Любов прийшла – а ти не зміг її впізнати,
Бо вбрана не в барвисті шати,
Бо не грайлива, не весела,
Під ноги похвальбу не стеле.
Тобі немов у вухах вата,
На очі впала пелена строката,
І ти не чуєш і не бачиш,
Як тихо, мовчки вона плаче.
Тобі немовби щось пороблено:
І погляд добрий став озлобленим,
Увесь ти мовби кимсь помічений,
Нещасний, мовби птах скалічений,
Відчуження латами скований,
Вчорашню ніжність – пріч! поховано!
Слова зриваються, немов стріла із лука...
На мій поріг, на твій поріг
нагрянула розлука.
2011

* * *
Не множ ілюзій – думка не тотожна
Учинку, всі хай на один мотив, –
Що звершено усе вже і що можна
Купить красу, якщо ти заплатив.
Як соловей у сутінках в ліщині
Озветься піснею й твоє ім’я
В ній прозвучить – не думай, що віднині
Ручний він і та пісня вже твоя.
Краса, хай без оперення, все ж вільна;
Не власність це; полуди пелена
Їй зір не застить; горда і свавільна;
Хай пещена й цілована, вона
Не горлиця твоя – скоріш голубка:
Й тебе не любить, та й сама не любка.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Think not, nor for a moment let your mind,
Wearied with thinking, doze upon the thought
That the work's done and the long day behind,
And beauty, since 'tis paid for, can be bought.
If in the moonlight from the silent bough
Suddenly with precision speak your name
The nightingale, be not assured that now
His wing is limed and his wild virtue tame.
Beauty beyond all feathers that have flown
Is free; you shall not hood her to your wrist,
Nor sting her eyes, nor have her for your own
In any fashion; beauty billed and kissed
Is not your turtle; tread her like a dove —
She loves you not; she never heard of love.

* * *
Не говори про мене, як зістарюсь,
Шануючи прожиті всі роки
Й забувши, хто я – золоті піски
Життя мого такими ж і зостались,
Вже пилом осідаючи: “На старість
Безпристрасну поглянь!” – бо чи ж такі
Слід марновірства множить на віки,
Щоб потім вже легендами вертались?
Світильник мій у мороці нічнім
Не згас іще; за примхами в гонитві
Не більш поштива в слабості, ніж в силі;
Й коли впаду десь на крутому схилі,
Не говори про мене: “На святім
Цім місці клякнуть праведні в молитві.”

Edna St. Vincent Millay
* * *
Let you not say of me when I am old,
In pretty worship of my withered hands
Forgetting who I am, and how the sands
Of such a life as mine run red and gold
Even to the ultimate sifting dust, "Behold,
Here walketh passionless age!"–for there expands
A curious superstition in these lands,
And by its leave some weightless tales are told.
In me no lenten wicks watch out the night;
I am the booth where Folly holds her fair;
Impious no less in ruin than in strength,
When I lie crumbled to the earth at length,
Let you not say, "Upon this reverend site
The righteous groaned and beat their breasts in prayer."

Трішки глибше, ніж на ніж
ти теплішала в мені,
відчувалася. І почувалась
перехрещенням доріг,
перевтіленням зорі
у незаймані ніким хорали.

І стрункішими за мить,
та білішими зими
дні чужі ночами набігали.
І вихлюпувалась тінь,
в недомові золотій
срібло місячне в очах вмирало.

Так ніщо мене не вб’є,
не засудить, не проп’є –
як твоє стрімке благословіння
на чотири сторони,
де немає вже вини
і вино на смак – таке осіннє.

Так ніщо мене не стре –
як неголос твій, нетрем,
непечаль і невластивість бути
першим дотиком для вуст,
у якому я живу,
розпелюстую тебе, мов руту.

Трішки старший, ніж тепер,
в четвертований четвер,
світ без тебе не зійшовся клином.
Трішки глибше ніж на ніж
ти теплішала в мені,
наче в гроні гусла кров калини.

28 Серпня, 2012

Я тебе у себе закохаю
Та не квітів оберемком - ні
Кожна квітка, знаєш, висихає
Як забрати квітку від землі

Я тебе у себе закохаю
Не дарунком золота брязьким -
Золото до інших промовляє
Мій секрет залишиться німим

Я тебе у себе закохаю
Не сніданком каво-запашним
Хай сніданок тішить й надихає
Але я закохую не ним

Чим же я закохую спитаєш?
Де мої таємні голочкИ?
Тільки в тому, що тебе кохаю!
Тільки в тому, що весь світ це ти!

2012

Броджу калюжами, ховаю у кишені шоколад.
Мені до тебе, мені зараз би до тебе.
З намоклих лип солодкий ллється аромат,
І ніби не таке холодне стало чорне небо.
Раптова злива, вечір у Кіровограді,
Додому кілометри,
А мені нічого надзвичайного не треба.
У мене є гормони щастя у кишені в шоколаді,
І думка, що я ближче все до тебе.

Червень, 2012

Випадкова. На ранок зникне,
Відлетить, мов кульбабовий пух.
Тільки відгук спекотним квітнем
Та кружлянням дражливих мух.

Залишаюсь один в кімнаті.
Зайчик сонячний на стіні.
А смереки такі кудлаті,
А нарциси такі сумні.

провидиця, що іще вчора в мені жила,
сліпне, кляне коріння і їсть долоню,
ліву, здається, лається безсоромно,
журиться, що калічить, а не зціля.
пою її узваром із букви «Є»,
тільки б не йшла й не мерла: «сліпа, безрука,
ти мені мати сьома, четверта, друга,
ти щось незмінно рідне, щось вкрай моє».
гою її і гоюсь, гірчу, плююсь,
брякнуть кістки й легені зеленим соком,
мию їй сиве тім’я трунким потоком
і виростаю з неї в німе «люблю…».

У центрі близько коло ринку людно, як колись.
Усім прохожим хлопець тиче папірці якісь.
Приїхав дядько із села. Для нього дивина,
Бо той хлопчак гукає: " НОВА ПАРТІЯ У НАС!".
Задумавсь дядько трохи. Та цікаво стало все ж.
Яка програма партії і хто її лице?
Узяв отой папірчик. Щось читав. В руках крутив:
- За кого , каже, агітуєш, нам скажи-но ти?
Бо стільки партій розвелось. Що просто вже біда.
Там ліві, праві чи центристи? Хто керує там?
- І ліві є, і праві теж.І вибір до пуття.
Рекламу робим, дядьку, НОВІЙ ПАРТІЇ ВЗУТТЯ.

Кохаю! – раптово постскриптум.
Світлиною зблисну й затихну.
Цілушка й окрайці триптиху
і тіней ватага на крихту
поніжать, покличуть у вічне,
у долю цілющо-магічну.
Усоте святий многогрішно,
уперше – олітнений січень.

2012р.

…вони ще тут – у небі, понад нами –
гуртуються рушати у політ…
журлива доля - бути журавлями:
щороку покидати рідний світ…

…але серця затужать за лугами,
повернення засяє у імлі…
щаслива доля - бути журавлями:
вертатися до рідної землі…


28.08.2012

Т. К.
***
З гори – у прірву?..
Я вже, мила, був
не раз на дні.
Хороше діло, справді:
розбити голову з усього страху,
а потім, смирно лежачи в гробу,
завважити, що вже несуть і раку…,
й рвонути знову в прірву – голубу
(ну, щоб у сонці вигоріть до праху)…

Облиш, хай упокоїться такий
красівий образ. Ну його до біса!
Ти знаєш, я оце вернувся з лісу…
Із рук моїх там брали хліб вовки,
казали „брат!” і видавали візу
на ПМП, до них…
Я б залюбки –
щоб опустити ветху цю завісу…

А ти пішла б зо мною в темний ліс?
Який там звір?.. Я не люблю повторень.
А, папороть… дуби… квітки і зорі
у кронах…
Це розчулює – до сліз!...
Та я б заривсь, як корінь мандрагори –
у глиб віків, і ріс собі… і ріс,
і щоб „ніхто й ніколи”…
Ну ж бо: чі-і-із!..
Чи ти уже зо мною й не говориш?

Отак завжди…
Ну де ж воно – нове?!
Ага, вже старість настає, і втома…
Та знаю й це…
Авжеж, найкраще вдома.
До того ж, справ удома – дах пливе!..
І може, й добре, що усе відомо:
не плутаєш, де мертве, де живе,
і впізнаєш чужинців – як знайомих…


2012

Ночью в лесу вырастаешь, как гриб,

Греешь дыханьем непуганых рыб,

Перегибаясь с байдарки.

Хвоя, травинки пронзают насквозь,

Чтоб никогда потерять не пришлось

Эти земные подарки.



Дышит грибница, а лёгкие спят,

За посвящённым идешь наугад,

И у тебя остаётся

Всплеск безнадёжный на зыби речной,

Тела упругого запах грибной,

Вязкий глоток первородства.

2012

У досконалості
нема межі…
До неї ген далеко,
як соняху до сонця…
На порі
дрібне насіння,
кинуте у спеку
у лоно ґрунту…
Ясне угорі
високе небо,
нидіє тривога -
сіяч не спить
чатує на момент
посіву сходів…
Тільки, воля Бога -
послати дощ
чи випалити вщент…

2012

(2012)

Ось і літо спливло,
Наче і не бувало.
Гріє пізнє тепло.
А проте, цього мало.

Все, що збутись могло,
Мов листок п’ятипалий,
Просто в руку лягло.
А проте, цього мало.

Долі втішне крило
Берегло й рятувало.
Мені й справді везло.
А проте, цього мало.

Без пуття ані зло,
Ні добро не згорало,
Яре світло несло.
А проте, цього мало.

Листу не обпекло,
Віття не обламало...
День промитий, мов скло.
А проте, цього мало…

2012

Дощиться. Мокро. Райдуга півколом.
Розсипались думки, – збирати їх не буду.
Нехай пливуть як є – корабликами вуду
На волю, ген, пливуть собі на волю.

А я не знаю, що тепер казати
Тобі, що цей вертеп затіяв і навіщо,
Щоб стати поруч, бути ще до мене ближчим.
Чи просто так, щоб виманити з хати…

Іди собі, збирайся й забирайся,
Не треба більше, аніж сталося між нами…
Ти вже не той, якого я кохала,
А я не та, котрої ти не забажав би…

Намріяні слова аби для слова
ущент розбили дзеркала на гострих скелях…
Я піднімаю вгору переможний келих,
Все скінчено. Щоб розпочати знову.

О, хто, скажи, друже,
Ці стіни байдужі
Зігріє…
Це скільки тепла !
І піде на марно,
Потрачу бездарно
На них усі свої літа.
Там холод і морок,
Одвічно панує,
Вітри безнадії гудуть .
Даремна затія,
Та що, брате, вдієш,
Якщо вони в тобі
Живуть…

28.08.12

Я блукаю сумними алеями,
Тут немає людей, лишень тінь,
Квіти зникли, засіяно долями,
Чути згусле дихання терпінь.

Вже лице покривається мрякою,
По щоках пробігають струмки,
І врізаються в тіло розлукою,
На шматки рвуть останні думки.

Може я від життя смертю схована,
І не я тут алеями йду,
Тінь за мною чужа,подарована,
Я в тумані туманом бреду.

На жаль не я пішов під Крути
І там в нерівному бою
Зриваючи імперські пута
За Україну вмер свою.

На жаль не я під прапорами
Із Гуляй Поля* йшов у бій,
Та зраджений більшовиками
У Кримській** сплю землі сирій.

Не я від голоду в тридцяті
Збирав у полі колоски…
За душі голодом розп’яті,
У пеклі всі більшовики.

На жаль не я вмирав за волю
В Карпатських букових лісах,
Але я теж за кращу долю –
Вона живе у нас в серцях!

*Гуляй Поле – селище в якому знаходився штаб батьки Махно.

**Під час штурму Криму армія батька Махно була спрямована більшовиками на штурм неприступного Перекопу… Після взяття більшовиками Криму залишки армії батьки Махно були безжалісно розстріляні своїми бувшими союзниками з кулеметів біля Перекопу.
18.02.12р.

Із піни морської з’являєшся ти,
На берег виходиш вродлива,
Як квітка без сонця не може цвісти,
Так людство не може без дива.

Краса заворожує наші серця,
Окрилює думку, можливо,
Відтворює пензель натхнення митця,
Ми кажемо пошепки: Диво!

Нам слово Поет залишає живе,
Віки пролетіли бурхливо,
І зцілює слово те серце твоє,
І кажеш ти пошепки: Диво.

Чому ж нам нав’язують зовсім не те –
Потворне, скалічене “диво”,
Ховають розумне, правдиве, святе
Всміхаючись ніжно й грайливо?

Укотре затримую дихання,
Все слухаю музику дивної
Ранкової чудо-пори,
Вона все гучніш, і під стріхою
Вже звито гніздечко, і піснею
Ледь-ледь павутиння бринить.
І вистигне колос: наповниться.
Блукає житами безсонниця,
Неначе примара. Роса
Вже впала, сліди на околицях,
Погладжу я трави розлогії,
Дивуюсь, яка ж бо краса!
Стернею поколоті ніженьки,
Біжу польовою доріжкою,
Стежинка до сонця, гай-гай.
Попереду поквапом літечко,
В сорочечці вишитій квіточках,
Йому навздогін : Постривай!

срібним
серпиком
серпень
стинає
сни


смурить
серпом
по…
серцю

снопи
сновидінь
скроплюють
спальню
снагою

серпик
сповнюється
снаги
скривлюється


серця
скорені
спрагою
ступають
стезею
спокуси

серпик
скривлений
смикається
спонтанно


соло
солов’я

серпом
по
смутку

Слава
Сірим
Сновидінням!!!

Тебе ніхто не врятує, крім тебе,
Ні від суму, ані від люті,
Якщо падаєш - значить, так треба,
Якщо плачеш, то сльози почуті,
Ні, не Ним, і не Нею – землею,
Чи то космосом - певною сферою,
Бо ніщо не зникає безслідно,
Все поєднане міцно системою.
Ось зрання невдоволений настрій,
Хоча вечір був наче приємний,
Захотілось банального щастя,
Захотілось кохання взаємного,
І виношуєш думку у серці,
Тихо мрієш про сонячне диво.
Непомірну ціну заплативши
Знов стаєш на години щасливою.
Розкіш теплого хутра уваги
До персони, до особистості…
Ні, ніхто не врятує, тримайся,
Бо триває процес – зрілості.

Я зрадила Тобі уже не раз,
як і собі -
у довгому мовчанні.
Я перейшла усі можливі грані,
А Ти мовчиш –
ні кари, ні образ.
Я зрадила обом нам!
Всеодно?
Я стільки промовчала,
не озвавшись…
Мені болить.
Я каюся,
як завше.
Ти ж підставляєш дружнє рамено…

Море тихе і майже без піни,
Легкий бриз у лице повіва.
Хвиля ніжно до берега лине,
Мов ласкаві шепоче слова.

І в уяві породжує мрію
І картину таку виклика –
Ніби пестить мене і леліє
Твоя лагідна, мила рука.

8.08.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Слово, неначе клітина, ділилось на речення.
Слово між нами було, безсумнівно, приреченим
стати романом. Нехай і місцями обпеченим.
Слово – найпершим було… Перед нами предтечами
інші, що били серця і хвалилися втечами…
Ми ще подібні до них, попередніх. У дечому…

Скорблю -
Какие люди правят нами!

В какой ничтожный век
Живу сейчас!

И слезы
Закрываю я цветами,

А слезы
Все текут из старых глаз...

*Цюй Юань (бл.340-278 рр. до н. д.) - щороку вже понад 2 тисячоліття у п'ятий день п'ятого місяця за китайським місячним календарем день ритуального самогубства поета (кинувся у води ріки Міло) відзначається змаганням човнів-драконів (Свято Човнів Драконів).

Тремтить рука на аркушах паперу
і під ногами море зі сніжків.
По цей бік стін шукається Венера -
меридіан казкових полюсів.

Розлито вже десяток чорних плямок,
а стіл нагадує Едемові сади,
в яких зустрів він двійко теплих ямок,
її зап'ястя, обережності ходи.

І марить світ мереживом кохання,
поетів світ - римована строфа.
Життя у пошуках із ночі до рання
лункої музи, що завжди тіка...

...на сіножаті спів дівочий
снопи заслухались… мовчать
і колясочки жовто-сочні
все римували "ча-ча-ча!.."

стерня там пахла літом стиглим...
і вітер крався до спідниць…
манюнє, вирости не встигло,
носило спрагу од криниць.
це їй дісталось від бабусі -
швея майбутня. мо - модель …
і про своє галділи гуси -
на перехресті паралель…
2012.

Родилось не в щасті, а в муках.
Прийшло із гірких протиріч:
«Є гордість у горі розлуки,
Є смуток у радості стріч».

Прийшло, затремтіло, затерпло,
Збудило минуле сумне.
Розлуку ще якось я стерплю,
Та хай мене зустріч мине.

Не стій на холодному вітрі,
Не йди, коли дуже не ждуть.
Квіткам не вертається літо,
Дерева листки не зберуть.

Не стій на холодному вітрі –
Промерзне наївна душа.
Нехай зостається нам світла
Та зустріч…
Коли не прийшла...

- Тут і не плюнеш - скрізь еліта,
Вершки, богема, клани з лож...
Дивись, гламурненька кобіта...
- Її не знаєш ти? Отож...

- А хто вона, скажи, на милість?
Це ж діамант у сто карат!
Учора в клубі веселилась
У "танці жовтих каченят"...

Парфуми - Very Valentino
(Лише впритул почуєш їх),
Знайома з Quentin Tarantino
(В кіно-тусовці знає всіх).

І ця красуня нереальна,
Здається, навіть без колгот,
Сидить у ложі театральній...
- Girl for Escort вона....
- Mein Gott!


15.08.2012

Пряжить сонце спеку над полями,
Сохне кущ пожовклої трави.
Соняхи похитують брилями
І не зводять більше голови.
В кожнім плоді мірку сонця влито
Та з півмірки місяця і зір -
Через тин звисає ваговито
Пара крутобоких гарбузів.
Тоне лайнер в п'ятім океані -
Аж за обрій смуга пролягла.
Скоро вже і птахи на світанні
Звірять геометрію крила.
Їм услід журитиметься літо
Пломінкими айстрами в саду.
Там учора вперше плакав вітер,
Покохавши осінь молоду...

Як відбійний молоток
відбиватиме колеса,
так мені спадає крок
необхідності процесу...
Не в чужому ліжку ніч
черепицею лежати -
зосереджено, як сич,
уночі статті читати!
Скоригований рядок
геть правописом налився...
Класний я! Я молоток!!
Що ж так мудро помилився?


28.08.2012

Згасає день. Зубчастим колесом
Іде по тілу часу тінь.
Ковтає мову чорно… Голосу
Свого не чую. Сіра рінь

Тавром порипує. Таверна
Стоїть на розі. – Проминай! –
Та ні! Любов туди поверне,
Там для любові справжній рай.

Наллє шинкарка повну кварту
Сивухи. Вуха вже горять…
А, може, пити нам не варто?
Повстати варто?! - Мертва гладь...

Ти вчитимеш чуже з азартом,
Коли своє в тобі гноять?!

27.08.12

О ківш долонь, де гусне чорний день…
Пантрують оси безборонну спину.
Не вір, не вір. Слова упали тінню
На сонця крик, на золотаве сіно,
Де ти колись, де ми колись і де
Поміж проклять зривається звірино
Голодних мавок темне голосіння,
Таке гірке, таке натужно-синє,
Вганяється у душу. І цвіте
Жаги галуззя, протинає зримо.
Переліпи собою аж до глини,
В черлений ранок, у тернові вина,
Але мовчи, бо всі слова – пусте…
28.08.12

старезна ніч одягає каптур
і б’є на сполох
заходить сон із двору в тамбур
знімає мотлох

а далі – виходить іде розхристаний
та білить стіни
ще трохи й прямує до пристані
нетлінний

питає про грудень про Третю Пречисту
у перших стрічних
так бродить може вже років триста
шукає січня

приходить до хати стоїть надворі
стоїть на чатах
хто йде – з усіма говорить
аби мовчати

2012

Гортаю дні, як книжку, як сценарій,
Читаю осінь барвами ночей,
У неї видно очі темно-карі,
Бо погляд цей мої думки пече.

З’являються на світ останні свідки,
Стискає вечір щипцями ліхтар
І виринають начебто нізвідки
Глибинні риби посивілих хмар.

Занурились в античні нетрі міста
Білоголові вигорілі айстри –
Нікому не потрібні благовісти
І блáгі вісті – у чужинськім братстві.

2011

Ось тихою тінню підійде Святий Афанасій,
За вікнами знову заплаче сполохана злива.
Молитвою в жмені зіжмакана літня окраса
І вітер за обрієм гладить скуйовджені гриви.

Так жовтень із неба збирає настояний трунок,
Танцює велично, та гострить затуплене вістря.
Дерева сп’янілі спивають останній дарунок –
Настоянку з хмелю, що вкаже на осінь в повітрі.

Всю воду всотає – нап’ється – і ступить на ґанок,
Напише туманом, аби їй дозволили сльози –
Вона тут не винна, вона лиш змальовує грози:
Наплаче картину насуплена осінь на ранок…

2010

Трикутники битого скла,
Їм багато від нас не треба –
Крізь моє недопите небо
Дороги канва протекла.

Ти колись не бувала тихою,
Тоді небо шаліло від власти.
Я й тепер
не боюся
впасти –
Доки вечір в долоні дихає.

2012

Ти в мені блукала.
Ти в мені блукала.
Ти вогнем робилася в мені.

Коли ніч дов'яже чорну павутину,
Ще на скронях в тебе не розтане сніг,
Наші сни загинуть без провини,
Щоби рястом сходить навесні.
Тіні у калюжах крутяться, як вихор.
Ряст зів’яв, щоб заново цвісти.

Ніч приходить тихо.
Ніч приходить тихо.
Ніч глядить невидимі мости.

2012

Що я можу один?
Можу гори звернути,
Можу змінити світ,
розтопити лід рік та долин.

І могутньою голубою стихією,
Спінивши брудну каламуть,
Весь непотріб піднявши,
Знести в море з неймовірною силою.

Оновившись, українська земля
Зацвіте різнобарвними квітами,
Наповниться добром і теплом,
Наче відвідавши чарівного зілля.

І люди, не зовсім розумні тварини,
Будуть радіти - як діти бездумно,
брататися, обніматися один з одним,
стрічаю-чи нову, світлу днину.

А поки що, наполегливо та вперто,
потрібно долати повсякденність горя,
мертвецьку, заяложену журбу одвічну
Говорячи з Богом занадто відверто.

Я. Мамай.24.08.12р

Хай буде дощ !
Нехай Вам задощить.
Дощ пізній і дощ ранній…
Прощавайте.
Нехай Господь
Дощем Вас наситить.
І лиш тоді Ви іншого кохайте.

Стихає музика небес,
Вслухаюся у подих ночі,
Бентежні очі не зурочать,
Туман не чудо із чудес.


Схилило гілля айвенятко:
- Який тягар, візьміть, вродило, -
Байдужий погляд мимо, мимо...
-Хай ще поспіють, вередливе


Троянда втомлено-ревниво
На чорнобривець дратівливо:
- У спеку десь взяло красу! -
- Я, тітко, із роси росту.


Схилився кручений панич,
Мов набундючений павич,
Нікого слухати не хоче,
До ранку дощик нашепоче.


А серпень тихо, по старечі:
-Розмови ваші недоречні,
Вкривайтесь хмарою і спати,
Нам свято людям дарувати!


27.08.2012

Коли на небі зіронька засяє,
Всміхнеться місяць молодий —
В мій сон матуся завітає,
У сон рожево-голубий.
І ніжна пісня колискова
Мене в дитинство поверта,
У світ казково-світанковий
Любові, ласки і тепла.

Коли мені самотньо й одиноко,
І тінь журби мене вкрива,
Ти вмить приносиш тихий спокій,
І серце знову ожива.
Лечу, мов сокіл, в піднебесся,
Мов жайвір, падаю в траву,
І шовк пшеничного колосся
Вплітаю в доленьку свою.

Куди б мене не закидала доля,
Де б не блукав я у світах —
Ти вся в пахучих матіолах
Мені всміхаєшся у снах.
У безтурботний світ дитинства
Я поринаю, наче в рай,
І квітне ласка материнська,
Мов саду райського розмай.

Приспів:

О мамо, ангеле любові!
Ти приноси у мої сни
Дитинства пісню колискову
І яблуневий цвіт весни!
Твоїх очей вогонь не гасне,
І рук тепло не остига,
Для мене ти — мов сонце красне
Та джерело родинного тепла!

2004

Дивися –
облітають явори.
Холодні вечори -
дзвінкі,
аж сині.

Багряної пори
печаль осіння
благословляє
білі прапори.

Гори мені.
Благаю,
не згори.

Про тлінне помовчи,
не говори...

А душі залишались на траві...
Там краще малювати небо зоре.
У нас квиток…
Один на двох - парі,
Що мудрий обійде не тільки гору…

Якби ж то знати, що таке душа?...
І звідки
Всенароджувані смерчі …
Сто літ - як день,
На відстані Стожар…
Не гасне теле-моніка лелеча…

І сміємось взаємно, "від душі"
Ген… дзьобають травичку жовті - жовті...
А вітер, йой, вмить зашурхотить -
Із Вересня ховаємось у Жовтень.

А кількість мрій - блакитне небо віт…
Настільки вже… і звикли до свободи.
Ви тільки мамі, мамі не кажіть
У неї досить тиску від негоди…
2012.

Випадково до куми вчора я зайшов
I сьогоднi випадково йду до неї знов,
Випадково її груди нiжнi цiлував,
I за нею, випадково, цiлий день зiтхав.

Кумця стежку повернула у свої сади,
Хоч й казала вчора зранку : бiльше не ходи.
Я не йду, та клятi ноги йдуть до неї знов...
I чому я випадково до куми зайшов?

На берегах твоїх долонь
Вже сяє ранок величавий,
Жеврiє спогадiв вогонь
Такий привiтний та ласкавий.

Минуле знову помiж нас
Малює втраченi картини,
I хоч летить за обрiй час
Ми зупиняємо хвилини.

Хвилини нашого життя
Такими нiжними словами,
Що розцвiтають помiж нами,
Мов квiти, дивнi почуття.

Такi величнi та крилатi,
Що хочеш землю обiйняти.

Ніч безпритульно блукає, штовхає в спини,
Мастить у чорне, білим фарбує ніздрі,
Змотує вдихи на веретеновім вістрі
У павутинне плетиво з ендорфіну
І незворотно гине.
Кахлі стискають морок, вчуваюсь стінам
Голим туманним ранком, тойбічним скриком,
Ти то Едип, то Ленін, то Еврідіка,
Ніжністю захлинаєшся щочастинно
І не даєш сплисти нам.
Горло дере на терці табу останнє,
Перегорнись вперед і впишись у вади,
Цим некрологам плямно бракує правди
І неодмінно смерті, але їм стане
Схибленого кохання.
Плісняви з рук не змити, горни-тримай ми,
Стелю під мантри диму гойдають квінти
Секс-рок-н-рол-кефір, їсти-молитись-гнити,
Ми завели всі «ми» на несправний таймер.
Темрява відступає…

Мало знати, що досить.
Пізно змінювать думку.
І нехай душа просить.
Не пускай його руку...

Чи достатньо вже болі?
Не набридло страждати?
Чи такої ти долі
Намагалась обрати???

І нехай нерви ниють,
І нехай серце стоне,
Поки сльози не вкриють
Не позбудься корони.

Ти єдина на світі,
Ти одна серед тіні.
Як пелюстки із квітів
Сльози твої згорілі...

Не забудь, не залишся...
Ти вирішуй для себе...
І на нього не злися,
Адже все він для тебе...