Завжди є дівчина котрій ночами пишеш свої листи
Ховаючись ніби молюск у чорні розтягнуті светри
І мозку твого півкулі як дві тектонічні плити
Cтикаються і щось інфернальне й глибинне
виштовхують на поверхню.

Писати до неї і бути у цьому незвично святим
Послушником віри в безглуздість якої-будь віри
Вживати безбожно ім'я яке всує вживати можна лиш тим
Хто на власній безодні безмежність його перевірив.

У той же момент писати інакше ніби у перший раз
Пише незграбний хлопчисько по парті своїй сусідці
Іще не пізнавши ні відстаней ні металевої важкості фраз
Вірячи тільки що дівчинка покоха його за фрази усі ці.

Завжди є дівчинка... дівчина-котрій-пишеш-листи
Не надсилаючи звісно пишеш в повітря слова губами
Кидаєш ніби круги рятувальні якими врятуєш ти
Можливо кількох бідолах
у светрах розтягнених
із нічними примарами

Кров багряна лилася віками з чаші,
І "життя людське" було її ім'ям.
Як вино міцне, стікало по губам,
Омиваючи злочинні плоті й душі ваші
Кров багряна протікала з-під мерця,
Що його колись к хресту прип'яли,
Та за що й повіщо ви самі не знали,
Смертний вирок просочився у сердця.
Пишна мова - не причина щоб отця,
Ви свого майбутнього продали,
Суд над ним руці чужій піддали,
Тіло й смерть повели в вічність до вінця.
Над душею скоївши наругу, без лиця
У кут темряви добро вмістивши
Ви чужеє сяйво духу взялись нищить,
Як у вас , у грішних, піднялась оце рука?

Христа-Спаса діти та сини Пророка,
Що створила їх могутняя рука,
Бачить стали одне в одному врага,
І ненависть їх зросла безока.
Все ж останнього зробивши кроку,
Кров-Алаха видав своє слово,
"Святвійну хрестинам!" - він промовив,
Зажадав умити світ в багрянім соку

Даль імлиста, небеса, як сито...
Стомлено гілля обвішав ліс
І зітхає листом сумовито,
Під вагою виплаканих сліз.
Мокра стежка травами в'юниться -
Слід веде від літа й до зими,
Ген, туди, де степова криниця
Дихає прозорими грудьми.
Це ще рання осінь, не глибока,
Ще зоріють квіти де-не-де.
А зайчисько, закосивши оком,
Дременув, що стежка аж гуде!
Та не бійся, зайчику, не бійся,
Як і ти - я в полі одинак...
Сумно стало, от я і приплівся,
Без лихого наміру, однак!
Я прийшов, щоб стиха помолитись,
Мовчки тут, без поспіху, пройтись.
Щось переосмислити, навчитись
Й мудрістю в природи запастись.
Все тут справжнє, непідробно-щире,
Істинне, відверте і просте.
Й те, що згине у природнім вирі,
Неодмінно знову проросте.
Знов надворі осінь владарює,
Знову сипле листом навмання
І такі миттєвості дарує,
Що мені аж дух перепиня...

О, мій герой, твоє обличчя
Не полишають блиски браві,
Щодень, хвилину ти в забаві:
Із себе ліпиш... сам не знаєш?
Кого? Можливо, Че Гевару?
Та скільки б не набралось гриму -
Нерон у Римі.

Я аркуш проміняв на берег моря,
Та хвилям літери не зрозуміти, як не пнись.
Приплив безжальний – він не чує горя,
«Ім’я її пишу, благаю, зупинись!»
Вона говорить: «Що ж ти, недолугий,
Притримати надумав часу плин?
Адже і я не перша й ти не другий,
Чий слід земний розмеле цей одвічний млин».
Я суперечу: «Тож із праху в прах,
Твоє ж ім’я бринітиме думками,
Звертатимусь до тебе як до Бога – в молитвах
І образ твій огорнуть хмари рушниками».
Загине Світ: Гурк! Блись!
Ось був, а ось вже не існує.
Примружуй очі і до мене притулись
Не бійся – нас любов врятує.

Адам:
- Мене не вчили танцю і харизмі.
Єва:
- А мій навчитель, змій,
усе сичав: "Смаки? Смаки є різні".
Адам:
- Це стосувалось мрій?
Єва:
- Не пояснив. "Позбавлені дитинства," -
в обличчя закидав.
Адам:
- Так Бог обох схиля до м а т е р и н с т в а,
що започаткував..
Єва:
- Авжеж... Але смаки... "Смаки є різні"...
А що як дійсно так?
Адам:
- Ти маєш на увазі - в організмі?
Єва:
- Цих знань й у мене брак.
Адам:
- Чого ж ти хочеш?
Єва:
- Дій! Але... щоб класно!
Не все ж таки... Вітцю.

І змій. підслухавши, регоче вчасно:
- "Двоокис вуглецю..."



14.10.2012

Ми – зарубки на дереві, свіжі, криві зарубки,
Вперфорована віспа в посохлу, шершаву шкіру…
Ми одвіку одне – шрамоване архе-ціле
(у судинах не кров – олія і сік імбиру),
І навіки одні: хоч нарізно, хоч за руки…

Є надія: зрубцює, затягне і випне зовні
Литим склом бурштинý, воєдино закріпить стики,
І тоді ми, можливо, наважимося, осклілі,
Стати ближче настільки, щоб, вторгшись на відстань крику,
Домовчати піввічності в кожнім невчаснім слові...

***

Головне – не знайтись достроково…

Відпусти ж мене нарешті,
не тримай мене за крила,
не тримай мене в арешті,
не зривай мої вітрила,
не зривай мої вітрила.
            Ти ж уже не сушиш ріки,
            просто топиш мого човна,
            хвилі пізні, хвилі дикі,
            а вода сум'яттям повна,
            а вода сум'яттям повна.
Ти ж уже не палиш небо,
просто смикаєш за крила...
Ти ж хотів, щоб я - летіла,
відпусти ж мене від себе.

2004

по найтоншій ріці
тальвег-лінію йдеш – не дишеш,
за найменший ковток надії
сягаєш дна,
кожен правильний крок
на шляху визначає тиша,
а безпечний фарватер
засвідчує глибина.

вберегти від тривоги,
як від мілини – не можу,
хай хранить тебе далеч
невидимих ще вогнів.
у кордонах ріки
я краплину цілую кожну,
що торкала тебе,
а належить тепер мені.

ця дзеркальна ріка
що тече, як агат, між ребер,
має колір світанку
й розхлюпаного вина,
де, стискаючи зуби,
знову шукаєш неба,
де спасіння одне –
відчайдушна твоя глибина.

Схиляюсь перед постаттю Данила,
Осмислюю його величну роль:
— В історію влетів ти, мов на крилах,
Як галичанин, князь і як король.

Виблискує бруківка, наче криця.
Ти у задумі стримуєш коня.
І крізь густий туман, що аж клубиться,
Вдивляєшся у пройдений свій шлях.

Ти ще тоді з Холма князівством правив
Й для свого сина міста не возвів,
Лиш у твоїй вражаючій уяві,
Мов мрево, проглядався город Львів.

Ти землі руські не ділив, а множив,
Ти будував надійно — на віки,
Щоб ворог наших кресів не тривожив
Й не сунув загребущої руки.

Чи міг ти припустити, славний княже,
Що всі твої потуги знищить час:
Через століття покоління вражі
На край твій подадуть команду: “Фас!"?

Й поділять, наче скибку десь на зоні,
Потворно вигинаючи кордон,
І вигадають лінію Керзона,
Й безжально пошматують “від і до”.

У полудень двадцятого століття
Розпалять горно вбивчої війни,
В якому, мов давно посохле віття,
Вкраїни попелітимуть сини.

Многостраждальний мій праотчий краю!
Чим завинив ти? За які гріхи
Тебе між двох народів — я не знаю —
Нещадно розпинали во віки?

Для матері-землі нема різниці:
Всі діти — українець, чи поляк.
Чому ж від злоби мертвіли зіниці
І застигав на лицях переляк?

Чому одні зловісно зазіхали
На споконвічне право земляків
Й життя холоднокровно відбирали?
А потім, затаївши в серці гнів,

В побожному екстазі на коліна
Перед небесним падали Отцем,
Ховаючи кривавих рук поліна,
Із перекошеним ненавистю лицем.

А інші — воскрешаючи аннали
Прадавньої історії землі,
До рук своїх жертовно зброю брали
Й в осінній розчинялися імлі.

Сльозився ліс краплинами туману.
Одні казились, люті, як чума,
А ті — безстрашні хлопці з-понад Сяну
Й околиць сивочолого Холма —

Свою відвагу в чоти шикували,
Затамувавши стогони сердець,
І за наругу, котрої зазнали,
Не на розбій ішли — на правий герць.

В бою ніхто з них не зважав на рани,
Лиш часом на очах — сльоза скупа.
Ні дяки не чекали, ні пошани —
Відважні й горді вояки УПА.

Ішли на смерть на бойових аренах,
Щоб зруйнувати забаганку зайд
Зростити на Данилових теренах
Фашистсько-більшовицький світлий рай.

Ішли на смерть… У шані воскресати.
А не перетворитися на тлінь.
Щоб берегла їх Україна-мати
У пам'яті грядущих поколінь…

Здіймаю зір на п'єдестал Данила:
— Не всі твої потуги знищив час.
В твоїх нащадках — і князівська сила
Й вогонь свободи у серцях не згас!

Сексуальних бажань полуничний кисіль
Заварила Природа Тваринного Світу.
Він собак закликає до їхніх весіль,
І розносить Любов, еротично зігріту,
По Планеті земній – від Пустель до Морів,
Від низин до дзвіниці Печерської Лаври.
Я сьорбнув киселю - і неначе прозрів:
В Україні також є таліби та маври.

А на сонці потроху кисіль висиха,
Готувати його утомилась Природа,
Наближають церковники секс до гріха.
У Коханння ревниво ввійшла прохолода…


(2012 - 2016)

Не знаю где начало чувства этого:
Такого чистого, как первый белый снег,
И ощущенье нежного и светлого,
Неуловимого, как электронный бег.
Такого будоражаще-интимного.
Как легкий бриз- летящий ветерок.
Такого премитивно-позитивного,
Лоскочущего тоненький намек.
Намек на несомненно окрыляющее,
Несущее в безвременную даль...
И боленосное...и болеутоляющее...
Принапускающее тонкую вуаль...
То грустное, то страстно вопиющее,
Крушащее воздушные мосты!
То- забирающее, то- опять дающее!
Блуждающих комет- дымящие хвосты!
Нет глубины, и нет распределения-
Бескрайняя, нагая,чужая целина...
Волнующая тайна вожделения
Волшебных чувств и прелестей полна!
Несказанных еще банальных глупостей,
И тягостных мгновений предвкушения.
Еще, быть может, не хватает смелости,
Одолевают терпкие слюнявые сомнения.
Но все еще лишь в мыслях зарождается:
Фантазии, как трепетные фурии!
Мечты под властью фатума сбываются!
Мы- выходцы из сказачной Лемурии...

От малого к великому ведёт меня дорога:
Дорога испытаний - жизни путь.
И, если ты в душе имеешь Бога,
То ты придёшь к нему когда-нибудь...
Отец нас каждый раз благословляет
На труд любой и добрые дела...
Мы пробуем: по-разному бывает...
Душа страдает... корчатся тела...
Но мы идём-Он нас не покидает.
Он мысли наши в Истину ввернёт.
Тому , кто спотыкнулся-помогает.
А, кто отстал-невольно подтолкнёт.
Любовь Творца безмерна,многолика-
Найдёшь её в любом своём порыве,
Как отраженье солнечного блика
Иль, как сонет в божественном мотиве...
Безмерная любовь и доброта,
Замешанная на сознании участья,
Ещё сестра их - красота,
Украсят мир, подарят людям счастье!

"Привіт! Як ти? У мене все нормально.
Чекай мене, у вечір десь підемо.
Па-па! Цьом-цьом!" - стандартна смс-ка.
Без почуттів й емоцій, як записка.
Чекаю відповідь. Стираю свої нерви.
Пройшла година. Ще одна перерва.
Нарешті телефон задзеленчав.
"Привіт! Все добре. Як ти спав?
Дивилась "Кармеліту". Купа справ."
Стандарт, шаблон, я все списав.
"Привіт Кохана! Сумно тут без тебе!
Щасливий я, що ти є в мене!
Почни цей день з любові і добра!
У моїм серці є лиш ти одна!"

Ти знову залишаєш мені сонце,
Зникаєш десь у глибині тіней,
На самоті я гублю рештки понту,
Я хочу заховатись від людей.

Я хочу все обдумати, згадати,
Я хочу крок зробити у безодню,
Я знаю, що впаду та зможу встати,
Бо стимул є, і є бажання мати.

Це все таке буденне і минуче,
Нема за що чіплятися - пропадеш.
Вина цьому - думки жагучі,
Що через край заповнюють уяву.
Усе що совість моя бреше вголос
Про що співають мислі відучора,
Це все злилось в клубочок болі,
Єство моє загарбав ворог.
Не вірити цьому - шепоче серце,
А брати в голову - то дурнувата кара,
Котрою я бичую сам себе,
Котрою оповитий розум, немов мара.

Кум якось добряче чхнув, заплющив навіть очі.
Каже: - То якась новина або "прийдуть" гроші.
Я йому серйозним тоном: - Де почув таке ти?
Сам боюсь останнім часом вірити в прикмети.
Дід Охрім колись спросоння чхнув під носа сильно,-
Через тиждень в лотерею виграв холодильник.
Чхнув он Місько серед ночі - тут же вліз в халепу.
Два ребра собі зламав і вивихнув щелепу.
Кум аж зблід: - Не може бути! Як таке ся трафить?*
- Як та як? Та чхнув бідака у сусідки в шафі...
*трафить - станеться

Вчитель дала всім завдання-
кілька речень скласти.
Там слова повинні бути -
"радість" або "щастя".
Через мить вже руку тягне
вгору шустра Настя:
- Я оцінку гарну хочу.
Ось щоденник нате.
Вчитель трохи здивувалась:
- Щож, кажи нам, Настя.
Та відразу " відрубала ":
- Наглість - друге щастя!

Не володіть – підвладним буть волію,
Без роздумів сповняти задуми твої,
Бо ти для мене життєдайна нива,
Дарована бозна за віщо Небесами.
Мовчазною любов’ю звіряюся тобі
І не чекаю відгуку словами.
Ну, що слова, як ти в одвіт
Обдарувала аж двома синами.
Та, якщо можна щось іще просити,
Без вибору проситиму Всевишнього
Додати стільки повноцінних літ,
Аби за щастя підневільним буть твоїм
Наснаги й сил розплатитись вистачило.

І знову чекати у сірій вітальні
Допоки запалять свічу...
У вікна - зачахлі надії останні,
Міжноття сумного дощу.

Старенький маестро в тінІ за роялем
Ще багне утримати такт,
Та серце незримо вкриває вуаллю:
Не так, все не так, все не так...

А праглося світла, у сонячну купель
Жадало пірнути єство!
Тепер лиш чекання - єдине і глупе,
Де мріями вже одцвіло.

Тепер лише мука впокорена тиші
У сірій вітальні плачу.
Душа розтривожена ниє у вірші
Допоки запалять свічу...
(10.10.12)

Что значит жить не для себя?
А то и значит, что живешь ты,
Живешь и дышишь для кого-то,
живешь и дышишь чьим-то вздохом.

Пряча следы и годы,
Прошлых признаний без,
Призрачная природа
Дышит наперевес.

Путает с непривыка
В свете воздушных масс
Равликов древних ников -
Равновеликих нас.

В кадре - в любом оконце,
Днём, как ничто, как дым,
Выгретое на солнце
Стало большим, большим.

В стружке из мелких чаек
Завечерел азот,
Сумеречный фонарик
Тайну себя везёт.

Хрупкий, как части речи,
Лёгкий, как лебеда.
Чтобы ему навстречу,
Будем всегда, всегда.


2012

Вечеря з богинею
неба емоцій
на відстані світла…
О, так – світлова!..
В такому, як пекло,
фатальнім потоці
в сапфіри й на друзки
окличні слова.

Не сховано гОлови
в писану тайстру,
ласкітками зорі,
одягнено стиль,
хоч нам і богам
ще миритись завчасно,
бо вибухи…вибухи…
в колі світил.

Сьогодні нас тішать
небесні вертепи,
щасливого місяця
перший анфас,
а вчора, жагуча,
жбурляла комету,
вогненні дощі
оживляла нараз!

А вчора додолу
політ рукавички
і схрещені шпаги
на захід і схід,
допоки із неба
усміхнене личко
і зуби дракона
у рабство боліт…

Корсет і кольчугу
послабити можна,
і очі сторонні
спочинуть нехай.
Галактики наші
півднЯ не ворожі,
А я вже…
А мною…
віднайдено рай.
2012р.


Художник Ярослав Саландяк "Діва-войовниця", двп, олія.

— тихо

з духа
глухо
руться струни дикі
оповиті
в одинокі
жовтаві осені октави

розпатлали
розжумлили
вої вогнище стожар
із-за хмар
дзвонар
вигойдує гірчинкою вітриська
низько
сердоблизько
опускає опій одурманених утопій
зленоокій
зависокій
п’янкуватій ясновласій яворині
по краплині

в павутинні
заполоч чадру чіпля чванливо

диво
розтрусило
сиво-сиву сонну сутінь
мерехтінь
шепотінь
півгріха медовухи в скруху
завірюху-
вередуху

вакха-павучиха із осоння тче відчАй
теплограй
Рай...

На залізницю! Всім!
Всім працювати колієрами,
Стрілочниками та машиністами,
Кочегарами та кондукторами!
Нехай, до потягу
На ім’я література
Причеплено забагато вагонів
З макулатурою.
На залізницю! Всім!
Поїдемо в поїзді словесному
Через мости метафор,
Коліями алегорій,
Шпалами алюзій.
Я – старий кондуктор
Виголошую цей заклик
На пероні прози,
На станції Старий Міф.
Я – кельт.
І кров Кухуліна –
Пса племені філідів
З моїх жил
Тече до чорнильниці.
Купляйте квитки!
У цей вагон, що хитається
На цей потяг, що їде у місто Ніщо
Повз стації Забуття та Зневага.
Їдемо… Потяг хитається…

По той бік дзеркала –
Друзі, брати і коти,
По той бік дзеркала –
Коханки та колежанки,
По цей бік дзеркала –
Єдиний співбесідник
Зі свічкою в руках
Так само сивий
Так само мовчазний.
І тільки в біле вбраний
А я в чорне.
Граємо в шахи
Без поля та фігур,
Без клітинок ночі-дня
І навіть без короля.
Без слів і посмішок
І навіть без годинника.
Ваш хід, маестро…

І буде день такий як інші
скоріш за все не буде свята...
В мені, твої приречені тіні
з колін давно не дають піднятись.

Чи хтось тебе кохав як я...
для тебе скарб я чи загроза...
можливо, все це маячня
пригадую, ти бачив навіть мої сльози....

Зриває вітер листя й надію
тепло пів року знову чекати,
найбільший злочин не втілити мрії
забути б усе і до літа спати.

Пройтись би разом осіннім парком
ніжно руки твоєї торкатись,
здається, вічності було б мало.
І як же цього мені дочекатись......

Струною "бабиного літа",
Під зойки пізніх журавлів,
Бринить, у спокій перелита,
Журлива сонячність полів.
Легке тенетника тремтіння,
В сріблястих відблисках роси,
Прозоро витканою тінню
В небесну всотується синь.
Колюча стриманість шипшини
Ховає визрілі плоди
Посеред заростей ожини -
Мовляв, ти, спробуй, підійди!
В зеленім присмерку сосновім,
Між капелюшками маслят,
Настилу глицева основа
Ходу пружинно звеселя.
На полудневі тихі плеса
Спадає тінь вербових віт.
Хвилюють воду тільки весла,
А загойдався цілий світ!
Іще буяє на осонні
Барвиста вишуканість трав
І де-не-де комахи сонні
Ще п'ють настояний нектар.
Та вже вчувається в природі
Ледь чутний подих холодів,
Стихає клопітність городів
І шум спустошених садів.
Мандрує світом осінь тиха,
Напрочуд світла та ясна,
Для серця зболеного - втіха,
Що довго-довго не мина...

вірш видалено

Зeмля чаділа - запахи війни...
A небо голосило зосеніло.
Було їх троє: Він, Вона і...сни
про майбуття, дитя...Вона несміло
в село зайшла...жнива...надходив час...
життя під серце вже давалось знати:
-Порожня хата!- заночуймо раз-
самотньо їй господарів не мати.
Зі сходом сонця вийдемо у ліс,
де кожне древо знає бандерівця,
дух незборимо піснею проріс,
зійшла у мальви партизанська крівця.-
Казало серце: далі треба йти,
а втома нила: дівчино, ти зблідла...
А він би так хотів їй віднайти
Хороми найпишніші...хата- бідна.
Вона в тяжі умить піддалась сну,
А він ще довго чатував над нею,
допоки сам утомлено заснув...
не дочекали півня під зорею...!
Того раніш ніколи не було,
а нині перемучені незчулись,
як вже знадвору клацало й гуло,
отe хижацькe- оскалом акули.
Зірвався він до виходу...дарма!
-Запізно, люба!
-Знаю, бачу, пізно!
Цілуй мене іще...ще раз...! - Німа
запала тиша...Всесвіт дихав слізно.
-Бери мене в обійми... і убий!
Не дай мене катам на злу розправу!
Дитя під серцем калатало: Жий!!!
Мамусю жий...!
-Убий, заверши справу!

Просік повітря посвист...доповзав
до хати чорнохижo "победітель"
- Ах, мьортвиє, ну сукі...! - я сказал:
Несті іх так, чтоб каждий ето відел!


Любов- вона і в час війни- любов!
Дарма, що в однострої та у шанцях.
Він всі для неї труднощі зборов,-
та пахла смертю доля для повстанця.
Ізлизувала ніч- yпирка кров
Із тіл, що тали свIчково...О,Боже!!!
І як світили зорi ще...?!- Агов!!!
Ви, зорі, справді льодосердні, схоже...

Побачення
І спалахи -

Меткі
Пекучі
Блискавки...

В безодню духу
Падали
І воскресали
Близькістю.

...Відмарені,
Ввижалися
Тонкі пітні
Лопаточки.

О світе, -
Сліду,
Жалости!

Акорди-
Сни
Стаккатові*...


2012


*staccato - музичний термін, італ. Означає швидке уривисте виконання.

Над сонним ранком танула зоря,

Кудись текли шумливі автостради,

Хиталися рожеві олеандри,

І серця тихо билося звіря, -

Таке самотнє, кинуте, одне,

      Таке забуте у гулкому світі...

Далекі очі сходили привітні

І сонце, півпридумане й чудне.


Прийди сюди і забери мене!..



2007

любіте не вагайтесь більше
за нами й перед нами тиша
в обіймах висота хреста
від серця іній на уста

страсну дорогу тче щоднини
і час несе свою невинність
на місце зустрічі з творцем
обличчя з воску ґніт вінцем

знівечене при світлі тіло
зшиває тінь по пригорілім
а рани стягує плювок
бо треба забивати крок

у кожну мить у кожен видих
у слово кровне мов корида
пришиті терміни до змін
прошитий милістю амінь

збирайте вітер на вітрила
бо не почеплені ще крила
на гусінь дихання душі
збігайтесь клином не спішіть

за кленами скидати трепет
і небо називати степом
де не пасуться табуни
коней перистих й проливних

готуйте сонце для розливу
хай від росин займеться злива
тінь від оголення завмре
і біль візьметься за старе

за те від чого світ немилий
стає ріднішим та безсилим
на двометровій глибині
нам проростати в рай у сніг

у виплакані очі рідних
по стінах дощових й гранітних
аж доки небеса впадуть
на камінь запечеться ртуть

любіте не вагайтесь більше
за нами й перед нами тиша

12 Жовтня 2012

Який прекрасний снився мені сон!
Яка була з тобою я щаслива!
Забула все, порушила Закон,
нас розлучить світанку вже не сила.
Дивилась в очі і торкалась вуст,
слухала твій подих наче пісню,
чарівним світлом стало світло люстр,
став дзвінок раптовий долі вісттю.
Яка була щаслива! Та світає...
І ти зникаєш, більше нас нема,
знов піддалась спокусі - не свята я,
творити чудо може ніч німа...

18.05.2010

Руки удаль струменять
Легітно
Очі несуть глибину
Всесвіту

Душі вбирають летку
Музику
         Тануть невимовлено
Слова...




1993. 2012

Розірваним намистом почуття
Із голови, немов волосся -
А може все мені здалося -
Спадає у надумане життя.

Із темряви немає вороття.
Вогнем повітря зайнялося
І мрій моїх не відбулося:
Ще в ньому не народжене дитя.

А на паркеті чути тугу:
Я бачу ногу першу, другу…
Цілує у вікно осінній плач,

Кудлата паморозь на стелі.
Блукаю, наче у пустелі,
Шукаючи рятунку від невдач.

Пародія

Мільйони літ гойдають світом люди,
Розкручують нестримно каруселі!
Їх руки… вимальовують етюди…
Не те що стіни – пропадають стелі.

З екстазом віддаються тій роботі,
І кожен рух як очманілий виклик!
…Ми також крутим – в стогоні і поті…
А світ стоїть. Бо він до того звиклий.

12.10.2012

До вуст не доніс келíшок –
розхлюпав; розірвалось вітрило;
«Коло кістки м'ясо смачніше», –
гріховні спогади говорили.

Заплаканий глянув у дзеркало:
на мить схаменувся:
совість, як доля, змізе́рніла,
і струхлявіло брусся;

але потім за чарку вхопився;
гірка спокутує, тішить;
в калюжах топилося листя,
пив і плакав ще більше…

нема розгадок - жінка золота
в тропічну ніч із опахалом плине
і квітнуть зорі мов п’янкі жарини
і в скроні хвиля б’є як марнота
виписує в клітинки слово з піни
краплинами збігаються хвилини
і зібгана у крилах висота
і ти не той і «та» уже не та
а скільки того літа - раз і спас:
і не спасуть ні яблука ні маки
й торішнє листя зібране на млаках
чекає процедур як жінка спа
по жилах тіла зОлота сіртаки
ховають таїни холодні знаки
і в па-де-де впаде правічне «па»
немов колосся житнього снопа

...і головою розбиваєм стіни -
манкурти прагнуть крові - де той (к)Рим?
і не мовчи-кричи
чи
вічне говори
як «отче наш» - як от чи... зміни_міни
прийдуть з низів а не з «пеньків з гори»
як осені безжальні кольори
і неба триб і тризуб жовто-синій
де в лініях - життя без паралельних ліній
ламається неначе алюміній
нема розгадок - правди слів нема
коли у душах пам’яті зима

в дорозі любов бубнявіє ніби брунька
ти і я і весна що стоїть навпроти
ніч затягує різьблену вітром люльку
і не поспішає хоч час вже до тебе котить

а час як і ти не любить зі мною прощатись
а ти як ніхто прощатись зі мною не мусиш
чую твій голос ніби в тій самій кімнаті
мрії хлюпочуть ніби тисну до вуха мушлю

тисну на кнопки і ближчими бути не можуть
вібрації голосу вібрації серця і згадок
ти навіть без гри відстані всі переможеш
планета ціла від кохання нас не відрадить



жовтень 2012

Зачаровано палить цей жовтень розгублене листя,
поміж нього кружляє сезон сніжно-білих весіль.
Перекатами струн озивається біль бандуриста.
Його музику вкотре сльозить, залишаючи сіль...

Як ніщо, у його у житті стоголосся примарне -
так буває від вітру розвіє у рими слова.
Недосяжне для нього кохання - воно ж понадхмарне,
надзіркове... А поки що в серці лютує зима.

Він пропустить із сотню закоханих пар "він-вона"...
Переконливо падає те розмальоване листя.
А кохання так близько підніме його із чохла,
запитає: "чи можна послухати спів бандуриста?".

де ти, розвійнице
із жовтосмутку,
очі не бачать
фальшують вітри
гілка розчахнута
вічністю марень
вільна як осінь
і перше "курли"

мила безтямнице
без сорочини,
можеш зігріти
і мимо пройти
глибо зворушна
розхитана небом
бийся об мене
мене зворуши
***
ждана уявнице,
вкотре_усоте
граєшся подихом
крихітки ноти
2012

На ходу знепритомніє ранок!
Якщо треба вже йти – я піду,
Розірвавши навпіл світанок,
На шафрановий дзвін у саду...
Тільки хочу, воістину хочу
Доторкнутись щокою щоки,
Як торкається вечір ночі,
Як торкаються тайни рядки...
Ніжний холод рахманної фрази,
Від якої в судомі душа...
З цілим світом востаннє разом
Хочу випити на брудершафт.
Щирий доторк буденного раю
До бездомного вільного пса,
До підніжки в рудому трамваї,
До надії у небесах,
До отих, що летять у скорботі
І гукають таких, як я,
До сюжету із крапельки поту,
І до дзвону біля Мгаря,
До сторінки, де все ще біло,
До фіранки, яка ще спить,
До Вкраїни, яку несила
Ні любити, ні розлюбить.

можеш кружляти мугикати азнавура
пухкати меленим імбиром по кухні
завиноградженій закелихованій

балансувати на лезі наглої радости
наглого щастя незаслужено літнього
ледь не розпорскуючи каву для неї
ранково-бентежної також вершкової

салютувати своїми соками
жонглювати пляшкою вермуту
недоквітлого недосмакованого

можеш розмішати розіскрити
картатість фіранок халатів віхтиків
танцювати сальсу з підносом з келихом
з філіжанкою з тиском підвищеним

сум'ятно радіти м'ятними нотами
м'яти вчорашні перестороги
схарапуджені коньячні віддихи
яблука різати курникати формідаблє

можеш пахтіти корицею цвірінькати горобцем
вальсувати навколо кави її волосся
втомленого вилюбленого викоштовленого
зеленим щастям твоїх бринливих рук


але вона незаймиста незаймана
непробуджена не тобою збуджена
вона спорсне з пастелі твоєї постелі
вигулькне збіглою кавою на чужих полотнах

але вона осипле твої смарагди
смарагди що ти непомітно сіяв
між терпкости її волосся

вона забере свої оксамити
що ти їх вперто називав батистом

але у неї брунатно світяться очі
брунатно а не фісташково не зелено


можеш кричати своїм яблукам своїм імбирам
можеш навмисно фальшивити азнавура
але вона пішла покотилась рубіном

можеш розляти свої пасторальні прянощі
але вона пішла вона вибухнула
сандалом мускусом а не розмарином

2012

Блюз мого міста

Цю осінь малював
Сліпий художник
Якому замість фарб
Меланхолійний сажотрус
Дав мішок попелу,
А замість пензлика
Зламану рушницю.
Кульгавий поет
Співає про фарби
Бабиного літа
Цього брудного міста.
Позич мені очі свої
Веселий художнику слів!
Хочу побачити
Радісні кольори
Цього поганського храму
Збудованого з цеглин-помилок
Та цементу брехні
Доки світ людей-ляльок
Не став порохом…

Блюз твого міста

Високе осіннє небо
Дивиться на тебе
Очима «апостола черні»,
А під ним люди,
Що дихають димом
Заморського зілля
І собаки, що забули
Дорогу до псячого чистилища –
Жебраки-католики
Зустрічають Місяць –
Свого панотця
Вдягненого у рясу ночі
Піснею без слів.
Якби ж громадяни
Навчились відрізняти
Ранок від вечора…

Блюз нашого міста

Ходимо серед машин
Дивимось в обличчя людей
А хочеться пірнути в небо
Але боїмося – втопимось
У вирі Чумацького шляху
Боїмося
Розбити голови
Камінням зірок…
А ми граємо в чотири руки
На величезному роялі,
Що завис у небі над містом
Як дирижабль
«Граф Ципелін».

Старий бібліотекар.
Книгами сумних років
Заповнює поличку століття,
Дає мені цей томик потріпаний,
Де навіть літери стерлися,
Де мишачих зубів слід
На сторінці Справжнього Дня.
Зітру з цієї книги пил.
Зазирну в його окуляри розбиті.
Давно ніхто не заходить
У бункер цього книгосховища,
У нутрощі будинку-корабля,
Де звуки кроків
Як дзвін катакомбної церкви,
Де потріскані стіни
Як гори далекої Ельдорадо,
Де стеля нависає грозовою хмарою
Над думками кволої осені.
Не мовчи, дідусю сумний,
Повідай мені таємницю
Яку заховав тут…

Коли чорної оксамитової книги
Відчуєш важкість у своїх долонях,
Коли всіх озер Ірландії
Не вистачить, щоб вгамувати твою спрагу,
Коли туманом
Накриєшся як шерстяною ковдрою
Пошитою з сивої вівці часу,
Коли осіння роса зітхання
Тобі буде здаватися вином снів,
Коли почуєш
Як західний вітер грає на скрипці,
Коли темряву ночі ти будеш пити
Як терпке віскі з давнього Коннахту,
Коли весела музика Ленстера
Буде сіяти в душі журбу,
Коли по квітучому вересу
Будеш ступати нечутно,
Коли чайка кольору надвечір’я
Розкаже тобі про старість Ойсіна,
Коли ти почуєш
Голос замшілого дольмену,
Тоді…

Старий ірландський божевільний сад
Корінням проростає в порожнечу,
Глухим дольменом нависає над
Минулим та майбутнім, і малечу
Журливо кличе на грушкИ і виноград.
Ти не втомився? Відпочинь хоча б,
Послухай вітру стогін, осені журбу,
Торкнись долонею холодного каміння
Ти знав лише поразки й боротьбу,
Чув моря шум і чайок голосіння,
Тепер спочинь – ще встигнеш випити води,
Піти болотом і нечутною ходою
Розтанути у гіркоті нічної мли,
Лягти під вересом чи під вербою молодою,
Землею стати чи пірнути в глибину
Старого пагорбу, де тихо сплять
Прозорі привиди синів Богині Дану
Чекаючи…

Червоним контуром митець обводить серце,
В тонах прозорих він малює душу,
Наносить настрій в барвах зайчика з люстерця,
А совість він завжди малює тушшю.
Про тишу пише він відтінками яскравих..,
Життя він зображає чорно-білим.
Його полотна всі, у рамках дерев"яних,
Висять на стінах. Цвяхом заржавілим
Прибита кожна з них. Написані бажанням
Відкрити людству очі на незриме...
Та є одна, де автор пише про кохання:
Там людські тіні з крильми неземними.
Нестерпно прикро, що малює він реальність
Таку, як є, лише в своєму стилі.
Та його пензлі у житті не знали радість.
...І в натюрмортах фрукти недостиглі.