Соки носила синові,
Що – на морській косі.
Пахла сливово, цитриново...
І шепотіла:"Ти сій...".

І обростала клятвами,
Вибачень – щільний стос.
Врази на серці – плямами –
Не від штормів, не від гроз.

Спрагло хотіла спокою,
Вже не пурпурних вітрил.
Що ж ти клюєш її, соколе,
Поміж янтарних мірил?

Скарб – у мішечках і нішах.
Внукам – конструктор, пістоль...
Віршем укрилась півгрішна
Мигдалеока Ассоль.

В слоїках мокнуть оливи.
Ряден пацьорки руді.
Цятки на шибах по зливі.
Пахне корицею дім...

Хвилі течуть у волосся.
Аркуш важкий, мов пісок.
Все, що бажала, – збулося.
Спурхнути б їй поміж сов!

Хто її буде шукати?
Мрево густюще, як мед.
Рейвах, омани, відкати...
Фальш – кордарон, флавамед...

Сукні носила сріблясті.
Грея стрічала з морів.
Молиться:"Боже, не впасти б...".
Шовк пурпуровий зопрів.


2012

У січні мла-розквась частенько.
Усяк поспішає у схрон…
Йде жінка, фігура – опеньком.
Годує полтавських ворон.
– Горіхи чужі. Назбирала…
Щоранку розлущую тут. –
Ворони – прожери! Все мало…
На свято лякав їх салют…

Уляну в болоньєвій парці
Обходять меткі школярі.
Спинилась – якраз на цигарці
Нової мадам Боварі.
На плити, що репнули влітку,
Лягає дорідне зерно.
Від жінки – ні скарги, ні плітки.
– Купила в аптеці 5-НОК…

Крокує Уляна… З пакета –
Горіхи на битий асфальт.
Ворони - в танго, піруетах…
Уляся для них – меценат.
Попутно – балачка про мужа:
Молодший, алкаш-офіцер.
Уляна за двох все подужа!
Пожбурить горіх і слівце…
Сльозини перляться на віях.
Окрилля давно не росте.
Голубить внуча… Голубіє…
Ще й тісто замісить круте.

Дивлюся услід. Шкаралущу
Вбиваю обцасом у сніг.
Тримаю обіруч МИНУЩЕ,
Немовби... зопрілий горіх.
І мутно, і жаль відпустити,
І так його тяжко нести…
І шуба мутонова, й сита…
І в пазуху – чорні коти.


2013

Захурделило вікно кольоровим пір'ям,
Завітало знов Різдво на моє подвір'я.
Поманджали дітлахи гомінким вертепом,
А за ними, ген, сліди дріботять у небо.

Розсіка пітьму дзвінке «новолітування» –
«По балабухи» ідуть на Василя зрання.
Ось і Рік Старий-Новий – змолотили «діда»!
Дай же, Боже, на столи хліба і до хліба.

А цілюща, крижана Йорданська водиця
Очищає, просвітля і душу, і лиця.
І бахкають із рушниць!... Голуби у небо!...
І по святах?... - Рукави закочувать треба:

Колотити на млинці - М'ясопуст, Масниця!
А Ярило угорі сміється, яскриться –
Не за тридев'ять земель Весна за птахами
Відмикатиме поля вічними ключами.

Покотилося Райце-писанка у казку,
І ликує все живе – Воскресіння!... Ласка
Всемогутнього над нас!... Христос, Божа Мати…
Ворог-Арідник зі скель не зможе устати,
Бо міцніють ланцюги, якими закутий,
Поки пишуть писанки і колядки чути.

…Помережані шибки морозяним пір'ям.
Визираю з-під руки на нічне подвір'я, -
Райські видиво-птахи, чарівні жар-птиці
Посідали на дахи… І душа іскриться!

10.01.2013

Рідко ми тебе вживаєм –
наче паску в день святковий.
Тебе всяко обзиваєм,
українська рідна мово:
солов’їно-калинова,
цимбалисто-сопілкова,
соколино-беркутова,
лебедино-гусакова
і лірично-мелодична,
і пісенно-колискова,
освіжаючо-кринична,
коломийково-казкова,
переливчасто-срібляста,
полуденно-світанкова,
сорочино-зозуляста,
Азарово*-урядова…
Цих епітетів, напевно,
вже придумали чимало.
Було б краще, щоб щоденно
ми тобою розмовляли.


09.11.12

«Майже реальність» в нас проникла.
Відкрились ми своїм світам.
Нема кордонів. Відстань зникла.
Ми зустрічаємось десь ТАМ.
Вдивляємось в свої екрани
для емоційних насолод.
Ми – віртуальні громадяни
кимось уявлених спільнот.

Щастя вибрав із торби у долі
До найменшої крихти на дні...

І уже дотліваю поволі
Без усяких рожевих надій,
Що, можливо, я все ж помилився -
Доля щастя мені припасла,
І життя - ще не осені листя,
Від якого лишиться зола?!
17.01.13р.

Малюймо Шевченка й ліпімо завжди молодим
без німбу пророка, бо німби невічні, як дим.
Й терновий вінець не чіпляймо йому на чоло,
бо мучнів у нас і сьогодні не менш, ніж було
в минулі епохи. Народу потрібен юнак
поривчасто смілий, по духу і вірі козак,
такий відчайдух, незалежний у вчинках своїх,
і щоби сміявся крізь сльози, і плакав крізь сміх.

Народу потрібен не сивий недужий Тарас -
в нас хворих доволі, а сильних так мало між нас,
а тОму й немає і досі у нас ватажка,
якому була би свята булава неважка.

Такого Шевченка нам треба - гучного, мов дзвін,
щоб кликав на віче з усіх українських сторін
і лівих, і правих, і тих, що завжди неправі,
щоб сталося диво - озвалася кров до крові,
щоб серце до серця, й рука потяглась до руки,
щоб ліві і праві згадали: "Та ми ж козаки!".

Такого Шевченка давно Україна чека,
в якого рум"янець палає на юних щоках,
який своїм словом запалить і всіх об"єдна
в єдиний народ! Бо ж у всіх Україна одна!


2004

Зачинити минуле – і в ніч навпрямки.
Жменю крихт одинокому ворону.
А тоді… О, тоді два крила, дві руки…
і у небо – на вулицю Зоряну.

Спохопитися там, де і час не кружляв,
де свічада – приборкані кратери,
і маленьке, як щастя земне, янголя
до твоєї поли, як до матері…

Світлотіні святих і вертеп на порі
поведуть тебе небом у Богове.
І отримавши крихту Його... на зорі
спалахнеш ти дивами - чертогами!

2013 р.

Скидаю листя. Як голе дерево,
Стою самотньо під небом зоряним.
Звучать слова, неначе стерео,
Й моє коріння переорюють...
жовтень,2009р.

Кохання... Спитаєш, яке воно.
Не зможу тобі одповісти,
Бо схоже на білого демона,
Метелика з жовтого листя.

На вчинок не зовсім обдуманий.
А я у тобі сумнівалась...
І вітер погойдує струнами
Душі, що вже геть занепала.

Кохання... Не зміряно відстані,
Не зважено силу взаємності,
Слова тільки надто обвітрені
Блукають самотньо у безвісті.
19.02.09р.

І степу звук - як у струні...
Цікаво... І немає страху.
Іду босоніж по стерні,
Бо іншого не знаю шляху.

Малий, а кваплюсь на межу -
Там зголодніла мама в полі.
І міцно вузлика держу:
Цибульна в нім і бараболі,
Які зварив для неї дід
І на сніданок, і обід...

Напівголодні ті літа
Минули. Вмерли дід і мати...
А степ гуде, мене верта,
Щоб не посмів їх забувати...

17.І.2013

В твоїх ясних очах, титане,
За долю смертних вболівання,
Ти зрозумів без гордування
Сумну їх дійсність безталанну.
Яка ж була за жалість втіха?
Напружене страждання тихе,
Хижак, ланцюг,– як вирок долі,
У серці вічні муки болю.
Ти приховав свої гризоти.
Задуха з присмаком скорботи
Лише в самотності огорне,
Щоб не почуло грізне небо
Зітхання слабкості від тебе,
Ти у мовчанні непоборний.

Титане! Здатний ти збороти
Страждання силою натури.
Тебе не вб’ють страшні тортури.
І невблаганний неба дотик
Й нечувана жорстокість Долі –
Дієві Ненависті ролі,
Яка створила для забави
Все те, що знищує лукаво.
Життя невпинне – вічна кара.
Безсмертя жалюгідним даром
Тебе зле небо наділило,
Але повернуту погрозу
Угледів Громовержець лютий,
Коли він захотів почути
Про власну долю всі прогнози.
Ти промовчав, титане смілий,
Твій вирок – ув очах глибоких,
І Зевса страх пройняв жорстокий,
Спізніле каяття безсиле,
Аж блискавки в руках тремтіли.

Ти добрим був, і в тім твій злочин –
Так само, як боги, чинити.
Ти людям допоміг зміцнитись,
Щоб їхній розум став пророчим,
Прийшов кінець поневірянням.
Терплячу силу у мовчанні,
Твій дух, що опирався путам,
Земля і Небеса всевладні
Були не в змозі похитнути,
І дивовижним, нерозгаданим,
Величним символом несхибним
Ти став для всіх, підвладних смерті, –
Як ти, вони богоподібні,
Як витоки струмка, уперті.
Частково люди також можуть
Зламати часу загорожу:
Нещасть відчути неминучість,
Їм протидіяти рішуче,
Здолати біди духом власним,
Який породжує незгасне,
Шляхетне почуття свободи,
Що навіть в муках і тривогах
Шукає вищу нагороду
І смерть безжальну має змогу
Перетворити в перемогу.

Не покірна
Ю. Тимошенко



засудили засудили
у тюрму закрили
хотіли зламати хребет,
поламати волю
тюремною неволю.
Не зламали її тортури,
ні качанівські тюремні мури.
вона бореться,
вона живе-не зламати волю,
щаслива та людина,
що муки приймає
заради народу.
Не кориться бандитські зграї
вона крокує до свободи.
бандитські грати поламає
тримайся мужня людина
не далеко та година
кати сядут на нари
над тобою засвітить сонце
розвіються хмари.
.

Живе моє село без мене,
І не один десяток літ.
Лісами, луками зелене,
Дорога між вербових віт.

Поля весною засівають,
А влітку, косять їх і жнуть,
І миті спокою не мають,
Усе до зернятка зберуть.

Радіють врожаям багатим
І до ладу все доведуть.
Двічі на рік там білять хату,
І в цьому теж глибинна суть.

Майже нічого не змінилось,
В своєму ритмі з року в рік,
От тільки хати покосились,
Бо хазяї пішли навік.

І церкви у селі немає
Згубили нелюди красу.
А серце дзвони пам'ятає,
Цю пам'ять крізь життя несу.

І хоч дворів там небагато,
Та село, знаю, буде жити.
А мені снитиметься хата
І буду я за ним тужити.

2009р

А за межею буде світло
і дрібка солі на хлібині.
Зустріне ангел першоцвітом
і поведе у білу піну
весни, яка там вічна – знаю.
Над вишнями хрущі рояться.
Із олівцем на східцях раю
сидить Тарас. Йому тринадцять…

***

хто ж його знав що ось так воно буде
впасти б та ніяк до себе на груди
цей біль не справжній тож тихо будь-ласка
глянь он ворожить нам баба поразка

лебідь лягає Леді на лоно
Ігор тікає з полону
риба ковтає Іону
хай береже тебе ангел дев’ятого мікрорайону

біль заховався за фрази округлі
скучиш за мною – спитаєш у гуглі
це все так схоже на зраду чи змову
очі закриєш і бачиш як знову

Ігор лягає Леді на лоно
лебідь ковтає Іону
риба тікає з полону
хай береже тебе ангел дев’ятого мікрорайону

хай наворожить нам баба надія
хай відболять нам і хай заніміють
рани від слів якось мовлених всує
що не у віршах того не існує

лебідь тікає
ігор лягає
леда ковтає
в цій послідовності фаз
фіналу здається немає
леда ковтає
леда ковтає

ні бе, ні ме, ні кукуріку
заморське призвіще: глінтвейн!
а хто казав, - хороші ліки…
мабуть дідусь Хемінгуей?!
із цим коротким афоризмом
у ніч Різдва пройдуся сам
салют усім - січневий призов!
на зламі літ - нервовий злам
сьогодні море по коліна,
я відмовляюсь жити в борг!
усинови мене, "Мівіно"
адреса: dudar- крапка - org
жевріє вогник антидії:
два, нуль, тринадцять - фотошоп
люби, святкуй, мій древній Київ
таких не буде більше спроб…
2013.

І перебродить віра на вино,
Від нього ти хмелітимеш до ранку,
Повіє свіжий вітер у вікно
І вийде сонце сонне на веранду.

І я прийду усміхнено-недільний,
Не вільний, бо до волі тільки крок,
Але вікно відчинене і тіло
До тебе прагне. Жовте болеро

Довкола стежки висіє росу,
Спросоння переплутаються долі,
Прокинешся, а я тебе несу,
Надихнений, під верби і тополі.

Ще переплутаються руки і слова…
Оцю любов ти виплела сама.

17.10.11, 16.01.13

Холодні вулиці обпалювали серце,
Таке вразливе до потворних слів.
Будинки німі не могли помогти.
Їхній сум був щонайщирішим.

З неба сипалися краплі вологи,
Котрою гидують, наче то є кров.
Обшарпані пороги під’їздів чекали
На нових пройдисвітів з брудним взуттям.

Було тихо, не чутно балачок
Якихось повій, що вертаються з танців.
Ось так найстрашніше наодинці
Із собою вести такі діалоги.

Ринутись би вдалину простору
І там подивитися на жалюгідних
Кар’єристів і начальників, котрі
Власний мізер прикривають важливістю.

Глянув би я на «володарів життя»
В останній їх час перед смертю.
І посміявся б від душі над їхньою
Впевненістю у своїй неперевершеності.

Якби ж я слухав когось, то, може, був би
Вже досі менеджером середньої ланки.
Протирав би штани в офісі, чекаючи
Що секретарка розставить свої ноги.

А,може, був би офіцером. З честю
Я б пив у всіх генделях стоячи
Непохитно за систему і Батьківщину,
Доки мене б не винесли вперед ногами.

Але я горджуся, справді, тим усім,
Що я робив і роблю. Бо це є моя душа,
В котру багато хто хоче плюнути.
Я й не проти. Плюйте! Лише витягніть

Язик з чужого заду перед цим,
Бо незручно буде вам вершити
Ваше слиняве правосуддя наді мною,
О, нащадки рабів ви безпробудних !

Скільки ж ви породили, холодні міста,
Всяких нечистих і праведних !
Але все одно об вас витирають всі ноги,
Бо звикли ми в хлівах своїх жити безальтернативних.

І
За кожним словом стіна,
Божевілля за кожним словом.
Самовдоволено сидить готовий
Вистрибнути з душі мій сатана.

У кожному погляді звір
Дивиться…
Очима моїми.
Він у вирі майбутніх зневір
У п’яному чаді нагадає про себе.
ІІ
Звільни свого звіра! Випусти звіра!
Хай стане вільною душа твоя сіра !

Ти будеш у центрі уваги, ти так
Хочеш цього! Ти мрієш про це,
Забудь про совість, про світле лице.
Ти ж готовий продатися за світло харизми!
ІІІ
Вибери світ гультяїв,
Залишися без вірних друзів.
Вибери марення щасливих днів.
Але шляху назад нема волоцюзі.

Звільни свого звіра, товаришуй з ним.
Ночі відчаю чекають на тебе.
Холод людей, холод похмурого неба.
Така популярність – хвора ілюзія, дим.
ІV
Мій диявол вишкірив ікла.
Я стою посеред темряви і світла.

А яким був добрим початок !

Вірші ллються душевним потоком,
Новий день породжує думи.
Завтра сьогодні затоптує кроком,
Вчора сьогодні знищує струмом.

Божевільні думки капають надто
На землю понуру від сподівань.
Сподівання – ніщо, та значать багато
Для тих, хто чекає нових смеркань.

Хай ллється вода немічних сліпців!
Хай падають скелі на голови скверні!
Молитви же їхні не загоять рубців,
Молитви же їх нестерпно даремні!

Хай провалиться лихо в провалля небес,
І гавкають пси на скупих подорожніх.
Хай трісне й розвалиться той сумний хрест,
Що випав на долю вівці нести кожній.

кину монету з ратуші
може нептун спіймає
Ринок сьогодні затишний
з рейок зійшли трамваї

віє із Катедральної
ладаном і ваніллю
ходить зима підвалами
з ангелами на тілі

дранкою сни замощує
гріє борщем безхатьків
і ялинковим дощиком
шиє на душах лáтки

Чорнобиль розбудив
козацьку душу,
Що три століття спала,
І вона,
Запхавши в люльку
Тютюну папушу.
Пішла коня ловити в полинах,
А заодно й шукать
пропиту шаблю,
А мимохідь – і знахарку-корчму,
Аби спожити в ній
Бодай хоч краплю
Вина звитяг,
Здобутих у Криму...

Напевно, з волі Божої,
Чорнобиль
Праукраїнську душу розбудив –
Якби ж то не Чорнобиль,
То воно би
Й не сталося на світі стільки див!

Окрадену – збудили:
Де ж ті коні.
І ті шаблі,
І знахарка-корчма?!

Чортма всього –
На атомнім осонні
Ні-чо-го від Козаччини нема.
Сплива
Дніпровим гирлом
Україна
У закордоння
(Не питай, за чим),
А від румея і до караїма
Вся Русь колишня
суржиком
гірчить –
Кричить,
Бо не спроможеться ізнову
По світу
мову
визбирать
свою...

То ж я збираю мову ту по слову
В краю,
Що геть оглух від кураю
Та від ожин колючого чужинства,
І повертаю натовпу:
– Беріть!
Боріть в собі
густий бур’ян
ординства
І мовою своєю говоріть!
Душа і не такий іще Чорнобиль
Спроможна подолати...

Та юрма
Не реагує зовсім –
Від голобель
Бажання
Відірватися
Нема...

Сновидою по світу ходить воля
В суцільно-чорноземній чорноті:
Де не поткнеться –
Всюди на путі
Могила В’ячеслава Чорновола.


2001

Здавалось в юності наївному мені,
Що з року в рік, а, може, й день при дні
Прямує світ лише по висхідній.
Та сивизна, мов несподівана зима,
Що снігом заміта палітру осені,
До того світу повернула, що пройма
Надсадним смерті подихом і блиском,
Де за монбланами надмірного майна
Ракети шкіряться, націлившись в колиску.

***
Тікають дні в тумани теплих снів,
Біжать роки, галопом,наче коні.
А ми, подібні до богів, траву пасемо
В юності осонні.

Це літо наше в осінь перейшло.
А чи вже нашу? То не нам це знати…
Кульбабки жовті стали мандрувати.
Закочували в полі за селом.

Гарбуз одягне сонячний мундир.
А ми вдягнемось дивно не по моді.
Застелемо картоплі повен двір –
Це літо проводжаєм на городі.

Кораблик по морю пливе в далечінь,
Він бачив морів й океанів глибінь.
Проплив і в холодній, і в теплій воді,
І чайкам у небі з труби він гудів -
Він сотні красивих побачив земель.
Та нам розповів мандрівний корабель:
“ Ріднішого берега нам не знайти,
Де вчився уперше по хвилях пливти!”

Яка ж це прикрість, сплутаність думок...
І в кожній з них частина правди явна...
Такий собі малесенький клубок,
Мов в лабіринті страху Мінотавра.
Думки, думки...Мов сплутаність доріг,
І вузлики немертво зав"язались.
Мої думки - мій вічний оберіг,
Що від душі до серця передались.
Це вічний хоаос, хаос почуттів.
Малює їх уява і свідомість.
Веління серця і відлуння снів,
Світ - де панує вічна невагомість.

Твій аромат і пахне кава..
Чудовий ранок. Правда, ну скажи?
Малює вже своє уява,
Немов мороз на вікнах вітражі.
Я в простирадлі снів піднімусь з ліжка.
А всесвіт мов незайманість свята,
Холодний подих чутно зовсім трішки,
Ковточок кави, і його нема.
Весь всесвіт зачаївся, щось чекає.
А я тебе відчую за спиною.
Твої думки по погляду вгадаю,
І сніг душі пролиється водою.
Вся пристрасть, ніжність упаде із неба,
Не припиняй її прошу, не припиняй!
Завмерло все, для тебе і для мене!
Солодку мить лиш вчасно упіймай!

14.01.2013

Солов’ї співали стрільцям серенаду.
Сьогодні сумно стало. Сплять славні сини.
Світле сонце спиває сік старого сАду.
Страшний сорок сьомий – садизм сатани.

Син серця словами старий світ сприймає.
Спитай сестер своїх, сусідів, селян...
Скажуть - сорок сьомий сниться, спокушає.
Сховай сльози, сьогодні сам сильним стань.

Сорок сьомий – рік, коли то польська влада акцією «Вісла» викинула нас з рідних земель Надсяння і Лемківщини.
28.09.2012р.

Ялинка без верхівки – людей жорстокий вчинок.
І як тепер їй бути? Вона ж іще жива!
Уже вона ніколи у небо не порине,
І марні сподівання на будь-які дива.
Пече нестерпно сонце їй незагойну рану,
Зима її морозом ще більше роз'ятрить.
Та, може, є надія, що гинути зарано,
Коли в землі коріння, є світло і вітри.

2005 (2013)

Она хотела жить…
но не имела права
лепить слова в снежки
из колких чёрных букв.
И что теперь тужить -
разбавлена забава
заботой выжить. Но
отравлен каждый звук
растаявших снежков -
капели в подоконник
открытого окна
его двойной души.
Она искала слов,
как монастырь - паломник,
воскресший вдруг от снов,
что так хотели жить.
Но первым снегом ком
перекрывал ей горло,
пытаясь задушить
стихов воздушный нрав,
попавший мотыльком
в его слепую гордость.
Они хотели жить!
но не имели прав…


'2010

Ми не розбещені були
Ні ласощами, ні ляльками -
Наші батьки прийшли з війни,
Де чесно, гідно воювали.
Шинель, пілотка, кирзачі -
Були у будень і у свято,
У сім'ях повно дітвори,
Хоч і жили всі не багато.
Стареньку ляльку ми, мов скарб,
По черзі у руках тримали
Її обшарпану, брудну
Усім кутком оберігали.
А мама гарна, молода -
На сукні дірочки латала,
Дівоче все своє вбрання
Нам - діточкам перешивала.
І у гумових чобітках
Від холоду коліли ноги
І у сніги, і у мороз -
Ми ними міряли дороги.
І ласку батьківську, скупу,
Винагородою сприймали -
Вони пройшли усю війну,
А долі людської не мали.

2011 р. Надія Таршин

Зрада чи підлість -
Різниці немає,
Обидві серце
До болю крають,
Отруйно жалять,
Як змії люті,
І від обох їх -
Пекельні муки.
А підлість дужче
І захищають,
Їй виправдання
Ревно шукають,
Та тільки здавна
Відомо люду,
Усюди кара
Знайде Іуду.

2010 р.

Тікати у місто квітів було б дуже розумно,
Якщо навесні чи влітку, та зрештою навіть в жовтні.
На дивне щастя-нещастя там опинилась в грудні,
Сніг коли ще не вмостився, і лиш тротуари змоклі.

Тумани стіною впали, вулицями скотились,
Посіяли трохи смутку й вологості на дахах.
Цей день би здавався сірим, вицвівшим і немилим,
Якби не затишний столик і келих того вина.

Хтось точно там був зі мною, в мріях чи снах тривожних.
В квітучому місті буває навіть без квітів гарно.
Легко було забутись, й згадати уже не можна,
Чому я стою самотня на березі річки Арно.

2013-01-15

Поглянь на вікно! Диво дивне, фламандське мереживо,
Сплетене груднем дбайливо морозними нитками.
Він майстер казок, самовпевнений, трохи збентежений,
Часу не гає й усе розмальовує квітами.

Тонкі візерунки, тендітні, приречені зникнути,
І від тепла розчиняються, що й не помітити.
Я в грудня питаю зухвало, а можна й мені таке?
Ти би торкався, і враз я лишалася світлою.

Щоб кожен малюнок - холодна прадавня історія,
Моя чи твоя, це тоді вже не мало б значення.
Вони би стікали водою під пальцями твоїми,
І ми один одного точно зробили б кращими...

2012-12-23

Який зв'язок між виноградним гроном
І променем, що в сутінках згаса?
А на межі, між тишею і громом,
Там хаос, чи гармонії краса?
Що спільного між думкою і словом,
Між дією і наслідком діянь?
А між "качком" тупим і безголовим
І генієм найвищих почувань?
Чому в житті так неймовірно складно
Розмежувати радість і журу,
А біль душі детально і докладно
Довірити паперу і перу?
Інакше, бач, тебе не зрозуміють,
Зіб'ють, затопчуть, викинуть за кон
І засміють, бо співчувать не вміють,
І це є норма, зведена в закон.
Страшні часи, і лють страшна, і люди,
Що схиблено полюють на "тільця" -
Їм золото вже вистудило груди
І спопелило вичахлі серця...
"Ганьба" і "геть" - скандують на майданах,
І пластиком гримкочуть об асфальт.
Там інша лють - знедолених і гнаних.
І кров сочиться із газетних шпальт.
Та десь же є, існує рівновага,
Чи, може, й середина "золота",
Коли в очах - довіра і повага
І посмішка квітує на вустах!
Один лиш крок - болючий, до знемоги,
Зроби навстріч і брата обніми.
Бо тут наш дім і наша тут дорога.
І бути нам наречено людьми!
2011р.

Мати сіяла сніг у світ
і дивилась у вікна тоскно.
Ій було тридцять вісім літ,
худорлява, маленька зростом…
Як ховали, дощило день,
і провулок тонув і танув.
Довго доня питала : «Де,
де поїхала мама, тату?»
Мати ж сіяла сніг у світ
і навшпиньки ходила снами,
і топила на шибці лід.
«Доню, мама уже не з нами…»

Пахне стомлена хвоя. Ще блимають вогники на
Невеличкій ялинці, що стала сьогодні сумна.
Срібний ангел неначе заснув на самому вершечку.
Аромат ледь відчутний солодких, як мед, мандарин
Ще витає в кімнаті, кружляючи поміж гардин,
Ще цукерки блищать у різдвянім, із вовни, мішечку.

Біля ніжки канапи жовтіє покинутий м'яч,
Заховався колись від усіх цей невтомний втікач,
І забули про нього, хоч довго шукали й завзято.
За вікном, у сніжинки, ховається ще один день,
І самотності холод на плечі сідає. Лишень
Гріє сонечком спомин про сірі твої оченята.

Пролягли поміж нами дороги, сніги і міста,
Та згадаю тебе і усмішка торкає уста.

Нам забракло вітрил і попутного вітру немає,
Щось велике кінчається, та не кінчаємось ми.
І до вічності близько, вона промениться за гаєм,
Ще у гості не йде і у серці не надто щемить.

Як повіє в обличчя – опустяться крила і руки.
Нам було так не раз і не сотню, а більше разів.
А постійно тужити – немає на світі принуки,
І пожити предовго не кожен у Бога просив.

Відлітають часи,ми у них, -- безперечно, герої,
І як докір – колишній узятий шалений розбіг.
Так і неба не видно – над нами шатро з руберойду,
Соломинка в руці – не рятунок , а мов оберіг.

І навколо хитаються знаки віщунські, як п’яні,
І запізно у вчора; у завтра – не хочеш, а йди.
Ой, це зовсім не те, що промчати гучним автобаном,
Бо потрібні: сніги і піски, щоб позаду – сліди.

Ні, не я це придумав, і люди про це не казали,
А тому їх не слухаю – мілко і мулько мені.
Та не в полі один я – лише в урочистому залі,
Що дзвінкий, піднебесний. І думи у ньому сумні.

Досить, поети, сонце хвалити,
Славу віддайте льоду!
Ці кришталево - прозорі плити
Тягнуть найменш на оду.

Рихлять їх щільні викиди диму, -
Звична байдужість люду.
Скоро забудемо сніг і зиму,
І холодок забудем.

Роблять лілейні шапки планети
Гарну для нас погоду.
Сонце хвалити досить! Поети,
Славу віддайте льоду!

Хай снігова королева, браття,
Дух незворушний дасть нам,
Щоб нам самим себе не скарати
Цим світовим нещастям,

І, відповідно, щоб можновладці
Мали уми холодні.
В році дві тисячі плюс тринадцять
Славу віддайте льоду!

02.01.13

Все по колу циклічно вертається,
Все по колу іде – механізм.
Точка відліку щодень міняється,
Та незмінним буває лиш дим.

В нім огорнений кожен, так сталося,
Спокій також кінчається ним.
Чим більш літ в наше тіло вливалося,
Тим скоріш загортались у дим.

Боїмося ввійти в царство темряви,
Та нема в нас жалю і страху
Коли всі ми, обсипані перлами,
Піддаєм чужу долю суду.

Дим – спокута, за вчинки проплачена,
Він – це те, де лежить наш кінець.
Але люди, не все в нас ще втрачено,
Не урвався ще Богу терпець.

Ми усі – десь між пеклом та раєм,
У розхитаній флязі подій.
Народилсь по циклу й вмираєм,
Циклом вийшли й ним зайдемо в дим.

15.01.2013

Я з такої глибинки,
А точніш – глибини,
Де ні хліба шкуринки –
Лиш кисіль з бузини;
Де ні цукру, ні солі,
Ані страв, ні приправ,
Де ночами я в полі
Мерзлі овочі крав;
Де ні тата, ні мами –
Лиш бабуся одна:
З неживими синами
Розмовляла вона…

Я з глибинки такої,
Де й народу нема:
Тих свинець упокоїв,
Тих забрала тюрма;
Ті вернулись – безрукі,
Тих привезли – без ніг…
Батогами гайдуків
Биті всі навідліг!

Ті гайдуки-падлюки
Всім вершили в селі,
Закривавивши руки
Об чужі мозолі.
Ще недавно служили
Окупантам вони –
А з колгоспників жили
Тягнуть після війни!

Я з глибинки тієї,
Що для мене – свята,
Це ж у нас фарисеї
Розпинали Христа!
Пам’ятаю Іуду –
В нас на хуторі жив:
Цей сестру мою Люду,
Наче кат, батожив!
Пам’ятаю Варавву –
Головою в нас був:
За злодійську неславу
Орден Слави здобув!

Я хотів би забути
Ту глибинку свою,
Щоб не пити отрути, –
Не забуду, все п’ю…

Я довіку – з глибинки,
Із народних глибин,
До кровинки-сивинки
Неприкаяний син.

1999

Рідне слово тишею співає,
Серенада осені – під вікном зими,
Дощ сльозиться, хату оминає,
Бо в порожній хаті нездійснені сни.

Наше рідне слово зрозумінь шукає,
В мріях і надіях на полях весни
Нашого народу, котрий завмирає,
Бо в байдужість нації вростають сини.

Не почуте слово крізь вуха заткані,
Незнання історії певно бруд брехні,
Їх пора промити, та не в калабані –
У воді цілющій, що в душі, на дні.

Коли слово рідне стане нашим в хаті,
Ми в обіймах світу будемо багаті.
21.10.2010р.

Відсіріло в моєму вікні,
Тільки сиво ще в’ється фіранка...
Ти нашіптуєш тихо мені:
Не торкай, то - гірка філіжанка.
Та й вже варто навчитися жить,
Щоб минуле не то́рсати більно...
Але пам’ять огудно дрижить -
Все зове у відбуле безвільно.
І защо́раз лищається шрам
Десь глибоко-глибоко на денці -
Надокучлива тінь, наче спам,
Темна крига у світлому серці...

Та, на Бога, в сумному вікні,
Чи не вперше займається колір -
Ти нашіптуєш сонця мені,
Насипаючи неба за комір...
(11.01.13)

вот твой последний снег, любовь родная,
вот твой последний бег, последний срок.
все сделал для тебя я, все что мог.
ты отлетаешь в небо, угасая …

опустошенный, остаюсь в снегах
заклятым Каином, заледенелым Каем.
деревья задубевшими полками
стоят на одиночества постах…

вот твой последний смех, любовь родная,
вот твой последний грех, последний вздох.
воскреснуть для тебя, увы, не смог,
заброшен в отречение из рая…

Безнадія і розпука –
Серце рветься на шматки,
Бо при владі – такі суки...
Нас угроблять залюбки.

Всі надії, сподівання –
Вмить розвіялись, як пил,
Ці безплідні намагання
Споглядати нема сил.

Люди, згляньтесь над собою
Ви не бидло, не раби –
Все оточене бідою
Безнадії і ганьби.

То чому, як ховрахи,
Поховалися у нори,
Чи не бачите, сліпці,
На поріг ступило горе.

Знову будем малороси,
І набридлий менший брат,
І покірні й безголосі,
І відкинуті назад.

Чи така була в нас мрія,
Хіба так хотіли жити?
І чи довго oцю нечисть
З вами будемо терпіти.


02.11. 2010р.

Я бачив сон, а може то не сон.
Яскраве сонце згасло назавжди,
На невідомі відстані зірки
У темряві блукали навмання.
Бліда, безпутна, крижана земля
В повітрі чорна висіла й сліпа,
І жодний ранок не приносив дня,
Забули люди світлі почуття.
В самотності остуджені серця
Просили тільки світла і тепла,
Халупи вбогі й трони королів
Палали, як сигнальні маяки.
А люди біля згарищ їх осель
Дивились одне одному в лице.
Вони позаздрити могли тому,
Кого поглинув смолоскип-вулкан.
Страшне бажання охопило світ.
Ліси, що опинились у вогні,
Згоряли і чорніла вся земля,
Гілки хрустіли й стовбури дерев.
Із безпорадним виразом облич
Всі люди мали вигляд неземний,
Від розпачу й безсилля без кінця
Ховали очі, сльози з них текли.
А хтось руками голову підпер
І з посмішкою на усе дививсь.
Були й такі, хто рештки тіл людських
Шукав і, що вціліло, пожирав,
Й дивився вгору з острахом жахним
На тьмяне небо, що було немов
Жалобний покрив світу, що пропав;
І падали з прокляттями у прах.
Кричали дико злякані птахи,
Об землю бились помахами крил,
Йшли дикі звірі, кволі й боязкі,
Повзли безсилі змії, шиплячи.
Вбивали їх і поїдали. Бій,
Якого вже, здавалось, не було,
Спалахував ізнову. Їжа вся
Із кров’ю здобувалась відтепер.
Любові не залишилось ніде.
Уся земля лиш думкою жила
Про смерть, негайний і безславний скін,
І голод поглинав людське єство.
Лежали непоховані тіла.
Голодні трупи їли, навіть пси
Кидались на господарів своїх.
Лише один людей і звірів гнав
Від дорогого тіла, доки їх
Пекучий голод не перемагав
І не приковував до інших тіл,
Але собі поживи не шукав.
Із нескінченним жалісним виттям
Господареві руки він лизав,
Та ласки не знайшов, бо той помер.
Народу безліч голод покосив.
А дві людини з міста збереглись,
Перетворившись в лютих ворогів,
Вони не захотіли поділить
Великий насип пресвятих речей
Поміж вуглин останніх олтарів,
І тим уже спаплюжували їх,
Кістлявими руками, тремтячи,
Вони згрібали залишки бліді;
І ледь відчутним подихом легким
Трималося згасаюче життя,
Коли ж вони дивились навкруги,
Вмирали зразу у ту саму мить
Від одного лиш вигляду людей,
Які були потворними усі.
Поставив Голод на чолі у них
Печать диявола. І світ увесь,
Що був багатолюдним і міцним,
Перетворився в брилу без рослин,
Без часу, без людей і без життя,
У витвір безладу, безжальний прах.
Озера, океани і річки
Стояли нерухомі і німі,
І на воді безлюдні кораблі
Хилили щогли, падали й гнили.
Вони зникали в урвищі без хвиль.
Припливів і відпливів не було,
Бо Місяць, хвиль володар, мертвим був,
Не рухались ослаблені вітри.
І хмари непотрібні стали Тьмі,
Суцільна Темінь охопила світ.

Дні закороткі, буцім підстрижена власноруч гривка,
Ножиці тупі, пасма на кахелі, та й дідько із ними,
А той перший празник, а за ним другий, а за ним грип,а
Залишатися страшно у цих кімнатах-заметах такими німими:
Пан-то-мі-ма – пан чи пропав! – граємо ролі приречені від початку,
Ну ж бо, ваша репліка! – тридцять шостим кеглем на рисовому сувої…
…і потайки сподіватися – що Бог все розрулить та поставить свою масну печатку,
Такі бідолашні і такі по-зи-тив-ні, що аж противно, герої.
Снігу насипало, чи нападало – результат той самий – і добрий господар собаку,
Вічна об'їзна за вікном. Фури із водіями – недремними як апостоли чи санітари в палаті,
І найстарший – з очима сльозавими від безсоння – спитає: – ти досі чекаєш знаків?
От вони, жінко! Із неба летять – такі солодкі, такі щасливі, такі лапаті…

Звеселяє всюди дзвін
Місто і село,
Сповіщає людям він,
Що Різдво прийшло:

Час Різдва, час Різдва,
Божий Заповіт,
Час Різдва, час Різдва
Порятує світ!

Вчать любові і добра
Мати і Дитя,
Починається пора
Нового життя!

Час Різдва, час Різдва,
Божий Заповіт,
Час Різдва, час Різдва
Порятує світ!

Будуть в щасті і красі
Села і міста,
Як відкриється усім
Істина проста:

Час Різдва, час Різдва,
Божий Заповіт,
Час Різдва, час Різдва
Порятує світ!


2013р.

вірш видалено