подвійне еспресо
і грам п'ятдесят арарату -
відчай запити... сльозами
невимовним болем
здавлює горло... гірко...
цукру побільше,
щось кава гірчить мигдалем
і ще...
я в каві бачу його...
будь-ласка, ще п'ятдесят арарату
і тістечко...
те, що вишенька зверху,
на спомин -
він завше його полюбляв...
я знаю, що пізно -
вам час зачинятись,
та він ще зі мною,
не відпускає...
біль...
востаннє...
прошу арарату...

Світом розлітаюся – сніжна новина.
В серці розтаватиму, як мине зима.
Як ятристу персть проб`ють сонячні списи,
сивом розцвітатиму. Відсвітом коси

дні мої жахтітимуть аж до божих жнив.
Позбирай пригублено, пересій "як жив".
Хай собі залишуся світлий, та нічий.
Те що опадатиме – вже не закричить.

У сулицях висійтесь, місячних мечах,
ступлено заламаних, прикрощі та страх.
Світом розлітаюся – сніжна новина,
ніби приголубила вибухом війна.

3 Червня 2009

Коли вже осінь стане за плечима,
Ріка життя літа у даль знесе,
Дівча із голубенькими очима
Мені весну у хату принесе.

І раптом так засяє світла кіска,
Мов сонце, що хуртечу розрива,
Вона - струнка, мов польова берізка,
І ніжна, мов ромашка лугова.

Чомусь дитинством так тоді повіє -
Любистком, чорнобривцем, чебрецем,
І знов моя душа помолодіє,
Мов торкнута квітневим вітерцем.

Ласкавим зблиснуть променем зіниці,
Мов сивину одкинуть із чола,
Невже і справді юнка білолиця
Мені весну у серце принесла?!

Я одішлю скоріш її додому,
Відчую, як у грудях відлягло,
Вона дасть щастя хлопцю молодому,
Мені очей залишивши тепло.

7504 рік (від Трипілля) (1996)

Моим (разбитым в пух и прах) мечтам,
Звенящим серебром в крупинках пыли,
И вечно ждущим вылиться, словам…
Моим любимым.
Моим глазам, не плакавшим по нем,
И тишине, свернувшейся клубочком…
Моим мечтам, сожженным злым огнем
В одной из ночи
Моим, скучавшим по нему, губам,
Просящим поцелуя неба, Бога,
Моим (с протянутой рукой) мечтам
Таким убогим.
Моим, разлитым тонким полотном
В тетрадях старых, писаным твореньям
И чувствам, что живут одним лишь днем
…Одним мгновеньем
Моим ладоням, не согретых вновь…
В который раз. Неуж то одолженье?
Моим мечтам, творившим ту любовь…
Моим сомненьям.
И голосу, прозябшему в мороз.
Спасибо…что все так и получилось.
Из за него сказать мне не смоглось…
Как мне любилось.
Моим мечтам, уставшим от дорог
Пылящимся, как старые тетради,
Я посвящаю двадцать восемь строк…
…Моей отраде

Зима 2008 - 12. 03 2009

Я - нежность в объятьях ветра,
Я – жаркая искра огня,
Я – музыка в стиле ретро,
А ты разжигаешь меня.
Я слишком для нежности страстна,
Я ярче, чем искры огня,
Для музыки – слишком опасна,
Я – слабость, но слишком сильна.
Я – линии всех горизонтов...
А ты дотянись до меня!
Я – сладкий и пламенный сон тот,
Который уходит, маня...
А ты...ты – рассвет моих мыслей,
Ты – солнце улыбки моей!
Для скольких еще стал немыслим
Весь мир без улыбки ТВОЕЙ?
Ты видел не солнце, а свечи,
То было не горе, а грусть.
И, может, в один зимний вечер
К тебе я внезапно примчусь.
...А ты...ты же – тот самый ветер
В объятьях с нежностью всей.
тот ветер, что музыку ретро
играет на искрах огней...

в промежутке между 9-16 сентября 2005

Лишилося втратити ще тебе і порахувати. Тепер усі.
Іще б ніхто ніде не подумав, а я вже знаю про це.
Лишилося ще закрити легенько, якщо не проект, то процес,
і навіть якщо іще не процес, то шепіт цих голосів,

які любили мене просто так за те, що я дурень і ніч,
що можна в ліжку курити цигарку разом на двох одну,
що можна вдвох грозу пережити і навіть коротку війну,
і на півслові піти уранці на електрич

нарешті звільнитися час і можна садити над лиманом сад
архіви перетрусити бо і спалити спалити їх
життя усім практично всім дається та не для всіх
і світ біліє у білім світі короткий мов озирнутись назад

процес доживання - мистецтво тонке
противне і пишне як пити саке
по-перше: безсоння по-друге: вночі
нуль три набирати
по-третє: дощі

сухарик дві молі чаї папірці
півбіблії в кожній окремій руці
на тумбочці в мисочці жовта хурма
хурми і турми від
рятунку нема

і звички яким ні зупину ні меж
сусіди що дивляться як ти ідеш
якщо ти ідеш...
а якщо ти мовчиш -
долоня жовтіє-чорніє як чиж

банальне: про спогади фото і про
що хтось там горів і творив там добро...
...а жисть промайнула яскрава така
неначе ганчірка по морді бика...

Душа у стані прострації,
І протяги для вентиляції,
Вдихаю духмяні акації.
П’ю тишу, як каву-глясе.
Ріка без порогів і повені,
Пливу в некерованім човені,
Думки в почуття не заковані.
Чекаю, куди занесе.

Ковтаю розведений вакуум,
І кличу зозулю-оракулом,
Малюю по небу каракулі,
Віршую, вигадую сни.
З морозива злизую шоколад,
Стриптизи танцюю на власний лад,
Збираю до кошика зорепад.
Я вільна, а все – восени.

Накотить нестримними силами,
І човен потопить з вітрилами,
На камені кине знесилену.
Підніме, і знову жбурне.
Окропить гіркою калиною,
І круговертю невпинною –
Чи грішною, чи безвинною….
Кохання не обмине.

Та тільки сьогодні – прострація,
Лиш вітер в бурхливих оваціях
Цілує тонку мою грацію.
На вухо шепоче gracias…

О tempora!
                      Думки́ богині не розпусту -
шукають виходу з ув'язненого бюсту.
О mores!
                  Цноту би оцю та Златоусту,
а що залишиться – пітьмі зібрань Мінюсту.

Утім, якій богині нині до забави?
Не тішать персів ані погляди, ні трави.
А навкруги відсиліконені орави
вкусити пнуться від божественної слави.

І на душі у вас, богине, окрім смутку,
і літ останніх невиразного здобутку,
ще і гризота за отим, який не дупку
одну шукатиме, розстібуючи юбку.

Лише такого і спроможні ви кохати.
І цілувати навмання, стягнувши лати.
Та чи зуміє він у вас огнем палати?
Чи оживатиме щораз опісля страти?

Біда і в тому, що не смертному харизму
свою здолати в неземному евфемізму...
І ви печалитесь. І прагнете Вітчизну
узріти знову - хай і тінню маньєризму.

2009

Мені це літо ще не раз насниться,
У надвечір’ї зливи щільна тінь,
Всеношна - спів закоханої птиці,
Світанок і… крайнеба у фаті.

А потім сонця гамівна навала,
Примхлива зграйка праведних осик,
Ночей зухвалих синє покривало,
Що вдень яскрить троїстістю музик.

Насниться ще не раз шалена тиша,
І те, як світ у барвах паленів,
А ти мені вже не наснишся більше,
Я видалила образ твій зі снів.

...это звезды дрожат от ветра
письма кутаются в конверты
не бывает на свете смерти
даже помнить о ней нечего
город скомкался шарфом клетчатым
образуя пространство случайных встреч
город перья лестниц топорщит
берегут сады висячие
облупившиеся подоконники
как в рассрочку взятое лето…


…а ноябрь хрипит саксофоном
карнавалит
скулит по-собачьи
то флиртует с тобой неприкрыто
то скандалит
то шепчет молитву
аплодируют стоя клены
разбивая ладони в кровь
Но ноябрь безразличен к славе
инструмент то воркует то стонет
то в два голоса - хриплый и томный
сам с собой обсуждает сплетни
хохотнёт
шансон старый вспомнив
и вдруг ураганом наполнившись
затрубит слонихой влюбленной
выдувая звезды из гнезд
небо битый трамвайный билетик
сложи цифры чет или нечет
сыпля звезды как соль на лед
под подошвы случайных прохожих
и слетаются птицы на крошево
ищут птицы тепла и хлеба
и садятся тебе на плечи
и еще один день прожит…

…вот бы чиркнуть собою о небо
полюбить ни за что и сразу
и отдаться ноябрю и джазу
позабыв о безденежье и бронхите
танцевать как девчонка под сценой
обрывая дождя синкопы
не боясь быть смешной и счастливой
я люблю в себе только Музыку…


…близость снега чувствую кожей
на губах как вкус поцелуев вкус портвейна
кочевать бы вслед за солнцем и вдохновением
держась за ржавый борт кузова
бездомность принимая с благоговением
в пять утра быть пощёчиной солнца разбуженной
и
взбираясь на живую смолистую мачту
быть ничем не заслуженной
быть живой
на ладонях рассвета
стать просто парой тактов лесного концерта...


...шепчущим серым кружевом
под ногами истлевшие листья
а по городу ходят кошки
как рисунки авангардистов
как воскресшие чёрные лужи
трефы в пасьянсе вечерних окон
и я гадаю по ним наощупь…
но раскрыты ладони ветра
и он гадает по мне навылет
улицы хлопают серыми крыльями
барабанно растянуты площади…


…я люблю как звучат поезда
каждый поезд неповторим
и случается трём
иногда
создавать потрясающий шаманский ритм
четвёртой аорта пульсирует в такт
позвоночник взрывая пружиной танца
твой Вудсток - он с тобою всегда
независим от стилей и дат…
…на каждой маленькой станции…


…а ноябрь пробегает по крышам
как по клавишам легкой рукою
город полнится скрытым гулом
резонансом
предчувствием ливня
с крыш срываются птичьи стаи
с серым небом почти сливаясь
серым снегом кружа и не тая
вторя скорбным хоралом дальним
контрабасам и скрипкам деревьев
ветру бьющему в крыш литавры
и корячится небо Мавром


...но стихает
светлеет небо
грим смывая с лица актера
и потянется мокрый город
хрустнет в суставах мостов и балконов
подставляясь шерстью взъерошенной
ласке желтых палых ладоней...


…но пока никто не проснётся
пару тактов пусть пауза длится
пусть пока ничего не случается
капли на карнизе замерев повисли
но… птица в воздухе вдруг натолкнётся
на нелепый предутренний выстрел…


…пусть ей там хорошо летается
пусть здесь кошки неплохо питаются
птица из плоти и перьев с нами прощается
воплощаясь
в детские кисти
в тень птицы на белых стенах
возрождаясь в пространстве мифа…


…под деревьями двор веснушчат…


…выходя
в ледяных колокольчиках
битых стёкол
распахнув под ветром
хрустальные узкие перья
проходя сквозь корявые струны веток –
чтобы лечь на серые камни брусчатки
иероглифом сплетен
газетным листом… с опечаткой
когда до земли останется пару метров –
не забудь:
не бывает на свете смерти…


2003-2009

Ти струнка при дорозі тополя,
Не судилася нам одна доля,
Молодії літа промайнули,
Моя доля твій двір обминула.

ПРИСПІВ:
Очі милі твої, очі карі,
Не ходить нам з тобою у парі,
Не любити, як голуб - голубку,
Хоч у сні будь моя, моя любко.

Ой, наснилось: у літнюю пору
Ніс тебе на високу я гору,
Щоби разом гніздо там ізвити,
Щоб від щастя у небо злетіти.

ПРИСПІВ:
Очі милі твої, очі карі,
Не літать нам з тобою у парі,
Не любити, як голуб - голубку,
Хоч у сні будь моя, моя любко.

Я із літ молодих на хвилину,
Наче пісня, до тебе прилину,
Тополиною серця журбою,
Будь, кохана, хоч в пісні зі мною.

ПРИСПІВ:
Очі милі твої, очі карі,
Не співать нам з тобою у парі,
Не любити, як голуб - голубку,
Хоч у сні будь моя, моя любко.

Кульбаб’я трави – справжні,
вже вечір слухає сповідь…
На Сонці, наче на баржі,
День запливає за обрій.

Зелені шишки ялиці
на брунатний змінюють колір…
Над дверима щоночі сниться
кінське копито підкові?

Якби ти знав, яке велике щастя
з тобою жити на одній землі.
Дивитись в одне небо одночасно
плисти по ньому, ніби кораблі,
шукати між зірок яскраві мрії
і танцювати з вітром під дощем…
З тобою бути іншою не вмію,
лиш хочу бути поруч ще і ще….
З тобою бути іншою не можу…
Як можу бути іншою? Ну як?
Коли в мені – уже в клітинці кожній
Життям пульсує усмішка твоя.

дивно, але в цій колоді багато-б а г а т о серця.
і мрій про велосипед. і кави з перцем
(бо кава з корицею - то "не по-нашому", типу)...

колода міняє гарні нікнейми у квіпу,
встромляє трирічної давності фото в анкети
якомусь контакту в офлайні виписує: "де ти?!".
кохаючи щиро набори із буков і смайлів,
збирає усю переписку приховано в файлі.

ніколи не ігнорує дзвінків на мобільний,
за найнезначущими датами стежить пильно.
не має на цілім світі ні друга, ні брата,
от тільки серед шанувальників - неадеквата.

ненавидить своє тіло, картає постійно долю
за "ось оцей" горбик на носі і сині кола,
що так не пасують великим очам зеленим -
за це час від часу з ножем погрожує венам!

вона зарікається пити, а потім - до втрати пам*яті
все топить себе і топить в дворі біля алкомаркету.
частіше, ніж спіднє, змінює точки зрячості,
складає короткі сторі, стирає начисто.

Що дивно - у цій колоді досі багато серця
і музики: "квінта-квінта-секунда-терція"...
дарма що є стаж і досвід алкопотопЕльниці...

переросте, провесниться.

Колись ще буде це, бо так щороку
передчуттям невідворотних втрат
зашелестить, закрутить листопад,
і перетнуться між галуззям дати-строки.

А поки ще земля в обіймах неба
так віддано вагітніє теплом,
і снить новонародженим зелом,
по краплі сонце роздаючи стеблам.

Зозуля вкотре збилася з рахунку,
з похмілля джміль товчеться до вікна.
Щороку метушлива новизна
дурманить голову, туманить думку.

Весняна акварель - прозора крапля
стече між хмар і розмережить пруг.
Блискуче лезо переверне грунт
під перегуки грозового травня.

Забулькав чайник –
Ага! Якраз…
Без кави-чаю
Запам’ятаю
Частунок Ваш
Із колючих фраз.

Каштан сусідський
Розмову чув,
До Ваших вікон
Цвісти боїться.
Тремтливі свічі…
Ніщо не вічне.
Усе сказали?
То я мовчу.

Відставте чайник,
Щоб не свистів!
Ще тільки чаю
Не вистачає
До сліз гірких
І солоних слів…

Третя ночі. Почалися перейми…
Рваним болем
В спотвореній свідомості
Щораз яскравішали образи,
Думки зодягались в слова...
П’ята ранку. Вона ще жива...
Стомленим болем
в спорожнілому серці
Відлунює пустка,
Стихають звуки мелодій,
Що пісню творили в душі...
Ось так, коли треті півні,
В душі, зґвалтованій стражданням,
Крізь призму болі і розлуки
Народжуються вірші нові...

Повісь у кімнаті її дощовик –
Блакитно-прозорий
У крапельках- зорях.
Сьогодні ви будете
Тільки на "ви",
Несказане –
Хмари за вас договорять.
Вона ненадовго-
Вона побіжить
І сон забере,
І прихопить твій спокій,
І ти не зупиниш її
Ні на мить…
Зостанеться дощ
У кімнаті високій.

Ну ось і добре!
Більше не крути
Сумних пісень з пошарпаного диску.
Я так люблю, коли смієшся ти,
А із очей летять щасливі бризки.

Підводь коліна із могили мрій –
Твоя жалоба вже триває вічність:
Немов заклякли ноги молоді
І спохмурніло пережитим личко.

Пора в дорогу.
Я допоможу
Підняти якір. Не дивись в минуле
І, попри сумнів, перетни межу,
Бо ця зупинка надто затягнулась.

Я знаю: важко
Цей зробити крок
Назустріч долі у обійми вітру,
Але безжальний і гіркий урок
Тебе не зможе більше зупинити!

Давай же руку: я твій друг – повір.
Час вибиратись із печаль-болота.
Скипає юність, мов ріка із гір
І розквіта усмішки позолота.

Замкни у скриню, як старі листи,
Сумні думки з пошарпаного диску.
Лише поглянь: яка гарненька ти!..
Тримай долоні –
Щастя зовсім близько!

Залежність від часу –
Це відчуття до чола прикладених чисел,
Нестача постійна хвилин
Для втрачання цноти.
Це так, наче зависнути в небі
Без літака і крісел
І прикладати пальці
До небезпечно відкритого рота.
Це так, наче креслити
Сто траєкторій – і не летіти,
Так, мов зупинка подиху
В прямому ефірі.
Час – коли вчасно збрехати,
Що є святі діти.
Хтось же повірить –
І всім воздасться по вірі.

Забулькав чайник...Потім – засвистів
Так по-садистськи голосно (де-Садно)…
Зірвався з ліжка. Впав. Криваве садно
На правому коліні. І надсадно
Послав до дідька каву і котів,
Що під ногами плутались (вар’яти!)
Бажання двоєдине (пити-спати)
(у ліжко каву, Серце, то святе!)
- Ти з цукром?
- Так, дві ложки…а проте…
Давай без цукру…
і смагляве тіло
замінить смерть солодку (ту, що біла)…
…і чорно-біла круговерть (чи бій?)
- моя солодка…
- полиновий мій…
...п’янкі сніданки змореного літа:
Столичний Гумберт.
Галицька Лоліта.

А війна війною,
а поля кістками...
Запеклися кров`ю
імена у камінь,
просочили груди
журавлини соком,
журавлино бились
в небі одинокім,
де осліплій кулі
не сховатись в рані.
Як війна війною –
то й душа, мов камінь.
Пеклом запеклося
кожне серце мами.
Імена забуті,
імена незнані
западають світлом
заникають болем
у червоних маках.
Їх купає поле
у росі, де вітер
розтремтівся, наче
не знайшлося серця,
що за ним заплаче
та не стало звідки
набирати сили
розгрібати правду
з братської могили –
розпинати груди,
відпускати спокій
ліком зозулиним,
мов до стінки кроки,
донести і в спину...
Там, де біль сп`янілий
обіймав гостинно,
кулі гнізда вили.
А війна війною,
а землі родити...
І, немов сльозою,
небом поле вкрите.

28 Травня 2009

Па-пара-пара-пара-па…
Чому б не вимкнути свій розум?
Думки – в сміттєвий бак… Ти ба!
Уже і тупість – перший козир!

Злетіли кульками у вись
Питання, ночі, дні… Стоп! Де ти?
Ні! Так не піде – повернись!!!
Дратуй мене – під ніс куплети… =)

Ввімкну назад… і знову що?
Вулкани-стреси понад дозу…
Ти прочитав мій лист?! Дійшов???
О, Боже! Вимкнути б мій розум!..

26.05.2009 р.

Дорожня розмітка—невдало нанесена пудра
На вилицях (вулицях) міста. Захопливі трюки
Заїжджих акторів (до реінкарнації шудрів,
Які споживали на свята пюре із бамбуку)
Дратують міщанство, притиснене буднем до бруку.

Снує, метушиться, не бачить ниток павутини,
Що вправно керує їх рухом „з роботи—додому”.
Якщо ти не звідси—завжди виглядаєш чужинно,
А мислитись зайвим таки набиває оскому,
Тому і сіріємо разом, удвох, по одному.

А ти—понад нами, усе розумієш, невісто,
У тобі нестримний вогонь проростає ще досі.
Залишена без визнання поза брамою міста
Із високо піднятим стягом рудого волосся
Ще маєш достатньо снаги із міщанством боротись.

Одягнеш на ринкову площу свій перстень облоги,
Зухвало наступиш пантофлем із лівого боку,
Аби перекрити нам дихання (далі-дороги),
Аби присоромити нас за незграбні наскоки.
Ти знову здобудеш це місто. Упевненим кроком
Перейдеш пороги тріумфу. Сумна й одинока.

Рибалка ІІ
Чарівно! Первозданний день!
Високі трави, світу квіти.
І ви - даруй_вже_ти - ніжніти
зуміли не в душі лишень.

О що за день! Зозулі, м'ята,
розбещене тепло ставка,
і ти над рибою, яка
упіймана, обіймам рада.

І поцілунків намистини,
і схлипи радості твої.
І ночі лет, і солов'ї,
і щастя зумер комашиний.


P.S звичайно, це була не перша їх Рибалка,
бо перша завше трохи не тойвово... :(

Рибалка І (або кінець імпресіонізму!)

У смокінгу й циліндрі - босоніж
я брів услід усміхненій Красуні,
якій засмага пасувала більш,
аніж мої підношення Фортуні.

О класика: роздягнута Вона -
і нагі карасі в Її відерці!
А я у смокінгу - і ні-хрі-на
не ловиться, окрім туги у серці!

Та ну ж бо ту манірність! Обіцяв?!
Але не виконав! Зриваю шати,
і з Нею падаю у гречний став...
.............................
Одну таки вдалося упіймати!

2009

Вода тепліє. Водорості кольору тархуну
Упевнено форсують сходження на край дахівки—
В дитинство, де вітри на повідку тримали шхуни,
Де ми ще не утратили останньої криївки

Останніх нас, розвідників між виссю і водою,
Відважних бунтарів, які не помічали вперто,
Що небо під ногами ріже срібною сльотою,
А мокрим підійматися—лиш мозолі натерти.

Вода тепліє. Зв’язані морським вузлом антени
Завбачливо блокують наші рятівні сигнали.
І дно вже проступає на віконницях зеленим,
І хтось із можновладців розмежовує причали.

Це бізнес, друже, перспективна бульбашка із мила
Для вкладників у розвиток ковчегобудування.
Дай бог, аби до того часу дошки не прогнили,
Коли тебе в рухомій черзі визнають останнім.

Лишилося недовго. Хвилями богослужіння
Не випливе і соломинка. Вулиця-лагуна.
Тепер ти розумієш, що волога пахне тлінно,
І ми йдемо під знесення (на дно) як наші шхуни.

Сон у літню ніч академіка На…. лауреата На…, голови На…, дійсного члена На…, etc., etc, etc

Скажи мені, всемогутній Боже,
мені – знавцю гітар і гетер –
на що життя моє нині схоже,
нащо зі мною ти так тепер?

Були ж часи: повага, дівчата,
ну, так, за гроші… Але ж ти знав!
Ех, суча доля-Махабхарата,
хоч головою у власний став!

Ну, так, змовчав, коли слова чекали,
ну, так, на пару своїх доніс…
але ж я потім за гробом ніс кали
і очі ховав від людей униз.

І дім свій – колишній маєток графа –
купив за безцінок (ну, так,– дерибан),
там все, як треба: акваріум, арфа
і металевий під струмом паркан.

Підвалам, що з вогняною водою,
позаздрив би перший пияка – Вакх,
але на питання: «Хто зі мною?»
луна по кімнатах шепоче: «нах-х-х».

Королівський пудель, схожий на лева,
якихось там заморських кровей,
вбачає в нозі моїй королеву
і юза її, як хвойда Бродвей…

А Ти мені – блискавку-листоношу
жбурнув з небес, як дротик у ціль,
дякую красно і більше не прошу
здіймати у відповідь стільки хвиль.

Читаю вкотре – і матом лаюсь
таким, що навіть фікус засох:
«А ми за ціну не домовлялись».
І підпис короткий: Бог.

Перестрілись дороги на чорному,
Розійшлися дороги на білому,
Чорне поле ще й досі не зоране,
Біле поле снігами окрилене.
А під тими снігами лапатими -
Зріють сходи зеленими нитями
Хто весни дочекається - матиме
Квітнетравень, що в пісні бирнітиме....

* * *

Ю.Б.

Уже не стон, уже не крик –
Молчанье в золотой фольге.
Я сам себя загнал в тупик.
Ну что же, так и надо мне.

Я – камень. Не поднять руки.
Себе тюрьма и арестант.
Кому нужны мои стихи,
И кто сказал, что я – талант?

Мне быть назначено мостом,
Висеть над пропастью века,
Не быть, не думать ни о чем,
Соединяя берега,

И, слыша голоса друзей,
Им помогать, и отгонять
От края пропасти своей, –
И забывать… и забывать…

Но вы однажды в тишине
Прошли – и я запомнил. Да,
Вы уж простите память мне –
Она есть даже у моста.

Она услужлива, она –
Лишь тронь – напомнит вашу речь
И гордый профиль у окна, –
Все то, что не сумел сберечь.

А впрочем, что это за бред?!
Мне жаль, что все случилось так:
Никчемный друг, плохой поэт,
Нелепый и смешной чудак,

Упавший не с луны – со звезд,
Чужой в чужих краях Земли…
И я для вас – всего лишь мост.
Забудьте. Вы меня прошли.

З радейка надоїли слова –
до вуха вліз рожевий слон,
він дувся легко, мов бальон,
немов корова від полови.
Яка труба – такий музон.
Насмикано новин з ефіру,
мов хопту мацали граблі.
Нє – шляк не трафив москалів,
а коби трафив – то допіру
було би свято на селі.
Кричали би на празник свині,
а борщ про єндика згадав,
не знав би де подітись "гав",
горівку пили би - аж сині,
а еСБеУ лапало б ґав.
І намуштровані у чарці,
кропили, мов жуків, вождів –
від олігархів до попів
по жовтій видали б їм картці
а їхнім курвам по п...пилі.
І вже натішена до ручки
та дорахована до ста
лягла би пісня на вуста
у розмоскаленій Сердючці,
а Путін – бандуристом став.
Та москалі – не рагулі
(на жигулях)
від них подітися ніззя
і шо той лисий їм казав?
– Без української землі
хиріють руки у Кремля.
Ну й мля...

20 Травня 2009

І я вже не в офісі – я вже в краплині дощу,
Дивлюсь у вікно, що тремтить від робочих баталій,
І просто лечу між будинками, тихо лечу,
Вдихаючи настрій людей і вологих конвалій...

І так мені добре в маленькому мокрому світі,
Ось так би назавжди, молюся щоби не пройшло...
Та голос чужий доганяє мене на орбіті:
«Щось в офісі холодно, може, закрийте вікно?!! »

А ти прийдеш.
Прийдеш, я знаю точно,
Бо серце прагне зустрічі давно.
Вже впізнаю твої ласкаві очі
у власних мріях, ніби у кіно.
Я впізнаю цю посмішку іскристу,
що прагне обігріти цілий світ.
І те, що є між нами –
вже не відстань,
але назустріч впевнений політ.

Літо котить колесо житами,
Босий вовк мовчить в твоїй душі.
Під відкритим небом, за столами
третій день обідають дощі.

Я тобі свої дарую крила:
"На, літай, усе в житті святе!".
Та прошу, не кидай зорі в кригу,
коли холод знов у світ прийде.

Не стрибай з мостів, не бався світом
(політай і знову повернись)
просто жити. І котити житом
колесо від літа до весни.

Пробачте, мамо! Я недобрий син...
Бо Ви писали: “з кожним роком гірше,
На “пенсію” не підеш в магазин…”,
А я - пишу Вам недоречні вірші

Про сенс життя, гармонію краси
І що не все вимірюється грішми…
Так, за “красу” не купиш ковбаси,
Не нагодуєш праведних і грішних,

Колодязь не відновиш, якщо він
Давно вже на подвір’ї завалився…
Та піднімався Київ із руїн,
А вранці, мамо, – гарний, наче вмився.

Будуються собори і метро…
Повірте, мамо, це не тільки гроші!
Крокують поруч Кривда і Добро,
Є люди ненажери, є й хороші.

Ніхто не прибере за нас “сміття”
І не здолає труднощів… Тож, мамо,
Хіба не в тому вищий сенс життя
Сприймати все з любов’ю і піснями?

Я вірю, що краса - врятує світ
І людяність - паскудство переможе!
Терпіння і здоров’я дай Вам Боже,
А Чернівцям – уклін мій і привіт.

Молоко галактик вільно я всмоктав вустами з неба.
З роєм атомів свавільно поривався без потреби
В те, що треба… те, що бачив, що манило і, що прагнув…
І не вам роки не вдячні розірвати душу спраглу.

Ні, не вам!

В сузір’я Лебідь помах крил і лет останній.
Розірвавши ситу темінь в цвіт комети на світанні.
Повз Земну привабу дивну від Стрільця правиці з воєм
Лева гнучи дужу спину лютим горем наднової.

Повернуся!

Стану слідом молока галактик білих
І Земля пригубить зірку від грудей сузір’я Діви.
Увірветься космос-атом (в те що схоче). Без потреби
Спокій рвучи дужим катом рук моїх і волі Неба.

Крилам рухатись, знаєш, боляче
У вогнях твоїх, небо сьоме!
Мабуть, мертвим чекати волі чи
Воскресати – ще тихим, сонним

У висотах твоїх, нестрАждуще!
Тільки як тебе досягнути?
Тут гармонія – горю й радощам
На землі слід було минути.

На тобі, голубе безпам’ятство,
Залишає орбіти космос.
То для чого у сьомому танути,
Якщо далі – солодке восьме?

Безтурботний притулку генія,
Не для вмерлих твої площини!
Я ввірвуся легким затемненням
Чи на п’ятому десь загину.

Так, до тебе не стануть плоскими
Всі шляхи і усі розпуття!
На кордонах і зламах простору
Я зумію тебе торкнути.

Лиш би не захлинутись ношею
В каменистих чужих широтах...
Небо сьоме і мною прошене!
Не впади до мого приходу.

Травень. Вітер. Сміливі запахи.
Слово ще – і я впаду замертво.

Дим. Бетонні сходи і марево:
Тебе із залізного тіста зварено.

Мій дерев’яний стілець. Дванадцята.
Скроні, вилиці – болі – пальцями.

Я хмелію – ти благоденствуєш.
Сам на високому білому – ремствуєш.

Все затяжно. Хронічно. Запущено.
Травень. Фобії. Вітер дужчає.

Крок і - точно порве перетинки.
Дивимось голодно десь за третім – ким?

Азбест. Атоми. Морзе азбука.
Хрест на шиї твоїй чи свастика?

Хто тебе ранком і ввечері пестує?
Руки? Голос? Паркани азбестові?

Грудень. Сніг. Паркан з осики.
Хрест на грудях – тепер навіки.

маленький подіум
з долоні лінія
дрижить за Ріхтером
скидає першості
дві злітні смуги
стають вагітними
десятком
герців

півкрихти містики:
окремі постаті
злилися тінями
в єдине озеро
намокли лікті
холодним лоскотом

навшпиньки

з острахом

Образ, ображений злими словами,
Тихо іде у вечірній імлі,
В церкві навколішки під образами,
Молиться він у святому теплі.

Просить у Бога забути образу,
Слізно благає пробачити всіх,
Ніби відверто, та видно одразу,
То лиш слова, а в душі – гнівний сміх.

Свічка спалахує й гасне раз по раз,
Ладаном пахне у церкві вночі,
Хто ти, словами ображений образ,
Що загубив милосердя ключі?..

З неба ідуть новини в дощі і граді,
Слід залишаючи між лімфовузлами.
Очі втираючи хусткою із орігамі,
Вимкну канал прийому «на автоматі».

Рокотом синіх нервів транквілізатор
Виб’є канву надії у бездоріжжі.
Скрикнути з підвіконня в холодну тишу…
Після грози у носі приємний запах.

Впасти під ноги мокрій брудній болонці.
Встати, і сходами швидше піти додому.
«На автоматі» ввімкнувши канал прийому,
Бачити, як вицвітає диван на сонці.

Тихесенько у Велесовім гаю
Я проведу в минуле цю весну
І красне літо радо привітаю
І в травах цих високих потону.

Заслухаюся співом солов"їним,
І на перисті хмари задивлюсь,
І за життя прекрасні ці хвилини
Я Велесові вдячно помолюсь.

Із серця тут думки зникають ниці
І входить первозданна чистота.
Душа стає в природній цій Божниці
Просвітлена, небесна і свята.

Вбирають очі розбуйнілу зелень,
І квітів жовтизну і фіолет,
І оповитий щастя дивним хмелем,
Мов пориваєшся в пташиний лет.

Мої дні повмирали. А тепер помирають і ранки.
Замість кулі земної обробляю ділянку тепер.
Я імперію стер. Власну гордість. Помаду коханки.
Тільки мамині сльози я донині з лиця не зітер.
Там, де жив я колись, все обірвано хитро і тонко.
І стрічаю тварюк, де шукав найсвітліших людин,
Де тепер я живу – ні дружини, ні сина, ні доньки.
Це далеко, далеко, і тому я навіки один.
Я один по заслузі. В цьому білім по-чорному світі
Не зберіг біля себе ні батьків, ні сестри, ні братів.
Я зустрів уже всіх, кого мусів під сонцем зустріти,
І давно розлучився із тими, з ким того не хотів.
Не шкодуй мене, доле! Кинь мене іще нижче і нижче,
Не пророк я сьогодні – тінь пророка чи, може, скелет .
Колорадських жуків на ділянці натхненно я нищу,
Хоч таким не займався найсумніший на світі поет.
Слово хліба не дасть. Може, буду ще різати свині
Або десь заробляти на помийках Росії чи США.
Але ж, рідна Вкраїно, в мене очі по-давньому сині,
І по-давньому плаче над твоїм безталанням душа.
В цьому світі чужім все спрацьовано зайдами тонко.
В цьому світі безмежнім, безбережнім і зовсім чужім
В нас не буде навік ні дружини, ні сина, ні доньки.
То хоч світлим батькам свої голови в ноги зложім.
Я зостався один. Україна – це щось випадкове.
На годиннику світу двадцять чорних століть, як годин.
Я один перед смертю. Без народу. Без друга. Без мови.
Я один, Україно. А це більше, як натовп, – один.

1994

                   Якби того,що в мріях маю,
                   Хоч краплю б мати наяву.
                           В.Симоненко

Тече ріка сумна мінору,
Моя душа у ній пливе,
Поринути у води горя,
В печалі кола серце зве.

Під звуки трепетного щему
Закрутить вир переживань,
Коли нема в душі Едему,
Віддамся пеклові страждань.

А скрипки вже не просто квилять,
В них - розпачу апофеоз,
І раптом світла чиста хвиля -
Мажор, по тілу йде мороз.

О сплески радості неждані
У плині сірого буття,
Немовби знов прийшло кохання
В моє зажурене життя.

Неначе б то з ріки розпуки
На острів щастя вийшов я,
Й під чарівні оркестру звуки
До мене мила йде моя.

І ми кружляємо у танці,
На руки я беру її,
Мажору світлого повстанці
Пливемо проти течії.

І замовкає, замовкає,
Зникає десь ріка сумна,
О люба, я тебе кохаю,
Дзвенить піснями нам весна!

2008

Нас літаки розносять крізь тумани,
і потяги під нами стугонять.
Та білі плями ми шукаєм марно,
в науці вже нема таких понять.

Стомився світ народжувати диво,
бо примхи розуму не мають меж.
Ми знов женем коней понад обривом
і прагнем екстремальностей. Та все ж

ні шал новин, ускладнення застуди
вже не страшать. У плетиві доріг
боюсь хвилин байдужості до чуда
народження ранкової зорі.

*
До обрію
Небесний океан
Приніс на хвилях хмар перлину сонця.
На березі печальнім
Жду тебе.

Загоїть спiв покраяну блакить –
Синички всiлись на струнi свiтання.
А я всю нiч виплескую в кохання,
Яке пiд осiнь веснами сурмить.
А на зорi невiдворотній вiдчай
Вiдшукує омрiянi шляхи,
I видихнуть потомленi дахи
Передосiннiй сум в лелечi вiчi.
Оце i все, вiдструнило, щемить,
То Божий гнiв спиває плиннiсть часу.
У пустцi цiй метеликом щомить
Згораю i народжуюсь вiдразу.
Дихне зима на згарище надiй,
I побiлiють мої довгi коси.
А я боюсь згубить ранковi роси,
Що випадково, лиш менi однiй,
Колись на щастя дарувала осiнь.
Вони блищать на кiнчику пера,
Мов дiаманти, душу зiгрiвають.
Оце i все, що у життi я маю:
Моє кохання i моя жура,
Якi в менi щоосенi свiтають.

Тридцять, сорок -
рахуєш постріли.
От -
шістдесят третій -
це точно знак.
Черевики кроком по асфальту -
сьогодні ти надзвичайно спокійний.
Ці окуляри і парфуми
страшенно тобі личать,
зрештою, як і твоя хода.

Жменя слів
очі-в-очі -
ти помираєш
від пострілу в серце.

Катерино, танцюй рок-н-рол.
Вже, здається, і руху не стане.
Темпераментно виграєш танець –
Цю яскраву і радісну роль.

На червоному жару стрічки
Із бадьорістю стрибають вгору.
Цей кімнатний ручай рок-н-ролу
І у горах підживить річки.

Катерино, танцюй рок-н-рол,
Чуєш, молодість грають музики?
Хай ця музика з часом не зникне.
Катерино, танцюй рок-н-рол.

* * *

Запылён забытый город,
Заморожен льдом.
До ушей приподнят ворот -
Вот тебе и дом.

Друг мой ветер в этот вечер
Подобьёт рваньё
И обнимет вдруг за плечи:
"Ничего, живём!"

Я довольствовался малым,
В небеса скользя,
Только солнце - стоп-сигналом:
Мне туда нельзя.

Вынул образ из тумана,
Рифмы неплохи,
Погремел душой в кармане -
Вот тебе стихи...

Я сижу в пустом трамвае,
Мне глаза свело,
Мои мысли подпирает
Грязное стекло.

Чёрно-белой кинолентой
Прокрутился день
И блуждает до рассвета
Сумрачная тень.

Подойдёт и сядет рядом.
Помолчим вдвоём.
То, что мне от жизни надо, -
Даже днём с огнём...

Жизнь осталась за спиною,
Остальное - дым.
Вот сейчас глаза открою -
Станет мир цветным!

Но на кухне я очнулся
Тёмной и пустой,
Где табачный дым свернулся
Затяжной петлёй.

Я застыл, немного странный,
В тишину одет.
То ли мёртвый.
То ли пьяный.
Кажется, поэт...