Прийди до мене уночі, поетко,
У хтивій паранджі на голе тіло...
Мов Клавдійова висохла конфетка
Моя душа тебе пришепотіла..

Притаврувала і приговорила
До страти в ніч настоєну в любистку...
Твої тремтливі, худорляві крила
Кладу на плаху з ніжного батисту.

Щоб знову меч спокути скрикнув дзвінко,
Двоспинний звір метнувся по перині...
Щоб на моїм плечі дрімала Жінка
Із ледь помітним шрамиком на спині...

Це літо з нами бавиться у жмурки.
Ховається за стінами дощу.
Ти притулись до мене і помуркай
мені на вушко…
Слухаю.
Мовчу.
Ми мовчимо.
Нам добре вдвох мовчати.
І двох сердець в один зіллється звук
мелодія любові в ніч кирпату,
де музикою – кожен дотик рук.
Ти притулись до мене ще міцніше.
Я притулюсь до тебе.
Обійму.
І будуть зорі сяяти ясніше
у ніч, від щастя нашого німу…
Хай бавиться у жмурки з нами літо
і котиться дощами у траву…
Ми будемо світити цьому світу
допоки ти живеш і я живу.

Є лиш така одна -
Потужна спільність хистів.
О, як звучить вона -
Капела бандуристів.

Коли воно шумить -
Пісень козацьких море,
То забуваєш вмить
І найлютіше горе.

І справжню всемогуть
Відчуєш і всесилля,
Як владно підіймуть
Тебе крилаті хвилі.

Коли збагнемо суть
Пісень цих зором, слухом,
Вони нас вознесуть
Аж на вершину духу.

Тож змий міщанства мох,
Стань вище на ступінець,
І будеш ти, як Бог,
Великим, українець!
7516 р. (2008)

Свіжим вітром розвіяло втому
І на обрії бачу з гори:
Рідний Золочів, давню знайому –
Восьмирічку під номером три:
Чепуриться, забувши про роки,
А на вигоні поряд, мов ліс,
Кучеряві каштани високі,
Що саджали ми в школі колись...

Трохи далі лежить кладовище
І нагадує кожному з нас,
Щоб жили і любили, поки ще
Є бажання і маємо час.
Ген, звивається луками річка,
Зеленіє гайок вдалині,
І природа чарівна і вічна,
Наче спів солов’я на весні.

Я вдихаю повітря цілюще
З ароматами трав і садів,
Ніби в райських незайманих кущах
Добру пам’ять про наших дідів.
Перехоплює горло судома:
Мов матуся старенька стоїть
Рідна хата – нарешті я вдома,
На знайомій з дитинства землі!

По весні, ніби птах прилітаю
До свого родового гнізда,
Щоб наповнити серце до краю
І вклонитися рідним місцям.

В шапках із "заячого" хутра
Стоять засніжені дуби
І відливають перламутром
Їх посивілі враз чуби.

А небо все пополотніле -
Весь ліс іскринами цукрить,
Мов поспіша захолоднілий
Дубовий гай кожухом вкрить.

В дубів також хмурніють лиця,
Лягає спать їх Бог-патрон,
Ворона - темряви цариця -
Зліта на пень, немов на трон.
7509 р. (2001).

Місяць у повні
В зоряній повені
Світить лампадою.
Я в нього падаю.
Оком совиним
Мовить: „Ти винна
Кожною вадою”.
Дужка молодика –
Скинута гойдалка,
Щезне,
і нишком
З’явиться низько
Вербині віти
Позолотити
Гребенем скіфським.

Віє січневий холод,
В голову вдарив хміль…
Я пам’ятаю солод
Скоєних божевіль.

Холодно так надворі –
В мені ще більший сніг.
Не зігрівають зорі
І я не зігрію їх.

З вітром боротись тяжко…
Вихід тоді який?
Знову дивитись в пляшку?
Плавити цигарки?

Як пояснити іншим:
Я – це не тільки хтось!
Просто болить найбільше
Все те, що не збулось.

Неприкаяний вітер,
Бурею обернись!
Хто мене вмів зігріти,
Кинув жорстоко вниз.

Хто мене зміг почути,
Німо дивився вслід.
Порціями отрути
Душу зідряпав лід.

Зачекалось покинуте ліжко,
Вечір ніжно схилився до ночі,
Простирадло приємне і свіже,
Тільки спати, здається, не хочу
І думками торкаюсь до тебе:
Теплі перса хвилююче-млосні,
Силует на зірковому небі
І розсипане щедро волосся.

Морозець пробігає по шкірі –
Ти відчула мій лагідний дотик?!
Відгукнулося трепетом тіло,
Хвиля збудження гріє животик.
Веселіше забилось сердечко,
Стрепенулись схвильовані груди
І жагою здригнулися плечі,
А дрімота знялась у нікуди.

До обіймів здіймаються руки,
Поцілунку очікують губи,
Тіло прагне чаруючих рухів,
Розум всі свої здатності губить.
Я вже мав би давно зупинитись
І поглянути дійсності в очі:
Я хотів тебе –
Не розбудити –
Побажати спокійної ночі...

...вот сдавили за горло деревню
каменные руки шоссе".
С.Єсенін.

Жити світ цей не може тихцем,
Галасливим охоплений бісом...
Затиснувши дерева кільцем,
Автострада шумить поза лісом.

Двигунів цей настирливий гул
Розриває нервові клітини,
За ганчір"ям хтось мчить у Стамбул,
Хтось в Росію пре м"ясо на ринок.

Гіркоти додає нам і сліз
Той, хто спокій жаданий порушив,
Бризки бруду летять з-під коліс,
Й залітають невидимі в душу.

За карбованцем довгим - вперед!
Де вас тільки чума не носила,
Як у світі цім вижив поет,
Де панує нечистая сила?!

Він лиш ходить за тишею в ліс,
Не за зайцем і не за грибами -
І за диханням чистим беріз,
І за віршів сумними рядками.
7509 р. (від Трипілля), (2001)

На городі соняшник
Соняшно зацвів-
Розпрямив голівоньку,
Рученьки розвів.
Милувався сонечком,
Дощик зустрічав
І смачним насіннячком
Діток пригощав.
Посміхайся ж друже наш
Нам через віконечко,
Мила наша квіточка-
Друге наше сонечко.

Ніч взимку ходить навпрошки,
день білий, мов негроїдні долоні…
Лежать у шафі подушки –
про сни розповідають одна одній…

Вода поснула скулиніг.
Як помідорів сорт «Волове серце»,
ростуть з-під снігу снігурі…
Сурмлять ялини, мов гіперборейці…

А сонце в грудні споконвік
з промінням куцохвостим, наче заюк;
дотоптують миряни рік
і рік новий топтати починають…

Щоб згнити навесні, лежать
під снігом віття, листя до послідку…
Мов щоки, з-під яких олжа
виплигує на світ заради дідька,

в печі поління так горить…
(До бджіл сховалось літо на зимівлю.)
Вогонь до мене на санскрит
потріскує, а я все розумію…

Галантному Маньєристу

Все традиційно: квіти і вино,
і пачка гумок з правої кишені,
а я, дурепа, мріяла давно,
що прийде уночі кохання геній.

І ти прийшов, галантний, як марал,
парфумів аромат тягнувся поспіль,
я шепотіла щось про Тадж-Махал,
а ти сказав: «Побігли краще в постіль».

І ми побігли... Господи, прости!
як бігли ми! які долали ями!
як мури брали – раз, і два, і три,
вже чутно було співи Далай-лами...

На ранок знов одне й те кіно:
вино допите, квіти повсихали,
порожня пачка гумок і – вікно
відчинене…
Які ж козли марали!..
:)

Залишимось удвох.
Залишимось, кохана.
Кімната – три на п’ять
І килим – два на три.
Залишимось удвох,
Полічим наші рани
І заговорим їх.
Кохана, говори…

Десь ніжність відцвіла
На полинових вітах,
На лозах залізниць,
На колючках невдач…
Десь вигіркла любов…
На вигорілих квітах –
Наш світанковий сміх
І опівнічний плач.

Як далі? Далі як?
По колу все, по колу…
Нудний калейдоскоп
Продмагів і боргів…
…Тут є один трамвай,
Який виходить в поле,
Тут є один лиман
І хвилі кураїв.

Над урвищем одним,
Над глинищем червоним,
Над вогнищем небес
Вечірніх золотих,
Я так тобі скажу –
Що ми удвох – до скону…
Ти пробувала йти,
І я піти не зміг.

Нам двох одні свята,
І храми, й попелища…
І ніч – одна на двох,
І син…
І номери…
І номери могил
Міського кладовища:
Якщо вже – 202,
Тоді вже – 203…

Привіт! Зустрінемося у музеї,
По закритті, коли відвідувач останній
Своїм відходом перехрестить на ніч ставні,
А я охоронятиму трофеї,
Відібрані в селян під штибом вивчень
Весільного обряду ближче до народу.
Нам випала, можливо, раз на вік нагода
Побути разом у сакральній тиші
Високих стін, експозиційних залів,
Що замасковані в герданні павутини.
В цю ніч ти будеш королева поміж ними,
Поміж знарядь збиральниці і ткалі.

Я маю зброю. Темінь по коліна
Просякла давнім, як замочена білизна.
Кохатися в музейних нішах-це не схизма,
А шанс подбати про духовне віно.
Ти уяви: вкладемося дрімати
Удвох на чорному бамбетлі сторожівки,
А руки тілом так водитимуть гаївки,
Що в лоні дзеленчатимуть дукати.

Колись незрячі кобзарі
Бувало, і вночі вставали,
І забувалися у грі,
І тугу серця розганяли.

Минає ніч, минає день,
Далеко я без тебе, люба,
А без твоїх дзвінких пісень
Життя для мене - просто згуба.

У нім бринить печаль сама,
Нехай потрапив і до раю...
Коли на струнах я не граю -
Для мене й літо, як зима.

Бо чим розважить самоту -
Чужі пісні в чужій сторонці -
Лиш істину збагнеш просту -
Життя без тебе - день без сонця.

Докупи пальці я зберу -
Все барабанять пучки збурено,
Вони так імітують гру,
Вони так тужать за бандурою.

І голос рветься із грудей
Понад духовності руїною,
Щоб пробудити всіх людей,
І запалити - Україною.

с. Рибаче, Крим, 7514 р. (від Трипілля)(2006)

У старому-старезному лісі,
Де ховаються вдень кажани,
Там де морозно сонцю-гульвісі,
Ніч в іранській чадрі-завісі,
Там для нас вигадують сни.

Там припнуті вітри, як коні,
Там гойдаються трави сонні,
Місяць зорі цілує в скроні,
Відьми долю ворожать з долоні.

Там тумани народжують ранки,
Там гаптує павук вишиванки,
А озера – підземні фіранки,
З яких плачуть русалки-бранки.

Там думки, як дубове коріння,
Там повір’я зростають з насіння,
І забуті в століттях творіння
Все витають, живі і нетлінні.

Там Сирин з Алконостом на свята,
Перелесник там звів собі хату,
Сивий джин пише махабхарату,
Про богів та давнішність патлату.

Ляжу спати – ковтну того трунку,
Припливуть кольори-візерунки,
І насняться палкі поцілунки,
І натхнення для мого малюнку.

У старому-старезному лісі,
Там де терен заплів стежки,
Де дірки у небесній стрісі,
На густому настої-замісі
Варить літо свої казки.

– Готуй рискаль, ідем на бараболю!
Хоч раз від монітора відірвись –
Коли ти слухав жайворонка в полі,
Коли дивився у небесну вись?

– Куди – рискаль? Давно все посадили…
– То будемо полоти бур’яни!
А пригадай, який там простір, милий,
Яке п’янке повітря – аж дзвенить…

– ...А в полі бараболі заростають...
– Готуй рискаль чи сапку – все одно! –
Струмочок лісовий не проміняю
На традиційні квіти і вино.

смагляві стегна, мов ласо
на звичну сутність чоловічу,
хай кров, як «Абрау-Дюрсо»,
та тільки не дивись у вічі,
бо це не музики муар –
кружляє чорноока фея...
до чого б тут, здавалось, цар
і незбагненна Саломея?

Ішли ми поряд. В мене ти спитав
Про те, на що відповісти не в силах.
Мені допомогла сімейка гав,
Що пронесла тривожний шум на крилах.

Я думала: це щедрість королів –
Такі слова... На щастя чи до лиха? –
Як поряд чоловік із Жигулів
Спитав, чи зможе він кудись проїхать.

Ти показав – ліворуч, до кінця,
А там – усе без труднощів знайдеться...
Я йшла німотно, мов несла мерця
Для тебе у своїм холоднім серці.

О як на ласку камінь піднести?
Чи легко зізнаватись в нелюбові?
І поруч мовчки йшов зі мною ти,
Судомно звівши, наче крила, брови.

Коли ж дозрів отруйний кетяг слів,
Що неприємні, як грудневий протяг,
Повз нас так довго, довго гуркотів
Вантажений піском, цементом потяг.

А потім – тиша, та, що душу ссе,
Така нестерпна і така скажена...
Ти йшов зі мною, знаючи про все.
Ти здогадався, що скажу, без мене.
30.08.07.

ти- сонце
в дозованих порціях
щоб
не згоріла одразу
щоразу
здаю собі справу
що завтрашній день може бути останнім

уперше- без правил,
без жодних обітниць
ми разом
і- вільні
а дивного що тут?
уражені душі
на миті вершині
- за руки! за руки!-
упитися можуть
лиш спалахом близькості
розбити розторсати
цю неминучість
розкрикнути
згоріти
аби не відходити зовсім
аби- ще трошечки
побути з тобою

ти- сонце...

У місті серед лісу,
У лісі серед міста
Тихенько сходить місяць –
Спиняється на місці.

В нору сховався шурхіт,
У небі зникла птиця,
І чути, як нечутна
Трава росте під листям.

Дерева сплять у тиші,
І спить в деревах тиша.
Почую, як покличеш,
Почуєш, як покличу.

- Зажди!..
                        Я обернувся. Неждано так, чи ні,
твоє лице і тіло відкрилися мені!
Та окрик муедзина і молитовно ми
навколішки стаємо, а кру́гом – килими,

а пругом – божі птахи співають у саду,
і юнолике літо, і ти – вся на виду -
покірна і побожна, а опліч тебе я!
О зможе так не кожна, і то лише своя!

А промине молитва, тебе я обійму,
Всевишній усміхнеться, і з вдячністю Йому,
прошепочу ласкаво у миле вушко: – Ні,
Спочатку шлюб, а потім обійми запальні!


2009

Під небом сірим
ще оркестр вітру
мелодію вечірню дограє.
А біла квітка
тягнеться до світла,
що джерелом безсмертним
в серці б’є.
І п’ють дощі
її солодку вроду
не день, не два,
а тижні, місяці…
А квітка в небо дивиться,
як в воду
і музика у неї на лиці.
А біла квітка
вірить в день погожий,
у дотик сонця,
в усмішку його,
і зустрічає радо перехожих,
і мріє,
і надіється свого
під небом вічним
поки стане сили.
Любов - то
невичерпне джерело.
Вона дарує серцю вічні крила,
щоб те, що ти задумаєш –
збулось!

В.Костилєву
Буде усе. -
Пройти.
Висхід –
До перевалу.
Будуть твої світи
Зведені
В інтеграли.
Буде і день,
І ніч,
Згусне імла глизява,
Досвід тисячоріч,
Наклеп,
І злет,
І слава.
Мідноголоса струна
Буде тремтіти
Пружно.
Буде твоя весна
Від самоти сутужна.
Твій одинокий шлях
Тихо осяють зорі...
Радість в твоїх очах
І неможливість повторів.
Буде усе.
Тремти,
Слякотна ниця сірість!
Будуть сліди ходи
Випалені
На шкірі.
Буде гарячим хліб,
Мудрість
Тектиме в жилах.
Ті,
Що живуть углиб –
Вгледять
Широкі крила.
27.05.08.

Я знову слова
У кишені лишила.
А там – уже місця
Нема ані слову!
Як довго мовчу я!!!
Що слово за словом
Без дозволу
Очі мої віддають Вам.
А Ви – Ви тугі
На обидві зіниці!!!
1.12.07.

Коли в лахміття все життя роздерте
І тисне біль, немов чуже взуття, -
Так хочеться заснути, наче вмерти.
Упасти в сон.
Прокинутись в життя.

Бувати там, де пам`яті немає,
Лишити все, неначе й не було.
Благословенна ніч моя – пралайя,
Глибокий сон метелика під склом!

А завтра – ранок, роси і тумани.
А завтра – сонце у моє вікно.
А зараз – сну,
Подушки,
Валер`яни,
Накрити плечі грубим полотном.

А зараз – тиші. І – нікого в гості.
Нічого в сон – ні сосен, ні дубів…
Нехай приспить по-материнськи простір
І розпач мій розчинить у собі.

Так хочеться заснути… До світанку…
7.06.09.

Тато грав - ... мав,
я граю - ... маю.



Маю трохи духів і хрипливі співи,
Маю дві долоні, щоб прикрити груди.
Не тримай на мене тліючого гніву,
Не кажи нікому: "Я тебе забуду".

Маю в серці птаха з мокрими очима,
Маю на колінах два татуювання.
Не чекай зустріти в себе за плечима
Створеного нами клятого кохання.

Маю у зіницях місяця німого,
Маю вісім квіток й дідову цигарку.
Вкажу тобі напрям, місце і дорогу,
І нарешті вип'ю молока без старки.

Поселені на Божій території,
Духовності і волі «мудрі зодчі»,
Творці слиняво-слізної історії –
Ми – вакуум у вишитій сорочці…

Лезом пам"яті з намулу днів
повертаєм радощі і втрати,
лист, що ми не встигли дочитати,
а початок знаємо одні.

В дзеркалі вже не розтануть зморшки,
тепла ніч не принесе спокою.
Нас одною ранило стрілою
і одні нам стеляться волошки.

На льоту пообпікали пір"я -
линути над хмарами нелегко...
І календарю еквівалентно
заглядає в очі надвечір"я.

Друзі нам не шкодували солі,
та ми спільно рани лікували.
Наче в дзеркалі в овалі рами
на моїй твоя відбита доля.

Те, що у минулому лишилось,
нам негірко знов переглядати.
А на фото крізь події, дати
молодість усмішкою спинилась.

(Присвячено О. Печарському)

Замкнулось коло на мені, мій милий волоцюго!
серед усіх жінок землі не знайдеш більше друга.

Не знайдеш донечки й сестри, а заодно й коханки.
Упокорись і підкорись до краплі, до останку!

Ще сяють зорі суєти на всіх твоїх дорогах.
О, не взивай намарне ти натомленого Бога.

Він дав тобі моє плече, щоб ти на нього сперся,
Я входжу з золотим ключем в кімнату твого серця.

*
Гладінь води
На сонці золота.
Я думав,
Що вона так сліпить очі.
То розцвіла у лузі сліпота.

Тебе немає в житті моїм.
Опіки- згадки.
На стіни дертися? шкода стін-
мною нaжахані:

очі дірявлять їх щодоби,
але у білому
не відчитати, чому й куди.
Осточортiло все!

Сльози і крики...- стискання скронь
від безпорадності.
Стіни, розсуньтесь! Йду напролом
з вітром брататися.

Ще трохи – і буде темно.
Ніч зірве фіранки облич.
Я знала зірки поіменно
У ту безіменну ніч.

Додолу зривався спокій
Зрілістю пізніх слив...
Мужчина зеленоокий
Тишу в руках цідив.

Горіло в саду бадилля,
Гірчив на губах той дим.
Від дотиків – божевілля! –
Мій голос ставав п’янким.

Думки розбивались лунко
Із легкістю кришталів...
О, як мені ті цілунки
Не принести зі снів?

Видіння розвіє сонце,
Ту вирву чужих утіх...
Боюсь, лиш уранці сон цей
Ти вип`єш з очей моїх.
24.02.06.

Присвячується усім ялинкам,
принесеним в жертву
новорічним святам.

Косили їх безжалісно, під корінь.
Колись так само брали у ясир.
Ще буде все: чиєсь спітніле „сорі”,
Задуха непровітрених квартир.

Впадуть до ніг, обвиті мотузками, -
Окраса свята, свіжий інтер’єр.
Підіпруть стелі стятими вершками,
Крізь шибку задивляючись на сквер.

Ще будуть шати із вогню та срібла,
Колючий дощик, бризки конфетті.
На кухні буде смажитися риба,
Вдягаючись у ряси золоті.

Ще буде вечір, і хмільний, і ситий,
Ковбаси, вина, кава і пиріг...
Сп’янілі руки мацатимуть віти,
Танцюючі штовхати будуть їх.

Мов наречені – так багато вбрані.
Чуже ж весілля, все – до калачів...
Тремтітимуть вогнями Роксолани.
Ридаючи безмовно уночі.

А потім – тиша. Потім буде спокій.
Зривання шат, обвислих на гілках.
І ці ялинки ще відлежать боки,
Лишаючи голки на смітниках.
31.12.05.

Дивовижний. Такий, такий!
Що нехай світ зірветься з кручі-
ми притулок собі знайшли
у серцях наших неприручених.

Обіцянкам старим кінець.
Я чекала занадто довго.
Хтось узимку, мабуть, засне
до весни-
та не ми, закохані!

Той вогонь, що в моїх очах,
аж до полум*я ти роздмухав.
І віднині безмовний час
не здається для мене мукою.

Дивовижний. Такий! Такий...

подвійне еспресо
і грам п'ятдесят арарату -
відчай запити... сльозами
невимовним болем
здавлює горло... гірко...
цукру побільше,
щось кава гірчить мигдалем
і ще...
я в каві бачу його...
будь-ласка, ще п'ятдесят арарату
і тістечко...
те, що вишенька зверху,
на спомин -
він завше його полюбляв...
я знаю, що пізно -
вам час зачинятись,
та він ще зі мною,
не відпускає...
біль...
востаннє...
прошу арарату...

Світом розлітаюся – сніжна новина.
В серці розтаватиму, як мине зима.
Як ятристу персть проб`ють сонячні списи,
сивом розцвітатиму. Відсвітом коси

дні мої жахтітимуть аж до божих жнив.
Позбирай пригублено, пересій "як жив".
Хай собі залишуся світлий, та нічий.
Те що опадатиме – вже не закричить.

У сулицях висійтесь, місячних мечах,
ступлено заламаних, прикрощі та страх.
Світом розлітаюся – сніжна новина,
ніби приголубила вибухом війна.

3 Червня 2009

Коли вже осінь стане за плечима,
Ріка життя літа у даль знесе,
Дівча із голубенькими очима
Мені весну у хату принесе.

І раптом так засяє світла кіска,
Мов сонце, що хуртечу розрива,
Вона - струнка, мов польова берізка,
І ніжна, мов ромашка лугова.

Чомусь дитинством так тоді повіє -
Любистком, чорнобривцем, чебрецем,
І знов моя душа помолодіє,
Мов торкнута квітневим вітерцем.

Ласкавим зблиснуть променем зіниці,
Мов сивину одкинуть із чола,
Невже і справді юнка білолиця
Мені весну у серце принесла?!

Я одішлю скоріш її додому,
Відчую, як у грудях відлягло,
Вона дасть щастя хлопцю молодому,
Мені очей залишивши тепло.

7504 рік (від Трипілля) (1996)

Моим (разбитым в пух и прах) мечтам,
Звенящим серебром в крупинках пыли,
И вечно ждущим вылиться, словам…
Моим любимым.
Моим глазам, не плакавшим по нем,
И тишине, свернувшейся клубочком…
Моим мечтам, сожженным злым огнем
В одной из ночи
Моим, скучавшим по нему, губам,
Просящим поцелуя неба, Бога,
Моим (с протянутой рукой) мечтам
Таким убогим.
Моим, разлитым тонким полотном
В тетрадях старых, писаным твореньям
И чувствам, что живут одним лишь днем
…Одним мгновеньем
Моим ладоням, не согретых вновь…
В который раз. Неуж то одолженье?
Моим мечтам, творившим ту любовь…
Моим сомненьям.
И голосу, прозябшему в мороз.
Спасибо…что все так и получилось.
Из за него сказать мне не смоглось…
Как мне любилось.
Моим мечтам, уставшим от дорог
Пылящимся, как старые тетради,
Я посвящаю двадцать восемь строк…
…Моей отраде

Зима 2008 - 12. 03 2009

Я - нежность в объятьях ветра,
Я – жаркая искра огня,
Я – музыка в стиле ретро,
А ты разжигаешь меня.
Я слишком для нежности страстна,
Я ярче, чем искры огня,
Для музыки – слишком опасна,
Я – слабость, но слишком сильна.
Я – линии всех горизонтов...
А ты дотянись до меня!
Я – сладкий и пламенный сон тот,
Который уходит, маня...
А ты...ты – рассвет моих мыслей,
Ты – солнце улыбки моей!
Для скольких еще стал немыслим
Весь мир без улыбки ТВОЕЙ?
Ты видел не солнце, а свечи,
То было не горе, а грусть.
И, может, в один зимний вечер
К тебе я внезапно примчусь.
...А ты...ты же – тот самый ветер
В объятьях с нежностью всей.
тот ветер, что музыку ретро
играет на искрах огней...

в промежутке между 9-16 сентября 2005

Лишилося втратити ще тебе і порахувати. Тепер усі.
Іще б ніхто ніде не подумав, а я вже знаю про це.
Лишилося ще закрити легенько, якщо не проект, то процес,
і навіть якщо іще не процес, то шепіт цих голосів,

які любили мене просто так за те, що я дурень і ніч,
що можна в ліжку курити цигарку разом на двох одну,
що можна вдвох грозу пережити і навіть коротку війну,
і на півслові піти уранці на електрич

нарешті звільнитися час і можна садити над лиманом сад
архіви перетрусити бо і спалити спалити їх
життя усім практично всім дається та не для всіх
і світ біліє у білім світі короткий мов озирнутись назад

процес доживання - мистецтво тонке
противне і пишне як пити саке
по-перше: безсоння по-друге: вночі
нуль три набирати
по-третє: дощі

сухарик дві молі чаї папірці
півбіблії в кожній окремій руці
на тумбочці в мисочці жовта хурма
хурми і турми від
рятунку нема

і звички яким ні зупину ні меж
сусіди що дивляться як ти ідеш
якщо ти ідеш...
а якщо ти мовчиш -
долоня жовтіє-чорніє як чиж

банальне: про спогади фото і про
що хтось там горів і творив там добро...
...а жисть промайнула яскрава така
неначе ганчірка по морді бика...

Душа у стані прострації,
І протяги для вентиляції,
Вдихаю духмяні акації.
П’ю тишу, як каву-глясе.
Ріка без порогів і повені,
Пливу в некерованім човені,
Думки в почуття не заковані.
Чекаю, куди занесе.

Ковтаю розведений вакуум,
І кличу зозулю-оракулом,
Малюю по небу каракулі,
Віршую, вигадую сни.
З морозива злизую шоколад,
Стриптизи танцюю на власний лад,
Збираю до кошика зорепад.
Я вільна, а все – восени.

Накотить нестримними силами,
І човен потопить з вітрилами,
На камені кине знесилену.
Підніме, і знову жбурне.
Окропить гіркою калиною,
І круговертю невпинною –
Чи грішною, чи безвинною….
Кохання не обмине.

Та тільки сьогодні – прострація,
Лиш вітер в бурхливих оваціях
Цілує тонку мою грацію.
На вухо шепоче gracias…

О tempora!
                      Думки́ богині не розпусту -
шукають виходу з ув'язненого бюсту.
О mores!
                  Цноту би оцю та Златоусту,
а що залишиться – пітьмі зібрань Мінюсту.

Утім, якій богині нині до забави?
Не тішать персів ані погляди, ні трави.
А навкруги відсиліконені орави
вкусити пнуться від божественної слави.

І на душі у вас, богине, окрім смутку,
і літ останніх невиразного здобутку,
ще і гризота за отим, який не дупку
одну шукатиме, розстібуючи юбку.

Лише такого і спроможні ви кохати.
І цілувати навмання, стягнувши лати.
Та чи зуміє він у вас огнем палати?
Чи оживатиме щораз опісля страти?

Біда і в тому, що не смертному харизму
свою здолати в неземному евфемізму...
І ви печалитесь. І прагнете Вітчизну
узріти знову - хай і тінню маньєризму.

2009

Мені це літо ще не раз насниться,
У надвечір’ї зливи щільна тінь,
Всеношна - спів закоханої птиці,
Світанок і… крайнеба у фаті.

А потім сонця гамівна навала,
Примхлива зграйка праведних осик,
Ночей зухвалих синє покривало,
Що вдень яскрить троїстістю музик.

Насниться ще не раз шалена тиша,
І те, як світ у барвах паленів,
А ти мені вже не наснишся більше,
Я видалила образ твій зі снів.

...это звезды дрожат от ветра
письма кутаются в конверты
не бывает на свете смерти
даже помнить о ней нечего
город скомкался шарфом клетчатым
образуя пространство случайных встреч
город перья лестниц топорщит
берегут сады висячие
облупившиеся подоконники
как в рассрочку взятое лето…


…а ноябрь хрипит саксофоном
карнавалит
скулит по-собачьи
то флиртует с тобой неприкрыто
то скандалит
то шепчет молитву
аплодируют стоя клены
разбивая ладони в кровь
Но ноябрь безразличен к славе
инструмент то воркует то стонет
то в два голоса - хриплый и томный
сам с собой обсуждает сплетни
хохотнёт
шансон старый вспомнив
и вдруг ураганом наполнившись
затрубит слонихой влюбленной
выдувая звезды из гнезд
небо битый трамвайный билетик
сложи цифры чет или нечет
сыпля звезды как соль на лед
под подошвы случайных прохожих
и слетаются птицы на крошево
ищут птицы тепла и хлеба
и садятся тебе на плечи
и еще один день прожит…

…вот бы чиркнуть собою о небо
полюбить ни за что и сразу
и отдаться ноябрю и джазу
позабыв о безденежье и бронхите
танцевать как девчонка под сценой
обрывая дождя синкопы
не боясь быть смешной и счастливой
я люблю в себе только Музыку…


…близость снега чувствую кожей
на губах как вкус поцелуев вкус портвейна
кочевать бы вслед за солнцем и вдохновением
держась за ржавый борт кузова
бездомность принимая с благоговением
в пять утра быть пощёчиной солнца разбуженной
и
взбираясь на живую смолистую мачту
быть ничем не заслуженной
быть живой
на ладонях рассвета
стать просто парой тактов лесного концерта...


...шепчущим серым кружевом
под ногами истлевшие листья
а по городу ходят кошки
как рисунки авангардистов
как воскресшие чёрные лужи
трефы в пасьянсе вечерних окон
и я гадаю по ним наощупь…
но раскрыты ладони ветра
и он гадает по мне навылет
улицы хлопают серыми крыльями
барабанно растянуты площади…


…я люблю как звучат поезда
каждый поезд неповторим
и случается трём
иногда
создавать потрясающий шаманский ритм
четвёртой аорта пульсирует в такт
позвоночник взрывая пружиной танца
твой Вудсток - он с тобою всегда
независим от стилей и дат…
…на каждой маленькой станции…


…а ноябрь пробегает по крышам
как по клавишам легкой рукою
город полнится скрытым гулом
резонансом
предчувствием ливня
с крыш срываются птичьи стаи
с серым небом почти сливаясь
серым снегом кружа и не тая
вторя скорбным хоралом дальним
контрабасам и скрипкам деревьев
ветру бьющему в крыш литавры
и корячится небо Мавром


...но стихает
светлеет небо
грим смывая с лица актера
и потянется мокрый город
хрустнет в суставах мостов и балконов
подставляясь шерстью взъерошенной
ласке желтых палых ладоней...


…но пока никто не проснётся
пару тактов пусть пауза длится
пусть пока ничего не случается
капли на карнизе замерев повисли
но… птица в воздухе вдруг натолкнётся
на нелепый предутренний выстрел…


…пусть ей там хорошо летается
пусть здесь кошки неплохо питаются
птица из плоти и перьев с нами прощается
воплощаясь
в детские кисти
в тень птицы на белых стенах
возрождаясь в пространстве мифа…


…под деревьями двор веснушчат…


…выходя
в ледяных колокольчиках
битых стёкол
распахнув под ветром
хрустальные узкие перья
проходя сквозь корявые струны веток –
чтобы лечь на серые камни брусчатки
иероглифом сплетен
газетным листом… с опечаткой
когда до земли останется пару метров –
не забудь:
не бывает на свете смерти…


2003-2009

Ти струнка при дорозі тополя,
Не судилася нам одна доля,
Молодії літа промайнули,
Моя доля твій двір обминула.

ПРИСПІВ:
Очі милі твої, очі карі,
Не ходить нам з тобою у парі,
Не любити, як голуб - голубку,
Хоч у сні будь моя, моя любко.

Ой, наснилось: у літнюю пору
Ніс тебе на високу я гору,
Щоби разом гніздо там ізвити,
Щоб від щастя у небо злетіти.

ПРИСПІВ:
Очі милі твої, очі карі,
Не літать нам з тобою у парі,
Не любити, як голуб - голубку,
Хоч у сні будь моя, моя любко.

Я із літ молодих на хвилину,
Наче пісня, до тебе прилину,
Тополиною серця журбою,
Будь, кохана, хоч в пісні зі мною.

ПРИСПІВ:
Очі милі твої, очі карі,
Не співать нам з тобою у парі,
Не любити, як голуб - голубку,
Хоч у сні будь моя, моя любко.

Кульбаб’я трави – справжні,
вже вечір слухає сповідь…
На Сонці, наче на баржі,
День запливає за обрій.

Зелені шишки ялиці
на брунатний змінюють колір…
Над дверима щоночі сниться
кінське копито підкові?

Якби ти знав, яке велике щастя
з тобою жити на одній землі.
Дивитись в одне небо одночасно
плисти по ньому, ніби кораблі,
шукати між зірок яскраві мрії
і танцювати з вітром під дощем…
З тобою бути іншою не вмію,
лиш хочу бути поруч ще і ще….
З тобою бути іншою не можу…
Як можу бути іншою? Ну як?
Коли в мені – уже в клітинці кожній
Життям пульсує усмішка твоя.

дивно, але в цій колоді багато-б а г а т о серця.
і мрій про велосипед. і кави з перцем
(бо кава з корицею - то "не по-нашому", типу)...

колода міняє гарні нікнейми у квіпу,
встромляє трирічної давності фото в анкети
якомусь контакту в офлайні виписує: "де ти?!".
кохаючи щиро набори із буков і смайлів,
збирає усю переписку приховано в файлі.

ніколи не ігнорує дзвінків на мобільний,
за найнезначущими датами стежить пильно.
не має на цілім світі ні друга, ні брата,
от тільки серед шанувальників - неадеквата.

ненавидить своє тіло, картає постійно долю
за "ось оцей" горбик на носі і сині кола,
що так не пасують великим очам зеленим -
за це час від часу з ножем погрожує венам!

вона зарікається пити, а потім - до втрати пам*яті
все топить себе і топить в дворі біля алкомаркету.
частіше, ніж спіднє, змінює точки зрячості,
складає короткі сторі, стирає начисто.

Що дивно - у цій колоді досі багато серця
і музики: "квінта-квінта-секунда-терція"...
дарма що є стаж і досвід алкопотопЕльниці...

переросте, провесниться.