Чорна птаха на біле рамено
суверена присіла — і в небо,
і за хмари, у білу пустелю,
і за скелі крізь обрійні двері
пронеслась, і, у вись зазирнувши,
повернулась надвечір, забувши
про свободу і волю неситу,
тихо всілась в могилу розриту
на плечі у свого суверена,
позабувши вогненні знамена,
і, безсила, щоб знову злетіти,
птаха всілась. І знітились квіти.

А володар сидів непорушно,
наче вежа, незручно, незрушно;
і, навіки отримавши владу,
він хапавсь за пюпітра усладно,
і у білім плащі, мов алхімік,
споглядав за природою, схимник,
бо самотності випив уволю,
і лишився один, але волю
не віддав, і, забувши про вічність,
він сховав цілий світ і калічність
не показував; очі небесні
лиш його видавали чудесність.

Він — це птаха, яка залетіла
із підніжжі вселенського Ніла,
і засів навіки в білім троні,
сам зробивши із себе ікону;
та немає прислуги і почту,
тільки рани ятрять кровосочні,
там, де руки зростаються з духом,
там, де тіло розчинено рухом;
(що ж ви так зловтішаєтесь рано,
чи Христові не бачили рани? —
він питає; та слово це марне,
бо навколо лиш він і примари).

І сидів він так вічність, і другу,
нерухомий, без світла, без друга,
тільки птаха із чорного неба
прилітала — а інших не треба,
та, як сонце зайшло вже за хмару,
він піднявся і здúмів, мов пара,
залишивши накидку білясту,
і скарби, і князівські прикраси,
і корону, і трон, і пюпітра,
і стару ренесансну палітру,
лиш себе не залúшив на диво
у німóті одвічної зливи.

Львів – це місто чудне. І підступне по-вовчи.
Перед ним я був дуже покірний, як псюк.
і тому я тихенько і підло промовчав,
коли в ньому загинув мій друг Івасюк.
Львів – це місто-туман. Ні мороз, ні відлига.
Там немає ріки. Ні сомів, ані щук.
Є там Кудлик, Ільницький, Лубківський, Салига,
Стельмах, Федорів, Іваничук,
І, звичайно, Герасимчук.
Львів, це місто таке, що не робить удома
ні Вкраїни, ні правди, ні волі, ні зір.
І, мабуть-таки, страх або галицька втома
напосілись на них, аби вмер Білозір.
Хто ті "парні"?
Вовік не загнати у схрони
нашу правду, свободу, ненависть і гнів.
Де двоглавий орел? То звичайні ворони
налетіли на Київ, а вже – і на Львів...
Галичани мої – і сусідство, і далеч,
біополе для всяких чужинських пролаз,–
ви тому й галичани, що злітається галич,
що злітається галич віками на вас.
Львів – це місто чуже.
Це холуй, перевертень.
Львів – це місто смертей. Це фарбований лис.
Івасюк-буковинець на дереві смерті –
вдома б він не повис, а у Львові – повис...
Львів – це місто війни. За мою Україну.
Не суджу, коли в ньому прокидається звір.
................
Ти, годований зайдо, – поглядав ти пихато
що ж, погони й зірки. Я ж тягнувся до зір.
Доки ти мене вб’єш – я не буду чекати.
А велить це мені з-під землі Білозір.
Ми ці рани, я знаю, вовік не загоїм.
Виїжджаю у Львів, де поминки гучні.
.....................
Львове мій дорогий, при твоєму розп’ятті
помолюсь – і за тебе возстану, як син.
І збрешу, або й ні, що в моїм Закарпатті
в українці подався останній русин.
Україно моя, молода й безголова,
ти по шию загрузла в зросійщений муст.
Безоружним, як ти, я рушаю до Львова,
як брати-галичани ходили у Хуст.
І які б не летіли в історію стріли,
і які б не сідлали її холуї –
ми одні у Європі фашизм перестріли,
закарпатці мої, галичани мої.
...Зупинімо і цих, що без матері й тата, –
доки нас повергатиме в безвість блюзнір?
Лиш кого нам про вбивство пісень запитати?
Івасюк не сказав. І замовк Білозір.
.......
Що спитаю, кого?
Вже дванадцята ночі.
І куди ти, поете, народ свій привів?
Знову смерті мара налетіла на очі,
застелила Карпати,
І Київ,
і Львів...
2000.

Не розповім тобі про це ніколи.
Як журно витікають крізь долоні
нехитрі теплі мудрощі дитинства.
І хвилею накочуються справи.
І борсаєшся в них, і потерпаєш.
А потім добуваєшся поверхні,
і тверді, де суха жага, і втома,
і загрубілі почуття. І мариш
дощами, паволоками, імлою.
І з тим усім вмерзаєш у дорогу,
якою брів, куди і невідомо.
І в твої очі, наче в небо зорі,
сідають з піруетами сніжинки -
спочатку холодно, а потім тепло
вишукують приховане дитинство
у найтемніших із твоїх куточків.
І ти упевнений - зазеленіє
довкола знову, бо колись було це.
А потім ти уже пливеш туди,
куди майнули спогади дитячі,
на човнику хиткому, наче з міри
твоєї віри зліпленому щойно
долонями невмілої дитини,
що так боялася пітьми нічної.
І прикро, що такий маленький човник,
що линутиме він безмежно довго,
невидимий у сині над тобою...
Що перший виявився і останнім.


2006

Я не вмію брехати... Вода, як і кров, безлика –
Зачерпнеш журавлем – повна кварта води чи крові…
Бо і кров кольорова – безлика, і ці гвоздики –
Примусове прощання. Перони і люди - змова.

У розтріпаний натовп ідеш – і живи щасливо,
Твій язик без кісток і йому не мене жаліти, -
Парубоче, гвоздики мені не квіти,
І цей дощ поросячий в очах – то ніяк не злива.

В барабанних перетинках – колії, стук, «бумца-ца»,
Отака я вже й цаца, бо вік на повій багатий,
Він грабує, як звикли, як вчили в його палацах,
А невинних, як я, без причини – під дих і за ґрати.

Помирати…

Воля – вата.
Солодка вата.
Не навчили її кусати.

Я не вмію брехати… Вода, як і кров, безлика –
Не скуштуєш на смак, то й наосліп – яка різниця?
Бо вода, як і кров – просто жінка… без чоловіка…
Кров без плоті, вода без хліба, в руках синиця…

Я выбирал из всех имен - одно, каким назвал бы сына,
И время, что потом согнет его мальчишескую спину,
Текло, как л́илась кровь моя в его наследующих жилах,
От крови кровью переняв мое тепло – мы оба живы
Навечно с ним, и в этом - суть, и в этом суть - смещая центры,
Шептал я: «Господи Ису, храни вселенскую плаценту»,
И, вздохам вторя в темноте, я грезил пойманными снами,
Обняв тебя, а на постель садился ангел рядом с нами…

Захололо-пригусло,
Та не скам*яніло в душі,
бо осіло у серці,
немов різнотрав*я медове,
те колишнє гаряче,
що нині уже не пашить,
те колишньо- п*янке,
що уже не вирує, мов повінь.
А було ж, а було,
Мов безмежжя травневих бузків,
Як липнева гроза
У гарячій розповені літа,
Золота акварель
у майоліці світлих мазків,
вар*єте почуттів,
при свічах зорепадів- леліток...
Захололо – пригусло.
Чому не питаєш «чому?»
Мовчимо... розуміючи марність
цього запитання,
У гарячих долонях
Ми гріємо згуслу лямур
І, зігрівшись, вона,
неодмінно відтане, відтане...

У мене такий дощара, що Боже милий, неначе підлогу мили, і відро води – над чуприною – на потилицю – на плече – потече, як дірявим дахом.

Одноденна нещасливиця і невдаха (в Голлівудських кіно про якесь там чуже Айдахо таку би назвали «лузер»).

На полиці складати неношені плани-блузи під тихі блюзи – вистогнуть вікно-тіні. Що постійного у житті – та вони ж постійні – стабільні, хоча й незмінні.

Так, буває хороша гра при поганій міні: розфарбовуєш оченята, вдягаєш міні – і йдеш у натовп.

От тільки надто – і сильно надто, і пильно надто – неначе розвідка, наче військово-сумлінне НАТО, тебе досліджують і не гублять пусті кімнати.

А вже від себе, як від тиші – не побіжиш.

І хтось говорить: Нато, послухай, Нато – чого минати?
Чому бувати – не об*їдеш, не обійдеш – не перестрибнеш, то хай йому трясця! Цей дощ – і це болото – росте уширш – і, знаєш, всі ми врешті живем у рясці.

Кого ти будеш, дівчинко, проклинати? Вертай у непрогріті свої пенати. Без парасолі, зливою – от і нате – не зовсім вірш.

      ...і останній привид
      несе привид хреста
      на привид горú ...
         Ігор Римарук

...із привидами хрестів
не привиди - радше люди
на привид таки гори
зіходимо крізь туман
оманливе молоко
лахміттям падé на груди
і привид таки хреста
незримий серед оман

і майже незримі ми
на рú мових простирадлах
розіп'яті й не-святі
закинуті в анти-світ

все справжнє неначе сон
у тому - у сні - все правда
і хрест і гора і ми...
мов книга минулих літ

Капризно изогнута берега искусанная губа,
У суши отходят воды, больно словам во рту
И вместо реприз избитых, когда позовёт труба,
Лучше настаивать паузу на медицинском спирту,
Лучше гитару настраивать (такого наговорит,
Если возьмёт и расстроится изо всех своих струн и сил…)
Видишь: сочится сукровица там где наш алфавит
Откровенной бессонницей-бесстыдницей откровил.
Исполнена безукоризненно сорванная резьба
Эгоцентризма: тризна, свадьба - один мотив,
Но на слуху по слухам модная ворожба:
Никто никому не должен, – вот такой позитив.
О чём бы тебе не сказала я – всё сует-суета,
Между вокзальными залами разницы никакой.
«Какой ты красивый…» - думаю… мельтешат города,
Станций константы теряются… «боже, красивый какой…»
Откроет свои америки нам золотая судьба.
Веки прикрыв ладонями, как мотылька сачком,
Ляжем ничком, где берега искусанная губа.
Пусть нас поднимет музыка, которую подберём.

ця гра уяви... літачок над лісом...
це дерево розлоге… і густа
трава медвяна… дівчинка Аліса
цілує літо в золоті вуста,

і ластяться до сонця ластів’ята
і жайвір губить пісню поміж хмар…
тук-тук...і серце гепає у п’ятах…
тік-так… на ланцюжку живе дзиґар,

як пес. Охороняє – адже, мусить –
весь час – тебе від мене, а мене –
охороняє просто… Тітко Гусінь,
скажіть, премудра, це колись мине?

Цей Дивокрай…
І напнуту завісу
Відхилить доля у останню мить:
Бо щастя - білий кролик, і Аліса
біжить за ним, біжить за ним, біжить…

1
коли думки сповільнять хід, коли води рука торкнеться ,
і кола по воді, і серце, і літачка у небі слід
півнереальний, і не слід словами душу хвилювати,
бо – осінь, любий, отже – спати, і на колінах чорний кіт
мовчанням заколише: шаааа – як шаликом загорне душу…
І шию білу. І відкушу кохання перестиглу грушу.
І соком протече душа
На тіло…

2
Латаття біле все цвіте, а вже морози на порозі...
До хати сивий вуйцьо Бозя внесе відерце золоте:
- Умийся, доню, і про те, чому-коли-навіщо-доки
Триватимуть ці віщі кроки – ти не питайся. Проросте
Із дна, з намулу, із біди – білява квітка, і сяйливо
Підніметься з води – як диво. І по воді – сліди…сліди…
А там слідком – латаття ліс зросте із мороку – пречистий…
І горобинове намисто…
І паморозь між чорних кіс –
Як павутинка…


3
налиймо в чари трунку... пригуби
нечутно – не збудивши, погуби –
спочатку тіло, слідом – душу-сливу…
бо гріш ціна прогрішенням сумним,
бо сумніви і спогади – то дим,
бо десь, колись, з невінчаним, з одним
прокинусь – світлом повна і щаслива…
така ще безборонна – як жита –
ламай-цілуй-коси! – коса густа
моя. Твоя – прегостра біла криця…
Порожні чаші…ще ковточки два…
Які шалені золоті жнива!
І збудиться на ранок ледь жива
Твоя солодка неслухняна киця…

На околицях світу
Розплющує очі зима
Непочаті слова
Із нового рядка починає
Серед натовпу з мавп -
Ні одної людини нема...
На околицях центру
Про нас вже ніхто не згадає

На околицях світу
Міняють любов лихварі;
Через вікна відкриті
Виходять поети і стреси.
На околицях світла
Давно не горять ліхтарі,
А почтові скриньки
Відправляють листи без адреси.

На околицях світу
Лишились з тобою удвох:
В наших душах пропащих
Гуляє обідраний вітер.
Вже не вірим давно,
Що над нами не стеля, а Бог…
На околицях світу
Є тільки околиці світу.

замикаються кола
трамвайного парку
в нічному депресі
засмічених city -
несхрещені вдосталь
зчиняти паніку...

(мені б зараз - лавку.
сісти.)

...а може вони
ще малечею мріяли
стати кільцем
з олімпійської "квітки",
варті того,
аби бути щасливими...

в'язні
трамвайної
сітки...

ДІВА
Де праведність
і вередливість
За шаром шар
будують стиль,
Не диво – діва,
Діві – диво,
Що східці зводить
До мети.

ТЕРЕЗИ
Коли на терези
кладеш вантаж,
ти ближнього
зумисне не обваж.
Себе також,
не обмани ні разу:
є діамант, є й стрази.

СКОРПІОН

Кого б іще вкусити,
Подумав Скорпіон,
Він був не злий і ситий,
Та шанував закон.
Тож «А» уже сказавши,
Казати мусив «Б»,
І навпіл тулуб склавши,
Ужалив сам себе.

СТРІЛЕЦЬ
Націлюйся пильніше,
Будь безжальним,
Не відступайся від мети,
А втім…
Як знати, може,
влучити бажання
Є теж випробуванням
непростим…

Історія хвороби - тремор,
та п`ять хвилин - життя одвіку,
та вада несумісна..., немо -
дитина, навіть не каліка.

І домовина - за колиску,
і не хрестини - хрест. Чорнилом,
рука з халата ставить риску
і пташку поруч - ... наступила.

Не дихаю - та надихаю,
та виплачусь тобою мамо,
я вийшов на хвилинку з раю
і знову рай... в холодній ямі.

Але я був, я жив, я дихав -
хоч п`ять хвилин - життя одвіку,
в мені вмирало світло тихо,
та голосніше янгол кликав.

На рахівниці - скаче смертність,
під скальпом - паросток людини.
І ми - війни живі конверти,
написані вже неживими.

25 Вересня 2008

Борщі варити, прибирати в хаті,
Чесати дітям голови кудлаті...
І бачити один і той же сон:
Я – Галатея, він – Піґмаліон...
А потім – авве! – ніч, і другий сон,
Де я – сумна Медея, він – Ясон.
І третій сон – пахучий, як меліса:
Я - Пенелопа, що чека Улісса,
Четвертий – передвісник Сонця ери:
Північне небо, літачок з фанери,
І він – у літачкові… І літак
Мене бере у хмари – просто так,
Бо так – і п’ятий сон трива довіку,
Бо я кохаю цього чоловіка.
І шостий сон прийде - як влітку зливи,
І в ньому будуть виноград, і сливи,
І гречка, і любов, і пристрасть дика,
І ми удвох – Орфей і Евридика...
Персей і Андромеда – день останній,
Свята неділя і святе кохання!
Але – халепа… є один момент…
Я хочу – хеппі, та не хочу – енд…
І восьмий сон – як хвиля набігає:
Сюжет класичний – він її кохає,
Вона – його...І серій там – без ліку,
Бо пан – Жофрей, а пані – Анжеліка,
Версаль, Стамбул, моря і океани
Лягли до ніг палкої Чоріанни...
І сон дев”ятий...Довгим коридором –
Камінні кроки дона Командора,
А Донна Анна від любові п”яна,
В обіймах полюбовника Жуана...

І дев”ять кіл - не пекла, а любові,
І сни – пахучі, ніжні, полинові.
...Колода карт тасується...Десяте...
О ні, коханий, скільки можна спати?
Прокинулись – і ця блаженна мить –
Вдесяте, водинадцяте скрипить
Диванчик, і сміється у віконце –
До нас – реальних! – нереальне сонце...

Довгих дощів пора,
Реквієм літу хтивий.
Місячна дивна гра,
Фата-Морґана зливи.
Сольвейґ вночі співа
Лярґо - і гасить свічі.
Сіра, як день, сова
Досі кричить – вже тричі.
Речитативом сон
Мітить октави вулиць,
Фабула: ти, Ясон,
Сольним виступом – Улісс.
Ляпасом – листя клена...
Сіль на губах і скронях…
...........................
...Я – то трава зелена...
..Ти – наді мною сонях...


*Лярґо – музичний термін (широко, дуже повільно).

Покличеш тихо: Галатеє-Ганно…
Немов хорал небесний Іоганна
Себастіана Баха проростає
Крізь простір, через горло, там, де та є
Піввигадка-півжінка-півтворіння,
Витке безсоння і міцне коріння,
Холодний мармур і жадане тіло…
Торкнися ніжно, перелийся біло,
Плющем обвийся…Ганно-Галатеє…
Вдихни їй душу, розкажи про те їй,
Що час – мудріший, що життя – сторінка.
…Вона ― не камінь. Та іще ― не жінка.
Вона ― твоя. Навіки. Прісно й досі.
Поправ різцем нечесане волосся,
Прикрий ці зимні, аж грудневі, груди
Руками, і губами, і нікуди
Не відпускай…І шовком, як травою,
Зігрій її, сотворену тобою,
Повір у неї… Оживи! Закутай
В кармінні шати, у солодкі пута…
…А на світанку в ніжності потоне
Надривний стогін: «Мій Пігмаліоне….»

Нема на світі краще благодаті,
Ніж в дощ сидіти при вікні у хаті
І милуватися як через рівчаки
Стрибають, наче птиці пелехаті,
Чи кізки молоденькі волохаті,
Під парасольками дівчатка і жінки.
Як їх стрункі, точені довгі ніжки
Ледь-ледь торкаються до мокрої доріжки,
І в серці пророста солодкий щем.
І я в вікно півдня дивлюся з ліжка –
Не згонить ні нагайка, ні коврижка,
Хіба дружина вгріє товкачем…

... тут був Целян. Та не було весни.
Горіхи лунко тріскали у небо.
Злітала в память пишна і без тебе
Пташина душ незвінчаних. Лиш сни...
І все було отак онде цікаво.
Червоне яблуко на білому снігу.
Тут був Целян. І цілковитий звук
Упав на дно у філіжанку кави.
Тут був... Тепер і риба, і зима.
І Мюнхен знову привітав євреїв.
Святкують Боже протоієреї...
Ми те ж є "прото-". В майбуття - пітьма.

81
Добробут -
він і в Африці добробут.

82
Мовчати не хочеться,
а брехати важко.

83
Та нетакий то вже
світ поганий,
коли його малюють...
Бог знає як.

84
Вічне кохання -
пластикова троянда.

85
Як його не любити...
Кий є і Вій!

86
І ліг їй на серце камінь...
в чотири карати.

87
На діжку втіхи -
ні краплі совісті.

88
Крапля - не дощ,
але й дощ без краплі -
не дощ.

89
Скільки би не повертався -
а тобі бракує ще когось вдома.

90
Набирав мудрість роками -
так роки протікали.

91
Боляче -
коли струна вириває з тебе душу.

92
Замінив годинник термометром -
скоро час гострити лижі.

93
Замінив термометр годинником -
температура пробила позначку замерзання.

94
Будь мудрим -
дури себе так,
щоби інші не зауважили.

95
Від ям -
дороги довші,
від кількості випитого алкоголю -
ямкіші.

96
Дифлофос -
засіб проти малярії.

97
І тут -
тебе нема,
і там -
краще би не було.

98
Коли би рак свиснув,
качка би не копнула.

99
Народжений літати
на комусь.

100
Мат на маті з матом -
кінець гри в шахи після випивки у спортзалі.

Стрімка лотреківська пастель,
панчіх легка і тепла сітка,
рука холодна, погляд зрідка
і за шинквасом - Рафаель,
тонке і видовжене скло,
чад кави, звуків перламутри,
уста вечірні "Кама Сутри" -
це драма в дусі Буало.

Панчохи. Погляд. Усміх. Сміх.
Знайомство. Кава. Мед гречаний.
Таксі. Водій. Слуга печальний.
Цілунок довгий. Перший сніг.
І прірва ліжка. І сніги -
розгорнуті, ламкі, колючі,
повітря струмені палючі
...і ваші речі навкруги.


* Із циклу “Напої бога Бахуса”

Іржавий простір в комаринім тілі
сопрано стер на порох. У трубі
крихкого носа помпи вже слабі.
А кров тече крізь русла скам'янілі.

Ні палива, ні співу, ні в тобі
краплини співчуття... Як на вугіллі,
несуть його мотори зіржавілі
з останніх сил свердлити слух юрбі.

Він - камікадзе, що небесні тонни
на неї б кинув, як на ешалони,
і вже по смерті став би кавалер

найвищих орденів! почесні списки!
знамена! сурми! залпи! обеліски!
...якби його мій ляпас не розтер.

Опісля віршів, теплих і тривких, -
зі столу Божого нікчемних крихт, -
гряде моя остання алія
і я - історія,

Під мужнім сонцем, сонцем самоти,
кому ще знас судилося пройти
поміж світів незнаних крізь усі
спокуси єресі,

щоби не бидлом темним від хліва,
але постати маком у хлібах
перед лицем єдиного свого
сумління голого?!

І ти тепер, мій Боже, забирай
Рахель свою у наш єврейський рай,
бо хто я тут, на цій терпкій землі?
Я - кров у попелі,

я - вже пейзаж, мазок осінніх бід,
де сторожами будуть сотні літ,
туману пасма в сутінках лиця
та смерть-спокусниця.

2003
_____
1.Йдеться про поетесу Рахель Блувштейн (1890-1931)
2.АліЯ - ("сходження") - репатріація євреїв до Ізраїлю

Ось чайка падає в Дунай -
зринає сербом...
Чия війна, того й війна,
і це нестерпно.

І я тому й кажу йому,
кажу: Василю,
Василю, - я кажу, - чому,
як вітер хвилю,

ми не вигойдуємо мсту,
а пестим кралю -
оту любов, ту німоту,
оту останню?

Чому нам досить жмені слів,
війна ж війною?
Мовчиш, Василю з Василів?!
І Бог з тобою!

2003

***

Три персні для ельфів – для їх королів,
Сім – гордим гномам з камінних палат,
Ще Дев’ять – людям смертних родів,
Один – Повелителю тьми, де імла
В Мордорі та морок і тінь на землі.
Один з них керує, Один – всіх знайде,
Один їх збере й у пітьмі всіх зведе
В Мордорі, де морок і тінь на землі.

***

Не золото – все, що сяє,
Не всі, хто блукає, – блуднí;
Старе та тривке – не зникає,
Глибокі коріння – міцні.
Із жарин вогонь розгориться,
І світло із тіні сяйне;
Відновиться тріснута криця,
Ізгой знов корону вдягне.


***

Книга 1. Розділ 9. Під вивіскою «Брикливий поні»

Весела і стара корчма
під пагорбом стоїть,
Там темні варяться пива,
І навіть Місяць раз – дива! –
забрів там посидіть.

У конюха є п’яний кіт,
на скрипці грає він;
Угору-вниз смичок пливе,
То запищить, то зареве,
то задзвенить, як дзвін.

Господар має цуценя,
що ловить кожен жарт;
Як тільки зажартує гість,
Не п’є той песик і не їсть –
регоче так, що ґвалт.

Корова ще рогата є,
велична, мов княжна;
Та тільки музику і спів
Зачує десь – трясецься хлів,
вигоцкує вона.

А ось тарелів срібних ряд
і срібних ложок стрій!
Окрема ж пара – для неділь,
Її шкребе ціла артіль
в суботу так, як стій.

І Місяць пиво пив до дна,
і кіт нявчав-нявчав;
Тарілка з ложкою – в танок,
Корова скоком у садок,
а пес свій хвіст впіймав.

Замовив Місяць гальбу ще
і покотивсь під стіл;
І там дрімав, і пиво снив,
Аж поки день не наступив
із сонцем на хвості.

Конюх тоді сказав коту:
«Там Місяця скакун
Гризе вудила та ірже,
Але гоподар спить – і вже,
а сонце – як кавун!»

Тоді хапає скрипку кіт,
і шкварить джиґу він;
Смичок реве, пищить, кричить,
Господар Місяць термосить:
«Вже ранок біля стін!»

І покотили пиячка
горою до небес,
Позаду кінь його чвалав,
Корова гордо-пишно йшла,
тарілка, ложка й пес.

Все швидше, швидше скрипа гра,
і песик скавулить,
Корова й кінь – на головах,
Гасають гості по ліжках,
танцюють, аж курить.

Аж раптом тріснула струна!
корова – стриб і скік,
Зареготало цуценя,
Тарілка вибігла, й півдня
Всі чули ложки крик.

Нарешті Місяць в небесах,
але і сонце там.
Під звуки танцю й скрипки гри
На всіх них дивиться згори,
не вірячи очам.

Книга 1. Розділ 11. Меч у пітьмі

Ґіл-ґалад ельфів був король.
Сумний у нього ореол:
останній він, чия земля
від Моря аж до Гір цвіла.

Мав довгий меч, мав гострий спис,
його шолом крізь ніч світивсь;
всі зорі в небі, золоті,
відбились у його щиті.

Та він відплив кудись давно
і де тепер – кому дано
те знать? Зайшла його зоря,
де над Мордором тінь ширя.

Книга 2. Розділ 4. Подорож у пітьмі

Був юний світ і зелень гір,
І Місяць чистий, як папір,
Струмок без назви біг між скал –
Тоді лиш Дарін тут блукав,
Прокинувшись; він називав
Долини й гори; куштував
Незайманих джерел кришталь,
Над Озером Дзеркальним став
І бачив в ньому, як зірки
Сплелись в корону навіки.
Високі гори, дивний світ
Перед падінням Давніх Літ –
Час незабутніх королів.
О Нарґотронд і Гондолін!
Що відпливли вже за Моря –
Чудова Даріна Пора.

Він посідав різьблений трон
У залі з безліччю колон:
Зі срібла – діл, зі злота – дах,
І руни влади на дверях.
Як сонце, місяць і зірки,
Світили ясно в ті віки –
В той час без горя і жалю –
Сяйливі лампи з кришталю.

Там молот по залізу бив,
Тесак тесав, різець різьбив,
кували лезо й рукоять,
Копали шахти, клали гать.
І на кольчуги йшли метал,
Берил, і перли, і опал;
Щити і лати, меч і спис
Горою там росли увись.

Народ невтомний Дарін мав,
Він під горою грав, співав,
Під арфу менестрель тужив,
А з-за воріт сурмач сурмив.

Миршаві гори, сірий світ,
Ковальський горн – як зимний лід.
Не чути арфи, молот стих:
Загинув, Даріне, і ти...
Його могила – тінь і сум
У Морії, де Казад-дум.
Та світить зірка не одна
В Дзеркальнім Озері із дна:
Його корона там лежить,
Допоки Дарін все ще спить.

Книга 2. Розділ 6. Лотлорієн

Жила давним-давно колись,
Як зірка серед дня,
Ельфійська діва. Сонця блиск
Було її вбрання.

Зоря цвіла на голові,
Й волосся те було,
Мов сонце поміж верховіть,
Що в Лорієн прийшло.

Тих довгих кіс і білих рук
Була краса ясна;
Не йшла – пливла – як вітру звук,
Як липи лист вона.

На водоспаді Німродель,
Де чистих вод свіжінь,
Чий голосок дзюрчав щодень,
Як срібла передзвін?

І де ж тепер вона? Хто зна:
Під сонцем чи в тіні,
В минуле канула весна
Й осінні її дні.

Чекав ельфійский корабель
Під прихистком гори
На юну діву Німродель,
Та звіялись вітри.

В Північних землях уночі,
І море заревло,
І судно узяли смерчі
На навісне крило...

Коли світанок засірів,
То не було землі
Посеред хвиль і між вітрів, --
Лиш сум на кораблі.

Даремно в даль вдивлявсь Амрот –
Прокляв він корабель,
Що був його й відносив от
Його від Німродель.

Він ельфів був король тоді –
Дерев, ущель здавен, --
Коли ще цвів і молодів
Прекрасний Лорієн.

У море раптом він стрибнув,
Рішуче, мов стріла,
І в сірі води він пірнув
І хвиля розійшлась

Волосся вітер розвівав,
Пінився водний шлях;
Прекрасний лебідь відпливав –
Так бачилось здаля.

Та вісті з Заходу не йдуть
На смутний Берег Цей:
Ніде про Амрота не чуть
Між ельфів і людей.

Книга 3. Розділ 6. Король Золотого Палацу

Де зараз кінь, і де вершник? Де зараз ріг, що сурмив тут?
Де зараз шолом, кольчуга, волос, вітром умитий?
Руки на арфових струнах, і багаття червоні?
Де та весна, урожаї, де пшеничні гони?
Проминуло все, наче злива, ніби вітер у лузі;
На Захід за пагорби дні, мов тіні, відчалили в тузі.
Хто затримає дим цих лісів згорідих
Чи поверне ті роик, що за Море сплили?


***

У Двіморден, у Лорієн
Не запливав людський човен,
Не для людських очей горить
Тамтешнє світло кожну мить.
Ґаладріель! Ґаладріель!
П’янка вода твоїх джерел;
Зоря в руці твоїй ясна;
О найчистіша сторона,
Прекрасна дотепер здавен!

Книга 4. Розділ 3. Чорну браму зачинено

Сірий, як миша,
Велій, як хижа,
Ніс, як змія,
Трясу землю я;
Коли йду по траві,
Усі ледь живі.
Мій рот – як сурма,
Жах Південь пройма.
Літа, весни й зими
Фаю ушима,
Все лажу та лажу,
На землю не ляжу,
Хай навіть вмирать.
Бо я оліфант –
Більший за всіх,
Старший за сміх.
Як хто мя спіткає –
То запамятає,
Кому ж не судьба,
Тим я – ворожба;
А все ж оліфантом я є,
Брехать – не моє.

2006

Переклад віршів Назара Федорака

Подано за виданням Дж. Р. Руел Толкін Володар Перстенів. - Львів Астролябія, 2006.

Конверти зі снігом приходять, конверти зі снігом.
Розкриєш - і слова не втямиш: розлита вода.
Лиш часом зірки, ніби крапки і коми ясніють,
адреси ж не видно, і дата занадто бліда...
Стоять, мов дерева, суворі січневі дерева,
години і дні мої в озері талих снігів.

"Чого тобі треба, юначе, чого тобі треба?
Пиши, якщо вмієш, бо втямити вже не зумів!
Пиши за порядком, згинаючи кригу, мов зошит,
пиши, щоб гірський адресат здивувався: "Невже?"
Води вже задосить, невидимих літер - задосить!
Хай руки твої хоч крихке янголя береже..."

2008

Більше думаєш - менше пишеш,
пори вражень забиті буднями,
вже поезія - наче тиша,
що торкнеш її - і не збудеться.

Очі світу - паперу очі,
незаповнені, недописані,
а берешся - пісок пісочить, -
і пиши собі чи терпи собі...

Задрімали в душі вулкани,
лиш безсило димлять Карпатами.
Час настане!.. Коли настане?
У могилі хіба писатимеш?

Темновіччя... І зорі темні.
В окулярах не скельця - камені.
І перо лежить, затяжке мені,
і рука тремтить, затонка мені...

2008

Химери осені. Мотузка і вузли.
Мов інка стародавній на осонні,
Рахую, в'яжу , лік веду. І лик
Нового Бога. І віки бездонні
Над Андами, над антами, над світом.
У хмарах - птаство. У дощах - краса.
Солодка кава, крем зі свіжим мітом.
З вершками (хто як любить). І згаса.
Є в Морі-Окіяні днів Світило.
На лови вийшов, позіхнув хижак.
І загнаний олень упав безсило,
І Зодіак над требищем закляк.

Люблю тебе. Зорею впала в серце
Мені твоя чарівна і проста,
Мов квіт ромену, посмішка. Тепер це
Найперша ніч із вимріяних ста

Молитв за тебе Богові. І днина
Не зникне вже, як інші, в безвість снів.
Рука вінчань святого Валентина
Торкнеться наших схилених голів !

Життя. Поезія. Язичник. Холоднеча.
Гріховна сила розуму. Музей
Фігур самотніх і скляних дверей
Із фотоелементами. І глечик.
Старий, з Мезоамерики. Його
Ще Одіссей привіз у дар циклопу,
Де навіть в снах не бачили Європу
Верхи на Бико-Зевсі, а “Арго”
У протилежний бік помандрувало…
Ловися, рибко, у танета світу.
Тут на арені маршами капітул
На Картагену клятви Ганнібала
Рушають дні провінції. А Місто ?
В пожежі віртуальній. І Нерон
Узяв собі ім”я “ілюзіон”
І молоде вино запік у тісто.

... усе святе,усе неовториме…
Ліна Костенко

Відродження до слова - таїна.
“Я вас кохаю”, - сокровенний Логос.
Свята Софія, Хрест Андрія - знак
Русі, де перекинуте все. В когось
“зломили меч”, “розтрощена волторна”…
Лиш дядько Лев - мудрець поганський - спить.
І Лукаш з Мавкою, як завше, неповторні.
І неповторна та ж сама блакить.

Що світ? - Журба. Лиш посвист злого вітру.
Долає всіх - траву, дуби, моря…
І тільки в Книзі - поміж плетив літер
Ще Дух Святий володар… Я - не я,
Або - або, піти чи відіспатись ?
Старезна світом шкандиба проблема…
Але щоранку в танці тіл мулаток
Встає для щастя сонце в діадемах.

Гадаємо ми всі: що буде з нами…
Яка там доля (як це там) «гряде»?
І між двома безмежними світами,
За кроком – крок, до вічності бредем.

І живемо, як до початку світу…
Наївні діти щастя і тривог…
І мріємо, що вічним буде літо…
І в мріях тих живе наш вічний Бог.

Мабуть по – іншому не буде… Та й не треба,
Бо сенс не характерний взагалі
Безмежно – нереальним дітям неба,
Які лишають серце на Землі.

Робиш послугу –
Не без спротиву.
Ніби спробу
Мого осягнення.
Небезпечно-свавільне
Прагнення –
Зупинити
Циклічність змін.

В рафіновану тишу
Пробую
Недодати
Краплину правила.
Повертаю тебе
Неправильним –
Гіршим чином
Твоїх сторін.
11.09.08

Хто ТИ?
Та, що згубилася у часі...
Блукаєш поміж бути і не бути
Шукаєш чи то віру, чи то щастя...
Навіщо вигнала себе із Раю
Сліди свої присипала печаллю
Як пасербиця неба ти землею клячеш
Вгадати пробуєш, що мантра долі значить

Хто ТИ?
Той, що є завше їй супроти...
Що зрікся розуміння суті болю
Жбурнувши в прірву забуття імення своє...
Втекти бажаєш від своєї тіні
Закривши очі кажеш ти на чорне – біле
І вперто обираєш глухий кут зневіри
З байдужості у собі зводиш стіни

І на краю свідомості стоять чужими
Два наслідка єдиної причини
Вона йому кричить
- Це звична серця чулість...
А він у відповідь
- Є божевільна ця нормальність.

***

А хто є він? -
Десь шепотів пустельний суховій...
А хто вона? -
Вторила джерела вода...

***

Душа тікаючи, блукала в безвісті,
А розум од своїх думок п’янів тверезості

2008

Здесь плохо жить – здесь время не течет,
А дни не числятся календарями,
И в ноябре, на зиму обречен,
Мир плохо различим под фонарями,
Печально выливающими свет
На мусор притаившийся в листве.

Здесь плохо жить – злорадствует вокзал,
Навечно пребывающий в запое,
И шум такой, что летняя гроза
Похожа на пустой товарный поезд,
И не понятно, грохот – это гром
Или состав, летящий под окном?

Здесь плохо жить, здесь тесно, и во сне
Я сам себя здесь многократно видел
Подвешенным за шею на сосне
В ужасно странном непотребном виде,
Но, просыпаясь с утром в унисон,
Я понимал, что это был не сон.

Все тій же Н. Н.


Казиться вечір. Дрімко на серці, дрімко…
Казяться речі – вглиб заповзають жінки, -
Стіни вповзають, стеля вповзає, вікна…
Жінка вмирає, вкотре вмирає… Звикне?

Їй до снаги відлига, чиясь скорбота –
Жінка-відкрита-книга і -дім-робота,
Жінка-розбите-серце, -підбите-око,
Жінка-поклич-озветься, -душа-широка.

Це не для неї вічність – стіна з графіті,
Їй, мов у рукавичці, затісно в світі,
Діри в самотнім ложі латає тиша,
Жінку образить кожен, а сам ще гірший...

Плавиться вечір. Скроню цілує нічка.
Плавляться речі. Жінка-щоденна-звичка
Долу розпустить коси, як день, обріже,
Зійдуть на очі роси достигло-ніжні…

Досить імен собачих, глухих і ницих,
Може, в куточку плаче чиясь цариця?
Люди не люди інколи, просто сходи…
Ми переходимо,
Нас переходять…

Я – випадок. Я із закону випав
І впав у винятковість, як у сон.
Але не любить винятків закон.
Хоча – хіба це вибрик? виклик? випад?

І все ж я, випаденець, під замком
Сиджу собі, некондиційний виплід,
Складаю іспит на циганський випіт
(Колись би вже….. корова язиком).

Бо що як всі захочуть випадати?
Хто зможе випадущім раду дати?
Ніхто. Ніде. Ніколи. Далебі!

Невесело величині зникомій
У світі строгих регул і законів.
І все ж я – випадок. Сам по собі.

Держал пари я с совестью не часто:
Залог душа причиною порок.
Но вместо радости, что выигрыш достался
Всегда подкатывал под горло узелок.

И снова прав и логика над чувством
И справедливость вместо милосердья…
Да только, Господи, зачем мне то искусство –
Обманывать себя с невиданным усердьем?

Доля зав’язує шлях у химерний вузол.
Потяг – намисто з веселих й сумних історій.
Скоро зійду, або з рейок, або вже з глузду.
Світ перетято нитками байдужих колій.

Важкість прощань і плацкартні легкі розмови,
Тамбурна тиша, в тремтячих руках блокнотик,
Списаний віршами, болем. Згадаєш знову:
Як це відчути востаннє тепло на дотик.

Вільно спливають вокзали, міста, години
Десь за вікном і усе це таке мізерне...
Постіль таврована прагне торкнутись спини.
Тільки тобі не заснути тепер напевне.

Море злизало пісок і снодійну втому.
Небо чорніє, ось ось і униз зірветься.
Літо пісне, а от осінь таки із перцем.
Вітер у герці забутих фальшивих терцій...
Радість і сум як туман, або дим – зникомі.

Ми так хотіли іти по воді. Тонули.
Вірили в рай, а у Бога чомусь не сміли.
Так опадали, мов листя пожовкле – крила
Янголів Осені. Стачить твоєї сили,
Щоб відпустити і стерти моє минуле?

Сутінь солона тулилась до рук. Мовчали.
Про неминуче, про вічність до болю знану.
Ніч цю приймали, неначе небесну манну.
Димом просотану й дивом. Німою стану.
Щоб не сказати... Бо слів для любові мало.

На серці не розпогодиться,
Коли у єдину мить
Зі мною усі погодяться.
Це – ілюзорний ритм.

Бо не бере все жниво
Махом одним коса.
Бо не луна миттєво
Грім попід небеса.
І не співає хором
Птаство, не дмуть вітри.
Бо не усі – угору,
Дехто, завваж, - згори.
Не одночасно сходить
Сіяне, хоч-не-хоч,
І не під «раз-два» ходить
По черепиці дощ.

На серці не розпогодиться,
Коли у єдину мить
Зі мною усі погодяться.
Це – підозрілий ритм.

Муссонность снов,
особенность зеркал,
несовпаденье тел
и тени. Бремя
серебряных
ушедших поколений
и гоблинов
торжественный оскал…
...................
У шансонье остался
только шанс.
Осенний лист.
Винил & де-каданс…

I

Невидима хвиля на мене накотить
Як дотик твій..десь із завмерлого часу
Поволі,не зразу..Годинник ..
Колотиться серце,годинами гнане у ніч
Скажи мені,пане мій,
Що то живе поміж нами..?
Що будить вогні у прозорових наших світах?
Чи може в одному – на зернятко схожому світі...

II

Колодяжним умиємось холодим спокоєм
І смутком… наллємося по вінця
Та й до вінця підемо рано вранці:
Коханці сонця, вимиті дощем…

III

Шепіт..
Тільки шепочи мені..бодай щось..
Тану..
В бажання багато обличч..У любові – Твоє...

IV

Поволі торкаю здаля твою душу
Вона вже омита моїми сльозами,
Вона вже щодуху,щосили..

Просила я вітру і виру у гості
До чистої крові,до білої кості,
Взяли вони слід..

Чекання несе у обійми до мене
Твоє щире серце,як злато червлене
До мене…

V

Той,що мені - в обладунках блискучих
Той,що для мене – з чолом твоїм чистим
В мене намисто із сліз і квіток
Крок через мряку зробити сміливий..
Зможеш!

28 червня 2006 р.

Я в порожньому кафе…
У кишені – п*ять «зелених»
І блондинка «під шафе»
Звабно зиркає на мене,

А мені вже все одно:
Сльози, сміх, дешева слава…
Я дивлюсь, дивлюсь на дно,
А на дні лиш чорна кава.

Чорна кава, чорна кава
Ти - моя сумна забава...
Чорна кава, жовті дні...
І моя печаль на дні.

Тут колись сиділи вдвох…
За вікном сміялось літо…
Мабуть, знає тільки Бог,
Де блукаєш ти по світу…

Сірий, мокрий листопад
Там, за вікнами кафе,
Тут – лиш кави аромат…
І блондинка «під шафе»…

Чорна кава, чорна кава
Ти - моя сумна забава...
Чорна кава, жовті дні...
І моя печаль на дні.

Боже! Як я ще не вмер –
Так давно тебе чекаю…
Де блукаєш ти тепер
Мабуть, навіть Бог не знає…

Що ж, я плакати не буду…
Я кохав тебе одну…
Плюну…блін…про все забуду…
І блондинці підморгну.

Чорна кава, чорна кава
Ти - моя сумна забава...
Чорна кава, жовті дні...
І моя печаль на дні.

Насип мені, осене, золота в руки...подай:
копійку, людину, і небо прозоре, і віру,
і парків останню – тому що жовтневу – офіру
(прощали-прощались – аж димом просмалена шкіра) –
і спалене листя. І спомином спалений рай.

А ти ще заграй. На сопілці, на гілці, чи на
гітарі байдужій – то байдуже врешті на чому,
бо літо у комі, та ми ще поставимо кому,
бо втома важка, як наплічник, бо знову не вдома,
і голос твій голий – не голос, а сива луна.

І місяць-господар, і глід що кривавить, і гнів,
і глина господня під мудрими пальцями кличе:
“Зліпи їм подвійно – йому і для неї – обличчя,
Чотири руки (дві жіночих і пару мужичих)
Нехай обнімаються вічно. І душі богів

Вдихни у личини – наповни вином порожнечу...”
І буде що буде. Півтіні та яблунька та.
…І медом солодким напоїть його золота.
…А він золотій запечатає сіллю вуста.
А потім... вигнання із Раю?
Чи все-таки – втеча?

Бо – вибір. Бо воля. Бо попіл. Бо мовчки ідемо.
Бо сто журавлів перекреслили небо – і осінь
Заплутує вітром – чи вірою – сиве волосся.
І досі ворожить: збулося... а це – не збулося.
І досі тривожить – цей спалений запах Едему.

самотня траса швидке авто
водій на душу взяв грам сто
він знає десь його чекає
чи Пенелопо-Навсікая
чи може просто
міс Ніхто

вже зовсім близько горять вогні
і кожне так звучить як ні
опало листя
птах
і тільки
портрет покинутої жінки
десь там
на мокрому вікні

а ніч шмагає авто дощем
йому б двірники
на очі ще
і кілька п’явок на голе тіло
аби відсмоктали все
що боліло
і досі
на душі пече

здається то був таки четвер
в якого б’ють дощі із вен
хоча
яка тепер різниця
як наслідок обом не спиться
на потім сни
CD-RW


якщо не встигне
ну що ж
нехай
тих Пенелоп тих Навсікай
багато буде й буде доки
коти волають в караоке
про ономастику гріха

жонглює очками світлофор
водій рукою гонить мойр
а під колесами збита осінь
калюжі крові
ніч голосить
немов вдова
ой-йо-йо-йой

сміється в небі чеширський кіт
вона чекає сотні літ
мов бранка власної кімнати
одна в Бермудському квадраті
а замість стелі
битий лід

Навіщо пісню тіл
ховати в рунах?
облиш даремний
сльозогінний щем,
скуштуй з мого мізинця
цей отруйний
цей первісний
цей яблуневий
джем-
мммммм

У мене, братці, черговий прокол:
Зайшов на сайт Майстерень поетичних,
Пристойний нік узяв собі : «ПаркО»
Щоб сіяти розумне, добре, вічне!
У віршуванні я не новачок,
Мене в житті не обминає Муза,
На авторську узяв не казна що…
Пристойні речі із часів Союзу.
Ну, там… про Цвіркуна один шансон,
Іще прикольну річ про Бульку й Гульку,
Щось про овечку, Знайка і вазон,
Свою поему про Летючу Кульку…
А в результаті – результатів нуль.
Ані коментарів, ані оцінок!
і мовчки я оголосив війну
проти рудих, чорнявих та блондинок.
Змінив свій благородний світлий нік
На ЩЕлепу,( ім’я доволі грізне!)
Мій синій капелюх із фотки зник,
Натомість вишкір маєте залізний!
Тож начувайся, ПеМівська , братва!
Чекати довго я вас не примушу,
Рука на миші, на рахунок «два»
Атаку розпочну на кожну душу…
Ну що? Висоцькі, Бернси, Глазові!
Я прикручу вам рейтинги та гайки,
Ми ж на сторінці з вами візаві…
Я ЩЕЛЕПА!!! ( а в дійсності - Незнайко)