Хто читає сьогодні вірші
крім самих віршописців?

Я пишу особисто для себе,
щоб очистити душу від сумнівів,
компенсуючи спілкування
з дефіцитними однодумцями.

Відчуваю значне полегшення,
закругляючи думку римою,
насолоджуюсь круглістю крапки
й досконалістю знака оклику.

Рву написане,
зловтішаючись,
наче варвар,
що храми знищує,
лише я, на відміну від варвара,
нищу храми свої, особисті,
бо такі вони недосконалі.

Скільки лиха у селі, Боже, наробили -
На початку всі болота навкруг осушили,
Загубили пасовища, луги віковії,
Буйні трави повсихали - вітри, вітровії.

Ріка Стубла заміліла - на струмочок схожа,
Була гарна, повноводна, як дівчина гожа.
Лілеями заквітчана, джерельно-прозора,
Несла собі тихі води у Дніпро і море.

Болота усі живили ріку нашу милу
Їй водиці додавали, давали їй силу.
В повінь цю в'юнку красуню було не впізнати,
Розливалася навкруг, що не вийдеш з хати.

Як покінчили з болотом, за церкву взялися -
Із святими в землю врили, щоб не піднялися.
А вона, як наречена, село прикрашала
І небесною красою душі величала.

Все життя отам велося - хрестили, вінчали,
У останню доріженьку з неї проводжали.
Ще раніше зняли дзвони, хрести познімали
І куди усе поділи не чули, не знали...

Усі боялися усіх, рот не розтуляли,
Як везли на Колиму, добре пам'ятали.
Трохи десь перегодя і школу закрили,
Добре ще хоч залишили цвинтар і могили.

Є тепер газ і вода, і асфальт гладенький -
Усе менше село родить діточок маленьких.
І чорнявих і білявих, бо усі на втіху,
Щоб будили дзвінким сміхом кожну хату тиху.

Усе частіш сумно гляне хата сиротина -
Чорні вікна, биті шибки і бур'ян за тином.
І як боляче дивитись на усю руїну
І на прадідову хату - хату сиротину.

Важко буде відродити зачерствілі душі,
Що роками виживали в бездуховній суші.
Як повернемо у душі пам'ять і святині -
Нас цуратися не будуть благодатні днини.

2010 р. Надія Таршин

Женские годы летят словно птицы,
Тоскливо курлыча, уносятся у даль.
Куда же вы мчитесь? Не торопитесь,
Женские годы, наша печаль.

У душе мы, как прежде, красивы и юны,
И сердце, как в юности, просит любви…
Но у зеркало стали смотреть мы все реже,
Не хочется видеть морщин и седин.

Друзья поздравляют нас с юбилеем,
Желают счастья, здоровья и добра
А сердце от боли у груди замирает,
Да, стала стара я, стара я, стара…

О женские годы, мы вас умоляем,
Милые и славные, будьте добры…
Не ставьте печати на женские лица,
Пусть волосы наши не будут седы.
2001г.

Старіє голос. Ранок та імла.
А я стою, як віко проти вікон.
Ще трохи – й покладуть мені музики
погребне віно впоперек чола.

Ще може молитви зашелестять
та свічка перехилиться на груди.
Та й поведуть у білу хвищу люди
моє брудне налякане дитя.

За стіл посадять, сльози обітруть,
а не розрадять, а не заколишуть.
…Хіба прочахла поминальна тиша
впаде йому хустинкою до рук.

Не зобижай хлоп’яти, чужино…
Не насідай на нього, самотино…
Лети-лети, душе моя пташина,
і дихай-дихай на його вікно…

Мені би кольорів накупувати
І малювати вірші залюбки,
Та вже ні бурштину, ані дукатів,
Лише баюр засклених срібняки.

Багата панна одвізитувала,
З маєтками усілась у ридван,
І ставу остигаюча фіала
В журбі за нею вилила туман.

Затихнув гам, дощі холодні змили
Її слідів печальну таїну,
І на довкілля полинялі схили
Інакша жінка вийшла в ніч одну.

Із фарб усіх, що є на цьому світі,
Вона лише лілейну принесла,
Та, слава Богу, ясне сонце світить,
А це - вже щось для мóго ремесла.

04.12.12

Втопили мрії в алкоголі,
Розбиті вщент життям.
Ми переріжем вени,досить волі,
Щоб вдовольнитись забуттям.

Реаліями скинуті на дно,
Не в змозі встати ми на ноги,
Не бачим виходу,а лиш вікно,
А там за ним непройдені дороги.

Ми в очі розучилися дивитись,
Людину заміняєм штучним фото.
І заново ми жити маєм вчитись
Ми чуєм музику,але не ноти.

2.02.2011

Просякнутий нею я наскрізь,
Вона мій біль, мої страждання.
Вона не поряд,але для мене скрізь.
Не чує моїх слів й мої зітхання

Вона для мене сенс життя,
І нездійсненна моя мрія.
Ще крок й піду я в небуття -
Вона ж моя шизофренія.

Я вигадав її, як міф, як казку
І в неї до кінця я вірить мушу.
Хоча б на мить відчути її ласку,
Хоча б обняти крихку душу.

І я не знаю, просто плачу,
Думками себе душу,розриваюсь.
Нічого без неї я незначу.
Тікаю я в нікуди,від неї я ховаюсь.

Це почуття не заволодіє мною…

13/02/2011

Прощай, моя далёкая звезда,
Ты никогда не будешь рядом.
А за окном мелькают города,
Ты промолчал,сказав всё взглядом.

Стоят часы уже наверно год,
А я иду,но кажется на месте.
Я помню твой в призрении искревлен рот,
И дни осенние,потеряны без вести.

А в тумбочке лежат твои перчатки,
И зажигалка спрятана в кармане.
И это есть мои достатки,
Моя запутаная жизнь в обмане.

Звезда моя,ты больше мне не светищь,
Ты грозовыми тучами укрылась от меня.
Я возвращалась,но не вернусь,ты веришь?
Замолкнет голос мой,лишь эхом прозвеня.

20/04/2011

Гірка пора розчарувань.
Вагання небо обпікає,
Чекає сумніви печаль
Вокзалом осені. Останнє

Бажання впасти у траву,
Але вже іній. Виростає
І тягне нервів тятиву
Депресії голодна зграя.

Її тривожно-тихий шепіт
Стає невиплаканим болем
І розцвітає на вікні.

Нанизую на голку дні
Обвуглені… Грудневе поле
Орати хочеться мені.

04.12.12

тихо тече вода
тихо аж чути осінь
як вона листя зносить
стелячи холодам

тихо тече вода
миє гниле коріння
серце ховає в ріні
злякана тінь худа

тихо тече вода
каяною сльозою
на небесах прозорих
ангели крижмо золять –
добрий Господь
воздав

Ти – доля моя незлоблива
І віри незмінної суть.
Ти – сонцем осяяне диво,
Залюблене в себе, майбуть.
Ти – правда моя і сумління,
І згуба, і смуток, і гнів…
Ти – гордість моя неодмінна
І безум ясних почуттів.
Ти – радість на світі єдина,
Зусиль і сягань течія.
Ти – вічно моя, Україно,
Свята й животворна земля.
04.12.12

я тебе сьогодні перейшла світами
я тебе забула майже як слова
що пекли струною пахли гіркотою
ниділи кульгавим вітром по дворах

перейшла і годі перебула тремко
надспадає стума у нависну ніч
залишайся небом зоставайся тінню
перебудь без мене і мене забудь

Когда же смерть?
Когда же тишина?
Всё та же круговерть,
Борюсь з собой одна.

Прострация.Истерика.
Дипрессия.Апатия.
Моя кровать-Америка,
Тут ненависть-симпатия.

Мизантропия.Гуманизм.
И возрастает паранойя.
И пляшет рядом пофигизм,
Всё просто состоит из гноя.

Всемирный пессимизм -
Одна болезнь на всех.
И слабенький цинизм-
мой персональный грех.

Агрессия.Иллюзии.
Война за мир,и мир войне.
Убит своими ж музами,
Поэт валялся на столе

19/09/2011

Коли все застигало,
Я дивився знов на неї:
На заповстане волосся,
Кольору озерної лілеї.

На бліді,худенькі руки,
Що вчепились в покривало,
І на стиснуті вуста,
Що мене недавно цілували.

Я збирав розбиті чашки,
Я чекав її щоночі,
Та вона не поверталась.
Так мутніли мої очі.

Я дивився знов на неї,
Я не знав напевно де,
З ким сьогодні буде
І кого собі вона знайде.

Ще годину знов не дихать,
Щоб її та не збудити.
Щоб її та не злякати
Хоч так,люба...
Але я буду тебе тримати.

19.11.12

Цей холод.Ізсередини.
І страх забути все.
Чекати - це так втомливо.
Надія - все мине.

Це дивне відчуття,
Коли все стало на місця.
Все добре ззовні лиш,
Всередині...Немає нам життя.

Життя - це пошук.А чого?
Не докопатися до суті.
Брехнею так смердить давно.
Питання задані.Й забуті.

Все втрачено зусиллями моїми.
Забуто все наполовину.
Хто я?Моральна крапка.
Всередині загублено дитину.

11.10.12

Вона спить із дощем,
Коли всі вікна сковані морозом,
Укрита сіреньким плащем,
Іде назустріч грозам
В обіймах забуття туманного
Спогадів перетинає океани.
Їй хочеться життя такого ж гарного,
Які дарують її сни омани.

лютий 2012

Я есть время,что раны излечило,
Я есть шрамы на сердце и руках,
Я есть та, которая любила,
Я есть ложь в моих словах.

Я - рассвет,что мы проспали,
Я - цветок,что ты не подарил.
Я - крик,что был на тонкой грани.
Я - вздох, что на губах застыл.

Я - тепло,что ты не уставал дарить,
Я - волнение, когда ты рядом где-то,
Я - игла,а ты - порванная нить.
Я - твои глаза,что полны света.

Я есть я...

2012

Лишь тень преследует меня
По улицам пустым и мокрым,
И тишина в ушах звеня
Лекарство лучшее и доктор.


Я научилась быть к тебе глухой,
Я научилась прятать боль подальше,
Я научилась жить одной собой
Без лишних слов и фальши.


Так трудно стало притворяться,
Что будет всё у всех отлично.
Но мир не будет разрушаться,
И станет странное привычным.


И не откладывая жизнь до завтра,
За гранью боли веру отыскав,
Теперь наверняка я знаю правду,
Кто я такая вспомнив и узнав.

2012

Перший сніг розучує колядки:
«Коля-коля-коля-колядин…»
Слизько під ногами. Гладко. Падко.
Ти такий сьогодні не один!
Перший сніг – і знов коліна биті.
І такі захекані думки.
Пригадала сніг тієї миті,
де ще все попереду. Роки
тануть, наче сніг. А хтось, між іншим,
тільки починає власну путь:
- Колю, Колю, не цілуй… Тихіше.
Бо вуста. Мороз… Чекай… Ідуть...

Г.Ф…
Ти серце очистила муками болю
Від гнилі омани наївних надій
Тоді, коли вже покотилось поволі
Під гору життя у жалобі німій.
Ти змусила душу мою нерозквітлу
Від радості сяяти на самоті
Тоді, коли теплим промінчиком світла
Її обігріла в холоднім житті…

Зійшла ти зорею і впала за обрій
На відстані міри моїх почуттів,
Бо я іще досі відтворюю образ
В уяві отой, що мене оживив.
03.12.12

Зрікаюся болю сьогодні,
Запалюю свІчі надій.
Втікаю од тої безодні,
Де стогне розпуки завій.
І голос чужої зневіри...
Та буде все добре -
Лиш так!
Далеко од грішної прірви
Покути протертий гамак,
Натягнутий цупко Всевишнім -
Вибілює сонце і дощ...
Натомість змагати у тиші
Іду за просвітником прощ,
Благаючи світла і неба,
Блаженних світань і зорі...
Зректися,
Зректися від тебе
Допоки під силу!!!
Вгорі
Засіяти чистою синню
Отроцтво лелійних садів,
Аби не гірчило полинню,
Аби кровоточних слідів
У серці моїм не зосталось!
Ні тліні,
Ні темних корчів,
Ні болю,
Ні сивого жалю...
Лиш вогник
Надії-свічІ...
(3.12.12)

Всегда,как призрак,позади,
И молча по следам твоим.
Готова я была всю жизнь идти
Мой вечно грустный пилигрим,
И руки резать о слова твои,
И пить твоё презрение,как спирт,
И скуривать остатки от любви,
Топтать,топтать и мять свой мир.
*
Мы были словно брат-сестра
И были зеркалами от друг друга.
Мои глаза-земля,твои-вода,
А вечность нам была подруга.
*
Но слишком мы отчаяно любили
И слишком глубоко страдали.
Себя в себе мы попросту забыли,
Друг друга просто потеряли.

13.11.11

Оставь меня и сердце рядом положи.
Хотя не надо-забирай остатки,
А я тебе взамен всю боль и море твоей лжи,
Ещё немного слёз.Тебе наверно гадко?

И нет не всё!Держи осколки от мечты!
Тебе пускай теперь кромсают душу.
А вот и сны, где ты,и ты...и снова ты!
Да выбрось дрянь,ты слей их в лужу!

И да!Воспоминанья!Все сожги к чертям!
Они нам не дадут спокойно жить!
Но только осторожно,всё по дням,
Ведь я не научилась правильно любить!



Всё забирай!

Оставь лишь пару перьев своих крыльев,
Оставь свой взгляд и пару поцелуев мимолётных,
Тепло обьятий,что прикрыты время пылью.
И краску,чтобы полос нарисовать две взлётных.
мне...
Тебе...

13.11.11

Разбудишь сердце
ты до рассвета,
чтоб выпить первым
глоток коктейля
из ночи косточек –
амаретто –
на дне постели.
Перед метелью
им горько пахнет.
Пора предснежья.
А снег - уже он
вот-вот случится,
стучит в воздушные
он манежи,
кому-то снится
и нежит лица.
Родившись в тучах,
снег сам задышит,
и слышать будешь
на полнолунье:
на сердце шепчет,
шуршит по крышам
зима-колдунья,
зима-колдунья…

Как тяжело, когда плюют мне в спину,
И кроме маски только видят пустоту,
Когда мои слова затаптывают в глину,
И разрывают на куски мою мечту.

Невыносимо видеть ложь, одету в правду,
Что мне с улыбкой на тарелке подают.
Я отдаю почёт немому стаду
И тем, кто мне мозги мои клюют.

Я ненавижу страх быть осуждённой,
Непонятой, обиженой, забытой,
Страх от всех быть отчуждённой,
Презрительными взглядами убитой.

Я не люблю быть против всех,
Но не люблю и быть со всеми.
Я не люблю сарказм,ехидный смех.
Я не люблю себя,на самом деле.

3.10.2011

Готує нам життя спокуси, перепони,
Рови копає горе, збирає грона бід.
лИш тільки так чомусь: чим більші заборони,
Гостріше хочем той скуштувати плід.
Ось тільки не завжди те щастя десь далеко.
Розгледіти себе – найвище із начал.
І де б не полетів у вирій наш лелека,
Його вертає шлях додому. Тут причал.
Сумні стежки людей, які себе згубили,
А ще гіркіше тим, які йшли не туди.
Вони, мов у тумані, блукали і блудили,
тИм гірше їм усім – знайшли сліди біди.
Чому ж, скажи, людино, така ти нещаслива?
Скажи, допоки будеш шукати рай земний?
Коли давно відомо: умиє щастя злива,
Ось лиш сама собі ти серденько відкрий.
Вогонь душі живий. Його плекай поволі.
Огорне радість праці (відомо ж – сродний труд).
Розкриється душа, прихильна стане доля.
Один лише лінивець не вибереться з пут.
…Додому повернувся, спочити там бажав.
А світ ловив тенетами, та так і не піймав.


18.10.2012

Страшна біда, коли полюбиш владу,
А згодом розчаруєшся у ній,
І потім необачний вчинок свій
Перекладеш на владу: підлу зраду
Припишеш владі. Логіки ж нема,
Як не крути... Хто винен – ти чи влада,
В тім, що любив її? Чия ж це зрада,
Як не було взаємності?! Сама
Напрошується відповідь: бери
Все, що було взаємне й позитивне,
І перемнож його на супротивне,
Щоб знати результат: не сотвори
Кумира! Почуття ситуативне
Таке непевне, що не говори...

2006

Ніч знову стікає по вікнах у краплях печальних
Дощу, що завчасно навіює тугу та спомин.
Давно загубився у снах серед марень безкрайніх
Твій образ. А може, ти просто в житті випадковий

Прохожий, що тільки спинився напитись водиці,
Зігрітися серцем від серця палкого. І знову
Згубитися поміж доріг, де іскрять громовиці,
Пішов, залишивши на згадку, цілком випадково,

Свій усміх? Чому ж до цих пір ще бринить відголосся
Тих слів, що промовив мені у останній розмові?
Враз тиша запала глибока і навіть здалося –
Цей дощ і ця ніч у моєму житті випадкові.

02.12.2012р.

Зерниною майбутнього тоді була я,
А ти – садівником Пісень Божественних.
І серця філософія палає
Вже три століття яриною, веснами*…

У мандри кликали дороги Всесвіту
І ти з торбиною шукав оті сліди,
Охоче убирав сорочку вічності,
Подався мирно у нелетаргічні сни.

І простоту лишив у заповіт,
Пізнання глибини скарбів духовності.
У щасті лиш піднятись у політ
І далі, далі, далі від гріховності.

Близнюк у поглядах (нескромною здаюсь?)
О, Савичу, гнітить хором-домівка.
Твій світ з дитинства світлом захопив,
Стрілець – наш зодіак, життя – мандрівка…

липень, 2012

Я стала бабусею , і стала щаслива,
Дітки онуку мені подарили.
Софійкою дівчинку милу назвали,
І у променях сонця напевно скупали.

Бо сяє, як сонечко, дитятко моє,
Душі всіх рідних теплом зігріє,
Дідусі, бабусі від щастя аж мліють,
Як жили без неї, не розуміють.

Мама годує, і ніжно голубить
В очі заглядає, щічки цілує.
Тато до стелі її підкидає.
І до грудей своїх пригортає.

Рости – виростай , наша люба дитина.
Ангел твій сон береже, моя мила.
Щоб виросла ти у щасливій країні
Де вранці звучать пісні солов’їні.

2010

Коли вітри мугикають у грубі
Музику моторошно-колискову,
Я думаю, ось і лихий грудень
І ми йому та байдужі, моя любове.

І тіні чужі у своїй країні
Дибають інде за холод і морок,
Не відаючи, що було нині
І не пам’ятаючи, що було учора.

Бо на усьому ніч. І дим, і туга
Сни устеляють і терніє мова,
Триває трагедія недолуга,
Чи ми у тому провинні, моя любове.
Хто ми такі, аби знати, моя любове.

* * *
Коли до мене рима не приходить,
Пишу я білі вірші
І на них
Нанизую думок зелене листя:
Можливо, хтось помітить серед нього
Промінчик сонця чи хустинку неба.


* * *
Ти – гордий перетворювач природи,
Підкорювач її стихій первісних,
Дресирувальник дикого інстинкту –
Відкинь свою дубину й сотвори
(Не спотвори, а сотвори!) травинку!


* * *
Смутні часи біблійського потопу,
Столітньої війни криваві сплески,
Кошмар Варфоломіївської ночі –
То лише репетиції майбутніх
Майданеків, Хатиней, Хіросім.


* * *
І Гітлера, і Сталіна, й Пол Пота...
Не знаю, чи наважилася б жінка
Народжувати в муках материнства
Дитину,
Якби знала, що дитина
Моря крові невинної проллє?


* * *
Під кригою асфальту задихнулась
Трава мого дитинства,
Стільки літ
Я не ходив босоніж по землі
І призабув давно вже назви квітів,
Що їх приносив мамі на могилу.


* * *
Летять птахи і листя – впереміш...
Дерева ж зостаються зимувати
І гнізда берегти,
Щоб навесні
Було куди із вирію летіти
Птахам і листю, листю і птахам.


* * *
На ковзанці міського тротуару
Сиджу – ніяк до тями не прийду...
Вистрибують з авоськи апельсини
І котяться услід за дітлахами,
Немовби інкубаторські курчата.


* * *
За що люблю – конкретно я не знаю:
За вроду, може, чи за світлий розум,
За добре серце чи душевну щирість?
Одне я знаю твердо й безумовно:
За що колись когось не полюбив.


* * *
Словник Грінченка – заповідний степ.
Все, що росте у ньому, – первозданне,
Нізвідки не привнесене, своє:
І дикий мак, і дев’ясил, і тирса,
І звіробій, і сивий полинок...


* * *
Лиш у тайзі, де обрію не видно,
І жайвора не чутно,
Й чебрецем
Вітри не пахнуть,
Я відчув уперше
Степів донецьких силу магнетичну.


* * *
Поезія – це стиснута пружина
Думок і почуттів твоїх, поете:
Навіщо ж ти снуєш тонку дротину
Своїх обрáз, розчарувань, зневіри
На óбразах, позичених у когось?!


* * *
Хтось торкнувся мого серця
Обережно-обережно,
І розкраяв моє серце
Обережно-обережно,
І поклав у серце камінь
Обережно-обережно,
І сказав: «Він знадобиться, –
Обережно бережи...»


* * *
Розбудив мене зелений щебет птаства...
І я побачив, як народжується день,
Зачатий в лоні вічності:
Рожевощоке
З блакитних пелюшок всміхається
до мене
Таке наївне й мудре немовля.


* * *
Карбованцем не міряю людину,
Яка продасть тебе за копійчину,
А матір проміня на п’ятаки,
А найдорожче в світі –
Батьківщину –
На тридцять три криваві
Срібняки.


* * *
Круто гнутим половецьким луком
Між горбами вигнулась Лугань.
В тиші звук стикається зі звуком,
Степову полохаючи рань.
Шлях Чумацький
над Бахмутським шляхом
Під вагою неба провиса.
Птах перекликається із птахом.
Зорепадно скрапує роса.

Они сказали, где уж проще,
Что вовсе я и не поэт,
Какой хотите вызов бросьте
Не сокрушит меня любой ответ.

Пусть я еще ребенок в жизни
И не могу всю глубину ее объять.
Но проникая в ее тайны,
Я не хочу и не могу молчать.

1969 год

Вначале будет Слово -

Слог Логоса о Новом.

И рифмой откровений

замироточит слог,

слагаемым успеха -

сердечным звонким эхом…


М И Р – ЛОГАРИФМ ТВОРЕНИЙ
по основанью Б О Г.


1/1/11

7
Мені без тебе тоскно, як тоді,
коли зусилля мерли поіменно.
Ті почуття, як кола по воді,
егоцентрично сходяться до мене.

Я в епіцентрі вражень і речей,
з яких лишилась рівно половина.
І це знання ще трішечки пече,
хоч я тобі ні літери не винен.

Усі листи написані. Тепер
лишається чекати і просити,
щоб вірші, що розгадують тебе,
благий Господь просіяв через сито.

Їх стане рівно стільки, щоб затим
на самоті прийняти Богом дане.
Повз мене йде важкий осінній дим
і просто неба тане, тане, тане.


8
У синім небі біла бахрома
щодня висить якраз над небокраєм.
Не в тім печаль, що збудеться зима,
а в тім, що осінь довго помирає.

А ще у тім, що космосу тягар
щоночі тисне – нікуди тікати,
що замість серця стукає дзиґар,
а всі довкола жертви часу-ката.

Тому мені достатньо рим і слів,
які лишились спільними відтоді,
коли я жив вигнанцем край землі,
один за трьох – поет-художник-злодій.

І ще достатньо вірити у те,
що почуття всесильні, наче повінь.
Що все на світі блякле і пусте,
окрім надії, віри і любові.

Сквозь пустоту в никуда,
Сквозь жизнь и к концу,
Сквозь страх мчусь туда,
Где будет смерть мне к лицу.

Меня не поймут,лишь осудят,
Ударят в спину своими словами,
Не вижу, не знаю, что будет,
Цепляюсь надеждой,слепыми глазами.

И поезд в один конец безвозвратно
С одним пассажиром по рельсам
Стучит так, как сердце, приятно.
Последнее слово за мною…Надейся…

23.06.2011

Вітер погас,
Зорі ясніють.
Вимикни час,
Я буду сильна.

Буду чекати,
Скільки потрібно.
Тобі то начхати..
Мені що робити?

Я теплим дощем
Заллю свою душу,
А тіло плащем
Прикрити я мушу…

Навіщо? Не знаю..
Так треба, напевно.
Я тихо щезаю
Десь там біля тебе

Потреба в тобі,
Тебе необхідність.
Як в тихій мольбі
Не втратити гідність?

Як поруч з тобою
Не щезнути зовсім?
Із неба сльозою
Розтанути в осінь.

Тобі не потрібна?..
Тримаєш навіщо?
Якщо необхідно,
Знайдеш по-рідніше.

А може знайшов?
І не хочеш втрачати..
Мене ж на замок
Посадив ти за грати..

За що так зі мною?
Пограв та і досить…
Я й досі з тугою
Дивлюся на осінь.

Навіщо давав
Мені квітку надії,
Із рук не впускав,
А я тільки раділа.

Тепер в темінь тиху
Всадив на замок.
Не чути вже криків,
Мій голос замовк…
2012

Можеш сидіти і далі у цій кімнаті сірій,
Можеш чекати вічність на відчинені двері,
Твоя любов,твоя надія,більш не вір їй.
Спостерігай і далі,як дні повзуть по стелі.

Можеш до крові бити руками у стіни,
Ламати замок,вихід собі пробивати назад.
Та чи прийдуть до тебе так зміни?
Досить нове прокручувати на старий лад.

Ти не помічаєш одного-вікна за твоєю спиною,
Де світло,повітря й незвідане нове життя,
Боїшся ти впасти,боїшся ти знову бути самою,
Боїшся ти знов закутатися в туман забуття.

Стрибай,якби високо ти не забрався,
Стрибай,хоч не відомо,що знизу чекає.
Стрибай-ти все своє життя здавався.
Стрибай-лиш те що падає-злітає.

17.06.2011

Одвічне таїнство — народження дитини
Із плоті батька й матері. А рід
Міцнітиме, коли зросте Людина
Із немовляти, що прийшло в цей світ.

Тебе терпляче ждали — як нащадка —
І батько, і дідусь, і прадідусь,
Жила тобою мама — від зачаття,
А ти не поспішав іти чомусь.

Але ж прийшов! Не марно вік прожити, —
А родових торкнутися корінь,
Щоб згодом теж корінчик свій пустити
У неперервну сув'язь поколінь.

Рости, мудрій! Усотуй гордість роду
Та мудрість — з материнським молоком.
І станеш стрижнем свого родоводу,
Хоч нині ще зовешся малюком.

Вперед малий! Віднині ти в опіці
Небесних сил: твій ангел над плечем
Тебе хранитиме й у зрілім віці
Молитвою перед Святим Отцем!

2009 (2012)

Ти падала,але ніколи не здавалась,

Завжди шла впевнено до мрій своїх,

Через невдачі рідко побивалась,

І сльози твої приховував сміх.



Рухи твої,то більше ніж танець,

Вони несуть у собі почуття,

Ти -із ночі вигнанець,

Танцюючи потрапляєш у небуття…



Ти елегантна й граціозна,

Твоя постава,подих твій,

Здається,ти на все спроможна,

На сцені ведучі двобій.



І всі захоплюються нею,

Затримуючи подих свій,

Вона танцює всією душею,

Вдихаючи потік своїх мрій…

Ти захисник-душа народу,

Твої вірши,як зброя у руках

Здобув для нас найбільшу нагороду,

Пророче слово досі у думках….



Тобі вклоняюсь низько-низько,

Тобі,Тарасе,вдячна я!

Твої вірші до серця близько

І ллються,наче пісня солов*я



«Боріться і поборете»-писав ти…

І ми боролись,гордо до кінця ішли,

Та досягли найбільшої мети…



Поглянь ,Тарасе,на Вкраїну,

Вона свободу здобула,

І вже не видно ту руїну,

Якою раніше була!



І досі книгу ту святую,

Несемо гордо у душі

Не знаєм,що далі доля нам готує,

Та знайдемо пораду у вірші…

Війна….
Промовила, і аж жахнулась…
О скільки лиха принесла вона!
Трагедією для нас всіх обернулась…
Чия була у том вина?

Хто винний у смерті міліона?
Хто винен у каліцтві душ,
Що землю покропила кров червона?

Що б’ється серце чимдуж…?



Як довго шли до перемоги,

Як довго чекали того дня

Аби розвіяти тривоги,

Аби настала ця весна!



Чути вже мелодію акордеона,

Та переможнеє : «Ура»!

І покотилася сльоза солона,

Вже закінчилася війна!



В руках тримають орден слави,

Та він для них лише метал,

як вдячність їхньої держави

Як згадка,про нелегкий фінал.





Вже голову покрила сивина,

А на обличчі зморшки часу,

В очах погаслих-глибина,

І вогник вже життя погаснув…



Вони не знайдуть спокій свій,

Вони приречені страждати,

Ніколи не забудуть бій,

Який приніс суцільні втрати!

Слова тут зайві і зайвії думки,
Ніхто тут правди не побачить.
Складаються пусті слова в рядки,
Немає сенсу,нічого і не значать.

Я бачила-тепер сліпою буду,
Я чула-тепер слова лиш звук,
Замовкну й образи всі забуду.
Лиш дай відчути серця твого стук.

Згоріло небо-тепер очей моїх не видно.
Там була правда,яку сама не знаю.
І більш в житті нічого не потрібно,
Лиш погляд той і чашка із лимоном чаю…

5.06.11

Так, я сумую до нестями,
Але вже досить цього з нас.
На серці залишились плями,
Цього не буде в інший раз.

Ти був єдиний тихий всесвіт,
А я - одна з твоїх зірок.
Таких як я у тебе безліч,
Таких я – таких мільйон.

Але для мене було раєм,
Зоріти, як одне з світил.
Тепер я тихо догораю
І покидаю небосхил.
2012

Когда пал его верховный Бог,
Когда смысл жизни канул в Лету.
Он больше быть собой не смог,
Он убежал, не получив ответа.

Он убежал туда, где нет её дыханья.
Где взгляд её не потревожит больше,
Где нет и слов, одно молчанье,
Где мотыльки живут подольше.

Где звёзды стали ближе,
Где грусти нет и её слёз не видно.
Где опустилось солнце ниже,
Где и не больно,и не стыдно.

Где исчезают тени, один свет,
И лучи солнца не коснуться её кожи,
Где всё вместе, но ничего и нет,
Где все разные и все похожи.

10.05.2011

Пускай молчат о смерти те, кто с нею не встречался.
Пусть не страдают, кто никогда и не влюблялся.
И смейтесь те,кто горя не видал людского.
Кто страха в жизни не чувствовал немого.
Пускай рыдают,кто не встречал рассвет,
Кто ничего не спрашивал, но получал ответ.
Пускай уходят,вспомнить нечего кому,
Жизнь кто не дарил свою ей или ему.
Любите те, сердце кому по жизни дано,
И несмотря на то,что там зияет рана.
Любите человека вопреки, а не за что-то
Пускай гадости кричит вам в спину кто-то.
Пускай останутся в тени все те, кто не прощает,
Кто ранит душу, в сердце бьёт и обижает.
Любите и не просите ничего взамен,
Ведь любовь - это дар наш, а не обмен.

22.04.2011

Непостежимое останется непостежимым для меня.
Я лишь одна из миллиардов слепых душ.
Мне стало б скучно жить,на всё ответ найдя,
Или сорвав уж наконец желанный куш.

А ведь вопросов сотни,миллионы без ответа,
И сети странных мыслей в голове.
Зачем была во сне я в платье белое одета?
Зачем поверила людской придуманой молве?

Зачем придумал себе людской род любовь?
И почему мы так в любви глупы?
Столетьями через неё лилась рекою кровь,
А мы все так остались же слепы.

Зачем мы сами создаём себе проблемы?
Ведь проще в этой жизни всё намного.
Кругом придумана беда и создана дилема:
Быть разгильдяем иль заповедям следовать строго.

Зачем мы осуждаем тех,кто не подобен нам?
Ведь каждый вправе сам идти своей дорогой.
Что не по нраву нам,мы отправляем в хлам,
Пропитывая эту жизнь насквозь тревогой.

Зачем притворяемся мы другими?
Зачем страдаем,плачем и уходим?
Зачем жизнями мы жертвуем своими?
Всё повторяется,но так ответ и не находим.

10.04.2011

Зоре...
Зоре-зорепаде !
Щастя...
Щастя посміхнулось.
Потім...
Сонце раптом зникло.
Небо...
Смутком затягнулось.
Доле,
Болем вишивана.
Поруч
Муки і зітхання.
Десь там
На краю безодні.
Десь там –
Зраджене кохання.
Полем...
Полем, чорним полем.
З сивим
Наодинці лихом.
Де ти ?
Де ти, моя зоре ?
Тихо...
Навкруги так тихо.
Схоже,
Зоре-зорепаде,
Друге,
Щастя не зустріти.
Боже,
А мені би крила.
Сльози…
Де себе…
подіти ?

Я смешиваю слёзы с алкоголем,
И закрываю боли дымом сигарет.
А мне всего лишь стать бы морем,
А мне б родиться заново на свет.

Устала я от этих слёз, обид,
Печаль мою изьела душу до конца.
И мой пугает в зеркале уставший вид
И своего совсем не узнаю лица.

Я так пыталась быть с собой на "ты",
Но снова себе же в споре проиграла.
Разрушила свой мир,оставив лиш мечты.
А ведь что будет так, я раньше знала.

Уходят те,кто был со мною рядом,
Кто улыбался мне,когда я злилась,
И мир теперь мне кажется разладом,
С ушедшими ведь глупо не простилась.

Так встану я и вспомню всех,
Которых в жизни я успела потерять.
Я всё прощаю и отпускаю тех,
Кто рядом больше не хотят стоять.

20/03/2011

Втонуло сонце у моїх очах,
Там незаповнених емоцій бездна.
Немає більше сенсу у моїх словах.
Мовчить душа,мовчи навіки,сестро.

Проходить час крізь волосся пшеничне
Холодними руками вітер серце зупиняє.
В моєму світі буде все для мене вічним.
Страждання? Біль? Таких я слів не знаю.

І подих кожен пробігає шепотом по шкірі,
Не розчаровуюсь я більше - нічого не чекаю,
Залиште мене тут, в мовчанні моя віра.
Одна за одною сторінки життя перегортаю.

І тут настільки ясно,що нікуди сховатись,
Я в кулаку тримаю гнів,образи й почуття.
Немає тут землі й руками неба не дістатись.
Тут сни і мрії перетворюються у життя…

8.03.11