13
Нести свій хрест. Писати ясно_й_просто.
Чекати ночі. Пити. Разом з тим,
культивувати в серці крихи зросту,
щоб і самому статися простим.

Я не про рими_й_теми – не про стиль я,
і не про те, щоб стати як бадилля:
все несуттєве болісно мине.
Я про одвічне авторське юродство,
коли за крок до зовнішнього скотства,
поет і текст єднаються в одне!


14
З приходом ночі гусне власний морок.
Зі всіх можливих розвитків подій
я вибрав той, якому вже за сорок,
а дружбани лишились молоді.

Мене ніхто з-за обрію не кличе,
та все ж не спиться десь на місяць тричі:
"як би ж то..." – видих, "мати розум..." – вдих.
І хоч довкола вдосталь ще жирку є,
у мене піст: взаємності бракує –
заримувати вічно молодих.


15
До центру світу тулиться хатина,
в ній чоловік замало не зотлів:
із ночі в ніч в його рядках_судинах
жевріє чорна магма кревних слів.

Словесний жар дискретно тане нині.
Мені за нього поіменно винні
всі ті, кого я з осені зігрів:
одні – кохання, інші – мандри й вина,
а треті – власних вражень половину.
Та це пусте… без них би я згорів.


16
У чорнім небі – жовте маковиння.
Драгдилер Місяць пухне з баришів.
А ми з тобою нібито й не винні,
що tet_a_tet не рідні_не_чужі.

Не в сьогодення втілились, а в гру ми:
ми два дроти з одним смертельним струмом,
що в протилежні сторони тече.
Ти віриш в літо, в місто, у крамниці,
у власне тіло, в те, що люди ниці,
і навіть в нас! А я – в Ґевару Че.


17
Народе мій, моя земна скорбото!
Благий Господь про тебе пам’ятав,
коли задумав обраним роботу:
тягти на гору власного хреста.

Суди мене по праву, мій народе!
Бурлить життя, а я стою напроти –
чекаю з неба манни, штибу слів,
для власного тлумачення офіри,
за крок – до себе і за два – до віри,
приблудний син на батьківській землі.


18
У центрі світу хочеться пустелі.
Немолодий лінивий бонвіан
смакує дим, вивчає тінь на стелі,
вкладає рештки серця у слова.

I саме так судилося до скону:
у чорних вікнах – зоряні ікони,
а в римуванні стільки самоти,
що навіть час на мене не впливає,
бо у остатку вірю не в слова я,
а в те, що десь живеш самітня ти.

Їдка сполука - розлука,
Іржею вигризе простір,
Поцілить у серце з лука
Поранить глибоко й гостро.
Я біль приручати вмію:
Замовлю наскрізну рану,
На флейті навчусь і змія,
Приборкаю пізно- рано.
У душу відкрию дверці:
в легенях збільшиться кисню,
Побільшає місця в серці –
хоч боляче, та корисно.

уламки твоєї води
в каналах і западинах
збіжжя твоє проростатиме косами
мовчазними поснулими
розлийся мені під шкірою
запашною бруківкою медовою цеглою
бурштиновим соком і шклом
віддзеркалюй мені на зап’ястках і ліктях
тіняву ранкову спантеличену
безсонням неохайним і нечесаним
закрадається
між пальців любов

саме таку
сліпувату
сповільнену
найлегше підхопити
собі на легені

вона клаптиком світла
розляглася на сонці поряд із тобою
вмиваючи тебе смугастим позіханням
шепочучи в тебе ріками осоння
малюючи дзвінкоспів тобі на груди мережані
дотиками її прозорими

не піддавайся
не реаґуй
не підглядай за її волоссям
не пий її шурхотіння
не залишай слідів на її глибинах

плетиво її променисте
заплуталося десь між пальців

не розв’язуй
не розпускай

А в душі холодні крила,
Замерзає на вогні.
Тиша кисень перекрила...
Дай мелодії мені.

Дай такі криштальні ноти,
Дай такі чіткі слова,
Щоб хотілось жити доти,
Доки музика жива.

Твої думки
Не проходять мимо,
А цілять в душу,
А цілять в долю.
Я – звичайнісінька.
Опалима.
Давно зжилася
З земною роллю.

Нехай інакшим
Усе здається,
Нехай проходить
Немов крізь сито.
Ти цілив в губи,
А втрапив в серце.
І що з тобою
Мені робити?

Зморщене яблуко -
Останнє у цім саду.
Смішно шукати тут
Залишків щедрої осені.
Завтра – мороз.
І я вже сюди
Не прийду.
Затишні дні
Всі
До дірок заношені.

Гірко: лишаєшся
Ти на весь сад одне.
Небо й земля
Зійшлися в єдиній лінії.
Завтра – мороз.
Тебе він не обмине,
Щоб оплести
Вперше
Голкастим інеєм.

Втім, ти тримайся,
Якщо вже твоє – висота.
Навіть коли
В завтрашній день
Не повіриш ти...
Яблуко впало.
Збігли по тім літа.
Впало, аби
Деревом сильним вирости.

Посміхаюсь. Щасливо і легко…
Почуваю себе поза часом.
І спадають сніжинками з неба
в мою душу зізнання Твої.
Дивну музику вигинів, жестів
заливає весною і джазом,
і по вінця наповнене серце
цим чарівним напоєм богів.

Не бажаю вертатись у будні…
Через це перекроюю дійсність,
уникаючи докорів, суму,
заплітаючи казку в життя.
Ти стоїш відсторонено-світла,
і в очах відбивається вічність.
Відчуваю: без Тебе несила,
хоч і знаю, що Ти не моя.

Знову очі – до зір щонайвищих,
знову бавлюся в пошуки знаків,
і словами спустошую тишу,
і крокую нестримно кудись…
Та в найдальшому кутику серця,
де не бачить ніхто і не знає,
там, на самому-самому денці
віра жевріє й тягнеться ввись.

*
Сережку з неба
Я тобі дістану,
Що золотом палає уночі.

Де ж другу взяти? Виловлю її –
У копанці з водою зачерпну.

І немає куди спішити бо я - ріка,
І немає куди стікати водою чорно.
Нині сонце вродило рано, і я важка
перекочую хвилі-чорнило поволі, сонно.

Ні людей, ані риби не буде в моїй воді.
І у течію вен не увійде рибацький човен.
Тільки чайка тужливо заплаче: прийди-прийди.
Тільки вітер завиє на місяць, що небом повен.

І вино розіллється у води, і я - ріка
Не звільнюсь від закляття, а просто його відбуду.
І дитяча рожева й на диво легка рука
Подарує надію. І з'являться знову люди.

Розкіш бажань передбачення –
Розкіш умовна.
Без сліз не обійдешся в жодній мові.
На мапі, у сантиметрах пригоди,
Утримання – розкіш,
І жити на волі
Теж…
Розквітає перлиною квітка,
Бліда, наречена комолого.
В лазні у дідька чарівна нитка,
Щоб притягнути голого
Людства тінь намистинами,
Сходами до безперечної величі Заходу,
До перевізника за труну.
Де ви, мої перевірені ревнощі,
Щоб запитати кому?
Я дозволила
Пити подружню обітницю,
Соком томатним, червоним, солоним.
Законсервовані у передмістях
Місяці жовті застиглі, слоновими
Вухами слухають
Джаз, переймаючись
Іспитом вражень вчорашнього денного.
Я позіхаю, я роздивляюся
Нігті сусідки в автобусі темному.

I
(чайна дорога)

Зеновій – парубок моторний,
до традулєток був мастак,
як затрендів – дорога чорна,
та щастя – повен бензобак.
Помчав занюхати чайної,
хоча за хатов стільки ж гною,
а в буді чахнув блоходав.
Зустрівши кума на зупинці,
заґудзав совість на мізинці,
сільраду щиро сповідав.

Набравши лайки писок повний,
він молотив і полоскав
усіх мужів та баб верховних
по них то йшов, то слав, то клав.
А кум крутив нівроку льочки,
підкудкудакував, як квочка,
немов читав щось по складах.
Бо кумуви уже кортіло
у пляшку закотити тіло,
жеби поїхав троха дах.

– Зеноне, не бери до серця
ти близко наших баняків.
Нехай згорять в горівці з перецем,
під церквов просять мідяків,
аби їм тхір курок поштрикав,
а бузьки – оминали стріхи,
надвечір настрій не вставав.
Кум вже дивився цуценятом,
готовим був запхати кляпу
Зенону в де той злість ховав.

– Ну падай куме, тіко жеби
по третій пляшці ні мур-мур
і най там хоч чорти по небі
пускають бомків поміж хмур.
Кидай усе, сідай на бричку,
бо посічу тебе на гичку,
бо знаєш добре, хлопе, сам –
коли чекає в гості дівка
і не звалила з ніг горівка –
гуляє споднями бальзам,

у нім бажання твердне штивно
і поки є – то не поймеш
чого так хлопа тягне дивно,
немов індуса в Багладеш.
Закинути на плечі ноги
чи просто мавпувати дога,
чи удавати що ти кінь
і що сідло твоє гойдає,
солодкі дині дві скакають
між янь твоїм і дівки їнь.

Та знаєш, як то, волоцюго,
перемоторити весь ліс,
перепалити сотню-другу
бензинних гривняків, же біс
`го знає де їх тіко взяти,
вото любов - самі витрати
і думаєш про лишній грам
чого й куди і чим залити
і хто з нас має більше пити –
моє жалізо чи я сам.

– Йой, куме, як під пахом стигне,
ти до таверни довези,
а там хоч ніч блукай по стегнам,
та хоч би й дійками кози.
Мені лиши лиш на похмілля,
бігмне віддам ті до весілля.
Ну правда, йокарний бабай,
жеби я вік жони не бачив,
жеби я в кіблю кудкудачив.
Зеноне, жми на всі, давай.

Зафиркотіла жалізяка.
Немов по швах, розбігся пил,
в дорозі – світла кіт наплакав
і витер сльози крокодил,
бо лісу чуб тягнувся полем
по ще сопливим бараболям,
де причаїлася чайна,
де всі пройдисвіти припухлі
мостили чвир, продувши з кухлів
останки дохлого майна.

***
Я тобі снитимусь. Тільки ти сни пам’ятай.
Буду приходити так, як приходила вчора –
ніби розбещена, ніби свята, ніби хвора,
ніби така, що вже завтра зібралась за край.

Я тобі снитимусь. Тільки мене не жени.
Знаю казки – цілу тисячу – може, і більше.
Всі розповім. А як ні – обернуся у тишу.
Стануся ніччю. Ти тільки мене не жени.

Двері у сни прочинятиму, ніби у рай.
Місячні зайчики вижену, щоб не збудили.
Ранок пущу у кімнату на сонячних крилах….
Я тобі снитимусь. Тільки ти сни пам’ятай.

Поволі божеволію чи сплю?
Любов і сум переплелися з боргом…
Заплутався і сам себе гнівлю.
Не в злагоді ні з совістю, ні з Богом.

Долаю біль, щоб знову біль знайти,
Шукаю щастя – до страждання лину.
Я чорта ладен освятить, а Ти…
Мої дороги всі ведуть із Риму…

та добре добре я тебе чекатиму
із воєн перемовин перемир’їв
із полюсу північного з екватору
з рівнин гірських хребтів і плоскогір’їв…

чекатиму а ти все не вертатимеш
писатимеш а згодом ніби втомишся
я ж захлинатимуся пам’ятними датами
зриватимусь на схожий тембр голосу

я ще чекаю так тебе чекаю ще
хоча забула колір-розмір-родимки
і вже побоююсь – а раптом не згадається
те все коли повéрнешся не подумки

На могилах трава забуття.
Вже і нікому помолиться,
Бо давно перезріле дитя
Забуває себе по столицях.
Ні на кому ні гріх,ні вина...
Охоронниця в них є святая...
На могили синичка одна
Помолитися прилітає.

Значит, и ты уснул.
Должно быть, летя к ручью,
ветер здесь промелькнул,
задув и твою свечу.
Узнав, что смолкла вода,
и сделав над нею круг,
вновь он спешит сюда,
где дым обгоняет дух.

Позволь же, старик, и мне,
средь мертвых финских террас,
звездам в моем окне
сказать, чтоб их свет сейчас,
который блестит окрест,
сошел бы с пустых аллей,
исчез бы из этих мест
и стал бы всего светлей
в кустах, где стоит блондин,
который ловит твой взгляд,
пока ты бредешь один
в потемках... к великим... в ряд.

1963

Занотовує память
голос дощу
гуркотіння коліс потягу,
силуети будинків,
твоє "люблю"...
терпкий дотик
нічного протягу...
десь годинник розбив
на уламки час,
вже весна докучає холоду...
До сердець долинає
старенький джаз
крізь тонку павутинку
погляду.

Під ногами у мене Сонце -
Я стою на березі моря...
Мабуть, стану на вуха і буде -
все навпаки... навпаки...

Я чекала тепле літо,
а прийшла зима...
Я писала добру пісню,
але вийшла зла...
Я хотіла малювати -
пензлика нема,
Щось хотіла розказати -
висохли слова...

Там де Сонце цілує квіти
там пахне небо огірками
втікають зорі
спішать горіти
нитки холодні
беруть руками
достиглі вишні
шукають землю
трава сховала
сухе коріння
розріжуть очі
безодню темну
в судинах крові
твого тремтіння
зникають тіні
іржавим пилом
вкривають миті
поверхню світу
Ти любиш небо
що пахне милом
я ж розціловані
Сонцем квіти.

Всё размеренно, глянцево, силуэт
идеален, как точки акупунктуры,
а ровесниц от детей, котлет и лет
разнесло. Они квочки, наседки, дуры!
.................................
Но сегодня приснилось ей: у реки,
где лёд уже по-весеннему тонок,
на голодные и хищные огоньки
обречённо жаловался жеребёнок.

Ми лісом блукали на запах суниць,
Тріщали під кедами жолуді й шишки,
Ялини в суворім мовчанні черниць
Були із півнеба, напевне, заввишки.

Перегук птахів, суєта комарів,
Зненацька розірвана вщент павутина...
Ми бризки суниць на гарячій землі
Приймали, припавши удвох на коліна.

Все – гра, і водночас – насправді, всерйоз, -
Враз визирне стигла і блисне лукаво.
З тобою надовго тоді довелось
Нам спину зігнуть, засукавши рукава.

Ми гралися в піжмурки і в піддавки,
Ні простір, ні час ми до гри не приймали.
Суниця приручена йшла до руки,
І сонце у соснах шукало привалу.

Та вітер хмарин розпустив муліне,
І впали з небесної стелі багети.
Ми бігли, трава зупиняла й мене,
За безцінь свої віддавала секрети.

Ми бігли, і дощ нас цькував, як лисиць,
І брала за душу напомацки жалість.
Я все озиралася – роти суниць
Здавалися нам у полон і здавались...

Щемить мені, як серце на погоду.
Чи буду я сама собі відверта?
В мені жага липневого городу,
Напевне, до кінця іще не стерта.

Роки мої, окислені залізом
Чужого міста, надавили скроні.
І вечір на висотному балконі
Торішнім не проймає романтизмом.

Десь сонце – там, вливається в суниці,
І в огірків мережанки колючі.
Чи зможу я печаль свою озвучить,
Таку ж глибоку, як сільська криниця?

Коли життя близьке до перекосу,
Найвищу правду не знайти в бетоні.
Мені наснились помідори в росах –
Холодні з ночі й глянцево-червоні.

Знаєш, а хворі не пишуть про пишні верби.
Бачиш, у косах не квіти, а тільки оси.
Змії кубляться у синім, небеснім просі.
Звідки нам знати, яке то справдешнє небо?

Звідки нам знати як пахне просторий космос?
Як це вдихати не кисень, а тільки воду.
Ти проклинав мою вдачу, а надто вроду.
(рими банальні, я знаю). У полі боса

Як Афродіта. Ну звідки у Луцьку море?
Піну морську заміняю на хміль і солод.
Перше кохання і перший солодкий голод.
Світ помирав. Як годиться на ре мінорі.

Світ помирав. Наче осінь минала. Скупо.
Плакав Листопад. Для публіки. Для годиться.
Дні перетру у каміння. Зроблю вервицю.
Маю захоплення: воду товкти у ступі.

Бачиш, це яблука падають, наче зорі.
Бачиш стікають вином, найсолодшим сидром.
Бачиш, в криницю упали порожні відра.
Певно віщують нещастя. Кінець лав сторі.

знову в путь – моя в твоїй руці
(що? – рука!) заснула й чи жива ще?!
бути мною набагато важче
ніж тобою (правди манівці)

я не хочу правди – тут кохання
тепло-тихо-вічне (день у день!)
добре не співаємо пісень
ні хвилино не спиняйся! – рання

пташка у затерплій пучці – ні!
нічичиркне про свою утечу
радість просторікам – вистиг вечір
ніби шведський стіл на чужині

Поміж мілин хатин -
багатоповерхівок рифи,
одлякують серпанок боязкий.
Неквапно, повагом,
неначе ситі грифи,
смакують високості літаки.
Згори в тобі копирсаються
блиском,
мільйони зачудованих зіниць.
І вуха, скуті нанівець,
підхмар`я тиском,
вслухаються в слова,
що ти шепочеш,
лігши горілиць:
"Бувайте!.. Вкраїноньку
пам`ятайте...
Та ж, лебединим пір`ячком,
злітайте і сідайте!
А діточки - хутчіш
додому повертайте..."
...Уклін тобі за все,
Борисполе привітний
мій...

30.09.08

Потопіть мене в вашій притлумленій ніжності
І рукою пошерхлою виведіть вилиці
На обличчі, де пара очей примружених
Найстараннішої з учениць.

Мов пліткарка салонна, на мить знепритомнію,
Розчинившись у хвилі міазмів ромових,
І, caramba, на ваше коліно джинсове
Я без остраху приземлюсь.

Гойда-гойда-гойдалось сонечко,
Че-че-че-червоніло маково,
Настромилось сонечко
Та й на щогельку,
І застигло сонце,
Одне на всіх…

Потопіть мене в вашій притлумленій ніжності…
Де ви сльози бачили.. в пересмішниці?
Сизий дим пливе, зазира під вії їй..
Дим, сеньйоре, і жодних сліз..

Потопіть мене в вашій притлумленій ніжності
Хоч з місточка рибного, хоч у мильниці..
А не втопите, то й сама втоплюсь,
Mi amor libre,
Mi Habano Blues.

Бабця місить тісто,
кисло-запашне і пружне,
руками ніжними і теплими,
зшерхлими,
згрубілими,
від праці зчорнілими,
з нігтями
темними,
повищерблюваними,
хліб місить.
І дим із печі
по хаті чадно розходиться,
зміями розповзається
і...
вогнем займається?
зголодніло стіни облизує?!
виривається?!!
Ні.
Клубочиться... клекоче... зм’якає... розходиться... розсіюється...

Отака дисперсія
диму душі чадного.

Бо без вогню.
Бо стіни лишаються.

Стіни
завжди
лишаються.

А на них – чадний дим душі
укладається.
Без вогню...

Життя учило накида́ти нуль на масу,
годити Промислу, засвідчувати фразу,
кохати ту, що не одразу, та давала,
будити кавою у грудях калата́ла,
триматись далі од учених ідіотів,
остерігатися бездомних патріотів,
вважати власними і не свої помилки,
цінити смак, а не заповнення тарілки,
цінити все, що звично не займає очі,
душеположення у Львові, а не в Сочі,
колись дароване для приживання тіло,
доки воно за днями вслід не відбіліло.

І ти не перший, у котрого все забрали,
крім усвідомлення - що ось вони, причали,
і ти є ти, і грубі справи особисті
з тобою знову, і зійшлись в одному місці
усі нікчемності і все найважливіше,
ким був учора ти, і ким ти був раніше,
і ти не жив іще, як слід, а справ багато,
і пам’ять знає та мовчить, мовчить затято,
що у безмірності зупиненої миті
твої діла - такі чужі - душі відкриті,
вона і судить - строго, але не безжально,
бо як іще навіки йти, як не скандально.


2009

Було йому тяжко,
Було йому темно,
Здавалося – марно,
Здавалось – даремно.

І в темряві болю
Він вигадав світло,
Він вигадав долю,
Ранково розквітлу.

Він вирішив – досить
Чорніти, боліти
І в холоді смутку
Він вигадав літо.

Кому це все треба –
Тривоги, розлуки?
Він вигадав небо,
Квітуючі луки.

Намріяв незвичне
В самотній безодні,
Не думав, що мрію
Зустріне сьогодні...

Буває нерідко,
Що стомишся жити –
То вигадай квітку,
То вигадай літо.

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

1922

Іще летить крізь осінь напролом
І небо блискавицями покреше
Моїх бажань шалений, хтивий вершник, —
Аж світяться долоні літеплом.
Невільниця у самозабутті,
У листопаді — хуртовині свята.
А твій цілунок пахне, наче м’ята.
Ну, як без цього бути у житті?
І хоч пожовкли в сутінках зела,
Іще осіння духмяніє квітка.
Ну, хто сказав: троянда одцвіла?
Це просто їм іздалеку не видко.

Світлій пам`яті К.К.
Він часто спить. І йому байдужі
Вино, політика, кама-сутра.
Він, прокидаючись, довго тужить
За жовтим місячним перламутром.
Він мало їсть, як дитина, – мізер,
Курей у двір випускає рано,
Обходить боком наш телевізор
Новий, з широким пласким екраном.
Йому не треба штанів шовкових,
Йому начхати на моди, стилі.
До ночі він самотинно ловить
Мов голос Бога, радіохвилі.
Плете широку рибальську сітку.
Та знає – на карася не піде.
Онукам носить солодкі плитки,
Котам на вечір – хвоста ставриди...
Час календар відривний доточить,
І шлунок не посягне на кільку.
Ще ходять ноги і бачать очі,
Тримають руки, а втім – на скільки..?
...А вчора – сніг розстелив накидку.
Без попередження, без вагання
Прийшла зима невідомо звідки.
Для когось – перша.
Йому – остання.

Тепер, коли Ви так неблизько
(Щоб не забулися бува),
Перекладіть на італійську
Мої промовчані слова.
Зробіть улюбленого чаю,
Пишіть на клаптику жалю.
Я досі Вам не пробачаю,
Що Вашу мову так люблю.
Холодний напій в порцеляні
Долонька блюдця ще трима...
Зізнайтесь, пане italiano,
Чи легко володіть двома?
Де замість місяця є luna,
А на amore – життя і мить...
Прошу, на італійські струни
Мою любов перекладіть.

Оттак. Горілки хміль жорстокий,
Корчма, шинкарка, гурт п’яниць.
Там, де доріг життя — розтоки,
Там, де немає таємниць.

Там все просте, як срібна гривня,
Якою платиш за питво.
Там всі перед майбутнім рівні
Скарбами скорби і мертвот.

Ридає скрипка. Тужить бубон.
Не чуть... Горілка заглуша.
В обіймах божевілля й згуби
Тремтить розхристана душа.

Надихане, слизьке повітря
Ковтають спалені уста.
...Горілка все обмиє й витре,
Тяжка, жорстока і проста.

Павлові Тичині

На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазвучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр —
І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,
Й над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест.

І на древнім, на скитськім, на кров’ю залитім просторі
Говорили могили, співали козацькі вітри.
І у літери тайн степовії складалися зорі,
Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.

Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій,
Метеором огнистим ударив в дніпровські степи
І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці,
І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...

Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.
О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! —
Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,
Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.

Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось...
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.
...в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.

І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,
Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів.
І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари
Божевільну Офелію — знов половецьких степів.

Листопад, 1924

Максимові Рильському

Ще молитесь, далекий брате,
Серед Звенигородських піль.
Ще не стомились карбувати
В коштовних ямбах вічний біль.

Краси веселий кондотьєре,
Несете хрест свій там, ген-ген,
Серед похмуро-рідних прерій;
Ви — еллін, схимник і Гоген!

Навколо — хащі й печеніги,
А в кельї — тиші ніжний спів,
Реторти, циркуль, колби, книги,
І Ви — алхімік мудрих слів.

По прочитанні «Синьої далечіні»
Січень, 1923

Я знемігся, згорів... Моє серце на попіл зотліло.
Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга,
І, безсилий, хилюсь я, хоч ще молоде моє тіло...
Я знемігся, згорів... Моє серце на попіл зотліло,—
В нім погасла снага.

Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала.
І я, спраглий, схилявся і пив із криниці знаття.
Ні, не марно я жив,— я боровся, шукав ідеала,
Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала
В тих просторах життя!

І мов нагла мара мені світ весь од сонця закрила...
У гонитві даремній минули найкращі літа.
Мрії гасли, як зорі, зломились напружені крила,
І, мов нагла мара, мені світ весь од сонця закрила
Неминуча мета.

Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина;
Зграї гарпій проклятих, що звуться «навіщо», «куди»,
Мою душу жеруть... Як покинута в лісі дитина
Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина,
Замітає сліди.

1904

Промайнула між дерев веснонька зваблива
Та морозу дивний щем в серці залишила:
Закохався дідуган в устонька медові,
Як побачив дивний стан, у шнурочок брови.

Розпашівся не на жарт, тисне, як у січні,
Закликає вітер в лад підвівати звично.
Постаралися удвох: хрумкає водичка,
Примерзають уночі весни черевички.

Як побачило згори сонечко картину,
Що засипана снігами весняна хустина,
Відрядило промінців розігріти землю,
До коріння підійти, розбудити чемно.

…Усміхнулася весна, розцвіла красою,
Відігнала дідугана спати за горою.
Оживає поле й сад гомоном врочистим,
Наступає весна красна, казково - барвиста!

При-
св-
я-
та… приятелю

Прийди, приятелю,
прийди і пригорни.
Причина пристрасті –
свобода світських примх.
Прийди, як привид,
як світанок,
як пригода.
Прийди, як свідок,
як примара,
присолода…
Прилинь своїм до пристані
принад моїх –
Прищеп свавільних
На прицілі у святих.
Прилинь,
пригрій,
при…
сві… свідомо,
святотатно,
Притоком свіжості
з приплодом своєчасним.
Приснись, як прикрість,
в присмерку пригрій,
Мій приятелю,
Світлий принце мій!

18.02.2009 р.Б.

Вчора, вчора летіли гуси
Небо сірим на землю стекло
Й місяць-щур не розбризкував мускус
На поснуле хатами село.

Білим впали сьогодні пір’ям
В березневого ранку імлу
І береза сльозою зневір’я
На соснову скидалась смолу

Не натішиться срібло мостами
Кригу неба крило розіб’є
Й молодик на село мов в останнє
Мускус зоряний літа проллє

Та по ночі в негоді цій білій
Ще заховано заспаний світ…
Й припорошені гусоньки сірі
Сороковий завершують літ.

Прямо у груди постукає грім –
Зустріч так близько.
Викличу дощ і побігаю з ним,
Наче дівчисько.
Легко зроблюсь незнайома собі –
Юна бігунка.
Та не втекти від вологих обій-
Мів...
І – поцілунків.
Пестощі краплям не забороню –
Дуже хотіла
На акварелі накрапати ню –
Вигини тіла.
І розчинити слова молоді –
Наче любисток,
І сполоснути в небесній воді
Душу Пречисту.

* * *
На чорнобривцях – тонкошкірий сніг.
А я усе відтягувала осінь,
Як тятиву...
Та так і не вдалося
Терпкого часу зупинити біг.

Гірчить в повітрі.
На душі гірчить.
Я знала – все удосвіта минеться.
І ось –
На чорнобривцях сніг лежить,
Як на мені.
Не обмине й мене це...

Мудріше, втім, - не кликати журби,
І не спиняти погляд на долівці.
А я дивлюсь
На сплутані чуби
Під снігом перемерзлих чорнобривців.

До чего же
я устала
за тебя с тобой бороться.
В твоей жизни
очень мало
для меня тепла и солнца.
Я устала
от ненужных
слов, попыток объяснений.
Ты приносишь
слишком много
отрицательных волнений.
Будто я -
пустяк какой – то
и волнения не стою,
от меня
отгородился
ты невидимой стеною.
Одиноко
сердце стонет,
когда я тебя целую.
Плохо так,
но было б лучше,
если б ты нашёл другую?

Я прокидаюсь від вібрацій
Космічних рим.
Мене лишає рано-вранці
Сон-анонім.
Йому зійти за панібрата
Я не боюсь,
Бо вени звикли відчувати
Вселенський пульс.
Забуду, як душа летіла
В сліпучий блиск,
Щоб знову дарувати тілу
Небесний тиск.
На Ґанок вийду у сорочці
Ще теплих крил,
Прокліпаю в небеснім оці
Зірковий пил.
Фантазія-майстриня тонко
Рядків натче
Із райдужної оболонки
Моїх очей.
У колір дня моя дорога
Вже вируша,
Де тихий шепіт діалогу
Душа – душа.

Домінує щоранку в кімнаті
прокисле вино,
і червоною плямою манить
з розбитої таці.
Вже із люстра он та переконує:
«Баста! Давно
біль притих твій...
загоївся...
…як на собаці!»
І образа від серця спаде
аж до місця внизу,
у якому (спитаєте маму)
у мене шило.
На очах –
ніби хто по тій рані лизнув -
не кровить більше пам’ять.
Зажúло!
Гей, вечірніх новин позивні,
відірвіть мою думку від хаосу!
Так – Арбату!
А вам, сльози, - Ні!
Годі плакати!
Зарубцювалося!

* * *
Донечко!
Як ти на мене чекала!
Згадаю про це –
І на серці важко.
Заснувши на стільчику,
Без покривала,
І –
Без вечірньої казки.
Змерзли ручки твої і ніжки,
Мій промінчику, веселушка,
Під щокою – укотре! – книжка,
Книжка,
А не подушка!
Що тобі, моя радість, сниться?
Чи – як грає із вітром квітка,
Чи про те, як пухнаста киця
Набирається сонця влітку?
Як ромашка угору пнеться,
Поруч – я, і читаю казку.
І у мене - немає лекцій,
І мене не чекає праска,
Посуд, віник, прання, ганчірка,
Інтернет, телефон, візити,
Несподівані вірші, дірка,
Яку треба в будь-що зашити.
А роботи – не тільки хатня…
День за днем, а за іншим – день ще…
Мені б тридцять годин – достатньо,
Та доба має значно менше.
Як змінилися темпи наші!
Як твою зберегти довіру?..
Строки – стислі.
Задачі – важчі.
Часу – двадцять і плюс чотири.

Ох і небо!
Наче крига скресла!
Де не гляну –
Вийшло з берегів.
Як мені
Такі зробити весла,
Щоби твій
Оглянути розлив?
Щоби дна
В тобі не відчувати,
Веслувати –
Все одно куди,
Щоб горіли
Зорі-діаманти
У глибинах
Талої води.

Стоїть над річкою людина,
А з вуст її злітає дим;
Блакитні мрії і години
Щезають в хвилях. Золотим

І неосяжним водоспадом
Вечірні зорі полились,
А в серці дикому менади
Кружляли танцями колись.

В очах блукали чорні кішки
Таємних знань, тонких думок.
А зараз все, мов чиста книжка
Без назви, слів і сторінок.

Холодна хвиля промайнула,
І стало тихо, як на дні, ─
Людина дихати забула
І загубилась уві сні.

Останній подих розчиняє
Останні зорі у диму,
Мов птах, летить у дивну зграю,
Там легко й байдуже йому…

где нить и маятник пространство составляют
и ночь не потревожит стук шагов
размякшая вода - стекла оазис
не оставляет никаких следов

там лишь одно под левою лопаткой
где слышен шум сменяющихся страж
другое небо видели мы падало
его глаза не замечали нас

там лишь одно за клеткою кириллицы
где сладок мед и первобытен страх
другое небо с грохотом надкрылий
рождалось из-под львиного ребра

не позовет по имени запомни
второго неба почерневший сад
запомни вкус и цвет и горечь
едва ли возвратишься ты назад

Це ж зовсім не дивно –
наснитися собі святим,
зі світляним колом довкола голови,
що звільна
ступає
водяною
поверхнею.

Це ж зовсім не складно –
розсіятися на виднокрузі
квіткою лотосу,
гойною,
гармонійною.

Це ж зовсім не страшно –
лезом тонким, блискучим,
щоранку вирізати із грудей серце –
все одно,
відновиться
до вечора.

Неділя, а все навиворіт.
Сонце навіть не виглянуло.
Та залишались у виборі
Проза або поезія.
Зранку було натхнення ще,
Слово, і ритм, і солодкий щем…
Тільки кудись все вибуло
Сірим сльотавим березнем.

Стало самотньо, порожньо –
Привід для медитації.
Та замаячила привидом,
Де не взялась, тривога.
Хто ти, з чийого серденька,
Скитниця, чи скитальниця,
Хвиля страху без імені –
Б’єшся в мої пороги?

Ні, не тікай, обійми мене.
Ми часоплин відмінимо.
І розкажи себе, вишепчи –
Ти ж бо чогось приходила.
А поза часом солодко,
Зміни ідуть за змінами.
А поза іменем радісно,
Сонячний день з пригодами.

*
Сліди змиває море
на березі піщанім.
Я жду своє хвилі.



Фото автора (Крит)