Невагомою сутністю зваблення
Суму сльOзи вночі не побачені.
Ще у всесвіті мрій не означені
Полохливого потягу бавлення.

Аргументи душі не закінчені.
— У провину не став самозречення,
Пам'ятаю твої заперечення —
Не віддам я любов іншій дівчині!

— Ти мої зрозумій зацікавлення
Підсвідомо коханням приречені.
Промайнуло в останьому реченні —
Почуттів моїх глузду позбавлення...

Гнітом долі безтямно скалічені
Всі поняття, що мають значення.
— Ти пробач мої зайві пробачення,
Миті щастя давно перелічені.
15:02:12

Хочу побачити тебе.
Синоптики ж віщують зливу.
Я сподіваюся на диво —
На небо ніжно-голубе.

Хочу торкнутися тебе.
Мовчиш. Ні звуку. Нітелень.
Яка різниця: вечір? день?
Свист громовиці де-не-де?

Хочу зворушити тебе.
Ти ж – наче спокій – незворушний.
Та й час, по-твоєму, неслушний.
І, взагалі, мій розум де?

Принишк мій розум, далебі,
Коли ти спокій мій порушив,
Коли давав солодку грушу.
… До речі, вірш таки т о б і.
2012

Видовище і хліб оплачено...
Спіймають мить причетності
до слави мужніх пращурів
порожні очі фотокамер
та ще актори-козаки
покажуть герць під оплески юрби.
Застільний регіт і пусті слова
і відчування марноти буття.
А що таке "четверта влада"? -
Спитати б у отАмана Сірка...

2012

***
Душа співає і не змовкли ліри,
Де сонце правди, там нема зневіри.
А там, де ходять кривда і олжа,
Горить вогонь – і віри, і офіри.

Духмяно…
Парно…
Дійсно – літньо.
Не день, а Божий посланець.
Під покривалом хмар (самітно)
Брикає теплий вітерець.

Літні дощі
сповили землю.
Зазеленіло…
Благодать.
Спасибі вам,
добродій Червню,
Буде з чим зиму зимувать.

10.06.12

Метеорными потоками пропитана,
На космических дорогах – гололедица.
Крепко звёздными подковами подбитая,
Притворилась поварёшкою Медведица –

Разливает свои тайны испоконные,
Размножается в оконных отражениях.
И неведомы ей сети телефонные,
Не мешают по галактике скольжению.

Семизвездною владычицей небесною
Еженощно выезжает на катание,
В вечном холоде космическом чудесное
Высекая искро-красное сверкание.

Приласкаю тебя взглядами, Медведица,
Сквозь земные свои сети паутинные.
А на сердце, как на небе – гололедица,
Звездопадное желание: к любимому .

мадам Донателла вночі приміряє сукні
шовковим чорнилом двоїться вона
проти вікон
усі наречені світу ламають руки
усі наречені світу тамують крики
коли вона легко і довго проходить на кухню
суха наче гілка гірка мов снодійна пігулка
і стелиться в ноги боа
і старий папуга
кричить з вішака
благає собі притулку

мадам Донателла тепер і тоді непорушна
проходить на кухню затято тамує стогін
сто сот юнаків у слідах її месу служать
сто сот юнаків їй під ноги скидають одяг
вона тільки сяє й покусує білі пасма
у цім передранішнім шовку така натхненна
старий Метерлінк із тіні дивиться ласо
як личить їй синє
як мучить її зелене

вона відчиняє вікно і стоїть мов скрипка
а там унизу чи то дух від її постелі
чи клен чи юнак
летаргійний крихкий охриплий
кричить я люблю вас
люблю вас мадам Донателло

вона непорушна тепер і тоді і довіку
вона наче свіжий інжир у всевишній долоні
і плаче юнак
і тихо іде повз вікна
і серце на згадку лишає на підвіконні

мадам здивовано зиркає з-за фіранок
мадам знесилено чайник ранковий ставить
їй добре відомо що цей як і кожний ранок
почався її неоновими вустами

2012р.

Той дивний сон, в якім нага
Ти вогко вабиш, наче спрага.
Припавши, з тебе п’ю, мов з фляги,
І не втоляється жага.

В тім сні ти кажеш: «Спер мою
Самотність і самодостатність.
Ну як було тобі не дати
Води, шляхетний крадію?»

Той сон, в якім коханій спер
Марудні мурі дні, щасливо
Здійснився… Діти галасливі
В кімнаті граються тепер.

6 грудня 2011 р.

Хочу тебе орлино.
Більше немає сил.
Хоче так неба синього
Гордий орел для крил.

Світло і безневинно
Хочу. Й чола не морщ.
Землю так крапелинами
Хоче омити дощ.

Хочу! Гроза, мов кара,
Мабуть, не промине.
Брови насупиш хмарами.
Не убивай мене!

Небо від крил синіша.
Землю дощ освіжа.
А у любові ріднішає
Та, що і так не чужа.

15 листопада 2011 р.

Що було це – вулкан, здвиг тіла?
Чи штормив тебе лютий шквал?
Ти, неначе земля, двигтіла –
Чистий шал.

Це, кохана, в мені не кане
І не знатиме забуття.
Хочу жить на персах-вулканах
Все життя.

Небезпечна моя, сейсмічна,
Хлюпне магма – не стане меж.
Я зі снів тебе в яв покличу –
Не втечеш?

4 грудня 2011 р.

З лихої чаші чужих гріхів
на тебе небо три краплі вилило.
Сюжет банальний, доволі мило —
на ніч-наступну. Ми всі такі.

Відсутність поглядів і годин
відтягнуть до ранку нічний каприз.
Ми просто будем одними із,
а треба, певно, завжди єдиними.

І рік за роком на тому ж ножі
по тому ж лезу вести долонями.
І якось вранці зітхнути сонно:
в твоєму ліжку завжди чужі.

Своїх історій живий каталóг
гортаєш вкотре. А де в них щастя?
Вдягаєш краватку, сумну, як настрій,
готуєш каву, чомусь, для двох.

І віриш досі, що міста ритм
тебе врятує від ранків самотніх.
А ті, що ходять до тебе сотнями
зберуть майбутнє із днів старих.

В чужому ліжку на смак гіркі
ми просто будем одними із.
Сюжет як завше без слів та сліз.
Мовчати легше. Ми всі такі.

09. 06. 2012 р.

Прикоснися- и я прикоснусь...
С жаждой в теле к тебе потянусь.
Пусть охватит тебя непокой-
Ты всегда был и будешь такой!!!
Пусть усталости сладкий посыл
Станет вестником чувственных сил.
Пусть разлуки ушедшей оскома
Станет самой приятной истомой...
Чтоб в интимной игры суматохе
Захлебнуться любовью на вдохе!!!

***
Свобода є, а волі ще нема,
Бо звикли ми до гніту, до ярма.
Тому й не хочу я нести в Європу –
Ганебні рештки рабського клейма.

Жить обострённо - противно (показано)
Те кто живут так - бывают наказаны
бывают истерзаны - чувствами разными
редко смертельно - всегда недосказанно

Мою руки в слезах, отмываю грехи,
окунаю их в речке из боли.
И сплавляю по ней свою душу в стихи -
пусть плывёт!.. только страшно ей в море.

Вдруг накроет волной? После шторма ей вкус
свой родной не покажется ль пресным?
И солю я с лихвой, погружаясь в искус
утопиться, спасаясь чудесно…

Виріс будяк, де вчора були квіти,
Ніхто його й не поле, не зрива,
Укорінився й буде соки пити,
Хоч не йому призначена рілля!

Він, видко, був із тих,
Хто лиш цією миттю жив.
Що далі буде: « Якось має бути».
Отож, і не послухав товариства,
Що кликало заночувать деінде.
Упав, упившись соком, в конюшину.
І затишно, й безпечно там було,
Допоки вдосвіта неждано заросилось.
І раз, і два змахнути намірявся крилами...
Та де там!.. Начебто вже не його були.
Проворні ж горобці вже нишпорять в траві.
От-от, безсилого, його назирять...
А товариство безжурно пурхає над ним
І кличе погуляти сонячної днини.
Він же причаївся й нічичирк:
Тільки б урятуватися на думці.
P.S.
Скільки ж і серед людей, як-от метелик цей
Що Богом даний час на мить перетворили.

пересмаглі вуста пливуть долиною
по цнотливому ніжному плесу...
закоханий лад торкнув струну
оголив чоловічу таїну
все що бажаеш тобі
все найкраще завжди
адже ти — чарівниця!
обросилась Музи струна
і перелинула рясно роса
на скрушну парубочу струну:
любо дякую дякую дякую.

2012р.

Он говорил ей тихо-тихо - "расти большой".
Она играла гаммы, была свежа.
Тогда ещё не знали, как хорошо,
Как прорастал в смешной спине у неё кинжал.

Дразня наклоном и придыханьем её плечо,
Склониться в томном, склониться в жалостливом над ней.
В былые годы, в такой дырище айда ещё
Любить искусство, тонких женщин и лошадей.

Она в гостиные появлялась уже в дыму.
В глазах еёшных роились брызги ага-ага.
Он был не стар ещё, был не грузен, а потому
Он говорил ей: я покажу тебе берега.

Он карамболил с заплечной лампой, как Алладин,
На новом фронте непобедимый её солдат.
А то, что дальше у ней по тельцу потёк бензин,
В том ни усатый, ни полосатый не виноват.

Прошло столетье, потом полвека, потом февраль.
По телевизору на Дискавери крутят нерп.
Заходят глюки на поэтический фестиваль,
И гонит воды куда-то к морю холодный Днепр.

Неприхотливо кишащий мелом, как дождевик,
Старик по сходням в библиотеку идёт босой.
В библиотеке ведь не потеряна для живых
Мария Лазич, невыносимая, как Лазо.

2012

Цикл

* * *

Я ні на кого зла в душі не маю,
І кривди всі,
Промовчавши,
Стерплю,
А тих,
Кого у списку цім згадаю,
Беззастережно й щиро так люблю!


1. Мати. Замість реквієму

Змалечку наміряв змалювати
Молоду й осміхнену,
Таку
Гарну,
Мов ікона,
Що в кутку
Нашої зажуреної хати.

Так хотів її намалювати,
Щоб світилась в кожному мазку
Доброта матусина,
Яку
В сироти нікому не відняти!

Де ж мені було, малому, знати
Правду справедливу та гірку:
Те, чого не бачив на віку,
Не дано ніколи змалювати?!


2. Батько. Запізнілі жалі

Павутинням снується спомин
Крізь жахіття дитячих мар:
Задихається димом комин,
Підбухикуючи в димар;
А бабуся все підкидає
В зголоднілу грубку дрова,
Всіх лихих і нечистих лає,
Комуністами обзива, –
І хвостаті вони й рогаті,
І сякі вони й розтакі,
Розплодилися в нашій хаті,
Витісняючи прусаків…
– Забери їх, нечиста сило,
За долини й горби – туди,
Де пропав мій зятьок Данило, –
Й замети на снігу сліди!
Не перечить ніхто бабусі –
Всі бояться її проклять, –
В хаті тихо, немов у вусі,
І святі на іконах сплять;
В чавунці дозріває солод
Підморожених буряків, –
Пахне так,
Що худющий голод
Визирає з усіх кутків…
– І за віщо його любила
Моя донечка золота?! –
Натякаючи на Данила,
Знов бабуся в журби пита.
– Таж від нього самі нещастя, –
І не батько, й не чоловік, –
Й на такого стратила Настя
Свій короткий, як подих, вік!..
Пив горілку. Грішив і блудом.
Розкуркулив усіх підряд…
Тричі проклятий чесним людом,
Втік на схід, показавши зад, –
Лає батька мого бабуся…

Я ж у запічку, крадькома,
На пожовклий портрет дивлюся:
Ні, чортячого в нім – нема.
Та якщо вже бабуся каже,
Значить, батько не без вини,
Значить, сила ворожа в’яже
Мого тата до Сатани…

… То була не трагічна втрата
Найдорожчого – на війні:
Я порвав фотокартку тата
І спалив її на вогні.
Навіть попелу після всього
Не зосталося – тільки дим,
Тільки сивий димок від того,
Хто пропащо був молодим…

А сьогодні за фото тата
Я віддав би без вороття
Все, чим доля була багата,
Все, чим грілось моє життя!


3. Бабуся. Замість вінка на могилу

Приміряв я вашу домовину
На самого себе – ой тісна!
Відняла любов мою єдину
Глибина неміряна земна.
Під хрестом сосновим поховав я
Берегиню роду. Як могла,
В час лихий сирітського безправ’я
Берегла мене – і зберегла!
Ви для мене більше, ніж Мадонна, –
Святістю затьмарили її, –
І без вас душа моя бездомна
Й безпритульні помисли мої.


4. Дід. Погублення роду

Все віддав лайдацтву гуртовому, –
Думав, що позбудеться біди, –
Від гризот заслаб,
А діти з дому
Розбрелись, голодні, хто куди…
Дід полежав трохи та й від’їхав
За вітряк, де цвинтар бур’янів,
Де його чекала божа втіха –
П’ятеро малих іще синів…
Лад колгоспний –вгору все та вгору:
Жити стало краще, веселіш,
Смакував після голодомору
Й водянистий табірний куліш…
… Сім десятиліть горілку цмулить
Гуртова голота,
І, клянусь,
Вже ніхто її не розкуркулить!
Жаль, про це не взнає вже дідусь.


5. Дядько Іван. Замість обеліска

"Вилитий дядько!" –
в селі говорили про мене.
Був я портретом живим
свого дядька Івана:
Риси обличчя, характер –
усе достеменне,
Й швидше від цього
бабусина
гоїлась рана…
Часто бабуся мене називала "синочком",
Ревно жаліла свою "сироту безталанну",
Перешивала на мене шовкову сорочку,
Ту, що купила колись на весілля Івану.
Дядько загинув – мені не було іще року –
Десь біля Штепівки. Навіть могилки
немає…
Переорали давно ту воєнну толоку:
Добрий врожай
на солдатській крові
визріває!


6. Сестра. Замість листа

Всупереч відомому прислів’ю,
Від своєї яблуні, гай-гай,
Покотились ми по безголів’ю
В чужокрай – шукати хлібний рай.
Я на тому березі розлуки,
Ти на цьому березі ріки:
В дні розпуки щиро прагнем злуки,
А воно ж виходить навпаки…
Всохла наша яблуня, сестрице,
А з чужої завше нам обом
Падають зимниці та кислиці
Для пекучих споминів – оском…
Так хотілось долі догодити,
Хоч вона й примхливою була:
Пагінець живучий посадити
В щедру землю рідного села!
Не виходить, сестро… Ти – на тому,
Я – на цьому березі біди:
Покотила доля нас від дому
Та й без повороту, назавжди…


7. Син. Досмертна провина

Син за батька не відповідає –
Син для батька може буть суддею,
Він свої права синівські знає
На вердикт останній! І ніде я
Не подінусь: вічні аліменти
Не врятують, і свою провину,
І свої сопливі сентименти
Заберу з собою в домовину.
Знаю, що не винен,
Та з виною
Все життя ношусь,
Мов із сумою, –
Хочу,
Щоб мій син не чувся винним
Так посмертно
перед власним
сином!


8. Онук. Помножений біль

Бог дав онука.
Але він – у Львові.
А я не маю грошей на квиток
І загубив здоров’я…
А в синкові
В моєму
Не знайшов його синок
Належної батьківської любові.
Отож Богданчик – напівсирота.
До нього батько лиш у дні святкові,
Буває, на хвилинку завіта,
І – без гостинця…
Хочеться онука
Обняти, – ми ж не бачилися ще;
Із сином лиш гнітить мене розлука,
А згадки про онука лютий щем
З роками множать.
Синову провину,
Немов свою, на себе я беру,
І цей тягар мені горбатить спину
І з ним, обридлим, певне, і помру…


9. Дочка. Пошук порозуміння

Ми справді ще не вмієм дорожити
Малим достатком,
Тому й не завжди
Окрайцем вдовольняємося
Житнім,
Позбувшись тимчасової нужди.
Ти часто сперечаєшся зі мною
І тимчасових пристрастей вино
Любов’ю називаєш неземною…
А я ж бо прохмелився вже давно!
Тобі смішне моє довготерпіння
Й не зрозумілі виплески душі
І те, що я визбирую каміння,
Розкидане не мною,
В спориші.
Я непрактичний, знаю,
І невмілий,
І в цьому світі, може, пропаду –
Дивак, ідеаліст зарозумілий
В несправжнім, ідилічному саду…
Та вже себе змінити я не можу
І ти про це, будь ласка, не проси, –
В усі часи шукав я правду божу
І ласку божу мав у всі часи.
Ти виросла на грані тьми і світла,
Твоя душа двоїлася,
Та вже
Прокинулась вона,
Своїм заквітла,
Відторгуючи темне все,
Чуже.
Тремтить рука твоя в моїх долонях:
Кров до крові озвалася на мить…
Ти чуєш, доню – сонячний мій сонях,
Як все твоє щемке й мені щемить?


10. Племінниця. Уявний діалог

У Харкові, на гамірнім вокзалі
Вона мене зустріла й провела, –
Стояли сльози ув очах Наталі,
Але крізь сльози посмішка цвіла:
"Ви, дядечку, мов та мала дитина,
Беззахисно-відкриті, і за вас
Болить душі моєї половина,
А друга обмирає повсякчас…"
"Наталю, ти за мною не журися, –
У тебе ж власні клопоти, сім’я:
Відкритість – це моя не краща риса,
Але ж без неї я – уже не я…"
Ми так нечасто бачимось відтоді
Як вимела нас доля із села,
Мов зернятка, й посіяла в народі,
А захисту в негоди не дала!
Моя любов позначена печаллю.
В очах Наталі – сонячна журба.
"Не плачте, дядю…"
"Не журись, Наталю…
Та що ж ми – не зустрінемось хіба?!"


11. Дружина. Роздум на самоті

Війна тридцятилітня все триває
Між нами, надриваючи серця:
Нема в ній переможців,
І немає
Поразкам нашим краю і кінця…
Давно вже й діти виросли в окопі,
Онуки завелися в бліндажі,
Успішно йде замирення в Європі,
А ми весь час воюєм, як чужі.
За що воюєм – я уже й не знаю.
І ти – забула. І ніхто не зна,
Хто виграє в цій грі,
А хто програє
В оцім безумстві…
Точиться війна.


12. Адольф Романенко. Адреси зустрічей

Адреса перша: місто Балаклія.
Літстудія – давноминулий рік.
Вродливий середлітній чоловік
Свого тепла для інших не жаліє.
Поет і літстудійний керівник
І мій наставник,
Мабуть, щонайперший
І найщиріший,
Бо не перевершив
Його відтоді жоден чарівник.
Він став моїм прихильником палким, –
Листи писав, провідував у Львові,
Де я служив,
І то були чудові,
Святкові дні,
Прожиті поряд з ним!
Адреса друга: місто на Лугані.
Кінець вісімдесятих –
Громом вість:
"Чекай, приїду…"
Найдорожчий гість!
Обійми небувало полум’яні…
Кремезний, мов билинний богатир,
Морозами полярними калений, –
Неначеб закружляв мене шалений,
Суворий, без екзотики, Таймир…
Чверть віку ми не бачились, –
Доба
Вершинного розгулу кадебізму:
Адольф проходив "школу комунізму"
Там, де й Макар не був, –
Ото судьба…
"За що ж так незлюбило КаДеБе
Тебе, співця краси, ідеаліста?"
"За те, що я доводив комуністам:
Життя не чорно-біле, а – рябе…"
Звичайно, жартували ми.
Тоді
Не можна було вижити без жарту,
Він – переміг,
Поставивши на карту
Свої найкращі роки молоді!
Адреса третя: рай на Осколі
В околицях Ізюма, –
Рідна хата
Адольфа
Посвітлішала від свята
І не було світлішої в селі!
Сюди я приїздив іще не раз…
Адольф мене стрічав неначе брата.
Від нього я осилений стократно
Щоразу повертався у Донбас…
…Тепер Адольф, на жаль, уже в землі, –
Вона йому замінить небошати, –
На жаль, не доведеться нам лежати
Пліч-о-пліч у селі на Осколі!


13. Петро Скунць. Замість освідчення

З вершин карпатських,
Начебто з небес,
На грішну землю ти спустився,
Петре,
І просвітив мене, –
І я допетрав:
Ісус Христос воістину воскрес!
З-під твого чудотворного пера
Народжується Слово сокровенне,
І, світ цей очищаючи від скверни,
Утверджує прапервісність добра.
Ми нерозлучно з’єднані Дніпром,
Хоч річка Уж далеко від Лугані, –
Ти на горі стоїш, я на кургані…

Ось так і розмовляємо з Петром.


14. Микита Чернявський. Світлої пам’яті

Мені без вас незатишно, Микито
Антоновичу, в цім вертепі зла,
Де все ущент поламано й розбито
І безоглядно спалено дотла.
Для мене ви завжди були стіною:
Надійно убезпечені тили
Сприяли перемогам,
І зі мною
На всіх тріумфах поряд ви були…
А нині я
В такій життєвій скруті,
Один, мов перст,
І пізно відступать…
Ви ж хоч посмертно, вибачте, забуті, –
Мене, живого, стали забувать!
Ті, що недавно ще колінкували
Перед обкомом, нині в гараздах, –
Хоч совість пропили,
Зате ж постали
Панами –
З урядовцями в ладах…

Вже скоро я до вас приїду в гості…


15. Катерина. Блакить очей

Вони блакиттю хлюпали з-під брів,
Легким туманцем ніжності повиті…
Я сто річок блакитних перебрів,
Та не зустрів подібної блакиті.
Я в кожній жінці вгадував тебе,
Блакитнооку – й завше помилявся:
Було всіляке – синє й голубе, –
Блакиттю жоден погляд не пойнявся.
Тебе я першу в очі цілував,
Спиваючи з блакиті прохолоду,
Й від того враз теплішали слова,
Голублячи в очах взаємну згоду.
На жаль, ми не навчилися любить
Досмертно, – під зопрілим падолистом
Минуле спить, і вся його блакить
Давно туманом змазана імлистим.


* * *

За рамками душевного реєстру
Лишилось так багато,
І мені
Не встигнути –
Тож хай новітній Нестор
Колись напише повісті сумні
Минулих літ.

Січень 2000 року

Ген за видноколом небо тужить сонце...
Схлипаний світанок - росами довкруж.
Наче Янгол світлий, ти в моє віконце,
Наче Перст Господній - на освяття душ.

Я долоні серця - під серпання злата...
Солов’їне щастя - дзюркотом з Раю́.
Як стогласа пісня, ти в моє легато,
Як стокрила мрія - зернами в ріллю...

Засівай же духом, зрошуйся, плодися,
Межи днів-коралів досягай висот!
На життя тарелі ласкою пролийся,
Лагідним ягнятком - на святий киот...

Трембітає далеч сизово-туманна...
Вже за мить вплететься променем коса.
Тужить небо сонце - Сонцеві осанна!
З келиха світанку капає роса...
(9.06.12)

Ти незрівнянна! –
У віршах вмію.
Ну, а при стрічі –
Ураз німію,

З’їжджаю з глузду,
Втрачаю тяму,
Йду компліменти
Робить руками.

Чому у мене
Синець під оком?
У компліментах
Зайшов глибоко.

9 червня 2012 р.

Мама пішла в магазин по харчі,
тато голи на футболі лічив,
бабця дивилась кіно про кохання,
дядько сидів три дві години у ванній,
старша сестра в Інтернеті сиділа.
Тільки Андрійко сьогодні без діла!
Так ізнічев’я в комору заліз,
і випадково заснув між валіз…
Хлопця спочатку шукали годину,
бігали лісом сусіди, родина.
Потім пожежні, міліція, місто
парк і сосняк прочесали начисто.
Фото Андрійка із телеекранів
Зовсім не сходило з ночі до рання.
Кілька студентів носили плакати
«ТРЕБА АНДРІЙКА НЕГАЙНО ШУКАТИ»,
кілька політиків (із альтруїзму)
владі на камеру ставили клізму.
Хтось умудрився рахунки у банку
швидко відкрити і гроші до ранку
зняти до крихти. Скандал на скандалі.
Хтось обіцяв тисячі, хтось – медалі.
В мами і тата волали мобіли.
Намалювались церкви і бомбіли.
Дригались кілька дівчат у віночках –
груди на камеру, джинси в торочках.
Десь на якомусь із телеканалів
шоу про хлопця (і рейтинги вдалі)…

Раптом з комори, як сніг серед літа,
вийшов Андрійко…
І змовкло півсвіту…

Спати хотілось, як перед весняним дощем.
Жити не хтілось, як перед густим зорепадом.
Спертись душею на Боже крилате плече,
Чути себе трохи ангелом, трішечки гадом.

Глорія мунді оттак-от.
Хрін з нею. Нехай.
Голос на травах настояний, трави – на м’ясі...
Много живу.
Усе менше скрізь бачу гріха.
Більше рослинок люблю.
Поважаю отих, що на пласі.

А поети... поети...
Не той тепер час на Землі.
І бізнес на душах вже іншим вирощує лаври.
Ніхто не купує красивих пластмасових слів,
Які б зрозуміли хіба динозаври.

Тому із собою я пити по ночах почав.
Безсоння і водка колись свою справу довершать...
І воском задумливо скрикне біленька свіча
Над віршником-вершником.

А гени, за крильця узявшись, у танець підуть.
Всевишній навчив танцювати красиво і рвійно.
Знов хочеться жити.
А вірша рядок – наче путь,
Перервана вічними війнами.

3 черв. 12.

* * *
Вітер хмарами малює
в небі чарівні етюди,
Море хвилями цілує
й ніжно пестить твої груди,
Краплі моря з твого тіла
сонце жадібно вбирає,
Стиглі перса сніжно-білі
у засмагу одягає.
Липень 2003


* * *
Море сердиться на берег,
В гніві б’є його, штурмує,
То накотить хвилю валом
І красу його плюндрує,

То на мить відступить — й знову
Нападає із розгону…
Берег щулиться від болю —
Беззахисний, безборонний.

Але з часом гнів вщухає,
Море лагідно хлюпоче,
Ніжно хвилями м’якими
Берег пестить і лоскоче,

Обціловує всі рани,
Щоб забув він біль, страждання,
Тихо хвилями шепоче
Про ідилію кохання…
Липень 2003


ПЕСТОЩІ ХВИЛЬ

Скільки ніжності і ласки
У твоїх пестливих хвилях,
Мов у звабної любаски,
Що її забуть не в силах.

Скільки музики кохання
В тихім шумі хвиль нестримних,
Що розпалює бажання
Мліти в пестощах інтимних.

Скільки світлої надії
В сріблі хвиль твоїх, о море,
Що із небом злитись мріють
В видноколі неозорім.
Липень 2004

Ігор Губерман

Жінки (в них дух і тіло злиті)
творити здатні чудеса,
коли, як руки для молитви,
здіймають ноги в небеса.

6 вересня 2010 року

***
У женщин дух и тело слитны;
они способны к чудесам,
когда, как руки для молитвы,
подъемлют ноги к небесам.

Вже минає половина літа,
Провиса крізь осінь до зими.
Виринає постать Аеліти
З хаосу космічної пітьми.

Ніг таких, грудей, тендітних талій
Ще не знав старий Чумацький Шлях.
Кров бурлить, неначе води талі
У крутих весняних ручаях.

Ходить по землі немало грацій,
Вдома щастя жде мене сумне.
Та з усіх на світі гравітацій –
Знаю – ця до скону не мине.

Вип’є із грудей останні сили
Й кине на дорозі верстовій…
Я тебе в житті не зрадив, мила,
Та душа, прости, належить їй,

Аеліті, невтолимій мрії,
Що у небо вічно порива…
О моя незаймана повіє,
Нерозрадна муко світова.

1994

рожа раннего неандертальца
растопыренные пальцы
словно перья у павлина
болт на каждом – всё внатуре
тот пацан любому втурит
поделиться апельсином
нетачанка-биэмвина
и язык – тупой топор
но не пойманный – не вор
не в шаронке не в маслинах
а примерный гражданин он
и понятий властелин
что ни слово – нафталин
зенки-головастики
беглые ужастики
жабы-душегубки
белки-мясорубки
шнобель-задавашка
лепень нараспашку
под мамоном ствол торчит
в шкарах – выхлоп и ключи
на котлах забиты стрелки
дело насаждает сделку
тесен мир в лопатнике
фарш канает сладенький
на фанере крест пудовый
и портак бодяжный
словом
Вова шило-рэкетир
с погоняйлом "бригадир"
вся любовь пошла в лавэ
шняга киснет в голове
а тихушник – на своле
ваксы на сапог налей
будет Вове веселей
в бомбу сядет – шлейфанёт
на мобилу кашлянёт
и к мартышке драп кропалить
этот бройлер уплывёт

1 Июня, 2012

Яка вона, у тридцять Жінка?
Без фотомонтажу на знімку:
прихована втома і головні болі -
і макіяж не гірший, ніж в Джолі.
Знає рецепти спокус і терпіння.
Бальзаківських мрій головна героїня.
Жінці у тридцять сльози не личать:
не Попелюшка і не Беатріче,
в казку із гарним кінцем іще вірить -
тільки душа… трішечки товстошкіра.
Жінка у тридцять - вдома сьогодні:
речі дитячі висять на балконі.
Гербарієм стали улюблені квіти…
Жінка у тридцять хоче любити.

Спадає вечір, мов зоря
У чашу травня.
Ми п’ємо двоє – ти і я
Нектар кохання.
Черешень терпкість на вустах
Така далека…
Я у тобі давно свята,
Хоч це нелегко.
Я у тобі, а ти - в мені,
Як в позачассі.
Я сірих буднів, диких снів
давно зреклася.
Цілунки спалюють слова –
Одні лиш коми.
Я вже на грані божества,
Аж плоть судомить…
А вітер бавиться й собі
Гіллям невинно.
Як ти в мені, так я в тобі –
Лише дитина.

Сутулиться правда під плотом чужинним...
А що їй робити у стані "святих",
Де кожен, хто вище - голосить "невинним",
І кожен, що нижче - заручник зо лих?

Сиріткою крекче - негодить на кості.
Пацьо́рками осуду - дощ по дахах...
Прийшла би, ввірвалась непрохано в гості -
Кайданки гримлять одчайдуш на руках!

Хоч тягне до серця їх - вперто, нужденно.
Очима благальними в душу, дарма...
До гласу небесного в світі рожденна,
Під плотом чужим погибає німа!
(7.06.12)

Ніч п’янко пахла цвітом лип.
З кущів бузкових при обочі
Доносився дівочий схлип,
Переростаючи в жіночий.

1992

Кришталева гора, на якій стільки літ
Знемагає принцеса у вежі.
Сива паморозь вкрила душі її цвіт,
Тіло спалюють хтиві пожежі.

А дубові бочки розірвало вино.
Сопух оцту б’є в ніздрі лицарству.
Запустіло усе. І володар давно
Не дає за дочкою півцарства…

Цнота знати повинна свої береги.
А тому у принцесиній спальні
Вічну вахту несуть дві безсмертні карги,
І обидві такі аморальні.

А що перша карга – старосвітська мораль,
А що друга – розпуста сучасна.
Та, допоки не сповнить ніхто ритуал,
Доти буде принцеса нещасна.

Сумно сонце заходить, печально встає.
Й полонянці весь день до смеркання
Неугавна зозуля кує і кує
Довгі роки її дівування.

Недосяжну вершину гори обганя
Височенна братерська могила
Тих зухвальців, які погубили коня
І собі горді в’язи скрутили…

Ну, а я – не герой. Що мені до життя
Й рівнозначно до смерті-погуби?
…Понад серце нахлинули враз почуття
По самісінькі пристрасні губи.

Син звичайний мужицький на ймення Іван,
Що покинув і жінку, і діти.
Непутяща, всі кажуть, моя голова.
У думках мені вік багатіти.

Я не ласий на царство, та й слава – бридня.
Я її просто визволить хочу.
Тож нехай погублю і себе, і коня,
А тієї принцеси доскочу.

2000

В твоїх зіницях кохання чад.
Хто в очі сонцю заглянуть може?!
Щоб світ світлішав, таких дівчат,
Як ти, кохана, потрібно множить.


23 січня 2012 р.

У душу я чужу
Не хочу заглядати.
Себе лише суджу:
Свої здобутки, втрати,
Бо мантія судді
Хребта зламати може...
Коли гріхі чужі
Своїм гріхам тотожні.
11.05.12р.

Кому потрібні лементи бравурні?
Ми і без них не вернемось назад.
Заціпило б вам, безголові урни,
З роздутим черевом цитат.

Атаман, атаман! Стонут люди в неволе
Полыхают пожары сильней и сильней,
И гудит под копытами дикое поле.
Не пора ли седлать ветроногих коней?

Над родной Украиной свинцовые тучи,
Поседела земля от огня и золы.
Словно малые речки в могучий Славутич.
Собираются в Сечь боевые орлы.

И до смертного часа не будет покоя
На земле, на воде, далеко-далеко.
За казацкую волю, за счастье людское
Запорожцев на битву уводит Сирко.

Что тебе короли, что султаны и ханы!
Запорожская Сечь, как скала за тобой.
Ты родному народу служил неустанно
Острой саблей своей и казацкой судьбой.

Под курганом седым, над днепровской водою
Спит защитник народа, гроза басурман.
На земле украинской гордятся тобою,
Помнят люди тебя, кошевой атаман.

Ось... відболить... відсапаюсь... і встану!

Піду у Прав: усе-таки я прав,

бо карбу Татя, тотему Шайтана,

й поганином, з дерев не виривав.

Дикун і фат, я жив, як прісно Хам всяк,

якому зло й на думку не спада.

Злий спокушав, не чув я – прислухався:

“Чи йдуть стада? Чи дикі йдуть стада?!”

Він був Поетом, Генієм брехнь лексик.

А я... (мої “хореї” ген – хорти!)

Ярів на рівні хижого рефлексу:

“Якщо ідуть, то є куди іти!”

Тоді мого Лукавий не скорив дня:

я ще сприймав багаття, як вівтар,

дітотворіння, як світотворіння,

а здобич, як насущний Божий Дар.

Ще рвав слова на вигуки і звуки

(щасливе світу вовчого вовча!) –

летів, піднісши в синь півмісяць лука,

і притискав до серця хрест меча.

Сміявся з нього сито: “Ой, Зві-і-ір... Ну, шиз!”

Дарма!

Бо він узяв таки “своє”...

Я впав у прірву пекла, озирнувшись,

коли прорік він раптом: “Я – не є!”

Всім Хамам – пан: “купився на полові”,

безоднями (віки!) “водив козу”.

До Істини, до Віри, до Любові

тепер з кривавих “тартарів” повзу.

Мілію, помиляюся, мелюся

межи світил, що “теляться” світать...

Та сам за себе Богу помолюсь я,

бо чую те, чого не чує Тать.

В бузках омию очі захололі,

схлюпнусь, як час, як вітер, як вода.

Передвідчую волю, наче долю:

“Ідуть стада. Ще дикі йдуть стада!”

Ми розлучились, так і не зустрівшись.
Пішло минуле у зворотній бік,
Але сьогодні ти явилась віршем
І душу спогад полум’ям обпік.
І я – не я стою на перехресті,
Немов одвічний слова пілігрим.
Ми вже зустрітись маємо нарешті,
Та недостатньо ще для цього рим.
О, творчі дні, повік благословенні!
Ласкаве сонце, небо голубе...
Я кожну мить знаходжу у натхненні
Хоча б маленьку часточку тебе.


08.06.12

Город в оцеплении тумана-
Странная нелепая картинка...
Канул город в бездну океана-
Тусклого, затянутого дымкой...


*** ***
Какой подтекст у этого кощунства?
Возможно, это эра Водолея
Безумствует, дав волю диким чувствам,
Над нашими устоями давлея?

Старих дубів сумне рипіння
Тоді звучатиме, як спів,
Коли ти, сповнений терпіння,
Чекаєш безнадійно слів
Од тих людей, кому довірив
Найпотаємніші думки
І аж до крові стерту шкіру
Своєї правої руки,
Не боячись пилку отрути
І вічних мандрів пилюги, -
О Боже мій, чому не чути
Ніде нікого навкруги?..
Лиш скрип дубів, як шум прибою,
Але без музики і слів,
На мить розважить душу грою
Із вітром дужих стовбурів.
08.06.12

Хай трісне резинка у шортах,
Шнурок - у твого взуття,
Щоб ти посковзнувся, чорте,
І - пикою у сміття.
Труси хай впадуть із тебе,
Зад голий побачать усі,
Хай вихор зірветься із неба
І м'яч полетить в небесі.
Хай ноги стануть, як вата,
А ступні - неначе свинець,
Хай злі комарі завзяті
Ужалять тебе у клинець.
Дракон хай шкарпетки попалить,
Ковтне здоровенний кит.
Нехай поліцай зухвалий
Зіб'є тебе із копит.
Аби ти упав у яму,
Яку накопає кріт.
А щоб ти утратив тяму!
І - не добіг до воріт!


30.05.2012

Чорна кава поколює пальці...
Розбазікались надто, дарма.
Вже й свідомість вдягає сап’янці -
Зазиває холодна сурма́
Йти до краю... А краю немає!
Ані меж, ані тин-рубежів...
Хоч і сонця ще вперто чекає
Вбоге серце в полоні іржі.
Там, де осінь зачистила сквери
Камінь долі - потріскане скло!
Кілька літер на грішнім папері,
Кілька слів, де життя відбуло.
За фіранками неба - минуле,
За дверима надії - лиш стен.
Чорна кава... Заще́пки, засу́ви...
Довгі тіні за сивим дощем...
(7.06.12)

Півдня чомусь сусідський Ромко ходить сам не свій.
Як пес приблудний злий. Йому чогось немилий світ.
Сусіда Гнат якраз на пиво кличе. Та дарма.
Та де . Немає сили і енергії нема.
- Ну що те пиво ? Що, скажіть, у ньому добре є ?
Вчорашній день. Бо молодь майже вже таке не п’є.
Тепер новинка є. Не варто пити все підряд.
Потужна річ. Дає на день бадьорості заряд!
Як вип’ю «енергетик», - хочте вірте, хочте ні,
То можу, дядьку, танцювати хоч і день і ніч.
До ранку бігати, скакати, скільки буде сил.
Така енергія дурна, що хоч півдня коси.
Хоча не сплю ночами часто, але не біда.
Воно дає екстріму й сили, аж зриває дах!
То дядько Гнат послухав Колю й реготать почав:
- У мене теж таке бувало, але я мовчав.
Не знаю, що я з’їв чи випив, чи змішав не так.
Така енергія з’являлась, що літав, як птах.
То цілий день, як дурень бігав. Потім знов і знов.
Хоча чомусь не дах зривало, а зривало ДНО…

Я стільки сонця не перетерплю,
не втримаю на собі стільки неба,
життя абсурдне, але є потреба
триматися за тих, кого люблю!
Хто ніжно обіймає за плече,
весь світ римує, словом огортає,
лиш тільки теплим поглядом питає
куди ріка думок моїх тече.
Здавалося б , така банальна річ –
любити – легко, важко - пробачати,
щось говорити, а про щось мовчати,
вслухаючись у тишу протиріч…

***
Як заболіло – не чекай біди,
До серця рідне слово приклади.
Хай зцілить душу, і загоїть рани,
Розтопить – і печалі, і льоди.

Проник твій погляд шпигуном
У горницю душі моєї,
Думки погідні, мов трофеї,
Забрав у розуму притьмом.

Пощо запитувати : чом
Я ідіота мовчки клеїв,
Коли він в узи Гіменея
Мене заковував цілком?

Боротись я постійно звик.
А цього разу вийшов пшик!
Солодке бо було нашестя.

Вже резиденти не страшні
Усіх контррозвідок мені,
З тобою бути - справа честі.


07.06.12

Усе життя – один футбольний матч.
У ньому ти і форвард, і голкіпер.
Хитрує доля, мов примхливий м’яч.
Все проти тебе – сонце, дощ і вітер.

Трибуни ревом облизали гол,
а за хвилину – сплюнуть зверхнім свистом.
Ти щойно упивався власним хистом,
та вже ідеш на відчайдушний фол.

Програти в цьому матчі – не біда:
тут срібних кубків не дають героям.
Лиш скурвитись душі своїй не дай,
щоб враз не опинитись поза грою.

Статистику ненабраних очок
статисти хай ведуть, якщо їм треба.
Звершиться гра твоя, коли озветься з неба
фінальною сиреною сюрчок.

2002

І знову стою на краю,
І знов ризикую собою.
Чомусь йти вперед не боюсь,
А знаю:поглинуся тьмою.

Позаду мій враг наступа,
Та я йому в руки не дамся.
Я знову по краю пішла,
А ворог мій в друзі пробрався.

І я вже не бачу його.
Він знав мою слабкість велику.
Я знищила друга свого,
аби ворогам не скоритися

Ця осінь прилетіла так незданно,
Тендітна,лагідна і трішечки сумна.
Моєму серцю дала свої барви
І я діткнулась до її крила.

Цей ніжний дотик сильних тих емоцій,
Ескіз душі,мелодія думок.
Це особливе щось,осіння ця самотність,
Коли до чогось залишився крок.

Коли усе готове тільки крила...
Чомусь не слухають,чомусь вже не летять.
Це просто осінь прилетіла тихо,
Й шепоче:"лиш на трішеки присять"

І я пою себе гарячим чаєм,
І у тепленький кутаюся плед.
Відпочиваю я,щоби тихенько далі
Узяти крила і піти на злет