Дошлюбні ігри бойового півня
Фінішували. Слава забіяки
Розбилася в очах її та м’яко
Сховала в пір'я докори сумління.
Пообіцяв—збулося, та ціною,
Що яма боргова відкрила серце,
І бачиш глибину як у люстерці,
І рану, що здається золотою.
Зарученим заручником без права
На чашку кави, листуватись, жити,
Тебе знайдуть за сплатою держмита
Утопленого у любовній лаві.
Ти виграв бій, але ступив у війни,
Які для неї—звідана дорога
В тилу у ворога. Підмога
Навряд чи порятує, і постійно
Гризе міцніша за гірську породу
Хрестоматійна правда старших класів—
Любов до нас приходить на обцасах,
А покидає в капцях для городу.

Білизну розбираю — жмутки днів —
ці кольорові, білі, ті — плямисті.
Смугасті дні — в натомленому місті,
яскраві — у мереживі гаїв.

Оті мені півсвіту обіцяли,
та вже й зносились — нащо ті світи...
Малою — до одежі доростала,
та є така, що вік не дорости.

На конкурс композиторів до гаю
Прибув „музичний геній” із Огайо –
Відомий композитор і митець,
Професор, академік – Горобець.

Його пісні у жанрі „чік-чірік”
Стають „хітами” всюди кожний рік
І внаслідок цих „музо-епідемій”
Він – дійсний член музичних академій
Та голова всіх конкурсних комісій,
Журі престижних і культурних місій...

У гаї тім знаходився і я,
Коли там „розглядали” Солов’я.

-Послухайте, оцей сіренький птах,
Не маючи музичної освіти,
Прислав на конкурс нам свою сюїту!
-Ганьба йому!
-У нього „з’їхав дах”! –
Кричали дипломовані ворони,
Сороки і амбітні горобці –
Відомі в шоу-бізнесі митці....

А чи потрібна Солов’ю „корона”
І визнання від пана Горобця,
Якщо талант – це вищий дар Творця?
Творіть! Не заздріть! Справжньому радійте!
Талант – шануйте... Даром – володійте...

ти ідеш по цвітінню акацій
і травневої ночі не чути
теплі руки пожежею гріють удалині

ти ідеш за цвітінням акацій
і відлунюєш ніччю травнево
здобулася на голос пожежа і стала свіча

а вітри упадуть і лише солов’ї невтишимі
білі пальці із темряви линуть і линуть до повні
і цвітіння акацій легенько іде по тобі



Вечір В.Сильвестрова

Станцуй поминки по любви
на синем берегу печали,
её когда-то повстречали,
потом с разлукой обвенчали
и в воду бросили – плыви!

Станцуй поминки по весне
на тонких веточках сирени,
от прошлогоднего варенья,
как девственности искупленье,
следы на платье всё красней..

Станцуй поминки по судьбе
на крыше брошенного дома,
но белое лицо фантома
опять до одури знакомо
и улыбается тебе.

Горить трава в долонях у весни,
вогонь повзе повільно і упевнено.
Якби вдалось, принаймні, зберегти
єдину ноту на зголілім нерві.
Вогню байдуже. Теплі язики
зализують на темлім тілі рани.
Думки малими крихтами - крихкі
переповзають лапами по гранях.
Частіше б"ється серце у дерев,
нудотно-сизий дим - несамовитий -
він запирає дух, повітря рве
і хоче із ріки води попити.
Горить трава,
горить душа...
Горять
осінні миті на веснянім полі.
Вони не знають давніх чаклувань,
щоб назавжди лишитися у долі.

1
Край молитви мовчить
Потривожена тінями готика.
Жовте око свічі
Засльозилося, вколоте гнотиком.

А молитва текла,
Кожна крапля на скалки розбилася.
І душа до тепла,
Наче віск до руки, приліпилася.
2
Дитя... Напівпрозоре личко...
Святої матері анфас...
Голівкою хитала свічка
У такт умовних перифраз.

Незнана теплота долоні
Мого торкалася чола...
Душа моя на тій іконі
Маленьким хлопчиком була.

Привіт, кохана, люба!
Я за тобою скучив.
Твої відчути губи
Бажаю неминуче,
Погладити волосся
І зголодніле тіло –
Вогнями зайнялося,
Відверто затремтіло.

Поглянь мені у очі –
Читай думки пророчі,
Що вже цієї ночі
Я бути разом хочу.
Та спершу, цілий вечір,
Про справи і новини,
Як пташка прощебечеш,
Забувши про годинник
В бурхливому потоці,
Тримаючись за руки,
Поміж п’янких емоцій,
Подалі від розлуки.
А потім ненароком
Ми зайдемо до спальні
Відмірюючи кроки –
Ритмічно-музикальні.
Танцюючи у ліжку,
Під ритми Рок енд блюзу,
Танок п’янкий і ніжний –
Хай шаленіє Муза.
Без поспіху, поволі
Ми роздягатись будем,
Відпустимо на волю
Твої округлі груди,
Знімаючи бар’єри
І стаючи все ближче –
Хай шаленіють нерви
І у обійми кличуть.
Кохання, як магнітом,
До купи нас єднає:
- Люблю несамовито!
- І я тебе кохаю!

Гарячі поцілунки
І еротичні ласки,
Як щастя візерунки,
І неповторність казки.
А на вінець кохання
Піднімемося разом:
Із поштовхом останнім –
Магічний крик екстазу!

Я люблю дарувати приємні слова,
Наче квіти, жінкам і дівчатам,
Бо із них проростає любові трава,
А буденність виблискує святом:
Без умовностей, без ювілеїв і дат,
Без прицілів і без розрахунків,
Бо стікають хвилини життя, як вода
І у грудях щось гупає лунко.
Це – бажання віддати, тече через край,
Виливається з серця назовні.
Я люблю дарувати приємні слова.
То ж беріть – підставляйте долоні!

Із Крижополя в село – шляхом,
Із Вапнярки, по стерні, полем.
У низині Кринички дахом,
Завітати вже нема долі.
Там криниця в кропиві пахне
Перецвілим та важким мохом.
Перегукується сич хатній
Із порожнім та сирим льохом.
Перекресленим шибкам очі
Вид калини поколов донно.
Їм побачити таке злочин:
На пустинному дворі сонно.
Там про мене кожна мить марить,
Та кричить луна криниць болем.
Від Дніпра до Криничок
хмари
Не ідуть.
В душі стерня коле.

Око осені жовте.. втомлене..
Виглядає холод здаля
Листя згублене –гілля зломлене
З а п у с т і л а її земля…

Сивий дим опадає ризами
Срібні брамиці відчиня
насуває ярами сизими
патріаршество вороння

сад кістками сухими рипає
розганяє по жилах щем…
притуляє до горла хриплого
згусток крові чи хризантем…

він пацьорки калини вибере
кине спогадам у дупло
і по ниточці колір випоре
і змотає в клубок тепло…

моя осене, Радо, видихни!
відпусти свою душу в плес
літо – бабине з хащів вимани
теплиим вогнищем до небес!

Відводиш погляд - це і є межа,
яку переступати вже не личить.
Я розумію, все це тільки жарт
твоїх очей. Ти так мене й не вивчив.

А я дивлюсь на тінь важких повік,
вологість вій - вона також фальшива.
Це вже, мабуть, такий фальшивий вік -
зацькований, безглуздий і зрадливий.

Відводиш поляд - сніг лягає, сніг,
(а десь далеко завесніло в світі),
Відводиш погляд... Мій найбільший гріх,
що я змогла тебе в душі пригріти.

Тут між Космосом* і вокзалом,
Якщо змія пускали в синь,
То не поверхами зміряли,
А тополями височінь.
Проти заходу зору воля є.
У повітрі кричить глибінь
Сумом зіткнення рейок з долею,
Як благаючим: “Не покинь”.
У провулочок поза хатами,
Де лиш папороть не цвіла,
Мабуть, з космосу зорі падали,
І одна з них моя була.
Тут, між Космосом
і вокзалом.


*Космос - мікрорайон у м.Запоріжжя

Безсила, надовго до ліжка прикута,
Покинута долею, світом усім,
Така одинока, безправна, забута,
Вже навіть не снився далекий мій дім...
Навкруг роздавався приречених стогін,
І сльози котились невпинно з очей,
лиш зрідка вривався притишений гомін
Похилих, безликих якихось людей.
Вони безнадійно твердили: "Даремно...
(Безвихідь з них кожен як слід розумів).
Лишилося мало... Ще нині, напевно..."
Я в Бога благала хоч декілька днів.
Хотілося жити і смерть зупинити,
Хотілось кричати на весь білий світ:
"Не йдіть, зупиніться, я мушу ще жити,
Всього дев'ятнадцять прожила я літ!"
О, як не хотілось прощатись зі світом...
За дротом колючим проснулась весна,
І тундра покрилась уся первоцвітом -
Ніколи прекрасна така не була...

Я вижила, може тому що верталась
До рідного краю, ним марила в сні!
Крізь тундру до нього летіла, бо знала,
Що там тільки вернуться сили мені.


1949
Мінлаг, Інта

(Уривок із поеми "Мирослава")
Тягнеться потяг в північні оселі -
Які безпощадно холодні вони!..
Що наші душі холодній пустелі
В білих, аж чорних, снігах далини?!

Та поїзд байдуже вперед собі мчиться.
Обплутаний дротом колючим вагон,
Немає на що у вікно подивиться,
Заводимо пісню на жалібний тон.

Немічні, виснаглі... Їхати стільки!
Холод та голод - з яких уже пір?!
Немає рятунку. Хоча б якісь ліки...
- Подохнешь и так! - реготнув конвоїр.

Разом і буря з конвоєм регоче,
Шаліє і виє - добра і не жди!..
Люта, і нас ось поглине охоче,
До лиха людського байдужа завжди.

Осатаніло снігами жбурляє,
Все заміта на своєму шляху -
Впину в екстазі диявол не знає:
Вчув нову жертву в годину лиху.


1952
Мінлаг, Абезь-Інта

коли цей потяг перетне екватор
заїде до країни снігу Кавабати
і викине на біле пасажирів
я попрошу у єті чай з імбиром
дістану рукавичку кину поряд
і запрошу всіх тих кого до Ноя
забули взяти
певно досить
терпіти їм і воду і морози

працюють листоношами гагари
а шлях Чумацький – це алея слави
де свій відбиток залишив Гагарін
і мав на те усі підстави

а зверху лід
під льодом кисне сонце
неначе абрикос у власнім соці
і кожен продовбавши в небі лунку
неначе спінінг закидає думку

а з неба падають бурульки-стріли
в серця стріляє влучно Ерос-кіллер
кохання всіх покрило мов лавина
оголосити треба карантини
оголосити треба білі ночі
щоб хтось бува когось і не зурочив
дерева як в стаканчику пломбіри
хтось небо надірвав немов напірник
і висипався стиха сніг пір’їстий
і ліг немов слова на ноти Ліста

Робоча ділянка, обведена дротом,
Навколо, мов камінь, тверда мерзлота,
Та в'язні зогріли її своїм потом,
І виросло місто у тундрі - Інта.

Ось школа, будинки, дорога додолу...
(О, скільки тут трупами впало вже нас!)
І ось по дорозі хлоп'ята у школу
Ідуть безтурботно... Спинилися враз.

"Чому тут конвої? Дроти чом колючі?
Чому тут не люди, а гурт номерів?
Чому на трудягах не одяг - онучі?"
Не кожен із них усе те зрозумів...

Та все ж вони стали махати руками,
Ми вдячно і сумно дивились на них...
Та постріл конвою привів нас до тями,
Як грім розполохав і діток малих.

...О діти холодної дикої Комі,
Ви будете тут зупинятись не раз,
І, може, колись, молоді і свідомі,
Як жертв беззаконня згадаєте нас.


1951
Інтлаг

Просила «відпусти» — і відпустив:
напевно знав, куди себе подіти.
Саджай тепер дерева, пести квіти,
бо квітам без любові не рости.
Подвір’я, хата — все чекає рук:
муркоче котик, спину тре об ноги,
а в кішки — знов, як водиться, пологи,
а стелю знов позаплітав павук...
Ось де твоє — не зайве почуття,
його усе довкола потребує...

А він таки й не знає до пуття,
ким був тобі.
Про це не скажеш всує...

Я знову зраджую тебе,
Не каюсь,
І знову в літеплі очей
Купаюсь.
Тулюся до щоки - яка
Гаряча!
Нуртує-стогне кров палка
Юнача.
Волосся льон ясний пере-
бираю
Що буде – знати не дано,
Я ж – знаю!
Тому і зраджую тебе
З тобою.
Якого стріла я колись
Весною.
Байдужий час забрав любов –
Всесильний!
І я цілую наш портрет
Весільний...

Мур-мур, бонжур, моншер і монамур –
А більше по-французьки я ні слова...
…та вже тактильно точиться розмова,
Мій маломовний хлопче-трубадур,
Рожева мрія малолітніх дур…
(«дур» – то русизм, «дуреп» на укрмові!
Філологічні студії любові).

Шерше ля фам! Мене шерше чимдуш
у шарудливих шепотах покоїв…
Ой Матка Боска! Що це ти накоїв?
Ми так не домовлялись! Ані руш!
Тепер мерщій неси мене у душ -
(душа моя в розпачливій борні
Не скаже заперечну частку «ні») –


Чи краще в ванну… Качечка! – гляди!
Гумова, жовта - із дитинства плине…
Ой ціпу-ціпу…. Починай зі спини,
Тааак, дуже добре, не шкодуй води…
І ще отут потри…і ще сюди…
(сполучники єднальні – «і», «й», «та» -
І аж муркоче панна Золота....

Ой! Протиставні – «а», «проте», «однак»...
А ви, моншер, вигадливий юнак...


По тому розділові – «то», «чи», « хоч»...
Звичайно хочу. І при тому часто
Вивчати спонукальні («нумо»!) частки,
Підсилювальні («адже», « навіть», « аж»),
Чи видільні («хоча», « лише»)...Приляж...
...запала тиша у лекційній залі...
Міцних обіймів непрозорий скотч
Прозоро натякає: Буде далі...

Стоять стовпи, напнувши струни.
Навколо простір - даль і вись,
І б’є життя потужній струмінь,
Падіння й злети в нім сплелись.

Дроти - часу сріблясті нерви,
Пульсує в них напруга днів,
І думки зблиск і стогін ревний,
І жаль за днем, що відгорів.

Стоять стовпи, стоять німотно,
Ногами вгрузнувши у степ,
Німотність їх безповоротна!
І кожен в розпачі отерп.

Бо він себе таким не бачить,
А бачить юним сосненям,
Суху сльозу, смолу гарячу
Втирає зрубаним гіллям.

О,не бажай!То смертний гріх..Спинись!
Бо.. Янгол Смерти уже длань підніс...
Кого Володар обере мінливий
Аби вручити цей божистий Приз?

Ти забажала! Золотко , стрічай...
Пече? То в пальцях плавиться свіча...
Ти вже не чуєш...в савані... кошерна...
О, секс.. (!) на лезі Божого меча..!

День позіхає в пазусі пітьми
У світі, де мандруєм вічно ми...
Вкраду лопату в гробаря старого
Картоплі накопати для суми .

..І знов дорога хресна.Вічність.Мить.
Розп’яте серце на вітрах щемить...
Знов під вербою, як колись, з тобою
Печем картоплю Боже -друже ми.
А поводир натомлений наш спить...

Созвездие Южный крест висит над тобой распятьем,
густой и жаркий воздух, как после дождя суглинок,
на спинке стула в нелепой позе страдает платье,
и день, прожитый в нем, в той же позе висит на спинке.
Ты спишь, неровно вздыхаешь и выдыхаешь жаром.
А где-то, с неба, моргая, глядят Стожары.

Над миром ночь - это время тайны и сновидений,
тебе сегодня приснится небо над Оболонью,
и над затокой Днепра ты будешь метаться тенью,
и, догоняя звезды, ловить их угли в ладони.
Но только звезды теперь висят над тобой другие.
И это - Африка, это, увы, не Киев…

Вологі губки… Блиск в очах…
Гаряча кров пульсує в жилах…
Приємний хаос у думках…
Його обійми полонили!
Торкнувся ніжно до щоки,
Пролоскотав на вушко слово
Й, не відпускаючи руки,
Повів у світ, де все їй нове!
У світ кохання? Мабуть ні!
В країну щастя? Також мало!
Таке не снилось їй у сні!
Думки пливли, вона літала!!!
Пекучий смак солодких мук
Вони відчули у тандемі.
І кожен дотик, кожен рух
Їх підіймав високо в небо!
З’явились сльози на очах…
Повіки легко затремтіли…
Був цілий світ у них в руках:
Вони його знайти зуміли…
ВОНА у нього, в неї – ВІН –
Це незабутнє почування!
Не треба див, не варто змін!
ХАЙ БУДЕ ВІЧНИМ ЦЕ КОХАННЯ!

20..

До ранку не спала:
Кришталь рахувала –
краплинками,
І зорі сміялись,
Мені дивувались –
хвилинками.

А далі принишкли,
І глянули вниз, зачаровано,
І море зі скла упіймалось
У погляд здивований.

Зіркові сережки на хвильки
вляглись чароїтами,
А місяць на них погляда
ланцюжком оксамитовим...

Незалежності шлях був омріяний мудрим Тарасом,
У піснях кобзарів – сивоусих, чубатих, сліпих...
Незалежності шлях ми обрали народом – всі разом,
І сьогодні згадаймо причетних до цього усіх.

Незалежності день – день єднання народів країни,
Всіх народів твоїх – і великих, і зовсім малих.
Незалежності день – свято вірних тобі, Україно,
Всіх дочок і синів, всіх дітей, Україно, твоїх.

Хай твої кольори не розколюють нас, а єднають,
Навчимося прощати і інших, не тільки себе.
І могутні держави у розбраті в Лету зникають...
Ми – за єдність народів, які населяють тебе.

Незалежності день – день єднання народів країни,
Всіх народів твоїх – і великих, і зовсім малих.
Незалежності день – свято вірних тобі, Україно,
Всіх дочок і синів, всіх дітей, Україно, твоїх.

Ми за єдність твою – незалежна і рідна країна!
За твоє процвітання – від Криму до сивих Карпат.
Наша рідна земля – миролюбна, свята Україна,
Хай у єдності квітне, неначе замріяний сад.

Незалежності день – день єднання народів країни,
Всіх народів твоїх – і великих, і зовсім малих.
Незалежності день – свято вірних тобі, Україно,
Всіх дочок і синів, всіх дітей, Україно, твоїх.

***
ти богом був, що впав з небес…

твоя опівночі волхвиця
в жертовнім ложе в складках ситцю
молила – і здригався світ
ридало небо
танув лід
здіймались руки в ритуалі…
ти щастям був їй і печаллю
і спогадом усіх життів
ти диво сотворити вмів…
узяв дари
лишив волхвиці
солоні запахи у ситцях
і зник розвіявсь як туман…
у неї ще здригався стан…

і ким ти був, що впав з небес?

Доля повсталих – за ґрати,
Доля раба – звиродніти.
Дивно: в духовних кастратів
Можуть родитися діти.

Злочин малий і великий
Має діждати відплати.
Юди зрубали осики,
Мило скупили пилати.

Доля героя – вмирати,
Доля імперій – руїна.
Хтось же повинен сказати:
«Встань і обтріпай коліна».

Спаленим буде не кожен,
Це для героя – горіти.
Дивно: в рабів таки можуть
Вільні родитися діти.

Доля народу – це воля,
Доля героя – це пам’ять…
Якось у дружньому колі,
В день, коли свічі запалять,

Лідер пилато-юдистів
Скаже при всіх урочисто:
«Я його знав особисто!»…

білий світ — чорнийхліб — теплий хліб
німина тихо сіно жує
тихе світло у світ прибує

чорний хлів святим місцем
стає
тихим святом стає білий
світ

чорний хліб — моє тіло й Твоє
білих  крил  тихоліт, теплосніг
над Малим, до Маріїних
ніг...

…що є істина?
      Пілат

Всемилостивий – не грозив перстом.
Усюдисущий – не манив нікуди.
Лише обрав на другу роль Іуду,
І розіп’яв тривимірність хрестом.

А як ішов у вічність на престол,
Залишив нам світлинку для спокути.
Плече в плече, єдиним ланцем скуті
Ідуть на ній Іуда із Христом.

Нові часи – старий театрик «Глобус».
В нових фасонах – старосвітські ролі.
В гламурній свитці нудиться король…

А як набридне п’єска – голий опус,
І в глибині куліс заграє промінь,
«Плече в плече» – твоя спокутна роль.

Пече в плече…

На ніжці мушка..,
На щічці - ямка..
Така вже душка
Оця білявка!

Каліграфічно
Поеми пише...
І до Олеся..
Нерівно дише.

До церкви ходе.
Сумирна вдача.
До хлопів файних
Не є ледача...

Топір на бляшці!
Як сонце гунька!
Білява ватра,
А не пустунка!!

Хмеліє вітер ...
Цілує мушку :
Ти хто? Принцеса?
Та нє ! Хахлушка...
...............
Регоче ворон -
Чорнявий ворог...
Бреде Вкраїна
Крізь люте горе.

Білява ватра
На плечі пада -
Крізь блискавиці,
Крізь зорепади..

О, скільки раз
Ця "хахлушка"мила
Той чорний регіт
В крові топила ..!

В твоей квартире есть седой рояль,
с тобой мечтавший о всемирной славе,
и звуки, как в театре, по ролям
распределялись по приказу клавиш.
В твоей квартире есть седой рояль.

В твоей квартире в раме на стене -
пейзаж заснеженных вершин Урала,
свобода, заключившаяся в ней -
лишь фото из советского журнала
в твоей квартире в раме на стене.

В твоей квартире есть окно во двор -
колодец в небо, темное, как пропасть
среди стены, и кровное родство
колодца с пропастью снимает пробу
с неровной жизни, окнами во двор.

А жизнь бежит подобно колесу:
по вечерам предчувствуется осень,
выдавливает бабскую слезу
о том, что проседь, всё о том, что проседь…
и сын над книгой ковыряется в носу…

Прилине біло і крилато
І стукне тричі у вікно,
І вітром буде розправляти
Своє небесне знамено.

І замовкатимуть гармати,
Бо буде музика і дзвін,
І всіх нас буде підіймати
З могил, і з тюрем, і з колін.

І прилетять у рай земний
Не яструби, а голуби.
Бо сказано було: “Не вбий”,
Бо сказано було: “Люби”.

Про мій дефолт ти натякнула делікатно:
«Твій курс валюти впав в моїх очах…»
А я ж давав кредити «безвідкатно»,
Влаштовував вечері при свічах,
Я каву в постіль подавав щоранку,
Окремим траншем – ківі й ананас!
В тобі я бачив більше, ніж коханку –
Резерв валютний, золотий запас!
Я розумію, що жорстка всесвітня криза
По депозитах б’є й по гаманцях,
Та форс-мажор твого капризу
Вчинив банкрутство у серцях!
.............................
Я відповім так само делікатно,
Без екстраординарності в очах:
«Ми кризу переможемо приватно,
Без МВФ, і знову – при свічах…»

Коли прийде у Світ
Зима студена,
Усі чуття
Обтрусить листопад -
Один листочок лишиться -
Від мене.
Малюсінький.
Йому я буду рад...

Не пожовтіє.
З гілки не зірветься.
Над ним не владна
Днів химерна гра!
Лише один
В саду твойого серця
Не облетить,
Коли прийде пора...

Очи черные, очи страстные,
Очи жгучие и прекрасные!
Как люблю я вас! Как боюсь я вас!
Знать, увидел вас я в недобрый час.

Ох, недаром вы глубины темней!
Вижу траур в вас по душе моей.
Вижу пламя в вас я победное:
Сожжено на нем сердце бедное.

Но не грустен я, не печален я,
Утешительна мне судьба моя:
Все, что лучшего в жизни бог дал нам,
В жертву отдал я огневым глазам.

1843

Кину палаючу квітку в безодню ріки,
І спалахне вся вода від Ереба до Феба,
І почорніють дерева, захмариться небо,
В морі далекому згаснуть усі маяки,

Трави духмяні твої замережать сліди,
Вітер морошний твою заколише свідомість,
З лісу не вийдеш по колу, мій друже, натомість
Стежку мій ворон підкаже, за нею і йди.

Бачиш, дерева застигли в останнім жалю,
Чуєш, птахи зачаровані вже не співають,
Квіти сполохані тільки за тебе благають -
Дати далеку дорогу цьому королю.

Йди, мій королю. За день схороню я себе,
Тільки згадаю, як очі палали бажанням,
Ну, а тобі далі жити з довічним стражданням,
Доля чаклунки нарешті здогнала й тебе...

*
Коні
пасуться в тумані,
травою шовковою спутані,
пастушок з батіжком,
мов рибалка.

Над містом дощ.
Ні краю, ні кінця.
У шибку з сумом виглядають квіти.
До них ще вчора вітер залицявсь,
а вже сьогодні –
десь кружля над світом.
Танцює дощ.
А що йому робить?
У нього теж є місія і мрія –
послухай, тільки,
зупинись на мить…
і, може, вперше
ти дощу зрадієш.
Він ходить містом,
як поважний гість.
Він до дерев торкається руками.
І під вікном стає на повний зріст,
цілує шибки вогкими губами.
Звичайний дощ.
Ні краю, ні кінця.
Але у ньому є чогось такого…
А те, що місту він не до лиця –
то вигадка все
розуму людського.

Димар курив у небо, кашляв в ніч.
Пригрів ворону, щоб жилось тепліше.
Того замало, що добром гориш,
Важливо ним запалювати інших.

До мене сміється беззубий собака,
Мов час через шибку.
У руки беру тендітну чорняву скрипку
І граю для нього. Від брови нахмурив, слуха.
І водить повільно, то лівим, то правим вухом.
Лягає на землю. Чекає у гості сусіда
Старого, беззубого, дуже доброго діда.
Він любить його. Старий його хлібом годує,
Щось згадує довго, то гладить, то трохи пліткує.
І так вчотирьох проводимо дні попід небом:
Сусіда і я, і скрипка, і пес сухоребрий
Він плакати вміє, він все відчуває, як люди,
Хоча не живе у палаці, а просто у буді.
І службу несе собачу та дуже сміливу,
І мовчки сумує в осінню холодну зливу,
І лапу навчився давати при привітанні,
І пережив у житті нещасливе кохання,
І бився жорстоко, зализував рани на тілі,
А зараз сидить перед домом, мов дід-посивілий,
Чекає у мисці гарячого свіжого супу…

До мене сміється старий собака беззубий.

Рушали пізно. А смеркає рано.
Я вийду і дороги не знайду.
Давно ми позривали всі стоп-крани,
І вітер викидався на ходу.

Прийшла і б'ється стомлена дорога
Об чорні двері відчаю твого.
І я востаннє не скажу нічого -
Прийми від мене лід, а не вогонь.

Не спогади й цілунки, не обійми,
Не пишні квіти, зрощені на зріз...
Хвилину тихо край вікна постіймо -
Ні слів, ні сліз, ні вигуків "на біс".

Не треба смутку, рути чи отрути,
Прощань не треба, довгих і нудних.
Згадаєм ту дорогу, щоб забути.
Квитка нехай розірве провідник...
Зітри мій номер, напиши: я зник.

Б’ється берег об жовті хвилі,
Позирає на жовтий місяць,
Море чайкою тихо квилить
І собі не знаходить місця.
І лягають хвилі на берег,
Ніби перші листки осінні,
Годі вже, не треба істерик.
Ти ж стихія. А значить – сильне.

... лови мене, мій світе! О, лови!
В кублі – пташина, у норі – лисиця.
До кого Сину Людському проситься?
До кого йтиме Постать сяйнолиця?
Нема де ні молити, ні молиться.
Нема де прихилити голови.

... о, плинь до мене, благовісте, плинь!
По зáсвіти розливано теплінь,
По горню білину, по персть, по глину,
По плодь солодку, гіркоту полинну,
По літепло, по вінця часоплину...
О, плинь до мене, благовісте, плинь!

Теплінь у світі. Господи, лишень
Хай не зникає цей безокрай синій,
Цей сад молінь, і злагоди, і скиній.
... лиши мені леліточку на глоді,
Лиши мені ці спалахи вишéнь,
Повеликодню тишу – й годі, годі...


10 квітня 2009 р., Київ

Засмітили, як полова, наш язик чужі слова!
Вже труси не будюгови, вже башка - не голова!
Памперс, олбі, тампакс, снікерс, з сим ся звикли ми давно,
И п‘єме заморський лікер, а не рудьньоє вино.

Та й п‘єме го із стакана, а не просто з погара!
Вже не курва - ай путана, в неї отвір - не діра.
Легіня же не по-руськи обозвали - джентельмен,
В ногавіцьох замість пуцьки, джентельмени носять хрен.

Курті гаті то є шорти, а без гатю - то є "ню".
Не повірете, до чорта, хрю-ю-юша кажут на свиню.
Цицьколайбик - то є ліфчик, а маржина - то є скот.
Намащений мастьоу хлібчик, не хоть што - ай бутерброд!

Вже не тягнуть гроші з жеба - хаплют бакси з портмоне.
Може так воно і треба - най прогрес нас не мене!
Може так воно май файно, і най клеється ги клей.
Замість фрази "добре, айно", говорити - "yes, ok".

Най узнают всі народи, руснаки - не простаки!
Не лиш ліс у нас і води, ай усякі язики!
Ей, як зайдеме в Європу, я тя имлю, не забуть,
Не за задницю - за попу, не за цицьку - а за грудь!

Уповім на шури-мури "дєре_бе_на_рекоме"!
До високої культури різко ми досягнеме!
Так високо, што й недовер камінь в нас який герой!
З сим кончаю, все! game over! бісонь латашро! агой!

2004

Якби дустав я мало власти,
То всьо змінив би'м на землі.
Лишúлися б цигани красти,
Лишúли б пити москалі.

Бика не мучив би іспанець,
А здав на мнясокомбінат,
Забув про мафію йтальянець,
Француз — забув би про розврат.

Естонці би дустали крила,
В’єтнамці — мало пудросли,
Корейці очі би розкрили,
А чукчі — в інститут пушли.

Араб — любив би солонину,
Юдак би — не шпекуловав,
Забув би німець дисципліну,
Згадав за неї югослав.

Май мало чехи б пиво пили,
Помив би з милом ся монгол,
І накінець би ся навчили
Мадяри грати у футбол!

Американці позад нафти
Не починали би войну,
І русини, як аргонавти,
Не йшли за щастям в чужину.

І українець би на части
Державу дерти перестав!
На жаль, не маю тілько власти!
А правда, добре, кіть би'м мав?

2004

У панотця розбита іномарка,
Боляща жінка, «барышни» - доньки.
Ну як тут, браття, не зламати карку!
Добудувати б храм, та… за які?!

Дружині – ліки, донькам заміж треба!
І вчора знов наснився Назарет,
Та копійчані та не часті треби
Родинний не наповнюють бюджет.

З парафіян – самі діди та бабці,
Ще й комуніст місцевий голова.
Почасти, хоч взувайся в білі капці,
Бо ти їм Слово, а від них – слова.

Зате в райцентрі друг – тамтешній ребе.
Жахаються: «Єврей! Та ще й равин!»
Та до Митрополита – як до неба,
А друг – є друг. І він такий один.

«І Бог Один! – зійшлись, - Хоча і множать
Його Ім’я… Морока голові!»
Живуть – як вийде, моляться – як можуть
За грішні душі – інші та свої.

На скін зими пишу собі листи.
Ретельно. Без зворотної адреси.
Про те, що і Париж не вартий меси,
і Рим давно розграбував не ти.

В містах нових будуються дахи
все ближче до неголеного неба,
навшпиньки, коли виникне потреба,
до нього доторкнуться дітлахи.

Ці вулиці, широкі і прямі,
вже не зміять провулків,
ненароком
підлога площ розмінюється кроком,
а стеля вся у дротянім ярмі.

Тягучим і підступним «тет-а-тет»
кав’ярні поять,
спокоєм хвилинним,
як жаль, що моїх дощечок із глини
не передасть місцевий Інтернет.

Лиш тільки пізно вранці,
по весні,
поштар будильником загримає у двері
і так банально,
нишком,
на папері -
дві жмені літер висипле мені…

ПОНЕДIЛОК
Погiдний день. Єpусалим. Теpаса Башти Антонія – резиденції Прокуратора Юдеї
ПИЛАТ (подумки):
Густа, мов мед, розкошлана нудьга
солодкою смолою pозтеклась
по палубi, по веслах, по вiтpилах
моєї долi. Спpитноpукi Паpки
облишили свою куделю пpясти -
спинився час, застиг i занiмiв.
(помiтивши Пеpекладача)
Iз чим сьогоднi, Клавдiю?
K.:
Уpанцi
на площi, коло Хpаму, вбили Кая -
леґiонеpа п’ятої коґоpти.
ПИЛАТ:
Як pозвивавсь сей пpикpий iнцидент?
K.:
Веpтав вiд дiвки.
Хтось pозсипав гpошi.
Нагнувся - пеpеpiзали гоpлянку.
ПИЛАТ:
Знайшли?
К.:
Шукають.
ПИЛАТ:
Хто pозсипав гpошi?
К.:
Там бешкет учинив один пpочанин.
Бичем мотузяним повиганяв iз Хpаму
мiняльникiв, i пpодавцiв худоби
жеpтовної. Пеpевеpтав столи.
Гукав, щоб не pобили тоpговища
з оселi його батька.
ПИЛАТ:
Батька, кажеш?
К.:
Такi слова казав той чоловiк.
ПИЛАТ:
I що стоpожа хpамова?
К.:
Не смiли
його спинити, бо мiська голота
за ним гоpою.
ПИЛАТ:
Ще один пpоpок?
К.:
Де б не з’явився - пpостолюду тлум.
Шум, гамip, галас, тиснява й задуха.
Стаpцi, калiки... Кажуть, що лiкує
важкi недуги: пpанцi, золотуху,
pозслаблених iз ложа пiдiймає,
нiмим язик pозв’язує. Слiпим
веpтає зip... Подейкують, що навiть
iз того свiту... Меpтвих воскрешає.
ПИЛАТ:
I хто ж вiн є, сей пpиятель Хаpонiв?
К.:
Син теслi, з Назаpету.
ПИЛАТ:
Вiдколи
у Мiстi? Як сюди потpапив?
К.:
Пiд вечip, вчоpа, веpхи на ослi.
У супpоводi учнiв. На чолi
юpби pоззяв, що гучно величали
його Цаpем Iзpаїлю.
ПИЛАТ:
Пpо це
намiсник Кесаpя останнiм
дiзнається?
К.:
Я думав... Я гадав... Цаp - на ослi...
Так i осел позичений, здається.
ПИЛАТ:
Мiй доpогий Коpнелiю! Пpо все
детально: вiк, pодина, статки.
Найближчi дpузi. Воpоги. Видатки.
Що їсть. Чи п’є. Чим дихає. Чим снить.
Чого навчає. Миттю, час летить!
(Пеpекладач виходить)
ПИЛАТ :
Не маpно кажуть, що у кожнiм кpаї
свої звичаї. У геpманськiй пущi,
на пiвнiч, пiвдень, захiд чи на схiд
скачи хоч тиждень, i нiде не стpiнеш
фiлософа, пpоpока чи поета -
лише ватаги ваpваpiв. А тут,
у сiй нiкчемнiй подобизнi Pиму -
Синедpiон та Ipод... Та й сади
Академа тут щедpо плодоносять.
.................................
.................................
.................................
Читати далі

Вертаю додому,
мене зачекалася слива,
вдивляється в шибку,
аби розпочати розмову
про те, що мій сад
оминула опівночі злива,
а модниця осінь
придбала шикарні обнови.

Ми з нею однолітки,
немолоді та зелені.
Як вірний сповідник
до сливи присунуся близько,
і випишу болі
у нібито вдалім катрені,
вона ж, мов беретом
прикриється сонячним диском.

„Я маю турботу—
заплаче і схилиться віттям
на плечі, немовби скорилася
долі найгіршій,
—візьми мої ягоди,
вирости до повноліття,
нехай би тобі послужили
чорнилом для віршів”.

А я неуважний слухач
і довіри не варта,
пригадую, що віднесла
парасолю в майстерню,
бо зливу синоптики
пообіцяли на завтра,
і завтра додому піду
між фронти атмосферні.