И если я умру, то кто же
Мои стихи напишет вам,
Кто стать звенящими поможет
Еще не сказанным словам?
Анна Ахматова

Ще слова немає.
Є щемінь і дрож.
І грудка якась під серцем.
І щось неухвитне,
Pозхристане щось
То зрине, то щезне.
Ні ритму, ні рим.
Почуття і думки
Злилися в якусь мішанину.
І тільки до остраху білий папір шепоче,
Що ніч переходить у днину.
P.S.
Не від хвороб і ран,
А тільки через недосконале серце
І руку, що не постига за серцем,
Скінчить свій вік, –
Якого ж щаслившого фіналу й побажати?..

Ми сьогодні ще надто чужі
За горнятком пахучої кави...
Тане сонце у теплій іржі
Золотої вечірньої нави.

І чатує на іскру вогонь
У роздоллі чуттєвої свити,
Де черкання гарячих долонь
Ніжним торком іще не надпите.

А за вікнами - біла вуаль,
Крутобокі вогкі кучугури.
Дзвонить серце, неначе кришталь,
Пригорта обіру́ч партитури,

На котрих домальовано вись
Світлим кольором ячної мрії...
Та ховає щоразу кудись
Янгол звабу під вицвілі вії.

І хоча вже й душа на межі -
Розговіння палкої заграви -
Ми сьогодні ще надто чужі
За горнятком пахучої кави...
(14.12.12)

1.

коло на колі
зморшки води
лагідний колір
вимер як дим
виміри краплі
храми роси
чорним лататтям
стягують синь
серденько голе
скинуто шал
падає й коле
з неба душа

2.

з відчаєм чайки
буря росла
хвиля-нагайка
мокра і зла
шхуну шмагла
спини вітрил
Бога замало
треба ще сил
з палуби змити
тіло щогли
брамсельний вітер
зняти із линв
трюми бубніли
в прі екіпаж
обриси мліли
рвав такелаж
шкот перебитий
фал фурканув
а на бушприті
клівер заснув

3.

губляться губи
лічать вали
тни морерубе
хвилю вали
в трюмі гуляє
бочка вина
я ж допиваю
бурю до дна
і пропиваю
на чім стою
Діво Святая
ще ж не в раю
ось він дев’ятий
лаври несе
щастя закляте
видих
і все

4.

янголи-чайки
вигнали вись
променю зграйки
хоч не дивись
море спокійне
море в мені
дихає вільно
днями на дні
все в цьому морі
стеньги і кіль
муть і прозорість
космос і сіль

14 Грудня 2012

М.

хочеться слухати музику пристрасті
у виконанні бажання твого
що володіє всіма інструментами
тихого трепету леготу го-
голосу голками лоском волосся
плюскотом легкості шовком повік
вікнами пам’яті пензлями променя
дотиком повені полум’я ві-
вірою вирію вимрієш викроїш
крайчиком кінчиком вінчиком і
ніби навіюєш наче вивільнюєш
легко вилущуєш до-ре-соль-мі
з тіла що в душу сховатися хоче
й пити нектар що між нот по-те-че-

13-14.12.12

Та ш-ш-шлюбна ніч,
Той сон по ш-ш-шлюбі,
Той ш-ш-шум сосновий за вікном,
І ніжні доторки, і губи,
Пересолоджені вином…

Це – Лебедин. Це – лебедіння
Грудей, позбавлених цноти,
Й понадгріховне всехотіння,
І всетремтіння люботи!

Невже забулося з роками,
Як ми в первісній наготі
Руками, начебто гілками,
Переплелися в люботі?

Життя – жорстоке:
Ти у Львові,
А я в Луганську,
І нема
В нас лебединої любові –
Лиш лебединий сум пройма.
Такі знервовані та грубі
Довкола люди… Кпин і глум…
І де та ніч, той сон по шлюбі,
І лебединських сосон шум?


2001

"Люби мене..."
І я тебе любив,
Давно-давно,
Ще в тій,
Ще в нашій,
Ері.
Двадцяте покоління
Голубів
Вже любиться відтоді
В нашім сквері.
Двадцяту зиму
Зі старих дубів
Не опадає лист...
Якій химері
Молився я?!
"Люби мене..." –
Любив...
Убив?
Пішов...
Як вистрілили двері!

2007

От снега тусклы фонари...
В морозной зяби- скрип шагов.
Зима баюкает:"Замри"...
Под завывание ветров.

Отдайся прелести наги
И бесконечной снежной глади-
Замри и силы береги
Весеннего рожденья ради.

Пусть запорошен путь домой-
Сугробы мерить я не стану:
Останусь в парке под сосной-
Примкну к большому Океану...

Меня закружит снежный рой!
И снежный ком меня задушит!
А я танцую под сосной!
Снег залезает в рот и в уши!

А я- в сугроб, как на диван,
И наслаждаюсь звездным раем:
Огромный снежный Океан-
Я в нем, как бабочка порхаю...

Кружит меня метель шальная,
Бросает ввысь- батут внизу!
Я возрождаюсь, умирая,
Роняя радости слезу!

Мороз сковал поля и горы.
Застыли реки и моря-
Немые снежные просторы
Под строгой властью января!

А сердце просится на волю
И птицей рвется из груди
По снежному промчаться полю,
Увидеть:что там впереди...

Предела нет душе мятежной-
Мчит в бесконечные края!
В экстазе бьется безудержно,
Внимая сказке января!

Новий день цмулить пиво дощу із небесної кварти,
вітер перегортає у парку кленові цидулки,
що розсипались геть, як загублений літній щоденник
легкодухи-студентки, де серце рожеве у стразах
і відбитки помади між тісно насіяних фраз.

І мені до вподоби сьогодні це чтиво осіннє,
бо гірке воно, начебто кава у львівській кав’ярні,
та медове, немовби уста твої в ніч на Купала,
і міцне, як… А втім, це мереживо літер і крапель
вітер — милий бешкетник — заплутає ще у думках.

2012

Не сумуйте за втраченим раєм -
Важко іноді жити в раю.
Бог найкращих завжди обирає,
Аби взяти в когорту свою.
Тільки в душах не висійте злості,
Тільки заздрість хай серце не їсть.
Всі ми тут подорожні і гості -
Перед вічністю всяк відповість.
Дослухайтесь до голосу крові,
Не шукайте деінде рідні,
Утверждайтеся в рідному слові,
Світ великий, та ми в нім - одні!
Не цурайтеся роду й народу,
Не соромтесь праотчих начал,
Тоді й камінь з чужого городу
Не тяжітиме вам на плечах.
Не силкуйтесь побільше урвати -
Не в багатстві захована суть.
Тільки мить буде щастя тривати,
А тоді все одно понесуть...
Тіло духом кріпіть, аж до скону,
Образ Бога плекайте в собі.
І тоді до небесного трону
Шлях відкриється вашій судьбі.
2010р.

Сім’я моя найкраща в світі,
Мені любов’ю ніжно світить,
Мов сонце завжди гріє душу
Із нею гори з місця зрушу.

В сім’ї мене завжди почують,
Пригорнуть та поцілують,
Для зради місця тут не має,
Промінням щастя розцвітає.

Сім’я – це радість, це любов
І захист щирих молитов,
Немов священний оберіг,
Врятує від всіляких бід.

В сім’ї традиції родинні,
Неначе квіти у раю,
З коріння в себе їх вбираю,
Назавжди в серці збережу.

Прошу я у Бога щиро,
Для сім’ї – добра і миру,
Щоб іще не один вік,
Процвітав наш славний рід!

***
Рівне 2012

Кожна хвилина правду пише.
Край переляканий. Терпить.
Козак в могилі. Шабля висить.
Калина квітне. Стрілець спить.

Кому сказати: - Стань козаче,
Кольори правди знов чіткі.
Крові не треба, хай не плачуть
Колишні наші вороги.

Країно предків, Україно,
Коли знов по твоїй землі
Крокував буде батько з сином?
Кланятися будуть змії,
Коли-то народу святі
Калину – символ, змінять в ВИНО?

Дивлюся у віконечко,
- Куди це зникло сонечко?
Матуся відказала,
- То хмарка завітала.
Поглянула я в небо,
- Чого, хмаринко, треба?

Вона мені сказала,
- Я з дітками гуляла,
та їм би на хвилинку
побачити ялинку,
високу і гарненьку,
лапату й зелененьку.

Униз летять з хмаринки
Оленки і Даринки,
Миколки і Катрусі,
і Петрики, й Ганнусі.
Кружляють, веселяться,
нічого не бояться!

Злякалася матуся,
- Вони ж бо розіб'ються!
Та я лише сміюся,
і зовсім не журюся,
бо то летять з хмаринки
не дітки, а сніжинки!

14,12,12

Місто Дубно. Річка Іква.
Древній замок – таїна…

Знов приїхав через рік я
В таїну. Цвіла весна,
Щебетала й лоскотала…
Йду по дамбі. А внизу –
Двір знайомий. Вишні. Тая
Рушники пере в тазу.
Підкрадаюсь. Затуляю
Очі Таї. А вона –
Стрепенулась! Не питає,
Хто такий. Вона вже зна.
Обнялися – спалахнули.
Груди начеб опекло:
Ми нічого не забули
І розлуки – не було!
Знову – Дубно. Знову – Іква.
Таїна очей, і – сміх…
Мила Таю, не відвикла
Ти від пестощів моїх;
Не забули твої руки
Найінтимніше тепло!
Не було у нас розлуки –
Просто зимно нам було…
Просто сумно. Просто щемно:
Дубно згибіє без нас,
Молоденьких…

Просто ще нам
Розлучатися не час.


2001

Машина мчить. Немов у трансі,
Водій вчепився у кермо,
Аж побіліли кістки пальців,
Ми вже не їдем -- ле-ти-мо!

Я грішним ділом загадала:
Чи жалкувала б я, чи ні,
Якби машина птахом стала
Й розтанула в да-ле-чи-ні.

1998р.

ЗдійнЯлась в повітря ледь зрима надії пилинка:

Від подиху Долі - все далі і далі летить.

Упала додолу сльоза, мов полИну краплинка;

Душі не лишилось, що інше, як тільки - щемить.



Спромінена Сонцем пилинка зронила свій прОблиск;

Сльоза проросла диво-цвітом усміхнених мрій.

Від щему в душі залишИвся лиш в пам"яті відтиск;

Торкнулося світло надії до кінчиків вій.

Бува чуже стає до болю рідним,
А рідне до знемоги набрида;
Оманливе не раз є вірогідним,
А щира правда - найстрашніша лжа.

Не раз шукаєш суті в протиріччях.
Загублений у сутінках порад,
Бредеш ти манівцями вздовж узбіччя,
Мов вістря стрілки.., час твій - циферблат.

...Життя подібне клавішам роялю,
Котрий стоїть у темному кутку
В надій кімнаті з вітражами жалю
В вікні, що дивиться на Долю, мов ріку.

Розплющіться, очі, - побачте реальність насправді,
Залиште ілюзії в світі ілюзій, на мить,
Погляньте у вічі, на долю секунди, Ви, правді,
Котра, вже сама, б"ється птахом в повіки, кричить.

Так, згоден: реальність жорстока, а ми - її діти,
Але ж ми так само реальності тої батьки.
Творці ми і жертви... Не знаєм куди себе діти?!
Серпанком ілюзій снуєм від життя навтьокИ.

Прошу вас, розплющіться, очі: для пошуку істин, -
Бо кожна із них для людини, немов постулат.
Самі обираємо ріки, якими нам плИсти;
...А руки, мов стрілки; старіє життя циферблат.

Отак надворі холодно зимою,
Як у душі без ласки теплих слів.
Забанував печаллю я німою, -
Засипав сніг дороги, всі замів.

Юга пекуча не розкаже, де ти
Очей сховала вересневу синь, -
Не перейти - перебрести замети,
Не віднайти загублених стежин.

Від ревних шалів білої панянки
Боюсь, аби я дочиста не змерз.
Терпляче жду на березневі ранки,
Що розкоркують літепло небес,

Що запалає коло полум’яне,
Розтане сніг, льодини крем’яні,
І ти відчиниш у палкім бажанні
Не тільки двері, а й себе мені…

13.12.12

Дай мені крила

*

Сніг волохатий.
На волосатих гілках
Поблиски льоду.

Шиби у пір’ї.
Вікна готові летіть
Безвісти в небо.

Хукну я тричі – й собі
Небо відкрию.
І полечу в сніговій.
Дай тільки крила!

Є зима…
...та сама, та сама, та сама…
А немає як літо!.. І нема, і нема…
грудень 2012 р.

худ. Я Саландяк - композиція на тему... (фотошоп)

Сніг іде і лишає у меншости світ.
Годі ліпше пори Пінкертонам,
і себе осягаєш у всякім єстві
за непевністю відтиску в онім.
На таке не запитують мзди угорі,
горілиць; тиша личить безодні.
Скільки світла набилось у скалку зорі,
проти ночі! що біженців в лоді.
Не осліпни, гляди! Ти і сам сирота,
потерча, переступник законів.
За душею – ні дідька, лиш пара уста
огорта, наче профіль драконів.
Помолись ліпше вголос, як той Назорей,
за наснагу з дарами дорожніх –
самозваних царів зі дверей до дверей
у півкулях обох і діток в них.



.

1

Снігів неміряні полотна
Зима вибілює. Крайнебо
Рожевіє, неначе лиштва.

2

У пухкій кучугурі постелі
Сховались кімнатні собачки.
А я сигаретою гріюсь.

3

Настільна лампа – соняшник нічний.
Мої думки – над соняшником бджоли.
Зимове літко у моїй оселі.


2001

Потаємність безрадісна ночі
В мерехтінні безжалісних зір
Навіває видіння пророчі
Та обмірює вдумливий зір
Непроглядністю знад загадкових
І гріхами протрухлими в прах –
Вона пестить народженням слова,
Що ледь чутно бринить на устах…
12.12.12

Я осінь. Вдягнути забула вінця.
Я осінь. Немає у мене кінця.
Я сонце, я в жовто-червоному птах.
Я осінь – я солод і солодко в мене в руках.
Не плачте, так краще, - по листю іти,
І значно синішає небо над тим,
Хто знає, що значить лишатись в тіні,
Побачте, як осінь запалить вогні!
Над кухликом чаю, загорнуті в шалик,
Утома в очах, з інеєм на вікні.
І синії води із небом кохались,
Зливалися, танули, стали одні.
Зупинки трамваю, я мокну, співаю,
І пританцьовую десь в глибині.
Тверезі і п’яні, мої, нездоланні,
Вогняно-займанні, осіннії дні.

листопад 2012

In vino veritas!In vino!
In vino...Тільки не для всіх!
Одних поставить на коліна,
Підніме інших всім на сміх!

Ламаєм голови ми нині:
Сміявся той мудрець чи ні,
Коли нашіптував людині
Шукати істину в вині?

1999р.

буду тобі модриною

Ти - печаль осіння на моїй долоні.
Витліле намисто марева думок.
Забуття обійми молено-бездонні
Ніби вже і поруч, але знов за крок...

Мов клечальна пісня, сивопера птаха -
Все, що не збулося в далині чекань,
Коли щастя замість одуріла плаха
І важкої муки на рамені длань.

Сухолистопадно скреготять завії,
Обтрусили зорі в тіні ліхтарів.
Ти - сльоза безрадна на пожухлій вії,
На долоні стужі лінія жалів...
(26.11.12)

гаплик

Заростають лепехою плеса
Річенят малих і озерець…
Батьківщина лірика Олеся
Що не рік, то сходить нанівець.
Вир відвирував – одне болото.
Терн затерпнув зморшкою землі
Спраглої, порослої осотом,
І не кряче качур на Сулі.

Прозаїчним стало Білопілля.
Шлях на Верхосулку загубивсь.
Од весіль – одне гірке похмілля,
Наче край до крайнощів допивсь.

Навмання простую, наудачу,
Проминаю ниви і гаї…
Слава Богу, ще сміються-плачуть,
Б’ють серцями в груди солов’ї!

Ось і моя Марківка – в долині,
Он там Верхосулка – вдалині…
Од часів Олеся і донині
Будять в серці образи сумні.


2003
с. Марківка на Сумщині

Пухнасте диво сиплеться з небес
І тишею вкриває землю чорну.
Буденний гомін раптом дівся десь
У мить таку чудову, неповторну.

У біле марево закутала зима
Людські оселі і поля мовчазні.
Все стихло, і мовчанка ця німа
Заворожила хащі непролазні

У зачарованім, прадавнім лісі,
Що цілий рік шумів, бурчав, гудів.
Там Вовчик-братик разом з хитрим Лисом
Впіймати зайчика маленького хотів.

Там дядечко Ведмідь,що любить мед найбільше,
Там хаточка стара на курячій нозі.
А в ній - той чорний кіт і сірі миші,
Що спати не дають Бабунечці-Язі.

Там сірі гуси, що Івасика украли,
над золотом чорніє Змій Кощій,
а гуслі там уміють грати славно,
струмок води цілющий там, живий!

Ось раптом ліс цей, дивний, заворожений
затих, замовк у подиві німому -
Бо в гості, снігом білим запорошена,
Прийшла Снігуронька - у казочку, додому!

Вона усіх запрошує на свято,
на уродини зимоньки-зими,
– Приходьте, милі друзі, танцювати
співати дзвінко будемо всі ми!

... Я знову подивилася на небо.
Сніжинки падали і падали униз.
Як хочеться мені – напевно, треба –
Щоб жив десь Вовчик-братик, хитрий Лис.

Щоби хоч у хвилини ці святкові,
Коли надворі віхола мете,
До нас вернулось з лісу чарівного
Дитинство – наче сонце золоте!


2000

Кохання, воно дуже різне…
Взаємне. пристрасне і ніжне
Не розділене і безнадійне,
Що серце крає наче ніж…
Кохання, це талант,талант від Бога
Він або є, або його нема.
Кохання заміняють сексом,
Утіха є для тіла , а для душі нема.

2012р.

1.

коли ти пройшла
то серце по швах
зайшлося і стало
не бачу як мало
старого мене
твій погляд
багнет
твій голос
нагне
усмішку додолу
а кров нажене
то камінь оголить
підсніжний
з-під нього
не вирветься ніжність
бо важче від ніжності
вимір
де всесвіт наш
видихся й вимер
ніщо не цвіте
крім зими
ніхто не помер
тільки
ми

2.

проточна енергія
шарму і тіні
проточені входи
проґавлені стіни
опори підбиті
підборами тиша
мене підбирає
кидає і кришить
під ноги
до такту
в розмови салатні
таки позбираюся
в темряві хатній
на дні підребер’я
у збуренні мулу
рибина тепер я
доступне минуле
холодна вечеря
душа і печінка
до тебе достукатись
боляче
жінко

3.

не горнеться час
катуляю в зіницях
промерзлий качан
що ще_мить промениться
тепер докотився
ще порух
і баста
не матиму зору
де серце покласти
у білій загладі
між пір’ями крука
Христа Бога ради
складаються руки
криклива безвихідь
повзе в передпліччя
згадаю що дихав
і видихну відчай
і любо
бо легко
розтане сніжинка
в долоні моїй
мов окрилена жінка

5 Грудня 2012

як сумно ходять по підлозі павуки
як гучно кров плазує венами руки

як гірко в роті і тривожно в голові
як стрімко ковзає повітря по траві

а я сама ходжу-ходжу в монастирі
рипить підлога і ще сходи ці старі

а богомоли молять Бога за вікном
і сонно лапками збирають молоко

хлопчина зоряний являється мені
із нього промені стікають по стіні

і я мов сина полюбила його вмить
(хоч я не маю сина) він іде-летить

він заворожує від нього лине спів
він витягає стріли гострі з рукавів

стрілою (ні!) мені пронизує живіт
у лоно сипле жар а попід ноги лід

і це немов немов маленька смерть
солодка мука мій отруєний десерт

і я кажу кричу побігши навмання:
о Боже Боже знаю я Твоє ім'я! —

2012

Святий Отче Миколаю!
Любиш Ти дітей, я знаю,
Всі провини наші бачиш —
Милосердно їх пробачиш.

Найсвятіший, любий Отче,
Миколаю-чудотворче,
І для мене милостиво
Сотвори маленьке диво:

Під подушечку, будь ласка,
Запроси найкращу казку,
І радів би ще, не скрию,
Тим, що у листі просив я.

Був я чемним і старанним,
Слухав татка, слухав маму,
А як тільки стану більшим —
Буду прикладом для інших.

Ти мою молитву щиру
Без вагань прийми на віру,
Бо Святому Миколаю
Я це твердо обіцяю!

2005 (2012)

Білосніжна чарівниця
Зарум’янила всім лиця,
Замела хати сніжком
Й подалась кудись лужком.

5 грудня 2012 року

На засніжений поріг
Зайчик стомлений приліг.
Вітрюган і завірюха
Застудили зайцю вуха.

5 грудня 2012 року

...щиро ірод цілує в
губи
кращий зговір з самим собою
вас вже двійко вростає
дубом
ви готові - живі герої...

(президент наш сьогодні
добрий
в нього настрій завжди
ранковий
а на вулиці мерзне
"Кобра"
значить буде комусь фігово..)

в домінанті не свіжий
галас
геть принишкли земля і небо:
і на пам'ять приходить
"даллас"
викіпає забудь,
не треба…
у сусіда портрет петлюри
він хворіє, потрібні ліки
а троні
знайомий урка
значить нас вже не двоє,
трійка
безпритульних впіймаєм діток
вільні духом пора й до церкви
кожен сам собі стежку мітить
по підсказці одного
зверху..
2012.

Вона гарна була, наче квітка осінньої днини.
У очах її сяйво, із уст пломеніло тепло.
Поверталася з гір, йшла додому сама з полонини.
За плечима у неї за обрієм сонце зайшло.

Він дивився услід. Під хустиною грілися коси.
Догонив, обігнав, на колінах спинився вожак.
На гаряче кохання холодні спустилися роси.
Вільний вже від панів, а у жінки чужої - кріпак.

Він як вовк, що веде за собою караючу зграю,
ненавидів, рубав їх сокирою, наче мечем.
Ради жінки чужої відмовився б навіть від раю.
На порозі її впав опришок з розбитим плечем.

Вона гарна була наче квітка осінньої днини.
У очах не сіяло, із уст не злітало тепло.
Поверталася з гір, йшла додому сама з полонини.
За плечима у неї за обрієм сонце зайшло.

Нас ділять на Захід і ділять на Схід,
І красень-Дніпро уже є розподілом.
Бездарні нікчеми ганьблять увесь рід,
До краю вони нам усім надоїли.

Не доля країни болюча для них -
Зробили давно її голу, і босу.
Народ до пори зачаївся, притих -
У жилах бунтує кров стоголосо.

Відродимо наші: і славу, і міць,
З’єднаємо думи, серця, дужі руки,
Щоб наволоч нас не змогла розділити,
Скінчилися врешті усі наші муки.

Щоб сину, онуку поглянуть змогли
У очі довірливі, Ясні, мов небо.
І мовили гідно: - А ми зберегли
Твою Україну, дитино, для тебе!

Березень 2007р. Надія Таршин

Україно моя мила,
Ти дала мені ці крила,
Я повік би їх не мала,
Коли б волі ти не знала.

Я топчу твої стежини,
Твої луки, полонини,
І пишаюся колоссям,
Що, як море, розлилося.

І милуюся тобою,
Як дитиною малою,
Тішусь сонечком і літом,
І весняним буйним квітом.

Сизокрила моя пташко,
Боже, як же тобі важко,
Долать бурю і негоду,
Сіяти між нами згоду.

Я так хочу, я так мрію…
Дай мені таку надію,
Щоб була не тільки воля,
А була і гідна доля.

Серпень 2000р. Надія Таршин

Люблю - на вдих,
Ненавиджу - на видих.
Надворі ніч і сніг,
А я сиджу у тебе під вікном.
Пробач мене
За цей зухвалий вибрик.
Це все гормони, кава і вино
Не вимикай, благаю, світла.
Нехай впаде мені до ніг
Частинка тіні твого тіла,
Щоб я підняв її,
І в пам’яті зберіг.
Я збожеволів,
Божевільним таке можна.
Уже не знаю я,
Де сон, де наяву.
Бо ти мені –
У кожній перехожій.
Бо я без тебе –
Не живу.

грудень, 2012

Вередує якось дід,
Не такий йому обід:
- Знову борщ і каша знов?
Отака твоя любов!

Баба пенсію взяла,
Баба курочку пекла
Баба смажила ковбаску,
Готувала, мов на Паску!

Дід горілочки хильнув,
Бабу к серцю пригорнув,
Ще й розщедрився на ласку,
Цілий день тривала казка!

Після казки прикро діду,
Бо від пенсії ні сліду!
Знову борщ і каша знову,
Про любов уже ні слова!

В цій історії як слід
Зрозумів нарешті дід,
Що любов, обід і нежить-
Все від пенсії залежить!

2012р.

Про те, що мало статися між нами,
(Якби Ви знали про мою любов)
Я вірші Вам писав і клав у схов,
Не сміючи бентежити листами.

Життя відрізок чималий пройшов,
Та серце не вернулося до тями,
Хоч інша жінка в нім зігріла кров,
Чуття до Вас лишилися ті ж самі.

Я тайкома від неї ще пишу,
Немовбито поезію чужу,
Нотуючи душі палкі цитати .

Щасливий обмірковую кінець,
Як Ви йдете до мене навпростець
Мою ліричну тугу почитати.

09.12.12

нас бачили разом у знаній безвісті
коли купідон управлявся зі стрілами
водив за серця нас із піднебесності
допоки з любов'ю у лоб не зустрілись ми

нас бачили разом у дальній близькості
коли за вуста ми тримались цілунками
сіяло в усіх небесах по блискавці
кохалися тихо кохалися лунко ми

нас бачили разом у світлій темені
коли і заходило сонце і сходило
віщунських сновидь три очища впевнені
ми разом у них заглядали із подивом


2012

Рука відчуває серце,
а мрія - тремке крило.
Як нетля, летить на світло
твій зір у моє вікно.

Напевне, це дуже важко
тримати собою світ
і рвати ймовірну казку
на клаптики "love_привіт".

Твої амберже навіки
влилися в мої струмки,
а ті напувають ріки,
що вхожі у наші сни.

Як новоосміла хвиля,
як вивільнене "today",
вростаю душею знову
у відтінь твоїх очей.

Ти - лицар ув обладунках,
з уміло зримованих лат.
Як душу мені довіриш -
віддячу тобі стократ.

2012

Богданів багато,
А Хмеля – ні жодного.
Чи їх не було,
Чи спились нанівець…
Слова – пережовано
І заангажовано
В гетьмани не тих, –
Тож нехай йому грець!

Урветься терпець
Нерозумному Йванові –
За вила він схопиться
І за косу,
І виростуть знову
Могили курганові,
А землю птахи по степах
Рознесуть.

Така наша доля:
Суцільними ранами
Кривавиться
Край
Самозгубних
Сердець…

Посієм Богданів,
А вродить Іванами –
Все той же врожай…

І нехай йому грець!


2001

Прокинулась - ледь не умліла
І з ліжка - бігом до столу:
За вікнами - день уже білий,
Дітей не відправила в школу!..
Відкрила швиденько шпроти,
Готую канапки уміло…
І, бачу, сусіди навпроти
У вікнах немов остовпіли
Та зуби у посмішках скалять -
А я озираюсь навколо:
Аж бачу - у дзеркалі в залі
За спиною - дівчина гола...
Звідкіль узялася тільки?
Яка безсоромниця! Стала,
Засмаглі показує тітьки –
Ото для сусідів забава!
До неї бігцем я нервово,
Затіпало у лихоманці -
Дивлюсь: та це ж я! Стопудово!
Забула вдягнутися вранці!..


11.12.2012

Кольорові феєрверки,
мандаринки і цукерки,
маскаради довгохвості -
Новий Рік примчав у гості!
На санчатах і у шубі,
срібний іній ліг на чубі.
Зустрічаймо Новий Рік:
Добрим вчинкам - новий лік!
Із найкращими думками
допоможем радо мамі.
І уроки не проблема,
бо цікава кожна тема.
А як свято на порозі -
Ми подякуємо Бозі,
що дарує відкриття -
мудрість нашого життя.
І з колядками новими
Скоро і Різдво зустрінем...

Сніг іде світ засипає.
Летить на землю з лантуха,
А на душі якась тривога
За наші села і міста.
За кішок і собак бродячих,
І за беззахисних птахів
І за людей, що у дорозі,
За всіх безхатченків малих.

11.12.2012р.

М’який спориш лоскоче мої ноги,
Петрові батоги – аж до небес,
Яке це щастя, що узбіч дороги
Не зачепив безжальний наш прогрес.

У спориші ховається ромашка
Під сонцем сяє і милує зір.
Іти босоніж край дороги важко,
А я іду всьому наперекір.

І не боюся, що пораню ноги,
Чи попаду на гострий камінець,
М’який спориш вгамовує тривоги,
Петрів батіг на ньому, як вінець

2012р. Надія Таршин