Розкутість рук усміхнених доріг,
Плечистість вій, захованих у пасма.
Прикутість тіл, утома рук і ніг,
Лиманна мла, зимовість непогасна,
Затертий слід крізь млу і далечінь,
Піти туди, де морем пахне тіло...

...Спинився час у долі на плечі,
І все немовби відпалахкотіло.

Збираємось разом,
Мальвіни, Офелії, сестри,
на чарівній
гвинтокрилій фанері
ще встигнемо до сієсти,
полинемо звідси
назустріч
фіордам, Тибету, Сінаю,
до раю далеко,
ближче до краю…
і нас, нетутешніх,
на розі вітрів
заколише
і віднесе на плесо світів,
де тиша…
а потім ми вип’ємо море,
і, сіллю наповнивши
шкіру, легені,
прозорі
патерни дихальні,
забудем, як шкрябає горе
по срібній струні
на тілі
viola d’amore…
А люди внизу –
зеленоокі та сивоволосі –
долоні складатимуть
човником:
«Пінгвіни летять –
скоро осінь…»
…………………………….
І буде день сьомий…

моя кімната схожа на твою
але тебе немає у кімнаті
і я не можу слово упіймати
потрібне мовби голос – солов’ю
мовчатиму застигну на краю
не потурбую радників арбітрів
оголеного дроту не збудити б
не бовкнути б знічев’я “ай лав ю”

Перекошені двері, скрипучі і давні, як світ,
Вас точили роки і хитали минулі події.
Вас гойдало дощами і сипав під очі вам сніг,
Рахували ключі перехожі вітри і завії.
Відчиняли у щасті усім, хто шукав простоти,
Зачинались, коли хто непроханий стукав у серце.
На одвірках – повітря. А нам – поза часом плисти.
На завісах тремтять перебуті години без сенсу.
Чи весь сенс, що родина змужніла тут спершу моя
І тепер на замку тогочасні розмови повисли…
Та жива іще клямка від дотику пальців, і я
Обігрію себе кожним скрипом оцим ненавмисне.

Я тебе виглядатиму серед мелодій ефірних.
Доки настіж відчинені вікна і двері кав’ярень.
Ти до мене ступатимеш. Білий метелик допіру
Твої пальці у тиші шукав і до вечора марив.
Обніматимеш пристрасно, захват у горлі зав'язне…
Я тобі посміхнуся іще до новітньої ери.
Твої плечі торкатимуть серця. І лампа погасне,
Засинатиме сонце у квітах, при вході в печеру.
І на відстані подиху білий метелик відчує
Твої руки, що сходять щовечора з теплого неба,
І за стінами місто мотиви щасливі почує,
І, упавши між листя, чекатиме ранок на тебе…

Яка ж дурепа! Ткала і порола,
Порола, ткала і порола знов…
Задавнена, задавлена любов
Текла між пальці ниткою спроквола,

І знову коло. Вже двадцяте коло…
Не довершиться, Господи, ніколи
Це полотно – безмежне, нескінченне –
Триклятий саван. Не йому. Для мене.

Бо – божевілля, як меди, тягуче,
Бо – голос серед ночі точить, мучить:
«Твоє чекання – то гірка облуда.
Повернення не буде. Бо не буде».
……………………
Бо спогади непевні та солоні:
Змагання з бігу… Переможцю – приз.
На старт, увага, руш! Біжать, як коні.
Я – замість кубка.
Переміг Улісс.

Він… не мене хотів. Хотів Єлену.
Її усі хотіли. Золота!
Палала Троя – села і міста –
На честь сестрички. Та дісталась та –
Інакша. Тиха, як трава зелена,

Як качечка, як пір’ячко… Весілля,
Офіра тіла (серця і руки).
…А він пішов – як в магазин за сіллю.
…А він блукав – віки, віки, віки…

Його боги в свою рулетку грали
(На нього – Всесвіт, а на мене – сто
Безсонь жалючих виставили жала:
Порола-ткала, знов порола-ткала,
Не Поліфен – ніхто. Це я – Ніхто.)

Вода і небо. Дика хитавиця.
А перед очі – нескінченний ліс
Чужих кобіт, яких кохав Улісс…
А поміж них – Цірцея білолиця –
Сім літ провів в полоні чорних брів…
Ах, так, звичайно, волею богів…

…Ти з нею ще……
А я тихцем покличу,
Зітхну крізь сон – кому? Тобі? Собі.
Про втому, перестояну в журбі,
Бо не говорю. Бо слова – як птиці,
Немає віри їм… Немає віри…
Рука і серце – то моя офіра,

Та не твоя. Натягнеш лук, стрілою
Прохромиш женихів… Який шашлик
Із ворогів, що в дім твій увійшли
Та мали наглість милуватись мною!
……
Господар повертається! Вітає
Його собака, нянька, вірна челядь,
Земля, трава, господа…Там ще та є…
Ну, як її… Ну, з нею нам постелять…
…
Стара олива проросла крізь тіло,
Коріння лізе, сплутується ніч,
Немов клубок… За іменем поклич,
Впізнай мене у шарварку облич,
І ранок – білий.
І волосся – біле…

А ще – життя пройшло, як не було,
А ще – сухе, аж кришиться, зело,
Що вчора квітло – як любові знак…
………………………………………
Проклята вірність галицьких Ітак…

Шпаги, кріси*, пістолети: з дошки – крок один до злету.
Відцвіте і кане в Лету
квіт рожевих сподівань.

Темне дно – на нім русалки: диким хором кличуть палко;
ризикує на кавалки
розвалитись голова:

шуму, лементу і гаму - забагато - Бог із вами!
Небо біле з хоругвами,
кінчик леза поміж пліч -

«Уперед. Пряміше спину.» - без угаву, без зупину….
Втявши страху пуповину,
ранку припекти в золі,

ще живій і ще гарячій. Дзьоб у скроню – хижо кряче,
вістить біди і невдачі,
наче ворон, какаду,

ніби кішка, кігті точить. Відведи цю чашу, Отче,
Бо, гляди, і виїсть очі
паща моря, на біду…

Як піратські посіпаки - жваві хвилі у сиртакі.
Капітан з рукою-гаком.
Відчай – ніби крокодил -

плине, дихає на п’яти.. Серце, тільки не боятись.
Прапор-усмішку розп’ято,
а в утробі – дзвін годин.



*КРІС, креса, ч., зах. Рушниця.

Стоїш зрошена та закривавлена,
Зібгана,ніби квітка.
Маленьке дівча промовляє - вава,
А я в півголосу - звідки?
Хоч ти собі плачеш мала і тиха
На кожній уявній стації.
Якось важко за тебе дихати
Із розбитим коліном вранці.

Розкриваєшся тихо, мов церква…
Маки, дівча-акація…
Замальовуєш мене на своїх полотнах,
Серце б’ється на дерев’яній таці,
Вірші темні, як готи.
А в тобі, як в трембіті,
Ще грають вітри-мольфари,
Із малярства лишилася пісня волосся,
Трохи каються, трохи марять…
Маки дівча приносить…

То нічого, що сум. То літо відходить не врапт.
Засмаглі красуні всміхаються світу. Нічого, що дощ…
Смугасте шосе. І ти в цій дорозі не пан, і не раб.
І осінь вже близько – промоклим колесам настарчить калош.

Парад парасоль. Дерева убік, до тепла півверсти.
Жоржини самотні ясніють штахетам. Пора дефіле.
Їм лиш навесні – закохані руки, тепер рукави
Голодного диму. Вогонь не приймає бадилля гниле.

В машині печаль. Навколо ряхтіє цей осені світ.
Хитається вечір на заднім сидінні. І хочеться слів.
Мобільний, як друг, від когось наспівує щирий привіт.
Вже близько додому. Двигун тріумфує, хоч тільки-но млів...

Не приведи, Господь, відчутись переможеним
чи звіром, чи людиною, чи випадковістю.
Завчасно руки опускаючи знеможено,
завершити сюжет посередині повісті.

Чекання на губах гірчить невідворотністю,
вже лихоманить нетерплячого суперника,
та гру продовжую, хоч і не побороти цю
примхливість долі вкупі з силами химерними.

До другого приходить раптом з урочистістю
тріумфу мить заквітчаними тостами,
ерзац-вітаннями, позиченою щирістю,
усмішками, наскрізно заздрістю порослими.

Не перетни мій шлях підступною зневірою,
що там, за пругом, він розтане у туманностях.
І, наче птахові, що повернув із вирію,
він несподівано намріється-примариться.

І, марнослав"ям у польоті не поранений,
білію вільно світом, як листок із зошита.
Бо щастя не в досягненні мети, а в прагненні
польоту в незавершеність у вічнім пошуку.

Пустивший корни в скалы, эдельвейс -
прирос (чем выше – тем прочней), и весь
стремится к достижимости небес
и месту в окружающем пространстве.
И он прекрасен - вечностью борьбы,
(как будто для победы создан был),
он вырывает место для судьбы,
черпая силы у протуберанцев.

Я много раз пытался быть иным
там, где на шару лупят щелбаны,
был многократно послан со спины
туда, где нет ни мхов, ни эдельвейсов.
И, кстати, все еще туда бреду,
пытаясь угадать свою звезду,
и, не найдя, в горячечном бреду
не понимаю, где я, хоть убейся.

Я в мире не потерян, как же мне
курантами бьет память по спине,
когда возможная звезда в окне
стирается очередным рассветом.
Но я не найден сам собой, и кем
бы ни был – я вишу на волоске,
отчаянно сжимаемом в руке,
меж "никогда", "всегда", "нигде" и "где-то".

Такой итог – ни выпить, ни продать,
увы, терпеть приходится, когда
холодная кислотная вода
ручьями льет на глянцевое темя.
И в холоде безвременных дождей,
и в небе, утопившемся в слюде,
как никогда (и, стало быть, нигде)
течет несуществующее время.

«І мудрість - то ловлення вітру».
(Книга Еклезіястова 1,2)


Дивись у вогонь, коли відважишся
витрусити з волосся свого
сніговій обрАз.
Не квапся дрібніти устами.
Та поливай кожним мовчанням
свою пристрасть.
Кожною ніччю своє Сонце.
І якщо не захочеш плакати -
тоді ти співатимеш,
ширяючи у своєму небі
на порубаних крилах,
думко моя шарудлива.
Ти вигадок усяких шукаєш,
ти вигинаєшся
виноградною лозою,
сягаючи мудрости.
Ти нанизуєш пізнання,
множачи клопіт.
Ти випотрошуєш
себе питаннями
до Даруючого схід і захід.
Ти милуєшся почуттями,
як приємним сном.
Та все це – лише
лОви СВІТЛОТІНІ...

Оставьте меня,
не касайтесь, не надо,
Мой мир состязаться с вашим не может,
Ваши молитвы пустые,
о Боже,
покой ниспошли соловьиному саду,
который во мне так легко расцветает.
Врата не откроются.
Город закрылся,
и ваша осада ему не угроза –
Вино из полыни от жажды спасает...
А голод?
А голод душе не помеха...
...............Расколотым сердцем
тихонько вливаюсь
я в розово озеро
Солнца, что село
................на Запада спину.
Я не погибну,
............и вам не подвластен
мой аутизм
............Мои двери закрыты...
Довольно упрёков,
................довольно укоров,
Я не погибну,
.............я не погибну...

ОРИГІНАЛ

Валентин Лученко
Аутизм

Облиште мене,
не торкайтесь, благаю
Світ мій змагатися з Вашим не може
Ваші молитви порожні,
о Боже
Спокій пошли солов’їному гаю,
Що у мені розквіта щохвилини.
В браму не стукайте.
Місто закрито
Вашій облозі його не скорити –
Спрагу втоплю я вином із полину...
Голод?
По що мені голод...
................Не згине
дух мій химерний...
...............Розколоте серце
кволо ввіллється в рожеве озерце
Сонця, що сіло
.............на Захода спину.
Я не загину
..........і вам не скорити
мій аутизм...
..........Мої двері закриті...
Годі картати,
............годі корити
Я не загину,
...........я не загину...

У старенькій капличці ікони і листя…
Віддзеркалення часу - напроти душі.
Мені тихо і мирно. Золочені птиці
З рушників позлітали у світ і дощі.
На покришених сходах полишені долі,
Хтось молився тут вчора подовгу за нас.
Як востаннє, пронизує дощ парасолю.
І триває життя. І цей вечір не згас…

Ударило громом
о голые ветки
отрезало
.......голову
..............лету
летает в лиловом небе
племяш ноября -
змей
из бумаги.

***
Рвы и овраги,
ложбины и балки
красками вечера
утром играют...
кручи Днепра
цветут померанцем –
канадские клены
с ними сроднились.

***
Растаяли аисты
в небе вечернем,
оставив внучат
зиме на расправу...
Долгая ночь
с равнодушным морозом,
дождусь ли
сирени?

***
Тепло возвратилось
бабьим летом
и снова
божьи коровки
в полете
серебристые нити
на юг потянулись
привет передать
браминам...

***
А Днепр нагоняет
зеленые волны
следы оставляя
в песчаных дюнах
тут мы гуляли
такими юными
тут отдохнем
в ковыле седобровом...
Когда-нибудь,
не сегодня,
сегодня вечер
в литавры ударит,
в цимбалы, в бубны!
Рассыплет наземь
кораллы красны
и черный жемчуг
перламутром...
В напитках хмельных
мы тоску искупаем...
вином игристым
и медом диким
наполним чаши

и странники-души
взметнутся в небо
костровой искрой
в пучину ночи...

Оригінал

Святослав Синявський
Хроніки Паперового Змія

Вдарило громом
об голе віття
відтято
......голову
.............літу
літає в ліловім небі
небіж листопаду-
змій
паперовий

***
Рови і яри,
перeярки і балки
барвами вечора
вбралися зранку...
Кручі Дніпрові
цвітуть помаранчем -
клени канадські
тут стали ріднею.

***
Лелеки розтали
у небі нічному,
лишивши онуків
зимі на поталу...
Довгая ніч
з морозом,
чи стріну
Бузька безом?

***
тепло повернулося
з бабиним літом
лІтають знову оленки
нитки сріблясті
у вирій знялися
з вітанням від нас
до браминів...

***
а Дніпр навертає
зелену хвилю
вирви лишає
в піщаних дюнах
отут ми гуляли
зовсім юні
отут ми спочинемо
в сивім ковилі...
Колись,
не сьогодні,
сьогодні вечір
в литаври вдарить,
в цимбали, в бубни!
Розсипле додолу
коралі червоні
та чорні перли
Ми будем трунком
топити тугу...
Вином грайливим
і медом диким
наповним чаші
і душі дивні
метнуться в небо
як іскри ватри
у темінь ночі...

вогонь натщесерце розкушує дрова
і нічка за п’яти лоскоче хвацько
з мого рамена сумна колискова
у вузлик зв’язала шлях Чумацький

в сорочках нічних діти літають
у небі густому в пошуках казки
а може мами а може тата
аби відчути як це разом

разом на дно дитинства пірнати
де шоколадом замурзані будні
але немає ні мами ні тата
а мали би бути

бути смішними як пісня у вусі
як жовта сніжинка на носі забута
як мамині перса як татові вуса
мали би бути

І коли все пройшло, і немає ні менше, ні більше,
І похмілля щоранку нагадує: досі жива,
Поцілунки сухі, як серпнева пожовкла трава,
Сіра фальш опадає, мов пил, на малюнки і вірші –
Я іду у схвильовану сутінь магічної ночі,
Розмовляти із Місяцем, мудрим нічним казкарем,
Що на струнах осінніх палке затискає баре
І сріблястим промінням знеболене серце лоскоче.

ні острів крит ні критика ні скрута
не забирають влади наді мною –
лише Господень дух стає стіною
і крилами що розривають пута

лише любов душею володіє
і літери освячує в етері
єдиним духом – прочиняє двері
і розчиняє в просторі надії

не припиняю дивуватись диву
і дякувати Богу за науку –
не все що в світі визнали красивим
відповідає голосу і звуку

Устав от всеобщей глупости,
От пошлости бессознательной,
Я слышу, как режут лопасти
Отрезок эпохи краденый.
Нас отделяют медленно,
С болью и кровоподтеками,
От пустоты безвременной
Жестами и намеками.
С ревностью и пороками,
С кожей, одеждой, званьями,
С масками и наколками,
Трусов, повес и праведных –
Всех отделяют начисто,
Без эвфемизмов скабрезных,
В непостижимое равенство,
В братство свободы каменной.
Сколько вас, жизнью путаных,
В пыль сапогом впечатанных,
Наскоро в землю вкопанных,
Серым дождем оплаканных?
Братья отнюдь не кровные –
Братья по безысходности.
Равные, рваные, ровные –
Гости из града гордости.

Золоте руно заставлене в ломбарді,
корабель – прокукав за картярський борг…
Ти із моди вийшов, як і бакенбарди,
Не удався з тебе ні герой, ні бог,

Руки мити-не відмити, ех, Ясоне,
До Аїду кличе жінки темна тінь,
Там і діти…Ти в угарі тихо стогнеш,
Винні глеки перетрушуєш пусті…

Давніх почестей напхавши у наплічник,
Суєту мирську покинеш, ніби щур,
Із жалем, що проминуло все величне,
Йдеш на пошук четвергового дощу,

Навздогін регочуть хами-перехожі,
А, було, кричали: світла голова,
І тавром лежить на лобі "вже не зможе".
Ні гроша не вартий. Списаний товар.

Маловіри, бійтесь! Диво може статись,
Зазвучить ім’я у масах в унісон…
Рештки волі - на останню із сенсацій:
«Хтось пливе по небу. Кажуть, се Ясон.»

Та я тебе привабити не зможу,
тож, як осліплий старець і віщун,
сидітиму один на роздорожжу
в хітонах із ранкового дощу.

Щоденно повертатимусь до тебе,
так, як Тіресій до камінних стін
щодень приходив у стобрамних Тебах,
щоби запастись у прадавню тінь.

Допоки не упало веретено
із рук холодних трьох старих сестер,
із Теб - в Атени, із Атен - в Мікени
мій шлях свої сувої розпростер.

І там, де брама здійметься левина,
із сестрами я розірву заклад:
ввійде моя до брами половина,
а інша знов піде шляхом утрат.

Теби - правильно відтворена вимова назви "Фіви"

Ранок починається з латте*
з ароматом нерозкритих таїн,
на кватирці сонце золоте
туго-туго коси заплітає,
лазурово стьожками зав’є,
схопиться за вушко філіжанки
і розправить платтячко своє
рухами манірної міщанки…
«Леле, доле, то не діло, ні…» -
сумно похитаю головою,
стрічки повисмикую чудні,
світло випускаючи на волю.

Спалах…
Альбатроси-голосні
розлетяться, хоч дрімали досі,
і розтане полохлива ніч,
що шукала в темній шафі Хтося.

Як човни, пелюстки на воді -
і з лиця вчорашнє змию миттю;
Обережно день пущу у дім,
щоб хвоста, бува, не прищемити…

*кава з молоком

Сіло літо на крайку суконьки.
У тюльпанів голівки з бархату.
У черешень бордові губоньки.
Твої очі горять від захвату.

Любо м’ятою пахне літечко.
У долонях тремтять метелики.
У волоссі блискучі стрічечки.
Твої очі – як повні келихи.

Хоче скинути літо суконьку,
Оголити голівку з бархату,
Розтулити бордові губоньки.
І рознести
Флюїди
Захвату.
10.06.08

Я вірю всім часткам твого єства
без роздумів і без розумування.
Дасиш отруту — вип'ю без вагання
у певності, що ти і тут права.

А може надаремні сподівання?
Твій погляд від пекельного питва
жагучіший. Чому ж тоді слова —
гірка протиотрута від кохання?

У гру без правил граєш, як вві сні.
Упевнена: омани не порушу.
І я сприймать беззастережно мушу
усі твої застави навісні.
Хто б не програв — скалічиш ти мені
всього лиш серце. А у себе — душу.

Коридорами мозку, де спогад, мов хустка картата
(вся полатана сірим) блукає стооке безсоння,
визираючи радість. Холодні спітнілі долоні
прагнуть доторку. Голос тихенько шепоче: „Не варто”.
Бо напевне не знаєш. І очі порожні, як в риби,
І волосся вростає у постіль. Гармонія тиші
Монотонно диктує на вітрі замішані вірші,
Що із димом густим цигарок налипають на шиби.
Чорносокіл печалі стирає з обличчя усмішку,
Осіда на плече, пазурями вчепившись у шкіру.
Що лишилось? Надія, котра не замінює віру.
Ти продовжуєш гратись із сумом у „Котики-мишки”.

Тебе люблю я білосніжною любов’ю,
Такою ж чистою і ніжною, мов сніг,
Що в зимню пору оксамитом, як мольбою,
Вкриває землю чорну, наче тяжкий гріх.

Немов весну тебе кохаю до нестями:
Цілунок твій – дотик пелюстки, первоцвіт.
Мов сік берези, я п’ю спраглими вустами
Весняний погляд твій, в якому цілий світ.

Своїм коханням я, мов літніми дощами
Проллюся, наче в суху землю, - в твоїм сні.
Північним вітром із шовковими плащами
Для тебе стану я в спекотні ночі й дні.

Листяним килимом встелю твої дороги:
В осіннім вальсі закружляє листопад
І, як любов моя, впаде тобі під ноги.
Кохання щире, наче щедро зродив сад.

Іде на захід помирати
Молох,
на грудях грудам вируділа старість.
Пітьма, мов наречена богомола,
із вечором зійдуться скоро в парі.

В парі програла птаха вітру
крила,
вікно - моє каре, а світ - кіннота.
Мене сьогодні радість недопила
і списом не дістало Дон Кіхота.

Спить істина, де стук. Я - погріб
винний,
у сні бродити часу не зостало.
Тепло спадає спогадами плинно,
на викладені понад серцем шпали.

Нічна Нічлава - колія для
плину -
не вибитись нікому, лишнє - сльози,
безцінні - руки на плечах дитинні,
не втриманий за соломину - розум.

8 Червня 2008

*Нічлава - річка на Тернопільщині

Іду вигулювати дощ під вечір,
а він - тепло ковтає просто з рук,
пускає з вітром вікнам водотечу
та ловить у калюжах кроків звук.

Гримить, паде - коліна неба збиті,
та повні світла - очі ліхтарів.
Чолом-в-чоло мене стрічають миті
і, наче ринвами, стікають з брів.

Волосся вигнулось, мов рибні хащі,
ні ниточки сухої, ані слів...
А тіло - плащ, воно - у ночі пащі.
Та холодно душі - десь плаче Львів,

бо тінь повзе, йому сльози не втерши.
У гривах кам`яних та у хрестах
він став для мене неповторним, першим.
Та доля - птах, а Батьківщина - дах.

6 Червня 2008

Ми не встигли.
Посварилися вітер із лісом,
небо хмари до ставу притисло
і посипались краплі достиглі
прямовисно.
Ми сховали
між вербовими косами пісню,
бо у грудях їй було затісно.
Блискавицями небо палало
понад містом.

А гітара:
"Я ніколи тебе не забуду,
я ніколи тебе не побачу."
Залишилась нездійсненим чудом
наша юність в долонях гарячих.
Все намарно.

Закрутили
безпритульні вітри по дорогах,
зневажаючи перестороги,
між широтами напорошили
перелоги.
Відкарали
ці дороги чужими краями,
стрічку фінішну ми перетяли
на підмостках життєвої драми
манівцями.

Наша лава -
наче зморшки, облуплена фарба,
щось вона нам нагадує звабно,
і пір"їна на скроні сріблява,
безпорадна.
Все минає.
Очі різні у наших онуків.
Рук твоїх мені вже не торкнути,
ти ніколи мене не впізнаєш...
Час спокути.

Вечоровість мій спогад остудить,
проведу його поглядом вдячним.
"Я ніколи тебе не забуду,
я ніколи тебе не побачу."

маленькі долоньки притулиш тихцем до вікна -
між татом і мамою вічна холодна війна,
на мінному полі ти між таборами - одна,

і цілять без промаху леза та кулі – слова,
між зуби проціджені – краплі нескінчених чвар;
мов крейда із дошки, стирається віра в дива,

і дротом колючим зашила вуста німота,
та краще б гриміло-стріляло, та краще би, та…
мов кішку вошиву, тягали б тебе за хвоста;

лиш …надцять минуло - це ж точиться сотнями літ,
податися геть: самокат? пароплав? зореліт?
поволі течуть кольори з олівців на столі,

дешевий частунок чи цяцька - як підлий хабар -
в нотатник товстий переможно запишеться бал…
хай краще… на вулиці топче ногами юрба.

і гнутись тобі, як вербі, доки хтось не зламав;
утрьох веслували в човні – а сьогодні сама;
так мало хотілося,
мало хотілося,
ма…

Омана світла спала із очей –
Нічого не лишилось від кохання...
Лиш, часом, в грудях, щось, однак, пече,
Коли на землю котиться смеркання...

А хід думок все сплутаний такий –
Я заблукала серед них... О, Боже!..
Здається, що кохала я віки, -
А без любові серце жить не може.

Душа на волю веться не дарма...
Вона вже вільна, наче вітер в полі.
Ніщо душі святої не трима -
Тож хай співа - лікується від болю...

Не рятують ні кіно, ні книжка.
І чого тобі тепер не спиться?
Сон-трава у вазі коло ліжка.
Скачуть мрії, мов баскі лошиці,
Гривою лоскочучи лице.

Одягаєш платтячко із ситцю
У дрібний горошок, ех, кобітко!
У палкі сімнадцять всім не спиться!
Кинувши у щастя суму дрібку,
мрієте в дуеті з олівцем...

у часової прірви два лиця
бо недаремно сказано – об-личчя
вони оби-два нам з тобою личать
хоч на мені іще личина ця
тутешня – тіло body оболонка
кістки під шкірою і м’язи й жир
і де ти душе? поміж типажів
піди його шукай – отам де тонко…

Віртуальний розлом –
наче батьківський дім покидаєш.
Постаріти в колисці
навпроти жіночих ікон...
І самітником стати:
що думаєш, зрубаний гаю?
Хто сьогодні подбає
про твій великодній вогонь?
У кишені одній
наїжачились віями трави,
в другій – родить пшениця.
І ладу нема поміж них.
І самітником стати,
допоки ще зір нелукавий,
віртуальним розломом назвавши
уроджений гріх.
Нині всі машинерії часу -
як витвір із пилу.
Прокуратор чекає,
а челядь гукає весни.
А пшениця в кишені запахла
христовим тілом.
Віртуальний розлом.
А шукаєм
у проймі стіни...

не помнить зла, не ворошить обид,
обычаем не прикрывать рутины…
а если в сердце скалкою сидит
чужая боль – не делать бледный вид
и не плести защитной паутины!
ты просто жив – ты дышишь и молчишь:
насобиралось слишком много правды,
все названо по сути, не оправдан
ни вор, ни плут, ни даже злой плохиш…

но сколько их! и кажется – хороших
намного меньше: их почти что нет!
не верю, не желаю! смех-горошек
рассыпался по лестнице – за грошик
отдам свой гнев: за розовый рассвет!

Нам соловей
до світання виспівував.
Місто мовчало
під чари співця.
Ґрона духмяні
акації білої
Нам аж до ранку
п’янили серця.

Сад був умитий
весняними зливами.
Зорі блищали
в застиглій воді.
Боже! Якими
наївно-щасливими
Та молодими
були ми тоді.

Роки спливли
сивиною безсилою.
Де вся цнота
тих пелюсток живих?
Тільки зима
завірюхою білою
Душу бентежить
у згадці про них.

Знову під зойки
зими знавіснілої
Кублиться в думці
гадюка-змія:
Ґрона духмяні
акації білої
Вже неповторні (Безповоротні),
як юність моя.

А.М.

Как звук безумного рингтона,
Себя сдавившего до боли,
Как безобразный визг валторны
В оргазме каждой слабой доли,

Я шел по улице короткой,
Таким был, словно не был вовсе,
Хотелось пива или водки,
Тогда мне было двадцать восемь,

И я не ждал в тот летний вечер
Ни встреч, ни поворота судеб,
Тем более, возможной встречи
Я знал, что никогда не будет,

Тогда все было так туманно,
Тогда все было просто плохо,
Но встречей оказалась Анна,
Такой, как я просил у Бога.

Ти вершинами міряєш долю,
руки вгору і груди вітрам.
Я хотів би… і буду з тобою.
Затям.

Сонцесяйна і загадкова,
грає посмішка на вустах –
ані слова, ані півслова
про страх.

І коли відкорковане небо
розливатиме в келихи Бог,
ми з тобою Всесвіт зведемо
для двох.

2008

Стомлено дивишся в вічі вечірньому небу,
Лічиш до ста, після чого вмикається сон.
І не збагнути мені, не відчути потреби
Мовчки молитись до вікон чи, може, ікон?

Вірити? Знати? Чи просто ходити землею?
Кожному інше, мені – особисто моє:
Бачити сонце в калюжах і жити твоєю
Посмішкою чи покарою карих очей.

Сон – забуття, тільки код, згенерований мозком.
Він не віщує нічого. Він сам по собі...
Хочу повірити в це, але скрапує воском
Серце моє, вже підвладне твоїй ворожбі.

Будемо вдвох до загину. До болю. До щему.
До спантеличення. До перевтілення в сон.
Після... По всьому... Тоді, коли ми відійдемо,
Інші молитимуться чи до вікон, чи то до ікон.

2006

Надворі – сутінь, у кімнаті – тиша.
Нас тільки двоє: я і скромна тінь.
А в пам’яті – у видиві цвітінь,
між сонячних сплетінь і миготінь –
блукають вірші.

З твоїм приходом тіней стало дві.
Пісні ельфійські замикають простір.
Так завжди, коли ти приходиш в гості,
коли сміються очі, ноги – босі,
а ми – живі.

Цілуй мене, цілуй застиглу тишу,
хай буде сонце там, де спокій жив.
Я хочу пробудитися із снів
або заснути знов – і поготів –
з тобою лише.

Надворі сутінь. У кімнаті – сни.
Нас двоє: ти і я. Нікого більше.
Над цим усім кружляють тихі вірші.
Лиш тіні ельфів, що зіткали тишу,
ще на стіні.

Та мене не вистачить на усе.
І, мабуть, я істинно жалюгідна.
Бо така розпатлана карусель –
Ніби все, що мені потрібно.

Посидіти, подихати – вечір сирий, як дно
У найглибших, за-Маріанських пустих западин.
І коли накриває, аж видихнути не ладен,
Атмосферні, аж ніби ядерні, перепади,
Як холодне сухе рядно –
От покинути і поїхати в Баден-Баден.
Або ще там кудись. Насправді – усе одно.

Залишити якусь записку або листа.
Подавати про себе звісточки телефонні,
Як платівка на старенькому патефоні:
Все чудово, чудово – такі чарівні міста.
Ці слова усередині рвуться, немов кіста.
Ти така божевільно, невиправлено пуста,
Ніби брязкальце на плафоні.
І скрижаль на твоєму фоні
Така проста.

І говориш у білу слухавку: ти послухай.
Ну який я герой – ніякий, не в тому справа.
Просто скельце, якому надто тісна оправа
І гнута дужка.
Бо коли кожен день – така гамівна вертушка,
Кожен вечір – така нестримна людська заграва
Відпускає великодушно,
Немов Варраву.

В слухавці – глухо.

І тоді ти говориш: я просто – людська істота.
Я не хочу багато – якесь там житло, робота.
І спокій.
І якщо цього мало на твóїй шкалі високій,
То я – не ти.
Я не вмію отак тягти.
І мовчання склепляє рота.

...Лови летючу мить життя...
Олександр Олесь
..............
Перечекаю дощ в оцій кав’ярні,
скраєчку сяду, сумно помовчу.
Забуті мрії, сподівання давні
озвуться під мелодію дощу.
Вся суєта і клопоти щоденні,
буденності набридливий мотив
розтануть, щезнуть маревом непевним.
(А чом би й ні? На світі стільки ж див!)
Самотності холоднувате сяйво
мене огорне трепетним крилом.
Як затишно одній! І чашка кави,
і музика дощу – усе на славу...
Що ж, доля не завжди карала злом.
Чоло гаряче опущу в долоні:
дорогоцінні хвилі забуття.
Але шепочуть краплі монотонні:
немов цей дощ, закінчиться життя...

Таки буде сльоза, таки впáде душа у тишу,
Без віршів, тільки самосвідомості епізоди.
Ломить ранком слова, ловить ранок слова, мов миші,
Тож залежним проміння рятунок несе – свободу.
Таки буде молитва – на серці смарагдом камінь,
Вилий хмари плачем у веселці – не пошкодуєш,
Бо то Муза-дивачка із нами
Гуторить, чуєш?

Лечи меня тоске на зло,
ты можешь… можешь... я же знаю…
немые мысли в узелок
свяжи -
я в них дошел до края,
и пусть над лесом сонным и пустым,
горят зарницами тугие стебли
травы - их терпкий сизый дым
мне почему-то кажется целебным…
Лечи меня собой…
собой
закрой пустоты, вырви день у ночи,
меня - у неба и земли,
росой
смочи мне губы. Пусть в груди клокочет
хрип
и голос тускло слаб,
а взгляд напоминает бесконечность,
прошедшую сквозь все слои стекла
от Иерусалима до Предтечи,
я обещаю – буду жив,
лечи меня своим теплом и чаем,
смотри – рассвет уже дрожит,
я буду жить…
я буду…
обещаю.

Задурманило - затуманилось,
задивилось в зіниці совістю,
розійшлося луною з марева,
на папері відбилось повістю.

Відгрішилося - замолилося,
перебралося в кожній кісточці,
стало відьмі чаклунським варивом,
настороженим вухом - вісточці.

Щастя вилилось - букви вивелись
на останній сторінці радості
із чорнила з вагою золота
дні розлуки пускали паростки.

Переплакалось - і ніяково,
і нікому не треба бачити -
як заграва дотліє з холоду,
а годинник насипле втраченість.

Повернулося - пригорнулося
та ударило в струни-здогади -
забриніло весною свіжою
та запало у пам`ять спогадом:

Як дурманило - затуманило
і кидалось в зіниці зливою,
та надіялось - може виживе,
щоби стати комусь ща-сли-во-ю...

22 Травня 2008

Хто ти мені? То дощ, то листопад,
То пізній квіт, то приморозки ранні,
Жаданий берег в золотім тумані,
Дорога, що не вернеться назад.

Ти є мені. Й тебе мені немає.
Бо ти судьби моєї знак і слід.
Те сяйво, що тримає небозвід
І що мене на цій землі тримає.

Лялька

Бо їй не збагнути твоїх божевільних ідей,
Нічного писання, візиту шаленої Музи,
Вона ж бо не знає різниці між реггі та блюзом
І носить на пальці обручку, неначе трофей.

Бо їй не поясниш... Ти ніжно торкаєш клавір.
Для тебе ці клавіші – світ чорно-білих симфоній
Вона ж позіхає і змащує кремом долоні.
І мляво кидає: „Протреш піаніно до дір...”

Вона не для тебе! Їй танців до ранку, кіна,
Пустих серенад, і солодкого чорного чаю,
Ти грою своєю розчулюєш жителів Раю
Маестро... Коханий, невже тобі треба вона?...

Домогосподарка

Двері зачинено, рай на ремонті, а ти
Ліг при дорозі, неначе зацькований цербер.
Завтра з твоїх переламаних, вирваних ребер
Мають дві жінки на втіху тобі прорости.

Одна із них Муза. Бо ж ти іще досі поет.
І пишеш (для другої жінки) свої мемуари,
Вона ж загрібає отримані (всі!) гонорари
І довго читає про дію на долю планет.

Пере скатерини, шкарпетки, готує обід,
І діток (їх шестеро) ніжно виховує матом.
Одягнена завше у капці, совкові халати,
І нею тобі, мій поете, зав’язано світ....

Дівча

Насупилось небо і хмарами вкрито чоло,
І злива лилася, промовисто гаркала громом.
За вікнами потягу швидко минало село,
І губи знайшли порятунок у келішку рому.

І приспана совість мовчала, згорнувшись на дні
Мого перетятого струнами смутку серденька,
І спалося гірко, і снилися скупо мені
Слова на прощання: „Я ще повернуся, маленька!”

Я ще повернуся... До кого? Навіщо? Куди?
До неба чи музи? І пишуться-пишуться вірші...
Бо кажеш ти: „Треба”. А дощ розмиває сліди.
Твої і мої... На пероні... І хочеться тиші...

Великий Одіне! Не дай ось так піти:
Конати безпорадно в тиші сірій.
Дозволь ще раз в житті перемогти
І бути обраним найкращими з Валькірій!

В безумстві Берсерка від бою втіхи
Дозволь хоч на годину взяти меч
Й кресати іскри об чужі доспіхи
А не вмирати під кущем від кровотеч!

Невже це дяка скальду за життя,
Що провойоване в честь Одіна і Тора?
Із прірви Геллю вже не буде вороття,
А мріяв я про Асгарду простори!

Невже так скальду дякуєш за вірші,
Котрі співали ми тобі на славу?
Невже живі за мертвих стали гірші,
Коли ступили на цю путь криваву?

Ми розчинилися у світанковій млі,
Назад з якої вже не прийде жоден.
Тіла героїв ще холонуть на землі,
а душі у Вальгаллі прийняв Одін...

І я відчув смак меду на вустах,
Останнім із живих вступив до бою,
Та сіючи навколо смерть і жах,
Чув пісню рун про зустріч із тобою!

берегись его обидеть,
случайно как-нибудь толкнуть
                  Н. Гумилев

не смій підняти камінь од землі
не смій зайти в оцю таємну залу
і стережись, бо не живуть там, - скніють
садівники небаченого саду

чи той це сад? чи - пастка, пустка, -
чи потороччя з коренів і жил -
воно ще білі нігті в тебе впустить
тоді, коли - навіщо? - скажеш - жив?

о ти, істото, вся закутана у сон,
ти недомовна, ти несправжня, не...
не знаюча, не ждуча, того, - що...
вдивляється в твоє лице із дзеркала...

і що тепер - вугіллям у долонях -
твоїх вогнем - останній твій обол?
знай: мегаліти, ці камінні гори дольмени

сторожкі велети, що ждуть нових облог,
чи то обмов - уже ідуть до тебе
з вином, з водою, з радістю, і з болем

байдуже що