Собирались наскоро, обнимались ласково,
Пели, балагурили, пили и курили.
День прошел — как не было.
Не поговорили.

Виделись, не виделись, ни за что обиделись,
Помирились, встретились, шуму натворили.
Год прошел — как не было.
Не поговорили.

Так и жили — наскоро, и дружили наскоро,
Не жалея тратили, не скупясь, дарили.
Жизнь прошла — как не было.
Не поговорили…

1980

- Что происходит на свете?
- А просто зима.
- Просто зима, полагаете вы?
- Полагаю.
Я ведь и сам, как умею, следы пролагаю
В ваши уснувшие ранней порою дома.
- Что же за всем этим будет?
- А будет январь.
- Будет январь, вы считаете?
- Да, я считаю.
Я ведь давно эту белую книгу читаю,
Этот, с картинками вьюги,
старинный букварь.
- Чем же все это окончится?
- Будет апрель.
- Будет апрель, вы уверены?
- Да, я уверен.
Я уже слышал, и слух этот мною проверен,
Будто бы в роще сегодня звенела свирель.
- Что же из этого следует?
- Следует жить,
Шить сарафаны и легкие платья из ситца.
- Вы полагаете, все это будет носиться?
- Я полагаю, что все это следует шить!
Следует шить, ибо сколько вьюге ни кружить,
Недолговечны ее кабала и опала.
Так разрешите же в честь новогоднего бала
Руку на танец, сударыня, вам предложить!
Месяц серебряный, шар со свечою внутри,
И карнавальные маски - по кругу, по кругу!
Вальс начинается. Дайте ж, сударыня, руку,
И - раз-два-три, раз-два-три,
раз-два-три, раз-два-три!..

1977

Відтвори мене глибоко синьо.
Досягни мене силою духу.
Я б хотіла від тебе сина)
Ні пера тобі ані пуху.

Загорни мене в темні сувої.
Розігрій мене. Спряж мене. Випий.
Так як ти - лише пахне хвоя.
Так як я - лише пахне липа.

Одягни себе мною на вечір.
І вдихни мене на повні груди.
Заливайся в мої порожнечі -
Нині має трапитись чудо.

Погладь холодное стекло,
почувствуй: грань между мирами –
лишь слово, а кому дано
к судьбе приблизиться словами?

Прижми горячих пальцев дрожь
к атласной выворотке ночи,
уйдя – иди, и ты идёшь,
на память оставляя почерк.

По эту сторону дождя
мы повстречаемся едва ли,
косые слёзы фонаря
под утро скучно высыхали...

– Проходь...
але не наближайся,
бо це не жіночий каприз,
поглянь,
ніч світлішає
раптом
від спалахів люті
без сліз...

Торкнись...
але будь обережним,
бо я вже не плесо,
а вир,
я загнаний біля берези
ласкавий
і пристрасний
звір...

Цей сніг серед весни, як ти, нежданий, в хату.
Які ж тебе вітри до мене принесли?
Безмежний дивосвіт очей твоїх брунатних,
І ці вуста сумні смаку достиглих слив.

Нічого не кажи. Хай Бог тобі пробачить,
Шукати журавлів – чия у тім вина?!
Сніжинка на руці жіночим щастям плаче, -
Ти раптом не налив у чашу їй вина?

Нічого не кажи. Змовчи. Змовчи. Руками...
Руками говори! Всеспалено слова...
Сполохана весна. У небі понад нами
Лапатий сипле сніг. Не віриться. Дива.


19.03.2008 р.

Розлились березневі дощі кулеметними чергами
І надійна броня парасольки уже не врятує –
Захмеліла любов із весняними римами-стервами
Учорашні події під ранок нахабно цитує.

Пронесуться галопом вітри по задрипанках-вулицях
І природа себе із минулих років скопіює.
До перону востаннє моя електричка притулиться
Й назавжди з пункту „А” у кінцевий пункт „Б” помандрує.

...І роки пролетять ледь помітними хмарами-хвилями,
І якийсь божевільний художник колись намалює:
Як старенький вагон, що рахує години за милями
Залізницею днів до кінцевого пункту прямує.

опівночі на самоті
насняться тіні… саме ті,
що танцювали на воді
своє стаккато.
сливове віття у вогні,
дешева сукня на мені
і десь та істина в вині,
як в вухах вата.
а там, навколо, глупа ніч,
пліч-о-пліч тепло, певна річ.
…як терпко пахне той панич
з чужого саду...
з-за гаю вийде молодик,
стрибне у човник чоловік
й багаття золотий плавник
пірне в леваду.

Ти роздягаєш поглядом повільно
Мене. А я – тебе. Ми робимо це спільно.
– Без рук, коханий! В нас була угода!
Яка ж нахабна чоловіча та порода!

Все нижче, нижче, дуже-дуже ніжно,
Вже видно твоє тіло білосніжне...
І ледве чутно ллється зваби пісня,
І вже не "до", але іще "не після"...

:))

Трактуйте то на добре чи на зле,
Але про гороскопи пісня ця.
За Зодіаком я, панове, Лев,
А за східним, тобто місячним, Вівця.

Живуть два різні звірі в одній шкірі,
Мов кіт і песик у одній квартирі,
Поводяться вони, зазвичай, гречно,
Удвох їм гар-р-рно і бе-е-езпечно.

Поміж тварин я родом з королев,
Тому, поки палає світло дня,
Я б’юся до останку, наче лев,
І плачу уночі, немов ягня.

Живуть два різні звірі в одній шкірі,
Мов кіт і песик у одній квартирі,
Поводяться вони, зазвичай, гречно,
Удвох їм гар-р-рно і бе-е-езпечно.

Я вірю у чесноти королів,
Та часом мене думка зупиня:
Боюсь, аби левисько враз не з’їв
Якоїсь ночі те беззахисне ягня.

Сьогодні ти така сумна,
Моя кохана,
Немов засніжена весна,
В снігу тюльпани.
В снігу тюльпани вогняні
У дні травневі -
Пелюстки вуст і кіс лляних
Сніги січневі.
Печать печалі на чолі
Торкне цілунок, -
І зникнуть ласиці на склі -
Сумний малюнок.
Ти усміхнешся - щезне сніг
І лід розтане...
Нам щастя спинить часу біг,
Моя кохана.

Полет шмеля над пропастью во ржи, мечты-кликуши,
Нет без ущелий высоты, морей – без суши,
Нет без молчания строки, без воли – плена,
Без ночи – дня, без холода – огня, без жизни – тлена,

Уж если падать, то, взлетев с горы, лицом в колосья,
А слушать лучше тишину, чем безголосье,
И быть готовым красоту отдать взамен, но…
Придумал кто-то радугу с дождем попеременно…

Назви мене так, як не боляче буде для мене,
А іншим незболеним словом Господь нарече.
Чого тобі треба, якої біди, супермене,
Коли вже від тої, що є, аж між ребра пече.

А я позбавляю свободи усі радикали,
Аби, порозкидані світом, блаженні, вони
З”єднавшись в єдину систему, рядочками стали,
І ми увірвали бодай би шматок таїни.

А хто і якого походження – марні то теми,
Пізнай, розчаруйся, кричи, та сльози не рони.
Чиї то проблеми, коли озвірілі тотеми
Обличчя свої змалювали з твоєї спини…

Химерні тіні випали зі стін
Липке мовчання подолай віршами
Вечірнє небо малював не він-
Зніми ожину спраглими вустами

Рахуй до ста і стукіт двох сердець
В твоїй кімнаті знову пролунає
Зведи холодну тишу нанівець
І той прийде, хто лиш тебе кохає

Три хвилини журби,.. і хвилина лиш радості.
Чи невірні сліди? Чи знайдемо до старості?
Чи то просто сльоза, що упала, бо байдуже?
А чи погляд - "пітьма"? Що не став чомусь райдужним.

Три хвилини журби... Та за що ж так заплачено?
Чи то гнів з висоти за три мрії, що страчено?
Прилетіла весна, та у зиму закутана.
А усмішка твоя поміж сліз вже й забутая.

Три хвилини... спинись, і облиш свої роздуми.
Хай летять в темну вись. Хай приходять апостоли.
І нехай принесуть (по хвилині хоч) посмішки,
Бо з'їдає мов ртуть, і молю бо... навколішки.

.............Чи не тому вуста німі…
........................Ю. Лазірко

…полинути…де альфа і омега
сапфірами виблискують, де Вега
свій шлях таємний щойно почала,

де є вогонь і де немає скрути,
де все стається так, як має бути
і світлом повниться колиска золота,

де руки сильні все ще місять глину
і декілька рядків, написаних не в риму,
тавром лягають на німі вуста…

Загусни словом в пам’яті віків.
Комаха в бурштині.
Прозора тиша.
Неправедний і непрощенний гнів
мине водою, відпливе й залишить
у гаморі морів твою сльозу.
Сльоза в воді не розчинилась, бачиш?
Загусла, наче кров.
Уже не плачу.
Я не сосна,
щоб плакать бурштином.

Питалась ласкаво:— Чом, синку, ти зблід?—
А слів не знайшов
І промовчав.
    — На північ,
    На південь,
    На захід,
    На схід
Над трупами вигуки вовчі!

Безсило повіки на очі впадуть,—
Старечі до рук моїх губи...
    А бачу —
    Безкрая скривавлена путь...
        І трупи!
        І трупи...

— Матусю! Хто очі мені замінив?—
Всміхнеться, щоб сліз не побачив...
Сама — до вікна, до неораних нив —
    І плаче...

Далеке майбутнє! Скривавлену мить
Якими житами засієш?
    ...Ой,мамо! Чого це так серце болить,
    Що й ти не зігрієш!

І літо - не літо, і сни наче паморозь в травні:
Такі ж недоречні і пальці холонуть ураз.
Твій погляд сприймаю, неначе беззвучний наказ
Нести свою мрію без тіні жалю на заклання.

І срібно, і сіро, і дощ – діаманти дрібні,
І пальці облизують спритні, голодні вогні.

І вірші - не вірші, а просто кавалки страждання,
Папір не витримує, темне чорнило горить.
І біль спалахнув, попелище сіріє за мить.
Сто років минуло від того холодного травня.

І тепло, і м’яко, і ти тільки спогад у сні..
Вогонь? У каміні, а мрії і вірші в мені.

Ми зупинились раптом на межі
Такі близькі, але такі чужі,
Тримаючи синицю у руках
Ми дивимось, як відлітає птах.
А так хотілось разом, вище неба.
А ти не зміг…
А може і не треба
Так високо літати над землею,
А розпрощавшись з мрією своєю
Від сонця затулити душу й очі…?
Казав, не можеш…
Ні, мабуть не хочеш
Пізнати щастя, радість
І любити.
П’яніти від весни
І вільно жити.
В театрі драми трагіка не грати,
Своє життя комусь не дарувати.
Не шматувати на лахміття крила,
Знайти гармонію душі і тіла.
І жити просто,
І собою бути.
Забути інших,
А себе почути.
Дивитися сміливо долі в очі
І говорити знаю, можу, хочу.
Щоби, життя проживши, не питати,
Як міг його так легко змарнувати?

Долі моєї ціна —
У повітовому місті осінь,
А вона витягла серце,— на!
— Неціловане й досі!

От і упала на неї тінь!
От і знесилів.
Мало, мало хотінь!
— Сили!

А коли ж сила уся —
Шклянка насіння?
Хоч би вже спокій мені засяв,
Весно моя осіння!

Жбурляючи каміння беззупинно,
Шаблі і списи гострячи картинно,
Спитай себе, на хвильку зупинившись:
Чи дзеркало в образі твоїй винне?

Ти роздягаєш поглядом повільно...
Пальтечко, девۥять ґудзиків, пасок,
Панчохи, сукня...Ніжний голосок
Тече по тілу – так тече пісок,
І тіло – ще несміле – божевільно

Здригається. І квіти в животі
Ростуть (бо квітень) – і шалена злива
Зі слів, цілунків, дотиків і дива
Накриє з головою! І зваблива,
І зваблена, впаду у золоті

Обійми Золотого...
Але – як
Я опинилась біля цього мужа?!
Якийсь він бомжуватий і не дуже
Поголений ретельно...Та, байдуже!
Це веееельми сексуальний маніяк...

Опромінення. І крапельниці. Ризик –
та надія все-таки жива.
Батюшка у злото-білих ризах
молитов проказує слова.
Це Неділя Прощена.
Паперу
на прокльони долі не стає.
... В коридорі онкодиспансеру
служба йде. За здравіє. Чиє?..
10.03.2008.

Зняло до сонця небо погорілу шапку.
Неначе чорний кіт, дорогу цвинтар перебіг.
На першому хресті словам поставив крапку,
а за останнім - свіжий насип і сліди від ніг.

Між морем плит життя розхлюпалось в осонні,
прибилося до зору, зачаївши глибину
і силу Божу. Гріх - віддатися мамоні,
щоб небо зупинило на життя кордоні
нелюдське серце та зронило душу кам`яну.

Ану - до сонця піднеси долоні,
розваж сльозу пролиту -
серце вибухне у скронях.

9 Березня 2008

***
Цей дощ – волоцюга, якого розбещує ніч…
Я майже за бортом.
Роздмухую хмари, бо ж, мабуть, страждати зручніш
із певним комфортом.

Ця ніч обертається деревом, вітром, хрестом.
Налий мені чаю.
Я просто надгробна скульптура, що дихає знов
і скніє печаллю.

Той вихор, що вперто засів у моїй голові
розхристує дверці.
Депресію слід вигрівати у ліжку, в теплі,
схопившись за серце.

Прости мені… просто ця мряка розвінчує міт.
Додому, сьогодні!...
Краса облізає і тіні пірнають умить
В озерця безодні.

Він падав із чорного неба,
такий березневий і пізній,
і знав, що його вже не треба,
як ноти заспіваній пісні.

Задумано і прямовисно
він падав на стомлене місто.
Приспів:

І тільки мереживо сніг наснує,
собі нагадає з ним кожен своє:
хто білий обрус на святковім столі,
хто саван на тілі останніх надій.

Цей сніг не святий і не грішний,
як чиста сторінка ця площа,
на ній епітафію пише
слідами байдужість дівоча.

А сніг засипає і студить
майбутнє, якого не буде.
Приспів:

І тільки мереживо сніг наснує,
Собі нагадає з ним кожен своє:
хто білий обрус на святковім столі,
хто саван на тілі останніх надій.

… громи, погроми, згарища, гонитви.

Час, Боже: мить сумирної молитви,
і павітри торкатимуться тіл,
і проливні періщитимуть рам’я,
і пошепки: „… ще бачитиму Храм я”
(…вино, хлібина, вечоровий стіл…),
і подумки: „… сяйне з-поза туману”,
час: тихий сніг, позанебесну манну,
занурено в розколину пласку,
час, Боже: онде юрмища захланні,
час: онде біла тиша на закланні,
дарована кривавому піску.


8 – 9 березня 2008 р., Київ

Не у хмарі сивого мороку,
а в реаліях сьогодення
мого віковічного ворога
явило мені натхнення.

Не визначило керунку,
в якому тікати. Моліться,
бо ми зведемо рахунки
негайно й на цьому ж місці.

Не на пістолетах — шабля
одвічний козацький звичай.
Не скривджу, не зраджу, не зваблю
тримаймося, чоловіче!

Бо не випадковість кулі —
двобій крицевого гарту
розсудить майбутнє й минуле,
побачимо, хто чого вартий.

І зблиснуло лезо гостро.
Навколо — лиш павутиння
і мороку чорний острів,
і не відкидає тіні

суперник мій. Чорна зала,
й немає лиця в свічаді.
Тож з ким я до бою стала?
У чім його міць? У зраді?

Кому він запродавсь? А може,
й собі за отими скарбами?
І все без зусиль спроможешся
хапать обома руками.

Та що ж воно буде з того
життя а чи животіння,
як зійдеш зі світу святого,
не залишаючи й тіні?

Хай краще війна з вітряками
чи з привидами безтілесними,
зате не терпітиму хаму,
і хай не високо — та чесно.

Я дарую тобі, Золотий, небеса голубі!
Голубів в голубих небесах!
Тільки сонце і небо!!!
Ти не радий? Банально? Небес тобі,
кажеш, не треба?
Ну гаразд, то краватку дарую на свято тобі.

Може, квіти? Злітає душа!!!
(надчуттєвий гіпноз)
До небес (ти у першій строфі
їх відмовився брати)
Аромати бузку і конвалій
влітають до хати!!!!
Що? Зів”януть?
Окей, подарую тобі “Hugo Boss”.

Я дарую тобі, Золотавий, себе - навіки!
Виноград і троянди, красиву,
палку і корисну,
Тільки мругни мені, тільки пальцем кивни, тільки свисни -
І від заздрощів луснуть
довкола усі чуваки!

Що ти кажеш, коханий?
Я знову почула відмову?
Навіки забагато? Не хочеш мене навіки?
Не потягнеш так довго?
Хирлявий народ – мужики...
...Я дарую тобі колєжанку.
Блондинку.
Гумову.

Я добра прокинусь.
Рада.
Цвіркун просюрчить – і втече.
Бо дихає ніч на ладан,
А я – тобі на плече.

І соками винограду
Розбуджена плоть стече…
Бо дихає ніч на ладан.
…А я – тобі на плече…


із "Жіночого аркану"

Як дивоптахи на осонні плит,
сидять, леткі вигойдуючи ритми,
жінки, закутані у золотисту,
хвилясто-ніжну храмову тканину.

На головах прозорі чаші з газу -
із жовтих ден у сяєво проміння
стікає запашна ріка парфумів.

Під монотонні завивання флейти
жінки співають, плещуть у долоні,
хвалу богам возносять, у молитві
посланцям просять доброї дороги, -
гойдаються на хвилі кам'яній,
неначе лине в таїні обряду
флотилія царева кораблів.

Молодші в танці зображають поряд,
як те усе повинно далі бути.
Як у протягнуті богам долоні
безцінні падають дари, і повнять
уміло виконані, вбрані цвітом,
убрані у коштовності чани.

Окрім тонкого поясу й намиста
нічого більше на вабливих дівах.
Густе, розпущене, м'яке волосся,
немов нитками чорне полотно
прострочене небесно-голубим
і білим - у золочених віночках.

Тоненькі пальці, човники долонь,
понад покірним нахилом голів.
Гнучкі, в браслетах золотих, зап'ястя.
Яскраво виділені очі й губи.
Спокусливі, у звабному гойданні,
такі доречні промовлянню тіла,
напружені соски на юних грудях.

Підступна м’якість живота у плавнім,
жаданім оку розмиканні стегон,
поміж якими стрічки течія
блакитно покриває таємничу,
таку, щоразу іншу, вищу звабу.

П'янке кружляння досконалих тіл,
що злагодою руху схожі з плином
у чистих водах Річки зграйки рибок...

- Подобається? І богам також.
За день вони танцюють в храмі тричі.
Завчасно, до світанку, будять бога.
А по обіді різно розважають.
А там і спати ложать - із усім,
що знано і богам - як "ніч і жінка"…
...............................
...............................


2001

Если б не руки твои
по коже
до дрожи,
если б не очи твои,
что с ночью схожи,
если б не губы твои,
что разум тревожат,
ненавидела б тебя
и на ложе
тоже...

Ти роздягаєш поглядом повільно
У напівтемнім просторі кімнати
Звучить гітара так меланхолійно
Що я готова всю себе віддати

Кружляють поміж нами чари ночі
Від пристрасті повітря закипіло
Твої глибокі і вологі очі
Так професійно пестять моє тіло

Гаряча хвиля обпікає груди
І ми з тобою на шляху до раю
Я ще не знаю, що там завтра буде
Але сьогодні я тебе кохаю

Земляничных полян предзакатная кровоточивость,
Изумрудная влажность, прозрачная кожа змеи,
В этот час межвременья почти ничего не случилось,
Только звуки исчезли и спрятались в горле земли.

Только ветер нездешний свою наколдовывал небыль,
Только тени зловещей толпою багрово вились,
В небесах кто-то мрачно давно перетаскивал мебель,
И ворчал по привычке, и лишнее сбрасывал вниз.

В ожидании гнева деревья пониже пригнулись,
Защищаясь руками от высшего в мире суда...
В этот миг, всех прощая, смущённо любя и волнуясь,
На притихшую землю
...................раскаянно
.............................пала
...................................вода...

Твій погляд проростає
віршем.
У темну ніч світає —
невже?

А може, зблиск — то лезо
ножа?
Чи витрима імпрезу
душа?

А може, ще не вмерла,
а спить?
А може, ще не пізно
збудить?!

Не ріж по половинці
цілу й,
Не гай часу, мій принце, —
цілуй!

...І пташкою заб'ється серце,
До ніг кленовий лист впаде.
В мені звучить осіннє скерцо.
Тебе шукаю я.
А де
Той погляд твій, що гріє душу,
Чи від розлуки не погас?
З яких країв чекати мушу,
Ти де? І з ким?
Минає час.

Міняє одяг ліс зелений,
Сміється райдуга з дощу.
Ідуть роки, а ти без мене
Живеш самотньо.
Я впущу
Тебе у дім. Покличу в долю,
Хоч прийдеш ввечері чи рано.
Давно у часу я в неволі.
Приходь.
Стомилась я, коханий.

Іди слідами, мейлова любов…
Весна – поперед тебе, ти – за нею,
І Змій, що буде все-таки Змією
Покаже шлях…І знімеш портупею
Смішних дуелей…І у мій альков

По-королівськи увійдеш. І так
Щемливо, і нестримно, і байдуже
Я обніму тебе, ласкавий друже…
- Чекала?
- Так.
- А як чекала?
- Дуже…
Лелійне тіло. Губи – теплий мак.

Твоя непевність – грішна. Гріш ціна
Непевним. Бо не хлопчиком, а мужем
Тебе хотіла… Ти вже знаєш – дуже!
І сонечко від сорому примружить
Яскраві очі. Наливай вина

У біле тіло…Амфора пуста…
Пусті розмови зараз недоречні…
Коли зринають порухи сердечні…
Коли є руки, ноги, губи, плечі,
Коли є поряд Жінка Золота.

*
Співай, красуне, схована за ніком,
солодка - голосом, бентежна - віком,
мені ж, до щогли припнутому, лячно,
що раптом виявишся чоловіком.

Чого би ще я оминав мужів -
дуелями і бійками мужнів,
шаную їх - недремних сторожів,
бо з ними справжні ціни у дарів.

**
І ти пропонуватимеш мені
солодкі „так” по щедрій зливі „ні”,
примарності сердечної рідні,
сліди на простирадла полотні...

Сліди найкращі, бо кудись ведуть -
назад-вперед, у них латентна суть,
бо залишаючи їх і в тобі,
собі доводжу, що живу, мабуть.

***
Моя непевність грішна - наче змій
шепоче: не печалься, не радій, -
ніхто не в змозі що-небудь змінити
і ти зречешся будь-яких надій.

Але прекрасна мить, в якій життя,
вихлюпує з такого прийняття,
бо, взнавши жар твоїх обіймів, я
не відаю, красуне, небуття.

2008

Неповергнута примадонно,
Явна квітко,
таємна зірко…
О, Маріє!
Маріє – donno!
Donno,
doamno,
femea –
жінко.

Золотіє твоя корона,
Житня пташечко-перепілко,
Бо святе твоє, donno, лоно –
Найлюбіша Маріє-жінко.

Ти у попіл колись зотлієш
У солодких устах захланних,
Ти – незмінна й о г о пасіє, -
Кров з молоками, біла пані.

А непотріб збере помиї
Чи зіпнеться тебе публічити,
Щоб почути, чи ти відкриєш,
Хто твоїм був героєм вічним.

Не силкуйтеся!
Він – незлічений
Ні у спеку, ні серед студені…

Ми любились – і далі будемо,
Доне… doamnule… чоловіче…


із "Жіночого аркану"

Боже, яка чудна
Раптом зів"яла жінка.
Підстрелена дичина,
Посічена голубінка.

Боже, які меди
Знали ці білі кості!
Майські колись сади –
Майже в чернечім постризі.

Плеса очей – що ніч:
Холодно, та не бійно,
Вже не підпалюють пліч
Гарячі колись обійми.

Натовп довкіл стояв.
Кожен там був апостолом.

…Боже!
Ця жінка – я?!

…Ні третіх півнів, ні шостих…


із "Жіночого аркану"

По ягоди!
На ткані мороги.
До очамрілих в солодощах зрубів,
Де друзі кинуті і ближні вороги –
Лиш афини і малинові губи.

І замш смерек.
І тінь половиків*.
І спека жил у потайному тілі.
І голос предків – наче з надр віків –
На наші душі, попелом осілі.

У нас – по торбі хліба і проблем,
Й далеко не розсудливих сюжетів.
Та ми сьогодні вибрались в Едем.

Дивись!

Я гарна у рожевім платті?

В зеленому –
Із листя і трави?

Воно так весело над нами палахтіло.

…А яструб знов сльозу мою ловив,
Як афину, -
На сонці майже білу.

*Половик (діал.) – яструб.

із "Саду Нетерпіння"

Чи не тому вуста німі,
що душу відвели зимі
в солодких перегрівах тіла?
Бо брали - що душа хотіла,
а віддавали дні одні
та берегли на старість сили.
Та лічить Бог
на часу вервиці за двох
цей безупинний діалог
душі і тіла, дня і ночі.
Від вітру мова затріпоче,
напише тиші некролог.
У кожнім слові яв пророчий...
Я зліг -
пробач, лебідко, що не зміг
уберегти дзвінкий твій сміх
від в серці кривди передзвону
і ти дивилась, мов ікона,
як вітер мів мене, мов сніг
за рамки Божого Закону
у небуття.
Втомилось дихати життя
і настіж двері вороття...,
а за дверима Правди лоно
приймає душі невагомі.
Від невагомості - я стяг,
хвилююся, заходжу в кому.
Уста,
тягніть до сонця нить обав,
нехай згорить, що посплітав
моїм думкам - хмільним драконам
той, хто божився во дні они
перетворити love на став,
а став найпершим Ал Капоне
посеред тьми.
Гріхом ховався між людьми,
дорогу гриз до Колими,
міняв кровицю на кордони
і роздавав катам пардони.
Моя Мадонно, ти слізьми
не перебудиш царство сонне.
З цих рук
по жерлі вилитім із мук
піде на страту, мов на звук,
твоя дитина... і загине
без краплі власної провини.
Скажи мені, Свята, - Чому
на місці ката серце сина?
Далебі
той хрест несеться по тобі
і тінню падає в журбі
на той бік потойбіччя косо,
на смерть чекає безголосу
нестримний рани біль
і проростає світла просом
амінь.

5 Грудня 2008

***
Поділений світ і на стани, й на касти,
Як важко на гідність проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У твані зневаги не втратити честь.

Ми ходимо – наче зачумлені віком,
Смішні у манерах і правилах гри,
Над нами базіки й нудні недоріки –
Ще й закамуфльовані під прапори.

Де думка – не думка, – сама мертвечина,
Де миршавець влади ладнає копил,
Собі доведи, що ти, врешті, – людина,
Не збавлена глузду, завзяття і сил.

Нехай над тобою клубочуться хмари,
В яких неможливо свінути зіркам,
Світи-озоряйся крізь тьму і почвари,
Адже непотьмарений промінь – ти сам.

Поділений світ і на стани, й на касти,
Як важко на гідність проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У твані зневаги не втратити честь.

Мій рейтинг впав…А ще стояв учора
Твердий, могутній, як ота дубина,
Незламний, як та скеля, де прикутий
Був той чувак… як там його…забув…

Він був моєю гордістю і суттю,
Метою справжньою у цій царині віршів,
Й дівки усі разом ставали в позу,
Та що дівки – усі чоловіки!

Його я доглядав, щоденно пестив,
Ганчіркою стирав з нього пилюку,
І цяточки на ньому не бувало,
Блищав, як очі навесні в котів…

А потім налетіла дика зграя
Вовків па-а-азорних і брудних чужинців,
Розпочали хапатись за мій рейтинг
І хаяти його перед народом…

Перед моїм народом, для якого
Я вірші ці треклятії пишу
І виставляю їх разів по десять,
Щоб кожен зазубрив, як Отче наш…

Є на Майстернях тут порядок чи нема?
Чому адміністрація мовчить
І рота не заткне отим гидотам,
Що честь мою із рейтингом зрівняли,

Коли упав він, кволий, на коліна,
І звідти ледве чутно шепотів:
«Здійми мене, здійми, о, милий тато…»!
Як серце крається і як душа болить….

Не образою зобов'язання,
Не облудою злої мови,
Ми з тобою навіки зв'язані
Павутинням тонким любові.

Спокусило оте «навіки»,
Та неправда воно, я знаю.
Забуття зловорожі ріки
Пере-пере-перепливаю.

А до берега не дістати.
Димом здиміє димом дане.
Дочекалася Донна Анна
Довгожданого Дон Жуана.

Тримайся
вітру
віро
стримна...

Це не вітер - це туга обпалює скроні.
Жданий янгол сідає і тане в руці.
У повіках зліпається сонне осоння
і викупує Бог небеса в молоці.

А до нього - бажання, незаймані крила,
що вросли у свідомість і склалися там.
Нечепурена думка на слові застигла -
залишаюся з нею в цю мить сам-на-сам.

А на віях утома вколишує радість -
ще півкроку до щастя - і я упаду...
Ще півмиті меті перейтись при параді
і вести поміж втрат перемог череду.

У незримій руці біль земний стане краєм,
а кістки помервіють і бути весні...
Ця любов переллється в безмежне "чекаю",
де немає життя - тільки вічність і сни.

І мене забуватимуть з швидкістю звуку,
що схвилює цей простір... Хвилинами вниз
наступає на ноти прощання розлука
і в сльозі набігає останній каприз.

Кигичу...
Пригорни,
пригорнись,
догори -
догори
горн
кличе...

4 Березня 2008

Доведи, адвокате, мене до оргазму зізнання;
До води у клітинах гарячого влий молока –
Проросте через пори численими спорами рання
Недитяча любов, нерозтрачена, вільна, легка

Перенесено слухання, я підписала невиїзд –
Захищатимеш інших, тепер я вже можу сама.
Непотрібна мені ця суддівська підкуплена милість,
Гірше вироку – ще одна провокаційна зима...

:::

Усі так звані контраргументи
Зависли згустками масними у повітрі
Слова-набої зі старої ленти
Вистрілюють повз спійману мішень
І серцю вже не хочеться горіти
Розпаленому іскрами пісень

Коли б не думка, не було би слова
Взаємо-виключення
Визначення снів
Порубано усі пісні на дрова
Щоби хоч дух наш не закам’янів...

Переплутались вулички, наче волосся,
Пахнуть кава і булочки . Так повелося,
Що торкається ранок струни стоголосся,
І годинник на башті вистукує час,

І бруківка щебече від кожного кроку,
І злітає краплина дощу з водостоку…
Павутину майстерну, невидиму оку,
Позолочений град виплітає із чар

Виривається з горла четверта октава,
І по венах, мов кров, розливається Влтава*,
Білі чайки - уверх, як завіса. Вистава
вечорових вогнів приворожує зір,

І молитва лунає до Яна святого;
Ніби серце уже не бажає нічого…
Тільки леви змигнули очима волого,
І по Ринку** підборів звучить перебір…


*Ріка, на якій розташована Прага
**Площа Ринок у Львові

Ясна весна - у щедре літо міст.
Проснулась флора, все пішло у ріст.
Бажанням пахне скрізь одним - кохати...
Та зась дурним думкам: почався піст.

(Антистрофа:
Горілку, сало й секс забрати в мас -
І цілорічним буде піст у нас.
Бо м'яса не знайти під мікроскопом
Всередині і шинок, і ковбас.)

Природи чар серденько полонив,
І ллються вірші про красу весни.
Якби гнув спину шостий день у полі, -
Не знаю, чи лилися б так вони.

(Антистрофа:
А мій народ-ратай із давнини
Радів приходу красної весни.
Веснянок тільки діточки співали,
Та хтось же ті пісні складав для них!..)