*******
У кожного в душі є схований талан,
А знайдеш ти його, розвіявши туман.
І зможеш подолати бурі й урагани,
Бо ти нащадок Слова – справжній могікан.

Ти дорослішаєш,
Зважуєш за і проти.
Ти шукаєш підстав перш, аніж дати добро.
І питання моралі -
це внутрішній вибір і спротив,
хепіенду бажання і досвід невдалих спроб.
Ти змінилася вже.
І маски віднині зайві.
Можеш зняти. Я точно знаю, бо це пройшов.
Років з десять тому,
коли в пошуку нових вражень
заблукав у собі, доки знову себе знайшов.
Перемоги і втрати -
це ігри, лиш бульбашки в небі:
досить подиху вітру – все зникне, немов, не було.
І не знаю напевно,
чого мені справді треба,
і не знаю для чого життя нас з тобою звело.
Ти сьогодні інакша:
інакше мовчиш і пишеш,
вибудовуєш фрази, вкладаючи іншу суть.
Час прийшов.
І лягають рядками вірші.
Гарних снів, віртуальна коханко! Цілую! Будь!

—У чому сенс життя? — Прийти на світ
поневірятись, мучитись, страждати?
Прожити в злиднях до похилих літ
і Богу душу у нужді віддати?

Чи сенс у тім, аби ціле життя,
забувши про усі людські чесноти,
без докорів сумління й каяття
гребти під себе блага і банкноти?

Чи, може, сенс у вічній боротьбі
з самим собою — кожну мить, до скону, —
коли два «я» змагаються в тобі
за переможну золоту корону?

— То в чому ж сенс життя? — спитай себе.
І відповідь прийде сама собою:
—У тім — нехай Господь не приведе, —
щоб рід твій не знеславився тобою,

щоб в пам’яті прийдешніх поколінь
твій слід не заростав чортополохом,
і щоб не соромно було тобі,
що ти прожив, як об стіну горохом!

2004

Розійшлися шляхи й інтереси.
Ми ніяк не поділим це місто.
Ти радієш з нової принцеси -
Я готую нову реконкісту.

І давно вже пора усі фото
Видалять, оминаючи кошик,
Тільки ж хочеться втримати ноту
Й пам’ятати лише про хороше.

20.11.11

ми глинище тверде і невсипуще
ми хата в найглухішому кутку
Палажка наша мов каганчик грушу
несе і світить нею в тернику

ми трухлі ми мокріємо на осінь
ми лущимось і пахнемо старим
Палажка хмари як гарбуззя зносить
і повагом розсідлує вітри

збирає мовчки нас поміж паліччя
і місить нами поминальний хліб
а то зітхає й Никодима кличе
і він як дим приходить з-під землі

та цю весну чогось Палажка хиріє
сидить щодень при чорних образах
а сю ніч нащось винесла сокиру
і потемки прорубувала дах

2012.

За гріх щасливості в неслушний час,
за тебе, несподіваного-мо́го,
за щирість цю, прозору, без прикрас, –
що обіцяти я повинна Богу?
Звільнити б душу від колючих пут,
і жити, безборонно та щасливо…
Яких ще покарань, яких покут
чекати маю на шляху життєвім?

Відлунюють байдужою луною
складні та риторичні запитання.
Я просто… не надихалась тобою.
Я просто… не готова до прощання.
2012

*******
Колись я похвалитися хотів,
Що написав десяток рубаїв.
А послуживши півстоліття слову, –
Я славлю Бога – маю ум Христів.

Якось Ігора циганка щось питати стала,
Потім точно, як реп'ях, до нього враз пристала.
Той плете додому ледве, щось під ніс бурмочить.
А вона вчепилась в руку. Теж своє торочить.
-Позолотиш, любий, ручку,- я тобі відразу.
Що було, що є, що буде, чисту правду скажу.
Так пристала, що й не пустить. Ні на пару кроків.
Треба дать якусь копійку. Досить мав мороки.
Вишкріб трохи копійок. Чого таке жаліти.
-Ну, кажи, стара, швиденько, що мені там "світить"?
Та глядить на копійки і тихо каже: -Що це?
За такі мізерні гроші світить тільки сонце...

Ораторія


1
Відлітають лелеки.
Чи далеко?
Далеко-о-о...
Україноньки небо
Позаду залишимо...
Лишенько!
Море піняві хвилі
Під нами простеле...
Ой, леле!
Над чужинськими горами
Крила розгорнемо...
Горе вам!
Обпече нас безжально
Пустеля огненна...
Ой, нене!

2
Прилітають лелеки...
Лелеки,
Звідки ви?
З чужедалі далекої...
Нас безжально палила
Пустеля жахлива
І море не раз
Проковтнути хотіло...
Щасливі – летіли!
І небо вгощало
Уламками грому –
Додому!
Вітри нас трощили
І хмари дощили...
О Батьківщино!
І поле, мов скатерть,
Й солодка утома...
Це ж дома!



1968

...Зіллячко моє…
…отаво, вітрами причесана, дощами вмита…
Жаль мені твоєї долі придорожньої, лихої…
Твого стебла прим’ятого, зірваного,
твого насіння, що в пил осиплеться понівеченим,
твого життя, що на моє схоже...

Спориші тугозеленопружні.
Без квіточки, спраглі до неба дотягнутися,
росою захищені, не клоняться – випрямляються,
бо жити їм треба до останнього променя,
до приморозку лютого гордими…

Будь і ти, моя доле, такою!

Скільки днів не відміряла б мені осінь,
зненацька у вікно постукавши дощами-зливами,
нечепурами, розбишаками,
що зеленоквіття моє розгубили
шляхами велелюдними, чорними…

А треба йти –
стежками облудними непорозуміння,
долиною колій рівновизначених та не рівних.
Світлом небесним – всі надії та сподівання,
а на вустах і на серці – гірким пеклом.

Достатньо лелітки, щоб спалахнути.

У цьому світі.
У цьому світлі – іншому, чужому, незрозумілому..,
тугозеленопружному,
тихозеленогрудому,
фатумному
що на душу
падає…

2012

У бабочки нет насыщенью предела
Ей небезопасно питать своё тело
Но чаще ей корм абсолютно не нужен
Расправила крылья – насытила душу


2012

Усе згадав, як очі слізні
твої наснились - карий блюз.
...Розтолочили нашу пісню -
комусь завадила. Комусь
хотілось бачити розлуку
в одвічнім царстві жовтизни.
І ми завмерли. Ми - ні звуку.
Ми - крила смерчу та весни
з осердя зрілості й навіки,
де в чорнім Гера* золота...
І тільки вОрони-базіки
кричать у згублених літах.
1998р - 2012р.

*Богиня шлюбу у стародавніх греків.

Померла людина, пішла за межу,
Не нам вже судити земні її кроки.
Хай з Богом спочине... я тихо скажу,
Страшного ми Суду чекаємо поки.

22.07.2012

Твій світ алогічний, як кавова гуща
на денцях фаянсових білих горнят.
Ти могла б малювати картини,
і за них би змагались
наймодніші арт-студії світу.
Натомість ти скнієш в дешевій кав'ярні,
і мрієш про біле,
весільне,
до п'ят.
Та все, що ти маєш, -
нахабні клієнти,
засмальцовані меблі
і в бляшанках пластмасові квіти...
І зовсім не гріє розлючене сонце.
І завжди замало то грошей, то сліз.
Якби світ повернувся на тисячі років назад,
ти була би для когось Сафо,
Галатеєю,
Нефертіті...
Та кожного ранку, сполохані вітром,
зграйки снів розлітаються навсібіч.
Залишається біль...
І сюжети картин в голові...
І в бляшанках пластмасові квіти...

21.07.2012 р.

у місті зачорно, завогко у місті,
від плачу по-літньому прикрих дощів.
містяни нудьгують, спішаться залізти
під ковдри у сонних оселях мерщій.

лящить по дахівці, лящить під ногами,
і сум з калабань аж до неба росте.
стікають по стеблах мінорами гами.
мовчать по підвалах намоклі коте.

понад хмарами
поза чварами
молоко віддай ченцю
і під райдужними стожарами
ти танцюй, Тев’є,
танцюй

22.07.2012

* * *
Красою не затьмариш ти лілею,
Й не краща, ніж бузок чи білий мак;
Хай осяйна – не засліпля однак
Мене, хоч і схиляюсь перед нею
І провідною стала вже зорею:
Коли блукаю в тьмі – в ній віщий знак;
Все ж запевняю: чарували б так
Й туман, й уповні місяць над землею.
Як той, хто в чай отруту додає
Щодня, й щоразу більше, по краплині;
Й те вип’є вмить, що й сім би не змогли, –
Так я привчаюсь до краси; вже є
Від її доз у мене ліки нині:
Я п’ю – й живу – де б інші вже злягли.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Thou art not lovelier than lilacs,--no,
Nor honeysuckle; thou art not more fair
Than small white single poppies,--I can bear
Thy beauty; though I bend before thee, though
From left to right, not knowing where to go,
I turn my troubled eyes, nor here nor there
Find any refuge from thee, yet I swear
So has it been with mist,--with moonlight so.
Like him who day by day unto his draught
Of delicate poison adds him one drop more
Till he may drink unharmed the death of ten,
Even so, inured to beauty, who have quaffed
Each hour more deeply than the hour before,
I drink--and live--what has destroyed some men.

* * *
По стежці, що вела вверх, вниз іду.
Дуби з дубків тих виросли донині.
Без тебе – рій лиш споминів веду –
Спускаюсь, та вже в лагіднішій днині.
Позбавлена кохання, без надій
По стежці тій, що вгору йшла, вертаюсь;
Й крутіший, ніж гадавсь тоді, шлях мій,
Й, самотня, кам’яністішим спускаюсь.
Теплінь і сутінь, дзвін удалині
Пливе повільно й сумно над горами;
Й ці пасовища пам’ятні мені,
Що оживлялись навесні стадами.
І близько уже зовсім до хатини,
Звідкіль не проглядають гір вершини.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Now by the path I climbed, I journey back.
The oaks have grown; I have been long away.
Taking with me your memory and your lack
I now descend into а milder day;
Stripped of your love, unburdened of my hope,
Descend the path I mounted from the plain;
Yet steeper than I fancied seems the slope
And stonier, now that I go down again.
Warm falls the dusk; the clanking of a bell
Faintly ascends upon this heavier air;
I do recall those grassy pastures well:
In early springs they drove the cattle there.
And close at hand should be a shelter, too,
From which the mountain peaks are not in view.

Як боляче, - відходять із життя,
Ті, що лишили слід у людських душах!
Ці лицедії, що без каяття
Втішали нас на сценах і на площах.
Для нас вони сміялися тоді,
Коли душа їх плакала від болю.
Не ангели, не грішні, не святі -
Улюблені зрадливою юрбою.
А проживали тисячі життів, -
Своє життя здавалося театром.
Йшли в небуття одвічно молоді
Під оплески з недограного акту!

Вийшли діди у брилях загрібати.
Сонце на вилах. Трава на граблях.
Десь аж за цвинтар ховається затінь.
Просто під горло підходять поля.

Лугу – залийся! І лоскіт, і червінь.
Меду напийся чи хліба вломи.
Бджоли літають, а вишні померли
й важко вляглися на грядку грудьми.

Цвинтар вишневий. Могили говорять:
„Ми тут чекали, а ви все не йшли…”

А під ногами маківка чорна
цупко
заплутує
постоли.

2012.

гаплик
(2012)

Я вправно римую «життя» і «буття»,
Та ще й на додачу оте «каяття»!..

Ще ніхто не дотумкав з поетів,
Та подібного не римував,
Й по чотири рази одне слово
В однім «опусі» не уживав.

Коли будеш в глухому «кутю» -
Скажи всенькому світові: «тю!».
Лиш собі це «тю-тю» не кажи ти –
Бо з цим віршем тобі далі жити!

28.12.2009.

З саморобної збірки пародій "Кілограм колупаних родзинок".

Все у хаті шкереберть,
Все «дригоногами» -
Почала вередувати
Раптом наша мама.

- Я сніданок не роблю!
Висплюся хоч трошки.
І не муляє мене,
Чи є чисті ложки.
- Синку, любий, не кричи
«Де шкарпетки, мамо?»
Бо по телику якраз
Супер-мульт-програма.
- Татку, цукор пошукай
Десь там у буфеті,
Геть не маю часу я –
Зараз в інтернеті.
- Доцю, нині ти сама
Напиши уроки,
Я з подружкою іду
Погуляти трохи.
- Як це так - скінчився корм
Для кролихи Віньки?
В магазин іде там хтось?
Бо мені щось ліньки.

Що це робиться, агов?
Порятуйте люди!
Ми чекаємо, коли
Знов порядок буде.
Як довести до ладу
Все у рідній хаті?

Може, взятися разом
Мамі помагати?
:)
2012

Душа кровоточить, пульсують роз'ятрені рани
Від наших власно'руч змайстрованих нами ж розп'ять,
Хробак гріхо-творний вгризається в душу безтямно,
А спокій увесь видувають вітрища сум'ять.

На стінах душі вицвітають картини про вічне,
Горять образи' у святинях. Земля попелищ
Волає у небо, мов Господу дивиться в вічі,
Благаючи в нього " Коли ж від людей захистиш?".

Та слІзьми розкаянь давно вже ніхто тут не плаче,
Лишень кровоточить поставлена кимось свіча.
Яких ще, Людино, потрібно кривавих означень,
Аби навернулась до своїх одвічних начал?!...

Вже час пошматовану, зболену душу сто-винну
Зцілити від скверни, омивши в джерелах святих.
Завмерли в чеканні ікони. Чекають Людину.
Та доки нема ще - кривавлять тривожно зі стигм...

Чорні
вони виходять зі своїх пустель
Абрахам
поможи йому боже воскреснути
Прірва
вирве вітер навкруги пастель
Кров
ще на свіжих-свіжих та ніяк нехрещених
Драма
бо така як і вчора весна
Враз
тільки накип на віях сохне
Ікар з-під коліс
вивертає вона
До сивих до гнізд
на стареньких на соснах
І шахтами
Заростаємо в день
Аж вістрями
вибухає у вічка
Чорний
він випаде із кишень
Мідяк куцо-куций
на нічку-калічку

Телефони мертвого міста…

Полин

Химерами, вони вростуть у кожний нерв
(Що аж гойдатиме верлібри венами)
І ми не дочекалися перерв,
Йдучи з червонобарвими знаменами.

І від Карпат до шляху до Чумацького
Куди б це я змогла відсіль втекти
Як жовтий диск розіб»ється зненацька
Об хмари-гори радію й дроти

І темну ніч цю треба відболіти
(Поки ж зігрієш чай до самоти!)
Між наших вен і ледве чутних літер
Росте полином поле гіркоти

Строката ртуть облизує нулями
Із чорних дір міжхмар»я-висоти
Збираєш фото і копаєш яму
Між абсолютної глухої німоти



Ін меморі

Рудий собако
що сидів за парканом
Якому кидали
зрідка кістку
Допоки ліс
заростав туманом
І снами-донями
із любистку

Рудий собако
що приходив під хату
Тремтів кудлаттями
на порозі
Тоді я вас
запитала, тату
Про сни собачі.
Про сни у прозі.

Рудий собако
з рудими очима
У правому віхола,
в лівому терпне
В рудих собак
є своя причина
І ця причина
собачо- нестерпна.

Рудий собако,
що біг за автобусом,
Аж поки венами
не загусло…
А ми на старт
нам котися глобусом
За чорним літом
за білим буслом.



Телефони мертвого міста

Телефони у мертвого міста мовчать і болять
(Бо давно йому, місту, наснилося склепище)
Лижем лапи по норах , а там по-рудому скулять
Сни з останніх – снами репне ще

Телефонам із мертвого міста втинають дроти
І дротами вростає в полин і колише
Чорних дір у долоні кладе глухоти- хрипоти
Літо в ситище липень-лишень

А прийдуть як по нас велетенські нуклідні соми
(в день, як небом котитиме сонячні висівки)
Я – з Карпат, мама з Криму, а ти – з Колими, де не ми
Міжміськими котитимем цівки.



*****
Квіти бліді і кудлаті
Вітер гуляє по хаті
Холодно стало кошаті
Вечір іде ледь бреде
Потрощені вікна кирпаті
Між вікна в коричневій ваті
Сполохані сни пелехаті
Падають в око руде
Може за вікнами сонні
Може в забутій іконі
Плачуть дитинствами доні
Боса холодна весна
Свічка дрижить в між віконні
Капає віск на долоні
Стогне весна у полоні
Стине вечеря пісна
І вийдуть на прощу люди
І виплює старість етюди
На вікна сполохані всюди
Сніг а не цвіт на поріг
Пороги стерпіли облуди
Холодна весна йде у люди
Бринить із небесної дуди
Надщерблених сотня доріг



2012

Тіло Толоці виліпили із глини,
яку накопали у давньому глинищі за селом,
а потім привезли вантажівкою
(ходок десять, мабуть, зробили).
Замісили глину
посеред вулиці,
щоб усі люди бачили
та й сходилися ліпити Толоку.
Волосся Толоці заплели із соломи,
із русявої торішньої соломи.
На очі Толоці блакиті із річки
хлопчаки навозили
бочкою на співучих колесах.
На засмаглу шию Толоці
повісили веселе намисто із коней
з дітлахами на їхніх спинах.
А коли виліпили Толоку,
то вона сама
поставила столи під вишнями,
застелила скатертями вишиваними
і наставляла на них
щедре частування.
Сама припрохувала усіх людей,
які виліпили Толоку,
і водія, який возив глину.
І сама заспівувала стародавніх пісень.

1963.

Буває — в ритм життя неждано
Вривається, немов борвій,
Якийсь фатальний збіг обставин, —
І ти раптово — сам не свій.
Втопає світ в понурих барвах,
Не тішать трелі солов’я,
Здається — у страшне провалля
Дорога котиться твоя.
Стоїш за крок до роздоріжжя,
Твоя роздвоєна душа:
Чи подолаєш фатум грізний,
А чи дістанеш відкоша?
Коли ж, в кулак зібравши волю,
Зумієш вскочить в диліжанс
Свого спасіння, — значить доля
Не перекреслила твій шанс.
Ти переплавив засторогу
У спротив долі, — не в ниття,
Ти вибрав правильну дорогу
Й блаженствуєш, немов дитя.
Іще неявно, підсвідомо,
Смакуєш в захваті крізь сон,
Як життєдайні сокогони
Твоє наповнюють єство,
І ти, окрилений, злітаєш
Від ейфорії до небес, —
Й осанну Господу співаєш,
Що знову до життя воскрес.

2008

Іду один… біжу один… а ти:
У сувокупність мрій - зі складнощами "гео"?..
Де поклик древа, вірний поводир,
Слугує звіром, подобою до лева?!

Я бачив, як творився весь салют.
Я теж такий, від п'ятниці --
До понеділка.
Сьогодні дефіцит не "Я" і " Ю" --
А зважитись без них на НОВОСІЛКИ...

Погодься, що здобути "язика"
У кілька діб -- "наркомівські" сто грам і орден...
А "ново-буд" … у креслені рука
Без чвар всіляких і продажних мордів…

Бігборди і видовища… ого!
Та формула Дніпра одна і та: НЕЗМІННА!!!
Шмагають мою душу батогом…
А я люблю ще дужче Україну!!!
2012.

Нам оранжеве повітря
Лащиться до ніг.
Я стискаю твою руку,
Наче оберіг

Відпущу тебе без болю,
Не візьму застав.
Головне – лишись собою,
Ким би ти не став.

25.08.2009
середина грудня 2011

Так непомітно промчалося літо.
Золотом першим гаї одяглись.
Не повернути того, що прожито
І не кохати нам так, як колись.

Все, що минуло, - давно пережите.
Не воруши, не нагадуй мені.
Зрілості нашої сонячне літо
Впало росою в колючій стерні.

Ти не мовчи, вже лишилось недовго.
Осінь мине – лише крок до зими.
Серце стискається тужно від того,
Скільки ще слів не домовили ми.

Так непомітно пройшло тепле літо.
Бабине літо і те пролетить.
Літнім теплом ще душа не зігріта,
Любий, зігрій, обійми хоч на мить.

І всі одразу забудемо болі,
Та негаразди розвіються враз.
Пухом травневим, легким із тополі,
Щастя можливо поверне до нас.

Ти не сумуй, що промчалося літо -
В кожній порі незрівняна краса.
Небо ще синє, дощами омите,
Так і печаль нашу змиє роса.

Хочу речей банальних, небагато:
щоб очі усміхалися в дитяти,
щоби довкола люди – не примати,
і щоб бузок пахучий – біля хати,
гніздечко – для малого пташеняти,
ще – книжку – нестандартного формату,
й тебе
т а к о г о
поряд
хочу мати…
2012

Пародія

Каву у ліжко зранку,
І затягни фіранку
(Дуже непевний час).

Випила би гарячу –
Де там – жартуєш, мачо…
Ще підігрієш раз?

Сядеш отут на ліжку,
Та не хапай за ніжку –
В грудях і так пече…

Справді… чи ти жартуєш?
Пристрасті хоче, чуєш,
Голе моє плече…

Мружишся так лукаво –
Вистигне знову кава…
Вперта твоя рука

Доторками лоскоче…
Ложечку цукру хочеш?
Кажеш, вже не гірка?


21.07.2012

ти гордо пила свій відчай
свою перелітну втому
кохання тобі не личить
біжи. утікай додому

щось від тебе таки залишиться
любовні листи емоції крайнощі
коридорами кроки стишені
у кишенях солод і прянощі

щось не дасть заржавіти пам'яті
може всі твої сірі ведмедики
що з комоду так часто падали
як м'ячі на легкій атлетиці

щось від тебе таки залишиться
випадково забута білизна
відчай біль і думки розхристані
oh my baby hasta la vista!
2011.

Пече, пронизує медами, не хочу й даром,
Не хочу – терпко! А ти далеко
І близько, поряд, бо бачу погляд
Крізь відстань, в зорях:
Ти в їх узорі... Лікуй від горя
Вишневу гілку, п`янку та згірклу,
Просту травневу колись… А нині
У літнім диві незрозумілім…

Візьми для мене серпневі хмари:
Я там сховаю прожите літо,
Сльозою вмите…

21.07.2012

Хилитають вітри трав`яні спориші,
Чую запах гіркий, полиновий.
Після тебе в душі, після тебе в душі
Попелище лишилось любові.

Тільки місце там є збайдужілій журі –
Не проб`ється вже пагін ізнову.
Грунт немов би увесь до основ прогорів
На сумнім попелищі любові.

Хтось на схрещенні світлих життєвих доріг
Знов кохання зустріти готовий.
Тільки я полюбити нікого не зміг
На страшнім попелищі любові.

Там – неначе на Місяці – кисню нема
І вогонь не спалахує новий.
Тільки білою тінню все бродить зима,
Мов померлої привид любові.

21.07.7520 р. (Від Трипілля) (2012).

Ні води, ні дзеркал, ні душі – тільки гамір від прощі людської,
Я не відаю де я і не бачу себе серед бджіл, що літають довкола.
Біла патока слів із жалю і без жал – мед_не_мед, назбирали ж юрбою,
Алергічна боязнь не_людей і людей, а вони ж не судили ніколи.

У зерно, корінець, павутиння розмальовану долю - неси!
У неситі поля, у мовчазник доріг (чи ж не він нас єднає з тобою),
У притуплений біль, у присмачений ряд тих, хто губи помаже єлеєм,
У віднайдений рій, у заболений квіт, що роками цвіте гіркотою.

А як згубляться дні і з’яріють вітри, і розвієш мене, мій болю,
Я осяду в лугах, колихатиму в снах горе_квітки маленьку журбинку
У затерплій сльозі, у тобі і мені, у надіях, що буде і краще…
А сьогодні мовчи, хоч і гамір важкий, хоч і бджоли жумлять без упинку.
2012

пори мене по білій нитці дня
сотай мене по чорній нитці ночі
якщо до крихти сни мої відняв
то і не снів без тебе теж не хочу

назви мене і я не полечу
неназваній захочеться летіти
на тричі недопалену свічу
у тричі невідмоленому літі

а літо льон ховає в бур'яні
а літо в небесах шукає броди
а гуку, що зірницею бринів,
і пошепки докликатися годі

Ходять кішки, ходять пішки,
тремко-тремко з темноти!..
Нам би трішки, тільки трішки,
ще хоч трішечки пройти.

Ми ж узули льон зозулин,
ворожили на корі.
Та не знали, та не чули,
та не вміли говорить.

Ми прикинулись птахами.
Ми летіли звіддаля.
Сонно мати позіхає.
Мова плаче немовлям.

2012.

Синку,
не читай книжок з нашої історії —
не припадай до криниці нашого
історичного досвіду:
ні "Літопису Руського",
ні "Літопису" Самійла Величка,
ні "Літопису Самовидця",
ні "Історії Русів",
ні "Історії України-Руси" М. Грушевського,
ні "Історії України" Д. Дорошенка,
ні "Історії України" Ореста Субтельного —

жодної історичної книжки не читай,
а надто добре написаної.
Ніхто із наших національних героїв
в усій нашій історії
у своїх прагненнях здобути волю України
не дійшов до звершення своїх змагань —
ні одна наша казка не закінчилася весіллям:
ніби пішла киця по водицю
та й упала у криницю,
але
котик не біжить рятувати
та за лапку витягати.
Упала у візантійську криницю,
викопану печенігами біля
Дніпровських порогів,
киця Святослав;
упала у переяславську криницю,
викопану православним єдиновірцем Олексієм,
киця Хмельницький;
упала у полтавську криницю,
викопану зрадником на користь Москви Носом,
киця Мазепа;
упала у петербурзьку криницю,
викопану московським імператором Петром,
киця Полуботок;
упала у соловецьку криницю,
викопану російською імператрицею Катериною,
киця Калнишевський;
упала у паризьку криницю,
викопану чекістським найманцем Шварцбардом,
киця Петлюра;
упала у мюнхенську криницю,
викопану кагебівським скритовбивцею Сташинським,
киця Бандера.

Не читай історичні книжки,
читай натомість казки
і ти будеш знати,
як здобути волю України,
сину мій,
котику мій!

ЧАС НА ЗМІНИ

В одній, колись заквітчаній, країні
Народ приспався (чи забув устати),
І розплодились там, як ще ніде до нині,
З кубла чужого варвари пихаті,
В яких і по ноча́х і в днини
Рефлекс тваринний пожирати
Собі подібних рве. І без провини
Та інших відчуттів, стокляті
Вчорашні босяки з широкої стежини
Обсіли люд, зарва́лись, й в чистій хаті
Регочучи паскудять. А між ними
Смердять курви́ і блазні волохаті
Волають п’яні гімни й золотими
Побрязкують цяцьками. Розіп’яті
Відтоді право там й свобода. Тихо гине
У цій землі зерно, а за́йди, мов затяті,
Безбожно моляться язи́ками німими,
Та й тішаться, немов своїх «понятій»
Від Бога приховали і сліпими
Людей зробили, що святих скупляти
Будуть як тушок срібними, масними
Грішми невартими; і так владарювати
У куряві сваволі до скінчини
Віків довічних будуть. Де їм знати,
Що Бог – не піп, з подачкою не згине,
Й вгодо́ваними псами не злякати
Гніву небес. А ще, що із темни́ни
Світанок волі сяє, і що ґрати
Іржавіють поволі, а з-за спини
Народ заносить кару і тесати
Ножі почав давно. Його із домовини
Підня́ли сурми янголів й повстати
Зве честь Людини. Час настав на зміни!

Павло Гай-Нижник
21 липня 2012 р.

Дерева «конкретно-суміжні»,
і зебри «конкретно-смугасті».
Ранок. Осіння свіжість.
Ось яке воно, щастя.

Я вся «у думках трикутних»,
люблю вас, як вигадку в скелях:
бо там хулігани безпутні
лишили три букви «веселі».

Вони міркували «трикутно» –
Як напис на скелі довбали.
І я, щоб не так було нудно,
Про все те вірша написала…


19.07.2006 р.

* * *
Твої фосфати* умертвляють воду,
І мовчки гине – і душа, й природа.
Що лишиш для нащадків ти, людино,
Якщо робитимеш довіку шкоду?

* на цій сторінці, адреса якої нижче, є назви екологічно безпечних і справді якісних товарів, яким поки що немає аналогів...

http://www.amway.ua/user/redchyts_o

Перевод с украинского стихотворения
Ники Новиковой, г.Киев


Я не больше чем призрак строго
не доказаный не рисованый
в мельтешении городского
не покажут ли мне такого
кто сошьёт меня из немного
опознает меня меж совами

я ему расскажу свой сон
про обычного человека
своенравную божью милость

про квартиру где всё случилось
про слова про в окошке жимолость
про людей тех что пьяным дымом
проецировались по стенам
тяжелели у стен гардины
шла чаёвничать кровь по венам
всё сбывалось и всё светилось

он касался моих кудряшек
и шептал разве так бывает
или призрак ты
только призрак

2012

Друзі, прошу розділити сьогодні зі мною радість - донечка Христя йде під вінець!!!
За здоров"я молодих!
Будьмо!)

21.07.12.

Кажуть, гори близькі до солоного світла зірок.
А мені розбивали і ноги, і серце Ґорґани…
Не забуду, хто вивів одну на широкий погост.
І продав би, як мед, але небо відчинене рано…
Смерекове повітря прозоре. І бачиться Бог.
Він сидить на Говерлі, вибілює коси туманів,
довгі коси пахучі. Навколо і смерть, і женьшень.
Сонце спалює нас, мовби в нього ні хати, ні мами.
Сонце спалює так, наче завтра не треба землі.
Сон-трава волохата боїться цвісти і любити –
я збираю за двох білий мох; буде постіль і тло.
Вірш мій стане колись кораблем або дереворитом.
Отже, вірмо, що плаєм дійдемо до світла зірок…
А холодні слова, як потоки, відносять каміння,
забирають усе. Сніг нагадує ледь білу кров…
Тільки губи, ласкаво розтулені, – ружа кармінна.

2012

Танго.
Танцюють танго.
Духмянить манго,
І грає джаз.
П'янко
Стан аргентинки,
Немов картинка,
Хвилює нас.
Рухи
Стрімкі і вільні,
Палкі обійми -
Німий екстаз!
Міцно
Цілують губи.
З надривом труби
Нам грають джаз.
Ночі.
Південні ночі.
Ті карі очі,
Кохаю Вас!
Танго.
Танцюють танго,
А ніч вже тане,
З'єднавши нас!!!

Червона - кров!
Із м"яса свіжого на вишнях вишні.
Пульсує вечір темно-темним сном.
А там, за рогом,
Як і тут, навколо, - листя.
Весь світ вже спить.
Ми всі спимо.
І я теж сплю.
2012р.

Згасає день у вічній круговерті,
Ніч поглинає, зрівнює в правах:
Барвисте чи приховане... відверте.
І чорнотою непроглядність… страх.

Одне не зрозумів: заради чого
Знецінити так слово – божий дар…
У тріщинах дубовий стіл, підлога…
Перегорів, не світиться ліхтар.

Бруд досконалий… дихати так важко.
Слова без віри – пустоцвіт в степу.
В них сутність лише тінню… тяжко…
Я думаю, а значить ще живу.

А у нашому кварталі –
жаб'яча родина.
Дивовижний голос має —
к в а к а є годинами.
Відчиняємо кватирку —
там зібравсь квартет.
Не пісеньку, а квакалку
“співає” очерет.

Кажу: не треба квапитись,
заждіть зі своїм "к в а".
Від вашого "к в а-к в а-к а н н я"
болить в нас голова.
Поїжте краще ква́сива,
поласуйте кваском.
"К в а-к в а, к в а-к в а,
К в а-к в а, к в а- к в а" —
прокумкало ставком.
2011

Спрацьований, з поморщеним лицем,
Сидів Семен самотньо на ослоні
В садку, де пахла м'ята з чебрецем,
Червоне яблуко тримаючи в долоні.

Те яблуко блискуче, молоде...
В Семена раптом засльозились очі.
Він пригадав Марусю. Як на те
Наснилася йому цієї ночі.

Її веселий сміх, неначе птах,
Летів із вітерцем за огорожі.
А на рум'янім личку, щічки так
На яблучка маленькі були схожі.

Покликала до яблуні у двір,
(Вони її колись садили разом),
Багато літ пролинуло з тих пір,
Гілки безжально покрутило часом.

І яблук не було, крім дрібноти.
Казав онук, що буде не до сміху,
Як яблуня порве гіллям дроти,
Або понІвечить в негоду стріху.

Та дід не дав спиляти, бо вона
Дружиноньку нагадувала милу...
Тремтів у серці спогад, як струна,
Увись підносячись по небосхилу.

...Так і помер із яблуком в руці,
Немов заснувши, відійшов у вічність.
З усмішкою на зморщеній щоці...

А яблуню зрубав онук... у січні...


16.07.2012р. 22:40