ми двійко малят що злякалися блискавки-грому
залізли під ковдру там темно там тісно там так:
немає моєї карети твоєї корони
ти ніжний ти рідний на дотик на запах на смак


ми ділимо дощ небезпеку і ліжко і літо
і ти не король не плейбой ми маленькі і вперті
і мами далеко і наші подружжя і діти
так тихо так тісно так хороше наче це смерть

Повний місяць, як німб зійшов,
Зорі сяяли, ніби вмиті.
Говорили ми ні про що
І мовчали про все на світі.

З долі виткано килими
І розмашисто, і просторо.
Наче листя торішнє ми –
Листя вицвіле, аж прозоре.

Як повірили – то збулось:
Що у лютому – не у травні.
Ми відкрилися навстіж і ось –
Нам потрібні замки і ставні,

Штиль і тиша, покора трав,
Сни у плавному хороводі,
У які захотів – узяв,
Не схотів – залишив, та й годі.

І до кого молити, щоб –
Переграти усі фінали?
…Говорили ми ні про що,
І про те, що було, мовчали…

Відцвіли і яблуні, і вишні,
Відцвіли, і вже дали плоди,
А між нами – той же простір тиші,
Ніби шар холодної води.

А між нами – і весна, і літо,
І, можливо, осінь і зима,
Спокій, перемелений на вітер,
Сонце, в яке визріла пітьма.

А між нами так всього багато,
І вода, можливо, збереже
Те усе, що не перемовчати,
І на берег той не докричати,
І в душі не втримати уже.

Опалена трава і вохра неба:
край неба поле - мідне, наче гріш.
Арфістки-зорі не почули зливи,
а дві волошки не пішли під ніж.
Провинне слово витримати треба:
у житі літ антракти золоті
питатимуться Господа і меду
про руки сонця, про серпи земні.
Бо даль у герці - грецька колісниця,
кульбаб очіпки збиті при межі...
Лише убрана в синє вільна жінка
нам оддарує світ на спориші.

2010

Маестро, ваш вихід!
Прожектори,
очі
Засліплюють,
дивляться,
рвуть.
Беззахисність сили,
Невиспаність ночі
І думка,
що б"ється, як ртуть!
Таланту замало,
якщо він великий, -
Потрібно іще талану.
Так хочеться виспівать душу у крику,
Змішати вина й полину!
ПолИну! Душею полИну у гори,
У небо, у сонце, у Вся!
І срібною тінню колишеться в морі
Русалки зелена коса...
-Маестро,
ваш вихід!

Мій любий привиде, ти знову втік…
Лукаві сутінки старого Замку...
Ще й небо з-під примружених повік
Каміння засльозило наостанку.

В замшілім дворику стою одна,
До непристойності твоя. Одначе,
Між нами – ірреальності стіна
І купа непридуманих означень.

А ще – хитросплетіння двох начал
У безтілесних ігрищах фантазій.
Піду... Вже розум тричі прокричав –
Заждалися проблеми довгов’язі.

p.s.
Мій любий привиде, лиш не переч,
Ми справжніми не будемо ніколи...
Коли ж я зникну, справдивши предтеч, -
Згадай єство моє – невинно голе.
2010

Мереживо

Чую, від серця
Хвилі мої попливли
З вітром попутнім.

Думкою лину
Стрімко униз по Дніпру
У Чорне море.

Там десь на березі ти
Ніженьки миєш.
Хвилі мережки вплетуть
Сукні з подолу.

Сірий В.

Щоби цілунок смаку раю
Не спопелив мене живцем,
Я штир заземлення стромляю
У лона чорнозем.

Закони правильні природи,
Понад усе - контакт у них
І чим тугіше штир заходить
Тим шансів менше в лих.

Розряд побляк у надрах знади,
Віддавшись спокою в полон,
На білосніжнім простирадлі
Нас обіймає сон.




Пародія

Колайдер що? Он штир – то діло!
Зніма проблеми всі підряд…
І як хоч трішки закортіло,
Я заземляю, і – розряд!

Шанують інструмент в народі,
Але непросто все, на жаль.
Бо для заземлення в природі
Штирю потрібна ще нейтраль.

Та він – надійний ключ до раю:
Тугий контакт – і є Едем!
Отак роками заземляю
Благословенний чорнозем…

7.07.2010

Не ў аднэй толькі нашай душы
Зерне ёсць хараства —
Аб ім казку складае ў цішы
Колас нівы, трава.
Не ў адным толькі сэрцы людзей
Іскра праўды гарыць —
Аб ёй песню пяе салавей,
Аб ёй рэчка журчыць.
У той песні, шырокай, як свет,
Чутны ветры і гром.
Дык прымі ж ты прывет,
Свет бязмежны - мой дом.

Пощо тобі ці гони і дощі,
Коли зернина колос не пізнає?
Не ангел - совість справа на плечі
Ще яничаром пошепки облає.

Хто віда: ти перевертень чи вовк?
А глянеш - звиду начебто людина...
Я вірю, що, хоч ангел твій замовк,
Та совість є. Принаймні, совістина.

І пам"ять є. Згадаєш, як назвавсь,
Бо не дозволить всує загубитись
Недільний дзвін, що злому не пручавсь,
Але й себе не дався приручити.

Струси того, на лівому плечі.
Не продавай сумління за дукати.
Ти маєш гони, брате, і дощі.
Зернина - в серці. Спробуй пошукати.
2008

вона любила мене роздягати
вона робила це дуже повільно
я залишаю собі на згадку
запах волосся і шрамів лінії

сльози вокзалів і крик автобусів
мокре повітря дощем прошите
більше вона у мені не втопиться
я роздягаюсь сама і швидко

Ми з тобою мучимось в недосяжній близькості,
То навік розлучимось у черговий раз,
А в розлуці зустрічі просимо, як милості,
Щоб дійти від любощів до сліпих образ.

Ми з тобою - береги, що ніяк не стрінуться.
Неширока річенька, та стрімка вода.
А від річки береги теж ніде не дінуться,
І не дочекаються кладки чи містка.

Долею-недолею кинуті, занедбані,
В щасті не зупинимось, смутку не збагнем.
На любов розлучені, на біду поєднані.
Два самотніх дерева
під одним дощем...

- Про що ти думаєш, о чоловічку?
Буває ж бо ти думаєш? Про що?
О, певно, не про зоресяйну нічку
і не про гарну на своїй спідничку -
про недосяжне, ясно, не будь-що?
Вино ж не випите, дружина поряд, -
невже про гроші, і туманну даль?
О де ж таємно бродить мужній погляд,
в якому неземна живе печаль?

- Ах Донно,
темно на серцях і боязливо,
у зорі лицарів сьогоднішніх юга
і ваші очі через це проймає злива -
вам жаль епоху, що, розсудливо примхлива,
так сумно ніжилась у таїні гріха?
Та киньте ви місця піжонів і брехливців,
махніть в Мукачево, чи Жашків – день шляху
і ви натрапите, як сарна на мисливців,
на долю, Донно, що не відає страху.

Хоча:
Жінки, вино, і кроки Командора
лише початки марева років.
Є для всього продовження - з учора
у майбуття, та й хто би не хотів
пройти потойбіч звичних відчуттів,
де також яв, а не уява хвора -
я був там з вами, Донно, уві сні -
у смазі літа ви літали гола,
пригадуєте - ранком, навесні:
Венеція, Палаццо, баркарола...

Що несподівано згадалося мені,
і так виразно. А тепер ось і не знаю,
чи повторити це можливо чи ж бо ні
в тілесному, в якому тільки дрібки раю,
украй короткі миті для чоловіків.
От і задумався я, Донно, і гадаю,
чи зупинити час в коханні хто зумів?
А ось в любові - інша річ, на цім змовкаю,
бо ж із любов'ю головне, те що без слів.

Сновид розгублені блукання
Безбаш усталених світах –
Шукали в стумі душ єднання,
В капшук складали розпач-страх.

В тенетах Нету павутиння
Завій навіяв віщий Вій:
Емейлів, асьок сокотіння
В очах примар – незбутніх мрій.

Їм би зустрітися в реалі,
Торкнути рук оспалий крик,
Низати бутності коралі
Намиста долі, Святовит.

Низів вертати вже не хтіли,
Верхів здійняти не могли…
В балясах Мамби животіли,
А, хто їх знає, чи, й – були?..

Розлито на полі скрипку -
цвіркун заспівав у світі.
Украли ромашки плаття
та пальці мої тендітні.
Де коні-тумани бродять,
солодка землі вуздечка.
Стискається небо біля
калинового сердечка.
У чалому серпні зорі
відгадує тільки осінь,
запрошує в дім до світла
і серце востаннє просить.

2010

*
Жаркі сутінки виснуть.
Марить зливою місто.
Проминула весна,
а мені на одно:
крізь удачливі роки
обертаюсь на кроки
ваших звабливих ніжок, -
- Ми знайомі?
- Давно...

*
О, французькі - з утіх
тонкоткані і стоми,
і в панчохах густих,
наче голі завжди.
Їхні мрії безсонні
до світанку гортати
здатен я і сьогодні,
можу й завтра,
- Зажди...

*
У самотнім танго
нестерпимо відкриті -
гострошпилі латинські
павутинку плетуть.
Срібними ланцюжками
над стопами повиті,
мить і несамовиті,
а корити – забудь!..

*
І, забувши усе,
на вечірній готель
середмістям гетер
плину, наче крізь ель.
Зблизу груди і спини,
ніжки з вікон машини,
як фрагменти картини,
де й панель - акварель.

*
Де оті, скандинавські,
з голубим візерунком
тонко-звабливих жилок, -
небезпечно меткі.
О, професіоналки,
Камасутра і ринок -
кожна вища розпусти,
але спершу плати.

*
І з льодком на устах
у дрімотних кріслах,
вкупі з "Lady in Red",
Львів розморено тяг
каву з бренді;
в руках
папіроса.
П'янка,
наче квіти вода,
ненаситність гойда
горді ніжки іспанські:
в мушках-крапочках, - в танці
здатні до безрозсудства,
о, примхливі коханці.

Через всі свої роки,
обертаюсь на кроки
загадкові жіночі -
у наснажені ночі...


1997

Не считай мои звезды, блеснувшие на потолке.
Ты собьешься. Устанешь, хоть небо их не зажигало…
И тускнеющим взглядом (прошу) не расспрашивай: «С кем?...
Я их целую вечность когда-то сама рисовала…

Ты мне нужен без них. Без искусственных отблесков лун,
Что четвертые сутки опять… переходят на убыль…
Чья-то звездная жизнь. Математика… Маятник-врун…
Измеряет любовь. Колебания наши - ему бы…

Дотянуться до точек, бледнеющих N-тью раз.
Вдруг подумать о ландышах, видя пространства немые…
Ты мне нужен один. Ограничено время у нас...
Мы, как вёсны: секундно зацветшие и молодые...
2010 год

Моя Вкраїно! Де ти є сьогодні?
Хто рве тебе і топче повсякчас?
Як ті круки, як ворони голодні,
Клюють тебе хохли в огненний час.

Чия ж то мить предсмертная настала –
Твоя чи, може, навісних катів?
На моровім бенкеті ти застала
Завзятих тарапуньок-штепселів.

Чи на бенкеті, а чи в тій програмі,
У танцювальній, в політичнім шоу,
Або у малограмотній рекламі?...
Звикаймо до обох державних мов!

Це звичка чи традиція підлоти –
Хабароподаяніє катам?
Народної позбутись нам дрімоти
Давно пора. Бо хура й досі – там...

2009

Не кликала...Та, все ж, не проганяла.
З усіх чужих я прийняла - Тебе.
Чи світ кудись навпомацки жене,
Чи я програла?

Чи там не кличуть?.. Все таке як дим -
Тихесенько між шпарки вислизає.
Я десь глибоко знала - "нас" немає!
Та менше з тим...

Обійду біль. Кому ж брехать в душі?
Коли усе збувається до ноти.
І не потрібні показові цноти
Та й ці вірші...

Гуде життя. Чомусь щораз не в такт.
Красиво граю вигадане щастя.
Тоді ж я думала, що все забути вдастьця -
Тепер не знаю як...

Є тільки дощ - патетика і гвалт -
Єдина справжність : мокре і прозоре .
Безсонне місто , мов північне море .
Човни чобіт , важкі вітрила пальт .


Є тільки дощ - розбурханий , як біль ,
Пульсує він у рівчаках і скронях .
Лице ярила , ніби в'ялий сонях ,
Змивають хмари посірілих хвиль .


Є тільки дощ - безмежжя , глибина -
Ота печаль до відчаю , до вірша .
І кожна ніч найдовша , найгустіша .
І на зірках - морозів сивина .


Є тільки ми - загублені в світах ,
Де трави чорні , де піски солоні ,
Де ти - лиш крапля у моїй долоні ,
Де я - лиш крапля на твоїх вустах .

2007 р .

Зустрілись на перетині сторіч .
Пелюстки снігу , мов у серпні зорі ,
Зривались з неба в сутінки , калюжі .
На мокрих шибках в'яли білі ружі .
І ліхтарі , як колонада свіч ,
Схилялися в язичницькій покорі ,


Тонули в тиші вистиглих думок ,
Чоло котилось на іржаві груди ,
Здригалися від дихання , від руху .
І гілка , схожа на пошерхлу руку ,
Сварилась пальцем . Тамували крок
У позачассі заблукалі люди .


Зустрілись . Ще дороги пахли сіном .
У кризі мертвий промінь бовванів ,
Неначе айстра , висохла в альбомі .
Світ підкорився холоду і втомі .
І місяць перестиглим апельсином
Тремтів у чорних лапах кажанів .


Поволі кожен дотик відболів
Тисячоліття тому . Площі , зали .
Жалем суцільним вквітчаний перон -
В минулому ... Лиш віхоли полон .
У ньому тіні відбринілих слів
Сьогодні раптом стрілись . Ми мовчали .

2006 р .

Безумовні рефлексії стильного літа...
А торік ми здавалися ледве знайомими...
І гіркої ж настоянки вдосталь налито!
А так солодко - вилиці зводить судомою.
Суміш: болю три чверті - на чверть аспірину
Безконтрольно, свавільно сама собі випишу.
Гран мерсі, познайомились. Аж на хвилину
Стала трохи дурніша і талановитіша.
Ні, не смутком самотнім, не хлібом єдиним
І не навпіл роздертим строкатим метеликом,
А рожевими вежами в мареві димнім
І панічним життям на порозі істерики -
швидкоплинним.То як, не пора вже, панове,
Потихеньку знайомитися з шавасаною?
Що натерте до блиску - ще зійде за нове.
Я в наступнім житті буду знов тою самою.

Старий рояль у чорному костюмі
Ще пам’ятає Баха і Бізе,
За півстоліття пальці не забули
Знайомі клавіші зі скрипом ноти ре.
Концерти джазу, пиво, дим сигари -
Старий рояль у серці береже,
І як любив дуети під гітару,
І скрип знайомий тої ж ноти ре.
Ніхто тепер не грає на роялі,
Заснули звуки Баха і Бізе,
І тільки клавіша четвертої октави
Скрипить і западає в ноті ре.

2010

Небо квітневі викреслюють птиці,
Стиха на лиця ляга непроглядь
Двом, що при сутінках в кухні сидять,
У позатáєній Київ-столиці,

Й ніби чаклують... А дійсність всесильна
Не визнає ані слів, ні зусиль.
Їй ні до чого тюрма пересильна,
Смерть, і рядок, і якийсь там Василь.

Бáйдуже їй… Але стиха говорять.
Дихає дійсність за вікнами поряд.
Бог він на боці яких батальйонів?
Спокій мільйонів… Тиша мільйонів…

Спалахую, мов зірка чебрецю...
Бджола несе медок і карий спокій.
Дощі догнали вкрадену струну:
спинили краплі, стали, наче спомин.
У цьому літі вище тільки даль:
хтось отче витче золотом у рурах.
То Божий день - утомлений Пілат,
з Христом, розіпнутий на грудях.
Льняна душа, Нерукотворний Спас,
вінчальні липи, небо жовтобоке...
День помолився, втомлено погас...
Церкви лишилися голубоокі.

2010

осінь пора золотих фараонів
з першого дня що ступає на землю
мріє про те як себе похоронить
кидає смертні прикраси на зелень

легко мов натяк лоскоче у носі
амброю з тиші й гарячого листя
гарною хоче померти ця осінь
штучна принадлива золотолиця

днів стає менше а збори тривають
їй урочистість потрібна і спокій
міряють час намистини криваві
осінь воліє чекати аж поки

в тишу і вечір не кваплячись вийдем
щоб піраміди із листя палити
в небо підуть бородаті і димні
душі дерев без жалю і молитви

2009

Ні сонця, ні дощу ... Весна недужих.
Еней помер в Лавінії обіймах.
І Рим помре. І гине в плоті війнах
вовчиці дух, холодний і байдужий.

І снів нема. Лиш марево видінь
Туманних днів під Рейном в теплих норах...
І душі огортає мерзлий морок
На рабство із десяток поколінь.

Не наш, не світ... Ракшаси і кентаври,
син Пендрагона, Зігфрід, тінь у брід...
Закінчує крайнеба шлях болід -
і Атлантида - мрією про завтра.

21.06. 2010

Дозвольте ґречно запросити пані
На вальсу тур, на танці на вулкані!
Погомоніти на краю безодні
Під випари знайомі сірководню.

Які сейсмологи?! До біса обережність!
Ми відсвяткуємо на славу незалежність!
То не біда, що магма з тріщин й спека,
Вулкан – то є основи нацбезпеки!

Із українських є усталених традицій
Самим собі плодити контрадикцій!
Та треба Богу всім разом молитись,
Що дав нам на вулкані оселитись.

Вибагливі парфуми, дами й шати,
Бармени навчені, їм звично готувати
Коктейль міцний забійний зради й злуки.
Збивайте, пані, в польці закаблуки!

Глядіть, – не мешти, – з крокодила туфлі,
Так файно гарбузи ростуть на туфі,
На схилах моцно заплітаються томати –
То наш вулкан! Ходімте, пані, спати!

На схилах цих ми здавна будували,
Змуровані підвалини й підвали,
Спинаються у небо кам’яниці,
Якого ж дідька, пані, Вам не спиться?

Тут пуп землі, тут осередок націй,
Приймає дідич шквал конґратуляцій,
Будує майбуття, будує дачу,
Тут круглий рік в струмку вода гаряча.

І лише самість миршава і квола,
У випарах ядучих захолола,
Хоч так на здатність жити зазіхала…
На лаві, пані, файно смажить сало!

Не оступитись тільки б. Обережно!
Навіщо в пресі кричите Ви так бентежно?
Не бійня ж, не якась там гекатомба,
То лиш маленька вулканічна бомба.

Сусіди нам Росія і Європа
То най туди стікає лава й попіл,
А ми міняємо під вітром часу галси
І знов кружляємо у політичнім вальсі.

Святкуємо паради й ювілеї.
Гуляй, братва! Останній день Помпеї!
Можливо і не прийде час спитати
Допоки лава нам дає кружляти?

Ми ж не поети, пані, – комерсанти,
Знічев’я патичком у жерлі копирсати
Ви хочете? То, мабуть є неґречно,
Зиск не приносить, не на часі, недоречно.

Ми, любочко, такі втнемо закони –
Тут не вулкани будуть – терикони!
Навзамін цього непокірного народу
Не нація, не рід, а шлак й порода!

Щоб наша дурість висилась горою
На кшталт фурункула, пардон, чи геморою.
Болячки ті лікуються одвічно
Лиш хірургічно.
16.06.2010

Душа покидала тіло
У вічність - за кроком крок,
Повітря останній ковток,
Лиш губи пошерхлі просили.

Хоч руки ще все не зробили,
Проте без жалю, без тривог
Душа покидала тіло,
У вічність - за кроком крок.

А лікар намотував вміло
Надії останній виток,
Та Смерть відпустила курок,
Зіниці без руху застили...
Душа покидала тіло,
Злітаючи ввись, до зірок...

(ABba abAB abbaA b)

23.06.2010р.

Чом травичка мокра?
Звідки ці сліди?
Це ж бо щойно Дощик
Прибігав сюди!

Грався у садочку
Жмурки з вітерцем.
Смакував у кроні
Вишеньки тихцем.

На старій орелі
Мрійно посидів
І вербиці кіску
Жартома розплів.

Квітоньці-ромашці
Казку нашептав...
Ще почапав трохи
Босим поміж трав –

Та й подавсь додому,
В небо навпростець
Милий, невгамовний
Дощик-пустунець.
2010

те, що втрачено, – страчене
страчене спить в землі
мертвим – тільки пробачити
гніву – тільки зомліть

двоє хрестів опівночі:
жде мене мовчки страж –
крик би почути півнячий! –
власний найбільший страх

потиск руки – витримую
погляд – мов ніж пройшов
дяка тепер – від сильної
мудрої наче Йов

2008

Жаб"ячі оркестри..сни..латаття..-
Дивовижа місячних ночей..
Ти своє,росою шите, плаття
Кинула..невинно.. за плече..

Білих лілій спалахи божисті..
Стежечки обірвана струна..
Згублене коралове намисто..
Перелитий келишок вина..

Музика панує над рікою..
Сивим німбом диригує Бог..
Любонько, прегарною такою
Ти ніколи не була.. либонь..

Там сузір"я знову перем"яті..
Диригент хлюпочеться в воді,
І стрибають жовті жабенята
По його безсмертній бороді..

Якщо ти станеш морем –
Не втечеш!
В моїх обіймах будеш бушувати…
Й вітри не вкрадуть
Почуттів прибій.

Ведмедиця в ранню днину
Дала синові корзину:
– Принеси-но, любий сину,
На обід сім’ї малини.
Тільки ж ти дивись, Михасю,
Щоб малина донеслася!

Назбирав малий Михасьо
Повний кошичок малини.
Дуже-дуже постарався –
І доніс аж половину!
2010

І ти колись відбудешся до дна,
і я пірну в глибини неодмінно.
А що між нами, в принципі, відмінне?
І ти чудний, і я така чудна...

І на одні несе нас на полюси,
чергує Південь Північчю по парним.
Що я твоєю стану - гадка марна,
а ти мені останнє віддаси...

Повільно просуваємося ми
життям, як океаном, по спіралі.
Кому - скарби на дні, кому - медалі,
кому не відхреститись від суми...

А чим чудних зустріне глибина?
Таких, як ми? Яким предивним дивом?
А, втім, яка різниця? – я щаслива
і ти щасливий, і, либонь, вона...

А ми могли б з тобою в лісі жити,
А ми б собі сушили чебреці,
По сонцю лаштували б наші ритми,
Чи по жукові на твоїй руці.

І ми б навчились дикий мед збирати,
І ми б уміли сіяти гриби,
І ми б собі змостили теплу хату
В цій тиші без асфальту і журби.

Я б запустив собі кошлаті вуса,
Куліш варив з джерельної води...
І щоб до міста не ходили буси,
Щоб тільки під вікном їжак ходив.

І ми були б спокійні та ласкаві,
І зайченя тулили б до щоки...
Та де б тоді я брав уранці каву?
Та де б тоді ти брала цигарки?..

Я залишив мобільний у машині
десь там внизу – де суєта суєт.
Побуду вільним трохи, на хвилину,
від слів чужих, надуманих прикмет,

від зазирань безцеремонних в душу,
від заздрісних нещиростей людських...
Я тут один. І доторкнутись мушу
до тиші трав обителей старих...

Цей монастир мою приймає сповідь.
Ми тільки вдвох, хоч місто поряд теж –
воно мене і завтра перекроїть
на будній лад, по своєму... авжеж...

Та зараз - мій вівтар. Моя хвилина.
Я тут, де трохи ближче до небес -
невмілою молитвою полину
до древніх нерозгаданих чудес...

Прекрасний сон побачив я -
Дитинство золоте...
Раділа матінка моя
(У неї син росте!)

Таким, як діти всі я ріс,
А мамі - кращий всіх...
Найкращі руки, очі, ніс,
Найкращий в світі сміх...

Прощались витівки мені,
Коли я пустував,
А мама плакала вві сні...
Я чув, але ще спав...

Прокинувсь... Мами вже нема!
Я вибіг на поріг:
" Матусю! Матінко! Ма - ма-а-а!
О як я не вберіг?"

Прекрасний сон побачив я -
Дитинство золоте...
Раділа матінка моя
(У неї син росте!)

Як і ти в моєму серці - в голові
помисли валентно не нові,

і все ті ж, у пристрасті, доріжки,
де згубили ми з тобою віжки,
заблудивши у хмільній одній главі.

Там і досі тягнуть птахи голосні,
як в обіймах ти, а ці ще й уві сні.

П’яну туфельку знімаю з ніжки,
жодні янголи ж не ходять пішки,
навісні мої обійми повесні.

А оголені тіла либонь і крам,
що лоскоче не одним лише вітрам.

О була б одна ти - то не смішки -
і Верхи зійшли би до крадіжки,
і тужила б зі святими сам на сам.

А зі мною-бо журитися не дам -
і не рай у нас, і я вже не Адам.

Для коханням обраної кішки
я немов оті летючі мишки -
до і після - краща рима для "сезам".

А що крапельку запізня ця любов,
після обійдеться без промов.

І лише душі гіркі горішки
забажають гіркоти келишків,
повернувши у сім’ю, як до основ.

2010

Літні ночі стають небезпечніші,
Я ненавиджу їх, м"яко кажучи.
А прогулянки Львовом - доречніші:
Місто Спогадів плаче, не танучи.



Місто Зустрічей з власними Мріями,
На стежинах сумної Реальності.
Де торкаєшся куполів віями,
Щоб зіниці у сон не ховалися.



Місто Спалахів серця байдужого,
Що ніколи за кимось не плакало.
Може й правда, що ми занедужали,
Може, дійсно не все добалакали.



Місто Здійснення незапланованих
І небачених досі Умовностей.
Місто Поглядів, щиро здивованих,
На межі між гріхами і совістю.



Місто Втеч із чийогось минулого
До майбутнього, також не власного.
Де кричать, що тебе вже забула я,
Де всміхаються тепло і заздрісно.



Місто Диму, як айсберг холодного,
Місто Часу, якого не зміряли.
Місто Лева - сумного й голодного,
Місто Спогадів, скроплених мріями.

Іди за мною… слід у слід… по пилу.
Пишу тобі тонку доріжку пряну
Медіною куркумового тіла,
Стежинами гарячого шафрану.

Читай мої таємні чари серцем:
Лише тобі розкрився ніжний лотос,
Лише тобі горить червоним перцем
Моїх цілунків полум’яний дотик.

Розплутуй в’язь… нехай письмо розкаже,
Як у вечірній розкоші пустелі,
На тканих шовком подушках оази
Скорю тебе легендами берберів.

Спою терпкúми пахощами шкіри,
Вже під чадрою не сховаю вроди,
І ти відчуєш в ароматах зíри
Як я всміхаюсь таїною сходу.

А вже як ніч проллє свої щедроти,
І сповістять про захід муедзини,
В собі не стримуй колір теракоту –
Нехай нуртує кров шаленим плином!

Тобі я стану пристрасті рікою.
Іди, коханий, слід у слід за мною.

[Пишу тобі магічні знаки... хною...]

А жизнь идет… Вне сказки, как-то мимо.
И Принц, что появляется в конце,
Возник в начале самой середины
С фальшивою улыбкой на лице.
Сюжет простой. Не я его писала,
И потому без лишней похвалы.
Я главного героя выбирала,
Но он не хочет сказки – лишь войны.
А я за руку с маленькой девчушкой
Иду за Принцем… Ноги жжет огнем.
И, плача, вдруг малышка мне на ушко:
Я больше не могу. Давай свернем.
И ласково поправив голубое
Изодранное платьице на ней,
Я ей сказала: солнышко, не стоит.
Ведь ты должна быть нас двоих сильней.
Она смолчала. Плакала, боялась,
Но за руку покорно шла со мной.
И все стучалась, - все еще стучалась
В то сердце, что носил в себе герой…
… Расстрел в упор. Чуть вздрогнув, зашаталась.
А что вояке сказки? НИПОЧЕМ!
Как страшно помнить то, как задыхалась
Моя Любовь. Мой ангел в голубом.

09.06.2010 г.

Бором блукає дрімота дуплава,
Лиже грабові стволи,
Хмизу зопрілого плісень корява
Марить цілунком золи.

Старт припинило підлісся грибами
В космос дерев і корчів,
Дим порохнавий сповзає ярами
До пересохлих ключів.

Гине на сонці пахуча отава,
Стихли шпаркі цвіркуни,
Дмухає огнивом вітру халява
В спину німої луни.

Дрібно тремтить при ріці подих лугу,
Тінню яріє мошка,
Вбрала болото в лискучу кольчугу
Доля засухи важка.

Роси, збираючись в гості вечірні,
Моляться синій журбі,
Ждуть краєвиди – приятелі вірні
Дух оживити в собі.

Місяць – молодик прошкрябує нігтем
Потай заобрійну млу,
Хоче за дня ще по небу пробігти,
Спеку розвіяти злу.

Жасминова тиша
Між нами лягла...
Я мрію колишу
Торканням крила...
Ти ловиш попутний
Міжзоряний бриз...
Між нами – півдумки
Падіння униз...

Жасминовий подих
Між нами тремтить...
Ховає в ніч погляд
Невинна блакить...
Відпущена варта
Таємних бажань...
Між нами...
чи варто...
... жасминова рань....
2010

На платівці - старі мелодії

На запясті - малюнок хни

Ти поводишся, наче злодії

Викрадаючи в мене сни



Не згадати пароль при запиті?

Не шукати нових розмов?

Ти малюєш на серці графіті

Please don't stop, моя люба, don't go...



Якось дивно усе відбувається

Якось дико без тебе онлайн

Всесвіт рухається, зупиняється

Всесвіт рветься під грюкіт Remmstein.



Наші зустрічі - щойно написані.

Наші відстані - примха богів,

Ти читаєш мене на відстані

В тихім затінку Київських днів...

Перших квітів зелені носики
витикаються вітер нюхати.
Натяглися проміння тросики
час по звичному колу рухати.

Сни розталого снігу тінями
у хмарини пухкі ховаються,
і шляхами небесно-синіми
до гніздечок птахи вертаються.

Розправляються вушка зéлені,
розтривожені сонця струнами,
і зеленому роду-племені
долю пише коріння рунами.

У степах особлива тиша є
сонмом звуків у спокій вплетена.
Вітер пахощі трав замішує
із безкрайністю над планетою.

Мою долю корінням сплутано
із корінням грози і травами.
Я прикута любові путами
до степів і річок з заплавами...

Яка густа я падаю в жасмин:
даю рукам його кадильні руки.
Вже жовті очі спалено в росі...
Це Дебюссі, його солодкі звуки.
Яка кретонна музики трава!
Униз пішли денцівки і цимбали.
Кущі кошлаті - правнуки джмеля;
квітки, як діти, в піжмурки зіграли.
А сонцесвіт до обрію стоїть:
густа зоря, планета вечоріє.
Якого світла хочеться тобі,
моя іконно вишита Маріє?
Якого листу і яких думок?
Густої тиші вичовгана стежка.
Ще дико пахне і сміється дощ.
Душа у ніч закинута, як верша.
Уже давно пішов дрібушки степ,
уже давно, до ноти, у долину.
Минувся світу срібний естрагон.
Як заклинання, пахощі жасмину.

2010

Мою весну засуджено до страти,
Я вирок виніс, я її і вб’ю.
Не допоможуть більше адвокати,
Це не солдат, захоплений в бою.
Моя весна напала віроломно,
Мені між ребер всунула ножа,
Тому був свідком хмурий місяць повний,
І щастя геть розбитого іржа.

На спомин квітку із труни беру,
Мою весну розстріляно в яру.

2010 р.

Пролившись стоголосо і столисто
Галонами вичавлюю раба
Навкруг – смітник, оте велике місто,
Де кров ледача і душа сліпа.

Уран в Вагах – озиме покоління,
Бліда жадоба влади на дурняк…
Поки жаги не проросло коріння
Задкуй, як рак, і не чекай відзнак.

Навчись літать, без марнословства й лоску
Творці – тверді й суворі мужики
Щоб на тисячоліттях, мов на воску,
Лишить відбиток власної руки.

2008

Як Вам живеться,
Сонячна Принцесо,
в похмурім світі, де панує дощ?
Лише учора
мріло тихе плесо,
а нині - вир.
Мов сотні потороч,
пливуть дерева,
вимиті під корінь
з покинутими гніздами.
Пливуть…
Де тішилися заводі прозорі, -
холодні буруни і каламуть…
Але цвітуть
для мене Ваші очі,
нестримним світлом
гріють небеса!
І голуби цілуються пророче:
у віщих зливах -
неземна Краса…

2010