Літак летів на Львів
і білий слід
лишав по собі
в голубому небі.
Тим літаком
через багато літ
летіла я до тебе.

Та звіялася буря
із думок.
Із спогадів
скрутились заметілі.
Грудневий сніг,
а не дрібний сніжок
по голім тілі.

Сховалось сонце
за пелену літ.
Я замерзала
в сніговій пустині.
Невже отой
двадцятирічний лід
розтане нині?

І лід розтав.
Він тріснув і потік
струмком живим.
Були тривоги марні.
Клубився над гарячим
льодом дим
в кав,ярні.

2012

Я той
що поруч, і кого не бачу,
про кого іноді забуду.
а іноді в думках відзначу.

Він мовчазний коли я говорю,
він просить ласки, я ж ненавистю горю,
він там блукає де слідів моїх не знати,
він буде на ногах, коли мені прийде пора вмирати

http://www.los-poetas.com/d/juanr1.htm#YO NO SOY YO.

Нечіткість ліній, наголосів, рим.
Осіннє листя в пам*яті як банці -
так крутиться із дощиком. І з ним
вже спогадами ділиться у танці.

Ранкова кава… Зачаїлось сонце.
Чим день новий моє життя позначить?
Сопе маля, а ранок у віконце
Штовхає вперто полуничний м’ячик.
Ранкова кава – ритуал босоніж.
Стара підлога відгукнеться болем.
Бо липи цвіт печеться на осонні.
Котись, гаряче, волошковим полем!
Ранкова кава, як бажання жити.
Секунда із собою наодинці.
Коли Господь спече млинець із жита,
Зупиниться ображений годинник.
2011.

Твоє ніжне: «Привіт!» - ексгумація спогадів.
Божий слід на щоці – душі ексгумація.
Якщо я ще жива, можеш бити на сполох,
Якщо вже не жива – не врятує й кремація.
Твоє ніжне: «Бувай!», і розстелить під ноги
Нам зелений спориш себе зачаровано.
Ти і справді такий, подарований Богом.
Але тільки, на жаль, не мені подарований.
2011.

Потанцюйте зі мною, пане.
Я запрошую Вас до танцю!
Мріє вечір, такий духмяний!
Може, більше не буде шансів.

Потанцюйте зі мною. Глибше
небо диха над нами низько.
Пригорніть, як тоді, у тиші…
Ви ж так любите це дівчисько!

Потанцюйте зі мною! Може,
дощ мине і багряна осінь…
Щось наспівує перехожим
голос Ваш у моїм волоссі.

Тихо. Осінь німує, пане, -
не бажає нас відпускати.
Потанцюйте зі мною. Ранок.
Як не хочеться прокидатись…

На плечі – Маленька Ведмедиця,
А чи, може, Велика змалина,
Чи майбутня чиясь печалина,
Що за долею привередиться.

Хтось Усесвіту хоче діткнутися,
Хтось – лишень оцеї околиці,
Та не буде зірок у волоці,
Якщо тільки Господь не втрутиться.

Якщо погляд від хіті вилиняв,
А бажання з очей випліскують,
То діждатись йому б окрилення –
Краще стати рибалці піснею…

На плечі Ведмедиця – міткою –
Волі вщерть у ковші з гірчинкою.
Бути вільною – бути жінкою.
Будьте, зорі, моїми свідками.

*****
Звертається Павличко до народу,
Немов співає пісню славну й горду,
Послухайте – і люди, й небеса, –
Це голос правди, невмируща ода.

14.10.12

http://www.youtube.com/watch?v=OhW-ZBqnIX8&feature=relmfu

Йду дощем обіч низок машин
І автобусів жовто-яскравих.
Край вікна у кав'ярні один
Ти сумуєш за чашкою кави.

Ароматний напій і терпкий
Закінчився так швидко, як літо,
Наче спогад приємний, який
Знов у пам'ять забрів сумовито.

Може, ти пригадав у цю мить
Почуття, що стелились габою?
У зажурі з дощем гомонить
Пізня осінь - не наша з тобою.

Задощило стакато в душі...
Залишивши усі свої справи,
У кав'ярню заходжу мерщій,
Щоб зігрітися чашкою кави.

16-23.10.2012р. Львів

Мій невгамовний щем
Стриноженим дощем
Зірветься свій «Je taime» по підвіконню грюкать.
Напевно, мій тотем
Не вигадали ще.
Шовковиця бруднить смачним чорнилом руки.
Хапаюсь за гілля,
Ой, гусоньки, гиля!
Чубатенький спориш немов біжить над ставом.
Йде обертом земля,
Бо вершник мій здаля
Стриноженим дощем шука свою заставу.

Стрибнути з вікна, пошкодивши пластик білий.
Де два голуби зайшлись у весільнім танці.
За графіком потяг доставить додому тіло,
І тільки душа загубиться поміж станцій....
Зупинка на мить, оспіваний Ніжин кличе.
Та я не зійду, бо то - не моя святиня.
Лише защемить у мені той пейзаж незвичний,
І гамір, і мат, і втома в очах застигне.
Стрибнути з вікна, до чого удавана ніжність?.
Лише голуби безкрилим політ не пробачать.
Зірвати «стоп кран» і нарешті пізнати Ніжин.
Стрибнути з вікна, допоки Господь не бачить.
2011.

Людиною наречено у світі.
Та чи лишається Людське в душі,
Коли занадто вільно сонце світить,
Коли безрадно цебенять дощі?

Написано: століттями - од віку!
Не сперечатись велено святим.
Та в домислах до час немає ліку,
В гіпотезах, що липнуть, яко дим...

І певно прав отой, що має думку,
Що тисне кулаки і мітить ціль:
Несе людина в собі вічну муку,
Непослух одчайнушний, стен і біль!

І якби не кричалось, не говілось,
І скільки не розсипалось би слів:
Душа - свята, та тільки тлінне тіло
Щораз волає - манни і гріхів!

Ім’я величне! На́звисько - корона
На персті Господа в урочищі творінь.
Та ба, сумнівно штрикає мамона:
Людина ти, чи лиш Людини тінь?
(21.10.12)

Зі спектра цвіту
перейти у біле –
така твоя, скиталице, пора.
Колись росло,
сміялось і шуміло,
а ти пішла туди,
де біль-гора…

Там шлях один –
в обійми вогнептаха
з ім'ям непевним –
чи то жар, чи жаль.
Ти йшла на гору,
а зійшла на плаху,
і в твого ката
очі, як мигдаль...

Сліпих вітрів
не зупинити бігу –
помолишся
за недруга палкіш,
бо кожен йде
перед сліпучим снігом
таємну осінь –
вогняний рубіж.

На цій зупинці автобус стоїть найдовше,
У водія ранковий перекур і кава у пластиковому стаканчику,
Гірка та розчинна, нібе осіннє згоріле листя.

Небо щоранку інше, а люди майже ті самі,
Упізнаю їх у натовпі,
Вигадую для них імена та приватні історії,
Вгадую їхні безсоння по ранніх зморшках,
Читаю по ворушких губах їхні ранкові месиджі,
Подумки одягаю в костюми середньовічні...

Осені ж личать найбільше – середньовічні...

Думаю –
цей чоловік був би хорошим пекарем,
І його жорстка борода була би припорошена борошном.
Тітка з вустами, стиснутими у риску, -
Не інакше, сестра-черниця,
Що мерзне на ранок у порожній келії власного тіла.
Розпашіла кремезна дівка,
Студентка медучилища,
Приміряє чіпець перекупки і кричить розкотистим голосом
На ринковій площі: «Гле-е-е-ечики!!!»
Хлопець із плеєром – юний збіднілий лицар,
Золота – тільки у серці та під ногами...

...Лише одна жінка щоразу лишається поза кадром,
Зайва і в цьому світі, і в тому, далекому –
Молода макоцвітна двірничка із цілим виводком безхатніх собак –
Вони говорять до неї, а вона – до них.
Тільки й завжди – до них.

Витнуті манікюрними ножничками силуети
У Господній книзі пізньої осені...

Павучий страх годин готує (ах!) тенета,
я відчуваю – в цій кімнаті хтось є ще.
Тут вогко пахне листям, лісом і дощем,
і звідси з цього лісу плине наша Лета,
у вирій несучи і нас, і час, і щем.

Сама собою пишеться моя еклога,
заносячи в реєстр себе, тебе, мене,
з надією на те, що все це не мине,
допоки ліс росте, допоки тінь волога,
допоки цю кімнату той хтось не відімкне...

А далі полетять узліссям жовті оси,
жадливого ждання означиться межа,
остання ж затремтить тенетами вірша,
втрачаючи свій ритм, збиваючись на прозу,
дзвенить у павутинні, немов чиясь душа.

Октябрь идёт на Вы*
решительно и строго,
и чьё-то «дорогóй» сменяется дорóгой.

Он пленных не берёт,
пускай рыдают-плачут,
ведь это ничего для октября не значит.

У войска октября
валторны, трубы, горны,
но шансы на успех, похоже, иллюзорны.

Он сам – колосс на час
по замыслу Природы,
а мы ещё живём, какие наши годы.

Ти квіти саджаєш своїми руками,
Щоб ті під вікном розцвіли
І машуть всі квіти тобі пелюстками,
Всі квіти великі й малі.

І проліски ніжні і дивні тюльпани,
Конвалій перлини лісні,
Фіалки – небесних очей океани,
Нарциси стрункі й чарівні.

Добридень – тебе вони ранком вітають,
Всі квіти великі й малі,
Умиті росою на сонці палають
Всі квіти, які розцвіли.

Як важко відвикаю я від тебе...
Нестерпне жало ниє і пече.
Ну, прихилися волошковим небом
Мені хоч раз на стомлене плече!..

Проникни в душу краплею розмаю,
Духмяно-ніжно квітом завесній!..
Так важко я від тебе відвикаю-
Нестримно грузнеш в пам'яті моїй.

Згасає літа бабиного згадка
Між павутинок росяно-крихких.
Моїх надій розхитується кладка-
Лиш би дістатись теплої руки...

Лиш би вхопитись за краєчок неба,
Торкнувшись пальцем білого крила!..
Так важко відвикаю я від тебе,
Від ніжності твоєї і тепла...

Мама зварить борщ духмяний
Для маленького Богдана.
Покладе туди буряк,
Щоб зростав синок-козак.
Картоплинку і капусту,
Ще й приправить густо-густо
Запашненької сметани,
Щоб зростав Богдан слухняним.

Ходить світом Засинайчик,
Спить в капустоньці наш зайчик,
У дупло сховалась білка,
В житнім полі — перепілка,
Ховрашки дрімають в нірці.
Місяць шепче своїй зірці:
“Спи, ясніша, у хмаринці,
Засвіти вікно дитинці -
Ходить світом Засинайчик,
На подушечки окрайчик
Діткам сни кладе казкові,
Щоб зростали у любові”.

Гостинці — кожній дитинці
Йшло зайчатко по стежинці,
Пиріжки несло в торбинці.
І Богданчику, й Дарусі,
І Наталці, і Настусі.
Олексійку і Оленці,
Ще й цукерочок по жменьці.
Роздало зайча гостинці:
І Назарчику, й Маринці,
І Богданчику й Дарусі,
Ярославчику й Марусі,
І Сергійку та Оленці,
Ще й цукерочок по жменьці.

Капа дощик за вікном -
Їжачок сумує.
В хатці він своїй сидить,
Сонечко малює.
Ось промінчик золотить,
Сяє на папері.
Щоб кімнату освітить,
Свій малюнок їжак
Приліпив на двері.

Кораблик по морю пливе в далечінь,
Він бачив морів й океанів глибінь.
Проплив і в холодній, і в теплій воді,
І чайкам у небі з труби він гудів -
Він сотні красивих побачив земель.
Та нам розповів мандрівний корабель:
“ Ріднішого берега нам не знайти,
Де вчився уперше по хвилях пливти!”

Наш крилатий літачок
Не сидить на місці:
Політає над селом,
Побуває в місті.
Покружляє над полями,
Над будинками й садами.
І до нас він прилетить,
У нашім домі буде жить.
Ми збудуємо ангар,
Щоб літак летів до хмар,
Щоб його великі крила
Сонце в небі підкорили!

Наш крилатий літачок
Не сидить на місці:
Політає над селом,
Побуває в місті.
Покружляє над полями,
Над будинками й садами.
І до нас він прилетить,
У нашім домі буде жить.
Ми збудуємо ангар,
Щоб літак летів до хмар,
Щоб його великі крила
Сонце в небі підкорили!

Ти збуджена, ніби вечір,
Що пестощі не ховає,
А хвилями котить пристрасть
У гнізда казкових птиць.

Ти збуджена, наче літо,
Що ластиться в босі ноги
Хвостом, що стоїть трубою
Й муркоче сметані рай.

Ти збуджена, ніби вітер,
Що прагне в усі шпаринки
Й шепоче на вухо чари,
І грає на флейті мрій.

Ти збуджена, наче осінь,
Що вже не ховає жару
Й свої розпашілі щоки
Не хоче ховати в «ні».

Ти збуджена і в шаленстві
Бажання на мене схожа
І диханням, що аж плавить
Ночі гіркий шоколад.

У збудження меж немає,
Ламається відстань легко
Неначе сірник до свічки
До мене несеш вогонь.

23.10.12

Ніколи не кажи ніколи,
Тебе це тихо поневолить:
Ніколи? Як? Ні – ні? Чому?
І вже ти істину просту
Зав`яжеш у клубок питань.
Отут не стань -
Казав «ніколи».
Не розкажу!
Чому? «Ніколи!»
Не покажу, не полюблю…
А все: у впертості стою!

Цей дощ у горах — зранку і надовго,
погожі дні закінчились, на жаль,
осіннє сонце пестило недовго
і заховалось у захмарну даль.
А гуркотіння грому іздалека
віщує смуток затяжних дощів,
і клапті хмар, увиті у смереки,
дивуються, - а де пташиний спів?

2004(2012)

Горе моє, лихо, гарбузовий цвіте,
Розпустивсь у пору бабиного літа.
Бабиного літа, на коротку днину
Появивсь ти, друже, у лиху годину.
Пелюстки на сонці тішаться як діти:
Треба кожній миті у житті радіти.
А навколо тебе світлі амплітуди
І тобі байдуже, що там далі буде.
Що там далі буде: тепло чи морози?
Висіваєш вітру щирі свої сльози
І бентежиш серця заскорублу тишу.
Як це янголятко я тепер залишу.
І такий ти пізній, що мені робити ?
Попереду грізно вітер дме сердитий,
Білі кучугури кличе за собою.
Стану тобі, брате, теплою стіною.
Хай мізерні шанси вдвох весну зустріти
Та я біля тебе, гарбузовий цвіте.

23.10.12

...Немає світла у мені одній,
ти приєднайся – буде безліч світу,
бо далечінь в буденності подій
лише обом у світі цім засвітить...

...пішла сама у осінь і дими –
я думала, врятуюся від тебе,
та промінь сонячний таки зломив
мій сум осінній і мої нетреби…

Пішла одна у осінь і дими!
Кому те слово, мовлене з порогу..?
Цей жовтень - як дитя попід грудьми...
Не знати ще - для кого і для чого…

Блукав сьогодні цілий день осіннім парком – був чудовий осінній день – теплий, свіжий та прозорий, які рідку бувають нині в Дубліні. Милувався жовтим листям, яке падало мені під ноги, згадав одне товариство ірландських поетів «Брати чорнильниці», яке було і творило на світанку епохи модерн. І спогади та думки спонукали мене написати другий варіант мого старого вірша про жовтень:

Жовтень рудою вивіркою
Визбирує істини жолуді
У темне дупло старості.
Сірою мишею вечора
Віршів шурхотить листям
Сумних дитинства спогадів.
Чорним щуром сучасності
З хати з мертвим господарем
Біжить на подвір’я Космосу
Гризти нудьгу одвічну
Чорну, як та безодня,
Що висить на нами грішними
Відколи втомлені пращури
Очі відкрили Сонцю жорстокому.
Гризе нудьгу, доки сутінки
Людських думок та юної радості
Стануть черствішими
За хліб безхатька-філософа,
Що блукає Сковородою одвічним
Спаленим полем мрій.

у далекому тумані
кінь пасе потахлу осінь
у далекому тумані
самотіє дикий кінь
серед визьобаних зрубів
серед вилинялих просік
дощ розкаяно блукає
жовтень мертве листя носить
і щодень круки згорають
в коловерті шамотінь

у далекому тумані
дивний кінь зиму чекає
топче сни старого ставу
розсипає чорним склом
на порепаній березі
дзеленчать ключі від раю:
золотий
а другий срібний
без надій - з іржавим краєм
дзеленчать що третє літо
в лету осені стекло

Кельтські міти присмаком кави
Гіркої та гарячої
Обпікають думки та спогади,
Що теж є думками
Тільки осінніми.
Легенди про феніїв,
Про Кредхе та Конна Крітера
Приходять до мене тінями.
І тільки Місяць
Поглядом сновиди
Зазирає у вікно ночей
Часу мого безсоння,
Моїх болісних спогадів,
Темних лісів рукописів.
А жовтень так само нещадно
Обтинає життя дні –
Бородатий кравець
Кроїть саван із шовку жовтого
Холодними ножицями
Вітру осіннього,
Уриває нитку годин,
Хвилин мереживо.
Перо та папір. І чорнильниця.
Старий кіт намуркає
Сюжет новели
Про героїв,
Що зникли як сон…

Стрів Мирон сусіда зверху. Каже: - Совість майте!
Через ваші крики-зойки ми не годні спати.
Вір не вір. А тут все чути. Стіни в нас картонні.
Я не брешу, йди спитайся все в моєї Тоні.
Той у сміх: - Не може бути! Це скоріш над нами.
Я оце лише приїхав зранку сам від мами.
Тут як тут і Тоня "влізла": - Я все чую й знаю.
Я твоєї жінки голос добре відрізняю!
Той ніяк: - При чім тут жінка? Я ж в селі зостався.
- Ха. Кому ж вона кричала: " Вася, не спиняйся!"?
Білий став отой, як стеля. Моцно стиснув зуби.
Точно "вріже" зараз в пику. Або " вріже дуба".
Через мить прийшов до тями: - От в село " змотався".
Справа в тому, - я Микола. Хто ж тоді той Вася?

Цілувалась з милим –
Щічки наколов,
Не приходь небритим
Ти до мене знов.

Не ходи небритим,
Краще не ходи –
Вилила на щічки
Я відро води.

І гречаним медом
Мазала я їх,
Добре бджоли спали
В вуликах своїх.

Добре бджоли спали,
В вуликах своїх,
Щічки аж палали,
Від обійм твоїх.

Впала зіронька небесна,
Впала у садок
І заграв у срібні струни,
Заспівав струмок.

Соловейко ніжно тьохнув,
Вишня розцвіла,
Тільки ти до мене, мила,
Знову не прийшла.

Розцвіла в садочку вишня
Білі пелюстки,
Тихо місяць покотився
Дзеркалом ріки.

Покотився, нахилився
До верби сумний,
В довгих косах загубився
Гребінь золотий.

Соловейко ніжно тьохнув,
Вишня розцвіла,
Тільки ти до мене, мила,
Знову не прийшла.

Наче бджілка ти працюєш,
Не жартуєш, не цілуєш,
Вариш, миєш, прибираєш,
Цілий день бюджет латаєш.

Щоб так влада працювала,
Ти б мене поцілувала,
Народила б доньку й сина,
Щоб не вмерла Україна.

Відмити з душі, як з асфальту, буденності пил.
Просити дощу, в ритуальному танці зайшовшись.
Щоб пращури древні повстали з розритих могил,
І вирване серце загоїлось небом безшовним.
Тулити уста в поцілунку до обраних скронь.
І Бога просити, інакше – війна неминуча.
Жахатися грому й чекати на струм від долонь.
І вирване серце нарешті змінити на штучне.
2011.

Просічена летом лелеки - шаркою стрілою,
крила тугоперого лезом утята, кровиш
медовою плазмою - геть босолиста...такою
розщедрою кропиш багрінню - та боляче лиш.
Лягає пaстозно... рел"єфами стелиться злато,
ізіткане сонцем із утлого променю. Б"є,
як цівка із рани, з-під льолі оте Ельдорадо-
омана розблиску...а завтра його вже не є.
Усмоктує сотянa хмарa рефлекси журботи -
вино шарлатове спиває карафне єство-
вагітнa усекольорами, даліє. Супроти
печалі смичкують дощі на спікато. Удвох
із вітром у танці звиваєшся до оболоку
і брАхмани - давні дерева стогіллями рук
голосять угору- застиглі у пості аж доки
до них не торкнеться претеплості справжньої звук.
Ріднюся, сестрюся з Тобою, огнистости Жрице,
у звичаї скіфів- бо глас давнини не потух.
У венах мені хлюпочи, відігрійся...Чи ти це-
у oсінь облачена, Долe? Чи Oсені дух?

Не будемо веселитись чи плакати
не скажемо владі ура
нехай ідуть із богом спокійно
Бог їх розсудить
Він вірний суддя.

Люди дихнуть спокійно,
Бабки запалять свічу
Як буде при другі владі
Про це я замовчу.

Вибори будуть в неділю
мало їх було і буде
Голосувати ідуть з безнадію
Кажуть, що новий красти буде

Чи диктатор, чи демократи
Не легше від цього людині,
Якщо ніде заробити
На хліб голодні дитині

перед виборами дарунки дають
Гречку, крупу, макарони
До влади впускати їх не гоже
(Три шкури здеруть)
Від таких благодійників
Борони нас Боже!

Бог всё видит, но не Он, к сожалению, председатель Центризбиркома…

НОЧНОЕ ПРОЗРЕНИЕ

Выборы! В головах у людей - только выборы!
Все на выборы! В массах – выборы!
«Ти бери! Все собі бери!
Лиш ВИБЕРІТЬ МЕНЕ! Виберіть!»

Настала Осень – настали Выборы!
Есть измененья не только в Природе!
И все, кто хочет быть где-то выбранным,
Вдруг начали свой «Поход к Народу».

Подход к Народу здесь каждый ищет:
Себя, как Бога, - на все Иконы!
А то, что Души не стали чище,
И сплошь в Народе лишь мат да стоны!?!

Вот те, кто раньше не шибко кланялся, -
Враз улыбаются, клянутся чествовать!
А те, кто раньше всё дурью маялся –
Бросились тут же Народ приветствовать!

А может почаще нам делать выборы –
Чтоб что-то сдвинулось в стране и в Партиях,
Чтоб не успевали грешить те, кто избраны,
Чтоб возрождалась в стране Демократия!

Выборы! Повсеместно - выборы!
Все на выборы! В мыслях – выборы!
«Все бери! Навіть Душу мою бери!
Тільки ВИБЕРИ МЕНЕ! Вибери!»

А Природа выказывает расположенье:
Выбирает - по-прежнему нянчится с нами!
Выбирает – к Любви повсеместной движенье,
Не бросаясь на Ветер пустыми словами!

И я - за Любовь на Земле – голосую!
И я - за Детей – что в Любви – голосую!
За Правду и Честность ВСЕГДА – голосую!
За Бога - в Сердцах всех людей – голосую!

- Не йди! Бо ранок надто гарний
аби самотньо так піти:
зірки на небосхилі згасли,
ось має сонечко зійти.
Не йди і як настане вечір,
не йди удень, не йди вночі,
не йди, коли скажу я: "Досить!"
й віддам заховані ключі.
Знайду я що тобі сказати,
як Шахразада, знов і знов.
Казки нові розповідати
про щастя, вірність і любов.
-Моя маленька чарівнице,
повік від тебе не піду!
Казки ми вміємо творити:
ти - тисячу, а я - одну!

2012

Заховали зорi в трави
Крапельки роси,
Покотилися тумани
Сивi за лiси.
Теплий ранок над Десною
Хвилi пробудив,
Підійшов до човна хлопець
І за весла сів.
А русалка не дрiмала,
Хлюпнула хвостом…
Буде мати сумувати
З батьком за столом.
Наречена не пiдiйде
Бiльше до Десни,
Та русалка не вiдчує,
Як живі, вини.
Хлопця сонного голубить –
Будеш тiльки мiй,
Вже у кучерi вложила
Гребiнь золотий.
Пiд вербою будем жити
В хвилях голубих,
Я тебе навiк сховаю
Вiд очей лихих.
04.07.11р.

1.

шкода ЛГ, що випила отрути…
шкода ПГ - алкаш він, просто лох:
у нього друзі, як один – банкрути,
дітей – немає, жінка - без панчох

а у ЛГ усе давно минулось…
а у ПГ – хіба буває гірш?
але шкода – взяли і перетнулись:
той твій ПГ і мій нещасний вірш


2.

ні, не шкода, що почалась вендета,
але направду - ти її хотів,
шкодую я Ромео і Джульєтту,
і так, що навіть більш немає слів

шкодую, звісно, що усе минуло,
а те, що є - аби лише не гірш,
шкода мені, що ми тут перетнулись,
як і тебе, як мій нещасний вірш


23.10.2012

прийшла така
ностальгічна, руда, мов осінь.
сонця диск поклала під язик.
я віддався б її волоссю,
ніби мудрості Лао-Дзи.

я мов жук розгортав би листя,
між волосся імбирних трав,
у одній істоті злилися б
тонкі душі індійських приправ.

на стеблині зависну мов бабка,
не гойдатиму лапками світ.
тільки пташка, злякавши рибалку,
вмочить дзьобик в озерний
сувій.

Прощавайте, золоті дерева,
Вже не чуть у хмарах Божий глас…
Осінь, мов печальна королева,
В мантію жалобну одяглась.

Де ти, справедливосте, о де ти?
Певно, Чорнобог тебе зборов.
Скоро ви, діброви, упадете
І проллється з вас багряна кров.

І пополотніле від одчаю,
Небо, обірвавши в серці нить,
Заголосить тужно, заридає,
І плачем-дощем зажебонить.


22.10.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Багато слів не треба -
це осінній світ,
перепеті́ї,
а навпроти
небо чисте.
Потрохи свіжим буде
твій вчорашній слід,
де горобці-малі
купаються
у листі...

У словниках усе написане
до нас.
Дороги встелено...
Лишається
відчути -
одне для кожного і завше
в перший раз
без слів (я впевнена)
ще можна
щось збагнути.

Так на секунду зупинитись
на межі
між тим, що мовою,
мабуть,
не поєднати...
І розчинитись у довготривалім
сні,
щоб невагомість
ця
ніколи
не кінчалась.

И город полюбил я, как приезжий,
И полон был счастливых впечатлений,
Я новое любил за новизну,
А повседневное – за повседневность
Арсений Тарковский

Я, мабуть, не турист.
По містах шукаю не галереї, не руїни башт,
А звичайнісіньких людей.
У тиші парку люблю послухать
Колискову для невсипущого онука.
На пляжі стежу,
Як замки виростають із піску...
Люблю оцю незапрограмовану ідилію.
Кажу собі зазвичай,
Що й тут все, як у нас.
І от ця одинакість
Для мене втіха набагато більша,
Ніж галереї чи руїни башт.

Це надзвичайно страшний сон, коли дітей вивозять за кордон. І не подумавши про рідних ні хвлини, для них всі наші діти - це тварини. Так,важко кому небудь сказати, коли стоїть залита в сльозах мати. Бо знаючи про все, не перетне кордон і це ще називається закон. Дуже великі і шалені гроші, у іноземців ці слова є найхороші. А діти сльозами обливаючи портрети, все промовляють фразу: -,,мама-де ти,,

У шортах бiлоснiжних
Та топах вiд Кутюр,
У темних окулярах,
Які б носив Амур,
Бiлявка йшла до моря…
Навкруг гудiв базар,
Торговий люд хвалив свiй
Вiд цiн хмiльний товар.
Хтось – вина благороднi,
Хтось стиглі кавуни,
Грузин – солодкi динi
“Как дэвушка”, смачнi
I грона винограду,
Iнжир та ананас:
“Красавица”, хоч трошки,
Хоч щось купи у нас.
Та гордо посмiхнулась
I кинула крiзь смiх:
“В чужих я не купую,
Пiдтримую своїх!”