Я нарисую твой портрет.
Пусть непохож, но от души…
Проникновенный льется свет,
Как вспышка, крик среди тиши.

Вот карандаш и чистый лист –
Хитросплетенье серых линий…
Доносится веселый свист.
И лечит сердце синий иней.

Танцуют языки костра
Под звуки утренней капели.
Мы повстречались лишь вчера…
Душ единенье, общность цели.

***
Російська мова для народу – кляп,
І знов його протягує сатрап.
А ти стоїш і кліпаєш очима,
Хоч у скарбниці – однорогий цап.

Набожна тиша. Дивлюсь на море. І жду чогось.
Чого ще ждати в моєму віці у надвечір’ї?
Свобода.
Самість.
Вода іскриться.
Тече вогонь.
Інтимно пада до рук солоних чаїне пір’я.

Та раптом тишу порушить вітер чи щось таке...
Немов дитина заплаче тонко в утробі мами.
Немає болю, то голе тіло – як манекен.
Немає пісні, немає храму, лиш хами, крами...

Колони білі, рожевий парус, лимонний Місяць
І виноградник на скелі рвійній, де я, де ми...
Немов судини богів античних, отут розрісся.
Зоря і море, сльоза і лаври, нічні громи.

У тебе серце, як риба в сітях.
Вино по грудях...
Я втратив нині багато крові – писав пісні.
Мене все більше цікавлять трави, все менше люде.
Мене все тонше хвилює море і райський сніг.

А я ж то, я ж то кому потрібен – щоби навік?
Пориви духу і владу плоті сповна відчуто.
Життя первісне уже прожито.
Це чорновик.
А інше... знову...
Я відчуваю, що буде круто...

10 лип. 12

Де зруби самотніх душ,
Де ліс, той, що пра, де глуш -
Чи знайде прабог себе?
Купальська минає ніч...
Не бачили квіти віч.
А може в житті так тре -

Шукати свічами день?
Очищення - днесь огень,
Що наскрізь, як перший крик...
О, клич мене, Князю, клич!
Не втримає серця нич -
Ітиму, де світлий лик

В горянській спочив воді...
Осягнення у ТобІ
Чистилища віщих снів.
І, може, знайде пуття
Натомлене се життя,
Душа, що лишилось пів...
(7.07.12)

Тук-тук, тук-тук –
Веселий стук.
У всі часи він завжди в такт…
На жаль це так.
Ось кат сокирою тук-тук ,
Мета досягнута… без мук.
Працюють зранку і вночі
Ці стукітливі силачі.
Завжди потреба в них була
Такі діла, такі діла...
Колись стукач на світі жив,
Що Стусу вік укоротив.

Ти втомилася від метушні,
Неосяжного холоду безнадії…
Тягнуться нескінченні зимові дні,
Глибоко під кригою – чисті мрії.

Та минуть, в очікуванні тепла,
Довжелезні, сірі віки.
Найпотаємнішим душа оживе,
Прокинеться стрімкістю ріки.

Настане вистражданий час –
Збудуться наші світлі сни.
Все буде добре у нас…
Ось і весна. Як же хотілося весни!

Слова звучать незначимі, пусті –
Знецінились в устах у фарисеїв...
Настане час – в них істини прості
Наповняться величчям колізеїв.

Я правотою в небо проросту,
Змістовним словом розбужу серця,
За слово правди у вогонь піду ...
Не влада, а народ мені – суддя.

Сліпі прозріють і побачать сонце,
Яке теплом одарює світлини.
Давно воно не сяє у віконце –
Його злі люди вкрали у країни.

І відгукнуться різнобарвністю поля,
Зазеленіє гай та піснею прол'ється...
Утішить душу матінка-земля,
Що гордо Україною зоветься.

Дві сили йдуть одна на одну:
Та, перша, тяне у безодню,
А інша в світле майбуття –
Оце і є людське життя.

Там понамішано усього...
Лиш крихітка чогось святого.
Даремно щось чекати путнє,
Якщо з Добром і Зло присутнє.

Два полюси – такі діла,
Окремо, жаль, їх не бува.
Й себе не зможемо змінити –
Божествене, з цим треба жити.

Зла мачуха для діточок своїх – країна…
Зневіра повна та відсутність мрій.
І ледве чути: ”Ще не вмерла Україна”…
Лиш бідність прижилась та квітне в ній.

Ні працездатність, фаховість, сумління –
Ніщо не вплине на кар’єрний зріст…
Зв’язки родинні, підлабузнюватись вміння
Замінять вам і здібності, і хист.

Є результат – некомпетентність влади.
Чиновник для людини – бог і цар…
А на закони можна всім начхати –
Бо все у нас вирішує хабар.

Що дасть нам шанс на гідне існування? –
Це інтелект і ставлення до знань,
І технології – основа процвітання…
Суворість, неминучість покарань.

Коли не видно неба – чорнота,
Безвихідь тисне жорстко, безголово,
І повний розпач – тільки пустота,
Тоді вступає в бій безстрашне слово.

У повний зріст, безжалісне, палке –
Воно всесильне там, де навіть зброя
Нездатна щось змінити… Все хитке –
Не від коня, від слова щезла Троя.

Ти мову рідну вчи і поважай:
Не плюй в колодязь – з нього пити й пити…
Слова кохання ніжного пізнай –
Дівоче серце вони здатні полонити.

Відомо всім: було спочатку слово,
А потім вже вода і твердь… буття.
Воно – це радість, біль – всьому основа,
А також сутність та любов… життя.

Життя миттєво промайнуло і сплило –
Хтось відчуття скінченності приспав…
Був час – для нас все зеленіло і цвіло,
І соловей лиш нам свої пісні співав.

В гонитві за уявним і сумнівним
Ми розбрелися світом… хто куди.
Хтось схибив – шлях здається рівним.
Другий – усе на потім… не суди.

Розлука, зустріч, метушня… бомонд.
Яскраве сонце „на круги своя”…
Ти першим крок зробив за горизонт,
А завтра мабуть черга вже моя.

Хто це сказав, що тільки „тут і зараз”?
Хто нав’язав нам цей стереотип?..
По тім жалкую, що колись не склалось.
В душі палає чорний смолоскип.

Не відбулось – у часі несумісне...
Літа минули… в кожного своє.
На зріле серце безнадія тисне,
Дме сірий вітер, спати не дає.

І ніби так, а може ні... – хто знає...
Всередині палає все, горить,
А душу знову чомусь смуток крає:
Так мало щастя – усього лиш мить...

Блукаю… ось минуле та майбутнє,
Що далі буде – глибоко у скрині.
Життя – не лиш пірнання в незабутнє.
Печаль є в ньому й гіркота полині.

І вчинив Господь Бог із землі всю польову звірину,
і все птаство небесне, і до Адама привів,
щоб побачити , як він їх кликатиме.
А все, як покличе Адам до них, до живої душі –
воно ймення йому.
Книга Буття, 2-19

Такий Єрусалим –і місто, і село воднораз:
Ще вчора ящірка лякалася
Й щезала прудко між камінням.
Сьогодні ж я змушений чекать,
Аби забрати чашечку з-під кави,
Яку залишив на хвилину.
Та не досада в цім чеканні:
Бачу таку ж, як і я сам,
Охочу вивчати інших .
Наче прискіпливий екзаменатор,
Позирає ящірка на мене.
Мабуть, хоче, щоб назвав її тим іменем,
Яке батько Адам дав при сотворінні світу.
Важко дізнатись – глузує чи співчуває.
Що я, лиш неофіт у ягадуті,
Блукаю поміж українською й івритом.
Та ось нарешті віднаходжу: «Летаа! »
І тиха спірозмовниця моя
Пірна грайливо у свій сховок.

Жар-птиця – спалах мрій моїх,
Душевних мук, вогню бажання,
Думок дозрілих і живих,
Палкого, ніжного кохання.

Без тебе – ніч і кольори тьмяніють,
І кожен день без радощів минає,
І вогники в душі ледь-ледь жевріють,
І туга серце обручем стискає.

Все, що поміж нами, поза часом, рухом,
І не підвладне кількісним оцінкам…
Кульбаба край села рясніє пухом,
Нема кінця віршованим сторінкам.

Хай кожна мить наповниться тобою.
Знов спалах – ніжний дотик словом…
Маслини запах стелиться горою,
Чарівна пісня тихо лине долом.

***
Жива історія мого народу,
Він полюбив, немов дочку, свободу.
Але шматує і ґвалтує вік
Незваний гість – це істинний заброда.

Твоя рука в моїй руці
Тепло це відчуваю,
Пливуть роки, а я тебе,
Як і колись кохаю.

Твоя любов вливає жар,
Що топить лід навколо,
Твій дотик уст мого чола-
Пахуча матіоло.

Ось так удвох пройшли життя,
Вже обрій бовваніє,
Стоїть з косою відплиття,
Ми разом, аж стемніє.

Не змогли убити примусом, приблуди,
Не змогли здолати підступом брехні-
Яничарським кроком, чоботом Іуди,
Придушили подвиг стійкости в борні.

І стоїть людина серед поля бою,
Мов стеблина стигла, та в безсиллі плід.
Не спекти хлібини зернятком застою,
Не засієш поля, пропаде твій рід.

Всі бажання росту ходять манівцями,
Не зійде пшениця де росте кукіль,
Сівачі байдужі ,кидають слівцями,
Полуда на очі впала звідусіль.

На тебе мій роде, вся надія знову,
Запрягайте коні, вершники стремлінь!
Вам зерно збирати, кукіль відкидати,
Щоб земелька знала, що ти не один.

Та це вже не вперше вам поля орати,
Працею своєю спушувати твердь,
Ви борці за правду, вас не розігнати,
Ви живучий фенікс, не страшна вам смерть!.

Будь благословенна, юносте незборна!
Перед вами зникне тимчасовий спад,
Здобувайте мудрість, вам рости, міцніти,
Мрія України – волі зорепад.

а море синє море сиве море чорне
у море серце віднесло раптовим штормом
воно тріпоче не пливе пускає якір
і маковіє серед хвиль солярним знаком

а за косою теплий бриз будує замки
з перегорілого піску безперестанку
і лащить сонячну гряду неначе лаю
і обіцяє «все мине»
і все минає

Рахують гроші... Зіткані з образ,
із заздрості і незнання сліпого
прокльонами настелюють дорогу,
укусами гірких щипливих фраз,
у злості, у немилості глухій,
у власній "кривді" викупавши совість
ревниві стражі не своїх гріхів...
Закономірність, а чи випадковість
ментальність ця? Вкраїнський наш народ
вкраїнську жабу буде колисати,
і поки Україна, син і мати,
жбурляти камінь у чужий город...

2012

За роком рік – усе здається тлінним.
Весна побуде трохи і мине.
Єдине, що залишиться незмінним –
Твоя присутність, відчуття тебе.

Сумує осінь у степах курганами,
Клин журавлів, холодний вітер дме.
Та ніжить серце теплими туманами
Твоя присутність, відчуття тебе.

Тішать душу мені
Світлі сни колискові…
Свіжий запах землі,
Наче з пам’яттю в змові.

Все знайоме: ось дині,
Поле, схили, гора…
Тут минулого тіні
Оживають сповна.

І вирує життя,
В небо тягнеться колос –
Зрізи часу… Дитя...
Чути материн голос.

Світ – в потоці якихось кошмарів,
І жахи глузд здоровий з’їдають –
Наче вигадки різних романів
Диким маревом в нас осідають.

Де межа поміж дійсним, уявним? –
Знов потворне в тіні оживає…
Все химерне, здаючись реальним,
Слід глибокий в душі залишає.

Час зимових туманів
І колючих бур’янів,
Крижаних безнадій
Та стриножених мрій.

Час безликих тіней
І сіреньких людей –
Безхребетних і босих…
Час нездар безголосих.

Все ламке та крихке,
А на троні – мілке.
Позабули скрижалі –
Невідомо, що далі.

Все частіше – негоди.
Марно ждати погоди.
Ледве тліє лучина –
Невідома причина…

Може щось Мойсей
Утаїв від людей?..
Грім гримів – не дочув,
Або просто – забув?

У слів є здатність - залишати нас,
Бриніти там, де наш вже й слід схолонув.
Слова не потрапляють до полону
Чуттєвих пасток. Їм підвладний час.

Минуче все в Хароновім човні
Повільно Стіксом проплива повз мене.
І тільки Слово з свічечкою "І"
Залишиться предивне й сокровенне.

08.07.12 Умань

Надарма жодна йота не мине,
Сувоям таємниці шепче вітер.
Із права вліво світ хитнув мене.
Без голосних і без великих літер...

אוּמָן
2020

Передзвін-полинь не охолоне…
Ось підземник в світлі розгубив
Всі кути - навприсідки полону
За плечима плетиво, а сплив…
Озирнувся, помісі приблудні...
Приймити і прийшлі – ревіт скрізь..
Від регалій знов проснувся в Будді -
Не сприймати явище – девіз…

2012.

"Борня любові й смерті - це життя!" -
одненьку не спростовано р'янь нами.
Хіба жнива були?! Таке собі... жаття
заблудлих колосків між бур'янами.
І озирнутись нікуди. Куди?!
І прихилитись - мов немає України.
Є лиш оця "врем'янка" край Води.
Хоча, здається, і Вода от-от одрине!
"Прощаюсь, і прощаю вам усе..."
А може, варто нас було би і проклясти,
щоб озирнулися - куди це нас несе,
чом дурня клеїмо, який вже "клеїть ласти"?!
Хіба колись ти мислив, що з братів,
які злетяться зі всієї Висі,
за все твоє - чим жив, чого хотів,
проголосують "цілих" двадцять вісім?!
Такий був "з'їзд"... Останнього рядка
нема у віршах, та його й не треба,
якщо уже й "горілка не така",
бо не співається уже і простонеба.
Дивлюсь у дзеркало, й теж бачу там бомжа,
пролетаря з талантом пролітати...
Уміння годуватися з ножа
нам не дали ні Бог-Отець, ні тато.
А все-таки... яка ж у всьому суть
(не "шкурна правда" і не "право шкурне")?!
Ми ідемо вже... Так тому і буть!
Суть в тому, що... хоч совість ще - не курва!
В сад вийшов ось я, мовив: "Талалай", -
схлюпнувся наостанок слізним сплеском.
Луна аж захлинулась "А-а-ла-а-ла-а!!!"
по-чесному - пречисто і вселенсько.
Як хочеш, то і я прощаю всім
по-чесному - вселенсько і пречисто.
Лишається нас впертих двадцять сім
за наше заступитися колись-то...

2012р.

Тут перехрестя прагнень всіх
З "варягів в греки", з Азії в Європу.
Топтали землю пращурів твоїх
Ще до часів Всесвітнього Потопу.

Тут перетнулись всі світи
І клекотить народів воля,
Долаючи століть мости,
Вони творили твою долю.

І хто тут тільки не ходив
І не ламав списи і стріли.
Хто воду, як вино, тут пив,
Кого любов тут не зустріла.

Хто сіяв хліб і жав його в покоси,
Хто на світанку пив сріблясті роси,
Хто млів від туги, як зійде серпанок,
І коси розплітав чарівних бранок.

Тут козаки рубались до нестями
За Богородицю, любов і долю,
За рідну землю, українській хліб і волю,
Були за панібрата навіть із чортами,
Щоб не стомилась шабля гратись з ворогами.

Усе минуло, все давно пройшло,
Усе змололось в часовому горні,
Та все ж лягло, як спогад, на чоло,
Створивши твої риси неповторні.

Ти різна, як усі, хто жив до тебе.
Твою красу вмиває вранці небо,
Земля тобі плете вінок із квіту,
В тобі зима лютує, пестить літо.

Таких, як ти нема у всьому світі,
Грайлива і довірлива, як діти,
Різка і гостра, іноді аж з перцем,
Із щирим і завжди відвертим серцем.

Ти - Українка, горда і красива,
Ти, як козачка – непокірна, сильна,
Ти незбагненна, мудра і жадана,
Сестра і мати, донька і кохана.


© 2012

***
І на орбіті вічности є миті,
Але не видно їх у цьому світі.
Писатиму я вірші на івриті,
Коли зітруться букви в алфавіті.

Не умру. Я народжена – житиму!
В моїх дітях возрождатимусь знов.
В моїх правнуках – міць і остов,
Їх вустами я знову любитиму,

Я молитву складатиму. Витиму
Тихим розпачем в синю імлу,
Я палатиму. А потім – згорю.
Якщо ви, мої діточки, горлечки,

Мої ви русичі блідочолії,
В тяжкій праці щоденній зденолені,
Диким покручам дасте свої корені
Обрубати. Натомість "по колее"

Поведуть вас – аки агнців,
На заклання чужинським богам.
На одвічні безвість і срам…
Із клеймом безродних вигнанців.

Мої діточки-квіти! З вами житиму,
З вами й умру. Зацвіту споришем,
Буйнокрилим Дніпром заховаю свій щем.
Я чекатиму, діти... В молитвах боронитиму…

ніч до стогону
ніч до вихлюпу
очерешнена
розрегочена
зорі зсиляні
зґардами - дивись!
папороті цвіт
ватрою увись

я вінком до хвиль
як грудьми в любов
нерозважливо
вітрозгонисто
ти у брід чи в блуд
поміж молочай
мого тіла мед
бджілкою шукай

де бринить трава
сон вигойдує
перепещений
терпко-росяний
лиш мовчи мовчи
впали небеса
у траву навзнак
…розплелась коса

мавки-сестроньки
замиловані
водоплавами
круговертями
у долонях грій
місяць-оберіг
полиновий карб
калинОвий гріх

соловей зітнув
темінь вигуслу
дзвінкогорленько
надто рано так
повітруля-ніч
карти кинула...
синьооченько!
губ малиноньки…

8.07.12

Ліна Костенко
(Переклад)
Осенний день, осенний день, осенний!
О синий день, о синее томление!
Осанна осени,о грусть! Осанна.
О! Неужели осень вновь так рано.
Упали астры, - боль увенчана печалью.
И тканый птицами ковер плывет над далью.
Багдадский вор, багдадский вор похитил лето.
В траве кузнечик зарыдал – и песня спета…
***
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь,о! – та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген килим витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче коник серед трав – нема мелодій…

Ти спалюєш мене дотла:
Нестримні ревнощі в атаці!
Жіночих язичків мітла,
Недремне око папараці -
Гримуча суміш із котла
Пліток, підозр, інсинуацій.

І все на мене одного,
Бо я - "джигун, і монстр, і грішник..."
І підкидає у вогонь
Дрівця-слова гіркі, невтішні.
Вустами - наче батогом...
Але ж вони частіше - ніжні!

Дивлюсь ображено й мовчу,
І недоречні виправдання.
Та вже не падаю - лечу:
У ревності - глибінь кохання!
Давай запалимо свічу,
Вина наллєм, і вдвох - до рання...
Не зволікай, я вже тремчу...

8.07.2012

О риболовле! Ти — в моїй уяві:
Перед очима скаче поплавок,
Виблискує у місячній заграві,
Захопливий виводячи танок.

Аж ось, нарешті, мрія — вже реальність:
Я і вудилище — ідилія свята.
І важить тут азарт, а не захланність:
Спіймати рибу — отака мета!..

Зоріє вечір. Озеро — як шиба.
Пантрую за змертвілим поплавком.
Скидається над тихим плесом риба,
Мов грається з наївним рибаком.

А комарі — ця помилка природи —
Знать, пережили свій голодомор:
Діждалися, нарешті, нагороди,
Й немає спасу від отих потвор.

Терплю стоїчно мерзкі їх укуси,
Обмахуюсь руками, як вітряк.
Весь на гачку рибальської спокуси
Відчути снасть… А поплавок закляк.

Вже й ніч на став свої спустила крила,
І комарі втомились лютувать,
Завмерли і мовчать мої вудила,
Так, начебто намірилися спать.

Сон і мені спускається на вії,
Туманить поволокою мій зір…
Аж раптом серце йойкнуло в надії
Й злетіло миттю до обійстя зір.

Півсонний погляд уловив неспокій
Заснулого, здавалось, поплавка:
“Клює! Клює!” — злетів мерщій навскоки,
У вудлище вчепилася рука.

О, довгождане відчуття напруги,
Струною задзвеніла волосінь:
Рибина демонструє, що наруги
Такої не потерпить — і амінь!

Але ж і я також не в тім'я битий
(З дитинства в риболовлі не простак):
Захеканий і власним потом вмитий
Виважую рибину у підсак...

Аж десь під ранок сон склепив повіки,
І сниться — що б ви думали? — ставок,
А для спочинку — як найкращі ліки —
Перед очима скаче поплавок!

Липень 2010

Ішов я з батьком у траві високій,
І так мені ввижалося в ту мить,
Що вереском розцвів у серці спокій,
А світ навколо стогне і гримить.

Крізь дивні нагромадження акацій
Світився синім полум’ям ставок,
І щось кричали круки-голодранці,
Гойдавсь на небі сонця образок.

Усе здавалось рідним і незвичним:
І глина, й очерету білий шум.
А сонях з пошматованим обличчям
Застиг, мов дід, в полоні сивих дум.

Дістали вудки, як мечі із піхов,
І вже стирчать настирні поплавки…
А день липневий диким степом дихав,
Торкаючись маленької руки.

2012

зорі молочні
летучої ночі
очі оленячі…
медом бурштúновим
сонце краплинами
в горло лелече…
чорні черешні
коралевим сочивом –
…
червень…

Смотрю, как крылышки трепещут эфемерно –
К забытой сказке в детстве скрытые ключи...
Но каждый миг прожить неимоверно
Смогла, лишь сбросив кокон, тая в пламени свечи...
©

Перевод с украинского стихотворения
Ольги Лахоцкой, г.Киев


звезда на ночной перелаз
слои серебра постилала,
пустая земля, кроме нас,
на ней никого не бывало.

наш яблочный сад недозрел,
неделены верность и ватность,
в тиши недослов, полудел
я - только твоя вероятность.

не знаешь, как лепится сон
из призрачных масок падучих,
и гаснет, попавшись в полон,
последний таинственный лучик.

не ты, а какой-то, не тот
попросит вночи о водице,
ругая бесцельный полёт
и то, что родился нептицей,

коснётся рукой седины,
исторгнутый в жажды безбрежность,
и в память не этой войны
вдруг спросит - о чём она, нежность?

я - первотвоя пелена,
спаду, когда откровоточу.
...
и мука блаженно длинна -
глядеть в несказанные очи.

2012

Бурхливе море зраджених надій,
Мов буревій той, піднімає хвилі,
Вдаряє в скроні тих безумних дій
Вождів безрадних, в рішенні безсилі.

І падають під ноги сонця дні,
Що так недавно землю освітили,
Зникли закони видані, мов в сні,
Нові «Універсали» ввійшли в сили.

Слова, слова , а потім більше слів,
Це так якби із баєчки Крилова,
Стоїть той віз розІп’ятий без діл,
Не діє тут- “окрилена” віднова.

Крильми махає лебідь , щоб злетіть,
Підняти віз угору не під силу,
А рак і щука нищать лету мить,
Бо зрадою упирснули бацилу.

Та вірю я у свій сильний народ,
У землю ту, що прагне завжди миру,
Він подалає й вийде з брудних вод,
Підніме прапор сонця, й волі взриву.

***
Я бачу, як злітаються круки,
Не видно вже ні неба, ні ріки.
І раптом голос, наче грім, із неба:
«Не руште України, байстрюки!»

В мартовские иды крепчают силы
Так, что и калека берёт протез.
В мире нерешительных и немилых
Трудно заграбастать судьбы отрез.

В девушках загадочность и томленье,
Первая готовность сыграть в игру.
Нашему уставшему поколенью
Самое пора бы метать икру.

Мяу-мяу, прыгнем под одеяло -
Вот уж где и впрямь не видать рожна.
Дамы по светёлкам серчают вяло,
Что весна прохладна и не грешна.

Побывав в двунадесяти постелях,
Сольвейг с Ярославной невинны сплошь,
Плачут: с горя путаемся в неделях!
Говорят: что замуж нас не берёшь?

Говорят: нас много, дяучын нестарых.
После нас - останешься невредим.
О твоих достоинствах в кулуарах
Мы потом по-бабски поговорим.


2012

експромт-відповідь

ПРОЩАЄШ?

Мене прощаєш? От і добре,
Мій славний лицарю-хоробре!
Не стій же, любий, на порозі,
"Забронювавсь" в сердитій позі!
Я теж тобі простити мушу
Загублену в каструлях душу.
Утомлені, до болю, очі,
Коли чекала аж до ночі,
Як ти сказав, що йдеш "на пиво",
А втрапило додому "диво"!
Кололися шляхи тернисті,
Чи я любила із користі,
Коли твої сорочки прала,
То чи багато з того мала?
Мене ти на любов прирік,
Звичайно, ти ж бо - Чоловік!
Я все прощаю, бо не стінка,
Я ТА, що поряд - просто Жінка!

Тая Цибульська

гаплик

Ще б'ється в скло сигналами автівок
сердитий день,
йому ще не до сну,
та вже летить по каменю бруківок
в нічну пітьму.
В долоні підвіконня,
на прощання,
складає сонце променів букет,
у вікна рветься,
начебто востаннє
Ярило править сяючий бенкет.
Годинник вперто відрахує миті,
Йому до сонця діла геть нема,
Надходить вечір,
в сріблі й оксамиті,
і ніжно світ руками обійма.

Мы зависим от хлеба желаний, как зверь от еды.
Быть орлами без неба и чайками быть без воды
мы согласны частенько, себя заперев на замок
с кодировкою "деньги" и скрипом "иначе не мог".

В зоопарке духовном душа летаргически спит,
бальзамируясь, словно плывёт без воды и летит
без высокого неба... Пока не желала душа -
победителем не был который за Еву решал...

Так легко оступиться непомнящим неба урок,
обескрыленным птицам - свободу накапливать впрок.
Только зло не опасно, души не потушит камин,
коль она не согласна, согретая верой. Аминь.


7-07-12

І
Дощ в Роттердамі. Сутінь. Середа.
Стискаю парасоля, звівши комір.
Чотири дні чинило місто опір
погибелі під бомбами. Міста
не люди, що бояться попомокти
і ганять зливи. Вулиці, доми
не вільні божеволіти, як ми,
і, падаючи, не жадають помсти.

ІІ
Липнева днина. Капає зі вафель
на брючину. Дзвінкий дитячий гурт.
Впадають в око розміри споруд.
У Корбюзьє те спільне зі Люфтваффе,
що нівелір нагадує приціл
і на меті – нове лице Європи.
В чім знавіснілі хибили циклопи,
те довершать тверезо олівці.

ІІІ
Як час не гоїть куксу, в инший чин,
як засіб сторонитися від цілей,
ятрить. І поготів – допоки ціле.
Ніч. З приводу тридцятих роковин
по-літньому рясні зірки у вікнах;
двадцятий поверх, ми п’ємо вино –
на рівні, опанованім давно
роями душ у вибухах тодішніх.

Коли сива душа із гостей піде мрійно Додому...
Передчасно чи вчасно – не знаємо тут, на Землі,
То найперших із нас розіпнуть на хресті золотому,
А останніх зоставлять в гарячих тунелях стволів.

Тобто все тут зоставим, що в нас не в душі прижилося.
Цю банальність, на жаль, перевіримо всі на собі.
Довго будуть в гробах наші кості і наше волосся.
Потім все пропаде, підкорившись вселенській судьбі.
Навіть біль...

Час великий поглине весь простір.
Ні світу, ні світла...

Боже мій!..
Я щасливий!
Мені сорок пять.
Я ще тут.
Біля мене дівчата ще стогнуть на зоряних мітлах.
Хоч і грошей не дуже...
Та слава росте, наче ртуть.

Але слава поета скандальна, болюча, колюча.
Завжди платять за неї життям, забуттям на хресті...
Завжди в натовпі зрадників є щось базарне і суче.
Відречуться усі.
Навіть ті...

Навіть ті відречуться і будуть брехати у спину,
Хто здавався апостолом...
Так вже було.
Потім скажуть: за нас він загинув, за Україну...
Все одно, що там скаже якесь мурло.

Баболиця печаль вже дістала мене до риги.
Чую в світі себе, як у вакуумі магніт.
Ну які після смерті мені подасте інтриги?
Я помер – і воскрес...
Мені тисячі літ.

Я легенду свою напоїв і червоним, і білим.
Нас, поранених, люблять дівчата і сиві вовки.
А поезію пишуть усі, що кудись не добігли...
По корони, а чи по пляшки.

І Христос щось писав на піску...
І писали про нього.
І на водах писали вогнем, і мечем – по ребру...
Із писанням своїм ми безтільно ідемо до Бога.
Бога вдома нема.
А Венера без рук.

От і ходим по колу – як світло, як болі, як води –
За природою, модою...
Війни кругом і любов.

Все це врешті – херня...
Сну ми хочемо і свободи, бо...

19 черв. 12.

Задрімало минуле в густих споришах,
Спозарана туманом зітхнуло.
Там шукала моя вереснева душа
Споминань березневий притулок.

Руки батькові випаром вийшли з трави,
Підхопили її аж за хмари,
Шепіт грому почувся: дитино живи,
Доки вік батогами не вдарив.
Коси мамині вербами у долинáх
Хилитались від повіву долі ,
Рідним доторком лист їхній солодко пах
І сльозою тремтів мимоволі.
Дубчаки із узлісся братанням своїм
Душу кликали на іменини,
В краю рідного давністю зболений дім
На гостину всієї родини.

А душа поміж стрічі й розлуки струмить
Пілігримством скупої планиди,
У щемку й нерозгадану зустрічі мить
З неблизьким , наче сон, краєвидом.

Сонце кров’ю залило поранений пруг,
Прохолода війнула із яру.
Біль зворушення пам’яті посувом вщух,
Тільки шрам залишивсь від удару.

08.06.12

* * *
Ми спорим про податки й другом зву
Тебе я – й це так справді; та нам звісно,
Як вже розрісся й обвиває тісно
Бур’ян цей нашу пристрасть, мов траву,
Й дотруїть ароматом ледь живу,
Розквітнувши – й без догляду – так пишно:
Уява щось нашіптує нам втішно,
Та зовсім інше бачим наяву.
Й навіщо знать, що нам віщують зорі?
Ми з тими, що навік вже без розлук:
Ізольда п’є вино й не знає горя,
Гвінерва гостя жде й не віда мук;
Вслухаючись у шум незмовкний моря,
Франческа книгу випускає з рук.

Edna St. Vincent Millay
* * *
We talk of taxes, and I call you friend;
Well, such you are,--but well enough we know
How thick about us root, how rankly grow
Those subtle weeds no man has need to tend,
That flourish through neglect, and soon must send
Perfume too sweet upon us and overthrow
Our steady senses; how such matters go
We are aware, and how such matters end.
Yet shall be told no meagre passion here;
With lovers such as we forevermore
Isolde drinks the draught, and Guinevere
Receives the Table's ruin through her door,
Francesca, with the loud surf at her ear,
Lets fall the colored book upon the floor.

* * *
Я жінкою народжена й мені
Її манери й прагнення всі дані;
З тобою близькість – дар красі й омані:
Відчуть на грудях груди ще одні,
Згораючи у пристрастей вогні;
Буваєм інколи в такому стані,
Що пульс ясний, а розум – як в тумані;
Й за мить – в розкаянні й самотині.
Забудь же це: до зрад були готові
Хиткий мій розум і гаряча кров;
Й чого більш в тому спомині – любові,
Жалю, зневаги? Й головна з умов:
Це зовсім ще не привід для розмови,
Безумство те, як стрілись би ми знов.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I, being born a woman and distressed
By all the needs and notions of my kind,
Am urged by your propinquity to find
Your person fair, and feel a certain zest
To bear your body's weight upon my breast:
So subtly is the fume of life designed,
To clarify the pulse and cloud the mind,
And leave me once again undone, possessed.
Think not for this, however, the poor treason
Of my stout blood against my staggering brain,
I shall remember you with love, or season
My scorn wtih pity, -- let me make it plain:
I find this frenzy insufficient reason
For conversation when we meet again.

***
Ми рано підняли своє забрало
І віддали ракетні арсенали.
Йдемо від ідола – до ідеалу, –
І Слово знищить геть лиху навалу.