Україно! Як мені мовчати,
Коли серце голос подає,
Коли бачу вічно винувате
Я лице усміхнене твоє?
Вирізняю радість удовину
У твоїх засмучених очах,
І тягар невтішної провини,
Що повис у тебе на плечах.
Відчуваю ясно своїм болем
Кожен крок твій і невмілий рух.
І як правду ту, що очі коле,
Ти сприймаєш болісно на дух.
Заяскріє вогником і гасне
Сподівання в серця на межі, -
Чи бажання щастя передчасне,
Чи з тобою ми уже чужі?
Чи, мов мати бідами недужа,
Потребуєш синових зусиль
Подолати кволість і байдужість
Стрясонути із душі, як пил?
Докопатись як мені до суті
Негараздів наших і покар?
Неспроможний і себе збагнути,
Я тебе сприймаю, наче дар.
Хоч і пробігає завжди мимо
І ніяк не йде мені до рук
Ще ні разу мною невловимий
Щастя смак, як сонця в небі звук.

В тісному кварталі старого Тбілісі
Блукають віки, наче мавки у лісі -
І брами їм рідні, і мури.
Бруківка узвозу, крута і гаряча,
В лозі виноградній балкони висячі
І сонця плавкі кучугури.

В це райське міжгір'я прийду, як прочанин,
Де пісня невтомна і лазня сірчана,
Й вино у бездонному розі.
Кура плюскотлива. Платанові тіні.
І все доокіл у пахкому цвітінні
Зустріне мене при дорозі.

Село в болото вгрузло. Шпичаки
Померлих сосен проштрикнули небо.
Олiйний морок землю придавив.
Незрушне все: могили, бур’яни.
Коросту шляху поглинає мiсто,
Що лисиною бовдура чорнiє.
У мiстi люди, як побитi пси,
Скавчать, сприймають пустку, гризучи
Солодку кiстку спiльного жеврiння.
А вiн iде повз вавiлонськi вежi…
І тварний спокiй ситого поспiльства,
Яке бажає хлiба i до хлiба,
Хоч iнодi послуха цвiркунiв.
А вiн iде – i обрiї навстрiч,
I зорi, наче Божi смолоскипи,
Душi його терпiння осявають.
Вiн грима в дверi до полiщукiв,
Вiн ходить вiд порога до порога,
Вiн зве слабких залишити себе,
Щоби себе в дорозi вiдшукати.
Буває, iнодi знаходяться таки
Раб необхiдностi та наймичка свободи,
Що кинувши напризволяще справи,
Бредуть iз ним до Киева на прощу.
Вже цiлу вiчнiсть старець раз у раз
Долає прiрви мiж людьми та Богом,
До рiдних повертаючись країв.
Село в болото вгрузло. Десь далеко
У синiм небi золотiє Лавра,
Чекаючи Леонтiя старого.

Сторінка друга: Він, Вона і мить,
коли вони прокинулись. Іскрить
ще кожен дотик дорогого тіла.
– Маленька, ти ще їсти не схотіла?
– Мій любчику, сніданком буде нам
кохання, що не снилося богам!

Година…дві…чотири… Час – ріка,
якби ще в ній той апетит зникав…

– Послухай, люба, може, поїмо?
бо сили вже скінчилися давно,
і не рятує навіть дика хіть,
у мене вже у животі бурчить!
– Ах, котику, цілуй отут і тут,
це до обіду спрощений маршрут,
а на десерт… о, ні! о, так!
і знову
він на коні і до всього готовий.

Стемніло, тиша ластиться до ніг,
він і заснув би – голод переміг.
– Коханий, де ти? Киця хоче пити!
– На батареї я – вечерю розігріти.

2011

Цей день неспішний...
Ранок, кава,
Якісь дурниці по ТБ,
У вікнах небо голубе,
Прості слова: а як ти спала...
Усмішка в кутиках очей
І дотик, без ваги, до скроні,
Моя щока в твоїй долоні...
Так тепло від простих речей.

З тобою затишно...
І втішно...
Мовчу...
Вслухаюся у тишу...

Фантазія, гадаєш?
Мрія?
Чи просто...
Психотерапія...

27.01.11

Один:один...
Триває вічний бій...
Вже полягло закоханих немало...
Пароль той самий - «Ти довіку мій»
Або - «дістану зірочку одній»
...а як вона до ранку цілувала...
...а як він обіцяв її нести
на білих ручках, - ніжне серце срібне....
Куди? До хепі-енду. До мети
що сяє наче сонце – всюди ТИ
(вона чи він) підкреслити потрібне...
Підкреслили.
Феніта ля любов?
Знічев»я перекреслили цю казку.
...і борщ червоний, наче перша кров...
...і побут прилипа до підошов...
Один:один...
укол-прокол-поразка...

Всесвіт повен світла та екзотики.
Тут усе - незвичне і чудне.
Бавляться квача вербові котики,
виглядають сонця між планет.
Дивляться на нас очима світлими,
туляться до теплої руки,
так, немов запитуючи: з
Звідки ми?
Хто є ми - рослини, чи зірки?
Вгадують в очах жадану відповідь.
О, не бійтесь, котики, людей –
ми тутешні,
правда, трохи вітряні…
Ех, який чудний весняний день!

Милий хлопчику веселий, усмішка твоя сяйлива,
Не проси такого щастя, що отруює світи,
Ти не знаєш, ти не знаєш, скрипка ця – химерне диво,
Що таїть в собі жахіття, від якого не втекти!

Хто її хоч раз увізьме у свої владарні руки,
Для того навіки щезне безтурботне світло днів,
Духи пекла полюбляють чути царствені ці звуки,
І вовки скажені бродять по дорозі скрипалів.

Цим дзвінким, безжальним струнам треба плакати й співати,
Вічно має битись, витись збожеволілий смичок,
В завірюху та під сонцем; під бурýном білуватим,
І коли палає захід, і коли на сході бог.

Втомишся і гру сповільниш, і на мить утихнуть співи,
Ані подихом, ні криком не продовжиш свою путь,
І вовки скажені миттю кровожерно пустять слину,
В горло вчепляться зубами, груди хижо роздеруть.

Зрозумієш ти, як злобно насміялось, що любило,
В очі гляне запізнілий, але владний острах-крук,
І тужливий смертний холод обів’є, мов саван, тіло,
Наречена заридає і задумається друг.

Хлопче, далі! Тут не знайдеш ти безпеки рятівної,
Та я бачу – ти смієшся, очі сяють звіддаля.
На, тепер і ти володар тої скрипки чарівної,
Славу віднайди у смерті, лютій смерті скрипаля!

стара карга, білявка із «динамо»,
ханжа, повія, сіра миша, відьма... -
чоловіки ярлик на кожну даму
вхитряються прилаштувати притьмом.

а кожна жінка – загадка і гадка,
не до кінця прочитана сторінка.
це вам не на долоні, рівно-гладко,
а дивна ява із мінливим лінком.

не вірте оку, вуху – надто просто...
у воду ж – ризик, не спитавши броду,
не вимірявши, відповідно, росту.
але прийде і це уміння, згодом.

Все від сльози: і тінь її, й печаль.
І ніч давно своїм накрила тілом
Вогонь свічі і струшену вуаль
З очей і серця. Тільки крила,
Що Ангел поспіхом не взяв,
Світили сяйвом святості і дива.
---------
Іду на прощу, наче під вінець.
І небо покриває мої коси.
Несу ікону, а на ній – Творець
Про щось у мене тихо просить…
Усе це сон, бо чую – десь
Ранковим криком півень стоголосить.
----------
Прошкую боса з підписом “Душа”.
Хтось кине хліба, ну а хтось – копійку.
Та світ мені не винен ні гроша
У цім житті, закутим в слово “гірко”.
У цім житті, де кожен - сирота,
І світу тінь сприймається за світло.
Подайте, люди, дрібочку тепла:
Душа бажає душу відігріти.
----------
Ця жінка, схожа на колосся,
Прийшла до мене уночі.
Чи так було, чи то здалося –
Кричали лячно павичі.
І цокав маятник у скронях,
Немов годинник на стіні.
А під вікном, неначе сонях,
Всміхалась жінка… Уві сні.
---------
День вперто тиснеться в кулак,
немов бродяга в хату.
Давно нечесаний, патлатий,
уже забув і хліба смак.

А на столі парує борщ
і міцно пахне м’ята…
У тім кутку – Ісус розп’ятий
і я під ним…
Як бомж.

(2000)

В ситі вікна чужого світу
Зазирають птахи зими.
І в очах їх минуле літо
Вже давно загубили ми.

Де ти, друже мій? Чуєш? Знову
В лоні вічності спить зима.
Хто співає їй колискову
Там, де нас вже давно нема?

Хто ж птахам розповість про літо
Коли прийдуть часи весни?
Щоб вони рознесли по світу
Неземні кольорові сни.

Хто, скажи, як не ми зуміє
Відвернути нас од гріхів?
Хто посеред зими зігріє
Зголоднілі серця птахів?

Де ти, друже мій? Зірка рання
Впала пилом з моїх долонь…
І збирають птахи останні
Крихти пам*яті з підвіконь.

Віват вину, залюбленому в нас,
І хлібові, що нам у піч сідає,
І жінці, розчарованій не раз,
Що все-таки жертовно нас кохає.

Та є іще світанки, мов пісні,
Схололий обрій - для зорі підсвічник,
Безсмертні вірші та пророчі сни.
Що нам робити з неземним і вічним?

Цього ні з'їсти, ані пригубить.
Виламуємо руки, та не грати.
Нестримно час біжить: за миттю - мить.
Ми ж істину приречені минати.

Немов хлоп'я, в дитинства на межі,
Пірнає в чар дівочого купання,
Тілесні втіхи ще йому чужі,
Та манить вир таємного бажання.

Колись отак страждала у хвощах
Слизька тварина від чуттів навали,
Коли з'явились на її плечах
Два пуп'янки, що крилами ставали.

Для благ людських скеровує Господь
Тонкі різці мистецтва і природи.
Волає дух і знемагає плоть:
Чуття в останнє - шосте - коло входить.

2011

А сніг і дощ упереміш
Гвалтують плац, шокують місто.
Ховаймось попід, понад, між!..
Та скрізь незатишно, безлисто.

І на яку, скажи, біду
Блукати спогадами пішки?
Я, мабуть, з розуму зійду
(Або зіскочу, як з підніжки).

Такий із тебе кавалір
Чи з мене - дама нікудишня:
Слова, заношені до дір,
Слова, залатані колишнім.

Ми повернулися до них,
Бо нічим вже ні крить, ні критись.
І дощ пройшов, і вітер стих.
І в очі боляче дивитись.

Старі фасади, клени, ти, -
Цього хотіла я позбутись.
О, Боже, дай мені піти.
І сили дай не озирнутись...

2004

Усім відома теза:
ми – те, що ми їмо.
А тут читаєш пресу –
і сумно, аж до стресу:
ми ж є суцільне гмо!

В Кабміні на нараді
про це розмови йдуть,
і у Верховній Раді,
і в овочевім ряді,
де бульбу продають.

Колись ми всі здавали
на норми ГТО,
картоплю їли й сало,
жили собі й не знали,
що є десь ГМО.

Ми йшли до комунізму,
який був там – ген-ген!
А ворог лиховісно
щурам до організму
кролячий вводив ген.

Тепер все геть інакше:
ми – члени ВТО.
Демократичним ставши,
усе суспільство наше
боїться ГМО.

Від нього в нас, сердешних,
чи в наших дитинчат
повиростають клешні,
а ще хвости, й нарешті
два роги застирчать,

і стануть всі зелені,
мов ті, що з НЛО.
Тому й кричать зелені
за грантівські «зелені»:
«Геть кляте ГМО!»

Все має, прошу пана,
«Без ГМО» ярлик –
олія, хліб, сметана,
вода холодна з крана,
насіння і часник…

І кажуть, ніби вийшов
оце на днях указ:
щоб все було ясніше,
«Без ГМО» напишуть
на ДЕЯКИХ із нас!

Тому-то, громадяни,
пильнуймо, що їмо!
Що не гниє, не в’яне,
не їсться гризунами,
лише самими нами –
то є напевне гмо!

Хай лиш свого городу
врожай у казані,
та й ці дари природи –
боби, коренеплоди,
хоч би й гриби з-під плоту –
мо-ди-фі-ко-ва-ні!

2011

Прекрасне в нас закохане вино,
І добрий хліб, що в піч для нас сідає,
І жінка та, з якою нам данó
Пізнати пекло й насолоду раю.

Та що робити з кольором зорі
Над холодіючими небесами,
Де тишина та спокій неземні,
Що вдіяти з безсмертними віршами?

Ні животу, ні горлу, ні губам –
Миттєвість лине далі невловимо,
Заламуємо руки, але нам
Накреслено іти все мимо, мимо.

Як хлопчик, ігри кинувши свої,
Дівоче споглядаючи купання,
Любовні ще не звідавши бої,
Все ж мучиться невтоленим бажанням.

Як в первісних незайманих хвощах
Ревіла з розуміння, що безсила,
Слизька тварина, несучи в плечах
Іще дрімотні, не розкриті крила.

Так, вік за віком – доки є Господь –
Під скальпелем мистецтва і природи,
Кричить наш дух і знемагає плоть,
Для шостого чуття відходять води.

2010

за принципом тамагочі -
годую, вкладаю спати…
усе, що лише захочеш.
бо все – це не так багато.

бо є важливіші речі,
ніж осад в остиглім чаї.
я вірю. і, безперечно,
вчергове тобі прощаю.

і знов не прощаюсь. потім,
здолавши лялькові стіни,
побачиш рубці від поту
на скронях мого терпіння.

побачиш різкі сивúни
в куделі мого чекання.
не треба шукати винних -
ні вперше, і ні востаннє.

лише відпустити звуки,
заплющити міцно очі.
і жити отак, без стуку,
розчавленим тамагочі.

Заростає в душі, там де рай цвів, повільно осот;
Фраза милої сонце закрила, раптово, мов хмара…
Ти сказала мені: «Народись через років п’ятсот,
Зрозумію тоді, любий, може з тобою ми пара.»

…А півтисячі літ пролетить, наче спалах зорі;
Інші сни-сподівання пророчать, мов дивляться в воду,
Інші діти – не наші! – до вечора мріють в дворі
Що й вони через років п’ятсот пострічають свободу…

А півтисячі літ пропливе, наче бистра вода;
Інші душі ходитимуть світом, де рай розпустився,
Буде мрії ступати стрімка і всесильна хода… –
Зрозумію тоді, як я сильно в тобі помилився.

04.12.2010 р.

Кажуть, Данте боявся дантистів і блуду,
а Руссо знав напам’ять «Історію русів».
Може, так і було (я, звичайно ж, не в курсі),
а якщо не було – то напевно ще буде.

***
Зупинити набридливий відеоряд,
рвучко вийти в ефіри,
зірвавши стоп-крани пробачень.
У моїх незізнаннях –
переліки тих, хто мовчать,
у моїх неприходах –
переліки тих, хто не плаче.

* * *
Це серце знову бездомне. І твій діагноз невтішний.
Даремно в грудях судомить учора написаним віршем.
Даремно молиться мовчки у стенокардійнім угарі,
бо твій діагноз короткий: це серце тобі не до пари.

* * *
Є щось таки від сатани у неосудності афіш.
Коли ішов крізь мене в натовп, то не питав, чи ще болиш.
Коли ішов повз мене в будні міняти сонце на ліхтар,
то озирався так ганебно, немов неспійманий картяр
з тузом в кишені. Вправний шулер. Такий надійний мародер.
Безвинний злодій. Тиха кара. У кого вірити тепер?

***
У абсурду тендітні зап’ястя.
Ти приходь. Я уже не чекаю.
Просто вип’ємо м’ятного чаю
і згадаємо: вірили в щастя.

...Но вот зима,
и чтобы ясно было,
что происходит действие зимой,
я покажу,
как женщина купила
на рынке елку
и несет домой,
и вздрагивает елочкино тело
у женщины над худеньким плечом.
Но женщина тут, впрочем,
ни при чем.
Здесь речь о елке.
В ней-то все и дело.
Итак,
я покажу сперва балкон,
где мы увидим елочку стоящей
как бы в преддверье
жизни предстоящей,
всю в ожиданье близких перемен.
Затем я покажу ее в один
из вечеров
рождественской недели,
всю в блеске мишуры и канители,
как бы в полете всю,
и при свечах.
И наконец,
я покажу вам двор,
где мы увидим елочку лежащей
среди метели,
медленно кружащей
в глухом прямоугольнике двора.
Безлюдный двор
и елка на снегу
точней, чем календарь нам обозначат,
что минул год,
что следующий начат.
Что за нелепой разной кутерьмой,
ах, Боже мой,
как время пролетело.
Что день хоть и длинней,
да холодней.
Что женщина...
Но речь тут не о ней.
Здесь речь о елке.
В ней-то все и дело

1
Я йшов... Із камінця ступив на зірку,
Я всесвіт обійняв в собі самому,
А Слово мою душу спопелило
І знову відродило до життя.
Я бачив , ким я був і ким я стану,
Усі світи, в яких мені бувати,
Усі думки, які до мене злинуть.
Я бачив те, про що забув назавжди.
І, глянувши на долю, я оплакав
Той камінець, що береже пилюку
З могил забутих і могил, що будуть.


2

Є час для нас, а є без Часу час.
До нас Господь з’являється у Слові,
І ті, хто чує, на межу Часу
Стають, щоби зробити крок непевний.
Так хочеться спізнати Час без часу
Та повернутись в час, який для нас,
А в ньому вже чекати день пізнання,
Повторення, прозріння, забуття.
Я буду. Я не зникну. Тільки жах,
Що зникне неповторна мить і ранок
Настане інший, неповторний також.

3

Мій друже, я знетямлений увесь
Відвертістю буденності, мовчу
Про скімлення байдужості в людині,
Що порятунку в ницості шукає,
Шукає варварства і жалюгідних мрій.
Рядки забули насолоду рим,
Довершеність гіпербол, скло сонету,
А знають тільки марення, прокльони,
Уривки мови п’яної сивіли,
Яка не тямить, де вона і нащо.
Мій друже, як сумується тепер
За юністю. В ній тисячі бажань
Знаходили лише десятки здійснень.
Велика безтурботність нас кохала,
Світ не ділився дією гріха,
І вибору не вимагало серце.
Тоді ще був едем на цій землі.

4

Колись ще малюком я заблукав
В гаю, що за бабусиним селом
І гірко плакав, і кружляв навколо
П’яти акацій. Вдалині білів
Будиночок. Хотів піти до нього,
Але злякавсь. Так і дорослі ми,
Кружляючи поміж турбот буденних,
На горизонті істину вбачаєм,
А йти до неї, звісно, боїмося.
Цим користуються розумні вошколупці,
Пояснюють нам таїни буття:
Цей дивосвіт сполученням обставин,
Гормонами – кохання, а добро,
Лише, як необхідність виживання.


5

Один сказав, що терміну відсутність
Звичайно викликає плутанину,
Небажане хитання, нерішучість
Та сотні з цим пов’язаних халеп.
Мойсей же запитав Його ім’я,
Щоб визначитись. Бог не визначався.
Він вище визначень, він недосяжний в суті.

Днi мої тануть, як вiтер у жовтнi.
Сухо завмер полиновий пустир.
За горизонт розчиняються конi,
Невiдь-iзвiдки забiгши у зiр.

Без перегоничiв, без конокрадiв,
Невiдь-куди на беззвучнiм скаку.
Привиди пам'ятi, привиди правди
На переправi за привид-рiку.

Хоч не здається спустошена вiра,
Гублячи в трави коричневi слiд,
Все забуває жовтневе повiтря -
Днi полиновi, пил вiд копит.
1992

Мене порівняли з Шекспіром –
Шекспір ХХI-го віку!
Та в це я не дуже й повірив:
Поетів ж у світі - без ліку.

Мене порівняли із Глібом
Горбовським – ну, знаєте, може?
Та є у моїх віршах хиби -
Який я Горбовський, о, Боже?

Мене порівняли з Шевченком -
"Кобзар" знають всі і довкола,
Та жодної в мене поемки -
Що ж вчитимуть дітки у школах?

Мене переконують хором
І кажуть мені, що я геній,
Що я в поетичному морі -
Немов Євтушенко Євгеній.

Я з Пушкіним запанібрата,
На пиво з поетами ходжу -
Пора гонорари вже брати,
Вступати в письменницьку ложу.

Я вірші пишу на дозвіллі,
Пародії та епіграми -
А скоро придбаю і віллу
На Кіпрі, а, мо', на Багамах.

Дізнаються за океаном
Про вірші мої і сонети -
Осяє всесвітня шана,
Про мене напишуть в газетах...
...
Ну, що ви накоїли, друзі -
Читаючи ваші "коменти",
Втонув я у річці ілюзій,
Віддавшись на мить сентиментам...


18.01.2011

Такою народилась... Що ж я вдію? -
В мені примовк мій хліборобський рід.
Але я мову квітів розумію,
Говорю з ними ще з дитячих літ.
І слухаю, й дивлюсь. Од щастя плачу.
І Господові дякую за це.
За мить натхнення світові пробачу
Насмішки в спину, і злобу в лице.
У пісні дивобарви роздобуду,
Зчарую пензля з власної коси.
Чого ж вам так недобре, добрі люди?
Чого ж ви так сахаєтесь краси?
За дивний хист мене пробачте, грішну.
Сама не знаю - нащо і звідкіль?
Перемовчу печаль свою невтішну.
Замкну в душі невиплаканий біль,
Лиш світлу радість випущу за двері -
Нехай милує око, хай цвіте...
Вони живі, ці квіти на папері.
Для них, мов сонце, - серце золоте.
Вони також, бува, за крок од смерті.
І гинуть від жорстокої руки.
Зате, коли розквітнуть на мольберті,
Здається - будуть квітнути віки.
Як ті, що у садочку біля хати,
Чи ті, що в лузі, в крапельках дощу.
Убийте... або дайте малювати!
Я більш у вас нічого не прошу...

2008

Рибиною об лід
Народ товчеться
Допоки не візьметься
Оселедцем,
Аби покраяним
На золотій тарелі
Впинитися в Москві
Чи у Брюсселі.

У нас тут
При шикарному ставочку
Щупак поставив
Велетенську бочку
І маринади
Пряні насолив:
- Єднайтеся
В консервний колектив!

Поколола ніжні пальці – не відчула болю,
Тонко-тонко вишивала, прикликала долю.
Плакала, а чи сміялась – янголи лиш знають.
Задощило – і не спиться, серце тужить раєм.

Дивна жінка невагома в косах місяць ніжить.
Срібна посестра любові. Сніг біліє крижмом,
Сповиває млосно душу, сіє сон на вії…
Незіпсовано-дитинно в серці квітка зріє.

Проростає через північ кришталевим чаром
Дивна жінка, що вальсує з місяцем у парі.
Їй не спиться і не йметься, крила прагнуть лету.
Жінка-фея, трішки муза, втомлена комета.

Назбирала в кошик зорі – іскри для намиста,
Найяснішу і найкращу розчинила в тісті.
Замісила короваєм, випекла у сонце
І покраяла на скибки. Для усіх. То конче.

Дивна жінка, чи видіння, чи душа дитинна,
Крила білі, аж прозорі, без провини винна…
Вишивала рясно долю – гладдю, не хрестами,
Вірила в примарне щастя, щиро, до нестями.

16.01.2011

Йой, горе. Ой, Божечку. Жах.
Кушпела безмовного марева,
На схрестях доріг переляк
Кружляє кульбабкою замертво
Біда у словах не промовлена
У шибках-окрайцях очиць
Ошкірилась смерть не схоронена
На безні бліда горілиць...
Її би у землю, до Матінки,
Укрити од звіра, ячить
Оглухла од безлюддя ластівка
У сивому танці вовчиць
В домах-домовинах-кладовища,
Блукають примари-сліди
Остовів не схованих скопище
В обіймах журливих лози.
Квітасто горить самосійками
Поліське завмерлих облич,
Неспішна, древлянська гомінка
З світлин пожовтілих, світлиць.

Затужила на галявині хатинка...
Дивувалася, здіймалася навшпиньки:
"Де ж то сонце заблукало жовтокосе?
Сльозолисто ліс по ньому вже голосить."

І стурбовано віконце спохмурніло -
зранку в шибку диха вітер біло-біло.
Зачакловане немов - це сонне царство,
сіла осінь вже туман-куделю прясти,

веретеном ночі палець уколола -
та й заснула.
...і заснуло все навколо.

2011р

Прийшов жид, принюс колєчко,
Нич не ржавоє,
Я ж му з Олвейза крилечко
Дала правоє.

На ланцку москаль сердечко
Дав "красівоє",
Тоже дала-м му крилечко
Уже - лівоє.

Прийшов русин небричений.
Писок колеся,
Нич дарити не навчений,
Забрав "Олвейза"!

Каже: - Фігля файна, ніжна,
Може, й дві є?
Каже:- З нив нога у чіжмах
Не запріє!

От такого би любила
Мати в домі я,
Котрий думат, де би била
Економія.

Я вже "Олвейз" не купую
Сама временно,
Не з-за того, што шповрую,
Ай беременна…

- Мусиме-ся поженити
Типирь, русине!
- Ти здуріла?! Та иди ти!
Ніт, не мусиме!!

Бов скандал великий, шумний,
Усьо кончено…
Ун хоть сволоч, но розумний,
Между прочим є:

Бо ни пахнуло уд нього
Ані малинько,
А в жида воняли ноги
Из москаликом!!!

На краєчку країни, в осінніх краях,
Де асфальтом пливуть жовті човники листя,
Де повітря п’янить, як молдавський коньяк,
І всміхаються вулиці смагляволиці,

Де призахідне сонце сідає в Дністрі
І полоще волосся у стругах холодних,
Де той берег пришила стібками мостів
Голка з ниткою в пальцях господніх.

Шифер.
Штось ховзкий - видко падав дощ.
Восьмий.
Тарілки. Хліб, сметана, борщ.
Семий.
Туй ремонт. Циймент и вапно.
Шестий.
Туй за фронт никают кіно.
Пятий.
Ун, она. Сим не до кіна.

Море на четвертум палинки й вина.

Третій.
Пеленки и дїтинський писк.
Другий.
Старики. Дохтор мірят тиск.
Перший.
Магазин. Много шуб и пальт.

Оп-па! Долетів!
Асфальт

А на війні як на війні -
Думки згасають осяйні,
Високе небо тускне-гасне,
Життя плюється, кров’ю красне.
І полотніє дух тривоги,
На сонце моляться дороги,
Хліби пліснявіють насущні,
В тумані зріють дні задушні
І божеволіють солдати,
Коли сміються автомати,
Шугають душі в позасвіття
Невінчані…Сумне століття...

Осінні сайти обіцяють дощ,
І жовте, мов коньяк, стікає листя.
Веселі друзі в вічність потяглися –
Ти п’єш один, зітхнувши: «Так отож…»

Життя коротке – хоч на день продовж,
На вірш, на тост за всіх, що не збулися.
Погойдуються в чарці, як в колисці,
Два символи епохи – Бог і Бомж.

На дні завжди лишається сльоза.
Бродяги, ланці, грішники, сіроми
Із тьмяним блиском в золотих очах,

Чи є для вас, як стрінетесь по всьому,
Хоча б один генделик в небесах?
Мовчить Святе Письмо, як партизан.

вербовим прутиком - по глині...
заміси
слова і суті - у єдине тіло,
що на світанку щастям зо-ло-ті-ло:
воно - хотіло, і воно - летіло,
немов лелітка -
із медвяних снив

у бурштини чекання, в руки долі,
де краплею на споді - мураша
зав"язло у смолі:
його душа
спочинку просить...
ти цілуєш - "шаааа....
засни..."
...і засинає,
і поволі
збуваються обітниці усі,
що дані
травам, каменю і житу,
тобі, мені, метелику, осі,
зозульці, лані, мигдалеві -
ж-и-т-и:
не ворожити "чи буде, чи ні" -
триматися за серце чи стеблину...
...і павутинка усміху полине,
де полинові пахощі сумні
з лавандою сплелися
воєдино...

Залиши мені сонце в мереживі Ріволі,
Рясноцвіт парасоль під весняні барвисті грози,
Розпашілу квіткарку в усмішці від Мони Лі...,
І на теплих долонях легкий аромат мімози.

У ранковій імлі Єлисейські пусті Поля,
Розкуйовджені хмари на самій верхівці Башти.
Оксамитне кафе, де співав Азнаур, – і я
Загубила «сьогодні» й зустріла себе вчорашню.

Залиши рандеву під вогні авеню Монтень,
Неясне відчуття поцілунку – як незворотність.
Два бокали Шато О-Бріон і останній день,
Коли ми надпили чарівного смаку – самотність.

перстень кинула в криницю:
перса тугою повиті,
наче бинтом туго-біло,
щоб молозиво приспать...
сон короткий, невагомий,
по воді - по люстру кола
не дивись у ту криницю -
там живе тужавий біль,
там луною кам"яною
хтось зове тебе, тобою
хтось зітхає, і причинно
ходить в луках тінь чиясь...
перстень кинула в криницю -
і Зорею він озвався,
і руки її торкнувся,
і уже не відпускав...

Художественно блефуя, пытались говоруны
Добиться восхода солнца с неправильной стороны.
И всем им тогда казалось: имеют такую власть.
Но солнце опять всходило, откуда ему и шасть.

Известнейшие поэты, поэты куда ни глянь,
Пытались заставить банки платить им большую дань.
Но банки, любя поэтов, теперь, как и с давних пор,
Старались свою капусту скорей переслать в оффшор.

И бились тогда поэты над музыкой вечных тем,
Но стало тогда поэтов в траве не видать совсем.
Победа досталась мертвым, а между стеблей и струн
Непонятых подмастерьев носился лихой табун.

2009

Як добре, що вам болістю не я,
Як добре, що недужаю не вами,
І що ніколи втяжена земля
Не відпливе під нашими ногами.
І до вподоби у сназі смішній,
Розпущеній, не гратися словами,
І не палати в хвилі мовчазній
Заледве доторкнувшись рукавами.

Подобається й те, що при мені
Берете іншу ви в обіймів збрую,
Що не пекельні мечете огні
За те ж, п'янке, що я не вас цілую.
І ласку імені мого, мій ніжний, не
Пригадуєте днем і ніччю всує...
Що у церковній тиші над земне
не зазвучить над нами: алілуя!

Спасибі вам од серця і руки
За те, що ви мене о так - без тями! -
Кохаєте: за ночі без жаги,
За самоту вечірніми часами,
За наші не-гуляння до рання́,
За сонце, не у нас над головами, -
За те, що смутком вам, о там, не я,
За те, що в смуті я, о там, не з вами!

Для різдвяних чужинців накрито (під Місяцем) стіл
(я не можу заснути, коли благодать затихає)…
Зірка, думала, сходить, а то – лиш на стелі... вініл,
Що тоді миготить, коли світло (вночі) вимикаєш…

Не востаннє злітаєш. Не вдруге торкаєшся вій,
Наче янгол дитинства, назавжди прирісши… На плечі
Опускаєш любов, ніби спогад осліплих надій,
Якось дуже розкуто, що навіть собі суперечиш…

Великодневі тіні - в уламках нового Різдва.
Знов збираю у жмені пухких янголяток (із вати)…
Крила ріжуть долоні. Не вперше відчула (жива!),
Але так й не навчилась присутність твою відчувати…

У порожній шухляді зім’яті лежать рушники…
Перев’язано руки – зусиллям святих віфліємів…
Незгасаючі душі. Нетлінність чужа – навіки
(що не стала чиєюсь, й не стане, напевно, твоєю)…
2011 рік

Непоказна та ще й незграбна,
Мовчакувата, ненахабна
Не відступа від мене тінь.
Життям прикріплена довічно,
Й не знать: земна вона, космічна -
Відбита сіра золотінь.

Її то бачу, то не бачу,
Та службу зна свою собачу -
Вірніших просто не бува!
Вона зі мною в щасті й горі -
І дні вже не такі й суворі,
Якими доля напува...

Упав туман, скорботний і німий.
Втонули звуки у вологій ваті.
І голос мій – здається, вже не мій,
обчухраний об верби кострубаті.

Якісь вогні, прозорі міражі,
в тумані сновигають, мов сновиди.
Довкола простелилися чужі,
туманні, як майбутнє, краєвиди.

Самі шпилі, пробивши тіло мли,
із невиді у невидь рвуться д’горі –
Туди, де хтось вітрами вертить млин
осінніх навісних фантасмагорій.

2000

Розбіглися зорі зайчатами, і вигнувся місяць лисицею.
Заснути не можу. Згадую - коли я була мала,
Казала бабуся, шиючи для мене сорочку ситцеву -
Не можна дивитись, Юленько, на тіні, бо ніч прийшла.

А зараз не сплю до другої. На стелі собі показую
Театр тіней, де зайчика цілує лисичка в ніс.
Заплющити очі хочеться, заснути, і може, казкою
І ситцем бабуся вистелить спокійную ніч мені.





осінь-2010

Они прошли, как между двух страниц -
Когда одна, оконченная, вниз
Смотря звездою, ищет продолженья,
Пока другая, в снег облачена,
Глядится в ту, которая черна, -
И встали посредине предложенья -

Мария и Иосиф. Просто две
Поспешных точки, будучи в родстве
С пустыней, окружавшей их, и горней,
Они пришли в пустыню на постой.
Но жизнь и свет порой упрямы столь,
Что и в сырой пещере пустят корни.

И ночь стояла, как оглушена.
Была такою ветхой тишина,
Что звук один, касанье, крик младенца -
Лишь выдох - и уже не съединить
Внезапно разорвавшуюся нить.
...И некуда от звука было деться.

Так, заставляя позабыть вчера
И "ч" в нём убелив, острей пера,
Луч звёздный зачеркнул в строке о Сыне,
Что Он убог, и там же - ноту "до"
В их горькой доле - буквы после чтоб
Сложили чудо посреди пустыни.

И, верно, зная, что не нужен ключ,
Порог пересекая, падал луч,
Дабы звезда увидела воочью,
Как точки две, скрепив руками связь,
Над светлым этим пятнышком склонясь,
Пришли к надежде, то есть - к многоточью.

И, как благая весть, валился снег
На головы домов, на их ночлег.
Все засыпали. Пламя меркло, меркло...
Лишь над младенцем, схоже с запятой,
Вился дымок - как будто Дух Святой
Снимал для золотого нимба мерку.

Невже і ми приречені на гріх
В полоні відчайдушної погуби?
...На тілі п'янко розкошують губи,
І час принишк, немов капіж із стріх,
І задрімав із нами біля груби.

Ах, як нам, безсоромним, гарно вдвох
І затишно,що й слів чужих не треба.
Хтось буде плескать: дурник і дурепа
Полюють щастя, як мисливець дрохв...
А нам таки щось прошептало небо.

Злітають рвійно душі до зірок,
Возз'єднані, в одне-єдине злиті,
Зворушені до сліз в ясі-молитві.
А час проснувсь і вже спустив курок -
І до розлуки залишились миті...

навесні (я так хочу) воскресне георгій гонгадзе,
як теплом запарують тривожні ліси таращі,
і шпаки прилетять, відчайдушні, мов камікадзе,
і потонуть в ріллі, видзьобуючи найкраще.

навесні (я так хочу) загине юрій гагарін,
як на місяці виросте дерево біля кратера.
позалазить в ракету кожної тварі по парі,
але щось не складеться, і трісне ілюмінатор.

навесні (я так хочу) знеціниться фрідріх ніцше.
надлюдина заплаче, персен заспокоїть миттю.
і почнуться дощі на чотири доби раніше,
підростуть неарійці, усміхнені і помиті.

навесні (я так хочу) заплаче микола гоголь.
української ночі не вистачить для молитви.
і хрущі над садами гудітимуть ні для кого,
і ступатимуть відьми у молоко розлите.

це містична весна! березневі коти підтвердять,
вполюваваши одну на всіх нелетючу мишу.
і месія прийде, і постукає в кожні двері,
тільки мертвих сніговиків у землі залишить.

Порожнє місто. Б'ється серце ратуші.
Мерзлякувато потяг плечі втяг.
Перони сірі, мов затерті аркуші
Банального роману про життя.

Два ліхтарі, немов надпиті чарочки
І обрію тонка, розмита грань.
Прийшла пора, - розвіюються чари чи
Ілюзії звичайних некохань.

Крайнеба - вир: клубочиться, поблискує,
От-от на землю бризне чи й лине.
... Схилившись над короткою запискою,
Ти, мабуть, не засуджуєш мене.

Зганяє грім уривки хмар у череду.
Було вже злив!..Скінчилася і ця.
Усе життя, напевно що, попереду,
Якщо почати з іншого кінця.

2009

Митець

Чи є пророк,
щоб був не від Творця?
Чи сонце є,
яке би не світило?
Так і не має
генія-митця,
Із уст якого
боже б не сходило.


А як і є,
то він не від Творця.
Не сонце це,
якесь нічне світило.
І навіть він –
не ранішня зоря.
Лише блудливе,
місячне страшило.


Бо з уст його
не слава, а іржа.
В очах - не іскра,
вигоди зубило.
В рядках не правда,
а гірка смола.
Таке собі,
словесне мотовило.


Ну а поет
запалює серця.
І не лукаво чинить це,
а щиро.
Його слова
вертають до життя.
Талановито, мудро,
справедливо.

2010

Спаси нас, Господи, спаси
Від вавілонського розтління,
Від пут лукавих сатани,
Жбурляння в ближнього каміння.
Від братовбивчої війни,
Від тісноти, вельмож свавілля,
Від всіх мерзот земних спаси,
Не приведи до божевілля.
Від многобожності храни,
Нас збережи в єдиній вірі,
Щоб православія стовпи
Не розхитали маловіри.
Від отих ідольських принад,
Поганського стовпотворіння,
Від блуду, скверни і стократ
Того, мамоновго служіння.
Й тупого леза суєти.
І від словесної прокази.
Звільни нас, Господи, звільни,
Зішли свої дороговкази.
Прости нам, Господи, прости,
З правиці дай своєї сили,
Щоб розступились вороги.
Молись за нас, Володимире,
Щоби не темряви сини
На Україні царювали.
Зішли нам сина ізгори,
Дай пастуха нам для отари.
Спаси нас, Господи, спаси.
На люд цей вилий розуміння,
Від всіх марнот убережи
І приведи на шлях спасіння.

2009 р

В. Л…

Іржа до кожної частини
Добралась древнього ножа,
Який століттями донині
В землі похований лежав.
Чия рука його тримала?
Чия на гострім лезі кров?
Сумну історію помалу
Окутав мороку покров.
Але проймає страх до дрожу
Мене, як думаю тепер,
Що, може, саме цей ось ножик
Тримав безжальний людожер?..
Чи, може, хтось добро на возі
Своє запекло боронив
І кинув ножик при дорозі
Із тілом ласим до нажив?..
А, може, пращур мій хоробрий
Колов ним ворога в бою,
Котрий із наміром недобрим
На Вітчину ішов мою?..
Додати тут щось може кожен,
Та не потрібно знать ім’я
Того, хто міг і, певно, зможе
Все те, чого не можу я!

17.12.10.

Упертий чуб, замурзана долонька...
Чи переплутав згортки чорногуз?
Мені усе ночами снилась донька.
То звідкіля ж узявся... сажотрус?

Їжак малий!.. Ні бантиків, ні кісок,
М'ячі, рогатки, голос - як дзвінок:
"Бридкі котлети! Чипсів і сосисок!
Котлети, мамо, - їжа для жінок!"

Ура! В атаку!.. І летять подушки,
Стільців уламки - мов уламки шхун.
Втішав мене, й почухував за вушком
Ведмедик Пух - досвідчений шпигун.

Всього було: врожаї та обжинки,
І помилки були - глухі кути.
Така у мене доля - мами й жінки -
Скарби оці нехитрі берегти:

Наш дім ясний, берізку світло-русу,
Старі листи, незайманий папір...
... Неспішно, гордо голить перші вуса
Мій син. Мій "Нобель". Мій найкращий твір.

Наталя Пасічник
поезія **** (“Пастух бджіл”)


повний місяць – тому і не спиться
у корі кровоточить стріла
там за річкою лігво левиці
що удень левеня привела

її кігтів напруга сталева
аж німіє бурхлива вода
і худі голомозі дерева
розбігаються мов череда

хто тут здобич - йому вже не дивно
що горить під ногами земля
якщо маєш для них щось поживне -
омине тебе чаша сія



пародія

Повний місяць чи місяць рогатий,
Чи Амура під серцем стріла –
В тому ліжку небажано спати,
На котрé ти мене привела.

Твоїх нігтів напруга сталева,
А в очах ненаситна жага…
Я не дуже подібний на Лева,
Ну, в прелюдії трішки хіба.

Буде крик, і блаженство, і сльози
(Полювання таке непросте),
Аж дерéвце худе голомозе
Із цікавості в шибку вросте…

І савана не буде вже раєм:
Щось поживне – між персів долин.
Хто тут здобич – ніхто не вгадає
Серед тих простирадл і перин.

Знов в очах нетерпіння іскриться?
Дай спочити, хижачко моя…
Не піду більше в лігво Левиці –
Омине, може, чаша сія.


17.12.2010