Моя передмовка

Ще, коли дерева були великими, а Я (нині дорослий) літав уві сні і ходив пішки не лише під стіл, а й до найближчого лісу, мені випало зазнайомитися з мудрим дідусем Лисом – тим самим, якому довелось стрінутись за часів своєї молодості маленькому принцові, і стати для нього одним-єдиним із мільйонів земних лисів. Він відкрив мені деякі таємниці, якими колись ділився зі своїм другом, наприклад, ту, що найголовнішого не побачиш очима, а також ту, що я відповідальний за всіх, кого приручив.
Відтоді спливло багато років. Спочатку я часто навідував старенького, потім наші зустрічі ставали все випадковішими. Знаєте, коли ми виростаємо, то трохи іншаємо. Ну не те, щоб зовсім, але трохи... Про це я, здається, вже писав. Так-так, в одному дорослому вірші...

Ми давно не спускались в тишу
Лоскотати лякливу мишу,
Ми давно не шукали в небі
Місячати лункий ріжок.
І услід за стареньким лисом
Ми давно не ходили лісом,
Прислухаючись час від часу
До мовчазних його стежок.
Того лиса я вчора бачив,
Він, здається, нам все пробачив.
Він, здається, нам все пробачив.
Тільки час йому лапу спік.
Він такий, як колись, затятий,
Не хотів ні про що питати.
Лиш просив завертати в гості,
Хоч би раз на наш довгий вік.

Нещодавно я відклав усі справи, бо відчув, що візит до Старого Лиса більше не можна відкладати: забувши його застороги, я втрачу хист бачити найголовніше, і тоді мені не вистачить слів, аби розповісти вам те, чого ви не можете розповісти мені...
Дверцята Лисової нірки відчинив його онук – сонячне лисенятко з великими допитливими очима і вихристим неслухняним чубчиком.
– Це Лесик – представив дідусь малого – він завжди гостює у мене влітку.
Лесик трохи зніяковів, але подав лапку.
– Він не вміє красти курей. Зате пише вірші. Щоправда, ніхто з людей наразі не здатен їх прочитати.
– Чому? – здивувався я.
– Ану, Лесику, покажи-но дядькові свій лапопис, – попросив дідусь. Лапопис, по-лисячи, – те саме, що у нас “рукопис”. До речі, у всіх лисів, тих, звісно, що володіють грамотою, дуже гарний почерк. Про це я дізнався, коли Лесик дістав з-під канапи нотатник і, почухавши чуба, невпевнено протягнув мені. Літери були чіткі, як у “Букварі”, от тільки зовсім незнайомі нам, людям.
– Та-а-к... – зітхнув я, почуваючись цілком безпорадним. – Але невже з лисячої мови не існує перекладачів?
У відповідь сум проступив у дідусевих очах.
А Лесик опустив голову.
– Маленький принц зараз далеко. – тихо сказав дідусь. – Він мусить дбати про своїх баранця і троянду... Тільки ти можеш навчитися нашої мови, тільки ти...
Я зрозумів, що це саме Те, Задля Чого я і з’явився сюди. Саме те, що поверне мені Мене і я знову літатиму уві сні.
Отож, любі читачі і читачки, я провів у Старенького Лиса все літо і так вільно оволодів лисячою писемністю, що узяв на себе сміливість перекласти увесь Лесиків лапопис, який і розгортаю до вашої уваги.


ЗАЙЧИК І ДОЩИК

Закрапав лиш дощик, а зайчик із хати.
Дощинки-краплинки біжить рахувати.
Ось перша, ось друга, ось п'ята, ось сьома...
Чомусь не сидиться вухатому вдома.
я збився з рахунку на першім десятку,
Почав рахувати краплини спочатку.
А перша та друга скотилися з вушка,
Упали на землю і вийшла калюжка.

Не можна вільним – у кайдани,
Не треба щастя в друзки п’яне,
Не треба горя у Содом…
Не можна дурнів – у жупани,
Царя не треба, ані пана,
А треба правди із добром.
Хоч незалежні двадцять років,
А бережемо ситі боки,
Й з колін піднятись не змогли…
Немає в вотчині пророка,
І повидушують всі соки,
А потім скажуть: ви – хахли,
І малороси, і придурки,
А може, татарва і турки,
Але не люди між людьми.
А все ж, цілуючи підмурки,
Немов недогарки-фігурки,
Несемо світоч поміж тьми,
Бо ми є люди із крильми.

2012

Скинуть бы тряпки в жару на каком-нибудь плёсе,
Тело расслабить, шутя, руки-ноги размять.
Словно вернуться к исходному времени просит,
Будто зовёт нас речная, озёрная гладь.

Не был бы я обычайной наземною глыбой,
Я бы, конечно, тогда нагишом, босиком
Тоже по омутам плавал задумчивой рыбой,
То же и я бы ворочал спинным плавником.

Рыбы на суше весь век не горбатятся, чтобы
Произвести без усилий две дюжины славных рыбят.
Словно изделия высшей серебряной пробы,
На поворотах неспешных крутыми боками блестят.

Губы не красят и не удлиняют ресницы;
Разве с наживкой хитры обмануть рыбака.
Даже во сне, там, где рыбам по-своему спится,
Рыбы плывут, а за ними плывут облака.

Люди на тихих готовят сетями облаву,
В рай плавниковый забросить спешат динамит
И разгромить, растащить это счастье. Наславу
Рыбы молчат, потому что вода говорит.


2012

Я, мабуть, не залишу нащадків
І в одному з наступних життів
Підбере мою душу собака
Із далеких, спекотних країв.

Та душа буде жевріти в грудях
І тоді, як піду від людей.
Не буває собаки приблуди,
Та бувають собаки з алей.

Я минатиму п’яних поетів,
Буду вити, як предки, ночами.
І ковтати отруту з газети –
Восени нею вгостять міщани.

Я не здохну в підвалах музею,
Не помру на міських смітниках.
Перетнувши бархани пустелі,
Я засну на хитких кораблях.

Заховавшись у трюмі гнилому,
Родичатимусь там зі щуром.
Океан поглинатиме втому.
Потім – берег, порти і пором.

Я прийду і знайду тебе в місті,
Та згорнуся клубком під дверима.
Як народиться ранок імлистий –
Ти побачиш зажурену псину.

Твої сльози тепер вже солоні,
Хоча очі ще так само сяють.
Тицьну носом тремтячі долоні...
Ти старієш, а я помираю.


29.07.2012.

о любимая!
грозовой раскат
я в сердце
образ твой храню
вечности печать...
подруга Севера
в небесах сияя
следы любимой озари
про меня
живущего вдали
ежель спросит она
ответь
обретшему верности бальзам
не задавай вопрос
какие муки он познал
и перенес
он любит тебя
будь счастлива!

Оце прийшов до кума кум, щоб той пораду дав,
Бо так ревнує свою жінку. Просто аж біда.
- Хоч вір не вір, а поруч з нею я, немов король.
Її нема,- нервуюсь знов. Втрачаю аж контроль.
Учора, куме, сварка була. Певно, допекло.
Тепер, що хоче, те і робить. Мов мені назло.
- Сідай за стіл, хильнем по чарці. І забудь про це.
Бери салат, картоплю, борщ та голубці й сальце.
А я своїй що хоч дозволю. Куме, я ж не звір.
Чого даремно нерви їсти. Марно це, повір.
Ти знаєш, куме, це дурниці. То усе мине.
Та хай моя що хоче робить... лиш було б смачне.

Надумав батько кинути сім’ю,
Набридла вже давно дружина прісна…
Іще ж не пізно – на нову ріллю,
В солодкі жорна, у сучасну пісню!

Він ще козак, а жінка – не така,
Хоч і вона ще поряд гонориться…
Це все одно, що цмулить шмурдяка,
Коли довкруг діжки з вином – по вінця!

Уже несила тицятись у бік –
Немов коса, негостра без мантачки…
Сорокалітній – ну, хіба це вік:
Четверта на шкалі століть позначка!

Лиш треба за хвоста піймать момент,
Коли дрижання в голосі не чутно…
Аби не знищити оці стосунки вщент –
Поводитися як, і що утнути?..

Чи вишити суворість на вустах,
Чи розіпнути усмішку на п’яльцях?..
Сказати дітям – справа непроста,
Коли їм - дев’ятнадцять і дванадцять…

Він стане «світанковим» татусем –
Це коли ранком - разом – на рибалку...
Він ніби й дасть їм по життю усе,
й любитиме своїх нащадків палко.

Та вже пізнають хлопці щось таке –
Що лусне світ, розсиплеться на друзки!..
Смакує мати тЕрення терпке,
І є батьки… "цілодобові"… в друзів…

29.07.2012.

***
Гребе й гребе ця депутатська курка,
І краще за могола ачи турка.
Й несе щоденно яйця золоті,
Вдягає рід у норки й чорнобурки.

Сьогодні уві сні побачила я Смерть .
Під видом божевільної старої .
Якась безглузда , недоладна і беззуба геть .
Але це точно була Смерть. З косою .

Що сталося ? чому наснилася мені ?
Чи , може, це якась пересторога ?
Ти тихо спав .А я молилася в пітьмі .
Отак завжди : як десь болить –
Ми згадуєм про Бога .

Такий найшов на мене дикий страх ,
Якого , мабуть , ще не відчувала .
Я раптом здивувалася в думках :
Завжди мені чогось в житті не вистачало .

А все ж було : і дім , тепло , любов .
І разом кожен день – все б мало зігрівати !
Лежу й дивуюся я знов і знов :
Як мало вміла все це цінувати .

Чому ж далекоглядними не вмієм бути ми ?
Не думаєм , які великі можуть бути втрати .
Ми ж бо не знаєм правил , за якими грає Смерть.
Кого вже завтра , може , прийде забирати …

На сцені Опери танцюють танго . Аргентинське танго .
Він і вона . Червоне й чорне вбрання .
На сцені Опери танцюють танго аргентинці.
А ти навпроти мене . В ложі . Наодинці .

Красивий гордий профіль .Чорна сукня і червоні квіти .
Маниш , притягуєщ , як Луврівська картина .
Так хочеться до тебе ! Але ні – не долетіти .
Між нами зал . А , може , Аргентина .

Заплющу очі – і на сцені ми з тобою .
Я нахиляюся – ти робиш «па» ногою.
Мелодія Piazzolla так чарує,
Що , лиш побачивши , тебе уже люблю я .

Ми поглядами кілька раз зустрілись …
Скінчилось танцю таїнство – ти зникла .Може , просто , загубилась?
Розтанула , як завершальні музики акорди
Накинувши на плечі шаль кольору « бордо » .

Знайшов і загубив ! не бачу , куди йду …
А серце б”ється , ніби піднімаю штангу .
Поїду я в Буенос–Айрес ! Там тебе знайду !
А ні – то хоч навчуся танго !

29.03.2010.

Карма - і воїн, і жриця -
світить з її орбіт.
еврика - віршів жар-птиця
ніжно з ПМ у світ.
іносинхронне сонечко
яко надії ять.
Огниво на долонечці
знову од лих до свят.
ера за брилем чи рана?
роєм жагучо квіт.
небом такій осанна -
ангел обрав політ.

2012р.

Я пишу тобі, моя кохана,
Щирого, останнього листа...
Біль душі – то є відкрита рана
Більше не зустріне нас весна...

– Ти цей лист нікому не показуй,
Наодинці потай прочитай...
Почуттів таємних не виказуй
Та мене надвечір не чекай...

Разом не ходити по суницю,
Не губитись в травах і в гаях...
І жалійки спів – на вечорниці
Сльози не залишить на очах...

У зажурі ночі до світання
Вся любов прещира не мені...
Спів сопілки спомином – зізнання
Досі відгукається всі дні...

Віри шлях – у пошуку надії
Відбирає найдорожче – враз!
Загубились найщиріші мрії –
У тенети хитро вабить фрас...

Ваннак із віків нам донесеться –
Вічність вже відмірила життя!
Падають слова із піднебесся –
Сльози долі щирого митця...

І знову дзвонять. Як втомили дзвони!
Сей гуркіт страху, ся заграва слів...
Клюють стерню вигнанниці-ворони,
Де жмих останній правди догорів.

Ясир надій - по ринках чужоземних.
О, в чім вина правічної землі?
Чому се світло видається темним,
Що як дитя невроджене в імлі?..

А може Ти, розгніваний мій Боже,
Десницю тиснеш хмарами утрат?
Влягається панич на тепле ложе,
Та тільки недруг, сліпо-чолий кат!

Його не вмолиш, не допросиш! Марно...
Холодні очі глипають зі стін.
Жертовну нитку зречено-вівтарно
На клапті болю роздирає дзвін!
(21.07.12)

Чуєш: свище вітрище?
Він як справжній дідище.
Хоч і палиці не має,
Всіх в домівки заганяє.

Шпилі смерек уп’ялися в глибінь
нічного неба, що ряхтить зірками,
й під вічним супокоєм мерехтінь
дрімає ліс, приречений до драми.

Проймає гори невимовний біль,
який в хронічне переріс страждання:
карпатський ліс – така захланна ціль
для «слуг народу» енного скликання.

Нещадний звук сокири і пили,
натужний гул потужних лісовозів
вимотує всі жили, щоб жили́
у розкошах і статках – не в тривозі -

нащадки сьогоденних глитаїв,
що вболівають за добро народу:
їх не болить трагедія лісів,
вони живуть кишені на догоду.

Їм невтямки - отой злочинний гріш,
що загрібає ненаситна ложка,
колись і їх – скоріше чи пізніш -
все ж доведе до гробової дошки.

27.09.2011 с. Гребенів

*******
Блукаючи по нетрях словоблуддя,
Опинишся зненацька на безлюдді.
І як засяє вдалині зоря, –
Побачиш довгождане перепуття.

Колючий ключик моїх припущень
так лагідно вліз до лігва Ліона,
та раптом
змовкнув струмок стрімких прагнень,
замок думок не піддався.

Не все відчиняється тим,
що так ідеально пасує за формою,
так ідеально
пасує за змістом.
пасу я за містом
нових припущень гурток
їх завтра запУщу у цей же замок


Ліон, серпень 2011

Дятел вилущує тишу з шишок...
В декого дужчає заздрощів шок:
влучний же образ у Лазарука!
Але тверда пародиста рука:
"вилущив" з слова дрібненький мідяк –
точна метафора впала навзнак.
Ти критикуй, пародисте, по суті,
бо щось виходять пародії дуті!

10.04.2008

Ну, як же пародиста научить
до Музи, як до матері, вертати?
А може, в дім пологовий зводить
та породіль „при ділі” показати?

Хай він побачить: справді-бо сини
подібними в чужих жінок бувають.
Тополі та розлогі ясени
їх за вікном однаково вітають.

Однаково покусані вуста,
сміються – і щасливі, й наболілі...
То ж, пародисте, прошу, перестань
в святих рядках копирсатись невміло!


10.04.2008.

Ти знаєш місто ,де танцюють танго просто неба ?
Витає у повітрі кави аромат …
І де причин для настрою знаходити не треба –
Тут своє свято має навіть Шоколад.

Ти знаєш місто , де залишились старі манери
І де живий позаминулого століття дух ?
Де «прошу пані» і «цілую ручки» кажуть кавалери
І перед дамами знімають капелюх ?

Це місто , де за українським угамовується спрага ,
І де щодня на рідній мові чути спів .
Можливо , красивіші Відень , Краків , Прага…
Та нам миліший Львів , наш неповторний Львів !

Проспекти , що завмерли у чеканні
Дзвінкого гомону трамваїв , шуму вранішніх годин.
І вулички вузенькі , знані і незнані .
Церковні купола - такі всі різні , хоча Бог один .

Де в вишиванках – і до бою , і на каву.
Де не шкодують для гостей тепла й любові .
І де застілля називається «забава» -
Це все можливе лише тут , tylko we Lwowe .

Куди б не прямували ви –на Захід , Схід чи Південь ,
Куди б вас шлях життєвий не завів –
Хоч як гостинно зустрічають Прага , Краків , Відень –
Хто був хоч раз , той повертається у Львів !

Не слушать приказов -
Остаться Одним,-
Чтоб не был твой разум
Послушным таким.

Чтоб не попирали,-
Ни люди, ни страх -
Отстанут печали,
Которые в снах.

Свободным останься,-
Ты лишь для себя,-
Иди не стесняйся,-
Дорога твоя!

Дякую :-)

Пародія

Лежу… В траві… Плекаю безтурботність…
То я зробив – чи тут проходив фронт?
Кургана зніс… Тепер така самотність.
Та приземливсь, порвавши горизонт.

Піїтно так… Передчуття нездале.
Як згадую повій – хапає дрож…
Інопланетні пси мої пісні кричали –
По “стопці” друзі – он в траві… також…

Щось підстелити тре – уже холодні роси…
Теорію створив, про Всесвіт – стільки б справ!
А хлопці слабаки – душею альбіноси,
Не переклали те, що їм сказав!

Не відали що я – міжгалактична птиця,
Що я цікавий всім, і що кіно в мені…
Попити би води. Сестра оно – криниця.
Відро на дні лежить, я відірвав чи ні?

Пропали всі кудись – і друзі, і цигани…
І час в пісок утік, нема – “шо да – то да”…
Міняюсь, як вода… Вона загоїть рани…

Куди поділась Муза молода?



27.07.2012

Поэт, ты хозяин слова, цветет твоя пора,
Трудом превзойди любого молодца!
Для мира твори и радей,
Как облако — дождем добра ты напои людей.
Есть в мире корень доброты,
В нем Могущество Беспредельной Любви.
Кто в сердце к ближним Его нежностью богат,
Тот для людей - надежный друг и брат...
2012г.

Поет, ти господар слова, квітне твоя пора,
Працею переверш будь-якого молодця!
Радій, для світу дбайливо твори,
Ти, як хмара — дощем добра людей напої.
Є в світі корінь доброти,
В нім Могутність Безмежної Любові.
Хто в серці до ближніх Його ніжністю осяяний,
Той для людей - надійний друг і брат святий.
2012р.

*******
Колись Ти жив у храмі мого тіла,
Скрізь істина в моїй душі світила.
Ти Богом був і Другом був мені,
Бо надихав – і душу, й пісню, й крила.

Ніч розкисла в ранковім тумані,
Світанкова зоря зайнялась.
А рибалка завмер у чеканні,
Коли клюне, нарешті, карась.

Все для нього: і снасть суперова,
І наживка, й привада — сам смак.
І чарчина міцної готова. —
Щоб клювали карась і рибак.

Та карась ще, напевно, дрімає,
Додивляється риб'ячі сни.
А рибалка терпляче чекає,
Як рільник жде приходу весни.

О рибалко, у відчай не падай
І чарчину міцної допий:
Іншим разом зазнаєш розради —
В карася нині, знать, вихідний.

2010

В дорослих, малий,
розумієш…
проблеми.
Їх світ
є для тебе
занадто складний.

У тебе ляльки…
Ось.
А в них - манекени.
Ну, ті…
на вітрині.
Січеш, бач який.

Доросле життя…
Я б сказав:
на припоні.
Непросто,
повір,
щоб противитись злу.

Це в тебе
для світу
відкриті долоні
і погляд
(ще свіжий)
розсіює тьму.

Дорослі…
ті ж діти.
Лиш трішечки вчені.
Ось тільки….
дорогу минають
вузьку.

Їх тим
перед Господом
вчинки нікчемні,
що славлять
не Боже,
а мудрість
людську.

Мій приятель давній,
я думаю –
годі.
Давай…
іншим разом.
Колись поясню.

А ці міркування
ще стануть
в нагоді,
бо я оповів
тобі правдоньку
всю.

28.07.12

Шануймося в саду вічної Любові.
Його життя буяє в кожночассі...
О, коханий! Ти лагідний — Боже...
Краплинкою ніжності розчинися в мені.
2012р.

- Що ти просиш у мене, дурнику,
в рівчаку біля церкви Божої.
- Я не вмію молитись, Господи,
і бажання згубив, коли йшов сюди.
- Подивися навкруг і на себе глянь...
- Я згадав! Я прийшов ділитися.
- Ти ж не маєш нічого, дурнику!
- Я стрибати умію, Господи!
то тобі, Боже
то мені, Боже
то тобі, Боже
то мені, Боже
то тобі...
***
Як навчитись отак молитися,
через рів(рівчачок) стрибаючи...

2012

В сердце Океана
Живет Любовь Хрустальная
Ты прислушайся
Песню вечности
Творит ее душа
Шепотом волны
Восход багряный
И Я...
Любовь твоя
С тобою рядом...
2012г.

*******
Поезія – це пам’ятник душі,
Яку зорали гострі лемеші.
Засіяна з великою любов’ю, –
Її плекають роси й спориші.

* * *
В посуху днів моїх знов, мов роса,
Немов з оази вітер чи дзюрчання
Струмка десь під землею, без вагання
Зрадливий посланець – твоя краса –
У споминах примчить; вже не спаса
Й жага згадати всі твої надбання,
Бо грунт цей непридатний для зростання
Не лише квітів – навіть і вівса.
Все ж милий привид викликаю знов
В полоні твого чару неземного;
Й молю, й кляну – й холоне в жилах кров:
Всім присягаюсь, зрікшися усього;
З розпуки божеволію немов:
Знов обнімаю – й там нема нікого.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Once more into my arid days like dew,
Like wind from an oasis, or the sound
Of cold sweet water bubbling underground,
A treacherous messenger, the thought of you
Comes to destroy me; once more I renew
Firm faith in your abundance, whom I found
Long since to be but just one other mound
Of sand, whereon no green thing ever grew.
And once again, and wiser in no wise,
I chase your colored phantom on the air,
And sob and curse and fall and weep and rise
And stumble pitifully on to where,
Miserable and lost, with stinging eyes,
Once more I clasp,--and there is nothing there.

* * *
Ті рози, що колись в саду моїм,
В Гомера, чи в Хайямовім зростали,
Хоча й самі з тих пір вже прахом стали
Під шаром із таких же роз товстим
Й не тішити ніколи зір наш їм; –
Але крізь тлін і праху всі завали
Пишніше б ще й духмяніш забуяли,
Літа всі давні сколихни новим.
Й коли клянусь: “Всім серцем я люблю”, –
То клятва ця чи без Ліліт можлива
Була б, без Лесбії й Лукреції;
Щось теж в коханні і своїм згублю,
Якби була Єлена менш вродлива,
Чи вмерла б, чи осталась в Греції.

Edna St. Vincent Millay
* * *
No rose that in a garden ever grew,
In Homer's or in Omar's or in mine,
Though buried under centuries of fine
Dead dust of roses, shut from sun and dew
Forever, and forever lost from view,
But must again in fragrance rich as wine
The grey aisles of the air incarnadine
When the old summers surge into a new.
Thus when I swear, "I love with all my heart,"
'Tis with the heart of Lilith that I swear,
'Tis with the love of Lesbia and Lucrece;
And thus as well my love must lose some part
Of what it is, had Helen been less fair,
Or perished young, or stayed at home in Greece.

( сільському голові Київщини)

зачовганий… в сумі обставин
певний, по мірі, хист…
в очі заглянеш - сплави…
збоку, скоріше, лис

і сила, їй-богу, ведмежа…
сам… самотужки пре
землі района - вежі
луснув під серцем нерв…

безсила района феміда!!!
(міміка для краси..) -
уніфікація Виду
в кого які "баси" ?!

аншлаг… імена… і гастролі
свіжий репертуар...
частка чужої долі,
інколи, як товар…

2012.

Хіба Любов
буває нелюбов’ю?
У Всесвіті,
що дихає Життям, -
Немає помилок,
немає збоїв.
Є просто Бог.
У Ньому -
Ти і Я.

Дозвольте лиш любити Вас,
Прошу, благаю милостиво!
Кохання розцвіло, мов диво,
Зумівши вправно, без прикрас,
Вас огорнути в сонця блиск.
Життя буяє в барвах літа,
У серця келихи налито
Любові. А було колись
Там повно жалю, болю, сліз.
Хоч відстань чимала між нами,
Та з Вами поряд я думками
Коли Ви дивитесь на Віз
Малий. В чарівнім сяйві зір
Ваш погляд бачу, Ваші очі.
Я б розчинилась в них охоче
Після нещасть, незгод, зневір.
Чому з'єднала доля нас,
Довівши до кінця, до краю?
Я ні про що Вас не благаю -
Дозвольте лиш любити Вас!

26.07.2012р.

Євровікна. Євродвері. Євромагазин.
Крізь розбите скло продерся торбохват Мартин.
Єврокраги. Єврозварка. Євроелектрод.
Приволік додому злодій все без перешкод.
Слідчі. Пес. Все, як годиться. Крадія знайшли.
Прокурор. СІзо . П’ять років. Термін чималий.
І останнє слово дали мовити йому.
Каже, - хочу не у нашу , а в євротюрму.
Брав не наше – європейське. Йду на євросуд!
Хай мені євроумови на п’ять літ дають!

27.07.12

За подобою і подібністю... Ні, не хочу, не вірю, вільна я.
Порозгвинчую тіло, гвинтики хай летять у космічнім просторі.
Всі уламки мене колишньої не зібрати тепер й всевишньому,
отому, що смакує вишнями на вершечку та із вершечками
з білих хмар, що сховали пузечко, що гуркоче-гримить над вишнями...

Буде дощ, буде серце випране...

2012

«А тепер залишаються віра, надія, любов,- оці три.
А найбільша між ними – любов»
Перше послання св. Апостола Павла до коринтян. 13:13

В уяві навіть не можу поєднать їх,
Хоча життя все ж якось поєднало.
Його я називаю Буревій,
А як її – так до пуття й не знаю.
Зійшла вона неначебто з Небес
З пшеничним пасмом за плечима,
Із поглядом, що одірватися несила...
Їй би потомством прикрашати край
(Стільком саме такою й снилась),
Та Буревія, що простору шукав,
Бо його пісня, мов полонений птах,
До крові билася об стіни міста,
Взялась вона любов’ю гамувать.
Чекала схожого на нього сина.
Не дочекалась – «змію зеленому»
Віддав він чоловічу силу.
Безсилою рукою смерть відсторонив.
На неї, немічний, він дивиться востаннє.
Печаль не в змозі передать вустами,-
Сльозинами двома заговорив.
Що в них було: кохання? Чи спокута, може?
Про те стороннім знать не гоже.

світло стелиться з неба синього

упираючись в морок всесвіту

люд несе хрести із провинами

по спіралі все в світі вертиться

що написано – мусить статися

загаїлися душі скверною

йдем над прірвою, не спиняючись

і нема назад нам повернення

мрії падають зорепадами

кого кликати? не докличешся

час спинитися - небо зрадами

аж по край Землі вже наситилось

загубилися вищі істини

їх давно уже позрікалися

не знайти джерел із пречистою

що написано – нині сталося -

сяйво душ людських вже потьмарене

небеса не шлють людям милості

замуроване сонце хмарами

і не чутно слів "Боже, змилуйся!"

сонце світові не дає тепла

світло світові не несе надій

спопеляючи все довкруж до тла

залишаючи кола на воді…

говорят, что старость - это морщины,
приготовленный кем-то обед,
и когда молодые мужчины
не оборачиваются больше вслед.

говорят, что старость - это лекарства
днем, утром, ночью, даже в рассвет.
и когда сильнее тебя обстоятельства,
а бороться больше сил уж и нет.

говорят, что старость - это сложно,
колко и невозможно смотреть.
но так говорят лишь те ложно,
что оставляют родных стареть.

ведь старость - не тела болезни,
и болит когда его треть.
ведь можно прожить полжизни,
а можно и в двадцать сгореть.

27.07.2012

Ролі зіграно,
Шампанське випито
За тріумф та вдалий фільм,
І за душу акторську віддану,
Новизну, режисерський стиль.

Кубок вручено
Тріумфаторам,
Зйомки скінчено! Все! Фінал.
Задоволені
І багаті ми,
Кожен з нас проживав –
Не грав.

Обірвався сюжет.
Сценарію недописано.
Німа сцена.

І хто зна, чи ми ще зіграємо
Наречених…

Коли слова міліють в півдорозі,
Коли душа клекоче водоспадом...
Я бути прихистком тобі не в змозі,
Чужа любове, сокровенна Ладо.

Самотня крапля жа́лю на долоні,
Залишена вітрами понад краєм.
Розпуки ворон докором на скроні:
Прости мені, як я тобі прощаю...
(26.07.12)

Пливуть пухнасті білі острови
в небесному безкраїм океані,
пливуть кудись в пристанища незнані,
торкаючись крайнеба тятиви.

Вони пливуть невпинно, наче час,
нагадуючи перелітну стаю,
мандруючи, за обрієм зникають,
розтанувши, мов марево, нараз…

2010 (27.07.2012)

А я була птахом ,певне,
Бо так мені нині щемно,
Коли відчуття польоту,
Змінилось на слово «свобода».

Я хочу, я мрію літати!
Та хата, подвір`я, хата...
Чи можна когось запитати,
Можливий політ крізь ґрати?

26.07. 2012

Ніщо так не болить - одна любов лиш,
На роздоріжжі долі й нових драм
Стоїш один, мовчанням вбивши голос,
Туман довкруж, а ти - самотній колос
Посеред поля віч-до-віч вітрам…

Куди тепер? Де він – твій шлях до щастя?
Тягар утрат не зрушити за раз.
Хтось не боїться знову в прірву впасти,
А хтось цей світ готовий вже й проклясти -
Усіх розсудить невблаганний Час.

Ховає ніч думки на дно бездонне,
Втікають сни в безсоння поза-світ,
Людські жалі звисають з неба гроном,
Вітри - знавці сумних лише симфоній,
В яких нам не знайти на все одвіт.

Вчорашня пам'ять завтрашній не вірить?
Вчорашні сни вгамують ненасить?
Нова любов не житиме без віри,
Без неї навіть світ здається сірим,
Від нелюбові, Господи, спаси!

Путь по земле,
Тернист его покров....
Слышен не каждому во мгле
Добра извечный зов.
Завет я помнить рад,
Что винограду сок и цвет
Дает лишь виноград.
Помни друг мой это слово:
Все, что в душе твоей хранится
Как доброго так и дурного, —
Уважая свои и ближнего труды,
Можешь благо проявить волшебной силой Слова.
2012г.

Вона прийшла -
хвилина у хвилину:
достигле небо
репнуло від слів,
а теплий дощ,
слухняний, мов дитина,
мене за руку
босоного вів.
Ми раювали -
мокрі і щасливі.
Друзяка - вітер
цвітом лопотів...

Я так хотів,
аби безумству зливи
зі мною,
поруч,
Ангел Ваш радів...

*

Я капелюха-соняха пригнув
До голови,
Аби прикрить од сонця.
І криси рижі
Вітерець загнув.

Вище справедливості -
Тільки доброта,
А вона від щирості
В душах пророста.
Тій душі, що випестить
Парость доброти,
Бог до раю вимостить
Вдячності мости.
А оту, що всіяна
Колючками зла,
Жде гріхами зміряна
Пекла крутизна.
Тепле слово, мовлене
В доленосну мить,
Здатне в душах зломлених
Віру запалить.
Між чеснот омріяних
Можеш вибирать,
Та й тоді одній із них -
Доброті - не зрадь!
А якщо ж байдужості
Вас прониже дух,
Значить корінь мудрості
у душі протрух
Та не втратить чинності
Істина проста:
Вище справедливості -
Тільки доброта!
1997 р.

У колисці,
срібні бильця,
Спить Ангелик,
склавши крильця, -
Натомився
він за вечір,
Бо розносив
сни малечі.
Зі сріблястих
промінців
Дядько Місяць
кошик сплів -
Щоб Ангелик
ніс у ньому
Всім чемнятам
сни додому -
Сни казкові
кольорові
Під подушки
клав пухові.
Тож Ангелик
постарався -
Лиш єдиний
сон зостався...
Буде це
йому в колиску,
Щоб казок
наснилась низка.
2012

*******
Не ухиляюсь, не боюсь огуди,
Як вир, стрімкий, б’є полум’я у груди.
І слово легко доторкнувшись вуст, –
Окрилює і в душах правду будить.