Вітер часу, вітер Часу -
замітає знак слідів...
Я прощаю білу расу
і клену її вождів!

Скільки нас живе у щасті?
У добрі без ворогів?
Тож для чого стільки праці?
І для кого душ порив?

Маємо, що мати можем -
тож паскудство навзаєм!
У Прокруста наче з ложем
запозичено вдаєм...

Не вимірюй, як сам хочеш,
недомірків вихваля...
Надаремно зло пророчиш! -
Світло видно з віддаля!

Вітер часу все сховає,
все змете і замете...
Тіло темінь поховає,
а душа... десь проросте...

6 січня 2013 р. м. Львів

У нас немає вибору,
І нас
Не вибирають.
Доля визначає
Ту мить святу
І той урочний час,
Коли сам Бог нас на любов
Вінчає.
Але від нас залежить,
Певна річ,
Та суголосність
Почуття і духу,
Що всупереч
Мільйону протиріч
Веде нас,
Не порушуючи руху
І ритму всепланетного буття:
Падіння,
Злети,
Гріх
І покаяння,
І найсвятіше в світі почуття
Жертовного –
Від Господа –
Кохання!


1995

Землячки-своячки запалили свічки
І тому, і другому – згодиться…
Від ганьби-проклятьби
Утікають річки –
Залишається тільки водиця.
Все на світі – трава:
І думки, і слова,
І хрести на могилах,
І мова!
Відійшла татарва –
Підкотила "братва"
На багнетах-шаблях Примакова…
І не стало хрущів –
Кукурудзний Хрущов
Українську природу збентежив…
Цоб-цабе!
Для чогО?
А Бог знає…
А щоб
Застережно було. Обережно.
"Колядин, колядин! Я у батька один".
А хто ж батько?
А мати?
"А бозна…"
В чагарях – Чигирин,
В лободі – Лебедин.
І така любота мафіозна!
Несерйозно? Отож!
Легковажно? Хіба ж?
Пошукайте такого народу!
Все питаємо броду –
Який "антураж"! –
Біля броду питаємо броду…


2000

В палац, де мешкають король і рада,
Широкі сходи й двері проведуть.
У обшир, де крокують спраглі влади,
Два леви кам'яні покажуть путь.

Як на поріг, легенда каже, стане
Владика, що збудує царство Боже,
То рик левиний враз почує кожен;

Та поки за поріг іде незване
Бундючне панство, що для кривди гоже,
Мовчить каміння, лиш на левів схоже.


10.03.2013

Налилося жито в полі –
Спогад юних давніх днів.
Час людські розкидав долі
Поміж різних берегів.

Розійшлися, розбрелися,
Погубилися шляхи.
Тільки кличуть: «Повернися...» -
Призабуті береги.

І буває мимоволі
Нагорнуться почуття –
Відкидаємо ми ролі,
Надиктовані життям.

Повертаємось додому.
Хоч на днину в рідний край.
Бо лиш тут зникає втома,
Бо лиш тут таїться рай.

Жив маленький замазура
В місті, що на букву А.
Щоранкова процедура
Умивання – це був жах!

Замість того, щоб у ванну –
Нишком мультики вмикав.
Зуби чистив – ледь не плакав,
У дворі ловив лиш гав,

Потім падав у багнюку,
Біг до мами у сльозах…
При купанні також плакав,
Аж ридав сусідський дах!

«Замазура-замазура» –
Називала дітвора
Ну, а згодом і плаксієм..
Ображали не зі зла.

Тут хлоп’я із пересердя
Не пласкій я – Олексій!
Вигукнув – усі завмерли.
Сила, мужність з-попід вій.

Я вже хлопець немаленький,
Називайте на ім’я.
Годі вже мене дражнити
Акуратним буду я!

Коли літо відходить, його не пручáй —
Все у часі, у часі затиснено.
Оберемки із трав перев'януть на чай,
Шепіт лісу — на пустку безлистяну.

Розітерті на дріб'язок справ і стрічань,
Дні марніють, маліють, прозо́ріють.
Літні трави-зілля перев'януть на чай,
І на згарища — небо визо́ріле.

Все відходить, відходить в химерну імлу,
Втихомирений світ, голосú німі.
І дивлюсь я на літо, і віри не йму,
Що вмирає воно, і різьблéну труну
Забивають цвяхами осінніми.

І я згадав, що знову - чоловік,
а не лакей, не попихач, не бидло,
котрому, як метро, підземний жити вік -
на сонячне не заслужити світло.

Розумно все. І виправдано все.
Чи пелюшки, чи памперси - на вірність.
І я згадав, що іноді везе
за гідність дещо втратити покірність.

Тунель дрібниць і станції страхіть,
яким завжди є місце у розмовах.
І я згадав, що не хробак угідь
в травмованих до остраху оковах.

І я згадав... Згадав, що не винив
ні людям, ані матері, ні Богу.
А я на право жити заслужив.
І пам'ятаю про пересторогу.


10.03.2013

Під твоїми віями
Таємниць насіяно,
Під твоїми віями
Сонечка насміяно!

Сонечка ласкавого,
Сонечка привітного!
Скільки ще цікавого
Усього на світі є!

Люди усміхаються
Весняному сонечку.
І землі співається,
І землі так сонячно.

– Cпинайся на ніженьки, –
Шепочу я синові,
Заспіваєм пісеньку
Разом з Україною.

Пана пані
Не шанує,
Пана пані
Не цілує.

Каже пану:
– Нема сили.
Каже пану:
– Розлюбила.

Ще й сміється,
Ще й жартує,
Серце б’ється,
Пан ревнує.

Пан ревнує
Та ще й злиться –
Ризикує
Молодиця,

Знов підійде,
Приголубить,
Пане, вірте,
Пані любить.

Щастя пана
І біда,
Що ще пані
Молода.

Пагінців і бруньок обнова
Надихає іти вперед,
Та долоні мої – кленові,
Та осердя моє – старе.
Вабить простір і кличе місто -
Зеленіти довкруж пора,
Та коріння не зрушить з місця
І живиці не дасть кора.
Як потраплю у повінь світла,
То байдуже нове кільце -
Завесную на білім світі
Хоч однісіньким пагінцем.
2013

По горі-горі тужать небеса,
через небеса голуби летять.
Хмари-пастухи вийшли понад Сян
з душами імли з ликами латать.

По горі-горі пнеться чорний дим,
трави не ростуть, лиш полин сухий.
З того боку Сян згаснув молодим,
з цього боку Сян поле реп'яхи.

З-під землистого покрову,
там де сонце прало білля,
покотились тіні ровом,
сокорили, ґелґотіли.

І засіялися дрібно
берегами сонценята:
«Де ти, матінонько рідна?
Тісно в мачушиній хаті»

В безпощадні буревії,
В холоднючі злі завії
Заблукало зайченя,
Бродить лісом навмання.
До кісток мороз проймає,
А батьків ніде немає.
Заморилося малятко:
– Де ти, мамо? Де ти, татку?
В лісі вітер грізно свище,
Що здається, то вовчище
Розтулив страшнючу пащу...
І вважай, що ти пропащий.

12-13 лютого 2013 року

Скільки дій незрозумілих
Між нами кружляє
Скільки то правд неправдивих
Весь час спокушає

Ми це бачимо все таки
Липнемо до бруду
І ідемо в зад як раки
Не в перед як люди

Всі з заходу йдуть на захід
Нас сумнів вбиває
Брат з півночі весь час страхи
До нас посилає

То трубу з газом прикрутить
Брат що не є братом
Бо не хоче він почути
Що йдемо до НАТО

А так хочеться щоб в себе
Вже бути собою
І під своїм чистим небом
Не було вже гною
u5/321

Солодка зрада з присмаком дощу,
Заполонила серце стомлене коханням.
Воно, охоплене бажанням,
Напитися не може досхочу.

В чужих обіймах в щасті потопаєш,
І кожна зустріч, наче в перший раз…
Розум думок палких не може подолати,
Вир почуттів підхоплює щораз.

Ти завжди поруч, та тебе немає.
Життя підказує – терпи, переболить.
Живу, терплю, переживаю, та все одно не відпускає,
Болить, Болить, Болить…



05.03.2013р.

До палацу, там де король і рада -
Широкі сходи і двері вхідні.
Біля входу, як повідує згадка
На варті леви стоять кам'яні.

Легенда каже, коли приступить справжній
Король - творитель вічної держави,
Ті леви заричать у суголоссі;

І владарі нові нагору сходять,
Минають роки, світ все далі править.
Та леви кам'яні мовчать і досі.

2013

Вогонь
з кількох знесилених жаринок
не роздмухати
Дотліє мовчки, без жалю
І стане попелом гірким
пекуча пристрасть
Вітром
розлетиться
повнолунь
застигне
на льодинках сивих душ
солодким присмаком покори
розіп'ятої

У повені любові буде квітень
Стражденну пам'ять полосне
ножем із сліз
Так гаряче, так люто і безжально
навдмаш!
Вогнем
очей
Ти здатна полонити
пригорнути
Душі перлини
що до сонця здійнялись

Переситишся мною
диявол
звабою
дітища
вени
розплавиш
Хижо
підступно
жбурнеш
у хвилі пожеж
втішень
захмарних

Катарсис вогню!

Крижини байдужості-маски
святих злодіянь
в'язкість
століть
невігласів
тане
Отруєна кольором ряси
і ран
на тлі розіп'ятого
сонця...

Свідомість
в полоні
затьмарень
уява липка
заколисана пилом
безкрилих
янголів
дихає ним
розімліла
розпластана
птаха в агонії сил
розшматованих
Марить
весь час
що потоне
Облита вогнем
захлинеться

у бурях інтриг
замордовані
істини
за іконами
іскрить
гнів
ілюзорних дзеркал
і пазурі гострі
цілять у спини
згорблені
зліплені
з воску
лестощів

Хто я?

Віддатись екстазу
отрути
прагну
Мозок чортів
ганьбити
пірнати
до дна
у морок густий
насолод
потаємних!

розплата за то-

гвіздки не іржавіють
досі
й на лобі криваві
краплинки

** ** **

Переситишся мною-
втечеш
на цвинтар
пожежі
Віддаси
важкезному олові
втоми
Вітрами вологими
душу розпатлану

...сповідь сюжету
нескінчена...

Я крапку поставлю
сам!

Хто жити не зміг-

...зуміє

...померти

Ми – сало ласим,
Ми – сила лисим,
Ми – висі сивим,
Ми – раки карим,
Ми – шана нашим;
Ми волю ловим,
Ми лави валим,
Ми лапи палим,
Ми ноги гоним,
Ми чуму мучим,
Ми бучу чубим,
Ми дуба будим,
Ми липу пилим,
Ми рими мирим,
Ми раду дарим,
Ми лихо хилим,
Ми догу годим,
Ми дулі лудим,
Ми далі ладим,
Ми морги громим,
Ми сон уносим,
Ми борг угробим,
Ми сук укусим,
Ми лід уділим,
Ми ваб убавим,
Ми сім умісим,
Ми чотири точим.

Тобі «не можна не любити»,
А їй «не можна не цвісти»…
Роки горять як самоцвіти,
Але рокам не здався Ти.
Свою зневажену країну,
Оспівану свою любов
Возніс у вись небес орлину.
І серцем Ти не охолов.

Пливеш у пісні, мов на крилах,
Етером лине твій шансон,
Твоя ще свічка не згоріла,
Рука стискає мікрофон.
Ит, варте, брате,«наше діло» -
Не сумнівайся ні на мить!
Еге ж, інакше не боліло б,
Не закололо під грудьми!..
Крильми кермуєш ти уміло -
У многолітній шал весни!

09.03.2013

ще не цвіли ні вишні ні ясмин
у темноті під березневу мжичку
важкі й неквапні руки чоловічі
гітари лаштували до колін
на них жінки дивилися зі сну
і розтуливши стегна й простирадла
зривалися і падали надсадно
на шкарубку весняну цілину
лисича ніч просилася в петлю
і вовчий місяць не знаходив місця
вони сиділи широко й тернисто
холошами сягаючи калюж
чи то мовчали тихше німоти
чи то кричали голосніше ґвалту
і щось їм тяжко надимало пальта
і коротило начебто дроти
то безум був чи то небавний плин
омана чи найвідданіша віра
і хтозна вже –
гітари чи сокири
чоловіки тулили до колін

2013

Стань Тарасе, подивися -
Україна уже вільна.
Така, про яку ти мріяв.
Все тепер в її руках.
Не в Москві і не в Варшаві,
А в Києві, над Дніпром,
Наш народ у Божій славі
Дискутує над добром.
... Добро створять наші люди,
Якщо будуть з Богом йти.
Бог дасть силу, щоб щасливо
Жили в ній сестри й брати.
Стань Тарасе, подивися.
Наші діти ще сумні.
Хліба, щастя ось шукають
Не в себе, а в чужині.
Руйнували Україну
Сотні років не свої.
Щойно тепер піднімає
Президент з колін її.
Стань Тарасе, подивися
На сучасний Божій світ.
Особливо на Вкраїну,
Яка відкинула вже гніт.
Може ще не все як треба.
Всюди ще скрипить, болить...
Президент робить що може.
Нищили нас від століть.
Бог поможе подолати
Недоліки, яки є
В сім’ї, в хаті, в Україні,
Якщо полюбимо СВОЄ!
Стань Тарасе, подивися -
Знов читають "КОБЗАРЯ".
Ті, яким ти був байдужий -
Нині славлять твоє Я.
Славлять нашу Україну
Вітри правди, квіт весни.
Славлять Бога в вільній хаті
Наші доньки і сини.
Якщо тим шляхом ми підемо,
То Бог зцілить рідний край,
І поможе в мирний спосіб
Зберегти Творений рай.
16.04.2005р.

гаплик

Жалітися не маю права,
Хоч як би скрутно не було.
Спромігся стати на крило,
А побратим почав невдало:
По лікті руки відняло
І очі вибрало металом.

Служили дідьку чи вітчизні?
Та між засніжених висот
Потрапили до різних рот
І долі викресались різні.
Його була коротка пісня:
Атака – санітарний борт.

Чотири місяці – і все!
Спектакль завершено. Завіса!
Мої здобутки – сорок вісім,
А сенс? Чи був у тому сенс?
Бо у війни суворий ценз
І ненаситні закуліси.

Не терпить скривджена земля
Посіву з м’яса та металу:
Його на скелях розпластало
Немов безпомічне маля,
А я… як парком погуляв
І жодна куля не впіймала.


Ісламський вітер прорідив
Багнетів наші частоколи.
Солдат живий, але ніколи
Ніяких не побачить див
І не поп'є з долонь води,
Долаючи життєве поле.

Віддалених боїв заграви
Свавільна пам'ять не жене.
Вони спалили не мене -
Жалітися не маю права.
Вернувсь з руками - Богу слава,
Що не ускочив до тенет.

Колись було, пайок на марші
Ділили порівну на всіх,
Та ні очей, ні рук, ні ніг
Не дати - то не в силі нашій.
Він мав би те і долю кращу,
Якби я міг… Якби я міг!

8 березня 2013 року

Ви знаєте, як плачуть вікна? Як
По шибці зимній котяться донизу
Малі краплини, віднайшовши шлях
Крізь поволоку білувато-сизу?

Ви знаєте, як плаче жінка? Як
Сльоза, прийнявши розпачу потоки
Тріпочеться на віях, наче птах,
І падає на розпашілі щоки?

Ви знаєте, як мучиться сумна
Моя душа, закована у кригу?
Чекає сліз очищення вона...
А вікна... вікна плачуть на відлигу.

12-15.02.2013р.

…За роками, що йдуть перехожо,
те, що йде собі, йде собі, йде..,
що ж ти, татку, мене розтривожив
в переддення весни, в переддень…

Просто вийшов, як є, на дорогу,
і пішов аж за сонце й за сніг,
розбудивши вселенську тривогу
і спаливши мене у мені.

Знов чекаємо весня і літня –
так було у нас завжди в сім’ї…
Ти ж спішив, не діждав навіть квіту,
і тепер твої справи – мої…

Знав би, татку, як важко без тебе.
Мама – хвора, твій син - у світах…
А мені ж бо все чується в небі,
як журливо вертається птах…

Що ж ти, татку…та я ж і не встежу
за отим, що не встиг, бо – сама…
Я ще й досі шукаю ту стежку,
ту, якою пішов і… нема.

Все вже пробачено, вже перебуто,
Друзі лишаються, та вже не ті.
Люди по людях – усе що набуто
А я лиш прошу годинник не йти.

А я лиш долю прохаю спинитись,
Вибити хочу для себе тайм-аут.
Так щоби серцю вже більше не битись
Я вже щодень убачаю фінал.

Дух серед темряви. Дайте ракету!
Ну запаліть же сигнальні вогні!
Сонце і місяць лишили планету,
Я загубився у власній пітьмі.

Темрява в серці, сяйво на зовні,
Так і живу в дисбалансі буття,
Всіх моїх дій результати потворні,
Хоч їхні наміри повні добра

День перервав своє існування,
Світло застигло на півшляху.
Більше не цілий – розшарування,
Ніч потопила все в власнім соку.

Сенс у житті заховався у правім,
А його барви – в другім рукаві
Я із життя свого йтиму яскраво
Хоч і не знатиму точно куди

Любов придумали людські серця,
Бо важко все життя самотньо битись.
В любові зрощена душа людська
Вона колодязь, звідки не напитись.

Тобі в житті з коханням йти вперед,
Кохання – твій супутник вічний.
Десь ти впав, а десь відчуєш злет,
Воно з тобою, байдуже який ти.

Кохання – з світла покриття
Воно є пилом, ніжним й таємничим.
Кохаю світ, люблю чиєсь дитя,
Кохання зцілює, хоч часом і калічить

Бідний, може цар поміж людей,
Цей "пил" в повітрі, наче кисень.
Як кисень, потрапляє до грудей,
Без кисню - вмрем, легені дишуть

Кохання! Скільки в нім добра,
А скільки щастя! Краще не лічити.
Проте й у нього зла є сторона,
З усього судячи, то я – її хранитель.

Буку – руку б,
Басу – вуса б,
Баку – лука б,
Буму – думу б,
Бурі – ліру б,
Бучі – січу б,
Буту – руту б,
Банку – сукна б,
Борту – хутро б,
Буклі – білку б,
Букві – цівку б,
Буксам – маску б,
Бусам – масу б,
Барду – мудра б,
Банді – гідна б,
Бузі – візу б,
Бурді – гідру б,
Барді – відра б,
Будові – воду б,
Букету – теку б,
Бутону – ноту б,
Баронету – тенора б,
Бузу – тузу б,
Білет – стелі б,
Білок – школі б,
Бісер – пресі б,
Бітум – муті б,
Біса – расі б,
Буси – лису б,
Бур’ян – яру б,
Бюро – морю б,
Булаву – валу б,
Бутля – в Ялту б,
Бугор – рогу б,
Буліт – тілу б,
Біде – леді б,
Біду – буді б,
Буду – суду б,
Буру – щуру б;
Бузок – у козуб,
Бідаку – кадіб.

***
Поезія – мого життя первопис,
У сонячних і в росяних синкопах.
А в юності я часто прошкував
До любих муз – безлюдним чорнотропом.

Теплий ранок, мов той панок
В рідний Улюч завітав.
Сів над Сяном. Сів над Сяном...
Слухав, про що той співав.
Улюч. Улюч. Рідний Улюч...
Чи ти чуєш, що я чую?...
Сян хоче нам всім сказати,
Про що шепчуть камінці.
Він не втратив, він не втратив!
Все спить в його пам’яті.
Він це знає. Я це знаю.
Тому, бачите, вертаю
В рідний Улюч, тут над Сян...
І хоч всюди, глянь, бур’ян,
І хащі, і сосни дикі...
Я вертаю, бо я хочу
Свої очі керувати
Тут, де наше улюцке.
Тут, де колись мої тато,
Моя мама, бабця, дідо...
Я іду. Завжди я піду,
Щоб почути мовчання.
Щоб почути їхнє я.
І хоч воно заніміле
Я почую. Чути буду
Як колись тут наші люди
Свою незабуту силу
Лили, лили, лили, лили...
Нині дивлюсь на могили.
Там хрести є трираменні.
Є церковця на горі.
Час відходить, тільки пам’ять
Вписує десь у житті
Те, що треба пам’ятати.
Тому я хочу сказати
Про історію, яку знаю
І весь час ще їй довчаю.
А тих всіх, którzy
to kłamią
Я питаю, хоч мовчать,
Чому цю брехню вливають
Нашім людям, яки сплять?
Ні, прокльонів їм не шлю.
Я, як Бог навчав, кохаю
Ворогів і їм несу
Добре слово. Чуйте браття!
Чуйте голос з Підкарпаття!
Чуйте голос з над Сяну!
Пишіть в пам’ять слова мами.
Не ставаймо ворогами.
Будьмо, як колись братами.
Хай кожний любить своє
І добром хай серце б’є.
Вас привабило чуже,
Тому стали чужинцями...
Не пора писати драму
Коли час нове несе.
День за днем собі іде.
Сян пливе, хащ росте
А здичілий сад говорить...
Говорять мовчазні гори,
Що ми є! Що ми є!!!
Хоч далеко на заході
Кричимо на скільки сили
Що в нас істина віджила.
Лиш нам годі, лиш нам годі
Знаходити справедливість.
Ми все таки віримо,
Що Бог є, й вона десь є!
Тому бачите мене
Душа й серце тут несе...
Тут минулим час іде
І я так любо вертаю
В рідне село,
Яке так щиро кохаю.
Воно було й є моє!
u5/16

Танго над прірвою
Зімкнені очі.
Мить лише вирвана
В смерті потоці.

Крок уперед і назад знову крок.
Музика вітру диктує стрибок.
Ноги летять, наче виросли крила,
То вже під ними хитається брила.

Та твоя доля то вічний порив,
Знов пірует і з минулим розрив.
Вітер рве коси легкі за плечИма,
Світ закружляв тобі перед очИма.

Вже не страшний Мефістофеля сміх,
Фауст у тобі тепер переміг.
Танго твоє аж таке відчайдушне,
Смерть переможена впаде бездушна.

Танцем борися за промінь життя,
Сонячні мрії, тривог забуття.
З гуркотом в прірву покотиться камінь,
Сонце заходить уже за горАми.
2004

Хата, покрита соломою,
Вбрана в яскравий кармін, –
Бореться з часом і втомою
Силою глиняних стін.
В’їдливим шашелем точені,
Крокви обтрушують прах
І не радіють оточенню
З цегли, бетону і блях.
Ним безпощадно затінена,
Зморена, древня, свята, –
Пахне мені Україною
Хати гірка німота.
Духом весняним озорена
Хата, здалося на мить,
Як сиротина знедолена
У середмісті стоїть.
09.03.13

Бога із Храму вигнали.
Сказали: «У нас ремонт!»
Давні церковні вигини
зашиють у гіпс от-от.
«Буде таки красиво, -
смачно прицмокнув піп -
всі ті малюнки сиві,
все, що линяве – під
гіпсокартон. І крапка.
Цінності в них – на пшик!»
Свердлять у церкві зранку,
ходить якийсь мужик,
спеціаліст-монтажник
євроремонтних справ.
Він ні фуфла, ні лажі,
кажуть, іще не гнав...
Янголів б’є у груди,
лики святим розп’яв.
«Тут, - каже, - краще буде –
батюшка нам казав».
Поруч баби покірні
швидко сміття метуть –
вірили сильно, вірно,
били чолом…
А в путь
вийшов Господь самотньо.
Ще озирнувся раз…

В храмі ремонт сьогодні.
ХРАМУ нема у нас.

У цій поезії як в раї
Живе душа. І плине час
У вічність. Як і сам Тарас,
Чийого слова пам’ятаєм,
Не помирає серед нас.

І скільки б років не минуло,
Ще скільки промине віків,
Будемо чути вічний спів
Всього того, що з нами було
У звуках Кобзаревих слів.

До поки не погаснуть зорі
У серці вишнями цвітуть
Слова любові. Всюди чути
І соловейка пісню волі
І спів дівчат, що долю ждуть.

І досі жде вечерять мати.
Із діточками завше спить.
І досі хрущ в садку гудить...
Садок вишневий коло хати
Тарас зміг в душі посадить.

Тож всім поетам і піїтам,
Хто бавить Музи і Пегаси:
Учітеся віршів Тараса,
Щоб не позоритись над світом
Своїм дешевим лінгвоплясом.

«Агнці», хто українську мову
Призводить до бурчань чужих,
Згадайте, що «Добро, Єсть, Жизнь»!
«Людіє, Ази, Боже, Слово» -
Тарас вписав в рядках своїх.

2013р.

Розлито у небі каву -
Арабіку чи робусту -
В холодній зимовій тиші
Наосліп не розбереш.
Хіба-що на хвильку місяць
Запалить медову люстру
З далекого срібногір’я,
З його сивобрилих веж.
Розхлюпано каву чорну...
В горнятку хмільної ночі -
Мольфарчине ворожіння,
Засіяне по світах.
Аж поки не збризнуть сонцем
Світання небесні зодчі,
Темнітимуть кавні краплі
У янгола на вустах...
(4.03.13)

***
Пробач, я не вберіг твоїх садів,
Багато скрізь є хамових слідів.
Труджуся ревно я в твоєму храмі, –
Крешу вогонь юнацьких почуттів.

Круговерть життя… Сивіють роки…
Час пливе у мерехтінні днів…
Поринаю у безсмертні строфи,
у плетіння Кобзаревих слів.

Тут — криниця мудрості бездонна,
суть пророцтва, кинутого ним,
що колись діждемся Вашінгтона
зі законом праведним, новим.

Нас не сотні — міліони стали
владою затурканих рабів,
ми свою свободу захищали
від сатрапів, зайд і холуїв.

Всіх капралів, унтерів чванливих
зборища «фельдфебеля-царя»
ми змели в єдиному пориві —
за пророчим словом Кобзаря.

Заповіт — порвать свої кайдани —
ми, до честі, сповнили таки
і без краплі крові — на Майдані —
окропили волю на віки!

А Тобі – провіснику свободи
шани виплітаємо вінок —
Ти живеш у пам’яті народній
як Поет, Мислитель і Пророк!

Березень 2005

Єство моє безжально поглинає
Суєтність днів, і звершень, і діянь,
І плач до Бога звернених благань
Крізь товщу зла навряд чи долинає.
Шукаю істину в друкованому слові.
І шлях до неї, то є шлях страждання,
Як формула одвічного кохання
Є символом прабатьківської крові.
Сьогодні вбік рішуче відкладаю
Священних псалмів мудрість велемовну.
Мені "Кобзар" снагу дає духовну -
Від нього силою незмірною владаю.
За Божим промислом і за велінням долі
Прийшов Поет, що став для нас Пророком.
Він словом віщим, дужим та високим
Збудив огонь уярмленої волі.
Здалось на мент, що волю вже здобуто,
Що те ярмо розбите на друзки.
Та грішна думка тисне на мізки
Й тривогу будить, наче щось забуто...
Стоїть Пророк на знаменитій кручі,
Чоло нахмурив, голову схилив.
А може Бога він за нас молив,
Тому і думи з-під чола пекучі?

Коні крешуть копитами

Понад кронами голими

(Дощ їх митиме-битиме –

І обновляться кволими).

В шиях жили напнулися,

Острах – в оці вологому.

Під копитами – вулиці,

А над гривами – стогони.

Коні здиблені, шкіряться.

Їм би страх перевершити,

Але доля відміряна,

А недоля – за вершника.

І розчиняться. З хмарою

Подадуться за обрії

Коні стомлені маревом

З новиною недоброю.


2013

Прийшло до мене втомлене поліття
І роздуми достиглі принесло:
Хвилина щастя варта півстоліття,
Хвилина горя варта півстоліття.
В суцвітті літ хвилин оцих двоквіття
Для мене найяскравіше цвіло.
Спасибі ж долі, що воно було –
Хвилин цих двох миттєве многоліття!


1980

Львів без нього неначе й не Львів…
Мож, даремно шукаю у Львові
Тих, осяяних Грицевим гумором, слів,
Отієї, Грицькової, щиролюбові?
Скільки сталося змін-перемін
Після того нестерпного серпня,
Як прощався я з Грицем востаннє,
І він
Дарував мені місто вертепне
Від серця!
Тож по Львову ходжу, наче сню
Десь на грані дитячого ляку:
Ось наважусь,
Летючий свій крок зупиню
Й заверну із Підвальної на Погулянку…
Погулянка ж – селянка, яка
Розгубилась в похмурості мурів
І чекає Грицька, виглядає Грицька
У травневомажорі,
Жовтнезажурі…
Щось не сходяться числа мої,
Не виходять мої розрахунки,
Ніби хтось мене
Зіллям лихим опоїв,
В одній чарі змішавши
Чарунки і трунки.
Таж немає на світі Грицька –
Десь бесідує, певне, з Ісусом,
І Грицькова душа,
Незалежна така,
Осміхається і розкошує під вусом!
Львів без нього і справді не Львів,
Себто Львів, але Львів поза Львовом,
Без вертепних,
Дотепних,
Живих щирослів
Під найпершим,
Отим,
Що від Господа,
Словом.


1996

Народивсь малий Тарас
У скрутний, непевний час.
Батько й мати – кріпаки,
Ой надовго - на роки.
Про дитинство і родину,
Про сім`ю його єдину,
Як малим ягнята пас
Ми розкажемо для вас.

Енгельгардт – заможний пан,
За походженням барон.
То великий був магнат,
Кум королю, чорту брат.
Мав маєтків – не злічити.
От усім би так пожити!
По імперії великій.
Лиш землі – ой леле! – скільки:
160 тисяч десятин
(а володіє він один!).
Кріпаків (як рахувать?!)
Тисяч, певно, п`ятдесят.
Серед тисяч тих нещасних
Й Тарасові батько й мати.

Батько Тараса, Григорій Іванович,
А по-вуличному Грушівський,
Узяв за дружину
Катерину Якимівну Бойко.

Полюбилися, одружилися.
Вісім років в Кирилівці жили
У хатині у діда Івана,
Але дітки родилися справно:
У четвертому році – Катруся,
А у восьмому вже є Маруся
(правда, мало пожила дитинка -
У два рочки померла Марійка).
І родина росла-розросталась.
І вже тісно в хатині тій стало:
Як тринадцять осіб розмістити?
Не повернешся! Важко так жити.
Переїхав Григорій Шевченко
В Моринці, що недалечко.
Народився синочок Микита,
За три роки – маленький Тарас.
Але хата була та чужа,
Тимчасово жила в ній сім`я.
Коли власник назад повернувся,
То й Шевченки - в Кирилівку теж.
А Тарасику – рочок лише,
Де завезли, то там і живе.

У Кирилівці хату купили,
І вже знову сім`я оселилась.
Народились молодші сестрички:
На два роки молодша Ярина,
На пять років молодша Марія
(мабуть, дуже любили ім`я це,
Коли знову назвали так доцю).
І брат Йосип, на сім літ молодший,
До забавок дитячих охочий.

Батько й мати на панщину йдуть,
А Тарасика Катрі дають.
А вона – то ж сама ще дитина!
То забуде, що брат десь під тином,
То у ямці у полі залишить,
Лиш травою над хлопцем колише!
А сама до подружок гайне,
Чи й згадає: а де ж те мале?
Лиш надвечір, коли вже стемніє,
То Катруся про братика дбає:
Приголубить, до серця пригорне –
І забудеться горенько чорне!
Підростає, на ноги зіп`явся -
Новий світ перед хлопцем відкрився.
За село, у садок, на леваду.
Де пішов – не знайдеш навіть сліду!
Якось всі вже вечерять зібрались.
Де Тарас? Де Тарас?! Обшукались,
І наплакались – все це дарма.
Бо довкола малого нема.
Але тут чумаків до села
Ціла валка поволі ввійшла.
А на возі – веселий Тарас!
Для родини – щасливий вже час.
Мати діток вже спати вкладає,
А Тарасик все розповідає,
Як у полі ото заблукав,
Спершу просто дорогу шукав,
Ну а потім забрів аж туди,
Де до неба – залізні стовпи,
Що те небо собі підпирають.
А сусіди лише наслухають,
Та й міркують, що в того малого
І фантазії, й розуму – всього.

Проминув іще рік...Всюди злидні,
А пани щораз більше капризні:
То людей на собак обміняють,
То поб`ють, бо розваги бажають.
А не будеш покірно мовчати,
То тебе віддадуть у солдати.

І родина уся, і сусіди
На свята все збирались у діда,
У Івана. Той грамотний був,
Окуляри на носа надів -
І давай про святих все читати,
Про прочитане те розмишляти.
Часом зайде в село і кобзар:
Сам сліпий, тож веде поводир.
Але кобзу візьме лиш у руки -
Чарівні розливаються звуки.
Кашляне, поведе свою річ:
Козаки, Запорізькая Січ,
Славні битви, відомі гетьмани -
Аж світліше довкола все стане.
Та розкаже й про те: Катерина
В зруйнуванні Січі була винна.
Коліївщина і гайдамаки,
Залізняк і, звичайно, що Гонта.
Тихо слухає, пильно Тарас:
Загоряються очі в той час,
Щось у серці маленькому зріє,
А назовні ще вийти не сміє.
Біль пекучий у серці болить.
І вже зранку малий той летить
Сивим коником у бур`яни,
І летять бадилини-пани.
І махає лозою-мечем,
І стинає вже сонях з плечей.

Хоч Тарасик той був ще малий,
Жив на дуже співочій землі.
Він ізмалку купався в піснях,
Може, так і обрав собі шлях.
Бо пісні, що народними звуться,
Назавжди у серцях зостаються.
Чув від батька чумацькі пісні,
А про сербина – тітки сумні.
Від Катрусі – про брата й сестру,
Про розлуку, дорогу важку.
Хоч було те життя не найкращим,
Він у вісім підспівував старшим.
І почув ті пісні якось дяк,
Та й випитував: «Хто співа так?».
Похвалився Григорій Тарасом,
То й до школи ходив з того часу.
Та була та наука важка:
По церковних (складних же!) книжках,
І нудна, дуже часто – з-під різки.
Вивертала навиворіт мізки...
А Тарасику – втіха одна,
Як писанню навчають щодня.
Захотів собі книжку зробити,
Почала вона навіть вже снитись...

Перше горе спіткало Тараса,
Коли мама померла дочасно.
»Там матір добрую мою,
Ще молодую — у могилу
Нужда та праця положила» -
Напише потім. І зі школи
Забрали хлопця вже додому -
Глядіти менших. Батько взяв
Собі вдову знов за дружину,
А в неї теж свої проблеми –
Маленькі діти... Злидні, плач.
Помер і батько – застудивсь.
Недовго він на світі жив.
У хаті – пекло. Де подітись?
Пішов у школу – вже служити...
І вже молодші браття й сестри
розлізлися поміж людьми
Служити іншим... З міста в школу
Прислати іншого дяка -
Із лютим серцем, пияка...
Тарас терпів, Тарас корився,
А при нагоді вчився, вчився.
Раз якось в Лисянку послали
Його до маляра-дяка.
Робота ж в того ось яка:
Святого треба малювати.
Тарас завмер: це диво, свято,
Коли з-під пензля (ось які!)
Враз очі глянули людські!
Вогонь йому пішов по жилах,
Якась зануртувала сила –
Здалося, міг би все віддати,
Щоби навчитись малювати!
Шукав учителя, та всюди
Не вірили, що будуть люди
Зі селюха, із кріпака.

Та долі впевнена рука
Малого хлопця повела
У світ – і світ тоді здригнувся,
І словом віщим оновився.

3.03.2013 р.

напиши мені. листа.
паперового. з ароматом.
напиши мені.`дорога`.
щоб зігрілося серце раптом.

напиши мені. усе.
що не смів сказати в очі.
уяви моє лице.
і пиши мені. щоночі.

обійматиму. цей лист.
тремтячими руками.
і бажатиму, щоб колись.
обійняти й тебе. хоч рядками.


07.03.2013

Із дня на день мене вкриває
бурхливий океан думок
і через те не обіймає
мене спокою ніжний шовк.

Я потонути в них не прагну
бажаю спокій лиш знайти
і напоїти душу спраглу,
думки забути і втекти.

Лиш зачекай мене, спокійно
лиш дай секунду, щоб піти
і ось. думкам моїм замрійно
іти. пливти в твої світи.́


06.03.2013

Уві сні бачив церкву святої Анни в Вільні
та любу Дуню, чорноброву Гусіковську, як молилась у цій церкві
«Журнал», 5 вересня 1857 р.

Ішов я на перший урок малювання ,
Та не знав до пуття дороги.
І ось біля церковці бачу –
Дівчина стоїть... Вилита Оксана.
Питаю, чи вірно йду, а вона:
«Так, проше пана».
«Який я в дідька пан?»,- подумалось,
Та чую знов: «А як на імє пана?»
Зазнайомились. Од своїх панів
По-польськи трохи вмів я,
Удвох ввійшли в церковцю.
Ще з порогу Мати Милосердя
На мене, православного, дивилась.
У срібні шати вбрана. Накидка на голові.
Позаду - гострі промені блискучі,
А поміж ними – зорі шестикутні .
На шиї в Матері –намисто й хрестик.
Руки на грудях – навхрест.
Уся любов’ю світиться вона
І начебто шепоче: «Вчись, Тарасику,
І малярем станеш неабияким ...»
Відтоді і ношу в собі ікону ту святу
І як до розпачу доводила солдатчина дурна,
Звертавсь до неї, Матері із Вільнa.
-------------------------------------
Йдеться про ікону Матері Милосердя, звану ще Остробрамською.Чимало чудес пов’язано з нею. Останнє відбулося під час другої світової війни: колону юдеїв гнали на розстріл. І ось біля Острої Брами одна з жінок крикнула: «Маріє, юдейська мати, в тебе був син! Змилуйся, зроби диво - порятуй наших діток!» І диво таки сталося: литовські жінки, що стояли в цей час на вулиці, почали хапати малят, ховаючи їх під плащами й хустками (Сюжет запозичено зі статті: «Шевченко й ікона Богоматері у Вільні» о. д-ра Івана Музички. – Тижневик «Українська думка», 7 березня 1966 року, Лондон.
На прохання дружини пан Енгельгардт віддав Тараса Шевченка в науку до відомого маляра-портретиста Франческа Лампі, котрий після від’їзду з Вільна перепоручив свого талановитого учня професорові університету Якову Рустему, якого Кобзар тепло згадує в своїх листах.

Шестикутні зірки – це Маген Давід (Щит Давіда, царя юдейського). Він являє собою поєднання небесного й земного начал. Це один з основних і найпопулярніших юдейських символів. Навіть у Храмі Христа Спасителя на підлозі з кольорової мозаїки викладено шестиконечні зірки. Маген Давід – Герб Держави Ізраїль. Він прикрашає всі синагоги світу.

І все – таки ніяк не розберу,
Чуттями наполоханий до краю, –
Чи ти ведеш зі мною хитро гру,
Чи, може, справді ти мене кохаєш
Без дорікань, улещувань і зрад,
Що я стаю тобі одній підвладним,
Окрім твоїх не бачачи принад
І ради тебе все зробити ладний?..
08.03.13

У ньому будь упевненим і ти:
Він світ за очі, за моря не втік,
А на посту стоїть, біля плити,
Цей восьмиберезневий чоловік.

Ще зрання встав, бо майже і не спав,
Подав у ліжко каву, свіжий сік,
Букет тюльпанів їй подарував
Цей восьмиберезневий чоловік.

І поведе дітей він на каток,
Кохану - в ресторан, не був там рік,
У гарній формі, від трудів не змок
Цей восьмиберезневий чоловік.

Повечоріло - вже і постеливсь,
Як завжди, не повернеться на бік:
Пригорне він кохану, як колись,
Цей восьмиберезневий чоловік.

...Її розбудить сонце крізь балкон,
Ранковий гомінкий людський потік,
Вона подумає: " Який чудовий сон -
Цей восьмиберезневий чоловік."

Розгублені війська, верніться й знову
Продовжуйте відкинуту облогу,
Великий сором відійти раптово,
Здійнявши після відсічі тривогу.
Фортеця сильна, ви ж без остороги
Лише слабкі укріплення долали.
Не віддає так просто перемогу
Той гордовитий розум витривалий.
Всю силу й міць збирайте для навали –
Благання, скарги, зніченість і смуток,
І їй удар спрямуйте в серце вдало,
Аби її гординю похитнути.
Як марно все, тоді помріть беззбройні,
У смерті славлячи її достойно.