Я не шукала слів коштовних.
А ти і бірюзу, й рубіни,
блискуче точене каміння
інкрустував уміло... Що в них?

Лягали перла, як цілунки
на шию. І разки коралів
на повні перса. І опали
котились по підлозі лунко

і падали…
і опадали
у вічність
руки…
і злітали…

2010 (2012)

День в сутінках вечірніх домліва,
А ти в моїх обіймах умліваєш,
Кричить твоя оголена душа:
«Візьми мене! Візьми мене!... Благаю…
Пести мене… Цілуй мене… Кохай…
Торкнися струн розніженого лона…
Нехай згорю у пестощах… Нехай…
Я вся твоя… У твоєму полоні…»
І я хмелію з трунку твоїх слів,
Впиваюсь ароматом твого тіла,
Я теж згоріти в пестощах хотів,
А плоть моя… горіти не хотіла.
Від боротьби змордовані два «я»
Мене на половинки розривали:
Одне волало: «Глянь! Вона твоя!»
А друге — в іншу сторону штовхало…
І я згадав про Симоненкових чортів,
Що якось схарапудились у ньому:
Він до обох прислухатись зумів. —
А що ж мені: піддатися котрому?..
Боюсь — два «я» , відчувши слабину,
Домовляться. Й щоб досягти мети,
Твого терпіння обірвуть струну,
І ти мене пошлеш під три чорти…

2008

За тобою підніметься
до вокзальних воріт
міста райдужна китиця –
долі іншої зліт,

мов не іншою сповниться
свята львівського хід,
і плацкартна безсонниця
не потягне на схід,

не заб’ється на вилиці
жилка в морзе юги,
не простукають милиці
колієві шляхи,

і тобі не забути ці,
з обертоном, лади
непростої обітниці
приростати сюди,

наче вже не розлюбиться,
вбравши «до», а не «від»,
не зі снива та вулиця -
на шпилях небозвід,

мов це тільки загравиця,
а не втрачений світ,
на пероні лишається,
небо кинувши вслід.


2012

Я думок не чув-та й не потрібно
Коли мріється розмова у очах..
Ти віддалася без слів, весноподібна
Затремтіла квіткою в руках...
Лиш на мить відкрила звабні очі
Щоб дізнатись-день?...чи вже пітьма..
Лиш на мить уста сказали : - Хочу..
І яка різниця?- що зима
Так і не хотіла йти додому.
Що болотом повняться двори.
Я в тобі не думаю про втому,
Ти в мені бажання відтвори...

Ми сьогодні схвалили закон про мову.
Ми тепер розмовляємо тільки мовчки.
Роззувай мене хутко, цілуй мої мочки,
але, Бога заради, притримуй слово.

І нікому, будь ласка, його не показуй.
Свій язик зав’яжи на ошатний вузлик.
І з сорочки моєї зриваючи ґудзик,
не впусти ненароком найменшої фрази.

Не потрібно нам жодних імен або прізвищ.
Вже не буде ні Пуліцера, ні овацій.
Розсувай мої ноги, схрести мої пальці,
тільки більше ніяких словесних ігрищ.

Нам не треба розмов, якщо можна зітхати
або вити оскомно на свіжу газету.
Роздягай моє тіло, неси мене в гетто
для безмовних повій і бездітних кастратів.

Ми з тобою – герої німої нації.
Ми тепер розмовляємо невербально.
Притулися до мене, ходімо в спальню,
я навчу тебе правилам ехолокації.

Ця жінка у любові, як огонь,
Лише торкнись - і спалахне нестримно.
Такій не скажеш: люба, охолонь...
Вона - царівна!

Відкриє таємниці весняні,
Де хміль принад і ласок щедрих опій.
Її любов на зорянім коні
Зліта в галопі.

Коли ж замре цілунком на вустах,
І як ріка притишиться в затоці,
Любов її, мов дивовижний птах,
Зоріє в оці...

1.08.2012

Зібрались якось дві ворони
Рішили написати вірш.
Нудьгу розвіявши, синхронно
Поетом стати чим скоріш.

Байдуже - вміло чи невміло
Зібрали весь свій "арсенал".
Прицілились й взялись за діло,
Поки в душі ще є "запал".

Як зогляділись: "чорне-біле",
"Твоє-моє"-це вже було.
Мізки раптово закипіли...
Куди ж це риму повело?!

Потрібно шанс свій рятувати.
Пішли вони на конструктив -
Віддати шану Плагіату,
Отримавши свій позитив!

Геть перегрілись бідолашки.
Щось чули десь про ямб, хорей...
Верліб-Р-Р-Р!!! Хоч вимовити важко,
А написати? Все -о"кей!

Так закрутили зміст невдалий
Серед засилля крапок й ком.
Щоб це творіння прочитали
Лише з тлумачним словником.

Хіба ж дивилися критично
На новоспечений маразм.
Хотілось якось еротично...
Щоб раз! В десятку! І...оргазм!

Ридали вкотре "сльози-роси"
До сонця знов летів Ікар...
Хоч словоблуди стали в позу,
Та результат творінь лиш "Ка-Р-Р-Р!!!!

Тримаймось істини простої-
Не станьмо в байці цій героєм...

Примружую очі, щоб уявити тебе (не) оголеним
Торкаюсь руками своїми віддАвна кволими
Гортаю сторінки книжок непрочитано-різних
І бачу у них твої рани протерті… наскрізні

Примружую очі, прогріті нічними кошмарами
В них ми – перехожі, за руки із різними скнарами
Ти бачиш ті самі кошмари, лише з хепі-ендами
В житті наставляємо надто відмінні акценти ми
_________________________

Примружую очі, щоб кавою нюх насолОдити
Обпеченим зерням мені відтепер не нашкодиш ти
Я бачу наскрізь тобою (не) відкриті сторінки
Покайся. Порви всі оголено-стомлені знімки

21.04.2012

Її слова , як тихі роси
Від Лаври, аж за Шаолінь,
Лягли на його душу босу
Під затихаюче "цвірінь",
Як сонце заглядало скоса
Межи копила під оплінь,
І підкрадалась юна осінь
Мелодикою клекотінь, -
Він серце молитовним тросом
Пришвартував до вічних плит
І, бувши щирим ортодоксом,
Забрав п’янкі слова у скит.

Прийшла зима. Кохає досі,
Кохає… Вже митрополит.

* * *
Не встиг бутон розкрити пелюстки,
Коли з тобою вперше цілувалась,
Як зла бур’ян сухий пустив ростки;
Й не до добра це – зразу догадалась.
Пір року зміну знаю, бо з села
Я родом; то ж, як і батьки бувало,
Кажу, вдихнувши холод: “Без тепла
Все, що на грядці у цю ніч, – пропало.”
І все ж надія ще жила в мені,
Що більш погожим виявиться літо,
Й пізніш прийдуть осінні хмурі дні,
Й весняний збиток буде пережито.
Й кажу тобі це, як уже мороз
Торкнувсь брутально виноградних лоз.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Even in the moment of our earliest kiss,
When sighed the straitened bud into the flower,
Sat the dry seed of most unwelcome this;
And that I knew, though not the day and hour.
Too season-wise am I, being country-bred,
To tilt at autumn or defy the frost:
Snuffing the chill even as my fathers did,
I say with them, "What's out tonight is lost."
I only hoped, with the mild hope of all
Who watch the leaf take shape upon the tree,
A fairer summer and a later fall
Than in these parts a man is apt to see,
And sunny clusters ripened for the wine:
I tell you this across the blackened vine.

* * *
Любове, ти колючкою мені
Вп’ялась у серце й ледь не погубила;
Й траву, що в ній лежала в напівсні,
Й так мокру від дощу, слізьми кропила,
Як сутінки зміняла млиста ніч,
А тій – похмурий ранок йшов на зміну,
Та небо все ясніло зусібіч,
Й вернуло дню вже метушню пташину.
Колючко ніжна, пристрасте, якби ж
Тоді я знала, яку серцю муку
Несе твій гострий і безжальний ніж,
Як розставання множить в нім розпуку, –
О, я не бігла б так на того клич,
Хто чи й любив мене – в ту навіть ніч!

Edna St. Vincent Millay
* * *
Sweet love, sweet thorn, when lightly to my heart
I took your thrust, whereby I since am slain,
And lie disheveled in the grass apart,
A sodden thing bedrenched by tears and rain,
While rainy evening drips to misty night,
And misty night to cloudy morning clears,
And clouds disperse across the gathering light,
And birds grow noisy, and the sun appears —
Had I bethought me then, sweet love, sweet thorn,
How sharp an anguish even at the best,
When all's requited and the future's sworn,
The happy hour can leave within the breast,
I had not so come running at the call
Of one who loves me little, if at all.

Помолюся за вас, мої рідні матусю і тату,
Помолюся за те, щоби ви іще довго жили.
Було прикрощів так у житті вашім, знаю, багато,
Та усі негаразди ви разом здолати змогли.

Як малі ластівки, будували свою власну хатку,
Годували двох доньок, ростили, давали знання.
Дочекалися внучок, і навіть одне правнучатко
Своїм сміхом дзвінким вашу старість тепер звеселя.

Пережиті роки осідають, як попіл на скроні,
Ще й хвороби обсіли, як сови високу сосну.
Я дивлюся на вас, на пошерхлі від часу долоні,
І не можу спинити сльозу трепетливо-ясну.

Ці долоні колись мені бант заплітали у коси,
Ваша мудрість і різка учили по правдоньці жить.
У надії на краще пройшли сімдесят треті роси,
Хоч для вас були всі вони, як передранішня мить.

Мамо! Тату! Рідненькі! Ви Ангели Неба довічні!
Хай Господь посилає вам сонечко ніжне Своє,
Не тривожать нехай страхітливі вас сни опівнічні,
Хай ще довгі літа вам зозуля в садку накує!

11.07.2012р.

Натерлося вушко.
Хмаринка подушки
Торкнулася ніжно.
Я плачу-кричу…

У янгола крила –
Як ніченька біла,
Легкі. Їх забути
Не можу ніяк.

А ще пам’ятаю
Поезію раю
Сумні очі Бога
Ворота у світ…

І ті перші сльози
Тримати не в змозі
Незатишок тисне
Учили – мине…

А рученьки мами
Прості телеграми
(Подяки у небо)
Обіймами шлють

Сяє місяць - око ночі
над висотками міськими...
Крає, мучить душу злочин -
надто аж правдиві рими...
У стовпі густого диму
як не задихнутись зараз?
Не горіти б почуттями...
Образи і тропи - кара?
Ні... Та слово - до нестями
рветься. Й цензор не догляне.
Тоне з викриком беззвучним
незбережене мовчання,
зістрибнуло, як із кручі...
У "WordPad". Немає грані.
Шлейф з рядків. Немов востаннє.
Дикий дотик ночі - згуба?
Душу па думок стоптали.
Рід цей час від часу любить
суєту важкого балу.
Просто бути їм замало...
І рядки спадають з серця,
мов тканина на підлогу.
В розумі - безжальні реци.
Б'ється річка об пороги...
Та чи жити їй без того?

(2012 р.)

Стала редко писать, еще реже, быть может, чем плакать, и
заколдованной всаднице твой поцелуй не помог.
А опушками тиши блуждает стреноженный папоротник
И лелеет цветок. Но ему безразличен итог

наших жизненных вех, с инкрустацией - черными вишнями,
наших тайных надежд - тонкострунных на слух веретен.
У него есть свой дом (голосами он птичьими вышитый)
и простой оберег от беды - полотняный катрен.

Околотки – не кара, а кара - дороги проторены,
где ходить не за труд, где не топит мечту полынья
из сомнений. Меня только звезды, что были подарены,
во всенощный полет, будто буквицы, кличут, но я

стала редко писать, еще реже, быть может, чем плакать. А
вдохновений извозчик как есть всё хранит для меня:
в чаще слова - его, без узды цветоносный мой папоротник,
на словесных лугах - скакуна с гривой цвета огня.


2012

Зізнаюсь: гадав я донедавна,
Що рай далеко. Десь там, на Небесах.
Здається, так задумував і Мікельанджело,
Коли у піднебессі Сикстинської капели
Творив своє «Вигнання з раю».
Та ось Рамбам напоумив мене
Уважніше перечитать Книгу Буття.
І що ж виходить?
Адам, що з пороху земного створений,
Жив у саду, насадженому Господом на сході.
Оце і був той рай, з якого річка витікала
І розливалась на чотири боки.
Якби не змій, що спокусив праматір нашу Єву,
Не була б проклята Земля.
В поті чола не добували б ми хліб насущний.
Адам і Єва вигнані були з раю.
Але ж він так і лишився на Землі...
Відкриє у майбутнім, як запевня Рамбам,
Господь той легендарний рай-сад
Не тільки тим, хто удостоївся його по смерті,
А й тим, хто праведно живе на світі цьому.
Незнані дерева і квіти, цілющі аромати,
Спів дивовижних птахів зроблять людину
Воістину щасливою...
І не дуже-то й багато для цього слід зробити:
Жить повсякчас за приписом Господнім.
-----------------
Рамбам (акронім від словосполучення: рабейну Моше бен Маймон) – 1135-1204. Один з найбільших раввіністичних авторитетів, філософ, лікар, уславлений вчений післяталмудичної епохи. Докладніше про це можна дізнатись з книги: Рамбам «Сборник трудов». Иерусалим, «Шамир», 5765 (2004).

Я ранок
нарікаю Вашим іменем
і Він мені
дарує сонце знов.
Моя любов
у грозах перевірена:
я вірю Вам
і тексти молитов
складаю, щоб не тліли,
а горіли ми.

Найбільше я б не хотіла бути рибою –
Мовчати і у мовчанні знаходити спокій..
Кроки…
У тиші по осені чути далеко,
Але не тим, кому треба чути.
Найбільше я б не хотіла бути овочем –
Варитися в окропі власного тіла
З білим польовим буряком…
Солодким як твоя брехня
Яку п’ю із кавою.
А слухаючи тебе, не хотілося б бути
Взагалі,
і десь навіть поруч тебе,
аби не втратити
своєї осені,
яка ось-ось зачне кружляти
у вальсі…

Все сказано… Чого ж іще чекати?..
Зашторено віконця почуттів…
Та спомини вовтузяться завзято
і манять у полон минулих днів.

Коли чуття ще не були стриножені
й серця злітали у блаженний рай, –
слова мовчали, ніби заворожені,
аж доки дочекалися: «Прощай…».

Вже інша виграє йому сопілкою
у прохолоді соковитих трав.
А та – колишня – зостається жінкою,
якій «кохаю» так і не сказав…

Все сказано?.. Чого ж іще чекати?..
Гірчить полин невимовлених слів?..
Лише в душі відлунюють сонати
про те, чого сказати не посмів…


2012

Неслухняний в мене м'ячик -
Де захоче, там і скаче.
Невгамовний м'ячик дуже:
То закотиться в калюжу,
То дивлюся - непосида
На газоні у сусіда,
А як дзенькне близько шибка -
Утікає дуже швидко,
Ну а раз як розкрутився -
Аж на дереві спинився!
Сварять же мене даремно:
- І коли ти будеш чемний?
Я і чемний, а це значить,
Що картати треба... м'ячик!
30.07.12

Нав’язані проблеми,
Надумані бар’єри...
За крок до передмістя –
Розірвані шпалери.
Уїдливо неспокій
В шпарину зазирає.
У горах прудконогий
Біжить світанок плаєм...

Як щастя сходить сонце –
Засвічує покої.
Затамували подих –
Нас у палаці двоє.
За пазухою струни
Ридають у мовчанні
І дух міщанства кволо
Вигадує питання.

Під променем світлини
Беззубого дитинства
Йде суєта у прірву
Без болю і презирства.
І хай снує капкани,
Чорніють хмари-теми:
Надумані бар’єри
Нав’язані проблеми...

В переполненный, в сытый туфтой високосный год
Бабы родят детей и колосья взойдут опять,
И Шойгу напоследок Россию от бед спасёт,
И влюблённые будут, как прежде, мосты встречать.

Пожелал поднести хоть какой-то подарок мне
Полуостров ненастоящих, смурных берёз.
И, дождавшись тепла по вот этой смешной весне,
Зацвело всё единым махом и невсерьёз.

Невеликая радость, но и не большая грусть -
Перешейками привязавшийся материк.
Жить, вокруг него окопавшийся, не боюсь,
И пространству, и обществу в целом равновелик.

Понадеюсь слегка я на лучшие времена,
Потружусь над созданием нематериальных благ.
А потом я, усталый, пойду Украину на...
И она, и она - этот встречный архипелаг.

2012

Невтримна радість... Ось вона, в мені -
Музичні крила випростала гінко,
Рве піднебесся, стелиться барвінком,
І квітне, й пахне, і співає дзвінко
(Байдуже, серед лугу чи стерні...).
А ти - призвідниця, кохана українко!

В твоєму слові, жесті і ході -
Величний гімн жіночності і вроди.
Нема у світі більше насолоди,
Ніж радість ця. І їй натхненні оди
Мужі писали, зрілі й молоді.
І славили це почуття народи.

В мені воно буяє, як весна,
І все довкола перед ним безсиле.
Когось, напевно, вірністю бісило...
А як прийшло, магічно оросило:
Й у серці - дивовижна новизна
І струм космічний, і відважна сила...

31.07.2012

Залишаюсь назовсім. Якось вбого пройшла весна.
Не надихалась літом, злякавшись його прозовості.
Три зупинки на осінь, а на мрію хоча б одна.
Зачиняю всі двері. Граю у шахи із совістю.
І якось воно пусто. Чашу відчаю гордо п'ю.
І якось воно сіро, або сиро й нестерпно рано.
Відпускаю птахів. З головою вдаряюсь у блюз.
І караюся болем голим там, де звучить сопрано.

Це дійсно щось...
Що варте того
Аби з’явитися на світ.
Плід дивовижний,
Це цар-слово,
Що глибини спливає літ.
Не дивиться тут ні на кого,
Ні перед ким не впаде ниць.
Бо в ньому світле,
Княже в ньому,
Слов’янська доблесть, Божа міць.
Не зупинися ж ...
Зріла мово!
Сердець знедолених торкнись.
І не зречися
Шляху цього.
Відкривши істинне – вершись!
Це дійсно щось...
Що варте того,
Аби з’явитися на світ.
Аби збудити нас з мирського,
Щоб ми здійняли очі ввись..

Не зволікай, прошу,не загуби!!!
Кохай її сьогодні до нестями.
Шалену пристрасть радості сльозами
Омий, нектар любові пригуби.

Реанімуй змарновані хвилини,
Що cклалися цеглинками в стіну,
Яку жорстоку сплачену ціну
Твоєї незбагненної провини…

На капищі щасливих не буває…
Молитвою кохання освяти.
Любов без меж усі гріхи простить.
Зійшла зоря, минула ніч, світає…

Не зволікай, прошу, не відпускай…

З присмаку хмелю і солоду.
Очі і брови – стерто…
Скверни, вогню, золота –
коротко, мертво.
Зойками безберегими
піниш мене, славиш…
Люто душити стегнами –
нищить, бавитись.
Горло, мов гирло – повінню!
В повені, дурнику, втонеш…
Ти такий мій, ти – зломлений
лоном.

Східцями вгору… Вдихну нерухоме повітря.
День зачаївся і тихо назовні один,
Поки огляну минулого часу пюпітри,
Поки занурюсь у цю не-зворотність годин.
Хто ж тут горіхи? Та ну його! Вже полетіли -
Глухо тріскочуть, старезний пригадують ритм,
Б’ються об церу газет-партитур пожовтілу,
Падають-падають в пилу старий оксамит.
Раптом стихають. І тільки батутою промінь
Лине та губиться поміж засушених трав.
Східцями вниз утікаю в теперішній гомін,
Поки його той пригнічений спокій не вкрав.
2012

А щастя вирина з нікуди,
якщо тебе кохає-любить,
воно ізрання на сторожі,
планує день тобі погожий,
ховає недруга подалі,
бере на себе всі печалі,
змиває з неба колір жАлю -
і день яскрава акварель.

Та це не ніжний менестрель,
що утішає безтурботно:
його немає, де скорботно
жаліються на відворотнє,
із року в рік і день-у- день,
то ж змінить тон своїх пісень,
і не питай, чому, чому,
ти сам сховав його в пітьму…

А день, прикрашений в коралі,
воно сховає без моралі...

За вікнами повзе кудлатий вечір...
Дражливі тіні никнуть на траві.
Пакує день у скриню наспіх речі -
Великі клякси світла... і малі.

Вже й місяць-сторож мітлами махає -
Зганяє зорі на Чумацький шлях,
Де карамелька сонця понад краєм
СолОдко тане в неба на губах...

На поле ночі скочується тиша.
Зомлілі роси дрехнуть під листком.
Фіранку серця лагідно колише
Тремка наяда півпрозорим сном...
(1.08.12)

Збирала в морі камінці і мушлі.
Знехочено дивилась на піски.
Згадала: вечір…
Пасма, наче душі,
спадають м’яко в марево руки…

І сукню, що на бильці задрімала,
й довірливу пахучу німоту,
і подих – глибочезний, мов дзеркала,
і руку знову, знову руку ту,

що так огрійно пестила-торкала
мою найбільшу із усіх нестям…

Купальник. Море. Камінці – як жала…
Мінливі барви. Страчене життя.

Ранок світло сотáє з медового вулика Феба,
І вливається в ніч, наче в каву, парним молоком.
І гірчить полином ця вставати одвічна потреба,
Коли ніч обдаровує здавна омріяним сном.

Я розплющую очі. І пам'яті давні сувої
Розгортає із трепетом новонароджений день.
В нім - розлука і відстань, що нас розділяють на двоє,
Ще не знають, як вибити грунт сподівань і натхнень.

Бо є ти...Сонця соняхом,смутком в ранкових серпанках,
Надвечір'ям п'янким, серпантином в казкові світи.
На долоні моїй - танцем пристрастним Долі-циганки...
Я на неї погляну й відчую, як дихаєш ти.

01/08/2012

В ставу одному, так вже повелося.
Відкрию невеликий вам секрет.
Переконати Щуці риб вдалося,
Що в них Карась неперевершений поет.

Сюди-туди своїм хвостом вертіла…
Хоч в Карася таланту бо катма.
Під компліменти взявся він до діла.
Відверта самокритика - німа.

Кудись поділася зрадлива рима.
Перенапруга плутала слова.
Та в світ летіли опуси незримо.
Не кожна це сприймає голова.

Хоч не одну згвалтовано сторінку,
Втішався новоспечений піїт.
А Щуці, при нагоді, за підтримку
Пообіцяв подарувать весь світ.

Не довго хитра Щука тим раділа
І… Карася взяла собі та й з"Їла.
Отож пізнає хай герой науки:
Не довіряти дифірамбам Щуки.

Ой, рано-вранці на зорі,
Як заспівали треті півні,
Податись в парламентарі
Зібрались кури того гідні.

Дарма, що курячі мізки
І обмаль глузду курка має...
За яйця віднайти зв"язки
Нічого їй не заважає.

Робота дружньо закипіла,
Зійшлися кури "подебати".
Мерщій вперед, скоріш до діла.
Бо ж треба лідера обрати!

Тут півень настовбурчив пір"я.
Проблема - як знести яйце
Й не втратить куряче довір"я.
Ой, як же вимовить слівце...

Біда! Ще треба мову знати.
Та й грамота не заважала б...
Нелегкі зернятка-мандати
Вручила куряча держава.

Голосували одностайно.
Сюди-туди, допоки ранок.
Програму видали негайно
З пустопорожніх обіцянок.

До кучі всі папери склали.
В додачу грошей добру жменю.
"Обмили" захід дуже вдалий.
Бо знали - вибори в кишені...

Та може рано ще радіти,
Ми ж в курнику не хочем жити.

О, як же приречено,
як безборонно
звитяга минувшин
сповзає на діл.
КорОлю Даниле,
тьм’яніє корона
і Галич конає,
усівшись за стіл…
Вгощають чужинці –
гримаси на лицях.
Ба, начебто жалість
у них на порі.
Сучасний холоп,
що діставсь
годівниці,
поклонами дякує –
так, аж упрів.
А зайди
заводи й сади
обтрусили,
опершись на наших…
сліпих холуїв…
Королю Даниле!
Королю Даниле!
Чи стане нащадок
в колони твої?
Горлає у вічність
ув’язнена драма:
її не підпустять, напевно,
й до грат.
Мов Господь,
розп’ята вже
Галицька брама,
обабіч вартують
іуда й пілат…
Ми їм потураєм,
бо глупство властиве.
Заморську, загірну
уславили тлю.
…А може ще з натовпу
крикне сміливець:
пора боронитись!
Коня королЮ!

2011р.

Стоїть в саду небіжчиця старенька.
Її, зрубавши, спалять по зимі.
І над пеньком захлипає морелька:
Так сумно і незатишно самій!

А потім голоситиме нестримно,
Як відлетить, освячуючи сад,
Білесенькою цівочкою диму
Бабусина душа на небеса.

2012

При сході прадавнього Сонця,
Де сяяли роси ранкові,
Я виникла, ніби з нічого,
На очах у хвиль молодого моря,
На вустах у вітру п’янкого.

Доки світ у пісок точив каміння,
Висихали озера, горіли мости,
Хтось мріяв літати над Тінню,
Інші Світоч топили в багні;

А я тямила власний шлях у світі -
Вгору, слизьким серпантином клепсидри,
Космічні роки і земні лихоліття
Й заледве не зникла у прірві страхів,

І нарешті кружляла довкола тебе,
Натякала пошепки – ніжно, прозоро,
Ти почув і слухняно вдивлявся в небо,
Побачив і дав мені ім’я.

З чотирьох елементів буття земного
Втілив, вистраждав і вдихнув життя.

Зрозуміють? Засудять? Рядном накриють?
Осипатимуть золотом творця?

А мені що? Я в тілі вже народилась,
Облиште, я вільна – сама своя!

* * *
Коли підеш ти, що в цю мить мені
Дорожчий за слова всі на папері,
Залишивши мене в самотині,
Й більш не постукаєш у мої двері;
Й не будеш уже променем ясним
Мені, коли земля в цвітінь уборі,
Чи в пітьмі світлом місяця блідим
У зблиску й мерехтінні хвиль на морі; –
Хай пам’ять лиш одне тоді верта –
Й поплачу трохи, як тепер, в скорботі –
Мить, де любов твоя, мов квітка та,
Що смерті страх в ній ще в п’янкій дрімоті,
Й спостеріга тужливо серед нив,
Де вітер пелюстки її зронив.

Edna St. Vincent Millay
* * *
When you, that at this moment are to me
Dearer than words on paper, shall depart,
And be no more the warder of my heart,
Whereof again myself shall hold the key;
And be no more, what now you seem to be,
The sun, from which all excellencies start
In a round nimbus, nor a broken dart
Of moonlight, even, splintered on the sea;
I shall remember only of this hour–
And weep somewhat, as now you see me weep–
The pathos of your love, that, like a flower,
Fearful of death yet amorous of sleep,
Droops for a moment and beholds, dismayed,
The wind whereon its petals shall be laid.

* * *
Більш не з’являйся, літо, в цьому лісі
Й ти, осене, не йди по цих стежках;
Не хочу ні дощу, ні сонця з висі,
Ні втіх очам на тирлича квітках.
Й ти будь відсутня теж, даремна весно;
Не дай дроздам здійняти співу шквал,
Що вміє воскрешати так облесно
Із пам’яті бажань колишніх шал.
Й лиш ти, нелюба іншим, хмура зимо,
З морозами у ліс цей завітай;
Хай гнеться зледеніле віття німо,
Хоч поряд в лузі й літній ще розмай;
Затьмар і вись, і низ хурделиць бігом;
Прощай, квітучий луже, – спи під снігом!

Edna St. Vincent Millay
* * *
Summer, be seen no more within this wood;
Nor you red Autumn, down its paths appear;
Let no more the false mitrewort intrude
Nor the dwarf cornel nor the gentian here;
You too be absent, unavailing Spring,
Nor let those thrushes that with pain conspire
From out this wood their wild arpeggios fling,
Shaking the nerves with memory and desire.
Only that season which is no man's friend,
You, surly Winter, in this wood be found;
Freeze up the year; with sleet these branches bend
Though rasps the locust in the fields around.
Now darken, sky! Now shrieking blizzard, blow! —
Farewell, sweet bank; be blotted out with snow!

Чи то – місячний кратер, чи то – колізей; чи – то
десь у горах. І добродій в пальто
бесідує з чоловіком при палиці, бо ж у горах.
Неподалік собачка розкопирсав непотріб.

Не важить, про що вони гомонять. Видать,
беруть високо; про таку річ, як благодать
і стремління до істини. Освідчуватись в нестримнім
стремлінні цілком природно у бесіді з пілігримом.

Скелі – коли не рештки колись колон –
втопають у дикій рослинности. Загалом
голова пілігрима засвідчує у належній
мірі смирення – що світові, що тутешній

фауні, зокрема. "Так", говорить його
поза, "дарма, що колеться". В світі доста чого
страшного й окрім. Колючість – одна з питомих
рис, властивих поверхні. Візьмімо чотирногих:

їх вона не турбує; і нас не повинна, бо
ніг у нас менш удвічі. На місяці десь, або
деінде можливе инше. А тут, куди щонайдовші
тіні кида минуще, колючість дає підошві,

а босій – то і подавно – менше зважати на
прикрощі. В принципі, щем садна
з нас кепкує "тут" і "тепер", плекаючи сталу чулість
дражливої епідерми. І я відмовляюсь взутись".

Все-таки, це у горах. Чи серед уламків стін
колишнього городища. І руки напоготів
добродія у пальтині схрещені і недвижні.
"Так", каже його поза, "в принципі, дах у хижі

нагадує силуетом обриси схилів гір.
Чим, без хваління хижам і докорів на позір
задерикуватим скелям, єднає нерукотворне з
засадами геометрії. Хай із ухилом в конус

остання й перемудрила. І здалеку та ж гора
схожа на дім селянина, хижину бідаря
зблизька. Не конче ж пінитись винам,
щоб свідчити схожість мінливого із постійним,

теперішнього з минулим. Не кажучи – мимохідь.
А щойно ви – пілігрим, ви певні заздалегідь
в планиді, що рає спині залишатись слугою
того, кого лишила, ніж гравію під ногою

і марива попере́ду. Мариво, те завжди
зголошується майбутнім і говорить "іди
сюди". А досить людині вчастити кроку –
убуває й рідіє, скидаючи поволоку

з минулого: ті ж крутосхили, ті ж остюки.
Тому я тут у взутті". "Ви тут йому завдяки, –
не погоджується з ним пілігрим. – Дивуюсь
чутому, намагаючись. Радий не обманутись

у цяті, у плямі в мариві, рядженій в давнину".
"Ах, ми лишень два минулих. Їх вистачить на одну
теперішність. І це, зауважу, в ліпшім
разі. У звичнім обом нам – гіршім,

не бувати й цьому. В найгіршім, для олівця
або голки художника ми – що порожні місця.
Ба, чаруючись грою серпанків, даллю,
око маляра вправі понехтувати деталлю

– тобто моїм і вашим в ній існуванням. Ми –
те, об чім не шкодують, як за пиріг куми.
Ні нині, ні у майбутнім. Ані у їх гібриді.
Тому бо пейзаж – минуле в чистому виді,

що спекалося співвласників. Коли його колір – чин
речей, що спростовує далечінь
за звичне тій деспотичне порядкування тілом
по-свійськи. Тому минуле буває ще чорно-білим,

брунатним, темно-смарагдовим. І чулий на кольори
маляр ним очарований, і в захваті від гори,
чи, скажімо, розвалини. Тож віддамо Джованні
належне, адже Джованні примітив у нім принаймні

нас, нехай обірванців, – не Альпи, не Древній Рим".
"То ви, значить, із минулого?" – хвилюється пілігрим.
Та співбесідник замовк, чомусь відволікшись задля
собачки, яка дещицю все-таки розкопала

підвечеряти зі сміття собі, і ось-ось
звискне, щаслива, що завдалось.
"Та ні, – роняє він зрештою. – Гуляєм тут, коли трапить".
І тут пейзаж заливає ревносний сучий гавкіт.

Зблідли фарби, видовжились тіні.
За мольбертом вечір сивочолий
Аквареллю пише. На долині
Димом стелиться туман додолу.
А в саду духмянить матіола…

Чарівниця ніч сором"язливо,
Мов незаймане дівча шепоче
Cлово ніжне місяцю, грайливо
Зіроньками заглядає в очі
І дарує дивні сни, пророчі.

Мов химери в таїні ялини,
Тишу в зелен оксамит ховають.
Мліють трави з запахом полину…
Стих вітрець… Вже нічка наступає...
Колискову пісню заспіваю:
Лю-лі, Лю-лі, Спи, моя дитино…

То не крила, лиш буйство свавільне стихії за спиною,
Огнегрива лошиця не питиме з рук твоїх , А́даме.
Кришталевої сутності власної виклично-звивної
Під стеклярусом неба клянуся: ніколи не зрадила.

Крізь вдомашнені ночі одвічно шукаєш мене ти, бо
Я не Єва, не рівня реберна, я – втрачене марево.
Гостре жало змії розітнуло покірливе плетиво…
Обростаю лускою парчевого болю всевладного.

Поміж яблучним стогоном плоті і райськими мантрами
Обираю шаленство розсічених стегон. Розкольниця!
Затаврована дівчинка-демон небесною вартою, –
Безупинний танок по сузір’ях аж щиколотки в синцях.
.
Дослухайся пульсуючих зір, що вичісую знуджено
Зі скуйовджених кіс пурпурово-ревнивого вІдтінку.
Бо криваві вуста розітнуть захмелілою ружею –
Заховайся і бійся надривних ридань в стиглих сутінках.

1.08.12

Так мені чомусь нестерпно легко.
Ніби відірвалась від землі.
Часом висотаний мед із глека
Солодом покрив мої жалі.

Живограй думок збирає перли,
Спогадів струмочок жебонить.
Залишилось те, що не померло,
Лиш зотліло те, що не горить...

Рудокосе сонечко сідає,
Пломеніє світ рожевих хмар.
Темна ніч надійно заховає
Той напій із любодійних чар.

Приспане кохання - то не диво,
Та Морфею душу не віддам.
Долі всупереч я знов щасливо
Повернусь в березовий вігвам.

Кожен робить як небуть,
аби світла не дістати.
І не глянути на путь,
і себе в нім не впіймати.

І не бачить власний шлях,
і свою дорогу,
Кожен йде аби лиш як,
поспішаючи в тривогу....

Поспішає він кудись,
десь далеко манять справи,
Тут він буде лиш колись,
а не зараз, не тотально...

Не залишишся отут,
і не будеш ти на світі,
Роки твої промайнуть,
як струмки несамовиті.

Роки твої пролетять,
і не був ти тут тотально,
не відчув життя ти смак...
все минуло нереально...

Тож іди, не поспішай!
Йдеш завжди ти тільки зараз.
Кроки Світу віддавай,
Щоби мить твоя лишалась.

Дякую:)

*******
У Царстві Слова сховані скарби,
А ти їх проминаєш, далебі.
Хто посланий, той мусить закликати, –
Духовні для народу там хліби.

Я права б не мала, якби не кохала
І сили б не було, якби не любов.
Лиш з болем у грудях, щоразу б зітхала,
Травлячи марно душу і кров.
Але ж я кохаю тебе до безтями.
Люблю усім серцем, до болю люблю.
Про тебе думки мої цілими днями
І навіть у снах тебе бачу, як сплю.
Чому ти зі мною? Чому не залишиш?
Я хочу побути хоч трохи сама.
Але ж ти не скажеш, мені не напишеш,
Що більше мене у тебе нема.
У моїй душі ти досі блукаєш
І вийти не хочеш, хоч я і жену.
Мене до безтями, до болю кохаєш,
Бо тільки любов стирає вину!

31.07.2012

Стрілки мчать вперед щасливо,
день, хвилини і години -
все пройшли швиденько-любо,
безтурботні часо_згуби.

Стрілки мчать: у них завдання
нам життя усі жадання
вкласти в рамки із хвилинок,
щоб не втратили стежинок.

Ми ж проходимо щоденно,
наче марево, буденно
погляд кинувши злиденний ,
вічності вікно буремне.

Стрілки,наймити байдужі,
поглядають в наші душі.

І далі думки - не посмію!
І далі мрії - не піду...
Так зречно знову пожовтіє
Печальне листя у саду,
Де осені струнка постава,
Де неба сонях угорі...
На серці зв’юняться лекала
Надій, котрим не на порі
Горнутися цвітінь жагою...
Лякливе марево до вій:
Я зацілована тобою -
Та лиш не далі ніжних мрій...
(31.07.12)

Гірка, ніби кава, темна, як нафта, примарна, як глобуси,
Брудна, як білизна вчорашня у кошику з-під самоти, -
Терпне за вікнами сонних і кволих автобусів,
Рве темну сукню маленьку на марлі і на джгути…

А в Нью-Йорку світанок, а в Лондоні чорно і хмарно ще…
(от, коли б доповзти до нори у маленький жовтавий мішок )
І комусь вона доля, комусь вона куля, комусь вона кармище,
А комусь вона сіль, а чи білий, як сніг порошок.

І нове чи поношене жме, і між ноги чи в голови....
(Затремтить кошенятами сонна весна не туди!)
…Краще різати плоть, ніж рубати вугілля чи олово,
Краще пхати джгути у тіла у дірках від руди…

А гірка, ніби кава, і темна як нафта попадає в карти,
У брудні, як білизна у кошику з-під самоти…
У Нью-Йорку світанок, його випускають з-під варти,-
Аж сміються коти, аж тремтять небеса, і вирують світи!

*******
Торгують нашим словом, а воно ж безцінне,
Посій сьогодні в душу хоч одну зернину.
Як не врятуєш Cлова – горе Україні, –
Для мови тешуть трумну – хату-домовину!

Шляхетність – що це?
Мало, хто знає.
Шляхетності, панове,
Нам не вистачає.
«Шляхетний чоловік»,
«Шляхетна жінка» –
Це не ярлик,
А вища є оцінка.

1998

За обрій сонце сідало,
Стомлено йшло по воді.
Останнє проміння скидало
На хвилі блакитно-руді.
Такі живі та грайливі
Радісні, як малі діти
І вогники їх мерехтливі
Сонце змогли звеселити.
Занурилось сонце у хвилі
Купається в них, плюхкотить
У жовто-гарячому брилі
На хвилях верхи сидить.
Та раптом сонце згадало
Ховатися треба скоріш.
Із сумом проміння скидало
За обрій йдучи босоніж.


06.2012