Для мене тільки ти — існуєш в цьому світі,
Для мене — тільки ти — печаль моя й любов.
Як літом зелен-гай красою оповитий,
Од висі голубої й до самих основ.

І стеляться до ніг нам хвилечки шовкові,
Всі входи відкриваючи в сяйний Едем:
І співи солов’їв, і подихи медові
Од леготу війнуть на стежечку, де йдем.

І озера довгастого ясна лагуна,
І блискітки води дарує сонцеграй.
А з ним і Велес-Бог на золотавих струнах
Вітає наш прихід у цей блаженства рай.

Із моху оксамитового ніжне ложе -
Його нам сам Ярило у затишку стелив.
О дякуєм тобі, наш сонцеликий Боже!
Як гарно нам отут, що аж бракує слів.

...Лише тобою я чаруюся, хмелію,
Лише тобою мить кожнісіньку живу.
Дарую цю красу — мою Поета Мрію,
Здійсниться хай вона, нарешті, наяву!

23 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Простигла, захаращена кімната.
Зім’ята постіль. Тріснутий нічник.
Старання, відчайдушні й марні, спати
в цю ніч знов не судилося. Сон зник.
Як сутеніло, гупнуло щось близько.
Потому тиша: клейка і густа.
Чомусь мовчить сусідківський хлопчисько,
надвечір рюмсав. Тиша огорта
і чавить, не приносячи покою,
незатишна й бентежна. Порвана
фіранка над квадратною дірою,
яка лишилась вчора від вікна,
метляється і стогне безголосо,
чіпляючись за скривлений карниз,
який погрожує звалитися на стоси
під тим проламом уцілілих дивом книг.
Шпалери в шматті й в обгорілих плямах.
Підлога, як город після кротів.
Та воля затялася – не віддамо!
Здолаємо цих клятих ворогів!
Сон не іде, і мучить тіло втома.
Трясеться кволе світло нічника.
В осерді розкуйовдженого дому
в кулак рішуче стиснута рука.

17.04.23

Чи знаєш ти, трамваю, шлях в дитинство?
На коліях ще спогади живуть.
І в пам’яті моїй цвіте намистом
із мамою в столицю довга путь…

Туманять роки та не можуть стерти…
Вагони і нові хоч та чужі.
Дорогу цю відшукую уперто,
де жевріють зупинок міражі.

Мене тут осінь люляє, як неня
й несе кудись, мов листя на руках…
Насип мені ще спогадів у жменю,
якщо не можеш указати шлях.
20.04.23р.

В саду печаль мене огорне,
Похмуро скрізь — не до пісень,
Прийшла весна в хустині чорній,
Дощами плаче кожен день.

Ми з нею тужимо обоє,
Скорбота рве усі думки,
Оплакуєм загиблих воїв,
І обидвох моїх батьків.

Ні-ні, і біль тебе прониже,
Із мокрих виллється гілляк.
Бо рани ці ще зовсім свіжі,
Не зарубцюються ніяк.

Лише птахи ту темну тогу
Не поспішають одягнуть,
Щебечуть мов: “За Перемогу
Загинули!” - у цьому суть!

В їх голосах — несхитна віра
У світлу радість майбуття,
І сонце пробиває діри
У чорнім савані життя!


16 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

- Агов, прокидайся, тривога. Бо ти так проспиш роками,
а потім отямишся сивим і зовсім пустим.
- Мені сняться Анди, парують активні вулкани.
- Це в ТЕЦ прилетіло і валить чорнющий дим.

- Чуєш, аби пізніше радіти цвіту, купила квіти.
Та ще до лютого лютий капець у тому,
що більше не маю того підвіконня й дому,
Де мала їх поливати й ростити, щоб цибулини квітли у квітні.

- Мала, дай номер тієї пані, що возить броніки й каски.
Треба підрозділу знову просити її допомоги та ласки.
- Вона зробить збір і замовить усе, що найдорожче втрачене.
- Тоді воскресіння своїх. Решта не має такого значення.

- Знаєш, сусід наш ватник і гопник тепер в ЗСУ.
Прикинь, так і каже: "Я українець і службу несу".
- Так Вася із антимайдану також із ним.
Хто би подумав, що спільне пекло зробить нас врешті світлом одним.

- Малі в окупації вчили "Червону калину".
- А інші з колаборантами в купі здавали наших.
- Що з ними буде?
- То вже, як Боженька скаже.
- Хай змінить спічрайтера: не розберу, що з вуст Його лине.

- Як сниться мертва р.усн@, тоді я на ранок спокійна.
- Наснилось, що вже перемога, а я з хвилювання помер, бо серце стало.
- То оптимізм в час війни. Як казали? Розвиток сталий?
- Сусідка б загнула на це, та, на жаль, вже покійна.

- Покійні давно - це на жаль чи на їхнє щастя?
Що б з ними було цьогоріч чи року минулого?
- Залежить, з якого то тіста люди були, якої масті:
на жаль, коли встояли би, чи на щастя, якщо зігнулись би.

- День обіймів. Кажуть телерадіомовники.
- То дай обійму, навіщо оці умовності?
- Отам в мене шрами, то складно і обійматися.
Про шрами душевні складніше комусь зізнатися.
- Почнімо з найбільших, що сильно вже наболіли.
- Нерозуміння людей. Бо дуже життя різниться.
- Маєте й спільне: все ж ви усі уціліли,
знаєте, чий Крим і в чому дійсно завжди є важлива різниця.

- Повіриш, чомусь зараз знову багато мрію.
Можливо це нерви і спосіб втекти в нереальне?
А може - майбутнє нове, в яке дуже вже міцно вірю.
Про дві стіни не лише у хрущівській ванній.

- Забула думки та дзвінки. Я забуваю маршрути.
Штормить в голові, від інформації мутить.
Пам'ять вже зрадила, плута на ймення трьох псів, двох синів, чоловіка.
Та про війну пам'ятає новини в подробицях, їх збереже довіку.
Щоб не іти вже укотре в ту саму ріку.

📝 27.01.2023

Коней розсідлали козаки.
На багатті куліша відерник.
День сьогодні випав нелегкий,
ніч не легше, друже характерник.

Уночі не спить підступний враг,
як і ми, чатує насторожі.
Кожен знає долі бумеранг,
повернути наче дишель може.

Набивай у люльку тютюну,
чуєш, як запахло різнотрав’я…
Де там спати? Нині не до сну.
Промайнула нічка до світання.

На світанку рушимо в похід,
не ржавіють козаченька лати.
Степ і степ такий держави схід.
Нам його сьогодні захищати.
09.04.23р.

Втечемо ми на край світу
Від набридливих проблем,
Буде море, тепле літо,
І вітрила журавлем.

На камінчиках босоніж
Засмагатиме яса,
У безодні не потонуть,
Бірюзові небеса.

Виграватимуть в ярочку
Цвіркуни, мов у жнива,
Хвиля хлюпне на сорочку —
Стану, як плакун-трава.

Разстібне грайливо вечір
Срібний ґудзик на мені,
І оголить чуйні плечі
У забутім курені.

І нічого, що від тОго
Обертається земля,
Захмелієм од п'янкого
Поцілунку ти і я.

Знайдем родимки і теми,
У природи сім чудес,
Потім ніжно доторкнемось
Рукавами до небес.

В мушлі море затріпоче
Пройме щем, аж до основ.
Будем слухати щоночі
Світлу повість про любов.

Заспіває колискову
Сонна нічка для обох,
І завмре в обіймах слово,
Що створив Всевишній Бог.

В твоїх обіймах я сьогодні
І завмирав, і умлівав.
Ми в щастя падали безодню,
І всі губилися слова.

Це — божевілля, божевілля...
Ним упивались, як вином.
Це - почуття страшне всесилля,
У ньому — вись, у ньому дно,

У ньому всесвіту відлуння,
Його цвітіння голубе,
І чорних дір жахне чаклуння,
Що світло пожира й довбе.

І ми між темрявою й сяйвом,
Летим і падаєм... - ЖИВЕМ!
Бо в нас живе - любові грайво,
Як вічне полум’я й нове.

І людство, що в жахітті гине,
І проклинає цю війну,
Візьме любов, як соломину,
Як соломину рятівну!

2.04 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Звільни мене! Це можеш тільки ти.
Врятуй від всіх та перш за все від се́бе!
Надію дай і мрію воскреси,
щоб втік з полону сірості й нудьги
і птахом знову линув я у небо!

Врятуй мене від пристрастей, страхів!
Вони живцем з’їдають плоть і душу.
... від  болю, сліз, прокльонів  та  гріхів,
яких ніколи знати не хотів,
але постійно жити з ними мушу.

Дозволь мені торкнутися вогню
душі твоєї! Тут же оживу я,
відчую серцем знову, що люблю
без краплі страху, сумніву й жалю́.
Біда лиш в тім, що ти мене не чуєш...*



30.06.2022р.

Віктор Кучерук

Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
Як хочеться жити й кохати
Розквітлих принадно дівчат --
Робити для кожної свято,
Не відати жалю утрат.
Як хочеться жити й кохати
Обраницю кожну свою,
Адже порятунку в кімнаті
Нема від бажання вогню.
Як хочеться жити й кохати
Сьогодні старому мені,
Але на вустах синюватих
Утомлено корчиться:" Ні!"

Сатира пана Олександра-ібн-Сушка, хай йому трясця)

Як хочеться жити й кохати
Тверезим і п'яним " у дим"
Аби ненаситні дівчата
Кричали: - На пуп поклади!

Як хочеться жити й кохати
Не жінку - сусідку руду.
Але благовірна завзято
Катує ночами без дум.

Як хочеться жити й кохати
І чути : "Ти хочеш?
-Угу...
Та жіночка, гірше за ката,
Висотує сили й снагу.

Від дів утікаю до хати
Кричу їм з віконця: - Ку-ку!
Як хочеться жити й кохати
Такому, як я штурпаку!

25.03.2023р.

Під сонцем мліють кетяги бузку
І солов’ї від спеки знемагають,
А я сховався в хатнім холодку
І край віконця тішуся розмаєм.
Повітря пахне, терпне і бринить,
Немов тремтлива та гнучка мембрана, –
Павук пряде таку сріблясту нить,
Що та блищить, мов криця ятагана.
Як бризки сонця, бджоли золоті
Іскряться галасливо біля квітів, –
Прекрасного багато є в житті,
Коли умієш ти його уздріти.
26.03.23

Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.

Не позбудуся ніяк напасті,
(Чи вона привиділася в сні?)
Ця любов дана мені на щастя,
А також на муки, ой страшні.

Лють в очах. І стрілами погрози
За невинний комплімент летять...
О Боги, чи я втрачаю розум?!
Як своє зустріну майбуття?!

Наче відкрива могильні плити
Геть оскаженілий буревій.
Кожного готовий я убити,
Хто на тебе кине погляд свій.

Уявляю: у тюрмі-безодні
Я сиджу і лихо роки мне.
Залицяльників зарізав сотні,
Кожен зек жахається мене.

О Боги, даруйте силу волі -
Не зважати на отруйну мить.
Від кохання щоб не збожеволів...
Й до ста літ з красунею прожить!

24.03.7531 (Від Трипілля) (2023)

Місяць підкрався неждано,
Зорі усі засвітив…
Спи, моє сонце кохане,
Спи, моє диво із див.

Спи, моя радосте ніжна,
Спи, моє щастя ясне.
Пролісок подихом свіжим
Думи сумні прожене.

Спи, моя люба, хай Леля
Кучері пестить твої,
Хай засміються веселим
Співом своїм солов»ї.

Диво явлю тобі в хату,
Казкою стане у сні –
Взимку почнеш засинати,
Ранок прийде – навесні.

Спи… О Яриле, дай чудо -
Хмелю кохання вином –
Хай все життя твоє буде
Щастя омріяним сном.

3. 03. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Коли ви знаєте про мене
того, чого не знаю я,
то поділіться сокровенно,
щоб подивилася здаля
прискіпливо на себе збоку,
а чи розгледіла в пенсне,
як сивиною вкрились роки
і зводять з розуму мене.
Чи ж я не думаю про осінь,
де місяць небо обтрусив,
і догорає у покосах
моя зоря посеред жнив?
Не полощу в ясній блакиті
барвисті ситці вишиття,
збираю краплі недопиті
з хмільного келиха життя?
Хоч хмаровиння одягає
чернечу рясу на лани,
та на землі між пеклом й раєм
є океани таїни:
багатогранні, магнетичні,
фатальні, згублені, проте
не відпливе в душі ліричній
за обрій сонце золоте,
якщо розвіює надія
спустошених сердець пітьму.
Хто любить — Світом володіє
і поклоняється Йому!

23.03.2023р.

Як довго вдивляється жінка в осіннє озеро,
Забувши про світ навколишній… погляд не в силі,
Про біль кричати. Такий непорушний спокій -
Тривожний, вразливий,
Що позаду, спинившись, прохожий,
Тривожність ще більше підсилює.
Чи то прикували до себе граційні лебеді?
Чорні цятки качок, що викльовують зверху водорості?!
Що погляд її незворушує й тендітна дівчинка,
Що котиться з поскрипом шприх на велосипеді.
Можливо вона розчиналась у водах молодості?
Пригадала гуляння алеями, кохання своє, кокетство,
Чи може на дно залягають свинцеві помисли,
Що повз пролетіли любов, життя, мистецтво.
Що забуті поети в розгойданих ночах поспіхом,
Під склепінням осіннього неба у водах втоплені,
І тільки сьогодні, їх душі почулись з озера,
Що їх голоса під намулом лежать, переповнені
Вчорашнім відчаєм.
Ах, плюнути б їй на холод, у воду звільнити кинутись,
Як є, у пальто, розполохавши білих лебедів,
Та осінь холодна, та й сором, до слова, стримує.
До того ж уява завжди перебільшує з трепетом.
Немає нікого, нічого на тому дні.
Вона стрепенулась. Нікого, нічого - напевно.
«Направду, прекрасні осінні, холодні дні», - сказала вона,
і додала, - та білі лебеді».

23.09.2020

Я не ота і не моя вина,
що пошта переплутала адреси.
Ти слав свої листи до поетеси,
але вона була вже не одна.

Хіба тобі хотілося обману?
Не випадає нам – рука в руці...
А пам’ятаєш місто на ріці,
закутане у голубі тумани?

Якби тоді покликав... може, я
була уже готова у дорогу
на інше перехрестя житія.
Усе минуло, що було до того.
Не присягаюся, але їй-Богу
вина у тому не лише моя.

В цих синкретичних таблицях останніх часів,
В предметах кімнат, що куйовдять й задурюють голову,
Ти перечитуєш заново сотню разів,
Пихате майбутнє тихим і здавленим голосом.
В портретах минулих тасуєш холодні зразки,
Обрядами вщерть примітивними, дивними танцями,
У передпокої співаючи, пальцем руки
Гортаючи пил інкрустований срібними тацями.
Подібно коли в смітнику ти шукав капіляр,
А промивши сплітав, брелок прозорої рибки,
Заради забави. Признайся відверто, ну що тобі той Абеляр?
І що Елоїза? І їх листування потерте, і тобі непідсильне, дике.
І навіть коли оголосиш, як хресний похід,
Шукаючи в зав’язях літер любовну відвертість,
Проголосивши серця, що страждають від бід,
Усе, що проявить голос – твою непричетність.
І твій корабель, що постійно збирає пил,
На підвіконні, ніколи не пуститься милями,
Усе, що подує – це подих, щоб з жовтих вітрил,
Зігнати пилюку, моделі, - не бігти за хвилями.
І весь твій надуманий погляд з прочитаних книг,
Застряглі осколки між яснами слів – афоризмами,
Ти ж не зможеш, насправді, первісне вирвати з них,
Тобі доведеться в кімнаті безсилля визнати.
І страшно коли лихоманкою виступить ліс,
Обступить стіною високою, здовженим конусом,
І здушить перина уяви панічний навіс,
Коли від жахіття уражений випитим голосом.
І ось над тобою портрети і люстри висять,
Тонке ж простирадло здається на дотик двотомником,
І давні, первісні перекази ночі страшать,
О бійся почути і стати їх вірним паломником!

30.07.2019

На світі так незатишно без тебе,
Здається все безбарвним і чужим.
А ти десь там, на півшляху до неба
І зазираєш в душі нам, живим.

Попутники із власною журбою
У засвітах зустрінемось з тобою.

Тепер він спить в обід на ложі травня,
Під шум дощу із восковим обличчям,
Чекаючи, він знає, що намарно,
Прокинутись від сну його покличе
Вона.
Але він спить не витримавши часу,
Що тінь твою видовжує до краю,
Де пустота зривається в провалля
Смичком, що ріже горло контрабасу.
Тепер він спить в обід на ложі травня,
Подалі від турбот і волі світла,
Віддавши волю серця волі тіла,
Прийнявши мертву волю задзеркалля.
Тепер він спить. Нещасний спить та хворий,
І в ньому дух гуде тремтінням в ефах.
В кімнаті пахне млосно каніфоллю,
Де він застив байдужим горельєфом.

Він змучений лежить; хай сон за вічність,
Для нього буде. День та ніч одну
Складуть йому з дощу прадавню пісню,
І щезне все, що сталося до сну.

05.06.2020

Зупиняється час і майбутнє закрили тумани,
Перед нами небачений відчай незрушно постав.
Нависає над обрієм днина хитка й невблаганна,
Відбирає висоти і далі ворожа орда.

Вас ростили тамбовські вовчиці чи все-таки мами?
Ви із мороком пекла складаєте вічний тандем.
Хай земля розверзається всюди у вас під ногами!
Хай сокира Небесна прокляттям на вас упаде!

Бо немає прощення безумним, бездушним вандалам,
Що позбавлені серця у грудях і розумом злі.
А бодай ваше плем’я навіки пощезло й пропало,

Розгорнулася пустка на вашій нікчемній землі!
Ви ніколи не здатні змінити мечі на орала.
Ваші душі не світлу належать, — суцільній імлі.

7 квітня 2022 року

А він стояв без каски і без зброї,
цигарка тільки у важкій руці –
простий герой і український воїн,
із нагород – лиш спокій на лиці.

Усе стояв… Нескорено, без страху,
бо за спиною український рід.
Життя своє поклав на долі плаху,
скрутивши нерви у сталевий дріт.

А він стоїть в уяві і понині,
у очі сміло дивиться катам.
Слова останні: «Слава Україні» –
як «На поталу Неньку не віддам»!

Усупереч орді і власній гнилі
Вітчизна наша, як надії храм,
стояла і стоїть у цім горнилі –
лиш завдяки таким своїм синам!

Початок весни нагадав мені осінь:
Туманно і сиро, немов листопад,
Оголені гілки, сутулі дерева,
Що скинули сніг, наче листя колись.

Минула зима, а тепла нема досі,
Лиш дощ відмиває від бруду асфальт.
Чи щось у мені, чи в природі завмерло? —
Усе, як тоді, коли ми розійшлись...



05.03.2023
(04.04.2013)

Погода – «клас» і все співа:
птахи, душа, майбутні грона…
Є у весни свої жнива,
де з соком бродять феромони.

Є у весни чарівна мить,
сказати більше – щастя миті:
зрадливо серденько щемить,
як соловей співа у вітті.

І хай там що, весна бере
те, що належить їй по праву,
вітає зеленню дерев
і цвітом засіває трави!

Шановний, відомий, багаторечивий,
Шляхетний та мудрий, (та модний!) поет.
Напевне, коханий, та мабуть, красивий,
Вам треба карету...Чи кабріолет...

Бо пішки якщо ви і ходите, - тільки
Десь суто по хмарах, чи пак - по верхах.
А скільки прихильників, відгуків скільки!..
Та я не насмілилась...Виборов жах...

Хто я, і хто ВИ...А чи є у вас жінка?
Навіщо запитую? Смішно самій...
Така змалювалась (на стелі) картинка, -
Як жінці даруєте віршів сувій...

І кажете так: "Прочитай, моя мила,
А потім підемо з тобою в сади"...
...А жінка у кухні вечерю зварила...б,
Якби ви принесли відерце води...

А люди що? Вони живі та грішні,
хоча життя триває тільки мить,
гріхів ще не сповідали торішніх,
а вже новими встигли нагрішить.
І так живуть, і наче так і треба
чекають манни, хліба, ковбаси…
допоки смерть не прийде сухоребра
і не погасить ув очах яси,
не відбере всіх постулатів світу
тебе лишив з Еребом сам на сам.
Та тільки крайня дата на граніті
дорогу відкриває в небеса.
01.03.23р.

Оббігаючи зором гостей,
На одну я не міг надивиться, -
Крізь прозорі рогівки очей
Блискотіли вологі зіниці.
Мов гладінь синюватих озер
Затопила рухомі повіки
І для мене старого тепер
Цілий вечір сіяла без ліку.
З того часу мені не до сну
І душа гарячить неприродно,
Бо в глибинах тих синіх тону
Та щезаю в приємній безодні...
28.02.23

І брати, і сестри — на чужині,
І батьки і діти — вся рідня.
Хто ж лишився в рідній Україні?
Українців меншає щодня.

Гуркіт бою. Сліз в диму не видно,
Дітки гинуть. Горе п’єм до дна.
Опосіла землю ненаситна
Люта гидь — московська сарана.

27 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

ти знаєш, що все знецінено
і здано за копі́йки в ломбард.
неможливо задорого продати те,
що не являє собою скарб.

цей вірш нехай буде алюзією
на людські почуття і нерви.
ось сьогодні вони цілуються,
а вже завтра він кричатиме: "стерво".

вона без жодних вагань
збере свої речі і поїде додому.
це те, що ми називаєм "кохання".
почуття таємниче і невідоме,

це те, що є рушієм "геніальних" ідей.
вони одне одного піймали на слові,
як хижак, що дочекався трофей,
як китобої свою здобич у морі.

тепер вони не прокидаються разом,
не заварюють каву вранці.
ще одна спроба, ще одна фраза,
ще один шанс зрозуміти свої інтонації.

кохання згасає, коли холонуть обійми,
коли поцілунки стають звичайними,
посмішки - сірими, погляди - непотрібними,
а емоції - пустими і зайвими.

вони, звичайно, посваряться,
будуть мовчати, опускати при зустрічі очі.
пройде час, все теоретично загоїться,
але рани досі в обох кровоточать.

він згадуватиме кожну літеру її імені
при першій-ліпшій нагоді.
це зігріє його в ночі осінні,
як це, наприклад, було сьогодні.

вона забуде віддати йому його шарф.
залишить на згадку, аби не було так боляче.
побачить у цьому тільки їй зрозумілий шарм.
побачить це... і заплаче.

тільки той, хто вигризає щастя,
тільки той, хто роздирає пальці у кров,
тільки той, хто над собою знущався,
той, хто втратив і знову знайшов,

заслуговує мати все,
заслуговує на поми́лки.
щастя - це здобуток однієї людини.
одне щастя на двох - це фальшивка.

лютий'23

присвячую В.

із дерев осипається попіл,
холодний вітер змушує ховати
підборіддя за комір.
у темноті з’являється тінь,
що блукає тут при найменшій нагоді.

його кроки важкі,
його одяг змішався
з брудом, кров‘ю і потом,
його руки покрилися тріщинами,
зморшки стали ще глибшими,
брови - насупленними,
а погляд - пустим.
він залишив домашні турботи
до кращих часів,
які ніколи вже не настануть.

він закурює.
кладе автомат,
знімає рюкзак
і бронежилет,
пробитий трохи нижче серця.
очі виїдає дим сигарет,
але він не звертає уваги -
остання затяжка завжди найсмачніша.
про що він думає зараз?
можливо, про свій будинок у моря
або про те,
що не встиг зробити раніше.
про ту саму дівчину,
якій так і не освідчився.
про побратимів,
яких він залишив.

його не лякає звук
гусениць танків,
розриви снарядів
чи гул авіації.
він загартований пеклом:
Іловайськ та Дебальцеве,
бої за Мощун, Чернігів
і знову Донбас.
він повернувся туди,
звідки все починалося.

його душа назавжди залишиться
прикутою тут в цьому місті.
пам‘ять про нього -
в серцях тих, з ким
стояв пліч-о-пліч
в холодних, вогких окопах,
тих заради, кого він бився,
і віддав найдорожче.
нехай його згадають прості громадяни,
нехай згадають політики,
нехай в школах про нього розповідають
люди, які його знали й любили.

і якщо я вже пишу про нього,
то згадаю всіх, хто загинув.
хто пройшов через пітьму
та продовжує йти крізь неї.
в той, час коли
солдати оберігають
наше майбутнє -
митці кладуть це в свої болючі сюжети.

але ця історія не про війну.
ця історія про самопожертву.

серпень'22, лютий'23

Не кажи мені люстро*, що я вже не та,
на чолі зморшок риски глибокі?
Я іще добачаю, як в'януть літа —
на обличчі життя з перших кроків.

Колискових ночей солов'їні гаї,
і хвилини розчулених митей,
пустотливих метеликів білі рої
крем ніякий з подоби не витре.

Під очима мішечки від повеней сліз,
а на вилицях сітка судинна
від журливих думок, катастроф, катаклізм,
Та на смерть буде інша причина.

Заперечать мені сиві пані чудні,
що душа молода не старіє.
Помарніє й вона, на околиці днів
догорає остання надія.

Не дивитимусь в дзеркало, хай йому грець,
щоб не бачити згорблену старість!
Не на жарт розійшлась, увірвався терпець
гримувати невтішну реальність.

Не поверне свічадо минулу красу,
та розбити — погана прикмета.
На старечих плечах небеса я несу,
хоч все важче тримати на злеті.

Люстро* — дзеркало

20.02.2023р.

Переливи струмків зачаровують піснею зранку,
ще відзимки тремтливі кошлата поборе зима
та весна приміряє нарядні тумани серпанку
і калюжі промінчик спиває до самого дна.

На дорогах лісних відкривається більше проталин,
скороліски* до неба всміхаються і до людей,
і щебече довкілля: ми знали, ми знали, ми знали…
і кружляють у танці комахи із виглядом фей.

Оживає усе, набирається сили Ярило,
переможе весна, бо по-іншому просто ніяк,
розправляють граки в заметілі знесилені крила
і стрілу громовиця вкладає у свій сагайдак*…
17.02.23р.

Голосом любові
Кожна буква слова
Дихає, сіяє і звучить, –
Почуття безкрає
Душу зігріває
І не віддаляється й на мить.
Кожна буква слова
Настроєм святковим
Збуджує захоплення моє
Вродою квітучою,
Аж до сліз сліпучою,
Що завжди натхнення додає.
В кожній букві свіжість
І тривала ніжність –
Поєднання радості й жалю, –
Бо тебе такою
Дійсністю важкою
Я щодня шануючи люблю.
17.02.23

Без тебе важко і з тобою тяжко,
Хоч розіпни себе поміж беріз.
Чи в небеса злітай, неначе пташка,
Чи кинься потягу напереріз.

Лічила байдуже сузір'я тихі,
Блукала магістралями журби,
Не знаючи на радість, чи на лихо
Тебе зустріну посеред юрби.

Моя любове — райдуга над степом,
Цнотлива діва, пісня чарівна.
Окрилення уславлене поетом,
Уквітчана смарагдами весна.

Ревнива власниця, сердечна ніжність,
Коріння древа, невичерпний біль,
Мінливих почуттів безмежна вічність,
Жагуча пристрасть і бентежний хміль.

Хурделиця, гірка сльоза на віях,
Нестерпна мука, мрія золота,
Світанків бурштинова ностальгія,
Жертовна кров — спасителя Христа.

Блаженна, незбагненна, незрадлива,
Свята вода живого джерела,
А чи без тебе я могла б щасливо
На світі жити?
— Певно, не змогла!

15.02.2023р.

На день закоханих тобі
Стелю до ніг найкращі квіти...
“Ти непідвладна будь журбі” -
Шепочуть ніжно саду віти.

Лиш тихо до вікна іди,
І тепло світу усміхнися.
Він стрепенеться, молодий,
І сонечко засяє з висі.

Ослабить щупальця мороз,
І лютий не лютує більше.
І тане лід його погроз,
І з мого серця ллються вірші.

В них пахощі — мов королі!
Троянд, лаванди і жасмину!
Цвіте кохання на землі
І в небеса весняні лине!

14 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання
Щоб оповити всю тебе, як плющ.
О душ і тіл хмільне взаємне проростання!
Ярило-Бог над нами всемогущ!
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання.

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання
Нових набуде форм любові гель,
Коли пройде крізь біль, і війни, і страждання,
Й не буде меж йому: ні стін, ні стель.
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання.

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання
Ця щастя рідина, в ній — світ увесь
Цвіте у ендорфінах* звечора й до рання,
Від надр землі — до сонячних небес!
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання!

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання...
Все що було, і нині є, й прийде --
Підвладне масі тій, що зве до раювання.
В ній -- почуття одвічно молоде.
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання.

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання...
Застигне гель колись, як прийде час.
Постане з крилами в бурхливу мить останню
Величний пам’ятник любові з нас!
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання...


11 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Вечір спив меланхолійно
апельсинове безмежжя,
хоч-не-хоч, а трагедійно
сонце кинулося з вежі.
І пливуть у чорнім небі
бригантини білосніжні.
Говори мені що-небудь,
любий хлопчику мій ніжний.
Шамотить хтось за стіною —
крапки й коми в кожній фразі.
Я не знаю, що зі мною
відбувається наразі?
Ніч безсонням тихо блудить
по підлозі, мов сновида,
мерзнуть пальці, терпнуть губи,
проникає ніж у груди...
Як тобі цього не видно?

11.02.2023р.

Ти даремно турбуєшся, друже,
що московською не сокориш.
Діалект той кацапський байдужий
українцю, як ломаний гріш.

І діагноз давно вже відомий –
та хвороба іде від батьків,
бо вертає до отчого дому
лише справжніх, а не байстрюків.

Тож хворій на здоров’я і маску
не спішися усе одягать,
а веди за собою у казку
українців, гуртуючи в рать.

А ім’я їй святе – перемога!
Світла промінь розітне пітьму
і у тому велика підмога
наша мова. Здолаєм чуму!

Тож хворій і приємна недуга
розлітається хай навкруги
та підтримує брата і друга,
а показяться всі вороги!

Їду в маршрутці оранжевій,
Тиснява тисне збоку.
Думкою перевантажена,
Зиркаю в даль глибоку.

Ворон дрімає на дереві,
Шини дорогу місять,
Ранок зриває із темряви,
Як театрал — завіси.

Хмарами сонце замулене...
Виє швидка скажено...
В чорній хустині, розгублена,
Жінка щось хоче з мене.

Берці витоптують — вулиці,
Прах двірники збирають,
Церква до Господа тулиться,
Стукає в браму раю.

На перехресті на милицях
Жебрає алкоголік.
Скільки за кадром лишилося
Сліз невгамовних болів.

06.02.2023р.

У товаристві дам шляхетних
Ти сяєш, наче той опал.
І вивергається, як Етна*,
У бік твій лава всіх похвал.

І навіть серед них -- вродливих -
Іскришся, наче діамант.
Бо для присутніх — справжнє диво
Твоя краса і твій талант.

І вся увага кавалерів --
До цих смарагдових очей.
І танці їх після вечері,
Лягають на твоє плече.

Вина хильнули і веселі,
Рубіни гострі — їх слова.
Вони готові до дуелі
За право раз потанцювать.

...І кожен з них — з тобою в танець,
Бо хтось шляхетно поступивсь.
Вона в його обіймах тане!
Красою ж сяє — для усіх!

7 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Ранок холодний. Лютневий. Від люті, здається, і світ поблід.
Гаряче там, де червоне Сонце кров’ю стікає в гарячий Схід.
Де воно сходило, вирви чорні, попіл сиплеться з хмар. А тут
Ти ж бо тримайся. Чуєш? Тримай на своїх плечах Вугледар, Бахмут.

Все, що твоє. Ти живи. Попри те, що усюди німа біда.
Що червоніють Сонце мертве, мертві дерева й свята вода
Тут не рятує нікого. Лиш проростає рідна земля оця
Гіллям вербовим і першоцвітом крізь ще гарячі чиїсь серця.

Снились солдатам в окопах мавки тендітні в місячнім сяйві трав.
Більше не сняться. Кожен із них вже десятки разів помирав.
Сонце червоне. Мертві дерева. Місяць входить в хистку межу.
Ти бережи себе. Я тут для тебе вже якось себе збережу.
2023 рік

Сяйво моє рожеве,
Трепет у кожнім слові,
Все, що було до тебе –
Крапля в морі любові.

Де б не блукала, завше
Тану в очах бездонних.
Квітне кохання наше
Соняхом на осонні.

Ризою голубою
В чуйній душі узимку
Ділимо ми з тобою
Хліба черству скоринку,

Гірко-солоний трунок,
Солоду марципани.
Зріє твій поцілунок
В серці моїм, коханий.

У ароматах м’яти
Ніжимось до нестями.
Дай, Боже, нам діждатись
Райдуг над небесами.

Весен лункі мотиви
В гронах бузкових китиць.
Диво, яке ж це диво,
Сонцем в тобі світитись.

04.02.2023р.

Кохана де ти? Я сумую,
Не можу, ні, без тебе я.
Усе життя минає всує,
Душа сама вже не своя.

Лише печаль всього вгортає,
Оповиває аж до ніг.
В лещата болю і одчаю
Потрапив мій веселий сміх.

І я тону у тузі лютій,
Без порятунку йду на дно.
Мов ланцюгом у біль закутий,
Отруту випив із вином.

...І раптом — сонце в океані.
І хвиля радості ясна
Змиває геть думки погані.
У серці — ніжність і весна.

Прийшла, прийшла моя Богиня,
А я із темних вод воскрес.
Цвіте, як щастя, небо синє -
Любов’ю повен світ увесь!

4 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

I
Більш не дзвоніть, будь ласка, не дзвоніть,
Подумаєш, колись ми цілувались,
Як хміль ударив в голову мені
Вночі на спорожнілому вокзалі.
Не знаю достеменно, що найшло
На мене непідступну і спесиву.
Давно забула, що тоді було —
Чи падав сніг, чи облітали сливи?

Приспів:

На жаль, Ви запізнились з каяттям,
(Зима надворі, як троянда біла.)
Хто Вам сказав, що я усе життя
В сльозах за Вами по перону бігла?

II
А де ж блукали стільки весен Ви,
Коли ще сонцем сяяла в бутоні?
Не божеволіла і голови
Я не втрачала на пустім пероні.
Від поцілунків серце не болить,
Звабливі губи — течія нестримна.
Ви сіли в потяг і щаслива мить
Враз розчинилася перед очима.

Приспів:

На жаль, Ви запізнились з каяттям,
(Зима надворі, як троянда біла.)
Хто Вам сказав, що я усе життя
В сльозах за Вами по перону бігла?

Зима стрічається з весною,
І усміхається блакить!
Яке це щастя — буть з тобою,
І кожен день, і кожну мить!

І кожен раз — душі цвітіння,
І розкривається вона —
Як пелюстки на деревині --
І чари п’є твої до дна.

А ти в обіймах умліваєш,
І сяєш поглядом ясним --
Володарко земного раю,
Де наяву — солодкі сни.

І марення хмільні, як диво,
І пестощі такі п’янкі,
Немов озоном після зливи
Повіяв легіт гомінкий.

Веселка ніжна в небі висне
Теплом твоєї доброти.
Моє життя дзвенить, як пісня,
Коли зі мною поруч ти.

3 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Це маячня, мій любий, тільки сон,
лякає привидом посеред ночі.
Лунає серця срібний камертон,
душа на вістрі леза кровоточить..

То падає узимку дощ: дрібний,
холодний, забобонно-сліпкуватий,
в небесній прірві топить Бог човни,
гульвіса вітер бродить біля хати.

Плекає ностальгія в повитках
рожевих спогадів нудне тужіння,
збирає павутину по кутках,
примарних потороч химерні тіні.

Жадливо січень дощовицю п'є,
туман ховає в бліндажі молитву,
і ставить фішки на зеро круп'є
щоб виграти війни останню битву.

Гуде дорога потягом, а ще
зажурена сльоза лоскоче вії.
Спи, зайчику, при зустрічі ущент
обіймами твої жахи розвію.

01.02.2023р.

Грішу щоночі. А уранці каюсь,
Бо змалку не байдужий до краси.
Без грішників монахи б не рождались,
Монашки теж пощезли би усі.

Та що монашки! Не було б пророків,
Апостолів та сонмища святих!
О, зохен вей, русалі кароокі!
Любові б'є, без промаху, батіг.

А каплуни в обценьках целібату
Тримають піст. Бо так їм бог велів.
А я щоденно еротичну варту
Несу із честю... Мотря шасть у хлів!

За нею Хівря, , Хвеська і Хведора,
Усі разом на мене зверху "Плиг!".
Виною всьому - love, l'amour, amore,
Горить вогонь кохання у живих.

А стогнуть як! Куди там хор Верьовки!
Не охи-ахи - чарівні пісні!
А через рік народяться пророки,
Монахів серед них не буде. Ні.

01.02.2023р.

Невже ще дивно, що кругом
Усе не так, не те й не ті,
Коли на всі твої «чого»
Одні «бо так» завжди? А втім,
Тобі простіше, бо німий.
Хоча розумний ніби ще,
Однак вже звичний, наче свій, -
«Таке у всіх, скоріш за все».
Коли?– Неясно це тобі.
Примарне «може вже?», однак,
Не тут, не зараз й взагалі
Ніде, ні з ким… і вже ніяк.
Напівживі «чому», «за що»
Об мертві «треба» та «тому» –
Немовби все - нараз в ніщо.
Вже вкотре так. Але чому?



11.10.2022

Зими пухкі, м’які сніги --
Куди поділися, о де ви?!
Невже було вам до снаги
Злетіти в небеса сталеві?!

Як лебеді, змахнули мов
Крильми широкими щосили.
Зігріту землю до основ
Усю оголену лишили.

Вона здригається, тремтить
Од вибухів і холоднечі.
Сніги-тумани, хоч на мить
Укрийте хусткою їй плечі!

22 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Можливо вона розповідає про мене
Комусь із найближчих,
Легковажно скрививши вуста і тильною
Стороною долоні примхливо скида у відбій.
А щоки у неї горять, розпалюються все більше і більше,

Мов груди обмотує ляльки-мотанки
В лоскітливий спогад про ніжність свою мені.
Замовляє словами пишнотілої ляльки Бажанки
Показує вірші, в сторону сміючись,
Чіпляючи срібло на білий мережаний фартух.

А в руках теплий лоскіт стрічок,
Спів чутливих принад і постійне повернення слів
У розвій замовлянь,
Що розмножують площу кімнати
Між свічадами темних, глевких, розпашілих бажань
Магічної зваби чуйного палахкотіння.

Цей місячний позір серпанком примхливих зіниць,
Поблискує в темряві хіттю закличного слова,
Скидає прозору сорочку й під шепіт кладе
До голодної скрині, до темної пащі де повня,
Де лялька та сонце ще сонні її лежать
І званий прийшовши тугі розплітає коси,
І ніжно торкаються губи гарячі, мов з воску.
Скотилась жага тонкошкіра,
Спомутнілим світанком.


14.08.2022

Я бачив Вас ще в час малого Сходу,
Як розводив у глеках мідну хну,
Коли дививсь мов в дзеркало у воду,
І бачив Вас, тоді коли без згоди,
Свою любов розмарену вдихнув.
Я бачив Вас, здається, поза часом,
В пливких дрижаннях сонця на воді,
І хвилювались образи невчасні,
Коли і сліз не розбереш в цій чаші,
Яку подали випити Тобі.
Я бачив Вас, і не в числі забутих,
Потоплених у пам’яті моїй,
Коли словам минулим не вернутись,
Коли без неї серцю не відбутись,
Заснувши в човнику вогких повік її.

26.11.2019