Тишиной фиолетовых спален
Драпируется старый мольберт.
Позабыто перо и конверт,
И письмо... почерк густо-печален…

Разобрать невозможно слова…
Что-то личное?… Может пустое…
Будто кто-то прощался? – Едва
Ли было решенье простое.

Будто строки срывались на крик,
Загибались, и снова, и снова
Затемняет значение слова
Фиолетово-матовый блик.

Может что-то пролито на стол?
Непонятно… лишь несколько пятен.
Молодое вино? – Не оно…
И опять стиль письма непонятен.

Вот в последней строке учащен
Пульс…
Неразборчиво-нервная пропись…
Дальше - будто бы кто-то прощен…
Виновато неровная подпись.

На конверте не видно – Кому?
От кого? Все туманно, эскизно,
Словно замысел чей-то капризный
Воплотил на холсте тишину.

Как удушливо веет весной,
Бой часов безучастно печален…
На холсте притаилось письмо
В тишине фиолетовых спален.

2005

Бесконечность итако-блудия,
Так и этак, и снова клиньями
Это ложно- ли, правосудие,
Маргаритами или свиньями.

Ожерельями одиночества
И улыбками маскарадными,
Мир наполнится, как пророчеством,
Пенелопами, Ариаднами.

Пустомыслие, мысли-вымыслы
Выгибают хребты кентаврами.
Только память над всеми смыслами,
Лабиринтами, минотаврами.

2003

Недавно было так давно,
А все давно – совсем недавно.
В глазах танцующего Фавна
Все было рáвно, все равнó –
Любовь и Смерть в изгибах рта,
и бой часов, и жало стрелок,
и смелость нежных у предела,
и слабость смелых у Креста.

Все воедино, все в одном –
Звезда и Суд, и тайны бремя,
Шаги и след, нога и стремя,
И взгляд прощальный перед сном…

В нем притаилось жадно Время….

2004

Пастка безчасся, пастка обмежень,
пастка незвички, пастка збентеження
словом і поглядом,
всенедозволено
навколо, навколо, навколо золота.
Глянути - з острахом,
думати - жадібно,
що ж так оманливо в пастку покладено?
Світиться сріблом і вабить, а поруч
пересторога - таж боляче, боляче...
Стільки разів обпікалися зорями!
Пастка. І ми цього не переборемо?

Звабливо-чарівливе щастя...
Осінній сніг ,чи просто казка?
Мені дарована тобою,
Твоєю ніжною журбою.
В очах завмерло запитання
Про нерозгадане кохання,
Про неприборкану надію,
Про вічно-миготливу мрію...
Прикрито білосніжним дивом
Усе сумнівне ,все зрадливе,
Непевний дотик мого слова,
Твоя промовчана промова...
Чуттєвий присмак-сміх і сльози,
Моя душа в твоїй облозі,
Усі нездійснені бажання
Збулися так ,наче востаннє...
Осінній сніг...Чи просто примха?
Реальність вкриє гостроверху...
Магічний блиск в моїх долонях,
Хоча б на мить ,хоча б сьогодні...

Скляні куліси вікон повсякдення
Закрили стулки в райдужнім бутті.
Самотня осінь в золотім натхненні
Снує між листям в пошуках мети.
Левиця легко упіймала антилопу,
Брудну, одну, загнавши, наче тінь.
Ми вибралися! Пливемо в Європу!
Червоний якір піднято, з тих пір,
П’ємо вино в каютах. Позіхають
Бутони квітів імпортних крамниць.
Жовтіють прибрані з пюпітрів ноти
Широке люстерко чорніє горілиць.
І наш повзе по ньому, водоміром,
Місткий висококласний корабель.
В пальто з каракулю заховано папери,
Де відомості про значних людей.
Що знали ми і ким могли би бути
Понівечені спробами творити…
- Я поцілую вас, якщо не проти?
- Я спробую вас потай полюбити.
2009

Надія зажевріла кволою
жовтою іскрою,
В залитому вогнищі –
в похолоділій душі.
Навіщо людина отутечки
зброю споліскує,
та миє над згарищем
різанотілі ножі?
Змішає з водицею кров
свеї жертви та попелу,
Дровину надломлено-вугільну,
смуток ганьби.
Наруга над святістю,
вчинена знехотя-зопалу,
де пурхали легко,
злітаючи в синь, голуби...
...Надія сичала, джерельної
з леза глитаючи.
Вплітались багряно в ту воду
джерела судин.
Ось – вбивця звичайний.
Ссавець.
Скаженіє, вважаючи,
що став однією
з отих
над(чи НЕДО)людин...
...Надія зажевріло
гасла...

09.12.09

Коли зриває дах – це важко уявити –
Летить у небо він, як зірваний кашкет!
Із криком на вустах спокійно не прожити –
Крик – не низький уклін, здебільшого – бешкет!

Як лопає струна, то пальці гітариста
Не втримають акорд, який порвав струну!
Якщо твоя вина – не ремствуй голосисто
І не скликай народ – спокутуй цю вину!

Є рація в словах, прочитаних тобою,
Уривчасті думки далеко не нові:
Коли зриває дах у нас над головою,
Важливо зберегти його у голові.

2009.

Знімай шинель, продовжуй воювати,
Додому так далеко—півстоліття.
Попереду—хлоровані палати,
Позаду—пострілів тонкі суцвіття
І генетична витримка сарматів.

Знімай шинель, приспи в собі навічно
Дівча із океаном замість крові.
Коли їй відродитися?—У січні.
Коли їй віддаватись?—До Покрови
Військовим кафедрам і дослідам космічним.

Знімай шинель, вгорнись у прохолоду—
Такий покрій не личить до окопів.
Як ворог перейде нейтральні води,
Як недруг у полон тебе захопить,
Ти тільки усміхнешся від погорди.

Знімай шинель, сорочку та онучі—
Відкриті рани зійдуться у стебла,
І дротом зарубцюються колючим.
Так тяжко воювати проти себе,
Так тяжко ждати, поки в тебе влучать.

(Колискова для Назара)

…Пугу-пугу, пугу-пугу,
Ходять коні прілим лугом…
Пугу-пугу, пугу-пугу,
Миготять зірки…

…Розсупонились підпруги,
Не туман – печаль і туга…
Сива туга понад лугом –
Де ж ви, козаки?...

…Пугу-пугу, пугу-пугу,
Козаки приходять з Лугу…
Пугу-пугу, пугу-пугу,
А між них – кобзар…

…Через Вічність дума лине…
Затуманилась долина…
Зупинися на хвилину,
Сотнику Назар…

…Пугу-пугу, пугу-пугу,
Бродять душі прілим лугом…
Пугу-пугу, пугу-пугу,
Бачать віщі сни…

…Пригортає сина ненька,
Бавить голосом тоненьким:
- Спи, мій сотнику маленький,
Гай-гаю, засни…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький - м. Дрогобич, 28.10.09р.

РУБАЇ ***

1
О, як бурунить і вирує хміль!
Мої вітрила, доле, ти розкриль,
Бо я вже вийшов у відкрите море –
І налітають шторми звідусіль.

2
Зневага, знай бо, дужча за ненависть,
Перемагає грубощі – ласкавість.
Але презирство – це найкращі ліки, –
В твоїй душі – і чорна лжа, й лукавість.

3
Летів я ввись, шугав аж у блакить,
Здавалось, небо скрипками бринить.
Я закохався в музику небесну,
Відчув до співу – юну ненасить.

Є у мене ось банан,
Я нікому не віддам,
Не ділитимусь ні з ким,
Сам-один швиденько з’їм.
Стану тихо у куток –
Не побачить тут ніхто,
І повчання теж мене
Нічиє не дожене.

Добре я банан жував,
Та смаку не відчував...
А банани всі ж смачні.
Що ж це сталося мені?
В чім причина? Поясніть!
Лиш банан не відберіть!

2009

Прощаючись, не залишай мені нічого.
Ні спогадів, ні болю, ні жаги,
Ні запаху, ні звуку твого, -
Все забирай і йди.

Не хочу пам"ятати твої руки,
І голос твій хай не звучить мені.
Ідеш - то йди. Мені не треба муки
У розпачу на дні.

Прощаючись, закрий тихенько двері,
Від сну мене не розбуди.
Не залиши і риски на папері...
Або зовсім не йди!

Майже невидиме плетиво настроїв міряю -
Ось і пора розпрощатись нарешті із мріями.
Страх, як не хочеться – краще побуду під ковдрою
Самообману. Такою старою і доброю…

Холодно взимку міняти дублони на шеляги,
Навіть вода, що пливе, примерзає до берега.
Спати сумирно до весен, як брунька на дереві.
Тихо і моно, в надривному віхоли стерео.

Може якось і минеться, утім, не забудеться…
Пісні не вільно ставати на горло відступництвом.
Треба прощатися з нею відкрито і сонячно.
Навіть тоді, коли серце у тебе драконяче.


2009 р.

1

Ліс вигорів. Попід мостом текла...
Цитриново... Рожево... Сіро.... Чорно.
Хтось у долоні в мить надламу взяв,
Проклав широке русло. Ніби вольна.
Праворуч - відбудовані церкви.
Ліворуч- ресторан, вокзал, блукальці...

Не зманюйте ...зі спокою текти!
У Вас, маестро...делікатні пальці.

2

А Ви б зуміли плин мій - на слова -
І... розплескати до верхів"я сосен?
Я так зміїсто, сонно протекла...
Живила кущ калини,
верболози, латаття,
лепеху, спориш, полин...

Тополі пух вже осіда на скроні...
Весна, маестро!
Ваш натхненний лик...
А може, Ви і справді...надлюдина?

3

Таке зморозила... Ви - владник віолін.
Учора тут носив дивак волинку.

Ви...грайте! Мо", розвіється Ваш сплін.
Я дудок не люблю... динь перестиглих...



2009

Серця розшарпані вітрами
в тюрмі мирської суєти –
обкрадені...
Пустіють храми,
світ розпинають драми...
Драми !
Зачинені Небесні брами...
Куди іти ?

Спитай себе сльозами,
горем,
що заповзає у хати...
Спитай себе заради себе:
з ким зараз ти !?
Кому вклоняєшся і служиш ?
Якій меті ?
Чи здоженеш,
чи надолужиш
себе в Житті ?

Жахлива суть земних реалій
роз’ятрює людські уми...
Але ж ми люди ! Люди ми !
В буденщині понуро-чалій,
п’ючи їдкий напій печалей,
світ жде останньої сурми.

Де ж весни ті,
що від початку –
Священні ?..
Скапують серця
свічками...
Гасне дух борця
у невимовній безнадії...
Хто стародавню млу розсіє,
роззброїть осоружну тлінь ?..
В ріллю грядущих поколінь –
хто Слово Істини посіє ?..

У пам'ять Неба, пам'ять зір
пливуть часи, роки, століття…
Людино ! Не вагайся, вір !
Що ти – найвищий Божий твір –
нев’янучих Садів Суцвіття…

Тише!... Слышишь?!...
Любовь… Умирает…

Так іноді хочеш посидіти в тиші,
Так іноді хочеться мріяти лише,
Не чути ні світу, ні музики й серця,
Забути про вічність із долею герця...

Приходиш додому. Тут більше нікого.
Навколо лиш тиша...
Не чути навколо
Нікого й нічого, ні звуку в повітрі,
Жахом проймає в цій темній палітрі.
Страшно, бо знаю, СТРАШНО, Бо Чую
Як тиша беззвуччям по нервах маршує,
Тремтить і шепоче, слова ненависні,
І гарні й прекрасні, Чудові і Чисті,
Що душу тривожать в осінньому листі,
Турбують, ламають і біль обіцяють,
І зимні морози у серце пускають;
слова, що упали із уст ненавмисне...
Хто ж знав, що пошкодять?! Вони ж такі чисті?!!
Високі й колючі,написані Болем,
Серцем ПАЛЮЧИМ, враженим горем!...

...слова не погані (кляну ж поза очі),
Вони лишень сильні, терпкі,
... і пророчі.


“Тише!... слышишь?! любовь… умирает…”
2008

у передгроззя вишні гомонять.
Я чула вчора шелестку розмову.
Їх у дворі вціліло тільки п"ять.
Летіли кажани у ніч - на лови...

Стомилася від музики і лиць.
Остуди прагла. У вишневий ґелґіт
Із дому вийшла - під штихи грімниць.
Млоїлося у серці, руки терпли.

Дерева шелестіли про мороз,
Петарди, гусінь, лезва, цвяхи, круків...
Я знаю ліки... І рецептів - стос.
І вербам - зле!.. - кивнула в бік прилуки.

Вщухає вітер. Зійде сонце в рань...
Літоростки впиналися у плечі.
Біль струменів,
яскріла
чорна
твань…
Дощ нехотя тлумив камедетечу…



2007-2012


*-хвороба дерев від морозу,
механічних пошкоджень.

Вдивляюсь пильно в люстра глибину...
Що хочу вгледіть? Срібна амальгама
без пристрасті відсвітить все, що бачить:
дрібненьку зморшку, сиву волосинку,
очей зелено-сірих запитальність...
Не хочу довірять крихкому склу!
Я зовсім не така, сліпа площино!
Та невблаганність дзеркало являє
суворої реальності життя.
Портретна яв зухвалого свічада
мене дратує, змушує яритись,
здіймає хвилю в темряві бездонній:
хто видів правду – здатен на злочинство.
2008

рука, не простягнута в небо…
очима шукає пів звука,
і в небі — самотності мука,
у небі — хрести і валети,
холодна печатка розлуки,
і я, емальований ребус.

чекай і почуєш, як дехто
шукає і тіло, і пам'ять,
шукає червону пеалу,
і чашу шукає з-під серця,
щоб стати ще кимось із дехто.

холодна зима серед літа,
химери у небі, мов зорі,
(ви бачили чайку на морі?),
на острові, там, де маорі…
та чайка нічим не покрита…

клубочком у горлі
несказане слово
ладунок тротилу
у власному тілі
блукаюча куля
у пошуках цілі
сльозливої солі
кусок скам’янілий

ковтати клубочок
згорнути неспокій
осіннього сумніву
викласти гори
палити і димом
пускати у вирій
багряного болю
хмаринки прозорі

Міцненькі хлоп’ята й кремезні діди!
Ховайтесь, бо хтось поспішає сюди!
Накрий-но листочком свого капелюха,
Тримай, як зайчисько, на маківці вуха!
Брунатні, вишневі та білі шапки
Зарийте мерщій у колючі голки!
Нехай він проходить, нехай не помітить,
Хай сонце йому просто в очі засвітить!
Ми зовсім не хочем потрапити в борщ!
Хай хмара насуне і випаде дощ,
Нехай він намокне, нехай заблукає,
Хай з лісу мандрує і нас не шукає!
2005

А колись на хатині бабусиній
Не було черепиці, ні шиферу,
А солома сміялася радісно –
Ніби золото – сонячним вихором!

Як новенька, було, то виблискує;
Постаріє, дощами пронизана, –
Тьмяно-сірою хмаркою дихає,
Горобців відганяючи списами.

А під стріхою – ластівки весело
Метушаться-турбуються дітками,
Пісню, з теплого краю занесену,
Так щебечуть, мов пісня та виткана.

Тчуть-снують – мовби сонечка промені
Хочуть в стріху вплести між соломою.
А вночі, як поснуть вони, стомлені,
Чують діти їх сни. Невагомою

І прозорою ниткою вишиють
Сни рожеві пташата під стріхою,
І під осінь весну знову вимріють –
Як додому повернуться з втіхою.

Стріха в хати лежить – мов на пагоді...
Як онуки почнуть щебетати,
То бабуся всміхається лагідно:
– Ластів’ята мої, ластів’ята!..
2005

А нам здавалося: пройшло все чисто:
його взяли і вивели за місто,
а там – всього лише дещиця крові,
і ту розмили роси світанкові.
Та все було інакше, о, інакше!
Так, як тоді воно бувало завше...
Були різки, і “кішка” з пазурами,
і в муці нелюдській Мадонна – мама.
Був хресний хід – найперший, невмолимий.
Була весна. Мабуть, цвіли оливи...
Вінок із терня впився в плоть жертовну...
Чи може Бог уподобитись овну?
Людина тягне, йде, то пада раптом,
і шкіри висять скрізь криваві клапті.
Нестерпна спрага, біль. Де межі болю?!
Хутчій кінець, що дасть жадану волю...
Та жертва вимагає крок за кроком
для свідків змалювать панно широке.
А фарби вибір, як завжди, скупий –
червоне все, лиш вечір золотий.
Той вечір, що настане після бурі,
коли покинуть стражники похмурі
пустельні схили пагорба святого,
не стрівши по дорозі вже нікого.
Десь був Петро, і прийде ще Хома,
прощення Агасферу вже нема,
у зашморгу – кому було найважче,
минули розпач, біль... – і все це нащо?
А ранок устає, й холодні роси
омиють Божі руки й ноги босі.
І сяйво прийде в світ і в людські душі,
бо Він сказав: “Їх врятувати мушу”.
Хто Він: чи Бог, чи, може, чоловік, –
того ніхто не знатиме повік.
Але Він був, і це Його офіра –
вогонь добра, любові, щастя й миру.
2003

Ну як би так сказати нелукаво,
відверто-щиро-чесно-від-душі,
не вводячи нікого у неславу, –
навіщо люди шкрябають вірші?
І я шкребу. Деру папір безбожно –
натхнення!.. А таланту крихта є?
Либонь, і без Пегаса якось можна:
затюкали – утерсь – і за своє...
Писати манія – хвороба вже й не віку –
епохи цілої! – вчепилася, мов рак!
Пече й свербить долоня права чоловіку –
це вірний знак: не втриматись ніяк!
І ми грамузляєм лексеми-фрази-тексти:
до форми зміст, і форму – до зміста –
і домодерні, й постмодерні (next-и!),
забувши геть, що геній – простота.
Що лиш один, мабуть, з кількох мільйонів
народиться – воістину піїт! –
із серцем чистим в Бога на долоні –
і не шукатиме, чим здивувати світ.
2000

Осіннє небо тисне ваготою,
Спресовує, ущільнює печаль.
І відчуваю - я під ним не встою
Без міцності твого плеча.

Вітрище стрепенувсь мерзлякувато,
Жбурнув під ноги пригорщу сльоти.
Мабуть, було на свята забагато...
Хоч ти мене від суму захисти!

І ти прийшов. Крізь хляпатоху й темінь,
Поміж дощем - і навіть не намок.
Приніс пахучі пізні хризантеми,
У спомин літа - радості ковток.

2005

 
Стрічкової ночі, відлуння ключів
Коридори в однакових лампах
Вівтарі слів сатирично святкові

Задимлена арлекінівська рампа
Хтиво гнуті культові статуї
Дзеркально розсіяні кулі звуків

Зникаючи тисячами провулків
За ногами коронний Сент-Луїс
У сріблі Місяця з-під покрівлі
Ампірна брама будинку отрути

Час полювання на зяючі скрути
Залізні звірі в чадній годівлі
Шаленіючи на хмільнім весіллі
Де бенкетують пурпурні спрути



 -&-




 

Колись прийдемо ми удвох,
Не домовляючись про зустріч,
Згубивши суєту тривог
І оминувши неминучість.

Стежками сонячних слідів,
Зірок молочними шляхами
До озера, що між лісів
Цілує небо берегами.

У дикій тиші почуттів
Замруть серця у здивуванні.
Забудеш ти, чого хотів,
Забуду я усі вагання.

Зіллються наші манівці
На прохолодному камінні...
І ти на рідному лиці
Зцілуєш сльози безпричинні.

2009

Вже ані словом, ні співом,
ні блиском очей не приваблю
Юного серця.
Та є в мене доня, мій паросток ніжний,
Буде любити мене і вечірнього.
Буду їй милий
Навіть тоді,
як затихну під брилами смертної
ночі.

Із збірки "Медобір"

1.
прокинулась душа
крилами змахнула
і від землі
не відірвалась

важенне щось тисне
до землі пригибає
від земного тяжіння сильніше
земним тяжінням посилюється

прокинулась душа
але довкола ніч
погляд впирається
в софіт хмар
свічки зірниць
загасив вітер
морозом захохані
тріскають шиби
думок

2.
пригадав:
злість палала в душі
не примусив її
в собі перебути
зовні вилитись дав
пожежею

прогоріла
перегоріла
лишився шлак:
твердий і важкий

камінь

3.
мама говорить:
душу слухай
вона ніколи
поганого не скаже
а як її слухати
коли на душі
камінь

тато каже:
кожну роботу
з душею роби
а з каменем на душі
як

друзі жаліють
ех
продав
чортові душу
а хто ж її купить
якщо на душі
камінь

кохана просить
душу свою
подаруй мені
схаменися!
на душі ж
камінь

4.
пішов до лікаря
душа болить
прооперували
вийняли каменя
подаруйте попросив
подарували

поклав у креденц
під скло
на почесне місце
а до ранку
камінь знову
до душі приріс

вдруге операцію переніс
забрав каменюку
під три чорти викинув
аби не знати
де впаде
тричі сплюнув через плече
і пішов
не обертаючись
а на ранок
знову камінь
на душі відчув

після третьої операції
до церкви камінь приніс
сім служб
відправити над ним замовив
прочитав молитву
і заснув спокійно
а на ранок
знову на душі
камінь відчув

5.
більше
не вирізав
і тепер щоденно
виколупую з болем
від каменюки чортової
по шматочку
і знайомим та незнайомим
в душі кидаю

і маю надію
що колись таки
позбудуся

з цими літерами
сама недогода
пишеш зри
виходить пропаще
пишеш пропащо
виходить хир

далі пишеш земля
і вона розверзається
пишеш воля
і стинаєш плечима
яка в біса воля
який ще у біса хир
його звичайно
також викреслюєш

досить тобі неділі
з жовтим наділом на китиці
досить тобі рум’яна
м’ятого
в кольорі кмину

з ними однаково мусиш
писати мисліте
з ними як собі хочеш
писати мисліте
з ними як собі знаєш
писати мисліте

як собі
вимстиш

2006

ми не маски ми стигми тих масок що вже відійшли
ми не стіни ми стогін імен що об стіни розлущені
ідемо до людей у вінках недоспілих олив
у простертих долонях несемо гріхи як окрушини

ми останні пророки в країні вчорашніх богів
ми останні предтечі великого царства диявола
ми зчиняємо галас і це називається гімн
ми сякаємось в руку і це називається правила

а дівки на мітлі це наложниці втрачених вір
це михайло булгаков надламаним сміхом заходиться
в божевільній труні долілиць повертається вій
матюкається сич ремигає зашумлена хортиця

табунами блукають отари і несть їм числа
по найвищих деревах як дзвони гойдаються пастирі
по незвіданих нетрищах душі виходять на злам
і спалахує небо червоною мічене пастою

розенкранце зі сцени старий канделябр забирай
гільденстерне жени за куліси розгнуздану свиту
покоління майстрів відчиняє ворота у рай
а старий азозелло веде під вінець маргариту

1991

Де біла ніч.
Де плавиться залізо.
Де у розпечених пісках самум.
Де громовиці тишу ріжуть грізно.
Де навпіл небо, і по венах струм.

Де стогне лід.
Де сніг на квіт у травні.
Де на кориді плащ і кров – одне.
Де скелі й море у протистоянні.
Де миттю крок над прірвою майне.

Де перший раз,
Достоту, як останній.
Де мій надрив, і де політ його! –

Я вірила мелодії кохання,
Та це було лише п’янке тангó.

Сцена один – проба...
Ще купа варіантів – симулянтів
(вже якась є інтрига – крига – здогад про кригу,
але то не провиддя, то – від страху)

Сцена два – варіанти пішли у тіні.
Він лишився
(хитра посмішка, він полює, він хоче,
і бездумне його бажання – заклинання твоє і на тебе його зазіхання)

Сцена три – гра удвох.
Ви ліниво тримаєте відстань
(ви про все здогадались, але вперто граєтесь далі,
в акорди зійшлися педалі, вже недовго до фінальної коди)

Сцена чотири – ви у тирі.
Він стріляє у тебе, ти – в нього
(головне не тільки попасти, але влучити у слабке місце:
ти – боягуз-обиватель, а ти – інфантильна дурепа)

Сцена п’ята – довільна.
Знову ідеться про варіанти
(вчинити звичайно: надути гординю –
нудити ним і навколо – вмазати грізне тавро „черговий”;
вчинити красиво: танго – ефектне па – і щезає(ш)...
що вибирає(ш)?

2009 р.

Сіра Миша невеличка
Взула модні черевички,
Вбрала сукню дуже гарну –
Чимчикує у книгарню.
Хоче книжечки купити,
Щоби діточок учити:
Багатенько варто знати
Навіть сірим мишенятам.
Магазин уже близенько.
Наша Миша чепурненька
Зупинилась на порозі
І отямитись не в змозі.
По цілісінькій крамниці
Диво-книги на полицях:
І розумні, і цікаві
Ще й малюночки яскраві.
Скоромовки і пригоди,
Цікавинки про природу,
Казочки, байки і вірші –
Очі бігають у Миші.
– Ця. Оця. Ще – ця і ця! –
Просить Миша в продавця
Та зітхає тихо-гірко:
– Треба ж донести до нірки.
Хочу книжечки усі...
Тут згадала про таксі!
Вийшла Мишка з магазину,
Сіла в жовту лімузину
І Васько, шофер-котяра,
Як задав машині жару –
Вмить довіз додому Мишку.
Ну а сам...
Пішов по книжку!

2009

Я вас любил: любовь еще, быть может
В душе моей угасла не совсем;
Но пусть она вас больше не тревожит;
Я не хочу печалить вас ничем.

Я вас любил безмолвно, безнадежно,
То робостью, то ревностью томим;
Я вас любил так искренно, так нежно,
Как дай вам бог любимой быть другим.

1829

Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ,
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ.

Быть может, за стеной Кавказа
Укроюсь от твоих пашей,
От их всевидящего глаза,
От их всеслышащих ушей.

1841 (?)

Люблю отчизну я, но странною любовью!
Не победит ее рассудок мой.
Ни слава, купленная кровью,
Ни полный гордого доверия покой,
Ни темной старины заветные преданья
Не шевелят во мне отрадного мечтанья.

Но я люблю - за что, не знаю сам -
Ее степей холодное молчанье,
Ее лесов безбрежных колыханье,
Разливы рек ее, подобные морям;
Проселочным путем люблю скакать в телеге
И, взором медленным пронзая ночи тень,
Встречать по сторонам, вздыхая о ночлеге,
Дрожащие огни печальных деревень;
    Люблю дымок спаленной жнивы,
    В степи ночующий обоз
    И на холме средь желтой нивы
    Чету белеющих берез.
    С отрадой, многим незнакомой,
    Я вижу полное гумно,
    Избу, покрытую соломой,
    С резными ставнями окно;
    И в праздник, вечером росистым,
    Смотреть до полночи готов
    На пляску с топаньем и свистом
    Под говор пьяных мужичков.

1841

Не твоя …
І виною розпорює груди.
Пам’ять тліє бажанням:, ти морем їй ліг би до ніг,
Перса перших красунь цілував п’янооко , облудо,
А до неї одної і погляд торкнути не зміг.

Наче птах,
Що з варяг повертається в греки
І гірчіть самота на її ледь рожевих устах.
Сміх – тонкий, наче дзвоник -це твої дорогі еполети.
Ти ув’яз в ній по вуха .
Ти небом її проростав.

Твоя краща...
Сорчка відпахла жасмином,
У вагони МЕТРО залітають останні слова,
А вона піднімає на руки серпневі вітри і сина,
А по серцю росте трава,
По тобі вже росте трава.

В’яже гори тібетські на спицях блакитних галактик,
Гальку сіє в пісок і розносить в пустині життя.
Бо вона Галатея.
І в ній твій малесенький клаптик,
Що боги відчепили пінцетом з чужого ребра.

Ії голос заносить...
Мов попіл найбільших вулканів.
Шелестить, шелестить, як на вушко - навушники мушль.
Ти спочинь, не дурій.
Хай іі семиструнна гітара
Витягає на сушу спокою червоне намисто із руж.

Егей, мачо!
Як дишеш ти – рвучко, і тореадорно,
Урбаністика міста і листя на першім снігу.
А вона полетіла ... І крутиш ночами ти порно
У хрущівській квартирі, де роги оленя й рагу.

Її фартух і досі злить погляд, і голену душу...
Cтереже молоко між футболами і дежавю...
Лише кинуті перли, пропахлі солодкими грушами
Відсвяткують з тобою взаємоприсутню біду.

2009

 
Променад, усе дальше від хвиль
У лимонадний, напевне, бриз
Хай летять невідомі птахи
Із риштування, мабуть куліс

Чарівник зі світлого світла
За легким північним акцентом
Реквізує гумові ікла
Загоїть легальним абсентом

Барабанні твої кісточки
Загорне у файний джез-хаус
Аби твій вовкодав одпочив

Павучий тремтячий стеклярус
Заплутає шум гармонійний
У тонкий театральний хаос



 -&-




 

Скінчиться все в обшарпанім хліві,
де ще стоїть моє стареньке ліжко,
і виявиться, що були праві
всі ті, кого не підпускав я й близько.

Хай був колись і молодий, і здiбний, —
минулому немає вороття...
Якщо життю я зовсім непотрiбний,
то чи ж потрібне і мені життя?

23.10.90 р.

Феніксом,
Феніксом,
Будь собі, дівчинко,
З крилами-мріями
Геть обгорілими.
Із ассирійською
Вдачею блудною,
З духом безсмертя
І дивною формою
Полум’я вічного.
Будь собі, дівчинко...

 
Хамфрі Боґарте, скинь важкі черевики
У цьому сейфі немає вікон
Час приймати розбавлені льодом ліки
Суїцидно присмачені сміхом

Кохана халепа, enfant terrible
Жевріє у затісному мешті
Світ засліплює нікельований нігіль
Індіанські тамтами, та врешті

Час опинитися на розбитім шосе
Від цвіркунів напівбожевільним
У засіяній світляками долині
Зірковий готель cтрічає гостей

Гітарним відлунням осяйно сталевих
Блискавиць електричної церкви



 -&-




 

Гірка недомовленість білих конвалій
В задимлений вечір, твій погляд палкий -
Сріблистий наліт на світлині реалій.
Прижовкла світлина, сюжет не новий.

Зустрілися в дощ, по розлуці уперше
На довгій дорозі у вік довжиною.
І знову моя парасоля уперто
Стирає межу між "твоєю" й "чужою"...

Забудь, як стояла з тобою - щаслива -
На вежі,
в під"їзді,
на ветхих мостах.
Були не страшні блискавиці та зливи,
Одна парасоля вкривала - мов дах.

Чи іншу сховаєш від спеки і шквалів,
Розкинувши неба прозоре шатро?

Мені тепер даху для щастя замало!

Сідаю в автобус.
Прямуєш в метро...



--------------------------------------

Vale! - бувай, прощавай (лат.)



2001

Як марне все ,коли заходить сонце,
І чорний вечір гонить голубів.
А може зовсім і не сон це?
Осінній лист надію загубив
Як відірвавшись падав він до низу.
Хвилюють душу інші почуття
Вона палає, тож піддайте хмизу
Бо темна ніч...
падіння...
забуття...
Чи бачив ти як плакала роса?
Можливо так вмирають небеса.

1996

***
Залиши мене. Тут, у слові.
Хоч апострофом, якщо звуком
не захочеш. Буду ранковим
м’ятним подихом. Першим рухом
сонних вій. Ароматом п’яним
кави чорної із вершками.
Залиши. Дай хоча б зів’яну
у букетику біля рами.
Тільки б слово твоє, найперше,
стало словом моїм останнім.
Кажуть, крапкою бути легше,
тільки рано мені ще, рано...

6
Ты так мечтал, да вот не смог…
и в башне из слоновой кости
нет места легкокрылой гостье,
лишь белым слогом плачет Бог.

7
Чёрными по чёрным,
клеточки – игра,
не тебе любовница,
не тебе жена,
не тобой расплетена
чёрная коса,
не тобой занежены
ночи до утра.

8
Одежды белы,
как гора,
смеяться сметь
успел вчера,
сегодня –
след от топора:
«Ты кто?»
«Я – Смерть.
И нам пора».

6
мудрец! протест наивный твой –
как лазанье по скользкой крыше,
не убежать – в затылок дышит
ноябрь, как пес сторожевой.

лишь белым слогом плачет Бог,
перебирая четки вишен,
он стал сегодня не всевышен,
присев на твой пустой порог...

____________
Начало тут
http://maysterni.com/publication.php?id=35594
http://maysterni.com/publication.php?id=35994

Здуріти можна, Мужики,
Бідненьких мучать вас гормони,
Що ви спускаєте курки
І руки пхаєте... до лона!
А руки ці чогось тремтять 
Не ловеласи і не хами!
Це вас чорти у пеклі вчать:
«Любіть курками і руками!»???

Ви кожен – в’язень. Кожен – раб.
Ви кожен – кручений-прикутий...
Сліди цілуєте від... лап.
Готові сволоками бути,
Щоб пазурища на руках
Гострили ми належним чином...

Ну, слово честі, О Мужчини,
Не суть у спущених курках,
І не в низьких загинах спини.
І не в обмацаних жінках.

Тож повтирайте сльози-слину!
Нам мужні будьте!
Ви ж МУЖЧИНИ!!!

Часи були невигадливі. Теплі, мов анекдот.
Дзвенів трамвай. За цеглянúм забором
двигтів завод. Заломлюючись за поворот,
ниті афер тяглися, нерви пригод. Поряд жовтів головою Єгоров.

Щось завúхриться в небі – здавалось – і все!
Барви незнаних щасть рушать по околотку!
Розтуляться чиїсь губи. Відкриється сейф.
І золота “бура” переб”є “молодку”.

Дивні птахи жили у нас під грудьми,
мінились по футболках, сідали нам на спецівки.
І вишіптували розпливчастими крильми
м”ясо Кіншаси і револьверні цівки.

...Сни нові стирчать в новий горизонт,
йдуть за нього, ковзаючись, мов по насту,
до далеких вогнів, до темногорлих змов,
прірву смерті латати промінням братства.

Пада відсвіт сюди, в пістряве безмежжя,
де по закрутах вулиць – ще ті ми, й не ті...
Як раніш, тонко скляться видінь моїх вежі
і кольóрами міняться в передчутті...

2005

Читаю Тичину — нового, незвіданого,
Іще з двадцять першого року не виданого.
Розумники всюди ж у нас керували, —
Не видавали, не друкували...
А вірші встають без тичини-причини
Такими високими та поетичними,
Що душу нікчемну на щастя підперли,
А в душу заперли словеснії перли.
Читаю Тичину.
Він збуджено марить,
Як мати дитину вбиває та варить,
Вбиває та варить, щоб здуру не вмерти,
Вбиває та варить,
бо хочеться жерти.
А люди в своїх забобонах не каються,
Таких кулінарних рецептiв лякаються,
Хоч ті й на підхваті були б до пори:
Харчі під руками — бери та жери!
Хай сяють народам рядки негасимі,
Нехай дітлахами наповняться сiм'ї!
О, люди! Готуйтесь до подвигiв змолоду,
Читайте Тичину й не бійтеся голоду!

30.10.91 р.