Жив собі старий Петро,
Борода до мацька...
Фест любив у флєшці дно,
Пив горівку хвацько

Жінка була з-за границі -
Дуринда Педрона,
Петя си найшов телицю,
Як був закордоном

І хоть вже роки проходят,
Як то всьо сє стало,
Вони жиют, сє не розводят,
Їдять наше сало...

Но єдна тут є проблема
В сім"ї Педруніто -
Та горівка мучит хлопа,
Як зима, так літо

Ну а баба, чорт-зна звідки,
Там не п"ют горівки,
Вочи витріщит на діда:
Тобі нашо стілько???
В нас то віскі п"ют поторошка,
Чи якусь заливку,
А там в сусіда Єнтошка
Гонят гнилу сливку

Ту горівку все ховала
Стара Педруниха,
Наливала, ніби вкрала
Петрови бабаиха

Але сталасє незгода
Бабка захворіла
Якусь дістала хоробу,
І тут же зомліла

Приїхала поміч нагла,
Дохтор від худоби...
"Вібачийти, старі амба,
Ми нічо' не зробим

А Петро спочатку плакав,
Вмивасє сльозами,
Банував, ніц не балакав -
Бо горе сі стало!
Тут вже стару нарядили
Уперед ногами,
Приїхала вся родина
Десь, із Гватемали

Точно звідки, я не знаю,
Но всі якісь чорні -
Єден лисий макогін,
Ну а другий з вовнов

Той сє називав Педруно,
Другий - Хуліо Мінєта,
Трета баба була груба
Зваласє Бабета

Тут уже сє зрихтували
Старушку ховати,
А дід став при тім аярмі
Горівку шукати

Ніхто не буде заваджити
Цьвєркнув через зуби -
Є що зранє положити
У засохші труби

Дід налєв собі килішок
Соточку як вріже!
Закурив, сів на припічок -
Баба з трунви лізе

Але він то не замітив -
Ще си наливає.
Баба з трунви вилізає
Кописку шукає

А Петро, - як тільки взяв
Горівку до писка -
Баба ззаду ся підкрала,
Як вдарит кописков!

І тут дід сє перепудив
На трунву як глипне:
"Там порожно... Чи я блуджу?
Забагато випив?"

Ну а ті усі педруни -
Та її родина,
Такі вочи поробили,
Ніби у пінгвіна
О май гад! О май гад!
Шо сє учініто
Славний Будда! О Аллах!
Прийшло прівідіто!

Баба єму усміхнулась
"Я жива, Петрусю,
Я до тебе повернулась
Ти чо так сє трусиш?"

"От у мене жінка моцна -
Більш не буду пити,
Та вона і встала з трунви,
Щоб мене спинити!

"Будем до сто років жити
В один день помремо,
Давай, стара, сє мирити
Рішено проблему!

Пародія

Усім виною розімліле літо,
А, може, сіножаття за селом,
Де жінка прохолодно-розігріта
Мене торкнула… спéршу так… чолом…

Такий вогонь прокинувся в череслах –
Душа співа, кудись пропала лінь,
І вже не втома, а жага… воскресла
Обох нас покотила у затінь.

А поруч - дивна грядочка пахуча.
Свобідно почуваюсь, легкий трем…
За коміром набилося остюччя –
Та то нічого – ми переживем.

… Тій жінці дня, напевно, буде мало –
Перепиняє подих: “Пощадú!”
Бо стільки раз мене… перевивала…
На всі можливі золоті лади.

А сонце в небі бавилось горішком,
Але, прецінь, лукавило таки –
Воно згори спостерігало нишком
Чи не столочать перші огірки…


12.11.2012

Ще не прокинулась,
зима вже лізе в
ніздрі
Схрестивши пальці
очі відкриваю
Ти є там, за
вікном. Я точно
знаю
Замерло серце в
твоїм передвісті
І не надихатися
скільки не вдихай
Вже повні груди, а
мені все мало
А скільки ж
випити, щоб
врешті стало
Коли не досить
навіть через край?

Усеньку ніч торохкали горіхи,
Серцями розбиваючись об дах.
Солодкий плід любовної утіхи
Медвяно-терпко танув на вустах.
Жовтнева ніч гойдалася на гіллі,
Сховавши світло в пазуху пітьми,
І тільки пси, зозла, осатанілі,
Губили гавкіт попід ворітьми.
Зійшлись докупи тисячі запитань -
На жодне з них ніхто не відповів.
А суть була в конфлікті різночитань:
Хто, де і з ким минулу ніч провів.
Були слова і ниці і жорстокі,
Була надія - вкотре зійде з рук!
А до любові п'ять нестерпних кроків
І ненависть, як зцілення від мук.
Сховала ніч цілунки і розплату,
Пекельні муки і солодкий гріх,
Зібрала все і кинула під хату,
Де плакав від самотності горіх.
А вже на ранок вітер сльози витер
І все було, як завше, восени.
А десь удвох, поет і композитор,
Складали пісню нової весни...
2008р.

Тобі лиш - погляд.
Мені лиш: Так...
Нас тільки двоє
А ніч одна
Волосся в хвостик
А може й ні?
Навіщо поспіх
Ми тут самі
День ще не близько
Нам не до снів
І наче кішки
Мов навесні
Тобі лиш одяг
Зібрав й пішов
Так треба: Досить!!!
Але...
Show must go on!

Зламалась голка,
що зшивала нас
докупи
А ми і досі
тріщимо по швах
Жаль іншої нема,
таку не купиш
Уже й спимо на
різних простинях
І різні руки в нас
сидять в кишенях
Пришиті вже до
зовсім інших
штанок
Але нитки твої
знаходжу ще я
У тих місцях, де
ІНШІ не бували

Осінь пахне димом і отрутою,
Айвою достиглою в саду...
Днів минулих вузлики розплутую,
Та ніяк відгадку не знайду.

Затягнулась пам'ять павутинкою,
До замків ключів не підбереш.
Осінь пахне солодко з гірчинкою-
Кардамонно-цитрусовий фреш...

Закружляло листя поміж вітами
Клаптиками жовтої фольги,
Свіжі ранки, споєні трембітами,
Понесли за овид береги.

І парчею ніжно-золотавою
Сонний ліс у променях застиг.
Осінь пахне тютюном і кавою,
Шлейфом зі спокуси та інтриг...

Віддає корицею і ладаном
Ледь гірчить, мов чорний шоколад,
Осінь пахне якось нерозгадано
І чарує терпкістю принад.

У лімфі каштанів Меркурію
Півмісяцем в тебе занурююсь
(З рум'яністю жовтня), тим паче
Твій вітер я витер із бурями,
На вдих - цей світанок захмурений,
На видих - мовчання гаряче,

Він вижив без літер

(і плаче).


[11 листопада 2012 р.]

α
світ ридма ридає
за те, що очі ти втратила
світ плаче
дрібним дощем обітованим
від сліз твоїх
кров Твоя, Господи,
від моєї крови
згортається
надто багато у ній Тебе,
праведного,
надто багато у ній
нечестивого
прокинутися серед ночі
ридма
під трембіти вітру
сліди псалмів Твоїх
шукаючи


β
так уже повелося
що не волосся
і не губи
і навіть не очі твої
а ти, людино, сама
коли плачеш
від власної марнотности
того
що нема нібито Бога –
Він
спускається тоді на землю
рясним дощем
незолотим
сорок днів і ночей
твою душу змушуючи
у ковчезі кататися
доки не згадають про неї
рідні

γ
сорок днів і ночей
ти будеш носити
цю волосяницю
доки не згадаєш
що б’ється ще у тебе серце
сорок тактів
сорок хвилин
проти тебе
молитвою
оберігши ніч

Δ
була вже майже серед нас зима
холодна як граніт
і горда, горда…
та несподівано
не випав сніг
а дощ і вітер цілу ніч
спроквола
і дощ, і вітер –
все тому
що ти пташину у долонях вбила –
пташину долю
обираючи на мить
на дощ як світло полетіла
а вже була ти майже
біла вся
вже майже янголом
ти стала у вертепі…
та несподівано
так знов – сама
у стовп перетворилася
із солі та граніту


Пом’яни мене, Господи…

Ти дивився крізь денце щілинки.
Ти на сніг поклав мою душу.
Ти мені відповів молитвою
(і в шибку дощем
постукав).
Ти зайшов до мене з-під світла.
Ти у глечик вмістився
(й у фантик).
Ти дивився на мене очима піщинки…
Дякую, що витримуєш ще
мою мізерність
дитинну

Дозволити бджолам обсісти тіло.
Дозволити кішці залізти на шию.
Дозволити пташці поїсти з долоні.
Дозволити листю торкнутися скроні.

Дозволити Сонцю зіниці торкнутися.
Дозволити Місяцю ввести в оману.
Дозволити краплям розбитись об щоки.
Дозволити світлу злягтися із тінню.

Крок за кроком у темряву світу.
Крок за кроком до світла над хмарами.
Крок за кроком рікою за обрій.
Крок за кроком услід за слонами.

У руках твоїх меч і троянда.
На губах твоїх музика й стогін.
На очах повна райдуга снів.
В вухах тріск і дзижчання космічного.
***

Знаю, хащі провин відпускають на світ одиниць.
Їхні бранці подібні на душі завчасно померлих.
Танцівниці дощу у зів'ялі долоні суниць
Неохоче збирають розсипані поспіхом перли.

Все до болю чуже: голослівні присяги дерев,
Обіцянки птахів, що заламують крила картинно.
Все до болю просте: я - ота, що у борг не бере.
Це недоля така, безголоса моя половино:

Із пасток утікати і знов потрапляти у них,
Чи у зашморги слів, щоб тугішали узи некровні.
Не вдається мені вкарбувати у свій акростих
Красноперість осик і гнучкої лози красномовність.

Передзахідна ватра згортає нерівні краї,
Спопеляє поволі - по іскрі, по римі, по слову.
Неохрещені вірші у сни потойбічні твої
Долітаючи, гаснуть. А я намагаюся знову

Пересилити осінь і листу плакучі рої,
І присутність олжі у, здавалось, віднайденій ніші.
Можна тишу озвучити, не осквернивши її,
Та мовчання не вбити всесильними стрілами тиші.

11 листопада 2012

Треба просто тебе зі сльозою пустити
десь назовні, щоб далі не мучило.
Із потоків словесно густих
сотворити абзаци, а з них — підручник,
для маленьких наївних і щирих,
тих, що мріють кохати дужче.
Я байдужості б їх навчила.

Треба просто тебе у крові розчинити
і спокійно п'ять днів на місяць
кип'ятком (або майже) змивати.
Не писати про втрачену дійсність,
а натомість словесною ватою
обтирати подряпані пальці,
що ніяк не знайдуть собі місця -
набирають черговий рапорт.

Треба просто тебе натверезо прожити,
не топити у чарці під ранок в суботу,
щоб тобою думки не боліли
в неділю.
І писати про тебе доти,
доки вистачить серцю слів,
доки стане натхнення й чорнила,
доки всі не закінчаться букви.

Захотілось усе забути,
праву руку поранила ручкою.
І згадала - пишу ж бо лівою...


11. 11. 2012

Безсонна ніч… Уже, мабуть,не спати…
Ніяк не обійти тебе, судьбо…
І хоч-не-хоч, а на душі – дебати:
одне з-поміж обох – або-або.

Спокусами себе мордую всує:
на тебе уповаю я, мольбо.
Скорився розум, серце – протестує:
для чого вибір цей – або-або?

Я молода. Мені ще пахне жито.
Умри в душі, непрохана журбо.
Не треба, як циганка, ворожити
і вибрати спокусливе «або».

Із долею не варто загравати:
не жди, що оберу тебе, ганьбо,
і зраджу землю, що як рідна мати…
Змирися, серце… Вже нема «або».

Не обдурити власного сумління –
тебе я обираю, боротьбо!
Умерти! –Та не жити на колінах,
холуйсько-рабське вибравши «або»!

* Посвята акторці Наталії Лісовій , яка зіграла роль Олени Теліги у виставі «Або-або»

Мамо,
«Пе-еМ» горить,
о котри́й вже день горить,
затуманилося все.

Мамо,
як печально це,
ще нечитані темнішають вірші́.

Мамо,
о не мовчи,
не буває в болю край?
І чи правда, що вірші́ писала й ти?
Я боюсь, так боюсь,
моя душа палає…

«І буде ночі час,
як очі - чорні дні…» -
рядки такі не раз
приходили мені.
О мамо не мовчи,
була ти на «Пе-еМ»?
Як рятувалася,
і ладила з вогнем?

            •
[Де вірші́ неземні,
я в рядків пелені -
Моє серце в огні,
і в тузі льодяній,
о мій друже,
мій брате,
мій милий поете,
я лечу за тобою,
махнувши на все те.

Хай говорять і пишуть
усе, що захочуть,
я лечу і палаю,
щаслива напрочуд...]
            •

Мамо,
«Пе-еМ» горить,
о котри́й вже день горить,
і у сажі геть усе.

Мамо,
так печально це -
як улюблені втрачаються вірші́.

Мамо,
о не мовчи,
не існує в болю край?
І чи правда, що вірші писала й ти?
Я боюсь, так боюсь,
моя душа горить,
злітає, як листок, -
рядками у примарний листопад...

він слухає село а я стою навшпиньки
і спиною тулюсь до відголосу мальв
до їхніх чорних мар до вибурілих паль
таку тонку журу з них виточив скрипаль
таку печаль пустив над мальвові обжинки

а хустя на горі понадимало пір’я
він слухає і йде а я за ним за ним
його рука тонка як виснажений дим
і куриться село суглинищем рудим
і мальви мов хрести пливуть у надвечір'ї

Не я це вигадав – вологий дух ріки,
остюччя, що перепиняє подих,
та жінку, що себе і прохолоду
несе мені проз перші огірки.

Бо решта – тільки розімліле тло,
що вже поволі котиться у затінь,
де жінка та, легка, мов сіножаття,
мого чола торкається чолом.

Бо тільки дзвін шовкової води,
та сонце в ньому бавиться горішком,
та полудення вивіряє тишу
на всі можливі золоті лади.

Бо вже не втома, а вогонь і млість
свобідно прокидаються в череслах,
коли вона шовковим перевеслом
мене перевиває, мов покіс.

Прийде осінь – замешкаю в скиті над Стиксом,
буду слухати, як човникує Харон,
і ночами, коли так до речі не спиться,
мурмотітиму млосно «Осінній сон».

Я блукатиму берегом, сивим од снігу,
там, де час піддається на розтяг і стиск.
Я читатиму вічно однісіньку книгу
і весь час програватиму той самий диск.

А коли плюскотіння Харонових весел
буде поруч – босоніж покину свій скит,
і, неначе разок незасніжених весен,
штрих-пунктиром до річки проляже мій слід…
.–._.–._ .–._.–._ .–._.–._ .–._.–._ .–._.–._

2011

…мені б твої печалі і думки
ув осінь чисту, сонячну, блакитну,
де ще не сплять, шепочуться рокити,
прибілені повітрям срібляним...

Мені б твої роки, і – шаленіть
веселкою з дощу і з блискавиці!
Болять мені не спогади, – очиці,
що злі, як люде, ой, які ж бо злі…

А осінь геть розтринькала тепло…
Мене й тебе – нас порізно вгощала
горнятком кави, що на двох одно,
а нам його, згадай, було все мало…

Й розмова, як мелодія без слів,
мов яблука без листу в листопаді...
Співає перший іній серенади
на щоглах без вітрила й без вітрів…

Не клич мене із осені моєї,
Не відіймай багряність осяйну,
Допоки на задумані алеї
Впаду листком в обіймах туманý.
Не зазивай у сиві заметілі,
Хай у очах вилискує бурштин,
І почуття голодні та змарнілі
Наситить день, бодай би ще один.
І не проси, і не кляни любов’ю,-
У цих словах я чую льоду хруст.
Як навесні ми мерзнули з тобою,
То чим зима торкнеться наших уст?
Як упаду за дальньою межею
Чи полечу у небеса звідсіль, -
Не клич мене із осені моєї,
Не зазивай у сиву заметіль.

11.11.12.

Тихо-тихо.
Отак
Я вертаю видані за ніч
Слова.

Порух і вічність, порох і велич,
Біле і зле.
Небо омите і горе убите,
Лихо і сміх.
Берег і море, легіт і доля,
Далеч і лет.

І рубінова є зоря, і золоті зорі є,
І гіацинтова тінь...

Та нема тебе.
Бо нема що казати тобі.

Ти вище слів.

Йдуть додому вже під вечір
тато й донька Іра:
- Важко бути нам в садочку,-
та зітхає щира-
Я весь день тебе чекала.
Щось спитать хотіла.
Може, зробим ми з тобою,
татку, добре діло?
Враз мала спинилась Іра,
шепче щось татусю:
- Хочу кілька гривень дати
бідній он бабусі.
- Ох, яка ж ти в мене, доню,
добра і мудренька!
Тільки я чомусь не бачу,
де ота старенька?
- Там, за тим будинком, тату,-
каже рада Іра,-
Коло неї скриня повна
ескімо й пломбіра.

Якось Катя стріла Надю. Вчились в школі разом.
Стала Катя ту питати про усе одразу:
- Ти чого така бліда? Дієту держиш, бідна?
- Що ти, Катю. В іншім справа. Я тепер вагітна.
- Просто супер! Я вітаю! То новина класна!
Хто ж буде, хлопчак чи дівка? Чи іще неясно?
Першим ділом треба, Надю, добре мізкувати.
Ти ще, певно, будеш думать, як мале назвати?
- Хто буде і як назвати? Це вже потім, Катько.
Зараз більш мене цікавить, хто можливий батько...

Коли ми будем заробляти,
Як заробляють депутати,
Тоді і кризи крок важкий
Нам з вами буде нестрашний.

Не вистачає батькового слова,
Його поради, дужого плеча.
"Мені земля без тебе, батьку, гола".
У сні сьогодні знову прокричав.

Моя дорослість - замала утіха,
В мені дитя не зникло ні на мить...
І як тоді, сьогодні важко дихать,
І згадка в серці болісно тремтить.
11.11.12р.

Най урветься терпцю перевузлена нитка
на кужельце знедолі намотана. Склоки
чорноклубі олжею чадують - а доки?!
чи світанку розліпиться сфінксове око,
розчахнувши зіниці прозірливе "видко"
позагратні ізлети високі.


Най душа засмакує в борні визрівання
закипиться калиною в кровосолoнні,
бо знецінене - легкоотримане. Коні
бунтареві іздибляться най і до скону
не збіжать із дороги- прямують до грані,
де правдиво міцні бастіони.


Не здригнеться рука...не розлиється духу
колихке світломоре...не вклякне осердя,
іздійнявши меча проти черні одверто
на мутантові гени , орбіти зотерті -
і на націі рабокайданну наругу,
і на думку безрухоінертну.


Клапоть Часу - вагітна надією, добо,
випрoбовуй огнями, звіряй, а не лащи-
хай скресає людина в людині, бо нащо
краєхатництво кволе, байдужости хащі-
кожна хвиля життя-палахка знебопроба!
самовтечі - падіння пропащі!

Споглядаю, як у передмісті,
Холодком налякані сади,
Засипають різнобарвним листям
Ніг моїх натомлених сліди.
Шарудять, зруділі, під ногами,
Мов лякливі миші між трави
Там, де сонце – в затінку, місцями,
Спробуй їх, вологих, оживи!..
Мерехтять жаринки звідусюди,
Та не зігрівають аж ніяк
Ні моє обличчя, ані груди,
І, напевно, це недобрий знак...
10.11.12

У мами моєї в городі
замріяний бог
приліг відпочити
в пахучому свіжому сіні...
І зблиски летять
мерехтливо-серпнево-осінні
між маминих буднів земних,
між турбот і тривог.

У мами моєї в саду
заметіль хризантем
тремтить, розполікана*
в лагідно-сонячній зливі!
І очі всміхаються мамині,
добрі й щасливі,
і в серці зоріє
такий оксамитовий щем!..

У мами моєї так солодко
пахне в печІ-
вогнем зацілована
мліє рум'яна хлібина!..
І я у кутку,
ясноока, білява дитина,
всміхаюся ніжно
до теплих смачних калачів.

У мами моєї намолені
снять образИ
і вишита хрестиком доля
мого родоводу
лягла на рушник, наче промені
світлі на воду,
немов на долоню Пречистої
перла роси...

У мами моєї таких
розмаїтих казок,
таких колискових у кУфері*
в'язанка пишна!..
І біля криниці
зажурена мамина вишня
у душу мені
натрусила серпневих зірок...


*Розполіканий(діалектне)-прополосканий.
*Куфер(діалектне)-скриня.

Зима дрімає ще безправно:
Немає бісерних ознак.
Цілують крапельки відрання
Всіх перехожих напоказ:
Не допускає діамант
В своїй неміряній щедроті,
Аби поснули трави.
Годі!
Ах, вже пора їх обігріти
І перлом білим поле вкрити...

Цвіт рожевих надій
Осипається так непомітно.
І пелюсточка кожна
Відчайно додолу впаде...
Невимовний пейзаж
Ще учора такий колоритний,
Потускнів, похмурнів...
Неначе терпкий каркаде,
Сум ледь чутних зітхань,
Що самотністю переповиті.
Затискають лещата
Дощами гартований біль,
Що лишився віршем
Недописаним у манускрипті.
«До» і «після» тепер поділилися,
Наче навпіл.
А холодна пора
Підкрадається тихо-зрадливо.
Гонить листя пожухле рікою
Замшілий асфальт.
Сіризною слідів порожнеча снує неквапливо…
Чи ж то туга ридає? А чи нерозділений жаль???

розказуй розказуй лише не мовчи говори про що завгодно
про своє дитинство старшу сестру її пудру і туш
і як ти підглядала за нею заздрячи її грудям та волоссю між ногами
і тим хлопцям які телефонували їй щовечора і щовечора інші
особливо той білявчик із пречудовим румянцем який так усміхався
а ти обурювалась що сестра каже на нього поросятко моє
і серденько в тебе тьохкало і на моє і на поросятко
тут розсмійся і скажи знаєш я й відбивну свинну не їм дотепер
все якось згадую того красунчика з мрій дитячих пухнастих
а ти кажеш давай на шашлики з’їздимо лісом ніби погуляти.
але говори говори не давай мені заснути розповідай всяке ось-таке
це ж так неввічливо мені засинати зразу опісля так ніби зовсім байдужий
це ж так недобре коли снитимешся не ти

Ты вычерпал мою любовь...
А мой "сосуд" ты не наполнил.
Ты неуместно поздно вспомнил,
Чтобы откликнуться на "зов".

Моя Сахара одичала-
В пустыне только миражи...
Ты прямо, не кривя, скажи:
Твоя верблюдица устала?

Пески...пески...воды хочу!
Барханы улеглись косицей...
А сердце просится напиться,
Но я безропотно молчу...

Чалму на голову надену,
Лицо укрою паранжой -
И так вперед: там путь домой!
И...пар над речкою клубится.

Сниму сорочку и...нырну-
Река, как молоко парное.
В стогу барахтаются двое...
И раки ползают по дну.

Сняла вода души усталость,
И грудью дышится легко.
Досада где-то глубоко,
А смутных мыслей не осталось.

Жизнь снова бьет "ключом
по темени"!
Луч солнца в свете глаз играет,
А тело силу набирает,
Чтоб путешествовать "во времени".

Я по глади озера иду. да, как по льду!
Оступиться не боюсь: не грузнут ноги...
И по снегу босиком иду-бреду :
Нескончаемые вы, пути-дороги!

На лугу зеленом развалюсь я-сладко...
Солнце слепит, выедает очи.
Самою душистою кроваткой
Станет луг под покрывалом ночи.

Утренней росою взбрызну тело,
Ветром причешу свои кудряшки.
А шмелям и до меня есть дело:
Падают в ладонь с хмельной ромашки.

Жаворонок по небу горланит,
Всем трезвонит о своей свободе.
Воздух опьяняет и дурманит.
Красота лесная разум сводит.

Лист осины дребезжит панически,
Ветви по ветру блестят гирляндами.
Словно в планетарии космически
Звезды свод воздвигли мириадами...

День сменяет ночь.Рассвет-закатами
Чередует смену света Божьего.
Что осталось за немыми кадрами?
Что в природе может быть ворожьего?

Все и все, по сути,- дети Божии.
Нет запрета на естествознание:
На своих родителей похожие.
Жизнь дарована на честь желания...

що ти хочеш від мене старезний дубе
що ти риєш кротом у маленьких долоньках
коли я вже прийшла аритмія худне
і нервовий вузол спини чи хворіє донька

і так легше писати не спавши до ранку
потім манку варити дивитись у вікна
я б поїхала любий у Дублін чи Краків
але ти не пускаєш і я вже звикла

а він думає ну примхлива принцеса
заважкі стали коси обрізать косою
коли я ще пишу то сьогодні воскресла
хто моїх потерчат умиє насовість

догодує до літа щоб стали на мущлі
добігали водою що плеще у річку
коли знову поїдемо в дім наш цілющий
і калина квітчатиме лебедя в січень

скоро чуєш кохана жили там все літо
обривали у неба останні жили
ти літала щаслива по зоряним квітах
ти до них не ходила не всміхалася білим

люди люблять тебе ти не віриш квартирам
і колючим дощам і дубам хриплогрудим
він благав обклавши книжками і миром
не ходи туди люба спали огууддя

я не можу коханий і рвусь в коридори
де хоч слово спливає червоним маком
там де квіти схопили мене за горло
там де голо радіє досвітній правді

Залишена хатина,
Покинута країна –
Зневіра бур’яніє
У серці доньки й сина.

Байдужа тінь закону
Та правда розіп’ята…
Невже над нами знову
Нависла чорна дата?

У ніжність ти слова вдягаєш
Коли вони до мене йдуть,
Всім серцем, мила, ти бажаєш,
Розкрити словом думки суть.

Та очі вже давно сказали
Те, що в слова вкладаєш ти,
Вони, хмільні, не приховали
Всі почуття твої святі.

В твоїх очах читаю, мила,
Сторінки кращого життя,
В якому щирі почуття
Наповнять пристрастю вітрила.

Вперед, за обрій, курс лежить –
Наш човен вже не зупинить.

Долає смерть
прискіпливе життя.
Я не пручаюсь,
може й справді, вмерти?
Але не Ти
спливеш у небуття
безликих днів
і спраглих, і відвертих!

Що ми у вічність? –
поклонись і згинь.
Таємна сповідь
звіра на проклятті.
Під три чорти
летить життя на шмаття
в осінню
необачну заметіль.

Життя іде... а що ж в основі?
Це філософська тема, мов трактат
У музиці буття акорди нові 
Бере за душу кожен такт

Ми думаєм: цей світ прекрасний,
Почувши передзвін комах,
Вирує скрізь взаємна ласка
І мило й вЕсело співає птах

А як же злитись з цим добром усім?
Питання, мов коріння, проростає.
Любити треба нам, передусім
І мир буде від краю і до краю

Не буває поганих днів,
І все котиться як треба,
Прийде все, чого ти хтів,
І що мрієш буде в тебе.

І що мрієш – те прийде,
Аби лиш дозволив мати,
Все завжди нормально йде,
Менше треба нарікати!

Менше треба мовчки нить,
Що усе якось не склалось,
Що не так якось в цю мить,
«Ліпше все б інакше склалось…»

Але треба у цю мить,
Так приймати цю реальність,
Щоби добре потім жить, -
Зараз треба транслювати радість.

Зараз треба відпусткать, -
Краще ставлення до Світу,
Щоби міг тобі він дать,
Твою мрію заповітну.

Тож радій – тому, що є,
І обдумуй те, що хочеш мати,
Світ легенько все дає,
Тільки тим, хто носить Свято.

Хто тримає вогник у душі, -
Тому завше прийде вдача,
Світ йому все залишить,
І добром віддячить.

Дякую :-) 10.06.2011р.

сіль і перець дівчинко сіль і перець
весь наш побут тільки сіль і перець хіба подеколи фантазії
про пошуки шляху чумацького шовкового звісно за сонцем
в европу серце моє в европу куди ж іще в европу
як наші розбишакуваті предки що гнали туди ешелонами
монотонними й нескінченними як думи про козака голоту
актуально - стратегічні товари крадену кримську сіль
награбований турецький перець а також пісні марусі чурай
як гуманітарну допомогу европі в її традиційному занепаді
але сіль і перець дівчинко це головне
сіль і перець створили цей ландшафт
позірно та за призначенням схожим до твого тіла
виплекали химерну вдачу автохтонів дали імена рікам і дорогам
тому що знизу і тому що зверху тому хто зліва і тій що справа
адже сама знаєш сонечко твоя шкіра буває солона так часто
перець так збудливо пахне в темних кімнатах
отож в нас з тобою залишається завжди
сіль і перець і чумацький шлях і шовкові простирадла
і нічна сорочка також
а ще фантазії що ми можемо бути разом як сіль і перець
як розораний курган і кам’яна баба як баба дід і курочка ряба
як чумацький і шлях і як шляк і ясний і трафив
ми можемо бути разом

Не вірю я в передчуття,
На гороскоп - хитка надія...
Тим часом протяги життя
Останні сумніви розвіють.
Розвіють, знищать, розірвуть,
Та й рознесуть по всіх усюдах,
Де вік, належний їм, живуть
Такі, як я, чи інші люди.
Напевно кожен з тих людей
У слушну мить питався Бога,
Куди ж та карма їх веде,
Кому яка лежить дорога?
Не всім судилося в житті
Сповна тягар відчути слави,
Котрийсь думками багатів,
Когось поплутав біс лукавий.
Та всім однаково завжди
Сіяє сонце, вітер віє,
Усім воздасться за труди -
І чорноробам, і повіям.
Та в суєті нагальних справ
Про душу, власне, забуваєм,
З добра чекаємо добра
Та Бога марно поминаєм.
Хоч споконвіку так було
І так вестиметься до скону,
Що всяке там Добро, чи Зло
Є суть єдиного Закону.
Тут кожен сам собі коваль
І сам собі керманич долі.
А хто крутнув життя спіраль,
Той аргументів мав доволі...

Мільярд котрийсь-там із виду Адамів,
у віці відлучення сорому,
на висоті стрибка по кар’єрній драбинці
ти вибрав пізнати наріжний камінь,
який призначають опорою
дому, вдягають на перст безіменний жінці.

А змії гнізда сплітали в деревах,
в очах наливалися яблука,
перелітали містом зозулі цілунків.
Ти звав до ніг мармурового лева
і поночі в райських садах блукав.
Ти не боявся, ти страх розбивав по лунках.

Міг стати рогом достатку, міг … татком
в будинку, де вази із фруктами,
де спочивальні випещені, як і нерви.
Та ж ні, збунтувався – занадто гладко,
Мужчинам не в затишки кутатись,
для чоловіка критично здобути Єву.

І Євам часом розбудиться примха:
згадати, як палко це – Євою,
як заборонно й легко вписати у побут.
А ТойХтоЗРаюДавноУсіхВипхав
нагими і неметалевими,
вдруге не вижене, голим двічі не зробить.

Порожній. Сохнеш безвесло, як човен,
Замолюєш те, що замовчуєш.
Світло зором вбираєш кошерної риби.
Твій статус виявився іграшковим,
а правила племені – вовчими.
Досить, Адаме, ти вижив, а значить – вибув.

2012

- Добре все ж, як вибір є.- казав Петру Данило.-
Ось руки моєї доні двоє аж просило!
Кликав заміж Хрящ Семен - сусід якраз навпроти.
Також красень наш Іван женитись був не проти.
Дід Петро йому киває: - То є добре діло!
Хто ж таки її обранець? Хлопцю пощастило!
- Я так , Петре, вам не скажу. Лиш не смійтесь з мене.
Пощастило, певно, більше все-таки Семену.
- Певно? Як то розуміти? Вибір непоганий.
Річ у тім, що моя Галя вибрала Івана.

Пливло життя в байдужій веремії
Між берегів похмурих щодоби, -
А я тобою жив, тужив і мріяв,
По вінця повний радості й журби.
І ти прийшла учора, як відлунок,
Зітхань та мук моєї самоти, -
Спізнілий і безцінний подарунок –
О, як тепер тебе уберегти
Небачено красиву від омани
Чужих звабливих поглядів і слів,
Якщо поети зараз не в пошані,
А безталанні, знаю, й поготів?
І не всміхайся в сукні сніжно – білій
Очима загадковими з – під вій,
Що я тобі такий незрозумілий,
Неначе вірш комусь останній мій…
09.11.12

от як виросту
стану милістю
милуватиму малярів
у дощівочці
набігатиму
колисковою для зорі
укриватиму
притулятиму
найнещасніших між дітей
найтеплішою
найріднішою
що по серце в той світ іде
чорні шатоньки
в янголятоньки
битись крилонькам сил нема
от як вигріюсь
стану вирієм
прилітайте коли зима
позбираєтесь
позлітаєтесь
під реберцями рай для гнізд
там боліло все
відболілося
кілька зерняток у стерні
залишіть мені
перелітнії
це мої з кулачок роки
буду сіяти
щоби мріяти
як то ділиться хліб ламкий
от як виплачусь
вся від відчаю
і не вистачить більше чим
то світитимусь
мов невидима
біль з недихання замовчить
придорожена
ненапрошено
ніч минатиме згине страх
я почуюся
і відчуюся
краєм спокою на устах
розщебечена
знай приречена
озиватися дзвонарям
селам бузьками
храмам пусткою
тремом свічечки з вівтаря

9 Листопада, 2012

Сумую за липневим світлом сонця!..
В імлистих ранках, як сновиди, губляться
Ті легковажні промені, емоцій
Не будять, не дарують, не турбують снів.

Зависла тиша і безликий спокій,
Звикати треба до розмитих обрисів,
Нема того яскравого світанку,
Нема обіймів і не чути голосу…

Ця осінь особливо одинока,
Виразна депресивними настроями,
І плину час надзверхній і жорстокий.
Три крапки…у затягнутій історії.

Ліміти на усе, тому звикатиму,
До моря і до мороку, до щастя,
До практик з елементами теорії,
До стану, «що, дівча, уже за 20?»

Не все пропало, квітку ще не зірвано,
Не зламано гранітний волі стержень,
Тому лишатись буду я спокійною,
Прийматиму поразки обережно,

І слухатиму душу, розум, пошепки,
Навшпиньках прямуватиму до Нього,
Він щастям є і став моєю ношею…
Все інше – розкажу лиш Богу…

Легка вода.
І місяць над водою,
теплом і цвіркунами молодий.
І жінка йде –
зі мною
й не зі мною –
опівночі купатись до води.

Вона німа.
І ніч уся німа.
І світ увесь – омана, блуканина,
де хмари плинуть і волосся плине
по золотих серпневих килимах.

І хтозна,
як перемогти мені
цю темряву,
що світлом мироточить,
цей плюскіт на осінній мілині,
цю скойку сну,
цю білу квітку ночі.

***
Літав я птахом, а мої літа
На сонці колосились, як жита.
Тепер іду статечно я по нивах,
А мене знову кличе висота.

Нещадно скалічений, втоптаний в грунт
Наш люд пригнічений мріє про бунт.
Кожен з нас подумки зірку хапав,
Та себе в променях слави купав.

Ми між монголами сіяли страх,
Без зброї, голими, вносили крах.
Силою духу валили чийсь мур,
Щоб до наруги не йшов самодур.

Гітлеру гідний дали ми відпір,
Втратили рідних, і в крові був бір.
Ми за свободу тисли на курок,
Не знаючи броду робили ривок.

Славне минуле в країни було,
Все що ми чули своє віджило.
Зараз не те, загубились мужі,
Кров все тече, а не точать ножі.

Термін терпіння народу пройшов,
Точка кипіння і рветься вже шов.
Пращурів волю в житті проявіть,
Сонце додолу вороже зваліть.

так багато свічок
так багато свічок до води
зазміїлася осінь у рінні обвітрені нори
не ходи за водою
облудні вогні не кради
зачепися корінням за темну найглибшу покору

хай розколеться небо
розсиплеться мжею услід
хай заб’ється в русалчиних вербах безпутна зозуля
оживи її серце
звільни з-під полуди на світ
хай по черзі його потерчата до себе притулять

Тотальний крах, колапс, невдача,
кінець... і крапка. Марно йти...
Напевно час лиш марно трачу,
бо шляху майже вже не бачу,
і з жалю сяду та й заплачу...
Та ж хочеться її знайти...


2012