Тінь від трону – всього лише тінь,
а не привід для провидінь та ілюзій...

Короновані особи гублять будні
Вповноважені посли не знають шляху
Кимось послані? Чи все-таки приблудні?
На підвищення ідуть, а чи на плаху?

Рахуватиму
Мураху вати
(мало тобто)
Золота придбати
На третину зламаного зуба
Золотом покрити мідні труби
Щоби через них пройти
За плату
В кілька сотень ювелірних сліз

І чекати, поки з моря прийде бриз
З легендарним післясмаком нафти...

і про легенди...

На тій горі, що була чоловіком
Ростуть сини уже нового віку
І квітнуть дочки, споєні росою
Іще не стяті вічною косою

На тому вістрі, що уже не ріже
Краплини соку раненого дуба
Як на старому виростає свіже
Нове життя лише опісля зрубу...

так, опісля...

Хтось не висушив листя
Тай залишив лежати
Мокрі клени лапаті
Руки – ламані кисті

Поміж висохлі трави
Стежка, топтана літом
Гарно клени ловити
Там, на березі ставу...

Можливо, Ти ніколи й не була,
я видумав Тебе на півсезонні,
Ти слабовика дівчина мала.
Твій білий погляд ліг на підвіконні.
Ти тільки є, у миті, у вікні,
але ніколи бути ти не зможеш.
Між нами храми. Храми ті міцні.
А ще вони божественно-безбожі.
Який гротеск! Цілую Вашу тінь.
Крізь фа-дієз. А може, трохи вище.
Із мого серця висипалась рінь,
а ще у ньому чорний вихор свище.
Самотність мук. Самотність висоти.
І тільки Ви, ай, тільки Ти прекрасна.
Буття як є. Воно таке, як Ти.
А я на вас дивлюся куртуазно.
Холодна тиша. Немічний лікер.
(Чи то коньяк?). Уже не знаю, Боже.
Холодних вулиць вічний піонер,
я випиваю місто з чаші-ложі.
Іду у Тебе, серце на зірках.
Іду-іду, бреду, немає краю.
Я випадкових марень падишах,
я наче острів із твого розмаю;
колише ніч мене, колише сон,
в якому Ти, Долорес, оживаєш...
Я знову в храмі, в храмі без ікон,
але ж, мій друже, ти про це вже знаєш.
Ти знаєш, що не мій розп'яття знак,
ти знаєш, не для мене цей Свят-вечір,
вступити б у якийсь там Інарак,
загинути б і всі спалити речі,
загинути...
Та так, щоб не знайти.
Щоб не співати по мені сльозами.
Я винен тим, що я ще можу йти,
і можу впасти десь під образами.

І слава за життя. І сайт із Інтернету.
А тільки й слави – те, що ти поет...

У золотім паску
прощальну сигарету
Кидаєш із містка за парапет.
Століття вже нема. І скільки не повторюй,
Не повторити вік завбільшки за сльозу.

Літописна сльоза. Містерій і меморій
Горішній барельєф із пеклом унизу.
Цей імідж світовий. Таке це пабліситі.
На цім календарі – ні літо, ні зима...
Єдиної,
Найкращої у світі,
Невже тебе й на світі цім нема?
У балагані літ із музики й туманів
Я все таки витримую акцент.
І все мені болить прощальний хор циганів
І рідний український сентимент.
А що мені за тим?
Снігів клавіатура.
Зоря сльози спаде вночі на цей папір.
Зурочених снігів плитка архітектура –
Незрушна, ніби сталінський ампір.
Вампіри славу п'ють... Із мокрого граніту
Рукою захоплю сніжинку, хоч одну.
У віртуальний світ прийду із того світу.

І вас благословлю і проклену.

Сумний сувій снігів. Снігів самотнє соло.
Сумний акцент снігів. Сумний цей парапет...

Летить моя зоря, і креслить чорне коло,
Прощальне, як димок од сигарет.

Ще так усе попереду було!
Продавши долю через білу браму,
Дружки з дружбами сіли за столами
У шалашах...І скоро все село
Зійшлося по-свояцьки на гостину,
І тільки голос нетутешній в спину
Щось заспівав... Це молодий музи′ка
До танцю кликав – наче жити кликав!

Дурних забав невтомна круговерть
Тривала довго, нескінченно довго,
Впадаючи у ранок, наче Волга
Впадає в Каспій. Перелившись вщерть,
Текла горілка – мимо, під столи...
І ми любили, бо іще могли
Любити, і не спати до світанку
У цьому світі, схожому на п’янку.

Чуже весілля, захмеліле в дим,
Горлало “Гірко” сонним молодим,
Та наречена з токсикозом раннім
Вже позіхала, і казала: “Ваню,
Котра година? Скільки там іще?”
Ішло життя навскіс – сліпим дощем,
І стало раптом холодно і колько –
Ми відгуляли осінь, наче польку...

...Так відгуляли! – А тоді прозріли,
Що сніг довкола, наче вельон, білий,
І ні музи′ки, ні гостей нема,
І замість нареченої – зима
Нам на коня горілки наливає...
Та ні тебе, ані коня немає,
І мушу йти сама додому пішки
По кучугурах в чорних босоніжках...

Надвечір’я ясне зорековдрою падає долу.
День натомлений, сірий од мряки осінньої, стих.
Ніби віск, тануть тіні у світлі твого ореолу,
Ніби сніг, тану я від твоїх поцілунків п’янких.

Розчиняюсь в тобі, захлинаюсь тобою і млію,
диво-магія рук твоїх стрімко наближує рай.
Пригортаю тебе - чорнооку, божественну мрію.
І кричу… не від болю, кохання моє, не зважай.

Осінь. По вінця налити і випити,
перетопити образи пригадані.
Тягну цигарку і подумки „йшла би ти...”
кидаю всоте услід любці-гадині.

Мне простирадла сьогодні зі зварником!
Щойно з загранки і щедро башлятиме.
Модні капрони і туфельки з бантиком
матиме - в клубі у них вишиватиме!

Осінь. У нас би, напевно, наладилось.
Я і з питтям зав’язав би і з картами,
там і халтурка яка нова трапилась,
все би пішло - і з цілунками, й матами.

Але прикинула вигоду, зрадила.
Знав би, то не довіряв ані крапельки!
В мами затрималась, в гості заладила,
шубки з панчохами, курви-приятельки!

Осінь. Прострація соцагітації.
З хлопцями пива би зо три бокальчики.
І малювати оголені грації -
задниці, перса, і з "мальборо" пальчики.

Тьху! ще б горілочки. Осінь парадами:
Лєніни, Маркси і Фрідріхи Енгельси, -
кожному погляд твоїми принадами
сповнюю - краще за будь-які індекси...
___

Згаслу цигарку на потім заначити,
чорт і з тобою, і глупою ревністю.
Знай, що мистецтву даровано значити
більше за піхву, ужиту буденністю.


2007

Я знаю-знаю, це остання осінь
таких примарних і розмитих «нас»,
Хоч вигаданий всесвіт все ще носить
на собі наші дотики – вже час.
Час на прощання: три хвилини суму
і пригорща секунд на забуття.
Залишаться лиш пустка і утома
від цього довгого до- й пост- напівжиття.
І – «нас» нема, ми вже ніхто нікому,
долоней лінії загояться як рани.
«В твоїх обіймах чуюся, як вдома...» -
неясний спогад в рештках серця зтане...
Що «нас» уб’є? А втім, яка різниця:
робота, діти, побут? Цього мало?...
Я втрачу право лиш для тебе снитись.
Та я його, по суті, і не мала....
А далі – знов напівбездомна кішка
в чумній і сірій буднів круговерті,
Знов марити і вгадувати де ти,
і знати! Божеволіти й не вмерти.
І в темряві напівпустої кнайпи
нечутно розминутись із тобою,
Щоби ніколи більш... Вмирає осінь.
Нас поховають разом. Під зимою...

знайшли мене в зіллі за літа пори
за сонця шукали... в кущах шаруділи
ставком у човні за лататтям пливли...
а зграї тепла все летіли й летіли
з тополі у подушку - в білі пухи
і чмихала кішка руда і пухнаста
їй добре виднівся я з неба того
де спала від ранку на білих матрацах
і лапами гріла проміння свого
мене зігрівала про світ муркотіла
про райдугу знала що після дощу...
й від жару сповитим круг голого тіла
стеблом прохолодним вюнкого плющу
мене там знайшли...
у липневому зіллі - поміж лободи
і жовтавих кульбаб...
покинула кішка руда і повільна
дитя цьому світу принадливих зваб
а зграї тепла все летіли й летіли
з тополі у подушку - в білі пухи...
і муркала кішка руда і повільна
і танули разом полярні сніги

...А в провінції осінь не тішить знервований люд.
В моді знову печаль і парфуми "Задимлені сквери"…
De bon ton - архаїзми, - слова,
щось на кшталт - "я люблю" -
Різноплем'я бухгалтерів, все-таки, вірить в химери.
Час рахунків-фактур монументить практичну ходу
Та в масштабах історії, що там якесь покоління...
...А вітри заганяють, неначе лисицю руду,
В опустілі сади закоцюбле надвечір осіння...

Голос повив барвінком…Голос повів у трави.
Голос – такий ласкавий! – плетиво плів лукаве,
Плетиво-павутину, білу, як сивий волос…
- Рідна, лети до мене!
Голос.

Він діставав гостинці. Трави лягали долі.
Золота та цілунків – буде всього доволі,
- Хто ти? Признайся! Доля?
Тихо здригнеться колос:
- Вільному, серце, воля!
Голос.

…Той, що повив барвінком, той, що вплітав
у коси
Ягоди-намистинки - “Досить!” - уже голосить…
Як же сльозиться небо! Як же земля колише!
- Чуєш, іду до тебе!
Тиша.

Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога –
Й чагарі обступають стирловано – в прагненні див,
І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Ніби смертним гріхом – та й не тільки оден – завинив.
Крижаніє душа і все тіло в голодному зморі,
Чим же, Велесе, винен скотарський зневажений рід?
Ти – творитель достатку, розрадник у бідах та горі...
Врешті, й ми – не з ламких, ми таки не з гнилястих порід...
А скотарські престоли жадають свавільної долі,
Що сумірна шаленству таких недосяжних зірок
І не здатна зміняти намистину власної волі
На земні-преземні крем’яшок, черепок чи скребок.
Нам Сварог, і Дажбог, і Перун навіщують сприяння...
Тільки, Велесе, ти над усе, над усе – на віки,
Під небесним оцим ненадійним, хистким одіянням
Ми з тобою в молитві назавше йдемо напрямки.
Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога –
Й чагарі обступають стирловано – в прагненні див,
І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Ніби смертним гріхом – та й не тільки оден – завинив.

Твій дотик такий несмілий, мій хлопчику сивочубий...
Цілуєш нечутно шию. І губи тремтять чомусь...
І пальці спливають тілом, моя нереальна згубо,
Я саван уже спорола, бо знову тобі приснюсь...
Я знову тобі примарюсь... Постукаю...ні, навіщо?
У мене від твого серця з собою усі ключі...
Тернополем ходить осінь...Тернополем вітер свище...
Як зимно на попелищах кохань несмішних! Дощі –
Їх видно крізь мокру шибку... Вони протікають швидко –
Ця осінь така безумна! Ця осінь така свята!
Тигрова і кольорова, як твій подарунок – квітка,
І одяг, немов позлітка, злітає...
- Зжени кота
Із ліжка! (мені все смішки!) Твій дотик такий несмілий....
Мій сивий ведмедю білий, мій хлопчику-сивочуб,
Стискай мене в сильних лапах, люби мене що є сили!
(Я вголос таке просила?!)
Тоді починай із губ –
Мандрівку з Ітаки в Трою - спускайся, мов морем, мною,
Вивчай острівці, затоки, і течій підводних шал,
Перлинки збирай із мушель... А потім – колись – зимою –
Спустися до мене з неба – як сніг чи
як Марк Шагал...

Дивився вовком світ
у крука око,
від холоду шукав притулку,
хоч на мить
вбачав себе крилатим.
Одиноко,
збігалася в те око
втома.
Та не спить
у круку думка -
серце калатає,
сильніше калатання -
лет годує ляк.
Той страх німий -
німіший сну,
тримає,
у лапах ціпеніє,
огортає кряк.
Собі світ не знаходить
місця в оці,
міняється,
чіпляється за висоту,
пташине воло
голодом лоскоче,
крилату душу
зодягає в пустоту -
оту саму,
що у гіллі від листя,
котре вхопило з вітром
смак життя.
Мабуть
нанизується світ,
немов намисто,
на відстань до зірок,
на невловиму суть.

3 Листопада 2007

Богопослушною була -
ліпила з глини сутність,
блаженною здавалася -
творила чудеса,
вправноґаздинею
згортала в попелище будні,
у любощах питливою
будила небеса.
В безмежній ніжності
тримала материнське серце.
Враз тверднула, мужніла -
як приходила біда.
Сягала ліктя кров -
підносилась і мліла в герці.
Опущено звисала,
бо сочилася вода.
Бравозаходилась,
та рвала щастя на обмотки...

Від милостині всохла
та від щедрості проста,
перебирала без кінця
у пальцях сліпо чотки
і затуляла Правди
надихаючі уста.

2 Листопада 2007

Юшка: вода-цибуля-стебла гіркого зілля.
Як нам не спиться, Юля, з депресняка, з похмілля?
Як нам сіро-зелено в світі, ніби-то білім,
До почуттів скороспілим, перестиглим, невільним?

...Дякую, мій рибалко, смачно готуєш з риби,
Смачно цілуєш в губи – більшого і не треба.
Дякую, що нотуєш, все, що кажу не в риму,
На серветках, шпалерах, на піску просто неба.
Коропа золотого дорогоцінна луска
На стеблині осики – краще з моїх намист,
Хата твоя нехитра, ніч – до щоки-щока,
Пасок мосту над ставом, раків зухвалий свист,
Очеретяна кішка, діти, на тебе схожі,
Лагідних Псів сузір'я вдосвіта насторожі...
Кожен мій напівподих: «Дякую, пане Боже,
Що він, Такий, зустрівся у юрбі перехожих!»

Раптом розплющиш очі: треба ж..таке насниться...
Ніби угледіти зорі, впавши на дно криниці.
Але згодом відчуєш, аж розквітнуть зіниці,
Присмак юшки й побачиш
луску на подолі спідниці.

Натуга на руках,
від втоми чорних,
здувала жили,
ніби мотузки.
Каміння клацало зубами
в жорнах,
жувало жовті зерна на друзки.
І сіялось не борошно,
а мука…
При тьмяному мигтінні каганця
жіночі ніжні
материнські руки
тягли за ручку
камінь без кінця.
Журливо мліли очі сумивиті,
і борошно,
мов біла кров, лилось…
Це все було
в двадцятому столітті,
що грозами над нами пронеслось.
Ми часто чуєм
радісну зловтіху
у голосі ворожому,
чужім,
що заглядали кривда
й люте лихо
у наш —
для щастя виведений — дім.
Хай сатаніють
виродки од крику —
нас не знобить
од їхньої хули:
нам жорна ті
із кам'яного віку
на танках варвари
з Європи привезли.
І то для них
таки й була наука,
коли —
у всього світу на виду, —
немов у жорнах,
дужі наші руки
перемололи варварську орду.
Народе мій!
Титане непоборний,
що небо підпирає голубе!
Твій гордий подвиг
не принизять жорна —
вони лиш возвеличують тебе.
Дарма біситься
злість ворожа, чорна —
нічим не очорнить
твоєї боротьби!..
Цілую руки,
що крутили жорна
у переддень космічної доби.

Поведеш мене любий? За руку візьми і веди.
Я заплющую очі і серцем дивлюсь в далечінь.
Ми підемо з тобою торкаючись ледве води.
Після фрази «люблю» прошепочу одвічне амінь.

Ми на прощу йдемо – сповідатися до гіркоти.
В чистий храм неземної чи надто земної любові.
Я даю тобі душу, благаю, зумій зберегти.
Одягни її в світло – не треба у ризи шовкові.

Не пускай моїх рук – я тремчу, я безмежно щаслива.
І у серці моєму блаженний і радісний щем.
Я так щиро молюсь, сльози щастя з очей ніби злива.
Ми вже майже прийшли, я вже бачу священний Едем.

Я влюблена, но право же нелепо
об этом говорить в сей смутный миг.
Отныне чувства наши под запретом
и Вы, мon chère, теперь не мой жених.

И Вы другой обещаны судьбою,
в глазах печаль, но вовсе не укор.
Подумать только… собственной рукою
мне подписали смертный приговор!

От всей души, мой милый друг, желаю
Вам счастья с той, чей Вам милее лик.
Не нужно слов, прощаю Вас, прощаю…
Давайте помолчим в сей смутный миг.

Ніч засиляє,
мов нитку у голку,
серце у біль
гордозубому вовку.

Перегризає
слухняності лямки -
воля чи смерть,
дух чи останки!

Рани годує
ярмо хватошиє -
душить, пече,
неприкаяно ниє.

Вовк - не собака,
в слухняність не грає.
Клич у витті -
то він зграю скликає.

"Ууу, Сіромахи -
Свобода та Грати,
гріх бути тут
і себе догризати!"

Завтра над світом
ледь сонце привстане -
день запалить,
вовча зрая розтане...

День витягає
мов нитку із голки -
серце моє
одинокого вовка.

8 Березня 1990

* * *
Один пускався на свої крила,
інший пускався берега...
Такими їх бачили інші.

* * *
Зупинися!
Наступний крок
може виявитися попереднім.

* * *
Завидна думка
впала на критику, –
крихкий посуд церемоній.

* * *
Розводять очі, як демаґоґію,
а межи них –
урвище глибокої думки.

* * *
Життя – н а д о в г о ...
Не псуй нерви оточуючим!
Н@віть р@влики, @к кол@ н@ воді.

* * *
Тятива стала струною,
меч став ралом,
Чорнобиль – музейною екзотикою.

* * *
На злеті – сила,
на схилі – мудрість.
Життя – дрібка солі.

* * *
Черкнувши крилами об місяць,
прошелести небом
спадаючим летом птаха.


* * *
Приборкати середнього пальця –
досить вишукана річ
для екстраваґантних.

* * *
“Я тебе з’їм”, –
компетентно сказав вовчик.
Зайчик, піднімаючи чарку гіркої:
“Вздроґнєм!”

Доле! Отямся, доле!
Темно. Вогонь почах.
Серце моє з болем
Хлипа в твоїх руках.
Мертвим в землі тісно, -
Доле, тут трупи всі!
Душу забрала, тіло
Ріже твій гострий ніж.
Доле, ти хижим вовком
Виєш: луна - пустка...
Дим чужинецьким шовком
Землю мою спутав.

Я через дотики і подих
Впромінююсь в твою природу,
Невпинно підкоряюсь полю
Твоїх печалей, твого болю.
О, як пронизливо пече
Благальна німота очей!
О, як нестерпно в груди б’є,
Мов дзвоном, дихання твоє!
Як сипонули ненавмисно
Цілунки зірваним намистом….
07.2007

"Заворожи мене, волхве" Т. Шевченко.

О, волхве, ти мене заворожи
Бодай на дрібку сеї миті, на межі
Добра і зла, землі і неба, спеки й зливи...
О, волхве, ти мене заворожи.

Коли Адам ще не придумав слів,
На pianissimo розкошував пан Спів
І вдвох із тишею брав у полон се диво -
Поезії тремке палюче сниво,
А вітер з листя плів ажурні міражі...

Хоча б на дрібку сеї миті, на межі,
О, волхве, ти мене заворожи!
1970 р.

Там, у степу, схрестилися дороги,
Немов у герці дикому мечі,
І час неспинний, стиснувши остроги,
Над ними чвалить вранці і вночі.

Мовчать над ними голубі хорали,
У травах стежка свище, мов батіг.
О, скільки доль навіки розрубали
Мечі прадавніх схрещених доріг!

Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.
Твоя краса цвіте в моїх очах.
Але скажи: чи ти зі мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида.
Ходить байда споконвічний та у вікна загляда.

Ну чому б тобі, приблудо, не заснути уночі,
Не погріть старечі кості в димарі чи на печі?

Я не сплю — мені й не диво: я ж не вітер — чоловік,
Помитарствую, поб’юся та й засну колись навік.

Але ж я не спати — жити! Жить і мріяти люблю —
Через це у довгі ночі не вилежуюсь, не сплю.

Ну, вгамуйся, клятий вітре, не стогни та не хрипи,
У моє вкладайся ліжко і за мене там поспи.

І зітха тужливо вітер, кулаками в шибки б’є:
— І мені,— кричить,— кохання також спати не дає.

Я давно про зірку мрію, світлу зіроньку одну,
Але як не дму, не вію, а до неї не сягну.

Тож ходжу я в довгі ночі та зітхаю знов і знов,
Їй пісні сумні складаю про сумну мою любов.

16.03.1961

Чекати по черзі: канікул, снігів, Миколая…
Різдвяна зоря догорає. І світ догорає –
Такий різнобарвний! Такий мандариновий ще!
Гірчичників зграя кислотним вогнем пропече
Застуджене тіло – бурульок смачне ескімо
Далося взнаки… Чорно-біле життя, як кіно,
І очі з-під ковдри – дві вишні – такі,
як у мами,-
Пантрують дорослу любов. І любов з голубами
Злітає до неба – і меншає пляма щомить -
І падає долу! І в серці незвично щемить –
Важке усвідомлення часу, минучість одвічна
Ангіни, дитинства, кохання, холодного січня.
І тане у горлі знайомий
гіркий стрептоцид…
І ліжко тече за водою по річці Коцит…
І сльози – гарячі. Гарячка налипла плющем,
Пролізла – прогризла – і ще догризає, і ще,
І чорне волосся на білій подушці згорає…
- Ми всі помремо?
- Ні, маленька… Бо смерті немає…

Моя бабуня (царство їй)
Була поетом -
Бува до пісні "на ходу"
Додасть куплета.
А голос мала чарівний -
Співала в храмі.
Господь від неї щось вділив
Мені і мамі.
Воно незримо пророста
Годинно й денно...
У вчених відповідь проста:
"Спадковість,гени".
***********************
Я,власне,тут не про талант,
Не про природу, -
Як дивно в нас переплелось
Коріння роду.

Не незнаній дорозі, за вигоном днів

Я згадаю цю мить, ніби напад ядухи.

Що я, трепетом повен, сказати хотів,

Чи хоч трішки до твого долинуло слуху?

Наче листя в гаю, розметає стежки...

Захурделить на вулицях нашого світу.

Скрижаніє душа – й навіть потиск руки

За політтям не зможе її відігріти.

Наволоком розпушений лан по стерні

Недорідним, убогим віддячує жнивом.

Загадкові й всуціль нерозгадані дні

Ми, на жаль, не змогли ознаймити як диво.

Ми, на жаль, не змогли... Не сприяли зірки?

Не дали нам у жили небесного струму?

Поясни ж, поясни. Мені те невтямки,

Тільки душу надсадно стискає від суму.

На світ нарікати і битись у груди -
невдячна, воістину крихітна справа.
Отой, хто у дзеркалі - погляд маруди,
думок птахівник, що виловлює ґави.

Вдивляюсь уважно - он правда всезряча,
то отче обличчя, проникливість світу.
Очима блукаю, полюю на вдачу,
приглядуюсь - осінь оплакує літо.

Впускаючи світло, вітаюся з Богом.
Вбираючи звуки, наповнюю слово.
Долають уста безголосся пороги -
із них, мов крізь лід, прорізається мова.

Хід вилиць зласкавлює щира усмішка,
двійник мій сьогодні не йде на відвертість.
А голос вмира, як прикутий до ліжка,
та слово, мов птах обезкрилений, мертвий.

27 Жовтня 2007

Гей, нові Колумби й Магеллани,
Напнемо вітрила наших мрій!
Кличуть нас у мандри океани,
Бухту спокою облизує прибій.

Хто сказав, що все уже відкрито?
Нащо ж ми народжені тоді?
Як нам помістити у корито
Наші сподіваная молоді?

Кораблі! Шикуйтесь до походу!
Мрійництво! Жаго моя! Живи!
В океані рідного народу
Відкривай духовні острови!

Геть із мулу якорі іржаві —
Нидіє на якорі душа!..
Б’ються груди об вітри тужаві,
Каравела в мандри вируша.

Жоден вітер сонця не остудить,
Півень землю всю не розгребе!
Україно! Доки жити буду,
Доти відкриватиму тебе.

Мріяти й шукати, доки жити,
Шкварити байдужість на вогні!..
А якщо відкрию вже відкрите,
Друзі! Ви підкажете мені...

15.10.1962

Осінь. По вінця налити і випити…
Бо дозволяють здоров’я й конфесія.
Потім - комусь би в жилетку похлипати,
Бо загострилась у пані депресія.

Вилити нІкому тугу страшнючую?
Подруги давні також у прострації?
Чи повважали Вас надто липучою,
Вдатною тільки на маніпуляції?

Видно, втомились жилетки Вам вірити,
Вічно сприймати сердешною жертвою.
Певне, вже й годі тих подруг вампірити,
Бути в журбі та нещасності впертою.

Вирийте з шафи кофтинку, що радує,
Дозу прийміть вітамінів і магнію,
Виведіть усміх на губках помадою
І застосуйте підіть свою магію!

Не переграйте з «відвички» лиш, панечко.
Це Вам така терапія легесенька,
Щоб заглядали якрідше у скляночку:
Ох некрасивенька Ви, як п’янесенька!..

…А життя назагал прекрасне…
Осінь листям вродила рясно,
дикі гуси в ставку – як ряска,
але ряски уже нема.
Є вода – сірувато-біла –
то тумани її покрили,
і зітхнути воді несила,
бо стискає її зима.
Мерзнуть руки синюшні в мене,
тисне шию кашне зелене,
от би вирватись з цього тіла –
і зависнути, наче йог!
Літаком він увись злітає:
“Все на світі, Ганнусю, майя!”
– Знаю, йоже! Ні, йогу, знаю…
Як і знаю, що добрий Бог
не залишить – бо що ж лишати?
Скоро стисне мене в лещатах
цього світу, цієї хати –
як комашку у бурштині…
Ти, що в серці, та поза тілом,
станеш білим під снігом білим,
і півподихом – так несміло –
про Любов промовчиш мені…
Бо слова – то вода і вітер…
Так чекати і так любити –
як вночі під дощем летіти!
От химера! – і слів катма…
…Є вода. Є будинків зграя.
Гуси є – ой, нема! – відлітають…
Знаєш, друже? Звичайно, знаю…
І у горлі дере…Зима…

Небо зорями рясніє,
Гасне світло по хатах...
Ніч казки в дрімоту сіє,
Щоб посходили у снах.

Осінь неквапна, як літній китаєць,
лагідно вислала кленову постіль,
ставу старого незайманий глянець
з неба мембраною дихає поспіль,

і хризантеми елітні парфуми
знов надихнуть падолистові танці,
тонко і високо квиліють струни,
осінь злотава,
................Господні ятранці...

А ніч така – забутись у коханні!
Хоч можна в житі чи копиці сіна.
Шалені зойки, пестощі, зітхання
і від стерні поколоті коліна.

Ти НА мені, і ПІД, і У, і всюди
Такий гарячий, пристрасний і милий.
Години дві з тобою ще побуду,
(на більше в тебе вже не стачить сили).

Отак з тобою спраглі, ненаситні
за цілу ніч не змарнували й хвильки.
І я ще тиждень колосочки житні
вичісувала з голови... й не тільки.

Диво дивне нам зсилає
Сам Господь, і промовляє:
«Не лякайсь, мале дитятко,
Пастир дбає про ягнятко».

Відчинились брами неба,
І Отець лицем на тебе
Вже засяяв: «Ти нетлінні
Вспадкував дари безцінні!»

Більш, ніж рідні батько й мати,
Буде Бог про тебе дбати.
Під Твою опіку, Отче,
Ми дитя віддати хочем.

Щоб воно – земне насіння,
Новим сталося творінням,
Вмите купіллю святою –
Божим Словом та водою.

Осінь. Просивінь ткалі на руку -
серце стуком до згадки приколото,
вигаптовує згубленим золотом
на душі журавлину розлуку.

Килимарнице світла і тіні,
надмайстрине пташиного леготу,
не лякайся надмірного скреготу,
не журися про сльози осінні.

Над тобою застелена стеля,
Час піклується - гріх зарікатися.
Згасне день, станеш в зорях купатися,
Виглядати на ніч менестреля.

Погляд босий - стернею промчати.
Ткале тчи - не скупися на злато ти.
Диво-тканку на віру розтратити -
щоб не в холоді Бога стрічати.

25 Жовтня 2007

Ще розтануть сніги і прокинеться літо,
І піснями ударять в серця солов’ї,
І розквітнуть, я вірю, в саду нашім квіти,
Що їх ніжно так пестили руки твої.
Не зів’янути їм, незабутнім, довіку,
Поки родять у серці наснаги жита,
Поки радість дається і біль чоловіку,
Поки совість пречиста і пам’ять свята.
І тоді з забуття,запізніло, нам знову
Подаровані будуть довіра і дар співчуття,
В зачерствілій душі озоветься промовлене Слово,
І в маленьких долонях нестиме надію Дитя.
Бо зима відступає і крига скресає на ріках,
Поки родять у серці наснаги жита,
Поки радість дається і біль чоловіку,
Поки совіть пречиста і пам'ять свята...

Осінь. По вінця налити і випити,
І закусити сирком „Дружба” випите,
І як пройме організм тепло трепетне –
Дружно утрьох, не змовляючись, крякнути.

Хай обивателі в теплому ступорі
Дивляться ящик, насіння лузаючи,
Ноги в гірчичному тазику парячи, -
Ми ж не такі, ми – останні романтики !

Вітер газету шматує безжалісно,
Тьмяний ліхтар , як шалений, гойдається,
Але допоки у пляшці щось хлюпає,
Можна вважати – життя лупить гейзером !

А як у пляшці раптово все скінчиться,
Ми не підемо просити і жебрати,
Маємо ще одну пляшку заховану !
Ми ж не абихто тут. Ми – діти осені !

Розгойдує човен почвари старих комишів,

Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,

Відлуння стихає в задумі русалки-душі –

Її таїну необачно воно не зурочить.

Не раньте, будь ласка, її єретичність святу,

Ймовірно, смішну, коли око примружити зизо.

Мрійлива, тендітна русалка в клечанні-цвіту –

Це й ваша душа, що скорузне під глицею й хмизом.

Невпомірки глузд і незмінний тягар простоти

Коромислом часу обчімхують пагіння росту.

І ти вже насправжки не певен: це ти чи не ти –

Й наївність виводиш із себе, неначе коросту.

Розгойдує човен почвари старих комишів,

Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,

Відлуння стихає в задумі русалки-душі –

Її таїну необачно воно не зурочить.

Ти мені передвіч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
Я – краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я – листок на вітрах, – не пройма бурелом.

Запопадлива втома стирає розпуку
І надія улесливо гладить чоло.
Не про мене це, доле. Пусти мою руку –
Вирушаю навспак, хоч би як не було.

Не дихнути у куряві сплюнутих слів,
Затуманює душу сльотава зневіра.
Я прошкую туди, куди Він повелів,
Я на цих перепуттях – Господня офіра.

Ти мені передвіч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
Я – краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я – листок на вітрах, – не пройма бурелом.

Я, на щастя, ссавець і тому, так буває, що сплю…
А тоді з того тіла, що вписане в паспорт Олегом
Прокидається те, що ненавиджу я і люблю,
Він-Воно в однині – геніальне моє alter ego.

Трансцендентне моє, дегустуючи синій еЛеМ,
Копирсається в днях, препарує зачумлену душу.
Він-Воно, як завжди, майстер створення нових дилем
Про які я на ранок приречено думати мушу.

Про які я живу, про які я згадаю пісні,
За які розміняю на тихі хвилини століття…
А моє Він-Воно на світанку залишить мені
Пачку з-під цигарок і вірші у корзині для сміття…

Sorry, коханий, ми всі безнадійно хворі.
Море - лише попільничка, де згаснуть серпневі зорі.
Цілі світи помирають на ре мінорі, -
Досить цієї музики, досить курортних історій.
Підеш грудьми кидатись на вітряки примарні,
Вранці розплющиш очі в кнайпі, в піску, в кав'ярні
І зрозумієш з відчаєм: люди – тварини непарні,
Мов шовкопряд. А вицвітуть очі гарні, -
Буде окрема палата, сукенка символічна
В чорну та білу смужку, туї в алейках фалічні.
В вени життя три рази впирснуть трьома кубами
Й трубочку (пити кисень) втиснуть поміж губами.
Згодом зітруть тебе, любий. З сітківки, з жорсткого диску
Я, безумовно щаслива , з металевої миски
Сьорбати стану кашку, потім читати книжку
Потім дозволять прогулянки, і мобілку, і мишку –
Альтернативно жити з усміхом на обличчі,
Бути пустішою вдвічі, бути повнішою втричі.

Фрейд, гормональна осінь, оси у банці з джемом...
Бачиш, і справді самотність личить усім навіженим.

Знов перехід. Бо виходів нема,
Коли земля волога і німа,
Така вже гола, чи така ще гола -
Кармічний рух по замкнутому колу,
Де арки парків, як буддійські храми,
Стоять під небом, звітрені віками.

І білий слон заходить в правий бік
Царівни молодої. Чоловік
Зі смерті переродиться. То буде
Премудрий листопад - довічний Будда.
І мантри листя падають щоднини
У Трипітаки плетені корзини.

І медитацій у лісах Полісся
На білих чотках - сто, а потім - вісім.
Світліє коло. Краєвид змалів
До снігопаду. Вже не треба слів.
Бо смерть чорніє, ніби антрацит.
І коле справа.
Це апендицит.

Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.

Слова ясні, лише мені відомі,
У бурмотіння скучне переллю,
Свою усмішку у холодній втомі
Бездумно, безголово утоплю.

І буду нерозумно обридати,
І недоречно скиглити чомусь,
Але, як треба буде заридати,
Я гомерично, тупо засміюсь.

Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду,
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.

[1963]

«Когда кидает любовь начинается блюз…»
С.Чиграков «Перехресток»

осінь проклята блюзом
з самотиною дружить
загубились десь руки
ті що гріли щеня

ті що плавили душу
виливали у злитки
і чеканили вірші
як монету щодня

чи ридати на осінь
чи стрілятись у листі
чи не вірити більше
чи стрічати весну

осінь проклята блюзом
блюзом схлипує тиша
упаду в чорно-біле
і під снігом засну…

Вона.

Щемить…
Ще мить - і серце моє розірветься з розпуки!
І нектар вже не п’ється, налийте мені коньяку.
У гіркій безнадії до тебе протягую руки,
прагну сильних плечей, а знаходжу опору хистку.

Припадаю до рук (срібні струни розкраяли в шмаття).
Дім старий, мов катівня замучених музою душ.
Щось стікає з очей, я молюсь з істеричним завзяттям.
То не сльози, мій любий, то просто розмазалась туш.

Він.

В моїх венах не кров, а дешеве, замучене віскі,
від моїх сигарет у кімнаті повітря – хоч ріж.
Всім законам супроти рукописи тліють мов тріски.
У старому каміні останній допалюю вірш.

Твій знецінений майстер, маестро забутого соло!
Струни рвав, ніби нерви, палив безнадійні мости.
У руках моїх крейда магічне окреслює коло,
у німому бажанні хоч тут свій талант зберегти.

Цей світ не обмежиться втечею,
Єдине,що в нас залишилося-злива,
У світлі нічних ліхтарів недоречно,
Невчасно,невпинно і трохи лякливо
З`являється звук.

Цей світ не обмежиться містом,
Натягнутий нерв,тиші сірої згусток,
Пейзаж у кутку традиційно без змісту:
На жертву свою,легковажну і тлусту
Чекає павук.

Померти над чорним і білим,
Під музику гострого льоду і грому,
У сивих тенетах заплутались крила,
Акорди дощу затихають і в цьому
Велика втіха.

Поверхні вагонів старі і подерті,
Станція Вічність,зачиняються двері,
Ніколи життя не обмежиться смертю,
З`являються краплі дощу на папері
Нестерпно тихо.

Тут усе вже було:
І забуте кіно про війну
І старіючі зморщені лиця
опалого листя
Тут усе ще високі ідеї
Стоять на кону
І можливо у натовпі
Десь заблукали пречисті...

Мармеладно всміхаються Памели крізь монітор
Одягаючи німби фальшиві в тісній гримерці
В цьому фільмі хтось дуже давно ще сказав „Мотор!”
І покинувши камеру Всесвіт тримав у серці...

...Монетка валідолу під язик –
І можна жити так, як жити звик,
Вгортаючись у мудрість і покору,
Мовчати тишу і читати Тору,
І листя рахувати день при дні,
Питаючи:
− За що сіє мені?

Старіє жовтень... То старий єврей,
Як до Стіни, до зимних батарей
Притулиться чолом – і тихо плаче,
То молитви дощів, кущів, неначе
Усі слова сплітаються в одне:
– Нехай мене ся чаша омине...

А чаша повна – через вінця – вщерть.
Спочатку вітер, а за вітром смерть –
Зайдуть в оселю, сядуть за столом:
– Шалом, синочку втомлений, шалом...
Горять свічки. У всесвіті шабат.
І він умре.
І прийде листопад.