Хочу речей банальних, небагато:
щоб очі усміхалися в дитяти,
щоби довкола люди – не примати,
і щоб бузок пахучий – біля хати,
гніздечко – для малого пташеняти,
ще – книжку – нестандартного формату,
й тебе
т а к о г о
поряд
хочу мати…
2012

Пародія

Каву у ліжко зранку,
І затягни фіранку
(Дуже непевний час).

Випила би гарячу –
Де там – жартуєш, мачо…
Ще підігрієш раз?

Сядеш отут на ліжку,
Та не хапай за ніжку –
В грудях і так пече…

Справді… чи ти жартуєш?
Пристрасті хоче, чуєш,
Голе моє плече…

Мружишся так лукаво –
Вистигне знову кава…
Вперта твоя рука

Доторками лоскоче…
Ложечку цукру хочеш?
Кажеш, вже не гірка?


21.07.2012

ти гордо пила свій відчай
свою перелітну втому
кохання тобі не личить
біжи. утікай додому

щось від тебе таки залишиться
любовні листи емоції крайнощі
коридорами кроки стишені
у кишенях солод і прянощі

щось не дасть заржавіти пам'яті
може всі твої сірі ведмедики
що з комоду так часто падали
як м'ячі на легкій атлетиці

щось від тебе таки залишиться
випадково забута білизна
відчай біль і думки розхристані
oh my baby hasta la vista!
2011.

Пече, пронизує медами, не хочу й даром,
Не хочу – терпко! А ти далеко
І близько, поряд, бо бачу погляд
Крізь відстань, в зорях:
Ти в їх узорі... Лікуй від горя
Вишневу гілку, п`янку та згірклу,
Просту травневу колись… А нині
У літнім диві незрозумілім…

Візьми для мене серпневі хмари:
Я там сховаю прожите літо,
Сльозою вмите…

21.07.2012

Хилитають вітри трав`яні спориші,
Чую запах гіркий, полиновий.
Після тебе в душі, після тебе в душі
Попелище лишилось любові.

Тільки місце там є збайдужілій журі –
Не проб`ється вже пагін ізнову.
Грунт немов би увесь до основ прогорів
На сумнім попелищі любові.

Хтось на схрещенні світлих життєвих доріг
Знов кохання зустріти готовий.
Тільки я полюбити нікого не зміг
На страшнім попелищі любові.

Там – неначе на Місяці – кисню нема
І вогонь не спалахує новий.
Тільки білою тінню все бродить зима,
Мов померлої привид любові.

21.07.7520 р. (Від Трипілля) (2012).

Ні води, ні дзеркал, ні душі – тільки гамір від прощі людської,
Я не відаю де я і не бачу себе серед бджіл, що літають довкола.
Біла патока слів із жалю і без жал – мед_не_мед, назбирали ж юрбою,
Алергічна боязнь не_людей і людей, а вони ж не судили ніколи.

У зерно, корінець, павутиння розмальовану долю - неси!
У неситі поля, у мовчазник доріг (чи ж не він нас єднає з тобою),
У притуплений біль, у присмачений ряд тих, хто губи помаже єлеєм,
У віднайдений рій, у заболений квіт, що роками цвіте гіркотою.

А як згубляться дні і з’яріють вітри, і розвієш мене, мій болю,
Я осяду в лугах, колихатиму в снах горе_квітки маленьку журбинку
У затерплій сльозі, у тобі і мені, у надіях, що буде і краще…
А сьогодні мовчи, хоч і гамір важкий, хоч і бджоли жумлять без упинку.
2012

пори мене по білій нитці дня
сотай мене по чорній нитці ночі
якщо до крихти сни мої відняв
то і не снів без тебе теж не хочу

назви мене і я не полечу
неназваній захочеться летіти
на тричі недопалену свічу
у тричі невідмоленому літі

а літо льон ховає в бур'яні
а літо в небесах шукає броди
а гуку, що зірницею бринів,
і пошепки докликатися годі

Ходять кішки, ходять пішки,
тремко-тремко з темноти!..
Нам би трішки, тільки трішки,
ще хоч трішечки пройти.

Ми ж узули льон зозулин,
ворожили на корі.
Та не знали, та не чули,
та не вміли говорить.

Ми прикинулись птахами.
Ми летіли звіддаля.
Сонно мати позіхає.
Мова плаче немовлям.

2012.

Синку,
не читай книжок з нашої історії —
не припадай до криниці нашого
історичного досвіду:
ні "Літопису Руського",
ні "Літопису" Самійла Величка,
ні "Літопису Самовидця",
ні "Історії Русів",
ні "Історії України-Руси" М. Грушевського,
ні "Історії України" Д. Дорошенка,
ні "Історії України" Ореста Субтельного —

жодної історичної книжки не читай,
а надто добре написаної.
Ніхто із наших національних героїв
в усій нашій історії
у своїх прагненнях здобути волю України
не дійшов до звершення своїх змагань —
ні одна наша казка не закінчилася весіллям:
ніби пішла киця по водицю
та й упала у криницю,
але
котик не біжить рятувати
та за лапку витягати.
Упала у візантійську криницю,
викопану печенігами біля
Дніпровських порогів,
киця Святослав;
упала у переяславську криницю,
викопану православним єдиновірцем Олексієм,
киця Хмельницький;
упала у полтавську криницю,
викопану зрадником на користь Москви Носом,
киця Мазепа;
упала у петербурзьку криницю,
викопану московським імператором Петром,
киця Полуботок;
упала у соловецьку криницю,
викопану російською імператрицею Катериною,
киця Калнишевський;
упала у паризьку криницю,
викопану чекістським найманцем Шварцбардом,
киця Петлюра;
упала у мюнхенську криницю,
викопану кагебівським скритовбивцею Сташинським,
киця Бандера.

Не читай історичні книжки,
читай натомість казки
і ти будеш знати,
як здобути волю України,
сину мій,
котику мій!

ЧАС НА ЗМІНИ

В одній, колись заквітчаній, країні
Народ приспався (чи забув устати),
І розплодились там, як ще ніде до нині,
З кубла чужого варвари пихаті,
В яких і по ноча́х і в днини
Рефлекс тваринний пожирати
Собі подібних рве. І без провини
Та інших відчуттів, стокляті
Вчорашні босяки з широкої стежини
Обсіли люд, зарва́лись, й в чистій хаті
Регочучи паскудять. А між ними
Смердять курви́ і блазні волохаті
Волають п’яні гімни й золотими
Побрязкують цяцьками. Розіп’яті
Відтоді право там й свобода. Тихо гине
У цій землі зерно, а за́йди, мов затяті,
Безбожно моляться язи́ками німими,
Та й тішаться, немов своїх «понятій»
Від Бога приховали і сліпими
Людей зробили, що святих скупляти
Будуть як тушок срібними, масними
Грішми невартими; і так владарювати
У куряві сваволі до скінчини
Віків довічних будуть. Де їм знати,
Що Бог – не піп, з подачкою не згине,
Й вгодо́ваними псами не злякати
Гніву небес. А ще, що із темни́ни
Світанок волі сяє, і що ґрати
Іржавіють поволі, а з-за спини
Народ заносить кару і тесати
Ножі почав давно. Його із домовини
Підня́ли сурми янголів й повстати
Зве честь Людини. Час настав на зміни!

Павло Гай-Нижник
21 липня 2012 р.

Дерева «конкретно-суміжні»,
і зебри «конкретно-смугасті».
Ранок. Осіння свіжість.
Ось яке воно, щастя.

Я вся «у думках трикутних»,
люблю вас, як вигадку в скелях:
бо там хулігани безпутні
лишили три букви «веселі».

Вони міркували «трикутно» –
Як напис на скелі довбали.
І я, щоб не так було нудно,
Про все те вірша написала…


19.07.2006 р.

* * *
Твої фосфати* умертвляють воду,
І мовчки гине – і душа, й природа.
Що лишиш для нащадків ти, людино,
Якщо робитимеш довіку шкоду?

* на цій сторінці, адреса якої нижче, є назви екологічно безпечних і справді якісних товарів, яким поки що немає аналогів...

http://www.amway.ua/user/redchyts_o

Перевод с украинского стихотворения
Ники Новиковой, г.Киев


Я не больше чем призрак строго
не доказаный не рисованый
в мельтешении городского
не покажут ли мне такого
кто сошьёт меня из немного
опознает меня меж совами

я ему расскажу свой сон
про обычного человека
своенравную божью милость

про квартиру где всё случилось
про слова про в окошке жимолость
про людей тех что пьяным дымом
проецировались по стенам
тяжелели у стен гардины
шла чаёвничать кровь по венам
всё сбывалось и всё светилось

он касался моих кудряшек
и шептал разве так бывает
или призрак ты
только призрак

2012

Друзі, прошу розділити сьогодні зі мною радість - донечка Христя йде під вінець!!!
За здоров"я молодих!
Будьмо!)

21.07.12.

Кажуть, гори близькі до солоного світла зірок.
А мені розбивали і ноги, і серце Ґорґани…
Не забуду, хто вивів одну на широкий погост.
І продав би, як мед, але небо відчинене рано…
Смерекове повітря прозоре. І бачиться Бог.
Він сидить на Говерлі, вибілює коси туманів,
довгі коси пахучі. Навколо і смерть, і женьшень.
Сонце спалює нас, мовби в нього ні хати, ні мами.
Сонце спалює так, наче завтра не треба землі.
Сон-трава волохата боїться цвісти і любити –
я збираю за двох білий мох; буде постіль і тло.
Вірш мій стане колись кораблем або дереворитом.
Отже, вірмо, що плаєм дійдемо до світла зірок…
А холодні слова, як потоки, відносять каміння,
забирають усе. Сніг нагадує ледь білу кров…
Тільки губи, ласкаво розтулені, – ружа кармінна.

2012

Танго.
Танцюють танго.
Духмянить манго,
І грає джаз.
П'янко
Стан аргентинки,
Немов картинка,
Хвилює нас.
Рухи
Стрімкі і вільні,
Палкі обійми -
Німий екстаз!
Міцно
Цілують губи.
З надривом труби
Нам грають джаз.
Ночі.
Південні ночі.
Ті карі очі,
Кохаю Вас!
Танго.
Танцюють танго,
А ніч вже тане,
З'єднавши нас!!!

Червона - кров!
Із м"яса свіжого на вишнях вишні.
Пульсує вечір темно-темним сном.
А там, за рогом,
Як і тут, навколо, - листя.
Весь світ вже спить.
Ми всі спимо.
І я теж сплю.
2012р.

Згасає день у вічній круговерті,
Ніч поглинає, зрівнює в правах:
Барвисте чи приховане... відверте.
І чорнотою непроглядність… страх.

Одне не зрозумів: заради чого
Знецінити так слово – божий дар…
У тріщинах дубовий стіл, підлога…
Перегорів, не світиться ліхтар.

Бруд досконалий… дихати так важко.
Слова без віри – пустоцвіт в степу.
В них сутність лише тінню… тяжко…
Я думаю, а значить ще живу.

А у нашому кварталі –
жаб'яча родина.
Дивовижний голос має —
к в а к а є годинами.
Відчиняємо кватирку —
там зібравсь квартет.
Не пісеньку, а квакалку
“співає” очерет.

Кажу: не треба квапитись,
заждіть зі своїм "к в а".
Від вашого "к в а-к в а-к а н н я"
болить в нас голова.
Поїжте краще ква́сива,
поласуйте кваском.
"К в а-к в а, к в а-к в а,
К в а-к в а, к в а- к в а" —
прокумкало ставком.
2011

Спрацьований, з поморщеним лицем,
Сидів Семен самотньо на ослоні
В садку, де пахла м'ята з чебрецем,
Червоне яблуко тримаючи в долоні.

Те яблуко блискуче, молоде...
В Семена раптом засльозились очі.
Він пригадав Марусю. Як на те
Наснилася йому цієї ночі.

Її веселий сміх, неначе птах,
Летів із вітерцем за огорожі.
А на рум'янім личку, щічки так
На яблучка маленькі були схожі.

Покликала до яблуні у двір,
(Вони її колись садили разом),
Багато літ пролинуло з тих пір,
Гілки безжально покрутило часом.

І яблук не було, крім дрібноти.
Казав онук, що буде не до сміху,
Як яблуня порве гіллям дроти,
Або понІвечить в негоду стріху.

Та дід не дав спиляти, бо вона
Дружиноньку нагадувала милу...
Тремтів у серці спогад, як струна,
Увись підносячись по небосхилу.

...Так і помер із яблуком в руці,
Немов заснувши, відійшов у вічність.
З усмішкою на зморщеній щоці...

А яблуню зрубав онук... у січні...


16.07.2012р. 22:40

За мить до ... ти відкрила очі..
Спалила сумніву мости.
Почув як погляд твій шепоче-
Тримай міцніше.. не впусти
Ні краплі з ніжного бажання..
Що мов метелик мерехтить
Над теплим вогником кохання..
Не впущу... ти відчуй.. за мить...(2012)

Загоїшся ...
І світлові мазки
В кулак зліпивши, вивчиш димні кухні.
Чекатиме за прірвою слізке,
Коли твоя надія вже протухне.
Жагою й копійками дзвенячи,
На куражі від випивки і чтива,
Свій романтизм змінивши в такий чин
На юнок веселеньких і красивих,
Загоїшся ...
Пропалені літа
Стомившись шматувати на відрізки
Хмільні, утямиш: ти себе продав,
Але цим поділитись буде ні з ким.
І з юних пір у грудях біль - від куль?
І з юних пір ні вічності, ні Бога...
Зімкнеться все в одну безглузду путь,
Та і її - як розкоші в убогих.
Загоїшся ...
Наслідуєш пусте
І на додачу яснозоре небо.
Життя твоє забавне і просте -
Просмажене уздовж і вшир плацебо.


19.07.2012

Для пристрасті в коханні є пора..
А є пора для затишку і спокою..
Все видно по замріяних очах
Якими я мандрую знову глибоко..
Пора є для найкращого з кохань
Що світ в одну мить так раптово змінює
А є на жаль пора розчарувань...
Яка нам протилежне випромінює..
Напевно і для помилки є мить
Лише одної...щоб пробачити і знову
Довіритись...хоч так вона болить..
І у світаннях нам продовжує розмову...
Себе не раз уже за зроблене питав..
Чому?..як сталось...у поясненнях губився..
Але повір...що ні на мить не пробачав
Що помилки такої допустився..
Я ж із бажанням у твоє життя прийшов
Допомогти... зігріти почуттями...
І знаю що відчув, що віднайшов
До тебе стежку ніжними словами..
Не відвертай своїх закоханих очей..
Зустрінь мене .. пробач що так вже сталось..
В майбутнє проведи.і привілей...
Все ж подаруй.. ти ж також закохалась..
Нам так багато у майбутньому тепла
Готують весни, осені і зими...
Як добре що в життя моє прийшла
І огорнула крилами своїми...

Усе убоге лізе на екрани,
А шароварами заїздили величне.
Де ділися таланти? Лиш нездари…
Таке все кволе, неспроможне… звичне.

Голодомор. Сочаться рани від старого,
А балачки і бездіяльність – мабуть ціль,
Заклали вже фундамент для нового:
Вмирають люди, бо нема й на сіль.

Романа Віктюка спровадили зі Львова,
А ще скількох до нього і опісля.
Тризубого забули Стаса, а ні слова…
А вслід за ним згасає й наша пісня.

Трощать культуру, мову та духовність,
Тим самим нищать серце, сутність… все.
В хід хитрість пущена та красномовність…
Нема історії – нема, народ, й тебе.

Пройдисвіти, перевертні від влади,
Вас не врятує та рука на серці.
Всі ваші дії – ницість, символ зради…
Ні на краплину – гідності і честі.

Корупція… Уражені всі сфери.
Лунають заклики: «Ату, ату їх! Фас!»
Якщо, всі – крадії та ненажери,
То як назвати, президенте, вас?

Життя таке тяжке, часи сурові,
Суцільна тінь з позазаконними ділами.
Ми чесно жити хочемо й готові,
Та тільки, президенте, разом з вами.

І на екранах всякий мотлох грізно:
«Наш ворог – це хабарництво, презенти!»
Пораду дам, хоча вже мабуть пізно:
Почніть із себе, пане президенте.

Та й хто створив ці схеми корупційні,
Людей втягнув в них з низу до гори?
І тому, в розріз побажанням офіційним,
Все ж чистити слід рибу з голови.

Ліси, хороми, землі та проценти –
Сім’я жирує, обікравши нас…
Та прийде час невдовзі, президенте, –
Побачимо вас в профіль і анфас.

Мріє Фрося про курорти.
Вже купила майку й шорти,
Окуляри чорні модні,
Сумку пляжну при нагоді.
Ще й хвилюється: чи влізе
Все, що хоче, до валізи?

Переглянула немало
І буклетів, і журналів.
Але все щось не підходить –
То погода, то природа.
Там – засильна киці спека,
Там – до моря задалеко.
І задумалася киця:
- А навіщо метушиться?
І для чого це, нівроку,
Отака мені морока?
Он – бери й біжи у гай,
Скільки хочеш засмагай,
А в садочку, в холодочку –
Взагалі справжніський рай!
Тут і річка недалеко,
Й молоко холодне в глеку.
І Васько, сусід-котяра,
Розважає на гітарі...
Не поїду я нізащо!
Всюди добре – вдома краще!

Я завербуюсь до травесті-шоу,
Це щастячко привиділось у сні:
Там ніби хтось у мене… увіходив,
Й було, мов дівці, солодко мені!..

Ти знаєш, навіть соромно писати:
Було злягання – повний еталон!
Ще вчора я, незграбний і пихатий,
Поводився з коханою, мов слон.

Вона ж у сні таємно-обережно
Ввела себе у мене (а… куди?!)…
Кохана, в нас можливості безмежні:
Шляхів багато – будь-яким іди!

Метелики зашпортались у пузі,
Бо зітканий наш секс із протиріч:
Я радий… несподіваній нарузі,
Й щасливий, наче дівка в першу ніч!

19.07.2012.

Влюблен он сильно, впрочем, и она,
Пылает в нем костер, она сгорает.
На все пойти готов, так и она б пошла,
Но любит не его, и не по нем вздыхает.

В нем не было ни ревности, обиды.
За право лишь любить и рядом быть,
Освободил ее от обязательств верности.
Беречь, ни капли влаги не пролить.

Ахматова грустна и замкнута в себе,
Но иногда бывает снисходительной.
Вот синий вечер накатил в душе…
Она сегодня будет восхитительной.

Снесу любые пытки, боль утраты,
И голод, стужу… в нищете прожить,
Но только не хотел бы у Ахматовой
На заднем плане Гумилевым быть.

Я боюсь потерять тебя,
Оторваться, расстаться, любя.

Дорожу каждым часом с тобой.
Будь всегда, будь со мной.

Ты из тех, кому долго вслед,
Месяц, два – это сотня лет.

Обхватил, крепко сжал – к губам –
Никуда не пущу, не отдам.

Зацелую, прижав, обниму.
Никому, ты – моя, никому.

День уйдет, затем – месяц и век.
Рядом – ты, дорогой человек.

На секунду явилась тогда,
И осталась со мной навсегда.

Удар, еще удар. Рабами вскоре схваченный,
Раздетый догола, привязан к алтарю.
Глазницы черепа, что пламенем охваченный.
…Вдыхаю жадно ароматы мускуса, смотрю.

Со дна пещеры слышны звуки цитр и табла,
А также женских завываний, песнопений.
Явились девушки в пьянящих ритмах танца,
И животом, плывя, касались – сладость трений.

Сверкали ожерелья, диадемы в полутьме,
Сползли одежды наземь с танцовщиц,
И обнажились груди, словно в сладком сне,
Почувствовалась страсть, желание девиц.

Затихла музыка, внезапно прекратилась,
И в зал вошла царица – шепот тихий, речь,
Глазами темными как будто в душу впилась
И нежным жестом повелела с ней прилечь.

Кинжала взмах – и пут как не бывало.
На шкуре леопарда – страсть, огонь вовсю,
Дыханье сперто, сердце, воздуха мне мало…
Есть в жизни счастья миг, я им живу.

Картина виртуальных «сновидений»
Закончилась. Я отключился, снявши шлем.
Лоб весь в испарине от острых ощущений –
Мир современных нанотехнологий, схем.

Охвачено и схвачено – зачатие в пробирках.
Нет генетических болезней, слез, мольбы.
Центр удовольствий – в голове, а люди – в бирках,
За нас давно все расписали – суррогат судьбы.

Вот потуги девиц из Лиги по борьбе со снами –
Прекрасны, страстны, до основ обнажены.
Мужчины равнодушно перекинулись словами,
Немного постояли… и шаги уж не слышны.

Любите вы друг друга, женщины, мужчины.
Пусть дети ваши в чреве матери растут.
Ведь концентраты не заменят аромата сливы,
Проснитесь – чувства настоящие придут.

Тем, кто знал тогда,
что за этим стояло,
посвящается

Мы космос слушали
А космос слушал вас
Антенны, чаши вверх
Здесь никого до нас

Просматривая землю
Орбитой спутник мчится
Спокойно, под контролем
Плохого не случится

Все слышно. В телефон
Любимой, что он ждет
Не бойся – эта тайна
К тебе лишь попадет

А если, речь фильтруя
Поймал, вот-вот теракт
Предупреждал мгновенно
И тот теракт – не факт.

По нас, сверяя курс
Плывет кораблик морем
Он слышит даже тех
Кто полной грудью полем

А если крик – спаси
Кому-то нужно сбросить
То выполнит все точно
И ничего не спросит

Ракета из трюма в небо
Тихонько выползает
Ведь чтобы точно в цель
По нас полет сверяет
Виток, прошло час тридцать
Над нами появился
Сеанс радиосвязи
За горизонтом скрылся

Жизнь коротка у них
В пути, дорогой гладкой
Исчез, но как исчез
Останется загадкой

Приказ: любой ценой…
Тревога… поднимали
Бывало, получалось
Но чаще не спасали

За всем стоит поныне
Труд тысяч, что сумели
Не зная друг о друге
Добраться к общей цели

Вновь старт, и вновь полет
Был ближний космос, дальний
С людьми и без людей
Удачный и летальный

В Крыму или в Сибири
В Карпатах иль в тайге
Служили, присягнувши
Тогда родной стране

Світ весь в сплетінні… разом несумісне.
Він все вміщає – радісне й печальне…
Духовне – невловиме та величне,
А поруч зриме та низьке – матеріальне.

Ось злість і заздрість – бездара основа…
Несамовито ллється чорнота.
Щоб безталанне – досить чомусь слова.
І завжди під прицілом доброта.

Такий, як є. Не нам про це судити.
Ось знову все паплюжать і плюють…
Та треба дуже добре розуміти,
Раз нищать – значить вас і визнають.

Цей світ фантастичний, чи може реальний?
Ось Місяць незвичний, якийсь ідеальний.
Загадки бентежать… дерева, мов тіні,
Високі, прозорі, розпливчаті, сині.

Тут час плине швидко, то зовсім щезає,
А мить цілу вічність безкраю вміщає.
В ній – ніч таємнича, що вкрила стерню,
І хвиль невгамовність, і сила вогню.

Ця мить – не що інше, як наше життя,
Таке незбагненне – таємність буття.
Коротке, величне… То стихне, то знову
Несеться, бурлить – закладає основу.

Ось обрій іскристий, то ранок палає…
Щасливе і довге – на зустріч… Буває!
Багато не треба… хай дотику свіжість.
Все згине у часі, нетлінна лиш ніжність.

Дивлюся на небо. Яка неосяжність,
Частина буття, глибина, нескінченність!
Свідомість сягає все далі і далі,
Лиш тіло є неміч та розпач – залежність.

А вільний мій Дух, розтинаючи простір,
По небу несеться, летить поміж скель…
А ранком багряним, неначе у казці,
Спів птахів наповнює тишу пустель.

Немов по команді – я чую їх гомін.
Нема перешкод, тому пісні лунають.
А сині їх крила є неба відбиток…
Я – вісник надії, на мене чекають.

Пам’ятаєш, малий,
Як манерно водили нас вулиці?
І стрічали посольства
навперто закриті замки?
Пили каву, лате...
Ну, а потім...
А потім я хмурилась…
Що робив ти неправильно?
Підожди… Все було навпаки...

Лоскотали, як гріх,
Мої нерви зухвалі формальності.
І мовчання лилось у чекання
ридаючий світ.
Подзвони. Напиши.
Порятуй від покути реальності,
Запали свічник мрій,
Як старезний монах-кармеліт.

Хай сьогодні одна броджу зранено –
Журяться вулиці,
Допиває вже день
ледь заварений липовий чай.
Прибіжить щастя мить
і дороги бажанням закуряться...
На летовищі липня
як ранок,
як долю вітай…

Не выставляйте радость напоказ –
Мир наградит вас болью, усредняя…
И блещет чистотой росы топаз,
Снимая чары, душу просветляя.

Не привыкайте к счастью никогда.
Как снег весной, оно мгновенно тает…
Средь Млечного Пути – моя звезда,
Нить путеводная… едва мерцает.

Друзей не забывайте – прочь молва.
Их голоса… в них истины простые…
Все чаще в пустоту звучат слова
И ранят душу даты роковые.

Цените светлый взгляд любимых глаз.
Года текут быстрее… жизнь – мгновеньем…
Судьба, как неоконченный рассказ –
С началом, серединой… продолженьем.

Дышу сейчас я ожиданьем встречи –
Ведь не бывает радости в избытке.
Губами трогаю и грудь твою, и плечи,
А наслаждение – подобно пытке.

Ведь мне чужие роли не по масти.
Погрязнуть в лицедействе? Не могу.
И не влечет меня наигранное счастье –
Я в настоящем поселился и живу.

А если сердце резанет ненастьем,
Я вспомню миг, весь нежностью звеня...
Ты как река, наполненная счастьем,
Потоком пролилася на меня.

Чем покорила ты меня? Ищу ответы...
Возможно чистотою нерастраченной...
Ведем без устали мы ни о чем беседы,
Идя дорогой, небом обозначенной.

Ключ сказочный, затерянный в ларце,
Я подобрал... Ты рядом навсегда...
Так много счастья на твоем лице
Не доводилось видеть никогда.

Ведь ты жила во мне мечтой отчасти.
Но, став реальностью, затмила все мечты…
И на вопрос: – “А есть ли в мире счастье?”
Я отвечаю: – “Есть, и это ты!”

Поток – об этом столько пишут,
Но лишь тогда осознаешь сполна,
Когда тебя неведомая сила
Бросает в омут вихрей и огня.

А энергетика захлестывает все,
И мелочным становиться былое.
Из ниоткуда возникают цели...
Пространство бесконечное, живое.

Приходит ощущенье полноты.
Трепещет что-то в переливах, вьется.
Вдыхаешь и не можешь надышаться...
Кто погружался, больше не вернется.

Жизнь внешне будет той же, прежней –
Для посторонних глаз наложено табу.
Лишь на лице осталося сияние –
Поток, коснувшись, изменил судьбу.

Ночь... Луна не видна... Темнота
В сердце острые когти вонзает.
Давит пресом стальным пустота –
Все, что значимо, в прах превращает.

До и после... Где правда, где ложь?
Между ними должна быть средина.
Все смешалось, концов не найдешь –
Где-то в бездне моя половина.

Жизнь вернулась к началу... и пусть –
Так назначено в чьем-то пророчестве...
Птицей в небе – вселенская грусть...
Молча путник бредет в одиночестве.

Я не люблю мовчання. Де причини?
Печалі заміню на радість тиху:
Кричу – Ау, я поряд, я з тобою,
Ану торкнись, бо ти як з неживою.

Відкину каву, чашку розіб`ю,
Повитираю пил, щоб цвіль не пахла,
ЗамІню квіти, візьму нову вазу,
Чекаю не на тебе. До відрази
Я напилася кави з філіжанки,
Надбитої останнім диким ранком…

А вишні. Їх собі лишу на згадку
Про ночі "п`яно", яскраві "форте".
Лише для себе. Красива й горда.


20.07.2012

* * *
осінь сковзається з мокрих дахів
вітер розчесує хмари в облізлих тополях
чуєш
скінчилася плівка
й садок онімів
вихід один
я гітару беру
в рок-н-роллі

* * *
Нога врослась в акселератор
я гальма втратив десь на старті
про спокій мріяти неварто
життя — не жарти!

вже аутсайдер криє матом
колесом гравій днів розвію
дрифтую пристрастно події
нога врослась в акселератор

чи вітром можна вкерувати?

Черепаха – аха-аха
У траві сиділа-діла
Черепаха – аха
У траві траву курила

Крокодили – дили-дили
Й величезні ганібали
Черепаху-аху
Налякали – али-али

Черепаха – аха-аха
На піску сиділа-діла
Черепаха – аха
Гарні мульти ся дивила.

Два удави ави-ави
Проповзали али-али
Черепаху – аху
Забирали до шпиталю.

Черепаха – аха-аха
Ізлякалася уколу
Черепаха – аха
Галаперідолу – олу.

Санітари – гуси-гуси
Походжали – али-али
Черепаху – аху
Пантрували – али-али.

Черепаха – аха-аха
На кушетку сіла-сіла
Черепаха – аха
Перелякано тремтіла.

Ну а потім – отім-отім
Піднялась на крила-ила
І за хмари ари-ари
Полетіла – іла-іла.

Знає мама, знає тато:
Черепахам не літати.
Та коли трави багато –
Полетить і черепаха.

Іха-оха-еха-аха.
Кольорова черепаха!!!

Печалями, печатями, нуждою...
Останнім звуком болю за тобою!
Останнім торком муки на світанні -
Не ти, не я, не ми... Прощання.

Надпита кава у надбитій чашці.
І цвіль на фото там, де щастя в рамці.
Як спомин вишні... Так гадаєш - вишні!
Не тут, не зараз... Вже колишні.

Вітрами розкуйовджені, як хмари -
Далекі тіні, привиди, примари...
Пов’ялі квіти, вичовгані вази.
Не я, не ти, не ми... Не разом!
(20.07.12)

*******
Літай, душе, коли бушують грози,
Бо втомить серце пісня тонкосльоза.
І буде ясним твій небесний позирк,
Як прагне дух вершин апофеозу.

Були цілунки та обійми,
І все було, що йде за тим...
Коли ж пішов до неї в прийми,
То й небо стало золотим.

Що старша, що дитинку мала -
Не турбувало. Бо любив!
Бо музика у серці грала,
Й удвох були, як голуби.

І до всілякої роботи
Жадливо бравсь - і все в сім'ю.
До молодиць не мав охоти
(Що різні птиці солов'ю?).

Любов була, неначе повінь,
Несла їх щастя в стремені...
Така проста житейська повість
Запам'яталася мені...

19.07.2012

Слово падає в ціні.
А як ні, –
Скажіть мені.

20.07.12

-Заговори, щоб я тебе побачив,-
Казав мудрець своєму візаві.
Проворний ти на розум, чи ледачий,
Чи в тебе, може, вітер в голові?
Заговори... Я знатиму напевне-
Красиву, чи потворну маєш суть.
Чужі думки, як кажуть, діло темне,
А в темний льох завжди свічу несуть.
Буття є Бог. А Боже Слово - віще.
І нам Творець, що Слово сотворив,
Із уст в уста, про тлінне і про вічне
Нетлінним Словом Істину відкрив.
Немає слів пустих та незначущих,
З них кожне в світ печать свою несе.
Чи в манускриптах древніх, невмирущих,
Чи то в модерних розвідках-есе.
Палкі слова в контексті революцій
Не згірш разили кулі, чи гармат;
Як ті, що їх сказав колись Конфуцій,
Чи ті, що їх не вимовив Пілат.
Слова для думки, наче крила дужі,
Несуть її через віки й світи.
І в заметіль цензурної остужі
Сягнуть-таки жаданої мети.
Кріпімо слово ділом повсякденним,
Хай нам прибуде розуму й снаги
Перерости над призітхом буденним
Лайливих слів задавнені борги.

2005р.

Куполами церков і шпилями костелів
Ти злітаєш у небо, мов свічі тополь,
І колишуть тебе віковічні орелі,
Що колись розгойдав їх Данило-король.
Ти зіп’явся на ноги під Божим покровом,
А король свою вірну батьківську любов
Вклав в імення твоє — і назвав тебе Львовом,
Щоб тебе, яко лева, ніхто не зборов.

Все у тебе від лева: і мудрість, і сила,
Величава постава і горда краса,
Не любити тебе, рідний Львове, несила,
Хай хранять тебе вічно святі небеса!
Ти — духовна столиця вкраїнського краю,
І ворота в Європу крізь тебе ведуть,
Ти у розквіті сил ювілей зустрічаєш,
В нім — минувшини слава й майбутнього суть!

Ти закохуєш в себе гостей до нестями
Таїною легенд з-під склепіння пивниць
І бруківкою вулиць, умитих дощами,
Й розмаїттям фасадів старих кам’яниць.
Тож красуйся в розмаю весняного цвіту,
Проростай у нових поетичних рядках,
Добра слава твоя хай гуляє по світу,
Горде ім’я твоє хай святиться в віках!

Мій Львове прекрасний, перлино Данила,
Для тебе століття — лиш тлінь,
Від тебе черпали наснагу і силу
Львів’яни усіх поколінь.
Мій Львове прекрасний, любове єдина,
Ти древній і сивий такий,
Для мене ж ти, Львове, як батько для сина,
Душею завжди молодий!

Квітень 2006