Розстебни на мені ґудзики сумнівів.
Повільно зніми з плечей півтемряву думок.
Проведи тонкими пальцями тиші
По спраглій лінії губ.
Скинь до ніг останню тінь захисту
І вогкими вустами бажання
Притулися до оголеної душі.
2009

І не жона, й не наречена —
Ішли степами без доріг.
І божевільні квіти червня
Тобі тулилися до ніг.

І яструб довго плив над нами,—
Чого він плив, чого хотів?
Зринали в небо цвіркунами
Жита, від сонця золоті.

Я цвів тобою і для тебе,
І ти світилася в мені.
В твоїх очах гойдалось небо
Із хижим яструбом на дні.

Неначе йду, а ти за мною вслід —
Бігом, бігом, спіткнулася, упала!..
А я й не втямлю, чи палає глід,
Чи ватри на узліссях на Купала…

Скажи, це ти чи це лише мана?
По вирвах гнізда в’ють потворні круки.
Мене ж і смерть і несмерть обмина,
А ти біжиш, зламавши білі руки…

У хитрих душу вижерла чума.
Душі нема! — кричать. Нема?! — не треба.
Душі нема?! — а хто ж вона сама —
З очищами, мов прірви, проти неба?

Вже ліс горить від спалахів суниць.
Жаринами під ноги ті суниці!
Біжи, біжи! Не крикну — зупинись,
Бо там тебе, як відьму, спалять ниці.

Нема повернень! І межі — нема!
Є тільки тьмяний вогник серед ночі.
Грозою розпанахана пітьма
Колюччям набивається ув очі.

Кудись пливуть бандури вздовж ріки.
Куди ж бо ви — з єдиною струною?..
І біла тінь коханої руки
На жовте листя падає за мною.

Змієнога богине, дочка Бористену,
володарко скіфів;
Батько скіфів Папаю і ти, Іданфірсе,
вельможний наш царю!
Розверзається твердь,
наді мною вогні смолоскипів,—
Воскресаю! Ви чуєте? Воскресаю!

Дивні зубри залізні могилу беруть на таран.
Ніжні руки мене піднімають
із глини і тліну.
При мені тільки меч мій
та іще золота пектораль,—
Що розкажуть вони цим прийдешнім
новим поколінням?

Я не стану пояснювать — склад за складом
нехай прочитають самі,
Як ішли ми крізь ніч
до своєї найвищої істини —
По нарузі, по злиднях, по війні, по чумі,—
Але душі нетлінні над світом проносили
чистими.

Змієнога богине, дочка Бористену,
володарко скіфів;
Батько скіфів Папаю і ти,
цар царів Колаксаю!
Воскресайте зі мною із наших прабатьківських
міфів,
Воскресайте для світла, як я із пітьми
воскресаю.

Не лякайтесь цих сірих, цих задумливих
юних очей.

Чую, степ наш під зорями половіє і дихає.
Дай припасти до тебе, дай тобі поклонитись
чолом і плечем,
Земле рідна, оплачена потом і кровію,—
Скіфіє!

Є тоненька межа поміж наших зволожених тіл,
Є легенькі здригання,
...........................затримане дихання.
...............................................видих.
Рахування на сірому плесі
......................раптово зникаючих кіл,
Замикання в очах гранично наповнених видив.

Є змивання косметики,
................................хованки із дощем,
І ведуть «подолянку» наскрізь промоклі дерева.
Час межує із серцем,
.................................осінь не кликана ще,
А твоя парасолька дбайливо приховує безум.

2009

Под тонким шёлком на лунно-покатых плечах
её кожа просвечивала жемчужным зовом
того, чья ещё неоформленная печаль
клубилась в воздухе и рассыпалась снова.

Его бледная непролетарски-тонкая рука
искала спасения у выгнутой спинки стула,
он хотел осмелиться, но не знал – как,
и вибрация рёбер в висках отдавалась гулом.

Через год он будет болтаться на фонаре,
она выйдет замуж за эмигранта в Париже,
и вспомнит вдруг между брютом и фруктовым пюре,
как ей хотелось тогда придвинуться ближе.

Світлій пам’яті Михайла Клименка

Це він у небесах високих слова,
В серцях і душах, у зірках Левкова,
Спочив навік у батьківській землі –
І тужить сад, і плаче чорноброва.

Його кругом шукають журавлі,
І проліски несуть йому жалі
В гаю, де щастя згублена підкова,
Де промені схрестились, як шаблі.

Де сумнівів розгублених полова,
Там яблуні чекають, хоч півслова
Почути хочуть, а грушки малі
Ущент чиясь понищила корова.

І сивих днів забуті кораблі,
І мудрість літ, немов старі граблі,
Списали, не змовляючись, на дрова,
Бо нам вони не треба взагалі.

А він у небесах високих слова,
В серцях і душах, у зірках Левкова,
Спочив навік у батьківській землі –
І тужить сад, і згадує діброва…

Перекрасили наряды
Вслед за липами берёзы.
Перед зимнею прохладой
Разгулялась в красках осень,
Закружила, словно вьюга:
Жёлтый, красный и зелёный.
В гости к осени-подруге
Я иду опять из дома.

Светит солнце... Тихо – тихо...
Даже ветер замечтался...
И в душе родился стих
В ритме медленного вальса.
Листик, мягко опускаясь,
Обнимается с травою:
Вот у них любовь какая!..
Он укрыл её – собою.

Старый клён, качает веткой,
Охраняя «наше место».
Зацелованные летом
Мы под ним мечтали вместе:
И в морозы, и в ненастье
Будет нам тепло и ясно
Просто жить –
Уже ль не счастье?
Просто жить,
А как прекрасно!
(7.11.07 – 22.10.09.)г

Я не сплю.
Я дивлюся на зворотоній бік повік.
Два вологі екрани та безліч каналів.
Насправді ніч - це в і н:
Напівголий неголений чоловік,
Що метає метеорити зі стогоном сталі.

Я не сплю.
Я горизонтально чекаю на vip-четвер.
Він, холера, як завжди приходить вчасно,
А з ним - мігрень й безсоння,
Пара сліпих сестер
З татуюваннями на спині: "життя прекрасне".

Я не сплю.
Я прикидаюся пристреленою собакою.
Заасфальтоване ліжко та постіль з трави.
І перший промінь,
Темряви розсікаючи вакуум,
Фату зриває із моєї голови.

Руїни величі, відбитки слави,
Затерті сходи прямо в піднебесне…
Все у кленовій вогняній заграві
Воскресло.

***
Мямлим Блока, ходим боком,
прустим время наугад,
и лолитится Набоков,
он и сам себе не рад.
Он не рад, и мы не рады –
брат не брат, и сват не сват.
Что, вкусили крови, гады?
Так ликуйте. Маскарад
всем объявлен. Маски, маски,
да вчерашний перегар;
вот уж красной хватит краски,
явь, почище страшной сказки,
ставит пьесу «Superstar».
Ставит вечные вопросы
не ребром, а под ребро,
жизнь идет, струится носом,
ходит в сумерках раскосых
опьяненный царь Рембо.
Пьяный ботик, сбросив парус,
без судьбы и без начал,
не Икар летит – Икарус
по дороге нас промчал.
По дороге в город Муром
раздается дикий свист,
день вчерашний смотрит хмуро,
день сегодняшний на вист
всё поставил и забылся,
пена дней – его удел,
не простил, и не простился,
шел да шел, и в лужу сел.

Прошкували житами два надщерблені літа.
Запитала б у тебе: подивися, не ми то?..

Перевеслами пальців обіймала б колосся -
Ледь посріблені руни золотого волосся.

Брови серпня - серпами. Так минулого жаль, і -
Лине серце у небо (сіра грудочка - жайвір).

Зупинюся. Затерпну на півслові. Бо вище -
Тільки те, недосяжне. Сокровенне. І - ти ще...

2009

Життя не має права на відпустку…
Згорає сонце в хмарах дощових…
У грудях серце б’ється теплим згустком,
А завтра, що? – Веселка? Може, сніг?
Чи буде пелюстковість надосіння?
Чи провесінь струмками забринить?
Так гаряче і так, водночас, зимно
На зламі митей, років і століть…
Життя це злива? – ми без парасолі,
І заховатись ніде, ніде впасти.
(А бабця лущить край зими квасолю
І край весни пече востаннє паску…)
І так щемливо спогади горять
Вогнем нетлінним, тим, що не минає.
Іскринки все мигтять, мигтять, мигтять
У них чомусь шматок єства згорає.

Примхлива панна доля…Чи не так? –
То натовп, то застигла дика пустка.
Дивлюсь у небо – світла синь в очах.
Життя ж не має права на відпустку.

То не лебеді кричали, не сполохані зигзиці
То ловили яничари українок білолицих.
Степовими кураями налетіли ніби круки.
Рвали тіло нагаями, ще й ламали білі руки.
Потішались до світанку, все спалили до билинки.
Йшли при конях полонянки, цибеніла кров на литки.
А коли дорога дальня відняла останні сили,
Забреніла раптом пісня та й знялася в небо синє.

Зацвітала буйним цвітом, билась в горі о причали.
То чиї ж, скажіть, ви діти, яничари, яничари?

Яничари, яничари, чи не так співали мами?
Яничари йшли й мовчали, тільки плямкали губами.
Ніби вчувши голос мамин, притулилися до циці.
Першим кинувся отаман, заволав без тями - цитьте!

Та мелодія широка залила ревіння кляте,
забивали кляпом рота, виривалося з-під кляпу.
Чи не кобзи і цимбали вам озвуться над світами?
Пісню шаблями рубали, плюндрували копитами.
Вже від бранок тільки шмаття,
а вона все лине й лине.

Ніби кара і прокляття, біла туга України.

Не туман стояв із зілля, не сичі в гаю кричали.
Середж степу з божевілля землю їли яничари.

Щоб знало межі недолуге бидло
Й сиділо мовчки, підле, на цепу,
Мене на пострах видовбали ідолом
І високо поставили в степу.
Я міг би стати жорнами і домною,
Лягти в бруківку, звестися мостом.
Але мені дано стояти догмою
На куцих ніжках з дутим животом.
Століттями я глухну тут від грому,
А люди йдуть та йдуть на манівці.
Переді мною хилиться сірома,
Й підступно посміхаються жерці.
Мені вже сонце випекло зіниці,
Щоб я не бачив вашої ганьби.
До мене підлітають тільки птиці,
Бо лиш крилаті гідні боротьби.
Торкніться вуст німих моїх руками —
Й моє мовчання страх ваш розжене!
Я тільки камінь, грубий сірий камінь —
У барикаду покладіть мене!

Тихо як — ні шелесту, ні сплеску!
Світло як — в душі і навкруги!
Я чекав, і ось воно воскресло,
Повінню зламавши береги.

Світ світає? Зацвітає вишня?
Я з тобою — спи, кохана, спи.
Як воно таке із нами вийшло
На шпилястім гребені доби?

Стрілись, наче кремінь і кресало,
Досвід мій і молодість твоя.
Десь далеко скрипка воскресає,
Славлячи святе твоє ім’я.

Аве, день, коли в цей світ прийшла ти!
Аве, тінь коханої руки!
Аве, бровеня твоє підняте,—
На віки!

О невмируща, рідна кобзо,
До тебе серцем припаду,
Бо чорні хмари кличуть грози,
І не сховатися в саду.

Поглянь – свої, мов яничари,
На тебе зиркають здаля.
Та що нам грози, що нам хмари,
Як розцвіте моя земля!

О срібнострунна, люба сестро,
Моя співуча й дорога!
Затихнуть грозові оркестри,
Дзвени й лунай – я твій слуга…

З любов’ю я служити буду
Тобі, о кобзонько моя.
Ми радо підемо повсюди,
Спаде з німих сердець полуда –
І пісня не помре твоя.

Ти мені – сад,
ти мені – суд,
ти мені – осад.
Пам’ять прим’ята схлипує стиха, шморгає носом.
В дивнім польоті яблука падають серцем розбитим.
Осінь розбіглась – не зупинити, не зупинити…

Губи нарізно – як поцілунок на ешафоті.
Просто візьми мене міцно в долоні… просто, а потім…
Нитка крізь голку. Тіло крізь тіло. Вишита доля.
Тільки от чорним – більше ніколи, більше ніколи…

Грай мене, чуєш… Музика тіла, музика крові.
Вежа образи пала без бою. Змій паперовий
бився у грудях, трішки пручався, зрештою віршем
ліг на подушку, де ти дрімаєш, злизує тишу.

Будь-яка дівчина може бути чарівною. Все, що для цього потрібно — стояти спокійно і виглядати дурепою.
Хеді Ламмар

погані новини, Хеді, -
тут як не стій -
на стегні рука
чи не на стегні,
закоти рукав,
а чи ні -
ти у колі, паленому вогні,
очі голі, вистояні в брехні,
ретранслюють вибрану передачу:
забагато бачу.
і окремо, кожному Змію:
я розумію.

і хоч ти насправді дурепа,
та ще яка,
голова твоя стигло репає
від холодного каблука.

від червивих слів, поставлених напоказ,
чергових послів, які тобі не указ,
чергової пози, що єсмь єдиний аз,
чергових прикрас.

дай же яблука, щоб осліпнути, як охоч.
чи прозріти, що блискавки в очі крешуть.
вже би вірила, їй-же-Богу, ну кому-хоч,
але як же бездарно брешуть.

Ось на сходах університету сидить жінка,
якій ледве добігає до тридцяти,
і курить кемел.
Після дощу,
витираючи шкіру,
яка в неї прозора настільки, що під
нею видно водорості і пісок,
вона думає - ось знову з неба сипляться
холодні леза, срібні цвяхи,
і ранять смертельно равликів,
котрі падають, розрубані навпіл,
мов хрестоносці в пісках Палестини.

Потрібно довго говорити,
вишептуючи і проговорюючи
різні слова і назви різних речей,
щоби не таким порожнім
виглядало повітря навколо неї.
Після пробудження
всі її чоловіки
прикладають голови до годинників,
наче до мушель,
і слухають як в далеких озерах
здіймають мул
громіздкі черепахи.

І навіть не зателефонуєш їй при нагоді;
тому що іноді варто померти, аби зрозуміти,
що це й було життя,
і тому що слід іноді стулити повіки, щоби побачити
з якого боку сновидіння ти знаходишся;
і після зміни погоди знову підійметься тиск
від якого лускаються капіляри
в очах випадкових метеликів
й стає теплішою її шкіра,
від якого вода в її кранах і посуді
перетворюється на кров
і вона знову цілий день не може
ані приготувати собі чаю,
ані зварити кави.

Крізь жовтий ліс два шляхи вели,
Шкода, не пройти мені обох,
І перший я оцінив, коли
Дививсь, як тіні вперед пливли
До підліску, де починався мох.

Тож другий обраний мною став,
Заріс травою – не видно меж,
Тому, напевно, мав більше прав,
Хоча обманював тих, хто грав,
Бо сам необачно топтав їх теж.

І ранок листям укрив шляхи…
Я перший забув, я ним не снив,
Бо я розумів: лише птахи,
А не старіючі дітлахи,
Щороку вертають до рідних нив.

Втім, через сивих багато літ,
Коли необхідність справ мене
Не буде вже заганяти в піт,
Далекий вибір залишить звіт:
Різниця ховалась у тому «не».

Як відчиняла вікна для дощу
в них прошмигула ненароком осінь
У дім душі влетіла неба просинь
і зойки журавлиного плачу…
***
Так літо непомітно піддалося
Агонії в осінньому вогні
Жмут спогадів лишаючи мені
Вінком із мрій серпневого колосся...

А осінь вже вплітала у волосся
Гіркий туман і лагідну печаль
І смуток опускала, як вуаль,
за літом тим, що так і не збулося.
***
«Це – осінь! Осінь… Це всього лиш осінь
Вже порядкує за моїм столом»
– спираюсь на холодне скло чолом,
щоб зрозуміти, що не знала досі.
***
На підвіконні злива з почуттів,
Думки розхристані, а ноги босі.
Слова згубились в паперовім стосі
Сценаріїв, незіграних в житті

Мовчу… Танцюють краплі золоті
в відчиненім вікні, панує осінь
над цілим світом, проливає сльози –
Сердешну спеку топить у воді
***
Жар серця я для пам′яті лишу
І відпущу минуле опівночі…
Ох, осене! Твої глибокі очі
Як темні ночі, сповнені дощу.

Я без тебе, без тебе
Осипаюся росами,
Обійми і пробач
Річку цю на щоці.
Хтось колише весну
Розгойдану в стосах цих,
У відбілених снах на руці.
На окрайці думки
Сотні раз перерізані:
„це тобі, це тобі, це тобі”, –
Роздаю на пайки
Всі пісні недоспівані,
Недописані вірші свої...
В перевеслах несуть
Ніч оцю недогойдану
Голоси диких півнів
На несточену кров...
Чи відкриють ворота
В білім служники вірні ці,
Чи почують мій голос
Вони, агов...
Із мелісовим чаєм
Завариться спокій мій
І сповільниться час
Наших дивних забав…
Ми зародимось знов
У планетах зарошених,
Ембріонових
Білих дзеркал.

Тобі мозки я полоскала.
І ти мені їх полоскав.
Не до смаку любові кава –
із сорту найгіркіших кав.
То хай тобі твоє воздасться,
мені – моє. І будь здоров.
Від кави збудження, як трясця,
що називаєш ти «любов».

Човни, завантажені іспанським часником,
по довгій дорозі ввійшли до порту,
обвішані мідіями, ніби фальшивим золотом.
Я знаю - цієї ночі до ранку
сухі простирадла пронизливо
пахли матроськими робами і смолою;
так як ніколи летіли зірки на побережжя,
і доки ти не прокинулась, човни, оминаючи бакени,
забивались тобі між пальців.

Що ти могла побачити перед тим, як померла?
Безперервність повітряного потоку не дозволяє
затамувати подих, безперервність дихання
не дає зупинитись, переходячи через кордони.
Що саме дозволено бачити наостанок
тим, хто має померти?
Десь на півночі материка починала громадитись крига,
і найглибші серця цибулин
на світанку холонули і зупинялись.
Чи ти розгледіла сніг в піднебіннях
рибин, які викидалися із води?
І чи упізнала ти ріку,
що тяглася вниз кам'яним рельєфом,
наче купа мокрих важких
простирадел?

В свої двадцять вісім
я пам'ятаю стільки імен,
про які вже ніхто не говорить в теперішньому часі,
стільки імен, від вимовляння яких
піднебіння забивається кров'ю і снігом,
що навряд чи наважусь говорити про тебе в умовний спосіб;
по-моєму, смерть - це ніби перейти з однієї
порожньої кімнати в іншу,
здіймаючи протяг, який вириває розетки
і вистуджує кров тим, хто залишився.

І юні хоробрі птахи з обвітреними серцями,
і хвилі північних озер, що стоять по горло в воді,
не наважуючись вийти на берег,
і високі дерева - позбавлені листя, мов громадянства:
повертайся туди, де на повіках тверднуть тьмяні перлини чекання,
де на пісках виростають водорості і солодкий тютюн,
де, не зрадивши прапора і не знайшовши спокою,
кожного ранку збираються юнги із затонулих човнів,
і над ними до ночі літають душі
розчавлених помаранчів.

Осінь висохла до хрусту.
Під ногами - листя чіпсами.
Залило подвір`я густо
Сонце променями чистими.

Очі мружиш – літо в зумі.
Та не довго з нами житиме.
Місто змінює костюми
На такі ж - без хлорофітуму.

Всі суглоби вигріває.
Посміхається дитинно і –
Розтеклись його трамваї
Кровоносними судинами.

Замело столітню лаву
Сонцем, осінню, каштановим…
Скласти руки?
Маю право
Розпочати завтра заново…
12.10.09.

Квітню мій дорогий, по-дитячому сонячний зайчику,
Що луги засипає блискітками перших кульбаб,
Закружляй мене пошепки, ніжно, навшпиньках, на пальчиках,
Від сторонніх подалі - під тінню ялинових лап.

Я не хочу на бал! Хай ідуть собі коні розпряжені.
Хай тюльпанів човни розпливаються краплями вин.
Віддала черевички, - пощо мені ігрища ряджені,
Затуманені завше дощами чиїхось провин?

Там немає ромашок, немає задумливих дзвоників,
Покривається цвіллю таємна нецнота замків.
Там невдаха-король табунці цвіркунів-горбокоників
Перетворює, знай, на придворних німих рисаків.

Ти ж, коханий, мені коронований листям калиновим,
Що вигойдує птаху на зламі густої брови.
На заручинах квітів обручки вкладаємо глиняні
У загострені пальці врочисто-сумної трави.

Квітню мій дорогий, цим освідченням тихо освічений,
Я готова з тобою босоніж до заходу йти!..
...Зозулястий годинник у грудях удари відлічує:
Наче сонячний зайчик, опівночі зникнеш і ти...

2009

Сніг! Сніг! Перший сніг!
Хто б ще так радіти міг?
Лиш усміхнена дитина
Закликає так гостинно
Всі сніжинки на поріг!

Так! Так! Саме так!
Подає зима свій знак:
Хай чекають хуртовини -
Ви лякатись не повинні,
А сміятися отак!
13.10.09

Влітку, коли нагріваються обручки й нігті
на пальцях чоловіків в привокзальних готелях,
і в сутінках діти з новобудов
до сердець притискають чорні футбольні м'ячі;

в темряві, коли видихається у винарнях рожеве вино,
повільний, ніби слимак, потяг на Будапешт,
запилений і ламкий проїжджає під місяцем.

Померши одного разу, ти продовжуєш шлях
через нічні двори і помічаєш як
смерть тримає в руках м'ятні цукерки
і роздає їх дітям на привокзальних пустищах.

Влітку, коли вивертається тепла підкладка життя,
коли розбиваються малолітражки кольору твоєї губної помади,
з дому виходить старий аптекар,
котрий лікує всіх аспірином кожного дня,
граючи зі смертю в якусь невідому гру;
життя не почнеться без тебе - сміються жінки на площі,
жити значить померти - скажуть тобі одинокі кур'єри,
які переносять в наплeчниках сухі небеса.

Померши одного разу, ти відступаєш в тінь
і дивишся як твоє тіло безпорадно шукає
тебе самого між стебел густої трави;
померши посеред літа,
обірвавшись на линвах, натягнутих листоношами,
душі померлих, наче чіпкий деревій,
прорізають в повітрі свої вертикалі.

Спробуй, коли вже знатимеш як,
спробуй, вирви мене з нічного нутра країни,
вирви з невидимих витяжок в небі,
якими до нас проходить любов.

Хто перешкодить, хто вижене, дівчинко,
комах і духів із твого тіла?
Під літнім небом наша з тобою земля
так щемко пахне щоліта місяцем і бинтами.

...По смерті ступивши пів-кроку вбік,
бачиш крізь шви у повітрі
як таємні кіномеханіки спроектовують
на твоє тіло
великий небесний кінематограф,
щоби на світло його летіли
душі покійників
і смарагдові тіні жуків...

І навіть дощ ходу призупинив.
Він у траві стоїть ногами босими.
Твої долоні – вісники весни,
дарують світлу казку диво-осені.
І у листочках, що летять до ніг,
чиєсь чекання пахне так нестримано.
І десь у серці, на самому дні,
ще досі я молюся твоїм іменем…

*
Журавлі
струшують з крил
перший лапатий пух
на простуджену
землю.

Не хоче бути іграшкою слово,
І лихо, як образиться воно.
Майне з душі, як пташка у вікно,
Й надовго зникне радість веселкова.

Куди ж тоді? Як житимеш без слова?
Навік огорне – і печаль, і сум…
Як серце не окрилить щирих дум,
То не врятує думка випадкова.

Давай вогонь, креши його з душі,
Якщо не можеш – слова не души,
Не муч його, немов чужинець клятий.

Таке стражденне й змучене воно,
Вже інше задихнулося б давно, –
А наше мовчки покидає хату.

-------...Ніщо, nihil, ніц,
----------------------але...
------- С-М
А липень знову залив дощами поля й дороги.
Ми розлучились без довгих сварок і зайвих сліз.
Я не писатиму есемески (вже все в порядку)
Нарешті в хаті все поскладаю і витру пил,
комп’ютер вимкну,одягну сукню (остання мода!),
шибки помию, всміхнусь до фотки, спечу пиріг.
Я не писатиму есемески (тобі це треба?),
слова між нами холонуть мовчки – це дуже страшно,
бо кожне має, ти бачиш, любий, тепло й вагу.
Це наче збіжжя – його провієш на вітрі болю,
Й нема полови, бо в кожнім слові моя любов.
Я не писатиму есемески (це зовсім зайве),
Мені вже й наче давно не двадцять –
то де ж той глузд?
Липневим зливам ще довго лити, і літо лине,

а парасоля твоя у мене. І – телефон…

Лондонський Луцьк
замітає листям,
Ніби гуаші кладе
на брук,
Пізній туман
заколисує місто,
люльку кудлату
бере до рук.
Попелом паморозь
ляже на вікна
Сиві і мудрі
в своїй німоті,
Осінь, здається,
вростає навіки
В сіро-бетонні
міські хребти.
Осінь дрижить.
У гарячці жовтня
Трусяться кисті
кленових рук
Водами з неба
асфальти повняться
Хвилі січуть
техногенний звук.

Наші підошви холодними рибами
Б’ються об мокрий, вечірній шлях
Ми - заколисані синіми зливами-
Йдемо крізь осінь
в своїх містах.

Без нудних передмов запечалена гілка тернова
Перечитує вголос, як солодко пахне рілля.
І не хочеться більше занадто високого слова,
Щоб ловити у небі сумного свого журавля.

І не хочеться більше занадто яскравих узорів,
Щоб, нарешті, повідать про свій неабиякий хист.
І не хочеться більше безбожно ходити по зорях,
Уявляючи нишком, що то шелестить падолист.

Розторочую крила старенькі на зойки пернаті.
Світе, світочку зимний, коли я співала, коли?..
Розбивається голос об терни - приховані ґрати
На дрібнесенькі скалки, на сіро-блакитні "курли".

Кров згортається в дощ, дощ - у перші морозяні згустки.
Линуть парою привидів казка й несправджений міт.
Загортаючи плечі в обійми тернової хустки,
Недоречно пригадую пишний, оманливий квіт...

2009

Тиша. Вечір надворі,
Сонечко сховалося.
Цілу днину дітворі
Ніжно посміхалося.

Заснули зайчики,
Заснули білочки,
І ти наш котику,
Засни, засни.
Заснули квіточки,
Заснули діточки.
І ти малесенький,
Засни, засни.

Тиша. Вечір надворі,
Зіроньки з’явилися.
Спать лягайте, всі малі,
Вже за день стомилися.

Заснули зайчики....

Тиша. Вечір надворі
Ходить попід вікнами.
Вийшов місяць угорі,
Наче сріблом витканий.

Заснули зайчики...

Тиша. Вечір надворі
Ледь у вікна стукає.
Час лягати дітворі,
Казку, діти, слухайте.

Заснули зайчики…

Супляться осінні хмари,
Сірі ватяні примари,
Вод пухкі мішки.
Ще із ночі скерували
Гострі дощові кинджали
На земні стежки.

Перші вдарили краплини
По охристих тамбуринах
Ритмом запальним.
Вітер вилетів "на люди",
Грає-бренькає на уді
Крізь кальянний дим.

Як, хіба злякає злива
Осінь визріло-вродливу?-
Жінка золота
В чóлі кольору шарлату
Майстер-клас веде завзято
Танцю живота.

Б'є об землю дзвоном листя
Жовтень "браво" голосисто
І горить вогнем.
Сипле золото відкрито,
Щоб до себе заманити
Осінь у гарем...

Землі вгамували спрагу,
І закінчились розваги
Під рясним дощем.
Глянувши на Жовтня скоса,
Зникла швидко спритна Осінь
В гущі хризантем.
----
Всенький день під чаром танцю,
Що побачив рано-вранці,
Посеред жоржин
Розпашілий до багрянцю
Лампу натирав до глянцю
Захмелілий Джин.

08.10.2009 р.

Чóлі – елемент одягу виконавиць східних танців
( топ з короткими рукавами)
Уд – струнний інструмент

Хтось накинув шаль мені на плечі.
Озирнулась. Пане мій, це Ви?
Сядьте поруч. Тепло біля печі.
Я чекала Вас після зими.

Повернулись! Рада Вас зустріти!
Всі листи читала сотні раз.
Ви мої? Не треба говорити…
Мить заждіть. Повернуся до Вас.

Ви ж, мабуть, голодні із дороги?
Потяг довго їде? Три доби?
Чоботи зніміть. Зігрійте ноги,
Бо такі глибокі ці сніги.

Вимріяне нами це стрічання,
Наче після довгих літ розлук.
І така велика серця тайна –
Привітальний дотик Ваших рук.

Я друзів у біді не залишаю,
Бо легша ноша, як одна на двох.
Та є й такі, на жаль, в моєму краї,
Хто душу замикає, наче льох.

Літа не зупиняються, мов коні,
Росте моя жадоба до життя.
Як падають сніжинки літ на скроні,
Щедрішає душа – на почуття…

молодое тельце ласкам не обучено
на губах кровавая по душе излучина -
Дашка моя девочка... укушу край ушка я
приоткрывши дверочку наслажденья узкую
створками заужену от восторга ахнувши…
пусть растёт жемчужина перламутром в ракушке!

(давным-давно, в далёкой галактике:))

Она уходит не по своей воле -
Воля тут ни при чём;
Тут что-то другое, Донегол.

Из-за таких добавляют к - во весь голос -
"Боже, храни наш дом" -
дружным шепотом, - "от хранительниц очагов".

Такие отбирают самое дорогое
(как ни странно, не трон),
не прощают ни промахов, ни долгов.

- Язычница! Ведьма! Куда! Стой!
- Милый... скоро... дойдём...

Мост ведь не длинный. Скоро. Недалеко.

*
Трепетне листя
на палітрі озерній.
Барви осінні.

Прийде весна, говорили вони,
кинемо все й поїдемо звідси.
Заходячи в ніч, як у власні сни,
дістанемось її глибини.
Відстань? Що таке, зрештою, відстань.

Поселимось біля морських портів,
там, де олія тяжіє в трюмах,
де все, чого б ти не захотів,
для тебе вивантажать з кораблів
чоловіки в потертих костюмах.

Там де жінки з вогнями в руках
танцюють вночі на гарячих площах,
носять кульчики в язиках,
гадають на крові і на зірках,
й спиняють вітри при кораблетрощах.

Де вигріваються без кінця
відвідувачі в тісних перукарнях,
де пахнуть сигарами пальці творця,
де кавові зерна, ніби сонця,
пересмажуються у кав’ярнях.

Там де не буде цієї війни,
яка триває зараз між нами.
Зникнемо, планували вони,
головне дочекатись весни.
Хай скумбрія рухається табунами.

Коли вони обіймались вві сні,
в їхньому ліжку, на їхній війні
чути було як летять птахи,
падаючи в сніги.

Я – ватяна лялька,
Із ґудзиків – очі,
Сиджу у куточку,
А бавитись хочу.

І ручки, і ніжки
Пухнасто-невмілі,
А я ж танцювати
Колись так хотіла.

Косички-шнурочки,
Без усмішки губи,
Невже я такою
Завжди тепер буду?

2008




Бувша третя строфа (кому цікаво:-))

І думала – буду
Я прима на сцені,
А доля, мов юда,
Сміється із мене.

Те щастя вже поперек горла,
Те щастя – кров’ю з-під пера…
І не кажіть, що я загорда –
Занадто небезпечна гра.

Те щастя можна тільки вкрасти,
Як яблуко в чужім саду…
Я обіцяла Вам не впасти
І втримаюсь – не упаду.

О, Господи, зміни моє життя
Та прожени з душі лукаву зграю!
Не гумова забава для биття,
Судини в хворім серці не міняю.

За що? За що? О, Господи, прости.
Невже тебе сама вела на страту,
Вбивала в руки цвяхи та хрести
Здіймала за наказами Пілата?

Кричала за Вараву на суді?
Невже була сестрицею Іуди?
Чи я зреклась від тебе у біді,
Як той Петро, що плакав від облуди?

Клялася всує іменем твоїм,
Брехала, ненавиділа, блудила?
Хай свідком стане весь Єрусалим,
Що Господа ніколи не ганьбила!

Можливо, пращур мій таки там був.
Не тільки за свої гріхи страждаєм.
Він, може, той, хто оцет простягнув,
Щоб ти вознісся, Господи, над раєм.

Збираю сили, совість, волю
І, зуби стиснувши, мовчу.
Тремчу від внутрішнього болю,
Тримаю пристрасті свічу
Слабкими розуму руками,
Ховаючи у грудях жар,
П’ю розпач повними ковтками
І сплю, неначе на ножах.

На мить про тебе забуваю,
Та спогад, як холодний душ –
Не спить, ворочається скраю
В обійми кидає чимдуж.
Нестерпна думка, як ворона
Клює мій мозок день і ніч:
Тебе кохати – заборона, –
Проста, але жорстока річ.

Допоки стримую свій погляд
І тіла змореного шал,
Допоки хіть не впала долі –
Ще не перейдена межа.
Бо я і ти – це вибухівка:
Запал і, поряд, динаміт,
А вибух рознесе домівки,
Розірве сім’ї. Дітлахів
Розлучить, нарізно з батьками...
І на уламках цих руїн
Кохання, що керує нами –
Фундамент нової сім’ї?!

Дилема болісно-жорстока.
Хай буде це моя вина:
Пробач, кохана, ясноока –
Занадто дорога ціна!..
25.05.09.

І
Інший хай горне собі рудого золота копи,
Хай має хоч тисячі югерів орних земель,
Хай в бойовому труді грозить йому ворог сусідній,
Марсовий оклик сурми сон хай од нього жене.
Я ж – убогість обрав, життя дозвільного стежку,
Лиш би ясніло всякчас вогнище дому мого.
Впору садитиму сам тонку лозу виноградну,
Руку дбайливу мою чутиме яблуні плід.
Тільки б Надія не підвела й у кошах не маліло
Овочу, в чанах – вино щоб шумувало нове.
Я ж бо шаную вінком чи камінь на роздоріжжі,
А чи той пень, що в полях самотиною стоїть.
Щойно дозріють плоди – із них я щонайсвіжіші
З обігом року до ніг богу сільському кладу.
У переддвер’ї храму твого, русява Цереро,
З нивок моїх по жнивах хай золотиться вінок.
А на городі серед плодів поставлю Пріапа,
Хай відганяє птахів, сторож червоний, серпом.
Маєте й ви, охоронці колись багатого поля,
Нині дрібного, свої, Ларам належні, дари.
В жертву телиця тоді за стадо йшла незліченне,
Нині ж овечка для вас, дяка за кусник землі,
В жертву впаде – й гукне вколо неї молодь селянська:
“Жнив добірних, Іó! Й доброго дайте вина!”
Так-ото, так-от жити б мені у скромному статку
І на дороги курні вже б не ступати повік!
А як розжевриться Пес – під тінню дерева лігши,
Слухати, як жебонить, наче до сну, потічок.
Хоч і мотики іноді теж не варто цуратись
Чи гостряка – підганять надто повільних волів,
Чи заблукалий дріб, ягня або кізку, додому
В пазусі, поки малі, до матерів однести.
Ви ж, і злодії, й вовки, пощадіть убогу черідку –
Здобич хапайте собі з-поміж багатих отар.
Тут, лиш весна, свого пастуха я звик очищати
Жертвою і молоко лагідній лити Палес.
Не відступайте ж, боги; дарами скромного столу,
З глеків чистих питтям не погордуйте, молю.
Вперше глека зліпив селянин із глини легкої,
Вперше колись давно взявши, податну, до рук.
Я ж ні багатства батьків, ні жнива собі не бажаю,
Що у минулі часи предок ощадливий мав.
Нивки достатньо мені, якщо на звичній постелі
Будь-коли втому свою можу полегшити сном.
Як же приємно бува, наслухаючи, як там надворі
Виють шалені вітри, милу до себе горнуть!
Чи коли Австр узимі льодяну накочує хвилю,
В затишку, при коминку, лагідні бачити сни.
Ось чого зичу собі. По праву хай багатіє
Моря потугу сліпу й хмурі хто зносить дощі.
Що ті скарби, коли б мала бодай сльозину зронити
Дівчина через мої дальні дороги-шляхи?
Личать, Мессало, тобі морські та піші походи
Й віднята у ворогів зброя у домі твоїм.
Я – на прив’язі тут: мене – красуня тримає
Сторожем біля своїх немилосердних дверей.
Слави не треба мені, моя Деліє, хай мене мають
За боягуза, сплюха, тільки б я був при тобі,
Тільки б в останню годину свою на тебе дивився
І, омліваючи вже, все ще голубив тебе.
Плакатимеш при моїм, що йде у полум’я, ложі,
Сльози й цілунки водно ти в цю годину зіллєш.
Плакатимеш: не криця ж у тебе довкола серця,
Й каменя в ньому нема – чуле ж воно і м’яке.
Від похоронного стосу ніхто, ніхто не відступить,
Дівчина це чи юнак, щоб не зронити сльози.
Манів однак моїх не тривож, не зранюй обличчя,
З туги волосся свого, Деліє мила, не рви.
А поки доля змогу дає – любімось обоє,
Вже ж підступає Смерть, млою вповивши чоло.
Крадеться вік понурий до нас – чи в ньому кохатись?
Чи, коли сивінь війне, ніжні шептати слова?
Нині слугуймо Венері легкій, ще поки не сором
Двері ламати й п’янка є ще охота до звад.
Ось де вояка я добрий і вождь! Ви, сурми й знамена, –
Гетьте! Захланним мужам рани наносьте в бою,
Їм – і статки несіть. А я зі стіжка свого зверхньо
Гляну на багатія, гляну й на голод худий.

Сум, Лікорідо, бере через пустоти твої.

Цезарю, долі своїй лиш тоді буду рад, коли станеш
Часткою римських діянь щонайзначнішою – ти,
І як читатиму: храми богів, відколи ти вернувся,
Стали багатшими: скрізь – пишні трофеї твої.

От мені, врешті, Музи таких пісень наспівали,
Що не вагаюсь: вони – гідні, кохана, тебе.
А якщо так – то чи мав би боятись на ваш непідкупний
Суд те писання моє, Віску й Катоне, віддать?

....................................... тірійська ...


Uno tellures dividit amne duas*.
Так-от одна ріка – двом кладе землям межу.

*
tristia nequit[ia ...]a, Lycori, tua.

Fata mihi, Caesar, tum erunt mea dulcia, quom tu
maxima Romanae pars eris historiae,
postque tuum reditum multorum templa deorum
fixa legam spolieis deivitiora tueis.

].....tandem fecerunt c[ar]mina Musae
quae possem domina deicere digna mea.
] . atur idem tibi, non ego, Visce,
]........l . Kato, iudice te vereor.

...................................................Tyria**


* Про походження цього фрагмента див. коментар с. 509 ("Римська елегія" Андрій Садомора, в-во "Літопис" 2009)
(фрагменти елегій Ґалла подаємо також в оригіналі).
** Цей фрагмент елегії ґалла, знайдений 1978 р., подано за публікацією: Anderson R. D., Parsons P. J., Nisbet R. G. M. Elegiacs by Gallus from Qasr Ibrim // Journal of Roman Studies. – vol. 69. – 1979. – S. 125–155.
5

*
Щоб стіл накрити,
прасую скатертину.
Чи душу нагодую?