Матінко,
моя вишнева гілочко,
нагідко срібна, зіткана з тривог,
до півночі над зошитами білими
ніч креслиш білим рукавом.
Виходиш проводжати.
За усмішкою
твоя сльоза прихована пече.
Про щось завітне мовити не сміємо.
Ледь-ледь схиляюсь
на тремке плече.

Поцілувати навіть не відважуюсь.
Хіба вітрець обійме враз обох.
Садочок, двір, притінені конвалії...
Наш тихий рай,
в якому Мама - Бог.

Осінньо на душі, її заносить листям,
Ще трохи - й через край... Юніє травня день,
Гойдається садів уквітчана колиска.
В мені вже сніг іде.

...Щось проказав і стих, ти був ні в сих, ні в тих, і
Я забрела в стежки, що їм кінця - ніде...
Про щастя жебонять зірки, від щастя тихі,
І сніг, і сніг іде.

Чому твоя любов немов несита рана,
Непевна і терпка: загоїться? зведе?..
Немов оця весна, сліпуча і нерання.
А сніг безжально йде.

І клин куди не кинь, а в думці -
на віки, та
Для вічності смішна упевненість людей.
Ген пелюсток вогонь -
сторіночка відкрита.
І сніг, і сніг іде.

…і розкриває темно-зелені віконні долоні
і розтуляє ламкі каламутні повіки
тихий Луї на триногому дзиґлику
пускає крізь пальці свої телефонні кучері
скаче навшпиньки від «ре» до «ля»
із Риму в Бомбей
and backwards…
дзвенить предметними скельцями
у стиглу бурштинову спеку -
триває…


тонкий кольоровий Луї
гнучка оксамитова Іо

... що переможно гримить шахівницею
розчахує радо лаковані половинки
ставить на жменю воїнів маорійських
12 (дванадцять) дрібненьких блискучих ґудзиків
своєї картатої блузки і ... програє..
шаленості янських вогнів
білого…
…наче сонце Луї
волосся
… тремтливої Іо

електрично потріскує
артикулюючи тишу
впивається в ватяну сутність
трамвайних дзвінків
і дзвінків телефонних
липкого асфальту і хліба
й холодного листя шовковиці

… і десь під самісінькі хмари
смагляві дітиська
у білих хрустких комірцях
летять сторчголов
з недільної школи
і тихо відсапуються
під шерхкою стіною
старої броварні,
стискають в спітнілих руках
яблука кольору крові
навпіл з водою з дощівки…

накритий подушкою,
глухо цокоче годинник

і

прозора пульсуюча Іо
м'який пелехатий Луї
стрімко вростають у теплу
розбурхану порожнечу

Коли тебе сурма твоєї туги
Покличе знов у дальній рідний край,
Де ждуть тебе безчестя і наруга,

Слова над пеклом Дантовим згадай:
Per me si va, nella citta dolente!
«Сюди йдучи, в скорботу і відчай,

Надії мусиш знищити дощенту».
Гамуй, мандрівнику, смертельний жах,
Коли в душі погасиш сірий день ти

І сонце змеркне в чорних небесах.
Нехай мовчазний і сумний Вергілій
Тобі піде назустріч у степах

І в синій край Шевченкових ідилій
Нехай веде до міст і дальних сел,
Де чисті весни й нам колись зоріли.

Вважай за магію страшну чисел:
Ось пекло, це землі частина шоста,
А край зелених верб і пишних зел,

Що скрізь його покрила вже короста, —
Останній в пеклі круг, дев’ятий круг.
О фабрики й кремлі з людської кости!

Не спокій лагідний — безладний рух,
Де хаос в димі чорному регоче
І вбила хімія безсмертний дух.

Скляні, напівзакрижанілі очі
Тих матерів, що власних немовлят
Жеруть із голоду! О бенкет ночі,

Що над землею стеле чумний чад!
О мертвих тіл багряні гекатомби!
Що звалося «душа», «зоря» і «сад» —

Все втиснуто в трикутники і ромби.
До пісні кожної, до всіх думок
Рука диявола чіпляє пломби.

І ти, ти — лиш відірваний листок,
Якого кружить невідома влада,
Затягши в свій безсоромний танок.

В дев’ятім крузі пекла чорна зрада
Реве, роззявивши сто тисяч пащ,
Шматує, рве, рокує на загладу.

З лобів тих пащ рогами сотні башт
Ростуть і в морок зносяться високо,
А в башти кожної крізь пітьми плащ

Тебе чатує невсипуще око...
Тікай, тікай і не життя рятуй,
А душу, й, вийшовши в простір широкий,

Вітай незнану долю, як сестру, й
Вдихай у себе волі вихор п’яний,
Кущі чужі і камені цілуй.

Зостанься безпритульним до сконання,
Блукай та їж недолі хліб і вмри,
Як гордий флорентієць, у вигнанні.

Та перед смертю дітям повтори
Ту казку, що лишилася як спомин
Прадавньої, забутої пори,

Як у грозі, у блискавиці й громі
Колись страшну почвару переміг
Святий Георгій в ясному шоломі...

І як дракон, звитяжений, поліг.
27.03.1935
"У Первозванного на горах"
ВИБРАНЕ, 1991

Розгорнувсь заграв сувій,
Як там десь пустує змій.
Може то посеред ночі
Кінь рудий жита толоче!?
Аж під хмари тара-рам –
Промінець то тут, то там.

Цей промінчик не простий,
Біга він під зоревій.
Його Сонце упустило,
На ніч спати залишило.
Від кілка грець одв’язавсь,
Шкварити танок узявсь.

Дідко дощ став буркать злий,
Що онук гарцун такий,
Ланцюгом старанно клацав,
З пересердя аж заплакав.
Веселун – на хмару сів,
По ній громом торохтів.

Взяв ще берло та й махав
І свободи вимагав.
Не помітив – Сонце встало,
Все безладдя вщент пропало.
Лизень мати пригорнув,
Та простила, що утнув.

 
під синє небо
зелене море
з пивної пляшки

розбити душу
розлити розум
пісками пляжів


* * * *


солодке світло
недільне свято
неспішні звички

розсольний вітер
ліниве сяйво
повільна стрічка


* * *


де сонце сипле
на хвилі люстра
сліпучі луски

чуття прозорі
за вічний обрій
за інші глузди


* *


де проминають
достиглі мрії
птахи без ліку

у пінну легкість
спекотну свіжість
на захід літа



*




 

Arrivederci,
неспокійний Рим.
Колонні парки вицвіли за літо.
Прощально калатаючи мохіто,
Лишу тебе заселено-густим
вересовіти.

Ще ледве серпень.
Рятівний квиток
Везе від колізеїв і вокзалу.
Сезон вистав, яких не показали,
Аплодисменти всмоктує у смог
і п’єдестали.

Дощі прогнозні
спацерують шклом.
Замовкли телефони і фонтани.
Я вже далеко. Пір’я і пергамент
Кладу миролюбиво у шолом.
А місто тане…

Спадає тога
й втома. Новий день
Дитиною спинається на плечі.
Ліплю цей день. Він мій найперший глечик -
Зрікаюсь в ньому піснею пісень
від порожнечі.

2009

О, дивна ніч! Вирує океан,
І падає крихка фортеця серця.
Ти скорена стихією! Не сердься,
Бо це тебе кудись веде туман.

Я не віддам! Вхоплю, немов орлан,
Якому все завжди чомусь вдається, -
І в небеса, бо вільно там живеться,
І не стихає пристрасті вулкан.

Лише не бійсь ні рук моїх, ні крил,
Ще трохи вище і зникають хмари,
І я тебе стискаю все міцніше.

Засліплюють твої сяйливі чари,
Вже падає, здається. небосхил, -
І я махаю крилами частіше.
1999

*
Перисті хмари плинуть з твого краю.
Дощу не буде.
Знаю,
Вчора ти
Своїми слізьми викликала зливу.

День тріснув перестиглим кавуном,
Думки побігли тарганним насінням
(Чорним на фоні червоної крові).
Запізно збирати вчорашнє каміння –
Опустилося тяжко-далеко на дно...
Хотілося смаку відчути солодкого –
Тарганні думки кусаються осами.
(Чорними на білім тлі паперовім).
Запізно ходити вчорашніми росами –
Запізніле таке відчуття Короткого...
22.08.09

І не тиша в душі – пустота,
як в квартирі подружжя бездітного…
Напишу сам до себе листа,
розповім, як живу. Смішно?.. Тільки-но

плачу… В дзеркало не дивлюсь…
Це в стоячій воді живе руслиця…
Ось півчарки розлив на обрус…
Це не руки – душа моя труситься…

Рідна ненько, Україно – шана тобі й слава!
Ти - квітуча, щира й вільна слов’янська держава.
І куди б не мандрували по білому світу,
У серцях ти завжди з нами, бо ми - твої діти.

Проросла, як зерно в полі, прадідів звитяга,
Що вела до перемоги під славетним стягом.
Кров козацька – не водиця, в ній могутня сила,
Дух незламний, наче криця, що дає нам крила.

Українського народу сестри ми і браття,
Горді за свою свободу – нас не подолати!
До снаги нам працювати, щоб онуки й діти
Вдячно нас могли згадати і щасливо жити.

25.02.08р.

"И дышит нам в лицо
дракон-забой жарою"
Іван Нечипорук

Хто в небо лине,
Кому – в глибини,
І від нуля
Розлуку лічить
Не на хвилини
Вона, земля.

Щоденно вої
Ідуть в забої
Тепла задля,
Але ні крихти
Не дасть без бою
Вона, земля.

То жар, то вибух,
Вода і крига
Тіла схиля,
Ні вниз, ні вгору,
Трима в покорі
Вона, земля.

Поглянь-но, брате,
Йдемо збирати
Удень зірки,
Пліч-о-пліч стати,
Бо ми – солдати,
Чоловіки.

Така робота,
Крокуй, піхото,
І від нуля
Така вже доля,
Ми орем поле
Твоє, земля.

Підземне поле
У чорнім лоні
Твоїх скарбів.
Аристократи…
Сто раз продати
Твій біль і гнів.

Каріатидо…
За що купити
Твою сльозу?
Чим оцінити
Ті білі квіти,
Довічний сум?

Він не із криці,
Твій білий лицар,
Тремтлива плоть,
Йому нелегко
У пеклі штреку
Себе бороть,

І все ж, уперто,
Незламно-твердо
Щодень – з нуля
Ідуть в забої
Мої герої.
Твої, земля.

Сотворю собі літо і виліплю в літі себе.
І тебе, щоб удвох зустрічати і пестити вечір.
Заодно сотворю собі небо, як льон голубе,
І трояндовий сад,
у якому пташина
щебече...

Сотворю собі рай, сотворю, бо й насправді пора.
Закосичуйся, літо, визорюйся світлим буршти́ном!
І стікатиме пісня росинками див з-під пера,
Малюватиме пензлем душа
вже достиглі
картини.

Лоскотатимуть губи цілунки пухнастих кульбаб,
І зомліє земля від такого небесного щастя,
Там, де Божою милістю ти і володар, і раб,
І нічого у світі
блаженного раю
не застить.
…Сотворю собі літо!

І знову слів катма для перемовин,
Як ніби пластир горло заліпив.
Росте доба, а тільки тіло ловить
Відсутність руху і відсутність злив.
Вдихаю літа, тихо ніби ладан,
Вечірній заспокійливий ефір.
Пора відпусток -
хмари вийшли з ладу,
а я живу усім наперекір.

Стеблинка.
А в кроні майбутнього дуба
Вже вітер співає.
Невже ти не чуєш?

Ікринка.
А короп дзеркальний на плесі
Вже скинувся дзвінко.
Невже ти не чуєш?

Хмаринка.
А блискавка вже розщепила
Березу на друзки.
Невже ти не чуєш?

Дитинка.
А янголи вже «Алілуя»
Гуртом заспівали.
Чуєш?

Захотілось Черепасі
Імідж поміняти:
Панцир зараз не на часі,
Й колір сіруватий…
От вона й придбала в дебрях
Суконь повну шафу:
А-ля кобра, а-ля зебра
І а-ля жирафа…
Приміряла довго, чинно,
Й задля епатажу
Посунулась на стежину:
Що громада скаже?
Як хотілося овацій
Амбіційній пані!
Та отримала за працю
Лиш розчарування…
Звідусіль самі лиш зойки
Й вигуки лунали:
Хто ж це Вам біди накоїв,
Та що ж з Вами стало?
- Хто насмілився обдерти,
Вас, таку хорошу?
- Бідна і невинна жертво,
Подавайте в розшук!
Засмутилась Черепаха –
Хоч стрибай із мосту!
Поміняти одяг – махом!
А імідж – непросто…

*
Поручні кладки
покрилися мохом.
Стежка, що до храму веде,
ледь-ледь визирає з-під поли
споришу.

Кожен раз - як останній.
Наче вересень - світло прозорих мовчань.
Кожна зустріч - немов у Карпатах світанок.
Кожен усміх - печаль...

Хтось кинув на місяць уповні: орел, а чи решка...
А він покотився за хмари і на́взнак не падає,
Висить собі в небі велика циганська сережка,
Пророцтвом своїм не лякає нікого й не радує.

Лягають сузір’я на темну нічну скатертину,
І тихо шепочуть згори, що пророцтва збуваються,
І кожному душу колишуть, неначе дитину,
І зірка на щастя з високого неба зривається.

А далі прощення, прощання і знову в дорогу,
У першу, в наступну, а може комусь і в останнюю,
Був місяць уповні, а нині уже круторогий,
Він просто мінливий і жодного з нас не обманює….

*
Багато слів пішло, аби зв’язати
Любовну сукню милій.
Та по швах
Тріщить вона, як тільки приміряти
Збирається, бо ниточка гнила.

Піти, піти без цілі і мети...
Вбирати в себе вітер і простори,
І ліс, і лан, і небо неозоре.
Душі лише співать: "Цвіти, цвіти!"

Аж власний світ у ній почне рости,
В якому будуть теж сонця і зорі,
І тихі води, чисті і прозорі.
Прекрасний шлях ясної самоти.

Іти у сніг і вітер, в дощ і хугу
І мудрості вином розвести тугу,
Бо, може, це нам вічний заповіт,

Оті мандрівки дальні і безкраї,
І, може, іншого шляху немає,
Щоб з хаосу душі створити світ.

1928
"Серед озер ясних"
"Каравели"

Глазами чьими я смотрю на мир?
Друзей? Родных? Зверей? Деревьев? Птиц?
Губами чьими я ловлю росу,
С упавшего листа на мостовую?
Руками чьими обнимаю мир,
Который так беспомощен, непрочен?
Я голос свой теряю в голосах
Лесов, полей, дождей, метели, ночи...
Так кто же я?
В чём мне искать себя?
Ответить как всем голосам природы?

Жизнь моя - черновик,
На котором все буквы - созвездия...
Сочтены наперёд все ненастные дни.
Жизнь моя - черновик.
Все удачи мои, невезения
Остаются на нём
Как надорванный выстрелом крик.

В час вечірній, час печальний
Я Тебе чекаю в храм мій —
У кімнаті сонця сальви
І махорки тиміям…

Ти прийди, моя далека,
Через хащі вечорові, —
Обернись хоч в тінь лелеки
І розправ крилаті брови,

Підніми очей зіниці,
Підведи до сонця профіль…
Ну, чого кричать так птиці,
На хрести чіпляють строфи!?

Над Собором, як на релі,
Звуть вони Тебе юрбою, —
Архітектора Растреллі
Посилають за Тобою.
Посилають…
Голуб сизий —
Голуб сизий тихо тужить…
У кімнаті сонця ризи,
І Любов Надію кружить.

Сонця ризи…
— Сонце, сальви!
Сонце, танок!! — Ти прийшла!
Розмальована, як мальва, —
Квіти, золото і шлак…

На плече коса, — ой, леле! —
Смуток сходить над бровою…
І Растреллі, і Растреллі
Йде, мов джура, за Тобою.

Ти усіх отак манила,
Неприречена нікому, —
У стрічках од скоростріла
І в диму пороховому.

Нецілована, незнана,
Недоклична — й все кохана,
Полум’яна й все похмура…
Вірний кінь слідом, як джура.

Мить прийшла, і мить відплила
Провела лиш тінь знайому:
…У стрічках од скоростріла…
…І в диму пороховому…

Пропливла на сизім тлі
Й знову канула в імлі.
…………………..
Вибухає ніч громами,
І земля дрижить у дзвоні.
За любов ми йшли фронтами,
Серце кинувши під коні.

Гомін… Буря… Коні… Тіні…
Передзвони. Перегули…
В далині розбитій, синій,
Там ми молодість забули.

Розімчали коні серце,
Рознесли його степами,
Аж під хмари в буйнім герці
Стала молодість стовпами.

Коні… Тіні… Передзвони.
Перегуки. Канонада…
Хтось підкови срібні ронить.
Погасає…
Тоне…
Пада…

Догорає, догорає
Синій вечір десь за краєм.

Обернулась, не сказала
І не сказана пропала.
І немає…

Поховав в далекій рудні.
Придавили зір повіки.
Діти буднів, діти буднів
Розвіталися навіки.

За любов у громі криці
Загубивсь твій ніжний профіль…
Ну, чого кричать так птиці,
На хрести чіпляють строфи!?

Путь далека. Путь нелегка.
Непроглядна. Недоклична.
Загубилась тінь лелеки…
Беатріче…Беатріче!..

В час вечірній, час печальний
Я Тебе чекаю в храм мій. —
У кімнаті сонця сальви
І махорки тиміям…

1925

Лю Мартиновській

То не сонце затріпало крилами
І упало в пісок золотий…
Гей, і правду сказати несила мі,
А збрехати…
А ти…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І

На зорі прокричали когути…
На зорі проскакали ми.
На підмо…
на підмо…
на підмогу йти!
Коню мій, коню!
Стреми!..

На зорі десь кричали, никали
І сміяли…
О, гей, мовчіть!
Там десь сонце, проколоте піками,
Умирає на синім мечі.

Ой, не сонце ж то! — серце птицею!
І не крик то — чаїне “киги”…
Коню мій, — капотить крівавицею,
Капотить на холодні сніги…

То вона — під’яремна, розп’ята —
То любов,
Моя перша любов…
Гей, мовчіть там, кого не прип’ято!
Друзі, агов!!

Попереду відтяті артерії,
А позаду:
липка імла.
Мої друзі, і дикі прерії,
Й синій піт з неживого чола…

Є безумні і є заплакані,
Але то не за свій живіт, —
Нам рвучко страшною атакою
Перекинути б навзнак світ.

Перекинути світ облудливий,
Розірвати оброть віків…
Ми законні створіння, люди ми!
Хоч не люди у нас батьки.

Ми безумні на грізній виставі;
Без запросин прийшли на ню…
Проти в с і х — тільки серце розхристане,
Проти криці — всього лиш юнь.

Є прохмурі і є заплакані…
Але то не за свій живіт. —
І в атаку!..
В атаку!..
Атакою
Перекинути навзнак світ.

Поламати мечі п’ятирицею
(Не для слави, не ради звитяг)
І поставить над цею в ’я з н и ц е ю
Малиновий, кривавий стяг.

В свою кров його фарбить будемо.
З своїх серць сплетемо вінки…
У атаку!!
В атаку!!

Люди ми.
Хоч не люди у нас батьки.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Присягали на тінь Ревашельову, —
Так. Несіть, донесуть до кінця
Під старою брудною шинелею
На любов і на смерть серця.

Поклянлись на мозоль порепаний,
Поклялись — так рушайте в путь.
Щоб юність на колір креповий
Без вагання за нюх обернуть.

Щоб планета — єдина матінка
І єдиний закон — любов!..
Осб оце в нас мета одна тільки,
Ось для цього юнацька кров.

Через душі, крізь темінь Крезову
Нумо, раз! Непокірний мій…
То струмить її кров по лезові,
То сльозина в куточку вій…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
На зорі прокричаи когути.
На зорі проскакали ми.
На підмо…
На підмо…
На підмогу йти!
Коню, стреми!..

ІІ

У шпиталі, обмотана марлею,
На тобі — не твоя голова…
Десь далеко-далеко армія
І так близько —
розбита брова.

І здавались чужими тепер ми, —
Ні привіту,
ні сліз,
ні думок
Там, де очі ясніли озерами,
Там, де брови були, як шнурок.

Вчора ще,
до лафету прикована,
Доливаючи кров’ю шолом,
За останній, за бій ризикований
Тріпотіла безбровим чолом.

Тріпотіла… Просила і кликала…
Обіцяла л ю б о в і п р и в і т:
“Будьте с м і л и м и!
Будьте в е л и к и м и!
У п е р е д!!
А н а з а д — і повік!..”
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Пелюстками опали зів’ялені
Довгі вії до серця не в лад.
Десь горять бриґантини запалені…
Нам повік не дістатись назад.

Не дістатись…
Хороша! Омріяна! —
П е р е м о г а!! Ти чуєш це, Лю?!
Я люблю тебе, димом овіяну,
І шість ран на тобі люблю.

Караваном грімливим, осяяним
Вирушати нам в край новий…
А над ким та й над ким же то зграями
Воронння припада й шумить?

То була не любов — прелюдія.
Ось тепер ми дійшли до мети!..
Гей, ніколи Твоїм я не буду,
Як не будеш моєю і Ти.

І чужі, і далекі тепера ми…
Ні привіту, ні сліз, ні думок.
Там, де очі ясніли озерами,
Там, де брови були, як шнурок.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Поєдналось з старим сьогодняшнє:
(Ну, а що я собі зроблю?)
Я люблю тебе юну, соняшу
І шість ран на тобі люблю.

Пам’ятаю: просила, кликала, —
Обіцяла любов і привіт…
Ось того я жадання не викинув
Перекинути навзнак світ.

ІІІ

Дикий вихор… Корогви і шоломи…
Чорний стяг… А за ним голубий…
Та червоний не зрадим ніколи ми…
Навіть в цей семикутний бій.

Коливається світ у аґонії…
Поспішає умерти живий…
Хтось у рани свої ж незагоєні
Ятаган наставляє свій…

Хто сказав: переможено? Хто-бо то?!
Хто початок прийняв за кінець?!
Не одну перемогу чоботом
Роздушило оте… крив’яне.

Хто тут свій і хто ворог і де іти, —
Чи по зорях, а чи по шликах?..
Ех, Вандея,
Вандея,
Вандея ти
У рудих, у брудних сіряках!

Закрутилась баґнетом годована
(Бачу, й досі вони стремлять)…
Твої діти без ліку мордовані
І зґвалтована тричі земля.

Закрутилась в пожежі без пам’яти,
Розгубилась і що… і куди…
А чи справді на молоха з нами йти,
А чи нас на рожно посадить.

Та й недаром віками крутила нас.
Закрутили в останню мить:
Гей, насунула міць неосилена,
У рейтузах на нас стремить.

То не гунни, не скити, не половці, —
То новий “золотий Тамерлан”…
На твоїх на полях, на околицях
Напосіли ворони орла…

Твої діти живими обскубані,
А батьки позбулися очей…
Ех, Вандея,
Вандея ти рубана
Під чужим і гербом, і мечем.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дикий вихор. Корогви і шоломи…
Чорний стяг, а за ним голубий…
Та червоний не зрадим ніколи ми,
Навіть в цей семикутний бій.

IV

І пройшли, пронесли не подолані
І встромили на чорнім шпилі.
Не один на коліна оволений,
Не один припадав до землі!

“Ми підем… Ми підем… Тільки де іти?
І кого за любов розстрілять?!”
Е-ех… “Вандея” ти —
Сама сміла і буйна земля.

V

Скільки нас у цьому семикутньому
Полоскалось в крові і в сльозах…
Одиниці дійшли до майбутнього —
Тисячі не вернулись назад.

Бо була в них мета одна тілько
І єдиний кінечний шлях:
Щоб планета всім — рідна матінка,
Щоб любов — на твоїх полях…

Ось за це, за любов порепану
Свою юнь — злотопіняву юнь —
Без вагання на колір креповий,
На кістки
обернули за ню.

Не було, не було незабутнього…
Хто насподі —
не буде над…
Одиниці дійшли до майбутнього,
Тисячі не вернулись назад…

Хай і д е!.. Вона знає, де іти.
Хай не ронить сльозу з очей…
Ех, Вандея…
Вандея…
Вандея ти
Під чужим
і гербом,
і мечем.

1928

Гробниці (скіфських) царів містяться в Геррах,
до яких Бористен ще судноплавний.
Г е р о д о т


Життя і смерті спивши щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні,
Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах.
І стугонять століття по мені.

Колись цю річку звали Бористеном,
А Скіфією — всі оці краї.
Як пахли по степах тоді нестерпно
Кочівками осінні кураї!..

Гай-гай!.. Все так. Колись я був тут юним.
Ходив на бій. Поїв коня з ріки.
Мов сон, пройшли сармати, готи, гунни,
Авари, печеніги, кипчаки.

Чиї тепер там кроки землю будять?
Яка зійшла над обрієм доба?
Я міцно сплю, тримаючи на грудях
Тяжінь високовольтного стовпа.

Над ним гудуть громи в сталевих струнах,
Під ними крає землю чересло.
Крізь мене йдуть в світи пекельні струми,
Чоло ж моє колоссям проросло.

І хай сівач з блакитними очима
Ще тричі вищих обширів сягне —
Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?

Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже
І хто навчить любити ці кряжі,
Коли і він зі мною поруч ляже,
Три кроки не дійшовши до межі?

А гуси знов ґелґочуть на озерах,
І пахнуть медом плавні навесні!..
Я скіфський цар, похований у Геррах,—
Мій спис, і меч, і кінь мій при мені.

Безконечна вода розправляє прим'ятий пісок,
Поглинає сліди, нам завчасно провини прощаючи.
І задмухує лагідно сонце сумний голосок
Заблукалої чаєчки - чаєччин (...чаєччин... чаєччин...)

Стільки солі і сили, і правди у звичних речах!
Що то буде із нами, як мушлями Доля награється?
Тільки ніжне відлуння ( і хвилі, і хвилі - в очах):
...знаю це... знаю це... знаю це... знаю це... знаю це...

2009

Хто я тобі
У цьому світі спроб і помилок,
Де кожен коник видатний маестро,
Де тишу перекрикують оркестри
Із ложок, і каструль, і тарілок?

Хто я тобі
В порожнім світі хриплих голосів,
Троянд, з їдучим запахом парфумів,
Де вечори – то п’яні, то – безумні,
Де пісня часто норовить – в надрив?

Хто я тобі
У круговерті всіх меридіан?..
Від точки зустрічі – за колом – коло…
Із нас хтось душу в радості оголив,
А хтось подумав, що оголив стан…

В розшаруваннях буднів, як слюди,
Коли світанки розпускають вії
Я – хто? Коли ми поруч, а не смію
По імені до тебе і на «ти»?
15.08.09.

Галантний Маньєрист і Наталія Дитиняк

Він:
Пливе над вежами фортеці віщий знак.
Під ним розтягує невидимий Мастак
невидиму для ока зваби сіть, -
і ти вже впіймана, хоча й не знаєш як.

Вона:
Просила Рибка в Долі віщий знак,
щоб саме тут розставив сіть Мастак.
І таємниче Рибка посміхалась,
коли Мастак помітив, що впіймалась.

Він:
- Чудово, - Мастаку сказала сіть, -
Ви тільки ніжно звабу відпустіть...
Так ніжно... й не повірила Вона,
Що стільки літ тривала бистра мить.

Вона:
Похмілля болісно впливає на думки.
П’янкої зваби випивши з руки,
Чекала ще і ще… Та раптом… мить –
п’янило щастя, а тепер болить…

Він:
Болить собі, невідомо чому,
хоча і має іншого, Йому
з тим жити теж: крім Добру Новину,
виношує вона й себе саму.

Вона:
Сидить сумна, задивлена в вікно…
Якщо вже так змоталося кіно,
то годі сліз і болю. Біль минеться,
коли дитя у ній поворухнеться.

Він:
Коли дитя у ній поворухнеться
передчуття сердець сумних торкнеться,
і злине дзвінко в чисті небеса,
і на веселку Отчу обернеться...

Пливе над вежами фортеці віщий знак.
Під ним розтягує невидимий Мастак
невидиму завчасно Долі сіть, -
І ти вже обрана, хоча й не знаєш як.

2009

4
В том краю белым-бело
белый вечер намело
белый сон и белый сад
девять раз цветёт подряд
белый шелест белых птиц
перевёрнутых страниц
неформатны и тихи
бродят белые стихи
белых крыльев белый вальс
белый кролик помнит вас
привкус мятных леденцов
белый шум живых творцов
_______________________
только в чёрной рамке год
знает: всё наоборот.

5
…на весь белый свет –
не завет, не привет,
а губами ответ:
«Меня больше нет».

Ти не дивуйся, що вночі літаю,
Як бачиш образ мій на тлі нічних зірок,
Ти не ревнуй до місячного раю,
До дій розпусних і низьких думок.

Я в день такий немов від себе вільна,
Єство гріховне лине від вікна
Кудись увись: то стрімко, то повільно.
І я одна у всесвіті, одна!

Тікає кіт, ховається собака.
Ти дивишся й лякаєшся очей.
А я сміюсь. Читаю дивні знаки.
І знову йду у темряву ночей.

Тріпоче вітер довгі мідні коси.
А я сміюсь. Скажений в мене сміх.
Не холодно мені, хоч пізня осінь.
Я знов грішу. Пекельний маю гріх.

А вранці повертаюся додому.
Мовчиш ти, мов нічого не було.
Лиш притискаєш міцно, як в судомах,
Й по тілу розливається тепло.

Сьогодні я літала десь у Відні
І стукала у вікна королю.
Ти здогадався, милий, що я – відьма,
Але тебе всім серцем я люблю.

Говоримо.
І черствіє наш хліб.
І вечір множить зорі у галактиці.
Ще має сили
Час тривожних Риб
Теоретично і, на жаль, на практиці.

Холодний чай із тогорічних трав.
Стікає мед, натрушений з акації.
Говоримо…
А краще б – помовчав
Тут кожен, бо слова не мають рації.

У кожного – ікони і ножі
І пряники - свої (Із чого зліплені?)
І, вечір, не торкаючись душі,
Іде повз нас у місячнім освітленні.

Говоримо:
Хто в небо, хто – в ріллю, -
Життя складне, із невідомим модулем.
Дитя на вушко просить: намалюй
Такого дядю, щоб на землю воду лив…
14.08.09.

 
Чінгачґук летить в пирозі
Згадує від сейфа цифри
Взяв сопілку та дзвіночок
Без русалки хліб не милий
Чінгачґук летить в пирозі

Як спецназ пробив базуку
Веселилися щосили
Потяги пішли між рейок
Ліхтарі задимаріли
Як спецназ пробив базуку

Все збувається банально
Арлекіна буде вбито
За мільйон дівчачих литок
Джуді Ґарленд стане пивом
Все збувається банально

На проспекті грає секта
Жовтий Змій збирає посуд
Сіль завезли, будуть черги
Все як є запустять в космос
На проспекті грає секта:

Літо, літо непропите
Черевики, йдіть із миром
Чайний попіл на дорогу
Бутерброди з білим сиром
Літо, літо непропите

 [ ... ]



Епілог


Раз корабель не знать, чи був
Весь блеф іде кормити риб
Чекайте діти, до зими
Знайдіть собі нові Понти
Раз корабель не знать, чи був

У день, коли закрився люк
Чесноти сплять, із ними сни
І ближній знову гонить блюз
На пасторалях марноти
У день, коли закрився люк


У день, коли згубився ти






ENDE




 

Бруньки срібляться. Занизько хмари, -
Вже й полилося...
Голодні вівці бредуть в кошари.
Весна чи осінь?

Ще мерзнуть ноги в гумових чунях,
Ліс - у заметах.
Несе хлібину комусь бабуня
Єлисавета.

У шумовинні струмки-хорали,
Гілки калинки.
Каміння біле - холодні кали
Для Магдалинки.

До перехрестя (автозупинки)
Біжить Христосик -
Маріїн хлопчик, сільська дитинка
Світловолоса.

Хворіє поле, та Йосип сіє.
Сміються люди...
І лиш надія зелена тліє
В очах Іуди.

2009

***
Перепливти. А як перепливти
ріку мені, коли забракло сили?
Без броду. Широчінь. Стою на схилі
і виглядаю берег. Той, де ти.

Попалено мости, а я іще
в надії, що любов буває вічна.
Чи доживу до криги і до січня?
А як зима прийде лише з дощем?

А що, коли і не згадаєш ти
ім’я мого, і слів, що поміж нами
лягли закляттям? Чи лише рядками
і римою у віршах? Прагну йти!

Летіти! Обернутися умить
голубкою. І щоб на підвіконні
збирати крихти з рук твоїх холодних...
Чому так серце ниє і щемить?

Чи не тому, що інша у вікні?
Усміхнена, годує сиве птаство...
Тобою коронована на царство
у серці. Боже, як болить мені!

Чому ж не розірве? Живе чому?
І серце, і любов у хворім серці?
Закляття слів ачи закон інерцій?
Переживу... себе... себе саму...

Ось і літо втекло,
Наче і не бувало.
Ще жаріє тепло,
Тільки цього замало.

Все, що збутись могло,
Як листок п’ятипалий,
Просто в руки лягло,
Тільки цього замало.

Задарма ані зло,
Ні добро не пропало,
Все вогнями цвіло,
Тільки цього замало.

І життя під крилом
Берегло й рятувало,
І щастило було,
Тільки цього замало.

Листя не обпекло,
Віття не обламало,
День – як вимите скло,
Тільки цього замало.

ОРИГІНАЛ

Арсеній Тарковський

***
Вот и лето прошло,
Словно и не бывало.
На пригреве тепло.
Только этого мало.

Всё, что сбыться могло,
Мне, как лист пятипалый,
Прямо в руки легло.
Только этого мало.

Понапрасну ни зло,
Ни добро не пропало,
Всё горело светло.
Только этого мало.

Жизнь брала под крыло,
Берегла и спасала.
Мне и вправду везло.
Только этого мало.

Листьев не обожгло,
Веток не обломало...
День промыт, как стекло.
Только этого мало.

1967

Пірнай біля мене поспати.
Тут на дні
Закорковуються гармати.
Куриш, ні?
Тут блакитно жовтіє осінь.
А на смак
Пересолена кожна постіль.
Кави, так?
Атлантида – година лету.
Що, гайнем?
На сніданок – китова фета.
Заживем…
На коралових ринках повно
Пелюшок.
Засинай. Це моя колискова –
Аш-два-о…

2009

1
Привіт. Як бачиш, я вернулась.
Без блиску, шику і гламуру
Приймай мене назад, твердине.
Пробач, наговорила, знаю,
Не варто було лити сліз:
Яка я дочка після цього?
Мені б вина, видовищ… Дзуськи!
А навкруги ж вмирають люди!
Не заздрю. Як усе це терпиш?
І навіть не жалієшся
Ні словом.

2
Отам, далеко, під французьким небом
Я раптом усвідомила...
Ну як сказати?.. Ти єдина!
Єдина, неповторна, мила!

3
Не зможу жити без твоїх пісень,
Без жита, маку і сестриць-ромашок.
Без стежки, де гуляла босоніж,
Де вперше взяла хлопчика за руку.

Без стін отих, де упізнала біль,
І перший злет, любов, розчарування.
І навіть без полатаних доріг…
Без Рути, Тараса і Міста Лева.


4
Ну що ж? Приймаєш у свої обійми?
Боротимусь на цей раз з помилками.
Тебе плекатиму, немов дитину,
Моя любове, рідна Україно!

І зле, і нудно, і все осудно, і бракне слів,
яка до чорта література серед ослів,
та платять гроші, я і мандрую чи не щодня,
і множу бздури на тлі натури нізвідкіля.
І ти не вдома, моя мадонна, - гадаю з ким,
невже забула, перегоріла, пішло, як дим?

Печально, мила,
як про кохання,
і про буфет,
де перша чарка.
А друга - ліжко
і менует.

Де нині пози далекі прози, речитатив
од Казанови, і Дон Жуанів імператив,
леткі єднання - не особливі, але які
у птахи й неба, у риби й річки, не копіткі, -
коли навіки, о нині й прісно, ми вже рідня,
хоч і надалі лише у згадках - і ти, і я.

Важке питання –
як про кохання
казав поет, -
було би добре
не грав би сумно
цей менует.

І я пиячу за все, що бачу - до темноти,
а тільки й бачу, як потай плачу - од самоти.
Коли б до чарки хоч яничарки були свої!
Цього би й досить, але аж трусить - не ті краї!
Коли б не гроші, любили б вірші, та кожна фря
тут прагне євро, тяжіє, курча, до „битія”.

А ти жадала
лише кохання
сотати мед,
за тебе чарка,
порожнє ліжко,
і менует.

Тому римую, коли німую, лише - верлібр,
бо тут - фастфуди, і мляві груди, дисконти фібр,
і всяк еліта: мордяка сита, гомо естет,
і зверху Нобель, і кожен шнобель – на Комітет.
Коли б не гроші були би гожі мої листи,
що ті, колишні, як всі колишні - і я, і ти.

До запитання, –
як про кохання
твердив поет, -
доки вгощали
ми і лабали
вам менует.



© Copyright: Володимир Ляшкевич, 2009

Двадцять першого ніч. Понеділок.
Ледь помітно столицю в імлі.
І здалося ж комусь у безділлі,
Що буває любов на землі.

І з нудьги або просто від ліні
Вірять всі і живуть, як у сні:
Там розлуки й побачення тіні,
Там коханню співають пісні.

Та інакшим відкриється слово,
тиші хлине на них течія,
І, на це наштовхнувшись раптово,
З того часу мов хвора і я.

ОРИГІНАЛ

Анна Ахматова

Двадцать первое. Ночь. Понедельник.
Очертанья столицы во мгле.
Сочинил же какой-то бездельник,
Что бывает любовь на земле.

И от лености или со скуки
Все поверили, так и живут:
Ждут свиданий, боятся разлуки
И любовные песни поют.

Но иным открывается тайна,
И почиет на них тишина...
Я на это наткнулась случайно
И с тех пор все как будто больна.

Январь 1917, Петербург

 
Вона прийде нечутно, пітьмою
В пізній час летаргійного літа
У найтоншому апофеозі
Віоли святого Антоніо

Вона сяде на крісло нізвідки
У знайомий знечулений спосіб
Виразні очі відтінку тіні
Порцелянове матове тіло

Хто вона, для якої цілі він
Заціпеніле дзеркалля води
Де видіння спливають вицвілі
Розфіксованим дагеротипом




 

Груди. Гроза. І блискавки
Із небес до самих очей.
Твого тіла достиглі виступи,
Мій запалений Прометей.

Пальці тремтять, як полум’я.
Леденіють. Тануть. Печуть.
Голос твій закидає голову.
Грім затихнув. А я кричу…
2009

Сплелися пальці, наче вічність
З миттєвістю переплелись.
Сьогодні народилась ніжність,
Зачата дотиком колись.
Два подихи перемішались,
Як вітер з росами в траві.
Неначе коні буйні, мчали
Думки в шаленій голові...
Солодка пустка залишилась
З медовим присмаком пітьми.
Земля і досі ще крутилась,
Та вже крутили її Ми.
2009

Ні ножа, ні образу… Повна чарка…
Уюковий вітер перевозить дощі…
Позривала туга замки лавчасті,
де сльози міцніли… Знемощів…

Світ без любові, як сніп без перевесла…
На душі мулько… Не п’ється… Грім, як ціха…
Одночасно близько до Бога й далезно,
від раю до пекла, як від цигарки до сірника….

Біля калини розквітло дике кадило…
Дружина бубніла: «Щоб тебе трафив шляк…».
А я казав: «Не був би в світі юродивим,
Людей і бога не прокляв…»

Знов бур’яни по пшениці, мак серед злаків…
Дивна п’яна душа – в ній стільки добра
пробуджується… Ось підбігає нічий собака,
лащиться… Дав йому хліба – він зумрав…

Вирушу першим… Даватиму іншим навіжки…
Пан чи пропав – справлятимемо колодія!
Жінці коханій підночувальник ніжки
цілуватиме, пеститиме… І це буду я…

А як далі жити? Як дивитись у вічі?
Про себе мова… Чужа доля коле під бік…
Година вранці варта двох увечері.
І всі запитання у чарку зволік…

Поет і муза читають вірші на свіжім сіні.
Та чомусь осінь, вже чути осінь в їх голосінні.

Аж нитки літа – меди біленькі – тремтять від вдиху.
Іще й не осінь, та вже й не літо.
Душевно тихо.

Душевно. Тихо.
І лист опалий для серця – міна.
...І шкода світу.
І добре п’ється біля каміна.

Тривожно й тонко скриплять дерева голонасінні.
А руки музи занадто ніжні, до потрясіння...

Ти? Або ти? Або… Господи! Хто із них?!
Руку подасть мені в день, що упасти маю.
Лялька з червоної глини. Табаско. Майя.
Глина із крові жертовника всіх святих.

Бачиш, в руках не квіти, але нефрит.
Легше шукати у небі стежок до Раю.
Лялька з блакитної глини. Кампече. Майя.
Глина потоку Ісабаль… Стрімкий політ.

Записи. Гліфи. Ось бачиш – моє ім’я.
Фрески настінні не тліють, бо стіни вічні.
Глиняна лялька загляне тобі у вічі.
Лялька з прадавньої глини в руках. Це я.




Табаско та Кампече - одні із 31 федерального штата Мексиканської Республіки, розташований на південному сході країни.
Ісабаль - озеро у Мексиці.
Гліфи - писемність цивілізації Майя. Щось типу ієрогліфів єгипетських.
Нефрит - за легендою, нефрит допомагав знайти рай, мервим вкладали в руку нефрит.

Только зверь и влюблённая женщина видят тебя насквозь.
Ты не помнишь собачьей морды, не помнишь её лица.
Сколько было зверей и женщин, покуда ты вкривь и вкось
Эту землю топтал…Но их взгляды длятся. Три мудреца
На арабском рынке, где ты выбирал оружие и коня,
Говорили: от глада, от мора, вора, воды, огня
Берегут тебя зверь и женщина, глядя в ночную тьму.
И пока молчат по-своему Милостивому Ему
Ни цунами тебя не возьмёт,ни смерч, ни самум,
Намотай на ус себе, запиши на ум.
Все глаза проглядели в ночую тьму и дневную даль,
Вот выходит она на порог и зверь её, и они – твои.
Потому попутными были муссон, пассат, и мистраль,
Потому идёшь домой, о, пресветлый царь, на своих двоих.
Потому домой идёшь. ...сколько было в пути домов,
Очагов и хлеба со вкусом чужой земли.
Ты устал, "останусь" - уста, отсекая, рекли, но кровь
Говорила: "Заговор, встань!" и два взгляда тебя вели.
Только зверь и женщина со своей ворожбой:
Ты – любим, любым дойди невредим...
И пока не сводят с дороги глаз, ты идёшь домой.
И пока идёшь ты, – над ними небо и Бог над ним.

Золота Жінка

Хотіла в Тадж-Махал? А це куди?
А де воно на глобусі, Чорнява?
Чому твоя нескорена уява
Далеко так побігла? Там сади?
Там пави з отакенними хвостами?
Там фініки? Ну чим там краще, чим,
Ніж просто в ліжко? Тадж-Махал – то дим…
То дивна мрія трепетної дами…
Тому, Чорнявко, вибрики облиш…
І ще – між нами! – краще у Париж…

Чорнява Жінка

А що в Парижі, сестро Золота,
яке ще диво являть нам французи,
коли чарівні і капризні музи
зненацька розімкнуть іхні вуста?

Ну, що ти там не бачила? Монмартр?
Чи Пляс Пігаль, чи древнє кладовище,
де над могилами зловісний вітер свище,
бажаєш, щоб до тебе вийшов Сартр?

А Тадж-Махал... там пави, там сади,
там фініки (а звідки ти узнала?),
там нас з тобою ще не вистачало,
давай, сестричко, їдемо туди!

Золота Жінка

Да ну їх…пав із павичами – фе!
Ти чула, серце, як вони співають?
Це наче цвяшок в тім’я забивають,
Чи як прилюдне аутодафе,
Чи як…ну словом, ні і ще раз ні!
А фініки!!! Це ж кара для фігури!
Це ж будемо дві дури як бандури
Між їхніх пав…
…А Франції вогні
Мінливі, і манливі…Мало сплять
Французи – все їм любощі ласкаві
При коньяку, при свічці і при каві
У хмарі аромату номер п’ять…

Чорнява Жінка

Зате які на Сході тім шатри,
а в тих шатрах які бувають співи,
аж серце тьохкає! І ми з тобою - діви -
а не якісь там пави, що на "три"
біжать задовольняти чоловіка,
нас на руках носитимуть (потіха!),
а потім євнухи великим опахалом
нам подарують сни над Тадж-Махалом...
...А тим французам все давно набридло,
ну, спробуй ти щодня одне повидло...

Золота Жінка

Про євнухів з великим опахалом
Що подарують сни над Тадж-Махалом
Детальніше будь ласка…Щось мені
Не до вподоби, мила, ця масовка
У мейд ін чайна сходжених красовках –
Ще протягу нароблять…Вкотре – НІ
Моє тобі (ще й тупцяю ногою,
Ще й правою…я хочу де вогні,
Де Ейфель вабить, де авто і сквери,
Де тінь імлава, де лавина зваб…
А в Тадж-Махалі лиш один Зухраб
А там Махмуд – ну словом – «уно штуке».
Це ж як візьме він нас удвох на руки?!
Ой шкода, сестро, горе-кавалєра -
Ще надірветься, бідний, до холєри…

Чорнява Жінка

Щось балувана ти, неначе Галя!
То євнухів тобі, а то лавину зваб,
Чи не однаково: Мішель або Зухраб
тобі казатиме: "Моя чарівна краля"?

А Ейфель вже не вабить, бо помер,
Залишивши одну фалічну вежу,
Та що Париж! Якийсь там кут ведмежий...
Тоді - до Греції! Там жив сліпий Гомер,

Там боги бігали у шкіряних сандалях,
коли їм набридали небеса,
жінок земних небачена краса
ставала бризками на неземних коралях.

Тож, руку, сестро! Спершу - до Афін!
Позаздрять нам і швед, і гунн, і фін!
Галантному лишаємо на згадку
Хустинку вишиту, дві квітки і печатку...

Літо 2009

 
Чорнява Жінка

під магію музичних інкарнацій
зустріну ніч - найкращу із вакацій,
допоки Місяць ще не повністю змарнів
від гаспида галюціозубів


Сонце Місяць

в скажених протягах жіночих інтуїцій
миттєво ліпиться те щастя листове
у вірність Місяця посвячений куплет
непрямо_глючно переходить в приспів


Чорнява Жінка

непрямо_глючно переходить в приспів,
а потім - у рефрен, і знову за
фіранкою вже дражнить запах слив,
і виноградника струнка лоза. . .


Сонце Місяць

і виноградника струнка лоза
долонями належить долі
вже скоро час підбігти коді
на різко пригальмованих газах


Чорнява Жінка

на різко пригальмованих газах
тихенько кіт стрибає у віконце,
дивись - у морі топиться вже Сонце,
і відбивається в твоїх очах


Сонце Місяць

і відбивається в твоїх очах
і викликає захват, захва. . .
заліз долонями під пахви
розбив очима білий кадділак


Чорнява Жінка

розбив очима білий кадділак,
навіщо це старе, задріпане авто?
ліловий негр хай подає манто,
допоки вечір цідить чорний лак


Сонце Місяць

допоки вечір цідить чорний лак
так само надурити пам’ять
яка втікає провулками
наповненими фулюганами. . .


Чорнява Жінка

наповненими фулюганами і емо,
як кока-колою в підступному еМСі,
і тихо дощ сповзає по руці,
і ніч магнітом тягне в оберемок. . .


Сонце Місяць

і ніч магнітом тягне в оберемок
кота не буде, кадділак розбито
проп’ю шопена, він мене проїде
під магію музичних інкарнацій



✴