Нехай святиться ката мого ймення,
що він мені тобою зшив повіки,
йому підвладні, мов дракони, ріки
засмоктували в мул мої корені,
хилилася, твоїм вітрам покірна,
кори та коси розстеляла зливам,
побита блискавками, мокра та щаслива,
я реготала, я навіки вірна,
мій кат хапав мене за мої тіні,
ти пив вино під бронзою торшерів,
мій кат зшивав повіки, вікна, двері!!
- Твоїм промінням.

2002-2012

У тихому парку надії
Тремка літургія по літу...
Акація щемно сивіє,
Заплівши туманами віти.

І сипле берізка під ноги
Найвищої проби намиста,
Де осінь убравшись у тоги
Уже заграва падолистом.

Ялиця теленька у дзвони -
І гучно-каштанно між лави
Спадає освячене слово
Прощальної літньої слави.

Бруківчано-вицвілі тіні -
Помалу неначе й щодуху...
Тремка літургія надії
Шепоче щось парку на вухо...
(27.09.12)

Розродилась громом чорна хмара.
Стрілами впилися блискавиці
Й серце зранили. Небесна кара
Твоє слово, виточене з криці.

То не злива, ні. То плаче небо.
Друзки серця розсипає градом.
Не карайся, не жалій, не треба...
Серед літа сніг на квітах саду.

Післягроззя чисте над полями.
Шлях підсушує засмаглий вітер.
Хоч дорога ця не до вігваму.
На старих стежках печаль розлита…

Та не висохло душі озерце.
Тож вертай до мене неофітом.
Ти прийди, коли відчуєш серцем,
Що без мене вже не зможеш жити.

Збудуй мені Едем в своєму серці,
де ми жили б не голі,а відкриті,
і посади там Дерево любові.
Хай родить вона яблука налиті.

Та не пускай туди змію повзучу,
щоб не точила яблук того древа.
Хай там живуть, як в давній добрій казці-
Король - то ти, і я - то королева.

2012

Пітьмою ангели розкуті,
Беруть, що хочуть
Всіх женуть.
Відводять свій безсмертний погляд,
Звичайних смертних не минуть…
Самі ж в той час куштують вина,
Як смертні гнуть горба на їх
І це все є для насолоди,
Для їхніх незабутніх втіх.
Пітьмою ангели розкуті,
Беруть, що хочуть
Всіх женуть.
Візьмуть навіки навіть душу
І більш її не повернуть...

пересели мене у флешку
перемели на фарш мене
і попередь, щоб головешку
ніхто не смів мокати в мед…

там мухи... мухи… ціла зграя
і дьогтю там не ложка, дві
і навіть чорт, і той волає
ось - ось покличуть Брюса Лі…

а той хлопчисько не потерпить
за правду цвях в долоню вб'є
припреться гнів, а слідом герпес
життя - кіно. дивлюсь - моє…

праобраз честі - харакірі...
о самурай! мотай на вус:
помру сьогодні тонкошкірим
зувсім не так, як цар Ісус…
2012.

Палали в полум^ї листи
тієї ночі.
Це відходили назавжди
мрії дівочі.
Я півжиття жила колись
листами тими,
тепер горіла у вогні
разом із ними.
А раптом ще врятую все,
вогонь задую?
Задула. Клаптик у руці,
а там - "Цілую".


2002

Премудрістю пронизана канва,
Хіба ж від цього стане вдвічі легше.
Зотлілих днів не вишита крива.
Байдуже, уостаннє, а чи вперше.

Майбутнє мерехтить, зомбує мить.
Невпевненість рахує полустанки.
У безвість незбагненну потяг мчить,
Відпущено всі гальма до останку.

Ховають стиснуті вуста слова.
Хоч таїна мовчання – красномовна.
Напівпрозора правда ще жива,
Та десь блукає, наче пес бездомний.

Ось так і я пройду й не доторкнусь
Одвічним сяйвом до твоєї долі…
Та все ж надія не вмира чомусь.
Нехай горить й не згасне мимоволі.

Давай-но будемо з тобою ми на "ТИ"?
У свої друзі ти додай мене "ВКОНТАКТІ";
Додай в "ФЕЙСБУЦІ", в "ОДНОКЛАСНИКАХ" знайди
І неодмінно ти знайди мене у "СКАЙПІ".

Багато творчості моєї в Мережі:
Легко знайдеш мене на сайтах літ-порталів -
В "ПРОБІ ПЕРА", в "ЧОРНИЛЬНІЙ ХВИЛІ" є вірші,
Ще є в "РУКОПИСІ", на "ГАЦІ", в "САМВИДАВІ".

"ХАТА-ЧИТАЛЬНЯ" є також чудовий сайт;
Рожеве чудо "КЛУБ ПОЕЗІЇ" теж класний
І гарантовано всіма є копірайт*.
Там кожен може розмістити твір свій власний.

То як, домовились, зустрінемось десь там?
Лиш однойменним нік твій "МУЗА" хай там буде!
У соц-мережах ми зійдемось сам на сам,
Щоб на літ-сайтах в парі нас читали люди.


* Копірайт - в перекладі з англійської означає АВТОРСЬКЕ ПРАВО!

коли виникає музика з нічого
так хочеться пригорнутися до Бога
до сивого бородатого з очима
що нагадують дощ за вікном і чимось
матіоловий вечір і капустяне літо
і свічу монастирську що тонко світить
коли виникає музика
замало
і усієї небесної емалі
і кульбаб у сонячному павутинні
а Бог усміхається
у сні дитинно

в чорториях душі надто п’янко
а листя злітає і осінь іде під укіс
ще нічого не значить
це гаряче вино у скронях
і нічого не важить це золото
золото сліз

у серцевих розверстках бої
бій за осінь за тебе за мене за нас
тим не менше болить
тим не більше засвідчує приязнь
ця інерція гри із облудою
гра без прикрас

а на запонках осені сніг
білі крила лежать
як без крил білий ангел злетить
надто легко ущент
надто важко в уламках
тим не менше болить
тим не більше виходить за рамки

2012

Нехай пробачать мені герої:
Не написала про них ні слова.
Вони до мене завжди холодні,
А я на їхню любов голодна.
Якщо судилось не повернутись,
Згадайте з болем або із жалем.
Або заплачте! Вони, герої,
Напевно, люблять, щоб їх згадали.
А я учора читала книгу
(Мені під силу великі книги)
І бачу, чую, що не осилю,
Що швидше книга мене осилить.
Ще сто сторінок! Герой гарцює,
Ще кінь ірже молодечо й скаче...
Великі літери не врятують,
Малюнки гарні – також навряд чи.
Я вже ридаю... Чому герої,
Які одначе в кінці загинуть,
Так довго й вперто тримають зброю?
Хіба, скажіть, я у чому винна?
Його чекає принцеса-краля:
Вуста-пелюстки, сапфіри-очі.
А я, читаючи, так ридала,
Бо коник, певне, теж жити хоче!
Герой загине... І вічна пам’ять.
Принцеса гарна і гарно плаче.
А я не принца – тебе чекала.
Тому герої нехай пробачать.
2009

Мій пане, це осінь знову? -
Так, осінь – осіння осінь…
Я чую вашу розмову
у дивному безголоссі.

Мій пане, невже це осінь? -
Багряна і полохлива.
А може, мені здалося?
Ні. Осінь. Осіння злива!

Мій пане, навіщо осінь? –
Так холодно в цьому світі.
-Берези вже жовтокосі...
-Ще сонце у верховітті!

Мій пане, це справді осінь…
Не треба у ній мовчати.
і серце ступає босе,
щоб світло Вам дарувати...

Убезпечені від гроз й гітарних рифів,
сховані за дві дороги від халуп,
п'єм глинтвейн, пари вдихаєм сиві,
в коньяку вишукуєм кору
дубів, і сосен з ялівцями
запашні та млосні спогади живцем.
Вітер гупає вікном ночами,
плед з трояндами, подушка з ялівцем,
в'язані шкарпетки, кашеміри,
павутинки-шалики і чай.
Зими й літа тут не знають міри,
весни й осені тремтять в очах.

2012

качки летять крізь озеро і небо
женуть липкий туман до осоки
за ними літо котиться у невідь
збирати мед від холоду гіркий

засмагла осінь ходить берегами
гойдає листя сяйвом золотим
і строїть голос тисових органів
на перший хрип іржавої сльоти

тело роскошное
женское...
голод.
посев невзошел.
дело ли - серп и молот -
сеют любви помол?!
город.
взрослеем случаем.
прошлое.
Боже, храни...
гибнут вначале лучшие,
памяти
тонкая нить…
где ты, Страна Спокойствия?
всего остального -
брысь!
есть одно удовольствие: -
травля под осень
крыс…
2012.

помер в душі комедіянт
у день народження буржуя.
тепер там сміхом Діамант
автопроцесом оперує…
... життя - найкращий пародист.
ти усміхнешся. зарегочеш...
буржуям оплески, а свист
собі під ноги - жити хочеш?!
... хлопоче з неба Глазовий
він генерал із сміхотворців.
буржуя, - каже він, - прибий,
які ж то ви, до біса, хлопці…
смішіть і смійтеся!!!
Сам Бог
творив… і щиро
посміхався.
2012.

Тримають міцно ще: тепло твОє - постеля;

ТвоЇх цілунків тління - мОє тіло.

Думки твій образ не пускають із оселі, -

Все фантазують зовсім неуміло.



Лежу у ліжку, не розплющуючи очі,

А стан душі ще й досі в ейфорії.

Дотик світанку, - ніжні спогади із ночі:

Як про любов шептались наші вії..,



Тісно зімкнуті пальці рук від насолоди -

Енергій наших двох Обмін-портали.

В світі ніжнішої немає нагороди, -

Літати в ейфорії понад хмари!

Забула погасити світло
в минулім наших почуттів.
Так ясно там і так там вітряно,
неначе ангел пролетів.

Моє життя багато років
освітлюється тим вогнем.
Горить, немов зоря висока,
навіки втрачений Едем.

2012

Шумить вода Всесвітнього потопу
в моїх думках,
шукає десь притулку одинока
душа, мов птах.
Знайдеться може дерево чи гілка
в стихії бід,
врятується самотня українка
і її рід.
Але пливе ковчег по хвилях
розбрату в вир,
не видно гілки порятунку
ні вздовж, ні вшир.
О, де ти, дерево спасіння,
від власних дум,
я голубом до тебе лину,
прийми мій сум.
Злітаю ластівкою в небо
над морем сліз,
хоч би верба, хоч би калина,
хоч тінь беріз.
Ось чорним птахом піднімаюсь,
вода шумить.
О, появися, провидіння,
хоча б на мить.
Не дай пропасти одинокій,
слабкій на дні.
Нехай в душі післяпотопні
засяють дні.
2002

Ти осторонь, а я весь у тобі,
Мов промінь сонця в крапельці роси.
Як подарунок, взявши сам собі,
Він п"є до дна її нектар-краси.

Я осторонь, мов одинокий став.
Веселкою ти увійшла в мій світ,
В життя його додавши кілька барв.
Щезає тлінно твій в повітрі слід.

Я лист осінній. Впавши до землі,
Тобі вклонився, Осене моя!
Я чистий лист паперу на столі.
В віршАх ми разом, Музо, - ти і я.

Два кроки в осінь і тільки один – у літо.
Вересень вивчив лише отакий танок.
Вабить мелодій темних, густих палітра,
Мне і вовтузить вітер шматки думок.
Так і танцюю з Вереснем дивно-дивно.
Тепла, м’яка, покірна, бо він веде.
Тільки танок… і плащ його довгий, штивний,
Наче остання нота, до ніг впаде.
2012

Не пишеться…
Не спиться у рядку,
Не дихається римою, мов киснем.
Чіпляє колір
І здається звук -
Тони і ритми дражняться навмисно.
А все не те…
Блукаю у лісах,
Загублених давно, в палеоліті.
Десь тут живе
Той чудернацький птах,
Якого треба випустити з кліті.
2012

Здається, кава обпекла - .
Годинник міцно зачепив венозну кров.
До краю, певно, ми догралися в любов,
не реагуючи на "стопи" і на "звуки"...

Не йдуться ноги навіть у прекрасну осінь.
Не б'ється серце, лиш порочно калата!
Це так уперше - серед вересня зима
перетворила листя у льодові сльози...

А що слова? Вони уголос - геть німі...
Невиліковно те, що рани залишає.
Змиритись важко - і куди подітись далі,
коли зітліло те, що билось у мені...

мамо,
під мої ноги всівся пес,
забарвлений під мокко,
насторожив медові вуха,
і до небес завив,
послухай;

мамо,
і рівно половина
викотилась місяця
зеленого, брунатного;

хапливим кроком
постать біля банкомату
схопилась з місця,
закрила вуха,
шаруділа чеком,

а пес
світився чистим янтарем,
і вив як в опері,
дрижали мекки,

мамо!,
який янтарний світ!,
коньяк, ліхтар та пес,
і псові очі мокрі,
яка погожа ніч!,
і пес, замість трембіт

2012

Я політи-комп’ютеризована,

Я в реалі, і я сучаснію.

Я в криниці вода газована,

Псевдоблагами онещаснена.

Літаки чисте небо дримбають,

Проводжаю хвости очима.

Та не бачу чогось незримого,

Не знаходжу першопричини.

Я здрібніла, змаліла в цяточку

Я - нікнейм і штрих-код на ньому.

Відпустіть мене з-під сучасності

Хоч на тисячу літ додому.
2012

Сусіди не заснули й на хвилину,
Під вікнами збирались глядачі,
А за вікном ішла прем'єра: "Еро-тіні
І спецефекти – із грозою уночі".

А попри стіни сипався будинок
І над дахами вило раз у раз -
І акт за актом без антрактів і зупинок
На ринвах грали дощ із вітром джаз.

Гроза стихала, втомлена, потрохи:
Лежав розбитий в трісочки паркан,
А попід ним - і стрінги і панчохи...
Під знос - включили згодом у генплан.


27.09.2012

(Майже всерйоз)
Я ледь не став прощальним словом Музи,
Коли вона навідалась вночі,
І так завзято підняла на глузи,
Що я заледь відбився, плачучи.
Вона ж мені дошкульно докоряла
За поспіхом зримований сонет,
Тире і коми, і крапки звіряла,
Де ямб скривів, як той анахорет.
Там знехтував законом віршування,
А тут строфу пустив на самоплив,
І що думок високе поривання
В поезію, як слід, не перелив...
Та отакої! Як же я старався!
Сопів, кректав, вишукував слова.
Знайшовши їх,- під сумнів брав, вагався,
Аж обертом крутилась голова.
Мені здавалось: он який я вправний -
Всю душу вклав у визрілі рядки.
А тут виходить - графоман бездарний,
Ну, словом, геть, сякий-перетакий!
Та я мовчав... А що тут говорити?
Вона ж чарівна Муза, як-не-як,
І має рацію. Мені вже нічим крити,
Тому такий і стався переляк.
Оговтавшись, я Музу став благати,
Аби вона не шпетила дарма -
ЇЇ візити до моєї хати
В пригоді стануть - виходу нема!
Тут юна діва вперше посміхнулась -
Чекала на подібний резонанс,
А потім легкорвійно повернулась
І миттю полетіла на Парнас.
2010р.

Сон-як-спогад,
сон_як_маленька ластівка попід стріхою,
Сон, який можна носити, ніби пасмо у медальйоні –
про довге літо на винограднику,
про босі ноги, нагріті білим піском,
ти збігаєш із кручі,
що притримує море у порцелянових рамцях (аби не вихлюпнулося),
бачиш – смарагдова ящірка на сивому камені пильно на тебе дивиться –
і не боїться.

Запах солі та йоду,
мадери, теплого золотого волосся,
Вітер, що підкидає пасма і обдуває шию,
тіні темно-зеленого листя,
схожого на широкі чоловічі долоні,
що торкаються твоїх колін...

Мушлі на шворці тихо шушукаються,
як зграйка школярок,
і дрібно дзвенять на худих зап'ястках,
коли кличеш його рукою…
Курячий бог у западинці поміж засмаглих грудей
обіцяє зелене щастя -
прозоре й солодке,
як виноградинка
поміж твоїх обвітрених,
зацілованих губ…

...о так, не буває - і в цьому безвихідь:
іти через яву неначе крізь сон.
Іти обережно, минаючи лихо:
надія на успіх - одна на мільйон.

Болото затягне все глибше донизу:
гнітюча багнюка безправ’я й брехні
задушить у злиднях, затопить у кризу,
бруднить найчистіше у тобі й мені.

І як не старайся - нема порятунку:
усі ми - раби не по волі своїй.
Надія остання - яка за рахунком? -
сконала в багні недозволених мрій.

___________________

...ти знаєш, мій друже: насправді ми спраглі
добра і любові, безпеки і щастя,
дитинства чудес незгасимих смарагдів,
живої води від Святого Причастя.



вересень 2012

ТИ перетягнеш тятиву ,
убивши того, хто стріляє
у свою душу впівживу.
Ти є - і вже тебе немає!

Країна голосно кричить:
" Прокиньтесь, діти, ранок зріє!"
Недоколисаная мить
в очах пустих проряботіє:

"Ти винна нам!" - "Кому? За що? Я ж віддавала свої крила
на прикриття пустих вікон, щоб ці серця не просквозило!
Я відпускала за кордон дочок своїх - у душ могили...
А ви повстали в легіон сердець байдужих, почорнілих"

Я хочу,
щоб це був лиш сон...

осінній блюз
пора видуває знов
і п’є дощове вино
впивається ним
по вирій

але люблю
в багатті твоїх очей
дощенту згорає щем
то серце палає
щиро

і я живий
в останній твоїй сльозі
далекий та не чужий
злелечений та
безкрилий

у сон-траві
де зір нам наплаче ніч
на місячному коні
прилине забута
милість

люби мене
як перший пташиний лет
нам небо вже замале
ми хочемо стати
раєм

нехай збагнем
які ми рясні сади
і скільки в плодах води
де серце краї
стирає

осінній блюз

26 Вересня, 2012

У горах Осінь
Певно, дуже гарно
Пересидить три місяці
У кронах
Німих дерев
Що голосом трембіти
Тебе покличуть
Мавок покохать.

У Львові Осінь
Жовто, трохи хмарно
Переклубочить листя
І мене.
А я однаково
Спокійно і тривожно
Буду тебе із жовтих гір чекать.
26.09.12

Найсмачніша вода – у карпатських струмках,
як солоно змокне рюкзак за плечима,
а ти досхочу вже нап’єшся очима
супокою смерек, і торований шлях
відгукнеться вагою утоми в ногах
та вражень добірних пластами густими.

Якнайліпша чорниця – обабіч стежок,
що, гору обнявши, приводять до хмари,
а хмари чаклують , і крапельні чари
наливаються в серце, а волі божок,
підхопивши зі стежки не зроблений крок,
готує з думок таємничі узвари.

Найчистіші вітри – то вітри з полонин,
котрим відкриваються в горах озера,
і папороть листя своє, наче пера,
умочивши у вітер, спішить часоплин
влаштувати у казці миттєвих картин,
де Велес іще не прадавня химера…

Ти думав, я в обійми упаду,
Як перше світло сивини на скроні?
Та я не квітка ніжна у саду –
Скоріш колючка у твоїй долоні.

Росою не скочуся по щоці
В ранковім сяйві першого проміння –
Твоїх думок задавнені рубці
Пригнічують пахучість і цвітіння.

І з грунту рук твоїх не проросту,
Бо як мені буяти від отрути,
Коли мене, наївну і просту,
До примх упертих ланцюгом прикуто.

Ще тремтить у променях світанок,
Ще радіє травами земля,
Кида груші вересень на ганок
І тепло, як руки, підставля.

Аж сміється осінь промениста
І збива горіхи нашвидку,
Горобини порване намисто
Розкотилось жаром по садку.

Сміх петуній - різнокольоровий!
Значить, ще не буде холодів.
І, піднявши обважнілі брови,
Знов каштан у вересні зацвів.

А думки - метелики крилаті -
Позлітали вище яворів...
І, прилігши на батьківській хаті,
Білий день у айстрах відгорів.

Яка досада!- сонце одзвучало-
перелило сусалі дo листви.
Ще ледь відчутне осені начало,
а тепле "вчора"... ми вже з ним на "ВИ"
і серце камертонить ля мінором
тужливому крилу у небосхил.
Розгульному Сіверкові не сором
з дерев одінь коромсати щосил.
Рапсодія дощу - життя мотиви,
у мушлі сну так затишно душі
і, навіть, баболіто срібно-сиве
y хмарні заховалось вітражі.
Яка тривога! - передкрок у невідь,
жорствою критo часовий поріг.
Минулого - тумани перкалеві,
майбутнього - невизначений штрих.
А ти в золі років аж по коліна
шукаєш те найважливіше сло...
А Слово - шелест, позолоти пІна...
Яка досада! - літо відбуло.

Пародія

Непросто я знайшов вино,
Що лиходій сховав під стріху
(Як взнає – буде не до сміху)
Хай кислувате – все одно!

Картіна супер на даху…
Котів порозганяв, немає.
Вони полюють – заважають,
А я не можу “на суху”…

І місяць після чаркувань
З мінора повним став мажором!
По літрі – заспівали хором,
Босх здивувавсь – в таку-то рань?

Удвох літаємо між хмар –
Таки попав в натхнення сіті…
Мене “пробило” на граффіті –
Ущент розмалював димар.

А ще кричав в димар: “Гу-гу!”,
у мерехтіння вільних тіней…
Перехиливсь, упав… у сіни,
Примісячивсь… на кочергу.


26.09.2012

У теплому куточку примостилась,
Ближче до печі - тлів іще вогонь,
Накинула хустину, плечі гріла,
В ногах тулився кіт, теж змерз, либонь.

І тихо так, і суму повна хата,
Сидить бабуся і думкИ пряде,
Колись дітьми і внуками багата,
Тепер сама, ніхто вже не прийде.

Село для них, померлих років цвинтар,
Бо й сад пропав- посох, поріс бур’ян,
Пусте село, свистить у травах вітер,
Нема вже чим потішить городян.

Лишила пряжу підійшла до Бога,
Що з Матір’ю з покуття споглядав,
Молитву тиху мовила, небога,
Щоб щастя дітям, внукам посилав.

Осіння злива, грім і блискавиці,
і тарабанять краплями по склу
нитки води з небесної криниці,
сплітаючи струмкову бистрину.
Шалений дощ... Сумна осіння пісня
намоклим листям падає до ніг,
а туга в серці тисне, тисне, тисне,
як душу нерозкаянную гріх.
Оця гроза - останній подих літа,
воно ще раз вернулося на мить -
і вже в прощання келишку надпитім
розлука зосеніло жебонить...
2012

зачем тревожить лишний раз
"Люблю"?!…
я ревности боюсь.
боюсь, что искалечу
наш королевский конницы "аллюр"
и этот сентября
приличный вечер
зачем тревожить?
сплетни оживут
пустая трата,
взывать не поправимо,
о!
во мне еще не умер Робин Гуд,
и Ты всё привлекательней
без грима…
в истории запечатлён пример…
Ромэо и Джульетта
знаю,
не из лучших
столь важен в этой жизни
"свой размер",
когда сияет Солнышко сквозь тучи!!!
Светлана…
2012.сентябрь .26.

я повертаюся а осінь у дворі
мене чекає щоб сказати: добрий вечір
я стерегла твої давно забуті речі
ти не змінилася така ж як і до втечі
чи рада бачити – ну так беззаперечно
і навіть більше тобто без коментарів

я повертаюся – усе як і колись
лиш тонко золотом окреслені лаштунки
і ще не порожньо без мене тільки лунко
та щось зависло в наших з осінню стосунках
це порятунку просить раннім пензлем Мунка
легка корозія колишніх спільних рис

я повертаюся не згладити кути
бо не лише мені сестра вона посестра
вона не лестила й тепер мені не лестить
з німих дерев летять пожовклі палімпсести
крім нас нема у міжсезонні гірших бестій
я рада осене що є у мене ти

неправда,
все на світі
плаче,
хто при удачі,
і хто ледачо
її чекає
від ранку грітий,
щасливець долі…
і поневолі,
ті, що в неволі.

не треба звіту,
про рамки світу:
дитя планети,
простий й в щербеті,
на вибір долі,
на щастя-горе -
життя сваволю…

живе ж ледачо
щасливий мачо
і плаче, плаче -
нема удачі?!

і я ось плачу?
мабуть, щаслива,
сиджу і рими
вкладаю в фрази,
хтось прочитає-
така відраза,
хіба поетка
та русокоса?
вже ж бігла
босо,
холоднороса,
і знову просо
своє між перли…

невже не стерли?

лишилась фраза
своя Говерла
є лиш у Бога,
а ти, людино,
шукай щоднини,
і лиш опівніч,
вічуєш «знаю!» -
і "від-лі-та-ю"...

25.09.2012

В календарях фільтруються дні по роках і датах.
Годі у них шукати відбитки наших бесід.
Твій черговий здивується: "Дівчинко, ти - крилата?!"
А як же було безкрилому жити у Піднебесній?

А як же було без сорому тілом торкатись тіла?
А потім втішатись з Біблії: "Бог наказав - плодіться!"
Дарована мною зіронька в долоньці твоїй зітліла,
Із Мудрих ніхто не вигадав лишити в стіні ворітця.

І нарізно ми пізнаватимем смак екзотичних фруктів.
Лиш інколи щось штовхатиме в минуле, у вже забуте.
Не треба вертіти шиєю: вертатися - це не круто,
Хоча ні тоді, ні після крутим я не був, по суті.
2012

Просочувались стогони крізь стіни.
Гарячий подих... Піт на тілі, мов роса.
На стінах гра - ерО-вистава тіней
Під спецефекти за вікном: нічна гроза.

Політ бажань нестримних в грози ночі.
Трясе в судомах турбулентності екстаз.
Вулкан-блаженства в жилах кровоточить.
Для нас гроза нічного неба грає джаз.

Нема нічого - лиш сліди
і небо кольору слюди.
Там двоє - Бог і чоловік,
що поєдналися навік.
- Чиї сліди це? - він питає.
- Це наші, - Бог відповідає.
- А он, дивися угорі,
чому сліди тільки одні?
Ти мав якусь роботу може,
що там мене покинув, Боже?
- Тобі було там важко йти
і мусів я тебе нести.
Нема нічого - лиш сліди
і небо колоьору слюди.
Скрізь по землі ступають люди,
а поряд Бог із ними всюди.
І я благаю, хоч не гоже:
"Неси й мене хоч трошки, Боже!"
ps. А ще благаю без зупину:
"Неси, наш Боже, Україну!"

Ізвечора й до вечора по синагогах каяття
У скоєних гріхах перед Всевишнім
І просьби, аби лиш гарним був
Присуд Його на рік грядущий.
Це Судний день. Та дітвора безгрішна
Його щоразу перетворює на свято.
Таким, рабини провіщають, стане він,
Як завіта Машіах на безгрішну землю.
А поки що по синагогах сум і плач,
І тільки безжурний сміх дитячий,
Пташиний спів, безхмарне небо осені
Нагадують: Машіах десь уже в дорозі.

Ти у шафці ховаєш омелу, кота й помело.
Знай: пророки у нашому місті були чорнороті.
Власне, нашим це місто зробитись ніяк не могло
Та й не стало... втомилось... відклало на потім.

Скільки їх перейшло - тих, що вміли кадить фіміам.
І не в змозі були заповняти порожнє, просторе.
А моя еталонна блукала собі по світах.
...Пам'ятаєш: на пальцях моїх особливі узори...

Вже дорослому дяді ніхто не наллє молока.
А роки за роками... уміє життя постібаться.
Розпливається фотка твого... так, твого... малюка:
В мене теж є така... чорнобіла і старша на двадцять.
2012

Мені подруга з Англії листа
прислала сповненого болю.
Вона писала: "Олю, дорога,
я бідність проміняла на неволю.
У бідності своя є висота -
вона немилосердна, та свята.

Похмуро тут, як в наш осінній день,
із моря вітер завжди віє,
у свята не співають тут пісень,
по нашому ніхто не розуміє".
Я відповіла подрузі своїй:
"Ще гірше, як не розуміє свій!"



2012р.

Эх, Одиночество мое, Мадам вся в красном,
Промокшей осенью врываешься в мой дом,
Где пахнет кофе, ночью, сигаретами
И тем, что не разгаданно еще.

Ты правишь миром, теми, кто тебя боится,
Поэтому придумали любовь.
Тебя толкают, мучают и презирают
Но каждый раз ко мне приходишь вновь и вновь.

Ну, что ж, садись, побудь мне Госпожою,
Ты знаешь, мы не виделись давно.
Напрасно ходишь, ходишь вслед за мною
По серым комнатам как вор.

Ты не тревожся, Гость мой постоянный,
Я от тебя на шаг не отойду,
Ведь ты сомной, а я с тобою,
И пусть весь мир придумает любовь...