Голосника тріщали кості
У слухачів замкнувся слух
Штовхалась Осінь на помості
І хтось од радощів опух…
Роззяву вітера зігнуло
Що сам з собою белькотів
А ти, обпершись на минуле,
Чекав про себе кілька слів…
17.11.2024.

Не карай мене, Боже, в гніві й люті своїй.
Над нещастям моїм, змилуйсь, Боже.
Уздоров мене ліпше: в дрожі кості мої.
Повернися до мене і душу мою уздоров,
Адже пам’яті в смерті нема,
А в пеклі як подякувать зможу?..
Я стомивсь од нічних стогнань,
Cльозами просякнуте ложе.
З досади на ворогів око зітліло.
Одступіться од мене, злочинці, усі як один,
Бо Господь почує і прийме мої слізні молитви.
Присоромлені й налякані будете ви
І од мене відступитесь притьмом.

Що там не кажи - життя чудове!
Є у ньому радісні моменти.
Я тепер - махровий Казанова,
Колекціоную компліменти.

Я не знав: відчую незабаром,
Вийшовши з будинку необачно,
Поцілунок разом з перегаром
Від брудної п'яної жебрачки.

Не поп-зірка я, не науковець.
Шлях долаю свій до магазину.
Пристрасно зітхає: "Гарний хлопець!"
Продавчиня з відділу свинини.

Ось виходжу плавною ходою,
Вимовив пароль "абракадабра".
Раптом прибиральниця за мною:
"Хлопче! Будеш мій! Набридла швабра!"

У гучній життєвій веремії
Бути Казановою непросто!
Осторонь стоїть, про мене мріє,
Стогне жіночка під дев'яносто.

Йду на сайт цікавий та великий...
Стукіт в голові - відлуння пульсу.
Хочу бути справжнім чоловіком,
А мені - "плати та реєструйся!"

Сам собі я наливаю бренді...
Завтра буде краще! Вірю слову!
Залишився в морі компліментів
З довгим носом. Справжній Казанова!..

Щебече ластівка… щебече
Заслухавсь вітер, зліз із хмар
І відкотив могильний вечір
І вийшов з церкви паламар…
Стояли й слухали молитву
Таку молитву з молитов
Весною й літечком сповиту
Немов рождалися… немов…
16.11.2024.

Забув про сни і мало їм,
І легко збуджуюсь щоденно,
Бо привела навічно в дім
Безсоння хміль і шал натхнення.
Ще стільки пристрасті ні в кім
Не проявлялось безнастанно, –
Вона кипить в єстві твоїм
І парко дихає коханням.
Немов за блискавкою грім,
Сную постійно за тобою
З тих пір, коли наповнивсь дім
Твоєю чистою красою.
04.12.24

Хоч кричи, хоч вішайсь — сенсу нуль…
( Пам’ятайте батькові поради… )
Дрихне гарно втомлений пітбуль —
Втіха наша кожної розради…
Настрій нижче плінтуса… Приліг,
Дивиться з-під лоба і бурмоче:
«Викинь свої крики за поріг
І зривати горло перехочеш…»
Перемкнув сплановані дзвінки…
Перетяг пітбуля до каміна…
І в очах побачилось ги-рр ги-рр —
Наче фікус пишний Бенджаміна…
16.11.2024.

Накинула зима мереживо на віття.
Розсипала сніжинки, ніби білоквіття.
І закохала очі сині в карі.
Благословляли з неба світлість хмари.

І сніжно-біла ніжність пудрила обличчя.
Здавалося, яскраве миготіння кличе.
В магічні ті обійми теплі-теплі.
І не зламать кохання того щепу.

Воно зростає навіть в сильні заметілі.
Печалі перетворить в справжнє диво-мливо.
Розтоплять лід гарячі поцілунки.
Складе зима "люблю" із візерунків.

Єднаймося… дорогою у прірву,
в яку ота своло́та нас веде,
бо но́ве «мінісерство»* – нову ви́рву,
даруйте міну нову, закладе́…**

Єднаймося мерщій, аби спастися,
аби урятувати хоч дітей!
Як довго ще ми будемо трястися,
заручники примарливих ідей?!.

* * *
Занедбана земля всі соки віддає ...
червона рілля, золота пшениця ...
вчорашнє сонце спить і не встає ...
йому напевно щось приємне сниться ...

Дозволь, я ляжу поруч на траву...
погладжу ніжно променів волосся...
Ти є на світі, значить я живу...
Хоч разом жити нам не довелося...

Чому в далекій юності дівчата
Усмішки дарували не мені, –
Чому донині болісно гадати:
Чому холодні квіти весняні?
Чому комусь блакитним цвітом рясту
Вкриває доля обрані шляхи,
А я лиш терну прорості голчасті
Підошвами вчуваю навкруги?
Чому робив зусилля титанічні,
Щоб заслужити на увагу тих,
Що потім будуть снитися довічно
І мандрувати по сторінках книг?
Чому слідом за тим травневим громом
Така взяла в обійми самота,
Що сумом щедро впоює потому
В минувшину утоптані літа?
Чому в душі закоханій в прекрасне
І пройнятою втомою від рим,
Палка любов ясниться та не гасне,
Усупереч всім спогадам сумним?
Чому?..
03.12.24

Їй би в матріархаті народитися годилось,-
Од ласки й доброти з десяток мужиків зомліло б,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мерехтить стежинка,
Спитаю в Господа про те, що стільки літ ношу:
«За дар який Ти дав мені таку ж бо дивовижну жінку?»

Іноді вірш скидається на неприступну фортецю,
І його ні мечем, ні облогою — ніяк не здужати,
Слова атакують інші слова на серці,
Чорніє земля, а фортеця тримається мужньо.
На схили театру війни приходять союзники
Тримають герби, що в девізах минулих класиків,
І знову на штурм під звуки військової музики,
І знову у відступ з побитими вщент кірасами.
Небо чорніє від диму, заходиться грозами,
Слова виглядають з бійниць загартовані смертю,
А краєвид обростає осінньою метаморфозою,
Фортеця ж стоїть, і стоять бастіони уперто.
Генерал розуміє — в цій битві йому не виграти,
Жаль, стільки слів полягло, під ворожими стрілами й списами...
Він кидає погляд на пагорб, сумний та приречений,
Залишаючи вірш, що ніколи не буде написаний.

01.12.2024

Ця осінь повела мене з собою,
Бо я ж таки Поезії солдат,
І восени я став лауреат,
Забивши на тривоги та відбої.

Пегаса осідлавши у політ,
Ця осінь повела мене з собою.
Домінувала в небі наді мною,
Помолодівши на десяток літ.

Навіяла мені чудові сни --
О Боже, стала Музою новою!
Ця осінь повела мене з собою,
У образ перевтілившись весни.

Кларнети нам заграли і гобої,
У Харкові всі видохли ждуни,
Хуйла забрало пекло Сатани,
Ця осінь повела мене з собою.

2 грудня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

На порядку денному тривоги
І якого біса, звідкіля?..
Тільки відштовхнешся від порога
Згадуєш потвору-москаля
І сердешно шлеш йому прокляття
По-іменно ен-но сотні раз…
Хлопці — дорогесінькії браття —
Зупиніть маскви звіринний сказ
Нагадайте їм про Ворзель й Бучу
Не шкодуйте пороху й шаблюк
Фе-ес-бешну хвору закарлючку…
Словом, перемелюйте як сук…
16.11.2024.

Є в пам’яті миттєвості війни,
Що блискавками чиркають до смерті
І освітляють вибухами вперто
Ослаблені бідою й страхом сни.
Є в пам’яті миттєвості війни, –
Вони повз мене не проходять мимо,
А щодоби стоять перед очима,
Пояснюючи з’яву сивини.
Хоч на чім світ побачене кляни,
Вид крові й сажі вічно не зникає,
Лиш більшає число страшних мозаїк –
Зображень всіх миттєвостей війни.
02.12.24

 
чи суттєво — позбутись ніг
адже люди завжди порядні
і навіщо ж тобі перейматися
як заходять сюди з полювання
закинути в себе пиріг
 
чи суттєво — втратити зір
славна праця є для осліплих
і люди порядні й чутливі
як сидиш на терасі замріяно
звернувшись обличчям на світ
 
чи суттєві — ті сни фронтові
трохи вип’єш, забудеш проблеми
і не скажуть що ти шалений
знатимуть, за вітчизну ти ратував
навіщо морочитись їм
 
 
 
 
 
 
 
 

Я думав, Десно, не тутешня ти,
Бо ж так несешся-рвешся по рівнині,
Так безнастану крутиш течію свою
І береги нещадно крушиш.
Я думав, Десно, десь з далеких гір,
Коли ще на Землі дива вершились,
Ти вийшла якось на слов”янський слід,
А повернутися додому не зуміла.
Я думав, Десно, те і се про тебе,
Допоки не схилився над собою...
...Які ж до зойку схожі долі
Трапляються в людини і ріки.

Осене! Вже йдеш? А як же я?
Я ще не надихався тобою,
Не насолодився гіркотою
Серед почорнілого гілля...

Осене! Затримайся! Не йди!
Свій останній бал даєш сьогодні...
Залишаєш знов мене самотнім...
Скільки ще для мене самоти,
Болю, непочутих щирих слів
Ти преберегла у передзим'ї?

Вже помер на перехресті рим я,
А, можливо, зовсім і не жив.

Той омріяний займенник "ми"
Залишився тільки у баладах.
Холодно. Тридцяте листопада...
Я боюся темної зими!

Ще одне пересічне ім'я
Загубилось в темряві розлуки.
Хто мені зігріє серце й руки?
Осене! Вже йдеш? А як же я?

З усіх на світі тих прикрас,
Що мав за честь тобі дарити —
Був блюз космічний, був і джаз
І їх, нажаль, не повторити…
Тож дяка Богу і тобі
За час такий, і за можливість…
Поміж усіх причуд - робіт
І нот, ти — Нота найважлива…
Ще на оглядинах листа,
У суперечках щодо ритму,
Вже зрозумів: ти саме та
І я, з того ж, метеориту…
Для долі виділений час
І пра пра пра прадавній спосіб…
Бо травень є той самий джаз…
А блюз і ти — та сама Осінь…
15.11.2024.

Із бабусею онучка із гостей вертає.
Уже темрява надворі, нічка підступає.
Зорі всіяли все небо, підморгують, наче.
А онучка розпитує про усе, що бачить.
Врешті, і до зір дісталась та стала питати,
Як оте чи те сузір’я треба називати.
А бабуся пояснює, як то сама знає:
- То – Чепіги, он три зірки – то Косарі сяють.
Онде Тур, а за ним Квочка своїх курчат водить.
Онде Хрест, а отам Дівка за водою ходить.
А он Ківш Малий, дивися. Хоч люди, буває
Його деінде ще Возом також називають.
- А і, справді, на ківш схожий! Тому й так назвали?
- Ну, бабуся мені якось ще розповідала
Історію дуже давню. Можу розказати?!
- Звісно, розкажи, бабусю! Я теж хочу знати!
- Колись давно, а де саме – то ніхто не знає,
Сталася страшна посуха у одному краї.
Дощів не було вже довго, сонце попалило
Все навколо. І озера, і річки зміліли
Та й висохли. Не стало водиці,
Бо вода повисихала, навіть у криницях.
А без води, сама ж знаєш – усе пропадає.
Та без води і людина скоро помирає.
Тож і люди і тім краї стали помирати,
Бо води ніде не мали і краплі дістати.
А жила у тому краї вдова, яка мала
Одну доньку. Якось вранці вдова та не встала,
Бо вже сил зовсім не мала, сильно захворіла.
Одно тільки в доньки «Пити!» постійно просила.
Жаль доньці своєї мами, взяла ківш у хаті
Та й подалась по дорозі води пошукати.
Де вона її шукала, то ніхто не знає,
Але скоро із водою назад повертає.
Несе ківш водою повний, боїться розлити.
Не п’є сама, хоча їй теж так хочеться пити.
Аж тут лежить на дорозі чоловік безсилий,
Помирає. Вона його трохи напоїла
Та від смерті врятувала. Й далі полетіла.
Але знову по дорозі ледь живого стріла.
І тому дала напитись. Далі другий, третій…
Сім людей порятувала вона так від смерті.
Зосталося води в неї ледь на дні самому.
Несе вона ті залишки у ковші додому.
А втомилася ж страшенно, сіла спочивати
Та й незчулася, як скоро почала дрімати.
А ківш той же біля себе на землі тримає.
Коли тут якийсь собака мимо пробігає.
Побачив в ковші ту воду та й хлебтати кинувсь.
Потягнув до себе писком та і перекинув.
Тільки ківш той перекинувсь, вилетіли звідти
Сім зірок великих, онде, бач, на небі світять?!
А слідом одна маленька, Ковшом в небі стали.
Бо ж вона сім душ від смерті була врятувала.
А маленька зірка, кажуть, то душа собача,
Що той ківш перевернула. А Господь побачив
Щирість дівчини малої всіх порятувати.
Послав хмари, щоби край той дощем поливати.
Отак скоро у тім краї життя відродилось,
І сузір’я Ківш на небі, кажуть, появилось.

Вже перший сніг. Хіба він не прекрасний?
Мрійливий вечір в сяйві ліхтарів.
Сніжинок рій, кружляючи у вальсі,
Спадає білим пледом до землі.

Зима на повну нині розійшлася.
Ніхто б її спинити не зумів,
Однак раптово, так несвоєчасно
Принесла холод, лід і заметіль.

Не знаю, що це — смуток чи розрада.
Тепло в душі б нам тільки зберегти.
Не перший сніг... Усе в житті минає.

Мине зима, як осінь перед тим.
Розтане лід, неначе у бокалі,
Прийде весна, повернемся і ми.


21.11.2024 - 01.12.2024

Г-рудень голубить забуті тумани,
Р-ясно і густо вляглися старі,
У-смішка зимна. Суцільним обманом
Д-ихає простір на землю-таріль.
Н-і, не розсипала зимонька бісер.
Е-х, потерпи, щоб пройти лабіринт.
В-ипрями спину, підтримає кисень.
І-гри грудневі - запущений ринг.

Т-руться тумани журбою і сумом,
У-пряж ілюзій порветься, як нить.
М-ла тимчасова зникне у думці,
А-нгел крилатий усе засріблить.
Н-іжно пригорне засмучену душу.
И-ч, затуманило, - звіє за мить.

Повільно ми гаснем мов з воску свіча
Що в темряві нас веде безвідказно
Щастить, коли ця свіча не одна
Якщо одна— то світло навіки погасло
 
Летить попіл сигарет, дим
В пітьмі чийсь силует, а свічка гасне.
Той силует собі мовчить, немов би марево безсоння
А вогник гасне й мерехтить мов ніби сонечко з просоння
 
Той силует уже не сам, їх декілька стоїть в пітьмі
Вони чекають як один коли настане їхня мить...
Коли помре моє везіння, коли учухнуть голоси
Які тримають в цьому світі таких як я й таких як ти.

Їх більшає навколо мене, хоч коло крейдою малюй
Та не врятує це від смерті, хоч ти молися і чаклуй.
Свіча все гасне, мерехтить, летить нетлінний попіл сигарети
В кімнаті цигарковий дим приховує в собі всі силуети.
 
Усі вже сплять—попи, сани
І ніби завмерли чорти, але один не завмер досі
Це Люцифер в людській подобі.
Заходить чітко, кроки тихі, приємний голос, це так дивно
 
У божий храм заходить сміло, адже від нього лиш одна
Лишилась назва в цих стінах.
Упрямий погляд, сині очі
Бліденька шкіра «все що хочеш» каже зроблю.
 
А я сижу ні кроку вліво
І навіть погляд не підняв
Мовчу, чекаю ще що скаже
А він мовчить ніби не зна що і додати
 
Присів на стільчик... й гасне свічка.
Від погляду його нетлінний згасає факел
 Питає—бачиш? І знову видно
У тьмі усі страхи на світі, пітьми всі діти
 
А мені байдуже—сижу, нікроку вліво...
Питаю—є сенс жити в світі?
Ти розкажи, ти ж Сатана
Ти знаєш таємниці всі єства
 
Сховались монстри, запалала одна свіча
А Люцифер мовчить та погляд свій сховав
Не знаю я ваш сенс єства
Ви тут лиш мучитесь на світі, і ні тортури й пекла муки
Вас не лякають хоч і будуть ці муки вічні...
 
Кладе долоню він на стіл, на ній червоний перстень блище
І нам до ранку ближче й ближче, уже світає.
І дістає нетлінну книгу
Їй ніби вже багато літ, обкладинка пилом покрита
Й пошарпані в ній сторінки.
 
У ній вся наша боротьба... її писали переможці
Ми в ній злочинці і каторжні у нас діла.
І дістає в мить Сатана стареньку книгу.
 
Це була Біблія моя, вона мені як сенс життя...
Гортає книгу Сатана, «а все ж було зовсім не так...»
І замовкає. Скупа сльозинка потекла...
Він каже—сенс життя у тому
Щоб шось залишить за собою
І щоб це щось відображало
Тебе самого… ти ж все сумуєш...
Я—каже—знаю, чом сумуєш
Бо ти ще досі не відпустиш...
Гортає далі сторінки
Не зможу я тебе забрати
Бо ти свою душу продати
Вже умудрився, не мені
А тій дівчині чорнобровій
Та не кохатиме вона
Тебе, окаянна душа
Тож це без сенсу...

Коли на старості зубожів
І так ударився в плачі,
Що вже обмінювати можеш
Усе, що маєш, на харчі,
То не міняй лиш тільки совість
І з горя гідність не продай,
Бо не отримаєш натомість
Довгоочікуваний рай…
01.12.24

Котись ти покотом котило
Та будь куди собі котись
І пам’ятай, що ти мудило
Муд-муд… муд-муд, нацокотись
І зачекай у закуточку
Ну як тобі? Нацокотів?..
Ковтни ковточок кип’яточку
У приспів цокоту без слів…
14.11.2024.

Я ліг під снігом. Сивина
Укрила ліс, немов нірвана.
І шквал вітрів не промина.
Ледь видних постатей омана.

Я ліг під снігом. Сон віків
Мене штовхає до безодні.
І ключ від тисячі замків
Згубився у вітрах сьогодні.

26 грудня 2020

Рік ходила, два ходила, да усе намарне.
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий. А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать не в змозі?
Рік ходила, два ходила...П’ятий вже минає...
Колись хлопці залицялись, зараз оминають.
Через сад-виноград ходила по воду...
...І кому ж я віддала молодість і вроду?
Він і п’є, він і б’є, і табаку нюха,
Погляда на молодиць і мене не слуха…

P.S.
Де горує не любов, а лиш перебірки,
Там розплата отака: од бублика дірка.

Для щастя треба зовсім небагато:
аби за п’яти не хапав мороз
і шлунок не точили мишенята,
та вчасно підоспів… анабіоз.

Невиліковно не хворіли діти,
за шиворот не капала сльота
і ворожнеча не гуляла світом,
а ще – аби… Аби була ота…

Ота, що душу бунтівну зігріє.
Не тілом… Щастя вже, як вона є!
Яка дарує заповітну мрію
і береже усе єство твоє.

Той, хто розуміє друга,
Розділяє думку і світогляд,
Не самотній в темній смузі,
Бо єдиний з другом має погляд.

Гріє серце дружба вірна,
Солідарна у переживаннях.
Щира, віддана і нерозривна,
Вирішить ураз складні питання.

Справжня дружба - справжнє щастя.
Спільність інтересів і довір'я.
Серцю зраненому ласка,
І народження її в сузір'ї.

Дружби значимість приємна,
Мов яскраве сонце, а не сутінь.
У прихильності взаємній,
У духовній близькості вся сутність.

З давніх давен відгукнулось забуте
І не про сонях і не про рапс…
Всі ті рядки «червоної рути»
Зястряли в душі, але тут не про вас…

Здавніх давен засівали місцину
Я б запитав: - чим, і для чого?
А, врожаї… як власну провину —
Звозив не кожен, забувши про Бога…

Здавніх давен, й до цієї розмови,
Охоче навчались терпіти…
Друже, про що?.. по вінця вже повен
Знову забуте… це ж треба так вміти
14.11.2024.

Анатолію К...
Минають дні, проходять тижні,
Зникають місяці й роки, –
Любити треба нині ближніх,
А не водити балачки.
Хоча ніяких заохочень
Ніхто для тебе не припас, –
Любов надалі не відстрочуй
І онімінням не проймайсь.
Тоді добро добром озветься
І, попри з відстаней заслон,
Ти відчуватимеш, як серце
Стукоче з іншим в унісон.
30.11.24

                    І
Гадаю, що нікого не забув,
але уже ніколи не побачу.
У часі розминулися і... наче,
у просторі блукаємо. Я чув
не раз у тому світі, що минув, –
немає часу і... терпи, козаче.

                    ІІ
Надії наші, мрії і літа
спресовані в одне гаряче літо,
а далі піде осінь золота,
а там зима... нема кого зігріти,
нема кому. Історія проста –
вертаємося до старої ери,
бо та, що є, давно уже не та:
арійцями себе рече орда,
азійці риють бункери-печери,
Європа, як усі місіонери,
повію навертає до Христа.
Історія збиває з пантелику,
еволюціонуючи назад,
та не у рай і не в едемський сад,
а в комунізм... до кам’яного віку
і як то прикро буде чоловіку
узріти первіснообщинний лад.

                    ІІІ
Кінець землі затіяли кацапи,
корейці і китайці заодно,
аби Європу витерти із мапи,
готові до найгіршого давно.
Не буде того, що було раніше,
а інше починається здаля –
вбиває опромінення кремля
усе живе. І це ще не найгірше.
Імперія бикує як теля
і меншає на світло у землян,
а темної матерії все більше.
Але у поті і крові чола
постане Україна на дозорі
і байдуже, яка вона мала
на мапі світу в радості і горі,
показуючи іншу точку зору
на всі події у горнилі зла.

11.2024

                І
Де-не-де новішає епоха
і місцями стаємо людьми –
додаються звивини потроху...
розуміють слуги-скоморохи,
що земні господарі – це ми,
що не їм і сіяти, і жати,
і заради спокою душі
бур’яни косити на межі...
гинути усім ще ранувато
за несонцесяйного ґаранта,
тричі ухилянта, заодно,
генія дебільного кіно
в ролі узурпатора закону,
полководця п’ятої колони,
що не втік, рятуючи гузно,
циркача політики на дроті
і слугу диявола во плоті,
зрадженої нації отця,
не лоха, любимця ідіотів,
у яких є віра – до кінця
бути за, коли розумні проти.

                ІІ
Не посилять армію бомжі,
а проекти стійкості народу
на землі палаючого сходу
оголяють наші рубежі.
Озвіріли, ласі до ясиру
сучі діти – плем’я сатани,
та опам’ятаються й вони, –
як нема гарантії для миру,
так не буде шансу для війни.
А коли покінчимо з війною,
оберемо владою новою
в офісі, у Раді – на ура
не паяца, юду і кнура,
а національного героя,
волонтера, воїна добра.

                І
Не усіх помилує Феміда,
але є ще місце у гіллі...
і для опи є, і для сусіди
лобне місце на його землі,
і злодії є, і шалапути,
брехуни, і необхідне зло...
та зотліють як сухе зело
яничари, виродки-манкурти,
а майбутнє наше на крило
візьме не Європа, а село...
............................................
якось буде, бо не може бути,
щоб ніколи якось не було.

11/24

Небо, хмарами балухате,
Снігу щільний пустило рій.
Він узявся вербі старій
Чорні репини білувати.

Хутром білим укрив гілляку,
Що відламана з літа ще,
Й стала схожою на плече -
Умостився на неї м'яко.

Притрусилися мокрим снігом
Листя скинуте, будяки,
Барбарису підвіс тонкий
З недокльованим сердоліком.

Біло стало в окрузі, чисто.
І верба ніби не стара,
Пораділа з нових убрань.
Ще якби їй піднять намисто!

Скажи мені чому так млосно
Неначе в клітку всадовили
Лишивши праведної сили
І гнівно так одноголосно…

Ну не прогнувся, і не вгодив
А як же я міг поступитись?
То краще може би втопитись —
Навряд чи витягли б з води…

Скажи мені, а в чому сила?..
У безрозмірних їхніх жорлах?..
Жаль не дослухав «ваньку дорна»
І вкоротив запас тротила…

Тако би встрітить би свинюку
Посеред млосного подвір’я
Не залишилось би і пір’я…
Хіба довіритися внуку?
13.11.2024.

Не сплять вітри, шугають поза лісом,
Сміється день, охриплий з холодів.
Калини кущ з червоним дармовисом
Ховається між велетнів-дубів.

Усі стежки замовкли попід листом,
З боків їх оберегом є трава.
Кущі шипшини зі своїм намистом
Знов терен обнімає й кропива.

Застигло все у вічному чеканні
Після зими строкатих перемін.
Тому в осіннім сірому світанні
Я чую весен ранній передзвін.
28.11.24

Чую, на жаль, і бачу,
Вулицею ідучи, -
Тужне: Гей, плине кача...
І голосіння, й плачі.
Вдягнені в темне люди,
Прапором вкрита труна, -
Братися за розсудок
Досі не хоче війна.
Розпач, страждання, сльози
Переповняють село, -
Виконало погрозу
Смерті не знищене зло...
29.11.24

… українців де краї
Бог дав разом два киї*,
їх тримає Київ-град –
стольне місто всіх громад…

… жезл**, чи посох, або шест –
для народів сили жест,
влади символ, булава** –
шлях здолай - наш голова!

… а небесний жезл*** Христа
покоряє всі міста:
хоч де станеш – Він там Є,
бо Пасе життя твоє.

… хто тримає у руці,
як правитель, жезли ці* –
в променях з його лиця
Царство й Воля від Отця!

Духом славен в світі Бог,
Він Є стрижень Перемог:
просимо до нас Отця
і святись молитва ця!


* І більш не будуть вони занечищуватися своїми бовванами й гидотами своїми та всіма своїми переступами, спасу їх зо всіх їхніх осель, де вони грішили, й очищу їх. І будуть вони мені народом, а Я буду їм Богом (Єз.37:23)!
Також маю Я інших овець, які не з цієї кошари, Я повинен і їх припровадити. І Мій голос почують вони, і буде отара одна й Один Пастир (Ів.10:16)!

** І звелів їм нічого в дорогу не брати, крім палиці тільки самої: ні торби, ні хліба, ані мідяків у свій черес (Мк.6:8).

*** Не беріть ані золота, ані срібла, ані мідяків до своїх поясів, ані торби в дорогу, ані двох одеж, ні сандаль, ані палиці. Бо вартий робітник своєї поживи (Мт.10:9-10).

28.11.2024р.

До смурного віршаря
Знов прийшло нещастя…
Бо напала й «витворя»
Слова швидка Настя.

Із породи він ослів,
Хлопець не ледачий.
І летять кавалки слів
Далі, ніж він бачить.

В цій купається «красі»,
Як в земному раю.
Розміри віршові всі
Достеменно знає.

Вилами він по воді
Пише. Їде «стріха».
Застосовує тоді
Наш братан – пірихій!

Раптом жінка в стилі «ню»
Промайне по хаті.
Він – хореєм – хорейню –
Почина писати.

Курячий лунає сміх –
Писало погнуте.
Він – сатирик. Може всіх
Ямбом ямбонути.

А як схоче хтось за то
Та послати з даху,
Прикриває, мов щитом,
Звично амфібрахій.

Всіх повчать писати – це
Найлюбіше діло.
І регоче нам в лице
Дактиль оскопілий.

Зрозуміло вже й коню,
Чом не дмуть пасати…
Ямбонутий хорейнюк
Знов сіда писати.

13 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

1.
Ти тягни́ся, та не рви́ся, до́ле-ни́точко.
Се́рце - клі́точка,
а в ній та,
що тріпо́че, залива́є спі́вом лі́течко
хти́ве лі́течко
на уста́х.

По доро́зі подоро́жником стели́тимусь
О́чі - при́види,
о́брій зблід.
А чека́ння безуста́нно полини́тиме,
бо́лем ви́веде
в я́сен світ.

приспів:
А душа́ - мов ра́на, дно
перебли́знене,
перео́ране,
пересі́яне.
І запо́внюється сном
мить заму́лена,
незамо́лена,
переме́лена.
І ні ві́тру від розмо́в,
бо ні сло́ва про любо́в.
Ті́льки му́зика німа́,
бо все те, чого́ нема́
таки́ було́...

2.
Чи зоста́ну та розта́ну в не́бі пта́хою?
Кри́ла зма́хами
рі́жуть край.
Послужу́ я Бо́жій Во́лі ві́стрям й пла́хою,
пе́кла жа́хами,
па́льцем в рай.

Не губи́ мене́, бо я прийду́ прови́ною,
сло́во - бри́твою
перейде́.
А посі́яна любо́в зросте́ причи́нною
і моли́твою
розцвіте́.

приспів:

-Любив тебе я тоді
Та люблю й сьогодні.
-То чому ж не натякнув
Ані словом жодним?
-Та чи ж зміг я доступиться
За хлопців юрбою?
-А я так же поривалась,
Щоб побуть з тобою...
-Я ж бо тішився здаля
Вродою твоєю...
-І нічого не зробив,
Щоб назвать своєю...
-То ж тепер, як я вдівець,
А ти удовиця...
-Хочеш, сивий дідусю,
На мені жениться?
Ну, а як на тому світі
Марії ікнеться?
-Любив її головою,
А тебе – всім серцем.
-Любив мене, як і ти,
Мій Грицько покійний.
Присягалась буть йому
До могили вірна.
...Нагнув спомин долу
Голови старечі.
…На подвір”ї в “жмурки” грала
Безжурна малеча.

Сидять вої при багатті між верб над рікою.
Прохолодою вже тягне від води легкою.
Жебонить тихенько річка, соловей співає.
Неголосно між собою вої розмовляють.
- А чи правда, що ти Могут, - один став питати, -
Ходив кілька років тому Царград воювати?
Молодий та уже сивий Могут подивився
Поглядом сумним на небо. Погляд опустився
На багаття, зітхнув тяжко та і мовив тихо:
- Ходив, братці. Довелося…Та собі на лихо.
- Розкажи! З того ж походу мало хто вернувся.
Для скількох людей бідою похід обернувся.
- Та я й сам якимось дивом живим залишився.
Кажуть люди, що в сорочці, мабуть народився.
Згадувати, навіть важко… Часом серед ночі
Прокидаюся, бо бачу друзів своїх очі,
Яким вже не повернутись. Навіки зостались.
Багатьом із них жорстока смерть тоді дісталась.
Та давайте все спочатку. Служив я в дружині
Володимира, що старшим був у князя сином.
Ярослав його на князя в Новгород відправив.
Тож ми там не надто знали про київські справи.
Володимир був гарячий, але досить вмілий.
Ми у похід переможний з ним на ємь ходили.
А так все буденні справи. Аж одного разу
З Києва прибув поспішно посланець від князя.
Повелів йому з Помор’я охочих наймати
Та з дружиною і тими в Київ поспішати.
На найманців прислав злата, велів не жаліти,
Але брати тих, хто вміє мечем володіти.
Та велів багато лодій також зготувати
І навесні в тих лодіях на Київ рушати.
Володимир встиг за зиму зробити багато:
І воїнів кілька тисяч в Помор’ї найняти,
І лодій побудувати, щоб всі змогли сісти
І спокійно до Києва по річках доплисти.
Десь у травні прибули ми до Києва й стали
У Почайні, де чимало вже лодій стояло.
Забили усю Почайну, так густо тулились,
Наче оті оселедці. А люду набилось,
Що не пройти на Подолі. Знайомі стрічались.
У розмовах з місцевими ми скоро й дізнались,
Що ітимем на Царград ми. А чого? Хто знає?
Князь мовчить, а народ різне про то розмовляє.
Одні кажуть, що убили купця у Царграді
З наших знатних. Тож потрібно відстояти правду
І кривдників покарати. Другі говорили,
Що варяги ту всю кашу, наче заварили.
Ті варяги у Царграді довгий час служили.
Імператори, щоправда, не всі їх любили.
А вони мінялись часто – всіх не пригадати.
Один із них і надумав варягів прогнати.
А Гаральда, що вже нині зятем в Ярослава,
У в’язницю без провини якоїсь відправив.
Той утік, на Русь подався, тут і одружився.
Отож і на правах зятя вмовлять заходився
Ярослава, щоб гнійник той увесь розорити.
А треті зовсім інакше взялись говорити.
Мовляв, коли Володимир, батько Ярослава
Із принцесою ромеїв був весілля справив,
Вона сина Ярослава йому народила.
А кров царська у ромеїв – то велика сила.
А, оскільки там царів тих труїли, вбивали,
То достойних на трон сісти було зовсім мало.
А тепер прийшла година, що кров Ярослава
Має на престол ромеїв чи найбільше право.
Сам він правити не хоче у Царграді тому.
Та ж чи може він синові відмовити в цьому?
Тож і взявсь велике військо Ярослав збирати,
Бо ж іде син Володимир свій трон воювати.
Де тут правда? Хто там знає? То не наше діло.
Всі ж бо знали, що Рогніда його народила,
А ніяка не принцеса Анна. Набрехали?
Врешті, на початок літа похід зготувалиий.
Десь чотири сотні лодій в похід подалися,
Їх вітрила, наче птахи над Дніпром знялися.
Нами Іван Творимирич – воєвода правив,
Бо ж перебрав Володимир над всім військом справи.
Ішов «полк» киян із нами з тисяцьким Вишатой.
Та полків усіх охочих ішло теж багато.
За три тижні прибули ми у дунайське гирло.
Там було для русів звичне у походах тирло.
Бо ж далі іти вже морем, треба відпочити,
Лодії усі оглянуть та ремонт зробити.
Поки ми відпочивали і посли примчали
Із Царграду. Мабуть, князя вмовляти почали.
Обіцяли, що за кривду можуть заплатити.
Та чи та дрібниця може князя зупинити?
Та і пізно. Треба було думати раніше,
Поки іще Володимир у похід не вийшов.
Пішли посли, не солоно довелось сьорбати.
Ми, щоправда, тут понесли свої перші втрати.
Бо загони невеликі «за хлібом» послали,
А ромейські вої раптом на них і напали.
Не став тоді Володимир за ними ганяти,
Не захотів свого часу даремно втрачати.
Тож знялися й подалися вздовж берега далі.
Часом кораблі ромейські на нас нападали.
Та не змогли зупинити. Нас було багато.
Куди там тим кільком суднам нас було спиняти?
Вже почався липень, коли ми в Босфор дістались.
І у сутінках вечірніх берега пристали.
За ніч добре відпочили. Ромеї не стали
Нас, напевно турбувати – від страху дрижали.
Їхній флот, що стояв в бухті згорів нещодавно.
Отож, справи виглядали в ромеїв погано.
Стягли, кажуть, все, що можна вони до столиці
І думають із тим «флотом» супроти нас биться.
Коли сонце піднялося уранці над схилом,
Наші лодії протоку перегородили.
Від берега до берега у протоці стали.
Коли ворог на бій вийде, спокійно чекали.
Та ромейські судна вийшли в ранковім тумані.
Деякі були і зовсім в жалюгіднім стані.
Стали вони у протоці і стоять, чекають,
А берегом кінні вої ромейські гасають.
Князь хотів, аби ромеї із протоки вийшли,
Тоді б ми їх оточили й потопили більше.
Та вони не поспішали. Тим часом до князя
Знову посланці прибули. Із чим цього разу?
Імператор благав знову з князем замиритись,
Обіцяв, що згоден златом від нас відкупитись.
Князь погодивсь, як ромеї достатньо заплатять:
Мають тисячу статирів на лодію дати.
Імператору, одначе то здалось багато.
Так до вечора усім нам довелось стояти.
Уже сонце і на захід почало схиляти,
Як ромеї все ж надумали на нас нападати.
Три великі досить судна нас атакували.
Наші судна їх одразу в кільце брати стали.
Оточили й намагались швидко захопити.
Та ж у них судна високі. А ромеї звідти
Взялись камені кидати і списи метати.
Наші узялись їм діри у днищі рубати.
Та тут раптом одізвались ромейські «гармати»,
Стали вони «вогнем грецьким» по наших плювати.
Ми про річ ту колись чули, хоч бачили вперше.
Скажу чесно: його вигляд усе перевершив.
Де вогонь той тільки падав, все умить горіло.
І не можна його було змити, навіть з тіла,
Бо й вода його не брала. І вода займалась.
Тоді наші відступати від греків узялись.
А весь флот ромейський рушив проти наших лодій.
І було їх так багато, що спинити годі.
І не стільки було страшно з ними в бій вступати.
Як боялися, що будуть ті вогнем плювати.
Лодії всі розвертались, в море відступали.
Лише зовсім не багато на місці стояло,
Щоб ворога зупинити. Та вже ніч спускалась.
Тож і битви, як такої у той день не сталось.
Відступили ми у море. Та тут нове лихо.
Цілий день було на морі безвітряно, тихо.
А тут буря налетіла зненацька зі сходу.
Тому вітру страшенному опиратись годі.
Лодії, немов шкарлупки, по морю жбурляло.
Які скоро потопило, на скелі погнало,
Щоб розбити. Хто спромігся – берега дістався.
Де знайти собі рятунок, врешті сподівався.
Але ж зброю і кольчуги в них море забрало.
Тож вони кінним ромеям там за здобич стали.
Княжу лодію розбило, княжий воєвода
Підоспів, а то б забрали князя вражі води.
Нашу лодію розбило об гостре каміння.
Коли б не моє з дитинства плавати уміння,
Там би, мабуть і зостався. Та виплив, на щастя,
Аби на тому камінні ледь живим упасти.
А на ранок буря стихла й стало зрозуміло,
Що з ромеєм воювати вже не було сили.
З флоту мало що зосталось. Але залишились
Кілька тисяч тих, що, врешті берега прибились.
Кого могли, на лодії вцілілі забрали.
А всіх інших на березі вражім залишали.
Утомлені і беззбройні – що робити з нами?
Під ворожими лишалось згинути мечами.
Тоді тисяцький Вишата з лодії спустився,
Добровільно на березі з нами залишився.
Сказав князю: - Коли жити, то разом із ними.
А, як прийдеться вмирати, то з воями тими!
Пішли лодії на північ, а нас полишили.
Скоро їм услід ромейські судна поспішили.
Це пізніше я дізнався, що-таки догнали,
Коли лодії у бухті якраз спочивали.
Ледь ромеї їх уздріли, у бухту ввірвались
І накинулись на наших, добить сподівались.
Наші ж теж не ликом шиті, про погоню знали,
Отож, пастку тим ромеям були зготували.
Не всі лодії у бухті були на ту пору.
Ледь ромеї в неї вперлись, як зненацька з моря
Нові лодії з’явились, що досі ховались.
Деякі ромеї встигли втекти, врятувлись.
А всі інші потопили або захопили,
А ромеїв, що там були усіх перебили.
Та й попливли собі далі, на Русь повертались.
А ми під самим Царградом так і залишались.
Втім Вишата досить швидко нас привів до тями.
Вишикував для початку і заявив прямо,
Що ми не юрба, а військо. Як хочемо жити,
То повинні, хоч і пішки вибиратись звідти.
А всіх нас було шість тисяч –чималенька сила.
Правда, зброю врятувати більшість не зуміла.
- Зброю у бою здобудем! – заявив Вишата.
Тут кіннотники ромейські взялись нападати.
Але наші, хто при зброї, їх швидко прогнали.
Ще й трофейну першу зброю для війська дістали.
Отож, рушили ми звідти на північ вздовж моря.
Натерпілися в дорозі тій чимало горя.
І від голоду страждали, і ромеї кляті
І вдень, і вночі заповзялись на нас нападати.
Хоча ми і відбивались та людей втрачали.
З кожним днем нас усе менше і менше ставало.
Та Вишата не здавався, казав: -Трохи, братці
Ще натиснути й Дунаю зможемо дістаться!
А ми йому довіряли. Кому ж іще мали?
Ті слова нам наші сили лише й поповняли.
Пів Болгарії пройшли вже, до річки дістались,
Що місцевими, здається, Варна називалась.
Тут спинились на спочинок, бо вже сил не мали.
Табір собі тимчасовий все ж облаштували.
Тут позвав мене Вишата та велів податись
Поза річку та гарненько там пороззиратись,
Чи нема там військ ворожих, чи вільна дорога.
Я, хоч втомлений, подався до берега того.
Річка була невелика, легко перебрався
Та і тихцем вздовж дороги битої подався.
Дослухався, удивлявся скрізь пильно, одначе,
Небезпеки ніякої для наших не бачив.
Відійшов вже далеченько від річки отої,
Коли раптом почув гуркіт бою за спиною.
Зрозумів, що то на табір вороги напали.
Помчав назад. І з пагорба мені видно стало,
Що нема чого спішити. Хіба що померти.
Бо ворогів так багато. І, хоч наші вперто
Боронилися від нього, було зрозуміло,
Що для наших то останні миті наступили.
Я дивився зі сльозами, як падали вбиті,
Як в’язали, кого змогли живим захопити.
Бачив, як Вишата наших «стіною» шикує.
А я сиджу, тільки крики та дзвін мечів чую.
Оточили з усіх боків ту «стіну» ромеї.
Не знають, як підступитися, крутять навкруг неї.
Врешті стали, перемови з нашими почали.
Вже не знаю, що там саме їм наобіцяли,
Аби лише склали зброю. Вмовили, прокляті.
Бачу, а вже наші зброю почали складати.
Тут накинулись ромеї, їх в’язати стали.
Багатьох, Вишату з ними кудись потаскали,
Та зосталось іще наших живими багато.
Узялись ромеї тут же усіх їх вбивати.
Кому голови рубали, кому ноги й руки.
Вигадували для нещасних жорстокіші муки.
Аж до вечора казились, доки й всіх убили.
Та тіла їх над рікою так і залишили.
А я на все те дивився – живий, нещасливий,
Бо від баченого за ніч зробився весь сивий.
Ви уже, напевно чули, що із тими стало,
Кого разом з Вишатою у полон забрали.
Було їх аж вісім сотень. Їх в Царград пригнали
І там всіх, немов злочинців якихось скарали.
Кому викололи очі, кому праві руки
Відрубали та й лишили живими на муки.
Аж три роки тих, хто вижив, в полоні тримали.
Коли ж договір із Руссю греки підписали,
Полонених відпустили, сліпих і калічних.
- А ти як же? – Я подався, переважно ніччю
До Дунаю. Люди добрі стрілись по дорозі.
Побачили, що я далі іти вже не в змозі,
В монастир прилаштували. Там я відлежався
І тоді вже повний сили на Русь і подався.
Бог беріг мене в дорозі. А, то би без Нього,
Не вдалось мені б здолати ту важку дорогу.
Могут змовк, піднявши очі в небо подивився,
Мовби з тими, що у вирій подались, зустрівся.

Старі дерева, ніби чаклуни,
Торкнуться лапами, як знаки долі.
І звуки опівнічної луни
Шепочуть сподівання захололі.

Заходжу в арку, ніби в німоту,
Заходжу в пам'ять, наче в павутину,
Відкривши в заметілях пустоту,
Побачивши смиренності дитину.

Притисне снігом досвід до землі,
Сховавши у безликості майбутнє.
І не впізнаєш постаті в імлі,
В якій потоне суєтне і сутнє.

10 грудня 2020

Білить зима дерева,
Білить у колір білий.

Осінь взяла перерву,
Чи набереться сили?

Зимні прибігли коні.
Б'є по землі копито.

Вії підняли сонні
Кущики ватою вкриті.

Білить зима старанно,
Кучері в'є на гіллі.

Ранок морозить вправно,
Осінь замерзла тільки.

Ми будем і там... ми будемо скрізь
Ми будем і тут самими собою
Залишимо лиш ті залишки сліз
І зміним маршрут, що змило рікою

А ви збережіть на згадку собі
Хоча би струмок для серця, на згадку
І друзів позвіть і щоб без обід...
І буде урок, і стежка нащадку…
12.11.2024.

Голос високого неба
В рухах повітря звучить, –
Наче Всевишній до себе
Кличе мене кожну мить.
Шепотом зве на пораду,
Як і куди далі йти,
Щоб оминуть снігопади
І холоднечі кути.
Вічно вслухаюся в голос
Чутний постійно з небес, –
Не зустрічаю ніколи
Днини негожої десь.
28.11.24

Знову в Ізраїлі дощ...
Це ж бо Кінерету щось.
Це ж бо і нам без труда
Лине цілюща вода.
Хай ти промок, як хлющ,
Очі-но тільки заплющ,-
І, мов в кіно, ожива
Вбрана у квіт Арава.
Глянь-но: отам он і тут
Маками гори цвітуть.
Заклекотіли струмки, загули,
Хоч іще вчора безсилі були...
Тішся ж оцим дощем,
Хай нас відвідує ще він і ще.
Дяку Тому склади,
Хто про нас дума завжди.

Роняться сльози із сріблом сніжинок,
Мов смертю окута холодна земля.
Відходять Герої на вічний спочинок —
За нас полягли у жорстоких боях.

Села здригнулися розпачем й болем,
Живі коридори на зло всім смертям.
Сигнали кортежів розносяться полем,
А віко печалі покрило життя.

Їдуть додому, до рідної хати...
Чому ж у сльозах зустрічає рідня?
І чорну хустину не скине вже мати,
Й дружина ридатиме гірко щодня...

Цвіт із квітучих дерев обірвала
Кривава війна, догоріла свіча.
Царство Небесне Героям і Слава!
Нехай згине той, хто війну розпочав.

Роняться сльози із сріблом сніжинок,
Мов смертю окута холодна земля.
Відходять Герої на вічний спочинок —
За нас полягли у жорстоких боях.

Села здригнулися розпачем й болем,
Живі коридори на зло всім смертям.
Сигнали кортежів розносяться полем,
А віко печалі покрило життя.

Їдуть додому, до рідної хати...
Чому ж у сльозах зустрічає рідня?
І чорну хустину не скине вже мати,
Й дружина ридатиме гірко щодня...

Цвіт із квітучих дерев обірвала
Кривава війна, догоріла свіча.
Царство Небесне Героям і Слава!
Нехай згине той, хто війну розпочав.

Летять у простір думки різні
І не такі вони й сумні…
Нехай, при тому, що запізні
Для когось «так», для когось «ні»…
А навкруги у небі всесвіт…
А поруч діток щирий сміх…
А під ногами сум і безвість —
Стоїш і думаєш: це збіг?
Разом усі у листопаді
В акорді цьомушнім зійшлись?
Ну майже як на хітпараді…
І тут почув: - Агов, проснись!
12.11.2024.