Малюєш в пам*яті графітом
П*янку зимову жінку-вишню,
Подарував би самоцвіти,
Але ж чомусь тобі не втішно.

Натхненно лінії виводиш,
Вишневий післясмак зимою.
До серця б знати усі коди,
Заповнив би його снагою.

В нічному мареві графіту
Малюєш ілюзорно вишню.
Бринить симфонії сюїта...
А чи поверне Бог колишнє?

Немає більше що казати,
Та й чи потрібно говорить,
Якщо можливість є поспати
Цієї тужної пори.
Блукає тиша по кімнаті
І морок хату затопив, –
Немає більше що казати,
Крім побажання: Мирно спи!..
22.02.24

Моя кохана пахне часником
і убиває всі мої мікроби,
я злизую, мов з миски язиком,
з її натертих ніг пітни́й доробок.

Вона солона, ніби океан.
Вона недраяна, як темні ночви.
Її боїться кожен мій фаланґ.
Вона працює кимось деннонощно.

"Пхе", – телевізор каже на таке.
А ми натомлені сільські естети,
чий душ – пісок, не просимо ракет
і силіконових груде́й котлети.

Ми намалюємо свою любов гірку
любистком, м’ятою і полином звичайним.
Сивуха тхне, зраділи огірку
і що нам щонайвищий лайнер?

Бо щастя, бо воно од всіх оском,
бо стрілися голодні хлібороби,
коли кохання пахло часником
і лікувало згадані хвороби.

20 березня 1993 р., Київ

І
Що для нас українська
рідна батьківська мова?
Солов'їв спів пречистий
чи струмки барвінкові?
Чи лелітки в зіницях
із кохання уткані?
Що для нас українська? -
Віра! Слава! Єднання!

Бо звучить гордо й грізно.
Під артою волає!..
З-під уламків, заліза
волі стрічку тримає
і колосить пшенично,
і квітчає землицю...
І щитами Героїв
проростають обличчя...

ІІ
Ми завчаєм нові слова:
біль і сльози, тривога й горе...
Ми живемо чи існува... -
Вже полинув знов хтось до Бога.

Не нові, не нові слова...
лиш кривавлять-бо знов, жахучі...
І війна не нова - стара! -
Тягне слід свій з боліт смердючих!
Із ординських кривих мордяк,
промосковських недолюдків зграї.
Має зникнути з карти, бо стяг
окупанта не житиме в Раї!

Стяг? Не той - давньоруських звитяг,
не замочений в кров поіменно!
Те, що з пекла полізло, мов гадь,
те, що в пеклі сконає своєму!

ІІІ
І тоді... Заясніє блакить,
защебечуть пташки світанково.
Де джерельце мале заструмить,
буде в житі цвісти наша мова!
І барвінком рясним солов'ї
перев'ють голосні жабокричі...
Та вклонися, бо бачиш: у цвіт
повростали Героїв обличчя.

2024

Ось я знову вернувся сюди
В це Село через дні і роки.
І здалося воно і чужим і пустим,
А колись я тут був молодим!
Тут уперше своє я кохання зустрів,
За струмком, що ліворуч, там був її дім.
Я знайшов її хату, постукав в вікно.
Я покликав її… та нема вже давно.
Може ти помилився,- сказав я собі.
-Неможливо, - бо був я тут ночі і дні.
Ти забув, - стільки років пройшло!
Помилився, - сказало закрите вікно.
Білий сніг заскрипів мов роки.
Плив над комином дим і торішні зірки.
Я не вірив собі, я забути не міг,
Як на русих волоссях виблискував сніг.
Я п,янкий, пам,ятаю, той смак її уст.
А в саду від морозу гілок чули хруст.
І тоді як тепер в небі місяць пливе,
Але місяць і сад вже забули мене…

Я на помацки йду, я всі знаю шляхи.
Наді мною теж сонце і небо…птахИ
Тут любов розчинилась між віт верболіз.
У минуле моє догорає вже міст…
Все минає колись, вже прощатись пора.
Бо весна пролетіла і осінь прийшла.
Чорні хмари летять та несуть білий сніг?
І саван цей сріблястий лягає до ніг…

Ще сонний ліс. Та все ж - привіт, мій друже!
Прийшла до тебе, лиш підсохла стежка.
Твій крайній дуб здаля за мною стежив,
Й за довгу зиму, мабуть, що і скучив.

Сухим підліском під ногами хрустко.
Шипшина розгубила жменю ягід,
Що ніби з них зробив намисто ятлик,
Свою червону вимостивши грудку.

І звуками завихрилась новИми
Застояна за довгу зиму тиша,
Лісний вокал щоденно вище й вище,
Злітаються пташки, де кожна - прима.

А я, у пряні вгорнута обійми,
Чекаю - зараз подих перехопить
Від сірого, та все ж калейдоскопу
Такого милого мені лісного стріму.
03.2023.

Ми звикли цінувати гроші
і марно витрачати час.
Вони усіх кладуть на ноші,
вбиваючи людей у нас…

Жагу розбурхують, жадобу
і нищать добрі почуття.
Вони породжують хворобу,
яка висотує життя…

Їх їсти, випити не можна,
вони – то витвір сатани.
Чому та вигадка тотожна?
Еквівалент чого вони?

Отарі необхіден ватажок,
Очільнику - громада працьовита.
Мені ж миліші терції та квінти,
І стиль письма, м'який, неначе шовк.

Було, під носа сунули скарби,
Тягнули на Парнас і на Голгофу.
Та не потрібна вільна птаха богу,
Лише сумирні, мовчазні раби.

Сичать від люті юні хлопчаки,
Встромляючи багнети в окупантів.
А згодом на хрестах поставлять дати,
Затягне цвинтар у спориш м'який.

Біжать по льодоставу чорні дні,
Куди не гляну - аж за обрій повінь...
За ним вогонь! Горить мій храм любові
В лещатах безнадійної війни.

21.02.2024р

На сонці сяє-виграє
Кожна його червона крапя.
Дівочу шию обів"є,
Немовби обійняв коханий.

Її серденько звеселя
Воно яскраве, гарне, чисте.
Надію в серденько вселя
Милим дароване намисто.

2017 р.

Ще не видно у темряві згуслій
До тісного подвір’я заїзд,
А вже чути – вовтузяться буслі
В одному із навколишніх гнізд.
Хоч утомлена пара з дороги,
Та до справи взялася мерщій, –
Порядкують птахи довгоногі
У схололій домівці своїй.
Поспішали сусіди дзьобаті
Збагатити тебе й захистить,
Але тихо і темно у хаті, –
Лиш скорбота зростає щомить.
Не виходиш вітати бадьоро
Цих найближчих сусідів своїх,
Бо замкнуті вже двері знадвору
І насіявся пил на поріг…
21.02.24

України моєї стражденна земля
У сльозах захлиналась до болю.
Охопила й сучасна без тями імла,
Посягає на воленьку-волю.

Без землі ми ніхто - осліплі манкурти.
Стогін чути від рук недбайливих.
Східна душить війна, гудуть вітру сурми.
Кров гаряча тече, ніби злива.

А байдужість, байдужість точе іржею.
До прозріння тягнися, до світла.
Захищай! Дорожи, народе, землею -
Це душа українська довічна.

І
Мене не доганяють ні вовки,
ні миші... і телята ще не з’їли,
усупереч, якщо не завдяки
усьому, що розтягує роки
й літа, які вкорочують зоїли,
не розпинаюся на всі боки.

ІІ
Овідії ще є у цьому світі:
інакомовні генії-піїти,
зозулі й півні, сови і сичі,
що тиражують опуси вночі,
аби себе вписати до еліти,
та указати зайвому мені,
яким я бути і не бути маю
якщо за волю дорогого краю
іще не опинився на війні.
Мене, як Архімеда наодинці,
у кожній ситуації щодня
не помічає ні чужа рідня,
ні щирі малороси-українці...
................................................
Іду, не утрачаючи надій,
дорогою своєю до криниці,
аби напитись чистої водиці,
якою захлинеться ворог мій...
і може бути, що в душі моїй
поезією світ мій освятиться.

ІІІ
Можливо, і не довго ще іти,
але не поспішаю під калину,
і думаю, навіки не загину,
коли піду у зоряні світи.
Надію маю – мовою полину
у далину і з тої висоти
за нею буду і... за Україну,

02.2024

Відшуміли хуртовини
І морози відійшли, –
Сонце топить щогодини
Сніжні мури та вали.
Потекли струмки вздовж вулиць,
Затуманились лани, –
Серед лютого відчулись
Теплі подихи весни.
20.02.24

Боротьба не припиняється,
Україна – поле бою.
І найгірше розпаляються
У розбірках між собою.

Як себе перекалічимо –
Ворогам робити нічого.

Мізки мої шкварчать, мов грінки:
Ну й вередуля - вереда!
Така прекрасна зовні жінка
Мою печінку доїда.

Нехай вона тобі смакує,
Бенкет минає весело -
Ти ж непроста є вередуля -
Міс Вередуля Всесвіту!

Багато в мене ще смачненьких
Лишилось нутрощів - гуляй!
Кохаю так тебе, маленька,
Я не за апетит - за драйв.

2011

Ще не встигло зніміти одне, розболілося інше.
Крила гублять перо від важкої тужби. Світе мій!
Заливаєшся болем і виєш усе голосніше,
І мільйони життів у вогні ненажерливих війн.

Де межа, за якою не буде чого виглядати
Ні з високого трону царів, ні з бідняцьких халуп?
Не за сина одного взиває молитвою мати -
Просить світу усьому простити на Бога хулу.

Обгоріле крило ще біліє, хоч ледве тримає.
Вперто помах тяжіє, залізо спадає із хмар.
Молитов тих сильнішого в світі нічого немає.
Піднімаються ввись і спадають пером на вівтар.
18.02.2024.

Ой, красиве ж село Ромашкове
Квітувало влітку ромашками.
Нині воно напів зруйноване,
Всюди мінами нашпиговане.

Але вірять його всі мешканці
В те, що мир настане врешті вже.
Й буде знову село Ромашкове
Як раніше цвісти ромашками.

2024 р.

Ми, українці, - залізні.
Навіть якісь кам'яні,
Раз в оцю пору зловісну
Не горимо у вогні.
Хоч він щодня обпікає
Наші змужнілі тіла, -
В полум'ї вистояти маєм,
Щоби здолать москаля...
19.02.24

хмари важкі наче вісті зі східних фронтів
чорні неначе зневіра мов крик гайвороння
ніч стало важко любити – тепер поготів
важко в імлі розпізнати це ті чи не ті
хто там іде нам назустріч крізь ночі безсонні

хто це торкається пальцями наших облич
наче сліпий когось хоче впізнати достоту
пес-поводир підведе його нам до узбіч
- хто це – питаєш - він темний і скорбний мов ніч
- це тільки вітер лише тільки вітер зі сходу

вітер зі сходу наповнить нас чимось гірким
що заповзе у легені в провулки в кімнати
лиже нам руки цей пес-поводир-побратим
вітер нам вкотре торкає обличчя затим
тільки нікого не може із нас упізнати

18.02.2024

Із Володимира Войновича

Мигтів ліхтар на дроті у дворі,
його труди скасовувала мряка.
У будці, що в кутку, о тій порі
одна дворова мешкала собака.

Було у неї двоє женихів:
один кістки тягнув їй для бенкету,
а другий – той стеріг якийсь архів,
багатший був, тож цілу ніс котлету.

А третій не годився як жених, –
він був поет, а всі вони – безумці;
приносив тільки вірші, і крім них
нічого взагалі не мав на думці.

Дивився чемно, лапою махав,
співав про честь, кохання та відвагу;
він був поет і геть не приставав,
і цим чомусь привабив ту дворнягу.

І от яко́сь два пси прийшли у двір
(у цього – кістка, в іншого – котлета),
й побачили у будці – вір, не вір –
сумирний профіль нашого поета...

Два пси не винуваті, далебі,
що покохали пасію кудлату;
два пси на місяць вили у журбі,
немов співали «Місячну сонату».

(2024)

Сидять діди на лавці, гомонять,
Бува, на якусь хвильку замовкають,
А далі знов розмову починають,
Достатньо комусь лише щось сказать.
А тут якраз Дмитро придибуляв.
Всі змовкли, як годиться, привітались,
Потиснулись, тісніше повсідались.
Дмитро прокашлявсь трохи і почав:
- Оце ішов якраз повз Гарбузів.
Іван в городі щось з сапою по́ра.
Худий, як тріска…Зломиться вже скоро.
Якусь хламиду для роботи вдів.
А Галя «розфуфирена» сидить
Собі на лавці та насіння плюха.
- Я їй казав, але ж вона не слуха,-
Устряв Андрій, - «Не треба мене вчить!» -
Відрізала. Ледащо іще те –
Ні їсти зготувати, ні попрати.
Іван, хоча і трудиться багато,
Хоча би на городі щось зросте,
Але ж з такою жінкою йому
Лиш мучитися все життя – не жити.
- То добре, що іще не мають діти,
Що мучитися лише одному.
- За що Господь йому ту Галю дав?
- Та і в Миколи Глухаря не краща.
Ото таке ж самісіньке ледащо.
- Ох, ті жінки! – уже Степан додав.
- А що жінки? Й чоловіки, буває,
Такі ж ледащо. Он, Грицька візьми
Скоромного. Тут розмовляєм ми,
А він вже десь горілки попиває,
А то і під чиїмсь парканом спить.
А вже ж Марія трудівниця в нього.
Коли не йдеш – все трудиться, небога.
А він нап’ється ще й береться бить.
- Чому Господь парує так людей?
- А ти не знаєш? – Звідки ж мені знати?
- Про то я, звісно, можу розказати.
Якось Господь з святим Петром іде
В жнива полями. Сонце їх пече.
А жито, як стіна стоїть навколо.
І дівка із серпом працює в полі.
Те жито жне. А з неї піт тече.
Вона ж і голови не підніма.
Петро до неї: «Боже, помагай!»
Подякувала й знову жать давай.
Бо ж, мабуть, хоче впоратись сама.
Йдуть вони далі. Нива вже друга.
Там дівка в холодочку спочиває,
Попід копою хропаками грає
І серп її валяється в ногах.
Поглянули на неї й далі йдуть.
Аж дивляться – стоїть віз над дорогу.
Одпряжений. Вліз парубок під нього
Та й спить, устиг лиш ковдру натягнуть
Для холодку. Хотів Петро, було,
Його ціпком добряче вперезати.
Та Бог йому велів не зачіпати.
А сонечко ще вище підійшло.
Простують далі. Бачать – пшениці
Стоять, як ліс. І парубок з косою
Кладе в покоси ту пшеницю сво́ю.
І рясно піт стікає по лиці.
Та він на те уваги не зверта,
Хіба що часом косу і наточить.
- Хай Бог допомагає тобі, хлопче! –
Петро до нього. Той на хвильку став,
Подякував та й далі знову жать.
Як відійшли вони, Петро і мовить:
- Ти знаєш, Боже, а було б чудово,
Якби оцього хлопця спарувать
Із дівкою, що ладно жито жне.
А ледацюг отих теж спарувати.
- Старий ти, Петре, але дурнуватий.
Та ж ледацюг тих лихо не мине.
Вони ж тоді із голоду помруть.
Як парувати хлопця, то з ледащо.
Тоді воно й для світу буде краще.
А далі мовив: - Так тому і буть!
Із того часу так воно й пішло:
Як чоловік удався роботящий,
Жона йому дісталася ледащо.
Моторна жінка – чоловік – вайло.

Білила хату я під очеретом,
Старенька стріха німбом освітилась.
Відбиток долі справжній раритетний.
І на душі так стало тихо-тихо...

І все навкруг з весною прокидалось,
На Божий світ дивились очі вікон.
І комин поглядав із верху даху,
Напрочуд світлий віяв з саду вітер.

Білила хату я під очеретом,
І незабутнє дійство залишилось
У пам*яті, сільське не просто ретро,
А рідний щем стікав сльозою з шибки.

"...Нам не страшні московські воші, нам страшні
українські гниди." (Симон Петлюра)

УКРАЇНСЬКІ ГНИДИ

Московські воші... Що тут говорити?
Бо з ними зрозуміло: вороги.
Нажаль, існують українські гниди,
Які кричали "Путін, памагі!"

Ну що, дешева хвойдо, докричалась?
"Ввєді вайска!" - щоб твій язик відсох!
Тепер ти швидко за кордон забралась,
Продовжуєш і там свій монолог.

А ти, дурний мужик, плював у воду.
Нема в макітрі мозку - інвалід.
Ти ситий був настоянкою глоду -
Щоб серед горла став тобі той глід!

Ти жер наш хліб. Ненавидів країну,
В якій живеш. Що? Справа не у тім?
Так хто ти є? Людина чи тварина?
І ті, і ті - не зраджують свій дім!

А мер дрібний здав місто окупантам
І думає, що суд не дожене!
Будь проклятий, брудний колоборанте!
Душа і серце - все в тобі брудне!

Ракети і снаряди не забуті!
Не стане вас, як пилу після злив!
Бажаю, щоб "звільнив" вас вбивця путін!
Щоб жодного він з вас не пропустив!

Купався змалечку багато
Я у парному молоці,
Якщо донині сниться мати
Лише з дійницею в руці.
Мов знову Лиску подоїла
В хліві й вернулася біжком
До хати зі сліпучо-білим,
Украй цілющим молоком.
І догоджаючи малому
Ще з дека й коржики кладе, –
Тепліє світ по-весняному,
Як мама в снах до мене йде.
18.02.24

Уподобав якось лев доньку лісникову
І відтоді позабув, що то жить у спокої.
Почвалав у дім красуні, просить її руку,
Та не віда, що батькам завдає лиш муку:
Хоч і цар лев серед звірів, а доньці не пара,
А відмовиш – в хижака наготові кара.
«Бачиш,- батько відказав жениху спроквола,-
Наша донечка наразі тендітна і квола.
А у тебе ж пазурі і зуби великі...
Як їй доведеться жити з таким чоловіком?..»
«Розумію,- лев сказав.- Та щоб бути любим,
Пазурі всі обітну і вирву всі зуби!»
Як сказав, так і зробив. З неймовірним болем
Шкутильга, а чи й повзе лев наш до любові.
Ось і хата лісника. Сумирний і тихий,
Стоїть лев перед дверима. Не чекає лиха.
А воно кийком озвалось. Удруге й уп’яте...
Позабув лев і про біль, миготять лиш п’яти.
І відтоді вже ніхто у звіринім колі
Не тривожив лісника своєю любов’ю.

P.S.
Якщо любові справжньої нема,
Щоб не чинив ти,- все дарма.

Синьострунчастий вітер у гіллі льодяних дерев.
Он там, птахи вдають ноти чіпляючись за мелодію.
Крижаний краєвид. Осипається іній під лопотом крил.
І зима студить небо та шарпає щоки склодуву.
Десь за хмарами гудить літак.
Санчата на снігу залишають тонке полоззя.
Змалюй ще тонкими мазками її ходу,
Якою поволі від тебе вона віддаляється.

14.01.2024

Лютого дні останні,
А вже запахло весною.
Дай Боже щоби не війною
І квіти цвіли так рясно.

Бджілки щоби гуділи,
А не літаки ворожі.
І трави щоби зеленіли,
На них щоб сріблились роси.

Щоби святій землиці
Не тиснули міни на груди,
На ній колосилась пшениця
Й віночки ромашок всюди.

Хай жайвора пісня лине
І нам звеселяє душі.
Хай буде моя Україна
Вільна та мирна й квітуча.

2023 р.

Не магія, однак магічне трохи.
Не таємниця, втім не на загал.
Майстерне плетиво з проектів і потоків –
утілюваний дбайно ідеал.

Акт творення – доступне звично диво.
Вибагливе доволі та складне,
жагуче-приголомшливо-красиве,
з навколишності зрощене.

Природи сік для формування плоті.
Сердечний наспів для її єства.
Світил яса, солодка у щедроті,
життя вдихаючи, створіння напува.

Це твої крила, новородний птаху, –
оперення, належне висоті.
Назустріч страху в безперервність змаху,
стіл майстра залишаючи, злети!

15.02.24

Я ледве впізнав. Чи це ти?
Безлюдний, сумний та похмурий.
На мапі - червоні хрести,
На тілі - жорстокі тортури.

У цій непростій боротьбі
Освідчусь тобі я в коханні.
Мій Харкове! Вірю тобі,
Твої відчуваю страждання.

Не знає любов моя меж
До тебе, безлюдний та тихий!
Коханий мій! Ти не помреш!
Мій рідний! Прошу тебе! Дихай!

Всевишньої любові небо чисте,
Вві сні і наяву - нектар.
А де ж узявся той мольфар,
Який навіює пекельну пристрасть?

В гріху втонути - опалити душу.
Політ - і прірви глибина.
Згорить яскрава купина.
Все ж тіло тягнеться до тіла плюшем.

Зачарував чаклун до божевілля,
А чари ті - руйнацій пласт.
Ось-ось і вибухне фугас.
На щастя, вирвалась з полону - вільна!

Вітер хитає ромашки.
Куриться й стелиться пил.
Бачиться ззаду виразно
Слід од конячих копит.
Сіна перина на возі.
Легко ступає битюг.
Намилуватись не в змозі
Розкішшю всюди навкруг.
Міри немає блакиті.
В золоті тонуть поля.
Пахнуть пшеницею й житом
Небо і рідна земля.
17.02.24

На росії в Україні
всі – багатії
і тому брати повинні
знищити її,
історично поховати,
і в аналах написати, –
на росії Україну
хочуть москалі...

Головує ще у Раді,
ніби, не свиня,
та у ОПі на нараді
никає русня.
Дуже хоче рулювати
і нікому не казати,
як гальмує все у Раді
головна свиня...

А на самій верхотурі
геній на коні
копіює у натурі
вивихи русні.
Україну поховав,
всьому світу показав,
як планує верхотура
зраду на війні...

02/24

В нас то перед істиною - стіна,
а то за стіною в нас – істина.

2024

Блищить спокусливо мій табельний ПМ.
Сталь вороне́на в колір снігової хмари.
У нім – чотири пари рішення дилем.
А як не вистачить, є ще чотири пари.

Шістнадцять шансів поборотися зі злом,
Набитих дозами свинцю по дев’ять грамів.
Для себе не зали́шу, що б там не було,
Я жодного із них, хоч сам мішенню стану.

Усе – по ворогу! Спокійно, без вагань –
Негоже козакові в битві нервувати.
А схиблю – то не треба зойків і ридань.
Ми мусим з гідністю і жити, й помирати.

Нехай мою підніме зброю побратим,
Теплом руки своєї хай її зігріє,
Бо я такий на цьому полі не один –
На єдність і звитягу вся наша надія!

Допоки гріють руки вороне́ну міць,
Ми ні на дюйм не спустим синьо-жовтий прапор,
А люті вороги, упавши долілиць,
Відчують переможне: «Нас не подолати!».

Лютий 2024 року

У твоїй голові намело стільки снігу вчорашнього дня,
І проміння біжить по останній октаві до обрію,
Що у тиші вечірній твою розпізнаю я
Незворотність появи і невідворотність болю.
Ми зустрінемось знову, як ті, що втомились іти,
Що німим запитанням вганяють у серце погляди
Хоч не зовсім холодні й не зовсім гарячі вони
Та прошиють голками з червоною ниткою спогадів.
А тоді,
Я шепотітиму змови на свою любов,
Зливатиму віск аби позбутись страхів, що пустили корені
У моєму серці.
Та прошу тебе жодного слова мені не промов,
Відвернися, подавши води і сильні знеболюючі.

Я встав цього ранку і довго шукав тебе,
Озивався вчуваючи в тиші відлуння голосу.
Та тебе не було. На щастя тебе не було.
Лиш тремтіла у склянці вода поблизу знеболюючих.

12.01.2024

Весна навшпиньках лагідним піано
Крадеться по землі і дихає легенько.
І розквітають первоцвіти рано,
Вбирають пахощі п*янкі життя легені.

Весна сердець пелюстки розкриває.
Цей атрибут любові із початку світу.
Натхнення неба, і краса, і ваба,
Джерельність свіжих почуттів і звуків світлість.

Весна й кохання неподільні, злиті,
І ось жива душа енергію вбирає.
Бруньки розпустять зело - клейкість листя,
І знов продовжиться буття земного раю.

Колінопреклонна молитва
Бурульками плаче.
Під вікнами зболені сльози
Збігають лозою,
Де знову застигнуть, неначе
КриштАлем відлиті,
В поклоні проллються сльозою,
Що зцілення просить.

Бо крапати може не лИшень
Розтала водиця.
То наша поранена вЕсна
Тріпоче, як птаха.
Поглянь-но, Він там, у небесній
Залишив нам висі
Змальовані променем знаки,
Що знову воскресне.
03.2023.

Ще в руці димить цигарка
І в чарчині трохи є,
А вже неміч преться шпарко
Та гнітить єство моє.
Хоч майбутнє стало хмарним
І поменшав друзів стрій, –
Ще зарано до лікарні
Й замовляти за впокій.
Не лоскоче біля серця,
Не шукаю грішних стріч, –
Може, доля усміхнеться
І цей гніт відійде пріч?..
16.02.24

До вас війна ще не прийшла,
Байдужі покидьки та вбивці.
Ви стільки наробили зла,
Що сам диявол розгубився.

Який же ви "прастойнарод",
Коли вам в радість кожний злочин?
У смороді своїх "болот"
Вам наше небо коле очі!

У бумеранга свій закон...
Ви здивувалися, немиті,
Коли наш український дрон
Влетів раптово в "moscow-city"

"Простой народ нє віноват!" -
Почули зойки ми брехливі.
Та за безмежну кількість страт
Розплата буде справедлива!

Можливо, пожаліють вас
Якісь продажні наші гниди.
Та будете ви, прийде час,
Тонути у крові та гнити.

Ракети наші полетять
Та хоч би за каспійське море!
І мать-росія-пєрємать
Дізнається, як пахне горе.

Забігають туди-сюди
Ґвалтівники та людожери.
Вас буде нищити завжди
Лише одне ім'я Бандери.

Козацька молода весна
В нас поховає кожну зайду!
Ще не прийшла до вас війна.
Та прийде! Прийде! Зачекайте!..

коли знай чорнішає обрій щоднини
що силу дає нам в години невтішні?
по-перше, це дихання сонне дитини
по-друге, у глечику гілочка вишні

виходять із темряви видива Гойї
в повітрі розлите похмуре бароко
вчорашній і нинішній – нас тепер двоє
ми входимо в річку тривожного року

куди нам плисти і як карта нам ляже
ні оком ні думкою це не охопим
весна приміряє вбрання камуфляжне
і блимає зірка мов свічка окопна

палітра потроху стає майже чорна
заграви запалюють край небокраю
скрегочуть доби лиховісної жорна
та кілька речей нас усе ще тримають

і дві з них – повірте – цілком дивовижні!
по-перше, це дихання донечки сонне
і друга – це зрізана гілочка вишні
у глечику маминім на підвіконні

20.03.2023

Високі гори закривають небосхил,
Ховаючи свої вершини в хмарах.
Пасеться понад річкою отара,
Скубе травичку, що вкриває діл.
Внизу між гір видніє синє море,
Зливаючись із небом в далині.
А за ріку, на другій стороні
Синіє поле. Всюди синій колір.
На камені дідусь-пастух сидить,
А біля нього крутиться хлопчина –
Онучок, певно. Принесла дитина
Обід дідусю. Бо ж тому ходить
Й так цілий день. Хай ноги відпочинуть.
Поки овець собаки стережуть,
Розбігтись по долині не дадуть,
Дідусь щось може розказать хлопчині.
А він же мудрий, так багато зна
І вміє гарно так розповідати.
Що хоч у нього можна запитати.
Хвилює думка хлопчика одна.
Далеко в морі він вітрила бачить,
Отож у дідуся свого й пита:
- А хто ото, дідусю, завітав?
Дивись, вітрила в морі он, неначе
Великі птахи. – Греки то, мабуть?!
- Знов за руном, напевно, завітали?
- Про аргонавтів мама розказала?
- А що, такого не могло і буть?
- Чому ж, було. Не все там казочки.
- А як, дідусю, то насправді бу́ло?
- Що ж, розкажу, поки ще не забули,
Історію ту давню. В ті віки,
Як колхи заселили весь цей край,
Боги у всьому їм допомагали.
Високі трави навкруги буяли.
І звіра, й риби – тільки не зівай.
А десь в печерах високо в горах
Зовсім маленькі люди проживали,
У підземеллях золото збирали,
В підземних промиваючи річках.
Збирали вони золото не все:
Шматки великі йшли до них в скарбниці,
Дрібне ж усе підхоплює водиця
Та й на поверхню у річки несе.
В річках чимало золота було,
На сонці дно, здавалося, блищало.
Тож предки також золото збирали,
Яке тоді водою з гір несло.
Та спробуй ті крупинки відібрать,
Коли все дно устелено камінням.
Та ж предки наші славились умінням,
Навчились скоро золото збирать.
Візьмуть овечу шкіру та й кладуть
У воду. Вода шерсть ту промиває,
А шерсть крупинки золота чіпляє.
Коли ж, нарешті, те руно візьмуть,
Воно важке й від золота блищить.
Бери тоді, витрушуй здобич свою…
Якиїсь грек, напевно з перепою,
Побачив таку шкуру, що лежить,
Виблискує та і рішив, при тому,
Що ми овець вирощуєм таких,
Що, справді, золоте руно у них.
Та й роздзвонив і рідним, і знайомим.
А уже греки вість ту донесли
Аж до своєї Греції самої.
Вони ж зібрались на «Арго» юрбою
Та і бігом в Колхіду й попливли.
- Я уявляю здивування в них,
Коли вони тут правду, врешті взнали.
- Ну, звісно, зате там перебрехали,
На цілу казку в них пригод отих.
Якісь дракони – звідки вони в нас?
- Зате вони у Греції герої.
Та й казка вийшла гарною такою.
Жаль, лиш даремно витратили час.
- Чому даремно? В око впало їм
В нас полотно із льону. В їхнім краї
Той льон погано, кажуть, виростає.
А полотно із льону, поміж тим,
Їм і на одяг, й на вітрила треба,
І лантухи із чогось треба шить.
А наші ж вміють полотно робить,
Мабуть, найкраще, хто живе під небом.
Отож, щороку греки і пливуть
За полотном отим до нас в Колхіду…
- А звідки льон у нас узявся, діду?
- Далеко вівці? – Вже в наш бік ідуть.
- Ну, що ж. То добре. Значить, є ще час
Тобі і ту історію повідать.
Було давно то, там, за Меотиду
Й за Понт степи широкі є якраз.
У тих степах жили колись брати
Із сім’ями. І землю обробляли,
Й худобу в буйних травах випасали.
На них худобі в самий раз рости.
Робили дружно та землі отій.
Ячмінь ростили в полі та і жито
З пшеницею. Вставали ще до світу.
Зате й достаток з того мали свій.
А то якось молодший десь знайшов
Красиві, аж яскраво-сині квіти.
Надумався при хаті посадити.
Найстарший брат скривився, як прийшов,
Мовляв, даремно витрачаєш час
На забаганки. В полі слід робити,
А ти ту садиш непотрібні квіти.
Але нічого не сказав в той раз.
Хоча в душі образу затаїв.
Сказати слід – поки брати у полі,
Жінки їх у тіснім сімейнім колі,
Не раз вже невдоволення свої
Виказували. Бо ж здавалось їм,
Що чоловік у кожної працює
Найбільше. В полі цілий день гарцює
Та порівну все ділять, поміж тим.
А вдома те ж саме чоловікам
Торочили весь час та дорікали.
Хоч, спершу ті уваги не звертали
Та десь в душі у них глибоко там
Копичились образи й недовіра.
Ніхто з них не здогадувавсь, не знав,
Що то усе богиня лжі Мана
Їх до розбрату зводила допіру.
І довела. Зібрались всі якось
У полі й сперечатися взялися,
Хто більше на тій ниві потрудився,
Ледь старшому погамувать вдалось.
Тоді й рішили – треба розійтись
Та і окремо господарювати.
Надумали, що кожен має взяти
Одне щось, без чого не обійтись.
Найстарший взяв пшеницю й залишивсь
На цьому ж місці господарювати.
Наступний брат ячмінь рішив узяти.
Задумливо круг себе подививсь
Й надумався на захід сонця йти.
Там землі, може й не такі родючі
Та він засіє і других научить,
Як можна в полі той ячмінь ростить.
Взяв третій жито та й піти зібравсь
На північ. Там, хоч сонця менше буде
Та жито, мабуть, проросте усюди.
Один молодший при своїх зоставсь.
- А що мені? - Он, квіти і візьми,
Які надбав. – найстарший йому мовить.
Послухавсь менший братового слова,
Хоч жінка й умивалася слізьми,
Та і подавсь на південь, щоб знайти
Десь там якесь пристанище для себе.
В дорозі ночували просто неба,
А зранку піднімались далі йти.
Дійшли до моря й берегом пішли
Аж доки й гори шлях перепинили.
Минули гори й там уже осіли.
Долину понад річкою знайшли.
Поки він якусь хатку будував,
Вона ділянку поряд обробила,
Насіння синіх квітів посадила,
Яке чомусь він льоном називав.
Трудились від зорі і до зорі,
Тож скоро у долині обжилися.
На осінь саме й квіти одцвілися.
Зібрав він «урожай» о тій порі.
А кинулись стебло перебирать,
А в нім волокна і тонкі, і довгі.
Нитки такі чудові вийдуть з нього,
А з ниток можна полотно зіткать.
Самі навчились та навчили всіх,
Хто навкруги і полотно робити,
І одяг дуже гарний з нього шити,
Який у холод відігріє їх,
А в спеку розпашілих охладить.
Як полотно на рани накладати,
Вони скоріше будуть заживати.
Та з нього що завгодно можна шить.
В долинах рік засіяли поля,
Які, як море, здалеку синіли.
За літо льон встигав набратись сили
Та і давала щось таке земля,
Що полотно було й цупке, й легке.
А вибілене – зовсім сніжно-біле.
Сусіди в ті долини зачастили,
Бажаючи, мабуть й собі таке.
Від того край розцвів і збагатів,
Бо ж люди полотном тим торгували,
За ним з-за моря, навіть припливали,
Хто на торгівлі збагатіть хотів.
Тож, не якесь казкове там руно,
А льон Колхіду в ті часи прославив…
Та час, онучку, братися до справи,
Бо вівці знову подались он о.

Хто ти, пташко, що мене збудила,
Сівши під самісіньке вікно?
То почулись, мабуть, звуки дивні,
Бо принишкли солов'ї давно.

Чи здалася в мареві півсоннім
Пісня із дванадцяти колін?
У вікно простягую долоні-
Зарябило розсипом пір'їн.

Горобці- бешкетники поскублись,
Забіякам до душі скандал.
Але був біля вікна прибулець-
Гіллям, відлетівши, загойдав .

Промайнуло в загадковій тіні,
В глянці свіжозрошених листків,
Те, що чулось в пісні солов'їній,
І шукалось вперто між рядків.

Два роки війни – а сини сатани
Іще не наситились кров’ю війни,
Іще їм замало руїн і смертей,
Іще не набридло вбивати людей.

Бо їх надихає злочинство батьків,
Проклятих у світі на віки віків,
Таких же убивць і таких же катюг –
Зійшов «русскій дух» на диявольських слуг.

День найкращий для твого кохання,
день, коли здивуєш ти мене,
не забуду, бо щодня бажання є –
бажання є!

День любові, не зійди ніколи
з теплих рук і пожаданих вуст.
Повсякденності, яка навколо,
не боюсь!

Приспів:

День любові –
поцілунок троянд.
Будьмо в змові
тільки вдвох,
щоб здолати все
в цей день любові…

Поцілунок троянд!
Ми у змові
тільки вдвох,
щоб здолати все!..

Не звертай уваги на стороннє
і минулим більше не хворій.
Ця любов – вершина великодніх мрій,
наших мрій!

Хай душа твоя пречиста буде –
я вином проллюсь в її кришталь.
Пий мене, коханий, хай забуду теж
я свій минулий жаль.

Приспів.

Достигають осінню троянди.
– Де любов? – спитаю я тебе.
Серце рветься в дикі мандри –
знову в любов, у будь-який день!!!

Приспів.

Сніжинки березневі падають додолу,
Холодні білі з апліке морозним.
Весни нема - зима із сяйвом ореолу,
В природі срібне явище курйозу.

А ми щодня шукаємо весняне щастя,
Що пустить свіжі паростки любові,
Але життя-буття чомусь лише смугасте,
Вплітає нам вінець якийсь терновий.

І все ж не остудити снігом світлі душі.
Захопить сонце міцно в руки владу.
Проміння вміло кригу льоду з місця зрушить,
Весняний трунок приведе до ладу.

Ми й самі не знали в мирний час
Наскільки ми із вами патріоти.
Війна "відкрила" кожного із нас,
Хто вірний син й донька Вкраїни, хто сволота.

Хто бореться зі зброєю в руках
За мир та волю неньки України,
А хто прислужник нашим ворогам,
Допомагає їм творить руїни.

Хто волонтерить, хліб пече смачний,
Щоби нагодувать усіх вкраїнців,
А хто хвалебні оди шле москві
Й на побігеньках в ворогів-ординців.

Хто задля неньки України віддає
Усе, що має, ділиться останнім,
А хто її бездушно продає,
Бо не любив її ніколи значить.

І жде розплата зрадників усіх
Землі вкраїнської, яка їх годувала.
Сини ж та доньки вірнії її
Визнання в світі здобули.Героям слава!

2022 р.

Життя зірвалося в піке
І не виходить довго з нього, -
Страждання болісно гірке
Мене тісніш бере в облогу.
Підніжки ставлять навіть ті,
Кому іще недавно вірив,
Та мали, бачу, на меті
Не тільки дружбу бузувіри.
Спиваю чашу гіркоти,
Вчуваю смуток безнадії, -
Зібрати маю і нести
Усе оте, що сам посіяв...
15.02.24

Ледве беру себе в руки,
Тремтіння видає розуму таємниці.
На тілі з'являється слід —
Гострого леза порізи.

Як не приховуй, все стане явним.
Точно стане, але потім.
І слова дбайливі промовиш інакше,
З присмаком брехні у роті.

Руки тремтять не від страху — звичка.
Падаю з ніг не від втоми, облиш.
Не дивлюсь в очі зблизька,
Не відповідаю, мовчу.
Дратуєшся, знову кричиш.

Ховай, змінюй теми.
Забувай дилеми, існування проблем.
Вбачай, як тону я й довіра моя,
Йде на дно важким якорем.

Брудні сліди зради не змиє дощем,
Нічим не загоїш провину.
Потаємні рани стікають струмком,
Переходять в реальність на тілі.

глибшають тіні немов під різцем різьбярів
в темні часи я на брід цей зимовий набрів
снігом заповнений простір по вінця по втому
де тут скажіть-но дорога до мене додому

бачиш примерзлу до криги пір’їну – то я
боже невже те що діється - воля твоя?
темні часи наче кригою груди притисли
риба зринає угору у пошуках кисню

глибшають тіні неначе під гострим різцем
око від вітру сльозить крижаніє лице
дай боже рибі повітря в її ополонку
дай сивій матері звістку про сина з полону

що ж це за пір’я у кризі з якого крила
де тут дорога крізь темні часи пролягла
квітне на вікнах мороз гострим листям осоту
січень. війна. день семисотий

24.01.2024

Непосидючий Бешт.
От і сьогодні він в дорозі.
І, як завжди, не сам.
Із Шойлем возсіда на бричці.
Не підганя коней, а віжки –для годиться.
Розумні коні. Знають, де їм стати.
Це просто, бо в раббі всюди є робота:
Когось підлікувать, комусь пораду дати
Чи й друзями зробить розгніваних сусідів...
Віддавна слава випереджає чудотворця,
І байдуже йому – юдеї це чи гої.
Та ось зачули коні музику
І притьмом - до корчми.
А там святково вбрані селюки стоять
І вуха затуляють од верещання скрипки.
«Музика ваш, здається, перебрав,-
Зіходить раббі до кагалу з брички.-
А ну ж бо, Шойлику, підкинь їм
Вогню нашого хасидського!
Аби й корчма од співу задвигтіла!»
Як хлопчик понадхмарну ноту взяв,
Бешт першим кинувся в танок,
І все село за раббі закрутилось вихором.
А найзавзятіший - Іван:
Із «Гопака» на «Фрейлехс» перейшов.
Та ще й у захваті свою виводить пісню:
«Ти – Шойлик, я – Іван.
Ти – підпанок, а я – пан.
Дай-но радості ногам!»

P.S.
Легенда оповідає, як через 30 літ успішним торгівцем і знавцем Талмуду раббі Шауль їхав у справах лісом. Раптом з хащі вискочили розбійники, зв’язали неборака та й повели до свого отамана.
«Як тебе звати?»- спитав кремезний бородань, пильно вдивляючись в полоненого.
«Шауль»
«Часом не той Шойлик, що колись так гарно співав на Купала?»
«Так».
« То ж заспівай ще раз своєї хасидської!»
Шауль заспівав, а Іван не в змозі встояти на місці, як і тоді, кинувсь у танок. Стомившись, витер долонею спітнілий лоб, подякував раббі Шаулю і відпустив його з Богом.