Ріка Часу ніколи не мала броду:
Невічні люди лягають на вічні теми.
А ми з тобою напівкам’яні тотеми –
Засновники роду.

Ніхто нас не возвеличить на свій Парнас,
Нехай наш рід – не народ. І нехай – не плем’я,
Нехай він не з Передгір`я, не з Середзем`я –
Він. Означає. Нас.

Хай нас немає на їхніх рельєфах лиць,
Нехай клястимуть не раз мандрівним баластом,
Що нас не скинути, ані з плечей покласти
На пустоту полиць.

Хай нас нестимуть – і потом тектиме лють,
І кожен крок віддаватиме в душі сталлю,
А там, де інших зупинить сліпе провалля –
Нас перекинуть впоперек – і пройдуть.

У тебе дар на таких – без передиху, без відстрочки,
Аж божевілля зводить у манівці.
Він носить серце у лівій кишені сорочки,
Як обручку на правій руці.
Він світлий образ, він сонячний легкий промінь,
Його волосся – достигла під небом мідь,
Такий колись зустрінеться на пероні –
І все. Розбирай валізи. І вже не їдь.
І скільки не живи в автомат-режимі,
І як не переборюй їдучий бром,
У тебе розвивається о-дер-жи-мість,
Попелюшчин синдром.

Такого смирення й холоду – метастазно.
І шо, моя мила, з серцевих таких напружень?
І ти посміхнися йому, посміхнися люб`язно.
Але байдуже.

Я люблю ці галицькі містечка,
Де нема ні щастя, ні пуття.
Навіть тінь надтріснутого глечика
Зраджує моє серцебиття.

Як це добре, що на світі білому
Є такі закинуті місця,
Де на тлі фасаду ледь вцілілого
Зчитуєш чуже й своє життя,

Де ніщо ніколи не міняється,
Хоч живи собі до років ста.
Де година в вічність обертається,
А життя миттєво проліта…

Ліс застиг, наструнчений, як варта,
Мовляться півшепотом слова.
Може, завтра, може, післязавтра
Налетить кіннота снігова.

Ліс – як на Каялі княжі вої,
Визирає з сизої імли.
Вже за крок до смерті горьової
І за два до вічної хули.

Як помру, не зміниться нічого
На землі цій грішній ні на гріш.
Може, лиш посивіє дорога,
По якій я бігав босоніж.
Буде все як завше, як одвіку,
Хоч безсмерття є ще де-не-де,
Та до мене відійшло без ліку,
Й після мене стільки ж відійде.
Чим тут перейматися? Не треба!
Бог для нас не пожаліє див.
Відійду у той куточок неба,
Де пішли усі, кого любив.
Хтось зрадіє, хтось, можливо, ахне,
Будуть сміх і сльози, і жалі…
І напевно праці не забракне,
Як не бракувало на землі.

Я спою тебе снова о небе,
О пустых поездах и дороге,
О гранитных висках надежды,
Про гудки в телефонной трубке.

Я спою тебе про перспективы,
Календарный восход на юге,
Про закат, лучезарно тонкий,
Про обьятья любимых улиц.

Я станцую тебе влюбленность,
На глазах твоих я расстаю,
Улыбнусь тебе отраженьем,
Обниму тебя городами.

Нарисую тебе я вечность
Между зыбких штрихов асфальта,
Между бледных локтей аллек,
Под прозрачным шатром июля.

Я спою тебе снова о небе,
О глазах твоих светло-серых,
О плечах твоих нежно-сильных,
Только ты этих слов не
услышишь...

Бог зими вправляється в живописі –
Сизий ліс у білому вогні.
Для людей призвиклих це лиш опуси,
А насправді твори надземні.
Ах, як жаль: ніхто за них не дякує.
І тому, закутавшись плащем,
Бог щоразу свій шедевр заляпує
Чорним і безжалісним квачем.
А вночі карається і мучиться,
Думає, зітхає і не спить.
Уявляє дерево над кручею
І на кронах підняту блакить.
Щоб над ранок, вийшовши з обителі,
Знов в цинобру пензель умокнуть
У надії, що прийдуть цінителі
І за диво душу віддадуть.

Щось таке підкотиться до горла,
Що стаєш дзвінким, як тятива,
І до ранку музика надгорна
Святно обертається в слова.
І душа, посаджена за грати,
Захлинеться сяєвом яси,
Щоб мені від ніжності згорати
До земної Божої краси:
До трави, до сонця у зеніті,
До роси на кінчику стебла,
Щоби ця любов і в позасвітті
Мучила, палила і цвіла…

Повільно сіло сонце, і мені
Лишилася, мабуть, якась година,
Щоб дочитати у самотині
При світлі денному святого Августина.

Таке безсмертне світло небо ллє,
Така любов в душі неопалима,
Що та година більша, як моє
Життя, яке лишилось за плечима..

Я можу дуже просто пояснити
У чому полягає сенс буття:
Потрібно лише так життя любити,
Щоб до смаку був сам процес життя!

Любити ранки – світлі і похмурі –
Любити дні – з дощем і без дощу,
Вареники любити й хачапурі,
Радіти марципанам і борщу!

Кохати жінку – ніжно і надійно
Та бачити красу її завжди,
І жінка буде гарною постійно,
Як та калина біля чистої води!

Я можу дуже просто пояснити,
У чому полягає сенс буття…
Дрібничка залишилася: зуміти
Самому втілити ці принципи в життя!

Не знаю хто і як
наворожив нам долю
на воску
на вогні
на квітах польових
і серце защемить,
як запалають зорі
і хочеться молитися на них

О! дивне почуття –
розгнуздане і дике
навіщо я тобі
питав себе не раз
любові дивний світ
як бог багатоликий
серпанком чи дощем
спускається до нас

Не знаю хто і як
наворожив нам долю
Не знаю хто і як.

Те дивне почуття
падіння й воскресіння
єднання двох сердець
на білому хресті
де вперше за життя
стояти на колінах
солодше ніж над хмарами летіть.

І покриває слід
сухе пожовкле листя
іду не обертаючись назад
хоч ми були удвох але не відбулися
для спогадів залишим листопад

Не знаю хто і як
наворожив нам долю
Не знаю хто і як...

o Послухати цю композицію! (1.5 Мбт)

Грають архангельські труби
і папороті цвітуть.
Апостол із профілем Дзюби глаголить,
а тлуму не чуть.

«Здається, він правду каже..»
«А де ж він раніше був?»
Свистить у повітрі камінь,
бо не зрозуміло рабу,

як житиме, знаючи правду...
Помчав фарисей-патріот
з доносом в найближчу управу:
бунтує апостол народ!

Спітніла, у вічному страсі,
юрма, як завжди, - лайно,
і це не в біблійному часі,
а втім, чи не все одно?

Нащо ти Вітчизні, пророче?
Дарма пропадеш, дарма...
Він дивиться людям ув очі.
Гримить єрихонська сурма...

Виною все - коротка пам'ять
минуле стерла поміж нами
від спогадів чорніє срібний вік
дзвінкам моїм тепер не рада
відповідаєш безпорадно
або говориш... поруч чоловік

А ти молився
на неї ти молився
казав що зрада обійде твій дім
ти помилився знову помилився
вона живе з суперником твоїм
Кохання світ загубленої зірки
хоч у які одежини ряди
бо недаремно на весіллі "гірко"
кричали захмелілим молодим...

завтра княгинею Ольгою бути
спалити місто
голубами
шмагати пекучим прутом
усіх
кого назву ворогами

кидаю погляд
як ворону
туди де вчора
ще були твої сліди
я вся
наче ропа
солона
з замоченими клаптями
біди

заплітаю прокльони
в молитву
аж кров у венах
зривається з ритму

помста з’їдає мене
як виразка
тепер я сильна і надто бездомна
мені з тебе
ніколи не вирости
душа ще не мертва
але вже непритомна

Ти не зникай, будь ласка, не зникай,
Міражний спів осіннього кохання,
У гомоні життя не заблукай,
Можливо, ця мелодія – остання...

Можливо, це останні теплі дні –
Вже ранки прохолодні і росисті,
Вже горобини світяться вогні
У переважно жовтому намисті...

Ти подивись, як золотіє ліс
На цьому святі зрілої природи!
Можливо, це останній бенефіс
Моєї сили і твоєї вроди...

Ти не з’явився тоді, коли ти мені був найбільш потрібен.
Ти не з’явився тоді, коли мені найбільше був потрібен ти.
Ти не з’явився тоді, коли ти був найбільш потрібен мені.
Ти не з’явився тоді, коли...
Ти з’явився не тоді, коли...
Ти з’явився не тоді, коли ти був найбільш потрібен мені.
Ти з’явився не тоді, коли мені найбільше був потрібен ти.
Ти з’явився не тоді, коли ти мені був найбільш потрібен.
Ти з’явився тоді, коли…
Ти з’явився тоді, коли мені найбільше був потрібен не ти.
Ти з’явився тоді, коли ти найбільше був потрібен не мені.
Ти з’явився тоді, коли ти був мені найбільш непотрібен.

Чи все у цій вправі правильно з точки зору граматики?
Чи все у цій вправі правильно з точки зору життя?

А я сама собі наворожила,
Що так невчасно я тебе зустріну –
Як фінський ніж у мокру голу спину,
Коли на ній ще візерунки з мила.

І вже тоді мені було відомо,
Що ти від мене не захочеш плати,
Що ти прийшов, аби усе сказати,
І щоб забрати з батьківського дому.

Розшифрувала всі можливі коди,
Та ще й донині голову ламаю:
Якщо я й справді все так добре знаю,
Чому ж у нас нічого не виходить?...

не варто було
в очі дивитись тобі
але запізно...
що ти казав про рази?
збились з рахунку давно...

1.
Про тебе й про мене говорять…

На парту сусідню я ледве дивлюся,
Долонею очі собі прикриваю –
А раптом хто-небудь побачить, вгадає,
Що я і дихнути на тебе боюся?
Та все видає мене. Як це стерпіти!
Мовчу, наче раб, занімілий в кайданах.
Про тебе й про мене говорять в романах.
Про тебе й про мене – всі формули світу.

2.
Лицар
Дражни мене, смійся. Штовхни мене в груди.
І я подражню тебе – злегка, довільно.
За коси посмикаю трохи, не сильно, –
Нехай не подумають лишнього люди.
Якби тобі хтось заподіяв лихого,
Я так покарав би − ніхто б і не пискнув.
Тебе ж би на руки узяв і притиснув,
І ніс би, і ніс би − далеко і довго…

3.
Якщо почуття моє зветься коханням…

Нема тебе. Пустка заходить у душу,
І щось відбувається в мертвому класі:
Немов попливли і розтанули в часі
Учителька, друзі, портрети байдужі.
Я бачу, як дошка пливе із завданням,
І парти пливуть, загубили причали…
Якщо почуття моє зветься коханням,
Скажіть же, чому в ньому стільки печалі?

4.
Твій голос у телефоні
Хоч скільки дивися – пуста твоя парта,
І я байдужію, тупію, сумую.
Твій профіль на кожній сторінці малюю,
А ти ні сьогодні не прийдеш, ні завтра.
А ти захворіла. Мені ж всемогутній
Чаклун віднедавна наклав заборони
На пошту твою і твої телефони.
«Алло?» – ось і все, що я можу почути.

5.
Невже так буває?
Це мука. Немає ні жартів, ні злості.
Я робот. А живлення – тільки на рухи.
Та хтось підмикає мене до напруги:
– Ходімо, зібрались до подруги в гості…
До тебе? Додому? Невже так буває?
Тебе, і твій дім, і батьків я побачу?!
Від думки такої я мало не плачу.
Так просто – не можу. Я просто тікаю...

6.
Ти - сонце
Сиджу я і вірші про тебе «шифрую»,
І тоскно дивлюся на парту четверту.
Аж ось обпекло і звеліло завмерти
Те сяйво, що я навіть спиною чую.
Ти входиш, як сонце. Просте порівняння.
Так сяє веселка у свіжім озоні,
Так промінь пробуджує котики сонні.
Ти – сонце, та й все. Моє сонечко раннє!

Невідомий із твого класу

Ти голодний? - налий собі чаю,
Не займай, будь ласка, фіранки.
Ти такий незграбний, мій Каю.
Скільки льоду? Всього півсклянки?

Ти прийшов - і вікна розквітли,
Тільки стало холодно спати;
Попсувала в домі всі мітли,
Щоби вимести сніг із хати.

Пригорнула - губи холонуть:
Поцілую очі сніжинки...
Ти підеш - нестимеш в долонях
Теплі сльoзи слабкої жінки...

Мов неприкаяний той Каїн,
Очей твоїх я уникаю, -
Бо що скажу? Які слова?
Твій погляд душу обпікає
І серце терном обвива.

Я не скажу тобі нічого:
Хай буду грішник перед Богом, -
Стерплю, вгамую серця біль…
Я не скажу тобі нічого…
Та погляд твій – на рани сіль.

Він

Я переможений.
О, небо! Моя надіє і тривого!
Я важив — другим після Бога,
А вийшло — другим після тебе.
Я у гріхах не сповідався,
Та з твані помилок і хиб
Бери мене, яким удався,
Гіркий мені без тебе хліб.

Вона

До рук моїх іди.
Іди таким, як є.
Таких, як ти, у світі небагато.
А що поволі серце відтає —
Даруй, я гірко вчена вашим братом.
Іди мені до рук. Не дуже молодим,
Вже трохи сивим, не украй заможним,
Не гарним і на вроду. То лиш дим,
Я вже погралась у ясновельможність.
О, як воно буває і мина!
До того ненаситного млина
Летять літа і обриває лет
Зрадливе слово — найлютіший ворог
Тих почуттів, невиліковно хворих...
У тріо перетворений дует...
І непрощення супереч неждана...
Удар навідліг і наскрізна рана —
І витекло до решти, до остана,
А може, ще залишилося десь...
А хто його шукатиме? І днесь,
І повсякчас, і віку вік віків
Зміни на ласку праведний мій гнів,
Хай я повірю. Хай лише повірю!
І нашому тендітному довір’ю
Ми виплетемо ніжністю дорогу.
Ти вже не другий —
Перший після Бога.

Лишилося мені не так багато
Пройти в житті стежинок і доріг.
А я не зміг свій дім побудувати
І сина доростити ще не встиг.
Дерев, щоправда, посадив чимало,
Та з них плодів, на жаль, не куштував –
Від цього самолюбство не страждало
І заздрощів в душі не відчував.
Лантух грошей не зможу залишити –
У надлишку ніколи їх не мав,
А фразу “ти не вмієш жити!”
Завжди як похвалу собі сприймав.
Що означає вислів “вміти жити”?
Комусь віддати менше, ніж узяв?
Бундючно у президії сидіти
І в людях бачити тупих роззяв?
А, може, “вміння жити” полягає
У здатності “виходити сухим”
Із ситуацій, коли кожен знає
Хто ти насправді і злигався з ким?
Якщо це так, то я “не вмію жити” –
Не та ментальність і не те сумління…
Син, сподіваюся, не схоче засудити
В майбутньому оце моє “невміння”…

Неспокій на душі, неспокій...
Пливе душа в ріці широкій,
Яка не має берегів...
Не плин води, а плин років
Бентежить втомлену вже душу...
І знову я не спати мушу,
А по ночах думки які? –
Болючі, довгі і тяжкі...
Тяжкі, як камінь на могилі,
Повільні і якісь безсилі...
Такі вони, нічні думки...
Я б їх позбувся залюбки,
Та не виходить, не вдається...
Душа давно на берег рветься,
А де той берег? Я не бачу...
Вже відчуваю сил нестачу,
Та не вертаю я туди,
Де їв отруєні плоди...
Де ж інший берег, де він, де?
І чи душа його знайде?
Дотерпить? Встигне допливcти?
Якісь причали чи мости
В бурхливому житті бувають?
Чи душі спокою не знають
Допоки живі і пливуть?
Не хочу вірити, що суть
І сенс життя – у метушні!
Ви цього хочете? Я – ні!
Я хочу берега дістатись,
Що мріється, те має статись!
Хіба ж то є амбітна мрія,
Що хтось теплом мене зігріє
І я тим самим відповім,
Ще й не позиченим – своїм...
Свого тепла я не шкодую,
Хтось неправий? Не вередую,
Сам помилявся, і не раз...
Розвиднює... Вставати час.
Вже день новий мене чекає,
Неспокій меншає, зникає...
Від всіх проблем я майже вільний,
І зовні вигляд задовільний,
Лиш ледь почервонілі очі
Засвідчують безсонність ночі...

Осанна!
Прощай провінція –
марусіада - гриція!
Амур ваш, така традиція,
з останнім клієнтом йде
на радісний зойкіт панночок,
тремтіння ланітних ямочок,
у вир комедійних драмочок,
на свіже і молоде!

Прощай восковий паноптикум
квасних баронес у котику.
Не буде вам більше дотику
до пристрастей і спокус,
втішайте себе промовами,
та гордо ходіть з коровами
між цвинтарем і дворовими
промоціями рейтуз.

Віднині делімітація,
і точна апроксимація, -
Маестро полюбить Грація
без явних чуттєвих вад!
А далі на радість портику
я сіятиму еротику,
і гладитиму по животику
вагітнозорих менад.


2008

Чутливі пальці – смужки рук –
Затамувавши нерухомо
Важку елеґію утоми,
Спинили в просторі свій рух.

За тим і світ немов ущух,
Пустивши стисненого кома
З лещат небавого закону
Поперемінностей напруг.

І так здається, ти одна,
Ще й зачаїла дивина –
Сплели цю мить у русі пальців.

Затим непрохано летить
Ця доконечна й мірна мить
У пластику ґрафічних танців.

Тьмяне сяйво придорожних ліхтарів.
У тумані місто, наче у воді,
і машини — зграйки дивних пічкурів —
пропливають — то червоні, то руді.

Пропливаю у автобусі і я —
відриваюсь від земної суєти —
по дорозі, що зникає по краях
чи в тумані, чи за товщею води.

Переплутались, стомившись, день і ніч,
віртуальність із реальністю сплелись:
заблукала між хвилин, чи між сторіч —
вже й не віриться, що вирину колись.

Десь на березі, аби я допливла
крізь мінливий та недобрий океан,
дім старенький мій сигнали посила,
відчайдушно світить вікнами в туман.

2005 р.

Я люблю тебе милий люблю я люблю і не можу
не тонути в руках в карім атласі ниць почуттям
я на тебе дивлюсь моє тіло горить і морозить
і назустріч іду в твій возвишений дзвонами храм
ледь торкаюсь небес і шукаю в них дзвін малиновий
і стелюся волоссям у вратах божественних діл
і німий поряд дотик колише кохання німбове
ще соромлячись жару розгойданих ласками тіл
і терплю стоголосся язик перестиглий в цілунку
і таке відчуття що злітаю то вгору чи вниз
я чекала тебе я шукала жаданого трунку
чарувала і в солод сльозився від любощів слиз...

кружляє сніг
і крутить білий світ,
по головах округлих
час кантує,
мов скіфських баб в степу,
а потім всує
мете в кути
і пазухи всебід...

заносить кришталю
холодну синь,
немов бузку
молочного суцвіття
кладе під груди,
де заснуле літо
у пахощах
високих благостинь
прийма щоденні
духу молитвú,
лишаючись
за образáми візій
тонкою
павутиною колізій,
як присмак
призабутих
добрих вин...

лиш губ твоїх
щемку медвяну мить,-
у танці білім
спогадів майбутніх,-
омріяну,
на відстані відчути
у Йордані зими,
де стрілись ми...



© Vasyl R, 12-01-2008

***
Сидеть, надкусывать ранет, играть надменную девицу
И, слизывая сукровицу, ладонь рассматривать на свет,
Когда в заброшенном саду скрипят ожившие качели
И три мадонны Ботичелли к плетёным стульчикам идут.

Седеть вискам наискосок от поцелуев их едва ли:
Они на смерть не целовали, но и для жизни был не срок.
Так страшен молчаливый суд, как пыль на вековых скрижалях,
Где сказано: оса ужалит. Где сказано: они придут.

Саднит разбитый локоток – не вспомнить,
кто так страстно вспомнил.
Земли сцепившиеся комья – остановившийся поток.
У истлевающих цветов, оставленных сетей паучьих
На пряжу нити брать научат и плату стребуют за то.

Сад квит со мною, я – с тобой. На судьбоносном гобелене
Моя ладонь в твоей белеет и крутится веретено.
И только любый – не любой – целует голые колени,
Запястья и глаза оленьи и затемно уходит, но

Свидетели и палачи, каратели и маркитантки,
Три музы, парки, иностранки, перевиратели причин
Кладут отравленный ранет, который я беру покорно.
Оса садится. И не больно перегорает в небе свет.

Снова вижу в розовом тумане
Отголоски добрых детских снов:
Слоники стояли на диване...
Семь индийских маминых слонов...

Говорят, они приносят счастье,
Охраняя всю семью от бед...
Слон бльшой распался на три части...
...В том году внезапно умер дед...

...А потом квартиру мы сменили...
...Перемены в жизни всей страны...
Как-то незаметно уходили
Розового мрамора слоны...

Вот он мой. Согрелся на ладони,
Бивнем подпирает старину...
... Очень одиноко стало в доме
Старому индийскому слону...

Два янголи (вчора я це зрозуміла)
йдуть поруч зі мною крізь світло й пітьму:
один простирає солом’яні крила —
дме інший, залізний, в блискучу сурму.

Я з ними живу поміж пеклом та раєм:
(не згадую лиш про суму та тюрму).
Солом’яний янгол щоденно згорає,
і в цьому ніяк не зарадиш йому.

Солом’яний янгол заламує руки:
за віщо вогонь цей йому одному?
Тремтять його крильця і терпнуть з розпуки,
а той, металевий, лаштує сурму.

До краю терпцю переповнено склянку:
і ладу нема, і надії нема —
та вказує шлях непохитний мій янгол,
І кличе до бою залізна сурма.

І лиш як згадаю, коханий, про тебе —
знов ніжний — солом’яні крила здійма.
я лину за ним в золоте його небо,
і більш ні жалю, ні тривоги нема.

А пам’ятаєш: дурили ранок?
Шукали тіней, ховались глибше
В кутки кімнатні, читали вірші,
Немов молитви, а потім ґанок
(Спросоння завжди холодний надто)
Моє «я хочу», твоє «не варто».
Беру цигарку, немов не чую
Твого бурчання (яке люблю я).
Ну все, коханий, – пора вже, досить!
Собака й котик вже їсти просять.
Радію мовчки з свого безсоння:
- Полий ті квіти – на підвіконні.
Радію мовчки з цієї ночі,
А кіт вже ситий і вже муркоче.
Бурчиш, спізнився на півгодини.
Та ж не сварися, бо я не винна!
Тобі цілунком стуляю рота -
Не йди, коханий, на ту роботу.

(Батькові Любомиру, моєму справжньому українцю)

Чужинцями бути на власній землі – бо так звикли;
Забальзамували „совєти” – суцільний тобі мавзолей,
І страшно стає, коли бачиш, що досі не зникли
Слизькі паразити нелюдських, ганебних ідей;

Що чиїсь вуста ще і досі хвалу воссилають
„Великим”, котрі із ненавистю гнали народ
У тюрми й Сибіри, подалі від рідного краю;
Щоб замість іти до свободи – ішли на завод;

Щоб ані релігії, ані батьківського слова,
А тільки лиш стадо „червоно-ідейних” голів;
Серпом щоб відтяти коріння, а молотом мову
Загнати, мов цвях, і сказати, що вже заржавів...

Якщо ти чужинець – то їдь і уже не вертайся,
І мову чужу забирай із собою в багаж.
Хай страх пожене тебе швидше за дикого зайця,
Коли пролунає Вкраїною визвольний марш!

Вже присмерки спустилися з небес
І день сховали під своє крило,
Мороз скрегоче, снігу намело,
Христос родився – значить, світ воскрес!

Плететься по дорозі коляда:
«Кому співати? Двері відчиніте,
Ковбаси в торбу і до гурту діти!
Агов!..», - і все у шибки загляда...

Мовчить село і чути тільки, як
Собака стогне тихо біля тину...
І безпритульна порвана хустина
Вчепилася за рукави гілляк

Калини, наче вкутати хотіла,
Та вже нема кого...Мовчить село...
Мороз скрегоче, снігу намело,
Різдвяна звістка землю облетіла,

І сяє в небі зірка, наче хрест,
В забутій церкві моляться ікони,
Мовчить село, і тільки чути дзвони,
Христос родився – значить, світ воскрес?

Найкращі друзі всіх бродячих псів
В зимову пору - теплокомунслужби,
Хоч і навряд чи це взаємна дружба,
Але пусте. Он там, дивлюсь, присів
На теплий люк старий рудий барбос -
На псячому весіллі як колос
Підноситься. І на сусідню суку,
Яка годинами не злазить з люка,
Хіба лиш зрідка оком поведе.
Він не розцінює її "як жінку" -
До березня ж не дінеться ніде,
А там ще він залізе їй на спинку.
І хоч давно бурчить у животі,
І хоч коти, не боячись ні трішки,
Заледве не під носом ходять пішки,
А блохи розгулялись у хвості,
Барбос лиш ноги незворушно гріє.
А ще, можливо, він плекає мрію
Про справжній рай для праведних собак,
Де він зігріється й наїсться всмак,
Де ні котів, ні навіть бліх не буде,
Де вічні весни, повно юних сук,
Де матиме двоповерхову буду,
Де звільниться від всіх собачих мук.

Кричать сови, сплять діброви
(Т.Шевченко)

Кричать сичі, аж кров холоне;
Над містом – чорний хмаролом
І око місяця червоне;
Кажан, що лапою-крилом
Вчепився в чуба і стриже
Стару посічену чуприну
Над переораним чолом,
Повзе на тім’я. А на спину
Стерв’ятник сів і хижим дзьобом
Довбе в потилицю щосили…
Стоять в очах хрести й могили
І дикий цвинтар за селом.

Душе моя, ти світлиця для Господа!
Смерть нехай знає: є в мене ти...
Вірую в тебе – живе моє золото,
Ти мені послана світ освятить…

Вмерти могла од бездушного холоду,
Звідав твій розпач дитячий і плач.
Все, чому назви й за вік не знаходив я,
Для воскресінь ти в собі берегла…

Часто ділив тебе з може й не вартими,
В рабство священне не раз дарував.
Зможеш – прости мене щедрими ватрами!
Душе, тобою я не торгував…

Болем ціловану кожну билиночку
Оборонити у душу я брав…
Тут я затримався та й на хвилиночку,
Щоб налюбити у душу добра…

Все найдорожче, тобою голублене,
Душами вишень побілить весна…
Душенько, як тобі важко нелюбленій,
Як ти благаєш тебе упізнать…

Як ти страждаєш розбита докорами! –
Господу плач свій несеш!
Є в тобі все те, що є попід зорями, –
Тільки ще краще те все…

Буде за нами світ зорями плакати…
Хочу признатись услід.
Мав я з ким жити і з ким набалакатись,
Душенько, повная сліз…

ковтками життєвої сили з коханого вуст
впиватись, долоні в долоні охоче вкладати,
і сиплячи дзвінкоголосі зізнання-дукати,
трощити мовчанку, що тіло скувала, мов лати,-
і так приросла, що роками із нею живу…

вночі просто неба, при світлі очей ліхтарів
лице боязливо сховати у комір кошлатий,
що пахне тобою, - і рвучко рішучою стати,
поношені згадки роздерши у шмаття строкате,
спалити під жарти і свисти на заднім дворі

не вірити в те, що сподівана сталася смерть,
допоки їх попіл, неначе жага, не схолоне,
допоки з обличчя зрадливо не скрапне солоне,
зібратись – і біль цей зібрати у висохлих гронах,
наповнити урну – й тобою наповнитись вщерть

не мовчи - говори,
бо мовчання - це біль,
що тріпоче безвільно,
як зв'язана птаха.
кожне слово як порух,
як дійство в тобі
є звертанням
до Будди,
Ісуса,
Аллаха...

не мовчи - говори,
вибий подихом клин,
із легень, із гортані,
з аорти, із серця...
кожне слово твоє –
почуттів дивний плин,
твоя пісня-ріка,
що до моря ввіллється...

не мовчи - говори,
видихай, шепочи,
той хто чує -
відчує твоє тихе слово...
якщо можеш мовчати –
мовчи,
та кричи,
якщо маєш у собі
краплинку
любові.

Переселяється село моє на цвинтар –
Перебирається із хат у домовини.
Голодним вовком завиває вітер
І в душу снігом сипле хуртовина.

Насупиться і насиплеться, мов пір`я стареньких янголів,
Сумна снігова рапсодія на місто, де нас нема.
І ранній київський потяг закотить холодний плацкарт у Львів,
І сонний вокзальний рупор об`явить, що вже зима.
Всезнаючий репродуктор розкаже, що все за графіком.
Та іноді щось раптово наплутається в житті…
…Усміхнена баронеса й галантно прострелений віконт
Вертатимуться з дуелі обсипані конфеті…

ой на раз...
на раз піду
відірву край неба
а на два...
гірку біду
розіп"ю.
не треба...
не шкодую
(клином в клин)
голосу в прощанні...
пив на три я не один
та й не я останній
на чотири ось вам на...
на Різдво мій світе
пляшка цівкою до дна
та на довгі літа
а доп"ю
згадаю всіх
(поцілуйте в с...пину)
я ж не менш за вас люблю
рідну Україну!

Музо моя, не дивися на мене примружено,
хоч в громадянському шлюбі з тобою,
то що з того?
Те. шо загублено з часом-
ми не надолужимо,
але ще падають мрії із неба зірчастого.

Кожного разу приходиш ти з новими примхами,
часом чекаю на тебе,як ката - ув"язнений,
часом біжу за тобою крижинами крихкими,
часом лечу, відчуваючи крила за в"язами.

Ти вже не дівчинка юна з тремтливими віями,
вирізниш істину між метушнею й марноттями.
Вітром уяви ми збіжжя-слова перевіяли,
скільки віршів-діточок зачиналися ночами.

Різні на вроду, як всі кольори веселковості,
всупереч втіхам рожевим - бузковіють думами.
Поміж рядками - життям закодовані повісті,
дійсність жива і, неначе, не нами придумана.

Музо моя, ти непевна і непередбачена.
Все, що довкола творіння - усе меншовартісне.
Вибач, бо може від цього і важче нам,
Слово найперше було, і ми знову на варті з ним.

Сьогодні день прощати і прощатись…
А є хіба на світі інші дні?
Вже рушники простелено хрещаті…
Малює сонце смерть на полотні…

Жертовний день. Весільний день. Осінній.
Уже Богдан наточує ножі.
Од соняхів одсахуються тіні,
Збираються тремтячі на межі…


І почалось. І різали – як півнів…
Горлали в небо шиї без голів.
Їх повен двір із вікнами урівні
Накидали – аж крівця по столі…

Навергали – на тиждень пирувати! –
Язичницьких вигукувать богів.
Аж Домовик був вискочив із хати
Покуштувать весільних пирогів…

Аж образи в світлиці захитались,
І павуки впилися по кутах.
Й на подушках кохатись перестали
Вишивані із пташечкою птах…

Аж піднялась над дворищем заграва,
В очах сторчма подибилася вись.
Так ось, що є життя твоє і слава!
Дивись, Маріє! Господи, дивись!

Весь день пройшла Марійка, мов сновида.
–Візьми! – бере.
–Подай, – то подала…
Не знать чому душа ридала ридма,
Підбиті волочила два крила.

Приходила Горголя, щебетала.
У очі зазирнула тільки раз.
Нежданно пригорнулася й розтала –
Немов пішла у соняхи вмирать…

Жеровник-стіл кривавився під вечір.
Коржів просили з маком хлопчаки,
І Настя розстаралась для малечі.
Богдан приніс медові стільники.

Нагодувало всіх Господнє тіло…
Дзвенів по тому спів на півсела…
Одна Марійка їсти не схотіла –
Так, як була, одягнена й лягла…


А вранці небо – наче перемите,
Кудись у вирій злинули страхи.
Богдан достругував кленові бити –
Вибивати соняхи-соняхи!

Похвалявся Півничок на помості:
–Вчора Смерть приходила тільки вгості.
Та індики секелі надували:
–Смерть весілля з Осінню тут справляла.

Відійшла вона іще недалечко,
Зачепилась райдуга за кілечко…
Те кричала з “ходиків” і зозуля,
Попід ніс сукалася, наче дуля…

Кури на копиці із них сміялись,
Гребінці коронами в них сіяли…
З головок обсипаний цвіт летів –
Мов дрібненькі хрестики золоті…

Осідлала соняхи дітвора,
Вже вони під хмарами:
–Гей, ура!
–В кожного над явором коник-змій!
–Наздогнати Гнатика ти зумій!

Найпрудкіший коничок у Яшка:
–Ич, яка породонька! Ич яка!
Тільки розігналися у політ,
Обізвалось татове із землі:

–Гей, злізайте, вершники. Досить. Квит.
Хто не буде бити – сам буде бит…
І всідались шпендики пустувать –
Сонцеликі соняхи вибивать.

І вчорашні голови геть усі
Обертались бубнами із весіль.
І мішався Цей світ аж десь із Тим,
Чорноземне полум”я – з золотим…

Наче сонця промені і земля…
Бродом з Того світоньку скрізь рілля…
Головки чи голови у межі? –
Найрідніші родичі і чужі…

– Будем, будем, будемо, будем бить!
Щоб повз двір воріженькам не ходить.
Ти, гарячий бубоне, жаром сій!
Де чужий, непроханий, а де свій?

І найменше гупає з усіма
Рученькою правою й обома.
Не навчилось добре ще й говорить,
А попробуй – биточку відбери…

З усіма й Марієчка вибива
Та про себе серденьком все співа:
Лиш підніме віченьки, проведе.
Спаленіє. Сказано – молоде…

– Прала дівка праником: гуп та гуп.
Хто розкаже правдоньку – буде люб.
Хто розкаже, звіриться, розгада,
Де гуляє щастячко, де біда…

– А в мисках у соняхів сміх на дні…
–Дайте, дайте, дайтоньки і мені…
–Мед забрала бджілонька, ой, мала,
А олійку дітонькам віддала.

Напече їм матінка пирогів,
Щоб сміялись личенька дорогі.
–Комарики-дзюбрики – молодці.
Ой, не ціль по пальчику й по руці…

Бились, бились соняхи груди в груди!
Вже такого празника та й не буде!
Били, били соняхи у литаври, –
Аж гула розгойдана рідна Таврія…

Перестук перегуком над дворами:
Коліньми, качалками, кулаками…
Це робота, забавка чи ігрище?
Головою, палкою, топорищем…

–Що під руки трапиться – те й годиться.
–Ну у мене й велетень, подивіться!
–А у мене більший ще, капловухий!
–А в мого в потилиці золотуха.

– Липнуть пальці. Мурчику, чуєш, брись.
Тут болюча биточка, не барись.
І летіли виляски з двору в двір,
Вибивали-бубнили аж до дір!

Щось таке проснулося в тій роботі,
Наче відкривалося: звідки? хто ти?
До вечері кликати вийшла ненька:
–Дайте, дітки, вибити хоч одненький…

Вже звелось по місяцю над дворами:
Гарбузами, динями, кавунами…
Кожен пах по-іншому, хилитався –
Мов червінець доленьки за літа всі…

Потім ніч підкралася через луки…
Язики кволіші вже, аніж руки…
Вже й моя примовонька примовка…
Отака роботонька, отака…

Неба сонях вилущивсь і зірки
Із небес посипались на стежки,
На стежки, на дворища, на дива,
Мов Господь сам соняхи вибива…

…Полягали людоньки – поморились…
В сні Життя і Смертонька помирились…

…Так було, раділося коло хати.
В коло рід сідав колись щастя звати…
І воно являлося непомітно –
Вічне людське щастячко заповітне…

змії виходять із нір у хрустких алюмініях,

змії самотньо виходять із нір проти ночі.

а змієборці вдягають хітони хітинові,

густо і тяжко сурьмою підкреслюють очі.


змії кричать – їхні крики вже зібрано в глеки,

змії кричать – голоси застигають в повітрі.

потім їх, врешті, відносить далеко-далеко,

потім вони остаточно вже губляться в вітрі.


а змієборці – тендітні лляні духовидці –

ці волоокі сини поколінь волопасів,

зміям важкими ступнями спотворюють лиця,

зміям ножами стинають розплетені пасма.


а змієборці – ці прапороносці затемнень –

зміям п’ять пальців заліза засаджують в тім’я.

змії кричать – в них тіла застрягають між темряв,

в пальців і ніг неймовірно підступних сплетіннях.


змії пульсують, стихають, гниють просто неба,

їхні тіла – мармурові щербаті колони,

а змієборці – маленькі криваві ефеби –

нігтями власні вузькі роздирають долоні.


в норах ще опієм тхне від загашених люльок

в норах ще струни на скрипках тріпочуть. одначе,

хоч іще тліють тіла, іще рани парують,

знов змієборці припухлі повіки малюють

траурним чорним – і плачуть і плачуть і плачуть.

хлопчики-шльондри цілують підпахви троянд

вусами пах їм лоскочуть сп’янілі троянці

день осипається – значить, своє відстояв

день осипається – храмом чужих девіацій


мій содоміте солодкий, а хто тобі я?

ніч на колінах – ніч має для того причину

хлопчики-шльондри цілують підпахви троянд

власник розарію їх роздягає очима


власник розарію має від всього ключі

білі тіла розкриваються, мов табакерки

ніч на колінах вилизує тіло свічі

свічка тече, але терпить, тече, але терпить


свічка засвідчує мудрість схиляння голів

перед бутонами непогрішимої плоті

зорі свої апріорі виводять вгорі

мертві живих і прекрасних вистежують потай


мій содоміте солодкий, немає причин

так хвилюватися – тут-бо дадуть тобі раду

власник розарію має від всього ключі

янгол при вході з мечем полум’яним стирчить

отже ти хочеш дізнатись ім’я цього саду?

І я мріяв про неї, про чорну розпещену жінку -
ніжношкіру, чуттєву, палаючий антрацит!
як несу на руках її - обов’язково узимку! –
на широку постелю, безмежну, як мій апетит,

як схиляюся з нею над білою, пружною гладдю,
випускаючи перса з полону обіймів у світ,
над яким нависаю з вінцем деміурга і статтю,
що очам похітливим являє місцями граніт,

як прекрасна ця діва! не ті, білошкірі, феміни,
над якими у мене грози темнолицьої вид,
я над нею як ангел! Поглянете ви на світлини
і погодитесь, дійсно – це ангел, що кличе в політ.

2008

На перетині наших его
Хтось пильнує злими собаками;
Здичавіле від сутичок небо
Полохливих птахів відлякує;
Тільки ми із тобою – відчай,
Незакрапаний ще буденністю:
Два крила - і вітри зустрічні
Віють ревністю...

Віють попелом, пилом, тирсою,
Вже не очі – два чорних кратери;
Я тебе в заповіт записую
Троюрідним хрещеним матері;
Я тобі залишаю відблиски,
Ті, що перші зіниць торкаються –
Ставлю підпис, вологі відтиски
І сама в тобі залишаюся...