Заздрість. Жалість. Страх.
Три тіні, що дихають в спину.
Жага. Спокій. Жах.
Місяць змінює шкіру.

Надія. Війна. Дорослість.
Три шрами на картах років.
Пізнання. Зізнання. Жорсткість.
Дух перехоплює спокій.

Дружба. Любов. Віра. Натхнення.
Світло, що рветься з пітьми.
Помилки. Біль. Ніж у спинах.
Біг від себе крізь сни.

02.04.2025 23:12

Падає дощ міріадами крапель,
Наче журу у вигнання жене.
Ніби піснями благає Неаполь --
Не залишай, моя мила, мене.

Будемо слухати музику чуйну
Пестощі лагідні сіє нам вись.
І почуття розквітає так буйно,
Ніби травневий бузок, подивись.

ПРИСПІВ:
Музика щастя чарує бентежно,
Дощ витанцьовує з хмарою вальс.
І в океані кохання безмежнім
Легко на хвилі здіймаючи нас.

Не залишай, моя доле кохана,
Разом, давай же, змахнемо крильми.
Кличуть у мандри моря, океани,
Аж понад хмари піднімемось ми.


Свято дарує вона для поетів,
Світлом омите і ніжним дощем.
Бо найсолодше кохання у леті --
Щастя високе і трепетний щем.

Ген заясніли веселки чудесні,
Ніби окреслили шлях на Парнас.
Наче кохання воскреслого весни
Запахом, цвітом війнули на нас!

ПРИСПІВ:
Музика щастя чарує бентежно,
Дощ витанцьовує з хмарою вальс
І в океані кохання безмежнім
Легко на хвилі здіймаючи нас.

Не залишай, моя доле кохана,
Разом, давай же, змахнемо крильми.
Кличуть у мандри моря, океани,
Аж понад хмари піднімемось ми.

5 квітня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Вона торкається моїх пліч,
Грає на сокирі скрипаль.
Вона говорить: “Зв’язок — то біль”,
У грудях б’ється хришталь.

Він дивиться в мої зелені очі,
Сміються діти за вікном.
Брехливі зірки, оманливі ночі —
Він потайки йде через сон.

04.05.2025. 01:36

Холодний вітер оббиває крони,
Завчасно вбрані квітнем беручким.
Лахміття біле трусить на стежки.
І цідиться ранковий срібний промінь
На крижаного шереху стіжки -
Морозу слід, що товкся безборонно.

Безсердно і безжально цілувати
Рожевий цвіт йому було у кайф.
Так замерзав колись у казці Кай.
А злу б скалок ув очі насипАти.
Тікай, наївний хлопчику, тікай.
Я Герда у сльозах посеред саду.

1.
Так му́сить бу́ти аж до бі́лих скронь і да́лі...
В тобі́ — моя́ любо́в, в мені́ — твої́ печа́лі.
Та хо́четься весни́, тако́ї, щоб — нави́літ,
і ко́тяться в сльозі́ на бе́рег ча́су хви́лі.

Приспів:
то спо́кій настає́
хвили́ну до кінця́ доп`є́
так ма́є бу́ти
і так нара́зі є
не зупиня́йся - сту́кай
се́рденько моє́

2.
Я ста́ну безваго́мо себе́ в тобі́ чека́ти
у відголо́сках сту́ку, в куто́чку се́рця-ха́ти.
Ти до́бра господи́ня — тому́ й осе́ля вбра́на,
тут лю́дно — як ніко́ли, і ти́хо — до нестя́ми.

Приспів...

3.
Тут біль затамува́вся, а ві́тер з крил напи́вся
і всі́ слова́ зросли́ся від кле́коту на стрі́сі.
А бра́ми у мої́м розхри́стані від сту́ку,
за ни́ми — сім небе́с і сто на ко́жне — кру́ків.

Приспів...

4
За ни́ми — до зорі́ збира́ються доро́ги
і кров чимду́ж біжи́ть до ща́стя від знемо́ги.
Так му́сить бу́ти аж до бі́лих скронь і да́лі...
В тобі́ — моя́ любо́в , в мені́ — твої́ печа́лі.

Приспів...

Я хочу світла! В нього умочить
Перо своє, щоб скрапували чисто,
Збиралися в цитринове намисто
Слова й рядки, і грали променисто!
Я хочу світла! Тисячу причин
На те я маю, в Бога просячи
Вернути світло на стезю тернисту.
Проси зі мною Бога. Не мовчи.

1.Весняний сон
В саду весна — шаленство ніжних слів!
І кроки тонуть в зелені шовковій,
Повітря — мед, а в пісні світанковій
Живе мій подив, звільнений від снів.

Тут кожна квітка — шепіт мирних днів,
Як спогади, що випливли раптово
Та душу научають дивній мові,
Де час невладний, і відсутній гнів.

О, як палає кожен тут бутон!
Як пахне світ, мов щойно народився.
І я стою в саду, неначе сон,

А, може, подих молодого листя,
Що вчиться жити з вітром в унісон?
Ні, я — весни племінниця, жар-птиця!

2. Напій літа
Пахтіє сад смарагдовий мені,
Й кричить земля від пристрасті та плоду.
Дерева тягнуть руки до господи,
Їм ще б ковток свободи тихих днів.

Цвіте там липа, наче у вогні,
Шалені бджоли - дзвониками в квітах.
А спраглі губи пелюсток - молитва,
Що просить сонця у густій імлі.

І я стою, вдихаючи це диво.
О, літо, літо! П'ю тебе до дна,
Як сік життя й цілунок незрадливий.

В мені твоя безкрайня глибина.
У цій безмовний повені щасливій -
Є тільки сад і тиша запашна.

3. Золота печаль
Мій сад осінній - золота печаль.
Листок до листу падає, як сльози,
Стихає шум у кронах, гаснуть грози.
Вогніє день, і тане в сріблі жаль.

Забута мить пливе у сіру даль,
Там лине спів прощальний поміж лози,
І світ застиг у тиші, наче в прозі.
В саду моєму - осені причал.

Іду поволі тінню серед тіні.
О, скільки в світі різної краси!
Та я люблю найбільш оцю, осінню,

В якій звучать мовчання голоси.
Її журбу у золотій завії,
Де все відходить в лагідні часи.

4. Шепіт снігів
Мій сад мовчить - засніжений, спокійний,
Де кожна гілка сяє кришталем.
Зима знайшла у ньому свій Едем
Й панує владно, безголосо, мрійно.

Вона вдягає тишу в сніг повільний.
Крокую я по білім полотні -
Стоять дерева стомлено-сумні
І тягнуть крона в небо безнадійно.

Іду крізь сад, як через втрату днів,
Бо я, мов тінь, що радості не просить,
Шукаючи себе серед снігів.

У цій німотній пустці безголосся
Раптово шепіт чується мені:
''Прийде весна й розкине чисті роси.''

Між буднів і мрій
1
Така, як всі... У чорному пальто
Стою в трамваї, вловлюючи тишу,
І світ мене крізь скло, немов колише.
Зупинка. Вихід. Знову тиснуть ''Стоп''.

Шипить прощання - от і вийшов хтось
У парк міський, де буйно квітнуть вишні.
А я в собі все більш стаю незвична,
Блукаючи думками між авто.

Можливо там, за цим нежданим ''стопом''
Чекає зустріч, радість, теплий день.
Мій час біжить, як дикий кінь галопом,

Та неквапливо лиш трамвай гуде.
Ще мить - зійду і я за поворотом,
Де сонце блисне містом де-не-де.

2
А добре, що така, як всі. Жива.
Не виняток, не іскра, не богиня.
От тільки в душу котяться слова,
І щире серце рветься в небо синє.

Такі ж долоні, ноги, голова -
Я плачу теж і посміхаюсь нині.
Звичайна, але справжня, вольова,
Для когось цінна, тільки - не рабиня!

Я не зі снів, не з міфу чи розмов,
А з хліба, диму, вітру і тривоги.
В душі моїй живе одна любов,

Не суєта, не страх, не голос строгий.
Та не розтрачу я своїх основ,
Попри чужі закони і дороги.

3
Іду між буднів, сірих і знайомих,
Де кожен крок, мов знаю наперед.
В очах людей шукаю щось вагоме,
Натомість бачу втомлений портрет.

А серце просить вирватись з полону
''Таких, як всі '' , де звичний скрізь сюжет,
Що сірість душ закутує в корони,
І небо, як розмитий силует.

Проб'ється крик у тишу - стрімко, дико!
І я впаду між тіні та вогні,
Де кожен вибір - тріщина велика.

Та краще впасти у потік живий,
Ніж бути в сірості буденних звичок
З душею, що кричить... а світ - німий.

 
де ти бував, синьоокий мій сину?
де ти блукав, моя люба дитино?

я падав з укосу двадцяти гір серпанкових
я плентався по шістьох автострадах
я дерся крізь нетрі сімох лісів чорних
я губився поміж океанів схололих
я брів тисячи миль, полишаючи цвинтар
але тяжкий, але тяжкий, але тяжкий
але тяжкий—тяжкий дощ йде сюди

і що бачив ти, синьоокий мій сину?
і що бачив ти, моя люба дитино?

бачив я немовля поміж вовчими іклами
бачив я діамантовий шлях опустілий
бачив я чорне гілля, що крапало кров’ю
бачив збори мужів, окривавлений молот
бачив білі сходини, затоплені в воду
бачив сотні мовців з язиками пробитими
бачив багнети отих дітей із гвинтівками
але тяжкий, але тяжкий, але тяжкий
але тяжкий—тяжкий дощ йде сюди

і що ти чув, синьоокий мій сину?
і що ти чув, моя люба дитино?

чув я грім, що ревів на погрозу велику
чув я хвилю, котра несла кінець світу
чув я сто барабанщиків і руки горіли
чув я шепіт ста тисяч, їх не чув ніхто більше
чув я стогін голодних і чув регіт ситих
чув поета, конаючого на купі сміття
чув як блазень горлав у провулку невпинно
але тяжкий, але тяжкий, але тяжкий
але тяжкий—тяжкий дощ йде сюди

кого ти зустрів, синьоокий мій сину?
кого ти зустрів, моя люба дитино?

я зустрів хлопчака біля мертвого поні
я зустрів блідолицього із чорним псом
я зустрів молодицю із тілом огневим
я зустрів дівча і веселку в дарунок
я зустрів поранення від любові
я зустрів поранення і від ненависті
але тяжкий, але тяжкий, але тяжкий
але тяжкий—тяжкий дощ йде сюди

де тепер підеш ти, синьоокий мій сину?
що робитимеш ти, моя люба дитино?

я вернуся, де був, заки дощ не пролився
я подамся в пітьму найчорнішого лісу
де людей так багато, а руки порожні
де отруйні брикети зсипають у воду
де дім у долині й поруч брудна в’язниця
де обличчя катів добряче закриті
де голод потворний, а душі забиті
де колір лиш чорний, де номер є жоден
я віддам і думки, і слова, і свій подих
я їх віддзеркалю у скелях на подив
йтиму хвилями моря, допоки загину
пам’ятатиму пісню, не вивчівши співу
але тяжкий, але тяжкий, але тяжкий
але тяжкий—тяжкий дощ йде сюди
 
 
 
 
 
 
 
 

Я йшла крізь ліс, де мовчки спав туман,
А вітер листям шепотів про втому.
Тут кожен крок був, мовби в інший стан,
Та серце билось в грудях невідомо.

Брела подалі від душевних ран,
Де біль зникав, здавалося, в усьому.
Хоч все довкола - дикий темний лан,
Там пахло щастям, радістю і домом.

У тиші хтось промовив:" Не зітлій!
Вогонь в тобі —це правда і надія.
Борись, стерпи, твоя надходить мрія.

І, раптом, світло блиснуло в гіллі,
Спустивсь до мене спокій на крилі,
Як теплий промінь, що мене зігріє.
2025р.

Мене звуть О’Келлі. Я чув у казармах побудки сурму
Від Бірра до Барелі, від Лідза до Лахора,
Етави, Лакнау й Джамму.*
Пройшов крізь шрапнелі в Пешавар і Джайпур
І ще п’ять десятків з кінцем їх на «пур».*
На своєму шляху, безоднею «чорної смерті» шокований,
Я знав лише смуток, хворобу і біль від поранень.
Я старий і знервований,
І зі служби вже вигнаний,
А все що я вислужив – це шилінг у день.*

(хор)
Шилінг у день! Шилінг у день!
Яка ж гарна платня в нього щодень,
Як же ж пощастило йому получати той шилінг у день!

О, це зводить мене з розуму, як згадую ті дні,
Як мчали битися з газі,* з шаблями на ремні,
Обидва ескадрони так мчали відчайдушно вкрай,
І було байдуже тоді, загинемо чи ні.
Але ж не впали у відчай,
Дружина в наймах зазвичай,
А я тепер посильний, щоб міг з боргами розплатитися.
Хоч дощ іде, хоч все почне навкруги мерзнути,
І біля «Гранд Метрополя»* нам випаде зустрітися,
Чи не дасте мені листа по Лондону доставити?

(хор)
Дайте йому листа!
Кращого не знайшли в нього хисту.
Старший Сержант відставний – несе листа по місту!
Лише подумайте, добу яку пережив він жахливу.
Лише подумайте, що побачив наживо.
Лише подумайте, яка в нього пенсія і
Хай Боже береже Королеву!

Далека музо з добрими очима!
Багато під ногами кропиви!
Блукаю між рядочками сумними
У пошуках квітневої трави.

Ваш голос зігріває люті зими,
В душі зникають зболені рови.
Удвох, натхненні формами твердими,
Спілкуємося чемно та на "ви".

Відкрию серце, дівчино вродлива!
Цей світ давно здолала темна злива...
Спасибі Вам за силу світлих рим!

Замріяним, закоханим кларнетом
Я прилечу розгаданим сонетом,
Що стане вже не Вашим, а твоїм...

Розвалився неба п'єдестал,
На комп'ютерні розпався глюки...
Ти раніш Богинею була,
А тепер лише - ревнива злюка.

Де той поклоніння ідеал?
Що плекав у віршах я роками?
При тобі не можу назагал
Просто спілкуватися з жінками.

Дикі сцени ревнощів мені
Ти тепер влаштовуєш опісля.
Стали дні усі мої сумні,
І у них бринить прощальна пісня.

Вже мої кривавляться вуста,
І течуть із них струмки печалі.
Я для тебе однолюбом став,
Ти мене підозрюєш і далі.

Ні, не можна ідеалом буть,
Треба -- лиш диктатором жахливим,
Де на злі тримається могуть,
Де не вірять виливам сльозливим.

А яке ж було кохання в нас --
Цвіт весни і кожна мить приємна.
Де ж подівся той прекрасний час?
Небеса позаздрили напевно.

28 квітня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Твоє тепло поглинуло минуле,
Затьмарились імлою риси.
Мовчала з жалібним "ку-ку" зозуля,
Блукала в кроні кипариса.

Рожеві мрії збились гострим списом,
Незіграні зостались ролі.
Вода холодна хлюпала на мисі,
Смеркало навкруги поволі.

Несказані слова ятрили душу,
Енергія очей спадала.
Схилилась і від бурі впала груша,
Мов те кохання на поталу.

За спиною все краще залишилось,
Землі не чути під ногами,
Стомились, мабуть, і душа, і тіло.
Те літо замело снігами.

Що для мене сьогодні весна
в час воєнний, тривожний до болю.
Серце гупає: зламані долі
українців, що вбила війна.
Ніби ціле - весна і печаль.
Ні зітерти, ні змити повіки.
З нами Бог і підтримує віра,
хоч несеться загарбницький шквал.
Наші хлопці - титани стоять
проти підлої нечисті стійко,
І я вірю: завершать цю бійню,
і повернеться кожний вояк.
Що для мене сьогодні весна?
Це надія на мирне майбутнє,
бо життя тільки в ньому по суті
вільно дихає, а не у снах.

Іти туди, де Слово про любов!
Дорога - вирви, небо - грім заліза,
І трем колін, і крок важкий, завізний.
І диму нерозвіяна завіса
І тут і там ховає кіпоть змов.
Іти й просити в Матері - замов
За сина слово. В Сина, що зборов
Для світла смертю смерть - і нині й прісно ...

Аметистова квітка ночі
Розцвіла непомітно з туману.
Місяць виставив срібний носик,
Тільки з неба не сипалась манна.

Сива осінь блукала у снах,
Бо шукала дорогу до тебе.
Залишилась далеко весна,
І слова одинокі у тезах.

Хоч тремтячі зорі холодні,
Вірю я у розраду-світанок.
Щоб зігрілось студене ложе,
Ще станцюєм Гарделеве танго.

 
Кину все в пікап і переїду
Вірогідно, в Ел-Eй
Нашукаю собі дім, а далі зійде
Справді новий день
 
Жінка усі думки, що маю, повнить
Хай нині досить зле
Світ у ній, душі моїй
Вона є поклик
 
Стрінь самотнього на уік-енді
Скрізь йому не те
Мав казати щось, діжде на мент і
Промовчить, пусте
 
В неї фото на стіні, напроти ліжко
Старовинна мідь
Я в дорозі день за днем, та вірю, трішки
З нею, мить у мить
 
Жінка усі думки, що маю, повнить
Хай нині досить зле
Світ у ній, душі моїй
Вона є поклик
 
Стрінь самотнього на уік-енді
Скрізь йому не те
Мав казати щось, діжде на мент і
Промовчить, пусте
 
 
 
 
 
 
 
 

Серед тисяч вогнів
Єлисейських полів,
де з вітрин діаманти й парфуми
ваблять око моє,
не знайду тільки те,
що ніколи й ніде не забуду.

Вежі Ейфеля шпиль,
наче лезо, тонкий
що врізається в вистигле небо —
це всього лиш метал,
безжиттєва краса,
як і сонна, засмічена Сена.

Височенний Монмартр,
чарівний Но-тр-Дам —
велич їх перехоплює подих
і навіює сум,
що по тілу, мов струм,
бо сьогодні отут не з тобою.

Дивовижний Париж —
слава, бруд і престиж
замішались у ньому коктейлем.
Та збагнув я одне —
це усе не моє.
Він без тебе є просто музеєм.


16.04.2025

Моїх поезій чуйний режисер,
вишневих сакур садівник жаданий.
Я завагітніла від тебе і тепер
ношу під серцем сонце полум'яне.

Дві лінії на смужечці надій —
тест позитивний... гормональні зміни...
Перлини щастя на веселці вій,
цитринові салати, вітаміни.

А поряд ти, мій янголе, і мить,
зворушлива, як музика рахманна,
що в алтарі жасмином пахкотить,
ванільним ладаном, вином вінчальним.

12.04.2025р.

 
пісня, яка є важливою у соціально-політичному тоні
 
а слова такі:
 
 
О Боже, придбай мені Мерседес Бенц
Всі друзі на поршах, а в мене регрес
Трудись, мені кажуть, немає чудес
О Боже, придбай мені Мерседес Бенц
 
І може, подбай про колірне ТБ
”Дзвонимо за бакси!“ мене шукає теж
Чекаю доставки до третьої, вдень
Ще, Боже, подбай про колірне ТБ
 
Замов, Боже любий, вечірку для нас
Я вірю, о Боже, винайдеться шанс
Буде твоя воля, гульнемо нараз
Замов, Боже любий, вечірку для нас
 
усі-разом
 
О Боже, придбай мені Мерседес Бенц
Всі друзі на поршах, а в мене регрес
Трудись, мені кажуть, немає чудес
О Боже, придбай мені Мерседес Бенц
 
 
і все!
 
 
 
 
 
 
 
 

Я хочу говорить з тобою.
Прохання вітер забиває.
І хвилі сходяться рікою,
І потопають в водограї.

Я хочу бачитись з тобою.
І знову той скажений вітер
Все завиває над горою,
Обтрушує вчорашні квіти.

Я хочу запитать про тебе.
І йде луна, і йде далеко.
А в небі хмари кострубаті,
І у гаю притих лелека.

Я хочу уночі додому
Пройти стежками, де є роси..
А вітер все одно гуркоче,
Йому бажання ніпочому.

У двадцять я тішився Словом Святим,
Почитував бунінські твори між тим.
Мене й захопила панянка таврійська,
Сержанта тоді ще славетного війська –
Цікавили ж більше любов та інтим.

Життя освятилося смислом новим,
Коли пощастило побачити зблизька,
Які в неї очі. Грайливі очиська.
У двадцять

Їй вірші писав, не шкодуючи рим,
Сумливим був настрій, бував бойовим.
Та горе для мене – по суті, хлопчиська:
Гуляли в кишенях пилюка й вітриська –
Я грошей не мав на обручку й калим.
У двадцять...

... – 2025.

Заховали від світу сумнівні стосунки.
Гра на нервах не може будити в мені
поетичних мелодій чудні візерунки.
Суперечки закоханих — зливи грибні.
Четвертуєш мовчанням, караєш за вірність?
Гільйотина і то краще... раз, і нема!
Чи хіба гонорова, надмірно покірна? —
Пелюстково-вразлива душа, зокрема.
Приручив, то від себе тепер не відштовхуй,
бо піду і не знатимеш з ким я і де...
Пробиваються промені сонця крізь товщу
позахмарної висі, щоб небо бліде
розписати барвінками. Любчику званий,
випробовуй на міцність байдужу, стійку.
Кровоточить сльози́ не заштопана рана,
телефон в зоні смерті, немає зв'язку.

13.04.2025р.

Депресій смуга і образ
Чомусь урвалася раптово.
Ти помудрішала ураз,
Веселим, ніжним стало слово.

Немов збагнула, що життя --
Всього лиш мить короткочасна...
Кохаймося до забуття,
Моя ти зоре непогасна.

Допоки ще горить вогонь
Шаленством юного завзяття,
Візьми тепло моїх долонь,
Хай розірветься зло на шмаття...

І спопеліє від жаги,
Сердець очищення живого...
Цвітіння ЩАСТЯ навкруги
Буятиме по волі Бога.

І заяснілий небокрай
Так усміхнеться він казково...
Ходім, коханая, у рай,
Під те склепіння веселкове,

Де сам Ярило золотий
Легким пестливим вітровієм
Благословить у парі йти,
Ворота раю нам відкриє!

11 квітня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Я по коліна у воді.
Моя душа давно померла.
На шиї - амулет із шерлу,
Єдиний чорний. Білі перли
Радіють, поки молоді.
Я по коліна у воді.

Чіплявся за бездушну тінь
Я безпорадною рукою.
"Не йди, благаю! Будь зі мною!"
У серці з піснею сумною,
Один із немічних створінь,
Чіплявся за бездушну тінь.

Шалене танго танцював
Я з кимось у порожній залі.
Чужі обійми. А що далі?
Ніхто не грає на роялі.
Без терцій, септим та октав
Шалене танго танцював.

Відспівує мене орган.
Не відігрів я власну зиму.
Мовчання вклалося у приму.
Для себе склав смертельну риму
Крихкий, вразливий грубіян.
Відспівує мене орган.

Я по коліна у воді,
Холодній, темній, непрозорій,
Творець несприйнятих історій.
Вже не закоханий, а хворий,
Сповідуюся самоті.
Я по коліна у воді.

І ні, і так – улад, не влад,
Триває довгий цей парад
Життя і смерті без упину.
І я на плац небесний злину,
Де й підкажу – везіть назад
Лафет, яким віки підряд
Тягає сонце гільйотину –
Привчати людство і до втрат.
І ні, і так –

Я маю схильність до порад,
І можу битись об заклад,
Що мовчки ні – не вмру й не згину.
За Словом бачу я людину,
Його надійний ар'єргард.
І ні, і так.

* * *
aabba, abbR, aabbaR
(рондо́)

В мене очі вечірнього неба, чи неба з грозою.
А твої - теплі хвилі весни з молодих ковилів.
Схожість, мабуть, шукати між нами немає резону
Ми з тобою, як погляди наші, ми - різносезонні.
Стали ж поруч, побачили, світ навкруги посвітлів.

Стали поруч, і пісня зарянки, що зиму страждала,
Розлилася по саду, розкидала нот блискітки,
А по різнофарбованих райдужках стеляться далі:
Що зелені, що сині - та з гартом негнучої сталі.
То ж відчуємо врешті у чому ми схожі таки.

Де тільки не блукало, по яких стежках,
між осокорами, спориш топтало,
крутилось, гралось на стрімких семи вітрах
і не одне дістало, звісно, жало.
Але були так любі - рідне поле й сад,
пахучі різнотрав'ям і любистком,
город і виноградник, весь родинний лад
і настанови матері пречисті.
І діставало поглядом свої зірки, -
то щастя - милуватися красою.
Роки летіли, ніби пух з тополь, легкі
і кожен ранок умивавсь росою.
Тепер лиш уві сні і гріє, і щемить
теплом у серці зоряне дитинство.
Ото була в житті найяскравіша мить,
коли ловив ураз перо жар-птиці.

 
Зірка Терен
Тліє кришиться у темінь
Змісту клоччя
І рвуться сили геть із осі
Промінь скаче
До вад у хмарини ілюзій
 
Ідемо ~ ти і я ~ скільки ще?
Через перехід ночепадних алмазів
 
Люстра б’ються в
Рефлексій безформову сутність
Скло руки тане
У сніг пелюсток обертання
Леді в бархаті
Зникає у ночі прощання
 
Ідемо ~ ти і я ~ скільки ще?
Через перехід ночепадних алмазів
 
 
 
 
 
 
Обертання зводу зірок, через які котяться обшарпані казки осі
Про восковий вітер, що не приводиться в рух у небутті увік
Доокола, заледве має вагу причина, як і мудреці, через яких
Зірки зведено до обертання
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розпізнаю війни запеклість
І лють, і злість її щодня, –
Іще засмучує далекість
І душу точить незнання.
Я так давно тебе не бачив,
Через появу в нас біди,
Що знемагаю без побачень,
Як степ улітку без води.
Буває, снишся ти, а, часом,
Чомусь у сни мої не йдеш, –
Коли гуляти будем разом
Уздовж Дніпрових узбереж?
Ніяк не стихнуть канонади
І люди гинуть кожну мить, –
Коли подивимося радо
У незадимлену блакить?
Проте жалітись безустанно
Не тре на складнощі життя, –
Розлука зміцнює кохання
І оживляє почуття.
05.04.25

— Добрий ранок, кохана! Як спалось?
— Жартівник! Це вже майже обід.
Таки справді без чогось дванадцять,
Лиш спросоння не видно мені.
На столі пахне тепла ще кава,
Сонце сяє грайливо в вікні.
Ти усміхнена, ніжна і гарна,
Наче Еос, мов цвіт навесні.

Я пригадую лагідний дотик,
Поцілунок палкий на десерт,
Як твій сміх розливався по нотах
І стрілою летів до небес...
А сьогодні не так, тільки спомин —
Отой ранок недільний — та й все.
Сірий дощ за вікном, звук тривоги
І похмурий, холодний четвер.


03-04.04.2025

В міцних обіймах прохолоди
Після тягучого дощу
Хвилюються Дніпрові води
Розходяться Дніпрові води
По змоченому згарищу.
Віки прокочуються ними
І чайки звично ґелґотять
Середньовічні довгі зими
Вогненні і сталеві зими
На берегах м’ясце коптять.
Дими здіймаються стовпами
Прогірклий присмак в тих стовпах
Торкають води давні храми
Вціліли неприступні храми
Ретельно зведені в серцях.
Дніпро у стримуваній люті
Шипить і піниться, плює
Слова, промовлені й забуті,
Слова, важливі й непочуті,
В ім’я нескорене своє.

31.03.25

Я цілу зиму спав у мрійних снах,
А на душі сріблився білий іній.
Та з ирію вернулася весна,
А з нею разом голоси пташині.

Прокинулися почуття мої!
Від радості цвітуть, неначе маки!
Освітлюють березові гаї,
Шатро небес і золоті світанки.

Берези! Плачте соком чарівним!
Пробуджуйте сердечний в грудях стукіт!
Це сльози неземної таїни!
Це спогади про перші поцілунки!

Шепоче ліс березовий казки
Про те, як ми зустрілися з тобою...
Хиталися березові свічки,
Вгортаючи нас тишею-габою..

Довкола мир! Божественна краса,
Яку зрівняти можна тільки з раєм.
А сік тече, пречистий, як сльоза,..
Берези плачуть. А весна - співає!

Україно, в тобі є ще сили,
хоч обсіла давня мошкара.
Розженеш, я вірю,дій сміливо,
бо закваска в тебе ще стара.
Тлінь візьме розбещених і ситих
(Кожен, ніби п'явка ссе і ссе).
Пересіє згодом Боже сито,
Ще почуєш голос із небес.
Тяжко серцю, але ти тримайся.
Ворог прагне крові і землі.
Українці із тобою, мамо,
не в краях чужих і не в імлі.

Губи стисну: мовчати. Та рветься моя непокора,
Галасує у думці, колотить розмірений пульс,
Вутлі паростки спокою косить, подібна серпу,
З-під химерних мостів потурань вибиває опори.

Зверху ще притискаю долоню - ні звуку досади!
Звісно, лівою, бо права спритно хватає перо,
І приймає слухняно папір мою оповідь про
Непокору, що вкотре зродилася правди заради.

Ми - уламки війни, що усіх розтоптала.
Ми - уламки споруд, що у небо звелись.
Ми - уламки броні та важкого металу.
Ми - уламки сумління і зламана вись.

Ми - будинки, що бомби ущент розметали.
Ми - той крик стоголосий над містом проклять.
Проривається тихо над снігом розталим
Гнів століть понад гомоном сиплих заклять.

9 квітня 2022

...І вчасно погляд одвести
Від тої, що відкрита всьому світу,
Що, наче брунька навесні,
Готова вибухнуть рожево-білим квітом.
Сховати захват і зажмуритись на мить,
Щоб не осліпнуть в сяйві з’яви.
Домалювать в уяві дозрілу вроду,
Молитовно скласти руки перед Ним
За дивний дар краси,
Яким Він увінчав Природу.

Свята любов знайде як втішити образу,
та припинити колотнечу навісну.
До рідного гнізда вертаємось щоразу,
щоб не розбили чвари вежу кам'яну.

— Давно не чулися, як справи, білокрилий?

— Нема чим вихвалятися, та все ж,
бузки галузками міцний асфальт пробили,
овець на небосхилі сонечко пасе.

— Як був романтиком, таким і є донині —
жартуєш образно про хмари вдалині.

— Бо у твоїх озерах незабудки сині —
втопитися неважко, врятуватись ні.

— А я подумала, що ми уже не пара —
роман скінчився на банальному тире?

— Та я, моя красуне, лиш тобою марю —
не бачу кілька днів від туги серце мре.

— Мандруємо назустріч долі берегами.

— Одне на двох блаватне божевілля, бач,
весільний полонез Огінського між нами.
Пробач, лебідонько!

— І ти мені пробач!

— Все добре, птахо, просто пісня давня,
хотіла зруйнувати наше щастя вщерть.
Ми нерозлучні доки палахтить кохання!
Життя без тебе — смерть.

— Життя без тебе — смерть!

02.04.2025р

Сусід жалівся діду,
Що лисина все більш.
По ліки, каже, їду.
Волосся гірш та гірш.

- Масти, де лисий, салом. -
Йому порадив дід. –
Волосся щоб зростало.
Подивишся тоді.

- А звідки знаєш все це?
Чи пробував отам.
Старий лише сміється:
- А ти подумай сам.

Свиню мою ти бачив:
Густа щетина теж.
Там сала на п’ять пальців.
На салі все росте!

02.04.2025

Малює Яринка
Барвисті картинки:
Біляву хмаринку,
Зелену ялинку,
Червону квітинку,
Зруділу стеблинку,
Жовтаву родзинку
І срібну краплинку
Собі без зупинки
Малює Яринка.
01.04.25

Білопінний весняний обрýс черешневого саду
Відцвітав у дитинстві, натомість рожеві плоди
Піднімаючи високо, в сонці купаючи знадно:
- Що, мала, не дістанеш? А спробуй но і підлети!

То ж ставала в нагоді драбина і дідові руки,
Найміцніша опора для ніг, де поколював страх.
І прогнавши нахабних шпаків зі всієї округи,
Я сама у тім гіллі солодкім сиділа, як птах!

А бувало достатньо плечей - сильних, рідних і теплих.
Діду, діду мій любий! Черешня цвіте молода.
Давні весни без тебе мені відболіли й відтерпли.
Не лишилося сліду від саду твого і гнізда.

Тільки пам'ять в онуках, які зачекались онуків.
Бо закони життя - і гніздів'я нові, і сади.
..
Сторожать на черешні мене й досі дідові руки,
І у вітрі вчувається лагідне: "не упади".

 
Піпли прийшли послухать
Ще хтось виходив і грав
Дехто квіти роздавав, як хотів
В Монтереї
В Монтереї
 
Янголи усміхалися
Музикувала любов
Діти у танці фей
Релігію винайшов я
В Монтереї
 
Зе Бьодс, Еарплейнів політ
О, Раві Шанкар захопив до сліз
Зе Ху вибухали у вогнесніп
Г*ю Масакела мовби ніччю сурмив
І Ґрейтфул Деад познесли всім дахи
Джимі Гендрікс бейбі, чи віриш, у полум*я світ кинув, ей
Їх Світлості, Принца Джонса лик із юрми втішавсь із нас
Тисячі електрогітар гриміли у раз
 
Як хочете правди життя ~
За музикою шукайте
Або знайте, все це було
Так, усе було, було правдою, там
В Монтереї
 
Три дні на розуміння, в одному, єдиному русі
Навіть і копам по кайфу
Ти уявив собі?
В Монтереї
 
Здається ніби я марив
Монтерей, Монтерей
 
Вірю, чуєш ти
 
Монтерей, Монтерей . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Торкаюся твого волосся легесеньким рухом повітря.
Спи, любий, тобі це здалося. Безшумно відкрилася хвіртка,
Впустивши невидиму постать – лиш натяк на обриси тіла
Із ночі відлитої гості, що тебе торкнутись хотіла.

У доторку трохи побуду. Ти дихаєш звільна і рівно.
В війни відвойоване чудо найвищого з мріяних рівня.
Прокотяться шкірою губи пестливих бажань відголоссям.
До ранку спи солодко, любий. Це теж тобі тільки здалося.

25.03.25

Отак і душа загрубіла
Про тебе тепер не бринить.
Волосся давно побіліло,
В очах відбуяла блакить.

Хоч образ, роками затертий,
У споминах часом торкне.
Минуле, уквітчане терном
Вже більше не вабить мене.

Зникає із пам'яті ласо,
Як снів неосягнута суть.
Забуте жадає привласнить
Усе, що вже не повернуть.

Плюскочуть хвилі музикою моря,
Прибоєм б'ється серця сила.
Під сонцем вічно вигравати - Мойра,
І на щоглі нести вітрила...

І ллються звуки асорті морського
Ріжком і скрипкою, тромбоном...
То спокій і надійність, то тривога,
Бо таємниче моря лоно.

Органно-трубно шторм торкає нерви,
Чи штильність флейти в благодаті...
І до морської музики маневрів
Я прислухаюсь у зачатті.

 
ось пігулка ~ карлик
ось інша ~ гулівер
а в матусиних подібних
чомусь не такий ефект
до аліси
десять метрів уверх
 
на кролячім полюванні
ти впадеш хоч знав мабуть
синя гусінь смокче з кальяну
зве в невідому путь
бо аліса
тепер ліліпут
 
& шахові фігури
зведуться & скажуть що куди
але ти закинувсь грибами
поки розум не спішить
до аліси
відомо їй
 
як логіка й пропорція
відмовлять просто ні
білий лицар навспак говорить
королева ~ з пліч зітни!
пригадуй що вовчок наплів
їжа все ~
голові
 
 
 
 
 
 
 
 

Шукай, душе моя, ти місця світлого
У ранку сивому, у далі грозовій.
Хоч вогнище притухло, знай, що тлітиме
У ньому жар. Він запульсує квітами,
Як зловить вітру свіжого повій.

І чи тоді, душе, захочеш спокою,
Як родяться слова-краплини з хмар,
А з ними спалахи вогню високого -
На крилах підіймають і закохують!
Чи випустити схочеш Божий дар?

Пристанок світлий твій у слові-полум'ї,
У слові-вірі, слові-джерелі.
Ті звуки безтілесні. Бути голою
Тобі чи сила? Стану я стодолою,
Де б твій вогонь, душе моя, горів.

Божественна...Ось так я називаю.
Шепоче, надихає із небес.
Для неї неважлива, звісно, слава,
а глибина людська і слова сенс,
що проникає в душу, як проміння,
і окриляє музикою слів.
Це свіжість думки, що не має тління.
Поезія - гармонія з віків.

Ми дайвери і трохи альпіністи
у божевіллі космосу і душ,
пірнаємо у невидющу глуш,
у пошуку невідворотних істин.

Лягає слово над сердечні мури,
сповите у метафору і ритм,
тримаючи і стиль, і алгоритм —
і будить сонце в розсвіти похмурі.

А там — і ніжність, магія і диво,
і біль утрат, і переможний клич...
Бери це слово, як зерно і меч —
і розродися миром, божа ниво!