Кіт Мартин і пес Кудлач
Захотіли грати в квач.
«Тільки де ж нам взяти м’яч?» –
Розмірковує Кудлач.
Не сумує наш Мартин,
А хутенько стриб за тин.
...У кущах бузку й жасмину
Круглий м’ячик хтось покинув.

10-15 березня 2013 року

Живу та й живу – а чого мені ще
не стачає у цьому чудовному світі?!
Нізвідкіль не тече і ніщо не пече
ні в осінні негоди, ні в пізньому літі.

Розмаїті картини малюють митці,
умочаючи в райдугу впевнені пензлі.
А невпевнений я намагаюсь оце
файне видиво світу вмістити в поезії.

Ніжна донька підносить цілющий нектар,
щоби ним я омив легеневу іржавинку...
Освіживши росою мистецький свій дар,
юним огиром в лузі іржатиму!



2010

Дивлюся в чудові очі, чарiвнi!
Ще ніхто не розкрив мене
Так, як Ти кохана ...
Чарівне твоєї душі лице.
Я люблю, як квiтка сонечко
Дуже дуже люблю Тебе!

Укравши крила у щастя,
Я летітиму понад небесами твоєї душі,
А потім впаду в безодню твоїх очей.
І забрати їх у мене не вдасться
Ані людським пересудам, ані тобі.
Я потону, розчинившись у серці ночей.

Хай там дощ, хай мряка мілинна
Ніщо не стане мені на шляху
Ані навіть байдужість твоя довговічна
У серці моєму ще є тая перлина
Якій ти не зміг надати знаку.
І ти знай,– не помре і любов споконвічна…
©Ptaha

19.03.2013

Перекрикую ніч крізь цупку непроглядну тканину.
Мій прихований світ розливається світлом уперше.
Я живу в тому домі – з волошок і цвіту калини.
Там я чую молитви в гудінні старого шершня.
Моє дерево давнє, гілками до неба – цілує.
Загортаюся в плед, запах ладану зцілює тіло.
Я мотаю клубки, коли вітер у мене ночує,
А як стихне – лишаю. Хай іній підбілить.
Між словами – живу, грішу, індульгую...
Розмальовую час, вішаю, мокрий, під стелею.
Навіть чую, як квіти про нього пліткують,
Заціловують вікна й милуються ніжно оселею.

***
Як на всі боки бризкає зухваль,
То ти її не cтримаєш, на жаль,
Сипни мигдалю й золотих родзинок, –
І розливай, щоб аж дзвенів кришталь!

***
Чомусь усі сучасні Ціцерони
Не здатні ні на що без мегафона,
А в діда в скрині – срібний голосник,
Який міняє тембр хамелеона.

***
Чуття здрібніли і змаліло щастя,
Йдемо, немов до клубу, до причастя,
Порожні душі і пусті серця, –
Хоча й стоптали ми багато рясту.
2013

Принеси мне гранатовых зерен, чтоб даже невольно
Не смогла я покинуть тебя и державу твою.
Очарована Третья твоя с той поры, как с ладоней
Зазеркального царства я воду волшебную пью.
Ну а те, что меня обогнали, щекочут поныне
Обостренный твой слух – как не смехом, так плачем.
Причем
там за левым плечом у тебя та, чьи косы, как иней.
Та, что с черными косами – эта за правым плечом.

Волосà их сплелись наподобие высохших веток,
Словно белый шиповник, что тело твое оплетал.
Я боюсь этих пут, и реки, я боюсь, как бы этот
Вихрь бездонный воды не украл тебя и не достал.
Всего нà всего Третья. Четвертая - это вода.

Её вихри чернее, чем черные ризы монашек.
Выгибая мне спину над ней, словно радужный мост,
Ты заглянешь, робея, в зрачки искушений погасших
Неожиданной гостьи с далеких невиданных звезд.
А в хребте под ладонью – весенние соки и рост.

Принеси мне гранатовых зерен – своих поцелуев,
Чтобы мне пересохшие ими намазать уста.
Всего на всего Третья, а есть ведь (недаром иль всуе?)
Та, которую любишь, четвертая, ведьмины струи,
Что текут между нами – твоих зазеркалий вода.


2013

Утомленим мотилем
В коловерті проблем
Набираєшся лем із мольфи посивілого лемка.
По слідах астроблем
ПрОйде в проблисках близького сходу лелека.
«Carpe diem» злодІєм несеться з Карпат,
Та не вловиш прудкішу од коропа днину:
Ти потрапив в полон полонини –
І рад,
Її дар не утямивши і вполовину.
Рік руками замкне
Міста мляві мазки
І замовкне музИка за рогом. Залиш нам –
Камінцям – дао ям;
Поміж сонячних плям
Розродилась ріка роздоріжжям.

                                  Е. Резниченко


Ти уночі додому тихо йшла
Крізь вулиць згортки й сторінки кварталів.
Зачитані хмарки поволі мчали
Із болем правд і кривд. Німа імла.

Був дім, а в нім горів і гас камін,
І розгорявся знову. Ти мовчала.
А я подумав: «Є у слів начало –
Вогонь свічі, твій погляд, наче дзвін».

Яка небес бездонна синява!
Як світиться, аж серце ожива!
Тим світлом неословлене все дише

І подихом гойда зірок вуаль…
Світ перших слів крихкий, немов кришталь.
Дивись у вись, влови його крізь тишу.

18 березня 2013 р.

Помолитися Богові, світлості, фрескам
і на битому склі, що криваве давно,
танцювати крилато натхнення воскресле,
обираючи все недоказане сном.

Ложку дьогтю до меду, до рік золотавих
і лавровий вінок розтоптати нараз,
і віддати сорОкам минуле яскраве,
і розбити майбутньому скриньку окрас.

І ріднитися з мальвами й бабиним літом,
хай закинуть, що вітер гуде в голові,
і летіти, летіти, летіти, летіти,
щоб частіш доторкалися душі живі...

2012р.

І МОХ…

Хомі – сніг і мох.

А НИВА…

А ниви – золоті…

ГУЛ І ЛАД

І не сон, а муті гул і лад.


Три пси, липи, кадіб.

Козуб – не нива: кадіб.

Бузок – у кадіб.

Болото, лоза, дуб.

А винагорода – раж.

Козуб милого.

Букві – думу б.

Буді – козу б.

Манило кіно.

Коса мала мені.

Ірі в запас – розу.

Я – лагідна пані.

На таткове спираючись крило,
Колись маленьке пташеня зросло,
Та вже готове вилетіти з гаю.
І часом з вуст розчулених батьків
Тече потік невимовлених слів,
Якими ті орлят благословляють.

Шаблонів я для тебе не створив.
Життя хитке, хоч дякуй, хоч свари
(Затертий варіант давно не діє),
Складається воно з невисипань,
Взаємних й нерозділених кохань
І вогника останньої надії.

Некрасномовний я, ти зрозумій,
Що ти – мій син, а я – наставник твій:
Батьки завжди пишаються синами.
Однак, надходить визначений строк
Зробити другий самостійний крок,
І не до рук, простягнутих батьками.

У відчаї дурниць не нароби.
І ми, було, до потягу журби
Робили неминучі пересадки.
Романтик мій юнацької пори,
Зламай її, зміни, перетвори
Реаліями іншого порядку.

Десь схибиш – не вагаючись, поправ,
Слабким здаватись не давай підстав,
Нехай не торжествує твій нападник.
Довірся Слову і собі затям,
Що тільки Бог – Володар над життям,
А ти – Його талантів розпорядник.

Овідій лайнувся б у рупор
На дивні ці метаморфози:
За гаслами поступу – ступор,
За змістом позиції – поза.

19.03.2013

Хотіла я бути сильною –
Не плакати, не нарікати.
Хотіла, як птиця, бути вільною,
Щоб тільки літати, не плазувати.

Буває, що плачу, і нарікаю,
І сили, буває, бракує мені,
Я просто живу, і мало літаю,
Та не плазую ніколи. Ні!

2001р.

Як важко залишати рідні стіни,
Де пам’ятають крик мій, немовляти…
І юною мене знав дім, і чув наказ,
Що у дорогу дала мати.

І муки першого дівочого кохання –
Все бачили ці свідки мовчазні.
І чули соловейка на світанні,
Надійним затишком були мені.

Гарно убрані рушниками,
Завжди зі мною в пам’яті моїй,
Усюди руки дорогої мами -
І їм ми найрідніші і свої…

Знову виводить мама за поріг,
Дає рушник, вишиваний руками,
Дарує скарб і долі оберіг...
Я уклоняюсь низько-низько мамі.

1997р.

Тиша – це зрада крику,
Безмір – це зрада меж.
Річка ламає кригу,
Вітер в безвітр’я дме ж.

Зради відсутність – зрада
Передусім собі.
Легко у водоспаді
Власне життя згубить.

Зраджений був учора –
Роги на півчола:
Вічності ти в покорі
Лоно своє дала!

Гірко печаль-спокуту
У пелені несеш.
Можна усе збагнути,
Але забути все ж…

Жінка, яка любові
Стримала впертий шквал,
Нині за першим словом
Мовчки іде на ґвалт.

Кличуть нові дороги,
Друга любов щемить.
Вічності ряст – під ноги.
І да святиться мить!


1997

Добридень Вам, пані на прізвище Повінь!
Я Вашому шоу вклоняюся ниць,
я жест ваш ловлю – він шляхетності повен
і повен шаленства самотніх самиць,

яким остогиділи зимні постелі.
Їх тепла волога на кінчику лез,
а ми – прибережні німі менестрелі,
жерці ожиріння і жертви аскез.

І ми сидимо тут. Нам прізвище – Берег.
Ми вже по коліна… по горло в воді.
Ми це називаєм «жіночі химери»,
а вам це – початок всесвітніх подій.

У звуках води – ледь вловимий Бетховен.
Нам ниє відтяте прадавнє ребро…
По очі вже та, що на прізвище Повінь,
і тягне нас вглиб – у жіноче нутро,

де всі тимчасові, бо там уже Вічність,
і що там вгорі – нам тепер все одно…
Несе течія береги чоловічі.
Вам прізвище - Повінь. Нам прізвище - Дно.

14

Сонця тінь швидко бігла снігами,
Цього року холодна весна.
Я приїхала в гості до мами,
В дім, де тата півроку нема.

Звичні запахи линуть з кімнати.
Серед хати старий, сивий кіт
Тиху пісню почав муркотати,
Язиком причесавши живіт.

Ось і батька кімната маленька.
Перебігла тривога чолом -
Дві фіранки прозорі, біленькі,
За життя його їх не було...

Жаль повільно наповнював хату,
Тихий сум виростав до небес.
Серце гупало: "Та-точ-ку! Та-ту!
Як мені не хватає тебе!"

08-11.03.2013р.

Я подихом лечу у далечінь,
змарновані польоти не врахую,
напомацки звільню вчорашнє „ні”,
лиш мрією дощенту співісную.

Керована дурниця: два + нуль,
за звичними „не варто” повернуся –
палкими поцілунками катуй,
збентеж лютневу (досі) ляльку Русю.

18.03.2013

З великої любові й катування
Велике – егоїзм перемага:
У затісних любові берегах
Не втримати стихію руйнування!
Які там греблі й дамби?!
Все злама
Любов-ненависть,
Винищить дощенту:
Вона ж бо до останнього моменту
Сліпа, мов кріт,
А ще й глухоніма!
Нема для неї впину.
Прозріває
Лише тоді,
Коли проллється кров
Щонайрідніша, –
Отоді любов
У муках власне серце розриває!


2000

Нічого не буде - межа, її встановила нині,
а хто мені заважа: взяла б і нараз відмінила,
та десь узяла ножа і краю себе сміливо…

Нічого не буде: весна мене не пустила в квіти,
і тільки у давніх снах я вмію іще любити...

До тебе все горнусь,моє далеке птаство,
як ти у холод горнешся до люду.
Не знаю, чи мені ще вдасться
піти весною й восени на луки
та подивитись, як чарівно кружиш
над зеленню, понад Десною й містом,
як ти паруєшся, як ти пируєш
і як ти справджуєш роботу тракториста.
Дивитись здалека, наслухувати гелгіт,
скупати зір у мерехтливих зблисках дня,
навмання під мрійний жабний клекіт
брести крізь сизу прохолоду вечора
і здумати короткочасну повість нашу,
моє далеке сиротливе птаство.

Вже «інтеграції» і «орієнтації»
Ломляться в двері, а ми їм – овації !
О, як це мило – мамоні вклонитися
(Ніби ні роду у нас, ні традиції).

Їх «інновації», «стандартизації» ,
«Цінності», «норми», також «декорації».
Скільки вже можна здавати позиції ?
Годі, доволі ! Пора пробудитися !


18.03.13.

Як тінь, що зветься сірим ранком
і помирає від холодного вогню.
Як ніч, що плаче за світанком
і спогад, що я вже не відпущу.

Як тліє день, згорають сині зорі
і помахом крила зникає сон,
неначе потопає у тім морі,
що зве його у зоряний полон.

Як вересень осінній і забутий,
пожовкло листя за твоїм вікном.
Та тільки шелест не дає заснути,
солодким і затишним сном.

2013 р.

Той срібний дощ, що убиває тишу,
той сонний ранок, що зникає в ніч,
я більш нічого вам тут не залишу.
Лише єдину ту, прокляту річ.

Залишиться мій біль, що ріже душу,
що у вісні мені не дасть заснуть.
Навіщо знову я тікати мушу,
Шукати в цьому світі вірну путь?

Кінчається вершково-сірий ранок,
летить і день, неначе сизий птах.
Дай Бог, зустріти хоч один світанок
З усмішкою в душі, а не в сльозах!

2013 р.

цей білий світ цей світ старих дерев
де по зимі дівчата весну кличуть
твоя сестра у річці дні пере
а мати жде воскресла на заріччі

цей білий світ світ чорної води
світ відьмаків і осені і листя
там мати жде а ти собі іди
цей світ малий і все у ньому близько

там сто криниць під зорями ячать
там сто стежок померло самотою
і уночі найкраща між дівчат
тебе впоїла мертвою водою

цей білий світ із місяцем на дні
цей місяць злий і цей корчмар ледачий
бо ти прийшов бо вже в тобі однім
всі сто криниць на ранок сріблом плачуть

А владарі чи не з народу ті?
Не знати, що і мають на меті.
Сорочку рвуть на собі за народ -
Ледь дихає народ од їх щедрот...


15.03.2013

Мій світе, весняний, натхненний,
Не буду я жити в імлі,
Бо небо торкнулось до мене,
Щоб світло було на землі.

І де я – збагнути не можу,
Розкрилююсь аж до небес.
Царюй в моїм серці, мій Боже,
Щоб край мій – став краєм чудес…

Хотів солодку чашу пить
(Наївність мила),
Достатньо стало пригубить –
Вона гірчила.

Хотів, щоб раз і назавжди…
Чи сили стане
Нести гіркі твої меди
По край останній?

Гірку пропив – жив як не жив –
До половини.
Як бути, світе, підкажи
Слабкій людині.

…Знов у мою самотину
З країв привіту
Послала доля ще одну,
Ущерть налиту.

Весною світ увесь пропах…
О чашо друга,
Стояла у твоїх очах
Вселенська туга.

Як самогубцю глибина,
Манили вічі.
І серце тенькнуло: вона
Її – у вічність!

Чуттів моїх високий біль,
Сльозино в оці!
Не перебродить буйний хміль
У кислий оцет.

Уп’ється інший при вині
Твоїм назавше.
Яка солодка ти мені,
Неспита чашо!

1995

Вже перший день опрісноків хилився долу,
вечірню тишу пив Єрусалим,
коли Учитель з учнями сідав до столу:
вина і хліба уділити всім.

Уважно всіх уряд пронизували вічі,
і з уст пророчі витекли слова:
—Один сьогодні зрадить… — аж пригасли свічі,
і тиша сколихнулася німа.

І запитання кожному в очах горіло:
— О Господи, чи це не я? Скажи!
Лиш одному раптово серце скам’яніло,
не витримавши власної олжі.

А Він узяв, благословивши, хліб - любов’ю
не обділив нікого за столом:
— Прийміть і їжте — тіло це моє… — промовив,
хвалу воздав над чашею з вином:

—Із неї пийте всі: це кров моя — Завіту,
що ллється на відпущення гріхів…
На себе брав ураз гріхи усього світу
та клав життя на шальки терезів…

Мутився розум від фатальності пророцтва
і до небес тягнулася рука.
Отця небесного, за всі людські юродства,
упавши ниць, прощення Він благав:

—Жало гріхів земних ятрить мені щоденно,
взиваю у мольбі Твоє ім’я,
о Отче мій! Цю чашу відверни від мене,
але вчини, як хочеш Ти — не я!

Зловіща ніч висить над Гетсиманським садом,
а відповіді із небес нема…
Страшна невідворотність підповзає гадом —
цю чашу треба випити до дна.

Піднявся із колін і повернув до учнів:
вони безжурно спали, сопучи…
Якби їм знать, що перед ними мученик,
кого зречуться тричі уночі.

— Прокиньтеся! Ходім! З очей зніміть полуду…
Вже зрадник тут… Облизує уста…
Ісус пішов назустріч… Наближався Юда…
Щоби цілунком зрадити Христа…

2004 (2013)

Відстань між минулим і майбутнім
Більшає зі швидкістю життя.
Був ти вчора крихітним дитям,
А сьогодні - сивини попутний.

Що було, - пригадуй, та затям,
Аби нетто не змішати з брутто,
Маєш на цій відстані позбутись
Песимізму світосприйняття.

Тож не бий повітря кулаками.
Лагідне телятко ссе дві мами,
А битливому й одна - чужа.

З Богом цю дистанцію осилюй,
Щоб, коли здійсниш останню милю,
З ніг опала смертоносна лжа.

18.03.13

Стримлять з води очеретини –
Зачаєно на дні ріки
Чекають слушної години
Хоробрі вої-козаки.

Вкриває чола жабуриння
І мул заносить річковий.
Чорнобиль вдарив під коріння…
Та ще не вмерла… Дух – живий!

Вкраїнське стелиться мовчання,
Переростаючи в санскрит.
Ще ми, мов з могікан останні,
Своєю вмієм говорить.

Вже півземлі народ утратив,
Вже у степах замовк наш спів.
Та ще не пізно: є Карпати,
Є волелюбний древній Львів.

Кохана неню Україно!
Скажи, скажи, допоки ти
Натужно так в очеретину
Іще збираєшся сопти?!.

Не спіть, зачаєні Нечаї!
Пора вставать до боротьби!
Уже над вами чорні чайки
Кричать зрадливо: “Киги-би…”

1989

Мені ніжність наснилась, така, що до трепету вій.
Я немов догорала і переродилась у ній.
І так спрагло до неї припала, усім своїм змістом.
Як до світла з мовчанням, чи криком, чи звуком сирен,
Я себе загубила у тисячі різних імен,
Що здавалось, у власному тілі нема мені місця.

В тій кімнаті без вікон чомусь було двоє дверей,
Як одну закривала, то з іншої сотні тіней
Проповзали і заполоняли завужений простір.
І тут я прокидаюся, сповнена дивних тривог…
Хоч ця ніжність моя – безкінечний німий монолог,
Я щоразу із нею вкладаюсь в застуджену постіль.

17.03.2013

ТЕлефонний дзвінок від брата:
-Знаєш, сестро, не можу спати.
Думи мучать усе ночами...
Як могло так відбутися з нами?
І додумався я до такого -
Порівняння дуже простого:
Що країну, як і людину,
Безпросвітно воші обсіли
І гризуть нас немилосердно-
Білий світ уже є немилим.
Вб’єш одну- а вона до того
Гнид зуміла уже наплодити-
І на нашій шкурі знекровленій
Вже жирують нові паразити...
І позбутися їх не можна,
Хіба чимось усіх потруїти,
Бо інакше будуть до скону
Пити кров і на тілі жити.

09.03.2013р. Надія Таршин

Дужче стискаються «братні» обійми,
Скоро не зможемо вільно дихнути.
Підлі інтриги, невидимі війни –
Ставлять на карту:" Бути - не бути..."

Як нам багато завжди обіцяли,
Прямо до ніг нахиляли небо,
Та обіцянки усі забували,
Як вдовольняли свою потребу.

Мітять у козирі ( биті вже карти)!
З реклами ягнятами позирають...
Хто обирає майбутнє в країні –
Правду про це давно вони знають.

Тягнуть уперто в «Таможній союз»,
Гори усім золоті обіцяють...
Тільки на ділі – давно роздягли
І, як мішень, на прицілі тримають.

Погляд порожній кличе в «Союз»!
Що йому - погляду наобіцяли?
Вибори скоро в країні «грядуть»...
І найдурніші уже здогадались.

09.03.2013р. Надія Таршин.

Забута буза.

Бачу я чуба.

Драму читає! – Та чи мудра?

Ще три віхоли: не лихо – вітрище!

Ще ми диво дивились: видиво – димище.

Ще вино старе – добре становище.

Щезли коні? – Ні, козлище.

Ще ти платиш? – Плати ще.

Ще пискотня літня, скопище.

Ще ви дочуєте: є чудовище.

Ще діточки – то квіточки тоді ще.

Бачу ще видовище – чуба.

То, лозо, не золото;
То, лободо, болото;
То, липо, ту руту помито;
То габа – її багато;
То буза – її забуто;
То риза – її зарито;
То криза – її закрито.

Бузувір не ти – не вір зубу;
Дубу довід добуду:
Дубу тигра і тицяти, і грати буду.

Дно видно:
Трудно – я дно тру.

Я – лілія,
Я – лілея-лелія,
Я – лелія-лілея.

Тенета? – Та не те;
Та не ви: ви – не та.

Та власне нічого. Лише
уранці, як ми ще спали,
стара двірничиха в тиші
двір підмітала.

Валялось під ліжком плаття.
І час утікав невпинно.
Твоя голова кудлата
мою лоскотала спину…

Було якось дивно. Дивно –
цей подих. Вуста і подих.
Рясна березнева грива,
солоні весняні води…

Обійми, яких не буде
вже завтра. Та ні – сьогодні…
Застала тебе застуда
в кімнаті моїй самотній.

Полежимо ще хоч трохи,
полежимо тихо-тихо.
Розлите вино засохло,
пішла собі двірничиха…

А я ще пливу – безгрішна,
банальна і нелукава,
як дуже погані вірші
про осінь і чорну каву.

Допомагати людям — це незмінна частина мого буденного життя. Про це важко писати, адже не гоже, на перший погляд, говорити, яка ти добродушна. Так, напевно, укорінилось з ментальністю. Люди перестали не тільки хвалитися про свої добрі вчинки, а й не здійснювати їх. І це сумно.
Я не можу оминути жебраків, коли в кишені є зайва гривня. Нехай, я не з'їм купленого пиріжка, чи пройдуся по місту без громадського транспорту. Та краще цю копійку покладу нужденній. Коли їду до Черкас, часто на центральних вулицях бачу таких людей. Дістаю зі своїх мілких кишень гривню – і ця людина своїм “дякую” уже благословляє мене добрим словом, чуєш від неї побажання здоров'я. Вірю в цілющу силу доброго слова. Можливо, ця копійчина зігріє цій людині душу, чи шлунок.
Та наступну історію я розповім зовсім не про людей, а про братів наших молодших – домашніх тварин.
Якось довелось мені у спекотний, літній день їхати з села Руської Поляни. На перший погляд, нічого особливого я для себе не передбачувала, окрім формальної ділової зустрічі. Вдягла нову сукню та вперше, ( після народження сина), високі підбори і поцокала ними до зупинки.
Сонце майже у зеніті. Був обід. До зупинки кілометрів зо два треба було ще так процокати, бо не йшли в цей день у мій бік, де я живу, маршрутки. Мені довелось обирати: йти у сусіднє село до найближчого транспортного засобу, чи пройти таку ж саму дистанцію до автобусної у своєму селі. Я обрала останнє.
Гола платформа зупинки без лавочки і дашка, з однією дошкою оголошень була такою ж одинокою, як і незвична картонна коробка, що стояла на ній. Картонні коробки на зупинках зазвичай вказують на смітники. А ця ще й нявчала. “Нічого собі, сміття!” – здивувалась я. - Хто ж це, безсовісний, залишив у таку спеку вмирати на призволяще чотирьох кошенят?” У коробці слабо нявчали троє чорно-білих і одне руде кошенятка. “Господи, вони ж тільки очі відкрили!” Я погладила і вголос їм сказала: ” вмирати вам на сонці не дам”. У мене не було з собою щоб щось їм дати поїсти. А тут якраз під'їхав мій жовтий “Богдан”.
Кричали ці коти до самісіньких Черкас на всю маршутку. А як приїхали — вже, напевно, втомилися кричати і замовкли. Я несла їх через усе місто, по дорозі зателефонувала своїй подрузі за порадою. Моя ділова зустріч мала відбутися ось-ось. А я ще не знаю, куди діти цей безпорадний квартет котів.
Завдання № 1: нагодувати крикунів. Я купила літровий пакет молока, розгризла його своїми зубами і налила в одноразовий стаканчик. По дорозі, йдучи мені на зустріч, зустрілася колега моєї мами. Оцінюючим поглядом, вона сказала мені: “Іра, ти що з села у місто котів везеш??! ” Її слова прозвучали так, ніби у мене від спеки перегріло голову. Я, на мить, про себе подумала теж саме. Схаменулась лиш тоді, коли знову занявчала моя коробка.
Подруга повідомила, що в притулку не беруть телефонної слухавки. І вирішила без попередження приїхати туди. Ділова моя зустріч перенеслась на дві години пізніше. Я подзвонила до книжкового магазину “Буквиця”, коротко пояснила ситуацію завідуючій — і мої дії підтримали. Це додало мені сил і впевненості у своїх діях. Також були не байдужими і пересічні люди: вони заглядали до коробки, давали мені поради, мовляв,” забирай їх всіх собі”, одні радили підкинути під чийсь під'їзд. Але ще раз викинути їх з коробкою я не змогла ні наважитись, ні про таке подумати. Навіть кондукторка маршруту, що вів на Хімселище, не взяла з мене грошей за проїзд. Ця приємна жіночка з білим, мережаним (напрочуд красивим для кондукторів) фартушком сказала, що через 45 хвилин вони повертатимуться в зворотньому напрямку і вона мене безкоштовно знову підвезе.
Притулок виявився собачим. Так, це не лайка. Притулок був тільки для собак. Пані, яка визирнула на мене з-під воріт гавкучого двору, мала такі квадратні очі, що я і без її слів зрозуміла, що мої коти – корм для цих собак. Я йшла дачними двориками з коробкою, поверталась з того собачого раю і думала: “ Чому нема такого притулку й для котів? Чому я несу цю коробку? Чому не вдягла взуття на низькому підборі? Як відіпрати білі плями молока з новенького сарафану? І врешті-решт, чому я така дурепа?” Криваві мозолі заважали моїй ходьбі. (Ці рани на ногах ще довго давали мені знати про себе, майже місяць загоювались).
Хімселище. Зупинка. Я і кошенята. Чекаю маршрутку до Центру. На зупинці до мене підійшла вродлива дівчина. Вона відкрила коробочку, погладила всіх по черзі кошенят і порадила мені віддати їх людям, що продають та роздають котів біля Центрального базару. В її очах я прочитала бажання “всиновити” одне із них ( у собачому притулку тоді ще мені сказали, що це всі чотири котики-хлопчики).
Виявилось, ми з тією доброю дівчиною чекали одну і ту ж маршрутку. Коти знову голосно дали про себе знати. Вони тулились одне до одного, вишукуючи свою маму, нявчали своїми ще беззубими, рожевими ротиками так жалісно, що я розплакалась. В моїй уяві навіялись картини безпритульних діток. Мій син не був безпритульним ні на мить, та я уявила чомусь і його. Я ніколи не залишаю свого Богданчика без догляду та уваги. Навіть до двох років годувала його своїм материнським молоком. На той момент сину було вже 1 рік і 9 місяців і знала, що з ним зараз татко. Свій мобільний телефон гріла у долонях разом з коробкою кошенят. Сльози капали прямо у коробку на котів. Я зателефонувала своєму чоловікові і запитала про сина.
У маршрутці зі мною їхала пара закоханих. Вони стояли якраз наді мною. Худорлявий хлопець тулив до себе пишногруду, русяву дівчину. Вона затримала свій погляд на моїй коробці з кошенятами, перешепнулась зі своїм хлопцем і благальними очима глянула в його очі. Я зрозуміла, що вона просить взяти собі кошеня. Звичайно, це ризик віддавати безпорадне кошеня, що не вміє самостійно їсти. Та я наважилась їм про це сказати:
- Яке вам сподобалось?
- Руденьке. Воно ще й таке пухнасте! - посміхнулась русява.
Її хлопець так не вважав. Він відмовляв її брати оту “чотирилапу мороку”, став казати, що вона ще й сама собі ради не дасть. Якась хвилинна образа виникла у мене до цього парубка: насміхався у громадському транспорті над своєю коханою.
Врешті, дівчина не послухала його нарікань і взяла кошеня. А наступна зупинка була уже моєю – “ Будинок торгівлі”.
За кілька хвилин я домчалась з трійнею чорно-білих кошенят до теплих рук “кошатниць” – так називають самі себе ці милі жінки, що доглядають безпритульних котів.
- Дайте хоч 30 гривень для годування ваших кошенят — озвучила одна із них.
- Можу тільки 15... – показала я свій гаманець, - мені ще на дорогу до дому треба.
- Таким кошенятам треба не молоко, а вершки, — порадила мені похилого віку “кошатниця”.
Ця пані одразу стала годувати зі спеціально оснащеного шприца моїх котів. Потім, вона поклала їх до спільної клітки з такими, як вони, безхатьками і промовила: “Ви сьогодні третя людина, що приносить нам кошенят. Треба їм підшукати хороших господарів..”
Я тепло попрощалась з благодійницею моїх підопічних і почвалала у своїй заплямованій сукні на довгожданну ділову зустріч. Ноги мої “гуділи” від тривалої ходьби, на сукні присохло пастеризоване молоко: “хай краще сукня, ніж душа”, - оправдовувалась я перед собою, бачачи погляди у мій бік.

Тане білий сніг на Батьківщині.
Плаче березень? Ні. Плаче мати.
Прикордонник її син солдатом
У землі Сибіру, в домовині.
Перший «плі» – в атаку гордо й сміло
Захищати острівні кордони.
І не через славу чи погони,
В сніг навік покласти душу й тіло.
На Даманську, в шістьдесят девятів,
В перші дні весни на Україні,
ЇЇ Вовку катували кляті,
Різали зірки йому на спині.
За радянську владу, і за віру
Що не був козак наш бусурменом.
Молодий спортсмен у вісімнадцять
Залишився юним та зеленим.
Лиш затвором автомата клацнув.
В другій групі він за командира,
Його відділ – друзів одиннадцять,
Не стерпіли хлопці бузувірів,
Нападу китайських провокацій.
А Микита, батько, у шпиталі
Розшукав понівечене тіло
Свого сина, що в Іманські далі
Йшов служити за свою країну…
Що за мука батьку не діждатись,
Що за горе мамі – пережити
Свого сина, що помер так рано,
У снігах китайцями убитий.
Лиш світлина сина у конверті:
Вовка-прикордонник і вівчарка.
І суха статистика про смерті,
І горілки з хлібом повна чарка.
Врешті, острів з назвою «Даманський»
У дев’яності перейшов Китаю.
І за що три сотні безневинних
Згинуло солдат? Сам Бог не знає.
Молодий спортсмен у вісімнадцять.
В другій групі – він за командира.
Його відділ – друзів одиннадцять.
Зберігали честь свого мундира.

Тиша часом буває, як рана, такою глибокою,
І ні пластир, ні вата не заповнять її порожнечу.
Вона мовчки виколює очні яблука твого спокою,
Загортаючи мокрі повіки в чадру чернечу.

І здається, що надто натягнута свіжого тіста мить,
Що години – окремі життя, без дійових осіб.
А мовчання пахне корицею і так, як вона, гірчить,
Десь між пальцями, схудлих від тиші, діб.

Непритомніє кисень, від форзаців до стін передпокою,
Сторінками зачитуєш біль, поки лампа не упокоїться.
Тиша часом буває, як рана, такою глибокою,
І, на зло тромбоцитам, до відчаю довго гоїться.

Тепло останнє віддає земля
Моїм рукам –
Я розминаю грудку,
Вдихаючи найтонший запах
смутку
І стриманої радості.
Здаля,
Понад обніжком, стежка
до стіжка
Побігла й розгубилась
в колотнечі
Граків неґречних вельми,
Що під вечір
Стійкий стіжок обсіли
до вершка.
А на межі, немов на вітражі,
Художньо так
стримить кукурудзиння,
Сторожке до вітрів –
Пора осіння,
То як же на межі без сторожів?
Я все частіше прагну самоти
І спокою осіннього –
Я ж знаю,
Що тілом і душею одцвітаю,
Що доживаю вік свій золотий
На цій землі…
Жадана самота
Зціляє
і від страху перед смертю,
І від жаги безсмертя –
Он,
Упертюх,
Останній сонях
Згідливо хита
Важкою головою…
На землі
Доволі я пожив,
І то – нелегко:
Носили мене в ірії лелеки,
Із вирію вертали журавлі;
Мене топтали тупо копитьми
Кентаври,
Рятували ж мене коні
Від жадібної мстивої погоні –
І я знаходив спокій між людьми.
На цій смертельно втомленій
землі
Доволі я пожив,
Тож не жалію
За незворотнім літом…
Осенію,
Зігрівши душу в тихому теплі.
Вдихаючи землі
Пашінь прив’ялу,
Помалу розминаючи грудки
Ще теплої землі,
Я залюбки
Відходжу в осінь,
Вниз,
Із перевалу…


29.09.1998

Наталю, заспівай мені тихцем…
Пісням твоїм, чуттям твоїм так личить
Твоє одухотворене лице,
Твоє, з ікони списане, обличчя!
Наталю, заспівай мені тихцем.
Хоча давно заміжня, а – дівча,
Хоч доньки вже дорослі, а – дівчатко,
В очах якого світ – свята свіча
Перед свічадком і перед початком…
Наталю, заспівай мені тихцем.
Перед початком вічного добра –
Свята свіча… О ні, не заперечуй!
Моя любов осінньо догора
В передчутті зимової хуртечі.
Наталю, заспівай мені тихцем.
Молюсь твоїм рукам, твоїй цноті,
Обожнюю тебе і сподіваюсь,
Що це останній гріх в моїм житті,
В якому я свідомо не покаюсь.
Наталю, заспівай мені тихцем.


1995

Тисячоліття нових катаклізмів:
Карається душа заперта в розум.
Розбещеність у формі нігілізму...
Черствіє серце, висихає мозок.

Нестримний рух погоди липня-січня
Й буденний клопіт чавлять дні і ночі.
На мить питання мами споконвічне:
-Чи може, сину, їсточки ти хочеш?

Безкрила старість зморщена до болю -
Їй би складати скарб у домовину,
Та материнські очі, вірні долі,
Загадують про їжу свому сину...

У них не має сумнівів й докору,
Їм не важливий Папа, той що в Римі,
Дивились так в черінь голодомору
Й безцінну їжу згадують дитині.

І ладні очі синові віддати
Останню краплю маминої сили.
Бо так колись і їй віддала мати
Те, що собі не взяла у могилу.

Жирують монстри на паскудні гроші -
Бенкет на тлі безвір’я покоління.
-Чи може, доню, їсточки ти хочеш?
Питає маму Господа видіння.

2013

розсипала би первоцвітом
ту мелодію що весна
щоб пустила на волю світло
шкаралупа землі тісна

розливала б нестримну повінь
на заплави і береги
спорядила б човни вербові
вітрогонним весняним словом
назбирати для снів перги

Як відшумить легкий шампанський хміль
І відпливуть бурхливих тостів ріки,
Самотність знов обступить звідусіль
І душу роздиратиме до крику.

В шаленстві цім пекельного вогню,
Який пощади не дає ніколи,
Тобі я запізніло подзвоню
І тихо простягну несмілий голос…

Як тонко дзвонить голубий кришталь!
Як солодко – над прірвою до згуби!
…І плавиться мембран холодна сталь,
Й гарячі губи дихають у губи.



1996

Думаєш: homo ludens? –
Груди б від болю дерти!
А як любові не буде –
Можна і вмерти.

Серпень – це ще не осінь.
Сонце пітьму розсіє.
Вітер думки відносить
На Голосіїв…

Прискає приском рана –
Пекло і рай любові.
…Писано лист, кохана,
краплею крові.


2002

День пройшов, минає вечір.
Нічка сни несе малечі.

Щоб дізнатися які,
Нумо в ліжко, малюки!

Тим, хто пізно ляже спати,
Може нічка снів не дати.

Малювати сів хлопчина:
Тут машина й там машина.

Мама дивиться і просить:
– Вже машин у тебе досить.

Квітку намалюй, синочку,
Або рибку у ставочку.

І малює мамі Лесик
Синю рибку… на колесах.

Клубок щастя тримали в руках,
Намагались на двох розпустити.
Та примхливої долі злий знак
Обірвав обнадійливу нитку.

Розчинився у склянці сироп,
Та солодкого чаю не п"ю вже.
Кажеш, грішне кохання було б?..
Усміхаюсь крізь сльози: "Ні, дружнє..."

"Мов солодке, розтане печаль," -
Ти повторюєш. Серденько плаче.
Я не питиму спогадів чай,
Обпікає безжально. Гарячий.

Обірвалася нитка єднань,
Розчиняється відстанню дотик.
Я ковтаю самотність до дна,
Порожнечу заповнює опік.
2013

З далеких мандрів повернувшись,
На все СВОЄ, як сич, надувшись,
Обхаявши Вкраїну-Неньку,
Ти подивись кругом гарненько…

Бо хочеш ти, лиш тільки – брати.
Давно пора, вже й їй щось - дати.
Людей розумних об’єднати,
Щоб не тікали з свої хати…

(10-12 лютого 2013р.)