Пихатість- це чортівська штука,
Надме повітря аж по вуха,
І пухне з того голова,
Пошани різко вимага!

І хоч те діло мала втіха-
Ну , зняв кота в сусіда з стріхи,
Прийняв подяку, ніби й досить-
Він в книгу Гіннеса заносить!

Такі бувають в нас герої,
Національні вдягли строї,
Гучні викрикують промови,
-Ми всі брати, не треба мови!

Чи ж не пора вже буть смілішим,
Не надуватись, буть мудрішим,
Рятуй кота, та будь людина!
Тебе чекає Батьківщина!

Сонце сходить за горою...
Тут ходили ми з тобою.
Ген, від плаю і до плаю...
За тобою я скучаю...

Як були ми молодими -
Всі стежки були прямими,
І вели до небокраю...
За тобою я скучаю...

Нашу стежку - покрутило,
Щастя-долю - загубило,
Сам один по ній блукаю...
За тобою я скучаю...

По ярах недоля ходить,
І з тобою нас розводить.
Та одну тебе кохаю...
За тобою я скучаю...

Парубки вже - наші діти.
По стежках цих їм ходити.
Їм любити в ріднім краю...
За тобою я скучаю...

Нам життя не зупинити,
Час любити, час тужити.
Час від краю, і до краю...
За тобою я скучаю...

3.10.2012

мізерія замішала на брехні
попасти хоче у кожний шлунок
і нинішня осінь в іранській хні
від Бога чекає на поцілунок
пеньки пеньками - професори
хто з них дубовий а хто із липи
відчуй їх гнилість і розберись
по їх тату як у мистецтві типів
хрести на банях на повну грудь
їм гріють змій у розритім кублі
маразму суть у світи несуть
в квадрати камер у зони в кубі

Трави в срібних росах, як у перлах,
Кутаються в ранішній туман,
В хмари закосичена Говерла
Цілиться в небесний океан.

Різнотрав’я, скошене в покоси,
Видиха медовий аромат —
Це ж уже вклоняється нам осінь
І віщує скорий листопад.

В золото-багряні ризи-шати
Зодягнулись гори, як до свят.
До Покрови вже рукой подати,
А до літа — не вернуть назад...

Не вір мені – усе слова, брехня,
Усе пастки досвідченої стерви.
Втікай вночі, не встигнеш серед дня,
лиш так ти збережеш і душу, й нерви.

Тепер відкриюсь: слово і краса,
Могутня зброя в мому арсеналі,
Вартуй себе, завчасно не згасай,
бо буде happy end у серіалі.

В актриси все продумано давно,
Усі любовні сцени – клоунада.
Досхочу я награлась...Все одно
Тебе люблю–у цьому лише правда!

23.09.2012

1.
Раз-два-три, раз-два-три,
раз-два-три. Тьохкає серце.
Стрілися душі у вальсі –
небесний танок .
В небо птахами злітаєм.
Бувалі скитальці.
Сонце в долонях. Вогонь –
у сплетінні думок.
Стелиться доля.
Бруківка біжить під ногами.
О, не спиняймося, любий!
Хай ріки пливуть
у часових берегах
галактичної драми.
Правда на смак, наче сіль,
А на вигляд – як ртуть…
Модні підбори тактовно
минають шпаринки,
де колоситься у заздрості
чорна трава…
Ми життєлюби
А правда – як Божа росинка.
Музика. Раз-два-три.
Музика світла жива.
Раз-два-три, раз-два-три,
раз-два-три. Тьохкає серце.
Відень. У вальсі нестримно
пульсують тіла…

А вітер все віє,
і віє, і віє,
По небу летять,
наче відьми, хмари,
І черкають тушшю
по віях повії,
І дивляться в дзеркальце
шмари, шмари.
А хмари на небі
чорні, чорні,
А вітер сильніше
все віє і віє,
І чую, як голосно
каркає ворон,
А в душу вповзає
сумна безнадія...
Ховається в серці,
тріпоче і мліє
Така безнадія,
Така безнадія…


11.10.2012

Знову ввічливий смуток приходить, здається, нізвідки,
Наступає на горло і каже ласкаво: «Не сердься».
Я на ніч заварила гарячі, як сонце, нагідки,
Лікувати відваром хронічне запалення серця.
Простирадла картаті, неначе уявні забрала.
І бавовну сорочки вже вкотре готую до бою.
І нагідки гарячі, які я на Сонці збирала,
Захищають мене від твоєї чужої любові.
Перебірливий смуток мене обира знову й знову.
Вже на горлі синці від його поцілунків у скроню.
Починай вже війну, я до бою з тобою готова.
Пелюстками нагідки гартую холодні долоні.
2012 рік.

Ти така ж, як і всі, тільки соняхи інші ростуть,
Тільки спраглим думкам притаманна міська хаотичність.
І хіба що тече замість крові розпечена ртуть,
Фіолетом бузку під ребро підпирає критично.
Ти така ж, як і всі, безголова і горда така ж.
Як Міледі з кіно, перебірлива й трішки практична.
Тільки знов подадуть до під’їзду не твій екіпаж,
І бузок підіпре під ребро фіолетом критично.
Та хто ж винен у тім, що весні не бувать без бузку,
Що колючим каштанам - котитися геть по дорозі.
Що не сам Ренуар уподобав тебе, не таку,
А патлатий художник, зустрівши десь там на Узвозі.
Ти така ж, як і всі, тільки соняхи інші ростуть,
Тільки спраглим думкам притаманна міська хаотичність.
На Узвозі чувак намалює розпечену ртуть,
Що курсує в тобі, досягаючи серця критично.
2012.

вірш видалено

Зайди у сад, у видуманий рай,
притулок звуків, запахів і цвіту.
Недовго там на мене зачекай,
нехай я вирвуся із цього світу.
Нехай покину грішне і земне
село трудів - країну виживання.
Поезіє, не покидай мене!
Чекай на мене у саду кохання.
У тім саду, де "липа шелестить",
де сонячного чути "спів кларнета",
куди водила всіх людей на мить,
на вічність - кожного поета.
Поклич мене і я туди прийду,
де "соловї піснями бють у груди".
Таких пісень, як у твоїм саду,
ніколи не співають смертні люди.
Нехай дзвенить піснями словопад!
Я питиму із губ твоїх причастя.
Я берегтиму твій едемський сад.
Й знайду кінець там, де чекала щастя.

2012

Жовті прожилки землю вкривають від міста до міста.
Напивається зливою мідна присохша трава.
До ворони на гілці щомиті вітрець заграва,
а вона, зачипаючись, рве калино́ве намисто.

Піднебесся захмарило сіре, важке сумовиння.
Відірвалося сонце і линуло в теплі краї,
до сере́дини світу - туди, де летять журавлі
і торкаються білими крилами прорізі сині...

Жовті прожилки мають властивість до краю згорати,
загубивши у попілі присмак "ваніль-шоколад".
Так було сотні років до цього й до нас,
просто ми захотіли цю осінь вже вкотре проспати...

давай забудемось
не станемо вмирати
не стане сил
осилимо невидих
і надихнем крилатих
провісників плантидних косовиць
вкладати нас суцвіттям горілиць
під небом хворим

висотою

хай зорепадні крихти
позбирає хвоя
і запече їх у бурштин
а дощовими струнами
здригнеться серце

наше

давай забудемось
і не заплачем
за спорожнілими колисками хвилин
за перелунням щастя в мушлях тіла

ми
непосвячені кути
з лампадами що відболіли
під ликом перемучено-святим

нас
голосом закутаним в молитву й дим
воскресла рань
не раз ще відспіває

хай нам
спорідненим землею
із перелітним раєм
полегшає від слів і пуху надземного

давай забудемось
повернемо дорогу
траві
що проситься до вітру на коліна
ми ж
потечемо маками
немов пролита кров невинних
і проковтнемо поле
від зими змарніле

давай забудемо
що є на світі сили
що зрадять нас
без жодних па покинуть
у колорьори небесні офарбують губи
і не питатимуть чи любиш
неподих
і занепад рук нахврест на грудях

давай забудемось
що ми не люди
а охоронці подихів дитячих
і може ті за нас колись відплачуть
а не відплачуть
то хоч на мить розбудять
осіннє дихання в колисках
де засинали спогади про близьке
і поголовне
опадання листя

як холодно
у небі чистім

11 Жовтня 2012

Моє єство - висока нота,
Моя душа бринить сріблисто.
Збери мене - я мед у сотах,
Надінь на нитку - я намисто.
Торкнись мене в розповні ночі,
Тримай мене, бо я злітаю,
Напий собою спраглі очі -
Тебе собою обвиваю,
Охоплюю твій запах й колір.
Моє єство - висока нота.
А ти течеш мені за комір
Десь поміж м'язи і турботи.
І ніжний шовк снаги та спини -
Збери мене в високий келих
Із крапель, чистих, як перлини,
Із хвиль, грайливих та веселих.

2006

У холодних росах терпне
Нив – лугів єство безкрає.

На стезю гарячу серпня
Бурштинова мла ступає.

Протирають шибу неба
Журавлі прощальним клином.

Безродинні в полі стебла
Гнуть на вітрі темні спини.

Вікові пустіють клени,
Фарб зелених сила хляне.

Прихиляється до мене
Серце осені багряне.

10.09.12

Тепер я знаю, що щастя варте,
Того щоб трішки, тай зачекати.
Тому, що щастя нема на карті,
Його потрібно ще й пошукати.

Із ним не варто так поспішати,
Його не можна і пропустити.
І це лиш наше серце може знати,
Що нам без нього не легко жити.

Тому, що сяють від щастя очі
Тому, що щастя не приховати.
Тому, що сниться посеред ночі,
Тому й потрібно його чекати.

Воно для для кожного своє,
І не важливо кому і скільки.
Тому тримай якщо твоє,
І будь закоханим, щасливим і не тільки….

Листя падає, кружляє, завмирає,
Осінь тихо прокрадається в серця.
Скільки літа нам лишилося, хто там знає,
Осінь зробить справу до кінця.

І хоч сонце світить і прижмуриш очі,
Та за вікном моїм уже не гріє.
І те життя як дні щораз коротші.
Лиш той хто вірить, той усе зуміє.

Але я тепер вже точно знаю,
Що не варто плакати з дощем,
І пройде зима, я зачекаю,
Усміхнеться сонце ясним днем.

Бо життя як осінь, не відоме,
І міняє барви за любки.
Те що нам здається випадкове
Є насправді зовсім навпаки.

моторошно пусто лиш неон
і хвости щурячі із пивниць
падай перехожий падай ниць –
цілить ніч з австрійських підвіконь

лунко кроки – хто там ще іде?
вузько зазміївся чорний брук
це тобі не зійде так із рук
пастка – не подінешся ніде

звідкисьтамтуристо – от забрів
а точніше – все! примандрував
князь натхненно дивиться з-під брів
гучно рже коняча голова

На павутинку піймавши розкуту,
я тебе вигадав і не забуду.
Поміж буденного рідного люду,
збіглої кави, і кислого брюту.

За цегляною ходою рудою
міста, що двигнулося головою,
я тебе вигадав і не забуду,
за півтона́ми мелодій почуту.



Я тебе вигадав... Я не забуду...
Вітер осінню здіймає засмуту.
В теплих долонях пташиною літа
пам'ять. - Лети. В очі сонячні впита.

Листям кружляти майне за тобою
янгол розлуки - зав'є далиною,
ноти хрипкої лишивши застуду,
подиху сумно-раптову причуду:
"Я тебе вигадав, я не забуду."

"Я тебе вигадав.
Я не забуду.
Я..."

2012

Осінній день вже приглушив струну.
Ладналися в обійми сну Карпати.
У сутінок вечірній ліс пірнув
і лаштувався у постільні шати.

Аж раптом - надвечірню тишу дня
пронизало, долинувши згори,
властиве тільки кличу журавля
таке щемливо-болісне «курли».

Принишкли гори, стерпли небеса,
вслухалися в той журавлиний клич.
Щораз гучніш пташина ця яса
заполоняла простір зусібіч.

Це з-понад гір багатокрила рать
прощалась з раєм рідної землі.
Ще день…ще два... Й у вирій відлетять.
А нині ще у небі журавлі

зависнули над плесом полонин,
гуртуються, петляючи по кругу
й виплескуючи у небесну синь
свою прощальну журавлину тугу.

Тут народились… Привели малят…
Тут – батьківщина. Кращої немає…
Щемить з розлуки серце журавля.
Та віра повернутись зігріває…

2011

Щоразу, як заходить мова
Про стосунки між людьми,
Звертаюсь подумки у машинове царство.
Для бідних і багатих, слабких і сильних
Права одні і ті ж.
Ваговоз малолітражці поступається дорогою.
Надшвидкісні терпляче чекають повільних.
Світлофор – суддя для всіх.
Який же парадокс –
Що більше моралі передаємо машинам,
Тим менше лишаємо собі.

ще кілька зупинок і жовтень вийде з вагону
лишивши за спиною холодну смутну голизну
аж поки нежданий ввірветься з котрогось перону
сніг що помчить крізь вокзали шукати весну

дорога вітряна довга і монотонно-молочна
де з цукром в чаях розчиняють люди нудьгу
під грубими пледами спогади очі і ночі
замотують душі живі ніби букети в фольгу

пролітатимуть тижні через вогнів тунелі
у ритмічних гойданнях вздовж глінтвейнових рік
буде в світу час на любов на п"янкі каруселі
на осінніх дітей що любитимуть яблучний сік

буде час але в слізній мандрівці жовтня
в горах листя і смутків шукаю потрібний квиток
ми зустрілись у повню і до наступної повні
мусить впасти з плечей останній пожовклий листок

я зійду разом з ним залишивши всіх пасажирів
все що в тьмяному світлі здавалося рідним своїм
зійду без страху найвідважніша із дезертирів
бо боятися нічого у власний мандруючи дім


жовтень, 2012

Знову це вікно,
За яким - не сплять.
Може - п'ють вино,
Може - так сидять.
Або просто - рук
Не рознімуть вдвох.
Є в будинках, друг,
Ось таке вікно.

Не від свіч пітьму запалю нічну:
Від очей без сну!

Крик нічних розлук
Ти, вікно вночі!
Може - сотні рук,
Може - три свічі...
Розуму нема
Ради і спокою.
І горить пітьма
У моїх покоях.

Друже, помолись за будинок чи
За вікно в ночі!


10.10.2012

Дездемона была
Такой беленькой-беленькой
(Разве синие венки),
Что аж светилась.

Некоторые говорили,
Что она точно мраморная,
Фидиевой работы.
Врут, конечно.

А Отелло был
Такой чёрненький-чёрненький -
Среднетвёрдый и непрозрачный.
Дездемона его узнала б.

И когда они встретились,
Притянуло их сильно-сильно
И сразу-сразу.

Дальше произошло
Естественное для многих
Взаимоуничтожение крайностей.

А потом появился Яго -
Такой смугленький-смугленький.
Их ребёнок.


2012

***

Пародія – лише кривий відбиток
В кімнаті сміху у дзеркал на стику.
Та звідтіля, як ближче придивитись,
Лиш визирає пародиста пика.

***

Пародія буває хоч якою –
Паразитує, зрештою, на інших.
Це пародисти називають грою -
Для себе відшукали, хитрі, нішу.


***

Пародія – коли катма ідей.
Хто геніальних віршів сам не пише -
Народжений плебеєм і плебей,
Хоч і принизить - та не стане вищим.


10.10.2012

Вистачає сумнівів, щоб не піддатися збоченню
Ти вириваєш квіти з корінням, мов злочини
висмикують на допиті з рецидивіста
В тобі є все – і начинка, і тісто,
Але воно, як репутація, трохи підмочено

Ти виринаєш із прапором на демонстрації
Усюди політики – вони прагнуть люстрації
І твій прапор схожий на піратський стяг
А гасло у відповідь їм - просто “fuck”
І ти знаєш – політику врятує кастрація.

Ти хочеш прозорості і, принаймні, відвертості -
Декларації давно не відображають чесності.
Демократія, євро-ліві чи націоналізм
Байдуже. Аби не цей дибілізм
Що рветься до куполу під видом гротескності.

Ви хочете Латвію, Польщу чи Грузію –
громадянське суспільство? Це наші друзі…-
у мріях ще вистачить місце ось цьому.
Та кадри по «ящику» набивають оскому
Реальність жорсткіша, ніж наші ілюзії.

На жаль, Твоя Європа ще далеко дуже
Ані комісари, ані УЄФА – її не наблизять
Не сподівайся на тих, хто від нас туди їздить
Бо Азія у нас самих засіла, друже.

Коли занадто вивернутих слів
І пишномовність, й вичурні кліше
То, зазвичай, відсутній в тексті лейтмотив
Відсутній зміст, а форма є лише

Мов оболонка - в'яла і тонка

Розумному ж не треба вензеля
Й чуттєвому - пишноти не потрібні
Все просто: небо є, і є земля
Господь, важливі речі й люди ближні

І полонить не блиск, а глибина
А зрештою - це все...слова.

Розчарувати, втамувавши подих
Розчавити, мов червиве яблуко
А потім розчинитися у каві.

Тобі зі мною не зрівнятися
Бо я впав нижче землі
Де немає яблук, лише черві

Розридатися у розпачі
Тобі не вдасться –
Надто довгою була розлука

А ще була розпуста
Розквіт та гірка робуста
Розминка тіл та розкутість душ

Розчарувати, втамувавши подих
Розчавити, мов червиве яблуко
А потім розчинитися у каві.

Тобі зі мною не зрівнятися
Бо я впав нижче землі
Де немає яблук, лише черві

Розридатися у розпачі
Тобі не вдасться –
Надто довгою була розлука

А ще була розпуста
Розквіт та гірка робуста
Розминка тіл та розкутість душ

Як ми рвалися в лет!
Не спиняли і мамині сльози.
Не боялися жодних тенет,
Не страшили дороги і грози.

А тепер? Мов прикуті
До отчих могил.
І ні Лондон, ані Калькутта
Не замінять сивий ковил

Того краю, де пуповину зарито.
2012

Вона нічого не сказала.
Вона пішла.
Лиш осінь зранено кричала:
тепер сама!

Бувало часто запивала
водою біль.
Мені і внукам залишила
і хліб і сіль.

У сні і наяву чекаю
її дарма.
Замкнені двері відчиняю:
Нема? Нема!

І тільки спогади по колу
тривожать ніч,
і скапують, пливуть додолу
сльозами свіч.

2006

"В тебе очі грозового неба,
з них ще мить і блискавка злетить"
В тебе очі грозового неба -
фраза ця мені й тепер болить.

Потім говорили:
- Дві криниці.
- Дві безодні чистої води.
-Твої очі, мила, мов зірниці,
що вогнем висвічують сюди.

Вже минуле вдалеч відлетіло,
та чомусь, як в небі загримить,
все раптово стрепенеться тіло,
й фраза давня знову заболить.

Синє небо скаламутить хмара.
По землі розкотиться гроза.
Давній спогад, наче Божа кара.
Знов з очей покотиться сльоза.

В мене очі грозового неба.

2002

У цих хмарах весна відплива,
Її смак, як подвійний віскі.
Ми знаходим потрібні слова,
А вона нам виносить мізки.

Втратять голос останні півні,
Коли я помиратиму втретє.
На одній потойбічній війні
Мене вб’ють на самісінькім злеті.

І весна, що у хмарах тіка
І несе прапори в потойбіччя,
Не знайшовши на захист рядка,
Вже ховає у квітах обличчя,

І священних збира голубів,
Які небо побачили зблизька,
Аби знов не здалося тобі,
Що на лезі нагостренім слизько.
2012.

Отак упасти б мені горілиць,
Уп’ясти погляд у люмінісенцію.
В гарячий подих підземних столиць
Вмішати запах небесних есенцій.
Отак би випити їх, наче мед,
Отих зірок електричний відчай.
Цупкі портьєри зірвати з комет,
Щоб занавісити Богові вічі.
Аби на ранок сказали «Зась…»
І від озону забракло дихання.
«Вже надивилась? Буває. Злазь…»
І по землі почалапать тихо.
Отак упасти б мені долілиць,
Щоб затріщали душа і карма.
Сьогодні – ні, бо в одній з крамниць
Весну дають, на кіло, задарма.
2012.

Я ожила...Ти не дозволив вмерти,
і кисень мною ти вдихнув також.
Хтось лицемірно скаже: „Ці поети!
Давай кохання їм життя впродовж!”
Кохання? Так. А ти і є кохання,
ти мій прекрасний милий Апполон,
ти підкорив свавільну до світання,
любов’ю обеззброїв і забрав в полон.
А далі ніч, самотність і сонати,
твоє мовчання, вітер за вікном,
без тебе серцю й кроку не здолати,
і не споїти почуття вином.
Так і згасала, щастя проминуло,
розлуку „словом” намагалась стерти,
і ти відчув...ти захотів в минуле.
Я ожила... Ти не дозволив вмерти.

10.09.2010

Без гриму, без прикрас,
без права відступити,
луна лиш ніжних фраз,
і жити – не любити?

Кохання без підборів,
Так награно жартуєш,
Сумління без докорів –
Його ж ти не почуєш.

Самотність не сама
І місяць не у рамі,
Прекрасная відьма
Складає оригамі.

Кохання без підборів,
Кохання без make-up(у) –
Нема серед соборів,
Не сподівайсь не мапу.

02.10.2012

Пародія

Я люблю по науці…
Кави, пані? Гербати?
Перше взяти за руці…
Потім поцілувати
Вушко, шию, і личко…
Потім знову… те саме…
Занесемо в табличку
Дані для діаграми.
Графік вгору – то круто!
Формул братство строкате
(Тільки б ще не забути
Піфагора згадати)
Розшифруємо коди –
Геть усі заборони!
З обопільної згоди –
О, науки закони!
Ви б хотіли про зорі,
І тематику схожу?
Я стидавсь… апріорі…

Та з наукою зможу!


9.10.2012

осінь стоїть за трьома дверима
пустиш і станеш всуціль озимим –
в нижньому римі і дощ до рими
косить курсивами косими

пише про те що пора мовчати
пише й підписує конверти
осінь – невиправданий початок
передпровал на три четвертих

ну ж бо засмійся засмійся мідно
жовтогарячо і пурпурово
поки розлущин душі не видно
поки на відчай забракне крові

Я не люблю подібних днів.
Дерева простягають віти.
Застиглі краплі. Мокрий вітер.
Примари з снів.
Я не люблю коли з пітьми
Січе в обличчя безнайдійність.
Гірка сира прямолінійність
Із хмар - сітьми.
Я не люблю коли в ногах
Холодність. Вогкість та зневіра.
Крізь куртку просочилась сіра
Безвихідь й страх.
Я не люблю коли щораз
В волоссі плутається втома.
Мені набридло ставить коми.
І жить без нас.

2004

Мине кампанія. Мине епоха урни
І сей, павлінно-випедрений, час...
Позатихають над обійстям луни,
Ногою пнувши надостанній шанс.

Заляже безнадія вже укотре -
Розтрачені між площами слова.
І розпайована душа на лоти
Піде покірно-чемно з-під стола.

Не допоможе ні мольба, ні совість,
Ні честь - обіцянок пошерхле тло.
І віри стоголосої натомість -
Вітри байдужі, наче помело...

Чому ж отак? Чи ми, чи хтось виною?
Причинно розчахається життя!
У вікна зазирає небо млою
Розпуки, безпоради, каяття...
(13.09.12)

Немов трава, росли слова,
А я пером косив
Рядок в рядок… Клав у стіжок
Римований масив.

Прийшла зима - журби сурма,
Завмер пісенний луг,
І приорав живі слова
Мороз оралом хуг.

Та що мені похмурі дні, -
Сінця жмутóк скубну,
І запах трав оберне яв
У зелень весняну.

Осінь. Жовтень. Вітер. Хмари.
Часом сонце. Часом дощ.
Барви міста. Лист опалий.
Гомін вуличок і площ.

Дім. Квартира. Скельця вікон.
Кухня. Стіл. Вона і Він.
І маленький чоловічок.
Плоть від плоті. Рідний син.

Став у дверях. У кімнаті –
з ліжечка, збудившись, зліз.
І шукає маму, тата.
Віченьки – озерця сліз.

Тре очиці кулачками.
Гірко схлипує хлоп’я.
Вмить зрадів. Побачив маму:
–Вже не хочу спати я!

Й шусть – у прихисток надійний.
Більш тривога не пече:
теплі мамині обійми.
сильне батькове плече.

«Як? Чому? Коли? Для чого?» –
Запитань нестримний шквал.
Пестять двоє сина свого,
не шкодуючи похвал.

Пророста засів талантів –
тих, що визріли в батьків.
Ще не все йому здолати,
ще, можливо, бракне слів,

та спадковості намисто
виграє в його єстві.
І малюк дивує хистом
пізнавати білий світ:

осінь, жовтень, вітер, хмари,
щедре сонце, сірий дощ,
барви міста, лист опалий,
гомін вуличок і площ,

дім, квартиру, скельця вікон,
кухню, стіл, – усе сповна.
Цей маленький чоловічок
тут – особа головна…

…Відшумлять садок і школа.
Син змужніє – й не моргнеш…
Невмируща мудрість слова:
«Що посієш, те й пожнеш».

2011

Так прагну найбільше дізнатись про... себе,
Здолати стежки всі круті й небезпечні,
Збагнути, як Час, що пронизує небо,
Щомиті лягає на Вічності плечі.

Так хочеться крила собі відростити,
До янгольських сфер проникати іскристих,
Навчитись слова пропускати крізь сито,
Що лжу відрізняє між зернами істин.

Так хочеться спити любові по вінця,
Поразки і злети - на денце до серця,
І відбиток власний знайти в половинці
Душі, що десь бродить в життя круговертях.

Якби ж хто придумав такого рентгена,
Що душу людини просвітить наскрізно,
І ніші, в яких причаїлася темінь,
Наповнить враз світлом, допоки не пізно...

Мабуть, ці бажання й самій незбагнені,
Нуртують в мені, проганяючи спокій.
Та знаю - допоки ще кров в моїх венах
Пульсує нестримно у битвах буремних -
Душею літатиму я надвисоко!

Завтра в Харкові маю дві зустрічі з читачами. Перша об 11-ій в педагогічному університеті ім. Сковороди, друга - о 17-ій у Спілці письменників. Як ви думаєте, друзі мої дорогі, котру з цих зустрічей можна почати віршем:


Люблю


Люблю летіти в лапи літу,
Лілеї, лагідність, лелек
І молоко вливати в глек,
І пити білу піну світу.


Люблю компанію, кіно,
Травневих днів квіткову зливу,
Нічних красунь ходу мінливу,
Маланюка й „Бородіно”.


Люблю поспати на піску,
Піснями виповнений простір,
Пливти по небу вільно й просто
І в правду падати в’язку.


Люблю вогонь, весну і вальс,
І вересня вино веселе,
І білі українські села,
І вишню, і веселку, й Вас.


Люблю все чисте і просте,
Кохати вічно, жити гречно.
А ще люблю скакати в гречку
Тоді, коли вона цвіте.

Вже хочу плинути на нові береги,
Де мої друзі, а не вороги,
Там друзі давні і найліпші,
Природньо,з часом, будуть інші…


Там інша стану я із ними,
Та долі наші-побратими,
Ще йтимуть поряд, пліч-о-пліч…
Там вкотре гляну друзям в очі,
Щоб запитати, поки зримі,
Чому марудять дружбу зміни?
І як нам іншим, а не гіршим,
Зробити ближнього ще ближчим?

Дощ лив сумом цілу ніч
моєму настрою в такт,
твій голос зі мною віч на віч
підписала б з тобою я пакт.

Відкрила власноруч сезон переживань
вступила в жовтень розкраявши рану
заподіяла шкоду собі без вагань
глузд здоровий помер, пірнула в нірвану

Хочеться розгубити слова між рядками
прочитаних поспіхом книг
і розум здурити чужими думками
щоб жити і діяти міг.

8.09.12

***
надворі свято
йдуть дощі
небесні зерна ляжуть в землю
і розіллються навесні
зелених вод моря озерні

у мене свято
рік одцвів
і дні в минуле одлетіли
немов у вирій
а мені
зерно лишили –
мужню силу
*

Мітять прицільно у груди осінні лучники:
Ніжністю серце зайдеться,
красою,
кригою…

Я вбороню.
Затулю,
заховаю.
Вигою!

Вітер за вигоном.

І кураї беззвучно так:
«Ти її вигадав....,
ти її вигадав…» -

Ти мене вигадав.

Совсем домовой обезумел,
дерзит и бояться забыл,
и вроде же не полнолунье,
откуда мальчишеский пыл?

«Я сплю,– говорю,– между прочим!»,
Но ровно без четверти пять
мне сонную пятку щекочет:
«Смотри, Дракониды летят!»*

И строит невинные глазки,
и дразнится исподтишка...
за что и попал без огласки
в герои простого стишка.

Коштовний камінь в дорогій оправі
зняла з руки й поставила на стіл,
а потім вже промовила при каві:
"Я без причини не іду, повір".

По чоловічому обличчі сльози
котилися. Спинити вже не міг.
Сіяли діаманти і алмази
біля таких чужих і рідних ніг.

В її руках у сто карат світлина
(із дому хтось прислав, немов на зло).
На ній її маленька Україна:
із бантиками "диво" і село.

Ну, що йому сказати на прощання?
Сам відповідь в очах її знайшов:
На світі є понадземне КОХАННЯ,
та над кохання в світі є ЛЮБОВ!

2010