Ти таємниця серця мого. Ти –
дарунок щедрий. Весняна офіра
цвітіння – плодові.
Не вір. Сама не вірю.
Так не буває. Золотом руна
впади мені у жадібні долоні.
Безсонність сну.
Невичерпність безсоння.
І дно так близько.
Дно. На дні... Одна.
Шовковий смак плеча.
Ранковий спогад.
Гори мені печаттю на вустах!
Гори печаллю, серця таємнице!
Лютнева ніч,
боли мені так ніжно,
так лагідно і тонко! Постелю
тобі сніги і трави...
Солодко… Молю,
Молю, люби… Медово,
літньо, сонячно, а мед…
Медові соти висотає сон.
Ой люлі-лю… А мед – хіба мені?
Меди – мадоннам, нам –
солодкі сни
і серця потаємні таємниці.

Надихатись. Вдихнути наостанок.
Позаду Орлеан, Турель, Боревуар,
Комп’єн, Руан. Руан… Травневий ранок…
Надихатись… О, зараз буде жар…
Ко… Королю Карле… Лю… Людовіку, дофіне…
Не… покидайте, ні… Ні. Німо… Ні, гуде…
Це хмиз. Надихатись… Хвилину… Стіни, стіни…
Стіна вогню! Королю, де ти, де?
Реве юрба. Чи то давно ревіла
Ти стоголосим «Слава!»? І злизав
Вогонь ганебну сукню… Тіло… Тіло,
Дівоче, юне, непорочне тіло
На глум, на посміх натовпу біліло
Так довго… Та ж гори!
Усе…

Конклав
Не врятував…
Король
Не врятував…
І ти
Не врятував,
Мій лицарю…

Летить душа у простір…
Чекає небо.
Діва вознеслась.
Я так любила вас!
Наосліп і нарозтвір,
На розпач, люди,
Я любила вас!
Реве юрба. Гарячий попіл, значить –
Не діва, не свята, не взначена перстом!
Руан їм не простив. Руан ганьбу позначив
На плитах площі пам’яті хрестом.

Я- Діва. Я – любов. Я – Франція. Я – Жанна.
Легенда, символ, пам’ятник, свята…
Горить вогонь. Надихатись востаннє.
Руан. І дим у ранок відліта.

Я – поле битвы чувства и рассудка,
Здесь пленных не берут – не тот расклад,
В раскаты боя вслушиваюсь чутко,
Читаю партитуры канонад.

Распятая на квадратуре круга,
Не в силах различить, где друг, где враг,
И разум дразнится: «Что нам Гекуба?»,
А эхом слышится: «За что Гекубу так?»

И между мной и мной – огонь с водою,
То сердца, то ума победный клич,
И деться некуда, и горизонт – чертою...
.......................................
Так тонко-тонко
плачет
колокольчик...

Ступила до моря вашої поезії
боязко, —
чого ж бо варте ім'я! —
аби ж не втопитися, пливучи.
Молитовно, обережно —
перший крок, другий,
а далі — чалап, чалап, по морю,
аки по суху,
десь сягнуло по кісточки,
десь було й глибше,
проте вище колін підіймати спідницю
не довелося.
О, страже цноти!
Ані утопилася, ані похлинулася.
Де ж ота обіцяна глибінь слова?
Чи то такий нетямущий з мене читач?

Ти десь там… Де ти, де?
Де твій погляд, твій подих?
Небо висвятить день,
Невагомий на дотик.

Небо – німб, небо – гніт,
Кілометри повітря.
Ми тримаємо світ.
Коли світ – проти вітру.

Де ти? Де я? Руці
Надзусиллям тремтіти.
За обидва кінці
Ми тримаємо вітер.

Люди скажуть – талант,
Людям не зрозуміти…
Та хіба ж ти – атлант?
Чи я – каріатида?

Де я? Де ти? Оці
Кілометри угору…
Люди наприкінці
Скажуть – браво, актори!

Неба німб, неба гніт
На чолі твоїм сяє.
Ми тримаємо світ.
А нас – слово тримає.

Сцена 1.

А як, буває, дихається важко…
Не солодко, не глибоко,
бо мертво.
Та наче і ім'я моє затерто
у книзі не перевертнів, а Долі.
І ніби так поволі і поволі
Все сходжу до землі,
(або у глину?)

І ось вони - посніжені магнолії,
але чомусь химерно неозорі…
Нещасна, незахищена Марія!
(чи просто стогін
вилився в мінорі?)
А за вину іще шизофренія
буває (але більше нігілістам…).
А я вкриваюсь соромом, як листям.
Таким пожовклим, наче променистим…
На горе.

Поглянь - уже і руки посірілі,
Поглянь - уже і роки посивілі,
А скільки їх?
У жмені два по десять…
Та все!
Нехай рятують, перехрестять!
І знову, як маленьку,
чисто пестять…
…але прозоре також знає тіні.
(не я старію, то думки злочинні –
за день по сивій-сивій волосині…)

Такі спокійно-ніжні, бо настінні,
години тихо моляться провині.
А я усе дивлюсь свої новини,
і проклинаю ці такі осінні,
холодні зливи,
що розводять вина
моєї крові…

і течуть картини
(і чорно-білі,
біло-кольорові)
солодкими струмками акварелі…
А може і вони в таємній змові
із подихом?
(іде моє говіння.
лишилося засіяти насіння…)

Я винна, винна, я безмежно винна.

…а пам'ятаєш виблиски форелі,
коли на неї падало проміння,
і розтікалось маслом до тремтіння
(і розливалось сонцем повесні);
і заливало райдуги любові
крізь води в лоно
маренням творіння?
Я – ні.

Сцена 2.

Невинна-винно-мертва і нетлінна,
Та винно-винна рутою і тмином.
Я на колінах?
На твоїх колінах
Осанна-змінна-танна і степенна.
Мабуть, іще невпинна,
Бо аренна я наречена,
Матір і дружина…

Я винна, винна, я безмежно винна…

Нерушена-порушена константа,
Щаслива…
Бо атланта, я атланта
Голубила, любила,
відпустила…
Він був прекрасним, наче звуки альта,
І був цілющим, як гаряча мантра.
…бувало, одягала я пуанти,
І говорила, довго говорила,
бо танцювати не ставало сили
і подиху,
і поруху...

А завтра:
я знову винна, нескінченно винна.
(але кому і що -
розсудить глина.)

А як, буває, дихається важко…
(бо завинила; чи іще повинна?)
Так важко, ніби цілий рід на груди
набрав мені гріхів, чуми-полуди...
А згодом каяттям, списом Лонгіна,
набрав життям.

Бо винна, дуже винна.

А як буває дихається, знаєш?
Що зовсім не живеться в ті хвилини:
На вдих – лиш біль, що груди розриває;
На видих – морок тужий і суцільний…
І мимовільні сльози сині-сині
(так-так, я плачу гірко і невпинно)
щоками…
Ну не вічно ж бути сильною?!
…і коли гірко, я буваю дивною,
І б'ю ногами землю, мов дитина.
Бо вільна (ну а може - божевільна).
Провина - на прокльони.
Просто винна.

Я винна, винна, я безмежно винна…

Не відаю причини і не знаю,
Та уві сні я більше не літаю,
Не бачу кольорових снів
У чергуванні чорно-білих днів…
Ці дні без тебе справді чорно-білі,
Немов птахи - безмовні і безкрилі,
Немов сади - без цвіту навесні!
Всі дні без тебе - чорно-білі дні!

Я кольорів життя не забуваю:
Рожевим ранок звично називаю,
І білим називаю світлий день,
Хоча без тебе сірий він лишень!
А при тобі яскравий був, іскристий,
Немов бусинки на твоїм намисті,
Бузковий цвіт вечірньої пори… -
Повір, я не забув ці кольори!

Життя без барв - кохання без любові…
Мене втомили сни некольорові,
І виснажили сірі дні...
Якби достало сил мені
Щоб зняти темні окуляри –
З обох. І сірість втратить чари,
Вернеться кольоровий час!
Але... Напевно не до нас.

А в Тернополі - дощ. Ані променя. Темно й туманно.
І лиш Всесвіту крапля між краплями буднів стіка.
У Тернополі дощ. Транскордонно і трансокеанно
Простяга дощовик чиясь добра і мужня рука.

Біль не чорний уже. Він сухий і солодкий, як море.
І ростуть мої крила, і заповідається день.
І цілує краплина чоло твоє. Небо прозоріє.
У Тернополі дощ. А над світом - веселка пісень!

Ламаються долі, і лід на ріці, і підбори.
Весна, як чума, увірвалася в місто-руїну.
І кров розмиває артерій крихкі коридори.
Сліпа революція мертву народить дитину.

Життя розбавляю вином і солодким дурманом,
І кожного ранку безглузду даю настанову –
Прожити ще день, а увечері в гості до мами -
На каву без цукру, якісь непотрібні розмови...

Мовчіть, підлабузники! Лестощів повні кишені!
Підбори? До біса. І так доберусь до вершини.
По головах? Звісно. Якісь талісмани у жмені.
Сліпа революція. Я її грішна дитина...

І не спати, і ревіти. У душі гуляє вітер.
Лютий – бачиш, знову лютий? – чорно-білий – шах і мат.
Так програти неуміло. І кричить німотно тіло,
Бо зі снів – смертельно-білих – не вернутися назад.

Там засніжено, неблизько... Знову ковзаюся, слизько.
Не упасти-не пропасти... В цьому світі – ні душі!
Там весна і ти - весняний... І чужа – та рідна панна.
І трава, густа, як коси. І туман. І спориші.

І не спати, і ревіти. І летить над світом вітер –
Не від тебе не до мене...На якийсь німий поріг...
Ти вже знаєш – так буває. Знову падаю, втрачаю
Твою руку. І ні звуку. Просто боляче. І сніг.

І гасне ніч. Коли б знаття,
Звідкіль взялось, куди поділось,
Як переходять почуття
Від знаку плюс до знаку мінус.

У інший світ, до інших верст,
Нулем не стримавшись в запалі,
І зяє криком рот отверст
У трагедійному фіналі.

І дотліває смолоскип.
І хижо тішить запах крові.
Ненависті терпкий окріп
П'янить не гірше від любові.

Как хорошо, как будто так и надо,
Скользить по грани яви и зеркал,
Меж дверью рая и порогом ада
Во снах искать магический кристалл,

Как хорошо, приблизясь к изголовью,
В себя вобрав осенних листьев дрожь,
В разрыве между дружбой и любовью
С закрытыми глазами слушать дождь...

Останній спалах понад силу.
Ким стану я для тебе, милий?
Впаду, зігрію, обпечу,
І, не заплакавши, сплачу
Усе, що небо присудило...
Невисповіданим гріхом,
Що, навпіл перетявши долю,
Дасть мірою блаженства болю
Нам, нерозкаяним, обом.

…Забувати поденно – спочатку зникає лице,
Потім дотик, і запах, і безум вокзалів, і тиша,
Що приходить по всьому отому. І поспіхом пишеш
Щось безглузде і щире твердим, наче гріх, олівцем.

На покреслених аркушах знову «Навіщо і як?»
Тільки потяг, і протяг, і шпилька у палець вколола:
Ти вже нахильцем пила це слово гіркаве «Ніколи»,
Як на кухні ранковій початий надвечір коньяк.

Вже мовчалось тобі, і боліло, і біло було,
І мело у душі, і замети вкривали поволі,
І курила у тамбурі білу цигарочку долі,
І текло поза вікна якесь безіменне село…

Мовчи і слухай. Пальцями торкнусь
До губ твоїх. Наказую: ні звуку.
Мені цей шум - така пекельна мука.
І ця юрба сліпа, глуха, сторука -
Неначе страта. Тихо гасне пульс.

Кохання квітне в серці, ніби мак.
Мовчи і слухай – проростає зерня.
Із іскри Божої, в святій майстерні,
Вбирає сили, сльози і натхнення.
Неспиту пристрасть, щастя, а відтак

Стає сильніша. Серце відчиняй,
І з рук моїх прийми цю квітку дивну,
І не на мить зумій, не на годину
У серці прихистити, мов дитину.
Мовчи і слухай. Квітку не зламай.

В любові не буває каяття,
Вона не знає пастки забуття,
Лиш через неї сенсу набуває
Химерна гра під назвою "життя"...

Плетиво долі таки химерне -
Міняться нитка і візерунок.
Сльози комусь, а комусь дарунок
Доля несе. Ворожба непевна.

Як ляже нитка? На жаль, не знати.
Чорне, червоне – любов і туга,
Буде на втіху чи на наругу...
Плетиво долі таке строкате.

Пряжі шорсткої ще повне серце.
Крутиться нитка навколо мене.
Доля всесвітня - лиш веретено.
Ниточка кожна колись порветься.

Я тужу – баную за словами... Іван Петровцій
Так мені за верховинов банно,
що не годна'м навіть розказати.
Я, людкове, стала забувати
ті слова, душа яких – Карпати,
і якими говорила мама.
Так мені за тим плаєчком банно,
мов косиці файні назбирати,
як пацьорки, красно нанизати
ті слова, душа яких – Карпати,
і якими говорила мама.
Забуваю верховинську мову,
не умію словом чаловати.
Верховинка у модернім шатю –
ну, кого це може потішати,
ви мене зазвідайте, людкове.
Читаво баную за горами,
за словами, що казала мама.
Та ні слів, ні мами вже немає...

...і довго-довго пальці цілувати...
(ніч - безконечна. пальці - два по п"ять)
снігів солодких несолодка вата
вгорнула Місто, де вони не сплять,

а дихають у темряві, і дивом
здається цим сновидам світ без меж,
в якому королю смаглява діва
постала - як Даная - без одеж,

без слів і суму. Лютий, січень, грудень -
і час навшпиньках відійшов назад,
бо золотом дощів упав на груди
твоїх цілунків ніжний листопад...

Симфонія погожих теплих днів
Змінилась блюзом сплаканого вітру,
Який урвав фінальні літа титри,
Покинувши полон безжурних снів.

Прислухайтесь: який тривожний спів
Збентежив вмить лісів мінку палітру!
Й ураз, вдягши свою злочену митру,
Осінню месу лист зашелестів.

Напнулись стебла, мовби арфи струни.
Й дві блискавки – дві донечки Перуна
Змигнули й сплакались дощем дрібним.

Безмовний сум здійнявся понад хмари,
Що збилися в стурбовані отари,
Багрянець вкривши пледом повстяним.

- Любий, світає... До ранку, як пташці до Бога, -
Мить у кохання в запасі до зміни вітрів...
Зміни небес, берегів... Словом, зміни до всього.
Не обіцяй, не чекай і повіки не три.

- Люба, світає... То щастя лишає кордони
Днів, де гуляли під зорями зоряні ми,
Днів, де лиш нам усміхалась медуза Горгона,
Де тільки ми не боялись дощів і зими.

Губи – безгубі і руки – безрукі... Зупинка
Серця без серця. Ці двоє прощались навік:
Хвиля, що так була схожа собою на жінку,
Скеля, якою у море вростав чоловік.

Залиште коньяк недопитим. Сідайте. Вже вечір.
Трамвайний вагон із депо повертає в мій сон.
Я, знову слабкий від неврозів, потворний, мов глетчер,
ніяк не вкручу в чорну тишу сльозливий плафон.

Не треба просити мене про звичайні трюкацтва.
Давно б зачинився від вас в кабінеті без стін,
без вікон, дверей; кабінет мій масонський — це братство
утіхи нічної й жалю на полотнах картин.

Димить сигарета нічна. Її полум'я — крига.
Не бачу себе у люстерку німого жалю.
Моя голова — це Бродвей, це нефритова дзиґа,
а я у малиновім мареві з вирію сплю.

Шпалери. На мене вони простягають очиська.
Потворні потвори химерних химерій пісків.
Я просто сиджу у фотелі і бавлю вітриська
новелами давніх пригод і невкурених днів.

Трюмо, наче сивий атлант, не витримує тяги
від неба мого кабінету і звуків вікна.
Так хочеться кинути чимось — немає шеляга,
щоб вибити світові око, пробити до дна.

Допийте вино в самоті. Я скурю сигарету.
Чи, може, все буде ізнову навспак догори.
На тлі театральних овацій приїде карета
швидкого спасіння. І вічні замовкнуть вітри.

Вечірній вітер жбурляє в вічі опалі зорі.
Вечірній вітер, вечірня осінь, осінній вечір,
ще теплий-теплий, ще синій-синій, як тихе море.
Ще так далеко сніги на скронях, думки старечі.

Ще власна доля на гострім лезі своєї зброї.
Ще сильні руки, і розпач очі звести не сміє.
Ще не почато душі простої, душі святої.
Ще ясний місяць. Ще свіжий вітер. Ще є надія.

Все буде лише так, як має статись.
Не осягнуть Всевишнього путі.
Спаситель знав, що має він сконати
У вікопомних муках на хресті.

Та духом тверд, він тілом був людина
І руки зніс небесному отцю:
«Болять тобі майбутні муки сина.
О, пронеси повз мене чашу цю!»

Шануєм над усе гординю нашу,
А долю обминути — суєта.
Смиренно ж пиймо сю гіркую чашу,
Бо чим ми в Бога ліпші за Христа!

кораблі мене наскрізь проходять – я навіть не гавань.
голосіння війни накриває мене – і не ранить.
ти ідеш, ти живий, ти торкаєшся світу ногами,
і в слідах проростають прозорі свинцеві корали.

скільки крові в тобі… я прийму кораблі, ти не бійся!
всі порожні міста розстелю на шляху твого війська.
є ще бах, але баха залишимо, певно, на після –
разом з теплим пальто, разом з жовтою пляшкою віскі,

разом з мертвими. мертві уміють найліпше чекати.
з моїх башт я вже бачу твій траурний флот – я вже бачу.
я прийму кораблі. ти запишеш мене в свій цитатник.
головне – не спинись, головне – не дошукуйся значень.

нам дощаті підлоги пророчать ще ночі і ночі.
ти стріляй – з твоїх стріл виростають відмінні тирани.
я прийму кораблі. я поставлю їх просто на площі.
є ще бах – але це забагато, це не для поранених.

боже мій, як ти скупо і тонко, і точно все зміряв!
моя гавань прийме всі твої кораблі – і не більше.
боже мій, боже мій, ті, хто знають, у що вони вірять,
взяті в небо живими – й нічого уже не напишуть.

а вже ось він, поріг: ми – профани, ми пахнемо блудом,
ми – залізні дерева, ми – замки і башти із льону.
нам ще буде das seine, та доки чекаємо суду,
розмісти в наших ранах сліпучі свої легіони.

надсилай кораблі. на вітрила не зваживши навіть,
все одно ми посиплем зі скель, ми загатимо море…
боже мій, ті обранці, на котрих спочине твій намір,
вже сказали усе – все сказали, тепер не говорять.

ну а в нас голоси розпанахують діри і діри,
і слова проїдають лакуни німими ротами.
я чекаю від тебе – своєї незламної віри,
якщо ми ще твої – тоді сам повертайся за нами.

я прийму кораблі – я достатньо порожня для цього.
на дощатій підлозі – профани – ми слухаєм баха.
прокажи мені, господи, справжнє ім’я мого бога.
покажи мені, господи, справжнє лице мого страху.

І листя торішнє, і небо горішнє
(Не Сьоме – до сьомого смертникам зась)
Чадіють димами… Намолених віршів
Губами торкається сонний карась.

(Німе до німого – і більше нікого.)
Та гострі гачечки і мокрий горох,
Натягнуті жили на вудочках Бога,
Така риболовля – попарно, по двох.

…І зябра здригаються рвучко, надсадно.
І чорна луска шаленіє: «Води!»
…І ангел Спокути із Першого Саду
Мітлою змітає Останні сліди.

Ти прийшов саме в час, коли визріли зорі і сливи
І печаль світова обійняла руками роки.
Ти був схожим на дощ і минув, як минає злива.
Сива ніч, як черниця, молилась крізь тишу й віки.

Знову золото осінь розмінює на мідяки.
І кульгаві вітри, наче пси, розбрелись по дорогах.
Доторк часу, холодний, як доторк чужої руки -
Неминучості знак, сипле листя пожовкле під ноги.

Весільне плаття - з мильних бульбашок,
Які мене літати вчать!
Мене ніколи не загубиш ти
Серед юрби чужих дівчат.

І хай бурчать, що "опозорена",
Що гола - з ніг до голови, -
Запам"ятай мене - прозорою!
І мильні бульбашки лови!

Якби я кленом народився або дубом,
То мав би безліч різних перспектив:
Парканом стати, або хати зрубом,
Чи скрипкою (люблю її мотив!).
Я міг би стати кріслом Президента,
Або веслом, що хлюпає в воді,
У вузі став би лавою студента,
Чи лавою підсудних у суді…
Можливо, став би рамою картини,
Де в Мони Лізи посмішка сумна,
Підпорою убогої хатини
Чи бочкою для пива і вина,
Або, наприклад, держаком лопати,
Дверима, щоглою чи клубом!…
Та чим завгодно міг я легко стати,
Якби був кленом, а ще краще - дубом!
………………………………………….
На жаль усе не так, бо я - людина,
І тим, що мріялось, не зможу стати!
Тому попереду у мене путь єдина -
Терниста путь в народні депутати…
1998

Гірської річки в серці
не спинити.
Допоки світить сонце
в небесах,
Про тебе
буду мріяти і жити,
І світло
пломенітиме в думках...
Воно тебе
зігріє у дорозі
І в темряві
тобі освітить шлях...
Воно – безпечна гавань
у тривозі,
Молитви мудре слово
на вустах...

За мною в постіль
Лізуть три курви поспіль,
Ковтнув йохімбе -
Аж над чакрами лімби :
Танцюй, поки молодий !

В цім розваленім часі, весною, в приморському місті
(Де ніхто не вважа на часи, а лише — на сезони),
Що за щемна розрада — ефіристий дух гостролисту,
Й під сирітськими пальмами в віялах мокрого блиску —
Бабця в шапочці й чунях, в цурпалках обтятого хисту,
Що виводить на скрипці пісні некурортної зони!..

Я годую чайок, їхні крики застуджено-строгі.
Млява мінька долярів триває у шопці за рогом.
Пес вганяється в хвилю — й вискакує. Мов виноград
Темно-синій, імлавиться море — і дивно невлад,
Захлинаючись, скрипка біжить “па желєзнай дароґє”,
Де донині проноситься смерч “Варкута —Лєнінґрад”.

Ех, па тундрє, па тундрє!.. Прощайте — совєцьке дитинство,
Поворот з таборів, шістдесятницькі вірші (зразки
Первозвуків німого!), “хрущовка”, що в голову тисне…
Щось ніщо не спеклося із цього снітявого тіста,
Крім жаркої, як пульс маяка: загориться і згасне, — тоски.

Кожен досвід чогось та вартує, принижено твердять
Всі, обрубані досвідом. Кожен — крім досвіду смерті,
Докидаю в рядок і витрушую крихти: познач
Скрайню точку на мапі, приїдь, зупинись на окравчику тверді —
І тебе здожене, наче поїзд по колії, плач.

І, крізь наглий наплив голубого зубовного дзвону,
Розумієш просте і гірке, як вино на розлив:
Можна жити і так — все життя утікаючи з зони,
Можна навіть писати — на вітер, обривками слів…
Тільки множаться сполохи в скронях і небі блідому,
Та срамотна вітчизна, як щоки од згадки, горить:
Півжиття — за плечима. На плечах — ні слави, ні дому.
А попереду — море, яке не здолаєш убрід.

Пропливу! Проживу! Скрізь де хоч’ — в сірниковій коробці
(У лушпайці горіха, як Гамлет!) — аби був добрячий замок!
Лине “плач по империи”, як написав би був Бродський,
Та схолов од плачу і, від’їхавши в Амхерст, — замовк.

Хай хто хоче, той плаче. Я — весело зціплюю зуби:
Надто довго вертіло мене коліщатком і шрубом
По таких жолобах! — що тепер тільки й маю за честь
Пригадать, як щоразу, на доторк кліщів пласкогубих,
Я спорскала, зірвавши різьбу, некрасиво і грубо, —
І котилася в бік опівнічних своїх перехресть!

Недовіра до місця — ось те, чого справді учила
Нас імперія: тим я з дитинства й боялася щілин.
Страх, як бліки крізь листя, торкає юрбу ворушку,
Що тече по бульвару, — сюд-туд в ній мигне ветеранське карчило,
Та з повітря московський акцент обпікає, мов “чілі”, *
Піднебіння — гортань — стравохід — і гузничну кишку…

Це бездомна земля — хто тут жив, той не втік, і запізно
Говорити про це: всяке місце по людях зализне
(З білосніжним оскалом прибій камінцями шкребе).
Час рушати, смеркає. Де я, там і буде вітчизна —
І вітчизна в мені ще колись упізнає себе.

“Ат праклятай паґоні”, в тропу мандрівного зарібку —
І мені навздогін (кожен має, за що заплатив!)
Бабця в чунях, щокою, як кицьку, придержавши скрипку,
Заянчить хроматизмом, мов духу пускаючись, хрипко, —
Й без усмішки зійде на стрибучий танґóвий мотив…

1994

* - Гатунок перцю

Такий сезон…
втомилася душа
слова тлумачити
розпізнавати звуки
реагувати адекватно на
вповільнене очікування страти
щодня
щовечора
щоночі
вже не хоче
ліпити ціле із шматків
складати паззли тьмяні
буття і небуття
і аромат меліси
вже не врятує
сум солодкуватий…

спасіння поруч…
слухати самотньо
як гори виростають
між світів,
тремтить повітря
під крилом у чайки,
як сонно і спокійно
вдихає насолоду
вічне море…

Злизувати сіль твоєї шкіри гіркоту
Твоєї присутності
Тимчасово (ніколи?) не бути
І не забутися
Alea jacta est!*

Завтрашнім днем зарубцюватися поспіхом
Нібито усміхатися
Але те, що всередині пустка іще
Розростатиметься
Is fecit, qui prodest**

Маючи на двох ділити на дві половини
(Себе?) простір
Це більше, аніж потрібно тобі для провини
Я просто
Do ut des***




* - Жереб кинуто!
** - Вчинив той, кому це на руку
*** - Даю, щоб отримувати від тебе

Над тендітною квіткою
налягали сніги,
був підсніжник розвідником, –
а навкруг вороги.
Сам собі він і армія,
сам собі командарм.
У зими відвойовував (?)
свій весняний плацдарм.

Волошкова зима. Ну а скільки її в нас було?
Місяць… тиждень… чи день, а можливо, всього лиш година.
Ти навиліт пройшов, і опісля - усе замело,
Й обірвалося щось… лиш в зіницях німе: в чому винна?!

«Буде жити, – сказали - та рана не дуже страшна».
«Буду жити…» - подумала і посміхнулася косо.
І здається, живу, та чомусь уже котра весна
Не приходить і спокій мені не приносить.

Все сніжить і сніжить... Люди, людоньки, як зимно тут!
Моє серце німе, очі згаслі, а руки холодні...
Він навиліт пройшов – після цього уже не живуть…
-------------------------------------------------
З неба сиплеться час білим інеєм на сиві скроні.

18.02.08

Ідалія Полетика,
прославилася бабонька,
цькувала собі генія, знічев'я, просто так.
Тепер в музеях Пушкіна
                    зі стін очима кліпає,
за віяло ховається, коли екскурсовод
ні-ні та й скаже: – Ось вона,
               та сама світська дамочка,
котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона
отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися,
і є в його загибелі також її вина.

Куди ж тепер їй дітися?
Безсмертя річ безвихідна.
Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!
А що, мадам Полетико?
Позиція невигідна.
Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.

Він щедрий, незлопам'ятний,
він виві тебе з ницості.
Без нього, без убитого, ну ким би ти була?
А так усі розплутують по вузлику, по ниточці,
вже років сто розплутують усе, що ти плела.

В Дантеса були крильця – сріблясті еполетики.
Він пурхав, ти звивалася – як жевжик і змія.
Воно, звичайно, бувши
                   дружиною Полетики,
годилось би залишити достойніше ім'я.

Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою,
дитя розпусти графської, рождене без вінця.
Як ви цькували генія!
                   Безжалісно, толокою.
Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?

Ідалія, сучасниця,
ну, як тобі сичалося?
Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було.
Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася,
щоб люди не побачили роздвоєне жало?

А треба ж було думати,
                   царі, Дантеси, Дубельти,
Ідалія Полетика, і всі на одну масть!
То небезпечно – генія цькувати.
Він у безсмерті страшно вам воздасть.

Я просто жінка. З попелу і вітру.
З неспокою. З шаленого дощу.
Я землю розмиваю.
Сонцепасма рясніють на мені.
Я не кричу.
Проб'є 12, видерусь на стелю,
Впаду на тебе з тої висоти.
Якщо ти сни прикличеш невеселі,
Тоді в артерію залізу до весни.
І буду в тебе я довічним гостем,
А по жнивах покличу у стерню.
Підлию сонце, чи дощем, чи воском.
Додай коханий перцю і вогню.

Кохати акторку – голубити весни взимку,
шукати відлиги і щастя на фотознімку,
за чарою "чері" гортаючи мізансцени,
сотати дилеми – льодинку за справжню жінку.

Запасти на панну у полум’ї мелодрами -
у захваті нею, відірваною від мами,
і хай задля панни, як меблювання і гамми,
ці згадки лиш ліки і лики, відтінками тями.

Кохати поетку - о поки при серці дзвінко.
Допоки сусіди ночами таранять стінку,
і ліжка експрес на світанку, як на зупинку,
зі снив повертає тебе на її хмаринку.

Кохати душею і тілом, плести злиттями
мереживо не взаємин - природу тями,
аби ланцюгами обвислі старечі вени
не заважали опісля збирати „люблю” устами!


2008

Маньєристичні рубаї

* * *
Затим, як ніколи, торкнулася зором,
і втратив я розум, і втратив я сором.
А ти посміхалася з тим ще докóром,
мовляв, зберігаємо в мріях decorum.

* decorum (лат.) - пристойність



Veto
І досить - більше не займай.
Мені ж на пари. Совість май!
Ти думай, мрій, палкі складай
в уяві візії! Стрив...Ай!..


***
(За мить до виходу на "біс")
Це ключик до кожної, завше жіноча уява
доліплює образ, - і вся Дон Жуанова справа:
мовчати промовисто і виглядати охайно,
і вчасно піти, зрозумівши - скінчилась вистава.


* * *
Самотня жінка? Небеса, вкажіть дорогу!
Із тіні, полум"я, ефірного чертогу,
зійду до неї із букетом і "Мартіні",
бо де самотність наша, там самотньо й Богу!


* * *
Допоки форма точить обриси лямурні,
вмерзає вміст тверезий у верхів'я Горні.
Тому скоріше, моя любко, наливай,
аби розтанули у небі хмари чорні!


* * *
Мої люб'язні Попелюшки,
я меду ще не їв ні трішки!
а ви мені вже назбирали
із кращих згадок суму діжки.

2009



* * *
Не відрізняючись од більшості котів,
я бачити красу твою хотів.
Та на відміну від розніжених мужів
не тільки під батистами мужнів!
2008


* * *
Нехай і кришталю твого торкався,
і хмелю з нього пив, брав і набрався,
та не розбив! О дівчино хрупка,
пізнав тебе, а правди не дізнався.


* * *
Знімаю ваш листопадовий светр
і осягаю кожен міліметр!
Хто вічності відтворить це точніше,
аніж філософічний Демон-метр?


* * *
І мудреці не гребують коханням,
і їм так само за палким жаданням
оволодіння бачиться кінець,
але отим, божественним, втручанням.


* * *
Не дивує оте, як сліпі мудреці
сперечаються, що там у них у руці -
але й зрячі уми, і провидці-митці -
бачать різно жінок на одні манівці!

2008

Як під стіл ще ходила я пішки,
Батько вчив рахувать мене трішки.
Не гни ні спину, ні колін —
Один.
І на вітер не кидай слова —
Два.
Вір у любов. У любові рости —
Три.
Із людьми живи завжди у мирі —
Чотири.
Хай образи твої не болять —
П'ять.
Зло тобі ані брат, ані гість —
Шість.
Поділися з біднішим усім —
Сім.
Не дивися погордо, із висі —
Вісім.
З віком, доню, умітимеш ти
Рахувати твердо
до десяти ...
***Віталогія — річ непроста,
Я ще вчуся лічити ...
До ста ...
*** Віта —: життя (з лат.) Логос — наука (з лат.)

Від ялинки пахне зайцем.
А коли пухнастий сон
покладе на очки пальці,
у куточку то не слон,
то не мама, і не татко,
і не лікар Айболить -
то м'якеньке лісовятко
шоколадом плямкотить.

Синьо-синьо, пересиньо
за підсиненим вікном,
пахнуть снігом апельсини
і сопе у шафі гном.

як щасливі люди
їдять борщ
перуть шкарпетки
спиняють маршрутку
витирають носа?

не ті
на яких щойно вилили
дозу щастя
а ті
в яких проміння
з очей сиплеться
яких вікна не дратують
ні ззовні
ні зсередини
ні нервом по склу
які з Богом під руку

то як вони
ходять слизькими вулицями
дивляться новини з війнами
воюють із новими серіалами?
вони ж під руку з Богом
як їм нахилятися чистити черевики?

люди
зі жменями проміння
з очей
ходять на медогляди і наради
не таких як вони
і не про того хто під руку
і навіть не про голодних
дітей місяця

про дітей вони знають
стільки ж
як про собак
є хатні
є не дуже
є ласкаві
є кусючі
а є ще ті
що ночами виють на місяць
наївні
думають там живе Бог
а він же ось
під руку
а який Бог на місяці?
на місяці живе
собачий голос

Така чужа,
тобою не приручена
ця осінь,
ця зима,
ця заметіль.
Ішла до тебе,
піснею озвучена
ота весна,
що міниться у біль.
Ти не питай,
чому зірок кораблики
по морі неба
більше не пливуть.
Ця осінь...,
що була
тобою зваблена,
уже пішла -
її не повернуть.
Так в просторі
тебе знайшла і втратила.
Й ніхто не скаже,
бо не зна звідкіль
прийшла,зірками
і дощем полатана,
ця осінь,
ця зима,
ця заметіль.

Я їду додому, я їду додому
У рідне село.
До мами, до тата, до рідної хати…
Якби ж так було!
Батьки були б раді, батьки були б раді -
Збулись їхні сни!
Але вже не в хаті, давно вже не в хаті
Обоє вони...

Дорога додому, дорога додому,
Бруківка стара…
А я у думках, не сказавши нікому,
Біжу до Дністра!
Щоб душу омити і тугу лишити
У чистій воді
І вбігти до хати, де батько і мати
Ще молоді!

Дорога додому, дорога додому
Така непроста…
В холодному небі самотній лелека
Летить до гнізда,
Де він народився, де ріс, де підвівся
У перший політ!…
…Долаючи втому, я їду додому
Крізь марево літ!

Багато в світі є доріг,
Поїздив я чимало!
В дорозі бачив перший сніг
І як весна буяла!
Багато в світі є доріг,
Та лиш одна дорога
Веде на батьківський поріг,
Але… нема порога!
2000

У нас весна, Надієчко, весна!
Крізь сніг росте трава, крізь серце – вірші.
Неспокій утіка, печаль мина,
Не знаю – це на краще чи на гірше.
Душа під щедрим сонцем ожила,
і тіло забува зимові болі.
О, як чекала довго я тепла,
Як мріяла, щоб вирватись з неволі
і самоти, і болю, і зими...
Не раз надія відганяла відчай.
і ось – весна! І радість б’є крильми,
і віриться, що так вже буде вічно...

Ходить містом біла Пані
У мережанім жупані.
Сипле сніг з-під довгих вій,
З нею в парі вітровій.
Розмальовує віконця,
Та чомусь боїться сонця
Тільки лиш воно пригріє,
Наша Пані враз німіє.
Тане срібне покривало,
Що ночами вишивала,
І течуть, течуть струмки
У озера і ставки.
От попробуйте, малята,
Цю загадку розгадати.
Хто дарує білі барви
Нам без пензля і без фарби?
Хто без молотка майструє -
Замки снігові будує?
Хто та Пані гордовита
Інієм сріблистим вкрита?
Холоднішої нема!
Ну, звичайно, це? (Зима)

Стою на березі ослизлої сльоти,
Каправе око ліхтаря з надлому...
Не перейти і не переплисти
Цей безвідрадний морок невідомий.

Відсіль немає знаку вороття,
На денці серця тенькнув жаху шеляг.
Навіщо ти лягла в моє життя,
Дорого мимолітного пришельця?

Навіщо карбував я тут сліди,
Слізьми омиті, кров’ю і потами?
Дорого, ти прихід мій пережди,
Тоді й відхід відбудеться не з нами...

Стою на березі ослизлої сльоти,
Каправе око ліхтаря з надлому...
Не перейти і не переплисти
Цей безвідрадний морок невідомий.

На сході сніг, на заході імла,
Отак і живемо серед негоди,
На голки рим нанизуємо сходи,
Із вірто-ніжності будуємо слова,

І, полонені магією скла,
Все граємо у пристрасть і сумління,
Забувши про байдужість павутиння,
І шоу все трива...трива...

Перший день весни
У закутку землі!
Зустрілися так випадково ми.
Сиво сипав сніг.
І квіти не цвіли.
Та нас накрила весняна любов!
Була вона до нестяму красива!

Красиво!
Увійшла до мого ти життя.
Красиво –
Ти із нього і йдеш!
Розпанахала, граючи, душу,
Наче іграшку, кинула в стужу
Бідне серце моє!

В перший день зими
У закутку землі
Негадано так розійшлися ми!
Журно сіяв сніг,
І квіти відцвіли -
Нас відпускала весняна любов.
А ти була до нестяму красива!

Красиво!
Ти в моє зазирнула життя.
Красиво –
Ти із нього і йдеш,
Розкривавила, граючи, душу,
Наче іграшка виживе в стужу -
Бідне серце моє!

Так пішла любов,
І прийшла зима.
Недовгим був сезонний наш роман.
Та все було до нестяму красиво...

Красиво!
Ти ввійшла в моє грішне життя.
Красиво –
Ти і з нього ідеш!
Розпанахала, граючи, душу -
Та не іграшко́ву й байдужу, -
взя́ла серце моє.

Ех! :)
Бідне серце моє!!