Заблукали мусульмани,
Шлях згубили християни,
Блудять-рутяться жиди,
Маги теж – сюди-туди!
Люди всі – на два ранжири:
Є розумні – та без віри.
Другі – вірою міцні,
Але глуздом – ані-ні!
Абуль-Аля Маарі

У жодну віру не вкладається Життя,
Бо ж всі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього,
Бо ж всі вони – повчання й каяття
За скоєні й нескоєні гріхи проти самої Істини.
На пальцях десятьох вміщається вона.
Її для нас Моше (Мойсеєм, Мусою)
На скрижалях передав Всевишній,
Аби од звіра була людина вища...
І вивищилася. І навіть понадміру:
Таких же, як і вона сама
(Не те що якогось людоїда-звіра),
Готова розтерзать за іншу віру.
І вже побожним місця на Землі нема...
На схови атомні перетворились катакомби,
І любу немовлятам материнську колискову
Глушать щовечора протяжним воєм бомби.
О новоявлений до несусвіття Вавилон,
Куди ти тягнешся? Минуле позабув невже ти?
Чи, може, й справді націлився на Армагедон?
Чи байдуже, шляхом яким іти до смерті?
---------------------------------------
Переклад з арабської Агатангела Кримського (1871-1942) –історика, перекладача, письменника.
Абу-ль Аля аль Маарі (973-1057(1058) – арабський поет, філософ, філолог.

НАРОД! З колін уже вставай!!!
Та свої плечі розправляй!
Іди вперед! Не оглядайся!
Всім ворогам ти не піддайся!!!

Йдіть всі вперед до перемоги!
Щасливої Вам всім дороги!!!
Йдіть захищати УКРАЇНУ!!!
Нашу НЕНЬКУ - БАТЬКІВЩИНУ!!!

Та мову рідну захистіть!
Вперед всі з піснею ідіть!!!
Любіть квітучу Україну
І мову нашу солов"їну!

Всім українцям скажіть нині:
-СЛАВА НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ !!!
Гімн УКРАЇНИ нехай лине!
СЛАВА ВСІМ ГЕРОЯМ УКРАЇНИ !!!

Зоря досвітня повертає світ
на кут примруженого ока,
погляд вдалечінь,
понад степи,
понад могили,
понад себе.
І Сонце обіцяє світло
назавжди,
допоки є,
допоки ти,
допоки рух
кільця не спинить
промінь червоний.

Воно вертає небокрай,
і ти багатший за богів,
одна твоя така безкрайність
ріки життя без берегів,
блаженне око
в центрі неба –
відвертість болю
та любов.

@

Я Вас кохав, кохання пломінь мого,
Ще теплиться, як полум"я свічі,
Та оминає хай Вас ця тривога,
Я засмутить не хочу Вас нічим.

Я Вас кохав - безмовно, безнадійно,
У ревнощах тремтів і умлівав;
Я Вас кохав так щиро, так лелійно
Як дай Вам Бог, щоб інший покохав.

Струна натягнута до стогону
у два прокручені ключі.
Пищать по підвіконню ворони,
так тишу мою жеручи.

Я тобі заздрю. Ти можеш усе
Просто забути… Забити красиво
Цвях у свідомість. У кришку, що вже
Світ одягає у чорне намисто.

Тихо по-доброму заздрю. Бо ти
Крок у минуле робити не вмієш.
Битими картами криєш і блеф
Зичиш потузі тебе розкусити.

Нехтуєш небом, що виссало дощ
З площі, із озера, з моря любові…
Дні загадкові зі мною і без
З тіла змиваєш чужою водою.

Змий поцілунки і ласки… Мене ж
Ночі тулитимуть вічно до тебе.

31.08.12

Кресонули крилами круки,
Розітнувши тишу суголосно
І на віражі, звіддалеки,
Закричали зболено і тоскно.
Що мені віщуєш, круче, ти?
Геть лети над верби і байраки.
Я давно в полоні самоти
Й не сприймаю віщої ознаки!
Не лякаюсь чорного крила -
На віку мені бувало й гірше...
Доля вчасно руку простягла,
Обізвавшись вистражданим віршем.
Відганяю видива сумні,
Наче птахів чорного покрою.
Промінь сонця зблиснув у вікні
Та й померк у полі, за горою.
Знов тривожна випросталась ніч
І думки, як чорне гайвороння,
В голові з'юрмилися навіч -
Тут не діють ліки від безсоння.
У драглистім присмерку очей,
Як у вирі, піниться неспокій.
І німотно висне з-за плечей
Твій портрет у задумі глибокій.
Вже, здається виходу нема
І життя у стресі тупиковім
Неймовірні рішення прийма
У своєму фарсі загадковім...
А на ранок знову шквал турбот
І круки кричать картавим ротом.
Не вписалась доля в поворот -
Ти лишилась там, за поворотом...

Лугова зозуля –
Полум’я й вода:
Де любов згубила
Зі свого гнізда?

Де вінок спинився
Серед течії,
Там ви і зостались,
Крилонька мої.

Лугова зозуля,
Течія стрімка,
Впала чорна ружа
В сонячний рукав.

Де точили зорі
Кров на спориші,
Там навік зів’яла
Маківка душі.

Лугова зозуля,
Туга молода.
Ой кричало пір’я
Посеред гнізда.

Немов у спеку серед гаю,
Дзюрчанням радісним води,
Струмочок спраглого гукає, -
Так зве вона мене завжди.
Бо не відчуть ніяк не можна,
Хоч як далеко б не було, -
Оте веселе і тривожне
Її негаснуче тепло.
Душиці дух і запах м’яти
Лоскочуть ніздрі, в груди б’ють,
Коли заходжу радо в хату,
В якій батьки мої живуть.
Молюся в ній, неначе в храмі,
У колі дружньої рідні,
Щоб добре скрізь було так само,
Як в хаті батьківській, мені.
Стара, затишна і охайна,
В піснях оспівана не раз, -
Пізнати суще й вічне дай – но,
Та вбережи ще від образ…

25.08.12

Твої вії
зі смаком ванілі,
мов попарно
метеликів змах.
Я тримаю
Тебе у руках
біля мрій,
що засніжено білі.

Поцілую
крізь дзвін заборон,
і як завше
любитиму більше...
Твій зіничний
натомлений сон
стерегтиму,
скраєчку підсівши.

КРОК У НІЧ

Ще крок один і увійде́ш у ніч.
Її тобі ще треба пережити...
Зустрівши невідоме віч у віч,
У темряві незнаній зрозуміти
Куди іти – до зо́рей горілиць
Чи навмання, аби таки зуміти
Не заблукати. В намрямку зірниць,
Межу незриму все ж переступити
З тіне́й до світанко́вих промениць
І смугу те́міні поза́ду залишити.
Пізнавши долі гру і духу свого міць,
В день увійти, аби горіти, жити,
Й не падати пред викликами ниць,
А власним сяйвом ніч нову зустріти.

Павло Гай-Нижник
3 вересня 2012 р.

Чаклунка-осінь барвами манить,
До літечка всміхається звабливо
І в очі заглядає пустотливо:
— Люби мене, в оцю прощальну мить.

Своїм теплом мене ти огортай,
Щоб, ласкою твоєю обігріта,
Я ще в обіймах “бабиного літа”
Поніжилась. Люби! Не покидай!

Розлюбиш — прийдуть прикрі холоди,
І задощить сльозливе сіре небо…
Прошу тебе, не поспішай! Зажди!

— Ти, осене, поглянь пильніш на себе —
Тобі ще красуватись і цвісти!
Мені ж у путь таки збиратись треба…

Перевтілення першого квіту на темні ліси,
перевтілення темного лісу на сни білопінні.
Сипле рясно насіння любов, та лише на каміння.
Хоч і камінь цвіте (я ж бо вірю у це!) навесні.
Перелічує сонце пухнасті кульбаби в траві.
І густе ластовиння на носі, і зайців осоння.
Ти даруєш конвалій букет і скупе: «не реви!»
Я не плачу давно… То лише алергія сезонна.

Ароматами безвідмовності
Ти наповниш моє Довколо.
Дотикаючись до холодних стін,
Я - смілива, хоча ще квола.

Засмакована поцілунками,
Підкорилася так безсило:
Відбиваючи візерунки, ми
Світло-тінями спокусились...

Я видінням відвертим зваблена,
Полонити себе дозволю!
Без докору сумління схвалено,

Як остання свіча запалена:
"Заброньована у (не)волю!"

2012

У дзеркалі осіння заметіль -
Вже сивина у за́тінках печалі...
Ховає за фіранку вечір біль,
Намолює свої сумні скрижалі.

У дзеркалі буяє падолист -
Літа, що не утримались на вітті.
І вітер за вікном, як муки свист!
Примари темноокі, незігріті.

У дзеркалі незримого життя
Впиваються у серце хуртовини -
Безпомічно-оливкове лиття,
Розтерзане на розпачу хвилини...

Та вперто задивляється душа,
З надією вичісує волосся
У дзеркалі, де вже така чужа
І непривітна зустрічає осінь...
(23.08.12)

Вересень. Тепло.Усе навпаки.
Зелень смаколиком, квіти лукаві,
Поряд полин ледь прогірклою кавою.

Вересень .Тепло. Жінки на підборах
Світяться ніжно і ґонорово.
Ти не вподобав? Душею глевкий.

Вересень.Тепло. А небо без дна…
Вечора дзвін вирина, мов струна,
Може, насправді, весна затяжна?

02.09.2012

Попроси в мене нiч та таку чарiвну,
Щоб в Днiпрi любувалися зорi,
Або казку веселу , чи пісню сумну,
Тихий бриз , що зітхає у морi.

Повний кошик червоних троянд попроси,
Океани, поля, синi гори,
Чи струмок чарiвний в свiтанковiй красi,
Чи Карпат смерековi простори.

Попроси в мене сад , чи небесну блакить,
Попроси, щоб весна забуяла,
Ось цю зiрку, що впала й на землю летить,
Попроси, доки та ще не впала.

Я долю за недолю
Не б’ю і не перчу,
Тим паче не дозволю
Чужинному мечу.
Моя вона! Отож бо!
Кому, як не мені
Покірно і побожно
Чи ласки вогняні,
Чи проби благодаті
В Христовому ярмі
Нести й не нарікати
Ні в слові, ні в умі.
Як знає хтось інакше,
Хай поступає так, -
Шляхи всілякі наші,
Як і фортуни знак.
Та хто спосібний долю
Взяти хоча б на кпин?
В театрі різні ролі,
А режисер - один.

02.09.12

Хімтрейля небо літаків хвости,
І нечистоти сипляться згори.
Та, зрозуміло, що комусь і десь,
Як світом править вигоди прогрес.
Не в диковинку вже такий підхід:
Господь творив, ми – нівелюймо світ.

Я Вас любив, любов моя ще може
В душі навік не згасла, ще сія;
Та хай вона Вас більше не тривожить –
Нічим печалить Вас не хочу я.

Я Вас любив безмовно, у зневірі –
У ревнощах, у трепеті, журбі;
Я Вас любив так ніжно-ніжно, щиро,
Як дай Вам Бог, щоб інший так любив.

2.09.7520 р. (Від Трипілля) (2012) (Київ – Конча Озерна)

Бредёт сентябрь, петляя переулками,
шуршит сухой листвою по земле,
и скорлупой ореховою, гулко так,
раскалывает прошлое во мне -

вибрации сердец… Ты слышишь музыку?
Её играет осени оркестр
ветрами душ для нас с тобою - узников
квартирных зАмков, без свободных мест…

2011

Созрев под ёжиком колючей недотроги –
Моей души январского разлива,
Желанья падают каштанами под ноги,
Блестящие и скользкие, как сливы,

Но твёрдые. И тёмные как негры.
(От внутреннего солнца загорели.)
По ним хожу и укрепляю нервы.
Зачем в таком количестве созрели?.. –

...НИК сентября заглаживать курсором
Моих следов. И вышивать на пяльцах
Осенних дней каштановым узором
Печаль иглою в сердца нежных пальцах.

2010

стишся, даймоне, в ніч покинуту
ти без світла, а я без полум'я
на множини душа розтрощена
просить хліба, вина і прóщення

стишся, тіло, бо сил не вистачить
місяць повний, а ти без одягу
світлорізом небо порізане,
щоб не йти нам стежками різними

вмийся, темене, в сонці ранішнім
дні вторинні, а ночі кармові
за оазою флуди зоряні
бійся, даймоне, бійся повені

2012

Мені наснився уманський шинкар,
зарізаний в минулому сторіччі.
Бродив по місту. Зморений, шукав
сім’ю і хату. І до мене тричі
приходив і просив сказати, де
малий синок подівся і дружина.
І так тремтіли руки і бліде
обличчя прозоріло. Бідний жиде,
ну як тобі сказати, що обох
давно нема? І не знайти могили…
Ходив шинкар. І тихо плакав Бог.
І я молилась із просоння сильно…

..Любови ветерани - в орденах
і строєм ходять дні арено-носні
сумірні ночі все штурмують пах...
журавлики нагадують - вже Осінь...

і пам'ять відкриває тихо шлюз.
(судини ще повузились до цього)
і хтось один наспівує Їх Блюз,
а інший домовляється із Богом…

а спадщини, і справді, не було
хіба що імена, і ті - Любови.
і кілька журавлів понад селом.
як екіпаж. зажди напоготові...
2012.

***
Якби кожний вчив Макіавеллі,
Якби кожний вивчив Заповіт,
Не були б тілами для Растреллі,
Дуже легко б написали звіт!
Звіт про те, як ми живемо в Світі,
Звіт про те, чи добре нам, чи ні…
Назбирали б в серці світлі миті,
Запалили б радості вогні!
Заблукали б в полі разом з вітром,
Збудували б серед лісу дім,
Поділились миром з цілим Світом,
Чисті мрії дарували б всім!
І тоді засяяла б тепліше
В синім небі Зірка Віфлеємська!
І життя було б для нас смачніше!
Навіть сіра служба офіцерська!
Уночі читав Макіавеллі.
Зранку вчив ретельно Заповіт.
Малював прозорі акварелі
І молився за наш дивний Світ!

30 cерпня 2012 р. Маріуполь

***
В небі – зірниці! У місті – дівиці!
Мирру і ладан – ковтають легені!
Хрест на чоло накладають правиці…
Праві і Ліві – на штучній арені!
Публіка стогне! Ой, публіка плаче!
В око сусідові бризкає потом!
Ти не журися так, друже-юначе!
Все ще попереду! Все буде потім?!
Потім – робота, будинок, родина,
Подорож, діти, далека країна…
Потім - весілля! І потім – зарплата!
Зараз – на штанях гігантська заплата…
Це не біда! Аби бути здоровим!
Наше життя є таким кольоровим!
Смужка біленька, сіренька і чорна …
Але безжально розчавлюють жорна
Миті, години, роки і життя…+1
Вчора і завтра – усе в забуття! +1
Праві і Ліві на штучній арені
Потом і кров’ю забризкують натовп!
Жадібно дихають літом легені…
Ставлю тут крапку, свій підпис і дату!

30 серпня 2012 р. Маріуполь

* * *
Мені слова твої ці, мов насмішка;
Віддай же книжку, а цілунок мій
Взамін візьми. Й це друг: “Велика книжка
Навіщо голові такій малій?”
Й ще пожалієш ти. Я показати
Тобі хотіла б дещо із обнов.
О, так же буду я тебе кохати,
Та мрій своїх уже не звірю знов.
Я буду ніжна, й хитра й гонорова,
Й більш не застанеш з книгою в руці;
Й була б тобі дружина я зразкова,
Та день настане, коли в двері ці
Постукавши, моїх рук вже не стиснеш:
Піду я – й ти мені вслід тільки свиснеш.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Oh, oh, you will be sorry for that word!
Give back my book and take my kiss instead.
Was it my enemy or my friend I heard?–
"What a big book for such a little head!"
Come, I will show you now my newest hat,
And you may watch me purse my mouth and prink.
Oh, I shall love you still and all of that.
I never again shall tell you what I think.
I shall be sweet and crafty, soft and sly;
You will not catch me reading any more;
I shall be called a wife to pattern by;
And some day when you knock and push the door,
Some sane day, not too bright and not too stormy,
I shall be gone, and you may whistle for me.

* * *
Лились не вина – галас наш і сміх –
На вівтарі божка в його діброві;
Зелений рвали плід, шукали втіх
Серед роїнь метеликів любові;
Лист мирта й пояс матері його
Голів безбожних наших вже торкались;
Вінків же наших квіт, що в них всього
Потроху, навзамін божку дістались.
Мовчав Амур, але боюсь, що жар
Вогню його обпалить наші груди
Й омиє наша кров його вівтар,
Й святої вже діброви там не буде, –
Лишень для кіз лужок за наші вчинки,
А не едем для чоловіка й жінки.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Not with libations, but with shouts and laughter
We drenched the altars of Love's sacred grove,
Shaking to earth green fruits, impatient after
The launching of the coloured moths of Love.
Love's proper myrtle and his mother's zone
We bound about our irreligious brows,
And fettered him with garlands of our own,
And spread a banquet in his frugal house.
Not yet the god has spoken; but I fear
Though we should break our bodies in his flame,
And pour our blood upon his altar, here
Henceforward is a grove without a name,
A pasture to the shaggy goats of Pan,
Whence flee forever a woman and a man.

*

Яблука райські
Землю покрили в саду
Бісером літнім.

Нитку шукаю,
Щоб нанизати усі
В разок намиста.

Та не знайшовши таки
Щось підходяще,
Зняв павутину з гілок
Яблуні з раю.

…місяць у повні,
нічка - як день,
ранок у вовні
туману,
перші щедроти
з розтулених жмень
осені
сиплють,
як манна…

01.09.2012

Не стачить простору очам –
Стільки ж степів на світі…
Не стачить вітру грудям –
Стільки ж морів і гір…
Не стачить серцю слів –
І я ніде їх не знайду,
Якщо ти не поможеш, Канівщино.
Пастушком я в проваллях шукав
Джерельця, загачував їх глеєм…
…Аби ж то знав, що мову рідну п’ю,
Не так би спрага мучила сьогодні.

Я іду через дощ, він з моїми сплітається косами,
я уся дощова – тут немає моєї вини –
я приходжу туди, де тобою забута й непрошена,
залишаю на скронях сріблясті нитки сивини.

Ти мовчиш, але вікна лишаєш до ранку відкритими,
низка клавіш і квіти, а ще – запальничка і чай.
Між бетонних пустель завмираючим серцем ловитиму
вітряними гінцями передане в північ: прощай.

Ти придумав цей дощ, і, як бачиш, він майже збувається,
тиха флейта фуе затопила шляхи самоти.
Обертається світ – я до тебе завжди повертаюся,
і якби ти лиш знав, як я хочу нарешті прийти.

У сквері хлопчик з ДЦП
годує сизих голубів.
Він мріяв би про Сен-Тропе,
якби він мріяти умів.

А поруч сукні з декольте
несуть в собі чиїсь тіла.
Їм все не так і все не те.
З балкону зиркає стара.

Вона крізь зуби цідить жовч,
шурхочуть крилами птахи.
А хлопчик дивиться у дощ.
А хліб розтопчуть каблуки.


1.09.2012.

Україна – не дишло..не дзиґа, не біта
Не крутнеш, не повернеш, не вдариш по пиці
Україна – кобіта..ще й славна кобіта..
Україна – то пишна сільська молодиця..

Не вінок, а очіпок..а в свято-хустина
І сорочка на грудях напнута до тріску
І за руку усюди – маленька дитина
До якої ще пряник чередується й різка…

До якої ще мова не завжди дієва,
Часто сльози, чи окрик – засторога від бід…
І отак день за днем…напрацьована Єва
І за руку її неслухняний нарід…

Чоловіка нема. Був Адам – але сплинув
Заробітки, діла… і бозна-яка блаж
А вона осталась…бо у матері – спина,
А у батька інсульт і валився гараж…

А вона осталась..без коханця і брата..
Тільки часом кума присила пармезан
І олії два літра…і ще чоколяди..
Італійський привіт для сільської мадам…

Зранку поле, худоба і вмити дитину,
Щоб розвиднились очі і брали блакить…

Україна не дишло…Україна – людина
Ви кохайте її, а не просто беріть…

Сонечко сiдає,
Скрипонька спiває:
– Вийди на хвилину, –
Дiвчину благає.

Пiдемо у гори,
Пiдем погуляти.
– Зачинила дверi
На замочки мати.

Зачинила дверi
Та ще й наказала,
Щоб я до пiвночi
З милим не гуляла.

В небi зорi сяють,
Скрипонька спiває,
Дiвчина у хатi
Сльози витирає.

Сумно, сумно грала
Скрипка до пiвночi
I котились сльози
По щоках дiвочi.

До тебе серце рветься
Крiзь брами днiв сумних,
Журлива пiсня ллється
Без ніжних слiв твоїх.

Без теплих поцiлункiв
Не спиться щось менi
I думи ходять колом
Сумні, такi сумнi.

Літо лісом по стежині
Стриб-стриб-стриб!
Зазирнуло під ялину –
Гриб-гриб-гриб!
Заховався під листочок –
Хов-хов-хов!
Літо гратися з ним хоче –
Гов-гов-гов!
– Чом сховався, друже-брате,
Ти-ти-ти?
Краще бігати-стрибати
Йди-йди-йди!
– Щоб потрапити в корзину?
Ні-ні-ні!
Добре тут моїй родині
І мені!

На зламі лютої зими,
Чи в розпал "бабиного літа".
Сплива самотності слізьми
Душа, любов'ю не зігріта.
Витає виплаканий сум
Туманом зимної печалі.
Душа постала, мов на глум,
Одна в тривожному мовчанні.
На час весняних солов'їв
У тій душі не буде співу
Живої музики гаїв,
Ріки бурхливого розливу.
У ній не визріє зерно,
Життям освячене для росту.
Душа, в якій колись давно
Хтось розтоптав любові поступ...

Пародія

Ну що робити, бідоласі –
Та жаба, то якась напáсть!
Іще, бувало, в першім класі
Вкусити бублика не дасть.

Конкретно чавить – за оцінку,
І ще – в Василька все новé…
Тепер вгризається в печінку –
Бач, у сусіда БМВ!

У того ранчо, в того слава,
І під ногами цілий світ…
Їй не поможе вже агава –
Миш’як хіба чи аконіт!

Гризе “клям-лям…”, не знає втоми:
“Нема грошей, нема ідей…”
Я вивчив вже її симптоми –
То болі в області грудей,

І втрата сил, як тре “зелені” -
Така противна мить оця!
Не дасть добратись до кишені –
Вже не кажу – до гаманця.

Півроку ходжу до ворожки,
А заплатив, здається, раз.
Казала – не приходь без… брошки.
А жаба дусить… Тарам-бас!


1.09.2012

ввійди в мою тишу. сьогодні ми тіні дерев
розхристане гілля навічно осіннього саду.
сьогодні нам бути! і все, що собі оберем,
залишиться з нами. а світ десь далеко позаду

сьогодні ми - пам'ять. а значить, тепер назавжди
ці сни просто неба, це небо зачинених вікон.
тонкими дахами. і ти мене кличеш:"зажди!"..
я майже далеко. я майже прозора. я - вітер

ввійди в мою душу пречистим, як сльози, дощем.
як світло за тим, що не збулося жодного разу.
ми зійдемось знову, ми заново все розпочнем.
ввійди в мою тишу. сьогодні ми будемо разом

У філіжанці – кава. В небі – хмари.
І вітер крутить листя золоте...
Нажаль, у відчуттях - лише примари,
Неначе все навколо вщерть пусте.

Яскраві вивіски вітрин, сяйво неонів,
За техно-звуками волання не почути.
У швидкості щоденних перегонів
Нікого не цікавить, ким він має бути.

На кожному обличчі - штамп проблеми,
У кожного в очах – нестатків смуток.
Із глянцю сторінок - тільки багатства теми
І рейтингами тішиться прибуток.

«Це не престижно», «тут таке не носять»,
І «тут таке не п’ють і не їдять»...
І руки кожного лиш діамантів просять,
На вітер мільярди тут летять.

Примарний дзвін монет затьмарює всі звуки,
Лиш шурхіт «франклінів» захоплює серця,
Від невситимості трясуться руки
І тлінна розкіш в бруд затоптує Творця...

...Аж задихнулась. Вакууму пастка...
Привів до тями зблиск очей серед тіней...
У філіжанці – кава... В каві - неба частка...
І вітер крутить листопадом вздовж алей...

©07.06.2012

все неистовости истин
истерев перстами,
осеняла себя осень
листьями-крестами.

перелистывала сутры,
стлала сонно-серым
на сосне сырой постели
совам осовело.

пересвистывались сойки,
стайками синицы
послетались на свиданье
к осени-сестрице.

сизый сумрак предрассветный
всё просил отсрочек.
мыслям снилось: стыло-слИлись
на скамейках строчек,

все неистовости истин
истерев перстами,
осенив себя (как осень)
листьями-крестами.

А я – трембитою, трембитою
А я – отчаяньем насквозь пробитая.
А ты - цимбалами, цимбалами,
А ты - веселостью не рваною.
А я – мукою, мукой скучною,
А ты – радостью сладкозвучною.
Я – трембитою, ты – цимбалами,
оба – листьями, оба - палыми…

2012

Ці вірші,ці слова-мій скарб,моє надбання
Чи спадок, чи талан така палка журба?
Лиш дотиком пера-знекровлене бажання
Відшукує єство.Його ж нема…нема…

Мрійливий голос дум і тиху поступ долі
Єднає сталий ритм-серцевий передзвін.
З грудей виймаю лиш черствий окрайчик волі
І в спогади летить літ журавлиний клин..

Я виросла в степах, що скупані у водах
розкішного Дніпра-величного співця
Небес прозорих кришталево чисту вроду
вбирав цей степ, моя свята земля…

Легенди в спориші заплутані стежкам
І багряниці плахт, і майоріння дум
Співців сліпих не згоєні віками рани
торкаються душі моєї струн…

Бринять слова, пробуджуючи спомин,
В дитинство поринаю і дивлюсь
на дівчинку малу в казковому полоні ,
в свої ж я очі зачаровано дивлюсь…
А що ж було? Розгубленість малеча
І дивний світ, сповитий у пісні .
Звитяга давнього-майбутнього предтеча
Наснилась може ще мені тоді ?

Гортаю зшитки паперових брил,
за роком-вік відколюю слова
Отак було, отак жили, а втім,
що знаєм ми, а чи я там була?

Степи. Земля і кров. Руїна і зневага
То все колись? Овва!- те ж саме навкруги.
Чому ж тоді болить давнішня …а чи рана?
Чому МОВЧУ ТЕПЕР, НЕВЖЕ СЛОВА НІМІ…?

2010р.

Інфлюенція ця – мій протест за права на хворобу,
Перфекційно гарячий, викашлюваний протест,
Він розрісся в мені з потилиці до утроби
Надсуворим, наднеоскаржуваним «Проте».
Але я тобі не про те…
Наші сни – взаємні.
Мій приречено випадковий, бери хустинку
І пігулки, і теплий светр (я бррр як мерзну),
Бо духмяним постлітнім днем я тебе зустріну…


31.08.12

***
Твій Лукаш обирає Килину –
Упало небо і потьмаривсь день.
О леле, Мавко! В чім твоя провина?
Сховаєш розпач як і де?
Поплач. Не втримала, тож відпусти.
Однак ні подумки, ні в слові
Не мсти зрадливому. Прости!
Боявся він великої любові,
Тож хай іде назустріч долі. Хай радіє
Той, що „не зміг до себе дорівнятись”.
Він ще згадає. Може, і прозріє.
Та ти його не зможеш врятувати.
2009

Неявная славь, невеликая честь,
Что вышел, рождённый недаром.
Но спелая родина всё-таки есть,
Чтоб жить невесёлым хазаром.

Окраина счастья чуть-чуть далека,
Затёрты макушка и джинсы.
Но здравствуй, катавшая в банки века,
В тебе на века отлежимся.

К заглавным воротам надёжно прибит,
Хотя никого не просили,
Округлый и гнутый, и взяты на щит
Дозорные башни Итили.

И были надёжно в глазу ни одном
Ещё запоздалые инки,
Когда мы, царевне на фарт, под окном
Играли на дутой волынке.

И дальше такой, вот, ещё например:
Для публики неузнаваем,
Сегодня ты сослепу левый эсер,
А завтра проснёшься джидаем.

Мне, знаешь, низовья истоков сродни, -
Всё слышатся, снятся пока мне
Горячие камни, ночные огни,
С тоски посеревшие плавни.

А после - истории тяжкий утюг,
И помнишь как часть катастрофы,
Как осенью поздней сбегают на юг
Ещё не почившие дрофы.

2012

У перламутpi неба куполи
плили зазолотіло проти вітру,
cупроти хмар і гріз, і проти злив -
хіба я це колись із серця витру?

Оте "супроти" - досі у мені
і дзвони глибозвучні досі чутно...
і хрестик, що згубила в дерені,
бо бігла - бо за мною гнались трутні...

а я ж до батька - в церкву...о, пробач,
мій Бозю, із покутньої ікони,
непOслуха такого - я рогач
ховала від Івася...Ой, солона,

солона слізка спогадy...зажди,
згадалося ще: дяк співав "Во Вишніх", -
а то був час самої коляди -
я ж думала: чого то він про вишні?

Було іще - не тямила тоді -
чому у церкві образи ридали? -
i сліз ніхто не втер - о, чуда ті...
то я сама - долонькою - щоб спали,

тa трохи відпочили - люди ж сплять! -
щось людям сниться, а Ісус вмирає!
За обріями гусла "чорна рать"...
О, Рогатине, згублений мій раю!

У ночепрядді плили куполи,
мов човни перевернуті у бою
і ятаган півмісяця голив
хлоп"ячочубі голови журбою.

ВЕРШИТЕЛЯМ (ПОСЛАННЯ)

Спускайте псів, хай рвуть, нехай шматують.
Оскальте дзвін зубів, нехай для вас вполюють
Нових нескорених. Позрубуйте голів
До забуття..., щоб кожен з вас зп'янів
З дзюрчання крові, з зойку забиття. Хай чують
Усі навкі́л крик схованих страхі́в і як катують
Вас власні біси. А в примарах снів
Знов прокидайтесь від невбитих слів,
Від завиття і марев, що лютують
В уяві хворій. Каяття святі вже не дарують.
Лиш янголи до гнаних вами спів
Луною скинуть й розійде́ться гнів,
Й не буде вороття. Нові серця зруйнують
Ваші хліви́ й спаскуджені життя. Звоюють
Й тих псів скажених, й їх поводирів,
І Бог не зглянеться до ваших молитві́в.

Павло Гай-Нижник
1 вересня 2012 р.