кличе
У моє щасливе й світле майбуття.

Пр. Прекрасний час, що линув,
Неначе гарна пісня,
Неначе гарна пісня в моєму житті.
Із чистої сторінки почну писати знову
Про те, що мрію кожну мить –
В житті я віднайду.

Із небес високих чую голос чистий,
Кличе він мене в щасливе майбуття,
Чую голос – він запитує суворо
Чи багато добрих справ зробила я?

Вірю я, що з Богом в серці буду жити.
Божа Матір не залишить у біді.
Хай молитва, щиро змовлена устами,
Зміцнить віру й дасть надію у житті.

(текст російською - оригінал)
Слышу голос из прекрасного далека,
Голос утрений в серебрянной росе.
Слышу голос и манящая дорога
Крутит голову, как в детстве карусель.

Пр. Прекрасное далеко, не будь ко мне жестоко,
Не будь ко мне жестоко, жестоко не будь.
Из чистого истока в прекрасное далека,
В прекрасное далеко я начинаю путь.

Слышу голос из прекрасного далеко,
Он зовет меня в прекрасные края.
Слышу голос – голос спрашивает строго,
А сегодня, что для завтра сделал я?

Я клянусь, что стану чище и добрее,
И в беде не брошу друга никогда.
Слышу голос и спешу на зов скорее
По дороге, на которой нет следа.
2011 р.

Чіпляється за кнехт* облізла заздрість "за"
(на бітенг* припаркована краса)...
Я попсую тобі дзвінком своїм світанок:
- Розумнице! Цьом... Сонячний ранок!

30.06.2013

Краплі вічних послань
На пожовклих листках
Пишуть осені нам,
Креслить крилами птах.

Мова тих почуттів
Закликає в політ,
Захисниця вітрів
Срібним смутком бринить.

Слізна сповідь дощів
Для людей лиш вода,
Вечір з мокрих кущів
Струсить нам забуття.
2005

Сипле білим снігом черемшина,
Цвітом росянистим зелень вкрита.
Зграя по ріллі блука грачина,
Зупиняється, де паростками жито.

Никнуть-схиляються трави шовкові,
Пахне смолисто красуня сосна.
Вголос кричу я лукам і діброві, -
Я очманілий тобою, весна!

Звісточки світлі розвіюють сумнів,
Тішуся ними - душа оживає.
Про наречену усі мої думи,
Пісню про суджену серце співає.

Не зупиняйся, сніжи, черемшино.
Друзі пернаті, співайте у кронах.
Цвіт розстелю цей біляво-невинний
Полем пінистими брижами-гронами.

11.05.2013

У село завітали прочани,
Частувалися, спраглі, квасом,
Біля келій подвижників давніх
Поклонялись Пречистому Спасу.

Покриваючи образ цілунками,
Прославляли піснями Ісуса.
Ідучи повз шкапину з клунками,
Ім у тон ґелґотали гуси.

Шкандибали крізь стадо убого,
Говорили промови страждальні.
"Всі єдиному служимо Богу.
Всі вериги несемо безжальні."

Пастушки: "У нас свято нині!
Скоморохи! Дівчата, до танцю!"
...А прочани - крихти скотині,
Із кишень, затертих до глянцю...

13.05.2013

Хоч наші зустрічі нечасті –
Чужими стали ти і я,
Та скільки щастя, скільки щастя
Дає поезія твоя!

І ось уже всі чорні хмари
За горизонти відійшли.
Це знов твоїх поезій чари
Мене із розуму звели.

Вони високого гатунку,
Приходить насолоди мить:
Коли того нап’юся трунку,
Так довго серденько щемить!

То ж, згиньте, болі та печалі,
Бо все ясніше бачу я,
Що всі ці чари, всі ці чари
Лише поезія твоя!

2013

як бути з тобою і як спромогтися піти
мов листя човном за водою
коли вітер в очах гойдає хрести
і сотає нитки із фати молодої

ми береги два однієї ріки
мов зраджені верби поросли осокою
тепер стоїмо як ті маяки
і світимо й гасимо світло рукою

я бога молю крізь ніч і церкви
і яблука падуть мов падає зброя
хай будуть у тебе і райські сади
і жінка і діти і жодного спомину хто я

2013р.

Дбайливо майстрував карниз,
А потім сам узяв й поліз,
Від столу до тяжких валіз,
Понад добу дорога…

Стояв любові обеліск,
Подумала, надію віз,
Було чекання і реліз…
Тривог пересторога…

Закрила очі на сніги,
Морози, різні береги,
Мені було так добре...

Тепер, як хочеш, так живи,
Ми різні, так… як не крути,
Крутим же бути модно…

Я втратила орієнтир,
Та повернувся раптом зір,
Серед отих знайомих зір
Угледіла я інше,

Ти став не тим…
ти став не тим…

Але дарма, і хрін із ним,
Кажу собі, тлумачу всім,
атака перебільшень…

Не втратила даремно час,
Поволі натискала газ,
А ти без остраху,
Наказ лунав лиш
швидше-швидше,

Я помолилась про запас,
Допоки ще вогонь не згас,
Такий у мене звичай…

Ми опинилися в воді,
Стихії жертви молоді,
Нас пощадило море,

Але тоді, уже тоді,
Коли сміявся ти услід,
Я відчувала горе…

Шептало море,
Ти шептав, що молодечий твій запал
Такий ще непокірний,

Ти вирушав, вирішував,
І знав, зі мною заблукав,
Зі мною – справжні війни…

Круги зникали на воді,
Карнизом кроки,
Зліт надій…
А ти зійшов з дистанцій…

Такі з тобою молоді…
І заблукали…що тоді?
Ми бранці…долі бранці…

Ти добудовував карниз…

***
І серцем, і душею, і вустами
Припав я спрагло до джерел Хайяма
Ще в юності, та й досі п’ю та п’ю, –
Як ніжно пахне слово рубаями!

Великим й не дуже
робитимусь мужем.
Найкращий фасон
чоловічий вдягну.
Достиглі і дужі
любитиму груші.
А також бульйон...
Ну, такий, що - з вогню.

Коли ж до краплини
життя моє сплине,
останній костюм
доведеться вдягнуть.
Реальний, єдиний
рахунок людини
під зведений шум
у костюм покладуть.


29.06.2013

Живу на вишнях, як Антонич,
вже день у день. Та не хрущем.
Бо не травневі передзвони –
впереміж сонце із дощем
зачерленили грона ягід
і афішують красоту.
Як смакоти відмовить звабі
і осяйному: «Покуштуй!..»?
І я куштую і частую –
цінуймо цей природи дар!
Ще пестить літо… Та пантрує
за місяцями календар…

29.06.2013

– І як же це можна? Та й слиною в каву?!
– Ти бачив мордяри за п'ятим столом?
– Та я ж маю бути люб'язним, ласкавим...
– Замовкни і плюй! Так і здохнеш лохом.

– А раптом помітять? Мене ж будуть бити...
– Микола вже рік як плює у борщі!
– А мама казала щоб я не робив так.
– Чувак, але ж мізки ґвалтують тобі!

– Та я ж після цього змінюся, напевно
І світ вже не буде таким, як раніш.
– Зате уяви собі, як це богемно!
Це стильно! Напишеш про це потім вірш!

– Аж трусить і губи біліють від нервів!
– Давай! Воно піде, як в землю суху!
Давай! Під рояль! Під мелодію Верді!
– Ну, добре. Ну, вмовив... Смачного вам. Тьху!

2.06.2013.

вірш видалено

…Текла до витоків ріка
В зворотнім відрахунку.
Йшла обіч мене ти, струнка
Напівзабута юнко.

Я обнімав тонкий твій стан.
Ми яблуко кусали.
Була весна. Спускали став.
Ріка назад вертала.

Дивились ми на вир швидкий,
Йшли з пагорба в долину.
Я розмахнувсь і в плин ріки
Огризка хвацьки кинув.

“Йди, забери”, – сказала ти.
Він скрився в чорториї.
…Уже й тебе не віднайти.
Ти – нездійсненна мрія.

Спливло з водою півжиття.
Чогось мені так гризько.
З найкращих літ моїх летять
Об’їдені огризки.

Щемлива думка і гірка:
Не ту обрав дорогу.
…Тече вперед моя ріка,
Допоки стріне Бога.

2 травня 1991 року

Іти я мушу, й душу цю не мужню
Ти помістила в неприступну мушлю.

Хоч крізь вечірню я ішов злочинну дійсність,
та я зберігся від наруг і згуб,
закований, захований у пісню,
у казку-ласку рук Твоїх і губ.

Хоч дійсність тиснула, та панцир лиш тріщав...
Ішов Ізольдою осяяний Трістан,
ішов Джульєтою освячений Ромео.
І спалахнули крилами рамена -

з душею повернутися орлиною,
з кохання незгасимою перлиною!

2011

Я - твій колообіг,
Я акустика твого мовчання.
І ти ще не знаєш, що це -
загусання весни.
І краще не знай.
Посиди в посолодженій рані,
Допоки віднайдеться в нотах своїх клавесин.

Скрегіт пазурів
виносить мозок.
Невідворотно,
без права на повернення
Здаюся.

Заточені об кришталь,
гострозубі, сталеві.
Роздирають навпіл,
виймають Спогади:
миті, хвилини.

Розірвана плоть
має вигляд ембріона,
видаленого із хірургічною точністю
із лона матері-одиначки
засмаглою рукою
молодого практиканта.

Їх буде поставлено до черги
і відправлено
майже миттєвим повідомленням
адресату, ім«я якого
не розголошується.

І буде зараховано
до залікової книжки студента,
який „провалить“ решту іспитів
своєї першої сесії,
і таки залишить бурсу,
назва якій — Життя.

А ще буде занесено
до Червоної Книги
із особливою припискою:
»аж занадто вимираючого виду".

І саме їх буде віддано
бурхливій річці Стікс
на довічне утримання
без можливості оскарження
у Страгсбурзькому суді…

… буде прив«язано камінь
до горла кожної секунди,
що несла в собі Код Запам»ятовування,
який тепер не видовбати
ні долотом, ні шляхом перезапису…

… причеплено могутню брилу,
щоб вони мерцями
синюшного кольору
стояли на мулистому дні,
як свічки, тільки
… догори ногами…

Зорі, умазані в небо, вилискують,
Наче ослизла луска.
Лине співанка вночі над колискою,
Лагідна, добра, терпка.
Солодко пахне від грубки соломою,
Тиша по хаті снує.
Бореться мати усміхнена з втомою –
Тім’ячко пестить моє.
Ранок вкриває шибки позолотою,
Сон її знов не зборов.
Нетерпеливо, притишений, всотую
В себе матусі любов.
Янголи світлі літають під стелею,
Тіні пласкі на стіні.
Певно, тоді вже казковою феєю
Мама здавалась мені.
Думи й турботи про неї – без плісені,
Будять мене щодоби.
В пам'ять несталу навіки уписано:
- Маму взаємно люби!
28.06.13

Чия де хатина? Але відчуваю:
чия б не була, все одно буде скраю.
Зваблива малина. Знайдеться ломака...
Аби від малини і - до переляку!

Яка фантастично цнотлива невинність!
Закінчиться тим, що - люб'язна гостинність.
Сенсація долі! Чи Крим, чи Поділля...
У морі розлучень - наступне весілля.

А гроші - на бочку. Завжди і усюди.
Тягаючи бочку, виходять у люди.
Живе толерантність за браком відносин.
Дотепна брехня, не розтринькана й досі.

Вирує усе і знаходиться поруч.
А відповідальність - далеко не родич.
Похнюплений вибір: дуріти... не сміти?
Якщо народився, навчаюся жити.


29.06.2013

Над заходом сонце світить
Нас поки що ще не гріє
Ми не в силі зрозуміти
Те що інші розуміють

Сонце божі правди сіє
Мов весна пахучі квіти
А в нас весь час сонні мрії
Їх пробудять щойно діти

Ми слабкі щоб гідно жити
Час краде наші надії
В нас усього дефіцити
Куди глянеш там злодії
Правду й мову дусять скрито
Щоб знов стали сателітом
u3/25a

То ли льется печаль водопадом,
то ли мысль не дает мне уснуть.
Ничего одному мне не надо,
лишь доверенный господом путь.

Чаще стало тревожить виденье
гордой грусти на черном коне…
Кто-то ищет быть может забвенье,
но, увы, сон поможет не мне.

Больше жизни в те серые ночи,
ярче краски в отцветшие дни,
и пусть вера мне путь напророчит,
а не дальнего солнца огни.

И не жду я теперь у порога,
с ясным взглядом шагаю вперед,
восславляя единого Бога
и надеюсь, что кто-то поймет.

Мне не нужно теперь избавленье
от тяжелых страданий земных.
Я отсюда беру вдохновенье,
чтоб скорее отвыкнуть от них.

* * *

На дні душі лежать мої пісні,
Як скарб старий лежить на дні морському.
Моє життя проходить в метушнi,
Приносить тільки смуток i утому.

У пустоцвiтнiм вихорi занять
Я всі пісні на потім відкладала,
Я думала: нехай собі лежать,
Надiялась — ще напишу... Не знала,

Не знала я, що все руйнує час,
Руйнує скарб з найкращого металу,
I написати вже життя не дасть
Все те, чого колись не написала.

Нiчого не напишеться мені.
Жорстоко заплатила за надії.
На дні душі лежать мої пісні.
Лежать пісні — i камінь в них на шиї.

1986

Чи осінь, чи старість, чи просто утома
І тіла, і духу – одна лиш задума
Іще не втомилась. Сидиться удома,
Як досі ніколи. Тягучі, мов гума,
Хвилини, години – доба за добою
Минає невічність. А вічність, відомо,
Поняття умовне… Прости мені, втомо,
Що я не опікувавсь досі тобою!
Тепер намагаюсь прогаяні миті
Осмислити заднім числом і для звіту
Підбити всі підсумки втрат сумовиті,
Віддавши належне минулому літу.
Ніхто не засудить за втрати до страти,
За згоди-догоди не дасть нагороди,
Тож тішить і гріє прихильність природи
І повна нездатність повторно втрачати.


2006

Дерева самоспалюються.
Буйний
Вогонь
Збирає дорогі пожертви.
Дерева ладні згарячу померти
На знак протесту
проти сірих буднів.
Я так вам заздрю, бунтівні дерева,
Й за вашу долю зовсім
не хвилююся:
Я знаю:
Ваші жертви не даремні –
За ними ж бо
зелена революція!
Дерева самоспалюються.
Плаче
Над ними небо
Жалісно-імлисте.
А я сміюсь
Зухвало так,
Неначе
Я – дерево
в розвогненому
листі!


1971

29 червня 2013 р.

Гримить,
Відчайдушно і дещо фальшиво,
Неначе зірвалось,
Пекло на душі,
Неначе боялось,
Але просочилось,
Мов дамбу прорвало у сьому вірші.
Немов пролунало в моїм мікрокосмі
«Награлися? Досить! Додому пора!»
Душа іще просить…тепла іще просить,
А в серці лиш пустка, лисяча нора…
«Тебе не кохаю…» У відповідь – тиша…
«Тебе не кохаю, але ти живи!
Ти мудра, красива, розумна, потішна,
Ти – справжня, безкрая, тому говори…
Тобі не смакує моя гірка правда?
Тобі моя правда однак до снаги!
Не плач, солоденька, бо скоро вже завтра,
А там… горизонтів нових береги…
Ти будеш щаслива, ти станеш кохана,
Ти справді найкраща, тому не сумуй.
А я – я лишусь молодий й завжди п’яний,
А я – я письменник, письменник, почуй,
Митцю не потрібен ні шлюб, ані діти,
Ні купа обов’язків, ні! Тож облиш!
Не раджу тобі мною, справді, хворіти,
Страждати не варто ані…ні на гріш…
Гримить відчайдушно,
Летять блискавиці,
Я крапку поставила,
Тобто фінал.
У сні я втікаю…
Моя колісниця
Стрілою від того, хто не покохав…

Ви боїтеся в ріднім краю
Співати те, що я співаю
В чужині.
Ви боїтеся іти проти
Тим, що вам закривають роти.
А я ні

Для мене те, що вчила мати
Все було, є і буде святе.
А вам ні?
Вас, ще історія не навчила,
Що в правді й ріднім слові сила?
В брехні НІ!
31.01.2007р.

Струна тремтить: це музика чи втома?
Чи біль її? Струна в мені болить
За тих, хто йде у ніч додому,
За тих, хто йде один у ніч.

А дім, як Даль, а дім, немов Далі:
Близькі і рідні перетворюються в тіні,
Їх відкидає світло ліхтарів,
Немов автівки на узбіччя долі.

Тримай мене, тримай мене за світ -
Нас завжди двоє у однім двобої!
Серед цвітінь чуми блукає слід,
Та хай там як, а я іду з тобою.

Струна тремтить: ні музика, ні втома -
В очах своїх комусь будую дім.

2013р.