Надя разом з чоловіком йшли увечір містом,
Стала жінка сперечатись трохи з милим Міськом:
- Знаєш, що тобі я скажу, любий чоловічок,
Якось ти уже лишайся всіх шкідливих звичок.
Міша щось хотів сказать. Та тільки що не знає:
- В кого тих поганих звичок нині та й немає.
Вийшов з бару дядько лисий. Видно, що не бідний.
Все при нім - годинник, мешта. В штрих костюм солідний.
Міша каже: - Ось мужчина, певно, ідеальний.
В нього, звісно, значно менше звичок тих поганих.
Надя зирк на того оком. Раптом стала біла.
Вже й забула, що сказати милому хотіла.
- В нього більш шкідливих звичок! - каже Надя раптом.-
Він лінивий навіть в ліжку. Ще й храпить, як трактор.

проміння сіється привітно
в твоє подвір“я,
мій рідний

даруєш перстень
самоцвітний,
мій світку

і голуби чи обереги
заобрій
мережать

нечисте вигорить, загине,
я - Берегиня...




21 серпня 2007

ні рядочка
ні слівця, -
нічого
олівця
віночка
рейво чорне

чом не
стане
дюни
епопеї
день у
день
останній
день
помпеї

дань
а чи
незвіданість
одна є
i тебе
щоденно
розпинає

Відносно проходять хвилини,
від тепер все на світі ніяк,
змарніли від льоду перлини
і ти сльози рахуєш про всяк.

І відлуння лиш кроків далеко.
Що за голос душі в самоті?
Принеси ще утіху, лелеко,
та потрібен мені саме ти.

14.09.2008

Сьогодні я у всіх питав:
Чому метелик десь пропав?

Питав у тата і бабусі,
Вони мовчать. А я боюся,
Можливо, він забув дорогу
До полиньків біля порогу?

Матусю я просив сказати,
Ну, де метеликова хата?

А мама, думає, маля,
Сказала,від зими летять.
А я вже виріс, твердо знаю:
Домівку рідну не кидають.

Можливо, скаже хтось мені,
Ну, як метелика знайти?

Терпкодухм’яним солодом п’яніння,
від запашних трояндових весіль
переродилось щастя в казкослів’я,
щоб чарувати душі звідусіль.

А королівна відблиском веселим
та кольорами присмаку жаги,
замилувавшись вітрові постелить
і подарує те, що до снаги.

Ще й піднебесні дзвоники віночком
переплелись з веселкою в танок:
як пригубити чар цих, хоч ковточок –
себе позбавиш зайвих помилок.

А як співає милий соловейко!
Благословляє всіх, хто прагне жить.
І аж танцює в грудях те серденько,
що присягалось більше не любить.

20.01.2001

опале сонце в опалі сонце
на сонці плями на сонці діри
тьмяніють луни у мідній тронці
на зиму сонце втрачає віру

в людей що ходять по вуха в хутрі
ховають лиця - чудовий привід
на зиму люди машкари пудрять
і пишуть вірші з пустим надривом

про те що сонце навік опало
і не врятуєш з опали віршем-
-як-сон де сонця настільки мало
що як не бийся не стане більше

Я – снегом Первым…
Хоть и не впервой
спускаться мне по мыслекромке тучи
Тебе навстречу,
тормозя Второй –
не мокрый,
не прилипчивый
и лучший.
Из нас двоих
Ты выберешь его –
и заскрипит послушно под ногами.
А я не долечу ни до чего –
лови меня душой над головами,
из воздуха,
из серости – лови!
Когда с Тобой
внутрисердечно-очно
стечем вдвоём
под корочку земли -
мы будем ею венчаны
на строчки,
И их,
как реку,
вымостит мороз.
Снег – тот, Второй, -
(фата реке иль саван?) -
из двух снегов один идёт всерьёз.

Но как Тебе меня не доставало…

****************************

Ты – снегом Первым…
Хоть и не впервой
Идти Тебе по мыслекромке тучи
ко мне навстречу,
тормозя Второй –
не мокрый,
не прилипчивый
и лучший.
Из вас двоих
я выберу Его –
и заскрипит послушно под ногами.
А Ты не долетишь ни до чего –
ловлю тебя душой над головами,
из воздуха,
из серости – ловлю!
Когда с Тобой
внутрисердечно-очно
стечем вдвоём
внекамерным «люблю» -
землёю будем венчаны
на строчки,
И их,
как реку,
вымостит мороз.
Снег – тот, Второй, -
(фата реке иль саван?) -
из двух снегов один идёт всерьёз.
Но как же мне – Тебя не доставало!..

Ты – Первым снегом…

Природа замаїла пишні коси,
Вітрець же норовить їх розтріпать,
А гілля-коси молитовно просять
Красу барвисту їхню не чіпать.

Зелено-жовте листячко ліщини
І винограду дикого бордо,
І краплі крові ягід горобини
Чарують взором кольору свого.

А вітерець лиш лагідно лоскоче
Цю ряснобарву крону верховіть,
І листячко від доторку тріпоче,
Злітає з гілля й проситься: “Ловіть!"

Заходить на посадку лист кленовий,
Вільховий стрімко падає стрижем,
Статечно опускається дубовий, —
Це Осінь коси-гіллячка стриже.

Й куче́рики у вільному польоті
У листопадний просяться колаж.
А перукарка-осінь, вся в роботі,
Від творчої наснаги сяє аж …

На даху ворона гречку
Їсть повільно, а скраєчку
Зазира малий горобчик,
Сивобококрилий хлопчик.

18 серпня 2012 року

Їжачок-боровичок
На колючий ліг бочок.
Хоче грушку настромити,
Щоб маляток пригостити.

16 липня 2012 року

Я ніколи не бачив на морі грозу!
Коли блискавка, небо порвавши на клапті,
В море вдарила. Звідти піднявся тризуб –
Чорну безвість осяяло зляканим залпом.

Чорне море і гори принишкли ураз.
Ані хвилі, лиш брижі, ні голосу птиці.
Розлітаються іскри обірваних фраз
Феєрверком зірок від небесної криці.

24.09.12

Зриваю пристрасть поцілунків
Вустами з вуст твоїх багряних,
Вся розкіш царських подарунків
Не варта слів твоїх духмяних.

У сяйві золота зігріти
Я зможу серце на годину,
Але без тебе як прожити
Мені у світі хоч хвилину?

Жартівлива пісня

У маленькiй чарочцi
Величезна сила,
Вип’єш чарочку до дна –
Виростають крила.

Чарочка, чарочка,
Чарочка маленька,
Я одну тебе люблю,
Ти моя рiдненька.

Бiльше чарки я не п’ю,
Щоб ви не робили…
Не у чарочку мою,
В келихи налили.

Чарочка, чарочка,
Чарочка маленька,
Я одну тебе люблю,
Ти моя рiдненька.

Не у чарочку мою,
В келихи налили,
Нiжки вже не хочуть йти,
Що ж ви наробили?

Чарочка, чарочка,
Чарочка маленька,
Я одну тебе люблю,
Ти моя рiдненька.

Нiжки вже не хочуть йти,
Падаю в канаву,
Келихи великi тi
Мають добру славу.

Чарочка, чарочка,
Чарочка маленька,
Я одну тебе люблю,
Ти моя рiдненька.

Бiльше чарки я не п’ю,
Бережу, рiдненьку,
Вже нiкому не вiддам
Чарочку маленьку.

Чарочка, чарочка,
Чарочка маленька,
Я одну тебе люблю,
Ти моя рiдненька.

Напротив бухают и Ней, и Даву -
Такой вот, простите, Ваграм.
Я с небом играюсь, в совдепе живу
И вижу себя по утрам.

Из зеркала смотрит поверх ерунды
Не слишком знакомый кацо:
Следы от подушки, от пива следы,
Немного чужое лицо.

С утра ни пробора, что и не проси,
С утра образуется лёд.
Мы - новые птицы, нам в этой связи
С рожденья пора в перелёт.

Упасть бы невзрачным на мартовский снег
Под взгляды досужих зевак -
А вот ведь в подкладке стучит дровосек
И не исчезает никак.

2012

Куди зникають метелики
Вербові, кленові та липові?
Кого поспитати, кому пожалітися:
Одарині, Іванові чи Пилипові?

Куди зникають метелики,
У небо чи в сни уривчасті?
Груша ронить листок засушений,
Мов крило кажана, перетинчастий.

Куди зникають метелики?
Я б і сам туди зникнув-завіявся.
Знаєте, як у небі часами порожньо…
Буде краще?
Бо я ще
Надіюся…

Я прочитаю всі твої зітхання,
тремтіння зір, опалих наяву,
і перші, найніжніші, і останні,
ранкову тишу і вечірнє ню.

Зітхай, не зупиняй магічне коло,
шипшиною вростає в серце ніч,
твої листи горять дощем відколи,
і ти, і я йдемо собі навстріч.

Торкнися тіла і душі діткнися,
і не шкодуй ні часу, ні краси,
зірви, як маску, сей вогонь із себе,
повір, що ти горітимеш завжди.

Не бійся відкриватися словами,
не бійся повертатись од воріт,
життя - не тільки мить, отут і з нами.
Пиши і відсилай листи у світ.

2012-2015

А Жовтень йде на Ви*
рішуче, навіть строго,
чиєсь «о, дорога́» замінює доро́га.

Не забере в полон,
нехай ридають-плачуть,
хоча для жовтня це нічого і не значить.

У війську жовтня є
валторни, труби, горни,
але на успіх шанс, напевно, ілюзорний.

Він сам – факір на мить,
Природи це уроки,
а ми ще живемо, які там наші роки...


26.10.2012

І тиша лягає на землю осінню волого,
І котиться степом, і тягнеться в далеч дорога.

А в балці гайок зустріча у строкатій заплаві,
Де сонячні бризки гостюють іще золотаві.

Прозоро і світло. Та серця торкається смуток,
Бо літо минуло, залишивши спогадів жмутик...

30.Х.2012

Коли на вулиці негода
Плющить занудливим дощем
І осені розкішна врода
Небесним зводиться плачем,
Коли на вікнах, волохаті
Спливають знаки водяні,
Чогось тоді у теплій хаті
Тихенько журиться мені.
Чогось моя душа ятриться,
Тривогу осені п'ючи,
І журно кряче ворон-птиця,
В імлисту далеч летючи.
У переддень туманів сірих
І розкуйовджених вітрів,
Чомусь забаглось вишень спілих,
Забаглось літніх вечорів.
Той час вишневого розвою
Багряним листом облетів
І тихо ліг поміж травою -
Востаннє в трепетнім житті.
Сумного присмерку хустина
Усенький світ оповила.
Мрячить дощем осіння днина,
А вчора ж золотом цвіла!

Насипав жовтень пригорщі листків
В мої долоні,сонцем обігріті...
І як це ти, скажи мені, посмів
Для мене стати найдорожчим в світі?

І не хапати жменями зірок,
Не розсипати матові перлини,
А просто бути лагідним, як шовк,
Лягти на душу пухом тополиним...

І не будити пережитих днів,
Хіба ж важливо, що було до тебе?
І як це ти, скажи мені, зумів
Раптово розпогодити це небо?

Віками над нею знущаються,
Розтоптують і не каються
Недоумки, блазні, чужинці...
Ми терпимо - ми українці.
Та годі терпіти, мій брате,
Встань мову свою захищати,
Як далі ловитимеш гави –
Не буде у тебе держави!
Очуняйсь, протри ти очиці,
Напийся святої водиці,
Бо тим, хто тебе спокушає,
Їм діла до тебе немає.
Їм треба, щоб жив у дурмані,
Навкруг щоб дурні були, п’яні…
Затьмарений розум і воля...
Потрібна тобі така доля?
Бо мова - це лише початок.
Війну проти нас розпочато!
Які ми тоді українці?!
На рідній землі ми чужинці.
Історію нам набрехали
Імперські кати і вандали -
І досі тримають у путах,
Братерська любов, як отрута,
Та згадуєм "рай" ми химерний,
А "рай" той був дутий, фанерний,
Накоїв багато нам лиха,
Тому і розпався він тихо...
Я дуже прошу, любий брате,
Не дай знов себе загнуздати.
Хотіли ми іншу державу,
Яка б мала совість і славу,
Якій і до нас було б діло,
Керовану мудро і вміло
У тих, хто дорвався до влади,
Не варто просити пощади.

Народ для них мотлох, тупа біомаса,
До всяких спокус стає дуже ласа,
Зацькований бідністю, підлістю влади,
Годує усі корупційні посади.

Яка йому мова – на шлунок голодний?
Тому у нас нині «язик» знову модний.
Не маємо права так жити,
Державу потрібно творити!

28.08.2012р. Надія Таршин

Не стямилися,
як то з нами сталось,
чого сплели ми руки
і коли

сміявся березень
невпенено і тало,
i льодяні дощі
зі стріх лили,

шугали авта
по крутій дорозі,
рудого диму
кільчились клуби,

а щастя тихо
при твоїм порозі
цвіло собі
барвінком голубим

тиша
медова
тіло бринить
розтане з ранком
і ми
у світлі позникаєм

вибач
не став я
кров'ю тобі
рікою без берегів
буденним тихим раєм

чуєш
ці стуки
вибухи скронь
нестерпний
серця вогонь
тремтить та не вщухає

хочу
відчути
губи й чоло
де зрізи крил
і тепло
тече та прибуває

знаєш
це серце
переболить
а сонце
вийде
і світ
без тебе запалає

29 Жовтня 2012

В сріблошатті замріялись пишні дерева,
Празниково убраний, запрошує ліс.
Досі в мріях твоїх я - твоя королева,
А дороги дзвенять у сніги, під укіс.

А дороги викрешують іскри у часі,
Хижі версти, підземки, летючі таксі,
Віддзеркалюють люстра неждані гримаси,
Б“ють на дрізки чуття,
       та не всі,
              та не всі.

Ні про що ти здаля нарікаєш чи просиш,
Хіба юності май не забудеш ніяк.

Над завії життя мені тихо і просто
Почуття твого чистого сяє маяк...





24 грудня 2004

Гудуть вітри, скрутилась зимно
Діткливим равликом душа.
Їй мариться -
Багаттям димним
Вона у небо поспіша,

Де так привільно, синьо- синьо,
Розмаї фарби і чуттів,
Сміється райдуга стосильна
І в"ються стяжки золоті,

Ясні веселики курличуть,
Щебечуть білими крильми, -
До них підносяться обличчя,
Бліді-стражденні од зими.

...Озвися, весно, я благаю,
Зламай важкі замки мої,
Візьми у проліски до гаю,
У вечорові солов'ї,

Вгорни у забуття черемхи, -
хай біла воля дасть ростки!

      Борись, козачко-доле, ремствуй,
Не вір в невільничі казки...



1 квітня 2003

Ото і все, за брамою зі скла
Війне дощем в обвітрене обличчя.
Не визирай, за вікнами - імла.
Тобі безсоння вигідно не личить.
Ото і все, картатимеш колись
Свою картату ковдрочку за зраду.
Вона – зима, до неї не тулись,
Їй вже не стати, і не вийти з ладу.
Їй не зігріти, не сховати сни,
Вітрам на подив, не зійти з орбіти.
Її струмками й звуками весни
Усю, як ковдру латану, прошито.
Її усю, розхристану й страшну,
На подив снам, у небі розіп’ято.
Ти так хотів нести свою вину,
Аби лише не випекло на п’ятах
Її ім’я, як незагойний шов.
Ото й усе, без сорому й без вікон
Тулилась ніч до стертих підошов,
Аби її пробачили навіки.

Ця кава смачніша за тисячі випитих кав.
Чи вам зрозуміти, як важко себе побороти.
Лише янголятко шепоче мені: не лукав,
Бо справа не в каві, а в тому, хто зараз навпроти.
Це він заховав дві жаринки за брамою вій.
Це він перегорне мене, як сторінку, ласкавий.
Чому ж ти не скажеш мені, янголятко: не смій,
Дивитись на нього й безбожно про каву лукавить.
Брехати собі, що він просто знайомий і все,
І все, що про нього говорять, мене не цікавить.
Бо погляд ласкавий він все-таки іншій несе,
В очах, таких схожих на зерна іспанської кави.
29/10/2012.

Розшарпаність нині модна…
Розхристаний модний блиск.
Нестримна жага голодна
на вкотре «останній писк».
До стадності спрага, пива
чи «енерджі» - стильне «лайф»...
І видив… А в чому ж диво,
якщо не ловити кайф ?
Я нині почула фразу
із юних хлопчачих вуст:
«Надія вмирає не зразу –
остання...» - і сміху хруст
холодний і неприємний,
немов розчавили щось…
То Слово німе, даремне,
що болем гірким зайшлось,
упало під ноги світу
і скорчилось від потуг...

Народжувалися діти -
зростали у волоцюг…

2012

про неї писали ранкові газети
про неї гули вокзали
вона карбувалась глибоким офсетом
на листі міських азалій

і крила спогорда її шелестіли
для тисяч палких фанатів
вважали за честь доступити до тіла
або хоч дотично знати

горталася слава як жоване чтиво
і тиснула дужче й гірше
і навіть чужинці несли їй поштиво
букети весни та вірші

і тінь її врешті настільки змаліла
у світлі пихи і слави
що просто відпала від царського тіла
на богопідсудну лаву

шкода її тому хто знався із тінню
хто пера на крилах чистив
дощить його погляд безмежно осінній
отак уже літ за триста

Таврує в пам’яті трава
оте торішнє.
Ти довго спогадом ставав.
А виріс віршем.
Я довго мріяла про те,
щоби свідомість
тебе покинула. Проте
ти, ніби втома,
на плечі ляжеш і болиш,
і тиснеш долі.
Ти ще болиш мені, як вірш
один в ніколи.

Така доля_недоля вже...

Не піднімуся більш до тебе.

Та мене уже тішить те,

Що у пам'яті в мене небо:

Голубінню тебе я бачу...


Ти не думай, ні-ні, не плачу!

Повсякчас, у степах безкраїх,

Я політ в небеса пам'ятаю,

Як єднались у високості,

А тепер на землі я тут,

Просто...


листопад, 2011

Ліс у шибку неба зазирає,
оглядає кучері барвисті:
«А колись я тішився розмаєм...»
І леліє легіт барволистя, -

а воно до пестощів охоче
і не може всидіти на гіллі, -
у польоті вільному шепоче:
— Як ш-ш-ш-иряти мило у привіллі!

Неймовірна тиш-ш-ша… Заніміло
осягаю падолисту трепет
і вбираю у єство зомліле
листяної заметілі ш-ш-шепіт …

Бачить зранку Ганя Лесю: - Як жива, здорова?
Щось доїтись стала слабо враз моя корова.
Леся каже: - Що ж ти хочеш? Може вже й не годна.
Моя, бачу, теж додому часто йде голодна.
Ганя щось собі згадала. Враз питає в тої:
- Слухай, Лесю, скільки літрів зранку ти надоїш?
Леся в сміх: - Чого питаєш? Так, як інші люди.
Як коли. Та літрів десять, певно, добрих буде.
- Скільки ж літрів ти здаєш? - ота спитала Лесю.
- Рівно десять.Так, як треба.Кожен день по десять.
Більш не можу. Чесне слово. Треба ж якось жити.
Пару літрів, звісно, дітям мушу ще лишити.
Ганя хитро так всміхнулась: - Міру треба знати.
Я он теж надою десять. А здаю дванадцять.

Іду, щоб знову повернутись
до гір, до скель фальшивих фраз,
до рік печалі і отрути,
їдкої куряви образ.
Щоби з тобою знов збирати
із вовчих ягід мед-нектар.
Безодню бачити й ступати
у створений мені Тартар.

2012

Мій човнику, осінньої пори
Прибились ми до берега чужого...
Як молитовно тліють явори,
Зодягнуті у золотаві тоги*...

Тут ветхий млин самітником стоїть,
Немов ковчег біблійний серед моря.
Тремтливе листя буйних верховіть
Нашіптує печаль далеким зорям.

Столітній дуб, як вервицю в руках,
Перебира із жолудів намисто,
І тане постать, світла і крихка,
У надвечір'ї грає променисто.

Ген розплелась заквітчана коса
Струмка дзвінкого по плечистих схилах!..
На теплу душу випала роса,
Мій світлий смуток ніжно посріблила...

Забулося і тлінне, і земне,
З очей сповзає висвячена втома...
Прадавній ліс-загублений Едем,
Моїх блукань омріяна укрома...



*тога-верхній чоловічий одяг у Древньому Римі.

У мене - перерва, сувора, північна зима...
Нагострений спис, наче компас, поверне додому.
Кордон перетнуто – і шансів на втечу нема.
Бо зорі німі, як останні судоми Содому.
Нагострений спис, ачи меч, і на спокій – табу.
Господь недосяжний, ворота до раю залізні.
Померти на мить, щоби потім прожити добу.
Та в мене – перерва, складайте списи у валізи.
2011.

Повідає про тебе хто онукам? –
Батьки уже на цвинтарі давно...
Чи дуб могутній, а чи буйні луки?
Та їм, на жаль, цього теж не дано.
А як колись дозріють вони серцем,
Захочуть про бабусю усе знати -
Тоді і почитають оцей вірш,
Коли правдиво зможу описати.
Що пам'ять береже моя і досі -
Про ті роки далекі, нелегкі,
Як ми росли розхристані і босі,
Залякані батьки неговіркі...
Як хати у селі були порожні -
Займали їх під клуб і під сільпо.
Про час той повоєнній, і тривожний –
Коли були усі ніхто, ніхто.
Як ти росла безбатченком при батьку,
А він у зоні був - на «Колимі»,
Бо рятував від голоду дружину -
Наталочку – за це й сидів в тюрмі.
І били його покидьки тюремні,
Бо не такий був зовсім, як вони,
І як сім років мріяв він щомиті,
Щоб Бог нагородив його крильми.
Полинути додому, до дружини,
Обняти діточок своїх малих,
Побачити дорослішого сина,
Бо доню і побачити не міг.
Без нього народилася маленька,
Без нього підростає котрий рік...
Поніжити долонечки пухкенькі...
Сумним думкам уже губився лік.
А ми тоді – малесенькі ще зовсім,
Жили дорослим – і своїм життям,
І матері – рабині безголосі –
Принизливим раділи трудодням.
А ми самі – і літом, і зимою,
За іграшки зимою лід і сніг,
А влітку кукурудза із косою,
А ще зелений і м'який моріг.
І їсти нам хотілося щомиті –
Окраєць хліба – їжа і десерт…
Колись онуків може зацікавить
Далеких днів житейська круговерть

Липень 2012р. Надія Таршин

Вшановуєм двадцять років,
А які вони важкі...
Де надійність і де спокій,
Вчинки совісні, людські?
Влада підла і зухвала -
Бере щільно у кільце,
Підняла усі забрала,
Не ховає і лице.
День за днем усе нам важче -
Під катком не продихнути,
Поодинці, поодинці -
Цей тягар нам не зіпхнути.
Час іде, іде, іде...
І калічить наші душі.
Мій народе, де ти, де?
Час дійти уже до суші,
Бо болото непомітно,
Дуже швидко нас затягне.
Ніби можна і терпіти -
Неприємно тільки пахне.

2012р. Надія Таршин

Ми скорилися
спогаду й осені,
де величному –
стрілки секундні.
Нам, попутнице, -
дні відбатожені,
сотня круків
на долі та груди.

Час розгойдає
титри затьмарені,
вже своїми
назвати їх варто.
Віджонглюймо
одвічними карами,
щоб не взятись
за мічені карти.

Відшукали прожилками
втрачене,
ну а жилам –
ворожі вігвами.
Сто монахів
між нашими втечами,
сто без гАбітів -
Божого краму.

Сто імен
поміняли на блискавки,
запізнілі,
як полум’я Крішни.
Ніби поруч,
мов янголи, близько ми,
а майбутнє –
загубленим віршем…

Ми скорилися…

2012р.

Художник Ярослав Саландяк.

Йде ура-Ганька-Сенді,
Віє розбоєм, виє,
Де моя фляшка бренді,
Мo' страхи долу змиє.

Йой, зависа тривога,
Коло прилавків – черги,
Очі усі - до Бога,
Брижами - страх печерний.

Сенді усмак люляє,
Хвилями поціляє,
Має доволі втіхи, -
Всипати на горіхи.

Гань-Галовінська Сенді,
Відьмище океанська,
Я підіймаю бренді, -
Там, вдалині, й останься...


10.28.2012

Жовтогарячі мальви
Посходили між снігів,
У скреготінні гальмів
І скреготанні зубів.
І обнялися мальви,
Зростили оранжевий сад,
До сонця, свободи й слави,
І більше ніколи - назад!
А скільки добра і сміху
Набрався зігрітий майдан,
Що вже тої вольниці втіху
Нікому би не оддав!
Чоломкалися, співали,
Вінчалися молоді,
Оранжево всі братались -
У радості і в біді.

       До того свого Майдану
       Вкраїна ішла віки...
       Раділи князі преславні,
       Гетьманство і козаки,
       Цвіли прапори, клейноди -
       Так! Україні - так!
       І щулився од негоди,
       І недруг її закляк.
       Бо як не бреши народу,
       Він повінню все зірве
       За волю і за свободу!
       Так!
              Україна живе!

       Гей, обнялися мальви,
       Зростили оранжевий сад.
       До сонця, свободи й слави,
       І більше ніколи -
              назад!..



2004

Мов їжачок, десь покотилась музика
Твого хлоп“ячого кохання
І ця усмішка не остання
І вітер передасть вітання

Туман серпневий сливи трусить в кошики
Хтось понесе їх, без обману
А хтось візьме,
        а потім гляне -
Шматки серпневого туману...




1990

Озвись мені, моя любове!
У світлій змові я з тобою.
Із цілим світом наодинці
Тобою сповнюся по вінця.
Дитинно викохаю душу,
В собі зродити сонце змушу.
Не відтіняти, а світити -
Лиш тільки так і варто жити.

Свіча згорить - лишає тлін,
А сонце прагне перемін!

10.2012

Літнім джазом у перейми вітру
листя шурхіт, як вечірня сукня,
пасма дощику лицем привітним,
скажуть серденьку, що я богиня.

Колір золота підкреслить вроду,
губи маками – хмільні цілунки;
примхи осені диктують моду,
пишуть віршами складні малюнки.

28.10.2012

мої каштанові думки
не хочуть в ірій одлетіти
так хризантемно пахнуть віти
зронивши палеві листки
а вітер
о цей дикий вітер
невже зуміє оживити
листи
чи листя
чи думки

каштани піднімають діти
забавитися і радіти
у час минущий і місткий

дитина й осінь
я і ти
й мої каштанові думки

10.2012

У тебе серце крижане, бо лід
Застиг у нім, як величини сталі,
Але кохання сильного болід
Впаде, розіб"є їх, твердіший сталі.

О вітре зір, осколки геть мети,
Вже королеві гір їх не вживати
В міцних напоях. Досягну мети,
Коли знов явишся мені жива ти.

Хай ніжність пухом поміж нас літа –
Вогнем очей холодну кригу краю –
Теплом любові й щастя щоб літа
Були зігріті наші в ріднім краю.


28. 10. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Дажбогів гай, Конча Озерна.

Очищення душі - розмова з другом.
Незвичний і музичний діалог.
На двох у нас одна осіння туга,
Гітара, як завжди, одна на двох.

Дві кави на столі - тече розмова,
А жовтень за вікном сльозу пустив.
Можливо наша зустріч випадкова,
Але не випадковий цей мотив.

Хай на небі тануть хмари,
Хай на серці тане лід,
Хай повчає нас гітара,
Як нам жити далі на землі.
Я повідаю тривоги,
Ти - про радість розкажи.
Ми подякуємо Богу
За таке очищення душі.

Акордами роки, життя - мов пісня.
З мажору на мінор, і - навпаки.
Усе, що наболіло, в серці тисне -
Складемо у римовані рядки.

А потім ти підеш. Настане тиша.
І слідом за тобою йдуть дощі...
Але мені напам'ять ти залишиш
Світлу цю мелодію в душі.

Пародія

Якби в музей пішов,
Якби…
Та звабили коліна
Слічні.
І враз забувся
Про скарби
Сучасні
І середньовічні.

Подумати про гріх
Не міг…
Мов паперівка –
На долівку,
Та й підкотивсь
Тобі до ніг…
Не наступи
На паперівку!

Поглянь! Не сип
На рани сіль!
А кров пульсує так,
Аж свище…
Змішалось все –
Легенди… хміль…
Вино…
Я підкотився ближче…

… А цілував,
Що ледь не вмер,
Ті кучері
Чорніші сажі!
В музей ні кроку
Відтепер –
Мені і так…
Як в Ермітажі!

26.10.2012

Пахнеш яблуками і снігом,
Вітром, затишком і теплом.
Близько-близько і так невміло
Пригорнулась, і запекло...

Знову вечір блукає містом.
Ночі сліпнуть в твоїх очах.
На підлогу летить намистом
Все, що мріялось по ночах.

Ти не віриш в чарівне диво, –
Снігу, яблукам і мені.
За вікном шаленіє злива,
І стікають осінні дні.