Лишилося мені не так багато
Пройти в житті стежинок і доріг.
А я не зміг свій дім побудувати
І сина доростити ще не встиг.
Дерев, щоправда, посадив чимало,
Та з них плодів, на жаль, не куштував –
Від цього самолюбство не страждало
І заздрощів в душі не відчував.
Лантух грошей не зможу залишити –
У надлишку ніколи їх не мав,
А фразу “ти не вмієш жити!”
Завжди як похвалу собі сприймав.
Що означає вислів “вміти жити”?
Комусь віддати менше, ніж узяв?
Бундючно у президії сидіти
І в людях бачити тупих роззяв?
А, може, “вміння жити” полягає
У здатності “виходити сухим”
Із ситуацій, коли кожен знає
Хто ти насправді і злигався з ким?
Якщо це так, то я “не вмію жити” –
Не та ментальність і не те сумління…
Син, сподіваюся, не схоче засудити
В майбутньому оце моє “невміння”…

Неспокій на душі, неспокій...
Пливе душа в ріці широкій,
Яка не має берегів...
Не плин води, а плин років
Бентежить втомлену вже душу...
І знову я не спати мушу,
А по ночах думки які? –
Болючі, довгі і тяжкі...
Тяжкі, як камінь на могилі,
Повільні і якісь безсилі...
Такі вони, нічні думки...
Я б їх позбувся залюбки,
Та не виходить, не вдається...
Душа давно на берег рветься,
А де той берег? Я не бачу...
Вже відчуваю сил нестачу,
Та не вертаю я туди,
Де їв отруєні плоди...
Де ж інший берег, де він, де?
І чи душа його знайде?
Дотерпить? Встигне допливcти?
Якісь причали чи мости
В бурхливому житті бувають?
Чи душі спокою не знають
Допоки живі і пливуть?
Не хочу вірити, що суть
І сенс життя – у метушні!
Ви цього хочете? Я – ні!
Я хочу берега дістатись,
Що мріється, те має статись!
Хіба ж то є амбітна мрія,
Що хтось теплом мене зігріє
І я тим самим відповім,
Ще й не позиченим – своїм...
Свого тепла я не шкодую,
Хтось неправий? Не вередую,
Сам помилявся, і не раз...
Розвиднює... Вставати час.
Вже день новий мене чекає,
Неспокій меншає, зникає...
Від всіх проблем я майже вільний,
І зовні вигляд задовільний,
Лиш ледь почервонілі очі
Засвідчують безсонність ночі...

Осанна!
Прощай провінція –
марусіада - гриція!
Амур ваш, така традиція,
з останнім клієнтом йде
на вражений зойкіт панночок,
тремтіння ланітних ямочок,
у вир комедійних драмочок, -
на свіже і молоде!

Прощай восковий паноптикум
квасних баронес у котику.
Не буде вам більше дотику
до пристрастей і спокус,
втішайте себе промовами,
та гордо ходіть з коровами
між цвинтарем і дворовими
промоціями рейтуз.

Віднині делімітація,
і точна апроксимація, -
Маестро полюбить Грація
без явних чуттєвих вад!
А далі, як готи готику,
верну я у світ еротику -
гарячих мужів й мелодику
вагітнозорих менад!


2008

Чутливі пальці – смужки рук –
Затамувавши нерухомо
Важку елеґію утоми,
Спинили в просторі свій рух.

За тим і світ немов ущух,
Пустивши стисненого кома
З лещат небавого закону
Поперемінностей напруг.

І так здається, ти одна,
Ще й зачаїла дивина –
Сплели цю мить у русі пальців.

Затим непрохано летить
Ця доконечна й мірна мить
У пластику ґрафічних танців.

Тьмяне сяйво придорожних ліхтарів.
У тумані місто, наче у воді,
і машини — зграйки дивних пічкурів —
пропливають — то червоні, то руді.

Пропливаю у автобусі і я —
відриваюсь від земної суєти —
по дорозі, що зникає по краях
чи в тумані, чи за товщею води.

Переплутались, стомившись, день і ніч,
віртуальність із реальністю сплелись:
заблукала між хвилин, чи між сторіч —
вже й не віриться, що вирину колись.

Десь на березі, аби я допливла
крізь мінливий та недобрий океан,
дім старенький мій сигнали посила,
відчайдушно світить вікнами в туман.

2005 р.

Я люблю тебе милий люблю я люблю і не можу
не тонути в руках в карім атласі ниць почуттям
я на тебе дивлюсь моє тіло горить і морозить
і назустріч іду в твій возвишений дзвонами храм
ледь торкаюсь небес і шукаю в них дзвін малиновий
і стелюся волоссям у вратах божественних діл
і німий поряд дотик колише кохання німбове
ще соромлячись жару розгойданих ласками тіл
і терплю стоголосся язик перестиглий в цілунку
і таке відчуття що злітаю то вгору чи вниз
я чекала тебе я шукала жаданого трунку
чарувала і в солод сльозився від любощів слиз...

кружляє сніг
і крутить білий світ,
по головах округлих
час кантує,
мов скіфських баб в степу,
а потім всує
мете в кути
і пазухи всебід...

заносить кришталю
холодну синь,
немов бузку
молочного суцвіття
кладе під груди,
де заснуле літо
у пахощах
високих благостинь
прийма щоденні
духу молитвú,
лишаючись
за образáми візій
тонкою
павутиною колізій,
як присмак
призабутих
добрих вин...

лиш губ твоїх
щемку медвяну мить,-
у танці білім
спогадів майбутніх,-
омріяну,
на відстані відчути
у Йордані зими,
де стрілись ми...



© Vasyl R, 12-01-2008

***
Сидеть, надкусывать ранет, играть надменную девицу
И, слизывая сукровицу, ладонь рассматривать на свет,
Когда в заброшенном саду скрипят ожившие качели
И три мадонны Ботичелли к плетёным стульчикам идут.

Седеть вискам наискосок от поцелуев их едва ли:
Они на смерть не целовали, но и для жизни был не срок.
Так страшен молчаливый суд, как пыль на вековых скрижалях,
Где сказано: оса ужалит. Где сказано: они придут.

Саднит разбитый локоток – не вспомнить,
кто так страстно вспомнил.
Земли сцепившиеся комья – остановившийся поток.
У истлевающих цветов, оставленных сетей паучьих
На пряжу нити брать научат и плату стребуют за то.

Сад квит со мною, я – с тобой. На судьбоносном гобелене
Моя ладонь в твоей белеет и крутится веретено.
И только любый – не любой – целует голые колени,
Запястья и глаза оленьи и затемно уходит, но

Свидетели и палачи, каратели и маркитантки,
Три музы, парки, иностранки, перевиратели причин
Кладут отравленный ранет, который я беру покорно.
Оса садится. И не больно перегорает в небе свет.

Снова вижу в розовом тумане
Отголоски добрых детских снов:
Слоники стояли на диване...
Семь индийских маминых слонов...

Говорят, они приносят счастье,
Охраняя всю семью от бед...
Слон бльшой распался на три части...
...В том году внезапно умер дед...

...А потом квартиру мы сменили...
...Перемены в жизни всей страны...
Как-то незаметно уходили
Розового мрамора слоны...

Вот он мой. Согрелся на ладони,
Бивнем подпирает старину...
... Очень одиноко стало в доме
Старому индийскому слону...

Два янголи (вчора я це зрозуміла)
йдуть поруч зі мною крізь світло й пітьму:
один простирає солом’яні крила —
дме інший, залізний, в блискучу сурму.

Я з ними живу поміж пеклом та раєм:
(не згадую лиш про суму та тюрму).
Солом’яний янгол щоденно згорає,
і в цьому ніяк не зарадиш йому.

Солом’яний янгол заламує руки:
за віщо вогонь цей йому одному?
Тремтять його крильця і терпнуть з розпуки,
а той, металевий, лаштує сурму.

До краю терпцю переповнено склянку:
і ладу нема, і надії нема —
та вказує шлях непохитний мій янгол,
І кличе до бою залізна сурма.

І лиш як згадаю, коханий, про тебе —
знов ніжний — солом’яні крила здійма.
я лину за ним в золоте його небо,
і більш ні жалю, ні тривоги нема.

А пам’ятаєш: дурили ранок?
Шукали тіней, ховались глибше
В кутки кімнатні, читали вірші,
Немов молитви, а потім ґанок
(Спросоння завжди холодний надто)
Моє «я хочу», твоє «не варто».
Беру цигарку, немов не чую
Твого бурчання (яке люблю я).
Ну все, коханий, – пора вже, досить!
Собака й котик вже їсти просять.
Радію мовчки з свого безсоння:
- Полий ті квіти – на підвіконні.
Радію мовчки з цієї ночі,
А кіт вже ситий і вже муркоче.
Бурчиш, спізнився на півгодини.
Та ж не сварися, бо я не винна!
Тобі цілунком стуляю рота -
Не йди, коханий, на ту роботу.

(Батькові Любомиру, моєму справжньому українцю)

Чужинцями бути на власній землі – бо так звикли;
Забальзамували „совєти” – суцільний тобі мавзолей,
І страшно стає, коли бачиш, що досі не зникли
Слизькі паразити нелюдських, ганебних ідей;

Що чиїсь вуста ще і досі хвалу воссилають
„Великим”, котрі із ненавистю гнали народ
У тюрми й Сибіри, подалі від рідного краю;
Щоб замість іти до свободи – ішли на завод;

Щоб ані релігії, ані батьківського слова,
А тільки лиш стадо „червоно-ідейних” голів;
Серпом щоб відтяти коріння, а молотом мову
Загнати, мов цвях, і сказати, що вже заржавів...

Якщо ти чужинець – то їдь і уже не вертайся,
І мову чужу забирай із собою в багаж.
Хай страх пожене тебе швидше за дикого зайця,
Коли пролунає Вкраїною визвольний марш!

Вже присмерки спустилися з небес
І день сховали під своє крило,
Мороз скрегоче, снігу намело,
Христос родився – значить, світ воскрес!

Плететься по дорозі коляда:
«Кому співати? Двері відчиніте,
Ковбаси в торбу і до гурту діти!
Агов!..», - і все у шибки загляда...

Мовчить село і чути тільки, як
Собака стогне тихо біля тину...
І безпритульна порвана хустина
Вчепилася за рукави гілляк

Калини, наче вкутати хотіла,
Та вже нема кого...Мовчить село...
Мороз скрегоче, снігу намело,
Різдвяна звістка землю облетіла,

І сяє в небі зірка, наче хрест,
В забутій церкві моляться ікони,
Мовчить село, і тільки чути дзвони,
Христос родився – значить, світ воскрес?

Найкращі друзі всіх бродячих псів
В зимову пору - теплокомунслужби,
Хоч і навряд чи це взаємна дружба,
Але пусте. Он там, дивлюсь, присів
На теплий люк старий рудий барбос -
На псячому весіллі як колос
Підноситься. І на сусідню суку,
Яка годинами не злазить з люка,
Хіба лиш зрідка оком поведе.
Він не розцінює її "як жінку" -
До березня ж не дінеться ніде,
А там ще він залізе їй на спинку.
І хоч давно бурчить у животі,
І хоч коти, не боячись ні трішки,
Заледве не під носом ходять пішки,
А блохи розгулялись у хвості,
Барбос лиш ноги незворушно гріє.
А ще, можливо, він плекає мрію
Про справжній рай для праведних собак,
Де він зігріється й наїсться всмак,
Де ні котів, ні навіть бліх не буде,
Де вічні весни, повно юних сук,
Де матиме двоповерхову буду,
Де звільниться від всіх собачих мук.

Кричать сови, сплять діброви
(Т.Шевченко)

Кричать сичі, аж кров холоне;
Над містом – чорний хмаролом
І око місяця червоне;
Кажан, що лапою-крилом
Вчепився в чуба і стриже
Стару посічену чуприну
Над переораним чолом,
Повзе на тім’я. А на спину
Стерв’ятник сів і хижим дзьобом
Довбе в потилицю щосили…
Стоять в очах хрести й могили
І дикий цвинтар за селом.

Душе моя, ти світлиця для Господа!
Смерть нехай знає: є в мене ти...
Вірую в тебе – живе моє золото,
Ти мені послана світ освятить…

Вмерти могла од бездушного холоду,
Звідав твій розпач дитячий і плач.
Все, чому назви й за вік не знаходив я,
Для воскресінь ти в собі берегла…

Часто ділив тебе з може й не вартими,
В рабство священне не раз дарував.
Зможеш – прости мене щедрими ватрами!
Душе, тобою я не торгував…

Болем ціловану кожну билиночку
Оборонити у душу я брав…
Тут я затримався та й на хвилиночку,
Щоб налюбити у душу добра…

Все найдорожче, тобою голублене,
Душами вишень побілить весна…
Душенько, як тобі важко нелюбленій,
Як ти благаєш тебе упізнать…

Як ти страждаєш розбита докорами! –
Господу плач свій несеш!
Є в тобі все те, що є попід зорями, –
Тільки ще краще те все…

Буде за нами світ зорями плакати…
Хочу признатись услід.
Мав я з ким жити і з ким набалакатись,
Душенько, повная сліз…

ковтками життєвої сили з коханого вуст
впиватись, долоні в долоні охоче вкладати,
і сиплячи дзвінкоголосі зізнання-дукати,
трощити мовчанку, що тіло скувала, мов лати,-
і так приросла, що роками із нею живу…

вночі просто неба, при світлі очей ліхтарів
лице боязливо сховати у комір кошлатий,
що пахне тобою, - і рвучко рішучою стати,
поношені згадки роздерши у шмаття строкате,
спалити під жарти і свисти на заднім дворі

не вірити в те, що сподівана сталася смерть,
допоки їх попіл, неначе жага, не схолоне,
допоки з обличчя зрадливо не скрапне солоне,
зібратись – і біль цей зібрати у висохлих гронах,
наповнити урну – й тобою наповнитись вщерть

не мовчи - говори,
бо мовчання - це біль,
що тріпоче безвільно,
як зв'язана птаха.
кожне слово як порух,
як дійство в тобі
є звертанням
до Будди,
Ісуса,
Аллаха...

не мовчи - говори,
вибий подихом клин,
із легень, із гортані,
з аорти, із серця...
кожне слово твоє –
почуттів дивний плин,
твоя пісня-ріка,
що до моря ввіллється...

не мовчи - говори,
видихай, шепочи,
той хто чує -
відчує твоє тихе слово...
якщо можеш мовчати –
мовчи,
та кричи,
якщо маєш у собі
краплинку
любові.

Переселяється село моє на цвинтар –
Перебирається із хат у домовини.
Голодним вовком завиває вітер
І в душу снігом сипле хуртовина.

Насупиться і насиплеться, мов пір`я стареньких янголів,
Сумна снігова рапсодія на місто, де нас нема.
І ранній київський потяг закотить холодний плацкарт у Львів,
І сонний вокзальний рупор об`явить, що вже зима.
Всезнаючий репродуктор розкаже, що все за графіком.
Та іноді щось раптово наплутається в житті…
…Усміхнена баронеса й галантно прострелений віконт
Вертатимуться з дуелі обсипані конфеті…

ой на раз...
на раз піду
відірву край неба
а на два...
гірку біду
розіп"ю.
не треба...
не шкодую
(клином в клин)
голосу в прощанні...
пив на три я не один
та й не я останній
на чотири ось вам на...
на Різдво мій світе
пляшка цівкою до дна
та на довгі літа
а доп"ю
згадаю всіх
(поцілуйте в с...пину)
я ж не менш за вас люблю
рідну Україну!

Музо моя, не дивися на мене примружено,
хоч в громадянському шлюбі з тобою,
то що з того?
Те. шо загублено з часом-
ми не надолужимо,
але ще падають мрії із неба зірчастого.

Кожного разу приходиш ти з новими примхами,
часом чекаю на тебе,як ката - ув"язнений,
часом біжу за тобою крижинами крихкими,
часом лечу, відчуваючи крила за в"язами.

Ти вже не дівчинка юна з тремтливими віями,
вирізниш істину між метушнею й марноттями.
Вітром уяви ми збіжжя-слова перевіяли,
скільки віршів-діточок зачиналися ночами.

Різні на вроду, як всі кольори веселковості,
всупереч втіхам рожевим - бузковіють думами.
Поміж рядками - життям закодовані повісті,
дійсність жива і, неначе, не нами придумана.

Музо моя, ти непевна і непередбачена.
Все, що довкола творіння - усе меншовартісне.
Вибач, бо може від цього і важче нам,
Слово найперше було, і ми знову на варті з ним.

Сьогодні день прощати і прощатись…
А є хіба на світі інші дні?
Вже рушники простелено хрещаті…
Малює сонце смерть на полотні…

Жертовний день. Весільний день. Осінній.
Уже Богдан наточує ножі.
Од соняхів одсахуються тіні,
Збираються тремтячі на межі…


І почалось. І різали – як півнів…
Горлали в небо шиї без голів.
Їх повен двір із вікнами урівні
Накидали – аж крівця по столі…

Навергали – на тиждень пирувати! –
Язичницьких вигукувать богів.
Аж Домовик був вискочив із хати
Покуштувать весільних пирогів…

Аж образи в світлиці захитались,
І павуки впилися по кутах.
Й на подушках кохатись перестали
Вишивані із пташечкою птах…

Аж піднялась над дворищем заграва,
В очах сторчма подибилася вись.
Так ось, що є життя твоє і слава!
Дивись, Маріє! Господи, дивись!

Весь день пройшла Марійка, мов сновида.
–Візьми! – бере.
–Подай, – то подала…
Не знать чому душа ридала ридма,
Підбиті волочила два крила.

Приходила Горголя, щебетала.
У очі зазирнула тільки раз.
Нежданно пригорнулася й розтала –
Немов пішла у соняхи вмирать…

Жеровник-стіл кривавився під вечір.
Коржів просили з маком хлопчаки,
І Настя розстаралась для малечі.
Богдан приніс медові стільники.

Нагодувало всіх Господнє тіло…
Дзвенів по тому спів на півсела…
Одна Марійка їсти не схотіла –
Так, як була, одягнена й лягла…


А вранці небо – наче перемите,
Кудись у вирій злинули страхи.
Богдан достругував кленові бити –
Вибивати соняхи-соняхи!

Похвалявся Півничок на помості:
–Вчора Смерть приходила тільки вгості.
Та індики секелі надували:
–Смерть весілля з Осінню тут справляла.

Відійшла вона іще недалечко,
Зачепилась райдуга за кілечко…
Те кричала з “ходиків” і зозуля,
Попід ніс сукалася, наче дуля…

Кури на копиці із них сміялись,
Гребінці коронами в них сіяли…
З головок обсипаний цвіт летів –
Мов дрібненькі хрестики золоті…

Осідлала соняхи дітвора,
Вже вони під хмарами:
–Гей, ура!
–В кожного над явором коник-змій!
–Наздогнати Гнатика ти зумій!

Найпрудкіший коничок у Яшка:
–Ич, яка породонька! Ич яка!
Тільки розігналися у політ,
Обізвалось татове із землі:

–Гей, злізайте, вершники. Досить. Квит.
Хто не буде бити – сам буде бит…
І всідались шпендики пустувать –
Сонцеликі соняхи вибивать.

І вчорашні голови геть усі
Обертались бубнами із весіль.
І мішався Цей світ аж десь із Тим,
Чорноземне полум”я – з золотим…

Наче сонця промені і земля…
Бродом з Того світоньку скрізь рілля…
Головки чи голови у межі? –
Найрідніші родичі і чужі…

– Будем, будем, будемо, будем бить!
Щоб повз двір воріженькам не ходить.
Ти, гарячий бубоне, жаром сій!
Де чужий, непроханий, а де свій?

І найменше гупає з усіма
Рученькою правою й обома.
Не навчилось добре ще й говорить,
А попробуй – биточку відбери…

З усіма й Марієчка вибива
Та про себе серденьком все співа:
Лиш підніме віченьки, проведе.
Спаленіє. Сказано – молоде…

– Прала дівка праником: гуп та гуп.
Хто розкаже правдоньку – буде люб.
Хто розкаже, звіриться, розгада,
Де гуляє щастячко, де біда…

– А в мисках у соняхів сміх на дні…
–Дайте, дайте, дайтоньки і мені…
–Мед забрала бджілонька, ой, мала,
А олійку дітонькам віддала.

Напече їм матінка пирогів,
Щоб сміялись личенька дорогі.
–Комарики-дзюбрики – молодці.
Ой, не ціль по пальчику й по руці…

Бились, бились соняхи груди в груди!
Вже такого празника та й не буде!
Били, били соняхи у литаври, –
Аж гула розгойдана рідна Таврія…

Перестук перегуком над дворами:
Коліньми, качалками, кулаками…
Це робота, забавка чи ігрище?
Головою, палкою, топорищем…

–Що під руки трапиться – те й годиться.
–Ну у мене й велетень, подивіться!
–А у мене більший ще, капловухий!
–А в мого в потилиці золотуха.

– Липнуть пальці. Мурчику, чуєш, брись.
Тут болюча биточка, не барись.
І летіли виляски з двору в двір,
Вибивали-бубнили аж до дір!

Щось таке проснулося в тій роботі,
Наче відкривалося: звідки? хто ти?
До вечері кликати вийшла ненька:
–Дайте, дітки, вибити хоч одненький…

Вже звелось по місяцю над дворами:
Гарбузами, динями, кавунами…
Кожен пах по-іншому, хилитався –
Мов червінець доленьки за літа всі…

Потім ніч підкралася через луки…
Язики кволіші вже, аніж руки…
Вже й моя примовонька примовка…
Отака роботонька, отака…

Неба сонях вилущивсь і зірки
Із небес посипались на стежки,
На стежки, на дворища, на дива,
Мов Господь сам соняхи вибива…

…Полягали людоньки – поморились…
В сні Життя і Смертонька помирились…

…Так було, раділося коло хати.
В коло рід сідав колись щастя звати…
І воно являлося непомітно –
Вічне людське щастячко заповітне…

змії виходять із нір у хрустких алюмініях,

змії самотньо виходять із нір проти ночі.

а змієборці вдягають хітони хітинові,

густо і тяжко сурьмою підкреслюють очі.


змії кричать – їхні крики вже зібрано в глеки,

змії кричать – голоси застигають в повітрі.

потім їх, врешті, відносить далеко-далеко,

потім вони остаточно вже губляться в вітрі.


а змієборці – тендітні лляні духовидці –

ці волоокі сини поколінь волопасів,

зміям важкими ступнями спотворюють лиця,

зміям ножами стинають розплетені пасма.


а змієборці – ці прапороносці затемнень –

зміям п’ять пальців заліза засаджують в тім’я.

змії кричать – в них тіла застрягають між темряв,

в пальців і ніг неймовірно підступних сплетіннях.


змії пульсують, стихають, гниють просто неба,

їхні тіла – мармурові щербаті колони,

а змієборці – маленькі криваві ефеби –

нігтями власні вузькі роздирають долоні.


в норах ще опієм тхне від загашених люльок

в норах ще струни на скрипках тріпочуть. одначе,

хоч іще тліють тіла, іще рани парують,

знов змієборці припухлі повіки малюють

траурним чорним – і плачуть і плачуть і плачуть.

хлопчики-шльондри цілують підпахви троянд

вусами пах їм лоскочуть сп’янілі троянці

день осипається – значить, своє відстояв

день осипається – храмом чужих девіацій


мій содоміте солодкий, а хто тобі я?

ніч на колінах – ніч має для того причину

хлопчики-шльондри цілують підпахви троянд

власник розарію їх роздягає очима


власник розарію має від всього ключі

білі тіла розкриваються, мов табакерки

ніч на колінах вилизує тіло свічі

свічка тече, але терпить, тече, але терпить


свічка засвідчує мудрість схиляння голів

перед бутонами непогрішимої плоті

зорі свої апріорі виводять вгорі

мертві живих і прекрасних вистежують потай


мій содоміте солодкий, немає причин

так хвилюватися – тут-бо дадуть тобі раду

власник розарію має від всього ключі

янгол при вході з мечем полум’яним стирчить

отже ти хочеш дізнатись ім’я цього саду?

І вже мріяв про неї, про чорну розпещену жінку -
ніжношкіру, чуттєву, палаючий антрацит! -
як несу на руках її - обов’язково узимку! –
на широку постелю, безмежну, як мій апетит,

як схиляюся з нею над білою, пружною гладдю,
випускаючи перса з полону обіймів у світ,
над яким нависаю з вінцем деміурга і статтю,
що очам похітливим являє місцями граніт.

Як приємна ця діва! - не ті блідошкірі феміни,
із якими у мене грози темнолицьої вид,
бо коли ще затягнеш їх в Босхові теплі картини! -
А з цією простіше, усе ж бо й один родовід.

2008

На перетині наших его
Хтось пильнує злими собаками;
Здичавіле від сутичок небо
Полохливих птахів відлякує;
Тільки ми із тобою – відчай,
Незакрапаний ще буденністю:
Два крила - і вітри зустрічні
Віють ревністю...

Віють попелом, пилом, тирсою,
Вже не очі – два чорних кратери;
Я тебе в заповіт записую
Троюрідним хрещеним матері;
Я тобі залишаю відблиски,
Ті, що перші зіниць торкаються –
Ставлю підпис, вологі відтиски
І сама в тобі залишаюся...

Сумна порцелянова срібність
Віки нарізає дрібно.
В роки обертається дрібність,
То ж будемо жити срібно...
11.01.08.

Был вечер свят, как может быть однажды,
И равнодушен, тем и справедлив,
Давал печаль и радость на разлив –
Испей до дна или умри от жажды.

И ночь спускалась правдой сыромяжной,
Всех победивших славой угостив,
Всех побеждённых горечь усластив,
Супругой верной, девкою продажной.

Оценкам не подвластна благодать,
Устав тела и души ублажать,
Смиренно спят блудницы и поэты,

И небо милость жизни подаёт,
А снег идёт… идёт… идёт… идёт
На синагоги, храмы, минареты…

Навіщо накинув на плечі мені обладунок? -
Він тисне мене до землі, я стою на колінах.
Навіщо ти дав мені в руки щита золотого? -
Його крадії відберуть при теперішніх цінах.

Я - зовсім не воїн, я хочу плекати майбутнє
Мале і крикливе, рожеве, приємне на дотик...
Нехай наступають на п’яти порепані будні, -
Жага до життя – то уже незамінний наркотик...

В старенькій неопалюваній хаті
Ми грілись компліментами й вином,
Ми кутались у коцики картаті
І виглядали долю за вікном.
Ми вірші одне одному писали,
І ними ж ми розпалювали піч.
Ми харчувались часником і салом,
В єдиний спальник влазили на ніч.
Вишневим підфарбовували соком
Розтоплений на наших віршах сніг.
Приносили новини нам сороки
І блюзи нам скрипів старий горіх.

Тепер живемо у теплі й достатку...
Тепер вже "я" і "ти", але не "ми",
Та гріє нас не стільки газ, як згадки
З тієї найтеплішої зими.

Мир насладился сетчаткой и вышел,
чтобы пройтись по Аллее Сознаний.
Мысли сошлись косяком из пираний,
падает память нейронами с крыши.

Голос, что свыше, сползает охрипло -
где же ты, совесть, оставила веру?
Вызов бросает обиды к барьеру -
сердце любовь настучало, привыкло...

И непонятен намек перехода
с времени вдоха во время на сдачу.
Взгляд подымая, на точку растрачу,
веки земные сомкнув небосводом.

10 Января 2008

З таким розмахом, римоплети,

Злетіти вам авжеж несила.

Жінки прилащують поетів,

Аби підрізувати крила...


Ну, а Лаури й Беатріче?

Так то ж бо марева, химери.

Прекрасні Дами вас покличуть,

Бо наготовлені вольєри.


Ви мастаки боготворити,

Тож першу-ліпшу – у богині...

Слова обраниць: „Ми вже квити.

А ви були такі неспинні”.


З таким розмахом, римоплети,

Злетіти вам авжеж несила.

Жінки прилащують поетів,

Аби підрізувати крила...

Недопалки хтивих бажань
безсило лежать в попільниці наших стосунків,
таких шкідливих для здоров’я,
особливо для серця.
Але ти - моя рятівна звичка,
бо ніякі найсолодші карамельки
не повертають смакові рецептори до тями
після приторно-липкої
щоденної брехні самій собі.
Я вдихаю тебе
і ти наповнюєш мої легені собою,
не знаю, що ти там з ними робиш,
але лікарі кажуть,
що це вже не виліковно.
Так, невиліковно,
безнадійно, назавжди
я розчиняюся у димі ілюзій,
захлинаючись сухотами,
до останнього видиху
кохаючи уявного тебе...
Може кинути, поки не пізно?
Пізно?
Тлієш у моїх руках...

– Ну що тобі до них, сумна моя ти панно? –
Зоріє височінь відбитком таїни,
І поглядом до зір ти линеш невблаганно,
Як грішниця свята, що винна без вини.
Ця ж нічка не тобі тепло вплітає в косу,
І доля не твоя в сузір’ї Сподівань,
І місяць-молодик до танцю не запросить
Печаль очей твоїх із вірою в дива.


– Ну що мені до них сумній і безталанній? –
По вінця самоти в ущелині грудей…
Та бачила я сон, що прийде мій коханий,
Коли під спів сичів зоря в траву впаде.

Субтропічні дощі під Батумі -
Монотонні, холодні, нудні.
Чорні хвилі у білому шумі
Відраховують сорок днів.
Мокрі пальми, бамбук і мімози,
Білі гори у вічних снігах...
... В Україні лютують морози,
Синє небо в різдвяних зірках...
Божеволію, марю, сумую:
Так повільно спливають дні...
Чорні хвилі у білому шумі,
Субтропічні дощі затяжні.

Народилася зірка - є дозвіл на шлях -
Кличе простір у справах творіння -
Знов мандруємо ми на смугастих котах
Й гнуться зорі від їх муркотіння

Там, на променях ще несповитих зірок,
Блискотять галактичні зайчата,
І цей танець найдальший померхлий куток
Розфарбовує подихом свята

Мати всесвіту вічна, на тлінних руках
Її діти живуть або гинуть, -
Маєм пам'яттю першого молока
Усвідомити вірну стежину.

Вість про зірку несімо прекрасній Землі -
Що віки коло Сонця кружляє -
Бо для нас (хоча і весь всесвіт нам дім)
Більш дорожчого місця немає.

Із підвіконника поверху н-ного
кроком донизу ступаю упевнено.
Слизько підошвам – гриміло ж і блискало,
лляло безбожно. Фінальною рискою
мокре вікно за спиною опущено,
юрмище хмар, наче вариво згущене,
троси вагань моїх рвучко обірвані;
дихати – глибоко, рівно, розмірено

Більше несила - у пам’яті зболеній,
стільки пекучих утрат закарбовано,
годі, набридло втішатись оманою,
скніти, укрившись жалобою рваною!
Хай унизу застигає пристиджений
цей бестіарій з істотами хижими

Складки шовкові злетять фіолетово,
зліва у грудях не чується трепету;
руки розправлю крилатою парою,
вниз опущуся поволі почварою;
вхоплена воями десятирукими,
в бричку, запряжену чорними круками,
сяду велично на тлі горностаєвім,
марення поряд летітимуть зграями;
злину з химерами, з єдинорогами –
знаними відьмі – не жінці - дорогами

***
Хай тільки дві біди в країні тій існує,
та перша весь час другу ремонтує...

***
Видобування коксу – справа стратегічна,
Принаймні, так вважає мер столичний...

***
Вишиванка з піджаком – то солодка пара,
Як метелик з картузом, як Стецько і Клара...

***
Він всіх навчить, як коми розставляти,
Як треба дихати і як вірші писати,
Як стати жертвою всіляких фобій,
А провокація – то просто хоббі...

***
Осетр с лимоном мною обожаем,
Но почему-то вспомнилось опять:
"Небось картошку все мы уважаем,
Когда с сальцом ее намять..."

Прийшов Святий Вечір. Врочисто й повільно сніжинки
Із вітром кружляють в танку у вогнях ліхтарів,
Грайливо у вікнах підморгують вбрані ялинки,
Щасливі обличчя і радістю сповнений спів
Веселих колядок. Сріблисте пухке покривало
Упало на землю... Я раптом згадав крізь роки,
Як дзвінко співали в Святвечір "Нова радість стала..."
І щастя лилося в серця, коли ми, хлопчаки,
Ходили з колядками гуртом від хати до хати,
Несли людям звістку про ясну Різдв'яну Зорю -
Христос народився! Й любов'ю наповнене Свято
Щоразу підносить й оновлює душу мою.

Крокує колона
німа, безборонна.
Мороз пропікає -
аж стигне душа.
Крок вправо з колони,
Крок вліво з колони -
І смертю ригає,
гримить ППШа.
Парує недовго
калюжа червона,
Відрубані пальці
в підсумках бряжчать...
Голодна колона
в домашнім полоні,
І ситі ворони
над нею летять.

Місячно.
Тіні гіллясто мережать галявину.
у голубій непорушності ліс насторожений,
часом розсиплеться
шурхотом птах потривожений,
зорі травневі прикриються хмарами млявими.

Тиші не вір,
бо ховає підступна гущавина
стриманий подих,
тремтіння руки нетерплячої.
Травами росними
слід срібним блиском означений,
тут, наче кроком по кроку ступаючи,
час минав.

Та не стискається серце у дівчини-воїна-
страх разом з кров"ю ворожою
в полі іржавіє.
Вершником у перегонах із вітром
душа її,
сім"ям звитяги на кінському поті настояна.

Але ця ніч не для бою весною призначена,
мозок туманиться
пристрастями ще не знаними,
тіло знеможене
млосним чеканням поранене,
серце тріпоче, утіхам кохання не навчене.

Юний коханець -
чужинець з ворожого племені,
очі - листочки у ясеня,
юністю зрошені,
сіють прозору блакитність,
неначе волошки з вій.
дихання, руки, проміння і погляди сплетені.

Зорі цікаві,
у сірість ранкову пірнаючи,
слухали пісню кохання-
творіння жіночості,
не розпізнавши таїну,
приховану в ночі цій-
до материнства їй
подарувала весна ключі.

...Роки минали.
Зустрілись два вороги віч-на-віч
голубоокі.
І схибила зброя у старості.
Юнка пришпорила,
ніби нічого не сталось.І
в батькові очі ввійшла
і лишилася вічною ніч.

Як романтично пахне ковбаса!
І помідори густо зашарíлись.
А у пляшчúні - чиста, мов сльоза,
Горілочка домашня причаїлась.
І сало ніжним зваблює тільцем,
І хліб наставив загорілу спину...
Якщо ти млієш, бачачи ОЦЕ,
Чому ж ти, гад, не любиш Україну?!

Уроборос все ближче до свого хвоста.
Скоро буде шампанське і будуть куранти.
Через сотні років у старі фоліанти
Увійдуть наші свята і наші міста.

І напишуть: вони прикрашали голкові –
Ніби символ… Ну, вічність – це надто банально.
Ну, напишем – цей символ був дуже сакральний.
І додати: ці дані, мабуть, помилкові.

Або цей ритуал: загадати бажання
За дванадцять ударів – і випити, з’їсти.
Наші предки були з чудернацького тіста,
Часто вірили в магію чисел, гадання.
І при цьому були - через раз – атеїсти.

А опісля у них починались вертепи.
Цей «вертеп» – це предмет багатьох дисертацій,
Не один науковець попросить дотацій
На теорії типів, і рухів-ротацій,
На «поліський підвид і гібрид лісостепу».

Може, все буде так – із досліджень щось вийде путяще:
Ми згори посміємось із їхніх об’ємних томів.

Ми прожили цей рік – кожен так, як хотів чи зумів.
А наступний, можливо, удасться нам трішечки краще.

Не те, мій Боже. Всі слова не ті,
Зриваються із язика із тріском,
Як кольоровий розсип конфетті.

Моє дитинство – як стара валізка,
Десь на горищі пам’яті чаїться –
І шкода викидати, і громíздка.

Я забуваю вулиці і лиця,
І пам’ять – як старий затертий запис,
Чи звук поганий, чи напів насниться .

Я пам’ятаю смак святкових трапез:
Цукерки. Мандарини. Лимонад.
І «З Новим Роком!» кривуватий напис.

Це я писала – з маминих помад.

***
Не те, щоб все змінилося – деталі:
В останню мить вбігаю з електрички,
Летять в куток пальто і рукавички –
Мене чекали. Решта – це дрібнички.
Я повернулась. Можна жити далі.

***
Отаке повертання щороку до своїх основ –
Я закінчила коло. Я скоро почну його знов.

Вже дніє. Закрадається надбілок...
Ось-ось у храмі гряне: „Слава в вишніх!..”
А третій дзвін всеношні мов розділить
Весь вік на час прийдешній і колишній.

І небеса блаженство розпросторять,
Просякнувши мажорами тридзвону.
І рокотанням янгольського хору
Розірвуть нечестивості запону.

Як хороше стояти на дзвіниці,
Душею ловлячи тремкі здригання міді,
І бачити, як люди милолиці
Стають ураз просвітлено-погідні.

Ген галайда, що збився із дороги,
Удари чуючи, направив путь до храму,
Спочине тут од скверни і знемоги,
Наповниться небесними дарами.

Колись мені служило тут клепало,
Допоки ми на дзвони розжилися,
Воно також до вічності взивало,
Як шемріт листопадового листу.

А потім я озвучив благовістом
І церкву, й благовірних на притворі,
Наповнивши служіння вищим змістом,
Себе збагнувши в дзвонів переборі.

Коли торкнуся „серця дзвона” – била,
Мене самого огортає острах,
Немовби я в політ лаштую крила
Чи впевнююсь: леміш достатньо гострий?

Бо хліборобського я єсьм приділу,
Дзвонарствую не в славу і не в плату.
Ось чересло кріплю я до гряділя –
І нумо плугом скиби батувати.

Ось мій удар – збудися од дрімоти...
Ось перебір – не оминути скону...
Від смутку, безнадії і скорботи –
До євхаристії високого канону.

Ось ще удар – і дійство почалося...
Ось перебір – і знову все до скону...
То майстер-дзвінник це многоголосся
З металу вивів - з мертвого полону.

Щоб рятувало з приступів мерзоти,
На зламі Боговіри й самострати –
І дух Щезун пощезнув без звороту,
Ані душі не владен подолати.

Вже дніє. Закрадається надбілок...
Ось-ось у храмі гряне: „Слава в вишніх!..”
А третій дзвін всеношні мов розділить
Весь вік на час прийдешній і колишній.

Загарчав автомат,
люто харкнувши полум’ям,
Роздираючи тишу святу.

І неслася Земля
По страшній траєкторії
В здичавіло-німу
Пустоту.

Вибухала Земля
Болем в розпачу кратері,
До кривавих тулилась грудей.

...І кричало дитя
Біля вбитої матері,
Рученята тягло до людей.

Зійди до мене, неземна поетко,
зрони зманіжене: - "Ах, как здесь мило!"
Я посміхнусь у відповідь, цнотливо
до диво-шийки прикладу серветку,
і білозубу розчахну пащеку
("ах сколько их упало в эту бездну!") -
і питиму за вас, таку чудесну,
і за мере́жеву бібліотеку.

2008

Я стекаю по стенам,
Я сминаем постелью,
Я сегодня отдельно.
Все же ясно, предельно.
Я погашен торшером
В полумятой пещере,
Я замечен балконом,
Выживаю оконно,
Я заколот розеткой,
Все розетки глазеют
На походку сервата,
Но безмолвствует ванна…

Я расколот орехом,
Мне сейчас не до смеха.
Мне сейчас офигенно:
Я стекаю по стенам.
Кубатура пространства-
Перспектива всех странствий.
Я размыт берегами-
Пластилиновый камень.
Я поднят антресолью,
Я снегами засолен,
Я насыщен вокзалом
И чужими глазами…

Я сминаем постелью,
Сберегаю растенья
С берегами манежей,
Но все реже и реже
Вспоминаю объятья:
Мы же сестры и братья.
Я растрачен зарплатой.
Замалеван заплатой,
Перемазан рекламой,
И, испачканный хламом,
Я стекаю по стенам,
Я стекаю по стенам…
05.09.07.

Набрякла безгомінь вечірньою втомою повна.
І гасне півусміх. А погляд - як прірва бездонна,
неначе в очах потьмянілих тече беладона,
немовби не день цей, а світ добігає кінця.

Дрібні мишенята – то пальці, що бильцями крісла
втікають хутчіш від імли, що в кімнаті зависла,
імли, від якої у грудях немислимо тісно,
і серце пташиною рветься з рипучих дверцят

Закисло повітря - ще мить, і ухопить оскома.
Так глухо і порожньо тут - не зізнаюсь нікому…
Аж сяде на руку метеликом дотик знайомий
і тілом проллється, мов струмінь живої води

Утома додолу ковзне, як шифонова сукня,
І сумніви - сірі вовки - перетворяться в сутінь,
І ми – тільки тіні, у цьому пейзажі присутні, -
Ступили у місячну стежку - і щезли, мов дим…