Ти – переможець, звісна річ,
І вбрався у вінок лавровий.
Пильніше, друже, придивись:
Та ж він – терновий.
2012

В електричці розмовляли двоє глухонімих,
Він та вона і, хоч-не-хоч, а всі дивились на них.
Її пальці казали: Я втомилася – ми давно не були разо́м.
Ти зникаєш надовго, ти мовчиш, який у цім всім резон?
Його рухи казали: Я багато працюю, я ось-ось винайду вічний двигун,
І ми поїдемо на море. Повір, адже я не брехун!
Її пальці торкалися скроні, кутиків очей і чола,
Її пальці літали та дзижчали наче люта бджола:
Ні, не вірю – я бачила тебе з нею знову,
І я плакала, і я читала вашу підлу розмову!
Ти говорив про любов, ти, що присягався тільки мені!
Його руки здіймалися вгору і їх крик нестерпно бринів.
Його пальці торкалися скроні, чола та кутів очей,
Його пальці кричали: Ти не розумієш простих речей!
Я говорив про любов до тварин, бо вона підібрала глухонімого пса,
І тепер вони вдвох і я казав: якась у цьому всьому тваринна краса.
Але пес не розуміє мови глухонімих,
І я не знаю, як воно буде, і мені шкода дивитись на них…
Її руки злетіли, немов потопельник, що вже був торкнувся дна,
Її руки сказали: Боже, яка я була дурна!
Адже ти мене любиш, і нема за тобою зради вини!
Бідна тваринка… Хай уже ми, але чому вони…
І їй стало добре, і їй стало сумно, і вона почала співати.
Це був давній романс про вересневий вечір та про любов,
що здатна народжувати і вбивати.
Потім він підхопив, незрадливий такий і зрадливий такий,
І вони заспівали вдвох вересневий романс на чотири руки.
Їхні пальці сміялися, плакали й зрідка викрешували вогонь,
І, затамувавши подих, на них дивився увесь вагон.
І крізь вікно вересневий вечір, слухаючи про себе, дивився на них…
Звісно, все це дуже приблизно, адже я не знаю мови глухонімих…


Серпень - вересень 2012

Скорись, Поезіє, скорись мені - ти жінка:

Одіж ошатну з себе скинь; я роздягну.

Я покохаю твОю ніжність, стан тендітний,

В себе влюблЮ твоЮ оголену красу.

Дозволь торкнутись пелюсток свОїх - ти квітка..,

Жадним вустам палким припасти до пилку;

Кров"ю налитись дай сповнА всім мОїм кліткам

І в світ ввійти твій, скуштувавши смак гріху!

Вересень, а метеликів стільки,
що живеш межи помахів крил.
Погода ще ходить на шпильках
уздовж золотавих перил.

Під нею кожна сходина
добряче ввібрала тепла.
Я пізню смакую малину
й складаю букети з зела.

Мрії рояться бджолами,
солодкий нектар на губах,
а вітер по плечах оголених
виманює моє "ах".

Ах, моя медова муко,
нізащо не зраджу тобі!
Бо скільки вартує розлука
в прожитій чеканням добі!

Бо скільки вже нині маю
спогадів, снів і бажань!
Я любов, як повітря, вдихаю
без зайвих питань і вагань.

Бо скільки станеться потім,
скільки попереду див:
як сонце, гарячої плоті
у пору врожаїв і жнив,

як космос, відкритого серця
з мільярдами в ньому зірок...
Збираю барвисті скельця -
по одному за кожен твій крок.

Калейдоскоп в подарунок -
живи й досхочу обертай.
І буде в нім кожен малюнок,
новою путівкою в рай.

вересень, 2012

Прости мені, Язичнице.
Прости,
що облітає
ясен золотий
і стигне кава.
Усе частіше
хочеться іти
туди, де гір
зажурені Світи
і трави.

Де голоси
підхоплює луна,
дуби правічні –
неземна стіна:
сторожа Божа.
Ярило день у день
долає тьму –
ти знаєш?
То скажи мені,
Чому –
тривожно?

Благословляється на світ. —
Осінній ранок...
Туман молочний огорнув зеніт.
Довкола — заворожений світанок.
... І журавлі збираються в політ.

Благословляється на вірш. —
Осінній вечір.
Ти заступив мені аж цілий світ.
І все, що інше, — стало недоречі.
... А журавлі збираються в політ.

Благословляється на сон. —
Осіння нічка.
Зірницями виблискують софіти.
Поволі догора півсонна свічка.
... А журавлі збираються летіти.
2008(2012)

Вона була тендітна і зваблива,
із витонченим профілем горянки,
іще незаймана й така сором’язлива,
з незвіданою долею коханки.

А він був юний, зовсім як дитина,
ще не цілований жагучими вустами,
душа юнача лиш ночами снила
її обіймами і ніжними словами.

Життя — це згусток любосних історій,
де сни збуваються нерідко, слава Богу, —
у ніч, коли цвіли карпатські зорі,
горянка з гір спустилася до нього.

Він пломенів огнем у млосній дрожі,
коли її — кохання спрагле — тіло,
спокусливо звиваючись на ложі,
від пестощів, іще не знаних, мліло.

Він цілував сліпучо-білі перса,
її красою звабною впивався,
він обіймав таку красуню вперше
і від жаги нестримно розгорався.

Він пригортав її до себе рвійно —
так, начебто голубив же востаннє,
вона - згорала у його обіймах,
даруючи йому своє кохання.

А полум’я любові шаленіло
і плоть її зжирало доостанку...
На ложі, наче спогад, зажевріло
кохання незабутньої горянки...

…У ніч, коли цвіли карпатські зорі
і ватра від утоми домлівала,
із безлічі почутих вже історій
одна із неба зіркою упала:

звичайно, зміст її усім відомий,
та все ж нова до неї післямова —
бо легінем був… Вогник Сірниковий,
а любкою в ній… — Скалка Смерекова.

2005 (2012)

Планета Осень в пожелтевших травах,
На берегах космической реки,
Вся доверху и вся золотоглава,
С коллекциею звездной шелухи.
Еще полна и соком, и лучами,
И радугою – семь ее орбит.
Планета Осень – вовсе не печальна,
Ей, не осенней, сохнуть не грозит.
Мы все, хоть и давно - на ней бывали,
Вдыхали утешения озон,
И где-то под луной на сеновале,
Как светлячка, ловили тонкий сон.
А утром обретало крылья тело,
Как будто у вселенских журавлей.
И мы за окоём миров летели,
Осеннестью межзвездных кораблей...

2012

не чекав що в твоїх передсердях аж так просторо
і що вітер з приморських степів приносить тобі пісок
аби ти ходила по нім підбивала його угору
і так прикрашала неквапний
майже зміїний крок

не чекав що слова вилітають твої неначе безпечні папужки
грають ігри в гіляччях акацій
на узбіччях сільских доріг...

що в моєму саду де у небі хмарини пливуть між тугими грушами
хтось твої силуети лишив на пізній серпневій корі

не чекав що солоне повітря над хвилями знає твоє імення
і вливає його як вино у кожен важкий ковток
у кожен чаїний крик
і коли попливти морською водою чи навіть полями зеленими
бачиш сонце і знаєш що тільки для неї і тільки для неї
воно горить

А коли на річному годиннику восьма-девята… вечір
І укотре за твій черевик вчепивсь невагомий лист
Розумієш що душі дерев відпускають у зиму ось так
без страху безпечно
лиш тому що своїм повертанням і вірністю саме Тобі
вони поклялись

не чекав що в твоїх передсердях аж так просторо…
не чекав що загубляться тут мої сни ніби в морі якась ріка
і що з часом вода відійде не чекав і вже точно
що зостанусь розбитим човном на піску
не чекав

Шепочеш в ніч
оголені бажання.
Тремтить рука,
і в грудях налилось.
Сьогодні знаєш,
що таке кохання,
а вчора –
тільки те, що не збулось.

І зваблює невинність мрій
і плоті,
і губиться в сумліннях
перший гріх.
А потім –
захлинаєшся в болоті
на диво
звичайнісіньких утіх.

я вас любив моє кохання може
в душі моїй загасло не зовсІм
та вас воно хай більше не тривожить
не хочу вас засмучувать нічим
я вас любив безмовно безнадійно
то з острахом то в ревнощах хворів
я вас любив так ніжно і постійно
як дай вам бог щоб інший так любив

6-го вересня 2012

Терпкий полин біля порога,
На вікнах дощок хресний щем...
В минуле стелиться дорога,
Повита хмелем і плющем.
Пообіч хати рай зелений,
Пташиний шал у вишняку,
А на причілку, серед кленів,
Небесна синява бузку.
Буяє, квітне все навколо,
І тільки хата, як німа...
Колись тут мешкав дід Микола,
Тепер хазяїна нема!
Він перебрався трохи вище,
Туди, на гору, під хрести
І на покинуте дворище
Зоріє мовчки з висоти.
І вже на цямрині криниці
Відро діряве протіка
І не видзвонює в дійниці
Тужавий струмінь молока.
Були сини, та загубились
В столицях білокам'яних.
Їм хата батьківська й не снилась
В буянні весен запашних.
Підступний час, дощі та спеки
Зітруть наїжджені сліди,
Що їх прапрадіди далекі
Торили з вічності сюди.
Коріння роду перетято,
Та хаті віриться, що в ній
Ще буде музика і свято
І сонця відблиск у вікні!

в благость приобрЕтены
радости земные.
там где титьки Родины -
блат и их блатные…

вот, кажись,что выбор мой
недалек и скромен:
в гроб ложусь навыворот
из Тельца да в Овен.

кто-то, ведь, отроет - о!...
лет за сто, иль триста.
и умчится поездом,
сразу на Борисполь...

ты прости неверного!
"ум на ум" - вне
очередь.
очень надо, верю я
среди всего прочего...

2012.

Не ті шляхи - іду по хибній колії,
де одиниці курять полини.
Ночами досі чуються мелодії
Тибету заостанньої весни.

Даремно ти цей шлях думками вибрала -
даремні сльзи перших помилок.
По ідеальній хвилі лізуть видрами
самотні люди роблять перший крок...

і падають навколішки. І венами
спираються на доріст полини.
а потім і зсихають так, зеленими.
І кажуть, що "невиннії вони..."

Знову осінь приходить, як мрія,
Що про літо у мене була –
Легкий легіт і крапля тепла,
Ніжне сонце… і серденько мліє.

Підкрадається тихо, як рись,
Розчиняє повітря спроквола
Непомітно і лагідно - холод,
Яблуневі сади налились…

Листя вже не зелене, а буре –
Мов із ярмарку їдуть літа –
Сивина синє небо вгорта,
Наче супиться далеч похмуро.

Щось міняється тихо в житті –
Про минуле, прийдешнє подумай…
Павутинка невидима суму
У гіллі затремтіла густім.

3.09.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Конча Озерна, півострів Суму.

Я відкрила тобі свою душу,
А ти влучно у неї плював.
Досить! Все! Більше не можу...
Захлебнулась! Нема! Поховав...

Я у темній кімнаті сховалась.
Замкнула серце на всі замки...
З почуттями своїми змагалась.
Закувала - і мрії, й думки...

Тільки серце тихенько муркоче...
Розум прагне його заглушить.
А воно не здається!.. Не хоче!..
Мріє вірно і ніжно любить...

02.03.2012р.

Планета Осінь у пожухлих травах,
На берегах вселенської ріки,
Така по вінця і така яскрава
Визбирує комети і зірки.
Вона ще повна соку і проміння,
І ще веселка – сім її орбіт.
Планета Осінь – зовсім не осіння,
Вона не сохне у глухій журбі.
Ми всі колись давно на ній бували,
Ми ледь вдихали спокою озон
І просто неба десь на сіновалі,
Як цвіркуна, тонкий ловили сон.
А потім, вранці, виростали крила,
Неначе у космічних журавлів.
І ми за виднокіл світів летіли,
Осінні міжпланетні кораблі.
2012

Я відразу прошу: ти надовго мені не зникай,
Бо на кого залишиш таку перестиглу й солодку?
Де густіє бурштин, в тих забутих старих щільниках
Ти мені приховало духмяну свою насолоду.
Я відразу прошу: ти не дай розійтися зимі
І мене пожалій, без тепла ти не втримаєш жінку.
Для промерзлих ночей недостатньо і сотні томів,
А на спогад про тебе – одна берестяна сторінка.
Я її бережу, перечитую вітру й снігам,
Я медами твоїми живу, наче хлібом єдиним.
І чекаю, коли повернеться до мене снага -
Та найперша твоя, несмілива і бажана днина.
2012

Будь впевнений у собі,
Роби як серце каже,
Висловлюй свою думку сміливіше!
Лікуй свої хвороби –
Життя усе покаже
І в душу свою заглядай частіше!

Найбільше сила віри
Лікує від хвороби –
Ти в змозі подолати перешкоду!
Латай великі діри,
Бери цілющі скоби,
Зроби для себе сам гарну погоду!

Постав для себе цілі
І ти досягнеш мрії,
Будь тільки наполегливим у цьому!
Повір у власні сили,
Та не втрачай надії,
Стань сам господарем у своєму домі!
Серпень 2003

Просто боляче…
Ось і все.
В серця панцир був бронебійним.
Розколовся десь,
І пече…
І яке вже там заспокійне.

Пощемить нехай,
Бо живе.
Башта з помислів – божевільня.
Вітер західний б’є в лице
Але біль його – благовійний.

Твої рядки невправні - тлусті крижні,
А ти, семінарист-анахорет,
Упевнений: прикрасить твій портрет
Поезії хороми дивовижні.

Нанизуєш пусті слова на стрижні,
Жалієш серця, як гроша - скаред,
Ідеш назад (хоч, думаєш, - вперед),
Марнуючи години, дні і тижні.

Узявся б за прополювання клумб
(Напни вітрила, - і вперед, Колумб :))
Про почесті, медалі, мавзолеї
Ти мрієш, мов про кісточку Сірко.

...А віршик збіг - прок-к-кляте молоко!..-
І дим гіркий струмує по алеї...

шипшиновий чай це як "дай мені руку"
є в ньому таке щось цілющо-довірливе
вслухаєшся чи в твої двері цей стукіт
та ще не дочувши ідеш й відчиняєш на віру

а за дверима хтось кого ти обіймеш
а потім нестимеш із кухні для нього горня
і тепла пара над чаєм і вами здійметься
й осяде на плечах втонулого в присмерках дня



вересень, 2012

Останній день літа, а в селах
все ще громадять сіно.
Перину пряну простелюють
з ще теплих сухих стеблин.

Розлогі, шпилясті, округлі
ростуть у копицях мрії.
І зиркає сонце кругло
з-під своїх солом'яних вій.

серпнеь, 2012

Підступає осінь до горла.
Настрій злегка блюзовий
і бажання непереборне
повідчиняти всі шлюзи.

На цьому човні підводному
дістанемось дна без весел.
Кажуть, бути щасливим - немодно,
мені ж бути немодною - весело.

Мені ж просто бути хочеться.
З усіма квитками й вагонами,
перешкодами і перегонами
перебути. Щасливо. І аж до кінця.

серпень, 2012

Я люблю розпалювати ватру,
Виклавши полінця у стіжок,
Біля неї тихо чаклувати,
Щоб пустила запашний димок.

Я люблю сидіти біля ватри,
Ніжитись в теплі її душі...
В ці хвилини і гроша не варті
Прояви мирської метушні.

Я люблю дивитися на ватру,
Феєричний полум’я танок,
У якому іскри від азарту
Долітають до самих зірок.

Я люблю мовчати біля ватри,
Слухати мелодію вогню,
Що дарує ніченька карпатська
У трудах натомленому дню.

Я люблю, коли палає ватра,
Очищає душу від іржі...
Криється якась магічна карта
У її правічній ворожбі...

Я вас кохав. Чуттів тих наймиліших
В душі моїй ще не окутав дим,
Та хай вони вас не бентежать більше,
Смутити вас не хочу я нічим.

Я вас кохав – безмовно, безнадійно
То тихим був , то ревністю палав,
Я вас кохав так щиро, так лелійно,
Як дай вам бог , щоб хтось вас покохав.

04.09.12

Я вас кохав. Згасаюче кохання
Ще жевріє зорею уночі,
Та вашого не варте турбування.
Не засмучу я більше вас нічим.

Я вас кохав – безмовно, безнадійно,
То боязкість, то ревнощі пізнав.
Кохав так щиро, так благоговійно,
Як дай вам боже, інший щоб кохав.

2012

І знову осінь. Вже моя.
Швидка. Не хоче забариться.
Весна ж і літо будуть сниться,
Бо для душі вони - маяк!
Її причали і столиця.

А осінь рання. Ще в теплі.
Іще буяє зелень яро.
Хіба лише за крутояром
Пожовкла у якімсь стеблі,
Але повсюдно не линяла.

Проте поважчали плоди,
Достиглі, з пахощами літа.
І даль огрому, сонцем лита,
Ще не пускає холоди,
Та вже врочиста, як молитва...

2012

* * *
Надієшся – забути вже зуміла
Оселю муз, Піерію, друже мій,
Заради тебе в суєті земній,
Костей цих тлінних обіч мого тіла,
Любові людської, що кволі крила
Такі у неї, – що зреклась і мрій
Про музику Співучих Гір, що в ній
Моєї ліри теж струна б дзвеніла?
Та все ж колись від мрій проснешся ти
Про мене, що була така грайлива
Коханка й наречена, все ж цнотлива
В душі, як нас єднала ночі мла, –
Щоб ради мене світ весь обійти,
Там опинявшись, звідки вже пішла!

Edna St. Vincent Millay
* * *
Cherish you then the hope I shall forget
At length, my lord, Pieria?--put away
For your so passing sake, this mouth of clay,
These mortal bones against my body set,
For all the puny fever and frail sweat
Of human love,--renounce for these, I say,
The Singing Mountain's memory, and betray
The silent lyre that hangs upon me yet?
Ah, but indeed, some day shall you awake,
Rather, from dreams of me, that at your side
So many nights, a lover and a bride,
But stern in my soul's chastity, have lain,
To walk the world forever for my sake,
And in each chamber find me gone again!

* * *
Амуре, хоч терпець твій не залізний
Й ти стрілами пронижеш мене теж, –
О, звіднику сердець! О, принце грізний! –
Брехня це, що могутній ти без меж,
Як дехто мовить: свист над головою,
Зайнявсь день чи вже згас він, стріл твоїх, –
Та вільна я, не встигла стать рабою
Кохання, звідать мук його і втіх;
Були твої всі марні намагання,
Тому засвідчить і взяла за ціль
І твою кволість зроджувать бажання,
Й твоє безсилля спричиняти біль.
(Моє блюзнірство це ще він згадає
Й стрілою прямо в серце покарає!)

Edna St. Vincent Millay
* * *
Love, though for this you riddle me with darts,
And drag me at your chariot till I die,–
Oh, heavy prince! O, panderer of hearts!–
Yet hear me tell how in their throats they lie
Who shout you mighty: thick about my hair,
Day in, day out, your ominous arrows purr,
Who still am free, unto no querulous care
A fool, and in no temple worshiper!
I, that have bared me to your quiver's fire,
Lifted my face into its puny rain,
Do wreathe you Impotent to Evoke Desire
As you are Powerless to Elicit Pain!
(Now will the god, for blasphemy so brave,
Punish me, surely, with the shaft I crave!)

Промайнуло літо, наче сон яскравий
Про мого дитинства швидкоплинні дні.
Призабута спека постає в уяві,
Коли стигне простір у рудім вогні.
Прошуміло літо, як знайома пісня
На чужім весіллі під веселий сміх.
Покохаю й осінь, хоч це буде, звісно,
Перед любим літом непоправний гріх…
03.09.12

Не шалений вітру вихор,
не яскраве сонце юзом -
перша, друга, третя... Лихо!
Зав'яжу я їх на вузол.

Зав'яжу, згорну "у ліжко",
як на флешку, акуратно.
Чоловічу кожній знижку.
З кожної - на що хто здатна.

Стисну вени, на лопатки
покладу себе за скроні.
Ну? Плітки... страхи... колядки...
(Дідьку б тих Пігмаліонів!"

Жуючи словами різне,
меду? З присмаком кохання...
І захисника Вітчизни
запах сили? Не питання!

Не шалений вітру вихор,
не яскрава сонця брама...
От жінки... Побудьте тихо!
Ось вам пряник. Я ж бо з вами.


04.09.2012

Така тоненька грань, ось-ось - і рветься нитка.
Такі гучні слова - а пороху у них.
Ти був тоді, в біді, за мовчазного свідка.
І суддям розповів, хто скільки бив під дих.
Що вироки мені? Я страчена тобою.
Що камінці мені у спину і в лице?
Не встану. Не піду за правду, і до бою.
Не бійся. Я слабка. Живи. І вір у це...
04.09.12

Я був маленьким хлопчиком
В пісочниці сидів,
Дивився за горобчиком
І враз оторопів...
Ти йшла собі всміхаючись
З косичками двома
Та пісеньку співаючи
Із лялькою… Сама…
Дивився я на тебе так
Ніби побачив Духа,
А в рот би вліз увесь кулак...
І лиш стирчали вуха.
Та ось ніби отямився,
Всі іграшки лишив,
На пошуки відправився –
Зустрітися хотів.
Я повз по вулиці вперед –
Наче магніт тягнуло,
Неначе Карлсона мед
(Шкода, пропелера не було).
Та ти зайшла за поворот
І тут я крику наробив,
Набрав повітря на весь рот:
Архімед „Знайшов!”, а я „Згубив!”
На галас люди позбігались,
Бо я кричав і плакав дико
Та, нажаль, вони не здогадались,
Про цю причину мого крику.
Цукерки й пряники давали,
Думали, може обмочився?
Та я лиш у невідомі далі
З надією й відчаєм дивився.
19.01.07 р.

На зблиску леза літа і серпа,
звойоване на смерть од косовиці,
вмирає гордо жито. Отерпа
од баченого сонцева зіниця.

Бо то - життя: хто родиться - хто йде...
снопок останній...обжинкують люди.
Найдужче чути, як співа оте
дівча попівське - золочЕноруде.

В'юнкі й огнисті пасма по плечу...
волосся магма - магії пожари.
Неначе все у ній кричить: Лечу -у! -
о, юні нерозважливі примари.

Сей небоокий погляд таїни,
у лоні - вишні спілої напруга.
Узори на сорочці- щоб вони
сховали препалкі спокуси - дуги.

Настунe! О, Настунечко! Насту- у..!
Настирна вдача...янголя із "перцем"
Ну як у тебе - в дівоньку просту
влилося стільки княжого?- як, серце?

Кирпатий носик - гонору до зір,
під ноги доля стелить домоткане...
Вже й стільки залицяльників...О. вір:
не легко буде як прийде кохання.

Не відаєш...не знане ще тобі:
сльозу твою - коштовність найдорожчу -
в своє оправить серце Мухiббі,
а ти думками встелиш дні до прощі.

Пародія

Уночі про кохану згадую
Як не маю чого робить,
Як досхóчу налаюсь з владою –
Передвиборна ненасить…
Притулюсь до грудей, подóбрію…
Заспівать нам хіба обом?
Ще не стáрію, і не хвóрію –
Не хотілось би просто “Цьом”.
Ось попробую… серенадою…
Благодаті нема - хоч плач…
Ти здивуєшся? Будеш радою?

… І кохана сказала: ”Бач!”


3.09.2012

Ревнует осень, жалуясь рябине,
и не на шутку зла, как посмотрю,
на странницу в прозрачной паутине,
что летом «женским» липнет к сентябрю.

Ведь обе бабы. Но одна без права
на неба запоздалое тепло,
ворвётся, солнцем опадая в травы,
смешает карты, осени назло.

И в картах-листьях странница забудет
такой цветной и яркий как на грех -
прощальный снимок – тот, где счастлив будет
её сентябрь на глазах у всех.

2010

Я з тобою, мій прекрасний, роде

Я з тобою, роде мій прекрасний,
Я з тобою, роде дорогий.
Тут, де зірка юності не гасне,
Де батьками втоптані стежки.

Я сюди думками часто лину.
Як буваю десь у чужині,
А згадаю пісню материну,
Мовчки плачу глибоко в душі.

Я долоні підставляю вітру,
Що з країв батьківських повернув
Та дивлюсь у глибочінь блакитну,
Наче б там дух прадідів заснув.

Знов і знов до тебе, роде, лину
Крізь життя, неначе блудний син.
Де спочили мрії материні,
Де для мене світ цей не чужий.

Тільки тут ти, краю, мені милий,
Де у пригорщі збирала краплі мрій.
Прийшов час, як пташка, знялась в вирій,
Повернулась - батько посивів.

Нині я стою перед тобою,
Роде мій – коріння глибочінь!
Де все рідне і близьке до болю,
Як свічадо у моїй душі.

Простягаю в небо серце й руки:
- Боже милий, рід мій збережи!
Все, що маю передам онукам,
А найперше – часточку душі.

Щоб вони пройшли крізь віадуки,
Срібним краєм берега ріки.
Щоби доля їх сплела за руки
Не на мить, на довгії віки.

Роде мій! Багатий і прекрасний!
Я спішу до тебе крізь віки.
Запалю свічник душі незгасний,
Щоб до храму вічності ввійти.

Краю мій! Розточчівська перлино!

Краю мій! Розточчівська перлино! –
Храм славних родів галичан.
Я до тебе піснею прилину
Й розцвіте у кожного душа.
Зорі шепотітимуть сонату
І над Жовквою нависне тишина.
Буду я каміння цілувати –
Тут мій древній рід, моя земля.

Жовківщино! Храм душі моєї!
Ти дарунок цінний від батьків.
Свічкою гориш у серці, як зорею,
І тремтиш росинкою в мені.
Тут спочили прадіди у тиші
І нащадкам залишили слід –
Сад, що цвітом весняним колише
Мрії і натхнення юних літ.

Краю мій! Гніздечко із перлинок! –
Теплий спогад виру моїх літ.
Крізь туман я віднайду стежину,
Що веде до батькових воріт.
Доторкнуся маминої вишні,
В живоцвіт пірне моя душа.
Покладу у чашу долонь тишу;
Нехай вічно поміж нас вита!

2002 р

Наука синам

Ч ому засмутились твої, синку, очі?
Про що твоє серце гомонить душі?
Може, допомоги чи поради просить?
Розкажи, мій сину, цю тайну й мені.

Мама – ківш відрадний, мама – це опора.
Ти для неї, сину, камінь золотий.
Серед ночі пташкою злетить в сині гори,
Як почує болі чи дитячий крик.

І ніхто на світі так не зрозуміє
Твою біль чи згубу, радість, навіть сміх.
У твою правдивість мало хто повірить
Так, як вірить мама – вічний оберіг.

Не смутися, синку, що терпиш образи,
Бо терпіння – сила, нетерпіння – крах.
Не старайся стати генієм одразу –
Ставай поступово на великий шлях!

І не плач ніколи – сльози наша вада,
А мужчинам личать сила й доброта.
Пам’ятай, мій сину, мамині поради,
Де б тебе не кидала доленька твоя.

Виростеш з дитини – гріха сторонися,
Будь у злуці з Богом щомиті, щоднини.
За батьків, за церкву, за людей молися,
За любов між нами і до Батьківщини.

2002 р.

Я жила у вишневім селі.
Річка мала сторожу – вербу.
А весною при цвіті, в теплі
Я любила блукати в саду.

Теплий вечір – закоханих час
В гості щиро запрошував з хати
Юні душі квітучі, як сад,
Юнаків і веселих дівчат
Зорепадом нічним милуватись.

Те село - острівок моїх мрій.
Вишні плодом дітей пригощали,
Вечорами невтомні хрущі
Над деревами довго кружляли.

Ще зберігся у пам’яті брід,
Де качки своїх діток водили.
Під вербою стояв старий пліт –
Занесла його повінь на Пили.

Синій вечір туливсь до щоки,
Цілували нас зоряні ночі,
Ми ховали у пригорщі час самоти
І світились від щастя в нас очі.

Ми раділи в ці юні, далекі роки...
Нас кохання у вальсі кружляло
І бродили по березі - краєм ріки,
І майбутнє своє будували.

Нині річка не та й береги вже чужі,
Опустілі - без верб, солов’їв.
І немає їй з ким гомоніти,
Поділитись про радість чи біль.

Те село – мої Пили вишневі.
Легко дихати в ріднім краю, -
Тут і погляди світло – рожеві,
І усмішки скорботні цвітуть.

А недільні церковні дзвони,
Як весільні акорди звучать.
І лягають у душу, як спомин,
Накладають одвічну печать. 2000 р

Село моє в калиновім намисті!
Ти острівок дитинства, юних літ.
Нас розділяють відстані, шляхи горбисті,
Лиш серце не згубило часу лік.

Твої обійстя вкрила позолота
Проміннями, що сіються з небес. –
Це молитовна прадідів турбота,
Щоби не зник сільський наш рід увесь.

І де б не була, у якім краю,
Асоціюючи з своїм селом картину,
Все ж не відчула пахощів бузку,
Таких, як у городі материнім.

Село моє в калиновім намисті!
До тебе я спішу крізь часоплин,
Хоч ти далеко, але в серці близько –
До тебе лину, наче блудний син.

Переступлю поріг – рамена хати
І розіпну всі відстані і час.
Впаду в обійми, як у тінь хрестату,
Батьків моїх – журавки й журавля.

Відкотить смуток колобком у поле,
На вівтар долі покладу свій рід,
Що як зерно добірне у долоні,
Й наповню скриню скарбом дорогим.

Село моє в калиновім намисті!
Своїми мислями я біль твою зітру –
Й поля неорані, у бур’янах, розхристані
Я споришем, барвінком засаджу.

Святі поля – життя мого полоси,
Мов синій кактус, цвітом спалахнуть.
Як легко йти! Блищать від сонця роси,
А поруч – рельси, що з села ведуть...


2002 р.

Над світом вітер промайнув, як ніч,
І стало тихо. Місяць зяскравів.
Відчула мама сина гіркий клич,
Неначе б хтось їй душу привідкрив.

І розгорнула руки, наче крила,
До неба мислями полинула, увись,
Молитвами біду накрила сина
І відділились мислі від дрібниць.

Чи речі в золото перетворились,
Не відаю, - любов її є скарб.
Важливо, щоби материні крила
Відчули діти в будь-яких літах.

Піднебесними передзвонами,
Сонцепроменем, птаства гомоном,
Позолочене серпнем літепло
З ночі-глечика в ранок витекло.

Розлилось в поля піснеспівами,
Впало росами скороспілими,
Перебіглося раєм ягідним
І всміхнулося айстро-лагідно.

Згусло, зрештою, диво-гронами
І туманами невагомими
Й розгубилося сіро-зливами,
Що здавалися неможливими.
2012

Вареники з сиром в сметані
Забути не можу й на мить,
Товстенькі, як щічки у Тані,
Без вас нижче серця болить.

Красуня цілує й не знає,
Що серце в полоні моє,
Вареники з сиром в сметані,
Рідненькі, скажіть де ви є?

Живе моє кохання
На вулицi Мiськiй,
Її розбудить ранком
Промiнчик золотий.

Вона всмiхнеться нiжно,
Коханнячко моє,
Як добре, що в цiм свiтi
Ти в мене, мила, є.

Один збирає грошi,
За гривню аж тремтить,
За курсом хтось до ночi
Слiдкує та не спить.

Лiси й поля купує
Дiлок якийсь крутий,
Менi ж потрiбен погляд,
Веселий погляд твiй.

Мiй скарб ти найдорожчий,
Коханнячко моє,
Як добре, що в цiм свiтi
Ти в мене, мила, є.

З тобою я щасливий,
Багатий та крутий,
Чистiший дiамантiв
Веселий погляд твiй.

Заблукали мусульмани,
Шлях згубили християни,
Блудять-рутяться жиди,
Маги теж – сюди-туди!
Люди всі – на два ранжири:
Є розумні – та без віри.
Другі – вірою міцні,
Але глуздом – ані-ні!
Абуль-Аля Маарі

У жодну віру не вкладається Життя,
Бо ж всі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього,
Бо ж всі вони – повчання й каяття
За скоєні й нескоєні гріхи проти самої Істини.
На пальцях десятьох вміщається вона.
Її для нас Моше (Мойсеєм, Мусою)
На скрижалях передав Всевишній,
Аби од звіра була людина вища...
І вивищилася. І навіть понадміру:
Таких же, як і вона сама
(Не те що якогось людоїда-звіра),
Готова розтерзать за іншу віру.
І вже побожним місця на Землі нема...
На схови атомні перетворились катакомби,
І любу немовлятам материнську колискову
Глушать щовечора протяжним воєм бомби.
О новоявлений до несусвіття Вавилон,
Куди ти тягнешся? Минуле позабув невже ти?
Чи, може, й справді націлився на Армагедон?
Чи байдуже, шляхом яким іти до смерті?
---------------------------------------
Переклад з арабської Агатангела Кримського (1871-1942) –історика, перекладача, письменника.
Абу-ль Аля аль Маарі (973-1057(1058) – арабський поет, філософ, філолог.

НАРОД! З колін уже вставай!!!
Та свої плечі розправляй!
Іди вперед! Не оглядайся!
Всім ворогам ти не піддайся!!!

Йдіть всі вперед до перемоги!
Щасливої Вам всім дороги!!!
Йдіть захищати УКРАЇНУ!!!
Нашу НЕНЬКУ - БАТЬКІВЩИНУ!!!

Та мову рідну захистіть!
Вперед всі з піснею ідіть!!!
Любіть квітучу Україну
І мову нашу солов"їну!

Всім українцям скажіть нині:
-СЛАВА НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ !!!
Гімн УКРАЇНИ нехай лине!
СЛАВА ВСІМ ГЕРОЯМ УКРАЇНИ !!!

Зоря досвітня повертає світ
на кут примруженого ока,
погляд вдалечінь,
понад степи,
понад могили,
понад себе.
І Сонце обіцяє світло
назавжди,
допоки є,
допоки ти,
допоки рух
кільця не спинить
промінь червоний.

Воно вертає небокрай,
і ти багатший за богів,
одна твоя така безкрайність
ріки життя без берегів,
блаженне око
в центрі неба –
відвертість болю
та любов.

@

Я Вас кохав, кохання пломінь мого,
Ще теплиться, як полум"я свічі,
Та оминає хай Вас ця тривога,
Я засмутить не хочу Вас нічим.

Я Вас кохав - безмовно, безнадійно,
У ревнощах тремтів і умлівав;
Я Вас кохав так щиро, так лелійно
Як дай Вам Бог, щоб інший покохав.