Душа забилась у куток,
трусила тіло лихоманка.
Гули рої чужих думок
і слів чужих:
- Диви, коханка…
Коханка. Господи, прости
і сили дай минути море
образ людських:
- Шановна, ти
хоч би соромилась. Бо горе…
Слова-плювки. А ноги йдуть
провести тіло ув останнє.
Коханий мій, чого у путь
не взяв мене?..
Сніжинки тануть…
На перехрестях вже весна.
В кімнатці нібито тепліше…
Чи відав ти колись, чи знав
що у раю зависне тиша?
Ти в ніч пішов останній раз:
- Я вранці повернусь навічно…
Хто знав, що послизнеться час
і ти навіки стулиш вічі?...

Забилась у куток душа.
І тільки тінь і хрест могили…
І поховали, і спішать
в авто…
Одна вона на схилі.

Невже
Етюди в запалі вохри,
Прозорий щем цитринового спліну,
І тиха світломузика згори
На наші дві містично-довгі тіні
Самотні, рідні.
По бруківці снів,
Барвистою мозаїкою раю.
І диво срібнокриле з рукавів
У небо.
Я тебе кохаю…
І ти. Мене.
У теплих ріках сліз.
Цей блюз –
Імпровізацій білі ноти.

Осінній мій гіркий алкоголізм…

(Невже?!...
Ти кажеш, що ми так і не зустрілись.)

Нудота.

озирнися: ці дні – закоркований в пляшці бриз,
кораблі, що пливуть у небо, з очей пролите
в нім губитися, мов коліщата старих валіз,
в нім по яблучнім сліду котитися закрайсвіту

це населене літо: солона вода доріг,
живоплети будинків, настояна хмарна вовна
це слова, що віддав, хоч так довго зимі беріг,
хоч так довго боявся, що час віддавати сповна

ти все чуєш: дроти й октави високих вольт
до залізних судом у завішаних сном вагонах
і горбатий ліхтар запрацює від сі-бемоль,
залізничник зганятиме з прерій залізних коней

щоб зірвались галопом: лиш курява – на перон,
лиш затиснений у віконцях на згадку місяць…
лиш розтоплені дні, що спливуть із соснових крон,
і вростатимуть в сни, і проситимуть: озирнися

я ж тобі, любий, щопонеділка борщі,
я ж тобі, милий, вранці у ліжко каву!
може, гаряча та кава, то не мовчи,
може, у чашку налити - то інша справа...

лиш би, коханий, хотілося і моглось,
лиш би, мій сонячний, діло дійшло до діла...
може, зварити в четвер поза чергою борщ?
доки ще кава у турці не вся скипіла...

23. 06. 2011

Була як ніч душа моя,
Бувало й гірше, mi fa male…
Che bella cosa – то не я
Думки за хвостики тримаю!
Відхилення всього лише
Два градуси одна мінута,
А прірва нездоланна вже..
О, cara mia, benvenuto
До ніг ганебного стовпа…
Робитиму, innamorata,
Тулупи, фуете і па
До вже сьогоднішнього ранку
Па…
Купа лушпайок від слів,
Eх, жаль – всього не домовчала:
Не знала як, а ти – не смів…
О, bella, ciao-ciао-ciaо...

10.06.2011

Ці рухи навзаєм, ці рукоплетіння тіл,
Ледь чутно на вушко палаючий хіттю подих:
- Це просто так вийшло, я сам того не хотів...
- І я не хотіла. Біда ж бо одна не ходить...
Бузкове безумство - парфумами Жіванші,
Трансляція наживо - ледь не на всіх частотах,
Натільні хрести розміняли на бариші,
А бач як... Нічого і не додалось, достоту.
В ті ночі, якими так повен вчорашній флер,
Душа виростала із тіла - до Дивосвіту.
О, руки! Кого обіймаєте ви тепер?
Не сміти!

22.06.2011

боялась кричала ховалась... дверима замками
вмикала ТБ, щоб не чути тебе такОГО (!)
скелети у шафі, а в тебе - коштовні роги
ще мить - і зірвéш мої двері цими рогами

а я ж тебе вранці у полудень і під вечір
під джаз під Висоцького... і під "Бутирку" часом...
та раптом в повітрі запахло згорілим м"ясом
і я спакувала в "клітинкові" сумки речі

і доки японську вивчають малі сейлормунки
я матом добірним ганяю твоїх покемонів
от тільки нявчать вони дико і невгомонно
і сонце спітніло і хтиво вмиває руки...

Нахилюсь, поцілую ніжно…
Може, ти й не помітив, любий:
Це не я біля тебе в ліжку,
Не мої шаленіють губи,
Не в моїх у словах грайливих
Така збуджена… перевтома…
Це не я вся така щаслива,
Й тіло терпне від тебе й ломить…
Може, любий, ти не помітив,
Та у ліжку з тобою – інша.
Не судилось тебе зустріти…
Нещаслива – чи щасливіша?!!

2007

Я прийшов тебе перемогти.
Спокій твій розхлюпати у склянці
Розіп’яти сонце на фіранці,
Висипати сумніви на сніг.


Я прийшов тобою прорости.
Обміняти сни твої на дії,
Вилити на груди, плечі, вії
Поцілунків збурений потік.


Я прийшов замучити тебе.
Випити твою отруйну м’яту
І тебе, божественно зім’яту,
На руках по світу понести.

1997

Ніхто з коханців так не обійма,
як мертва мова, давня і німа.
Бо шепіт речень, звуків її хруст
злітають хижо із холодних уст,
в людських легенях запирають подих,
убивцями стоять на темних сходах.
І юнаку, що досконало вивче
її звучання чарівне і вбивче,
вже до життя усі шляхи закриті,
і він шепоче мантри на санскриті,
він неживий, бо він давно помер,
мов клинописний глиняний шумер.
його душа, містична і похмура,
похована в архівах міста Ура,
йому тепер ніхто не доріка,
клини виводить впевнена рука,
збудовано із глини древній мур.
Стоїть велике місто, мертвий Ур.

Залишились підказки – нечутні, легкі сліди
У весняних калюжах, на росах у конюшині,
В тополиному пусі обабіч шляху. Один
Ти пішов надвечір’ям в ясній сутінковій сині.

Дожену, перестріну! У мене ж стонадцять сил!
Розливається полем очей твоїх мудрий спокій.
За мовчання, байдужість, за осуд мене прости.
Бути поряд хотіла… – Завжди не ставало кроку.

Полетів… Невагомо. Розвіяв кульбабам чуб,
Як мене вчив – рожево – розвів аквареллю захід,
Вже за обрієм десь запалив межи зір свічу.
В мене крила лелечі...! – Завжди не ставало змаху.

Наче вузлик на згадку – шумить твій розлогий сад,
Вишні-шпанки у кронах, як жар, червоніють знову.
Ріки часу ніколи, на жаль, не течуть назад,
Та я спробую, тату, цю відстань здолати словом.

Снова закопана Троя,
и степень распада
можно измерить жарою
близости ада,

в сны заползают уроды
в одеждах овечьих,
что-то мычат о породе
о человечьей,

проснешься, а в мире опять
разборки, теракты.
и некому в трубку сказать:
«Мама, ну, как ты?»

2010

Сонце заснуло на комині,
Пес його ніжно - лизь...
Поет рубає до дровітні
Вірша свого на хмиз.
В діжці втопилася темрява,
Хрущ убивався на склі...
Душа, ти куди по темному? -
Вип'ють хмільні солов'ї.
Мрії ночують з лихвариком
Слово шуга, мов кажан,
Притчу заманюю пряником,
Ту, що не доказав...
Роги покручено місяцю,
Серце зірвалось бігма,
На зойк солов'ї бісяться,
Цілує взасос пітьма.
Думи сягнули горішнього -
Поговорити б на сам...
Тільки цю ніч у Всевишнього
Віддано солов'ям.

У рідній нашій стороні
знов все як звично:
Черешні плачуть на гіллі
Червонолично.
Криваво плачуть на гіллі
черешні соком,
А в неба щоки голубі
І жовте око.
Жінки гадають на врожай,
на зміну влади,
А під горою молочай
доцвів до зваби.
Цвітуть сади, картоплі цвіт
Вже не колгоспний,
А щоки неба голубі
Гір носик гострий.
Усе як звично, як завжди
і лиш черешні
Кривавлять інколи сади,
і дні прийдешні.

Я сповідую Сицилію апельсинами й довгими вулицями,
що розплелися ,неначе волосся, милями.
Витонченими вилицями
тріснутих навпіл будинків.
Гамірними агоніями фруктового ринку,
білосніжними простирадлами на розлогих балконах, тихим світлом
гасових ламп в оселях.
Ілюзорним, невагомим ритмом,
виноградниками, що проростають на стелях.

Я, ніби бруківка, дихаю твоїми ногами посеред околиць Палермо.
На зенітну плівку, майже гола, знімаю сльози ,заливаючи їх у термос,
щоб вони зберігали тепло.
Замовляю в найближчій до серця таверні
пасту Ді мандорле, полощу Марсалою горло.
Пересипаю себе, ніби розбите скло.
Змочую у вулкані язик...такі відчуття, наче його запхнули в розетку.
Я знеструмлена
і мій божевільний крик розбудив сонну, надчутливо збуджену Етну.
В душі добре старе італійське етно.
На столі ідеальні серветки.
Витираю ними вуста від стиглих томатів.
Залиті лимонним соком тигрові креветки,
розкидані днями пазли. Їх треба в єдине зібрати.

Я сповідую Сицилію. За всі гріхи вона буде прощена.
Омита солоними хвилями, зцілена святими любові мощами.

...капітулюю,
як намакіяжена стара руда богема,
не їм і не сплю я.(?!)
барахлять всі радари та внутрішньовенні схеми...
я носила на пальцях перстені
бутафорні,звичайні.
щоб свої прагматичні мігрені
втопити у ванній (негайно ж!)
я вдягалась частіше у чорне,
щоб здаватись насправді худою...
та мало хто знає,що "рятівне" чорне
повнить і зливає з юрбою.
єдине у чому мені пощастило-

голос.
коли б і про що я не говорила,
усі прислухались до мене навколо...

а потім,цей згубний і хтивий потяг,
що приводить до ліжка.
зранку прокинулась,а на серці протяг...
хильнути б міцного,не багато.
трішки.
...капітулюю.
чуєш?ти спиш,та не сплю я.
і холодно так,аж судомить душу.
ти в неї плюєш,
а любов моя сушить.

Снив і мріяв павучок
Вклавшись зручно на бочок,
Милувався на хмаринки,
Розгойдавши павутинку:

От би сонце-золотаві
Ниточки із неба впали,
Я б, хвилиночки не втратив,
Пряжу намотав для хати.

І як майстер ткацьких справ,
Дім-світлицю виплітав.
Затишну, теплом осяйну,
Тільки справа ця загайна!

Снив і мріяв, обрій гасне,
День скресає так невчасно.
Майже вже довершив справу,
Тільки було це в уяві!

06/2011

Життя не зовсім порожнеча,
порожня пляшка і порожнє ліжко,
і божевілля зовсім близько,
а за вікном кричить малеча.
Геть, геть іди, не треба, музо,
ти не займай мій гарний ранок,
я краще вже під церквою з картузом
збиратиму копійки на сніданок.
Життя не зовсім порожнеча,
порожняя пляшка і порожнє ліжко,
а за вікном кричить малеча
якій на ковзанці так слизько.

2001 р.

Я не та, що колись зазіхала на світ.
Я не та, що хотіла безсмертя і сили.
Я мов звалений пострілом звір
Намагалась померти красиво.

Я не та, чиї крила просились в політ.
Я не та, в кого з радості виросли крила.
Я лиш грудка на дотик сухої землі
Я благала, щоб просто полили.

Я не та, що гортала сімейний альбом.
Я не та, що оплакала всіх, хто не поруч.
Все ж я знала, що десь живе Бог,
Все ж я чула, як він щось говорить.

Я не та, що за щастям пройшла крізь світи!
Я й чверть віку не встигла прожити!
Божевільна і вільна, і, Боже, прости,
Що життя не навчилась любити.

07.06.2011

Тобі – та слово ліри темне
Чи вуха милого сягне?
Душею скромною напевне
Чи зрозумієш ти мене?
Або посвята ця поета,
Як і колись його любов,
З рядками давнього сонета
Мине твою увагу знов?

Так упізнай, принаймні, звуки
Бувало, дорогі тобі -
І думай, що в часи розлуки,
В мінливій радості й журбі
Твій світлий сум, твоя гординя,
Слова, ніколи не чужі,
Єдиний скарб, одна святиня
Одна любов моїй душі

Ти надзвичайно лагідна і ніжна,
В очах – свята наївність від небес,
Твоя голівка повна істин книжних,
Білявий чуб - бубновий інтерес...

Різниця в суті планів і реалій
На те й існує, що поки живеш –
Блефуєш в гурті псевдолібералів
В надії на кінцевий роял-флеш…

І ось душа в ломбарді на полиці,
А попит на уживані тіла
Давно побив рекорди всіх позицій
Добра і зла

05.05.2011

Між тепла і літа,
як солодко спала,
ніченька ласкаво
сон мій колихала,

що його сплітали
мерехтінням зорі
прядивом тендітним,
ніжно і прозоро.

...Розбудила тиша
лагідно, як мати:
"Уставай, дитино,
сонечко стрічати".

Нічка відступала,
ранком засіріло,
обізвалась пташка
сонно і несміло...

Як здіймалось сонце
із-за рогу хати -
босими ногами
бігла зустрічати.

Босими ногами,
юною росою...
Вперше милувалась
дивною красою.

В прохладе винницких каштанов,
когда они расстелят тени,
не поленюсь, и утром встану,
перед тобою на колени.

2010

Якщо завтра почнеться без мене,
Я засну в мріях зірваних квітів,
Відірветься оте безіменне
У стрічках із останніх привітів.
Якщо завтра почнеться без мене,
Я зійду вище тих синьогір
І залишиться в буквах пройдЕнне,
Що лягло між рядків на папір.
Кожен вечір продумую день,
Проглядаю в думках незбагнЕнне,
Як востаннє вслухаюсь пісень, -
Може завтра почнеться без мене...
31.05.2011

Померла хата. Тихо так.
Бабусю провела... і вмерла.
І всох за хатою вишняк,
Й стара верба сльозину втерла.

І одчайдухи бур'яни
Понаповзали, мов гадюки,
Від них подвір'я боронить
Вже не могли трудящі руки.

І так ятрила і пекла,
Велінням часу - хулігана,
На тілі рідного села
Нова, вже незагойна рана.

До вишневого видиху «Ах»,-
Де співатимемо алілую,
Блідні губи твої зацілую
До Геєни у синіх очах.
До Голгофи... Диявол і Бог
Позiхнуть, бо Ліліт я і Єва.
Пізнається в торнадо чертог
Та під вітром – стожильні дерева.
У засніженій – скільки віків? –
Ти узрієш горі - хай запізно,-
Як окреслиться лик, що горів,
Мої риси, в погордi залiзнi.
Висотою до інших планет
Намалюєш вулкан на мольберті...
Як життя – до повільної смерті,
Зацілує тебе мій портрет.

2011 р.

(переклад з О.Вертинського)

Де Ви тепер?
Хто Вам цілує пальці?
Куди пішов Ваш китайчатко Лі ?
Здається, Ви тоді любили португальця,
Чи подались з малайцем на Балі?
Останній раз я бачив Вас так близько.
В сплетіння вулиць Вас помчав авто.
Приснилось, що тепер в притонах Сан-Франциско
Ліловий негр Вам подає манто.

горять латаття келихи
ні шереху ні шереху
а сонце у човні
перепливає озеро
і місяці - аж сто за ним -
несуть у кухлі ніч

і вітер м’яко тулиться
до оксамиту вулиці
смарагдових зізнань
трава біжить соромиться
калинове коромисло
візьми й у літо кань

Від любові за крок
простягнути лиш руку...
віддати
їй себе до останку -
із нею так легко іти...
Між холодних зірок
десь написана доля
страждати
і палити хиткі
уцілілі довіри мости...

Час такий нестійкий...
ось піском витікає
крізь пальці
а душа, наче вітер,
все місця собі не знайде...
І так часто з-під вій
капле дощ і стікає
між п'яльця
де судьби полотно
вигаптовує стомлено день...

2011

Пародія

Бути роботом файно – фест!
По цимбáлах “квадрати” й “кýби”…
Зарядився, контрольний тест,
І – хоч в пекло, до чорта в зуби.

Весь поділений. Зона “А” –
Зверху мозок (прецінна штука),
Вся у сенсорах голова –
О, махнула вперед наука!

Вмить талант віднайде тебе –
Лиш натúснути кнопку треба.
А емоції – в зоні “Б”
(Щось про квіти там і про небо).

З виду наче усе живе,
Зносу й втоми не зна й не чує,
Тільки, вибачте, в зоні “В”,
Просто знизу…чогось бракує…

Мало бути, тут поруч десь…
У непотріб конструктор кинув?
А хвалився, що я увесь
Прямо клон на якусь ЛЮДИНУ!

В пеклі хай – там жахливі дні,
А якщо попаду до раю?
Трансплантанта б здалось мені,
Доробляйте – я вимагаю!

25.05.2011

Ти мене на світанку розбудиш,
на порозі, роззута, заплачеш.
Ти ніколи мене не забудеш.
Ти ніколи мене не побачиш.

Затуливши тебе від застуди,
я подумаю: «Боже всезрячий!
Я ніколи тебе не забуду.
Я ніколи тебе не побачу».

Цю Неву, що в мурашках усюди,
і цей шпиль, що багато так значить,
я ніколи уже не забуду
і ніколи уже не побачу.

Не мигаючи, дивляться прямо
карі вишні, волого-гарячі.
Повертатись – прикмета погана.
Я ніколи тебе не побачу.

Якщо навіть на землю вернутись
нам ще раз, як Гафіз це призначив,
все одно нам тоді розминутись -
Я ніколи тебе не побачу.

Раптом стане мізерним тутешнє
наше нерозуміння з тобою
перед нерозумінням прийдешнім
двох живих і мари неживої.

І полине без шансів удачі
пара фраз, як найвища облуда:
«Я ніколи тебе не побачу.
Я ніколи тебе не забуду».

2011

Дві веселі черепашки
Влаштували перегони:
За суддю була мурашка,
Глядачі – малі тритони.

Хоч було їм трохи важко,
Та змагалися уперто –
Дві спортсменки-черепашки
Подолали більше метра!

Хоч натомлені – щасливі,
Перегони вийшли вдалі:
Бо учасницям вручили
Найсправжнісінькі медалі.

Про спортсменок-черепашок
Гомонять усі відтоді!
Чи тритонів, чи мурашок
Розпитайте при нагоді.
:)
2011

коли в небо впадуть валторни,
а в калюжах зійдуть зірки,
місто знову тебе пригорне
у сипучі нічні піски

ти забудеш усе, що буде,
все, що венами протекло,
попливуть мовчазні верблюди
крізь пустелю спітнілих площ

будуть люди іти навшпиньки,
щоб приспати на мить роки,
щоб кохатися у будинках,
намальованих від руки

щоби дихалось вище й ширше
крізь повітря прозору сіль…
і сирі, наче глина віршів,
сни посходяться звідусіль

і обступлять тебе півколом,
мов опалу зорю трава,
бо на сході світила скоро
обривається караван…

По грані безсоромності пройду,
Немов актор по тонкому канату.
Ви тільки не жахайтесь - не впаду,
Це ж завітав я на кохання свято!

Тут почуттів не хвиля вже, а вал
Об цноту Вашу б'ється... Та хлюпоче
І вилився увесь глядацький зал
У Ваші (до безумства рідні) очі!

Тож дотягнусь, згублюсь на царині:
Тремтливій, ніжній, вищого ґатунку.
І стануть нагородою мені
Аплодисменти Ваших поцілунків.

2005р.

у сонний ранок випурхне бузок
зі соловейкової сірої сопілки.
зібравши роси із нічних стежок,
запахне травень медом білим-білим.

і полетять хустки під небеса,
хустки із кетягами ніжними пухкими,
змальованими з темперних писань.
по пір’ячку на юну землю скинуть,

в зелений шепіт соковитих трав,
в заплутані тонкі шовкові ноти.
і зійде зірка світу золота,
і день весняний догори покотить.

Давай сховаємось удвох від всього світу
поміж пахучими весняними ночами...
Як облітатимуть сади вишневим цвітом
густа завіса спуститься дощами.

У шиби вікон зашепоче нам ласкаво
про зорі, що вінчали нас коханням,
і небокраю нами стрінуті заграви,
народжені у променях світання.

Полинемо у незабутні наші ночі,
коли душа захопленням тремтіла,
а долю піснею нам соловей пророчив,
якої ми торкалися несміло.

Давай загубимось удвох від всього світу,
у пахощах бузку і матіоли,
і будуть ніжністю серця палкі горіти,
щоб наші почуття не охололи.

2010

Приходить час, коли ти відчуваєш,
Що найщасливіші роки уже прожив.
Не буде інших спроб і залишилось
Чимчикувати до останньої межи.

Що втрачено, те втрачено назавжди:
Не повернутися, не витерти сльози
Всім тим, кого образив ти колись.
А дощ затих і відгуки грози

Стихають вдалині. Прозорий вечір,
Як думка, що небесну має суть.
Ти знаєш все, чого тобі чекати
У дні, що мудрість і печаль несуть.

Серце до серця. І нота червона
Витекла з вуст, як вода.
В позі близького мені ембріона
Нині лежу, молода.
Вишита білою ниткою постіль
Наші не гріє тіла.
Нотою стислою вилетів постріл,
Залишки взявши тепла.
З відчаю слово пiдступне, уперте,
Зводить усе нанівець.
Знову в мені лиш бажання померти,
Стати, немов камінець,
Жити якщо, то в маленькій хатинці,
Там, де не буде твій ліс,
В постіль лягати твою наодинці,
Нарізно і горілиць.

2011 р.

У полоні краси неземної
Відчуваю п'янку насолоду
І спиняється час назавжди.
Моє серце не знає спокою,
Не вгамую ні зараз, ні згодом.
Ти - чаклунка, чи фея? - Скажи!

Ні, не можу, не смію бажати,
Хоч у сні відчувати твій подих,
Доторкатися ніжно долонь.
Два світи, між якими є грати,
Не дають на любов нашу згоди,
Проникаючи навіть у сон.

У житті більш не прагну нічого,
З тим, що є, проживу у достатку,
Буду хрест свій покірно нести.
Тільки вогники погляду твого
У душі залишаю на згадку,
Щоб самотнім світами не йти...

1997р.

Ворожнеча наразі хитка.
Розсипається, гине розбіжність.
Я сьогодні напрочуд легка,
Бо в мені – нерозтрачена ніжність.

Я її подарую усім,
Хто зустрінеться, і незнайомця
Запрошу я, і недруга в дім,
Де яскрітимусь краще за сонце.

Я пробачу і зраду, і біль,
Пожалію ласкаво слабкого.
Присвячу поцілунок тобі
І розтану, не взявши нічого.

Та коли догорять почуття
І відбудеться зміна суттєва,
Ти побачиш, мій Каю, затям,
Що в мені – Снігова Королева.

2011 р.

Не боїшся вірити навіть коли…
За плечима порожньо.
Ти – сліпий подорожній
Від порогу і до ліхтаря,
Що на вулиці шкіриться
мертвим світлом…
Тобі мало світу,
Щоб стати душею…
Без тіла…
Трохи боліли
Цілунки ЮД
На вустах,
Що забули про посмішку…
Трошки ще…
І ти стомишся падати.
У обійми спогадів, здогадів, дів,
Що зовуться Натхненням
Не до життя…
День, як
Погаснув ліхтар
На околиці міста,
Що стало твоїм
ВЧОРА…
Хвора на себе безлюдність
Товпиться у жилах вулиць.
Забудеш
Про тіло, щоб стати душею
Сліпого приблуди…
Від темені і до
Ліхтаря…
Затерті слова «МИ БУЛИ…»
На корах дерев, що ростуть
Із долонь подорожніх…
Не боїшся вірити, навіть…
Коли… за плечима
ПОРОЖНЬО.


2011

Ціаніста кава із калієм ночі
Вбиває майбутнє відсутністю мрій.
Тюрмою вкриваються думи і очі
Вростають у панцир. Сльозами Марій

Всієї планети, із пекла і раю
Не змиється гріх ненароджених слів.
Я вчора помер і сьогодні вмираю,
Оплаканий відчаєм дочок і вдів.

Вмирає сто тисяч іще не народжених
В утробах зневіри, в підвалах буття,
Бо тут, у столицях, продажністю сходжених,
Немає надії, немає життя.

Бо пісня і слово течуть в еміграцію,
Бо купка нікчем викорчовує націю.


2011

мне был дорог, мне был дорог
человек один, вот этот.

мне был срок отмечен сорок,
а ему со мною лето.

я теперь из неимущих
срама, цвета глаз, работы.

все же, был и мне отпущен
срок, исполненный кого-то.

2010.

Розквітає депресія – шепіт трави.
І не хочеться жити, а йти у нікуди.
Цей вітер висушує душу, а ви
Лікуєте лікером прояв простуди.

Туди? Не туди? Упирається в ніч
Невідмовна мара… Невідома дорога
Ревниво вповзає крізь пористе «ні»,
Як сумнів-слимак, виставляючи роги.

Дзвіночком рожевим – такий оптимізм,
Що гірко межує із краєм зневіри –
Цвіте на вікні. Обіцяйте мені
Зіграти прощальну мелодію ліри

На гробі надії, якої нема,
Яку відпустила у відчай зима.

2011

І кожна з рік,
яким утрачаєш лік,
які чекають, зникаючи, неподалік,

кожна з них,
покірних і мовчазних,
щось постійно приховує між берегів і криг.

І скільки б ти,
не ступав на її мости,
ніколи не знаєш, як їй важко текти.

Бо чорна ріка,
але крига така тонка,
ніби вода між пальців тобі витіка.

Ніби сувої тче,
і торкає тебе за плече,
і навіть не думай, куди ця ріка тече.

Так і вона –
тиша і глибина
ховають стільки пітьми, що постійно зрина,

стільки псів,
споминів і голосів,
річкового піску, що на дно осів,

що хочеш чи ні,
чуєш, мов уві сні,
як у ній затихають приголосні і голосні,

як виника
пам’яті вогкість в’язка,
те, чого вона старанно уника.

І все що є,
лише бажання твоє
занурюватись у воду, що дихати не дає,

і попри бої,
та всі порахунки свої,
просто триматись її, триматись її.

І коли відлига зупиниться на горбах,
і коли дерева стоятимуть в темних снігах,
свіжий стишений вітер, зірвавшись від узбережжя,
доторкнувшись, відчує тепло на її губах.

Її шкіра світла, мов срібло у молоці,
ніби втома, яка приходить наприкінці,
мов зимова ріка, засипана зорями й снігом,
вздовж холодного русла якої стоять мерці.

Але вже минув цей гіркий листопадовий ріст,
просування снігу в темінь грудневих міст,
ці потоки повітря й води на нічних причалах,
нетривкої застуди ламкий невідчитаний зміст.

Це вже потім, коли тумани дійдуть сюди,
затопивши мости й лункі приміські сади,
вона стане щось говорити про чорні притоки,
про човни в снігах, важкі від хиткої води.

Через те, що всі промовлені нами слова,
переплетені між собою, як вереснева трава,
і за всім, промовленим нами, вже проглядає
збитий подих вологи, музика горлова,

залиши при собі ці повітряні ями тепла,
цю легку недовіру, що вперто її вела –
і коли вона зупинялася й завмирала,
і коли її не було,
і коли була.

І
Мінлива ферментована весна
катає на таксі тосканське сонце,
стара бруківка, погляди масні,
розчахнуте готельне полотенце,
і ліжко, що поскрипує, і крем
на шкірі мідній, - наче у живицю,
дахи, ледь-ледь зволожені дощем,
мокнули керамічну черепицю.
ІІ
І мачо - середземний квітень-пан,
стискає груди (і не тільки груди),
і в голові, де весняний бедлам,
мартіні асті і прошутто крудо,
зникають рештки пережитих драм,
і фалосні античності споруди
бажання перемножують на крам,
на хтиві зори покупця зусюди…
ІІІ
«О скільки маєш – більше не проси!» -
ба, навіть я давно уже не плачу
за тим, що залишилось від краси –
від гарних ніжок і простої вдачі.
Так пучка ніжна ковзне по хребту,
малюючи лиш їй відомі руни,
і невтямки, що знов бере не ту.
Не там і не тоді. Тре, дуе, уно…

26-27.04.2011

Коли нам буде по сто, а чи – двісті, чи навіть – по триста....
І хмари стечуть із небес, і просочаться вглиб...
І сотні разів опаде й знов розпуститься лагідне листя,
Що ми його пальцями рук доторкнутись могли б...

Якби через - сто, через – двісті... Немов – із туману
Ми вийшли б і стали на склі молодої води,
І знов би, як – вперше, а може як - вперше й востаннє
Спустились фламінгами біло-рожеві сади...

Якби то, якби... сонце вийшло із іншого краю
І все навпаки розкрутилося, наче – сувій...
… Ми знов пролетіли б ясним фіолетовим маєм
З коронами срібними на голові.

"А"нтилопа нині в полі
напаслась трави доволі.
Потім азбуку читала,
з букви А розпочинала.

"Б"ілка сушить на шнурочку
шишки, яблучка й грибочки:
добре все на зиму мати -
так не страшно зимувати!

"В"овчик нині клопіт мав:
вовченята доглядав -
поки бігала вовчиця
до ставочка по водицю.

"Г"уси гарно одяглися
і у гості подалися -
у газелі іменини:
ґречно просим на гостини!

"Ґ"ава ґудзик пришивала,
потім ґанок підмітала -
не сидиться без роботи
нашій ґаві у суботу.

"Д"иво в лісі небувале -
дикобраза не впізнали:
шубку з гострих голочок
дав помірять їжачок.

"Е"дельвейсами вгорі
світять зорі лісові
і на луки, й на поля:
спить натомлена земля.

"Є"нот від річки похапцем
прибіг із повним відерцем:
він поливає свій город -
збере рясний врожай єнот!

"І"ндик надувся і гелгоче -
прогнати всіх із двору хоче:
самому сумно в світі жити -
вже краще гратися й дружити.

"Ї"жачок ішов у ліс,
він на голках листя ніс:
листя, листячка й листочок
ще й малесенький грибочок!

"Й"оржик плив у магазин,
щоб купити апельсин:
ось який чудовий м’яч -
грайся, синку, і не плач!

"К"оник їде через міст:
пишна грива, довгий хвіст!
Їде коник, їду я -
гарна пісенька моя!

"Л"исичка лісом в гості йшла,
у лапках ласощі несла:
зрадіють левенята -
солодке буде свято!

"М"ишка ділить мандарин:
діток сім, а він - один!
Краще, мабуть, вже зернята
будуть їсти мишенята!

"Н"орка висунулась з дірки -
затишна у неї нірка!
Їздить тільки на авто
в королівському манто!

"О"лень прудконогий граційно стрибає -
один тільки вітер його здоганяє.
Де трави пахучі, де луки зелені
живуть тонкорогі величні олені.

"П"авук павутинку наплів у куточку
росинки на ній почіпляв, мов дзвіночки.
Блищить павутинка, весняна від мрій,
бо сонячний промінь заплутався в ній!

"Р"ак у озері хатину
знай майструє без упину:
сонце зійде - в новій хаті
буде ранок зустрічати!

"С"ова не спить - вартує ніч.
Не можна їй склепити віч!
Усі навколо в лісі сплять
і лиш цвіркунчики сюрчать.

"Т"ермінова телеграма -
народилося теля!
Молочком напоїть мама
нетерпляче немовля!

"У"дав удавано заснув,
кільцями стовбур огорнув.
Уважно: не підходьте -
дорогою обходьте!

"Ф"ламінго над ставом стояли,
фіалки у хвилях гойдали...
Рожева феєрія сну
так схожа на вічну весну!

"Х"оврашок зерно ховає,
у комору все складає.
Золотистий колосок
тягне в нірку ховрашок.

"Ц"уценя несе цвяшок,
пилочку і молоток.
Дошки і цеглина -
песику хатина!

"Ч"апля чардаш танцювала,
чай у чашки наливала.
Черепаха й чайка човен
привезли гостинців повен.

"Ш"импанзе іде до школи
і радіє як ніколи:
вже, нарешті, буде знати
і читати, і писати!

"Щ"едро щука кличе в хату,
в неї ласощів багато.
Щука має зуби гострі -
ви не йдіть до неї в гості!

Півень, заяць й дика рись
до ставочка подались.
Дружать в лісі просто так,
бо м'який у них є знак.

"Ю"рик хвостиком махає,
він усе на світі знає -
і щебече без упину
навесні мала пташина.

"Я"щірка швиденько
перебігла міст -
зачепила гілку
й загубила хвіст!

Режисуй мою втому, мій голос, мої коліна,
Мою ртутну зухвалість і слізно-тонку покору,
І графітовий профіль на крейдово-білі стіни,
І на холод постелі розгублено-голий сором.

У палкій вітроверті – сп’янілу, напіврозлиту.
Як одвічну, єдину, останню… Немов востаннє!
Недоторкано-чисту в задушливій змазі літа,
Відчайдушно-звабливу в осіннім сонцестоянні.

усміхаюся
рветься інтимно-шовковий газáр
боса, легкими кроками
руками ніжними, невловимими
обрій крається
ефекти бокé – надреальністю, поза фокусом
ти створив мене
я вже не опираюся

Опадають секунди. Лиш дихання поміж нами
Наче крила колібрі. А плівка карбує риси:
Обережно, міцніш, наполегливо, до нестями…
І на мить – спалах дійсності – жінка!... І знов актриса.

Таємниця богів – промовчать сутінкові тіні,
Тільки очі вологі ще зблискують, мов дзеркáла.
Ти митець, ти художник, ти мій Федеріко Фелліні!
Я тебе поцілую у вдячність за femme fatale.