На околиці лісу він виклав омріяний дім.
А за вікнами сад, а за садом виднілося море,
і вітрила леткі, і містечко у сні золотім,
і щоночі займалося небо від "Ти - Моя Зоре!".

На околиці раю вони полишили печаль.
І мінялися весни у палахкотінні розмаю,
і щоразу краси їх вкривала тілесна вуаль
закохання, якому кінця не знайти, ані краю.

На околиці часу вони загубили роки.
Зачаровані дні закружляли у колі своєму.
І коли усе інше потануло серед війни -
ця одна їхня мить залишалась росточком Едему.

Приспів:

Я домальовую ранками світ наш -
знову і знову -
обрії,
музику сонця,
тебе кольорову

Серце яблуневе
Медовії струни
Зсохлися під чорним,
Млостно-чорним сумом...

І маркітно ранком,
Болісно співати
Ллється гірка кава
В горняткові грати

День неначе пустка
Обгортає плечі,
Морозко і тихо
Скиглить дикий вечір..

Шкелки всі по сльозах,
Шкіряться пітьмою
В хмарах рання осінь
Гойдається в зорях

Серце яблуневе
Ковані засуви
Все мине-пролине
З*явнуть квіти суму

Ти, як Адам, що без вибору, –
була лиш Я.
Ти мене в герці виборов –
воля Твоя.
Січень зачитував вирок свій:
кінно в любов.
Сніг закипає у жилах: Стій! –
місяця кров!
Скалки убитого дзеркала
вперто мовчать.
Жаско Касандрою стерпла Я –
Долі печать…
Руки, розмічені лезом, –
кров голуба,
Істинно в тім шлюбна меса:
біла журба.
Зайве зсудомлено вигорить –
руни душі.
Як же мені тебе вилюбить
в ритмі дощів?

09.08.2010

Що крок один - то все коротший шлях
До рубежу, де мрії оживають,
Вони в цю мить над Римом ще кружляють,
На мене погляд кидають здаля.

Ще крок один - самотність, мов туман,
Розвіється у ніжності промінні.
Любов сумні дощі в мені зупинить,
З душі відступить пустка і пітьма.

Лиш крок один - і я Тебе торкну
Крилом душі відчутним, та незримим.
Влечу у Твоє серце, наче рима -
І стане яв солодшою від сну.

Я знаю, що Господь мене почув -
Від щастя в грудях подих завмирає.
На крилах мрій над Римом я кружляю,
За крок один до Тебе вже тремчу...
9.08.2010р.

У німецькій крамниці
Шкіряний аромат
І взуття на полицях
Вишикувано в ряд.

Літній крамар не проти
Підказать з-за спини.
"Я прийшов по чоботи.
Підберіть щось мені",-

Без артиклів, на втіху,
Запитав, як зумів.
"Звідки, пане, приїхав?"-
Він розмову повів.

І, як другу, довірив,
Тільки слово почув:
"Я колись у Сибіру
Кілька років відбув.

Цей життя мого іспит
Віриш, я не забув?
Хоч вели нас нацисти,
Я нацистом не був.

Хоч у роту піхотну
Не за покликом йшли,
Німці всі патріоти,
Та й дурними були.

Звідки зважений погляд
У юнацькі роки?
Той формує світогляд,
Хто годує з руки.

Нас вожді ошукали,
Славши гинуть в бою.
Та і права не дали
Мати думку свою.

Перемог тимчасовість
Десь і я розумів,
Та притлумлював совість
Окрик справжніх катів.

Тож, не маю образи
На радянських людей,
Бо не вбили відразу,
Як собачих дітей.

Ми синів їх вбивали,
А скорботні жінки
Нам - убивцям давали
Хліба білі шматки.

За тяжкую провину
У копальнях я млів.
Нині й камінь не кину
В бік чиєїсь землі.

Душу річкою вилив,
Ніби вік мене знав.
Може в діда він цілив?
Що поробиш,- війна!

Сам по сонячних далях,
При казенних харчах
Крокував не в сандалях,-
У важких кирзачах.

Карусель людовбивства,
Корчі тисяч життів.
Розпізнати-б злодійство;
Не зумів. Не схотів.

Був генсек у столиці,
Був міський воєнком.
Я ж на їх шахівниці
Чорним став пішаком.

Хто ми - люди, чи вівці?
Чи сліпі, як вночі?
Чим я кращий від німця?
Совість каже:"нічим".

Всі ми пам"яти бранці.
Нам свого не зректись.
Може десь і з афганцем
Доведеться зійтись.

То почну із питання:
"Звідки, друже, скажи?
Я колись у Афгані
Кілька років служив."

29 лютого 2009 року

Поволі пити кисле гурджаані,
Не спати ніч у ніч упнувши очі.
Ти помолись за нього. Він уже не схоче
Молитись сам. І в ніжнім спілкуванні

Хапати кисень. Кицю, це востаннє
Він жартома тобі прикриє очі
Долонею - для музики так краще.
І без жалю віддавши все, що було вашим

Ти втомлено в кімнаті вимкнеш світло,
Позбавивши метеликів надії,
Останнього притулку серед ночі.

Я хочу збурити спокій неба криком: Кохаю! –
Чуєте, ви – глухії од тиші буденності?
Я хочу показати серце, Ним-хмелем-трунком сповнене, –
Бачите, ви - що осліпли від власної сірості?!
Контур різкого профілю зіниці Мої
Відбивають на палахкучого неба багрянці.
Варвар! Я гідна жити отрутою уст Твоїх,
Клянусь довжиною коси й шалом юного Сонця.
Коли Я обіймами сплутана, – час – зайва формальність.
Коли Ти раз в іноді вимучуєш: Кохаю, –
Тоді десь на стадії збуреної крові
Нашу рівність (не сумісність) усвідомлюю. Чекаю.
Але коли Ти ідеш по паралелі – мимо – як сніг,
Або байдужий, як «вчора» чи «коли-небудь»,
Я питаю ніч, що важче: завданий біль чи омріяний гріх
І чи маю Я цю мазохістичну потребу?
Спитай чорноту ночі і Ти: Чи вартую Її для себе?

Мені заважає Твоєї торішньої тінь…

07.08.2010

Козак від'їжджає Дівчинонька плаче
Куди їдеш Козаче?
Козаче-Соколе візьми мене із собою /
На Вкраїну далеко/


Що ж будеш робила Дівчинонько Мила
На Вкраїні Далекій?
Буду Хустку прати Сріблом-Злотом вишивати /
Козаченьку Серденьку/

Де ж ти будеш прала Дівчино Кохана
На Вкраїні Далекій?
На Крутій Горі тай на Синьому Морі/
Козаченьку Серденьку/

Де ж будеш сушила Дівчинонько Мила
На Вкраїні Далекій?
На Буйнім Вітрочку на Шовковому Шнурочку/
Козаченьку Серденьку,

Що ж ти будеш їла Дівчинонько Мила
На Вкраїні Далекій.
Сухарі з водою аби Милий із Тобою /
На Вкраїні Далекій /

Де ж ти будеш спала Дівчино Кохана
На Вкраїні Далекій?
В Степу під Вербою аби Милий із Тобою /
На Вкраїні Далекій. /

Завжди і усюди у мене в одному ритмі ти –
В амфібрахічно-ямбічному ритмі пульсу.
І вірші мої до тебе – такі блакитні, неспритні –
Дитячо-наївні, невмиті плоди твоєї спокуси.

Я пишу до тебе з єдиним
Стрибкоподібним калáтанням серця.
Ти людина і я людина –
Нам всім віршувати властиво – то навіщо сердитись?

Не дивись – ти збиваєш мій вірш із ритму,
А мене з думки, а думку мою – з ніг.
Я вже давно вкоротила їм риму –
Відколи мене ти приборкати зміг.

Пан чорт вже умостився в космічному купе,
Створінням Божим роздає пиндюлі.
Прикрилось сонце хмарою й сопе,
А грім щось розпердівся і хропе…

Дрімав там вітер десь на канапе
І вчадів, бідний, од громової пілюлі.
Пан чорт вже умостився в космічному купе,
Створінням Божим роздає пиндюлі.

Жінок, дівчат він обзива на «пе»,*
І в позу Рекса ставить у розгулі…
Я в нього літописцем став Ахулі –
Не до культури тут, знов культ КП.

Пан чорт вже умостився в космічному купе.
(АМba казлАМ єbbaA)

29.07.2037 р.

...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
Знак тобі я шлю вві сні, та ти не чуєш:
"Я на Дереві Отця сиджу ошую...

...А одесну від Отця - мій брат Перун,
Срібно-вогнекудро-златорун...
А ще нижче за столом, увесь наш Рід...
Всі добралися: хто вплав, хто вліт, хто вбрід..."

...Вранці за вікном - Суражий кінь,
Ввечері, за піччю - довга тінь...
То, у герці, Білобог і Чорнобог,
На Калиновому мості б'ються вдвох...

...Правнуча моє, мене не бійсь...
Я - не чорт, не дідько, я - не біс...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...Бачиш, коло мене сірий вовк?
У його очах - твій пращур-волхв,
Він в абетку давню вправно заховав,
Ключ, який ти у дитинстві малював...

...Ти послухай свого серця, я - не мрець...
На мені - волова шкіра, я ж - мудрець...
Подивись вночі увись - горять Стожари...
Квочка... Сім курчат... Волосожари...

...Чуєш, як дзюркоче джерело:
"Буде... Є.... Усе, що вже було..."
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...У моєму плузі - Дух-Ведмідь,
Він - Господар всіх моїх угідь...
В листі, у воді сховав я Віру...
Ти знайди її, і я тобі дам ліру...

...Ось і зібрано врожай, і ти, як дідух,
На коні у тридев'яте царство їдеш...
Я відкрию тобі Браму на підмогу,
Кінь несе тебе до нього, до Одного...

...За конем біжить собака, як вогонь,
Я поставив берегти поріг його...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...Є у мене ще одне: чарівна корба -
Раз крутнув, і підставляй найбільшу торбу...
Хліб, худоба, різне збіжжя - череда,
Довжелезна, ніби в Оха, борода....

...Закопай конячий череп під поріг,
Я віддам тобі свій скарб - Достатку ріг...
Не скидай мене у річку... Не скидай...
Ти ж - онук мій... У Бояна запитай...

...Скільки літ я вже приходжу в твої сни,
Хоч на Власія мене ти замінив...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...На Святвечір, під столом, для чогось ти,
Починаєш, ніби тур чи віл, ревти...
А чому, у серця свого запитай...
Повертай, старий, додому, повертай...

...На "колядки" ти водитимеш козу...
Я ж на санках подарунків привезу...
Я - тобі так любий Дід Мороз...
Дух казок, легенд, поезій, міфів, проз...

...Пошануй мене, онуче, в місяць лютий,
Я - ті валянки, в які ти взимку взутий...
Між дрімучих, синіх хащ мене малюй...
...Я - не "скотій бог",
Я - Велес,
Я - велю...

...Ще таке тобі скажу: я - твоя мудрість...
Та Змія, якій варив ти з проса путрю...
Та Змія, якій давав ти молоко,
Он вона - згорнулася вінком...

...Є Надія в мене - пам'ять повернеться,
І твоя Змія у Посох розгорнеться,
І зіпрешся ти на нього і підеш,
І в Дорозі цій ти Доленьку знайдеш...

...Ось і все... Мовчи, бо в хащах, у барліг,
"Той, що відає весь мед", у сплячку ліг...
Ну, а я...
Я - Велес...
Я - велю:
Намалюй мене, онуче, намалюй!..

Кумпала Вір, 03-04.08.2010 року,
м. Хмельницький

Ти учора гадала мені - на денці очей відьмацьких.
І гадала тому, хто губив, як і ти, - усе!
Невтамована Весно із мрій - запальних, юнацьких,
ти мовчала, та мовило зору твого глясе.

А затим - дві дуелі поспіль, і рани від рук ревнивців!
Чорноброва, покайся, чи хоч усміхни лице!
Що ти бачила вчора - журу чи мої гостинці?
Ти аж надто п'янка - чи забути мені і це?!

А у погляді зваба, і гнів, і зверхня, о та ж, насмішка!
Руки в боки, за спиною лук - підійди, візьми!
І узяв би - у шинку нічнім перебравши лишку,
стрівши день, хай і з лезом у серці - зате грудьми!

І, напевно, якби жалкував, то тільки за тим, що знову
не обійняти тебе, із рідних не спити губ
ту високу самотність, до відчаю чорноброву, -
що як веснам довіку не вицвісти од погуб.

Мій іноземний гість блукав
Кварталами Донецька,
Мене з цікавістю питав,
Я згадував німецьку.

- Оцей з жердиною атлет
Чому пожив так мало?
- Живий!!! І свій авторитет
Зіп"яв на п"єдестала.

- Це жарт чи натяк - сам пожив,
То-ж іншим дай пожити?
І нащо-б я отак спішив
Народ простий смішити?

Невдовзі ще один "бовван"*
Для огляду відкрився.
Спитає точно, що за "ман".**
І я не помилився.

- А цей веселий чоловік...
- Співак один чудовий.
- Помер?
- Та ні, іще не встиг,
Але, як бач, готовий.

- І як воно для них самих,
Не бринькає по нервах?
Пошана - слава для живих,
А пам"ятник - для мертвих.

Веду по вулиці з ім"ям
Відомого нардепа:
- Живий?
- Ато-ж,- кидаю я.-
Гарцює ще, як треба.

- А як народ?
- Та що народ?
Йому народ - не люди.
Такий собі мордоворот,
Як скаже, так і буде.

Та-а-ак! Є у скромности межа.
У Азії вчимося?
Вже й нам своїх "туркменбашат"
НаплОдити вдалося.

- А в цього вигляд ого-го!.-
На пам"ятник киває.-
І цей живий?
- Та ні, його,
На щастя, вже немає.

17 грудня 2007 року

Виклично (і обдумано) – крок в бурштинове півсвітло.
Переглянувши наскрізь все і вся,
Втолити спрагу вишнею і ковточком вітру.
Жити. Не як всі, а від (і без) кінця.
Проти течії – проти натовпу – тобі навпереймИ, –
Читай по очах, грамотний, (напис: обіймИ).
Решта – формальність, суть – крила,
Перевернуті зорі надимають вітрила.
В керунку серця через осінь жоржин
Не згуби терпіння (рівне «не вбий»
Любові). Квінтильйони стежин
В спокій. І одна – до тебе.
Тільки б не стати Євою. Не занапастити.
Яблуко спокуси в Адама на шиї –
Так треба. Може. Вмій жити.
Зміна світогляду – ревпереворот. Не міняй навмання.
Падають зорі в небо. Ми
Нечитаною газеткою прикривши срамоту незнання, –
Люди, будьмо людьми!
Аорти розрізані, очі відкриті – VITA.
Скорботи, любові, ненависті, емоцій ріки –
Я хочу так – VINI, VIDI, VICI!

серпень 2010

На подоконнике у края ,
под солнцем утренним сгорая,
отображаются все грани
цветов герани.


Выводят линии креста.
И если линий больше ста,
то всё картинкой упадёт
На тонкий лёд,

через пролёт оконных штор.
Прохожим будет ясно, что
сквозь март (апрель?) летают, тая,
кристаллы мая,

и в русло улицы впадая,
взлетая, бликами играя,
вновь возвращаются на грани
цветов герани.

2010

Гуща кави на денці зіниць вистигала начорно,
Розповзалась на райдужку тихо і якось готично.
Відкривалось майбутнє таке непристойно мінорне,
І шалена весна пролітала не повз, а дотично.
Додавала ще дрібку кориці і сонячний зайчик,
Що скотився на вії, шукаючи сховку від грому…
Східних пахощів в’язь набирала непевно на пальчик
Й ворожила лиш янголу – босому й трішки хмільному…

серпень 2010

Так часто ми є в'язні самоти -
Від щастя свого ходим за півкроку,
Із помилок не робимо уроки,
Надії спопеляючи мости.

Як пристрасно у маревах літать,
Вигадуючи те, що нездійснене...
Та доки кров біжить по наших венах -
Ми вірим в диво й Божу благодать!

Усупереч законам самоти,
Зриваючи з душі облудні маски -
Душа все ж прагне ніжності та ласки...
До щастя треба вміти дорости!
31.07.2010р.

Не ти одна, але найкраще - ти,
вдихнеш у скроні радість повноти
у мить, коли сполум’яніле листя
над памороззю голеним обійстям
відшелестить декором наготи
плодів, які мені ще стерегти,
і спокушати вічності провістям.

Сніги і ти, чи я і пори року -
Печалі Демон, в'язень самоти,
від тебе завше тіню - за півкроку -
та послизається на тлі зими,
і тим хрумку зумовлює мороку
і пам’яті, і люблячому оку -
морозно-римно збурюючи „ми”.

Напевно, люба, ми - як двічі "я",
як береги життя і течія,
як хіть моя та рудень твоїх руди -
у душу благосно вповзає грудень
і рятувати я лечу тебе од люде,
і вже, як можу, ніжу – стопи, груди,
їх молоком зворушене маля.

Як пристрасно у мареві зими!
Кохання вивертається на біло,
і з осені у соковите тіло
злітаються солодкогубі сни –
на три нестямні місяці у ліжку,
допоки не пришлють весняні дні
нам неоплатну фатуму платіжку.

Цілуй мене до ніжності мовчання,
і хай тілесне зводиться бажання
усупереч небесному „терпіти”,
я свідчитиму Богові, що жити
інакше не могла ти, бо хотіти,
коли минають всі "до запитання”,
це саме те, що вслід за "полюбити".


2010

Пів на п’яту. Продуктовий за рогом.
Лінь іти. Також скрипить підлога,
А це дратує. Строкаті птахи
Лоскочуть дахи.

Чверть на шосту. Я вимив посуд.
Роздивляюсь пташиний послід.
До продуктового доведеться йти:
Кінчились цигарки.

Пів на сьому. Я знову вдома.
Із дзеркала вирячився невідомий.
Гротескний, в ореолі диму:
Із рота стирчить «Прима».

Це - нікчема: з глибин душі
До самої маківки ледачий.
Він не вміє писати вірші.
Але ви – тим паче.

2010

Я не той
І ти не та.
Йдуть дощі якісь химерні.
У мовчанні стогнуть верби
На рядках твого листа.

Не здійснилось,
Не збулось,
Ми шукали взимку літа,
Та не квітне
Снігом жито,
Снігом серце зайнялось.

А може очі у тебе сині?
Врослося небо в сутулі плечі.
І давить небо, бо ти всесильний,
Бо ти всесильний і не заплачеш.
Земля чарує – холодна й чорна.
Вгрузають п’яти – тримають ноги…
Колись вона і тебе огорне,
Коли утомишся бути богом.
Горбата вічність, щерблена пам’ять…
А ти тримаєш плечима небо…
Колись це небо в тобі розтане,
Дощем солоним ввіллється в тебе!
…Мене чарують зіниці сині.
Я ще тримаюсь, та вже не довго:
Скупаюсь в сонячному промінні
І стану нóвим безсмертним богом.

2009

Спогадів палких намисто
І корсажу рвана рана.
Терням болю серце стисло:
Плачте, донно Каетано!

Смуглоплечий кабальєро
Так ярів у ній: “Кохана!”,
Зрада личить всім тореро…
Гріх покриє Каетану…

Причастилася в розлуку,
Стисла груди велич храму.
Реготом гасила муку –
Киньте камінь в Каетану!

Власяницею на душу
Відблиски свічі й сутана.
Сльози помстою осушить
Непокірна Каетана.

І розгрішення не буде,
Лик святого чорним стане.
Кровію рубін на грудях…
На коліна, Каетано!

Полум’яна тонадилья
В траурі мантильї тане.
Приворотне ваше зілля,
Незрівнянна Каетано…

липень 2010

Стояла ніч, обпалена грозою.
Ковтала дощ, тамуючи жагу,
Грім гуркотів, незримою рукою
Виписував із блискавиць дугу.

А небо, мов розжарене горнило,
Спалахувало сотнями жарин,
Село завмерло, наче заніміло,
Дивилось сумно вікнами хатин.

Ріка бурлила темною водою,
Звивалася й шипіла, мов змія,
Здавалося зійшлися у двобої
Стихія неба й стомлена земля .

Хитались наче привиди дерева,
Повітря пахло гірким полином..
Заснуло все – коротка ніч липнева…
І лиш твоє світилося вікно.

Возьму из твоего крыла
Перо. Одно. Такая малость!
Что от меня тебе досталось?..
Мой милый мальчик,– до утра!

Мой милый мальчик! До утра
Игра становится обузой.
Быть может, я не буду музой,
Любовницей, et cetĕra.

Но буду сном. О чём – не помни,
Мой милый мальчик-до-утра.
Страстей прошедших кожура –
Исчерканный листок альбомный.

Теперь – пора.

2005

завтра ми всім оголосимо страйк
завтра ми - всіх
ватрами - всіх
тільки сьогодні - зажди, вивертай
звіра до ніг
не моїх

неба до пляшки зумій зажени
ніби вершки
(взято в дужки)
в наших кишенях, окрім кажанів,
мешкають
дітлашки

ти доноси в собі сам цих дітей
ти - до, я - сі
снимось блосі
ніби подружжя пухких зубних фей
що креслить пісні
наскрізні

гойдалок зойки по шиї на зліт
гусіні
монолог
вигодуй звіра, що хворий, що зліг
ніби ти бог
для двох

***

ти - до, я - сі,
снимось блосі...

до-сі
блосі...

Бій кастаньєт і подихи гітар,
і та, чий осуд кидає у жар,
іде на мене у вертепі димнім,
і віяло рве погляд повен чар!

[О бийся тихше серце матадора,
розправа не повинна бути скора!]


Високі груди більше не в полоні -
а я ж учора прикладав долоні! -
всміхаються у тисненні тканиннім.
Тріпоче жилка серцю в такт на скроні.

[О матадоре, ціль твоя зухвала,
чого б це перемоги так жадала?!]


Яріше бій і спалахи гітар!
Підносять руки пристрасті тягар
і б’ють об кам’яну підлогу – винні!
- "Це ж ви несли йому кохання дар!.."

[Здіймайтесь вище руки-бандерильї,
усе підвладне чоловічій силі!]


О пальці-змії, рухи непокірні,
примхливі стегна іншому вже вірні?!
І губи зверхньо_усмішкою_плинні -
чи на однім я вистою коліні?!

[О як спекотно нині! Сонце люте,
противнику мій – ні-чи-ї не буде!]


Недоторканна?! Полум’я гітар!
І брижів світла плавлений янтар
довкола шалі кинутої вгору.
І каблуків за розсипом удар!

[Лише на мить спізнилась моя шпага,
коліна підігнулись. От і плаха...]


Вщухає з криками гітар заграва.
О як заводить ця, твоя, постава!
Не обернешся навіть для докору?
Та краще ніж у груди, чуєш?.. Браво.

[Твоя арена повна, матадоре,
противнику твоєму нині горе!..]


2010

Мені б купити літака!..
У небі ріднім я розкутий,
Та щоб стрибати з парашутом,
То не доходила рука.

Оце аж після сорока
Зробив собі велике свято,
Бо готувався я завзято
До першого свого стрибка.

І роки два в одних думках
Здавався я на Божу ласку,
Та розчековував запаску
І бачив небо в куполах.

Ось і діждався дня того,
Коли літак ревів на зльоті,
Та щастя рвалося із плоті,
Випереджаючи його.

Інструктор прокричав: "Пішов!"
А я, щоб сумнів вже не мучив,
Зробив останній крок рішуче
І наче з потяга зійшов.

І разом цілий світ замовк:
У тих миттєвостях недовгих
Вмістились ті два роки повних,
Що я вимріював стрибок.

За три секунди я не чув
Ні звук, ні голос, тільки мозок
Пройняв усього як морозом:
"Чи не задовго я лечу?"

Мене не в казці - наяву
Якась невидимая сила
Підхоплює на теплі крила
І вже не падаю - пливу.

Хвилини дві, і я лежу,
Все спрацювало так, як треба.
З тобою не прощаюсь, небо,
А "до побачення!" кажу.

22 червня 2007 року

Хмари біжать через Целій, похмурі,
та Авентин. Із рівнини сумної
віє вогкий вітерець: видно сніжні
гори албанські.

При попелястій сидить соломинці,
скинувши зелень вуалі, британка:
в книзі шукає боїв стін романських
з часом і небом.

Чорні круки все кружляють і крячуть,
наче пливуть уподовж двох мурів, що
викликом стали загрозливим вельми
і страхітливим.

- Велетні давні, - неначе лютує
зграя віщунська, - що з небом тягатись? –
Повагом лине з висот Латерана
дзвонів відлуння.

Ледар крокує, у плащ загорнувшись,
в бороду щось він свистить безтурботно…
Кличу тебе я, пропаснице, владу
маєш тут повну.

Чи не зворушать тебе тії сльози
ясних очей, матерів голосіння,
руки, якії дітей захищають,
схилених долу:

на Палантині чудеснім вівтар той
чи не зворушить(і чи не так само
пагорб евандрів облизував Тибр, як
ввечері плівся

по Капітолію чи Авентині,
містом квадратним милуючись, квірит,
в сонця пещотах, і тихо мурликав
гімн сатурнійський)?

Слухай, пропаснице, звідси жени їх –
людців нових у дрібнім метушінні:
благочестиве гоніння те, спить бо
Рома-богиня.

На Палатині священнім - голівка,
на Авентині й на Целії - руки,
сильні до Аппія шляху з Капени
плечі поклала.

О, я ненавиджу звичну поезію:
черні вона млявим тілом слугує,
без тріпотіння в буденних обіймах
спить простягнувшись.

Пильна ж строфа моя в серці лунає
рукоплесканням і стуком ритмічним:
я на льоту перехоплюю строфи –
ні, не даються.

Так-от сильван, закохавшись у німфу,
схопить її на снігах у Едоні –
ще чарівніша стає непокірність
в стиснутих грудях;

на розпашілих вустах поєднались
крики й цілунки: чоло мармурове
сяє на сонці, хвилясте волосся
в*ється за вітром.

Разольемся водой к берегам,
Разлетимся, как звонкая пыль
И, подобно в тетради словам,
По слогам разобьемся своим.
Мы развяжемся и… кто куда,
Я летать, ты на землю – ходить
И нас станет держать лишь одна
(Горизонта не прочная) нить.
Мы рассыплемся желтым песком.
Легкий ветер. И ты улетишь.

…Ты во мне, в тихом сердце моем
Каждый миг резонансом звучишь…

Разольемся, развяжемся… НО
Как бы жизнь не текла, не забыть –
Нам две тысячи новых тонов
Лишь из двух удалось сотворить :)
…И опять в эту тонкую гладь
Тишины, доносящейся с крыш.
Мы обязаны просто молчать,
Знать бы только, о чем ты молчишь…
26.07.2010

Отойди от окна – простудишься,
или будешь стрелой сражена,
или просто по-бабьи скурвишься –
отойди от окна!
Ты в гостинице, в доме напротив,
из пластмассовой рюмочки пьёшь
отвратительной крепости ёрш
и капризно твой кривится ротик.
А на вилочке – шампиньончик,
а на лифчике – соус тартар,
твоей туфельки лаковый кончик
так и просится на аватар.
Занавеска качелью качается
и звенит моя тетива…
Так давай же теперь печалиться!
Так давай же, давай же, дава…

Кава парувала душно й пряно,
Вітер осінь спрагло цілував.
І журилась синьоока панна:
- Ти мене ніколи не кохав.
Місяць срібло сіяв крізь долоні,
Сині очі – глибина душі.
Не журіться, моя ясна панно,
Ще і вам присвятяться вірші.
Усміхнулась осінь тонкостанна,
Кава стигла в чашці золотій…
Моя феє, моя чиста панно,
Спалах сонця на горі крутій!

Не торкай вогню, руки обпечеш,
милий.
Слів холодний душ на пожежу фраз
вилий.
І коли впаде краплями дощу
пара,
Впевнимось тоді, що з тобою ми –
пара.
А кохання в нас, наче та гірка
кава –
Не солодкий рай – та кому яка
справа.

На широких дорогах Всесвіту,
де серце все поза часом бачить,
я вже не плачу, уже не плачу –
це ж росою земля в мені цвіте.

Між галактик чужих, між вимірів,
де в сузір’я зірки гуртуються,
я до тебе ледь-ледь притУлюся,
але більше таких не вимрію…

Стану сонцем у слові кожному.
В кожнісінькій клітині житиму.
Всім Всесвітом тебе любитиму
не по-людськи, але по-божому.

Ти є?
Була?
Чи я тебе придумав?
Чи помилково
Ти потрапила у ніч
З того вірша,
Що вереснем надуло?
Була?
Чи є?...
Хіба у тому річ.
Як вересень,
То ти,
Звичайно будеш
І будуть золото
Розхлюпувать дощі.
І ти мене
В тім золоті загубиш,
Відмовившись
Від золота душі.

Любов не мед, скоріш отрута,
Мій час навколо і в мені,
Тебе нема і палить смута
На безголосому вогні.
Вже не лякає сива осінь
І хуртовинами зима,
По Хортиці ступаю босий,
А десь у хащах
Біль дріма.
І хай дріма,
Хай спить довіку,
Обійдемо його - хай спить.
І серцю не потрібні ліки,
Коли жага тебе любить.
Хоч і на дворі листопадить,
І з позавчора ще дощить,
Але ніщо нам не завадить
В осіннім полум'ї любить.
З тобою всі скоріш малеча,
А я закоханий юнак...
Яке це щастя - ми і вечір,
І ти у голос:
Завжди б так.

Так – кинусь в прірву й буду тим щаслива:
Хоч мить, та знала все ж польоту диво!
Згорю свічею я до тла, до смерти,
Та де той кабальєро, гідний жертви?
Гітара грала – дарувала муку.
Я реготом глушила біль-розпуку.
Мантилья зради огортала плечі…
І все ж життям хміліла у цей вечір!
А кастаньєти били ритм невпинно.
Покарана не за свою провину,
Зробила крок до прірви …божевільна…
І полетіла ввись, душею вільна!

2010

Капітан. Капітан
ошалів од путан.
Корабель залишив на причалі.
Царював, як султан,
нагинав білий стан,
а вітрила терпляче мовчали.
Стегна круть. Стегна верть.
І жага, наче смерть.
Дріб*язкові дзвеніли браслети.
Із вологих печер
він напився ущерть.
Але в горлі жалі - як галети.
Цокотали пляшки,
реготали жінки -
юшка з пальців їх крапала жирна.
Шал продажний смердів.
Та чекав на воді
корабель - наче мудра дружина.

Я чув, що у п`ятницю,
тобто сьогодні,
усім на розвагу
розп`яли Христа.
Ми стали відтоді
до болю самотні,
і вже не дивує
людська сліпота.
Людська німота
до того ж само болю,
байдужість віків
у повітрі віта.
Тому не берусь
звинувачувать долю...
Колись на розвагу
розп`яли Христа.
Про вічне минуле
лунає по світу:
померти й воскреснуть -
загальна мета.
Живе для живих
у новому завіті...
Колись на розвагу
розп`яли Христа.
Слова від любові
я п`ю, наче брагу.
Хтось любить, хтось судить,
хтось Богом кляне.
здається мені,
що усім на розвагу
в терновім вінку
розпинають мене.

* * *
Здригнулася її стривожена душа,
піїта стрівши неземного, без гроша…

* * *
Чому така, хто достеменно знає?
Та ледь не завше - знає, а питає!

* * *
На довгожданий помах голови
шепоче досвід - інший сенс лови!

* * *
Віддайся п'янко, вчасно і доречно -
жаданою не будеш безкінечно!

* * *
Забудьмо, мила, про усі "але ж",
належ мені, ще трішечки належ!


* * *
Чому би й ні - замріяно впадаю в небо, -
помилка, марево, красуня - це ж одне бо?

* * *
І ви - не скеля, ах який шарман!
Ви - Божий дар! І в чому ж бо обман? :(

.....................

Північ.
Ніч пробила навпіл
На годиннику права.
Шурхіт,
шепіт,
шелест, –
слухай, –
Посестрам передавай.
Квітне місяць срібно-срібно,
Очі – ліхтарі душі.
Зрада й жінка так подібні?
Зрада й жінка не чужі?
Північ.
Тихо,
темно,
чорно.
Зорі падають до рук.
Вітер ніжно не пригорне,
Вітер,
шурхіт,
крик
і крук.
Північ.
Не сидиться в хаті.
Чорний кіт і чорна масть…
Час не спати – дослухатись:
Відьми час? Нечистий час!

Я відчиняла вікна - впускала літо в кімнати:
спочатку медову спеку, а потім - дощі-мате,
пожовкле липове листя, що вміло крізь нас літати,
коли ми гойдали радість, немов немовля святе.

Години втікали швидко, як чорні блискучі коні,
світанки падали підло, будили шумом авто.
Ми спали. Лишалось літо слідами на підвіконні,
мелодіями твоїми, які ще не чув ніхто.

А потім ти їхав, їхав, а я відчиняла вікна,
і літо влітало вітром - то теплим, то наче й ні.
Приносило павутиння, лякало, що все навіки,
просило вина і хліба, видовищних слів і снів.

Твій запах лишався в ліжку, повітряний і казковий.
Втирала його у себе, вдихала тебе, немов
ти літо. А справжнє літо в розмови вплітало слово,
найкраще у світі слово, і слово було - любов.



2010

По ковтку (силоміць). Прохолоду розбавивши соком…
Штучно-приязний смак карамельно-брудних вечорів…
Теж відчужений часом. Напевно, занадто високим
Був той поверх під небом. До нього ти недолетів…

Твій повітряний змій, поглинаючи пил і вологу,
Рваних хмарних проталин пізнавши озонову суть…
Схожим став на… щура… Певна річ, небезпечного й злого…
Надто близько вже був… Там, де обрані тільки живуть…

Зупинився за крок (до очищення). Прикре падіння…
Змивши залишки гордості, впав (від знеславлення) вниз…
Пізня осінь прийшла, з нею - зраджені зливи осінні…
Імплантат паперовий (за мить) у калюжі розкис…

Над розм’яклим серпанком – пломбірно-розписані ситці…
Розітнулися вкотре, неначе розлоге шатро…
Кличе зраджена вись. Не говорить ніхто: «Зупиніться!»...
Ніби знають давно: все одно переможе добро…
2010 рік

Я – гріх твій,
Я – твоя первинна,
Від Духа, від Отця і Сина,
Утроба,
Ложе,
Материнська грудь.
Я – загадка,
Одвічна суть,
Основ основа,
Повелителька,
Раба,
Прихисток вічний, -
Перший і останній.
В годину пізню і в годину ранню
Блаженна,
Благодатна,
Осяйна.
Я – тіло з кровю,
Музика і тиша,
Просякнута у винах і вині -
Земля твоя!
Все промине,
А я - в тобі залишусь,
Як ти в мені.

Видно, не спать сегодня,
светлый, заветный друг.
Время, как земноводное,
выскользнуло из рук:

в каждой слезе о прожитом
бьётся о сушь вина.
Мир, где всего дороже - ты,
залпом бы и - до дна.

Красное - словно треплются
по ветру паруса.
Только надежда теплится,
даже когда гроза

выжжет глазницы морю
чистою нотой соль:
брег твоих губ умою
сладким вином, Ассоль.

Пристосовувався довго
футболіст до власних ніг:
віртуозно ними човгав,
доки свій обрав розбіг.

Все? Та де там! Знов до праці:
м"яч на ціль не встановив...
Слабозрячих папараці
навіть за ворітьми звів.

Там і диктора незримо
попосмикав за язик.
Той жбурляв словами - мимо!
Геть з ефіру нишком зник.

От суддя не вдавсь до смутку,
і його тут чути свист:
за затримку часу хутко
бачить картку пенальтист.

Бий тепер... Аж так - до Волги...
Воротар відбити зміг...
Пристосовувався довго
футболіст до власних ніг.

17.07.2010

сонце – Моне світанку
кілька монет
сниться дівчинка-груша:
кучері
стрази
корсет

пишно –
альбоми Франції:
хмарки кабріолет
я посаджу мурашку
до золотих карет

білі – соха і музика
тихше-бо – пензлі груш
вічність уже спокушена:
груші її не руш

2010

Я була не такою. Та я взагалі не була.
Міражем переходила всесвіти, наче пустелю.
Я гадала - вогонь. Придивлялася ближче - зола.
Я у небо злітала, але, виявлялося, в стелю.

Я була не такою. Я просто чекала: от-от
Прийде ворог у дім і сестрою назветься чи братом.
Я гадала, що натовп - усе-таки трішки народ,
І боялась, коли мій народ обертався на натовп.

Я не знаю, що в серце поцілило: слово? стріла?
Тільки ви, як один, про отруту воліли мовчати.
Я була не такою. Та я взагалі - не була.
А мене і не буде, якщо ви не скажете правди.
2007

Мечтател безумен, образ невъзможен,

на тъмна епоха син бодър, тревожен,

Раковски, ти дремеш под бурена гъст,

из който поглежда полусчупен кръст.

Син, дреми, почивай, ти, който не спеше,

ти, кой беше вихър, котел, що кипеше

над някакъв злобен, стихиен огън.

Спи! Кой ще разбужда вечния ти сън?



Природата веща беше се сбъркала:

тя от теб да стори гений бе искала,

затова в глава ти като в една пещ

фърли толкоз пламък и възторг горещ,

но друг таен демон се намеси тамо:

ти стана създанье от крайности само,

елемент от страсти, от злъчка и мощ,

душа пълна с буря, с блясък и със нощ.

Твойта вражда беше вражда сатанинска,

твойта любов беше любов исполинска,

любов без съмненье, без свяст, без предел,

що кат кръст огромен ти беше понел.

Твоят символ беше: смърт или свобода,

сънят ти - Балкана, кумирът - народа,

народа с безчестье и с кърви облян.



Твоят живот целий беше един блян!



Ти гледаше бледен в бъдещето скрито.

Ти се вреше дръзко в миналото срито

и оттам влечеше кат победен знак

векове от слава, затулени в мрак,

за царе, юнаци вълшебни преданья,

обраснали с плесен старинни сказанья;

твоят орлов поглед виждаше навред

от българска слава останки безчет

и в тъмна ни древност, бездънна провала,

ти вкарваше смело вселената цяла.

Нищо невъзможно за теб не оста.

ти даваше образ на всяка мечта.

На неми загадки, сфинкси безответни

предлагаше твойте въпроси заветни;

исторйята, мракът, времето, редът

не значеха много в големий ти път;

ти иска да бутнеш, о, дух безпокоен,

нещастен мечтател, апостол и воин,

в един час делото на пет векове.

Чухме ний твойте горди викове,

когато при Сава и при Дъмбовица

викна пръв "Свобода! Сяйна е зорница!"

И ту с перо остро, ту с гореща реч

надеждите сейше наблиз и далеч.

Един само буден сред толкова спящи,

ти един за всички като демон бдящи

работи, бори се, стреска, вълнува,

тук мъдрец замислен, там луда глава,

мрачен узник в Стамбул, генерал в Балкана,

поет и разбойник под съща премяна,

мисъл и желязо, лира и тръба:

всичко ти бе вкупом за една борба.

Исторйята има да се позамисли

във кой лик безсмъртен тебе да причисли.



Ти умря. И пътят към гроба ти ням

обрасъл е вече със бурен голям,

и прахът ти гние без сълзи набожни...

Не зарасна само, герою тревожни,

проломът широкий, който ти тогаз

в бъдещето тъмно отвори за нас!



1882

…Скрутитися клубочком,
Зробитись колобочком,
Перемісити тісто
І виліпити щось
Нове і нетутешнє,
Щоб зовсім не боліло,
В безчассі заблудилось
І більше не знайшлось…