***

Три персні для ельфів – для їх королів,
Сім – гордим гномам з камінних палат,
Ще Дев’ять – людям смертних родів,
Один – Повелителю тьми, де імла
В Мордорі та морок і тінь на землі.
Один з них керує, Один – всіх знайде,
Один їх збере й у пітьмі всіх зведе
В Мордорі, де морок і тінь на землі.

***

Не золото – все, що сяє,
Не всі, хто блукає, – блуднí;
Старе та тривке – не зникає,
Глибокі коріння – міцні.
Із жарин вогонь розгориться,
І світло із тіні сяйне;
Відновиться тріснута криця,
Ізгой знов корону вдягне.


***

Книга 1. Розділ 9. Під вивіскою «Брикливий поні»

Весела і стара корчма
під пагорбом стоїть,
Там темні варяться пива,
І навіть Місяць раз – дива! –
забрів там посидіть.

У конюха є п’яний кіт,
на скрипці грає він;
Угору-вниз смичок пливе,
То запищить, то зареве,
то задзвенить, як дзвін.

Господар має цуценя,
що ловить кожен жарт;
Як тільки зажартує гість,
Не п’є той песик і не їсть –
регоче так, що ґвалт.

Корова ще рогата є,
велична, мов княжна;
Та тільки музику і спів
Зачує десь – трясецься хлів,
вигоцкує вона.

А ось тарелів срібних ряд
і срібних ложок стрій!
Окрема ж пара – для неділь,
Її шкребе ціла артіль
в суботу так, як стій.

І Місяць пиво пив до дна,
і кіт нявчав-нявчав;
Тарілка з ложкою – в танок,
Корова скоком у садок,
а пес свій хвіст впіймав.

Замовив Місяць гальбу ще
і покотивсь під стіл;
І там дрімав, і пиво снив,
Аж поки день не наступив
із сонцем на хвості.

Конюх тоді сказав коту:
«Там Місяця скакун
Гризе вудила та ірже,
Але гоподар спить – і вже,
а сонце – як кавун!»

Тоді хапає скрипку кіт,
і шкварить джиґу він;
Смичок реве, пищить, кричить,
Господар Місяць термосить:
«Вже ранок біля стін!»

І покотили пиячка
горою до небес,
Позаду кінь його чвалав,
Корова гордо-пишно йшла,
тарілка, ложка й пес.

Все швидше, швидше скрипа гра,
і песик скавулить,
Корова й кінь – на головах,
Гасають гості по ліжках,
танцюють, аж курить.

Аж раптом тріснула струна!
корова – стриб і скік,
Зареготало цуценя,
Тарілка вибігла, й півдня
Всі чули ложки крик.

Нарешті Місяць в небесах,
але і сонце там.
Під звуки танцю й скрипки гри
На всіх них дивиться згори,
не вірячи очам.

Книга 1. Розділ 11. Меч у пітьмі

Ґіл-ґалад ельфів був король.
Сумний у нього ореол:
останній він, чия земля
від Моря аж до Гір цвіла.

Мав довгий меч, мав гострий спис,
його шолом крізь ніч світивсь;
всі зорі в небі, золоті,
відбились у його щиті.

Та він відплив кудись давно
і де тепер – кому дано
те знать? Зайшла його зоря,
де над Мордором тінь ширя.

Книга 2. Розділ 4. Подорож у пітьмі

Був юний світ і зелень гір,
І Місяць чистий, як папір,
Струмок без назви біг між скал –
Тоді лиш Дарін тут блукав,
Прокинувшись; він називав
Долини й гори; куштував
Незайманих джерел кришталь,
Над Озером Дзеркальним став
І бачив в ньому, як зірки
Сплелись в корону навіки.
Високі гори, дивний світ
Перед падінням Давніх Літ –
Час незабутніх королів.
О Нарґотронд і Гондолін!
Що відпливли вже за Моря –
Чудова Даріна Пора.

Він посідав різьблений трон
У залі з безліччю колон:
Зі срібла – діл, зі злота – дах,
І руни влади на дверях.
Як сонце, місяць і зірки,
Світили ясно в ті віки –
В той час без горя і жалю –
Сяйливі лампи з кришталю.

Там молот по залізу бив,
Тесак тесав, різець різьбив,
кували лезо й рукоять,
Копали шахти, клали гать.
І на кольчуги йшли метал,
Берил, і перли, і опал;
Щити і лати, меч і спис
Горою там росли увись.

Народ невтомний Дарін мав,
Він під горою грав, співав,
Під арфу менестрель тужив,
А з-за воріт сурмач сурмив.

Миршаві гори, сірий світ,
Ковальський горн – як зимний лід.
Не чути арфи, молот стих:
Загинув, Даріне, і ти...
Його могила – тінь і сум
У Морії, де Казад-дум.
Та світить зірка не одна
В Дзеркальнім Озері із дна:
Його корона там лежить,
Допоки Дарін все ще спить.

Книга 2. Розділ 6. Лотлорієн

Жила давним-давно колись,
Як зірка серед дня,
Ельфійська діва. Сонця блиск
Було її вбрання.

Зоря цвіла на голові,
Й волосся те було,
Мов сонце поміж верховіть,
Що в Лорієн прийшло.

Тих довгих кіс і білих рук
Була краса ясна;
Не йшла – пливла – як вітру звук,
Як липи лист вона.

На водоспаді Німродель,
Де чистих вод свіжінь,
Чий голосок дзюрчав щодень,
Як срібла передзвін?

І де ж тепер вона? Хто зна:
Під сонцем чи в тіні,
В минуле канула весна
Й осінні її дні.

Чекав ельфійский корабель
Під прихистком гори
На юну діву Німродель,
Та звіялись вітри.

В Північних землях уночі,
І море заревло,
І судно узяли смерчі
На навісне крило...

Коли світанок засірів,
То не було землі
Посеред хвиль і між вітрів, --
Лиш сум на кораблі.

Даремно в даль вдивлявсь Амрот –
Прокляв він корабель,
Що був його й відносив от
Його від Німродель.

Він ельфів був король тоді –
Дерев, ущель здавен, --
Коли ще цвів і молодів
Прекрасний Лорієн.

У море раптом він стрибнув,
Рішуче, мов стріла,
І в сірі води він пірнув
І хвиля розійшлась

Волосся вітер розвівав,
Пінився водний шлях;
Прекрасний лебідь відпливав –
Так бачилось здаля.

Та вісті з Заходу не йдуть
На смутний Берег Цей:
Ніде про Амрота не чуть
Між ельфів і людей.

Книга 3. Розділ 6. Король Золотого Палацу

Де зараз кінь, і де вершник? Де зараз ріг, що сурмив тут?
Де зараз шолом, кольчуга, волос, вітром умитий?
Руки на арфових струнах, і багаття червоні?
Де та весна, урожаї, де пшеничні гони?
Проминуло все, наче злива, ніби вітер у лузі;
На Захід за пагорби дні, мов тіні, відчалили в тузі.
Хто затримає дим цих лісів згорідих
Чи поверне ті роик, що за Море сплили?


***

У Двіморден, у Лорієн
Не запливав людський човен,
Не для людських очей горить
Тамтешнє світло кожну мить.
Ґаладріель! Ґаладріель!
П’янка вода твоїх джерел;
Зоря в руці твоїй ясна;
О найчистіша сторона,
Прекрасна дотепер здавен!

Книга 4. Розділ 3. Чорну браму зачинено

Сірий, як миша,
Велій, як хижа,
Ніс, як змія,
Трясу землю я;
Коли йду по траві,
Усі ледь живі.
Мій рот – як сурма,
Жах Південь пройма.
Літа, весни й зими
Фаю ушима,
Все лажу та лажу,
На землю не ляжу,
Хай навіть вмирать.
Бо я оліфант –
Більший за всіх,
Старший за сміх.
Як хто мя спіткає –
То запамятає,
Кому ж не судьба,
Тим я – ворожба;
А все ж оліфантом я є,
Брехать – не моє.

2006

Переклад віршів Назара Федорака

Подано за виданням Дж. Р. Руел Толкін Володар Перстенів. - Львів Астролябія, 2006.

Конверти зі снігом приходять, конверти зі снігом.
Розкриєш - і слова не втямиш: розлита вода.
Лиш часом зірки, ніби крапки і коми ясніють,
адреси ж не видно, і дата занадто бліда...
Стоять, мов дерева, суворі січневі дерева,
години і дні мої в озері талих снігів.

"Чого тобі треба, юначе, чого тобі треба?
Пиши, якщо вмієш, бо втямити вже не зумів!
Пиши за порядком, згинаючи кригу, мов зошит,
пиши, щоб гірський адресат здивувався: "Невже?"
Води вже задосить, невидимих літер - задосить!
Хай руки твої хоч крихке янголя береже..."

2008

Більше думаєш - менше пишеш,
пори вражень забиті буднями,
вже поезія - наче тиша,
що торкнеш її - і не збудеться.

Очі світу - паперу очі,
незаповнені, недописані,
а берешся - пісок пісочить, -
і пиши собі чи терпи собі...

Задрімали в душі вулкани,
лиш безсило димлять Карпатами.
Час настане!.. Коли настане?
У могилі хіба писатимеш?

Темновіччя... І зорі темні.
В окулярах не скельця - камені.
І перо лежить, затяжке мені,
і рука тремтить, затонка мені...

2008

Химери осені. Мотузка і вузли.
Мов інка стародавній на осонні,
Рахую, в'яжу , лік веду. І лик
Нового Бога. І віки бездонні
Над Андами, над антами, над світом.
У хмарах - птаство. У дощах - краса.
Солодка кава, крем зі свіжим мітом.
З вершками (хто як любить). І згаса.
Є в Морі-Окіяні днів Світило.
На лови вийшов, позіхнув хижак.
І загнаний олень упав безсило,
І Зодіак над требищем закляк.

Люблю тебе. Зорею впала в серце
Мені твоя чарівна і проста,
Мов квіт ромену, посмішка. Тепер це
Найперша ніч із вимріяних ста

Молитв за тебе Богові. І днина
Не зникне вже, як інші, в безвість снів.
Рука вінчань святого Валентина
Торкнеться наших схилених голів !

Життя. Поезія. Язичник. Холоднеча.
Гріховна сила розуму. Музей
Фігур самотніх і скляних дверей
Із фотоелементами. І глечик.
Старий, з Мезоамерики. Його
Ще Одіссей привіз у дар циклопу,
Де навіть в снах не бачили Європу
Верхи на Бико-Зевсі, а “Арго”
У протилежний бік помандрувало…
Ловися, рибко, у танета світу.
Тут на арені маршами капітул
На Картагену клятви Ганнібала
Рушають дні провінції. А Місто ?
В пожежі віртуальній. І Нерон
Узяв собі ім”я “ілюзіон”
І молоде вино запік у тісто.

... усе святе,усе неовториме…
Ліна Костенко

Відродження до слова - таїна.
“Я вас кохаю”, - сокровенний Логос.
Свята Софія, Хрест Андрія - знак
Русі, де перекинуте все. В когось
“зломили меч”, “розтрощена волторна”…
Лиш дядько Лев - мудрець поганський - спить.
І Лукаш з Мавкою, як завше, неповторні.
І неповторна та ж сама блакить.

Що світ? - Журба. Лиш посвист злого вітру.
Долає всіх - траву, дуби, моря…
І тільки в Книзі - поміж плетив літер
Ще Дух Святий володар… Я - не я,
Або - або, піти чи відіспатись ?
Старезна світом шкандиба проблема…
Але щоранку в танці тіл мулаток
Встає для щастя сонце в діадемах.

Гадаємо ми всі: що буде з нами…
Яка там доля (як це там) «гряде»?
І між двома безмежними світами,
За кроком – крок, до вічності бредем.

І живемо, як до початку світу…
Наївні діти щастя і тривог…
І мріємо, що вічним буде літо…
І в мріях тих живе наш вічний Бог.

Мабуть по – іншому не буде… Та й не треба,
Бо сенс не характерний взагалі
Безмежно – нереальним дітям неба,
Які лишають серце на Землі.

Робиш послугу –
Не без спротиву.
Ніби спробу
Мого осягнення.
Небезпечно-свавільне
Прагнення –
Зупинити
Циклічність змін.

В рафіновану тишу
Пробую
Недодати
Краплину правила.
Повертаю тебе
Неправильним –
Гіршим чином
Твоїх сторін.
11.09.08

Хто ТИ?
Та, що згубилася у часі...
Блукаєш поміж бути і не бути
Шукаєш чи то віру, чи то щастя...
Навіщо вигнала себе із Раю
Сліди свої присипала печаллю
Як пасербиця неба ти землею клячеш
Вгадати пробуєш, що мантра долі значить

Хто ТИ?
Той, що є завше їй супроти...
Що зрікся розуміння суті болю
Жбурнувши в прірву забуття імення своє...
Втекти бажаєш від своєї тіні
Закривши очі кажеш ти на чорне – біле
І вперто обираєш глухий кут зневіри
З байдужості у собі зводиш стіни

І на краю свідомості стоять чужими
Два наслідка єдиної причини
Вона йому кричить
- Це звична серця чулість...
А він у відповідь
- Є божевільна ця нормальність.

***

А хто є він? -
Десь шепотів пустельний суховій...
А хто вона? -
Вторила джерела вода...

***

Душа тікаючи, блукала в безвісті,
А розум од своїх думок п’янів тверезості

2008

Здесь плохо жить – здесь время не течет,
А дни не числятся календарями,
И в ноябре, на зиму обречен,
Мир плохо различим под фонарями,
Печально выливающими свет
На мусор притаившийся в листве.

Здесь плохо жить – злорадствует вокзал,
Навечно пребывающий в запое,
И шум такой, что летняя гроза
Похожа на пустой товарный поезд,
И не понятно, грохот – это гром
Или состав, летящий под окном?

Здесь плохо жить, здесь тесно, и во сне
Я сам себя здесь многократно видел
Подвешенным за шею на сосне
В ужасно странном непотребном виде,
Но, просыпаясь с утром в унисон,
Я понимал, что это был не сон.

Все тій же Н. Н.


Казиться вечір. Дрімко на серці, дрімко…
Казяться речі – вглиб заповзають жінки, -
Стіни вповзають, стеля вповзає, вікна…
Жінка вмирає, вкотре вмирає… Звикне?

Їй до снаги відлига, чиясь скорбота –
Жінка-відкрита-книга і -дім-робота,
Жінка-розбите-серце, -підбите-око,
Жінка-поклич-озветься, -душа-широка.

Це не для неї вічність – стіна з графіті,
Їй, мов у рукавичці, затісно в світі,
Діри в самотнім ложі латає тиша,
Жінку образить кожен, а сам ще гірший...

Плавиться вечір. Скроню цілує нічка.
Плавляться речі. Жінка-щоденна-звичка
Долу розпустить коси, як день, обріже,
Зійдуть на очі роси достигло-ніжні…

Досить імен собачих, глухих і ницих,
Може, в куточку плаче чиясь цариця?
Люди не люди інколи, просто сходи…
Ми переходимо,
Нас переходять…

Я – випадок. Я із закону випав
І впав у винятковість, як у сон.
Але не любить винятків закон.
Хоча – хіба це вибрик? виклик? випад?

І все ж я, випаденець, під замком
Сиджу собі, некондиційний виплід,
Складаю іспит на циганський випіт
(Колись би вже….. корова язиком).

Бо що як всі захочуть випадати?
Хто зможе випадущім раду дати?
Ніхто. Ніде. Ніколи. Далебі!

Невесело величині зникомій
У світі строгих регул і законів.
І все ж я – випадок. Сам по собі.

Держал пари я с совестью не часто:
Залог душа причиною порок.
Но вместо радости, что выигрыш достался
Всегда подкатывал под горло узелок.

И снова прав и логика над чувством
И справедливость вместо милосердья…
Да только, Господи, зачем мне то искусство –
Обманывать себя с невиданным усердьем?

Доля зав’язує шлях у химерний вузол.
Потяг – намисто з веселих й сумних історій.
Скоро зійду, або з рейок, або вже з глузду.
Світ перетято нитками байдужих колій.

Важкість прощань і плацкартні легкі розмови,
Тамбурна тиша, в тремтячих руках блокнотик,
Списаний віршами, болем. Згадаєш знову:
Як це відчути востаннє тепло на дотик.

Вільно спливають вокзали, міста, години
Десь за вікном і усе це таке мізерне...
Постіль таврована прагне торкнутись спини.
Тільки тобі не заснути тепер напевне.

Море злизало пісок і снодійну втому.
Небо чорніє, ось ось і униз зірветься.
Літо пісне, а от осінь таки із перцем.
Вітер у герці забутих фальшивих терцій...
Радість і сум як туман, або дим – зникомі.

Ми так хотіли іти по воді. Тонули.
Вірили в рай, а у Бога чомусь не сміли.
Так опадали, мов листя пожовкле – крила
Янголів Осені. Стачить твоєї сили,
Щоб відпустити і стерти моє минуле?

Сутінь солона тулилась до рук. Мовчали.
Про неминуче, про вічність до болю знану.
Ніч цю приймали, неначе небесну манну.
Димом просотану й дивом. Німою стану.
Щоб не сказати... Бо слів для любові мало.

На серці не розпогодиться,
Коли у єдину мить
Зі мною усі погодяться.
Це – ілюзорний ритм.

Бо не бере все жниво
Махом одним коса.
Бо не луна миттєво
Грім попід небеса.
І не співає хором
Птаство, не дмуть вітри.
Бо не усі – угору,
Дехто, завваж, - згори.
Не одночасно сходить
Сіяне, хоч-не-хоч,
І не під «раз-два» ходить
По черепиці дощ.

На серці не розпогодиться,
Коли у єдину мить
Зі мною усі погодяться.
Це – підозрілий ритм.

Муссонность снов,
особенность зеркал,
несовпаденье тел
и тени. Бремя
серебряных
ушедших поколений
и гоблинов
торжественный оскал…
...................
У шансонье остался
только шанс.
Осенний лист.
Винил & де-каданс…

I

Невидима хвиля на мене накотить
Як дотик твій..десь із завмерлого часу
Поволі,не зразу..Годинник ..
Колотиться серце,годинами гнане у ніч
Скажи мені,пане мій,
Що то живе поміж нами..?
Що будить вогні у прозорових наших світах?
Чи може в одному – на зернятко схожому світі...

II

Колодяжним умиємось холодим спокоєм
І смутком… наллємося по вінця
Та й до вінця підемо рано вранці:
Коханці сонця, вимиті дощем…

III

Шепіт..
Тільки шепочи мені..бодай щось..
Тану..
В бажання багато обличч..У любові – Твоє...

IV

Поволі торкаю здаля твою душу
Вона вже омита моїми сльозами,
Вона вже щодуху,щосили..

Просила я вітру і виру у гості
До чистої крові,до білої кості,
Взяли вони слід..

Чекання несе у обійми до мене
Твоє щире серце,як злато червлене
До мене…

V

Той,що мені - в обладунках блискучих
Той,що для мене – з чолом твоїм чистим
В мене намисто із сліз і квіток
Крок через мряку зробити сміливий..
Зможеш!

28 червня 2006 р.

Я в порожньому кафе…
У кишені – п*ять «зелених»
І блондинка «під шафе»
Звабно зиркає на мене,

А мені вже все одно:
Сльози, сміх, дешева слава…
Я дивлюсь, дивлюсь на дно,
А на дні лиш чорна кава.

Чорна кава, чорна кава
Ти - моя сумна забава...
Чорна кава, жовті дні...
І моя печаль на дні.

Тут колись сиділи вдвох…
За вікном сміялось літо…
Мабуть, знає тільки Бог,
Де блукаєш ти по світу…

Сірий, мокрий листопад
Там, за вікнами кафе,
Тут – лиш кави аромат…
І блондинка «під шафе»…

Чорна кава, чорна кава
Ти - моя сумна забава...
Чорна кава, жовті дні...
І моя печаль на дні.

Боже! Як я ще не вмер –
Так давно тебе чекаю…
Де блукаєш ти тепер
Мабуть, навіть Бог не знає…

Що ж, я плакати не буду…
Я кохав тебе одну…
Плюну…блін…про все забуду…
І блондинці підморгну.

Чорна кава, чорна кава
Ти - моя сумна забава...
Чорна кава, жовті дні...
І моя печаль на дні.

Насип мені, осене, золота в руки...подай:
копійку, людину, і небо прозоре, і віру,
і парків останню – тому що жовтневу – офіру
(прощали-прощались – аж димом просмалена шкіра) –
і спалене листя. І спомином спалений рай.

А ти ще заграй. На сопілці, на гілці, чи на
гітарі байдужій – то байдуже врешті на чому,
бо літо у комі, та ми ще поставимо кому,
бо втома важка, як наплічник, бо знову не вдома,
і голос твій голий – не голос, а сива луна.

І місяць-господар, і глід що кривавить, і гнів,
і глина господня під мудрими пальцями кличе:
“Зліпи їм подвійно – йому і для неї – обличчя,
Чотири руки (дві жіночих і пару мужичих)
Нехай обнімаються вічно. І душі богів

Вдихни у личини – наповни вином порожнечу...”
І буде що буде. Півтіні та яблунька та.
…І медом солодким напоїть його золота.
…А він золотій запечатає сіллю вуста.
А потім... вигнання із Раю?
Чи все-таки – втеча?

Бо – вибір. Бо воля. Бо попіл. Бо мовчки ідемо.
Бо сто журавлів перекреслили небо – і осінь
Заплутує вітром – чи вірою – сиве волосся.
І досі ворожить: збулося... а це – не збулося.
І досі тривожить – цей спалений запах Едему.

самотня траса швидке авто
водій на душу взяв грам сто
він знає десь його чекає
чи Пенелопо-Навсікая
чи може просто
міс Ніхто

вже зовсім близько горять вогні
і кожне так звучить як ні
опало листя
птах
і тільки
портрет покинутої жінки
десь там
на мокрому вікні

а ніч шмагає авто дощем
йому б двірники
на очі ще
і кілька п’явок на голе тіло
аби відсмоктали все
що боліло
і досі
на душі пече

здається то був таки четвер
в якого б’ють дощі із вен
хоча
яка тепер різниця
як наслідок обом не спиться
на потім сни
CD-RW


якщо не встигне
ну що ж
нехай
тих Пенелоп тих Навсікай
багато буде й буде доки
коти волають в караоке
про ономастику гріха

жонглює очками світлофор
водій рукою гонить мойр
а під колесами збита осінь
калюжі крові
ніч голосить
немов вдова
ой-йо-йо-йой

сміється в небі чеширський кіт
вона чекає сотні літ
мов бранка власної кімнати
одна в Бермудському квадраті
а замість стелі
битий лід

Навіщо пісню тіл
ховати в рунах?
облиш даремний
сльозогінний щем,
скуштуй з мого мізинця
цей отруйний
цей первісний
цей яблуневий
джем-
мммммм

У мене, братці, черговий прокол:
Зайшов на сайт Майстерень поетичних,
Пристойний нік узяв собі : «ПаркО»
Щоб сіяти розумне, добре, вічне!
У віршуванні я не новачок,
Мене в житті не обминає Муза,
На авторську узяв не казна що…
Пристойні речі із часів Союзу.
Ну, там… про Цвіркуна один шансон,
Іще прикольну річ про Бульку й Гульку,
Щось про овечку, Знайка і вазон,
Свою поему про Летючу Кульку…
А в результаті – результатів нуль.
Ані коментарів, ані оцінок!
і мовчки я оголосив війну
проти рудих, чорнявих та блондинок.
Змінив свій благородний світлий нік
На ЩЕлепу,( ім’я доволі грізне!)
Мій синій капелюх із фотки зник,
Натомість вишкір маєте залізний!
Тож начувайся, ПеМівська , братва!
Чекати довго я вас не примушу,
Рука на миші, на рахунок «два»
Атаку розпочну на кожну душу…
Ну що? Висоцькі, Бернси, Глазові!
Я прикручу вам рейтинги та гайки,
Ми ж на сторінці з вами візаві…
Я ЩЕЛЕПА!!! ( а в дійсності - Незнайко)

І що мені з того?
Мішок кам'яний – і баста..
А це вже клінічне –
Чолом підпираю скло..
А хто обіцяв колись
Мене у мене вкрасти?
Та я й не питаю.
Забудьмо.
Було – загуло…

Тут тільки і правди,
Що біль головний надвечір.
Зупинка.
Праворуч.
Третє вікно згори
І вічний mélange:
Олія трояндова й сеча..
Оббиті клейонкою двері –
початок гри..

[…Now… No…ooow…]

- А де у вас тут
Парадне вікно,
Щоб вийти? -
Картинні обійми – чесно – через поріг…
Воно саме час так жанрово тут зомліти,
Та от не виходить – тане на віях сніг…

[…Hey, Joe…]

Так тягне на світло –
На випите дно коридору, -
На голос, на погляд,
на рідну вологість долонь…
Та чується вишкіл:
тупцюю у передпокої,
І пальці –
На клямці
Чекають
Команди:
«Вогонь!»

[Hey Joe,

where you goin' with that gun in your hand?]

*******
**************
*******

[…Hey Joe, said now

Where you gonna run to now?... ]


І, не озирнувшись,
Униз на чотири прольоти…
Я – кам-інь
Я – перс-тень, затиснутий поміж зубів,
Я снюся Великій Воді, що сідає навпроти
Чекати на дельту
І шлюзи,
І сіль з берегів…


[…I'm goin' way down south…

….Way down where I can be free…]

Це наче вгору бігти на підборах,
Це Львів, бруківка і осінній порох,
Це осінь-парох казання чита.
(Читьє Мінеї, чи Читьє Ганнусі)
І доля – золота сережка в вусі,
І білі будні – квасоляні буси,
І серце – пташка.
І кармін – вуста.

Стара вірменка і вино із бочки,
І білим біла вишита сорочка,
І біль – у вузлик – не забути щоб:
Метелика, тебе, полинну осінь,
Яка триває, як трава, ще досі,
Яка гніздечко звила у волоссі,
Яка – як срібна куля в білий лоб –

Навиліт!
І летіти щоб летіти,
Бо - в’януть квіти, бо - дорослі діти,
Бо - встигнути важливо, бо нема
Нічого більше. Бо бруківка сіра,
Бо ніжність злазить, як зміїна шкіра,
Бо віримо (святиться наша віра)
Бо знаємо – ще день чи два – зима.

Але – не буде – ні зими, ні змісту
Опісля всього. Бог замісить тісто
Наліпить пирогів чи зліпить нас –
Нових, найперших… Сад зустріне радо:
- Моє кохання і моя відрадо…
- Скуштуй-но, серце, цього винограду…
Чи яблука?
Чи слив?
Покаже час.

Смерті ми віддаємо борги,
І моли не моли...
Порожнеча змією повзе
У серця і оселі,
Мов на крилах
здіймаються люди
У небо крізь стелі,
Без конвертів донизу лише
Журавлине “курли”.
Заростають доріжки,
Але я іще впізнаю
Ті місця, де уже
Не лишилося майже нікого.
Світлотінню долаю шляхи
Поміж пилом і Богом,
І зупинки не буде такòж
На самому краю.
То колись... А наразі
Додому іду через гай,
Біля хвіртки, я знаю,
Ніхто вже мене не зустріне.
Все і те, і не те,
Тільки небо таке ж
рідно-синє,
І відмінностей в ньому
не знáйдеш,
Шукай не шукай...

Палить Батурин останні мости.
Брами
зачинено
і засипано.
Назад вороття немає.
Прости нас,
мамо,
Господи,
світе.
Прости за двадцять років покори,
бачить Бог, ми прагнули миру.
Мостили кістками козацькими
берег північного моря —
бо ж як, цар своєї, православної віри.
Шанує Мазепу пишно,
яко шляхтича європейського хОвання,
і топить Вкраїну нишком
у хвилях кривавої повені.
Та годі бо більше витримати,
і рветься рука стареча
зі срібних оков!
Хай старі, та козацькі плечі!
Я що вам, Альошка Меньшиков?
Я — гетьман!
То ж гетьте з землі моєї!
В Батурин упруся туром.
На мури, панове, на мури!
А за Десною — Карл, шведи.
Хай лютерани,
хай менше нас, ніж
московської сили,
та знайте, нащадки,
ми не йшли під ніж,
немов гурт баранів,
ми боронилися, ми їх били!
Ми москалів
наостанок
шаблями
вихрестили,
як татарів колись
наші пращури,
княжі ратники.
Ой тяжко в землі лежати із тавром зрадника...
Та легка мені земля моя,
вона ж бо рідна,
і знає,
що за неї я упав очима до неба.
Я — гетьман Іван Мазепа.

Цей легкий вітерець,
Що навіяв мелодію вальсу,
Ледь торкнувшись руки, запросив на омріяний тур.
Защебнув комірець
І сказав мені: міцно тримайся.
Буревієм поніс, розметавши листи партитур.
Я трималась його
У кружінні заплющивши очі,
Аж судома звела мої пальці на тому плечі,
Розгорався вогонь,
І слова я згадала пророчі:
Не впускай cобі вітру у долю ні вдень, ні вночі…
Я спинила ту мить,
І розпалась вальсуючи пара,
Я упала у сніг, та мене обігрів пілігрим.
Ну а що ж вітерець?
Він і досі кружляє у хмарах,
Не помітивши навіть, що я уже більше не з ним…

Переливание прозы; покой;
Будьте при нем, сестра.

Впредь избегайте, мой дорогой,
Невосполнимых трат.
Больше рубах на груди не рвать
И не рубить с плеча.
Впредь избегайте. Велю позвать
Лечащего врача.
Кто я? Усталость; ключи во тьму;
Наивернеший враг.
Слушайтесь лучше, не то возьму
И уведу во мрак.

Мов зірочки з лілового конвертика,
Під сонцем, що ніколи їх не милує,
Живуть і квітнуть у степу безсмертники,
З якоюсь несподіваною силою,
Сухими паперовими пелЮстками,
Такими гостроверхо – войовничими,
Чи й справді не бажається вам плЮскоту
Дощу й ріки, чи джерела криничного?
Бузковий погляд, мов з-під лоба впертого:
Не боїмося бездощів’я й спеки ми!
Шепочуть тихо степові безсмертники,
Мов давні скіфи мовами далекими.
Лиш вранці над рівниною пологою
Туман зійде , і степом заклубочеться,
торкне на мить щокою їх вологою,
Так і живуть, бо жити дуже хочеться…

Пекельний спомин зиркав у віконце,
Тремтіли крила туги у дверях,
Хмарини з ляку так тікали, як
пухкі баранці-думи на заклання...
Кров дзебеніла, лезо гладив час,
А крапельки в пісок зникали, гнані:
За нас, – од Вас, – до Вас, – про Вас
мовчали. Як? А, так – зціпивши міцно губи,
Як біле Сонце смутком на даху:
Руїни, руни, рими, ритми: танці в клюбі,
Троїсті ріжуть коломийки у-у-ух –
тім краю, де птах краплений знаком,
Філософ Вавілон ХХ вік
Блеяє під ребро встромлений гаком,
Так р-р-р-вався Волі, що здається... в-в-в-тік
од самосебе. Клюб у пустці мліє,
Щербаті стіни шкіряться: − А шо? −
Хтось ту руїну бачить – олігофренія
панує нині, ще й цвіркоче: −Чьо!
Через плєчьйо! – шпана ірже, ґелґоче.
Крізь зуби шмарклі – їх то(-)темний мат.
А у грудях, од споминів лоскоче,
Сталеве лезо хтиво гладить кат.
Очиці в клюбі чорно-синьо-жовті,
Як Сонце в прямокутнику вікні,
Забуті тіні предків на... погості:
за Нас, крізь нас – проміняться у тьмі.

Я душу серед поля покладу,
(Нехай її брудну омиють роси),
А сам піду, в далекий край піду,
Як наймит стомлений і босий.

Зіб”ю в дорозі ноги до крові...
(В чужім краю ніхто не приголубить)...
Які ще муки видумать нові
Тому, хто сам себе не любить?

Весь час питать: навіщо я живу?
А може просто- плюнути і жити?!
Упасти в свіжоскошену траву,
Чи птахою у небеса злетіти...

Не в чужині, а тут, не на біду,
На радість всім, хто в серці зла не носить,
Я душу серед поля покладу
(Нехай її брудну омиють роси).

Ти - моя музика…
Час,що минає так кволо:
Крутиться коло й по небу іде
В темряві, де
Сумно звучить самоти невибагливе solo.

Ти – моя музика…
Паузи довгі,мов дні.
Тільки мені залишається відзвук на piano
Тихо і тьмяно
Так тіні ідуть по стіні…

8.06.07

Речі міняють пелюшки, стать і місце прописки
Речі затягують паски,
чистять чоботи
топчуть обійстя
Непереможні нічим і ніким, завжди недоречні –
речі народжують і називають речі.

Я питаю любий, у світі оцих речей –
хто із нас нам нічий,
а хто володар ночей
хто кому з нас вина, хто серед нас вино –
хліб,
чи наріжний камінь,
ножиці чи папір...

Чорні гелікоптери. Небо стерлось до дір.

... і доки російські солдати виносять наше останнє
Доки збивають прикладами сонце
доки
розкладають по ранцях
роздерте зіжмакане –
колись дороге – й невпізнанне,

МИ з тобою - закладинка в літі
між серпнем і серпнем
ми неприпнуте руно
позбавлені всього,
сповнені лиш собою
луна один одному,
плюскіт весла за водою...

Сховай виноград в патронташі,
бо ж у мене нема набоїв.
Але пальці зімкнулися наші
і нехай хоч одна із речей
цього світу скаже
що любов
не така
досконала
зброя.

Вона ластовинна спочатку, а далі темна і тьмава
Ось, знаю, проїде потяг – й вона за хвостом зімкнеться.
Опустиш туди яку-небудь руку, для прикладу праву.
А витягнеш – шуйцю, оту, що поближче до серця.

Бо знаєш, вода рівнобіжно-примхлива у трьох своїх станах,
Та радше не льоду-пари, а мабуть, Отця і Сина -
І б’ють поїзди затонулі в серце моє хвостами
Лоскоче повітря зябра, луска огорта коліна.

А ми згубилися – два яблучка – ранети
З одного саду і з одної гілки.
До різних кошиків нас позбирали – гірко,
Що я не знаю: як ти, хто ти, де ти…

І ти не знаєш, я сьогодні вища
За біль і сльози, за сусідську вишню,
За наше затаранькане горище,
За нас, колишніх.

І вже я не дівча з червивим серцем, -
Той місяць-молодик мені в цеберці
Щодня приносить радощів по вінця -
Коханій жінці.

У мене свій павук (своя кімната),
Отак собі живу – життям багата,
І тільки в час, як яблука збирати,
Сумую, брате...

Дівчинко-серце, на шиї коралі –

Біла квасолька і сині боби,

Що буде потім, що буде далі –

Довга дорога, чорні педалі,

Дивна дорога у димне «якби»…

І голуби – будуть ще голуби –

Дах-черепиця-тополя-із пухом…

Дівчинко-серце, нікого не слухай,

Дівчинко-доле, як вмієш - роби,

Крок чи півкроку – куди чи до кого?

Крок уперед, і назад, і дорога,

Знову дорога – така дорога…

Вересень.

Верес.

А ще – пилюга.

Бабине літо, де пил і марнота,

Слово-не птах вилітає із рота,

Не відлітає, на груди впаде,

Звично склює перестиглу квасолю –

Шворка коралів – як шворочка долі –

Трісла…і впала…і де вона…де…

Де намистинки – квасоля з бобами?

Що ж тобі, Боже, з твоїми ділами,

Видно-не видно, шкода-не шкода?

А на чолі – чи то ранка, чи ґулька…

Верес і вересень. Ніжно і мулько.

Дівчинко-серце, дитино-зозулько…

Біле безсоння.

І чорна вода.

застарівають ритми і рядки
відволічешся – шамкають беззубо
сердечні рани і душевні згуби
затисши межи пальцями руки
отак стирчать – жоднісіньких надій
загоєння наснаження спокою
на вибір – сміх і сльози – кров з лускою
сюжет і розмисл – учень і водій
в одній нежиттєрадісній особі
де графоманство з генієм зійшлось
в банально- (чи „в брутально-„?)му колосі
і що йому хвороба ваша млость
і біль зубний і стрільбище в суглобі
поезію заїли (не секрет то!)
якісь там цикли тропи (рецидиви)
вона старіша від старої діви
(не до любові з молодим поетом!)

Падало небо периною зливи. Ми –
З дерева листя. Отак летимо... Кудись.
Ще пам’ятаю, ми також були людьми.
Так ми кохалися, вірили і клялись.
З дерева листя... Дві гілочки – дві душі.
Як не забути, не втратити вічність (мить),
Нас розлучають не потяги, ні, – дощі
Й вітер, що нас підхопивши на схід летить.
Прожилки-вени, у них вже не кров – вода.
Тихо вальсуємо, пошепки раз-два-три.
Дихаєш, плачеш? Та ж горе нам не біда.
Сльози-росинки легенько з щоки зітри.

Як і чим тепер дух оновиш,
мій русине? Не твій сезон.
Був у тебе співець Духнович.
аби ти не впадав у сон.
Був у тебе поет-будитель,
аби ти розв’язав язик.
Спів його у твою обитель
не проник – чи проник і зник?
Не як син ти – як надмогильник
на могилі його застиг.
Не будитель – поет-будильник
прогримів і до днесь не стих.
Той поет за життя грабастав
більше слави, як інший сліз.
Ще надворі епоха рабства,
а він дзвонить про комунізм.
Як і чим тепер дух оновиш?
Серп – до горла, на лоб – обух,
і ніякий отець Духнович
у тобі не пробудить дух.
Бо який панотець-добродій
нам потрібен
чи навіть Бог,
коли з нами отець народів,
коли з нами отець епох?!
І в душі не шукаймо сховищ!
Зве будильник-поет у даль,
і навіщо нам дух-Духнович,
де явив себе Сталін-сталь.
І навіщо небесні храми,–
знайде рай на землі народ.
Остограм себе, остограми,
а спаливши церкви – вперьод!
Ще яку тобі треба віру?
В небі кожна зоря сліпа.
Всіх Духновичів – до Сибіру,
від поета і до попа!
В кого ще там анкета чиста?
А чого не помер від куль?
Не поліг – то служив фашистам,
а з нужди не помер – куркуль.
Рік за роком – і спад за спадом.
На кислотнім стою дощі.
Де Хрущов прогудів над садом,
не гудуть нам уже й хрущі.
І не кожен той пес, хто бреше.
Мов новий нам привито ген.
Із медалей, що сипав Брежнєв,
ллється світло у сто рентген.
Та й тепер, як я бачив змалку,
ніби впав я у вічний сон,–
їде, їде русинська валка
у Примор’я, Сибір, Херсон.
Сяє зірка п’ятипромінна,
а на ній, за яку борюсь,–
вицвітає вже вся Вкраїна,
а не тільки Карпатська Русь.
Все ж обіцянки далі щедрі,
вказівний не зігнувся перст.
І закинутий мною в нетрі,
знов приймаю на плечі хрест.
Чим же іншим свій дух оновиш?...

Не було ні дротів, ні зон...
просто нас не збудив Духнович,
і триває кошмарний сон.
1990

я заклеюю ранок
я зашторюю світло
теплий дощ на сніданок
і мовчання охрипле
суміш радості й щему
у тонкій порцеляні
залишаюсь удома
до нового світання
тиша грає у лови
розставляє капкани
ходять тіні без слова
наче гості незвані
до цеглини цеглина
простір замкнутий стеля
тіло з білої глини
самота як пустеля
безгоміння навколо
душу наче ікону
дощ розписує сонний
розмиваючи кола

Колись, коли я був іще дитиною,
Я посміхався щиро дітлахам…
Аж раптом – виріс… (Думав: став людиною)…
Прийшов «у люди»… (Де там…) «падла», «хам»…

А ще: «казьол», «придурок», «сволоч кончена»,
«Ацтой», «дебіл», «тигляньнуцевабще»…
А ще: «цебе», «трупарня азабочена»,
І – «конь в пальті», і «алкашня в плаще»…

А ще, я взнав, що нас («лахов») «нємєряно»,
Багато нас, а ось вона – «адна»,
І через те, що стільки нас - «патєряних»,
Вона не має «жизьні ніхрена».

- Музчина! Шо ви тут всьоврємя ходітє?!
Вам сказано, шоб ви прішол «наднях»!
Всєм нада! Шо-шо-шо??? Багато хочетє!
У нас без вас работи… Проста – жах!

І я поцокав стомлено підковами,
Минаючи забрьохані авто…
Пішов полями, травами шовковими…
Рвонув галопом… І згубив пальто.

Згадав дитинство, коли ми - «босота»,
До пасіки навідались гуртом
І пригощав нас дядько медом в сотах,
А ми «гигикали» від щастя повним ротом
Закушуючи свіжим огірком.

А за садком цвіло гречане поле
І, наче вулик, бджолами гуло…
(Де вештався ти сорок літ, соколе???)
Здається мить минула…Доле, доле…
Де те дитинство?! Де ті бджоли?! Де село?!

Я в сотий раз кажу собі: «Віднині
Почну нове життя!»… Та все одно
За звичкою вклоняюся рутині,
В грязюці борсаюся, як сусідські свині
І бісер засіваю у багно.

А замість «медовухи» – терпке зілля,
«Шмурдяк» і каламуть – дурман-трава
І кожен день новий – нове весілля,
І душі, задурманені похміллям…
А, так потрібна світла голова!..

Щоби себе спитати: де ти, хто ти?
Хоч раз вернутись до того села
І, плюнувши на суєтні турботи,
Із висоти бджолиного польоту
Побачити як гречка зацвіла.

Сіру фарбу видушує Осінь сумна
На палітру, ущент розграбовану Літом.
Вересневих дощів непроглядна стіна,
Як наруга над тихо вмираючим світом.

Гасять жар у моїх постарілих очах
Вогким диханням ночі безмежні тумани.
Своє серце шукаю у твоїх речах
Під невпинні і вперті дощу барабани.

Треба йти… Щось ніяк не народиться день.
За вікно проганяю відлуння пісень,
Пообрізую струни, спалю свої ноти.

Закінчилась для тебе мелодія ця.
Зніму стомлено маску обману з лиця,
Ще один поцілунок – і йду...Ти не проти?

Лагун лазурний лик -
Лілове лоно липня
Ласк летаргійний лік,
Лінивий лепет липи.
Любистковим лісам
Лелітками леліти,
ЛестИтися лозі
Лиш легкокрилим літом

ЛІЧИЛКИ, СКОРОМОВКИ
***
Краля Килина,
Кетяг калини,
кулька - кульбабка,
крапелька - крапка.

***
Серпень – соня,
Сонце – сонях,
Сливи – стиглі,
Сурми - стихли.

***
Сів соловейко серед саду,
Співає соло серенаду

***
Сіра сойка серед сосен-
сняться сойці сінокоси.

Настояна тиша. Їй місце і час, і дія –
О пів на четверту по зорях в будинку навпроти зізнань.
Я знала ту панну. Її довгорукі вії
могли обійняти Всесвіт,
могли увібрати Всесвіт до самого-самого дна.

Я знала її самотню по вінця, по небо в спицях
дощу, як вона, хмільного,
дощу, як вона, німого, що лив повз усе невлад.
І часто мені здавалось, в зелених її зіницях
чорти на пустій шахівниці безсовісно ставили мат.

Я знала її грайливу – казковий нічний метелик
літав понад сном і містом за лічений гонорар.
Бувало, метелик плакав чорнильно на білій стелі,
Коли прибивали капцем із вигуком на «ура!».

Я знала її байдужу, як вітер-гуляй-хвостатий,
Босячку-підбите-око з рогатки щоденних мрій.
Я знала, вона насправді без імені і без статі,
Коли не шукають матір, а є лиш ребро і змій.

Я знала її… і тиша. Їй місце і час, і дія –
Сьогодні ховають жінку в будинку навпроти зізнань.
Ви знали її? – Напевно. Її довгорукі вії
могли обійняти Всесвіт,
могли увібрати Всесвіт до самого-самого дна.

Коли Ви прийдете вдруге,
я можу не впізнати Вас.

С. Пасічник «Голгофа»


Послабить ніч усі попруги,
сповільнить метушливий час.
Коли Ви прийдете удруге,
я можу не впізнати Вас.

Вода всесвітнього потопу
відхлине, залишивши мул,
і Зевс пливтиме по Європу,
і янгол дутиме в сурму.

Доба п’ятитисячолітня
як ніч бурхлива промайне,
і доки небо не розквітне,
Ви не згадаєте мене.

Румовища і попелища
зрівняє зваженість пустель,
і не кажіть мені, навіщо
колись тут пальма проросте.

Усе пройшло. Шумерська глина
не зберегла ні плач ні спів.
Отак і я усе спалила...
Крім слів.

на http://www.stihi.ru/poems/2004/01/07-1382.html

перекладіть із лівої у праву,
в клинописи, печерною, в санскрит,
берестяною запишіть, державною,
мотузяною в вузлики плетіть

перекладіть мене, переведіть -
через майдан, через долину жаху
в місця пустельні, з полум'я на дим,
на менестрельську, в нескінченну сагу.

на вилиски у темряві чеснот,
на збубнявілість світовибудови,
на інфра і на ультра всіх частот
парканної, на вихаркану з кров'ю.

перекладіть на злами всіх гілок,
у нетрини і хащини, у пащі,
на вигуки із натовпу "зело",
на без'язике, безсердечне в защем.

перекладіть на їжачка в тумані,
на лемент птахів і на царські лови
на хрип у суїцидному аркані,
в останнє слово