Сокровище творчества
Как мудро сказал Авиценна,
Что для общения с людьми,
Нужно тропы проложить,
Добротой к душам и сердцам их .
Творческие клубы в интернете,
Создают гармонию, тепло, уют.
Поддержка, искренние слова,
Общение - в радость, позитив.
Благодарю, кто создал их.
Возможности каждому даны,
Свою душу и взгляд открыть.
Много нового, интересного,
Для себя здесь узнаешь,
Источник знаний, творчества,
Взгляды интересные,
Увлеченно их читаю,
Впечатляют, вдохновляют! 18.06.21

Скарбниця творчості
Як мудро сказав Авіценна,
Що для спілкування з людьми,
Потрібно стежки прокласти,
Добротою до душ і сердець їх.
Творчі клуби в інтернеті,
Створюють гармонію, тепло, затишок.
Підтримка, щирі слова,
Спілкування - в радість, позитив.
Дякую, хто створив їх.
Можливості кожному дані,
Свою душу і погляд відкрити.
Багато нового, цікавого,
Для себе тут дізнаєшся,
Джерело знань, творчості,
Погляди цікаві,
Захоплено їх читаю,
Вражають, надихають! 18.06.21

Де утікала із під ніг,
земля, що не тримала більше,
там, пройдених вітри доріг,
гасили гіркоту тих віршів.

Що надавали слАбих сил,
продовжити дорогу знову.
Про милість день іще просив, -
ніч притягла свої окови.

І, метушню прибравши ту,
ні, не сестра, але чаклунка.
Взамін на марноту пусту,
Потроїла мої рахунки.

Поїла очі та вуста,
росою дивного безсилля.
І безсоромна і проста
мені доламувала крила.


16-18.06.2023 року.

Не клич мене, я не прийду в нікуди.
Твій вечір простягає теплі руки,
І сутінки прядуть свій знаний кужіль,
Мов скреготом, в житті моїм, по бруку.

Не клич мене, я не прийду в нікуди.
У тебе ще світанків ціле поле.
Я виполю з душі той білий кукіль,
Що тягне живо соки, п*є із волі.

Не клич мене, я не прийду в нікуди.
Твоє кохання полум'я вже лиже.
І припікає гАряче облуда,
Я по вогню не побіжу на лижвах.

Звичайно, не свята, гріхів доволі.
Важка чуттєво-розумова брама.
Довіку вже у просторі юдолі,
Не клич мене, не клич, прийду...думками.

Безцінна кава, зварена на двох.
Та ще коли готується по черзі.
Бо той заварить, хто проснеться першим,
Й підсмаченим турботою еспресо
Застелить аромату ніжний шовк .

Безцінна кава у твоїй руці
У переході ранку напівсоннім,
Що хлюпнув першу тінь на підвіконня.
Не просто чашка та напоєм повна-
В долоні то не бризки- промінці.

і тиша знов
довічна
чи не вічна
на мить лишень
на день
чи на добу
чому мені не солодко з тобою
а солоно і гірко , мов печаль
то наш назавжди друг
і побратим по крові
нещастя , гіркота і самота - то не лише слова
то наша доля
кохання наше
наші молитви...

навіщо тиша
коли ж є бажання
до радощів
до терпких як вино
цілунків під проміннями Ярила
під сяйвом місяця і дрібки зірочок
навіщо гіркота
образи
смуток
коли є час для лагідних розмов
коли є час для таїнства зізнання
для пестощів словесних
і тепла

навіщо тиша
коли все жадає
гарматних пострілів
і грому
й блискавиць
щоби яскраво
яскравіш веселки
заграло барвами життя і сум
заляканий таким ось різноцвіттям
навіки щез
загинув в забутті
і тільки щастя
радісно й квапливо
життю удвох
віддали небеса...

2013 рік

Лежанка

Сам себе обійму
і засну на вузенькій лежанці

Теплий сон загорну
у безпечні шанці…

Ще не пізно піти на війну
та хоробрість моя у відставці…

Для чого тоді прокидатися вранці?

Олесь ПАСІЧНИЙ 2020 рік

Голод і спрага світ за очі лиса погнали
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся навпроти
Галузки тої, що була найнижче.
Розгін, стрибок...Здається, трохи вище,
А грона начебто заповзялися
Грать у «квача» із бідолашним лисом.
«Стривайте, кляті, я вас-таки дістану!»-
Вже не кричить – шипить із сил останніх.
Розгін, стрибок...Знову й знову...
Од спраги відібрало мову.
Одхекавсь лис та й каже винограду:
«Ти, мабуть, невимовно радий,
Що подолав мене в нерівній боротьбі.
Та все ж годиться знать тобі,
Що насправді було в мене на мислі:
Не їсти ягоди ці кислі,
А позривати ( бо ж усі червиві).
Щоб якнайдалі однесла їх злива!»

P.S.
Як огріхи свої ми визнавать не хочем,
На інших їх ми звалюєм охоче.

Спливає час, але не взмозі
Я позабути до цих пір
Старого клена при дорозі,
Яка впиралася в наш двір.
Лапате листя зеленіло
І шелестіло часом так,
Що соловей лише несміло
Йому підспівував у такт.
Бо комбінації тих звуків
Він повторить ніяк не міг, -
Лиш птаха з листям перегуки
Розвеселяли літа біг.
Щоденні їхні переспіви
Мене у творчий світ ввели
Отак, що юний літгуртківець
Діждавсь від старших похвали
За те, що словом описати
Зумів тоді уміло я,
Як листя спів дивакуватий
Дратує дуже солов’я.
18.06.23

Скляні скарби

На заході,
де табуни коней ночують під старими мостами,
а одинокі сіроманці проводжають поночах подорожніх,
завиваючи місячну пісню,
густий верболіз ховає блискучу мрію,
підвішену на найнижчій гілляці найвищого дерева.
Подібна до смарагду вона сяє,
відкидає на пагорби і серпантинні дороги
обнадієний промінь майбутнього,
вколює чужих і далеких
здогадом недосяжности.
Шматок зеленого скельця
над пучком золотого безсмертника
стереже привид минулого дівчинки
з голосом, подібним до музики вітру,
зі сміхом, подібним до дзенькоту скла,
досі живої,
досі живої.
І випурхують з-під дерев'яних хрестиків мертві пташки
між іржання та шум верболозу,
бо радісно вдома.

Гриць

Шляхом непротоптаним аж ген за край
між травами-травами дехто йде.
За пагорбом-пагорбом – тихий рай – сунична галявина.
А десь позад нього – гніздо лелек,
краєчок села завернув під ліс,
за водонапірною баштою сонце хилиться.
І згарище-згарище між суниць.
І далечі-далечі. І весна.
І він, що не вперше долає світ
від смерті до смерті.
Його пам'ятатимуть диваком.
Його забуватимуть тільки так.
Та вічність не раз ще закине додому
друга місцевих собак –
прозорого чоловіка.

Яфори

Кичеро, кичеро, що дивишся спантеличено
на село моє, як моє чоло,
зарости мене, кичеро, мов чумні тіла колись
соснами, ялівцями, ягоди до лиця мені,
зелений до тями, кажуть, як ліки серцеві.
Осьо мені, кичеро, випало на удачу
мати твою фотокартку, оспівувати розпачливо.
Ще б не забутися, кичеро, для чого це все було –
розлучилися аж навік.
Та ти мене згадуй, люба,
хоч за дня, а хоч вичером.

11-12.01.2022

На чернетці життя – лиця, яких не забути.
На віршах – шрами від олівця.
Боже, воздай кінця дням затяжної смути!

В руках мені мнуться послання янголів: не спасти!
В очах мені хтось запалює, попеліють їхні листи.
Почах дивний зв'язок, що викільчувався з сердець.
Боже, пам'яті та сподівання подай з другого боку кінець!
Боже пам'яті, покажи як маю тобі молитися!
Срібло спогаду рідшає від торкання руками пожадними.
Лик твій в сніжному небі сребристо до мене світиться.
Боже жадности, споможи загарбати, споможи!

Вже й зима розтягнулася тістом на чорному ґрунту деку,
аж ген далеко, тож спечи її!
Вже й замарений ліс нарядився до свят врочисто,
тож освяти!
Вже й ріка моя вперта втомилася на гору витоків плисти.
Боже чемности,
Боже милостивий,
відпусти!

10.01.2022

Цієї ночі білий пух
так обезкрилено кружляє
спіраллю янгольських доріг!
Лунає спів: якби він зміг!..
Луна є спільницею хору.
Щось, наче гавкіт, рветься з двору
і гасить свічку віри – дмух!
Аж яленіє в грудях ружа.

По небовиді – біла стужа
молочні ріки мілко лляє.
Лунає спів: вона чекає!..
Луна єство своє являє,
спіраллю сипле: ає... ає...
Та перетворює на сніг.
І вже, неначе повінь дужа,
до ранку не спиняє руху.

Лунає спів: бо небайдужа!..
І наскрізь серця проростає.

09.01.2022

А потім – місяць вийшов до ріки.
Зима сіяла, наче чиста діва.
І тільки два задумливі круки
тінь відкидали на просвіток зліва –
зі зграї часу вибились роки.

Промерзлі береги тримали світ
людини, що доходила до краю.
В зимовій річці відголосок раю
дзюрчав манливо оберемком літ,
квітуче право, мов правдивий квіт,
цим укладав людині до руки.

А два круки верталися у зграю.

04.01.2022

Подай мені сили, Господи, і спаси!
Я вкотре втікаю, страхи – мої дикі пси.
Спромоги подай, жеби стримати викрик: фас!
Виграти час.

Я – скуток уявного, закуток власних мрій.
В марунках, як в дрантищах. Господи, та не зрій
се пустище волі, зроби хоч би щось, зроби
зо свої раби!

Кущами крізь груди росте моя давня суть –
створив єси айстрову, та не во ймення рвуть
Твоє, о мій Господи, ці святотатські пси
квіту з роси.

Господи, воскреси!

04.01.2022

І здається мені...
Так, – здається мені!
Все здається мені, що так,
саме так на струні стрійні звуки
і звій-іній так на стіні...
Ійон!
Чи здається мені, а чи ні, а чи ні? –
Саме так помирає поезія!

24.12.2021

Линь
Огню
Кусає
Около
Мого
Одуру.
Тратяться
Искр
Вагони.

Коломотив!

23.12.2021

Напрочуд білим видався світанок
опісля чорних
снів.
Ширококрила птаха Ніч знялася з місця
так само різко, як з галузки перший сніг
важкою грудою впаде мені до ніг.
По тому –
дерев окістя
обгризе ранковий рух,
оближе подув днів, і наостанок
суха долоня усотає вись розталу
і вичавить в куточках спраглих віч.

Так вчасно виникають тільки зими –
безкровні панни з глеками молік.
Так щасно нині, наче й не обпік
раптовий сніг ще не опалі рими.

Так груднево,
наче повні очі життя.

03.12.2021

Тремтінням струн берези гілочки
скидають ноти, й кожна, нотабене, –
брунатна чирва в кутиках очей:
зверніть увагу, слухачі, на мене!

Триває піцикато вітру. Ніч.
А берег річки відгомін возносить
від хвиль води до хвиль тонких плечей,
в брунатні чирви-родимки. Й не досить,
усе не досить музики душі.

Тремтінням струн розгойдані вірші
дочки стихії та сестри живини.
Камінних берегів колінні згини...
Березові гілки плакучих віч...

Це музика для струнних і челести.
Це – шелести натури, вітру жести.
Це – провід стріч.

О кутики очей, стрясайте листя
до голих струн!

28.11.2021

Зірвалась з неба безйменна зірка
у листопадову темну ніч.
Так рветься долу сльоза прогіркла,
коли кохані не зводять віч
у мить прощання.

Зірвалась рання, відтак – невміло
всявала простір ефірним тілом.
Померкла з прикрості круговина.
Так меркне раптом чужа провина
за некохання.

Зірвалась зірка, та в мить падіння
хтось все ж нарік її – Неостання.

27.11.2021

Коли мені страшний наснився сон –
зминали мухи білий круг довіри,
де радіусно я і давній друг,
і де площинно діри, діри й діри,
тоді мені страшний наснився сон.

Коли у прірву падала моя
нагріта постіль й миттю холодніла,
та все, мов дзиґа, в просторі вертілась,
бо простір прірви підбивав їй ніжки, –
свідомість в прірву падала моя.

О мух нічних оскалені усмішки!
З комори снів не вигнати задух,
де я діаметрально й давній друг,
й периметр вкотре змінює фасон...

Давно забутий знову снився сон.

16.11.2021

"Один тільки мудрий північний вітер не міг знайти спокій"
З к/ф "Шоколад"

Осінь.
Ранок.
Пейзажна лірика.
З-понад ріки туман.
Дві ялини ялинно свої витинанки витнули.
Шлях шумливо шумить.
Буде вітряно –
розлиття передсвітніх ран.
Жінка в малиновому пальті увійшла у тло.
Кімната.
Вікно.
Поруч вікна – картина.
На картині – вікно і поруч вікна картина,
малинове полотно:
відступ в заобрій ліричної світу частини.
Буде оглушний день, – пророчить кавове дно.
Тиша й тиша стоять.
Фантастичні в східсонці ялини.

07.11.2021

Ой, поле, поле! Соняшник цвіте!
І я цвіту, упоєний красою.
Подвір'я, хата, нива - до ладу,
Коса дзвенить, окроплена росою.

Аж тут кацап! Підступний живолуп.
Коси замало. Тут потрібні танки.
Від перегару в хаті чорний клуб
Висить, аж полякалися собаки.

Та самогоном потруїв усіх:
(блідих поганок накришив у пійло).
Лежать, неначе дохлі карасі,
Солдатики. Оце потрібне діло.

Москвини - це не люди, а кати,
Убили всіх! Вагітну жінку, тестя...
Ціна свободи - смерть моїх братів,
Ціна неволі - зрада і безчестя.

17.06.2023р.

Вона тримала його за руку, аж раптом – в вересні випав сніг.
Отак буває, що й по людині одежа висить на звичнім місці.
По парі всього, горнят і ложок, лиш слід на біле самотньо ліг,
а в даль пригаслу ввіпнулись сосни, як в папірець запізнілі вісті.

Вона чекала його на ґанку. І так щоднини, і так щоранку.
Тороччя скубла з його ряднини. І так щоранку, і так щоднини.

06.11.2021

Розколює мої слова
на страх, на два
ця стіна навпроти.

А тоді – вишпортує, наче ядро горіха,
павзи втіху
тінь на стіні.

Уявися мені, далекий, чужий, забутий,
таким, яким був і бути
продовжуєш за стіною.

Руки її прикрашені хною.
Рукам моїм не збороти, ні,
передражників на стіні.

03.11.2021

Це блазень блазнює, міркує в голос,
Складає з літер слова та речення
З осколків любові, з дрібних осколків
Зшиває книгу свого приречення.
Він марить, вигадує, мудрагельствує,
Читає про велич, якої не випало
І далі продовжує жонглювати,
Жадаючи начисто загулюкати
Немов би маленьку дитину брязкальцем.
І йому вдається. Завжди вдається
Втягнути тебе до чорнильного світу
До звуків та символів недосконалої
Спроби озвучити алфавітом
Причинне минуле і все пояснити.
Чи зовсім, до слова, тобі не пояснювати.
Писати, наприклад, без всякого замислу
Про юність, про вічність, принади прекрасного,
Загинаючи пальці слова перелічувати
Підбивши подушку алюзій, метафори.
Але інтонації, о ці інтонації!
Чи не краще вже музика. Можливо музика
Нехай усе ще залежна від автора
Більше за слово потрібна за фарби та
Зможе безмовно тобі описати,
Відкривши для тебе хай крихту істини
Тебе ж самого. Нехай не безпристрасно.
Нехай не безпристрасно!
Нехай, що з того
Коли до слова ті кляті ноти
З часом здаються важкими, наче
Чавунні гирі. Чи краще сказати,
Як мушки замотані в павутину.
Він знову блазнює, міркує в голос,
Складає з літер слова та речення
З осколків любові, з дрібних осколків
Зшиває книгу свого приречення.
Він марить, вигадує, мудрагельствує,
Пише про велич, якої не випало
І далі продовжує жонглювати,
Жадаючи начисто загулюкати
Немов би маленьку дитину брязкальцем.
І йому вдається. Завжди вдається

11.06.2022

Маріуполь

Чи солодка шовковиця буде цим літом,
не від бджіл запилена, а від куль?..

Кістка в горлі…

Може кинутись слідом
за мільйонами жертв за красивий буй
і втопитись у ванні цілющим спокоєм?..

Десь там на Монмартрі, чи на Пікаділлі
шампань хтось ананасом прицмокує…

А в Маріуполі - обгорілі породіллі
після обстрілів іскандером
ховають малят у небесний плащ,
ще не вкрадений мародером…

Немає Маріуполя…

Плането – плач!


Олесь ПАСІЧНИЙ 2022 рік

Нарешті у «Майстерень»
відкрився перший з’їзд.
Раніше у цій справі
був, так сказати, піст.
Запрошення отримали
досвідчені майстри
і новачки завзяті,
також середняки.
Я трохи припізнився,
хоч поспішав, як міг, –
автобус наздогнати
я рейсовий не встиг.
Заходжу я у двері –
у залі сто стільців,
усі стоять порожні,
лиш зайнятий один.
На ньому бородатий
якийсь мужик сидить
і більш нема нікого,
з ким можна говорИть.
У нього я питаю:
– Де весь Парнаса цвіт?
А він відповідає:
– Він весь отут сидить.

12.06.2023

Виставка. Стіна. Полотно.
Сірий. Білий. Червоний.
Люди – голі
чаплі – білі
клюви – червоні
птахи крила розкрили
і наче падають
а люди – в горі
живі над мертвими
і горя – море.
Тоненькі смуги
червоної фарби.
Сумно і холодно.

15.06.2023

Дитинства загублений острів
Сьогодні наснився:
Гніздо височіє лелече
За теплим туманом,
Привітно біліє криниця,
Гукаючи в гості,
І чмихає хата димами
Із хлібної печі.

Завіса рожевим шифоном
Ховає ті далі .
Телятко шелепає пастись
У росяні трави.
І човник стоїть на причалі
Ляльок моїх повен-
Вони, синьоокі й картаві,
Зібрались до Казки.

А я обожнюю красу небесну,
Б-лакитні кольори і білі хмари.
В-еселку, дощ, його вологі фрески.
Г-абу зими, долини у туманах.
Ґ-аздиню осінь, у багрянці листя.
Д-ари землі - пшеницю й стигле жито.
Е-дем лісів, калинове намисто
Є-лей пахучий, груші соковиті.
Ж-агу в гаях пісенну солов*їну.
З-орю ранкову, зорепад серпневий.
Й -(І) вечір тихий, крила лебедині.
І сонця кулю в небі перкалевім.
Ї-жаченят у травах; смак зернини.
Й-мовірність урожаю у майбутнім.
К-расу лугів, шовкові пасовища.
Л-аванди море, зелень м*яти-рути.
М-агічну ночі загадковість, вітру свищик.
Н-ад плесом річки журавлину пісню.
О-рнаменти садів, кущі порічок.
П-речисті роси, гори живописні.
Р-івнини, схили, верб зелених стрічки.
С-вітанки з першим сяйвом променистим,
Т-анок бджолиних крилець і гудіння.
У-щелини, метеликів барвистість.
Ф-асет ставків, тополі шелестіння.
Х-вилястий Дніпр могутній, Чорне море.
Ц-икади спів дзвінкий, хрущів вишневих.
Ч-агарники тернові і простори.
Ш-ипи троянд, конвалії травневі.
Щ-едроти осені. Іти стернею.
Ь -
Ю-рбу зірок вночі золотоперих -
Я Україну всю люблю душею.

А мені чомусь не спиться
В ніч, як місяць в небі повний,
Мерехтять золотом зорі,
Сон утік далеко звідси.

Наче вдень так видно всюди,
Стихло все, дрімає тиша,
Місяць на траві залишив
Сяючу доріжку срібну.

Може втрапила у казку
Чи природи дивне царство?
Можу того і не знати
Та чомусь не можу спати.

2017 р.

ІНічого не буває випадково:
таємне явним іноді стає,
обожнюване віри додає,
талановите оживає знову
у ореолі слави і любові....
вороже заперечує моє.

ІІУсе ще доростаємо до Баха,
який на слух майбутнє уявляв,
таке як є. То не ловімо ґав.
Звикаємо до оргії, до жаху,
воюємо до немічі, до краху...
борг Якова визискує Ісав.

У лиходія – ні ума, ні серця,
то що йому мелодії кантат...
і Моцарта не чує акурат,
і поки арфа тарою здається,
у неї запакує оселедця,
у партитуру – сало і салат.

ІІІТак і моє завіє пізня осінь
і понесе зима в останню путь...

така у неї очевидна суть –
нікого не зігріє у дорозі.

А як не задубію на морозі,
мої сальєрі не переживуть.

06.2023

Музи мої –
пурпурові верхів'я далеких посадок,
іконні нахили голови,
нетривкі покривала осіннього інею,
що тануть під натиском черевиків,
намагнічені коси, стрімкі волосини,
що тільки їх і лови,
іскри від стиків
осамітнених душ, наче лопатей Мулен Руж
і випадкової стужі.
Чекають мене щоранку
вздовж напрямку: дім – робота.
Впізнають мене за наприсками квітковими.
На вулиці богомольців стоять оковані
гірляндами,
мовби для ешафота.

Не омину!
І ти, читачу,
шукай цих муз на вулиці свічок,
де й я незмінно ріжу вічність зламаним крилом.
Як відшукаєш – у рукав тобі заплачуть.
Відплатять
мовчанням-злом.

02.11.2021

Пісня про Азовсталь
+ + +
А… з о в с т а л ь ! А… з о в с т а л ь !

В тобі плавиться кров, а не сталь! Український народе – повстань!

А… з о в с т а л ь ! А… з о в с т а л ь !

Полк Азов має силу лева! Ми гартуємо волю сталеву!

А… з о в с т а л ь ! А… з о в с т а л ь !

Ми б’ємося із ворогом підлим - Хай накриється тазом мідним!

А… з о в с т а л ь ! А… з о в с т а л ь !

За будинок пологовий, за театр запаліть міріади свічок і ватр…

А… з о в с т а л ь ! А… з о в с т а л ь !

Леви виженуть орди русні і повернуться мрії у душі ясні!

А…з о в с т а л ь ! А…з о в с т а л ь !

Маріуполя серце заб’ється знов і ми підемо разом на моря зов…

А…з о в с т а л ь ! А…з о в с т а л ь !
Олесь ПАСІЧНИЙ
2023 рік

На верб'ї гаїчка.
Чи півперек свічка по ріці займеться сеї ночи,
а чи
виклює ми очи сіра птаха?
Паче до дощу готує вечір
вітер-бич –
шумовище в лозах.
Цить!
Не видно нич,
не стало місяцю моці.
Небесна шуя спить,
тільки у мому оці
мала гаїчка вишпортує цяточки,
як з воску ґніт,
хвостики чортенят,
би на ріку кидалися язички полум'я,
з мене – в світ,
рисками – з цят.

29.10.2021

Черешні з присмаком крові
Купують кацапські донни
Радіють у черзі корови
В Мелітополь зайшли гандони

Усе засрати й спалити
Лиш можуть ці сучі діти
Життя проміняти готові
На черешні з присмаком крові

(червень 2022)

Не треба нагород, відзнак величних,
Інакших я скарбів в житті не хочу.
Мені би тільки, чуєш, щоби – вічно,
Отак сміялись твої, мамо, очі..

Мені достатньо мрією горіти –
Допоки б'ється в грудях чуле серце.
І свої руки в других, рідних – гріти,
І завжди бути вдячною за все це..

Мені лише, хоч трішечки би стати,
Чуйнішою із іншими – віднині..
Щоби на ділі вчитись співчувати,
Чужій і близькій, будь-якій людині..

Мені би тільки слово не згубити,
Оте, кому́сь – потрібне і важливе.
І ним уміти віру воскресити –
Коли вона вже при́смерті, можливо..

Мені доволі, Боже, лише знати,
Що не даремним є життя моє це,
Що кожну мить я здатна цінувати ..
Оце і все .. Оце і все .. Здається ..

© Аня Тет

По хащам життєвого спліну
За нею повзло каяття.
Штовхало у згорблену спину,
Гортало сторінки життя.

Схилялась ще нижче додолу
Під натиском щемних думок,
Вплітала п'янку матіолу
В тугий поминальний вінок,

По душам, загубленим рано,
Іще ненароджених, втім
Ятрили глибокії рани,
Провина, заповнила дім.

ЇЇ не подіти нікуди!
Благати в моліннях гірких
Хоч краплю тієї спокути,
Що ні, не прощення за гріх,

А тільки дарунок надії...
Господь що полегшить той біль
Душі, що давно не уміє
Радіти й співать... Звідусіль

Лунає промовистий гомін
Вирує весна навкруги...
А в неї, задавнена втома,
У неї на серці сніги.


27.03-08.04.2020 року

Блюзнірство вдарило у голови й серця.
Хто вчив їх зневажати українське?
Ці орки замахнулись на святі місця.
Зруйнований, на жаль, музей Куїнджі.

У Бородянці, у Чернігові біда,
Бо пам'ятник Шевченку розстріляли
(Ненавидить культуру всю сліпа орда)
І старожитностей музей теж зруйнували.

І Маріупольський театр у руїнах.
В Енергодарі - " Скеля" історична.
Бомбили навіть храми України -
Невігласів ворожість істерична.

Палили Біблію безбожники лихі,
Палили неуки літературу.
То ж не відмити нечисті свої гріхи,
Горітимуть в огні російські шкури.

2022р.

"Небокрай, нам ти нагадай
Про любов нашу, талалай..."
О. Скрипка

Нащо ти
замальовуєш сонце?
В темноті
з твоїх слів не зігрітись!
Підкидай їх до полум’я гніву мого.
Я задовго до правди відкинула жаль.
Ця стежа
приведе до обриву канатних мостів,
перекладини клавішами піаніно
повторюють:
я не хотів, я не хотів, я не хотів...

Тут ліани – рулади, лудани – лади,
листопади – орави споріднених рим,
рододендрон на схилах святої гори –
схильці слова початок до краю
раю.
Все палає.
Тільки сонця нема, тільки мало тепла.
Талалай, талалай, талалай, талала...
Нащо ти?!

27.10.2021

Проводжала мати сина захищати,
Україну-Неньку й батьківську хату.
Йди, синочку, й здобуй перемогу,
Живий і здоровий повернись додому.

Ти, синку, велике серце маєш,
В боротьбі за Волю ти перемагаєш.
І в боротьбі, щоб ти не томився,
Земля силу тобі дала, коли народився.

Україна-Ненька з Роду була вільна,
Та московська орда ланцюги наділа.
В серцях наших Воля не покута,
Воля з Роду нам дана, вона не забута.

В боротьбі за Волю встала вся Вкраїна,
Поєдналися народи, як одна Родина.
За Волю Вкраїни голови поклали,
Щоб московське зло навіки пропало.

Не жалій, синочку, ворога громити,
Він прийшов війною, щоб нас погубити.
Цей запеклий, грізний бій - останній,
Волю ми здобудемо і війни не стане.
(Або Волю здобудемо, або нас не стане).
Лютий 2023 р.

Цвіркунів неупинне сюрчання
Надокучливим трохи стає, –
Заколисує сон міркування
Про минуле й майбутнє моє.
Тче павук на вікні павутинки,
Наче креслить художник штрихи, –
То пригадую давні стежинки,
То планую майбутні шляхи.
Місяць вповні яскрить показово,
Ніч ясніє без жодних умов, –
Хоч дружині поклявся в любові,
Та сусідці освідчуюсь знов.
Цілу ніч міркування безкраї
Головою ніяк не збагну,
Бо поволі уже засинаю
І пробуджуюсь вкотре від сну.
16.06.23

Вона застеляла ліжко дбайливіше,
Аніж гортала сторінки чужих книжок.
Насправді, я часто малюю в у’яві її обличчя,
І згадую білі простирадла її думок.
Мені видавалось — існує велика формула,
Колода карт із сюжетів, що вічно тасує
Княгиня долі — Фортуна, якої рукав
Давно, як порожній від хитрощів, але і забув я,
Що подібна метафізика зовсім їй не до лиця.
Все, що повинно відбутись — неодмінно відбудеться,
Казала вона. Онде, можливо Фауст
От-от і постукає в двері мої, хто-зна,
Що чекає на кожного, але Гедда Габлер, —
Це вже занадто трагічно для такої обивательки, як я.
Можливо випаде якась простенька історія,
Героїні французьких буденних новел,
Де вона зустрічає в Парижі письменника
І тікає зі спальні його в готель
Зустрівшись у місті з розчаруванням.
Це ж не історія Клеопатри, Офелії,
Джульєтти, Дездемони чи леді Макбет,
Можливо мені не вистачає віри
У власну долю. А чи навпаки, тепер
Знаю, що більшого не потребую.
І це за щастя мені. Але...
Все, що повинно відбутись — неодмінно відбудеться,
Казала вона. Онде, можливо Фауст
От-от і постукає в двері мої, хто-зна,
Що чекає на кожного. Але Гедда Габлер, —
Це вже занадто трагічно для такої обивательки, як я.

19.06.2022

"– Я мріяла про це!
– Померти?
– Бігти!"
З к/ф "Портрет дівчини у вогні"

Ані час,
ані погляди,
ані слова –
ніщо не має ваги,
доки у грудях твоїх
не розвивається
всесвіт.
Як хустина, що вислизнула з руки,
як пісня, що кожна – нова,
як інші щорік береги –
простір сенсів.
Біг до обриву.
Біг проти вітру.
Хто ти?
Крапля в палітру.
Брунатне перо на смарагдовім полотні.
Вічність супроти,
тіло – в огні.
Це її поривисті змахи крильми
лопочуть гімни любові:
я – колиска, а ти – дитя!
Підростаєш,
в кружлянні розмотуєшся з полотен.
Світ супроти.

Так довго мріяла тільки про це –
в тілесній змові
відкрити вітру своє лице.

26.10.2021

Хай храми горять, коли храми горять. Ти – слухай:
на землю відчужену вкотиться жовте сонце,
на сонце невгріте накинеться чорна скруха,
на скруху нічну зійде полум'ям звістка: сон це!
Холодно й сухо.

Так час в лікарняних палатах доходить краю.
Так ріжуть дерева незгодні згрібати листя.
Так вивершене полотно для нових стирають.
Так фени загірні розлякують доли млисті.
Так проганяють з раю.

24.10.2021

ІСвяте письмо поволі, та збулося
у місиві релігій і подій...
і Гоголя – читай, та розумій.
Аж дибки підіймається волосся,
коли у храмі чути біса, – ось я...
а на амвоні об’явився вій.

ІІМосковії доволі ідіота,
аби кипіла брага і робота.
А іншого нічого не дала
історії ця світова гидота
окрім війни і явного козла
із мордою і ратицями чорта.

Міняє масті войовничий кінь,
а у сідлі опудало волає, –
кради і убивай, кому не лінь.
Об’явлення Іванове триває
і більшої трагедії немає
як ця аж до десятих поколінь.

А братія вітає супостата,
що догорає у сусіда хата...
і молиться дияволу щодня
несамовита хижа кацапня.
І як таке із люттю не обняти,
аби упало в пекло із коня?

ІІІПалаємо до ворога любов’ю...
такий дано народу заповіт –
терпіти сатану багато літ...
..............................................
а нині умиваємося кров’ю
за те, що потурали безголов’ю,
яке донині забавляє світ.

06/23

То не вітер гонить хмари вздовж Дніпра-ріки,
Йдуть на південь українські бойові полки.
Їх веде на Крим полковник Болбочан Петро,
Гнати більшовицькі зграї. Мав на те добро.
Викликав його Натієв – головний в військах
І сказав, аби той діяв на свій ризик й страх.
Бо письмового не може він наказу дать,
Попід Кримом вже німецькі он полки стоять.
Хоч прийшли допомагати побороти зло,
Більшовицькі орди гнати, щоб і не було.
Але в них у тому, звісно, власний інтерес:
Хочуть хліба, хочуть м’яса, хочуть Крим увесь.
А в Криму військові й досі кораблі стоять.
Чому б флот свій Україні не побудувать?
Як зайдем до Криму перші та візьмем порти,
Можна буде й до Одеси кораблі вести,
Коли німці зажадають Крим собі забрать.
Хоч татари разом з нами прагнуть воювать.
Тож бери свій корпус й хутко в Крим веди його.
Все залежатиме тільки з успіху твого.
Щоби часу не втрачати на більшовиків,
Болбочан вздовж залізниці корпус свій повів.
Хоч загони більшовицькі там і тут були,
Болбочана зупинити вони не змогли.
Та і що то за загони? Зграї бандюків,
Здатні лише грабувати, а от для боїв
Були зовсім непридатні. Утікали враз,
Ледве тільки воювати прибував наказ.
Увійшли у Олександрівськ. Січові стрільці
Тут до корпусу пристали. Гарні теж бійці.
Тож, посиливши свій корпус, далі він помчав
І вже скоро Мелітополь із боями взяв.
А тим часом у Армянську німці вже були,
Стали перед Перекопом, взяти не могли.
Бо гармат для того треба, бачите, важких.
Скоро й корпус Запорізький підійшов до них.
Над Сивашем зупинились, генерал фон Кош
Так і пирхав: «То все наше! Нашого не трож!»
Та не знав, як підступитись, як той Крим узять.
Болбочан його не слухав, взявся план складать.
Спершу думав катерами за Сиваш піти,
Але де у Приазов’ї катери знайти?
Із татарами зв’язався, що в Криму жили,
Ті готові в руки зброю взяти вже були.
Якщо дасть їм Україна у Криму права,
То готові гнати в шию, хто кричить: «Москва!»
Тож не став чекати довго, катери шукать,
Велів на мотодрезинах першій сотні мчать.
Ті під носом більшовицьким захопили міст
Та його розмінували. Молодецький свист
Дав сигнал. І бронепоїзд, а слідом другий
Рушили до Перекопу, зав’язали бій.
То, як грім з ясного неба для більшовиків.
Жоден, навіть в руки зброю взяти не успів.
Вже надвечір до Джанкоя наші увійшли.
Далі вже шляхи натроє у них розійшлись.
Євпаторію одні з них пішли визволять,
Феодосія для других ціллю мала стать.
Головна ж частина мала в Севастополь йти,
Щоб для неньки-України кораблі спасти.
Як таких боїв не було на шляху у них,
Їх повсюдно зустрічали радо, як своїх.
Бо ж ті орди більшовицькі, що в Криму були,
До ненависті і гніву людей довели.
Всюди бралися за зброю, гнали ту орду,
Корпус підбирав загони нові на ходу.
То татарські добровольці, то робітники.
Та ж ніяк не будуть зайві у бою штики.
За два дні впав Сімферополь і Бахчисарай.
Уже поряд Севастополь…Трохи зачекай.
Та тут німці розлютились, розходивсь фон Кош:
« Я ж казав, що то все наше! Нашого не трож!
Ви нам Крим відвоювали – дякую за те.
А тепер війська із Криму геть відведете!»
Щоб не сміли українці відсіч учинить,
Наказав фон Кош загони військом оточить.
Навели на них гармати, як на ворогів.
А полковник нові плани уже ж розробив,
Як він візьме Севастополь, Ялту, потім Керч,
А там уже й по Кубані пройде, наче смерч.
Всю ту погань більшовицьку вижене…Однак,
Німцям плани не потрібні ті були ніяк.
Болбочан же не здавався, німців геть послав,
Адже впевненість у людях у своїх він мав.
Та й на Київ сподівався – не собі ж старавсь.
Та на Київ він, виходить, дарма сподівавсь.
Стали в уряді питати, як же він посмів.
«Ми не знаємо нічого!» - Київ відповів.-
То він сам усе задумав, і все провертав.
Ніхто з Києва наказу йому не давав».
Чи то німців полякались, чи й зрада була,
Але сила українська з Криму відійшла.
Втратили тоді ще змогу приєднати Крим,
Хто зна, як би повернулось усе разом з тим.
Може б гідру більшовицьку та й перемогли,
Захопити Україну їй би не дали.
Не послухались розумних і порад і дій.
От за Крим тоді й програли вирішальний бій.

Сумна доля Болбочана. Свої ж і звели,
Розвернутись в повну силу йому не дали.
Звинуватили у тому, що, наче він сам,
Знову в корпусі своєму командиром став,
Що він заколот підняти, начебто, збиравсь.
Хтось, напевно, Болбочана в Києві боявсь.
Може й зрадники засіли. Де ж їх не було?
Посідають в м’які крісла й тихо сіють зло.
Звинуватили людину, під арешт взяли,
І вини його у тому ще й не довели,
Та веліли розстріляти (бо ж воєнний час)
Ще одного патріота вбили серед нас.
Скільки їх таких поклали голови свої,
Хто боровсь за Україну, бо любив її.
Прикро, що отак загинув, не в бою поліг.
Скільки гарних своїх планів втілити не встиг.

я надто втомлена для відповіді "так"
дай час мені отямитись від болю
назавжди ж потім залишусь з тобою
та зараз втомлена для відповіді "так"
чекай на мене в час ранкових барв
коли неправда з правдою у парі
руйнують ночі заповітні чари
шукай мене у час ранкових барв
ти вирушай у мандри раз по раз
коли мій голос до твого озветься
і швидко - швидко затріпоче серце
ти вирушай у мандри раз по раз
і не чекай часу , коли сама
тобі скажу слова я заповітні
й всміхнуться небеса - ясні , привітні
ти не чекай коли скажу сама
ти краще щастя відшукай вогонь
котрий нас вдвох з тобою поєднає
котрий дві наші душі обвінчає
шукай його... шукай Святий вогонь...

2009 рік

Засинаєш на лівому боці, натягнена, мов струна,
а на ранок знаходиш під сходами серце птаха.
День оспалий повториться вкотре, так в горах пройде руна,
під фуги Баха.

Таємниці, котрих ти не визнала, всипалися між пер
й закривавлені липнуть до пальців, всякчас тремтячих.
Відмиватимеш їх перед дзеркалом й вгледиш себе тепер
посеред зрячих.

Задля цього й звивалися листя і вітер в гулкий орган.
Задля цього й ввійшла у сьогодні вчорашня втеча.
Задля цього й стояла над птахом і серце збирала з ран
ця порожнеча.

22.10.2021

Ступати в біле світло місяця,
як під обличчя злого генія,
як на долоню бога-велетня,
як в тепле озеро нічне.

Коли думки, як мари, бісяться,
коли сама в фінальній сцені я –
скоритись світлу. Місяць вселення
в людину позирці зачне.

Довкіл завісою розвіється
а чи розсіється пилинами,
і простір вийде з безконечності,
як перше слово з-за куліс.

Як павза часу, що намріється
тугими, чорними хвилинами, –
ступати в контури безпечності
супутника, що в мене вріс.

20.10.2021

Тернистий шлях гріха…
А що ще є солодшим ?
Мозільний труд, чи праця?
Ха….
Хоть скільки тут пройшло життя,
Але ти не була паяцем.
Ти вчилася життю в життя.
Бувала жОрсткою наука.
Та все ж биття будує шлях буття.
Про тебе сказано - наука не до бука…
І ти навчилась, всьому і всього.
Чому тепер на цілий світ ти злишся?
Бо ще ти не знайшла того,
Хто заспокоїть і не лише?
Чекати-ждати не для вас.
Ти всім бикам поскручувала роги!
Бо всі ж однакові завжди в анфас,
А головне в дорозі… це здорові ноги…
Живи не завтра, вчора вже нема!
Сьогодні тільки сонце світить.
Життя це повість, автор - ти сама.
Ти вибираєш – терен або квіти…
І як завжди, шануй своїх батьків.
Можливо ти за них мудріша,
Але пройдЕ ще трішечки років
І знов старе вам видасться новішим.
Не буду більш зудіти наче мух…
Ти все сама прекрасно розумієш.
Живи, як хочеться, роби так …. вввввввжух
І в дамки-королі поспієш…….
15.06.2021ррррр.