Інколи можна зробити все навпаки.
Вниз головою писати сюїти
І спати в кухні.
Ігнорувати в газетах новин стрічки.
Пити джерельну воду, як пиво, з кухля.

Можна змінити на повінь цей впертий сніг.
Тільки б додому приходили вчасно
Листи від літа.
Сонце зависне над світом, як оберіг.
Буде усіх по черзі квітнево гріти.
15.03.2013

В шалі вітрів линуть знов у вікно
Промені,
Промені,
Промені…
В думці моїй про забуте давно
Спомини,
Спомини,
Спомини.

Кров’ю полеглих бійців-юнаків –
Їм не було й дев’ятнадцяти –
Мчить із глибин промайнулих років
Рік дев’ятсот вісімнадцятий.

Квітнуть, рясніють щоліта сади
Айстрами,
Маками,
Рутою…
В цвіті, потоках живої води –
Відблиски бою під Крутами.

Млява, буденна стояла пора,
Скривджував гніт непробудності.
Спокій цей миттю розвіяв у прах
Гук нездоланної мужності.

Не підкорити трьохсот вояків
В стО разів більшими силами.
Відгук лунає з безодні віків
Битвою під Термопілами.

Вкотре доба нам озветься вночі
Гомоном,
Гомоном,
Гомоном…
В герці життєвім схрестились мечі.
Спомини...
Спомини...
Спомини...

Стоїть Тарас – у місті лугарів.
Стоїть Кобзар – на головнім майдані.
В суворості його похмурих брів –
До люду заклик: скинути кайдани!

Його в суєтнім попелі століть
І після смерті кривдили і гнали.
Та все одно – велично він стоїть
І дивиться на нас із п’єдесталу.

Яка б тривога не спіткала нас,
У слові правди й пристрасті могутній
Пророк і батько нації – Тарас –
Наснажує на звершення майбутні.

Сырость и серость в упряжке единой
Заполонили просвет и простор...
Небо- бездонная пасть гильотины:
Тучи развесило- выставка штор.

Солнца сегодня не видно в столице-
Скорбная суть, всепрощающий транс.
Скупость улыбок и постные лица-
Высшим судом предусмотренный шанс.

Нема ні болю, ні жалю.
Лиш світлий смуток на прощання.
Вже не скажу тобі: «люблю» -
сьогодні бачимось востаннє.
Нема прохань і каяття.
Все що було — пішло у Вічність.
Я викрою нове життя
і зшию ще ніжнішу ніжність…

Львова стражденна окраїна
Снилася знов недарма –
Є там оселя хазяїна,
Наче без назви корчма.
Спогади досі, як лезами,
Душу пронизують в лет,
Бо там були нетверезими
І пародист, і поет,
І словоблудна художниця,
Повна наївних ідей,
Тіла торкалася кожного
Стрілами карих очей.
Мовою жестів розкутою
Звала обох так на двір,
Що я, гріховний, спокутою
Серце лікую з тих пір,
Як увірвалися спогади
В пам'ять проржавлену в грі…
Чим їх мені розполохати?
Як поновити старі?
13.03.13

...вир почуттів
поділено навпІл
прощально танець
гасне у шаленстві
сплетіння рук
і розпашілих тіл
за крок до ейфорійного
блаженства

остання мить жаги
у ніч п'янку
жаркий фінал
симфонії кохання
і дружній поцілунок
у щоку
і присмак охолоди
на світанні

свідомий вибір
випитих сердець
розважливо-холодний
наче вистріл
тремтячі плеса
карих озерець
роса сльозинок
дистильово-чиста

він і вона
ще нині — два крила
у спільному польоті
у напрузі
тремтять їх алебастрові тіла
а завтра? -
може
тільки добрі друзі...

Часом натхненно,

Часто смиренно,

Граємо роль.

Кожен - герой.

Прагнемо слави,

Або забави.

Часом життя

Йде на сміття.

Мить ти король

Вечір-пароль.

Раптом луна

Серце-струна,

Балу кінець,

Ділу вінець.

Все за слова.

З пліч голова.
2011

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)2013р.

Навперейми: і пункти, і пунктики.
Інновація - як інквізиція.
Кволі випари опору, бунтики.
Позитиву катма. Опозиція.

15.03.2013

Я мрію з дружиною бігати по ранках,
Хочу бути відомим, мати гарну осанку,
Знаю, що мої діти будуть здорові і мудрі,
Переконаний зможу бути в Штатах і Тундрі.

Мрію, щоб у криниці була чиста водиця,
Знаю, що вищесказане скоро здійсниться!
Хочу бути Людиною, мати свій власний стиль,
Та ще треба докласти багато зусиль.

Я вірю, люди полюблять більше Природу,
Не машину, квартиру, працю за нагороду,
Не комп'ютерні ігри, а живе спілкування,
Не картинками марити, а буде справжнє кохання.

Любіть справжнє життя, а не віртуальність,
Майте в серці любов та відповідальність,
Не заздрість, не зло, не жорстокість, а ніжність,
Розум у доброті, а в брехні й злобі - бідність.
13.03.2013

Купці, що дуже вправно і завзято,
Шукаючи скарби – свою приману,
Дві Індії готові грабувати,
Чи варто вам долати океани?
Вмістила у собі моя кохана
Увесь всесвітній скарб дорогоцінний,
Сапфіри-очі у моєї панни,
Вуста здаються осяйним рубіном,
А зуби – бездоганні, як перлини;
Слонова кістка – лоб, де в'ється хвиля
Її волосся золотом промінним;
Неначе срібло, руки, чисті й білі.
Але для мене все ж найбільше значать
Її душа цнотлива й добра вдача.

Вже відаю, як ворога любити,
Бо ним я був не раз для себе сам,
І досвід сей нікому не віддам,
Допоки не пірну під чорні плити.
Коли в мені навіженіє гам,
І дух димами шалу оповитий,
Я знаю, що і як мені робити,
Аби любов не спала ні на грам.
З надією дивитись на Христа,
І слухати Його « …прости їм Отче…».
Хоч і просилася правдива мста,
За ворогів молився Він пророче,
Бо бачив, як паде імла густа,
І відкриваються незрячі очі…

16.03.13

Ямо, ноті тоном – я,
Ямо, лугу гулом – я,
Ямо, розі зором – я,
Ямо, руті туром – я,
Ямо, зелу лезом – я,
Ямо, морю ромом – я,
Ямо, молу мулом – я,
Ямо, горі рогом – я,
Ямо, буді дубом – я,
Ямо, болю лобом – я,
Ямо, бучі чубом – я,
Ямо, ражу жаром – я,
Ямо, кулі луком – я,
Ямо, криці цирком – я,
Ямо, боргу гробом – я,
Ямо, браку карбом – я,
Ямо, серпу пресом – я;
Ямо, росі сором – я;
Ями, сила лисим – я,
Ями, висі сивим – я,
Ями, сало ласим – я;
Яма – тілам, а літам – я!

1.

ми – великі ніхто
у водоймах богеми
плавники і хвости
частобачених риб

і богемний Кусто
мандрівничий по щему
на гріхтюбі постить
хліб розмови і гри

2.

ви – порушення прав
закупорення вени
дим ядучий із дул
дистриб’ютори бід

ваше серце – нора
з не святим а свяченим
гроші – брязкальця душ
гаманець – родовід

3.

нам не світить палац
але вістонька гріє
що за крок до весни
подих небом тремтить

з нами стільки тепла
що мілкішають мрії
п’ють обав табуни
із очей Божу мить

4.

вам далеко до нас
як гордині до Бога
чи тривозі до сну
голові до руки

хто сьогодні в панах
завтра матиме змогу
стати смаком вину
перепійно-терпким

5.

із тернистих доріг
обираємо хресну
перший крок – свіжий крик
а останній – у па

на ножах на зорі
стоїмо донебесно
і земної кори
відчуваємо пар

6.

що не слово – удар
що не порух – вендета
рай земний на кістках
недоторка-мандат

вовчих ям перегар
трон хиткий під багнетом
трішки вітер – і крах
крапля крові до дат

7.

добре знаємо вас
але вам – незнайомі
брудний мотлох і дань –
кишеньковий едем

ви – слуга на словах
ми – заслужені роми
що привчають свій дах
до того що гряде

8.

ви – замучена синь
ми – кити для вітчизни
у ефірнім смітті
на безхлібнім пайку

і проси не проси
ясність чиста аж слізно
не для ваших кутів
не на вашім віку

9.

так здається мені
перехожому словом
що як падає сніг
біль виходить на лови

сон за сонцем однак
ніч виношує зорі
що очікує нас
то до всіх не говорить

то міцніше за смак
грошовитого раю
то дається за так
просто так не карає

15 Березня, 2013

Рамон-Марія дель Вальє-Інклан-
і-Монтенегро… Сонцем осіянна
Іспаніє, щасливий твій талан
в химерній романістиці Інклана!

Моя прадавня мрія не збулась
Іспанію побачити… Гебісти-
"іспанознавці" вирекли: "А зась
тобі в гніздо Кіхота і Конкісти!"
(Для них ніхто ж – Сервантес, Пісарро,
так само, як і Гоголь чи Хабаров).

Невиїзний досмертно, все ж я про
Іспанію Вальє-Інклана марив.
Географічні атласи вивчав,
читав усе, що трапило під руку,
з ідальго легендарними я мчав
на маврів, учепившись за шаблюку;
з Кеведо пив, з Гонгорою співав
опівночі любовні серенади
і одночасно з Лоркою упав
на пустирі під стінами Гранади…

І раптом – все, ми вільні, виїзні
в усі кінці-краї, в усі усюди!
Вітри із Піренеїв запашні
в розхристані мої ввірвались груди;
Гранада буйноцвіттями олив
заусміхалась; випливла Ламанча
в моря пшеничні; Кадіс нахилив
мені гілки в рожевих помаранчах…

Іспаніє Інклана! В ці часи
від тебе я ще далі, ніж раніше.
Мов соловей, снагу беру з роси,
витьохкую свої голодні вірші;
не можу з міста виїхать в село,
до вітряка свого і Дульсінеї
моїх юнацьких літ – моє крило
прострелили мисливці-прохіндеї;
мою Ламанчу в мене відняли,
взамін дали діряві шаровари,
самі ж із берегів Дінця й Сули
літають "полювати" на Канари
(плювати їм на Гоголя і на
Інклана разом з мрійником луганським
Іваном Низовим: нехай стина
дурні довбешки привидам радянським!).

Рамон-Марія дель Вальє-Інклан-
і-Монтенегро… Радісно хворію
Іспанією. Давній мій роман
вже пережив наївну ейфорію,
дозрів душевно. Тахо і Мадрид,
Вальядолід, Севілья і Памплона
завжди в мені. Поезія свій слід
глибокий проорала… Мов ікона,
Гарсія Лорка – світлий мій кумир!
Мені щоночі в тихому Заріччі
хлюпоче-шепотить Гвадалквівір
на чистім іберійському наріччі.


1999

Жебонить щось вітер полю.
Закохався він в тополю?
Ні, в берізку-наречену,
Та повів себе нечемно:
Так кружляв її в таночку,
Що зірвав її сорочку,
Ще й розплів злотисту косу
Й бідолашну… заміж просить.

12 березня 2013 року

Дивний звук: все тук і тук!
Чорний крук це сів на сук.
Хоче їсти чорний крук,
Та нема у нього рук.
Ні нарізать, ні покласти –
Тільки можна підло вкрасти.
Та крадіжка не для крука,
Бо огріє хтось ще дрюком!

12 березня 2012 року

час в сніговій блокаді
світ завмер у тривозі
хто б не став на заваді -
не зупиняйся в дорозі

тримайся змерзлих пальців
йди на голос з завії
усе зміниться вранці
не полишай надії

слухай казки вербові
блюзові співи в ринвах
не розгуби любові
в вітру холодних зривах

світ нічого не вартий
без оцього чекання -
став без страху на карту
жерло своє вулканне

все що тліє у ньому
вмить спалахне вогнями
й осяє дорогу додому
де млітиме літо над нами


15.03.2013

Освітили зорі нічку.
Уподобав місяць річку.
На самотнім тихім лузі
Опустив хтось крила в тузі.
Та це ж мій лелека-птах,
Що байдужий до розваг.
Хтось зрубав його тополю,
Що росла в широкім полі
І була як оберіг.
…Як вертався він з доріг,
То вклонявся їй низенько,
Звеселяв сумне серденько.

13 березня 2013 року

гуде у ринві вітру білий бас
весну ж не відпускає гордий вирій
людей і місто ангажує виром
у сніжний березневий контраданс

мелодію і дивний інструмент
з яких мете вікторіанська туга
підстроює на слух немов попругу
король вітрів і тисячі імен

камінні дами з таврами лілей
на повних алебастрових раменах
що знають кожен голос поіменно
настирно прагнуть танцю з королем

а той летить острожачи коня
і дикий регіт хилитає мури
понад шпилями здиблюється мурий
і сипле сніг безтямний навмання

Ой, ти Березню ясноокий,
Перший просвітку до тепла,
Доки снігом местимеш, доки,
Червонити панянкам щоки,
Кучугурити край села?

Чи не інше твоє завдання -
Пробудити усе зі сну?
Та засіяти в серці зрання
Першопроліскове кохання,
Юноцвіту п’янку весну?

Чи не в тому твоя задача -
Зодягнути у світле даль?
Ой, щось робиш не те, юначе,
Видається, у неї, наче,
На плечі сиворунна шаль...

Може досить тобі вже того -
Задувати небесну гладь?
Нумо швидше жени з дороги
Сі хурделиці прудконогі,
Нумо врешті весну стрічать!
(15.03.13)

Його розкішні роги вросли в її копита,
Дієти вже не точать жіноче черевце.
Зате його дружина знов кинула палити...
А він, знавець жінок, посьорбує винце.

І тягнеться стаканом в заляпані дзеркала,
І слиною стрічає всі випуски новин:
"Продали, розікрали! І все їм, курва, мало!"
В політиці він ас. І він такий один.

Він лається на клімат з високого балкону,
Купує телевізор щоб подивитись світ.
І знає поіменно всіх "довбаних масонів".
Він знає все і всюди. Повірте, що й про всіх.

Від нього я й дізнався, що я таки блаженний,
Що реп – лайно, а мандри – це гроші ні на що.
Щось про жінок, про бога... Все так і є, напевно.
Бо він – знавець життя. Хоч і в бруднім пальто.


15.03.2013.

Нас розставили не за феншуєм, а по приколу –
Ми навпроти і з нас утворився дзеркальний всесвіт.
Один одному ми відображення. Не приховуй,
Що вдивляєшся в мене і бачиш, що в тебе в серці.

Віддзеркалюй мої почуття – це довічна карма,
Ти взаємністю відповідай на любов конкретну.
Бо як дзеркало дзеркалу ми одиниця парна,
І розкажемо всім по приколу чи по секрету:

Коли ті, що із крові і плоті себе в нас бачать
(не на всі відображення їхня душа прозріла),
Ми кохаємось у задзеркаллі – така вже вдача –
Там прозора й блискуча любов, як зі скла і срібла.

2013

Перший місяць весни
так мережить уяву,
перший місяць весни —
не у сні — наявý.
Стільки весен уже
присідало на лаву,
виплітаючи долі
твоєї канву.

Перший місяць весни
у завіях, морозах,
перший місяць весни
заблукав у снігах.
А для тебе весна -
це тюльпани й мімози,
теплі усмішки друзів
і ніжні слова.

Мелодійним акордом
відлунюють роки
у криштальному дзвоні
бокалів вина...
Перший місяць весни
знову збурює спокій.
По коліна у сніг
угрузає весна…


2005 (15.03.2013)

***
У сув’язі великій поколінь
Підхоплює ріки життя бистрінь.
Якщо стрімких ти уникаєш течій,
Довіку не підкориться глибінь.

***
О, скільки є отих рабів на вдачу,
Побачиш їх – і серце гірко плаче.
А з них, немовби з гусака вода,
Що напірнався у ставку добряче.

***
Ідеш ти, ніби учень, крок-у-крок,
І хоч захекався, спітнів і змок,
І робиш вигляд мовбито не бачиш,
Я вірю – пам’ятатимеш урок.

я відчуваю тебе по складах і нотах
я розумію ти летиш випадковим словом
срібне зело натхнення з’їдає самотність
посеред ночі не мліє меренгова мова
нових царівен що ллють виноградні сльози

але ти наче азбест ти чуєш я відчуваю!
лицар зимових ночей немов підпільник
в кожнім золоченім березні сурми відчаю
в новім рішучім русі засмучені квіти
що ми з тобою ростили на азбуці морзе

був як Лукаш а тепер хіба Перелесник
перекладаєш себе на доступність сприймання
маковий промінь чарує лукавим перснем
що ж ти по світу розкидав пісні кохальні
білі колінця яблук укрив серпанком морозу

сам не коханий я це відчуваю напевне!
коні гніді спустили додолу лагідні гриви
в сонне озерце яке обступили на лапах дерева
я вже й не Мавка а мабуть раптова злива
щоб зацвітала для тебе місячність Божа

І яку совість треба мати,
Щоб цю біду не помічати.
З усіх закутків рано-вранці
Маленькі лізуть обірванці.

Немиті личка – чорні, пухлі,
Зухвалі очі і потухлі,
У їхнім царстві всі пороки -
Не всім помітні ще допоки.

Там по своїх живуть законах:
Є королі, хоч не в коронах,
Про співчуття у них не мріють
Маленькі злодії, повії.

А місто вкотре мостить площі,
І президент цілує мощі.
І яке серце треба мати,
Щоб це усе не помічати.

2003р.

Ніби цвях забили в спину,
Ми терплячі до загину.
Влада люто дошкуляє,
Ну а нас ніби немає.

Штурхануть нас що є сили –
Не хапаємся за вила,
Вимагаємо свободу,
А вона не для народу.

Хвіст від страху підгинаєм
І поволеньки конаєм.
Не второпає і світ –
Що таки ми за нарід?

2012р.

Зима прощається і дмухає сердито
студеним вітром, білим помелом
розгойдуючи віхоли. Укрито
усе снігами, ніби полотном
сліпучо-білим. Сипле, сипле, сипле...
Здається - краю білому нема.
У душу туга тулиться налипло
на кожен пагін раннього тепла,
і гасить, і застуджує дрібноту,
що тягнеться і пнеться до весни,
намащуючи дьогтем спраглі соти
медів і сонця... Душенько, засни -
шепоче розум, корячись негоді.
Але вона мугикає пісні,
бо під снігами на самому споді,
давно уже відкрилася весні.

2013

Можливо, це для вас не новина -
Є особливість у людей одна:
Як територію звір мітить навкруги –
Так нам плюють у ду́ші вороги.


15.03.2013

(жіночі жалі)
Перегоріло, згасло, спопеліло,
Перетекло у безвість небуття,
І вже в душі навіки відболіло
Моє до тебе ніжне почуття.
Не говори, що ти мене кохаєш,
Покайних слів уже я не прийму.
Даремно ти моє серденько краєш,
Бо я твоєму віри вже не йму.
Розтринькав ти на торжищах життєвих
Чуття гарячі, ласку і любов.
Ти не позбувся слабкостей миттєвих
І зрадив те, заради чого йшов.
Ти відцурався від малого сина -
Він батьком снив, допоки й не підріс.
Вже в тім твоя тяжка лежить провина,
Що ти його гірких не бачив сліз.
Тож нам з тобою вже не по дорозі -
Забути зраду серце не дає...
А він стояв самотньо на порозі
І болісно щось думав про своє.
Важкі слова клубочилися в горлі,
Та вголос так нічого й не сказав.
І тільки очі зблиснули від болю,
Що совість запізнілу пронизав.
Побрів у ніч розмитим силуетом,
Розтав, як привид, наче й не було.
...Сиділа жінка довго над портретом.
Там їхнє щастя сонячно цвіло...

В далеких таємних спогадах
Я знов і знов тебе зустрічаю.
Як завжди чужий у холодних поглядах
Живу момент,а наступний знаю.

Дано надію пізньою датою.
Спокуса підступна робить своє.
Я й досі дивлюсь і досі я згадую
Рум'яне обличчя холодне твоє.

Вірою зіграно роль і сценарій,
Актору життя не вернули назад.
Заходжу і досі по свіжий гербарій
У мій зимовий і вічний сад.

Вірі в звірів
Вірив: ви – рів;
Ви рів – і рив,
Ви лій – і лив,
Ви міх – і мив,
Ви піт – і пив,
Ви віл – і вив,
Ви лід – ділив,
Ви лом – молив,
Ви ром – морив,
Ви дуб – будив,
Ви сон – носив,
Ви тур – крутив,
Ви чорт – строчив,
Ви нива – винив,
Ви рима – мирив,
Ви ноги – гонив,
Ви лихо – хилив,
Ви лава – валив,
Ви руки – курив,
Ви лапи – палив,
Ви путо – тупив,
Ви воля – ловив,
Ви вада – давив,
Ви ружа – журив,
Ви соло – голосив,
Ви чоло – волочив,
Ви руді – дурив,
Ви білі – бив;
Ви рів – вірив,
Ви дар – радив,
Ви рот – вторив,
Ви вал – славив,
Ви зал – влазив,
Ви рапс – парив,
Ви борг – гробив,
Ви дуля – лудив,
Ви буча – чубив,
Ви нари – ранив,
Ви ваба – бавив,
Ви чума – мучив,
Ви дуга – гудив,
Ви наголо – ганив.
Ви пиво? – Випив!

крізь діри вітру і дрімоту глею
крізь піну сіль і німоту вузла
ти вилилася шпарко й потекла
неоновою повінню своєю
мано моя гірка моя Цірцеє

де мокрі сіті впали між словами
де тишу розібрали на нитки
співають проти сонця моряки
до хвилі припадаючи губами
неначе до дівочої руки

про спокій твій і дихання лускате
про те як ти пасеш своїх овець
і як таємно світить каганець
тому кому лишилось небагато
нічний цілунок і ранкова страта

Цірцеє чуєш золотих комах
вони чогось ридаючи рояться
понад твоїм відьомством і юнацтвом
бо ріже хвилю поночі корма
бо вже пливе по тебе Телемах

2013.

1.

час мій – злодій
карта бита з колоди
цигарковий мундштук
серця Божого стук

тук-та-й-тук

намережений звук
із матерії світу

як мені не боліти
у сніжинці згоріти
в небі – пеклі твоїм

2.

я – життя до руїн
повне клекоту й віри
в перевтіленнях сірих
кардиналів-царів

ще – поліття зорі
ототожнення пилу
рані край-крововилив
на обновки старі

ще – залеглість морів
гріб з корала кітвиці
хай вітрам добре спиться
із-за згуби мене

3.

під плачевним вогнем
і мілкою золою
де із цегли тривкої
мій початок застиг

дим не встиг прорости
димарем в потойбіччя
бо з благого паліччя
вийшло чадо тепла

очманіла імла
прокидалася в тінях
гра язична каміна
йшла по обрису брів

з-під яких дім старів
а захмарення гусло
просихали всі русла
словоточення примх

аж надихався дим
і покликала тяга
як відвагу під стяги
стліле тіло жарин

4.

де немає гори
біль душі за кровинки
там де спини до стінки
ні судді ні судів

вил сонет на воді
вічне Боже і тільки
слово плаває мілко
слово часто чуже

а як блисне ножем
поміж ребра пролізе
на долоню заліза
у горнило для скронь

і пекельний вогонь
розтечеться в судинах
загориться людина
вічне Боже згорить

5.

гнів не знає пори
і не вміє любити
він голодний як вітер
до нескладених крил

де немає гори
ґвалт помішує розум
мов "зіг хайль" в синагозі
божевільно звучить

хто цупкіший змовчить
хто від Бога підставить
і пригнеться лукавий
боягуз утече

чути слово тече
бо пече пропікає
дух перистий згорає
залишається щем

13 Березня, 2013

Скількох людей намарне пам'ятаєм.
Скількох ховає пам'яті пісок.
Весна вервечку днів перебирає.
Життя спішить пришвидшити свій крок.

Дорога натякає на мандрівку.
І дощ зелений падає в траву.
І гай нову придумує гаївку,
І зачіску, й одежу - теж нову.

Весною все збентежене настільки -
Немає місця для сумних думок.
І я шукаю чудодійні ліки,
Що розмивають пам'яті пісок.

2013

Усім перелітним пернатим: sos,
нарешті у нас весна –
пора прокидання джмелів та ос,
бринить засівається перша брость,
а ти до цих пір не знав.

Усім перелітним, де вирій – рай,
оаза серед зими:
величний, могутній і гордий ра,
відкрий своє око з-попід забрал,
бо сліпнуть мої соми.

Про житіє малометражне
Кирпата свашка фільм покаже,
І заховає кінострічку
Завглибшки у неповний сажень.

14.03.13

Було чи снилось: пурхала сніжинкою,
Торкалась неба в Часу на плечі…
Збіга сльоза знайомою стежинкою
У вигойданий смуток – по щоці.

Ой, де ж ви, карі очі, ніжні рученьки?
У серці – щем… воно ж не льодяне.
Обійстя посивілої Снігуроньки
Укотре Ладо-квітень обмине.

Зима така – що вічність їй суперниця:
Триває, і триває, і трива…
Мітла. Замети спогадів. Метелиця.
Самотня баба… баба снігова…

14.03.2013

Тричі упрівши за день, повертаю з роботи,
Мрію – до хати дочовгати – кроками втілюю.
Мирно і класно мені, та з під’їзду навпроти
Раптом порушує гуркіт вечірню ідилію.

Автор цього «землетрусу» - маленький хлопчина,
Вихором, з криком і тупотом, п́ідстрибом заячим
Висадив двері благенькі прожогом з коліна,
Довгими чергами шлях до мети прокладаючи.

– Тра-та-та-та!!! – Й вороги всі попадали кляті.
Хлопцеві весело, він не боїться нікого.
Легко в уяві людину життя позбавляти,
Звикнувши змалку сміятись із болю чужого.

Сентиментальність… Баб́ію? А може – старію?
Краще до кепського миру, ніж гарного бою.
Щедро картинками давніми пам’ять рясніє.
Як тут себе не впізнати в малому герої?

Під ноги горнеться дорога.
Бере усі мої тривоги -
Тоненька змійка у житах,
І я на ній, немовби птах.

Ледь-ледь торкаюся педалів,
Вдивляюся у Ясні далі,
Вдихаю пахощі полів,
Вслухаюся у жайворів.

Вона мене і надихає,
Мою любов до неї знає,
Оберігає кожний рух…
Давно надійний, вірний друг.

Їй потаємне довіряю,
Розраду я у ній шукаю.
Моїм радіє перемогам
Ця грунтова сільська дорога.

2001р.

Сьогодні я думками
З тими, кого нема.
Бабуся моя рідна,
Метка і чепурна.
Худенька, як дівчисько,
А модниця яка...
Вишивана сорочка –
І неї лиш така.
Бабуся йшла до церкви
У дев’яносто літ
Усміхнена і прибрана –
На стежку до воріт.
За ворітьми бабусі
В яскравих хустинках,
Усі гуртом по стежці –
І на широкий шлях,
Що вів усіх до храму,
Де добре їх душі -
Була глибока віра
Тоді в бабусь усіх.

2001р.
Пам'яті моєї бабусі -Перцової (Вапнєрук) Афанасії Купріянівни, прсвячую.

Шукай себе
Там, де ти є.
Люби своє
І все що рідне.
Де нас нема -
Пісня сумна,
Правда німа
І мертва гідність.

Нам бути там,
Де свого храм,
Де ти не сам,
Бо є родина.
Своя земля.
Свій брат, сестра...
Батьківщина...
- Це Україна!

Де предків гріб,
Пшеничний сніп,
А з нього хліб...
І можна жити.
Сонце... Блакить...
Лиш правда, спить.
А це болить.
Буде боліти.

Знайди себе.
Повір, - ти є!
Жах, серце б’є
Чужим ударом.
Історії стяг
І волі шлях
Замовкли в снах,
Бо яничари

Нинішніх днів
Почали спів.
Манять синів.
Злодіїв родять.
А ти мовчиш.
А ти терпиш.
З нутра гориш
Любий НАРОДЕ !
12.03.2013р.

Із піни, попелу і сліз,
сестра двоюрідна Венери,
взяла француженок манери:
любов її - Париж, Париж...

А він шукав її таку –
пихату Стеллу по кав’ярнях,
збивав колінця у блуканнях,
ліпив грайливо із піску...

Горіхи всюди, карамель,
ріка обгорток шоколаду,
нема його, як в домі ладу;
один, хоч поряд спить Шанель.

О, мила Любо, із села,
як ти любила, як чекала,
мене й Париж як проклинала!

Щодня згоратиму до тла...

14.03.2013

***
Всі кози в золоті, багато літ
Вони осяювали сірий світ,
Пасу ще й досі я тих кіз у лузі, –
Кружляв колись там килим-самоліт.

Хотів миттєвість зупинити...
Навіщо? О, нещасний!
Адже тому миттєвість і прекрасна,
що можемо її лише за мить прожити,
І відчинити двері в сині скити...

Що може буть трагічнішим за те,
Що я не знаю матері живою,
Не маю фотографії, святе
Обличчя не стоїть переді мною,
Немовби та ікона: більше того –
Нема й могили маминої... Місце,
Де цвинтар був, спустошене. Кого
Спитати? Для заплаканих беріз це
І тайна, і трагедія – вони
Ростуть на цій подвоєній руїні,
Такі ж, як сам я, сироти війни
В напівсирітській нашій Україні.
Ніде – нікого. Й хутора нема,
Де я, маленький, гриз кору дубову,
Щоб вижити... Пратиша всеніма
Все обійма і відбирає мову.
Ніде – нічого. Пустка і пустир.
Геть пересох ставок – не треба й бродів.
Втекли від помсти злючий бригадир,
Гетьман колгоспу й вождь усіх народів...
... Нема ні слів, ні сліз, ні цигарок –
Скінчилось все. Думки такі нестерпні!
Звернув у небо погляд, до зірок...
А їх – нема... Повипадали в серпні.


Колишній хутір Комуна
неподалік Марківки

2005

А небо також плаче, і сльози наче бісер
Розсипались додолу, зібравши з неба пил.
На підвіконнях срібних малює щедрий вітер
Маленькі зорепади - людських великих мрій.
І мовчки п’є з поверхні німу, свавільну тишу,
Що заховалась нишком у обрисах дерев.
А небо також плаче, гнів кидає донизу,
І чути стоголосний бентежний грізний рев.

Сьогодні в повітрі запахло корицею з мятою
Ванільною ніжністю ранньої Пані Весни,
Глазурю, коктельно - молочною ,білою ватою
Зануреним подихом сонця у водах Десни…
Хмільним ароматом - оспіваним сонячним світлом,
Маленьких краплинок на листях дерев, роси
Мереживним дотиком сріблистого ,чистого вітру
Синхронним приходом на блюдечку неба весни.
09/03/2013