Посаду хоч займаєш видну
та участь в світі цьому гідну,
не золоту цінуй, не срібну –
лише батьківську мову рідну.

Так, є жива священна мова
на покутті, завжди готова
на захист нам, щоразу нова –
як Матінки Христа Покрова.

Та рідні в колі мають знати:
кому у хлів, кому до хати,
як почуває себе мати
і що планує зробить тато.

Цієї мови рідні звуки
як зустрічі в житті й розлуки –
так душу пестять мами руки,
карбуються кохання муки.

Три мови мали українці.
Одну забрали геть чужинці.
Ми маєм знову їх три мати
й про те ні в кого не питати!!!

30.07.2024р.

Вечірнє рандеву, ажіотаж…
Юрба під шурхіт хвиль – аж шаленіє!
Шукає кожен ліпший антураж,
аби утілить заповітну мрію –
світлину для сторінки у ФБ,
Тік-Ток і Твітер, іншої мережі.
Завзято гальку те з-під ніг шкребе,
а це малює репортеру межі!.
Кипить уява, мліють глядачі,
зі шкіри лізуть автори сюжетів…
І це отак – не лише уночі.
Ну, як же тут утриматись поету?
Гуде прибій, лунає саксофон,
«зірки» позують краще, ніж на сцені!.
У ауті бабусин грамофон
і очі, необачливо зелені…

Що зі мною було вчора —
Вже ніхто не відповість…
Не біда, що хода хвора
І в очах завмерла злість…

Звик до цього, бо не вперше
З-під завалів витяг їх…
Ну а тих, хто знову бреше —
На горіхи -- горе втіх…

Десь тако по вінця з плачем…
Ну а після ниць у стид
Це ж учора… і тимпаче
Маю власний гербіцид…

Краще вже було б напалмом
Нечисть підла… ліків нуль
Під одним єдиним гаслом:
В своїй хаті я — пітбуль!

Не чіпайте, сіромахи…
Ми для вас не позубам
Це війна, не гра у шахи,
На яву… не по чуткам

Довго їхав… спав і думав…
Що не сон - у снах гарній
Схоронили поруч кума…
А сусіда на війні

Сум рядків — історій безліч
Суматоха суматох
Всі вони комусь важезні
Залишається шматок…

Не навчивсь стріляти в спину
Надто довго в снах блукав…
І місив не тільки глину
І себе в собі гукав…

Не представивсь до призначень
І не пхався в течію…
Хоч й життя належне наче —
Не розкажеш водію…
18.07.2024.

Друзі! Привіт усім! Здрастє!
Хочете правди? Анум!
Чмихнула доля від щастя,
Гикнув од радості сум.

Бо у колеги прозріння,
Люто правиця свербить.
В мене ж не образи - тіні,
Тема - обламана віть.

Гавкає з гаю сорока,
Раки свистять на горі.
Музонька рожевощока
Робить салатик із рим.

Я ж бо - лускатий карасик,
В мул утікаю від щук.
Глузд заховав у міжчассі
Й краплях німотних дощу.

А наді мною жар-птиці
Й вічнозелена весна...
Це мені, друзі лиш сниться:
Дійсність - кривава війна.

30.07.2024р.

Грабіжник нині точить ніж,
Косар косу клепає зараз, –
Бандиту сниться лиш грабіж,
Хазяїн – вічно полем марить.
Добра од першого нема,
Нікому зла не чинить інший, –
У душах світло та пітьма
Ростять або вбивають вірші…
30.07.24

 
& знову липень оперно~ врочистий
жбурляє легковажно нам услід
магнолієве злоте листя
на перехíдний пішохід
 
& навіть песимізм
у шатах монте~ крісто
довічний в’язень казематів d’if
між часом любить іншу дійсність
святкуючи аперитив
 
& меланхолія цієї дольчевіти
мов голограмний на правах реклами дим
її обличчя ~
погляд фріди
чи хтось ізвідав щó за ним
 
 
 
 
 
 
 
 

Усім, хто серед вибухів війни
Знайшов для себе другу половину,
Бажаю я скорішої весни,
Життя без зради, пострілів у спину.

Не бійтеся сказати: "Пригорни
Мене до себе! Подаруй стежину,
Де оживають кольорові сни,
Повір, тебе ніколи не покину!"

Закохані! У цей байдужий час
Надія стала дійсністю для вас,
Але скількох вже доля розлучила!

В коханні кожний - мов палкий поет...
Напам'ять вивчіть мій простий сонет
І бережіть дорогоцінні крила!

«Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. Нема у тім нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, таки кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Богом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б’ється серце».

З одежі – шорти і рушник,
веслую гаряче прибоєм…
Оре пісок води сошник
під запах хвої лісової.

Замріяно вечірній бриз
мережить зайчиками хвилі.
Лунає весело каприс
у липня неповторнім стилі!

А зверху – чайка-віртуоз,
торкає крилами до неба.
Це парадиз, апофеоз!
Але на жаль усе… без тебе.

Моя любов...
Ти не повернешся до мене знов.
У венах застигає люта кров .
Шукатиму тебе...
Твій слід схолов.
Моя любов...

Коли знайду,
Вустами я до тебе припаду,
Напюсь із джерела і знов піду
Шукати далі...
Пісню ще складу,
Знов загублю.

Ти не сумуй,
Моя любове, лиш мене відчуй
І спрагу почуттів моїх вгамуй.
Пісні складай,
Біль затамуй
І не турбуй.
липень, 2024

Твій доторк до душі
Моєї
Не перший - не останній
Але є
І з'явиться вночі
Лілея
Не пізня і не рання
Та цвіте

Духмяний квіт тремтить
Чекає
Душа не може спать
Дріма
З-під вій сльоза блищить
Стікає
Тремтливо по щоці
Одна
27.02.2024

Самовіддано і завідомо
Серцем згоджено в самий раз
І при свідках (Бог) завірено
Під гарантію сам Пегас…
Ми порощені, ми тут вроджені
І відмолені від гріхів
А на провесні наші промені
Перекотяться на посів…
7.07.2024.

Над горбовиною - стигла, огрійна заграва.
Падає місячний квас на обрусся небес.
Зимно. Долоні крижавіють в піхвах обави,
Це - Україна. Помер я тут. Всоте воскрес.

Бо вогнептах не вмирає навічно. Хоч треба.
Гибіють навіть безсмертні. А я хто такий?
Ні горобець, ані голуб, ні сойка чи лебідь,
Крила поламані, наче у сосни гілки.

Вдень із Дніпром гомоню, потім ніч наодинці
Сам із собою. Невесело, як не крути...
Як на землицю богів наступають чужинці -
З попелу кличуть повстати молодші брати.

Незабудки сині
На могилі сина
Виткнулися з вогкої землі, –
Щоб зігріти маму,
Майорять вогнями
В непривітно стишеній імлі.
Квіти розпростерті
Тоскно пахнуть смертю,
В душу навіваючи печаль, –
Бачити живого
Сина молодого
Неможливо матері, на жаль.
Незабудок синіх
Море в Україні,
Як і материнського плачу, –
І його почує
Той, кому не всує
Горе невимовне це, – мовчу…
29.07.24

Не граю більше. Вже немає ліри.
Кудись іду безцільно, навмання.
Бо абсолютно все, у що я вірив -
Це вигадана райдужна брехня.

Фортеці щастя, береги кохання...
Нічого не було. Порожній звук.
Роки минали. Це було чекання
Безбарвних поглядів, холодних рук.

Лишились перекреслені світанки.
Спиняю подих, дивлячись назад.
Позаду і попереду - уламки,
І там, і там - дешевий маскарад.

Правдиву мрію я колись позичив...
Але брехня всі сенси заглуша.
А правда - це обпльоване обличчя,
Розхристана та страчена душа.

Старий козак Охрім Цимбал за столом у шинку
Зібрав якось навкруг себе ватагу велику
Козаків та й став казати про часи бувалі,
Як то вони свого часу татар воювали.
Говорив так, що козацтво аж роти відкрило.
Особливо молодь, що ще в похід не ходила.
Саме дійшли у розмові про ту славну битву
Під Мартиновим, де ляхам вдалося розбити
Чималу орду розбійну мурзи Кантеміра.
- Було то у таку ж пору, як оце допіру.
Літо тільки починалось – вістка прилетіла,
Що збирає Кантемір той для походу сили.
Збира орду Білгородську, кримчаків гукає.
Знов Поділля грабувати й руйнувати має.
Польний гетьман Конєцпольський, як таке дізнався,
То у Барі собі військо гуртувати взявся.
Зібрав відділи кварцяні туди і коронні.
Збиралися і приватні, й охочекомонні.
Прийшли і ми – запорожці і пішо, і кінно.
Десь сім сотень було наших, аби принагідно
Показати Кантеміру, щоб до нас не пхався,
Сидів тихо у Буджаку та не наривався.
Скоро й звістка долетіла, що Кантемір рушив
Із великою ордою. Та сказати мушу,
Що не були іще ляхи готові до битви.
Хоча думав Конєцпольський татар перестріти
Понад Дністром. Та, оскільки, війська мало було,
Тож ординці в них під носом ріку перетнули
Та й на захід подалися під Перемишль самий.
Заходились грабувати землі понад Сяном.
Все, що гетьман зміг зробити – то загін послати
З Одживольським, щоби дії татар добре знати.
Скоро він і повідомив – вертають татари
Із ясиром величезним шляхом тим же старим,
Яким і в похід ходили. Тож гетьман зібрався
І скоро біля Мартинова вже розташувався.
Саме там татари йтимуть – там їх перестріти,
Переправитись на той бік щоб не допустити.
Табір збудував маленький, щоб здалось ординцям,
Що у нього війська мало і боїться биться.
Велів, щоб бігом селяни засіки робили
На шляхах та іншим шляхом орду не пустили.
Хоч проблема була в тому, що по Дністру справа
Біля Галича була теж гарна переправа.
А в гетьмана війська мало обидві зайняти.
Отож, рішив на початку біля тої стати,
Де татари вже ходили. А скоро й узнали,
Що татари усім кошем за горами стали.
Кантемір – лисиця хитра, досвідчений воїн.
Послав загін у розвідку поперед собою,
Щоб погерцювали трохи та добре узнали,
Де та скільки проти нього ляських військ стояло.
Ті до річки дісталися, на нас погляділи,
Побачили і без бою усе, що хотіли
Та й до орди повернулись. А гетьман, тим часом,
Як стемніло, велів війську здійматися разом.
Через Дністер перебрались та й попростували
До Галича, де на ранок орду стріти мали.
Думав отак Конєцпольський татар одурити,
Під удар усього війська орду заманити.
Не знав він старого лиса - того Кантеміра.
Звісно, той у його хитрі плани не повірив.
Ледве ми лишили табір біля переправи,
Він туди весь кіш з ясиром хутенько відправив.
А сам кинувся за нами, щоб на нас напасти
Поки ми іще не встигли табора закласти.
Хоч як вони поспішали та ми швидші були.
На пагорбах над рікою табір розгорнули.
Вози навкруг поставили, між них кінні стали.
Перед нами шлях на Галич. Коли б орда мчала,
Ми би вдарили на неї, до Дністра притисли.
Мали орду заманити в ті лещата, звісно.
Тож ми кінні з козаками панцерними спільно
Мали орду заманити під вогонь прицільний.
Десь, мабуть, посеред ночі враз загуркотіло.
Видно, що орда татарська за нами летіла.
Зіткнулися ми із нею – бились чи не бились,
Головне, щоби за нами татари вчепились.
Але знову не вдалося мурзу одурити.
Велів орді не гнатися, назад відступити.
Він погоню ту й затіяв, аби часу дати
Кошеві з усім здобутим Дністер подолати.
Як побачив Конєцпольський, що не буде діла.
Що орда у його пастку іти не схотіла,
Велів табору спускатись з пагорбів в долину
Та рухатись за ордою, дихаючи в спину.
Кантемір таке побачив, орду розвертає
І на табір, наче коршун стрімкий налітає.
Звісно, що на отих схилах табір роз’єднався.
Якби Кантемір у нього у ту мить ввірвався,
Було б тоді ляхам горе, були б страшні втрати.
Велить гетьман нам орду ту контратакувати.
Зіткнулися ми з ордою у чистому полі.
Закружляла танок смерті невгамовна доля.
Падали кривавим жнивом і наші, й татари,
Аж поки і тулумбасів почулись удари.
Значить, табір вже спустився з горбів у долину,
Тепер вози на два боки розійтись повинні.
А ми мали відступати й татар заманити
Під гармати наші, щоб їх вогнем перебити.
Хоч татари на ту хитрість знову не попались,
Але ж ми вже зовсім близько із ними рубались.
Ледве ми метнулись в табір і орду відкрили,
Як ударили мушкети з усієї сили.
Враз орда уся змішалась, назад повернула.
Поки вона у безладді налякана була,
Велів гетьман нам летіти поперед ордою,
Щоби її не пустити на той бік без бою.
Нам багато говорити про то і не треба.
Обігнали ми орду ту. Вже й сонечко з неба
Усміхалося, неначе за нас пораділо.
Під Мартиновим ми знову орду перестріли.
Та нас, звісно, не чекала і не сподівалась.
До старої переправи у безладді рвалась.
А ми вдарили з мушкетів і луків всі разом.
Орда знов перемішалась й кинулась одразу,
Щоб між двох вогнів не бути, зі схилів високих
У Дністер, щоб вплав дістатись до другого боку.
Кантеміра, навіть, куля , кажуть зачепила.
Кількасот бурхлива річка татар потопила.
Ми ж на березі крутому, звісно, не стояли,
А бігом до переправи й за річку помчали.
Поки вибратись ординці на той бік зуміли,
Ми вже їх вогнем мушкетним із води зустріли.
Хотів Кантемір нас збити, щоб берег звільнити,
Але йому не вдалося то легко зробити.
Поодинці проривались та у поле мчали,
А ми на чолі з Хмелецьким орду проводжали.
Попереду кіш татарський посувався шляхом.
Везли здобичі багато, що взяли у ляхів.
Ледь почули, що орда вся полягла у битві,
Стали кошем поспішати, полонених бити,
Хто чинити опір прагнув. Дітей викидали,
Щоби вози зі здобиччю трохи легші стали.
По всім шляху під ногами кинуте лежало
Добро, що його татари в страху покидали.
Наче зайці, розбігались татари зі шляху,
Ховались по ярах, балках та лісах від страху.
Кіш ми скоро наздогнали, татар перебили,
Всіх нещасних полонених, ще живих звільнили.
Самі собі дадуть раду. Ми ж далі помчали.
Аж до самого Хотинця отих татар гнали.
На жаль, того Кантеміра зловить не вдалося,
Про що, власне і жалію більше всього досі.
Зумів вирватися в поле, помчав до Буджаку,
Ледве в Стамбул не доскочив було з переляку.
З ним татар не так багато, більшість перебили.
Чи військові, чи селяни всіх переловили
По лісах та по яругах, де вони ховались.
Отак тоді під Мартиновим татарам дісталось.

Спекотне літо вчепилося за ноги…
Скажи хоч що-небудь, скажи!
Мені би крихту справжньої підмоги,
Бо відчуття, що ніби і не жив…
В холодні дні сприймалось потепління
Як бажане насните, як аванс.
Та власне, якщо чесно, нетерпіння
Лише у снах погоджувало нас…

Біжиш, спішиш, дощу благаєш з неба…
Як вимолиш, не радий, хоч убий
А тут ще й біль… сьогоднішні знамена
Загублений… і знов — напівживий…

І де ж оті серпневі літні грози?
Чому мене цікавить? Відповім,
Нехай зіп’ю свої я літні сльози —
В мені проснеться знову пілігрім…

Не стримаюсь, дійду до свого місця
Чекатиму, молитимусь Тобі…
Я ж недарма у кошик з ранку вплівся
Без настрою, і навіть без чобіт…

Диви, диви… як жарить літня спека
Лупощиться пісок і чорнозем…
Не будемо вдивлятися здалека,
Хіба якщо проснутися вождем…

Хіба якщо одіти окуляри
Змінити ритм, хіба якщо… хіба
І все це хором, спритно в мемуари —
І не просіть, нікому не віддам…

Пройдуть роки, а згодом… що гадати?
Можливо зтліє, можливо. Як завжди
Ще кілька букв… пора відпочивати
Бо відчуття, що ніби і не жив…
29.06.2024.

Дзенькне клямка, скрипне хвіртка,
Завалує різко пес, –
І, немов славетна зірка,
Ти, нарешті, в двір ввійдеш.
Дорогих прикрас сіяння
І розкішне убрання, –
Приведуть у замішання
Діда швидко серед дня.
Однокласниці бідовій
Вік пасують у житті
І оздоби дріб’язкові,
І підвіски золоті.
Миловидій буде личить
Навіть придбане за гріш, –
Рум’яніється обличчя
Ще ясніше, ніж раніш.
Не змінилася геть зовсім,
Хоч згасання час поспів, –
Обдала ровесниць осінь
Тужним холодом вітрів.
А тобі краси і сили
Додали стрімкі літа, –
Чом не йдеш з уяви, мила?..
Чом не з’явишся отак?..
28.07.24

Зелений парк. Спекотно. Лавки сині.
На серці - спокій. Це було чи ні?
Питання задаю липневій днині
І відповідь шукаю в сивині.

Присвячую сонет рясній ожині...
Вінок з кульбабок буде на мені.
Коли реальність розкидає тіні -
Мене врятують небеса ясні.

Закінчений романтик, вічний мрійник
Помітив раптом зламаний годинник,
Порожній темно-сірий циферблат.

Дует - у мріях. А виходить соло.
Галявина, що мала форму кола -
Фінал моїх незіграних сонат.

Поребрик Ваш розхитаний вітрами
І зник чомусь за вітром вартовий…
То що мені, скажіть, робити з Вами —
Не зручно якось пертись до вдови?
Ні квітів, а ні свіжого мотиву…
Не обраний ні в часі, ні в журбі
Я Вас любив безрадісно вродливу
І навіть не зізнаюся утім…
Що слідкував і цілився з окопу
Та все це марно… той же бумеранг
Мені було б почати з фотошопу,
А не із слів, народжених від ран…
Я відтепер нічийний, безтілесний…
Застрелений порушником, авжеш
І лиш коли встрічатимуться весни —
Тримайтесь, як найдалі, від пожеж…
А ще прошу, прошу Вас, Королево!
Прийміть у дар хоч де-кілька рядків
В цю саму ніч, сьогоднішню, серпневу…
І вибачте, що звідома таїв…
29.06.2024.

Між нами магія, невидимий магніт.
Хоч утікай, притягує всесильно.
Експресія, емоції Піаф Едіт.
(І як закралось в серце божевілля?)

Між нами магія, то тиша, то гроза.
Проміння сонця в золотистих злитках.
Сплітаємось думками, мов гнучка лоза.
Я, звісно, твій, ти - мій - живі відбитки.

Між нами магія, що не торкнулась тіл
І чистої печалі океани.
І сяйво животворних мрій за виднокіл,
Любові швидкорослої платани.

Утілення підступності і злості
незаперечне – кобра очкова.
Її клієнтів доста на погості,
але сама понині ще жива!

Наступну жертву визирає тихо
під каменем, а чи кущем густим…
Одягнене у окуляри лихо
звабливо розсіває хіті дим!

Полює чарівниця не у гаї,
у роті айкос і ні пари з уст.
Але на пляжі і її чекає
не гірший дока-чарівник – мангуст!

Оскільки ти росою мита
У сяйві місячних спокус —
Тебе повік не розлюбити
І саме цього я боюсь…

Оскільки ти на пів богиня,
А решта плаває в Дніпрі…
А там своя на це гординя —
Віддам на осуд я рідні…

Секрет то, дійсно, в кавомолці…
Нема електрики — мовчить
Тепер і я вже на футболці,
Що там, на гілці, височить…
29.06.2024.

Легенький поштовх, невагомо ніжний,
і подорож почнеться. Буде шлях:
тернистим й гладким – різним, дуже різним
і парашутик, наче крихта-птах
летітиме й шукатиме місцину,
де схоче зупинитись й прорости,
новим стібком вплестися в скатертину
безкрайньої природної краси.

27.07.24

Із Юза Алешковського

Ернесто Че Гевара
з Гавани відбував;
нічого, крім сигари,
він майже там не мав.

«Прощай же, рідна Кубо,
де є мій вождь Фідель
та міністерський любий
шагреневий портфель!»

«Хоч курочку в дорогу
візьми!» – кричать йому.
Сказав Гевара строго:
«Нізащо не візьму!

Бо курочка – завада,
вона не до ладу́;
я кубик рафінаду
в кишеню покладу.

Покля нема там дірки,
набавлюсь досхочу́;
коли ж десь буде гірко,
дістану й посмокчу».

Розлуко ти, розлуко,
чужинна сторона.
Марксистська лиш наука
тепер йому жона...

(2024)

А ти геть зовсім не така,
Як всі мої знайомі, –
Немов хмариночка, легка
Й гаряча, ніби пломінь.
Не показна, не голосна
В гурті жінок чи скраю, –
Неначе зіронька ясна
В імлі струмливій сяєш.
І усміхаєшся мені
Постійно загадково, –
Уже б сказала “так” чи “ні”
Нев’янучій любові…
27.07.24

ABBAcDc - мій поетичний винахід

Не був я кращим. Та не був і гіршим!
Зі стелі дивиться старенька лампа.
Насолодившись п'ятистопним ямбом,
Тепер пишу я власним семивіршем.
Я схеми підбирав - та все не ті.
Але тепер, здається, все, як треба!
Що ж! Розповім! Тут правила прості.

Як тільке зійде в небі зірка рання,
Світанок перетвориться на сцену,
Виблискувати будуть всі катрени
Красою кільцевого римування.
Додам терцет - і стане сім рядків.
У шостому рядку не буде рими,
А п'ятий з сьомим я у римі звів.

І музі, що всміхнеться загадково,
Не соромно мені дивитись в очі.
А рими чоловічі та жіночі
Чергуються тут теж не випадково.
Самі собою просяться слова...
Я б так хотів, щоб вам, безцінні друзі,
Сподобалась артурівська строфа!

«Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови».
«Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться».
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

                І
Не втихають залпи канонади
і немає вихідного дня,
щоб над головешкою громади
небо не озвучила русня.

Виє чахлий вилупок геєни,
в унісон – лакеї сатани,
а над Україною – сирени
виють серенадою війни.

Підвиває наше і собаче
як агітаційний апарат,
що з народу висунуте, наче,
і не засувається назад.

Гавкають на символи свободи
брехуни, злодії, лайдаки...
запасаємо вогонь і воду,
бо живі іще мертвечуки.

Маємо запаси повні відра,
і свічки готуємо щодня...
убиває не лернейська гідра,
а русо-азійська маячня.

Убивають цербери бульдога,
що розперезали пояси
за дешевий кусень ковбаси...

десь геракли збилися з дороги,
та на цій путі до перемоги
стоїмо, бо мусимо, єси.

                ІІ
Стоїмо, але... кому на славу?
Метикує офісна шпана,
що заслуга їхня – це вина...
та не зупиняється лукавий,
поки дійде їм, яку державу
залишає по собі війна.

Віримо, у Бога є сокира,
плаха, де Він голови зітне
нині у плішивого вампіра,
далі – у фальшивого еміра
із Оману... осудіть мене,
ні за що, якщо я, окаянний,
не вбачаю, що за цю оману
кара Божа їх не омине.

                ІІІ
Але є сміливі та уперті,
що не постояли за ціну,
як не є, а маємо померти –
це як вирок за чужу вину.
Ми були усякі... і не треба
міряти аршинами путі
до едему, де усі святі...
кожне виживає ради себе
і за того, що уже із неба
помагає іншим у житті.

Та не миряться нащадки Ноя,
бо нема ума у москаля...
.........................
багатіє міфами земля,
щоб не переводились герої,
а захисники нової Трої
викурили гідру із кремля.

07.2024

"- Мені болить.
- Мені також.
- Здається, це у нас хронічне.
- Як буде криза, то заходь.
- І ти, пильнуй аналогічно.
- Наш світ напевно на межі.
- Напевно, є межа у світу."
Мереживом дрібних стежин
Ми увійшли у наше літо.
В твоєму соці - кісточки,
В моєму - кола помаранчу.
Безмежні кола самоти,
Чисельні цяточки побачень.
Ми нерозчинні і тривкі,
Подібні чимось елементи.
Долаєм сходинки важкі,
Тамуєм зайві сентименти...
Цей день, цей біль,
Ці дні і болі,
Цей шум, цей штиль,
Ці вітри в полі,
Цей знак питання,
Ця жага,
Це сподівання.
Ця снага.
Усе, що маєм - не даремне.
А може, навіть, і священне.

Одна на березі сиділа,
тримала пензля у руках,
не мала ні до кого діла,
літала птахом у думках.
І оживали на папері
якісь сюжети, почуття…
Вона усім закрила двері,
ховаючи своє життя
у мушлю, з часу перламутру,
у плетиво дівочих мрій,
у глибину морського шутру
серед розхристаних надій.
Та між мазками виринала
мелодія, як долі скарб,
і вже сюїтою лунала
в палітрі розмаїття фарб.

СпалИ усі його листи,
Зітри нікчемну переписку.
Ці почуття... Їм не рости.
В продовженні немає зиску.

Коли розвіється той дим,
І попіл рознесе по світу,
Лиши у мареві рудім
Усю оману слів привітних.

Із тим зневіру відпусти
В незвідані чужії далі,
І на теренах самоти
Упевнено спрямовуй далі

Легку ходу. Незнаність меж
Дає основу для польоту.
Літай в думках! І мріях теж!
Не пам'ятай тугу й скорботу.


Не полишай лише свою,
Глибоку цілісність натури.
І вір у краще. На краЮ
Любові, дружби, партитури.



У музичній історії любові у кожного є своя партитура...

Незагартовані -
завжди згуртовані.

2024

Чайник весело свистів:
Воду вже закип'ятив.
Чашки радісно сміялись,
Ручкою за бік тримались.
Цукор каже: Вже пора,
Бо чекає дітвора.
І варення, і медок
Покидають свій куток.
Зі смородини пиріг
Залюбки на блюдо ліг.
Печиво вмостилось в вазу
Із цукерками одразу.
Чай Галинка наливає,
Залюбки всіх пригощає,
І ясніють оченята
Бо додому приїхав тато!

І жодних проблем. Жодних.
Лишоньки на папері…
Ми з серіала модних
Ми у своїй манері
Терпим, бо ми - терпіли
Цьомушню сленгу шана
Нами до нас вертіли
З древніх часів османа
Інколи ремонтували
Що ви, лиш на папері…
Розподілялися бали
Тільки но йшли за двері…
Свідки - живі поети
Ранішні і пізніші
Правди свої аскети
Роджені з кров’ю вірші…
29.06.2024.

Робив усе, що тільки міг,
На подив, сміх та осуд,
Але спинити часу біг
Донині не вдалося.
Не уповільнив ні на мить
На циферблаті стрілки,
Бо віднедавна час летить,
А я молюся тільки.
Ані бажання, ані сил
Нема на протидію, –
Роки розвіяла, як пил,
Стрімких годин стихія.
26.07.24

Увечері хотілося співати,
Доповнити червневі голоси.
В легких обіймах спогадів крилатих
Прийняти чари давньої краси.

Що буде далі - більше не питати
Та під кущем сховатись від грози.
Крізь колір жовто-білої сонати
Побачити відтінки бірюзи.

Але життя незграбне та жорстоке,
Далеке від колишніх іменин,
Надію віддаляє з кожним кроком.

Пройшло повз мене стільки теплих днин!
Як смішно! Попри вивчені уроки
Наївний хлопчик рве собі жасмин...

Більше не повернуся, не чекай
Мене, і погляд дивний мій, і сміх.
Вже час, я ставлю крапку, пробачай,
І замість сонця на душі йде сніг.

Занадто довго, хибно, лицемірно
Плелося між тобою й мною павутиння.
Не кращий обраний був спосіб,
Розплутую його ще й досі.

Надалі попрошу, дай ще часУ,
Я відійду і знов буду відкрита до нового.
З часом відпустить, знаю, не брешу,
Але забути зараз все — немає змоги.

Бач, костюм у труну як влитий?
І баланс, і фасон - все вірно.
А доокола часу крихти,
Одиноко між ними, зимно.

Без корабликів-мрій причали,
Тиша - кісткою, болем в горлі.
Радість світла - в зубах печалі
Ширить ікла земній юдолі.

Хочте - вірте або не вірте,
Чи слова ці сприйміть за жарти:
Я - антихрист. І я - Спаситель,
Розривають гріхи і святість.

Флейту важко робити з гільзи,
Чи ліпити добро з халепи.
Пензлем чорні малюю висі,
А насправді - веселку в небі.

А орда - за рікою, adsum,
Руки вкриті липким карміном...
Колять жалами крихти часу,
Одиноко між ними, зимно...



Adsum (тут, присутність - лат.)

Не варто зопалу звірятися в любові,
Щоб на одкош, бува, не наразитись,
А ліпше намір перелити
В досі ніким не чуте слово
Чи в барви трепетно втілити,
Чи деревцем пустелю звеселити.
І як вона замилується словом
Чи прикипить до полотна твойого,
Чи спеку перебуде в тіні крони,-
Вважай, що прокладаєш стежку до Любові.

Вітер грає у краплі, гості
Позіхають моїм мовчанням.
Вони грають сьогодні в кості
На зеленім сукні печалю.

Розкладаю весь час пасьянси
Без потреби, автоматично:
Нема сенсу, це надто ясно,
Але туга мені не личить.

Легкість думки і швидкість рухів,
Звичка жити незвично вільно,
Примха зору, омана слуху, -
Я готую весняне зілля:

Жовті травники, перші трави,
Русі коси, біляві риси.
Йти від мене - це ваше право.
Моє право - збирати смисли.

Монотонно веселі будні,
Невиразно щасливі очі.
Неодмінно, постійно - бути,
Але іноді я не хочу.

Прокинувся малий Грицько, продер оченята.
Уже сонечко звисока зазирає в хату.
Почав кликати бабусю, але та не чує.
Вже, мабуть з самого ранку в дворі порядкує.
Одяг штанці та й скоріше вискочив до двору.
Глянув, а бабуся, справді на городі пора
Та ще й лається сердито. Про кого – не знати.
Побіг Грицько «добрий ранок» бабусі сказати.
Біжить між рядів картоплі, бурячки минає.
Уже чує, кого саме так бабуся лає:
- От же, кляті кроти, бач як весь город порили.
Помідорки потоптали, соняхи звалили.
Не город, а одні діри. Багачі прокляті.
Нащо було чужу землю собі забирати?!
Тут Грицько озвавсь до неї: - Добрий день, бабусю!
А чого з самого ранку ти уже не в дусі?
І чого кротів ти лаєш й багачів згадала?
Розкажи, чого з кротами ти їх поєднала?!
Усміхнулася бабуся, як онучка вздріла:
- Ти прокинувся нарешті, мій онучку милий!
Ще не вмився? Ходім скоріш з городу до хати.
Буду тобі до сніданку стола накривати.
Свіжу кашу наварила, вже стоїть, чекає.
Пиріжечки у духовці уже допікаю.
Як поспав? Набігавсь вчора, звечора зморило.
Повечеряти гарненько ледь стачило сили…
Поки Грицько сьорбав кашу, бабуся дістала
Пиріжечки із духовки, молочка налляла.
Пиріжечки ще гарячі та ж смачні нівроку,
Вхопив зразу, вкусив шматок із одного боку.
Молоком запив, гаряче аби остудити.
Прожував та й до бабусі почав говорити:
- Так що там було з кротами? Ти ж не пояснила.
Чим же багачі городу отак завинили?
А бабуся пиріжечки в миску викладає:
- Та історія коріння дуже давнє має.
Ще мені моя бабуся колись розпові́ла,
Як ото в селі одному було колись діло.
Жили, кажуть, в селі тому бідний і багатий.
У бідного один наділ, а в того – багато.
Та один наділ із бідним межував у нього.
І так вже воно складалось у бідного того,
Що засіє він наділ свій і у нього вродить.
А багатий, як засіє – то не все і сходить.
Схотів багач у бідного наділ відібрати,
Щоби всю родючу землю під собою мати.
Силою забрать не може, хитрувати взявся.
Взяв півлітру, до сусіда, до свого подався.
Взявся його умовляти зміняти наділи:
- Я – говорить,- хочу мати собі поле ціле.
А то твій наділ моїх два навпіл розділяє.
А я тобі для посіву зерна виділяю,
Ще й засію, якщо хочеш…Погоджуйся, друже!
Хоча бідному мінятись хотілось не дуже.
Та ж заманливо. Погодивсь. Хоч сказав при тому:
- Сіяти на своїм полі я не дам нікому.
Сам засію. Домовились. Хреста цілували
Та ім’ям Христа ще й клятву при тому давали.
Засіялись. Як не дивно, в бідака вродило.
Стоїть, як стіна пшениця. Набирає сили.
А в багача на наділі, що видурив в того,
Де-не-де лише пшеничка. Не збереш і того,
Що засіяв. Багач со́бі став волосся рвати.
Та й надумав тоді землю назад відібрати.
Каже бідному: - Нічого і знати не хочу.
Це наділ мій. Не смій мені голову морочить!
- Та ж ми, наче, домовлялись та клялися Богом.
А багатий своє править: - Не знаю нічого!
Як мені не хочеш вірить, то завтра ізрана
Разом підемо на поле, над межею станем
Та й спитаємо у Бога, нехай він розсудить.
Бідний лиш знизав плечима: - Нехай так і буде.
Та й пішов собі додому спати-спочивати.
Багатій же серед ночі прихопив лопати,
Узяв сина-здоровила – ледацюга знаний.
Лихе, підле та шкодливе. Тож удвох старанно
Серед бідного наділу викопали яму,
Зверху її настелили гарненько гілками.
Син заліз у тую яму, а батько повчає:
- Гляди ж сину, коли завтра раптом запитаю:
Чия земля. То ти кричи: «багатого поле»!
Дурний бідак не відніме земельку ніколи.
Прикрив яму соломою та й подавсь додому…
Вся зібралася громада на полі отому.
Всім цікаво, як розсудить Господь оту справу.
Багатій всміхнувся хитро, капелюх поправив
Та й давай тоді кричати: - Скажи но нам, Боже,
Цей наділ мій по закону чи бідного, може?!
А із поля середини голос долітає:
- Твоє поле, бідний права на нього не має!
А тут раптом над юрбою одізвався голос:
- Ви не слухайте хитрюгу – то бідного поле!
Стоять люди та слухають, а голос лунає.
То із неба сам Господь Бог до них промовляє.
Розказав, як було діло, а далі і каже:
- Раз зламав багатий слово, то хай сім’я враже
Сидить тепер під землею, доки й сонця світу!..
Отож, кажуть, кроти кляті й повелися звідти.
Риють нори під землею, на сонці не ходять,
На городах та на луках тільки людям й шкодять.

- Учись язик тримати за зубами! -
Повчає внучку бабця знов і знов.
Та ж язиком лопоче - меле днями.
Лише регоче. Їй усе одно.

Сміється внучка: - Це я зрозуміла.
Чому ж зітхаєш, бабцю, ти при цім?
- Бо поки ти, як я, навчишся, мила.
Вони вже, певно, випадуть усі.

25.07.2024

Під завалом стеляться недолі
По ефіру стелиться печаль…
Повернули хлопців із неволі…
М’ясорубить… м’ясоруб… На жаль
Третя вже неспокою річниця…
Всоте вже розхристаний… Не сплю.
Ну а що як тільки все це сниться?
Тут же звідкілясь почулось: — Сплюнь…
29.06. 2024.

Співали колискову цвіркуни.
Дзвеніло в травах їхнє стоголосся.
Й допоки не змочили струн у росах,
Їх галасу ніхто не зупинив.

Цвірчали так, що хвилю голосну
Заплескувало у вікно відкрите,
Бо дружнім хором проводжали літо,
В якому вчора серпень промайнув.

Підсушені на сонечку смички
Боки завзято терли їхні струнні.
І слухали закохані красуні
Партнерів музикально - беручких.

Так до світання і сюрчала ніч,
Занадто голосною колискова
Була сьогодні, лиш роса ранкова
Скінчила співи цвіркунячих стріч,

Де в ніжності шовкового тепла,
У шелесті осінніх трав духмяних,
Остання мить побачення настане
Й кохання скрипаля згорить дотла.

Мені докоряє минуле
За лінощі часті тоді,
Коли молодий здоровуля
Не втомлював душу в труді.
Мене звинувачує совість
І докір постійно гризе
За те, що свою безгрошовість
Посіяв на поле чуже.
Мене непокоїть сумління
І соромно дуже стає
За те, що в кількох сновидіннях
Побачив я щастя своє.
Мені набридає досада
І в розпач впадаю, бува,
Але я щасливий і радий,
Що з літер складаю слова.
25.07.24

Танцює чергова весна,
Зелена, ніжна, запашна.
Сьогодні бачив я з вікна
Яскраві квіти.
Летять світанки молоді...
Усе найкраще у житті
Давно прожите.

Дієз - фантазія. Тягар.
Позбавитися цих примар
Сухий, безжалісний бекар
Не дозволяє.
Як міг, я будував свій дім -
Немає затишку у нім,
Надій немає.

Мізерні залишки тепла,
Уламки райдужного скла
Зібрати так і не змогла
Примхлива доля.
Чекає літа клен стрункий...
Слова, пропущені дзвінки -
Це тільки ролі.

Спекотне літо у турне
Вже не запрошує мене.
Кого тепер наздожене
Мрійливий лірик?
Давно згорів останній міст.
Усе життя - коту під хвіст!
Невтішний вирок.

Дивися, кохана, он там вже немає берега,
Немає морського повітря, ні віддиху хвиль,
Там самотній маяк обступили зелені дерева,
І у ніч він без світла, намарно у полі стоїть.
Я подам тобі руку — ходімо нагору поглянути,
Як далеко вдивляється вежа цього маяка,
Ніч ховає його, огортає світанок туманами,
Там лінза Френеля розбита і світла нема.
Ходімо по сходах, що ветхими стінами тягнуться
Спіраллю перила закручують погляд у вись,
О як прохолодою віє і вниз осипається
Історія кроків, що тут відлунали колись.
О боже, поглянь! Він і досі промінням розходиться
Він лінзами крутить, кружляє і вказує шлях,
Там море шумить і русалки у ньому водяться!
Невже ізсередини дражнить нас ветхий маяк?!
Оптична омана, облуда, навмисна, розгойдана,
Бурхлива уява змальовує чайок вгорі,
А спускаєшся вниз — бачиш поле, за край намальоване,
І самотній маяк, у якому відсутні вогні.

20.07.2024

Із Юза Алешковського

Раді́ю я (так само, як природа),
хильнувши в товаристві двох бурмил:
Цей день люблю, як День оленевода
чи свято наших грізних Збройних сил.

Фарбують яйця десь у різний колір,
а я – лише в червоний (з нами Бог!),
й несу кудись в руках у дружнім колі,
як символ наших славних перемог.

Сьогодні яйця з тріском розбиваються,
у дзвонах чутна Господу хвала,
пролетарі усіх країн єднаються
навколо великоднього стола.

Дзвенять ножі та склянки недаремно,
щекоче ніздрі запах калачів,
крізь стрій пляшок побачити приємно
ясні́ обличчя навіть стукачів.

Брати́ всі люди! Обійму китайця,
й від мене – хай своїх вітає дам!
Мені віддасть він власні жовті яйця,
свої червоні – я йому віддам.

Оті всі бомби ядерні – нечисті,
не задля них Христос зійшов з хреста.
Тож відчепіться, і́мперіалісти,
від нашого воскреслого Христа!

Так поцілуймось, добра перехожа!
Пробач мій науковий інтерес.
Ми на людей стаєм поволі схожі...
Давай іще! Воістину воскрес!

(2024)
еееее

Ти мрію здійснюєш,
Продовжуй, говори.
Ти - келих моїх спраг,
Наповнений напоєм,
І страшно так і млосно із тобою.
У грі заграв
Кохаються світи.

Але болить втискати нігті в кров,
Коли примхливо ти стуляєш губи,
І вся моя розпалена любов -
Розбитим кришталем мені на груди.

Таврована відчуженням твоїм.
Давно уже.
Навіщо повертати?
Стуляєш губи, я - тамую біль.
Продовжуєм
З тобою розмовляти.