Коли днина оця настає
І святково крокує по світу, –
Я привабне волосся твоє
Прикрашаю завжди первоцвітом.
Духовитий віночок плету
З фіолетово-темних фіалок,
Аби ти молоділа в цвіту
І красою мене утішала.
Повивають яркі пелюстки
Ледь посріблене віком волосся, –
І відразу зникають думки
Про ніколи непрохану осінь.
12.04.24

І

Вогнем пекельним спротив наростає
Війна уже московію жере.
Горять автомобілі ще й трамваї,
І серед біженців - мале, старе...

Великі нафтосховища палають,
Сирени потрапляють в ноту "ре",
Повстанці душать ту, провладну зграю,
Коли Пуйлатий ноги задере?

Ніхто любові нелюда не учить...
Якби він став безхатьком хоч на мить --
Побитий, гнаний звідусіль, смердючий,

Зі смітників поїв серед зими --
Кохання, людяності став би учень?! --
Буває, сперечаємося ми.

ІІ

Буває, сперечаємося ми --
Життя було б інакше нецікаве,
Щось іноді під серцем защемить,
Згадається жорстокий хтось, лукавий...

Як розлучити хочуть нас самих,
Інтригами за чашечкою кави.
Лунає ніби дружелюбний сміх,
Обійми тиснуть лагідні ласкаві...

Копаєш глибше, раптом чуєш - ні!
Позаочі систематично хають,
Так, мовби ходиш босий по стерні.

Велике почуття - предмет їх лайок,
Ще й захищаємо падлюк, дурні,
В емоціях доходим до одчаю.

ІІІ

В емоціях доходим до одчаю --
СваркИ із бур у скляночці води --
Чого на світі дивнім не буває?
Дрібничок марнославства це плоди.

Чи випить заспокійливого чаю?
Пройтися, походить туди-сюди?
Поети аж за хмарами витають
Аби подалі бути від біди.

А ми -- списи ламаєм, недалекі,
Травмуємо, дурні, себе самих.
Візьми-но валер'яночку з аптеки

І ласку заспокійливу прийми,
Несуть життю й любові небезпеку,
Словесні роздирають нас громи.

ІV

Словесні роздирають нас громи,
Буває мить захмарення лихого --
Втрапляємо в лукавого ямИ,
Засліплені, відходимо від Бога.

Небесна синь спалахує, димить,
Бо ллємо у порожнє із пустого...
Коли уже просвітлені уми
Нарешті вкажуть правильну дорогу?

Дає розрядку часто гумор нам,
Веселе кепкування виручає,
Раптово тепла радість весняна

З'являється, як поблиски ручайні...
Та поки що затьмарює мана,
Щось поміж двох чорнюще виростає.

V

Щось поміж двох чорнюще виростає,
Пригадую, як гріх мене здолав.
Хоч ти була в далекому Дубаї,
Відчула, що поменшало тепла.

Немов заколисала доля злая,
Спокусою привабила імла.
Незгодою Боги обох карають --
Ножем спокута душу пройняла.

Поважно запитаю: о Яриле,
То просвіти чи руки заломи:
Це ж ви людей такими сотворили?!

Чом нас лише шматуєш пазурми?
Де справедливість? Скільки я та й мила
Не раз уже і грюкали дверми.

VІ

Не раз уже і грюкали дверми,
Емоції терзали божевільно --
Мов гуси ті, лопочучи крильми,
Слонів із мух робили швидко, вільно!

Про це колись би написать томи --
Вітриська зіштовхнулися свавільні --
Шалено перед пекла ворітьми,
Рвучи на клапті кораблі вітрильні.

Як з часової глянуть висоти,
Нас регіт гомеричний розбирає --
Забули гострі оминать кути!

Неначе напилися самограю!
Куди там бідні нерви берегти...
Ревнуючи, доходили до краю.

VІІ

Ревнуючи, доходили до краю --
То Чорнобог випробування шле,
Перевіряє, скажемо: прощаю,
Чи поведе нас за собою зле.

Світила віщі в небі-зореграї
Раптово склалися, мов амулет,
Від ницих підступів нас захищають,
І пророкують щастя, творчий злет.

Хоча нечистий також досить сильний --
Володар хижий темряви й тюрми.
На все піти готовий дух свавільний...

Щоб наробили помилок самі!
Ми -- у вогні кохання непохитні,
Зомбовані підступністю пітьми.

VІІІ

Зомбовані підступністю пітьми
Не раз в її тенета потрапляли.
О небо, чорноту гидку здійми,
Січи надвоє темряву кинджалом.

Ізнов усе закінчиться слізьми,
Невже до цього їх було замало?
Цю слабкість навпіл ти переломи,
Твердішим стань бетону чи металу.

Тоді, можливо, світло задзвенить,
Зародиться із крапель невагомо,
Протягне золотаво-срібну нить,

І пошматує темінь блиском грому.
Кохання повернулось, пломенить!
Та промінь сонця ллється у свідомість.

ІХ

Та промінь сонця ллється у свідомість,
Весна сягає розквіту свого.
Бо сварками набили вже оскому,
Нас огортає пристрасті вогонь.

Зело тонке на дереві старому --
Відродження любові йде кругом...
І знову ми купаємося в ньому,
Упившись насолодами його.

Аби лише було здоров'я трохи --
Милуюся -- розкішний пеньюар,
Окраса ніжок - чарівні панчохи.

Кохання - торта найсолодший шар,
Найкращий дар життя, жаги епоха --
Розвіює щонайтемнішу з хмар.

Х

Розвіює щонайтемнішу з хмар,
Те світло в наших душах дивовижне --
Кохання кров, котрою каламар
Наповнений поета, сяйво ніжне.

Бо ним пастух сонетових отар
Напоював свої писання книжні --
Творець великий -- не простий віршар --
Петрарка - полум'я любові стрижень.

У нього -- невзаємне почуття --
На щастя, а чи жаль - нам невідомо.
Але воно -- духовне опертя!

Вогонь той ошляхетнює свідомий.
Це -- лікувальна благодать життя,
Зникають нервів збурених судоми...

ХІ

Зникають нервів збурених судоми...
Вогонь той палить воду, сушить дно,
Й оаза вже -- на сподові морському...
За спокоєм - шал насолоди знов.

Нуртує вибухами космодрому,
Жадає полум'я жаги -- вино --
Планети мало -- всесвіту огрому --
Запрагло осягнути так воно.

Аж простір плющиться од цих ротацій!
Бува смертельний пекла чути гар.
Коли занадто - сплеск іде негацій.

Все в міру корисне - дізнавсь Ікар...
Остудить запал у медовій праці
Кохання, як музичний знак бекар.

ХІІ

Кохання, як музичний знак бекар,
Звільняє від бемолів та дієзів.
Дива дарує, ніби той казкар --
І чистить душу в трепетній бентезі.

Воно живе між геніїв, бездар,
У музиці, малярстві, снах поезій,
Захоплює безхатьків-нечупар
Частіше навіть, ніж багатих Крезів.

Не знаю, чи спроможний Дон Жуан,
Зазнати почуття, всім нам знайоме?
Любові похітливий шарлатан...

Він удає захоплення натомість.
То справжність має щастя океан --
Все відміняє, мов чарівний пломінь.

ХІІІ

Все відміняє, мов чарівний пломінь,
Сотворює окремий світ із двох...
Не буде там, їй-Богу, місця злому,
Так може це - кохання для епох?!

Бо й Гуллівер, бува, зростає з гнома,
Якщо аристократ... Нерідко лох
Фальшиві цінності багну низькому
Вигадує, неначе скоморох?!

Вершина тьми -- то купол в позолоті.
Хоч має дно колоти між почвар.
Життя перевернулось -- цирк на дроті,

Царями править блазень-дуремар...
І праведники у війні - двохсоті*.
Імла водою заливає жар.
______________________
*Двохсоті - мовою сучасної війни - загиблі.

ХІV

Імла водою заливає жар --
Мов селевий потік, брудний, огидний,
Пожежна піна - плюх на тротуар...
За нею навіть попелу не видно.

Таке жахне сплетіння Божих кар --
Армагеддон - краса небесна блідне,
Де Сатана - гігантський бетоняр --
Все заливає з реготом єхидним.

Але, бува, займаються моря --
Мости могутні падають, згоряють,
Із вод раптово полум'я вдаря.

Отак любов незгасним світлограєм
Встає над світом темним, як зоря,
Вогнем пекельним спротив наростає.

МАГІСТРАЛ

Вогнем пекельним спротив наростає.
Буває, сперечаємося ми --
В емоціях доходим до одчаю,
Словесні роздирають нас громи.

Щось поміж двох чорнюще виростає,
Не раз уже і грюкали дверми,
Ревнуючи, доходили до краю --
Зомбовані підступністю пітьми.

Та промінь сонця ллється у свідомість,
Розвіює щонайтемнішу з хмар,
Зникають нервів збурених судоми...

Кохання, як музичний знак бекар,
Все відміняє -- чарівливий пломінь --
Імла водою заливає жар.

24.03.- 10.04. 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

"Мені б побачити суботу!" -
Щоп'ятниці такі думки.
Ні, не війну! Не тінь скорботи -
Мені б побачити суботу!

Людина є. Та є істота,
В якої людське - навпаки.
"Мені б побачити суботу!" -
Щоп'ятниці такі думки.

Детство счастливое время, любовь, забота близких и родных.
Естественное развитие характера, взглядов, навыков..
Творческие способности рождаются, таланты
Семейные традиции, отношения - яркий пример,
Темперамента, благородства, воспитания ребенка.
Время игр, фантазий, приключений и мечты.
Основа, фундамент и дорожка в юность, взрослую жизнь.
11.04.24 Швец Тамара.
Дитинство щасливий час, любов, турбота близьких та рідних.
Природний розвиток характеру, поглядів, звичок.
Творчі здібності народжуються, таланти.
Сімейні традиції, стосунки - яскравий приклад,
Темпераменту, шляхетності, виховання дитини.
Час ігор, фантазій, пригод та мрії.
Основа, фундамент та доріжка в юність, доросле життя.
11.04.24 Швець Тамара.

Терміново і вкрай необхідно…
Підприємство взаємності поруч.
Апетиту, можливостей згідно,
Задивляємось з дозволу вгору…
Дні найкращі для цього квітневі.
Я не знаю як ви, я провірив
А підтвердив провірене Девід…
Увімкніть Юрай Хіп, лицеміри!
10.04.2024.

Мов Сфінкс лежить блаженна, скам’яніла
Покірна сонця променям, немов
В його пісок втопила голе тіло
А у хиткі піски її любов
Впустила серце. Щоки загорілись,
І теплий дотик наче легіт був,
І поцілунком він її збентежив,
І в океан цілунків загорнув.

09.04.2024

Прибігла мала зі школи, горять оченята.
Похвалилася одразу і мамі, і тату:
- А ми нині на уроці про пташок вивчали
І багато цікавого від вчителя взнали.
- А яких пташок вивчали? – запитує тато.
- Соловейка і зозулю…та й других багато.
А ви знаєте, зозуля гнізда не звиває.
Свої яйця в чужі гнізда вона підкладає.
А зозуленя візьметься із гнізда чужого
Яйця пташок викидати усі до одного.
Одне сидить та тішиться у гнізді отому,
Бо ж пташки приносять їжу лиш йому одному…
Тільки я не розумію, як могло так стати,
Що зозуля собі гнізда не хоче звивати?
Думала про те спитати на уроці. Але
Пролунав дзвінок. Не встигла і не запитала.
- Так я скажу, - мовить мати, - від бабусі чула.
То давно уже, не знати, коли й саме, було.
Кажуть люди, як розп’яли Христа злії люди,
За ним брати-християни плакали усюди.
Поки їм благую вістку не прислало небо,
Що воскрес Христос, по ньому плакати не треба.
Тож відтоді день той люди святкувати стали,
Благовіщення від того його й називали.
У той день ніхто на світі не мав працювати,
Навіть, пташки не бралися гнізд собі звивати.
Ото одна лиш зозуля слухати не стала
І у свято гніздо вила. За що й покарали.
Сказав Господь: раз для неї такий день не свято,
То їй гнізда вже ніколи в житті не звивати.
Тож відтоді і не може звити гнізда свого,
Мусить яйця відкладати до гнізда чужого.
Тато то усе послухав й каже: - Може бути.
Та мені зовсім інакше доводилось чути.
Дідусь мені ще малому про таке повідав,
А він казав, що почув то ще від свого діда.
Отож, було - колись люди гріхів безліч мали,
Що аж Господу від того за них сором стало.
Раз по заповідях люди не бажають жити,
Рішив їх усіх потопом страшним потопити.
Лише праведному Ною про те повідомив,
Щоб з сім’єю врятуватись можна було йому.
Ще й тварин порятувати чистих і нечистих.
Всіх по парі відібрати до ковчега, звісно.
Як усе було готове, з неба полилося.
Сорок днів безперестанку. Де й води взялося?
Вкрила вода усю землю по гірські вершини.
Рід людський у тім потопі майже весь загинув.
Лиш ковчег по воді плавав, шукав, де пристати.
Але скрізь вода навколо. Знайшли Арарата
І пристали. Та ж землі там для усіх замало.
Та й насіння від вологи вже попроростало.
А вода все не спадає, хвилюється морем.
Уже з голоду загине усе живе скоро.
Нема куди воді дітись, всі пори закриті.
Нема, окрім Арарату, більш суші на світі.
Тут зозуля і згадала: як гніздечко вила,
То здорову в землі дірку тим гніздом накрила.
Полетіла пошукати, гніздо знайшла скоро.
Гілочки порозкидала і вода в ту нору
Стала бігом утікати. Скоро світ звільнила,
Лише моря, океани й озера лишила.
Усі дякують зозулі, що світ врятувала.
Аж Господа своїм вчинком вона схвилювала.
За таке її усердя, за рятунок світу,
Стала вона за ключами вирію глядіти.
Дав Бог ключі золотії, довірився птасі,
Щоб вона ще влітку перша у вирій неслася.
Відчиняла туди браму. Як пташки прибудуть,
Вони вже спокійно в вирій залітати будуть.
Відпочинуть вони зиму, на весну зберуться
Та і знов до свого краю усі подадуться.
А зозуля зачекає, як злетять останні,
То тоді вже вона й браму зачиняти стане.
Поки то вона зачинить, в свій край повертає,
Уже всі пташки у гніздах яйця відкладають.
Коли їй гніздо те вити? Нема часу того.
Отож, яйця й відкладає до гнізда чужого.
Самій треба ж сил набратись, скоро знов злітати,
Бо ж у вирії їй браму першій відчиняти.
Тож, не від своєї ліні чи натури злої
Відкладає в чужі гнізда вона яйця свої.
Поки другі пташеняток годують, навчають,
Вона також свого часу дарма не втрачає.
Летить туди, де багато шкідників у лісі.
За годину може й сотню гусіні поїсти.
Цілий день вона літає, поживу шукає,
А, як знайде, то трудиться, поки не здолає.
Поїдає і велику гусінь волохату,
Яку інші пташки в лісі бояться чіпати.
Бо ж вона отруйна, може наробити шкоди.
Та отрутою зозулю зупинити годі.
Як комах не вистачає та й гусіні мало,
То зозуля й черв’ячків би, й слимаків збирала.
Набереться вона сили, Петрівка минає
І зозуля знову в вирій, браму відчиняє.

* * *

Кілька строф у перерві між вибухом та відбоєм.
Кілька строф, у яких ти сумуєш, кричиш від болю;
кілька речень про те, що приреченим пощастить.
Почастішали випадки вдалого пуску дронів
по ворожих портах, час від часу – й аеродромах;
по складах із запасами зброї або мастил.

Дочекатись… Не знати кого: чи Отця, чи Сина.
Дивні тези церковників,звісно, фільтруй крізь сито
(от наприклад, що грішний з народження кожен з нас).
Дочекатись того, що цинізму останній прояв
буде унеможливлений Богом або героєм,
щоб сльозами ніхто не стікав, а тим паче кров’ю,
щоб спокійно весь світ
просинався
і засинав.

І міркує білоцвіт:
"А чи є в кульбаби дід?
Чи онуки-кульбенятка
Роблять вранішню зарядку?
І чому такі жовтенькі
Та усміхнені й раденькі
Всі кульбабки у долині,
Й весело сміються нині?"
- Бо ж питає білоцвіт:
"Де росте кульбабодід?"

- Як можна викинути найдорожче?
- Та якось можна, викидається усе:
уважність, щирість, добросердя, тощо.
А час несе. Кудись весь час несе.

- Куди ж несе?
- У особисту пустку,
яка жере з середини живцем,
уключно з блиском, над чолом загуслим.
Бо світлоносне викинуто все.

7.04.24

***
Все минає, але хай живе
те, що угамовує досаду
і чому іще даємо раду,
поки відображення криве
поміняє погляди на владу.

***
Як соловеї дальньої діброви
готуємося у свої краї,
а зграя, очуміла від любові
і відданості материнській мові,
ще ігнорує правила її.

***
Якби любили мову малороси
та мали чисті душі і серця
із вірою, що карою Отця
є нині їхні клоуни і боси,
війна б уже добігла до кінця.

***
Поезія веде людей у далеч,
а генію пасує маячня:
стерніє поле... политься стерня...
неповторимі рими б’є параліч.
Поети є... для позіхання наніч
і для пародій більшає щодня.

***
Якщо нема традиції культури,
то не переінакшити її...
на суржику виховується дурник,
а де панує поетичний суржик,
поезія – одні молочаї.

***
У кожного одна своя дорога
і доля у єдиному краю.
Не всі поети волею Святого
явилися пророками до того,
як визначили місію свою –
іти і вести до одного Бога.

Кореляція
Не любіть поезію мою,
бо вона гіркіша молочаю
і до перемог не надихає...
це ж бо не про пекло у бою
і не про ідилію в раю,
а про те, що націю єднає.

04.2024

Хвилі легенькі притишено
Шурхають зрідка піском, -
Глипає човен залишений
Вверх перевернутим дном.
Жаль, що нема пристановища
Кращого в нього для сну, -
Місце в музейному сховищі
Досі шукають човну.
Певно, ріднею покинутий,
Поруч лежатиму сам,
Бо не являюся винятком
З добре відомим ім'ям.
11.04.24

У нас війна. Б'ємося ми завзято.
Тут кожний - воїн. Кожний тут - козак.
Але набігли різні. Їх багато!
І починають вчити - що і як.

Один пищить: "Замало інтелекту
У всіх, хто не жаліє ворогів.
Ви всі тут, наче божевільна секта!
Давайте всі - до руських берегів!"

А другий розігнав руками хмари,
Без краплі крові мир він поверне.
Чіпляє він на ніс свій окуляри
І каже нам: "Ми всі тут - за одне!"

Розумний погляд... Сивина на скроні...
Сусіда ображати, каже, - гріх!
Розказує у менторському тоні,
Як треба поважати нам усіх.

А третій каже: "Вірити у Бога!
Та тільки у московського. І все!
А ваша мова зовсім вже убога!
Лише "язик" вам щастя принесе!"

І це - в нас вдома! Ось театр абсурду!
І в радощах - чужинці, і в журбі.
Я запитаю в кожного манкурта:
Чи ви насправді всі глухі, сліпі?

Та ні, ви не сліпі! Ви дуже зрячі!
Здається вам, що вчасно ви прийшли.
Але скажу я вам: не буде вдачі
У вас, бо душу й совість продали.

Замилювати погляд гострий, пильний
Не намагайтесь навіть! Це - пусте!
Як не маскуйтесь - сморід дуже сильний!
Ви кланятися нас не навчите!

Ви чули щось про волю та закони?
Цього не зрозуміти вам, на жаль.
Закрийте рота, ґречні "еталони"!
Юрба рабів - не наша це мораль!

У ваших душах - підлість та розпуста.
Ми знищимо всі залишки пітьми
І словом, і мечем, і навіть дустом!
Бо це - наш дім! Господарі тут - ми!

Зацікавиш
Зацілую
Ось побачиш…
Чую… чую
Краще квітень
Розсмішила
Треба вміти
Божа сила
Кепські справи
Тільки з нами…
Після кави
Вся тулилась
Поважає…
Що там, мила?..
Бог йо’ знає...
10.04.2024.

З великим задоволенням присплю
Одне свиняче тіло кегебіста…
Чи вишлю у мішочку, чи пришлю
До кожного розбомленого міста
Згадаємо усе, і водогін…
Електро… накопичені ресурси,
Як кожей день ковтали сотні мін
Від самого мінкульту і до бурси…

З великим задоволенням проснусь
З моїх потреб, що сняться кожні ночі,
Жалкую про одне, що я дідусь…
А то приспав би ірода охоче!!!

Онуки-хлопці, браття і сини,
Зробіть усе, щоб чучело приспати
В його руках вже більш трильйон вини —
Не може бескінечно це тривати…
10.04.2024.

Амбиции, несдержанность всегда во вред.
Мешают наслаждаться жизнью.
Бояться уступить, простить.
Искажают характер, прогресса в труде нет.
Ценой любой доказывать кто прав и спорить,
Истину таким путем нельзя достичь.
Идиллия гордыни - преграда к счастью, миру и любви.
10.04.24 Швец Тамара.


Амбіції, нестримність завжди на шкоду.
Заважають насолоджуватися життям.
Боятися поступитися, пробачити.
Спотворюють характер, прогресу у праці немає.
Ціною будь-якою доводити хто має рацію і сперечатися,
Істину таким шляхом не можна досягти.
Ідилія гордині - перешкода до щастя, миру та любові.
10.04.24 Швець Тамара.

Живе моя рідня у Пісках
Під час великої війни.
До них сьогодні шлях неблизький
Через бої страховини.

Стріляє ворог в Білопілля,
Кидає бомби в Ворожбу.
У Тьоткині, мов у свавіллі,
На постріли нема табу.

В моє село вже прилітало
Із раші декілька ракет.
Їдять картоплю разом з салом
Всі родичі мої. Інет

Працює також, навіть тітка,
Що найдорожча на землі,
Новини дивиться не зрідка,
Щовечора. Моїй рідні

Болить вже доля України,
А тітці друга ця війна.
Не хочу, щоб були руїни,
Вона ж пережила сповна

Колгоспну долю. І сьогодні
Про перемогу мріє вже.
У страхітливій цій безодні
Хай світлу радість вбереже.

Щоби вона іще пізнала
Щемливу гордість за своїх.
Щоби війни убите жало
Несло до раші смертний гріх.

Живе старенька Валентина,
Ця рідна тітонька моя.
Війни чекає переміни
У Пісках, де жила і я.
08.04.24

Олександрі Підгайній

Моя однокласнице, сива зозулько,
Ти сумуєш і плачеш в непевні часи.
І ховаєшся в льох, коли страшно і гулко
Закидають ракетами ці чортопси.

Поруч донька і поряд з тобою онуки,
Що втекли до твого дорогого села
Від будинку свого, де вибухів звуки
Часто котяться містом, немов ковила.

Ми чекаємо разом усі перемоги
І ламається світ від щоденних утрат.
Де сини і онуки уже до знемоги
Б’ються з ворогом гідно, який нам не брат.

Бо зламали усе – наші думи, надії
На щасливе майбутнє і ранню весну…
Переможемо ми і здійсняться всі мрії,
Як прокинемось з цього воєнного сну.

Доживемо з тобою у мирній країні,
Десь лелеки нам правнуків в дзьобах несуть.
Призвичаїться мир в українській родині
І відновиться світу знов праведна суть.
02.04.24

Емзе… Незрозуміле слово?
і забуте…
Емземою і мною, певна річ.
Якби я був до неба не прикутий,
мабу́ть, давно б уже настала ніч.
З Емземою про це ми говорили.
Вона прикута теж, але не там.
Не дай Бог, ніч, Емзе б не загоріла,
потухла би від побутових драм…

30 серпня 1989 р., Київ

Ударили у саме серце
Словами, що болять мені.
І все це у нерівнім герці,
Де зі сльозами всі пісні.

Коли, здавалося, до болю
Знайоме кожне слово, звук.
Зламала враз оця сваволя,
Що мовчазних торкнулась рук.

Ударили усі литаври,
У серце дзвонами вп’ялись.
Осипались колишні лаври,
Змаліли враз аж до хули.

Донизу всі голівки квітів,
Аж пил піднявся до небес.
Словесний злам у цілім світі –
Вже сьогодення без чудес.
07.04.24

Ідучи до Парнасу
Манівцями обмов, –
Не встигав я за часом
І не в той бік ішов.
Вибираюсь останнім
На вершину святу,
Дивлячись безустанно
На вкрай стерту п’яту.
Певно, хтось перед мною
Отак само, як я,
Не минав стороною
Болотисті місця.
Крокував по асфальту
І ступав по стерні,
Зустрічаючи варти
Ескадрони страшні.
На шляхах до Парнасу
Брало інколи зло,
Бо чимало на трасах
Охоронців було.
Тільки музи манили
Так привабливо нас,
Що збирали всі сили
Ми в ході на Парнас.
І коли до вершини
Вже не крок, а лиш рух, –
Бачу п’ятку і спину,
Чую втомлене – хух…
Місця, правда, немає
Серед вправних митців,
Тож усядуся скраю
І продовжу свій спів.
10.04.24

Поддержка моральная, искренняя - бесценна!
Она основа гармонии в окружающем мире !
Дорожить любовью, уважением, дружбой и поддержкой,
Дарить взаимно то, что получаешь – на пользу всем!
Единомышленники всегда помогут и поддержат – факт!
Радость, позитив рождают дружеские отношения, поддержку .
Жизнь обретает колорит, а серость, отчаяние уходит прочь…
Красота внутренняя и душевная – отражается в открытом взгляде,
А улыбка , добрые, ласковые слова - как Солнышка лучи!
9.04.24 Швец Тамара

Підтримка моральна, щира – безцінна!
Вона основа гармонії в навколишньому світі!
Дорожити любов'ю, повагою, дружбою та підтримкою,
Дарувати взаємно те, що отримуєш – на користь усім!
Однодумці завжди допоможуть та підтримають – факт!
Радість, позитив народжують дружні стосунки, підтримку.
Життя знаходить колорит, а сірість, відчай йде геть…
Краса внутрішня і душевна - відбивається у відкритому погляді,
А усмішка, добрі, ласкаві слова – як Сонечка промені!
9.04.24 Швець Тамара

Безумна бандерложиха сховала
своє питання про воєнний план?
Розправившись з Акелою зухвало,
немов Табакі скавучить Шерхан!.

Руді собаки ліс заполонили,
у розпачі Балу, Багіра, Ка…
Вовкам уже не вистачає сили?
Вони вітають «лисого», «сирка»…

А мачо Мауглі куди подівся,
не гріє казка про єдину кров?
Своїх щурів чужі міняють «криси»…
У лісі знов не вистачає дров?.

Виною всьому, ясно, Капітолій,
прокляті янкі тупо тягнуть час…
Ми заблукали знов у трьох тополях,
шакалів манить золотий запас!.

Хмари клубились над парком похмурі, багрянотонні,
Ще трохи і злива, і буде двигтіти гроза, —
Сказала у голос ти
І голос обнятий був хрипкістю слів і мені
Здалося, що решта застрягли та зникли у горлі
І ти їх поспішно позбулася, а тоді
Пролунав
Перший
Дзвінок,
І торкнувшись рукою
Сказала мені: Ходімо. І ми пішли.
Пішли, та здається, що й далі отам стояли.
Легке помутніння, мовчання, незручний антракт,
У першому акті актори декламували репліки автора,
Їхні-його слова
Застрягли у горлі нам, в серці, текли щоками –
Хай очі були не зворушені грою, та я
Бачив як ти дивилася — погляд збоку, —
О ні, не на акторів, на мене, на власне життя,
Бо я, як здалося, був вибіг блідий на сцену,
Дивився навпроти і прірва між нами росла.
Затемнення.
Тоді загорілося світло. Антракт. Ми мовчки, неспішно вийшли.
А далі... далі ти скажеш ті хриплі слова про грозу...
Можливо тоді і відчули, що ми невільники, -
Між п’єсою автора й Автором грому й дощу.

24.03.2024

Як цвіт кульбаби, буйний вітер нас розніс.
Не повернути весняних емоцій.
Це ніби йти сліпому у дрімучий ліс.
Невідомість висить на кожнім кроці.

Оте, що долею написано тобі
Не перепишеш, пізно вже писати.
І не веди з собою марно боротьби.
Для чого ці в душі німі дебати?

Багаття не розпалиш після довгих злив.
Обходь мене, прошу, щоб я не звикла.
І не шукай тепер торішнього мотив.
Я іскра не твоя. Даремний виклик.

Сонця кружало червоне
Денну кінчає ходу, –
Скрикують гучно ворони,
Наче вчувають біду.
Вітер стихає потроху,
В полі знайшовши нічліг, –
Лиш кулемет десь зацьвохав,
Як по кобилі батіг.
Не обманули ворони
Дружно причаєних нас, –
Сонця кружало в червоний
Колір фарбує Донбас…
09.04.24

Кожному загиблому Солдату,
Кожній нашій матері, вдові
Я вклонюсь. Таких, як я, багато...
Схиляться й дерева вікові.

Що це? Що? Лише простенький віршик.
Не врятує він і не доб'є!
Зраднику! Погане? Буде гірше!
Воїни! Ви - наше все, що є!

Погань репетує: "Киньте зброю!"
Гасло в них злочинне чи дурне.
Кожному загиблому Герою
Слово я скажу лише одне:

ДЯКУЮ! За сонце та свободу!
ДЯКУЮ, що гинуть ті кати!
ДЯКУЮ! Від себе та народу!
ДЯКУЮ вам, Сестри та Брати!
ДЯКУЮ вам, хлопці та дівчата

За проміння у важкій імлі!
Кожному загиблому Солдату -
Вічна вдячність вільної землі.

Потім хай згадає кожне серце
Цю війну у час дрібних турбот.
Наші світлі янголи у берцях!
Дякуємо!
                  Я.
                      І мій Народ.

Осиротілість відщипує шматки мене,
Немає красок, лиш інтеференція вся сіра,
Все піано, ніякого форте,
Всередині чужорідні чорні діри.

Коливаються ятріння хвилі.
Вогник, що всередині горів,
Тепер закопаний в могилі.

Повний жахіття та примар,
І милосердя крихт,
Це не світ без барв,
Це я тепер без них.

Думки в емоції, емоції в думки:
Ніяк викований хронос,
Не розріже уроборос.

Не ми перші, не ми останні,
Намагаємося це змити в гарячій ванні.
Та адреналіну пʼянкий хміль,
Не заглушить онімілий біль:
Він приходить трішечки поснулий,
Замечує марити минулим.

10.11.23

Планує, може, згодна передати!.
Але, коли б, комусь, якщо, якби…
Оці і схожі циніко-цитати
маячать, як після дощу гриби!.

Нам літаки дали у тому році?
Мільйон снарядів загубився де?
Обіцянки одні на кожнім кроці!
Стурбованість упевнено росте!

І нечисть лізе через огорожі,
а ми назад, все далі від мети…
Ніколи і ніхто нам не поможе,
як ми собі не зможем помогти!

Загалом, все може бути,
Якщо справити вчорашнє…
А як вздумаєш роздути,
То, будь ласка, щоб без кашлю…
Обійдися без підмоги
І без помилок всіляких
А як згорбишся від того -
Стань спиною до гіляки…
Попроси обов’язково
Що би душу не чіпали,
Підпишись під кожним словом
Й повтори, як буде мало…

Загалом, не будь сердитим…
Якщо справити вчорашнє —
То навіщо було жити?!
Ну якщо заради кашлю…
8.04.2024.

Які ж у тебе, Господи, заграви!
Щоразу, як уперше, Ти вражаєш!
Сідає сонце, й відблиски пожару
На білім цвіті міняться яскраво.

Вишневий сад ввібрав кумач небесний,
Що ллє за лісом схований прожектор,
Й уклались ніжно пелюстки рожеві
Перуками на вишнях - баронесах.

Дихнути, зачарована, не в змозі.
Бо скільки днів ховали хмари сонце!
Тепла і світла жалюгідних порцій
Нарізав квітень, нишкнучи в тривозі.
04.2023.

З дитинства хочу мати купу грошей,
готова варіанти розглядати.
Я зголосюся на найтяжчу ношу,
але роботу – не пропонувати!

Можливо, як папугу вчать словам
Лайливим, щоб натішитись досхочу
Вкладаючи у дзьоб його свою
Примхливу дурість, — так беруть і серце
В лихе причастя поглядом очей,
Що змушують повторювати згодом:
Люблю, люблю, — не знаючи пощо
І скільки в цьому слові безголосся
Любити справді те, що легко так
Знаходить відгук і безтямно вторить
Допоки не знайдеться інший хтось,
Який навчить казати «зрада», «горе»
З такою легкістю, як першому «любов»,
Але так рідко: «відданість» і «тяма»,
І бавитись невіданням чужим,
Але насправді цілячись у совість
Свою, нещастям сповнену і в ній,
Ховатися за власним (словом) — «болем».

06.04.2024

Безсоромно оголена
Задоволено спиш, -
Пружні стегна розколені,
Мов благають: Облиш...
Адже лагідним дотиком
Полюбляю здавен
І торкнутись животика,
І сягнути рамен.
Я устами сполохати
Не боюся твій сон,
Бо ти, знаю, напохваті
І думки - в унісон...
08.04.24

Понад Бугом-річкою — міраж,
Видивом розкинулись Кумбари*.
Там Іван Богун, звитяжець наш
Шаблею розвіяв чорні хмари.

Геніальний в музиці народ,
Світ увесь повірити готовий,
Бо співає на Різдво без нот --
“Щедрик”, що створив наш Леонтович.

ПРИСПІВ:
Віннице, красуне осяйна,
Вічноюна, як Богиня Леля.
Бо лелек лелієш, як весна,
В пісні кобзаря і менестреля.

Пирогов тут лікував людей,
Коцюбинський теж творив натхненно,
Світло українськості ідей
Стуса дух плекав так дерзновенно,
Чорногуз плекав так дерзновенно.

Літній вечір завмирає в млі,
У цвіту магнолій, сакур тане.
О яка краса! Бракує слів --
Виграють рошенівські фонтани!

ПРИСПІВ:
Віннице, красуне осяйна,
Вічноюна, як Богиня Леля.
Бо лелек лелієш, як весна,
В пісні кобзаря і менестреля.

31 серпня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Війна нав'язала криваву дорогу,
Страшна та ганебна війна!
За нашу майбутню святу Перемогу
Піднімемо келих вина!

Сумних мовчунів я жаліти не буду,
В агонії б'ється змія.
Ти скоро подохнеш, кремлівська паскудо,
І зграя загнеться твоя!

А наші Герої козацької крові,
Всі ті, хто загинув в боях,
Дарують нам нашу країну чудову,
Згадає про них вільний птах.

Вперед, мій народе! З обійм нафталіну -
У струм прогресивних ідей!
Мій келих за тебе, нова Україно!
Мій келих - за вільних людей!

З усіх загроз, Вона — найбільша…
Про це дізнався ненароком.
Мені то що, а моїм віршам?..
Хіба, що висохнуть від шоку…

Прошу, присядьте, ознайомтесь
Вони ж такі… напів небесні
Тут не про мене, я — авоська
Забута кимось у семестрі…

Погляньте — виключні рядочки…
Всі поліровані, по росту
Ще до закваски, ще до бочки —
Таки наказ прийшов від госту…

Нехай вже я для них обуза…
Не вірю, Господи. Не вірю!
Вони ж такі, як той Карузо…
Це я з авоськи, для приміру…

А що таке моє бозсоння
У повсякденності, у творчих, —
Коли рідня тобі стороння,
А ти для них приблуда вовча!?

А вірші… вірші… вірші… вірші…
І день по дню… Весна — весною.
Скоріш за все немає рішень
Хіба пройде саме собою…
7.04.2024.

Стоїть спекотне літо надворі.
Білизну вітер у дворі полоще.
Сидять діди в тіньочку. Два старі –
Петро й Микола. Інші три – молодші.
Микола – той здебільшого мовчить,
Бува, іноді яке слово вставить.
Петрів же голос увесь час звучить,
Немов до всього є у нього справи.
Дійшли якось в розмові й до скарбів.
Петро й говорить: - Тут їх скрізь багато
Зарито ще із часу козаків.
Але ж закляті – спробуй їх узяти.
Один з молодших: - Я таке ще чув:
Щоб взяти скарб, то треба одмолитись
На стільки літ, як той заклятий був.
Тоді до нього можна підступитись.
- То так, можливо. – голос знов Петра,-
А то іще, говорять, що буває –
Він сам виходить із землі нутра,
Коли великий празник наступає.
От ми колись, ще молоді були…
Микола от не дасть мені збрехати…
Учотирьох зібралися й пішли
В ніч Великодню, щоби скарб дістати.
У нас он горб високий за селом.
Там, кажуть, козаки його зарили.
Вже стільки літ з того часу пройшло,
Але дістати так і не зуміли.
Отож, зібрались ми в вечірній час:
Я був, Грицько та ще Павло з Овсієм.
Лише Овсій жонатий був із нас,
А ми утрьох безвусі, холостії.
Шкода, нікого з них уже й нема,
А то б вони потвердили. Тож, значить,
Пішли ми в ніч. Хто лом в руках тримав,
А хто лопату. От, підходим, бачим,
Аж, наче, пагорб світиться увесь.
То скарб з землі виходить, не інакше.
Нам то ще підігріло інтерес –
То, значить, не пропаща справа наша.
Взялись ломами пагорб ми довбать,
Що стукнемо – аж гулом віддається.
Тоді пішли лопатами копать,
Воно бряжчить, мов об залізо б’ється.
Напевно, скриня кована лежить.
Ще трохи і, напевно б докопались…
Аж глядь – а щось на камені сидить.
Поглянуло. – Копаєте? – спиталось,-
А голову покласти принесли?..
То,значить, замість скарбу у ту скриню,
Щоби спокійно взять його могли,
Ми чоловічу голову повинні
Були покласти. От воно й пита.
А нам би його взяти й розпитати,
Якою саме має бути та:
Чи християнська, а чи супостата?
А ми заклякли, стоїмо, мовчим,
А потім все поки́дали і драла.
Не дивимся під ноги, навіть – мчим.
Нечиста сила так порозкидала,
Що тільки я додому і добрів.
Овсія відшукали десь під тином,
Грицько і погреб у чужий влетів.
Павло в болоті ледве не загинув.
Похорували тяжко ми тоді,
Ледь одвалали знахарки недужих,
А то би неодмінно буть біді.
Ти ж пам’ятаєш то, Миколо-друже?
Микола тільки голосно зітхнув:
- Зізнатись хочу. Досі ще вагався.
То я із вами штуку ту утнув,
Як тільки-но про намір ваш дізнався.
Лиш ви пішли, я вила прихопив,
Одя́г кожуха ще й хутром нагору.
На голову макітру начепив.
До пагорба дістався зовсім скоро.
Ви так тим скарбом зайняті були,
Мене і не помітили одразу.
До мене обернулися, коли,
Я кинув вам оту зловісну фразу.
Я ж думав – просто так посміємось
Над жартом. Зовсім не чекав такого.
Оговтатись й самому удалось,
Коли ви дружно взяли в руки ноги.
Я вслід кричав вам, що пожартував.
А ви не чули…Де там озиватись.
А вранці, чим скінчилося, узнав
І уже страшно стало зізнаватись.
І голову Микола опустив.
Мовчали всі і почувались скуто.
Петро, як рот відкрив, так і сидів,
Мов все не міг повірити в почуте.

Гуляй! Гуляй доле! Гуляй, не загулюй! Гуляй не допізна…

Черевики в тебе нові, розум, дивись, не намуляй… Гуляй-доля капризна!

Як зустрінеш ранок з милою на Набережно-Хрещатицькій - сонце долі твоїй свідок…

Дніпро пестить милу хвилею, сонце в думі схизматицькій умовляє серцеїдок…

2023 рік

Гуляй! Гуляй доле! Гуляй, не загулюй! Гуляй не допізна…

Черевики в тебе нові, розум, дивись, не намуляй… Гуляй-доля капризна!

Як зустрінеш ранок з милою на Набережно-Хрещатицькій - сонце долі твоїй свідок…

Дніпро пестить милу хвилею, сонце в думі схизматицькій умовляє серцеїдок…

2023 рік

Маріє, Пречиста, прости,
Почуй мене, грішну й стомлену.
За руку бери й веди
Між струменями води
І між язиками пломені.

Не дай мені вирви в путі -
зневіритися в початому,
Де грішні (такі прості!)
Не виснули б на хребті
Й не чули, як я кричатиму.

Засліплені очі відкрий.
Що знаджувало, те вийняте? -
Спокушували вітри,
Підносили догори,
Щоби у провалля кинути.

Мене ж не відштовхуй таку.
Почуй, як Твій Син заблудлого.
Чи з птахою у садку,
Чи віршами у рядку
До тебе взивати буду я.

Ж-айвір малий співучий, моторний
А-ж із Іспанії лине додому,
Й чути ті звуки, ніби із горна,
В-есело пісню сіренький заводить.
О-сь споглядає ріднеє поле,
Р-адує світ - крила ніжні тріпочуть.
О-брій широкий, бажана воля.
Н-ебо блакитне - вдивляються очі.
О-да неначе, пташина весні.
К-отиться дзвін - жайвір лунко щебече.

У-х, як бадьорить тепер, не вві сні.

П-одив навколо - людина лепече.
О-т-от зігріє промінь ласкавий
Л-юбу пташину , барвистії крила.
І розіллється пісня яскрава.

Чи знаєш другий ти закон Ньютона? –
питав Ілько товариша Антона.
Сміявся той – Який же ти артист,
я фізик, розумієш, не юрист!

Над водою сонною
Куриться туман, –
Сірістю бездонною
Оповита рань.
Лагідною тишею
Огорнувся луг, –
Росянисте кришиво
Блискає навкруг.
Чом ти, тепле золотко,
Блудиш десь в імлі,
Адже трошки холодно
В сутіні землі.
Хоч і не подолано
Сонцем перешкод, –
Все одно вдоволений
Йду край тиховодь.
Не звучить мелодія
Різних джеркотух, –
Повнить прохолодою
Річка груди й дух.
07.04.24

ПОЗА ЧАСОМ МІЖ СВІТАМИ…
І я у ролі знову клерка…
…Їй довподоби шлюбний фах.
Вона така, як та цукерка…
І ми зутрілися на днях.
Її повів у чисте поле,
Ніяких мін, воно ж дівча.
І хоч й безахистне і голе -
На тілі жодного ще шва…
Ще не чіпали, не дражнили
Можливо зайняті були
І ми, засмажали б, зварили б…
Та ось біда - забув коли…

Це ще не все, не ставте крапки,
Хоч й нині хлопців в нас в обріз,
А запитати вже в Одарки,
Не обійшлося би без сліз…
…Згубила в полі і корівку,
Ягня, і діда, й бог зна що…
І показала на гвинтівку…
Й кивнула в сторону авто…

А «клєрком» навіть і не пахло…
Я здивувався було сам,
Чи то в мені усе зачахло…
Чи то пора на небеса…

Тепер Одарка рідна з рідних…
Тепер у трьох… поля… посів…
І жодних нападів, на рівних.
Хіба щоб дощик гомонів…
5.04.2024.

"Впродовж минулої доби..." -
Меню споживче, повсякденне
Нічого іншого не жди,
Воно освячене, знаменне…
І ще здорожчає в рази,
І кожен з нас за все це сплатить…
Тому, що вІйни - це ази…
Коли свій Меч з дитинства славить
"Впродовж минулої доби..." -
Повірте, Бог переіначить…
Разом вдихнемо я і ти
Не вішай носа сво’, юначе…
4.04.2024.

Спорт объединяет направления физической активности человека.
Прыжки,плаванье, бег, футбол,волейбол, хоккей- все не перечесть.
Основа и фундамент для сохранения ,восстановления здоровья.
Растить здоровым молодое поколение – главная цель спорта.
Терпение, выдержка , храбрость и поддержка, спорт – во благо!
5.04.24 Швец Тамара.


Спорт поєднує напрямки фізичної активності людини.
Стрибки, плавання, біг, футбол, волейбол, хокей - все не перелічити. Основа та фундамент для збереження, відновлення здоров'я. Вирощувати здоровим молоде покоління – головна мета спорту. Терпіння, витримка, хоробрість та підтримка, спорт – на благо!
5.04.24 Швець Тамара.

Квітка -
від слова квітень,
що визволяє красу…
Квітень -
від слова вітер.
Вітер -
від слова сум.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Дитина дивиться на світ,
Цей погляд ангела відкритий.
Цікавить наших дітей все.
Ще більше хочуть вони знати.
Всі їх питання чому, як, де, коли,
Слід уважно, з повагою вислухати.
Доступно на них мусимо відповісти.
,
Дитя, як губка, в себе все вбирає.
І перш за все – поведінку тих,
Хто поруч, з ким спілкується,
Живе, що бачить,чує.
Здається все так просто...
Саме так формуються манери,
Характер, погляд свій вже є...

Роздуми про діток, дитинство не нові,
Відомі кожному вони.
Тому не слід нам на дітей,
Онуків ображатись,
Ми самі винні, якщо
Непорозуміння і проблеми з ними є...
2.03.19 8.30

Не знаю колискової...
А донька
Прохає колискової, аж плаче.
Бліде обличчя в доньки
І гаряче.
Мов кволе пташеня – її долонька.

Не знаю колискової...
Навіки
Я загубив її,
Мов кінь – підкову.
Я подаю дитині різні ліки,
А донька плаче:
«Тату, колискову...»

Не знаю колискової...
Та знаю,
Яка вона потрібна в цю хвилину:
Піду і колискову пошукаю.
Знайду –
Приколишу свою дитину.