Запорошено.
Все покошено.
Все поскладано,
визнано,
зношено.

Де ще місце є?
Де ім`я моє?
Що залишилось?
Що не відцвіло?
2003

Йому - ані медалей, ні відзнак,
Лише удар граненого стилета,
Зате відкрився людству Божий шлях
З життям і смертю справжнього поета.

24.06.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Розгулявся – бешкетує
пустунець-вітрисько:
То високо у деревах,
то у травах низько.
Покуйовдить липі крону,
яблуньку потрусить,
Потім – гайда кукурудзі
лоскотати вуса.
На стеблині погойдає
жученя лякливе,
Та у хмарі прижене
буркітливу зливу.
А натомиться – мов кіт,
Скрутиться в клубочок
І в якомусь димарі
подріма охоче.

Парасю, голубко, найкраща сусідко,
Чогось тебе, люба, давненько не видко.
Наш хутір зітхає усім чоловічим -
А що їм без тебе? Зайнятися нічим…

Вертайся додому із цього ПМу!
На хуторі виникла прикра дилема:
Або повертаєшся, або чортиська
Сюди за тобою притягнуть Ониська!

Коли чоло проїли думи,
Бери слив’янку, йди за кумом.
Сальця, м’ясця візьміть потроху,
І гайда в гості – до Солохи.
Солоха наша - відьма відьмам,
Усі пристріти зніме притьмом.
Пошепче й скаже, зливши воду:
«Лихий тобою верховодить!»
Поза рамено сплюне тричі...
«Та ж усміхнися, чоловіче!»

Ми не повернемось у рідні стіни,
здамо книжки, завершиться урок
і залишаться лічені хвилини
порахувати кількість помилок.

Останній раз подивимось із класу
у далечінь відкритого вікна.
Тепер забудемо стару образу,
бо сенсу вже не матиме вона.

Мабуть не треба більше цих уроків,
достатньо знань про віру і життя.
а у душі лиш пам'ять перших кроків,
все інше переходить в забуття.

Не плачте, ми не втратили нічого,
а навпаки тут здобули усе.
усі знання прийдуть на допомогу,
ще хто-зна куди шлях нас занесе.

25.05.2013

Бреду. Куди бреду
І де я буду?
Шепоче кіт на вухо
Пісню вуду.

Шумить вода
І падає на груди.
Сліпить сльоза,
Але не бачать люди.

Жде синій чоловік
Когось в тумані.
І до самотності вже звик
Човен в лимані.
2003

Моє кохання
у глибіні Слова
жаріє непрочитаним листом,
як перетліле
сонце вечорове
на небосхилах денних перевтом.
Залишиться не вимовлене
сплячим,
не сколихне задуму тихих плес,
чиясь зоря
зажурена заплаче
під а капела зболених небес…

Опустіли вулиці розкішні.
Сум. Сум’яття. Імпульси судин.
Варто з небом бачитись частіше,
оминувши тисняву і дим.

Жмотики настирливі й живучі
крихти долі вперше про запас.
Без вагання, снів моїх ведучий,
виокремлюй похибок анфас.

Що тобі глибини позачасся
і глухих кутів оскал німий?
Уві сні наближений до щастя,
наяву цуратимусь пітьми.

І висОти, й вікна як вітрила,
хтось у терни з розкоші втече,
й тих, котрі собі не підкорились,
пуританським викрито плащем.

Миготіння, вічні миготіння
згублених облич і плям, і див.
Ще слова живі, а вже камінні,
у воді цілющій без води…

2012р.

Україно – матінко гостинна,
Господине вправна споконвік, –
Я тобі завдячити повинен,
Що життям замучений не втік
Від твоєї щедрої оселі,
І глибин незнаних джерела
Із якого віри повний келих
Ти мені напитися дала.
З нею світ стає мені милішим
Та в житті добрішим сам стаю.
Я молюся більше та частіше
То за славу, то за міць твою.
Україно – доле норовиста,
Непогаслий жар моїх надій, –
Хай завжди минає твою пристань
Бід земних і мук лихих прибій!..
24.06.13

Ще не помер,
А вже лечу
По витяжній трубі
В сліпуче сяйво
І кричу,
Та ні, шепчу собі:
"Ще не помер...
За що ж мені
Даровано політ
В такій сліпучій сяйвині
В такий – інакший – світ?".

І чую відповідь:
"Лети,
Нічого не питай –
Пожив доволі в пеклі ти,
Щоб заслужити рай...".

"Невже я житиму в раю?" –
Радію, мов дитя,
Ві сні,
Бо в рідному краю
Не жив я до пуття.

... Так, це був сон.
Я не помер.
Прокинувся – живий.
"Як жити будемо тепер,
Сердего Низовий?!

Немає відповіді –
Я
Не знаю, що сказать...
У небі сонечко сія –
Господня благодать.
На сміттєзвалищі старці
Вишукують пожив,
І вкупі з ними – горобці
Цвірінькають "Жив-жив!".

"Жив-жив, – і я собі кажу, –
А значить, не помер,
Хоч перейшов давно межу
Бідак-пенсіонер...
Мо', й до тепла ще доживу
На цім краю труби,
Де рай побачу наяву"...

Якби ж, якби, якби!..


2003

В білій льолі січневих снігів
(а манишка –
з сизо-срібного інею)
я народився в підпіллі,
що було колись льохом...

Земля під снігами принишкла.
Загубив свою лінію
обрій в густій заметілі.
Ні стежок, ні доріг від села до села
(ані звуку
в наше темне підпілля
іззовні не долинало) –
тиша перед Різдвом...

Породілля,
відтерпівши муку,
під кожухом заснула.
У Всесвіті все засинало.
В білій льолі снігів
(сорок другому січню
у двадцятім столітті
в льоху не сиділось)
я кричав,
я благав
мою маму, пречисту і вічну,
щоб дала молока, –
та його не було...
десь поділось...

Не було молока найбілішого
(в білому світі –
почорніла матуся)...
Я виживу з Божої ласки.

Я з біди-лободи –
вже різдвяні зірки мені світять –
доживу до тепла,
перемігши всесвітні поразки!
Сироту не жаліли ні голод, ні мор,
ні держава –
все життя я прожив
(молока – не любив)
сиротою,
що не знає батьків,
що не має ніякого права
звати землю батьків,
що забрала їх в мене,
святою...

Святотатствую, може.
Але я інакше не можу.
Я, можливо, колись відмолю
всі гріхи наболілі
(скоро знову – Різдво)...
Що ж я знову тривожу
тіні мертвих?!

...Сніги, ніби савани, білі...


2003

* * *

Медалей, слава Вишньому, не мав.
Які в поета в світі цім відзнаки?
Похвалять, обплюють...
Немов зима
Впаде підступно на криваві маки.

Переживеш – то сильний, ні – також...
Хто з них сильніший: чи трава, чи коси?
Збігаючи, вмирає молоко,
Чи, як вода, стає під ранок росами?..

Стає, стає...
Такий закон Буття.
Все вернеться, коли його забудуть...
І ріки – тіні вовчого виття,
І ті, що не воскресли вчасно, люде.

Вони приходять в сни мої, мов... сни.
Мовчать, як риби.
Сльози їх великі.
Не знаю: усміхатися до них,
Чи теж ставати світлом блідоликим?

Я знаю запах смерті, колір теж.
Вечірні зорі душу мою гріють,
Котра дає проміння золоте
Тим, хто зневіривсь, а чи хто хворіє.

В глибоких прірвах часто – небо знов...
Сам перевірив, там і там побувши.
Я знав – куди, бо знав ізвідки йшов,
Мов монолог єсєнінський Хлопуші.

Мов... мов...
Багато мовлено про нас.
Порівнюють поетів, б’ють, рівняють.
Я знаю по собі: не їх вина,
Що на Землі іще немає раю.

Вони опальні.
Всі.
Як і Христос.
Вони глобальні і національні.
Щоб самозабуватись – п’ють «по сто»
Чи курять щось...
Сідають в поїзд дальній.

А поїзд сам на Шлях подібний теж...
На Шлях подібна ж навіть пуповина.

І Божий Шлях в мені не має меж,
Як двоголоса пісня старовинна.

З Парижу, з руїн Вандому,
Зі схилів стрімких Бескид
Вертаюсь тепер додому,
Й колеса гримлять: „На схід!”.

Туди, де всю власть – комуні,
Де править усім – совіт.
Але долина відлуння
Зі схилів стрімких Бескид:

„Не спіть, а чувайте, дійте,
Гартуйтеся, козаки –
Степів запорозьких діти, –
Щоб слава жила віки,

Щоб наша земля розквітла,
І прапор замаяв наш!”...
Хай жовто-блакитне світло
Осяє Донецький кряж.


2005

Себе долаючи у вирі почуття, –
Стаєш «Людиною» у морі долі.
В собі збираючи планетні відчуття, –
Біжиш, гартуючись в просторах волі.

Дарма балакають невдахи про життя, -
Тебе не стримати у спробі жити.
Важка банальщина, з початку й до кінця,
В тобі не вимолить потребу нити.

Пройти дорогами пожертви і знання,
Себе довіривши потребам Бога, -
Складна ідилія сучасного життя,
Проста ця істинність, старезно вбога.

***
Є в кожного якісь важливі справи,
Є хобі, є вершини, є забави.
А що тобі до сяйва і спокус,
Як в серці маєш ти небесну славу?!

***
Моя душа – глибоке туги море,
Я ледь у ньому не втопився вчора,
І вирвався з грудей зненацька крик,
Як свідок молодецтва й непокори.

***
О, як розкрилився мій вільний дух,
І мій вогонь шалений не притух,
До щастя стежку згублену шукаю, –
У полум’ї, мов юний відчайдух.

Безліч разів закохуюсь у тебе.
Щоразу відкриваючи у тобі щось нове для себе.
Люблю як небо і землю
Люблю як повітря та воду
Люблю як сонце і дощ
Люблю як ніч та день.
Як рослинок і тваринок.
Люблю як Тата і Маму, як рідних і близьких мені людей.
Люблю у безкінечності (Всесвіту) своїй, бо тепер я повноцінна, я знайшла рідну душу, яка вже пересічною не зможе бути для мене.
Люблю вже другу весну, хоча поки що ми навіть не друзі, ми так добрі знайомі.
Я знаю свої помилки, я пам’ятаю кожну з тих, що відштовхнула тебе від мене. Виглядає на нову хвилю ейфорії і я знову замріяно бачу, що я тобі дуже симпатична, і навіть більше… знаю, що люблю тебе безмежно!!! Бажаю, щоб ти був з тією, що любиш насправді, та, що буде тобі чудовою дружиною на усе життя. Я молю Бога, щоб ти був щасливий у тій буденності разом з нею.
Ми маєм лише «привіт», а решта – невербальне… яке ж воно цінне і глибоке! Мені видається чи я справді так тонко тебе відчуваю у ньому, у тому невербальному світі? скажи, будь ласка )

червень, 2013

(Пісня)
Лист багряний зліта
пелюстками окрилених років
Над чолом, як віночок,
сріблиться свята сивина.
Нещодавно летіла
на крилах в простори широкі
І мені посміхалась
безмежних степів далина.

Серед виру життя
надвечір’я війнуло журбою,
Ти для мене – неначе
цілющий ковток джерела.
Я слухняно пливла
за тобою, як лист за водою
І чекала від долі
жаданого щастя й тепла.

Та два берега дальні
не зможуть з’єднатись ніколи,
Бо життєва ріка
їх постійно навік розділя
І зрадливе кохання
в пітьмі догорало поволі,
Залишилася пісня
яка гріє душу й зціля.

(Пісня)
Повертайся! Я жду
на хисткому калиновім мості,
Доки осінь в душі
пломеніє й п’янить, як вино,
Завітай через роки,
прилинь на часину у гості,
Пригадати далеких
доріг сирове полотно.

Повернись журавлем
у блакиті весняного неба,
Як воно заясніє
і стане, мов ряст, голубе,
Сподіватися буду
й молитимусь Богу за тебе
І чекатиму вірно
одного, до віку, тебе.

Притулися, мій рідний,
до мене своєю щокою
І розтане пітьма,
що між нами колись пролягла.
І тоді наша осінь
розквітне хмільною весняною
Я прощу собі все,
що раніше простить не змогла.
19.01.2013

Ось коли бажання потонути у підземеллі правди
В тунелі кривди кидають крихти
Які хочеться жерти, але соромно брати
Совість здатна не тільки по руках бити
Критик, критика, закрити там
За замками сімома, аксіома ліні
Пропогандує вигідну політку
Програмує раб раба тирана
Теорема теракту власних фільмів
Особистих думок , поглядів вражень
Плюс зверху засоби впливів
Джерел мереж вірусних заражень
Метафори загарбники загарбали в полон
Сон, відсутність сна у сні
Постійний шум викликає прокльон
Коли б відразу це зрозуміли всі
Суть зубної пасти в тюбик
Вичавлювати речовини доказів
Голова скажений кубик-рубик
На фестивалі плітків і показів
Фокуси з ракурсів епідемії профіля
Незбагнена будова тлумачить релігію
Наскільки прекрасно цвіте магнолія
Настільки відчайдушна операція «Валькірія»
Територія простору часто неосяжна
Коли не чують то кричи у рупор
Мене судитиме суд присяжних
За вирок отриманий отримаю кубок


Під мостом гуляє вітер
Який веде діалог неодноразово
Сонцем спалені бетонні плити
В кольорових розписах показово
Поза ембріона на дні явища
Куди ховають первістки життя
Скажи хто ж так пищав
Щоб отримати порцію почуття?
Не мовчи, занадто тупе слово
То кричи надриваючи гланди
Тільки птахи чують соло
Із дна каналізації правди
Щось залишаю про себе на згадку
Загорнуте в брутально бульварну пресу
Продовжую записувати загадку
щоб звільнитися від власного пресу


2012

Аргументи, підозри й люди –
уже завчені, різні, рідні.
Все по колу: завжди і всюди
папірці з «відповідно» й «згідно»,
неформальна формальність справи
на перетині псевдосимпатій,
і до біса твій досвід, навики –
досить скиглити: грай цікаво,
поки можна в ці ігри грати.

Закарбовані істини-клони,
їх образили чемно й чесно,
у війні за звання й дипломи
щось безцінне змінили на безцінь.
Компромати, банкноти, спротив
і до болю знайома наївність:
корабель потонув у болоті,
а в болоті всі миші – рівні,
ти без думки, то ж байдуже, хто ти.

Робінзони голодні й дикі,
хоч діагноз типово галицький:
всі бажають розкішно жити,
традиційно чекаючи п’ятниці.
Мертва тиша, сезон депресій –
телефони, розмови й погрози,
коридори, інтриги, преса:
так тримати, народ же просить!
Ми ж фанати бездарних поезій…

Завдяки вашим спільним турботам,
і сумлінню – глухому й сонному,
корабель потонув у болоті,
кожній миші зі страху соромно.
Все по колу: спливає правда –
непомітно і зовсім скромно
на десерт кілька прізвищ і фактів,
щоб голодним не йти додому.
Досить їсти, зіграй у шахи
аргументами «за» і «проти»,
поки можна в ці ігри грати,
поки знаєш, навіщо й хто ти.

23.06.2013

Без імені. Без назви. Без означення…
Що в нас було? Хіба це мало значення!..
Шаленства вихор… Осипалось небо!
Ти, я і Всесвіт… То чого ще треба?

Напевне, слова, заповітно-жданого -
«кохана»… І у відповідь – «коханий»… О,
чекала слова!.. Вічного. Єдиного…
Спливали весни. Лиш «табу» не сплинуло.

Мовчало слово. Німіло, глухло серце.
Чуття без назви ячало в душнім герці
у путах правил зустрічей за розкладом
дійшло собі до стану напіврозпаду.

Тужити, сумувати, плакати – за чим?
Неназване – тому, мабуть, і є нічим?
Без імені, без назви, без означення …
А чи було? Чи це ще має значення?..

…(2013)

шепотіла шарілася і текла крізь мене трава
ти не чув але бачив облистя зелених струмків
Трійця зростила кохання на тілі відкритих рам
та любисток пахучий усе темногруддя укрив
і обом припада до шовковиці вуст наче звір

трави йдуть у бетон їм квартири речуть ідіть
вони втомлені летом шаленого бігу машин
і повір`ям тонка розставляє рука березіль
руни м`яти холодної і липовосонцеву мідь
а долоні полин розтуляє на захист родин

звіробій на здоров`я лепеха у кожній троянді сліз
бо вже виросла наче а день все не вийде із берегів
я ходитиму боса завтра і складатиму новий вірш
я ходитиму гола звіробоєм щоб стати більш
ніж тужаві долини що снуть на одній нозі

а ти спробуй мене дожени по воді поміж річок
а ти лий мені меду вина поміж теплих перс
скільки разом живемо загадковий мій світлячок
все одно я ростиму не згадавши таїнних свічок
що тебе підіймають світлим диханням на Еверест

І що, скажіть, у тому злого,
Коли вперед веде дорога?
Шукає кожен свою стежку,
Свою гаптовану мережку.

Чому буває, що даремно?
Ще й боляче і неприємно.
У кожного своя невдача,
Та не зізнатись в ній, одначе.

До сонця прийдуть перемоги,
Незнані їм перестороги,
Зруйнує все одна поразка,
Коли невчасна вже підказка.

А можна мандрувати просто?
А може лісом, або мостом?
Забути вічний шал змагання?
Чи вдасться вийти без вагання?
2013

понад нами куняє роззутий соняшник
і великий же, Боже, Твій білий світ
рушниками шляхи розійшлись під зорями
що за зорі! – важкий калиновий цвіт

де б не йшла – тільки мазаною долівкою
коси й серце купані в чебреці
навіть манго в Раджкоті цвітуть петриківкою
а над Ріо - місяць, запечений в молоці*


червень 2013
___
*Запікання в молоці - давня техніка обробки кераміки.

Я усміхатись перестала,
Морозний вітер губи студить.
На сподівання менше стало,
Зате на пісню більше буде.
І пісню цю я мимоволі
Віддам за докір й насміхання,
Бо ти нестерпне аж до болю,
Душі любовне німування.

24 лютого 2011 року

Картина перша. Вагання

Бідолашне стоїть дівчатко
Й хоче ласки – чуженький татко.
Татко серце затис в долоні:
Як торкнутись чиєїсь доні?
Де сховатися від моралі,
Щоби дьогтем не шмарували
Ті людці, що не хочуть їсти,
Тільки б в душу чиюсь залізти?
І стояти їм, поки світу,
У розповні тепла-привіту…
Всохнуть груди, впаде лібідо.
Хто був татком, той стане дідом.
А з дівчатка – о, ніжна квітка! –
Істерична постане тітка…
Бідні Йорики два: дівчатко
І чужий, такий рідний, татко.

Картина друга. Щастя

Це буває. Як справжнє диво.
Все здійснилось. Вони – щасливі.

Картина третя. Шлюб

Бідолашне було дівчатко,
Але жваве. І жвавий татко.
Тож стрибнули, мов Галкін й Алка.
І палкою була їх палка.
Пахла гречка так любо-любо.
І любов завершилась шлюбом.
І змістилась, як взяв за жінку,
Мила з серця в його печінку…
Далі те, про що ми вже чули.
Тож повернемо їх в минуле.

Епілог

Бідолашне чуже дівчатко
Хоче ласки. І хоче татко.
Теж чужий. А на перепутті
Йдуть в майбутнє шляхи майбутні.
І майбутнього не вгадати.
Втрьох їм так у віках стояти!..
– Чом утрьох?
– А вам що до того?
Він, вона і, звичайно, в нього.

6 березня 2012 року

І зупинилась біля образа.
Й образа
від серця мого
відійшла одразу...

Блідий. Він знає - важко буде.
В його душі живе неспокій.
Мов обручем, стиснуло груди,
А сумніви всі висмоктали щоки.

Скуйовджене його волосся,
Чоло у зморшках, мов в тенетах.
Мрійливих образів колосся
Зроста в задуманих сонетах.

Сидить у тісняві горища,
Від світла свічки ріжуть очі.
Один лиш олівець-дружище
З ним розмовля посеред ночі.

Складаються з рядків вірші,
Тривоги серця оживають на папері.
І криком цим зболілої душі
Він завтра стукатиме в видавництва двері...

18.05.2013

Зіронькі ясні, зорі високі!
Криєте що у своїй ви величності?
Як ви тамуєте серця неспокій,
Душу полоните поглядом з вічності?

Око оманює близькість між вами,
Разом зійшлися краса і могутність.
Зорі небесні, якими словами
Ви розкриваєте всесвіту сутність?

Сяєвом ніжності серце голубите,
Кличете в неба обійми широкі.
Кожним холодним промінчиком любите,
Зорі далекі, зорі високі!

20.05.2013

Не хочется модного «чтива»:
Кровавых романов-интриг,
А хочется умных, красивых
И трудночитаемых книг.

У вас переплёты простые,
Но как я жила без вас, как?
Великие, сердцу родные,
Ахматова, Блок, Пастернак!

Вас трепетно с полки снимаю.
Пред вами склоняюсь я ниц
И пыль золотую стираю
С желтеющих ваших страниц.

Я в тысячный раз замираю
От ваших изысканных слов,
И с возрастом, глубже ныряю
В чудесное море стихов.

2010

Гортаю роки-сторінки із альбому,
де кожна світлина – зупинена мить,
і кадри життя, як у фільмі німому -
іще чорно-білі – встигаю ловить.

Ось перше «люблю» і захоплення чари,
і перші для нас на Дністрі солов’ї,
весільний рушник, і мандрівка у парі
крізь сорок дарованих долею літ.

Вже кожен із нас життємудрості повен -
душа ж не вгаває уперто кричать:
«Можливо, чуттєва утишилась повінь,
та ще не коптить ваша спільна свіча!».

Хоч титри уже добігають до краю -
ще хочеться грати ці ролі удвох…
Лише не хвилюйся – я все ще кохаю…
Нехай «Далі буде…» дарує нам Бог!


23.06.2013

Л.Д…
Звівши руки вгору, наче крила,
Серед лугу перед будяком, –
Ти грайливо вигинала тіло
І здавалась в танці божеством.
Вибивала ритми каблуками
З блисками весняними в очах
Так, що стебла той будяк розпрямив,
Наче плечі, молячись монах.
Я тебе такою ще не бачив –
Повну зваби, радощів, краси,
В почуттях нестримано гарячу…
- Ти ще й діду сили додаси!..
22.06.13

Під синім небом люди
Вмирають і живуть,
Освячуються , блудять,
Знаходять - гублять суть,
Ненавидять, кохають,
Приласкують і б’ють,
До пекла і до раю
Знаходять - гублять путь.

А небо друге - далі,
Де сонми духів злих
По замкненій спіралі
Снують в жаданні лих.
То НЛО - м десь блиснуть,
То заздрістю в очах,
То підло і зумисне
Навіють серцю жах.

На небокраї третім
Царює вірний Бог,
І янголи у леті,
І неземний чертог,
І річка кришталева,
І віковічний сад,
І ті ж Адам і Єва,
Лише немає зрад.


22.06.13

Червня черешні
чорно-смолисті -
із поміжгілля чадри
надовкіл, зиряться -
літа невситні зіниці:
винами п"яні,
любов"ю важкі-

Повені котять
у білі долоні,
дзвонять у стебел
тугу тятиву,
вітру шаленого
коні розгонні
гриви черешaть.
Відун- коливун

душі колише
у гойдалці - лепсько!
Ключниці юні
в прамамки- зо скринь
тайні полотна -
з верстатів давненських-
цнотно вдягають.
О, вогнище, линь

пнись язикато,
де сволоки ветхі,
сплави магічні
для серця твори.
дихає папороть...
обрію легіт...
тихо вечірник
тіла розморив.

мідно -засмаглі,-
віолончельно-
в райські обійми
впадали мужі.
млосно сходили
з картин Ботічеллі
теплі Венери-
черешні в тяжі.

червоно вишні цвітуть запаморочливо пахнуть липи
червневе сонце пече кружляють помисли як джмелі
і так беззахисно тут у цьому просторі в цьому світі
де на брудні торговища вже виставляються мрії й жалі
де топчуть рідне святе і причащаються всі привселюдно
де напоказ виставляють свого цинізму червиву суть
де залишатись собою і так важливо і надто трудно
а ще стриножити хочуть а ще кайдани міцні кують
моя ти душе ранима не зізнавайся про це нікому
ховай від світу лихого і почуття і нестримні плачі
на цій планеті є справжнім хіба що затишок рідного дому
і незрадлива молитва …над краєм космосу…при свічі
а чи почують тебе... то за життя ще не чули нікого
не обійди свою долю молися пиши волай
червневе сонце пече заблудле слово шукає Бога
червоно вишні цвітуть черлено плаче земний наш рай

У неминучості повторень
є неповторна таїна:
в безодні часу неозорій
бринить минулого струна.

Все пережите і набуте,
що назавжди далось взнаки –
меди кохань, гіркоту скрути –
ховає світ у стільники.

Зів’яне сонячна жоржина,
і день, прожитий до ладу,
в підмурок Всесвіту уклінно
дарунком Бога покладу.

Змаліло все, знікчемилось потроху
за півстоліття – де мені знайти
бодай би напівнатяк на епоху
колишньої первинності й цноти?

Пейзаж змінився – висохли джерела;
сади всихають; витекла Сула;
на вербах загніздилася омела,
лелек зі світу білого звела…

В пустир перетворився давній цвинтар
(голодоморів, кажуть, не було),
поділись десь могили працьовитих
дідів моїх і прадідів…
Змело
вітрами,
що гули несамовито
з усіх усюд…
Як боляче мені
спостерігати цей блюзнірський виторг
комуно-ярмаркової брехні!

Після війни – фізичної руїни –
душа села живою ще була
і вірила в щасливі переміни,
і ставила добро повище зла.
А нині – навпаки:
занепадає
все те,
що Україну берегло
в моїм краю прабатьківськім…
За Дантом –
всі кола пекла
перейшло
село!

"Могил нема. Могили повтікали…"
Я вірші Вінграновського любив:
вони мені прозоро натякали
про велич проминущої доби
й ганьбу сучасну нашу…

Я з роками
прозрів,
і з себе вицідив раба,
зіпхнув з душі важкий замшілий камінь
і зняв ярмо із власного горба…

Могил нема… І пам’яті не стане,
як без джерел Сули вже не стає…
А там, гляди, північні вітрюгани
зметуть з лиця землі й село моє…
Вже хуторів нема у Верхосуллі…
Вже й Кучерівка пусткою стає…
Брехнею похлинулися зозулі –
і жодна з них мені вже не кує…


2006

***
Горить вогонь, але немає диму,
До слова слово проситься у риму,
І я відчув нуртуючим єством, –
Іде любов небесна і незрима!

***
Іванові Гентошу

Хай Час тече, поет йому не раб,
І Музу, одягнувши у єдваб,
Небесний, погаптований зірками,
Запрошує у гості до кульбаб.

Заквітчаю клечанням кімнати,
Задухмянить м’ята на вікні,
Виплива, у мріях, рідна хата,
В рушниках хрещатих на стіні.

На столі волошки зазоріли,
Золотаві житні колоски,
Сокирки лілово зарясніли
І ромашок білі пелюстки.

В оксамитовім убранні хата,
Розцвітає в запашнім вінку.
Молода, у вишиванці, мати,
Та черлені вишні у садку.

І до столу, на Велике Свято
З вишнями пиріг вона спече,
Я щаслива і безмежно-рада
На матусине схилюсь плече.

Приголубить матінка до серця,
Поцілує ніжно у чоло,
А в душі дитячій відзоветься
Мамина любов, її тепло…

Заквітчала клечанням кімнати,
М’ята зеленіє на вікні…
Давнини дитинство й рідна мати
Крізь роки всміхаються мені.
22.06.2013

Солодкий спокій – мов струна бринить
Весняним сходом – паростком натхнення,
Рятує від тенетів сьогодення
Й буденності полону в слушну мить
Солодкий спокій, мов струна бринить.

Душа летить до ясночолих зір
І їй так тепло й затишно у літі,
Шукає зіроньку свою в зеніті,
Пірнаючи в життя бурхливий вир –
Душа летить до ясночолих зір.

У спогадах казкові вечори:
І блиск води, мов кришталю принади,
Божественні пташині серенади
Ллє світло місячна доріженька згори –
У весняні казкові вечори.

Думкам немає перешкод, межі,
Вони летять на клич моєї долі.
На жаль, згасає зіронька поволі,
Хоч полум’я палає у душі…
Думкам немає перешкод, межі.
10.01.2013

Ми з мосту дерев’яного стрибали
В блакитний вир. Було це по війні.
Тепер Сули немає – поховали.
Зостались лише багнища одні.

Чого ми за життя не хоронили?!
Минуле. Власну совість. Каяття.
Ми розривали пращурів могили
І крали у нащадків майбуття.

А нині – не поховані, не вбиті –
Блукаємо по цвинтарю села,
Такі сердиті, аж несамовиті,
На долю: все дала – і відняла!


2005

Відходять дні.
Минають ночі.
Вітер з дерев листочки рве...
Сумно мені,
Бо мої очі
Спрямовані там, де своє.

У сад батьків,
Який став лісом
Душа моя літає сном,
Щоб вчути спів.
Він в горах висить
Й мовчазно несеться Сяном.
u5/176

Пародія

Час тече, поет у ньому - раб…
Я також поет, а не гульвіса,
Нині вірша “видав” - і заслаб,
Але й файно вдався, достобіса!

О, заміксував - спірит і хвойд,
Мрії, бізнес, “брати і платити ”!
Тут сльозу пустив би Фрейд (чи Фройд?),
І мені би певно носа витер.

Уперед хвостом літати – зась!
Носа теж не висуну з-під ковдри…
Лисина у руки не далась –
Я ж хотів її перекуйовдить…

У пілюль такий паскудний смак!
Зацілію ще – лікуюсь літом!
Відхворію – і верну навспак
Сильний духом, вибачте, еспрітом!

22.06.2013

Як таємницю минулої казки,
Що доля ховала в роках-сундуках,
Знайшов я сторінку, де я однокласник,
А ти однокласниця. Квіти в руках.

Ото ж бо придумали техніку люди,
Що відстані й час не важливі тепер.
Відкрились роки того давнього чуда,
Яке лицар-місяць в минуле запер.

У тебе уже є і внуки дорослі,
А в мене сини вже сімейні орли...
Та серце під місяцем слухає досі
Отой полонез, де троянди цвіли.

Під місяцем вічного зла не буває,
Так от і добро довго в нас не живе.
Лиш серце до вічності не забуває
Те щастя мікронне, твоє і моє.

Змінилися образи, форми і тіло,
Нема соковитості в щирих вустах.
Ось, що природа із нас поробила
В закритих й таємних до цього роках!

Дивлюсь на сторінку. Ти квіти тримаєш.
Попереду Всесвіт і долі вокзал...
Що зараз? «Ну як ти?» - у мене спитаєш.
«Все класно!» - й згортаюсь у інший портал.

Банально питати у долі про "як ти?"
Все так, як ніколи, що було б колись...
Аби не аби - у житті це не факти,
А факти такі є, що ми відцвілись.

2013

Вибухає —
Коли тиск
на текст
цензурною стрілкою вже зашкалює.
А закон ставлять вище свободи слова,
і він безцеремонно обриває чиюсь розмову,
нахабою — чіпляється до всіх
і втручається в усе.
Коли гроші олігархів на території твоєї країни —
виявляються її окупантами.
А спустошення моральне — то, не від бомбардувань руїни,
а після пограбування власними чиновниками.
Полеміка заворушення розпочинається з тління невдоволення,
і з їдкого диму обурення.
Коли політики стають занадто схожими на пройдисвітів.
А на місце творчої еліти пропихаються гламурні дурисвіти.
Бунти ідей назрівають —
коли глобалізація
нав’язує всім свою цивілізацію,
а незгідних під корінь зрізають.
Коли держава хоче бути над народом,
а не з народом.
Тоді, багряним заревом спалахує бунт тексту.
В час його буревію —
гострі прописи букв
нагадують сокири та коси селянських повстань
безкомпромісними словами
як революційними загонами
штурмують речення бунтівні
засади панівної брехні…
Бунти текстів —
руйнували — колоніальних імперій устої,
від них зазнавали поразок найсильніші армії в історії,
найжорстокіші диктатори боялись цього бунту —
більше будь-яких битв.
І Шевченкові вірші —
не що інше як бунт.
Україна є країною бунтівних текстів,
вони — спротив тоталітарності літератури і країни,
в них виверження антидругорядної словоукраїни,
прорив блокади з бюрократичності,
визволення творчої зоряності —
красою, добром, всеможливою силою слова.
Текстобунт —
ударною хвилею здригає інтернет
і увесь світ,
ураганом зриває тверді палітурки
і з пусто-порожніх книг.
Атакує незручними запитаннями,
і перемагає несподіваними відповідями…
Наступ тексту це свобода мови,
і на його сторінках,
у своїх промовах, —
описуймо ідеали розмаїття
в гармонії Всесвіття…
Вільні твори як космічні світобудови душі —
скинуть вицвівші догми із панівної ніші.
Бурі текстів —
мов грози із хмар темно-синіх поетичних світів,
що написані нами,
напоють словами —
світогляди,
для буяння, для розквіту, для всецвітіння,
без них неможлива прийдешня
убрана в обнову поезії й прози, принадна
бунту світлого, — літературна весна.

Рідна земля, нам ще присниться небо.
Нам в молитвах шукати надій.
Всесильний Бог дає нам все, що треба.
Ти лиш повір, що Він є твій і мій…

Рідна земля, над вужоватим Сяном.
Стільки років ти спиш у буряні.
Щороку ждеш на той весняний ранок,
Коли повернуть на своє, свої.

Рідна земля. Тебе я не забуду.
Я з чужини несу тобі пісні
І молюся, щоб не пропали люди
Розсіяні по усій чужині.

Рідна земля, ти знаєш наше горе.
Ти розумієш наш мовчазний спів.
Наші батьки вже вилили сліз море.
Рідна земля, ти не забудь батьків.
19.06.2013р.

Вічне каяття,
сльози уві сні,
це і є життя
хмари навісні.

Вистачає слів,
щоб сказати: стій,
і відчути гнів
у душі твоїй.

Не бракує знань,
але я сама.
Кілька запитань -
і тебе нема.

Не моє життя:
сльози уві сні,
вічне каяття,
холод навесні.

04.06.2013

Оберемками - медоборами
І черемхами понад горами
Заквітчалися мрії вогники
На маленьких крил вітру човники

Там веселки цвітуть незвідані
Барви чарів давно невизнані
заблукали і світі з мірою
Усміхались струною щирою

Пригортали казки колихані
Занесли у краї безлихові
Ті яскраві прудкі метелики
Надихали вітражні келихи

Подолають страхи і прикрощі
Подарують вечірні мудрощі
Заведуть у сріблясті сутінки
Де знайдуться веселі співанки
2013

Лиш радості сльози хай зрошують усмішку твою чарівну,
Побільше цікавих книжок і безхмарного чистого неба.
Прийми у дарунок цей титул - "Лайвлібу царівна",
Носи. Нам не шкода, Марино-Лілу_після_тебе.

25.05.2013