Що ж... печаль – як печаль.
Золотіє зоря над церквами.
П’єм червоне вино
І не хочем гадати про сенс.
Пригортаюсь до тебе.
Веселе тепло поміж нами.
Поміж нами багато чого,
Що зоветься «усе»:

Юний дзвоник сльози
І невидимий дощ вечоровий,
Забинтована вітром
Поранена ніжна душа...
Ти – тоненька й дзвінка –
Так дитинно нахмурюєш брови,
Ніби тайно ворожиш
На давніх, як диво, віках.

Немодерно обом.
Навіть ретро...
І свічно... і вічно...
Білі тіні хрестів –
Чорних, наче воронячий лет.

Так первісно усе,
Так між нами космічно-трагічно,
Щоб усе те купив –
Якби був не поет...

Все традиційно - квіти і вино.
(Ця традиційність вже поперек горла).
Я про Канари мрію вже давно,
на шубу з норки пів століття хвора.

Так хочеться ікри (та хай їй грець),
А у підвалі - тільки кабачкова.
І хочу з діамантами кілець,
І ще машину! От було би кльово!

А ще так хочу!.. (Не перебивай!)
У мене мрій зібралося багато.
Аби довіз казковий нас трамвай
У чепурненьку і файнюньку хатку.

Щоб без рахунків, що орендарям
наповнюють кишені аж по вінця.
Налий же, любий, в келих ще вина!
Нехай воно багряно заіскриться!

А ще!.. (Помовч! Ну дай же доказать!)
Тебе люблю! Так ніжно, незрадливо!
І мрії всі хай полум"ям горять,
Бо ти моє найбільше в світі диво!

Ах, як щемно пахне липа !...
...липнуть мухи, от нечемні,
День, як сонях, в небо глипа -
Начувайтесь, наречені !...

...Мов пісні, подаленіли
Ластівок веселі грища,
У стіжках вже сіно спіле -
Час зносити на горища ...

Ви не йдіть ще, наче вогкі,
Не втікайте, ранки ранні,
Хай волошки волоокі
Лан голублять на світанні ...

Ах, як щемно пахне літо !...
Ще будь, липень, місяць щедрий,
Назавжди б так захмеліти
Твоїм сонцем - стиглим медом !...

1977р.

О дерево,
Ти квіти яблуневі
Ховаєш у зелені кулачки.
До тебе йду
Крізь промені травневі,
Крізь павутиння фінішні стрічки.
До тебе залишається півкроку,
Дивлюся на бруньки твої рясні.
Незграбна та розтріскана,
Щороку
Ти яблука народжуєш мені.
Нехай твої гілки вітрами стерті,
Хай тіло твоє зранене й криве,
Я вірю - в яблуневому безсмерті
Весна живе
І світ увесь живе...
Травневий світ хитається над нею.
Вона стоїть, не вірячи у зло,
І, віття розпростерши над землею,
Вона цвіте,
Цвіте,
Щоб не було.
Цвіте,
Бо смисл життя її - в цвітінні,
У цьому найпрекраснішому з див,
Коли дрижать прозорих квітів тіні
У переддень народження плодів.
...Іду крізь сад я,
гордий розумінням
Того,
Що поруч є така краса.
Травневий сад, просякнутий промінням,
На вітах яблунь
Мудрість колиса.

1963

Ми розумієм поступово
Дитячі вади й помилки.
В дитинстві вимовлене слово
Ясним стає через роки.
Усе, що ми недовідкрили,
Що нам здалось колись простим, –
Складне…

Школяркам говорили

Ми вірш про "білих яблунь дим".
Батьківські залишали хати
Ми, певні в мудрості своїй,
У тім, що вміємо кохати,
Учитись, йти на працю й бій.
Недбало хряскали дверима,
У всьому певні хлопчаки,
Пусті нанизували рими
На кволих віршиках гачки.
Нас вітром часу обдувало
І пилом в очі нам мело.
Нам часом боляче ставало,
Нам часом соромно було.
А ми жили, кохали, вміли,
Вмирали в смертному бою
І поступово розуміли
Всю недосвідченість свою.
Ми розуміли, скільки містить
В собі наснаги рідний дім.
У двадцять п'ять – спеціялісти
І космонавти – в двадцять сім.
І, може, правда саме в тому,
І, може, мудрість в тім жива,
Щоб, забуваючи про втому,
Старі пригадувать слова.
Батьківський дім…
Кохання…
Діти…
Слова, що в серці збереглись…
Це справжнє щастя – розуміти
Усе, промовлене колись.


"Вітчизна", ч.10, 1961

Пам'яті героїчного київського «Динамо»

Не розстрілюйте голкіпера.
Навіщо ви
Футболістів під стіною розставляєте?
Пів-Європи під балконами повішали,
Півкоманди попід муром розстріляєте.
А над пустками, над пломенями й криками,
Між розп'ять, які не стали ще іконними,
Десь між сонцем, десь між хмарами, між круками,
Стоїте ви, в перемозі переконані.
Вас вітри Європи й Африки розпатлали
І сузір'я понад вами жовто світяться.
...А голкіпери розстріляні попадали,
І самі штрафні майданчики на світі цім.
Не зігріти вбивчих душ ніяким паливом —
Ваші ж душі переляками зморожені. ...
...Пригадайте, як ці хлопці забивали вам!
Нащо ж ви їх повбивали, переможені?!
На полях футбольних — мертві.
Пустка вимерла.
Кров стікає по багнетиках акації.
...Всі рекорди ваші у кривавім вимірі
Відкладаються в душі та мозку нації.
Впав голкіпер на траву, іще не вигріту —
Зимно в світі, що його вогнем ви краєте.
Золотих Воріт довіку вам не виграти,
Та й ворота Бранденбурзькі ще програєте...
Ну а хлопці в перемогу твердо вірили ж —
Над погрози, що їх кулями посилено.
...Як вас виведуть —не зачиняйте двері лиш,
Бо повернеться команда перестріляна.
Шлях і вік її пунктиром крові зміряний —
Все відомо;
все, що мало бути — сталося.
...Та розстріляний голкіпер прийде, зморений,
І розкаже, як тоді йому стоялося.
Смерть не має тут ні права, ані рації —
Доле, хай що буде —буде,
що було — мини!
...Лиш малесенькі багнетики акації
Затремтять над стадіоном, наче спомини.

твоїх окулярів скельця
примружують очі від сонця.
широко змахнеш віями -
світ стає чіткими лініями,
сповнений різнобарв'я й змісту
крізь прозоре,дивним містом
впевненість кроку додавши,
голову сміло піднявши,
гордо ідеш у майбутнє,
мріє чиясь незабутня.

Будувала я хату,
Розписала всі стіни,
В синє море задивлялась,
Та не бачила піни.

Наливала по вінця,
Заглядала у донця,
В синє небо задивлялась,
Та не бачила сонця.

Похилилася хата,
Облупилися й стіни,
Я до хати притулюся,
Може з нею й спочину.

Вітер стріху розвіє,
Розпороше шляхами,
Поховайте ж мене люди
Зі своїми гріхами.


2009

Все відбиває дзеркало ставкове -
далеку зірку і тремтіння осоки,
зажуру ночі, радість світанкову,
перебіг вічності, миттєвість блискавки.

Та ця краса байдужа та мінлива
і відображення не знають глибини.
Розвіє вітер, позмиває злива,
на хвилі розітнуть мандрівники-човни.

Заглянь у душу, як тремтливо й чітко
відбилися на ній сліди пережиття.
Рубці і виразки - безмовні свідки
нечеканих падінь і радісних звитяг.

Неначе лицар у важкому герці,
випробуваннями гартується душа.
Минаючи життєві перехрестя,
ти без причини ран на ній не залишай.

Життя відживши,
Входиш пішки в рай,
Немов на біржу праці
Або в морг
Впізнати тіло,
Чи бува воно закам’яніле
Не давнього знайомця
Ачи родича далекого,
А мо’ єдиного коханця…

Змиваються в сувої
Райських хмар
Деталі марних днів,
Хвилин і митей…
Зникають з пам’яті
Синці, побої, шрами
На знекровілому обличчі
Друга чи знайомого,
Або ж коханця некоханого…

Цей акт пізнання тіла в морзі
Триває вічність.
Приходять ангели
В заляпаних халатах санітарів,
Пропонують каву.
На порозі трупарні з’являється
Патологоанатом.
Він не змахує на апостола,
Він скидається на Гімінея-випивоху.

Зрештою витягують із морозилки тіло
Твого друга (знайомого, коханого).
Крізь спотворені падінням риси
Ти намагаєшся розгледіти
На обличчі cерпанок святості.
Сяйва немає.
Твій друг лежить
На брудних молочних
Покривалах геть синій.

Смерть настала миттєво.
Воно й не дивно:
Сьомий поверх,
Відчинене вікно,
Хмільна атмосфера
Гуртожитку…
Закортіло пройтись карнизом,
Можливо, щоб злетіти.
Теж мені Ікар.

Далі похорон,
Смуток
І рай.
Або пекло.
Це вже який розклад
У небесній канцелярії.
Думаю, крила пасуватимуть краще
До розпростертого тіла на асфальті,
На якому двірники
Ще довго потому
Змиватимуть плями крові.

Пробачте, я ж лише людина.
В руках життя - покірна глина.
І кожен з тих, для кого жила
Мене по-своєму ліпили.

(Чужі життя - були моїми,
Чужі думки - а мої рими.
До Нього серцем прикипіла -
Змінилися душа і тіло)

Та я людина. І лише...
Черкнеш ножем - кров потече.
Слабка, бо боляче буває.
Нестерпно. Та про те ніхто не знає...

Ні, виправдань я не шукаю.
І врешті-решт минуле відпускаю.
В тім що здаюсь - моя провина,
Та зрозумійте, я - лише людина.

Я закриваю очі... засинаю
Я сплю не чую, і не знаю...
Я засинаю... засинаю... засинаю

Дістало все! Машини, телевізор
Кіно, музики, депутат мудак
Я сплю в своїй обідраній квартирі
І пропливає мимо, цей сумний бардак...

Я сплю не сам, зі мною спить країна!
Дрімають України дочки і сини.
І не прокинуться, не візьмуть вила.
Та не піднімуть в небо чорнії стяги!

Дріма... дрімає Батьківщина.
Але я вірю дрімота пройде...
І встане ще над світом Україна!!!
...та я ще сплю, і спить моя країна...

Столиця. Бабуся
На костур спирається –
Проходять повз неї,
Спішать перехожі.

Старенька стоїть,
Бо душа опирається
Безвиході, відчаю,
„Жити не можна!”...

І тисячам-сотням
Пустих обіцянок,
Розваг-демагогій
І теледебатів...

Із вірою в Бога
Є кожен день святом –
Старій невтямки,
Що вже й Бог не в форматі.

Петрушка, цибулька,
Все свіже, недорого,
Без ядів-нітратів,
І присмаку хімії

Бабуся за гривню
Продасть „із походом”
Від щирого серця,
Лиш дайте надії

На краще життя,
І на пенсії розмір,
Щоб можна було
Без торгівлі прожити!

Проте, продавати,
Старій так здалося,
Все ж краще, ніж милості
В люду просити.


****

Столиця. Бабуся
На костур спирається –
Проходять повз неї,
Спішать перехожі.

Старенька стоїть,
Бо душа опирається
Безвиході, відчаю,
„Жити не можна!”...

І тисячам-сотням
Пустих обіцянок,
Розваг-демагогій
І теледебатів...

Із вірою в Бога
Є кожен день святом –
Старій невтямки,
Що вже й Бог не в форматі.

Петрушка, цибулька,
Все свіже, недорого,
Без ядів-нітратів,
І присмаку хімії

Бабуся за гривню
Продасть „із походом”
Від щирого серця,
Лиш дайте надії

На краще життя,
І на пенсії розмір,
Щоб можна було
Без торгівлі прожити!

Проте, продавати,
Старій так здалося,
Все ж краще, ніж милості
В люду просити.

Вдихаючи дим
Переходу тісного,
Стоїть одиноко
Вона...час від часу

До неї хто-небудь
Неквапом підходить –
Спитати, купити –
Зробить старій ласку...

І той перехід
Не здається огидним –
Сховалась бабуся
У ньому від світу –

Рятунок від суму
І безвиході, видно,
Біжить від самотності
Жіночка літня...

Як легко нам образити людину,
Одне лиш слово – і у груди камінь,
Не менш, аніж холодна зброя ранить,
А ми доб’ємо насміхом у спину.

Необережно, необдумано, без схеми,
І йдемо далі – світ не обернеться!
А те, що поряд плаче чиєсь серце,
Так тож не наші, а чужі проблеми.

Ми сильні, самовпевненість зростає,
Нам підкоряється і слово, і задачі,
І якщо дехто має ніжну вдачу,
Нехай твердішають, сучасність вимагає.

І двічі в рік – обов’язково влітку,
Бо не такі вже й ми холоднокровні,
До лісу – із метою оздоровлення,
Помилуватись на тендітну квітку.

«Довершеність, краса, сама невинність!»
Співаємо, про скоєне забувши,
А те, що розчавили ніжну душу…
«Та що ви, мабуть сплутали із кимось!»

Нехай же пам'ять нагадає болем-криками,
І нервами відкритими оголиться –
На небесах за нас завжди помоляться,
Добро і людяність нам завше будуть ліками.

Подивився на свої руки
Чисті

А в дитинстві
На них були різні пейзажі

Беру ручку
І хочеться вивести
На своїй лівій
Незайманій руці
Карту потойбічних шляхів
По ній знайти
Червону руту
Бо дістала пісенька

Не можу
Не малюється
Можливо через те
Що виріс
Можливо через те
Що не вірю більше в дива

Хоча
Це одне і теж

Відпусти мою руку й серце
І забудь, що іще жива.
Без любові твоєї, милий
Я давно вже немов вдова.

Обіцянки – як лід на сонці –
З часом тануть і їх нема.
Я гадала – вони діаманти
І чекала, але дарма.

поміж хламу Бог знає яких часів
головою – у бляху – нема куди вище
павутинням засновані губи – мовчанням слів
починається темне горище


за плечима гойдаються сходи які пробіг
поверхи що один від одного були світліші
ось тепер темнота важка і нікого немає всіх
і нікому не доведи цієї такої тиші


це у вічному пошуку – вище і вище – мети
це в безжалісному перегортанні вітражів і осяянь княжих
ти приходиш нарешті: залізні двері і ти
а далі як скаже хлам і як свічка скаже


як скаже розбите об чорні крокви плече
як скаже мотузка що на бантині свище…
вже немає у свічці воску і пальці пече
ти прийшов ти стоїш і ти заклинаєш:
гори ще…

Я не вірю твоїм словам
І в далеке щасливе «буде».
Все, що можна, зосталось «там»,
Як і всі день за днем – «в нікуди».
Канув юності світлий час
І втопився в віків безодні.
Не повернеш уже до нас
Наше «вчора» і це «сьогодні».
Не просила тебе чудес,
Тільки трошки тепла хотіла
І за віру свою у це
Я сльозами тобі платила.
Та тепер не чекаю втіх
І не вірю в солодке слово –
Розповіла своїй душі,
Що не можна любить нікого.

Хтось тихо ламає антени
Чужих запланованих акцій.
В газетах з`являються теми
Про ріст світових пертурбацій.

Питання вкриваються цвіллю,
Сваволіють світські закони,
Не втримають їх перед ціллю
Й з колючих дротів перепони.

Життєвих доріг парадигми
Ніхто з нас не здатен збагнути,
Тоді, як видніються стигми
На тілі небесних маршрутів.

Хтось тихо сидить у квартирі,
Хтось творить снаряди фугасів,
Письменники - тягнуть мортири,
Поети - сідлають Пегасів.

Окрилений світлом Свободи,
Цей натовп сліпих анархістів -
Про мир йде просити угоди
В озброєних, злих пацифістів.

Погода приносить домкрати,
Руйнує підвалини ладу,
Й знов пхаються в бій демократи
За втрачені свої посади.

Від одностатевих одружень
Вже стали з`являтися діти.
Домкратія! Вольності збуджень!
Лиш їм по-мудацьки радіти!

Ось злизує влада природу
Своїх політичних полюцій,
Й втирає з обличчя народу
Гримасу близьких революцій.

Моє серце втомилось і стало,
Полетіла душа в височінь,
А прожите життя пам’яталось,
Наче казка і сон, наче тінь.
Я згадала, що дуже любила,
Та любов ця приносила біль,
Тож у Бога з сльозами просила,
Щоб назавжди покликав звідсіль.
Не дивилась чи тужиш за мною,
А злетіла до сонця й зірок,
Та любов ця не стала чужою –
Не пустила мене ні на крок.
Тоді я прилетіла до тебе
І побачила щиру любов –
Бог сказав – коли взяв мене в тебе
То вона пробудилася знов.
І тепер я назавжди з тобою –
Ти ж у серці мене бережеш
Повінчало нас небо любов’ю –
Я чекатиму поки прийдеш.

Не ти мене зігрів тієї ночі,
Коли так гірко плакала душа,
А тільки роз’ятрив криваву рану
Словами, наче лезом від ножа.
Не ти мене зустрів ласкавим словом,
Щоб серце відігріти від образ,
Натомість кинув в мороці нічному,
Де я тремтіла вже не перший раз.
Не ти мене закутав сподіванням,
Що біль минеться, як і не було.
Не ти! Не ти… Хоч ти моє кохання,
Але водночас і найбільше зло.

Дружба танула в роках
І у відстані між нами.
Ми це бачили, та все ж –
Не ділилися думками.
Ми гадали – це мине
Як невдачі і тривоги.
Але дружба не прийшла –
Не знайшла назад дороги.
Ми дивились їй у слід
З сумом втрати і печалі -
Не розбити часу лід.
Ми йдемо без неї далі…

Час закув у кайдани…
Пам’ять болем кричала,
Кожен долі удар…
Все душа пам’ятала.

Кожен подих палкий,
Погляд сумом налитий
Я відпущу з руки,
Щоб назавжди забути…

Але тінню з небес
Впаде мука кохання…
Буде вічним мабуть
Це нестерпне прощання…

Слово рвалося із вуст,
Щоб безжально впитись в серце.
І невтомно, наче пульс
Мов у клітці в скронях б’ється…

Слово вкрилось у броню
І шипи взяло з собою…
Щоб стояти мов стіна
У двобої із тобою.

Слово порохом образ
Свою сутність наповняло…
Щоб цей вибух стався раз,
Але все ним поховало…

Слово кулями в висок
І у серце полетіло:
«Я іду від тебе геть!
Я завжди цього хотіла…»

Непоколебимая волна,
Что стирает память вмести с нами –
Это время… Жизнь и смерть – одна,
Но её мы выбираем сами…
Ни врагом, ни другом не сочту,
Просто неизбежность... наше ВРЕМЯ.
Тот, кто юн, не видит сквозь мечту,
Как отягощает его бремя.
Но своей конечностью для нас
Время, хоть жестоко, верно учит –
Мы покажем, кто мы, только раз
И второго шанса не получим.
Не для страха жжет оно века –
Не пугать – его предназначенье –
Время, словно мудрости река –
Наполняет смыслом все мгновенья.

Завихрене осіннім падолистом,
Знебарвлене хворіюче життя мертвіє.
Про темну сторону забувши чисто,
На світлість місяця замріяно зорію...

В коморах пам`яті - слова вертепів,
Заповнені святим психоделічним крамом.
В психоделічному святому небі -
Видніються камінні недогризки храмів.

Від грому у залізі заховавшись,
Рахую блискавки, як пароксизми гніву.
У трунах віршів мову поховавши,
До тебе з цих рядків звертаю пантоміму.

 
Господь дав мені жінку
в темний, синій рік
Господь узяв мою жінку
в темний, синій рік

Я прийшов до дверей,
до дверей без ключів.


Забагато людей
кожен у блюзі згорів
Забагато людей
тай кожен у блюзі згорів

Я пішов від людей,
від людей без ключів.


Усе, що я знаю ~
темний, синій блюз
Усе, що я маю ~
темний, синій блюз

Поки мій попіл
не обернеться на дуст.




 

Ті автобуси збожеволіли:
То не їдуть, а то роз’їздились,
І чого їм так захотілося
Догодити мені, зажуреній?

Та могли би десь там затриматись
Чи набрати людей повнісінько,
А могли би нас не помітити –
Прошмигнути на повній швидкості.

Я зітхнула б тоді полегшено
І сказала б:
— Ти бачиш сам,
Що немає мені чим їхати.

...Не прощайся. Я ж не прощаюся.

— Залишаєшся?
— Залишаюся!
2002

Сховати вітер до надгрудної кишені
Поряд із фотокарткою рідного краю

Брудний однострій спогадів пристає до тіла
Заважаючи дихати

І ліси і птахи
Співають свої пісні
Не цікаві тобі
Своєю не спроможністю діяти
Впевнено і без сумнівів
Наче шахід

Автотраси нагадують велику сковорідку
Хтось вміло перевертає смажений продукт

Автостоп це так по американськи
Це так кіноматографічно

Пішки все не обійдеш
Зламаєш нерви в купі з ногами

Купуєш
Проїзний
На
Тролейбус

Чи може то байдужий фатум,
Чи генотип, чи ниций фарт
Та вже дівчиськом вайлуватим,
Таємний сенс звичайних фарб,
Вже знала я, та й малювала
Чарівний світ дитячих мрій,
В якому образів навала,
Вставала в ще непевний стрій.

Тому батьки, хоч і наївні,
Одного разу - пальці в хрест,
Та й відвезли свою царівну
В художню школу скласти тест.

Я там нітрохи не знітилась,
Бо ж фарби любії - зі мной,
Та все, чим серденько молилось,
Вкладала я в малюнок той.

Експерт підкравсь до мене ззаду
(я й досі озиратись мушу),
Та пензлем тикаючи, аду
Став ляпать в рай, в дитячу душу,
Ще й гуркотів: "Дивись, ван-гог",
Та знову ляпав, педагог.

Хоч хист - признав. Батьки радІ.
Як же я плакала тоді!...

Чорне якесь усе,
Навіть неба зіниці…
Безодня безодню несе…
Люди як люди – ниці…

Трунком приборкати біль
намагавсь по-домашньому нишком…
Чарка, розсипана сіль,
ніч і тиша…

*
Слова значущі:
“Я тебе кохаю”.
Без розділових знаків напишу.
Всі букви вкупі –
Подихом єдиним.

Ви вгадали ім’я, перехожий,
А на мрію я вашу не схожа.
Але в мріях невиразні цілі,
Поки мариться,
доти і білі.
Я так само і вам перехожа.
Підглядати думки все ж негоже
На чужих випадкових обличчях.
Та, здається, вам справа ця звична.
Не прощаюсь,
бо я й не віталась.
Зник у натовпі профіль.
Зосталась.
Неповторна ефірна хвилина –
Компліменту пустого дитина.

Копали хлопці у полі криницю,
Щоб подорожні пили водицю.
А біля неї кварту поклали,
Щоб подорожні водицю брали.

Давно дідами ті хлопці стали,
Що цю криницю гуртом копали
Старими стали криниця й кварта,
Але водиця чогось та варта.

Стелиться стежка, аж до криниці,
І ходять люди пити водицю.
Нап’ються, сядуть, відпочивають,
І добрим словом усіх згадають.

Тих, що криницю гуртом копали,
Й часточку серця свого віддали.
І будуть люди сюди ходити,
Джерельну воду квартою пити.

В тридев`ятому царстві живеш ти,
Найпрекрасніша серед усіх,
І не смію очей я підвести,
Щоб не визвать веселий твій сміх.

Довгі вії, смарагдові очі,
Хвиля чорна волосся твого,
Знову сниться мені серед ночі,
Сон, не можу позбутись його.

Спраглі губи цілують волосся,
Білий лоб і червоні вуста,
Хоч би раз у житті довелося
Обіймати тебе неспроста.

Проникати теплом в твоє тіло,
Доторкатись гарячих грудей,
І нехай, бо кому ж яке діло,
До думок нам байдужих людей.

"Ми є жертви поезії..."
Вікторія Осташ

Ми є жертви поезії,
Вона нас вполювала,
Вона чинить репресії,
Рим нас душить навала.

А ми терпим тортури,
Ці кайдани нам любі,
І віршовані мури
Нас тримають до згуби.

Не живеться і не пишеться...
Сон, дрімота, плавний хід..
З-поміж мрій хоч щось залишиться?
Сподівань кривавий слід..

Байдуже, чи дощ, чи сонце.
Сьогодні - як вчора, сьогодні - як завтра.
Що можна інакше - напевно здалося.
А Віра... сліпа і нічого не варта.

Життя таке довге, життя таке сіре,
Змінити хоч щось - ані сил, ні бажання.
Єдина струна у старенької Ліри,
І тій ім'я - Розчарування...

А папороть не зацвіте у підворітті.
Принаймні цього літа.
Пеленою зливи
Розмило шлях до півкварталу
І півсвіту,
І гуртожицькі підлітки практично сиві
Від осипання зерен стиглого графіті,

Обмінюють входи на виходи
Із гето,
Або гранатові браслети
На гранати.
Стиль мілітарі у фаворі
І секретом
Уже давно не є бажання воювати
В класичних проявах сусідської вендети.

Ку-ку.
А де ти?
Ніж чекає у підїзді
Як свіжа пошта, як дитячі забавлянки
Вони облаштували там для себе гнізда
І поки вдень пильнують пуританки
Вночі виходить страх і роздуває ніздрі.

В кишенях підлітків—його сріблясті кігті,
Без них не вийти поза межі свого тіла.
Хронічні підробітки і жорстокі діти—
Це все, що маємо, чого так не хотіли,
Бо папороть не зацвіте у підворітті.

Прокинулись рано,
Від запахів п’яні,
Замріяні липи,
А бджоли пухнасті,
Від меду і щастя, –
Гудуть діловито
І лагідний ранок
Піднявся на ганок,
І з листям шепоче,
А сонячний зайчик,
Очікує, наче,
Щоб глянути в очі.

І сонця гарячий,
Усміхнений м’ячик –
По синьому небу.
Запрошує вітер,
Колишучи віти,
У гості до себе.
Жіноча усмішка,
Вмостилась у ліжко,
У сонному стані, –
Гарненька і мила
Уважно дивилась
Солодкий, останній...

Тихенько, як кішка,
Підвівся я нишком,
Щоб не розбудити
І вийшов із хати
Тобі назбирати
Гарнесеньких квітів.
А ще в холодочку,
У нашім садочку –
Захоплений літом
Я довго дивився
У далі і висі
Природи і світу.

А чайник завзято
Збирався співати
Ранкову кантату.
Я миттю до нього:
„ Тихіш, ради Бога!
Дай любій поспати.
Для повної втіхи
Заваримо тихо
Духм’яного чаю.
І підемо разом
Зажди – не відразу, –
Напій дозріває!”

І слово за словом
Точилась розмова –
Хвилини минали
І чай ароматний
З ромашки і м’яти –
По-літньому вдалий,
Налитий у чашки,
Для мене і „пташки”,
Поважно, неспішно
З букетиком квітів,
Найкращих у світі, –
Коханій у ліжко...

Остогидло
Не вже я справді придурок
Один єдиний
Серед вас

Друзі
Де ваш імідж
Великих геніїв
Геніїв придурків
Для сучасного світу
Саме головне
Імідж

Сиджу в ганделику
Закріплюю свій
Підлітковий алкогольний імідж

Перед цим
Валявся на підлозі
Кричав і плакав
Мовчала

Сиджу дуже довго
Заклад вже зачиняється

До мене наближається
Гладка жінку у масному халаті
Котра готує не погані біляші
І розливає досить не погане пиво

Від неї тхне котами

Дивлюсь
Зараз вона скаже
«Всьо парніша
Хватить нити
Піднімай свою дупу
Коротше
Вали звідси»

Я розумію

Вона – мій янгол

Сумуєш за втратою…
А чи вона була?
Чи була та весна
На попелищі твоєї юності
Чи все було оманою
Яка висіла рожевою
Плівкою між вами
Коли дивились одне
На одного ви
І здавалось
Що щось прекрасне знайшлося
Серед кривди невидимої
Лише вам зрозумілої
Згодом зниклої
І розталої
Стерши те
Що вас єднало.
Як банально
І як банально оманливо.
А здавалось – це було взаєморозуміння…

21.06.09

Ми всі добрі
І всі погані.
Для когось святі
А для когось паршивці
Для когось багатослівні
А для когось німі
Для когось з крилами
А для когось плазуни
Для когось скарбничка
А для когось стара валіза
Яка не може дати спокою
Своєю присутністю на шафі.
А маленька дівчинка
Варила на кухні сумний
І солений борщ.



21.06.09

Пригнічена гнітом
Сполохана сполохом
Роїлася щирість
Про вчинки
І слова

Стидалась, знітилась…
Засумнівалась…
Замислилась і розкаялась
Сказала, що ніколи більше
Не буде
Бо сказали, що примітивна
Та дитяча
Бо всі хочуть бути дорослими
І не примітивними
Лише ніхто не знає
Що це.


21.06.09

Десь спалахнула мить
і полетіла в прірву
як запалений сірник
невеликим вогником
окреслюючи швидкоминучу
траєкторію чийогось
озаріння
в кромішній пітьмі
уявлень людей
про життя


21.06.09

Твої пальці сіють дотик,
як акупунктура.
І життєві анекдоти -
це література

твого змученого часу.
І твої зітхання
піднімають мерзлу масу
гіперпосилання

на легку сторінку смерті,
що лежить на споді
під пластівками потертих
світових мелодій.

Ти торкаєшся до світу
холодом зневаги.
Твориш сніг посеред літа,
й без самоповаги

роздягнувшись - одяг вкинеш
в круговерть осінню,
і нагою легко линеш
у зимові сіни.

Ти чекаєш свого часу
і своєї ролі,
плавиш простору пластмасу
й вгадуєш паролі.

В всьому, що реалістичне,
ти, мов пташка рання,
вгадуєш сомнамбулічно
власне існування.

Пишеш ти смішні сонети
і життєві драми,
ліпиш з пластику планети
з сушами й морями.

Ти торкаєшся до вітру,
й він несе із неба
зіркових світил палітру,
й все, що тобі треба,

щоб створить красу для світу.
Й твоя нагорода -
ми, невдячні твої діти,
наша ти Природа!..

ІІІ Доісторія
А ящери, а мамути до нас
були в природи найсильніші діти,
а вимерли...
Бува ж таке не раз:
щоб вижити –
доводиться здрібніти.

Почему без тебя дни проходят тоскливо?
Почему все как прежде грущу?
Почему все по-прежнему жду тебя, милый?
Почему без тебя не могу?

Почему без тебя мне и сахар не сладок,
белый день, как кромешная тьма?
Почему на душе тонкий горький осадок
свой оставила злая зима?

Почему образ твой вижу в дымке туманной
и глаза застилает слез пелена?
Почему от любви настолько желанной
сердце болит вдали от тебя?

Осінній дощ сьогодні тихо плаче,
А разом з ним також і я...
Якийсь, можливо, янгол крила втратив...
Повз мене ж пройшла доленька моя...

Моє кохання забарилось десь в дорозі
Чи може щлях невірно хтось вказав?
Думки ж, як горобці, що скачуть на морозі,
і янгол-охоронець про мене не подбав...

А може, янголе, домовимось з тобою:
моє кохання ти врятуєш і знайдеш,
а я звернусь з молитвою до Бога
і знов тоді ти крила віднайдеш...

Комусь зоря світити буде
Із далини в туманній млі...
А ти мені зостанься, любий,
Найкращим цвітом на землі.

Навчусь любити квітку кожну,
У тиші слухати траву
І кожне стебельце тривожне,
Джмелів та бджіл солодкий гул.

Натішуся багатством барвів,
П’янкою свіжістю лугів,
Нехай пливуть турботи марні —
Не пристають до берегів.

І добрий світ добрішим стане,
І зрозумілішим без слів.
Ти тільки будь мені, коханий,
Найкращим цвітом на землі.
2000