Я - риба,
Уражена вірусом водних глибин,
Слуга Посейдона
Без права на голос чи крик.
Не схожа на решту
Без певних підстав і причин
В болоті, де риби
Для втіхи їдять інших риб.

Я - риба
Із вічним табу повертати назад,
Без рук з головою
Закована в срібло луски -
Я проти, коли
У воді електричний розряд,
І проти, якщо
В черв"яках зачаїлись гачки...

Я - риба
З програмою "Жити лише уночі",
Зацькована всіми
Хто міг, або просто хотів...
Звичайна рибина,
Яких на Землі тисячі,
Але із людською
Душею з минулих життів!

Вопрос извечный будоражит душу:
«И что мне делать? Господи, прости!
Хочу иметь семью, детей и мужа,
Но не могу никак Его найти.
О Нём мечтаю каждый божий вечер,
В любовь нырнуть готова с головой,
Ах, если б Он узнал меня при встрече,
И не попал в объятия другой!
Я доброты и ласки – не забуду!
На мой вопрос, прошу Тебя, ответь:
Я каждый день теперь молиться буду,
Лишь посоветуй, что же мне одеть?
Какие туфли подойдут к наряду?
Ресницы, тени, тушь и макияж?
Какую лучше подобрать помаду?
Купить серёжки, или Ты подашь?
А вот прическу: может покороче,
Или покрасить в разные цвета?
Ты, удивлён? Я знаю, между прочим,
Что значит стиль, эффект и красота!
Ещё духи! И чуть не позабыла –
Лак для ногтей и нижнее бельё!..
Ну и, конечно, всё в едином стиле,
Неповторимом, истинно моём!»

Таким простым, но каверзным вопросом
Бог оглушён, испытывая шок:
Как ни крути тут задом или носом,
А промолчать – нельзя, – не хорошо!
И по-мужски хотел сознаться прямо:
«Мол, извини, я в моде не знаток!..»
Вмешалась Гордость – истинная дама,
Остановив признания поток.
И, позабыв всемирные проблемы,
Себя корил за эдакий просчёт –
Когда задумал Звёздную систему,
Не все нюансы, видимо, учёл:
Хотел создать жену, подругу – Еву,
Чтоб род людской плодить, преумножать,
А вот теперь взволнованная дева,
Своим вопросом режет без ножа.
Её задачи хуже горькой редьки –
Откуда Мне на них ответы знать?
Едва успею Я на них ответить –
На завтра будет спрашивать опять!
Характер цепкий – это видно сразу,
И не уступит в торге мелкий грош:
Отточен нюх и смотрит в оба глаза,
И просто так её не проведёшь.
Конечно Я – не «рыбка золотая»
И не привык желаний исполнять,
Но на вопрос, подумав, отвечаю –
Так помолчи же, слушая меня:

«Я создал всех, как водится, по паре
И если кто-то ищет, то найдёт.
Не сомневайся – есть на свете парень,
Твой абсолютно точный антипод.
А тем, кому мужчина только снится,
Кто не нашёл надёжного плеча,
Скажу, что Я велел добром делиться
И жить в любви и мире сообща.
А про одежду, обувь и помаду,
И сильный пол – открою вам секрет:
Они, как дети, не обёрткам рады,
А вкусу нежных, сладостных конфет.

Ищи мужчину – вот твоя задача –
И доверяя сердцу и уму,
В любви и страсти – обретёшь удачу,
А остальное, в общем – ни к чему!»
(4.07.08 - 10.07.09)г

 
*

як знайдено невагомий зміст
фіалки & прани
легкі божі птахи летять з міст
про
    ком
        пос
            тованих


*


літо на золотистій шпильці
біжить мостом душі
світло зблискує через пальці
та родзинка в дощі


*


йди спитай свого Зороастра
гриби або риби
збери в десяти пляшках
астрал
на
   власні
            Маль-
                    діви


*


ґранд прейскурант у майбутні дні
степ, кралі,
коралі
вибагливі страви холодні
&
стиглі
роялі



*




 

От меня ушла жена:
Тихо, без скандала,
Будто кончилась весна
И зима настала.
От меня ушла она
К парню молодому,
Полюбила – “без ума”
И ушла из дома.
Да, такая вот беда,
Значит мы не пара:
То ль супруга молода,
То ли я ей старый.
Догорел огонь любви,
Отсырели спички,
Так, что вместе –
“Се ля ви”, –
Жили по привычке.
И не наша в том вина –
Не сложилась песня,
Знать, другая мне нужна,
Чтоб навеки вместе.

Разом дом осиротел
Без хозяйки юркой:
Не заправлена постель,
На столе окурки.
Накопился всякий хлам:
Брюки и рубашки,
Паутина по углам,
Спички и бумажки.
Телевизор-балагур
С разноцветным глазом
Как-то сник или уснул,
Не моргнув ни разу.
Телефон – и тот молчит, –
Позабыт, обижен:
С ним никто не говорит
И в него не дышат.
И цветов немой укор
Беспокоит душу –
Им ведь тоже не легко
Без любви и душа.
Хмуро смотрит на меня
Грязная посуда,
Мол: « Кормить тебя, свинья,
Ни за что не буду».
Потолок прогнулся вниз,
Кактусы завяли,
Да и я заметно скис
От тоски-печали.
Беспокоятся друзья –
Жизнь проходит мимо, –
А меня печаль-змея
Жжёт невыносимо.
Что-то я совсем поник,
Огорчился слишком,
А ведь был крутой мужик,
Взрослый – не мальчишка.
По ночам не сплю опять,
Думою охвачен:
Нужно женщину искать –
Так или иначе.
Без сомнения, нужна –
Это аксиома:
Мне – любимая жена
И хозяйка – дому.

Завтра выгляну в окно,
Приберу «хоромы»,
Глажу брюки и в кино,
С кем-то из знакомых
Или, может, в ресторан –
Ужин со свечами?..

Начинаю ЖИТЬ с утра,
С первыми лучами!
24.03.08г

Подушку поруч? Так, зім’яла я:
Її незайманість – таки твоя відсутність,
А сльози – конкуренція морям…
У серці біль – нещадний і підступний.
Хвилина кожна – батогом удар
Убивці-тиші. І тебе немає знову…
Я – не дружина, отже – не тягар?
А як же син твоєї плоті, крові?
Так має бути! Кожен заслужив...
А совість? Може, знову фантазую?
Не дочекаюсь я чуттєвих жнив.
Все залишаю. Біль перефразую!

Ти є? І завжди був? Невже?
То від безсоння просто наверзлося.
Відпочивати, пізно бо уже.
Куди поділося? І звідки узялося?

2009

Пахучу ніч, мов каву, розіллю.
Іди сюди. Яка щока холодна...
Скажи мені: "Я так тебе люблю!"
Скажи неправду - я повірить згодна.
Бо знаю все. І ти, напевно, теж:
Не встигне ранок глянути у вічі,
Як ти од мене тричі відійдеш,
Як ти од мене відречешся тричі.
Во ім'я чи без імені (налий!) -
Так просто і буденно, так між іншим
(Маленьке слово та рядок скупий
Невдовзі стануть спогадом і віршем).
І буде то, звичайно, не від зла:
Той, хто злукавив, зовсім не лукавий.
Терниста тінь торкається чола.
Чого мовчиш? Іще налити кави?
Все - тимчасовість: тим у часі вість,
Хто так і ходить краєм - прірви, неба.
Пий ніч. Хмелій. Бо ти - мій пізній гість
І утікач із Ноєвого теба,
Де всіх - по парі, де немає зла
І не карають голову повинну.
Пахучу ніч, мов каву, розлила,
Знов зіпсувавши білу скатертину...
Хто зрозуміє щастя самоту?
Квітують стіни, наче райські кущі,
Бо я тебе і ніч єдину ту
Наворожила на схололій гущі.

Погляд з-під лоба вовчий
Я посилаю вам
Все одно не зламаєте,
Все одно не віддам.
Все одно ви не вірите -
Фрази мої сумні -
Я ж бо лишалась щирою!
Я ж не брехала, ні!
Спалахи там, за вікнами -
Залишки бур, грози,
Рештки сварок розхристаних,
Краплі на тлі лози.
Ти вже пішов з душі давно,
Хоч не сказав «прощай»
Ну а вони… їм все одно,
Ну а мені ― печаль.
Досить! Чимало хочете,
Наче кулон ― ярлик
В чорній воді полощете
Серця останній крик.
Розпач, безумства, погляди,
Біль в глибині мене…
В руки, завжди холоднії,
Раптом тепло сяйне.
Це не тепло, не кров, не біль
Ні, не нектар, не солі…
Гріє мене, пече мене…
Знов повернулась в о л я.

Налетіла чорна хмара,
наче крук
Перебила білий посуд –
їла з рук.
Із долонь моїх ковтала
міти літ…
Білий порох придорожній –
в заповіт…

А світами чорна хмара –
в білий світ,
Чорні вікна, чорні шори,
чорна кліть...
І яке ж тепер століття
ляже в сніг..?
Дощ колосом мурашиним
переміг.

А мені лишились скалки
тарілок,
Буде осінь… незабаром,
прийде в строк.
Чорна хмара ходить круком:
світ – вогнем.
Перетліла, перемліла
на тотем...

І
Кажуть, істина - це золота середина,
Істина завжди посередині...
Не люблю середини,
Вона - для посередностей.
ІІ
Ти така стримана,
У тебе все в міру -
Чи випить чи пожартувати,
Співати або кохати -
У тебе все в міру.
ІІІ
Половинчаста і дволика -
Все у тебе посередині,
Скрізь шукаєш "золоту" середину,
Ти уся може і золота,
Але ж - золота посередність.
Тебе пристрасть не спопелить,
Ти зупинишся вчасно.
ІУ
Напівмертва у почуттях,
Ти не здатна в них вся згоріти,
Ти - лиш курка, не справжній птах,
Неспроможна високо злетіти.

7506 р. (від Трипілля) (1998)

цей день допив мене до дна
мій аромат поглинула вода
я тінь що перестрибує у завтра
і що тобі за вигода від тіні
хапатимешся за високі стіни
я вислизаю плакати не варто
я вислизаю і пірнаю в ніч
мені насняться незнайомі люди
шукатиму когось кого не буде
і стану злим осердям протиріч
ця порожнеча на усю Вселенну
розділить рознесе мене від мене
я тільки свідок самосуєти
шукаю рішень йти а чи не йти
зі щік злизати щось сумне солене
і визнати що в центрі світу – Ти

І зривається слово, неначе від бурі вишні.
І мовчанка, мов кістка у горлі, така ж болюча.
Це не літо, то нас карає любов торішня.
І не ніч, а зачинені вікна і спека мучить…

Не шукати причини. А наслідки вже відомі.
Бо ще вчора ромашки, а нині піски сипучі.
Поміж нас. І бажання мов хмари – швидкі, зникомі.
Це не ніч, а зачинені вікна і спека мучить…

Я стою на краю, наче вітер штовхає в спину.
І зривається слово додолу з самої кручі.
І так лячно і навіть зоп’яну туди не плигну.
Це не ніч, а зачинені вікна і спека мучить…

Почти забытый запах хвои,
Расправив лёгкие, вдыхаю:
„Ну, здравствуй, друг мой, лес сосновый!
Привет вам, жаворонков стая!”

Хочу ласкать траву и землю,
С прохладной речкой обниматься
И, не стесняясь, крикнуть всем: “Я
Рад сюда вернуться, братцы!“

Напрасно знойные брюнетки
На пляжах Турции вздыхают –
Я снова здесь, как прошлым летом, –
В оазисе родного края.

Пусть где-то солнце ярче светит
И море пенится волнами –
Я выбираю свежий вечер
С костром, гитарой, комарами.

А мне трава милее пляжа,
Предпочитаю морю – «лужу»,
Пусть где-то и теплей и краше,
Но дома, как ни странно – лучше.

Живеш? Ну й жий!
Тривалість дня від твого існування
не зміниться й на йоту
і в скорботу
космічних буднів не переросте.
А, зрештою, життя таке просте,
що й навіть як спочинеш від мандрівки,
зів’ялих зел, і пороху, і поту,
умиєш ноги, і твої уста,
порепані від спраги, зашепочуть
молитву до надбрамного хреста,
до вітражів готичного склепіння,
і так, ввійшовши до небесних брам,
почуєш, певно: на Землі, отам,
ще по тобі не стихли голосіння.

Час – це ненажерливе велетенське чудовисько,
Що ковтає все дороге і безцінне.
Він забрав мого маленького зеленого велика.
А він був прудкішим за столичний експрес!
Ковтнув вишню, разом з корою і кісточками,
Яка іще з часів древності росла біля хати,
І присмак у ягід був якийсь «мезозойський».
Зжер навіть зеленку, якою мама мені мазала коліна!
Ось так, не розжовуючи. І не вдавився, і не обпікся…
В його череві загубився мій шкільний чемоданчик,
Який щодня намагався переночувати під прилавком,
Там цукерки, халва… І заночував би, якби не класичне: «а портфель?»
І Юрка з’їв, а через деякий час виплюнув, але вже іншого,
Перетравленого, чи що, серйозного, з колами під очима.
Боляче, ми ж п’ять років за однією партою синусо-косинусували.
Людожер! Канібал! Людей же навіщо!?
Нічим не перебирає, забрав і мамині модні блакитні туфлі,
І касети з піснями «Gipsy Kings», і сніжні зими.
Безжальний час…. Я навіть бачила його обличчя,
Він притаївся у дзеркалі за моєю спиною,
Пузатий такий, самовдоволений, нічого не цінує…

Але ж він подарував мені маленьке крикливе щастя,
Рожевеньке, перев’язане червоною стрічкою.
І коханого чоловіка. Надійного, відвертого, доброго.
І вірші, і справжню подругу, і захопливі подорожі,
І батьківську повагу вже як до дорослої, зрілої людини…

А може це дві різні істоти – час у минулому, і час у майбутньому?
Один все поглинає, а інший народжує,
Один злий, а другий добрий?

Ну що ж, доброму я вдячна, а вічно голодного не боюсь!
Будемо боротися: знайду в сараї стару раму,
Нові колеса – не проблема, змащу дзвоника, підфарбую.
Сідай, донечко, лети з вітром, співай разом з ним,
А впадеш, то не бійся, обробимо коліна зеленкою, заживе.
І вишню посадимо! За кілька років вродить пахучим соком!
Цієї осені наш новенький портфелик до школи,
Обов’язково дамо йому можливість заснути в магазині,
Там цукерки, халва…. Нехай здійсниться його мрія.

Юрчику, чекаю тебе завтра в гості, з дружиною, з усмішкою,
Зіграємо в наше традиційне «країни-столиці».
На всяк випадок зазирни у атлас, пригодиться.

Ну все, бувай, час! Ми їдемо сім’єю до мами і тата,
Зараз ось тільки знайду свої модні блакитні босоніжки….

Сніги розвіяним
Плащем
Гуляють світом.

А січень вже
Стріля дощем
В зелене жито.

І від тепла
Озимина –
Смарагди в полі.

Що стане з житом,
Як весна
Сягне роздолля?

Примерзле жито
Не буя
Рясним колоссям.

Зима не та?
Вина чия?
Чи так здалося?

І горе спільне –
Не чиєсь,
Як в сиротинці.

А хліб – то є
Для нас усе,
Для українців.

Болить душа,
Бо січень знов
Шмага дощами.

Хоч би
Посіять
Ярину!

Дай, Боже,
Ранню
Нам весну,
І лад між нами !

Пиши мені! Пиши! Я відповім
На кожен знак, на кожне твоє слово
Про те, що ти в житті моєму – грім,
Про те, що я живу, про те, що знову…
Пиши мені! У душу покладу
Усе, що між рядками прочитаю,
Здійснюсь у твою мрію молоду:
Віддамся, залоскочу, закохаю!
Пиши мені! Відсутності листів
Здолає час. Я навчена чекати!
Я знаю все! Усе, що ти хотів…
Але пиши! Я хочу це читати!


2002

Належати коханню і мечу,
Ріці спокус і пристрасному літу,
Голгофі днів, пташиному ключу,
Сльозі єдиній і усьому світу,
Належати і сонцю, і дощу,
Краплині меду і думкам свавільним...
Належати коханню і мечу.
Належати - і бути справді вільним.

Боже
дай мені таку самотність
щоб навіть мене не було вдома
Неда Неждана


Такий малюнок: небо голубе
(Ба, ні, то місяць - справді, вже смеркає).
Мене немає. І нема тебе.
І дому в нас, напевно що, немає.
Важкі думки обсіли, мов хрущі.
Ніхто не струсить - начебто ж весніє.
Тут злив нема (лише - дрібні дощі),
Нема коханих тут (лише - повії).
А як повіє, і закрутить вир, -
Засипле сміття, курява, полова.
Рости не вгору можна, а ушир.
Щоб з коренем не вирвало на дрова.
Пружним покосом - лінії кружлянь.
(Авжеж, докосим - лугом, попід гаєм).
Тебе немає - в дзеркало поглянь.
Немає сну. І навіть сліз немає.
Це місто знов затягує мене,
Як той удав. (А що, не знаєш? Знай же!)
Твоє обличчя - світле і сумне -
До цього дійства непричетне майже,
Як не причетна тиша до мовчань,
І темрява до ночі - ні на йоту.
І знов малюнок: День. Ріка бажань.
Тремтить рука в передчутті польоту.
У місті цьому нас немає, ні!
Малюнок третій: Сяйво. І... покара.
Лишився напис на глухій стіні:
"Тут був Дедал, що породив Ікара".

Життя людське, неначе дивне коло:
Назад вертає, хоч іде вперед.
Бурштинові зірки - Господні бджоли -
Збирають в небесах прозорий мед.

Бредуть в ріку туману білі коні.
Цей білий сад, цей білий світ без меж!..
І білі сльози падають в долоні.
Я - теж бджола. І, може, зірка теж.

Зірвана дорога…Зорі, як коні засадні…
І місяць пасеться мовби відгулень…
Печалі можете в комені записати!
Зупинився. Більше від себе не бігаю…

Страх всередині наче зашкурна вода…
З душі на чий город скинути камінь?...
І розплакався так, як не плакав зрода.
Лихо чорно-тяжке сходить золотниками…

Він мені казав при повній чарці,
Що не п’є, а пив не коньяки.
Що спалили сина в кочегарці
У селі сусіднім бандюки.
Що, мовляв, були раніше травні –
Почувавсь людиною солдат.
А тепер усі такі безправні,
Що й начальству нині не до дат.
Що бували людомори й війни,
Та завжди казьонний був закон.
А тепер усі ми самостійні –
Женемо на продаж самогон.
Санаторну мав колись путівку,
Трудодні, заняття до зими...
– Чорт би взяв ту кляту Хоружівку!
Був земляк, солдатський син Кучма!
Сподівавсь і плакав перед смертю,
Хоч який у дядька в світі гріх...
Гірше від гестапо і від СМЕРШу –
Це образи й кривди від своїх.
Мав і на дільничного образу,
На стару бабусю, на город...
Так ми і не випили ні разу
За країну нашу, за народ.
І несли його в останні далі,
Піп махав кадилом, як тепер.
По-сирітськи дзвякали медалі
Мертвої землі СРСР...

Ми мовчимо і знаємо, о чім.
Остання нота в зорянім хоралі –
неначе крапля зимного дощу.
І стоїмо, немов на п’єдесталі,
бо небо, що спочило на плечі,
згасило тихим подихом свічу.

І не загляне чужинецьке око
в пожовклий сад, де на старій сосні
розп’ятий вечір у червонім сяйві.
І тільки чути траурні пісні
церковних мурів, що зачаті в тайні
на роздоріжжі готики й бароко.

По молитвах вечірніх у вікні
заблисла свічка, скрипнули завіси,
з віконних ґрат посипалась іржа.
І душі тих, які мандрують звідси,
зійшлися там, де на старій стіні
обох світів позначена межа.

Коли заснула храмова сторожа,
зів’ялі тіні падали на діл,
погасла ватра. І прогірклий стогін
тривожних душ і постарілих тіл,
затертий лик останнього святого,
були – як лепта: кесарева й Божа...

Сонце поволі спадає в замріяний обрій,
Вечір накинув на зморений берег вуаль,
З пахощів хвойних лягає на плечі шаль.
Сум у словах –
Я допиваю жаль.

Срібна мелодія м’яко стікає росою,
Голос з тридцятих, і ноти забуті давно,
Мій капелюх, як із кадрів старого кіно.
Дзвін кришталю –
Трохи гірчить вино.

Ніжні обійми і наше останнє танго,
Пальці мої по твоєму ковзнуть волоссі,
Все відбулось, але щось таки не збулося.
Сіль на очах? –
Вибач, мені здалося.

Вам лестить моя молодість! Мені –
Таланти Ваші й вічна непокора!
Така зваблива в кожнім Вашім сні –
Я зашаріюсь tet-a-tet у коридорі.
Хто Ви мені: учитель чи коханець
(То де цілунки, пестощі, зітхання?)
А я Вам? Так, остання із обраниць?
(А де побачення? Самі лише бажання).
Що поміж нами? Мудрості порад?
А чи наївності у кожному питанні?
Чи змій-спокусник – невгамовний гад
Схиляє до гріха? Чи покаяння…
Вам лестить моя посмішка. Мене
Вражає сум очей давно публічних.
Це тимчасово! Скоро це мине
А так хотілося... хотілося навічно!

2001

Виклик прийнято). Вірш з римами на -ель)

Збудую диво-корабель.
Він попливе до тих земель,
Де 25-та паралель.
Зелений мис.
Медово пахне мірабель,
А хвиля горнеться до скель,
Немов манто a la Шанель.
І легкий бриз.
Де понад урвищем готель.
І подають холодний ель,
Запечену морську форель,
Коктейль "Каприз".
А ввечері – віолончель.
І флейти лине ніжна трель.
Відлунням котиться до стель
Нічний каприс.
Олія. Темпера. Пастель.
Мане, Моне, і Рафаель.
І рембрантова акварель.
"Вікно". Матісс.
Мсьє-мадам-мадемуазель!
Крутіть рулетки карусель –
Життя – солодку карамель:
Ура! На біс!!!

Чим платити за газ, чим платити за воду й світло
Та за сонний сніг, що на тлі його силуети: як вії – віти…
Чим за те, що коптиш, мов піч архаїчна повітря
тридцять років… і від вівтаря до цвинтаря носиш вістря, –
Незагострене вістря суму в незагоєній сумці серця…
Чим за те, що ні час, ні горілка з червоним перцем
Не стривожать минулого, пам’яті не стриножать…
А нічим…не вітчим мій добрий єдиний Боже;
За життя не заплатиш, вар’ятко, тепер – лічи:
Підбивай рахунки, серпанки, густі цілунки
В передпліччя, в губи, в чоло. Та мовчи-мовчи.

Ах, розы... силуэт изящный,
цены б вам не было, кабы
вас не дарили уходящим
и не бросали на гробы.

Или, осенней хризантемы
вдыхая томный аромат,
не избегали скромно темы
о вечной ценности карат.

Никто особо не пеняет:
и та красавица, и та…
но – одуванчиком взлетает
божественная простота.

2009

(поволі)

сутінковий метелик між
свічками & тінню
між підступністю, пристрастю
еротичною маскою
довічною таємницею таємниць

екзотична інтимність
хвилі почуття, екстатична
смерть
декадансу

музика молочно- білих
чорно -графітних клавіш
манірна скрипка
антикварна катеринка
соковито- іржаві кларнети

пересипані зблиском тарілок
щітками барабанщика
між втратою, провиною
бажанням & грішним будь що

ми ніколи не бачили одне одного
ми ніколи не згубимо одне одного
ми одне...

іронія, чи не так, чоловіче



(темп!)


Я ошукаю тебе, у марочному кабаре
Я розіб’ю твій дзвінкий кураж, твій схололий спокій
Бешкетники, джентльмени, месдам і мсьє

je voudrais...


Кохання між лезом і бруком, зневірений морфій
Поки я сповідатиму твій інший, інакший біль
Кидаючи на піковий банк зло таємних причин
Твоє покинуте пекло, твій втрачений парадіз


Банальне нещастя на біс, замріяно граючи
Життя, завше болісний, свавільно блискучий каприз
Спрага твоїх зіниць, коли ставиш на чорне, усе
Що ніхто не здійснив


Так я ошукаю тебе
В прокуреному кабаре, у млисту нуарну ніч
Солодкий відчай спиватиме твій омріяний блеф
Віч на віч палячи іронічне ні, чоловіче
У цинічному кабаре


si tu veux....




 

З двоспального ліжка пробився духмяний горошок,
Немов репресований струмінь зеленого світла.
Для тебе закінчилась казка—принцеса вагітна,
Для тебе з"явилась можливість продовжити пошук

Між зерен-зерняток, маленьких дівчаток у бантах,
Які довірятимуть кожному слову і жесту.
Це трохи нагадує вуличну гру у наперсток—
Заснути коханцем, а зранку прокинутись татом.

Це навіть природно, якщо не зважати на осуд
Юрми феміністок, їм їсти не дай, а скарати,
Того, хто насмілився викрасти їх кандидата,
І досі не вивчив змістовного терміну „досить”

В підборі підборів, манжетів, білизни й алькову.
Своєю метою ти бачиш зішестя нірвани
Лише в товаристві Наталі, Оксани чи Ганни,
Бо ти—фахівець з підкладання дівчатам бобових.

Може я була колись вітрилами?
Ніс мене ти далями безмежними,
Випробовував мене своїми зливами,
Сіллю й сонцем випалив в мереживо.
Пестив так, що навіть чайки плакали,
Потім враз – здирав, і рвав на клаптики.
А я знову, й знову бурю кликала,
Щоб разóм летіть украй галактики.

Може птахом я літала поміж скелями?
Ми змагалися з тобою в швидкості,
І сягали понад неба стелями,
Шаленіли від такої близькості.
Ти тримав моє крило - скоряла вись,
Але лють росла – гніздо до урвища.
Ближче б до землі… І я підводилась,
На крутій горі житло звивала ще.

Може в небо я росла тополею?
Ти блукав між листя гірко-трýнкого,
Шепотів «...моя…» і кликав долею,
Покидав, і я бриніла стрункою.
Повертався наче звіром загнаним,
Буревієм рвав красу до коренів.
Я ж пускала знов зелені пагони,
Ніжні і тонкі, але не скорені.

Я була дружиною, коханкою,
День і ніч тебе чекала віддано,
Ти влітав відкритою фіранкою,
Цілував, і знов шукав незвідане.
Я зросла твоєю міццю-зрадою,
Сни і впевненість мої злились в одне.
Перший власний крок…… І я не падаю!
Нині вітер – я!
Спини тепер мене!

2009

Плач, Америко, плач!
Він був твоїм темношкірим генієм,
Королем поп-музики й часу.
А хотів поборотися з генами.
Хлопчик прагнув змінити расу.
Плач, Америко,
й Африко, плач!


Мої діти малі –
Менша дочка підкручує кучері,
А старша – рівняє надміру.
Ми завжди недосяжністю змучені!
Але він змінив свою шкіру…
Плач, Америко,
й Африко, плач!


Плачте, люди Землі!
Він був дитям із пісні народної,
Очі – сумом чорним налиті.
Він хотів позмагатись з природою.
І хотів дуже довго жити.
Плач, Америко,
й Африко, плач…

День мовчазний
І ніч німа,
І небо
Темне-темне-темне...
Нема удень,
Вночі нема
Мене у тебе,
Тебе у мене.

Ти — звук,
А я — твоя луна,
Навік зостануся луною,
Тому і не з’єднатись нам:
Мені з тобою,
Тобі зі мною.

В сльозі трави,
В очах дерев
Не менше смутку,
Ніж у небі.
Та вже ніхто не відбере
Тебе у мене,
Мене у тебе
2006

Тихо-тихо сніг іде,
Ніч за вікнами пливе,
Хай тебе покине горе,
Хай тобі насниться море
І ромашкові луги,
Де гуляли я і ти.
В охоронці сна покличу
Сизокрилу голубицю
І долоню на чолі,
І тигрятко на столі...
Тихо-тихо, сніг іде,
Спи, коханий, все мине...

2007

моё дыханье
потерялось слушая
твоё дыханье

без красивых слов
холодную курицу
съедаем быстро

:)

Вже мене розуміють глухі,
І німі розмовляють зі мною,
Тільки ти, тільки ти, як на гріх,
Залишився за тою стіною,
Що розбити її – не посмій,
Доступити до неї – незмога.
О, єдиний, ти мій і не мій
Перед світом, людьми, перед Богом.

Я до тебе – як птах в небеса,
Я до тебе – як річка до моря.
Знає Небо, і знаєш ти сам,
Скільки щастя приносиш і горя.

Не боюся нічого. Живу
То у пеклі, а то – серед раю.
Ти даруєш мені сон-траву,
І від ніжності я завмираю...
А буває – мовчиш і мовчиш,
А буває – не чуєш, не бачиш...
Мій коханий, то чий же ти, чий?
Знаєш, я ще існую, бо плачу.

Перегірк, низько стелиться дим,
Б’ється вітер весняний до вікон.
Ти один мені, любий, один,
Доки віку мого, доки віку.

2002

Кульбаби головка, мов літній лоб,
Стоїть безволоса в травневім вітрі -
Мала стартплощадка, малих жалоб,
У щастя боїться вірити...

...А воно буде ! Мільйони щасть -
Кульбаб золотистих визріє,
От тільки їй вже не дочекать
Своїх "космонавтів" з вирію...

1977р.

Я слухаю тi сповiдi щодня.
Вони не криються,
Вони вiдвертi - хворi
Це важко так - наослiп, навмання
Брести в чужих сльозах, в чужому горi
Професiє! О, дай менi слова,
Дай силу - втiшити, пiзнати, роздiлити.
Я знаю - побіліє голова,
Мудрішим стану, легше стану жити.
А поки що -
Ти все ж мене навчи,
Як від думок ночами не палати,
Де шлях шукань?
Де сховано ключі
Від людських душ?..
Я знову йду в палати.

1963

Я все віддам поезії своїй :
Брильянтів стоси, споминів сувій ...
...Обмануто мене ! Я теж обман чинив,
Так хто ж із нас найбільше завинив ?

...Безчестя міль, чи совісті іржа
Вкладуть у руки гострого ножа -
Удар у груди помахом одним !...
Та там ... лиш цвілі порохнявий дим...

1986р.

Я бачу фільм, в якому Ти і Я
ведемо вчені бесіди про святість.
А потім дощ. І що ще може статись?
Хіба лиш нас поглине течія.

А може й вітер зажадає жертви,
та не збагне, як розвести тіла.
Я буду трошки п’яна, трошки зла,
а ти, як завжди, лагідний і… впертий.

Фрагмент веселки над суцвіттям стріх…
Твоє завдання – тільки танцювати.
Ми ж знаєм цІну бесідам про святість
і вже давно забули слово «гріх».

Лише збагни! Де ночі мить
На камінь срібло ллє,
Ім’я раптово заблищить,
Дивись, воно – твоє.

Ця ніч шліфує дзеркала
Епітафічних фраз.
Твоє життя – мала стріла
У серце світу – Час.

І трохи болю й боротьби,
Смішних земних принад,
І трохи слави та ганьби,
І сірий камінь над.

Оригінал

Just Think!
by Robert Service

Just think! some night the stars will gleam
Upon a cold gray stone,
And trace a name with silver beam,
And lo! 'twill be your own.

That night is speeding on to greet
Your epitaphic rhyme.
Your life is but a little beat
Within the heart of Time.

A little gain, a little pain,
A laugh lest you may moan;
A little blame, a little fame,
A star-gleam on a stone.

Цей самотній день - тільки мій...
Важко як бути людині самій!
Цей самотній день - тільки мій...
Вітер самотності - мій суховій...

Важко мені за веселість боротись,
Важко всі сили докупи збирати,
Важко сприймається вся ця марнота,
Важко весь сум цей з душі прибирати...

Я до захриплості хочу кричати,
Хоч тимчасову полегкість відчути:
Знову в самотності день зустрічати...
Більше не в змозі тебе передчути...

Цей самотній день - тільки мій...
Важко як бути людині самій!
Цей самотній день - тільки мій...
Вітер самотності - мій суховій...

Тиху нудьгу заберіте від мене!
Тихо зламайте, немов соломину,
Тихе життя це, за спокій хвалене,
Тихо заповніть ці хворі хвилини...

Відповідь стрілась на всі запитання -
Висохли очі від їх мокротиння:
Ти - моя перша, єдина й остання,
Рідний притулок, єдине затіння...

Цей самотній день - тільки мій...
Важко як бути людині самій!
Цей самотній день - тільки мій...
Вітер самотності - мій суховій...

День цей самотній рутиною дише,
День цей скорботний болить мене дуже.
День цей самотністю сповнює тиша...
День цей сумний претерпи, моя душе!

Нині закрилися грізні скрижалі
Того скаженого, дикого болю.
Тільки всміхатимусь мовчки надалі,
Дивлячись смутно на власну недолю...

Мій самотній день - тільки мій...
Мовчки всміхаюсь у муці німій...
Мій самотній день - зовсім мій...
Тиша панує в душі грозовій...

Куди б ти не йшла, я б пішов за тобою,
Куди б ти не бігла - я б біг тобі слідом
Коли ти затужиш - не знайду спокою,
Коли ти помреш - за тобою я піду...

Та сьогодні стрічаю в журній самоті
Найсамотніший день у своєму житті...

Повернувся Гриць додому,
Сидить та сумує.
Біля нього, як голубка,
Жіночка воркує:
- Що з тобою, мій коханий?
Та мовчить миленький,
В очі глянути боїться,
Тьохкає серденько.
Каже жінка: "Ми – родина
і твої проблеми - стануть наші,
Ми з тобою все переживемо!"
- Ти упевнена?
- Клянуся.
Шепче та привітно...
- Що ж, скажу,
Коханка наша від мене вагітна...

Я Петрик - у дзьобі смачна насінина,
О де ти кохана, о де ти, єдина?
Я втілення кращого, птах-ідеалу!
Даю безкоштовні уроки вокалу,

Живу без ілюзій - у фолку і блюзі,
О, званий радіти, печалюсь у тузі,
Нуждаюся не в меценаті, а в музі!
І в жóвтенько-крильцятому карапузі!

Товчу це господарю і домовому,
Та де їм сердечну збагнути утому!
Жовтію, як пів України, у клітці,
О скільки іще животіти сирітці?!

Клянуся, що дзьоба зашию нитками,
Носитиму милій торби з хробачками!
"Я хочу канарку... і доцю... і сина...” -
Лети до пташиного Бога пір’їна...


2009

Я стала негативним персонажем.
Якщо по-справжньому, то вперше на віку.
Побути відьмою – це стільки вражень,
мов повернуть назад гірську ріку.

На мить чи дві не згадувати ближніх,
в долонях світу пестити сльозу.
Добро і зло, теперішнє й колишнє
віддати часу на холодний суд.

Пройтися подіумом – вільно й гордо,
бо в героїні врешті є герой.
Та хто я? – Дівчинка із хворим горлом.
Таку не візьмуть на центральну роль!

Моє ім’я — від батька.
Я — Оксана.
Моє ім’я гірке мені самій,
Пропахле степовими полинами,
Калиною в далекій Колимі.
Воно летіло за Полярне коло,
Теплом топило вічну мерзлоту.
Мене ще не було, та був мій голос,
Комусь потрібен був.
Тому я тут.
Тому шукаю слову
Рідне слово
І не чекаю ласки від чужих.
Хіба не мій народ серед руйновищ
Зі слова вийшов
І у слові жив?
2007

Сонет забити у підошву неба,
навхрест плести шнурівкою комети
крізь чорні діри сонячинй молебень
та розходити всесвіту штиблети.

Несуть, цвіркочуть сходи до ґазебо*,
де смерті янголи на парапетах.
Вудки позакидалися на тебе,
у кожному відрі хлюпоче гетто.

Ледь вище – дах із тих, кому дісталось...
як не по повному, то по заслугах.
А на чубку керує вітром флюгер.

Роздув новини, трохи ясно стало
на кого тінь впаде. Не видно пругу,
кисневий голод, зі словами – туго.

19 Червня 2009

*ґазебо - це бельведер

Здавалося б, все давно сказано,
«Люблю» вже лунало не раз…
Та знову відвертими фразами
Шліфую коштовний алмаз…

В оправі зі світла і золота
Несу його бережно Вам,
Від серця любовно відколотий,
Переданий ніжним словам…

Із сяйвом надії і мріями
До Вас лине знову «люблю»,
Й поезія, сонцем навіяна,
Без сліз, без тривог і жалю…

Лиш острах, що буду відштовхнута,
Загашує золото фраз,
Й від серця любовно відколотий,
Тьмяніє на сонці алмаз…

Та знову теплом відшліфований,
Чистіший води й кришталю,
Навічно він Вам подарований
В обіймах, в думках і в «люблю»…

Ты мне нравишься разная:
Деловая и стильная,
Сексуально-опасная,
Страстно-любвеобильная,
Жаркой страстью раздетая,
С золотистою кожей
В травах буйного лета,
Как в божественном ложе,
И зимою завьюжена,
Словно сказочным кружевом,
И укутана стужею,
И, не дай Бог, простужена.

Привлекает и мучает
Что-то необъяснимое
И походка зовущая,
И мелодия имени.
Ранним утром и за полночь
Без духов и косметики
Я дышу твоим запахом,
Наслаждаюсь эстетикой.

Благодарен я случаю,
Как подарку нежданному –
Я люблю наилучшую,
Мою самую-самую!

(ЛІТЕРАТУРНА ПАРОДІЯ)

...де-не-де гаї березових отар
І дубів величні монограми"
"Пісочне"
Зоряна Ель

Крізь березових отар гаї
Проглядаються тополь ватаги,
І хитаються гурти їх стовбурів
Так, немовби напилися браги.

Поряд з ними - череди дубів
Обернулись спинами до вітру,
І летять із них рої кліщів
На п"яниць, що колом п"ють півлітру.

Папороті темні косяки
Поглинають недопиті грами.
На шеренгах сосон, як плювки -
Лишаїв скорботні монограми.

І зміяться кублища вугрів
З Світязя на озеро Пісочне,
І цілують хмари комарів
Поетесу, хто куди захоче.

Вже і хмарою жасмин зацвів,
Запахом стріля, мов з пістолета...
Ну коли ж отари пухирців
Зникнуть з тіла гарного поета?!