Недопалки часу залишмо сьогодні в шухляді,
Недоліки інших - на випраному простирадлі,

Про візи забудьмо - вони постирали кордони,
А в рідному місті чомусь твоє серце холоне

Кружляють ворони - нема серед них альбіносів,
Свого родоводу не знаєш чомусь ти і досі...

Скажи на якому ж проклятім дешевім базарі
Купив непотрібнорожевобридкі окуляри?!

Сьогодні нас поять коктейлями правильних кодів,
На снідання маємо порцію нових законів.

Тобі діафільм змонтували в прямому ефірі,
Щоб наживо бачив свою отупілість "у стилі..."!

вітер точить у тебе крила
сонце в мед розплавляє волосся
ти б йому навіть сон хрестила
досі

ти ж була чи мадонна, чи жінка
варта квітів і кави в ранок
перекликана з міста інків
бранка

свічка гріє навиліт рану
в тиші як у дитинстві сірій
кличе вкутаними краями
вирій

вже не мед не гірка як кава
постать темна з очима мами
крила сточені і русяві
в’януть

І тиша запала, неначе гранітна плита,
і місяць - дурний самогубця - шубовснув у став,
і стала ця нічка, як бочка дірява - пуста,
тупа порожнеча, що тисне на груди і плечі.
Уривки зі зречень і речень - такі недоречні,
як танці на цвинтарі . Годі тримати – зостав,

цю лялечку із порцеляни, дрібничку чудну -
між листя опалого, очі-опали замкну,
затиснена здобич у лапах п’янливого сну.
Ця осінь - падінь череда чи руда потороча,
що видива безвістю – ниткою чорною строчить,
зурочить - і виходу більше не буде?.. А ну

мовчанку мою розміняй на словечка дзвінкі,
і, може, від звуку важкі позлітають замки,
і, може, я знову торкнуся твоєї руки –
і злива лунких метеорів розсиплеться, може…

І я повернуся на вибрану стежку, мій Боже,
і буду незмінно іти на Твої маяки…

О Юносте, усе б тобі казитись на траві.
Дрібні to be or not to be – мов бісер в голові…
Та тільки-но вона чи він коханнячку: «па-па…»
– О, not to be! – серденько в дзвін, і всесвіт на попа!

О Старосте, а де твої премудрості сади,
А в них співучі солов’ї і золоті плоди?
І чим піклується щодень сивенька голова?
– Було колись, тепер не те… не та тепер, трава...

О Зрілосте, твій Діоген з вогнем посеред дня,
Поміж плебеїв і богем увись ліхтар підняв –
Тебе шукає, із богинь найліпшу, най, най, най…
А люд – йому: «Омано, згинь! Ізгою, оминай!»

Так день за днем, за віком вік мудрець із волоцюг,
Шукає дивний чоловік – ЛЮДИНУ, щоб ланцюг
Гармонії буття колись розірваний людьми,
ЛЮДИНОЮ піднести ввись мов той вогонь з пітьми.

Вже Ойкумена як діжа розсохлась, прогнила.
Де гомо сапієнс лежав – відходів купа зла.
Там – Юність в бісері дрібниць – збирається в життя.
Там – Старість нахилилась ниць – перебира сміття.

Когда-нибудь и я, как этот пес,
Свалюсь мешком среди чужих прохожих,
И шерстью буду чувствовать и кожей
Как я врастаю в тротуар. До слез
Обидно – я мечтал совсем не так:
Нелепо быть разрезанным трамваем,
И тротуар покажется мне раем,
Обычным раем, раем для собак…

Прохожие пойдут, пройдут, уйдут,
А я, пятном с потухшими глазами,
Останусь там лежать, на Привокзальной,
Так просто оказавшийся в аду…
Лишь девочка – ребенок лет пяти,
Вдруг скажет: «Мама, это же тот рыжий…»
И я сквозь пленку мертвых глаз увижу,
Как мать ускорит шаг, чтоб увести…

Гравітаційний фронт крає вага стерна: позапланетний зонд з простору випірна і прокладає курс у позаземний час. Позасерцевий пульс втискує в дійсність нас лезами рис лиця, жилами на руці – лиш мерехтять сонця й вкручують місяці шестернями орбіт в темінь тривожний блиск. Точаться зорі вслід крізь порожнечі тиск іскрами кораблів з ватри вогненних мрій. Вже поза променів, згуслих в молекул рій. Ще поза слів нових, винайдених вночі, зопалу мовлених, кинутих вдалечінь поза пошерхлих губ, формул, віршів, команд. Одноразовий шлюб з небом бере гарант, втиснутих у скафандр, одноразовий дій. Скручений, мов меандр. Одноразово злий. Та в шкаралущу сну зонд-зоряниця б‘є і, розірвавши млу, сплеском меандр стає та й оцифровує геометричний пил в те, що незмінним є – в алгебру наших крил.

Скислі осінні безглузді картини життя -
Втрачені мрії про щастя, як вищу межу.
Знов , як уперше, шукаю собі каяття,
Знов, як востаннє знаходжу - і далі грішу.

Хвора дитяча бездумна моя голова
Рими безплідні змішала з червоним вином:
Рана відкрилась - чорнильно-криваві слова
Мчать через грати клітинок і викидні ком.

Кволі розбещені п’яні облави дощів
Хочуть згасити цигарки вогонь і любов.
Вітер з долоні здуває шматочки віршів…
Осінь померти приречена – відлік пішов.

[90-і]
- Авве! - вистиглому місту, де минуле цікавіше
за прийдешнє - кожним кроком, кожним витином із часу
автентичнішого змісту, - що могло, те сталось, іже
так і суджено сюжету перед крапкою, що масу

через себе пропустила,
як піски у отвір істин
на той бік, примару тіла
залишивши для оглядин.

Зачарована безвихідь, і клепсидри не покинуть
миті звиті у щодення злив, туманів на світанку,
річки виходу на люди, гомону церков, і, мабуть,
з виноградного бродіння в обрій всотаного замку.

Де усім, із небом включно,
"хепі-енд" не дано в спадок,
і, можливо, де безчасся
краще за новий порядок.

[60-і]
Пам'ять на екрані зору крутить пожовтілі плівки,
заповняючи безлюдну, очманілу чорно-білість
нещодавнім, наче з твору, писаного під копірку,
про узяті п’ятирічки, ми за - мир, братерство, єдність.

... Говіркі урочі юрби,
Дітлахи усіх народів.
Муж із каменю над юрми
розпашілих транспарантів.

- Вчись, як Ленін - дітвора! Кричимо: Ура! Ура!
- Слава трудовому класу! Поступу - надійну базу!
- Миру – мир! Війні - війна! Ленін! Партія! Весна!..
Під ногами у скульптури
звились у клубок фігури...
..........................
..........................

Шістдесяті – нині статки вже не ті, аніж раніше.
Пахощі. Огром будинку. Виростають діти дружно.
Сонце, двір, сімейні свари, і чарівний поклик вулиць.
Світ зістрибує з малюнку - кольоровий і в новинку!

В сірому лише уламки,
пам’яті таємні зйомки:
вулиці забиті пружно,
протизаколотні танки.

[70-і]
Подумки у повоєннім вигасають сімдесяті.
Галасливий дім напроти - змовк ураз, неначе з горла
зв'язки видерли: буденно переміщені ( й відтяті)
за соцтабірні редути городян коштовні перла.

Пустять їх, до болю звичних,
за обітовані дверці
зі скарбами анемічних
діток і тугою в серці.

І достатньо стало місця - і отим, що геть заждались,
і лункому токовищу переможної тиради.
Бо ясніло з кожним кроком - достроково ми дістались
у „зросла спільнота вища!” - з учорашньої наради.

Не знайти у нас планиди
дрібнобуржуазним фрондам!
Полонини і бескиди
височать єдиним фронтом!

[80-і]
В цій будові мимоволі досі ворохобить мозок
невгамовна ейфорія, і дзвінки вовтузять пам’ять.
Рідна школа, звідки долі линули удовж указок,
де і нині жду на вирок – відчитають чи похвалять,

де від „мама мила раму”
до нестямної любові,
підійматися вітрилу
кожним випуском „по-но́вій”...

Але долі, де ті долі, що отримували бали?
У колишньому й новому та ж загубленість і згубність,
щоби понад берегами плину часу виринали
гул подій на боці тому, а на цім гулка відсутність.

Де не зустріч протиріччя
правилам усім, а - диво,
що упізнане обличчя
усміхається щасливо.

[90-і]
А лице таке знайоме - внутрішньо розкутим зором,
наче це найважливіше для балачки із Платоном,
наче саме це вагоме, недосяжне літ поборам,
необорне і одвічне торжество душі над тліном.

Постать тане - сяйна свічка,
нетривожена на дотик.
І назирці тільки річка,
і гірський колючий подих.

І стоїш, не відшукавши сили у собі спинити
ні на хвилю рух невпинний. Мов, у паралельнім світі
Істини лице узрівши, тут лише у змозі снити,
шепотіти молитовний - по всьому фронтону кліті,

певно з "Книги Мертвих", витяг
промовлянь грядущих Суду,
перед тим, як з дірки в грудях
виймуть серце повне блуду.

Ніч - як вічність.
Яра тиша.
Соло місяця єдине,
що озвучує довкілля, -
місто, наче мрево лине,
розчароване суспільним,
в пошуку свого народу,
за безчасся заплативши
забуття винагороду..


1993-1996

– Блакитна троянда – це так небанально в банальному світі,
де місто і люди заснули...отак серед полудня …
– Кому подаруєш?
(полуда на серці – не холодно,
та порожньо надто…і вулиці мертвого city –
як сіті рибальські… кого упіймаєш плотвичкою?)

…. Маленька рибчина, приваблена зимною річкою,
засохла тараня, набридла смішна полюбовниця…
(блакитна троянда не пахне, не гріє, не колеться,
не справжня – торкнися – відчуєш! – ТАКИХ НЕ БУВАЄ!)
…
– Кохана…ця річка стікає до теплого раю…
Не бійся…ці води освячені, хвилі освічені…
А просто прийняти – найкраще на світі освідчення.
А просто довіритись – хай не буває! – та вірити –
Любити – і байдуже: рибою, птахом, чи звіром ти
Сьогодні чи завтра – бо вічність у спадок дарована…
....................................
…блакитна троянда…
любове моя зафарбована…
………………………………
- Таких не буває!
- Буває…
- Не бійся…
іди…
………
І тонни води під ногами.
І білі сліди…

Молода поетка якось Майстрові говорить:
”Над усе у цьому світі люблю Ваші твори!”
Майстер дружньо посміхнувся молодій поетці
Й запросив її на курси поетичних лекцій.

Молодесенька поетка , родом з Василькова,
Дуже любить лекції про художнє слово,
Про високі почуття, про ямби й хореї,
Ну а Майстер всим цим любить ділитися з нею.

Майстер їй казав, що бачив живого Тичину,
Що поети дуже часто мруть за Україну,
Що вірші – це вам не проза, тут муза потрібна,
І що молода поетка на неї подібна.

Натякав, що навіть може , як вона захоче
ЗробИть з неї знаменитість всього за дві ночі.
Молода поетка була нібито й не проти,
Й, зашарівшись, поправляла зібгані колготи.

Ой, ходила до Майстра молода поетка,
Та чогось така жорстка в Майстра табуретка.
Пересядь, -говорить Майстер, - на цю отаманку…
Пересіла. Дійсно, м”якше. Лишилась до ранку.

Вранці лекції скінчились. Надворі світало.
Майстер спав, закутавшись в старе одіяло.
А молода поетка стала більш досвідчена,
От яка талановита з Василькова дівчина!

Зорі - зорями, місяць - місяцем,
Вистачає наразі всім,
Всеодно, колись перебіситься
Найлютіша із наших зим.
Небо - небом, і сонце - сонечком,
Свій окраєць кожен – тримай:
Поглинайте, купайтесь, ондечки-
Ні кінця, ні краю нема!
Дні за днями, літа за веснами,
Хто у схиму, а хто в бомонд,
Видноколо комусь окреслене,
а комусь – тісний горизонт.
Хтось - горілкою, хтось- текілою
В світі бавиться у свята́,
І колись літами похилими
Стануть юні наші літа.
Люди обрані, й люди парії,
terra - їх богоданний край,
В межах космосу- лиш тераріум,
terra - пекло і terra – рай.

* * *
Моє відступництво не просте, не звичайне:
Твердіш я вірую, ніж дервіші й прочани.
Один такий живу — і звуть мене кафіром!
Це значить: вивелись у світі мусульмани.



* * *
О, як довідатись, для чого в світ оцей
Прийшов тулятись я, непроханий зайдей?
Коли для радощів, я жив би й не журився,
А ні — заплакав би я сотнями очей.



* * *
У цій пустелі серце немало мандрувало.
Заглянуло в найглибше — й нічого не узнало.
Не довелось пилинці на іскру обернутись,
Дарма що в серці в мене сто тисяч сонць палало.



* * *
Я від земного глибу до зоряних Чепіг
Усі вузли розплутав, всі відстані пробіг,
Через пастки злохитрі зумів я перескочить,
I тільки тайни смерті я розгадать не зміг.



* * *
Три дурні зійдуться і знай собі плетуть,
Що тільки їм одним відкрита світу суть.
Щоб ті осли тебе кафіром не назвали,
Із ними в бесіді ослоподібним будь!



* * *
Вино п'яницям ворог, тверезим побратим.
Вино чудовні ліки, як не впиватись ним,
Гірке, як слово батька, зате ж таке корисне,
Дозволене розумним, заказане дурним.



* * *
Коли постарівся, не грай по-молодому,
В невірство не вдягай свою старечу втому.
Що в темряві творив, тепер забудь, бо все те
Не до лиця тобі при світлі дня ясному.



* * *
Добірні слова із Корану у кожній господі читають.
Та, правду сказати, і їх не при кожній нагоді читають.
А речення те, що на вінцях у кожного келиха бачим,—
Його повсякденно й повсюдно, не кажучи годі, читають.



* * *
Мій друг, що з ворогом укупі пив і їв,
Повік не діждеться від мене добрих слів.
До біса цукор той, що був біля отрути!
Геть від метелика, що на змії сидів!



* * *
Де б не спалахував пожарами твій гнів,
Наш день кривавими сльозами червонів.
Якби ті повені до брам твоїх сягнули,
Без ліку б винесли захованих скарбів.



* * *
Найкраще так ступить на край могили,
Щоб жалощі тебе не обступили.
Усе, що можеш, виконай сьогодні,
Бо що ти вдієш, як не стане сили?



* * *
Дай кучерям своїм хоч трохи побуяти —
I подешевшають на ринку аромати;
А як відкинеш геть — ми найглупішу північ
Від сонячного дня не зможем розпізнати.



* * *
Спитав: чом сліз у мене не сохне течія?
Вона: тому, що завжди сміюсь, мов квітка, я!
Спитав: чому без тебе я так страждаю-плачу?
Вона: бо сам ти — тіло, а я — душа твоя!



* * *
Хто б не питав, не відкривайсь нікому
Будь обережний, сховане таї.
Як тайну збережеш, ти пан над нею,
А тільки виявиш, ти раб її.



* * *
Від трьох принад твоїх — потрібні в природі чудеса:
Від уст — вино, від щік — троянди, від усміху — краса.
Від трьох прикмет моїх три лиха тривають з року в рік:
Від серця — біль, від дум — химери, а від очей — роса.



* * *
Ах, кучері в тебе подібні до змій!
Та чом же вони аж на спині твоїй?
Побачили лал твій з смарагдом у дружбі —
Звилися й за плечі майнули як стій!



* * *
О нічко, не будь же така гомінка, як учора!
Не викрий таємних думок юнака, як учора!
Ти знаєш, як довго тягнулася ніч учорашня?
Ей, нічко побачення, стань не така, як учора!



* * *
Отак кохатися в думках — як досі не здурів я!
Нікому стільки не судилося терпіти, як терпів я!
Немало напастей зазнати недавно довелося!
Терпіння — от мій захист певний від злоби й лихослів'я!



1.Перекладач: Василь Мисик
1.Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990

Ех, хохли неотесані,
Не обличчя, а твар*.
Ви не вперше принесені
на всесвітній вівтар.
А я дякую Богові,
що не впав за червінець,
що у сонмищі вбогому
не хохол, а вкраїнець.
................
* твар – діал., застар. – (нейтр.)обличчя, може бути у просторіччі – пика.

Згадай дивний шурхіт соснової гущі,
розчахнутий яр, як роззявлена паща...
Сюди позбігались загублені душі.
Твоя серед них - найстаріша пропаща.
Твоя сивина, і страхи, і тремтіння
зрослися з туманом, як серце із болем,
і ти відчуваєш, що щось між камінням
цілком мовчазне і сповна задоволене...

Чуєш? Згадай! Ці могили на лоні
природи, що начебто була сакральна;
водоймища втоми п'янкі і солоні
зціляють на мить твій параліч (осанна?)
І ти, гнилизну прикриваючи плоттю,
від миті до миті, від миті до миті,
до старости, смерти виламуєш ноту, -
не можеш дійти і не здатна відмитись...

Полинь... трохи крови...
плоди мандрагори...
полум'я гасне...
колоти поліна...
Доварюєш зілля,
довалюєш гору,
звиваєшся лісом,
збиваєш коліна...
Усе. Видихай.
Тільки не озирайся.
Вдивилась,
вдавилась,
здимилось,
немає.
Поглянь - білий голуб.
Торкнися - це ряса.
Бери і вдягайся, рушаєм.
Світає.

Я хочу в країні снігів
Збудувати теплу хатину.
І там, сховавшись од вітру,
Серцем нагріті сльози
Сипать на білий аркуш
Снігів.

На сніг упасти. Знизу догори
Дивитись – як спадає він донизу –
Сніжинка за сніжинкою…І криза,
Дефолт моралі, невідкрита віза –
Усе марниці… Осінь відгорить,

І відговорить, потім – відшепоче:
- Чого, дурненька, хочеш?
- Щастя хочу…
- Яке воно?
- Прозоре, як душа…
Солене трішки…пахне океаном…
- Ти знову починаєш? Донно Анно,
Така велика, і така смішна…

- Чому?
- Бо так.
- А все ж… скажи – чому?
- Бо це – лише поезія!!! Йому
Тебе не видно! Ти далеко, Аню!
Зеленоокий бог живе отам –
Поглянь угору, бачиш?
Білий храм,
Григоріанські співи, жовті бані…


Побачила? Чудово. І….поплач….
І кіт-воркіт заслинений калач
Тобі – невтішній - принесе у писку:
- На, погризи…
- Не хочу.
- Чуєш, ти,
прєкрасний ангєл чістой красоти,
ти припиняй істерику! І риску

життя поставить – і розділить ці
останні крихти хліба у руці
на «до» і «після»…

и позолота листьев – та же медь
инфляции природы и морали…
всё чаще слышится: а не пора ли
на поворотах экстремальных ралли
проверить тормоза, чтобы успеть

запомнить, как идет из неба снег
и накрывает землю марлей рваной,
а кто-то назовет это нирваной,
и Анна снова станет Донной Анной
и ступит не на берег, а на брег,

и снова, удаляясь от подруг,
друзей, иных – любимых и желанных,
поняв намек теней и звуков странных,
и языков неслыханно гортанных,
упасть на снег, не размыкая круг…

P.S. Передо мною, как Вселенский Спас,
серьезный взгляд твоих зеленых глаз…

Купувати купу вати,
потім Богу продавати
по сніжинці білій-білій
на квадратний міліметр.

Сонце вимити в шампуні,
промінцям узути чуні
на прогулянку до Чилі
і назад – в небесний светр.

Причесати чубчик вітру
на поголеній макітрі,
щоб вусатий оселедець
майорів на метрів сто.

Взяти й зняти з ночі мірку,
вишити полярну зірку -
і з мого старого пледу
буде ніченьці пальто.

Наварити небу їсти –
паро-хмар ванільно-чистих,
щоб земля дивилась в небо,
біло заздривши йому.

Прочитати жовтень-книжку
(на листопад вийде знижка)
і чекати без потреби
на захекану зиму.

Це не твій маршрут. Не зарікайсь
від тюрми, суми
й бібліотеки.
Плин полиць. Читачки. Тихий клекіт.
Запах пилу. Рукавів.
Рукав

доторкнеться так або не так…
Вольний син
пивниць, спідниць і карми…
Мабуть, не минулися безкарно
так безхмарно згублені літа.

Серед чагарів чужих епох
мостить не тобі гніздо епоха…
Дівчинка взяла Захер Мазоха,
їй милішим став Захер Мазох.

Втрачені, забуті – на руках.
Пил дитинно вухами ворушить.
І читачка вийме тобі душу
пальцями в перстенях і словах.

Відлетить число з календаря,
відпливе “Мерло”, як бистрі ріки…
І вона піде собі навіки,
так, як все пішло
із “Кобзаря”.

Півострів бажання – для серця не доста,
Потрібні рожеві півонії,
І зовсім безлюдний смарагдовий острів,
Де любки* у серці видзвонюють...
Розбурхане море, спокушені хвилі,
Стихія – то річ некерована,
Вітрила несуть обережно- повільно,
А острів уже намальований.
Сплітаються тісно оголені віти,
О, тач мі, шансоном озвучене...
І море гаряче нашіптує міти,
У сонця і манго - заручини.
Кохання натще- невгамовне, нестямне,
Солодке, солоне, з гірчинкою,
І кава холоне, й морозиво тане,
І губиться острів – піщинкою....


*любки- нічні фіалки

Земля рослин:
проміння очерет
росте крізь літо в осінь,
де спливають
з сиропу часу
ягоди планет,
що їх в банки
бабусі закривають.

Земля тварин:
смак волі на устах,
мов лісова чаклунська
давня згадка,
вершки хмарин
крилом колотить птах,
із клітки
в небо випущений татком.

Земля людей:
загорнуті в слова
думки і згустки
зоряного пилу,
а дітлашнею
зім’ята трава
вростає в них
щомиті.
І щосили.

На Аскольдовій могилі
Поховали їх -
Тридцять мучнів українців
Славних, молодих...

На Аскольдовій могилі
Український цвіт! -
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

На кого посміла знятись
Зрадницька рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка...

На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! -
Понад усе вони любили
Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. -
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.

1918

Газета "Нова Рада", 1918, ч.38 (Київ).
Вірш присвячений бійцям київського Студентського Куреня, що в кількості 300 чоловік полягли у нерівнім бою під Крутами з 6000 війська Совєтської Росії 29 січня 1918.
30 знайдених пізніше тіл полеглих поховано 19 березня 1918 року на Аскольдовій Могилі над Дніпром у Києві.

Тимчасове явище
у безмежжі часу,
Трохи поісную
поблизу Парнасу.
Менша я за цятку
у безмежжі світу,
Схожа на краплину,
що дощем пролита.
Я така ж як інші
пересічні люди,
Був цей світ до мене,
і без мене буде.
Просто є струмочок,
що життям зоветься.
Я його краплина,
поки серце б’ється…

Васильку! Нині не народ, а юрми.
І торгаші потрібні, не майстри.
І йдуть поети нині не у тюрми,
а гірше: у пани і міністрú.
І йдуть живими в небуття поети,
бо служать десь вони за півгрошa.
Нема планúди і нема планети,
і в наймах їх безпрoдажна душа.
Але спинися все-таки на хвильку,
бо труд душі не має жодних свят.
у сорок ти любив жінок, Васильку,
весь світ люби сьогодні в п’ятдесят.
І от сьогодні, коли модно пити,
і от сьогодні, в час такий труднúй,
поетам що лишається? – любити,
любити світ ненáвисний, брудний.
Любім, Василю! Треба мати силу.
Іронію. І тихий-тихий сміх.
Ненавидять. А ми любім, Василю.
Любім, хто нас ненавидить. Усіх.

прости мене моє шипляче щастя
сопілка грала – і розквітнув сад
але німого сумніву десант
не здався нам – просвітленої масті

і ми були... і Він між нами – був
не викрито не визнано не знано
і луснула сопілка – і на зламах
запікся звук... на щастя? – на судьбу!

Облиш трави розкурену печаль –
То просто осінь дихає на ладан,
То просто хтось торкається плеча
Востаннє,
слід лишаючи помадний.

Оскомить ніч невипитим вином,
Не осягнувши істини на денці,
Де поміж правдою найменший – сьомий – гном
Нещасним носить зіллячка по жменьці.

Курли, орли! – і нас десь-інде ждуть,
Рипить душа, відірвана у скрипки,
Термометр
тріскає і виповзає ртуть
В акваріум – бувай здорова, рибко…

І ми удвох, і нас чомусь нема –
Біліє тінь, мов молока напившись,
Бо осінь захворіла – йде зима,
Бо в осені, говорять, знову інший.

тут буде тихо ближче до зими
як баклажани сплинуть за людьми
і полини закінчать вигорати…
серпневі землі цвинтаря церата
капличка на уславлення чуми

тут можна жити хоч би й на зерні
на вигорілих вівцях і стерні
на хлібі на воді і на пейзажі

вогонь із дерези птахи із сажі
і мідяки у глиняній свині

а ще хатинки глиняні боки
і глиняні пожовклі огірки
і того хто сказав: «тут можна жити»
висить портрет гвіздком в стіну забитий
і кров тече в макітру із руки

приїде трактор – гусениці злі –
горОда виоре і вижлуктить шаблі…
тут ближче до зими буває тихо
тут так буває що якби не дихав
то взагалі

«Нестерпно бути зрадженим. Болить.»
Ліна Костенко

Нестерпно бути зрадженим. Болить.
Болить і сором.
Зелена паперова ненасить
Голосить хором.
Купи, продай, продай, купи і зрадь
Задля наживи.
Невже не бачиш – тане наша рать
Уже наживо!
Невже не чуєш – ти один, мов сич!
Пильнуй корону...
А поїзди летять урізнобіч
Геть від перону…
Від власних куль вивітрюються в дим
Твої солдати.
Ти мав рятунком, батьком стати їм,
А вийшло – катом.
І образ твій таку коротку мить
Здавався ликом.
Нестерпно бути зрадженим. Болить.
Болить до крику.

Заручниками пристрасті сліпої
ми не були. Настоянка тривог
обох протверезила гіркотою.
І ти долав одвічне поле бою,
багна наївшись доста - за обох,

а я блукала сторінками Vogue
і темними подвір'ями блукала,
зламавши об коліно всі лекала,
кричала в небо – і сміявся Бог.
А лікарка з бровами Фріди Кало

виводила діагноз: аномалій
не виявлено. Глупі, як усі –
і борсатися, друже, зиску мало.
Колишуть воду - доки не піймали -
дрібні у річці Леті карасі,

сердешні рибки. Та печатей сім,
як сім покров – усоте, і так само –
спадуть – і доведеться до нестями
хвилини перемішувати ці
гарячими від пристрасті плавцями...

Закутий в панцир надміцної криці,
огорнутий на стапелях озоном,
я був уже народжений мисливцем:
ледь – Робін Гудом, трохи – Робінзоном.

Не мав я трюмів, отже – в них і краму,
для когось був нудний, мов депресант:
обшивка – обпожежена зірками,
комп‘ютер – з параноєю команд.

Було літав без світла і без карти,
щоб, матюкнувшись в кожен байт і біт,
гарматами розпалювати ватри
у хащах астероїдних орбіт.

Втім, я не мав нічого цього проти,
не викликали в мене каяття
трагедії тривалих перельотів
в руїнах таємничого життя.

Їм не спинити мене й на хвилину,
для стресу в мене інший камертон:
планета, розпорошена до диму,
до кварків скам‘янілим, хижаком.

Це видиво – моя психічна травма,
запасу міцності у неї на віки,
за котрі стане формулами карма
й вузлами стануть часу петельки.

Лиш не загоїться душевна рана:
підозрюю, коли сиджу таємно
у засідці з терплячістю каймана,
що я таки закоханий напевно.

Інакше чом сигналом знов торкаю
ласкаво Землю, боязко і слабко?..
І запитання знак вночі зникає,
лишається одна вагома крапка.

Своїй коханій, звісно, я не пара
хоча би з погляду різниці мас…
І знову тане в небі дивна хмара:
душа металу – електронний газ.

Прокрадаєшся
Впевнено
Нижче –
До сідниць,
До колін,
До п’яток.
Намагаєшся
Якнайсильніше
І без спротиву
Просто
Взяти.
Відриваєш
Шматочками
Тіло –
Небезпечно,
Свавільно,
Грубо.
Щоб звивалася,
Щоб захотіла –
У сідниці,
В коліна,
В губи.
20.10.08

Нежный мой мальчик,
Веки смежить усталые
Можно ли? Дóлжно ли?
Ластится ночь к ногам.
Что тебе в том, что запястья
Хрустят суставами?
Что мне в дыхании нервно-неровном, а?

Нежный мой мальчик,
Все должно быть иначе..
Нам бы летать повыше,
Поменьше спать.
Нам бы смотреть
Глазами окон чердачных,
Пестовать ветры, вешним ветрам под стать…

Крышка стола была б нам
Зеркальней зеркала…
Нам бы гулять по ней до зари,
Чтоб Белокурой Леди
Следы не меркнули,
Чтоб я была не скрипка, а целых три.

Милый мой мальчик,
Мой колокольчик лета,
Мне б карамелью плавиться, но увы
Мне не уйти – нельзя,
Возвращаться – некуда…
Стало быть, имя-отчество и на «Вы».

дорога немов кіноплівка засвічена
не видно слідів сорок третього розміру
усмішка й очі – усі твої козирі
а ти ще й досі ні з ким не обвінчана
а ти ще й досі ні з ким не помічена
у поїданні спільнім морозива

на листі осіннім виводиш помадою
ім’я чоловіка зі свого майбутнього
і випадає з кишені нагрудної
брунатне серденько з наскрізною раною
із неба дощу посипались гранули
на вилиці вулиці багатолюдної

не слухала матір а та мала рацію
доньку не пускаючи до мегаполісу
бо білій вороні по-справжньому болісно
колись перетнути межу резервації
й можливо за іншої ситуації
тебе не роз’ їхало б сонце-колесо

а може ще візьмуть до Вести у наймички
жертовним вогнем себе всю зігріватимеш
чи може напишеш верлібром на ватмані
некролог коханню й поставиш у рамочку

Господь за звичкою викрутив лампочку
виходячи втомлено із апаратної

У парку клени наче ліхтарі!
Калина зодягнулася в багряне,
Вже паморозь сріблить все на зорі,
І стеляться над річкою тумани.
Малює осінь чарівний пейзаж
І цю красу не втиснеш в жодну раму...
Сподобалось? Дарую - він вже ваш,
Мені дістався перед тим так само.
Пройдімось галереями садів -
Відчинено від жовтня по листопад,
Ходім на двір і нам забракне слів,
Залишмо вдома повсякденний клопіт...
Бо ця краса недовго так трива,
Що завше не встигаєш надивитись,
................................
Ще місяць - і закінчаться дива,
А потім клени в парку будуть снитись.

1
Ты видишь, это место не узнать.
Как странно, раньше тут сияло утро,
теперь здесь вечер, затянувшись сутрой,
смеркается, уходит. Белизна
сверкает ярче в свете фонарей,
чем в свете дня, когда все больше серо,
теперь же ясен грозный лик Гесера,
и спрятавшийся в сумраке Арей
облюбовал твой зассанный подъезд
для поля битвы в полуночный квест.

2
Я вижу: в темноте твои глаза
бледнеют мутной катарактой взгляда,
ты чувствуешь как дышит где-то рядом
Арей, что страхом в узел завязал
тебе язык. Смелее! Сделай шаг!
Иди - тебе опорой будут стены,
и путь осветит, словно глаз Селены,
твоя дрожащая несмелая душа.
Прозревший, ты для тех непобедим,
кто станет тенью на твоем пути.

3
Как тишина нам кажется страшней
иного шума, голоса и слога…
Язычник, разгадавший тайну Бога,
с ума сошедший в этой тишине,
ты брел, играя в страшную игру,
где наперед известен проигравший,
и поминутно становился старше,
и неизбежно постарел к утру,
но ночью, ты, замаливая страх,
мечтал дожить хотя бы до утра.

4
Здесь никогда не будет темноты,
здесь свет, и звук его звенит ручьями,
летает юный ангел за плечами,
с которым ты с недавних пор на ты.
И вереск, и ковыль, и лен в полях,
и горизонт прозрачный и незримый,
и в песне поднебесных пилигримов
не различимы небо и земля.
Но этот мир, как все твои миры, -
необходимое условие игры.

Моїм друзям

Віриш і знаєш, що знаю і вірю я
вірою тих, хто вертається з вирію
лагідно-лоскотно хвилями «ми-не-ми»,
міряють простір зеленими милями,

чують нечутне і бачать небачене,
вітром і зорями шлях їх означений,
сонячно-місячним посміхо-поглядом,
Риби Небесної подихо-покликом,

вільно-повільно крізь вії і повені,
понад землею – розчулення сповнені –
плинно летіли цим небом-під-стелею
і загубились у снах рафаелєвих…

моє розуміння з твоїм розумінням, ниточкою
оперізавшися, як альпіністи у зв'язці,
виснуть над прірвою (правда, мені це личить?
мовчки пити й невимушено сміятися,

і попільничку мучити поглядом... ясно,
що я намагаюся щось приховати в кутиках
рота. у забігайлівці пахне м'ясом.
бачиш - це дуже страшно: суміжно бути)

моє "я не можу" з твоїм "я не хочу" рідні.
у них у жилах та сама повільна флегма.
коли язики танцюють під піднебінням,
тоді ненадовго зникає потреба неба,

та є небезпека у комусь впізнати значно
більше, ніж просто себе, упізнати прірву.
вирви цей спільний корінь із наших значень.
вирви.

(бачиш, мені так личить курити, рухати
пальцями рук, губами, предметами... власне,
тоді, коли мені вкотре бракує духу
зізнатись у незнанні, я іще прекрасніша)

смисли мої із твоїми смислами вкупі -
зграйка сліпих. сонце в роті у неба - кляпом.
здряпай мій погляд із себе - як здряпують струпик.
здряпай.

вийми мій голос із рота мого. ти вартий
всіх цих ротів. в забігайлівці пахне смаженим.
все буде просто - просто, як ляже карта.
хлопчик і дівчинка лізуть удвох під парту.
hasta la vista! потім поділитесь враженнями.

Я дружина дощу. Я живу у його гаремі,
Серед інших таких же дівчат і жінок дощу.
І як інші жінки, я на нього чекаю ревно,
І шепочу затято сакральне « не відпущу!»
Я дружина дощу. Він приходить коли захоче.
Він буває грайливим, буває і навпаки,
Та без нього вселенська нудьга мою душу точить,
І без нього чомусь не «народжують» тут жінки.
Я чекаю його. Він приходить, і він минає.
Залишає родзинку на згадку про наш роман..
Я дружина дощу, лиш про це ще ніхто не знає,
І лиш вчора у дощ я дізналась про це сама...

Так тяжко без тебе. І кожного ранку – ця штора.
До того – будильник дзеленькне. По тому – проклига день.
Лиш ранок – миттєва - наївна така - непокора
Життю, що спливає водою, але не дає пісень.
І кожного разу рука завмира – ніби вірю,
Що день не сконає у корчах приблудним голодним псом -
Ось там, за вікном – й прилетить до нас врешті – сам! - вирій,
Кагалом cтрокатим пташиним, і ти проростеш віршем...

На дві тисячі сотому кроці п`янкого
мовчання.
У саду, не Едему, а світу асфальтно-
земного
Ти зірвеш мені яблуко сорту... хай буде
“Пізнання”
Ну і стиха промовиш лише лаконічне
“Смачного!”

Цього року дерева вродили рясніше, ніж
люди
(Купідон добре цілився, тільки здебільше у
скроню),
Ми ще поки живі, в охоронцях – бетонні
споруди,
Ну а може, прибульці сузір’я “Сріблястих
пеонів”.

Стеариновий вечір, як фатум усіх
передбачень,
Захлинеться в неоні, на жаль, але що тут
такого?
Алгоритми любові не мають доведених
значень,
І на пошті згубили послання від Духа
Святого.

Мегаполіс – в угарі. Відмінено букви
Законів,
Вільнонайманий дощ перекреслює списки
вакансій,
Водостоки затверджені небом на роль
саксофонів –


Всі

бажаючі

слухають

“Джаз

трансформаторних

станцій.”

Як боляче іти…
А сніг січе і сіє…
Розвиднилося – ти,
Звичайно ж, не месія.

І шлях – не до мети,
Ключ – не до брами раю.
Обіцяно – вести,
А колами блукаєм.

Пересварити всіх
Вдалось тобі не слабо.
Ми думали – мужик,
А виявилось – баба.

І збився зореліт
Із курсу, капітане.
Вже не зітхають вслід
Ошукані майдани.

І помаранчі сік
Тихцем пішов із моди,
Бо на блошиний скік
Наш поступ до свободи.

Під стягами вже не
Вирує велелюддя…
Ти зрадив не мене,
А віру у майбутнє!

Грудневі снігурі,
Помаранчеві діти…
Тобі в монастирі
Гріха не замолити!

8.10.08

( довільна форма)
Колись я був собі звичайним крокодилом,
Без жодного жалю усе живе ковтав,
Але з писак котресь чогось нагородило
І справжній крокодил у них мультяшним став.

А хтось хоча б спитав тоді моєї згоди?
А хтось мої права законні врахував?
Морально – правові моменти хтось узгодив?
І де мій гонорар, та інші де права?

Незграбний капелюх на голову надітий,
В руках пищить стара гармошка чи баян,
Тріщить мій сюртучок, благесенько пошитий,
(Хай цей прикид простить мені Табачник Ян).

І надодачу ще, нав"язаний у друзі-
Якийсь вухастий гном, чи невідомий звір,
Я мушу з Вуханем ходити по окрузі
Й співати з ним пісень на весь громадський двір.

Ще й робить западло якась нудна особа,
Підступна, як змія, худюща як скелет,
оця її тусня мені не до вподоби,
Цей тип жінок не мій, я не люблю галет.

І все ж я крокодил, хоча і звуся Гена,
Спроможний грати ще жорстоке й хиже щось,
І кутні ще сверблять, і щось шепочуть гени,
Якщо візьмеш на роль, не пожалкуєш, Бос!

Чорна птаха на біле рамено
суверена присіла — і в небо,
і за хмари, у білу пустелю,
і за скелі крізь обрійні двері
пронеслась, і, у вись зазирнувши,
повернулась надвечір, забувши
про свободу і волю неситу,
тихо всілась в могилу розриту
на плечі у свого суверена,
позабувши вогненні знамена,
і, безсила, щоб знову злетіти,
птаха всілась. І знітились квіти.

А володар сидів непорушно,
наче вежа, незручно, незрушно;
і, навіки отримавши владу,
він хапавсь за пюпітра усладно,
і у білім плащі, мов алхімік,
споглядав за природою, схимник,
бо самотності випив уволю,
і лишився один, але волю
не віддав, і, забувши про вічність,
він сховав цілий світ і калічність
не показував; очі небесні
лиш його видавали чудесність.

Він — це птаха, яка залетіла
із підніжжі вселенського Ніла,
і засів навіки в білім троні,
сам зробивши із себе ікону;
та немає прислуги і почту,
тільки рани ятрять кровосочні,
там, де руки зростаються з духом,
там, де тіло розчинено рухом;
(що ж ви так зловтішаєтесь рано,
чи Христові не бачили рани? —
він питає; та слово це марне,
бо навколо лиш він і примари).

І сидів він так вічність, і другу,
нерухомий, без світла, без друга,
тільки птаха із чорного неба
прилітала — а інших не треба,
та, як сонце зайшло вже за хмару,
він піднявся і здúмів, мов пара,
залишивши накидку білясту,
і скарби, і князівські прикраси,
і корону, і трон, і пюпітра,
і стару ренесансну палітру,
лиш себе не залúшив на диво
у німóті одвічної зливи.

Львів – це місто чудне. І підступне по-вовчи.
Перед ним я був дуже покірний, як псюк.
і тому я тихенько і підло промовчав,
коли в ньому загинув мій друг Івасюк.
Львів – це місто-туман. Ні мороз, ні відлига.
Там немає ріки. Ні сомів, ані щук.
Є там Кудлик, Ільницький, Лубківський, Салига,
Стельмах, Федорів, Іваничук,
І, звичайно, Герасимчук.
Львів, це місто таке, що не робить удома
ні Вкраїни, ні правди, ні волі, ні зір.
І, мабуть-таки, страх або галицька втома
напосілись на них, аби вмер Білозір.
Хто ті "парні"?
Вовік не загнати у схрони
нашу правду, свободу, ненависть і гнів.
Де двоглавий орел? То звичайні ворони
налетіли на Київ, а вже – і на Львів...
Галичани мої – і сусідство, і далеч,
біополе для всяких чужинських пролаз,–
ви тому й галичани, що злітається галич,
що злітається галич віками на вас.
Львів – це місто чуже.
Це холуй, перевертень.
Львів – це місто смертей. Це фарбований лис.
Івасюк-буковинець на дереві смерті –
вдома б він не повис, а у Львові – повис...
Львів – це місто війни. За мою Україну.
Не суджу, коли в ньому прокидається звір.
................
Ти, годований зайдо, – поглядав ти пихато
що ж, погони й зірки. Я ж тягнувся до зір.
Доки ти мене вб’єш – я не буду чекати.
А велить це мені з-під землі Білозір.
Ми ці рани, я знаю, вовік не загоїм.
Виїжджаю у Львів, де поминки гучні.
.....................
Львове мій дорогий, при твоєму розп’ятті
помолюсь – і за тебе возстану, як син.
І збрешу, або й ні, що в моїм Закарпатті
в українці подався останній русин.
Україно моя, молода й безголова,
ти по шию загрузла в зросійщений муст.
Безоружним, як ти, я рушаю до Львова,
як брати-галичани ходили у Хуст.
І які б не летіли в історію стріли,
і які б не сідлали її холуї –
ми одні у Європі фашизм перестріли,
закарпатці мої, галичани мої.
...Зупинімо і цих, що без матері й тата, –
доки нас повергатиме в безвість блюзнір?
Лиш кого нам про вбивство пісень запитати?
Івасюк не сказав. І замовк Білозір.
.......
Що спитаю, кого?
Вже дванадцята ночі.
І куди ти, поете, народ свій привів?
Знову смерті мара налетіла на очі,
застелила Карпати,
І Київ,
і Львів...
2000.

Не розповім тобі про це ніколи.
Як журно витікають крізь долоні
нехитрі теплі мудрощі дитинства.
І хвилею накочуються справи.
І борсаєшся в них, і потерпаєш.
А потім добуваєшся поверхні,
і тверді, де суха жага, і втома,
і загрубілі почуття. І мариш
дощами, паволоками, імлою.
І з тим усім вмерзаєш у дорогу,
якою брів, куди і невідомо.
І в твої очі, наче в небо зорі,
сідають з піруетами сніжинки -
спочатку холодно, а потім тепло
вишукують приховане дитинство
у найтемніших із твоїх куточків.
І ти упевнений - зазеленіє
довкола знову, бо колись було це.
А потім ти уже пливеш туди,
куди майнули спогади дитячі,
на човнику хиткому, наче з міри
твоєї віри зліпленому щойно
долонями невмілої дитини,
що так боялася пітьми нічної.
І прикро, що такий маленький човник,
що линутиме він безмежно довго,
невидимий у сині над тобою...
Що перший виявився і останнім.


2006

Я не вмію брехати... Вода, як і кров, безлика –
Зачерпнеш журавлем – повна кварта води чи крові…
Бо і кров кольорова – безлика, і ці гвоздики –
Примусове прощання. Перони і люди - змова.

У розтріпаний натовп ідеш – і живи щасливо,
Твій язик без кісток і йому не мене жаліти, -
Парубоче, гвоздики мені не квіти,
І цей дощ поросячий в очах – то ніяк не злива.

В барабанних перетинках – колії, стук, «бумца-ца»,
Отака я вже й цаца, бо вік на повій багатий,
Він грабує, як звикли, як вчили в його палацах,
А невинних, як я, без причини – під дих і за ґрати.

Помирати…

Воля – вата.
Солодка вата.
Не навчили її кусати.

Я не вмію брехати… Вода, як і кров, безлика –
Не скуштуєш на смак, то й наосліп – яка різниця?
Бо вода, як і кров – просто жінка… без чоловіка…
Кров без плоті, вода без хліба, в руках синиця…

Я выбирал из всех имен - одно, каким назвал бы сына,
И время, что потом согнет его мальчишескую спину,
Текло, как л́илась кровь моя в его наследующих жилах,
От крови кровью переняв мое тепло – мы оба живы
Навечно с ним, и в этом - суть, и в этом суть - смещая центры,
Шептал я: «Господи Ису, храни вселенскую плаценту»,
И, вздохам вторя в темноте, я грезил пойманными снами,
Обняв тебя, а на постель садился ангел рядом с нами…

Захололо-пригусло,
Та не скам*яніло в душі,
бо осіло у серці,
немов різнотрав*я медове,
те колишнє гаряче,
що нині уже не пашить,
те колишньо- п*янке,
що уже не вирує, мов повінь.
А було ж, а було,
Мов безмежжя травневих бузків,
Як липнева гроза
У гарячій розповені літа,
Золота акварель
у майоліці світлих мазків,
вар*єте почуттів,
при свічах зорепадів- леліток...
Захололо – пригусло.
Чому не питаєш «чому?»
Мовчимо... розуміючи марність
цього запитання,
У гарячих долонях
Ми гріємо згуслу лямур
І, зігрівшись, вона,
неодмінно відтане, відтане...

У мене такий дощара, що Боже милий, неначе підлогу мили, і відро води – над чуприною – на потилицю – на плече – потече, як дірявим дахом.

Одноденна нещасливиця і невдаха (в Голлівудських кіно про якесь там чуже Айдахо таку би назвали «лузер»).

На полиці складати неношені плани-блузи під тихі блюзи – вистогнуть вікно-тіні. Що постійного у житті – та вони ж постійні – стабільні, хоча й незмінні.

Так, буває хороша гра при поганій міні: розфарбовуєш оченята, вдягаєш міні – і йдеш у натовп.

От тільки надто – і сильно надто, і пильно надто – неначе розвідка, наче військово-сумлінне НАТО, тебе досліджують і не гублять пусті кімнати.

А вже від себе, як від тиші – не побіжиш.

І хтось говорить: Нато, послухай, Нато – чого минати?
Чому бувати – не об*їдеш, не обійдеш – не перестрибнеш, то хай йому трясця! Цей дощ – і це болото – росте уширш – і, знаєш, всі ми врешті живем у рясці.

Кого ти будеш, дівчинко, проклинати? Вертай у непрогріті свої пенати. Без парасолі, зливою – от і нате – не зовсім вірш.

      ...і останній привид
      несе привид хреста
      на привид горú ...
         Ігор Римарук

...із привидами хрестів
не привиди - радше люди
на привид таки гори
зіходимо крізь туман
оманливе молоко
лахміттям падé на груди
і привид таки хреста
незримий серед оман

і майже незримі ми
на рú мових простирадлах
розіп'яті й не-святі
закинуті в анти-світ

все справжнє неначе сон
у тому - у сні - все правда
і хрест і гора і ми...
мов книга минулих літ