* * *
парк...осінь...
небес вечорова просинь
й душа, що нічого не просить.

* * *
я загорну тебе в ніжність,
мереживом міражів зачарую,
але й ти мені...допоможи.

* * *
кола пекельні Данте -
їх не минають ні генії,
ані комедіанти.

Сніг під світлом ліхтаря -
Стовп танцюючого світла.
Сніг іде з початку дня,
Білим снігом все розквітло.
- Дихай глибше! - це Зима,
Це її міцні долоні,
І бажаю я сама
Притулити їх до скроні.
Затанцюємо разом
На майдані спорожнілім
І відбитками чобіт
Щільно вкриєм сніжний килим.
Романтичніше за вальс
Ще не вигадали танцю...
...Відчуваю тільки Вас
В білім вальсі.
В світлі.
Вранці.

Давай потанцюєм з тобою у пахощах цвіту.
Повільно і ніжно.
Обнявшись, станцюємо вальс…
Ти скарб мій найбільший.
Єдина у цілому світі.
То ж хай він сьогодні
Цю ніч подарує для нас…

Ми серцем до серця
Кружлятимем Замком у танці.
Зіллються в молитві
Над липами спраглі вуста.
І хай нас розбудять
Пісні солов’їні уранці,
Бо ти – найдорожча,
Бо ти – найрідніша.
Ти – та…

Вночі у неба колір чорносливу
і незвичайний запах новизни,
Можливо, небо ближче до весни,
але суцільно сніжне. І, на диво,
весняне свіжістю. Тим часом я
для іспиту з теорії буття
шукаю в небі магію Різдва,
і погляд стомлений Різдво шукає
і тане в мороці…А десь співає
ангельський хор рапсодію. Слова –
божественні. Тремтить орган. Лишень
акорди свіжостворених пісень
під подушкою. Лихо моє, лихо…
Наспівую різдвяній зірці тихо;
хай Греція насниться нам. І Крит.
І Мальта, мабуть. (Вичерпна блакить
очей, але не моря.) Також небо.
І час від часу зірка уві сні
розкидає ледь видимі вогні.
Мільйон вогнів. Візьму її до себе,
де рук тепло і подиху тепло;
а з вулиці загляне через скло
різдвяний ангел. Теплий і білявий,
з волоссям, як духмяні літні трави.
Він прикладе долоні до Різдва
і свіжим снігом сказані слова
і роздуми очистить…Сіре, сиве,
втрачає небо колір чорносливу,
захоплюючись ранком. Тільки я,
забувши про теорію буття,
дивлюсь у бік, де ніч іще жива -
переживаю магію Різдва...

І знову щось не так зробила
І запізнилась на літак, -
Нехай.Давно вже зрозуміла:
Усе не так.
Крапки над і усі безглузді
Розведені мости усі,
І хтось когось навік відпустить,
Я буду крапкою вкінці.
І не врятують землю зливи,
І не за мною те таксі,
Нехай. І він не особливий.
Такий, як всі.

Розпинали нас. Ще казав мій дід,
Як сльоза текла — не здолати вбрід.
Як займався степ од кривавих ран,
А хто жить хотів — за життя вмирав.
Українонька — в солов’ях острог,
Всяк щипа її — мов смачний горох!
Суне голод-мор — аж нутро пече,
Тільки мед пісень по вусах тече.

То стара карга, чи з косою Бог?
Не журися, брат, заведем удвох:
Махно цар, Махно бог
З Гуляйполя — до Полог,
А з Москви до Хранції
Поїдять хай пранці їх!

Черепи в степу, мов курай, несло,
А з хрестів гаї скрізь росли на зло.
То свята земля, то батьківський прах
Нам життя верта на семи вітрах!
Соловейків бить — не знайти стрільця,
Менші куль у них золоті серця.
Марусино, ти пожалій мене.
По вусах тече мед-ім’я хмільне.

По вусах тече — не вертається,
Бог жартує чи насміхається?
Ой, гоп, куме, не журись,
В Махна гроші завелись!
Гроші не друковані —
Копитами ковані.

Ой ти веснонько-чарівниченько,
Принеси ти нам черевиченьки,
Черевички
Із травички,
Шпоришеві, лободові
Черевички завжди нові,
Не тісні, росою шиті,
Їх не можна загубити.
Весно красная!

Ой ти веснонько, ясна панночко,
Принеси ти нам одяганнячко,
Одягання
Із кохання.
У тумани та у хвилі
Одягни ти стани милі,
Роздаруй квітки усюди
Не у руки, а у груди...
Весно красная!

Ой ти веснонько, ой ти сестронько,
Нам відкрий стежки в кожне серденько
І красою,
І сльозою.
Стоголосим щебетанням
Погукай нас на світанні,
Щоб весь вік могли любити,
Щоб не стомлювались жити.
Весно красная!

Ой ти веснонько, вже давно пора,
Вигляда тебе пташка і гора,
І калина,
І дитина.
Розгорни свою хустину
І на ліс, і полонину,
Оживи річки і соки,
Дай пісні й думки високі.
Весно красная!

Твоєму болю — ще рости...
І те, що ти зовеш любов’ю,
Не дотяглось іще й до болю,
Не зна обличчя доброти.

Який квітник! І стільки зваби!
Та я вже знаю щось таке,
Од чого бліднуть буйні фарби.
Ніяковіє все палке.

Твої слова — легкі пушинки,
Як літній дощ, сльозинка ось.
Ти не обманщиця — ти жінка,
Якій втрачать не довелось...

Твоє раптове розуміння
Ще не од жертви і біди.
Не докоряю. Хоч терпіння
І незахищеність — не ти...

Це все згорить. Вогонь просвище.
Якби тоді твій цвіт не вмер!
За квітку з того попелища
Я все б віддав тобі тепер!

А хтось так сивий — аж прозорий —
Мені нашіптує в цю мить:
“Вміщає все прощення море.
Прощати, хлопче, — то любить...”

Народила мене українка,
Захистити крилом не змогла.
І зірвав мене світ, мов пір’їнку,
Із єдиного раю — села.

І пішло: не видрючуйся, хлопче!
Розпинали: селюк! — мов матюк!
Рвали мамині крила на клоччя —
Од братів — до рокованих сук.

Я питав їх: завіщо так смертно
(І худобу не б’ють так) б’єте?
І для чого надумали стерти?
Говорили вичерпно: “За те!”

Я упертий удався, терплячий.
Та і з мене полізло: “Ізволь”.
За роки в мене шкіра воляча,
Не на серці, а серце — мозоль.

І стою я гидотно-байдужий,
Пізнаю голоси усе ті ж:
― Ти забув свої корені, друже!
Ну, давай, поблазнюй нам, потіш!

Не забув я, о люди, нічого.
І як тільки прозрію крізь страх,
Що украв своїх діток у Бога,
Що поставив їм блуд на устах...

І як тільки собі я зізнаюсь...
Втім, що вдію? Вже й діти — чужі.
Я їх так беззавітно кохаю,
Що зучив і до зради, й до лжі...

Щоб вони, не дай боже, ні слова
Про вкраїнські степи й небеса!
Щоб моїх діточок чорнобрових,
Як батьків, не пожерла коса...

Сам віддав, запродав найдорожче.
Мабуть, доля тепер судія.
Де ж та стежечка — слово пророче,
Звідки знак хоч який засія?

Там, у полі, де жайвори дзвінко,
Де гуляйпілець-вітер гуля,
Народила мене українка.
Не признає вже скоро й земля...

Земле моя, це ж до кого звертаюсь ім’ям твоїм?
Може, до рідних, що тут, у тобі назавжди?
Може, до внуків, що вийдуть із тебе просторої,
Мов зі світлиці, у сонці червоному скупані.

Земле моя, не кривлю ні сльозою, ні усміхом.
Ось я — зернина. Посій мене, мною вроди.
Як це прекасно — зустріти тебе ясновиду
Вранці з водою, відбитись в зіницях твоїх!

Вимовчу, викричу, щастям зійду і розпукою.
Хто мене стріне і хто упізнає коли?
Ось вона — хвиля, як доля, до ніг припадає.
Ось вона — пісня — як чаєчка, пада й зліта...

Земле моя із обличчям дитини моєї!
Немає страшнішого — впасти в твоїх очах!
Урвища глибшого в цілому світі не знаю,
Так, як не знаю вищого неба, ніж очі твої...

Шум і тепер мало що значить...
Заснути, не бачити — значить не чути.
Не відчувати, як хтось помирає
В передосіннім морознім світанні.

А ти все говориш про те, що все добре:
Фіранки на вікнах, безлюдно в партері
Та шум і тепер мало що значить,
Хоч б’ються із вітром не замкнені двері.

Шум і тепер мало що значить...
Слова шелестять наче листя осіннє.
Вуха стулити, бо хтось помирає
Весною, і літом, і в передосінні!

Ти наче не чуєш, що падає небо
І вже не потрібно людей та партнерів!
Закінчилась п’єса давно і банально,
Де сенсом єдиним — не замкнені двері.

Шум і тепер мало що значить...
Заснути б, не бачити б, вас „мої рідні”.
Та чую, що знову хтось помирає
На передостанньому з видимих рівнів!

Не замовкай! Бо не буде вже добре!
Фіранки, етери, партери, гетери...
Цей шум і тепер мало що значить:
То ж прошу замкнути прочинені двері...


Нью-Йорк, 2005

Фаза перша – трояндова

Незграбні ружі-блондинки
В сітчастій зелені кіс
Розлука ніби зупинка
Рівно на місяць сліз...

Фаза друга: лілеї, орхідеї...

Як визріло вино його обіймів!
Квіткова гама сплетених долонь
Раптовими візитами сп’яніла
Червненва ніч, гаряча як вогонь...

Фаза третя – тюль(?)панна

Не чужі і не рідні
Не зв’язані навіть образами
Твоя віра ховає надію,
А та – любов
Загартовані часом стіни
Відлунюють фразами
Відкликається дзвоном церковним
Даремність розмов...

*
Вилий всю воду
Нехай зів’януть ілюзії
Навіщо вже мертвим квітам цього дощу
Хай проросте у серці не біль,
А музика
Минулого образи гаснуть...
Постав свічу...

— Татку, мій рідний!
Кульбаби побігли до школи...
— Я ж і кажу, ще не час чорнобривці саджати!
— А вчора на розі Бродвея та сорок із чимось
Я погляд зелених примружених куль роздивилась...
І шелест пронизливих сонячних зойків вечірніх,
Що в чорних панчохах вичесують танець останній.

— Татку, мій рідний!
Кульбаби побігли до школи...
Тільки одна ж серед них чомусь заблудилась...


— Ти тільки не думай,
Що все в моїм серці забуто...
— Ти знаєш, як важко море руками тримати?..
— На розі печально забутого вчора із чимось —
Раптовий сміх каблуків з переможним — „Завтра!”
Каштаном колючим одтята від пліч — покотилась,
Та й в чорних панчохах вичесує танець останній.

— Ти тільки не думай,
Що все в моїм серці забуто...
Тільки чому я одна серед всіх заблудилась?..


— Татку, мій рідний!
Хай серпень — ніколи, ніколи!..
— Ти ж чуєш, як очі у Римської Пташечки плачуть!
— А вчора на розі Бродвея та сорок із чимось —
Я бачила синє, як неба серпневого горя, очі.
Від розпачу — в крик! Наїжачилась, не зупинилась!
У присмерках чорних, зелених та літньо-останньо-осінніх...

— Татку, мій рідний!
Кульбаби побігли до школи!
Тільки ж одна серед них, чомусь заблудилась...


Нью-Йорк, 2005

Плямою білою, маленьким клаптиком, падає, падає за жовту смугу —
Тінь невловима, і в спину дихає важке і гаряче сонце Джуну…
І ще: рудуваті й злинялі плями, що розрослися й дражняться світлом —
Вишнево-багряні вишкірки срібні тугу плетуть фіолетово-синю.

Тут все залишилось, щоб жити без болю,
Тут все залишилось, що мчить у світання,
Тут все залишилось, забуте Тобою,
Не відворотнє. В останнє, в останнє.

І десь за гребенем, чорно-смарагдовим, губиться в складках вечірнього неба
Тінь сторопіла й між плечі репають важкі попелясті крила Хевена…
І ще: на мотузяних дротах гойдається напоєне потом і сміхом місто,
Й на біло-сліпучі розірвані клапті вино розливає Гераклова Геба.

Літо при поясі: чи вже половина? Біла фелука в перловім намисті.
Тінь оступилась не в силі рухати чавунно-важкими налитими крилами.
І ще: рудувато-зелені краплі прилипли навік. І за жовту смугу
Хочеш ступить та
Боїшся спіткнутися
Треба в останнє зібратися з силами!


Нью-Йорк, 2006

Коли осінь тужливо
Останнє намисто зриває,
Коли стомлена злива
Опівночі спати лягає,
Коли ти біля ліжка
Безсило стаєш на коліна,
Коли молишся нишком,
І просиш у Бога терпіння,
Коли зрошені очі
Тривожно блукають по стелі,
Коли тіло тріпоче,
А серце - щодуху об скелі,
Крок зробити у прірву -
Єдина можлива розрада...

То вмирає довіра
В безжалісних пазурах зради.

На мене дивилась крізь млу молода течія,
Боспорського царства Османські штандарти й мундири.
Допоки на небі дотліє остання зоря
Мій шлях пролетить крізь Кекову, Фінікію, Миру.
А час промайне, що не встигне й зотліти стріла,
І жорна часів перестануть гортати потоки.
Невже заметіль степова перекреслить ті кроки,
Коли моя стежка до тебе крізь ніч пролягла.

А опісля без ліку незвичного, і життя
з відчуттями - ти Інший, із Роду Провидця обставин,
і очима глядиш зачарованого дитя
на пустелю і дім, на буття зі світанку гущавин,
а навколо рясною імлою таке забуття,
що “я знову дитя” - триєдине твоє відкриття.

І ще потім удосталь незвичного, і людей,
що гіркою поклажею загородили дороги,
і пройти неможливо без ”римлянин”, “грек”, “іудей”,
і піти неспромога, не кинувши рідні пороги,
і тобі наздогін тільки крики і тупіт коней,
і ти йдеш по воді, наче води висвячують ноги.

А вже потім нічого незвичного, крім: вини
за твоє відособлення від уособлення правил,
від розумників пильних, і осуду сторони,
до якої прийшов, і яку направляв, та не правив;
що тутешнього люду тебе оговорять сини,
мов не їхній, і Бог, по обіцяному їм, злукавив.


2007

Як з хмари лавина сніжна,
як з неба - зима,
ця тиха, ця дика ніжність,
спасіння нема.

Ця ніжність, якої - до згуби...
Ця ніжність - до сліпоти!
Кого ти цілуєш любий,
до кого летиш

очима, чорніш од ворона,
руками - нема ніжніш?
Ця сніжність - морозом кована,
ця ніжність - у серці ніж.

Яблуко світу, домовленість світла і тіні —
зовні червоне й солодке, всередині — кисле.
Десь хробачок у рожевім його павутинні —
плетиві смужок — приємне єднає з корисним.

Що тобі ще?.. Скуштувавши хмільного повітря,
музики східців дощатих і кави гіркої,
тішся шкоринкою тепло-смугастого світу,
кислою м’якоттю в анабіозі покою.

Всю без’язикість свою осягнувши до краю,
всю «напівмовність» проклявши, і з тим онімівши,
тішся приватним огризком незрілого раю,
слухай, як коник липневий наспівує вірші

і шаленіє, бо спогади, як матіоли:
літньої ночі п’янять щогодини сильніше...
Ми ще побачимось, Львове! Ти більше ніколи,
конику, в пісню мотивів сумних не домішуй!

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані,
А я напівпритомний на дивані
Ковтаю пиво з почуттям вини.
Ще мить тому торкався Ваших рук
І потопав у повені волосся,
І сам не вірив - думав, то здалося,
Що в грудях Ваших почастішав стук.
І обпікав шалено серця жар,
Бо Ви - така жадана і зваблива...
Скажіть, чому ж Вам ненависне пиво
І байдуже, чи виграє "Шахтар"?!

Виє вітер;понад містом
Ніч видзвонює намистом
Зір лискучих; як навмисно,
Скреготять дерева віттям,
Наче Вієве лахміття
У казковім лихолітті;
Хтось цікавий до нестями
Заглядає в шиби-ями
Перехрещені; від брами
Ключ загублено; на ганку
Витанцьовують до ранку
Маски-тіні - чорні бранки
Душ оголених; судомить,
Скніє, рве безжально, втоми
Вистеляє килим-спомин
В усамітненому серці;
Мо`останнє, мов на герці,
Стогін-плач осінніх терцій.

Як манускрипт тендітну в’язь мінускул
і почерків тоненьку чорну в’язь,
я збережу у вірші кожен мускул
і кожен пломенистий м’яз.

Я запишу, немов діткливу прозу,
Цей погляд по-гермесівськи леткий
На пограниччі слова і неврозу,
На теплому маргінесі щоки.

Неначе ноти дивної токати,
немов гебрайське алеф або тав,
твоє я тіло хочу записати
дзвінкими інтервалами октав.

У тілі цім краса живе шалена,
і ода пломенисто виника,
як виника тканина гобелена
чи вірші на форзаці словника.

10 червня 2007

Ми підійдемо до брами Іштар –
Там є у мене знайомий вратар –
І, непомітні поснулій сторожі,
Вийдемо геть за міські огорожі.
Скоро вдихнемо повітря солоне...
Прощай, Вавилоне!

Стіни твої не розкажуть про втечу
І про загорнуте в шкуру овечу
Батька її – дукача і владики,
Що не стерпів би моєї мотики, –
Скровлене тіло. Воно вже холоне...
Прощай, Вавилоне.

Може, в Єгипті, а може на Криті
Знайдемо спокій, неславою вкриті.
Вкаже нам ворон на землю незриму,
Так, як показував Утнапіштиму.
Молим: не дміте, густі аквілони!
Прощай, Вавилоне!

Наше страждання, напевно, даремне,
Бо тільки вигадка – щастя наземне...
Хай же нащадок, читаючи глину,
Знайде історію нашого згину
Й скаже: „Кохання – ось клин на долоні –
Було в Вавилоні!”

Дощ іде,
Його кроки в запилених вулицях губляться.
Ти ідеш,
Він до тебе вологими вусами тулиться.
Тільки чується -
Ти босоніж по калюжах розбризкуєш
Свою пісню тому,
Хто завжди над тобою, -
Насвистуєш...

Це ти - Пірей. Вертаючись із мандрів
По океанах весен і ночей,
Вертаючи з хурделиці і Андів,
Кермую на маяк твоїх очей.

В важкі часи життєвих падолистів
Остання пристань вистражданих дум -
твоїх долонь турбота промениста,
Твоєї мови вересневий сум.

Як Богу заманеться одібрати
Твою печаль від вечорів моїх,
Моєму серцю більше не заграти, -
Останні ноти переллються в сніг...

Давня пісня океанських шхун,
Голос часу, поклик Магеллана,—
Моя люта, незагойна рана,
Мрій моїх розбуджений тайфун.

Марево Південного Хреста
Ген над океанським горизонтом —
Як загадка усміху Джоконди,
Як кохання таїна свята.

Тонга, Фіджі, Ява, і Цейлон…
Юний вітер шарпає вітрила.
В кожнім зриві — нездоланна сила,
В кожній назві — мандрівний гормон.

Непорушна радість відкриття:
Вічна зваба пальмових імперій,
Спогади Нептунових містерій,
Екваторіальне забуття…

Повільно лине Турія за обрій,
Настирні чайки крають сизу млу.
Минулися і тиверці, і обри,
Обскубав береги безжальний плуг,

Намертво сперті на бетонні брили,
Стрімнину підперезали мости…
Стриножена ріка втрачає сили,
Джерельний спомин — не перерости.

Печаль, співзвучну спалаху негоди,
З натугою до серця допущу:
Як терпко пахнуть посмутнілі води,
Нанизані на струмені дощу!…

І пригорне старого козака
Земля-праматір у чіпкі обійми,
І стихлий Місяць полотнину вийме,
І зорями заплаче звисока…

Земні й небесні грозові стежки
Героя, що не зрікся Батьківщини,
Благослови, заквітчана калино,—
Благослови врятовані віки.

* * *
Вірші - хвороба. Сохнеш і свербить,
Аж доки не лікуєшся папером.
І незбагненно-хворобливу мить
Не втиснеш в підмет й присудок. У скверах
Згрібають мертве листя. Сивий дим
Маскує місто, пахне молочаєм...
І часу обережної ходи
За буднями уже не помічаєм.
Причина в днях, зачовганих до дір,
А може в нас - зачумлених до виску...
Та наше щастя, що утробний звір
В нас не завжди свою знаходить миску...

* * *
На шпалерах світанок. У пачці остання цигарка.
За вікнами липень гундосить осіннім дощем.
Чи півень співав, чи собака сусідський загавкав...
Звук тоне у часі, що раптом загуснув, мов крем.

Ірік вже не рік, а перебіг води у природі.
І день вже не день, а години законних безсонь.
Живеш, щоб довести, що правило всіх бутербродів -
Згасити в душі той мрійливий юначий вогонь,

Що не обпікає... І мовчки розводиш руками,
І жадібно ловиш щасливу та рідкісну мить...
А десь під вікном все проходять віки за віками,
Співають півні... І собака сусідський не спить...

2003 р.

Ти ховаєш свої стиглі плечі
За дірявим павутинням ночі...
Моє серце калатає наче стоголосий дзвін.
Мої мрії зовсім недоречні,
І я думати про них не хочу,
Цей тваринний незборимий потяг... звідки він?...

Ти не любиш Шонберга і Баха,
В тебе плівка "Лагідного травня",
Але в тебе такі довгі ноги і зваблива талія.
Сьомий клас скінчивсь для тебе крахом
Та історія та дуже давня
І тобі пасує як нікому блузка "made in Italia"

Ти богиня, доки не говориш,
Клеопатра, доки не смієшся...
Мій тваринний погляд хоче лоскотати твій розквітлий бюст.
Ти мій погляд знахабнілий ловиш,
Крадькома за хвилю озирнешся
І мені, напевне, подаруєш дивний вигин своїх вуст...

Пролягла поміж нами холодна пустеля змертвіла,
і слова, що ми кажемо – тільки повітря дрижання.
Нас лякає всесильна безмежність могутнього тіла
океану одвідчного, що називають коханням.

Його хвилі великі врізаються гамірно в серце,
намагаючись камінь розбити. А ми над водою
висимо, перед ними беззахисні. Піною б’ється
почуття у безодні, в якій ми загинемо двоє.

Ми за руки візьмемося і, посміхнувшись востаннє,
зробим крок уперед, нашій долі туманній назустріч,
щоб навік розчинитись в безкраїй стихії кохання...
Станем рибами ми... Ми є вічні... Ми вічні... Ми сущі...

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані...
О, ці таємні ночі на баштані,
Де ми з тобою - молоді та п"яні
Чергуємо любов і кавуни.

Таємний гріх, солодкі, теплі губи...
Тихіше, милий, сторож ще не спить...
Під головою светрика блакить...
Стисни сильніше... Чуєш, як рипить?
Кавун дозрів.
І я дозріла, любий...

Поміж вагітних ягід дикий тан
Двох спраглих тіл, котрі забули втому...
Чекає чоловік.
Піду додому
Удосвіта...
Посічкану солому
Везли з гармана - даленів гарман...

І у моєму місті також
Холодно в серці літа...
Спить на траві бородатий бомж,
Ростуть на асфальті діти.
І у моєму місті в дощі
Червень вино розливає,
Топить у Ворсклі і пише вірші,
Бреше і одяг зриває.
І у моєму місті, повір,
Більшість тремтить од болю,
Липень цинічний, і хтось, наче звір
Щойно утратив волю...
І у моєму місті завжди
Пахне чужим коханням,
Мертвим: "пока, ти - туди, я - сюди",
Звичним розчаруванням.
І під балконом моїм уночі
Не серенади співаються, -
А жалюгідні брудні алкаші
Мочаться і матюкаються...
Серпень згадає знайоме ім*я,
Тихо заплаче з горя.
І у моєму місті не я
Їду з тобою до моря.

Цей дощ упертий хоче змити нас,
І грім гуркоче – наче контрабас.
А дощ січе об шпички парасоль,
Співає блюз in соль.

Я звик гуляти Львовом під дощем
І чути в дзвонах – серця тихий щем.
Не лізе більше пиво в пуза мі-бемоль -
Співаю блюз in соль.

Холоне кава в кнайпі на столі
І леви тануть в дощовій імлі.
Шеф-кухар кинув смажити брізоль -
Смачніший блюз in соль.

В калюжах видно, що мені вже час
Іти додому, та у серці джаз.
Ходімо в дощ, не треба парасоль,
Співаймо блюз in соль.

"Хоч як вдивляйся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем!"
В них залишив себе. Свою частинку
І тайну всіх, несказаних ще тем.

Недоторкáнних і кристально чистих,
У завитку думок і почуттів,
Ти залишив їх на вікні навмисно,
Так й не сказавши, що давно хотів.

А я погляну на красу ранкову
І вичитаю в квітах слід вагань.
У поцілунок (відповідь – без слова)
Вкладу єднання наших сподівань.

А місто тремтить од болю.
Поламані сплять трамваї.
Лиш хмара змива грозою
Тілесні криваві рани.
В куточку засне каліка
Із мрією й клунком смутку.
Чи є у тім світі ліки?
А, може, чи є отрута?
Збагнути чужії долі
Не зможе байдужий поспіх,-
Крокую у даль поволі,
Крокую в безмежний простір.
Шукати чужим рятунок?
Благати чи гріш для себе?
У кожного свій керунок.
У мене своя потреба.
Поети зовуть до бою
У теплих (еге ж?!) покоях.
А місто тремтить од болю,
У міста нема героїв.

Щось щемливе
шаснуло повз,
по щоці.
Не вхопиш.
Якось небо
глянуло на мене,
наче я не летів, а повз.
І сказало
Щось щемливе.

Так тремтливо
Зависли
Краплі сліз.
А із неба
Все одно
Ніхто не зліз.
Все одно
У душі
Так тремтливо.

Защеміло
В душі.
Наче серце
В лещатах
Защемило.
Навесні
Серцям,
Повз які щось щемливе шаснуло –
Так тремтливо.

Ти бачила, як небо над Карпатами
Зірками зазирало мені в душу,
Як мрії, що їх Бог створив крилатими,
Мені співали, що здійснити мушу.

Ти бачила, як винограду лозами
У кров мою текло нестерпне сонце.
Ранковими, живими диво-росами,
В моєму серці збуреними грозами

Ти чуєш, Бог співа тобі Осанну,
А я тихцем молюсь на самоті,
Аби була ця зустріч не остання
У звивистім моїм земнім житті.

Невідомо коли, невідомо навіщо,
Несвідомо почав, несвідомо закінчу,
Невідомо коли, невідомо навіщо,
Мимоволі святий, несподівано грішний.

Так додому хотів повернутися пішки,
Бо збентежені хмари за сонце тепліші.
Повернутися в дощ набагато світлішим,
Невідомо коли й невідомо навіщо.

Та зненацька із неба повіяло іншим
І обличчя ставали дедалі простіші
І буле неможливо лишатись колишнім
Невідомо коли, невідомо навіщо.

І здалося далеке непізнаним ближнім,
І минули роки заклопотаним тижнем,
І став голос юрби за сумління тихішим
Невідомо коли й невідомо навіщо.

Невідомо коли, невідомо навіщо,
Несвідомо почав і не знав, як закінчу.
Не робивши пусте, не співавши абищо
Став поволі святим, хоч вважав себе грішним.

Полістилістичне щось імені безсмертних.

Вступ.

В піснях старого цвіркуна
Відлунює і час, і простір,
І Всесвіту вага і розмір
В піснях старого цвіркуна.

В піснях старого цвіркуна
У кожній трелі – три парсеки.
Й звучать зірки – такі далекі
В піснях старого цвіркуна.

В піснях старого цвіркуна
І «хай живе…» й «memento mori».
Проста краса й таємних знаків море
В піснях…
(серпневих, десь на сконі літа,
де падають зірки в стерню від жита)
самотнього
…старого цвіркуна.



Цвіркун імені Мацуо Басьо

Цвіркун заспівав за вікном
Так друзів багато померло
Скоро зима.



Цвіркун імені Роджера Уотерса

В піснях старого цвіркуна
Звучать нові галюцинації
Я не зміню орієнтації
Скоріше всіх пошлю я на…

В очах старого цвіркуна
Маразм розмножений фасетками
Шестисотковими фазендами
Розбрівсь народ наш з бодуна.

В мізках старого цвіркуна
Останній здогад ледь зажеврів
Аби вже геть не здали нерви
Потрібна захисна стіна.

В піснях старого цвіркуна
Звучать Pink Floyd’s галюцинації.
Хрєново все в моєї нації,
Чи мо’ й її послати на…


Цвіркун імені Івана Котляревського

Цвіркун. Він був старий гуляка
І змолоду – на повну жив.
Здоровий, сильний лобуряка
З мозгами не завжди дружив.

Сьогодні ж він співає нам
Своїм сюрчанням монотонним,
Що ні тротилу мегатонни,
Ні бункери багатотонні,
Ані красуні на балконі
Й холодна цівка біля скроні
Душі спасіння не дарують.
А вороги – невидимо пантрують
І тільки зойки тих, кому на цвинтар,
Ледь-ледь позначать лінію вогню.


Цвіркун імені Володимира Маяковського

Цвіркун.
Затирає резонансами скроні.
Кострубато докричатися
Намагається
Крізь долоні,
Що рота Всесвіту затуляють.

Цвіркун.
Жалюгідна комаха з жалом
У вигляді шалу,
Що будять у серці
Його скажені пісні
Напередодні осені.

Цвіркун.
Провісник наглої смерті
Чи літописець затертих
В пилюку віків
Міжзоряних істин.
Крилатий і крихітний містик.

Цвіркун.
Голос мого безсоння,
відлуння мого сумління,
надія на можливість спасіння

допоки ти
здатен
чути
його пісню…

Мадам, я Вас запрошую до танцю!
Нам музикою стане шепіт трав..
Тобі весна нашіптує: зостанься,
З тобою так ніхто не танцював...
Мадам, о, як пашіють Ваші щічки,
І перса, наче пара голубів...
Послухайте, то Вам шепоче річка:
З тобою так ніхто не говорив...
Мадам, невже нас ніч не приголубить...
Вже й соловейко плаче між гілля...
Тебе ніхто так більше не полюбить –
Ви чуєте, то шепочу Вам я...
Мадам, у вас такі бездонні очі...
Вже зорі запалилися вгорі.
Один лише недолік цеї ночі -
Кусають за сідниці комарі...

"Хоч як вдивляйся - жодної пилинки
На білосніжних квітах хризантем!" -
Немов немає інших гарних тем,
Лише японських віршів намистинки.

Немов немає інших трав і квітів,
Людських проблем і клопоту в житті,
Лише ці вірші, вічні і прості...
(А я ж люблю їх, наче подих вітру:

Двома рядками – про кохання диво,
Одним рядком – про вічність і буття –
За сотні літ до нас, і де знаття,
Що після нас не скажуть так цнотливо?

І хризантем – боюсь, що заяложу –
Тендітні стрілки з запахом терпким,
Вони мої: на іменини в дім
Заносила їх мама... Ні, не можу.

В морози гріло нас квітіння літа,
Осяйність Сходу – у відрі, в піску –
Зродитися б в пелюстці і в листку,
Щоб найтемніші дні перетерпіти...

Ось що в собі ця квітка-символ носить,
Ось що ті вірші – перли, послання
До нас – і просто в вічність, навмання.
Але про це не вголос. Досить, досить.)

Немов би знову, у школярськім дусі,
Вивчаємо майстрів прадавніх злет.
Чи скаже краще хто, аніж поет,
Якщо поет - Мацуо Мунефусі?
09.07.2007

Про світ увесь казати не берусь,
а все ж траплялась і мені нагода
у світі многоликім побувати,
що гув, як вулик, у стонадцять мов,
дивуючи одмінністю ландшафтів,
повір'їв, рас, і рис, і кольорів.

Та з-поміж див, дивин і дивовиж -
одне-
            ніяк збагнути не в спромозі.
І щоб сказати: надто вже замудре,
так ні ж - простішого дарма й шукати!

...Є тип людей, чи, пак, стереотип,
що зустрічається у кожнім краї
клішований:
            в Канаді чи у Штатах,
в Японії, на Фіджі чи в Парижі
(немовби їх з держави у державу
везуть поперед тебе: тільки вчора,
здається, у Нью-Йорку розвітались,
а він уже у Бельгії стрічає,
хоч в іншім строї, а з лиця - той самий).

З ним вельми легко увійти в контакт:
говорить мовами усього світу,
достоту жодної не знаючи.
            Одначе
для діла - саме стільки, скільки треба.
(Для серця ж...
            А до чого тут воно,
коли про діло йдеться?)

Як правило, натурою широкий,
без комплексу місцевих сентиментів,
він незлобливо, зверхньо посміється
над вашим і тутешнім пережитком,
чи, «хай по-твоєму, - патріотизмом».
Обніме широко,
            через моє плече
на власну позираючи лівицю
з годинником японським: чи не довго?
І тільки вже біля самого трапу,
одвівши очі, кине мимохідь:
«Ну, як воно ведеться там у нас...
У вас, пробачте, як тепер живеться?»
І, схаменувшись, похапцем наклеїть
зневажнии сміх модерного хлопчини,
що вчасно збувсь наїву хутірського:
«Усе ще там... про корінь гудемо?»
І, жестом міжнародним поплескавши
по рукаві, пластмасово докине:
«Ну що ж, давай... Лети в своє гніздо.
Салют усім!» - і кроком діловитим
господаря, вважай, усього світу
сягнисто рушить у людський загал.
І тільки на якомусь перехресті,
упевнившись, що я його не бачу,
він раптом опаде, немов листок,
прибитий вітром із чужого саду.
Прижухло-сіре, в кожнім регіоні
однакове, притерте до ландшафтів,
розтане між відсталих автохтонів,
що поспішають до свого гнізда.
Від них несе міцним робітнім потом,
чужим вином, наїдками чужими,
які для кожного із них - свої.
І, доторкнувшись їх живої плоті,
воно зів'яне, як стара газета,
прочитана і кинута в смітник.
...Стоїш, розгублений: чи був насправді?
Та був же, але наче... й не було.
І тільки у бензиновому смозі
лишився присмак диму сигарети
та в присмерку - якісь чи то дві крапки,
чи очі.
            І невловна тоскнота
чогось реального: «Ну, як воно тепер
у нас... у вас, пробачте?»
...Літак припав до рідного бетону.
Зітхнуло серце: слава Богу, вдома!
Виходжу легко із аеропорту,
а він... уже біжить назустріч радо
і, міжнародним жестом поплескавши
по рукаві,
            одною з мов планети
(здається, українською сьогодні)
гука бадьоро:
«Ну, здоров... Салют! То як воно
тепер у нас там... пробач, у них
            живеться?»
І вже хазяйновито закида
твою валізу на моторну тачку,
і щось крізь награно бадьору маску
прислужливо-лякливе прозира,
і в двох кутках, де мають бути очі,
жовтіє туга двох листків промерзлих,
прибитих вітром із чужого саду,
яким немає вороття назад.
Бо де той сад - забулося давно.

...Страшніше смерті, як нема де вмерти.
Коли для всіх однаково ти свій,
чужим для всіх лишаючись одначе.

Котись полем,
            перекотиполе,
Перейди річку болю,
Де зійшлися посестри:
            тополя
І калина з вербою.

Поспитайся їх,
            перекотиполе,
Чом схилились журбою
Понад шляхом -
            молода тополя
І калина з вербою!

Відказали сестри йому в тузі:
- А вже плакать несила.
Несуть в пісню
            побратими-друзі
Нашого Максима.

Одспівало серце,
            одлюбило -
Не збудить, не покликать.
Голова його
            на хмарину білу
Опустилась навіки.
...А як місяць повен уродився,
До сестер із-за яру
Прийшов тихо, низько уклонився
Кучерявий явір.

- Хто ти? - сестри
            серед шляху стали,-
Та куди йдеш так пізно?
І сказав їм явір тонкостанний:
- Я - Максимова Пісня...

Посіяла людям
        літа свої літечка житом,
Прибрала планету,
        послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
        як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко -
        і тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви, мамо?! -
        сполохано кинулись діти.
- Куди ви, бабусю? -
        онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко...
        де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти...
        А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?..
        Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю,
        у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю
        всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
        і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг,
        не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
        нас чекали завжди край воріт!
Та ми ж переробим
        усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю.
        Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
        красива і сива, як доля,
Змахнула рукою - злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі», -
        і стала замисленим полем,
На цілу планету,
        на всі покоління й віки.

За тобою затужить небо
І заплаче сумним дощем.
Буде біль.
Буде ніч без тебе
і засвітиться довгим днем.

За тобою погаснуть зорі –
Ті, що тішили нас не раз.
Я від себе втечу у гори
І в чеканні загублю час.

За тобою купальським листом
Замете всі стежини в сад.
Сумовито якось,
врочисто
обернуся ще раз назад –

і піду...
Не зупинить злива,
не врятують уже листи.
Ти, я вірю,
будеш щаслива
і зумієш себе знайти.

Не торкаючись трав, не лишаючи слід в порохняві доріг,
уникаючи поглядів вікнами розокулярених міст,
у сідлі він летить і ніколи йому не завершити біг,
поки знов на шляху не постане з віків той обпалений ліс.
Стрічний вітер вплітає сваволю вуздечки у гриву коня,
дно зіниць - зцементований відчаєм попіл зотлілих надій.
Що шукає у світі живих, чи намарно когось доганя
блудний син, нерозкаяний Богом, непрощений батьком, Андрій?

У загублену шаблю сосновим корінням вгризається час.
Тисне в плечі, як плата за зраду, чужинський жупан.
Та удень і вночі знову кличе, зове блідочоле дівча
за собою у ніч, у солодкий, знеможенохтивий туман.
Кволі руки її розірвали братерства сталевий ланцюг,
вірність серця зіткнулась із лезом обов"язку - антитіла.
порятунок від батька - сльозами відточена крапдя свинцю
на свитині козацькій розлитим червоним вином розцвіла.

Ця краплина упала на терези, названі "пекло і рай",
лиш здригнулись вони, а суддя зрівноважив і гріх і добро.
Злочин зради і вірність коханню - нарівно закінчилась гра.
Присуд: вічно летіти між брудом землі й чистотою зірок,
на зчорнілих, беззвучних устах вічно нести полячки ім"я,
лоскотати невидимим шовком волосся чекання долонь.
Але знову вітри незборимо вертають "на круги своя"-
Дубно. Ніч. В котрий раз кожен грає призначену Автором роль.

Незбагненно - чи ніч, наче очі, чи очі, як стомлена ніч.
Переплетення слів з невгамовністю губ - епілог в небутті,
голубі переливи прозорості душ, що прийшли з потойбіч -
невагомість туману з ознакою пристрастю сплетених тіл.
Буде ранок. Обвуглений ліс і Тарас - чи людина, чи тінь...
Краплі батькових сліз на долоні застигнуть блискучим свинцем.
Недолюблених душ, недомучених мук, недожитих життів
на останнім листку всемогутнє перо замикає кільце...

...А Петро угорі заховає ключі і відверне лице,
перевернеться автор, пізнавши себе на границі світів.

(возмущьонно)
Спасибі, татку, от же загадали –
Стріла сама знайде твою жону...
Хіба це лук? Якусь рогатку дали,
І на болото, шоби я втонув.
Смердить страшенно... гов, чи є тут жони?!
Ше й під ногами чвакає багно...
Папаша, ваші діти не піжони,
Але болот не люблять все одно...
Ура! Стріла! ...але у пельці в жаби...
Знакомтесь, папенька – то вашим внукам мать...
Нехай і так – бувають й гірші баби,
Але з якого боку з нею спать?...

Замучили ці хитромудрі феї –
Який я в дідька кучер? Це абзац...
Півдня по норах стягуєш трофеї,
А тут тебе бабах – і у палац...
А коні хто? Ото уява хвора,
Ну хто мишами їздить на бали?
Карета благо хоч не з помідора,
Бо ми б додому кетчуп притягли...
Пішла магічна книга на цигарки -
Всі чари лиш до півночі... труба...
Лише пригледів файну куховарку,
Аж раптом став щурем – ото ганьба...

Я хочу випити вина,
Залити в кров п'янку отруту,
Забути про душевну скруту,
Допоки не мине вона.

Я хочу випити вина,
Я хочу спокою без болю
Давно омріяної волі,
З якою смерть вже не страшна.

Я хочу випити вина,
Упитись маревом кохання,
Забути сум і сподівання,
Сягнути насолоди дна.

Я хочу випити вина,
Як дикий звір жадає крові,
Бо він із кров'ю в давній змові
І в тому не його вина.