Підбитий у відльоті птах.
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах,
Хіба ж не ти отак
Все пориваєшся
В чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
І пальців дрож,
І блискавки очей
Укотре віддано
Уже надії.

Простіть мені, мамо, не з Вами,
не з Вами
Зустріну укотре Новий, Старий рік.
Не з Вами столи я накрию Різдвяні,
Далеко від мене мій рідний поріг.

Душа моя плаче від суму і болю, -
Лягло поміж нами багато доріг...
Прошу день і ніч я свою й Вашу долю,
Щоб був і над Вами її оберіг.

Бо хто його знає, ще скільки
судилось
Втішатися з того, що мама жива,
Чекає на мене, ніби на диво,
І скаже мені наймудріші слова.

Її пригорну, обійму, поцілую,
Роботу у хаті усю пороблю,
Усі рушники, мамо, Вам поперу я
І ліжко святково для Вас застелю.

Простіть мені, мамо. Сьогодні –
не з Вами,
Не все для Вас можу, що хочу зробить,
Я з Вами думками, важкими думками,
І серце моє від печалі болить.

2001р. Надія Таршин

Доля жіноча – зажурені очі,
Руки пташата, недоспані ночі.
Дім і робота – скільки клопоту...
Праця важка – до сьомого поту.

Зрідка буває, що розвидняє,
Усмішка радості серце торкає,
Дні біжать швидко – зиму вже
видко,
Бабине літо – тонесенька нитка.

20.04.2012р. Надія Таршин

Біжиш, босонога, гірчично-цитринна,
благаєш снігів, поблідлих, як попіл,
щоб ними помити своє замасніле,
спітніле, колись жолудеве волосся

в задимлених балках витьохкує пташшя,
а може то сиво риплять осокори,
а може то ти видихаєш тумани -
а може то ти засіваєш прокльони

біжиш, світломрійна, шипшиною, терном,
сліпма марнотратячи виміри й міри.
А може то площі розлились озерно,
аби ти упріле волосся омила.

ХІ.2012

Тиша. Влягається вечір,
Небо торкнулося поля,
Захід малиновий гречно
Цноти окреслив тополі.

Рідне до скону. Колишнє...
В завтра нема вороття.
Вітер задуму колише,
Наче дитя.

Зійти з розуму - покохати знову
у сорок, як в сімнадцять юних літ.
Повірити йому - втекти із дому.
Збагнути незбагненний світ.
Знайти ключі від пекла чи від раю -
забитися в найдальший там куток.
А потім вже кричати: "Пропадаю!
Тисни, життя, на спусковий гачок!"

2012

Невже це Богом проклята земля?
Ніколи щастя тут не панувало.
З історії початку і до дня
сьогоднішнього волі не бувало.
Татари, турки плюндрували нас,
висмоктували міжусобні чвари.
На землю налітали цю не раз
її ж сини - прокляті яничари.
На нас поляки, німці, москалі
дивилися, як на кавалок сала.
Байдужі їм були чужі жалі,
хотіли, щоб "окраїна" пропала.
Та ми жили на горе ворогам!
Собі на щастя здобули свободу!
Але я гріш поломаний не дам
за нинішніх "провідників" народу.
Вони не Україну молоду,
вони свої амбіції будують,
а перед виборами на біду
відверто танець живота танцюють.
Чия злетить невинна голова?
Чиєї крові схоче "повелитель"?
Пророчі Іоаннові слова:
Чекайте, вірте і прийде Спаситель!
Чекаєм, вірим, терпимо усе,
і маємо, натомість, те, що маєм.
Прийде Месія, кожного спасе!
А що, як ми Месію не впізнаєм?

2008

З ТАМАРИ ГАНЕНКО - ВИШНЯ
(переспів з російської мови)

Вишня в снігу - квіткою білою…
Тішусь тобою єдиною-милою,
топлюся-тону в очей глибині,
руку торкаю, але… мов у сні.

Хвилини минають і дні,
і над нами не владні – о ні!
А мій усміх назустріч рокам:
-Не від-дам!
2012


Тамара Ганенко

**Вишня расцвела между нами в снегах.
Должны ли мы обламывать ей ветки.
Сердце щемит от морозного свиста времени**

Вишня светится в белом снегу...
Надышаться тобой не могу
И наплаваться в глаз глубине, -
Наяву, а не только во сне.

Проплывают минуты и дни,
И не властны над нами они.
Улыбаюсь навстречу годам:
- Не отдам!..

Безвозвратно умчалось лето
В незапамятные края:
Стало меньше тепла и света...
Осень началась с "Букваря".

Прослезились в саду деревья.
Понахохлились воробьи-
Распушили "задиры" перья,
Отложили на весну бои.

Осень стелит ковер из листьев:
Пестрой шалью укрыты парки...
Облака над рекой повисли-
Отдыхают от "пароварки".

Осень мягко бредет по аллеям,
Нежно трогает кисти рябины.
Дети учатся править "змеем",
Рассекающим неба глубины.

Рыжий пень-полупрелый, трухлявый-
Приютил у себя "опеньки"...
Дуб раскидистый-парень бравый-
Сыплет желуди, будто деньги.

Сизый дым застилает озеро.
Утки крякают в камышах!
Край у берега подморозило.
Приглушается шум в ушах...

Невидимкою чутко,томительно
Осень убаюкивает душу-
На волну настройся положительно
И ее мелодию послушай...

Хто хоча б раз народився, той хоча б раз помре.
Вибач – від мене легке алкогольне амбре.
Втім, для мужчини то є нормальна річ.
Надто під вечір – ніч, наче кітч – навстріч.

Хто хоча б раз оступався, падав лицем в лайно,
Надто – в присутності жінки, знає, як то воно.
Добре, що випив – збувся очей Сірко.
Стрілив – не вибив, знов чомусь в молоко…

Довго на протязі – от і кон'юнктивіт.
Довго, на протязі майже ста тисяч літ,
Тільки родився й жодного разу не вмер.
Може хоча б сьогодні, може хоча б тепер…

Встану, ледь-ледь – на коліна (геть страмоти кліше!)
Руку їй поцілую, злегка – пальці лише:
Вибач, сказав би слово – хворість гортань дере.
Ні, не напився знову, то лиш легке амбре...

Майже піввіку на землі,
Милуюся її красою,
Іду по оксамитовій траві,
І умиваюся росою.

Радію першому сніжку,
І ніжним проліскам- надіям…
Яскравим барвам, літечку,
І перед осінню благоговію.

Доля примхлива - усього було:
Була лихою і була щаслива…
ЇЇ сама обрати не могла,
ЇЇ таку я заслужила.

І весну прожила, і літо,
До осені ступаю на поріг.
Літа людські – вони, мов квіти,
Мої тепер – осінньої пори.

Хоч небагато квітів восени,
А їх красі і колориту
Позаздрять навіть квіти ті,
Що царювали навесні і літом.

1999р.

Світанок одзьобав останню зорю- ночевицю,
зазернену небо-тарелю світла залили.
Сплило реальгарове сонце ясним очевидцем:
підпальниця- Осінь! Кадили зміїсті вали,
ліси зайнялися, кремезні дубища горіли,
розкидала листя картяжно у воду верба-
циганка столітня, червоноголоса Сивілла-
багріла відунсько, косаторозпусно - ти ба"...
і пагоди сосен - одвільжені ґніти свічкові-
тріскотно іскрилися -їх не задмухати - ні!
Вітри з огнедійницею потаємно у змові:
злітають на раду до Діви на злотім коні.
Розгонисто Час пересів у нову каравелу,
аби не згоріти до тла ув огні навіснім
і стрілки знебесно- розцокані хід перевели,
і мідні тональності вбрали політні пісні...
А може це все тільки мариться - тільки здається:
ніякої осені - просто декори життя..? -
душі смолоскипи і спалахи камерні серця,
усезасинання...світанку воскреслого стяг.

Останні гладіолуси зарошені
Палахкотять розчахнуто-червоно,
Ми на осінній карнавал запрошені,
Про це вітри безперестанно дзвонять
І морозець, бува, -
              Та не ховай лиця,
Бо сонце не збирається міліти, -
Дрібні люстерка ним переливаються
В тонкій мережці бабиного літа.


4.11.2012.

Заметіль плете тенета
      - З Новим роком, гарних свят!
Лунко дзінькає монета
В задубілий автомат.

Та гуде твого мовчання
Перепнута тятива... –
Холод відчаєм одчайним
Стерплу душу накрива,

      - Що ж, здоровий будь, добраніч! –
Не запнутися, сказать.
І сніжинку філігранну
Палить на щоці сльоза.

Проминеться, промине, та –
чи для мене, а...
Зима.
Тиша. Ніч. Гудки. Монета –
В задубілий автомат...


1992. 2012

Кажи, кажи… Я слухаю, душа!
Такого не казали губи й руки.
Ти простягни мені ледь чутні звуки,
І, як дитя мале, мене втішай.
Кажи, кажи… Я слухаю, душа!
Про волю Божу говори тепер,
Про жовті очі сонця і про тишу,
І про пекучу серцевину вірша,
Та тільки не кажи, що друг помер,
І ти сама приходиш відтепер
Сказати все до рани, до ганьби
До стогону, до зойку, до нестями…
Мовчи душа! Ти зараз поміж нами,
Де туга прірви й мало так судьби…
Хоча б на мить вернися з ним сюди!

Деревляний хлопчик
видерся на стовпчик.

Сюди вітер –
туди вітер!

Червень,
травень.
квітень.

Отак живу без вас, немов із вами.
Не відаю, - у сні чи наяву
Кохаю вас наївно і безтямно,
У майбуття з минувшини зову.

Я сивиною приоздобив скроні,
Веду за руку внучку у садок.
Для мене ви вже начебто сторонні,
Але уперто не йдете з думок.

Отак живу без вас, немов із вами,
Немов ось - ось торкнуся до руки,
Що хтось узяв, коли пішли ви заміж,
А я не втримав у своїй таки…

04.10.12

Позаду – я, а попереду – смерть,
Духовна смерть… Лише одні руїни.
В житті моїм відсутні переміни
І справи всі мої на-шкереберть.
Мов на єство накладено арешт,
Але надія б’ється незборимо -
Допоки ясне сонце за плечима
Цю смерть, як тінь, ніяк не оминеш.

04.11.12

У братньому колі радянських держав
І наша пішла від багатства до скрути -
Підйом до вершин комунізму лежав.
Його не хотілося нам оминути.

А Ленін показував нижче вершин.
Чому би правицю не вище задерти -
На декілька дюймів або на аршин?
Відчули б різницю не тільки експерти.

Яка не скульптура, яке не панно -
Занижують кут не картуз, то правиця.
Дістались би ми комунізму давно,
А нині таке вже й не кожному сниться.

2012

Когда ты стал чучельником, я научилась молчать.
Все вышло спонтанно. Вдвоем потрошили зимы.
Помнишь: было не страшно в первый раз того убивать,
Кто, улетая, в клюве моё уносил имя.

Как и казаться мертвой, манекенно любить каркас.
Позже - лепить птичьи крылья к влажной твоей спине.
Знаешь: было очень прикольно в этот последний раз
Добрым таксидермистом себя ощутить и мне.

...Потом голубей кормила крошками - с рук и стола.
Ты ненавидел птиц. Потому и набил их ватой.
Что-то пошло не так. Чуйка в тот раз меня подвела.
Я как-то раньше всегда успевала нас спрятать.
2012 год

Десь отам, де у часі зникає минуле,
літепло проводжає сузір’ями Лев.
Рудохвостою білкою осінь майнула,
закосичила сонячно крони дерев.

Промінець під ногами у схованки грає,
ловить шерех у листі чарун-килимів.
Буркотун-лісовик усміхається навіть,
споглядаючи гру з-під насуплених брів.

Вже зозуля відкрила дверцята у вирій,
і болотник махає рукою услід
легкоперому, вірному звичаю виру,
котрий віру у сонце несе за овид.

Розчесали волосся смарагдове мавці
охолодні вітри Зоряниці-зорі.
Павутинки-білявки розкреслили навкіс
витинанки хмарок і старі чагарі.

Повітрулі кружляють із листям барвистим,
а Мокоша пряде довгу нитку дощів.
Одягнула калина червоне намисто,
бо її падолист у танок запросив.

Напівсонної мавки закрилися очі,
нахилився над нею вчарований сон,
та про зірочку білу їй тихо шепоче,
і юги скрижаніло-блискучий полон.

Оповідці немає кінця і початку,
і казала казкарка одна, далебі,
що коли у дорослості зняти краватку,
у цій казці знайдеться місцинка й тобі.

Не скаржуся, не каюся, не плачу,
Не бідкаюся в утлій самоті,
А ставлюся спокійно та терпляче
До радощів і болів у житті.
Штовхаюся в життєвій колотнечі,
Оточений тваринами й людьми, -
Роблю хороші та недобрі речі,
Щоденно від світанків до пітьми.
Здивовано вдивляюся очима
У барви та відтінки кольорів
Жорстоких, ніжних і неповторимих,
Подіями насиченими, днів.
Ніяковію вічно на естраді,
Та досі ще не вірю аж ніяк,
Що розпізнати суть гріха і знади,
Доводиться і тілом, і на смак.
Сприймаю врівноважено новини,
В які сплелися гордість і печаль
За рідну й любу серцю Україну,
Що про оце не відає, на жаль.
Живу, як всі – багато і убого,
Залюблений у тишу та у шум, -
Звертаючись молитвою до Бога,
Здоров’я тільки кращого прошу.
Не скаржуся, не гніваюсь, не плачу,
Не бідкаюся в утлій самоті, -
Я ставлюся спокійно та терпляче
До радощів і смутків у житті...
26.10.12

Бувають люди...(Господи прости!),
Що просторікувати можуть безупинно.
Чи Ти їм, Боже, розум відпустив
На всі чотири світові частини?
А чи навиворіт уяву приклепав,
Ще отоді, у материнськім лоні.
А може Ти безсовісно проспав,
Коли мізки вливалися у скроні.
Дивак сей наче майстерить корзину -
Сухе паліччя слів докупи тулить,
А не дотумка, що сиру лозину
Годилося б у виріб сей заструнить.
А так - ніщо! І знову казна-що!
Ні виробу, ні толку, ні розмови...
Про що розмова? Дійсно, а про що?
Про сім мішків гречаної полови?
А може, вовни? Всякого бува,
Коли балачка на такому рівні.
У порожнечу падають слова -
Потоки слів - смішні, нудні, наївні.
А вже кому в житті не пофартить
І здиба він такого розпатяку,
Той тип такого, знаю, насвистить,
Що буде гнів миліший за подяку.
Та я подумав: Бог їх сотворив,
Як є вони, то значить так і треба.
І що б дивак той вам не говорив -
Нехай говорить. Значить є потреба!

А навколо війна.
Ти - частина події.
І відпивши сповна,
Ти не втратив надії.

А навколо бої.
Ти втрачаєш обличчя.
І думки не твої.
За сторіччям сторіччя.

А навколо ввесь світ.
Та тісний він для тебе.
Ти - це вільний політ.
Ти - частина від неба.

А навколо тюрма.
Клітка, тиша, кайдани.
Вже душа - не душа.
І на серці - лиш рани.

А навколо - ти сам.
Ні людей, ні думок.
Тут - актори із драм,
Та не здібні на крок.

А навколо журба.
Ти ж-бо вартий на радість.
А навколо юрба.
І в душі в неї заздрість.

А навколо простори.
Тобі подаровані крила.
Ти - поет. І ніколи
Не впадеш у могилу.

2012

Задзеркалля богиня Богемія
дзвінколунко легкою ходой,
переможеш у любій агонії,
поцілунком Шираз заспокой.

Зачаровано гляну крізь хміль
на пакунок: помітно деталь –
етикетку із словом "fragile!"*,
подарунок мій, чеський кришталь.

* fragile! (фр.) – не кидати!
03.11.2012

Колись цей світ назвали білим,
Та це було ще за царя.
Тоді не міг, ніяким чином,
Мораль ніхто в собі вбивать.
Бувало пройдеш ти повз кого,
Хай незнайомця, друга хай,
Зроняєш щире, любе слово,
А зараз що? Лиш "прощавай"
У натовпі шукаєш поміч,
Втрачаєш день, втрачаєш ніч.
І манить таємничий поклик,
Нічого в ньому зла опріч.
В людині душу вже не бачать,
Немає сил вже лити сліз.
Любов нічого вже не значить,
Найбільш фатальна з усіх криз.
Тож як зоря свій блиск утратить,
Межа зітреться зла й добра,
Тоді вже буде пізно. Кряче
Старенький ворон з-за вікна.

а листя корчиться і тане під ногами
повітря збурює суїцидальний гамір
а місто зрадник місто полігамне
іде собі по трупах до мети

так близько дзвони Юрської дзвіниці
фотографічна чорна кам'яниця
усе правдиве це мені не сниться
і Львів як лев лишень із висоти

осточортіли війни і снодійне
коли тепло до крихти жовтень вийняв
паранормально хочеться обіймів
і непрощань осінньо-золотих

Усміхається далина,
Мов до світла ворота відкрила,
Тиха пісня десь долина
І свої розпросторює крила.

ПРИСПІВ:

Ти – любов моя, ти – печаль,
Ти – веселка ясна над гаями,
Піднімає хмара вуаль,
Знову сонце – між нами, над нами.

О світи, о знову, світи,
Наче мрія – у вись тополину,
Я в незнані твої світи
Мов лелека, полину, полину.

Приспів.

Я зійду з твоєї гори,
Прийде нічка, пахуча, мов кава,
Ув обіймах, люба, гори,
Ворожбитко моя ти ласкава.

Приспів.

3.11.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

я сплачу це мито, любий,
на догоду листопаду.
кажеш «літо гріє спину»?
то мости горять позаду.

нумо, йди, не обертайся
(пам’ятай про жонку Лота),
все, що ми вважали справжнім,–
позолота, позолота.

2012

З такої хмари в Україні
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
І навіть усезнайки-атеїсти
Вже за Тору готові сісти...
Тож віриться, що дощ уже в дорозі,
І порадіє Місто міст невдовзі.
--------------------------------
Тора - П'ятикнижжя.

Тобою промовляє зло.
Ти без роду і племені:
Ти народився в самітній печері,
Де раніш кажани справляли свої оргії.
Ти народився для вуст зла,
Ти народився для вуст зла.
Ти – його улюблена флейта.
Пишайся: твої дисонанси – найкращі.
Ти народився для вуст зла,
Ти народився для вуст зла.
Ти протяжно волаєш до місяця,
Вимагаючи зорепаду і шматка хліба,
Нагло видертого в голодної дитини,
І, обурений блідістю його німоти,
Гамселиш йому ногою в саму пику,
Розбризкуючи кров через вінця калюжі.
Ти народився для вуст зла,
Ти народився для вуст зла.
Твоє сумління – гниль, що тхне падлом
Замордованого в спеку собаки.
Тож хто тебе прокляв,
Чи, пак, благословив?
Куди ти, виродку, товчеш землю:
Тобі ж товкти душі,
Адже ти народився для вуст зла,
Хіба тобі не сказав про це
Воланд?

2012

Жовтіло листя, бавилося смертю,
Терпляча осінь дарувала квіти.
Все як завжди-любов шукала жертву,
Ще теплим сонцем милувались діти..

Проходив час. Забув, чого приходив.
Приніс надію, тиху і колючу.
Вони такі залежні від погоди
Останні дні моїх жовтневих революцій

2012

Розпростерті крила степу,
Далеч — синя корогва,
Погляд чий, гіркий і теплий,
В дзвоні спеки ожива...

Тут до Січі — крок із вітром,
Гей ти, коню мій баский,
Чи не час нам розговітись? —
Де ви, браття-козаки, —

Степовим сухим борвієм
Обернулись на скаку,
Стали кольором надії
У поганьбленім вінку?..

Гордий дух ваш просить слова,
Незнищимий волі дух!
Сходить сонце пурпурово,
починаючи ходу.



9 липня 1991,
Херсонщина

Свідомості півпричинність,
Надії, тривоги і страх,–
Як добре, що все закінчилось,
               не збувшись у кольорах.

– Потискую мужню руку, –
І гордо хитнувся іти,
Я з вуст не зронила і звуку,
              не схлюпнула темноти.

...I душу несла із бою,
Як вистраждану корогву...
Не дам зневажати любові,
              бо нею лише живу.




27 вересня 1992

Жінка, із часом, стає розумнішою,
І рідко хто взнає, що в неї на дні.
Це не погано, все просто по-іншому,
І зовсім по іншому йдуть її дні.

Навіть дійшовши свого життя осені,
Сповнений барв її сутності ліс,
Туди не пускаються Душі непрошені,
Навіть на трішки не сунуть свій ніс.

17.10.2012р.

Я феромони твої внЮхав,
Від того дико звар'ював,
Я б до світанку тебе слухав
І дуже смачно позіхааав.

Та тОбі треба вранці їхать,
Щоб восени Карпати зріть,
Я мрію також ними дихать,
І свОїм тЕплом тебе гріть.

03.10.2012р.

Без проблем життя є прісне,
Як страва без солі,
Та коли вже перебор,
То це шкодить долі.

Я не знаю, та гадаю,
Солі з мене досить,
Рани й так не заживають
І бальзаму просять.

А рецепт його простий:
Добре взяти слово,
З гарним почуттям змішати,
Ось і все - готово.

1999

Наше знайомство, враження - море
Хто звів, познайомив хтО нас?
Подих захоплювало, ніби у горах,
Зупинити хотілося час.

Дивився у очі, на твОє обличчя,
Вуста цілувати хотів,
А ти посміхалась, і це тобі личить,
Здіймаючи вир почуттів.

І я не утримався, і поцілунок
Як квітку із уст я зірвав,
Ніжний, приємно-солодкий дарунок,
Який тобі теж дарував.

А потім ми бУли не поруч, а разом
Життю раділи удвох,
І щастя складався наш пазл,
МабУть, нам всміхався Бог.

01.10.2012

Пропав Андрій, як ніби й не було
Без ніжності, без ласки і любові
Його єство не втопло ще, плило
Душа ж його - украдена у Львові...

А відьмочка забула десь її
І не звертається до неї (де там... в вІршах...)
А розум - той зійшов із колії
Тож йому було далі гірше

Пішов тихенько в він в хозмаг
Купив мотузку там і мило
Не був він ні мольфар, ні маг
Тому повис рівненько, мило.

03.10.2012р.

Зорями танго танцюєш,
біло-плямисту вуаль
легку тріпотно відчуєш,
чаром сплетеш пектораль.

Родимок свіже сузір’я,
губи – фіалковий смак,
сорому зІрвеш ганчір’я,
срібновідзвонний цей такт.

Танець мов з давньої фрески,
снів вознесіння кульбаб,
рухи – ескіз арабески,
дотиків райдужних раб.

Раб добровільного танго,
танго п'янкого твого...

03.11.2012

мій мозок дрімає,
пітьма...
можливо,
злегка напускна,
мені дозволяє
ожити,
о, жити, як хочеться
жити!
в любові, не треба
кохати,
з любов`ю життя
як свято,
осіння обнова, весняна,
зимова..
яка вже розмова,
прийде потаємна
змова,
нехай навіть трохи
зимова,
аби не тернова
знову.

03.11.2012

якось мені сумно –щемить серед ока скалка
із дзеркала королеви наших колишніх літ
мої левенята рідні тепер під крилом солдатки
і горло мені здирає очищення чистий лід

в щілинку забитись тиші і очі собі зав’язати
торнадо змітає із мене усі дванадцять життів
і хочеться йти до мами де між чорнбрив хатаців
бо бідна душа заплуталась в провінціях павуків

та мамі я не потрібна – у неї свої клопоти
подрібнена цибулина зове на причастя сльозу
тоненькі уста здригнулись неначе дитячий дротик
напевне в моєму серці ти чорний зламав тризуб

не страшно як будем жити –усе залікує лікар
він ходить із сивим вусом та іменем Просто Час
а ранками від цілунків мої не всміхнуться повіки
розсипались дикі груші і впали тобі на Марс

А я - не та, котру ти малював,

А я – не та, любов’ю не налита,

А я не та.

Я шию чорну нитку.

Я рию лабіринти із канав.

І ти – не той, і дотик твоїх вуст

Якийсь чужий. Бо ти – не мій герой.

А ти не той.

Невірний ввів пароль.

Порвав ланцюг ще не зашитих уз.

І ми не ті, і світ - в палеозой.

І вже до серця не пасують німби.

І ми – не ми.

Порвались наші линви.

І я не та. І ти – уже не той.

Пригадав заводську фуфайку,
рукавиці, мастилом просочені,
за сто років протертий стілець,
чашка – швидко вкривається осадом чайним.
Лампа стара укуточує затишок,
вертаюсь на місце, неначе додому,
похмурий, темний день у грудні
збрехав про +1 - +5 і простудив би вже,
якби не та фуфайка, рукавиці, філіжанка і стілець,
і лампа, і полагоджений кран,
і співробітники в таких самих фуфайках,
з відкритими і безнадійними усмішками…

Так приязно палає багаття потойбіч Десни,
Зігріває і відблиском, і думкою:
Ото зійшлися двоє
І вже до ранку нестиме течія розмову,
Довірену сузір’ям і Десні.
P.S.
Із дерева, із каменя, із блискавок
Іскрина по іскрині добував вогонь наш пращур...
Такі ж напрочуд схожі палають два багаття –
Потойбіч Десни і потойбіч Лети.

З нами просто все і не просто -
Ми самі обираємо як.
Ми один у одного - гості,
Що не йдуть із Душі просто так.

Можемо йти, залишатись, що хочемо
В почуття - необмежений час
Чи весь день, чи весь вечір до ночі
Кожен вільний у вчинках із нас.

Ми самі лиш формуємо простір
І малюємо в ньому свій світ,
І відтінки в нім бачаться гостро,
І фантазії легкий політ.

Всі ми гості в цім дивнім світі
І приходим шукати любов.
Від любові з"являються діти,
Споконвіку стається це знов

Тож впустивши кожного в себе,
Поєднавши Душевний світ,
Бути чесним повністю треба
Скільки Бог нарахує літ.


25.10.2012

Хтось скаже, що любов - хвороба.
Ми захворіли одночасно,
Хворіти - то не дуже добре,
Але любов'ю - це прекрасно.

Ми познайомились у Львові,
Ти вже була у Запоріжжі,
Ось їдеш знову, почуття любові
Бурлять в серцях, як оті дріжджі.

Тебе чекаю з тої миті,
Як я провів тебе на потяг,
Та щось мене зложив підступно,
Застудний, злий і підлий протяг.

Та я одужаю, не може бути
Щоб нам завадило що-небуть,
П'ю чай, цибулю їм, втираю мазь у груди
Мені ж одужати так треба!

Лягаю спати, сни уже про тебе бачу,
Ти в думах міцно поселилась,
Тебе люблю, тебе чекаю,
Моя кохана, ніжна, мила.

22:45 31.10.2012.

чи то сонце впало
нижче стріл-очей
чи тебе не стало
і тепер пече
там де осінь звила
місячне кубло
заночую мила
сни лягли стеблом
марева сухого
хвилею думки
вигоріли Богом
на краю щоки
квітне рута-м’ята
сходьтеся вітри
вирву вас прип’ятих
із чужих вітрил
шамотінням листя
напою туман
і нехай він чисто
перепише рань
тим що море кроять
набілю ниток
тим що серце гоять
опрісню ковток
і тобі що просить
ясності у снів
намалюю просинь
на дощу стіні

2 Листопада, 2012

І крил твоїх шовкова невагомість,
І рук жаданих доторк золотий!..
Осінній вальс несе у невідомість-
Летять з-під ніг повітряні мости...

Розтанув день в ясному мерехтінні,
В повітрі хміль медового вина!
Осінній вальс-як золото, осінній!
Надривним тоном схлипує струна.

Втопила осінь пишну діадему
В дзеркальних водах срібного ставка.
Осінній вальс- і на плечі моєму
Твоя легка окрилена рука.

Мов падолист, розсипалися звуки,
Криштальним пилом зринули у вись!..
Сплелись у леті подихи і руки,
Зустрічні кроки в ніжності сплелись...

Осінь ця жовтнева привела,
Барви , які мають листя,
Та букет яскравий піднесла,-
Смуги всі життя зійшлися.

Жовтий колір - сонце осяйне,
Золотить промінням поле,
Доля і коханнячко моє,
У багрянім щасті тоне.

Зелень зустрічає де-не-де,
Цю енергію вберу всім тілом,
Прохолода з неба підійде,
ОбіймЕ , полине світом.

Жаль, хоч рідко, листя є сухе,
То моя печаль і смуток,
Та назустріч зимонька іде,
Вдалині морозний згусток

Доторкнеться ниточка журби,
Хризантеми ще із цвітом,
Я беру з любов'ю всі роки,
З різнобарвним , дивним світлом.