Маленький сиреневый цветочек,
Вылезший из матушки-земли
В мир колючек, жалящих безбожно,
Часто называемых людьми.

Удержись ты, только не засохни.
Сколько света, красок – посмотри.
Кто сказал зачем, мол, это нужно?...
Отдохни и дальше в высь расти.

Знаю я, что будет очень трудно.
Серый ветер – мастер гнуть, ломать.
Удержись, прошу, и не засохни,
Выдохни – и вновь дышать, дышать.

Если уж совсем невмоготу,
Зной жестокий или листья градом,
Прочитай мои простые строчки –
Улыбнись: Надежда где-то рядом.

Грусть печалью прошлась по душе,
Ледяная притронулась свежесть.
Но защитой звучит в тишине
Изумрудно-лучистая нежность.

Та, что коконом все закрывает,
Теплотой наполняя пространство,
Слух мелодией чудной ласкает,
Погружая в сладчайшее царство.

Из которого выхода нет –
Лабиринты, петляют подходы…
И струится смарагдовый свет,
Заглушая чужие частоты.

Хіба ви – люди? Ви – ніхто!
Де – честь, непримиримість, гідність?
На вашій шиї – бідності ярмо,
А на обличчі буйно квітне підлість.

Ви неспроможні, бо дурні, тупі.
Із їжі – добрива, – на це ви лише здатні.
Обличчя лиш нагадують людські –
Частіше злі, бездумні, непорядні.

Волаєте до хрипоти: «Свобода!
Народ – джерело влади у країні!»
Та лише трапиться якась нагода –
Ви обираєте, чого б не їли свині.

Життя рослини – поле, кабінет.
І кольори – від блідих до вишневих…
Подейкують, що навіть Президент –
З «елітної» родини овочевих.

А як хотілось справжнього життя,
Квітучої, багатої країни…
Поля в полові, далі – лиш сміття,
Безкрайні та страшні руїни.

Я бачу батька посивілі скроні…
Всього два класи – ось і вся наука.
Натруджені, мозолисті долоні
Та людяність – невдачі запорука.

Ні тіні лицемірства, простота,
Думки всі обґрунтовані, змістовні –
Безхитрістність в основі, доброта .
Слова прості, глибокі, красномовні.

Мене навчив він бачити людей,
Розпізнавати підлість і величчя.
Ось маска, а під нею – фарисей…
Де ж ділися людські обличчя?

Мені дуже самотньо без тебе.
Обігрій міліардом зірок.
Я у човнику лину на небі
В світ кохання полону й казок.

Наш дом в лесу, среди сосны и дуба,
На стенах тихо пляшут огоньки
Струится сказка с грубых бревен сруба,
Все брызжет тайной: лес, трава, пеньки.

Пространство в ароматах свежих трав,
И пенье птиц, звучащее с ветвей,
А также шелест царственных дубрав,
Располагает, манит красотой своей.

Прохладой с гор бурлит внизу ручей
Средь валунов, гордится чистотою.
И нет прекрасней в моей жизни дней,
Чем время, что наполнено тобою.

Ты сон, который больше, чем реальность,
Ты сущность в отражениях моя,
Ты жизненная сила, ты витальность,
Ты свет, переполняющий края.

Энергетика слов
Достает до основ,
Пробирает, уводит,
И с ума меня сводит.
Просыпается спящее
Совершенство изящное.
Столько красок и тем,
Я увяз насовсем.
Разноцветье бурлит,
Круто вверх – стоит жить.
Все сияет, искрится,
Пусть подольше продлится.
Шар пылает внутри,
А покоя не жди.
И навстречу потоки,
Отодвинуты сроки.
В океане страстей
Искупаться б быстрей.
Взять, и глубже нырнуть,
Иль совсем утонуть.

Чувства зреломолодые,
Наши помыслы цветные.
Основательность во всем,
Ты и я, к любви придем.
Мы вдыхаем свежесть трав
И величие дубрав.
Наши плещутся сердца
В ароматах чабреца.
А в потоке теплых слов
Проявляется любовь.
Где-то колокольный звон,
Первоцвет усеял склон.
Столько граней – прочность, связь…
Дуб и пихта, липа, вязь.
Что-то ищет в поле зяблик,
А землею тихо равлик.
И средь этой красоты
В самом центре я и ты.

У Всесвіті всьому знайдеться пара:
Брехня для правди, злоба для добра.
Лиш андрогінна сутність досить стала –
Два серця різних, а душа одна.

Кохання – це злиття душ,
Постійне відчуття одне одного,
Суміш кольорів різнобарвних…
А ось темного – жодного.

Кохання – це вічність,
Форма існування живого,
Необхідність, постійна потреба,
Відсутність усього злого.

Це спрага в спекотний день,
Це шлях, з якого не зійти,
Це ніжний погляд… дотик,
Кохання – це я і ти.

А память стирает расклады…
Земля, красота, звуки, трели.
Казалось бы, что еще надо?..
Махнули рукой и взлетели.

Уходят в историю даты,
Мы их наполняли собой…
Старт, ночь, космодромы, солдаты
Смешались с моею мечтой.

Наша осінь була,
Як цукрована кава.
Наша осінь удвох -
Я тебе так кохала!
У обіймах твоїх
Засинала щоночі...
Промайнуло усе,
Ніби нас хтось наврочив.

Білий сум у душі
Поселився на денці.
Білий сум огорнув
Опустошене серце.
Пам'ять палить мости,
Розсіваючи згадку.
На стривожених днях
Т́уги слід, як печатка.

Новий день. На плиту
Збігла зварена кава.
Новий день. Ти прийшов,
Я тебе не чекала.
Тихо кажеш: "Люблю..."
Дістаю другу чашку:
"Знаєш, цукру нема..."
Чомусь дихати важко...

23.06.2012р. 4:45

Я – «Кучер» «Гвардейцу»: «Ну, как там у вас?»
И замер весь КИК, хоть эмоций – в достатке.
Затем две строки – сообщение ТАСС:
Мол, запуск успешный, здоровье – в порядке.

«Подснежник», «Куб-контур». Вокруг – тишина.
Бессонная ночь. Снова – старт на рассвете.
«Я Космос, я Космос. Как слышишь, Земля?»
…За жизни Героев мы были в ответе.

Есть в Донбассе особое место
У подножия Белой горы.
Там прошло босоногое детство.
Игры, речка и смех до зари.

Благодарен Луганскому МАШу.
Зло впервые предстало Добром.
Отвергая, оставило трасы
К тем вершинам, что будут потом.

Зной бакинских учебок и пот,
Гимнастерки, ботинки, панамы,
Щит ракетный, как мира оплот,
И Кап-Ярские степи державы.

Сад посажен, научная школа,
Аспиранты, студенты, друзья,
Монографии, книги от Бога.
Дом построен, растут сыновья.

Седины серебристое жало,
Но по-прежнему сердце в пути.
40 лет – это только начало,
И, как прежде, – вся жизнь впереди.

Ніхто не знає достеменно,
Та, врешті-решт, не в тому річ,
Коли та мить була знаменна,
Що розділила день та ніч.
Коли земля навколо себе
Здійснила перший кругорух
І сонцем висвітилось небо
І стало все, як є, навкруг?
Всьому шукай першопричину,
Спонуки вічне джерело.
Аж отоді належним чином
Пізнаєш те, що відбуло.
Пізнаєш істину творіння
В безсмертній величі Творця
І суть святого Воскресіння
В пожертві Сина і Отця.
І ти, прозрінням оповитий,
Допоки розум не зачах,
Збагнеш, що варто в світі жити,
Бо ти - начало всіх начал!

Я привык, что ты всегда есть,
Не исчезай.
Мне нравится думать о тебе,
Знай.
Как легко, хорошо с тобой.
Радость.
Вкус и аромат губ твоих.
Сладость.
Что главное в нашей любви?
Верность.
Неверие уничтожает все.
Ревность.
Ты – падающие капли дождя.
Нежность.
Ты – мое сиреневое утро.
Свежесть.
Ты – предрассветная роса на траве.
Чистота.
Ты – бальзам, льющийся в душу.
Красота.

Базікають про вибори, народ –
На дурість бидла виросла ціна.
І кретинізм здається зараз в моді…
Скажи, Всевишній, у чом моя вина?

Б’є значущість уявна через край.
Обличчя – самовпевнені, тупі,
Пихаті, недалекі, безталанні,
Невиразні, сіренькі та пусті.

До виборчих дільниць прямує стадо.
Я ж задихаюсь, хочеться кричати:
«Стій! Далі – а ні кроку, а ні руш!
Раби не мають права обирати!»

Розітну словесами небо,
П"яним присмерком спів проллю,
як в утомі бреду до тебе,
тиха смерте, що на краю.

Не холонь в моїх жилах, пісне,
Змістом мозок своїм печи,
Пий, гуляй, смерті в очі смійся,
Ступні босі - підстав плече.

Відречуся печалі ситої,
Розірву сей гріховний круг,
покінчу із тобою - квити ми.
Я нового життя пастух.

2012

Блудниця Марія, пестячи
кота-безхатьченка на ґанку
із сумом чекала, поки зійде
нестерпне ранкове сонце,
аби як завжди зґвалтувати
її вічно цнотливі повіки.
Та ще далеко до світанку,
блудниця Марія на ґанку
пестить кота...
© Ґалаґан 2012

Прощай чи пак пиши листи;
Прости мені холодні губи, ніч.
Печальних сліз твій листопад
Сповзав, зслизав у душу...

І ти лилась в контекстах
Простих слів, без ілюстрацій,
Поетичних тропів, правил,
Зайвих композицій.

Так жаль, що ти одна така,
Сама, сліпа і безтурботна.
Шизофренічне ніч, прошу
Не стукай тихо в мої вікна.

Прощай чи пак пиши листи;
Прости мені холодні губи, ніч.
© Ґалаґан 2012

Гарячкою повзуть важкі потужні ртутні хмари:
Нервує небо, з розбитим серцем збирається на дощ.
За обріями темні баталії та чорні драми.
Під сонцем розгорівся справжній бунт.
Тріпоче битва. Холоне день. Десь здалику удари.
І землю мороком накрила непроглядна тінь.
Розлились сльози з градом, кров'янисті плями.
Мокроока ніч найшла, розкошмалась й пом'ялась.
Її безжальний воїн, останню мить у дня
...............................сховав в вуаль.
© Ґалаґан 2010

У Богданчика подушка –
Ну справжніська вередушка!
Лиш хлоп’ятку треба спати,
А вона - вередувати:
То їй низько, то високо,
То не тим поклали боком,
То погано, бач, підбили –
Капризує, Боже милий!
Вгомонити цю подушку
Зможе казочка на вушко –
Як тихенько розказати,
То подушка схоче спати
І з Богданчиком разом
Задрімає тихим сном.

Найдовші
Літні дні
Найдовші дні без тебе
І що мені без тебе
Найдовші літні дні

Як у душі – гармонія єднання –
Пора забути правила чужі…
Всміхнися і засяй, мов сонце раннє,
і я збагну, що ти не збайдужів.

Хай небо стане чистим і безкраїм.
Присядемо на березі надій,
де сонний вечір стигло догорає,
де так розлого для відвертих мрій…

Як у душі – гармонія єднання –
Пора забути правила чужі…
Всміхнися і засяй, мов сонце раннє,
і я збагну, що ти не збайдужів.

Хай небо стане чистим і безкраїм.
Присядемо на березі надій,
де сонний вечір стигло догорає
де так розлого для відвертих мрій…

Я помню детство в утренних туманах,
Что стелятся привольно над рекой.
Для всех заметные, в узорчатых изъянах
Порхают бабочки над нежною листвой.

Таинственный, загадочно молчащий,
Лес манит, как магнитом, тишиной –
Живой, заполнен звуками, кричащий
Немыслимой доселе красотой.

Лесное озеро, рыбешек блещет стая,
Поверхность пузырится от дождя,
И сказочная Фея водяная
Мерцает в ярком пламени огня.

В ней – красота и совершенство, линия,
Стихия, сила ветра, торжество,
И краски радуги:… зеленая и синяя –
Мечты наивность… Просто волшебство.

Присів навпочіпки, сердешний,
Усмішка тліє, ледь жива.
За ним із острахом я стежу:
У нього йдуть якісь… діла!!!

Що за «діла» такі, не знаю!
Сидить і мокне під дощем…
Нічого з одягу немає
Під зоряним його плащем…

Ви – той єдиний чоловік,
Котрий мелька перед очима.
А я є вашою навік,
і поруч ґрунт потолочила…

Я вас візьму за комірець,
Свого вірша заставлю слухать…
Якийсь чудний оцей митець:
Стоїть в «ділах», заткнувши вуха!


9.12.2005 р.

З саморобної збірки пародій "Кілограм колупаних родзинок".

Жінки бувають різні:
Холодні й надто ніжні,
Красиві та стрункі,
Повільні, чи стрімкі,
Наївні та банальні,
Смішні й відповідальні.
Жінки, яких шукають,
Знаходять і кохають...
А є жінки – всі знають,
Яких не покидають.

Ледь терпить планета –
Розхитує хтось.
Поети, поети,
Як вас розвелось!
Творю і вагаюсь,
ночами не сплю:
чи ж я не даремно
цю справу люблю?
Не б’ю себе в груди,
але похвалюсь:
маститих забудуть –
нарешті проб’юсь.
Нарешті згадають,
бо я ж заслужив:
я скільки паперу
в житті перевів.
В мізки що навіє –
все стерпить кліше.
Отак моя мрія
збувається вже…

25.10.2007.

З саморобної книжки пародій "Кілограм колупаних родзинок".

Бути таким, як усі?
Щось важко дихати...
Мабудь ні... Ні!

Бути таким, як усі –
Не захоплюватись...
Не бігати по росі.

Бути таким, як усі –
Говорити “так” скрізь,
Де треба сказати “ні”.

Бути таким, як усі...
Закохатися б до нестями,
Вклонитись красі.

Бути таким, як усі –
Клятву дам вкотре,
А потім порушу її.

Через таїнство ночі безкрає,
Через простір і час на човні
Рину в пошуках квіточки-долі,
Та дівчини, що сниться мені.

О, этот дивный синий, синий цвет
В тумане плотном сказочно искрится.
И таинство, предчувствуя рассвет,
Клубясь, спешит кому-то в сны явиться.

А утром – степь, я вижу васильки,
В них – синева, – лишь боги так умеют.
А кто-то молвит: полем сорняки…
Не видят красоты, не разумеют.

Взгляд, неба синева, восход, закат,
Вселенная с глазами озорными.
В них – синева. Фиалок аромат
Прольется на меня глазами голубыми.

Мрачные лица, тоскливые взгляды.
Ведь проще простого – возьми улыбнись.
Но небо затянуто, только закаты,
Горечь полыни – серая жизнь.

Замкнутый круг, сердце обручем давит,
И не взойти, не взлететь, не вздохнуть.
Тусклый свет в этом омуте правит.
Жизни зигзаги да серенький путь.

Бывают мгновения, и то не у всех –
Шторм мощью накроет, волною цунами,
Удача мелькнет вдалеке, и успех,
Как вспышка сверхновой, взорвется стихами.

И будет поставлена точка в конце,
Бессмертные строки потоком прольются,
И вечностью станет мазок на холсте,
И звуки мелодий в сердцах отзовутся.

Пространство наполнит восторженный крик.
Энергия плещет, клокочет, играет…
И женщина – столь изумительный лик –
В ответ отзовется, а льдина растает.

Их много – таких, кто ушел, не узнал…
Есть пики духовных падений и взлетов.
Лишь тем, кто хоть раз на вершине стоял,
Понятны вся прелесть и жажда полетов.

Коли у нас таке було,
Щоб з глузду з’їхало село?
Та що село? Уся країна
Лишилась розуму, здуріла.

Кому поскаржитись? Спитати б:
Хто дав вам право обирати?
Мозків нема, душа раба…
А потім влада не така.
Які є ви – така і влада…
Та прийде час відповідати:
Заплатиш майбуттям дитя
За дурість в виборі царя.

Ти втомилася від метушні,
Неосяжного холоду безнадії…
Тягнуться нескінченні зимові дні,
Глибоко під кригою – чисті мрії.

Та минуть, в очікуванні тепла,
Довжелезні, сірі віки.
Найпотаємнішим душа оживе,
Прокинеться стрімкістю ріки.

Настане вистражданий час –
Збудуться наші світлі сни.
Все буде добре у нас…
Ось і весна. Як же хотілося весни!

Глаза закрою, так порой видней,
И сразу сон, кошмарный, как проказа:
Бредет пустыней мрачный Моисей,
А вслед за ним землей ползет зараза.

Уродливы их цели и мечты…
Идущее вразрез – недостижимо.
Господство над людьми?... Скоты.
Обречено, что сеет зло и лживо.

На брата Каин до скончанья дней –
Внесен в Завет пример для подражанья.
Бредет пустыней мрачный Моисей,
А в след за ним расизм, страданья.

Рожденные ранней весной,
Когда цветы появляются,
Жить не научатся, «как все»,
Да, в общем, и не пытаются.

В марте, в первой декаде
Поют они песни весне…
Первым… и им оставаться,
Но только не там, «где все».

Живут легко, без усталости,
Вне штампов, наперекор судьбе –
Ссорятся, мирятся и влюбляются,
Но только не так, «как все».

Взлетают, бывает и падают…
В туманах, дожде и росе…
Тихонечко к финишу катятся,
Как все, как все, как все.

Ти уяви мене в твоєму тілі,
Тоді себе в моєму - навпаки
Ще уяви улітку заметілі,
Грозу узимку, спеку, знов таки
На полі, де посіяв коноплі я,
Пшениця колоситься й буряки.


18.07.2012

Ти знаєш... навіть соромно писати...
Про те ... що в ніч наснилося мені...
Я червонію .. блідну... пригадати
Незручно що прийшло в такому сні...
Не я ... ти уяви в твоєму тілі...
Якраз чомусь все було навпаки...
Вдивлявся в твої очі ніжні сірі..
І погляд був закоханно легким...
І раптом здивувався протилежним
До того незнайомим почуттям...
Ввела себе у мене обережно
Зарухалась в мені таким життям
Теплом проміння обпікаючи присутність
Метеликів будила в животі
Тепла і ніжності бентежила сукупність...
так добре ще ніколи у житті
Себе не почував... та сон скінчився
Раптово...так вже й більше не заснув..
Не знаю... може в ньому і повчився
Як цінувати почуттів твоїх красу....

Тримав як міг... та впала з підборіддя
На землю розчарована сльоза....
Вдивився в очі... ніжні, милі, рідні...
Десь верещала в блискавці гроза...
Ти просто відпустила мою руку
І розірвала погляди з-під брів....
Забило серце... незнайомим досі стуком
Не втримав... не промовив.. не зумів..
Сказала що тепер твоя дорога
Лежить в далекий вільний кращий край...
Хоч я не раз в думках водив до Бога...
Тебе .. щоб показати де він, Рай...
Вдивляюся до болю в твої плечі..
Що віддаляються... тремтінням білих крил....
Прокинувся.... дощив весняно вечір...
Сон залишив мене самотнього без сил....

Вкрадений час – не прожите життя,
Відсутність здобутків... пустоти, тертя.
Вкрадений час – ненаписана книга
Та муки душевні, холодная крига.
Вкрадений час – це несказане слово...
Втрачається сенс та щезає основа.
Вкрадений час – це нестворене диво,
Хоч зовні – шляхетно, і навіть правдиво.
Крадуть, забирають... Куди нам подітись?
І що це за щастя – на світ народитись?

Хвилини тупого відчаю, кроки твої засмічені,

не зупиняйся... думала... більше сказати нічого...

так оглянулась пахмурно,сльози котились зливою,

не переймайся... думала... біль не зупинеш силою...

рвала старі фантазії,геть всі думки не сказані,

не зупиняй.... відрізала... тепер ви нічим не зв'язані....

Ночь и рассвет – оранжевое с темным,
Ведь друг без друга им никак нельзя.
Обнялись нежно, круг замкнулся снова,
Но лишь на миг – до следующего дня.

Торжество: победителя славят.
В куче все: благородство, порок.
Смотрят предано, руки слюнявят…
Проигравший всегда одинок.

Хто скаже слово гостре, як стріла,
Про землю, що не квітне, ледь жевріє,
Що посиніла, кровоточить, нежива,
Місцями ж почорніла, пліснявіє?

Хто скаже слово сильне, як набат,
Про мій народ, що втратив розум, хворий,
Про свято дурості, бо над землею кат –
Прожерливий, німий, потворний?

Хто скаже? Щось не чую… Вже сказав,
Я виніс вирок справедливий, грізний…
На цій землі я ріс, любов пізнав,
І тому мій вердикт безкомпромісний.

Ми з вами геніальні, природа постаралась,
Та в споконвічній грі – це кожен визнає:
Прославити себе, розкритися таланту –
Даремні намагання, бо сутність не дає.

Найлегше бути дурнем, зусилля мінімальні.
Він – перш за все відсутність, чи безсистемність знань,
Нездатність охопити всі перспективи дальні,
А також безпідставність та згубність всіх бажань.

Дурний – це тип свідомості і форма існування,
Обтяжлива хвороба на все легке життя,
Абсурдності парад, а також невизнання:
У вчинках нерозумних – важливе каяття.

Дурний та ще дурніший – основа соціальна.
Занедбано довкілля – навколо сморід, дим…
Сьогодні, як і вчора… і перспектива дальня:
Відсутність перспективи всім дурним.

Ця дивовижна безкінечність –
Загадка нашого буття…
Ти – радість, доля, недосяжність,
Ти – поклик, сенс мого життя.

Приходиш в снах веселим співом.
Гамуєш спрагу… як роса.
Я насолоджуюся дивом…
Ти – ніжний дотик, ти – краса.

Там, де колись була пустеля,
Цнотливий сміх і чистота, –
Не впізнаю – моя оселя
Вся в сяйві… свіжість, доброта.

Мне когти в душу стресс вонзил.
Я сразу – в бар: сто грамм налил.
Сосуд волшебный, а в нем – джинн,
Одна, вторая – пуст графин.

И понеслось – талантище, поэт:
Качнуло вправо – сразу же куплет.
А влево если потянуло, повело,
Я гений в прозе, не какое-то село.

Похмелье утром – это повод, стресс,
Вновь в цикле повторяется процесс.
Вновь творчество – поехало, пошло,
А было время – очень не везло.

Я должен быть уверен, точно знать,
Что тишину никто не потревожит.
Не загудит авто, не заскрипит кровать…
Пытаюсь не вспугнуть, что душу гложет.

Беру тогда перо, за стол, пишу.
Безмолвие вскрывает глыбы, блоки.
Тихонько, шаг за шагом… не дышу,
Несясь вперед в немыслимом потоке.

И в голове лишь кровь стучит в висках –
Ни всплесков, ни соринки, ни зацепок.
Легко, парю как будто в облаках…
Мелькает чей-то образ, снимок, слепок.

Торжественно, и звуки не слышны,
Отсутствуют здесь даты, время, сроки.
Простор огромный, море тишины…
Ложатся на бумагу молча строки.

*******
Зі свічкою шукаю патріотів,
Немає навіть горщиків на плоті.
Мабуть, пора податися в музей, –
Там всячини чимало в позолоті.